Поетичні твори, літературно-критичні статті

БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Андрій Самійлович МАЛИШКО

1912—1970

РАДЯНСЬКА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

АНДРІЙ МАЛИШКО

тт

ПОЕТИЧНІ ТВОРИ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ

КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 19 8 8

Серію засновано, в 1932 р.

Друкуються вірші періоду 1935—1970 рр., поеми: «Послання Олександру Твардовському», «Сини», «Прометей», літературно-критичні статті, «Автобіографія».

ББК 84Ук7—5 М20

Печатаются стихотворения периода 1935—1970 гг., поэмы: «Послание Александру Твардовскому», «Сыны», «Прометей», литературно-критические статьи, «Автобиография».

РЕДАКЦІЙНА

I. О. Дзеверін (голова)

О. Т. Гончар Ю. Е. Григор’ев (секретар)

B. Г. Дончик

М. Г. Жулинський (заступник голови)

П. А. Загребельний

C. Д. Зубков Є. 17. Кирилюк О. В. Мишанич

Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський О. В. Шпильова М. Т. Яденко (заступник голови)

Упорядкування і примітки Н. М. ГАЄВСЬКОЇ

Вступна стаття О. В. ШПИЛЬОВОЇ

Редактор тому Б. І. ОЛІЙНИК

Редакція художньої літератури

„ 4702640202-642

^М 1Й22І(04>-88 -^{ПСРЄДПЛаТНЄ 617}'⁸⁹

© Видавництво «Наукова думка», 1988 І8ВЫ 5*12-000463-6 упорядкування, прймітки, Передмова

Ім’я Андрія Малишка вже давно й по праву вписане в історію української і всієї радянської багатонаціональної літератури. Але це аж ніяк не означає, що його художня спадщина належить історії,—• краще з його доробку живе активним життям сьогодні і житиме завтра, бо не втрачає з плином часу , тієї ідейно-естетичної напруги, яка живить духовну енергію народу.

Андрій Малишко — поет могутнього ліричного обдарування. Реалії дійсності, людські долі, картини природи, екскурси в історію, проблеми і конфлікти доби — усе це постає в його поезії у сприйманні яскравої, непересічної особистості, пропущеним крізь серце й розум людини з неординарним світобаченням, власними уподобаннями, ціннісними критеріями — соціальними й художніми.

Творчість Малишка розвивалася в річищі української народнопісенної традиції. «Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка»¹,— проникливо відзначав Максим Рильський. Мабуть, тому його поезія, ніколи не втрачаючи з народною творчістю цього прямого зв’язку, так легко спромоглася встановити й зворотний: десятки Малиш-кових творів буквально «пішли в народ», і, покладені на музику, стали воістину народними піснями. Причина тут не лише в особливостях форми творів, чи в широкому використанні фольклорних образних засобів, чи в сюжетних перегуках, що, зрештою, досягається й звичайною стилізацією «під фольклор». Спорідненість його поезій з українською народною культурою найбільше виявлялася в інших площинах — в самому ладі почуттів, асоціацій, уявлень і ширше — в характері художнього мислення. Адже естетичний ідеал Малишка формувався під помітним впливом народних уявлень про красу як гармонію людини і природи; його світогляд вибудовувався на грунті народного розуміння справедливого життєустрою. Отже, й не дивно, що в свідомості поета найглибше вкорінилися— як наріжні — такі вагомі для трудящого люду поняття, як совість, як правда, як порядність і чесність. Саме вони стали для поета морально-психологічною домінантою творчості.

Знаменно й те, що ці поняття в поезіях Малишка безпосередньо асоціюються із заповітами і його предків — чесного селянського роду і тих прадавніх волелюбців, чиїми тілами мостився колись Володимир-ський каторжанський тракт, і близьких та знаних смолокурів, кожум’я-ків і плотогонів з Славути-Дніпра, які своїм життям дали майбутньому поетові конкретні уроки людяності і трудової гідності. Та найбільш пам’ятні йому заповіти матері, образ якої огорнутий у віршах Малишка серпанком найніжнішої любові й шанобливості.

Один з таких віршів, принципово важливих для прояснення громадянської позиції і художньо-естетичного кредо поета, озаглавлений «Правда», якраз і має характерний зачин:

Мене навчала мати ще колись:

— Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь І мужнім будь в житті.*—

Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Вірш написано вже в 60-ті роки, коли Малишко пройшов більшу частину своєї дороги, коли переконався на власному — життєвому й творчому — досвіді, як нелегко виконувати цей материнський заповіт, якщо за цими скупими словами відкрити їхню глибинну суть. Адже мудрість потрібна людині, щоб в усьому доходити правди, навчитись розпізнавати її в суперечливому русі життя й сплетінні людських доль, а мужність — щоб гідно прийняти її, часом «колючу, гірку й жорстоку», і захистити, бо ж правда «завжди в біді». А для цього треба постійно долати в собі обивательський рефлекс самозбереження, душевну втому, тимчасові розчарування, невпевненість у власних силах,—долати усе це в ім’я правди, заради перемоги правди на землі.

Толі мужнім будь ►—

оборони її,

Карай себе і серце рви на частки,

Збивай коліна в кров,

Упавши, встань,

І знов іди, і знов шукай її.

Як прокленуть лукаві — проклянися!

Як одречуться друзі — що ж, даремно,

Залишать рідні одного — хай так!

Як треба вмерти — тілом ляж за неї,

Ох нелегкі два слова.

Нелегкі!

(«Правда»)

І це вже — не тільки почуті здалеку напучування предків, це пристрасний голос самого поета, його власний заповіт нащадкам, бо людині завжди, знов і знов, потрібно буде шукати правду, пізнавати правду і захищати її.

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в Обухові на Київщині в родині шевця. «Сім’я наша,— писав пізніше поет в «Автобіографії», — була велика — одинадцятеро дітей, та батько з матір’ю, та старенька бабуся. Землі ж батько мав біля двох десятин — всіх не прогодуєш. Хочеш не хочеш, доводилося займатися шевським ремеслом, а в засушливі роки ще весною він ішов зі своїми сусідами на заробітки в далеку Таврію, в бориславські і каховські степи». Тут же

Малишко розповів і про дитинство, про ту атмосферу, яка форму-

11 лла його 'зацікавлення народною творчістю, поезією, стимулюючи роз-ниток його художнього обдарування. З цього надзвичайно цікавого документа, а ще більше з пізніших віршів поета ми дізнаємося і про людей, серед яких він ріс,—про матір, людину мудру, душевно багату й щедру, про батька, про дядька Микиту-«чорнокнижника», який, власне, перший відкрив хлопцеві світ великої літератури, читаючи йому Шевченка, Толстого, Пушкіна, Некрасова, про шкільного вчителя Трохима Івановича, про багатьох .інших, вдячність і любов до яких збереглися и Малишковій душі на все життя.

'{«кінчивши семирічку в рідному селі, Малишко 1927 р. їде до Кисни і вступає в медичне училище. Проте його дедалі більше вабить література, і в 1929 р. юнак переходить в Інститут соціального виховання (перетворений пізніше на Інститут народної освіти), літературний факультет якого закінчує 1932 р. Деякий час вчителює в Овручі, служить в армії, працює в газеті «Комсомолець України» і в журналі «Молодий більшовик».

З 1930 р. в періодиці з’являються вірші Малишка. У колективному збірнику «Дружба» (1935) вміщується невелика його поетична добірка. Але із справжньою інтенсивністю літературна діяльність Малишка розгортається в другій половині 30-х років. Протягом п’яти років побачили світ сім оригінальних поетичних книжок: у 1936 р. — «Батьківщина», в 1938 — «Лірика» та «З книги життя», в 1939 — «Народження синів», в 1940 —«Жайворонки», «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березань» (восьма збірка, «Зореві дні», складалася з уже публікованих творів). Тоді ж були написані і поеми «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». \

Тематично ці ранні збірки Малишка примикають до основного 'масиву української радянської поезії тих років. Громадянська війна, соціалістичне оновлення Батьківщини, колективна праця і людина праці — ось головне коло інтересів молодого поета. Серед інших зацікавлень слід, мабуть, згадати пильну увагу Малишка до особистостей видатних художників минулого, до їх творчості; уже в збірці «Лірика» з’являється невеликий розділ «Співці», що містив у собі ліричні портрети Пушкіна, Горького, Коцюбинського і Шевченка,— жанр такого портрета в подальшому посяде в творчості Малишка особливе місце як свідчення постійного прагнення його до оволодіння духовною культурою минулого. Втім, не лише /минулого: Малишка і як людину, і як митця постійно вабитиме до себе творча особистість, захоплюватиме в людині непересічність, небуденність, самобутність, усе те, що об’єднується в понятті «талант». З великою силою проникнення у внутрішній світ людини, вігі згодом створить портрети О. Довженкаі, М. Рильського, Остапа Вишні, інших своїх сучасників і друзів.

Але це буде пізніше. А поки що тематика його творів в основному укладалася в’ річище, прокладене на цей час зачинателями української радянської літератури.

І однак буквально за кілька років ім’я Андрія Малишка стало в ряд з іменами поетів, що вже завоювали популярність у 20-ті — на початку 30-х років —П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, Л. Первомайського, П. Усенка та ін. І не просто поповнило ряд, а засвідчило яскраву індивідуальність зі своїм баченням світу і художнім мисленням. Звертаючись до тем магістральних і розробляючи їх із загальноприйнятих у тогочасній літературі ідейно-естетичних позицій, Малишко вносив у їхню розробку особистісне начало, що є обов’язковою ознакою справжньої поезії.

Це помітно вже у творах, присвячених громадянській війні. Як і багато інших поетів, Малишко вирішує цю тему в піднесено-романтично-му ключі, він обирає героїчні епізоди, драматичні колізії, моменти подвигу, що його відтворює чи то відомий полководець, чи то рядовий боёць. Він широко послуговується баладним жанром (це теж було в рамках усталеної традиції), спирається на образні засоби і композиційні канони народнопісенної творчості (переважно героїчних цісень та дум), нерідко будує твір як невигадливу оповідь про подію, випадок у поході, де боєць виявив свою відвагу і відданість революційній ідеї. Найхарактерніші з цього погляду такі його вірші як «Бронепоїзд», «Заспів про Боженка», «Богунська (І—II)», «Береза», «Над берегом кулі горюють», «Опанас Біда», «Корнюша» та багато інших,— усім їм, теж у дусі часу, притаманні оптимістичний настрій, мажорна інтонація, безпосередньо висловлена ідея.

Особливість же їх у тому, що в цих творах завжди відчутно звучить голос автора, відкрито виявлене його почуття, його ставлення— до героя, подій, до всього, про що йдеться в творі. І якщо навіть це балада, дума, віршова оповідь, тобто жанр за своїми фор* кальними ознаками епічний, у творі неодмінно так чи інакше відчувається присутність самого поета; по суті, авторське переживання подій, авторське ставлення до героя і було тим фундаментом, на якому будувався твір, а це вже — ознака ліричної стихії.

Уже в ранніх віршах-оповідях про героїв громадянської війни читацьку увагу привертає не лише особа героя, а й особа поета, його ставлення до героя, з яким у автора завжди існує духовна близькість, гармонійна спорідненість,—не випадково досить часто у віршах зустрічаються такі уточнення-визначеиня, як «мій друг», «мої брати», «хто ж вони? Все родичі мої» тощо. Ці вірші пройняті і щирою зацікавленістю долею героя, і співчуттям до нього, і почуттям відповідальності за справу, за ідею, яку той втілював у життя, і тривожним почуттям вини перед загиблим (а вірші про громадянську війну переважно були присвячені їм), і завжди — вдячністю за здобуте високою цінове і дароване нинішнім поколінням щастя жити.

До речі, ця рідкісна здатність відчувати свою безпосередню, людську єдність з «об’єктом» творчості своєрідно реалізувалася і в Малиш-кових віршах про природу, в пейзажній ліриці, де такою ж близькістю, такою ж живою увагою і любов’ю завжди зігріте все, що потрап-* ляло в поле художнього зору поета — і одинокий листок у сорочечці поруділій, і горобина в червоній фартушині, і згорблена, немолода черемуха, і посивіла під холодною росою трава. Ці дивовижно точно підмічені деталі і складають цілісний портрет рідної природи в її розмаїтості і красі; однак у цьому образі відтворюється не тільки об’єкт, а й. суб’єкт творчості — особистість поета, його відчуття єдності зі світом, з людьми, з природою. Звідси — вражаюча конкретність образів, у кращйх його поезіях,

І у віршах про громадянську війну кожний герой — конкретний і кожний по можливості згаданий поіменно. Останнє для поета важливо, він це підкреслено декларує: -

Заходьте в пісню, рідні імена,

Ставайте в ряд із долею моєюг..

Вірш «Бійці», звідки взято процитовані рядки,— один з прикладів того, як послідовно прагне поет зберегти в людській пам’яті імена тих, хто лежить у сивих від часу братніх могилах. Однак і тут акцентоване те, що долі їхні так чи інакше переплетені з долею і особою поета. Адже сьогодні його доля складається щасливо саме тому, що за неї віддали своє життя люди революційного покоління.

У поезії «Корнюша» Малишко оповідає про Корнія Івановича Залізняка, уславлює його подвиг, що якоюсь мірою нагадує подвиг Івана Сусаніна. Але не самим тільки подвигом він близький і дорогий автору, а й тим, що був лісником («лісним комісаром»), тим, що всією душею любив природу і совісно служив їй; у тому, що в нашому мирному житті «від моря до гаю налилися жита, нову пісню співає сосна золота», автор вбачає частку й його, Корнієвої, праці, його турбот. Прагнення змалювати героя не лише життєво правдиво, а й відкрити в ньому риси, які особливо цінувалися самим поетом, розкривали його уявлення про людину духовну, душевно прекрасну, котра відповідає його власному ідеалу,— дуже характерно для Малишка.

Хрестоматійно відомим став вірш Малишка «Опанас Біда» — про відчайдушно хороброго кулеметника, що на своїй легендарній тачанці мчав, як вихор, фронтами громадянської, наводячи жах на ворога, і несподівано потрапив у полон. Кульмінаційна ситуація небуденна: ворог у своїй злобі хоче повісити його за ноги, Опанас же виявляється безногим. Але не заради ефектного фіналу поет вибудовує такий сюжет. Спираючись на національну^градицію, що йшла від легенди про витязїв-запорожців (традицію, своєрідно використану ще Гоголем), Малишко знімає трагедійність, ситуації прийомом, поширеним .у середньовічній сміховій культурі:

І стоїть та шляхта, розгублена й бліда,

В очі їй сміється Опанас Біда!

і виявляється в цьому сміхові, у глузуванні з ворога, у презирстві до самої смерті.

Трагедійність у творчості Малишка, що притаманна всій радянській літературі, завжди несе життєстверджуюче начало («О кров, пролита нашими людьми, ти напоїла землю недаремно!»). Але печать особистості поета проступає і тут у характерному для нього світлому ліризмі, яким овіяні оповіді про героїв і події минулого.

Важливо відзначити й інше: в революції і громадянській війні поет вбачає найвагоміший історичний акт, що визволив трудящий народ нашої країни від самодержавства, багатовікової класової експлуатації та соціальної несправедливості, і це виповнює його гордістю за новий, соціалістичний лад. Саме в світлі історії, у зіставленні з історією він сприймає в ці роки сучасність,— тільки як виборене нарешті торжество справжньої краси людських відносин і щастя вільної праці,— в цьому особливість його підходу до зображення дійсності у перший, довоєнний період творчості.

Точно вловив загальну тональність поезії Малишка цих років критик В. Іванисенко. «Ранні вірші А. Малишка [...] чарують і приваблюють простотою і безпосередністю світосприймання, світлим і щирим поглядом на життя. Основний мотив його лірики — радісне здивування перед багатством земної і людської краси. І поет немовби поспішає схопити, запам’ятати серцем, передати словом ту красу, нічого не пропустити, взяти в свою поезію все, чим багате життя. Мотив радості

і молодого щастя так і б’є з переповненого серця поета. Прозорі, світлі картини, прості, співучі слова, щирі, непідроблені почуття — такі риси ранньої творчості А. Малишка». І далі: «Поет малює щасливу людину. Щастя її — у відчутті своєї злитності з іншими людьми, з рідною батьківщиною. ї красу земну він оспівує тому, що знає: вона потрібна для людського щастя» ².

Справді, саме слово щастя стало певним «знаком», під яким розвивалася творчість Малишка тих літ, це слово було мовби камертоном, який визначав тональність його віршів про сучасність, їхню провідну мелодію.

...Розгорнулося щастя Над землею моєю...

(«Пейзаж»)

...Пісня наливається мов колос,

Щастя спіє у моїм саду.

(«Моє майбутнє»)

...Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов,

Тільки щастя нам дано багате

² Іванисенко В. Чарівник поетичного слова — В кн. Андрій Малишко. Зорі світ провіщають.— К., 1969, с. 9.

Ю

То велике щастя наше — мати.

Батьківщина — правда і любові («Батьківщина»)

Тут, звісно, явно простежується і певний психологічний лад, що був заданий нашій літературі в другій половині 30-х років і, як наслідок, той споглядальний оптимізм, який наклав характерний відбиток па творчість багатьох поетів (згадаймо хоча б «Країну Муравію» Олександра Твардовського). Але де була й свідомо сповідувана тоді ідейно-творча настанова самого Малишка — «тільки б пісню вивести високу, як моя родима сторона».

Ця настанова ще виразніше окреслюється в інших рядках:

І я пройду путі до краю,

Красу приймаючи земну,

Пісенне злото відшукаю,

Глухі стежини обмину.

(«Землі великої щедроти»).

З висоти сьогодення, коли уповні відкривається історія 30-х років, ми бачимо, що Малишко в ті часи справді обминав зором «глухі стежини» — усе неестетичне аж до великих нещасть, що їх випало пережити людям в 30-і роки, аж до кричущих суперечностей в нашому суспільному житті. Уже значно пізніше, після XX з’їзду партії, поет мовби заново побачить реалії тогочасної дійності і свого власного буття, згадає «як ночував на людській толоці, як припухав в тридцять третьому році», як «в тридцять сьомім дивився на грати» і багато що інше. Але то буде згодом, коли Малишкові доведеться зустрінути нове людське покоління, «не залякане вночі арештами, не допитуване на комісіях»,—покоління, що йому «від тяжкого сну соловецького не лягають на душу кошмари».

А поки що Малишкові —комсомольцю, журналісту, поету, вихованому в атмосфері ентузіастичних поривань і високої словесної патетики,— все навколо ввижається буйно квітуючим, райдужно-переливчастим, по вінця наповненим безхмарною блакитністю, і вся земля постає перед очима «журбою не зажурена, ще й сонцем обцілована». І колгоспи, попри все, що передувало їх утворенню й утвердженню, сприймаються тільки як данІсть нового, справедливого життєвлаштування; захоплення викликають «колгоспні радісні дороги», дівчата, гарні, «як цвіт в колгоспному саду». І тридцять сьомий не будить сумнівів в історичній необхідності боротьби з підступним «класовим ворогом». Усе це цілком щиро; можливо, тут спрацював психологічний механізм «самонавіювання», але не було обдуманого наміру пристосуватися до обставин, не було силування душі і творчої уяви.-Інакше не зміг би набрати відчутної сили в ці роки ліричний талант Малишка, саме ліричний, який вимагає від художника .граничного саморозкриття, самовияву.

А талант його справді зростав, поглиблювався, міцнішав з кожною наступною книжкою. Збагачувався внутрішній світ поета, урізноманітнювались зацікавлення; оновлювались і засоби художнього відтворення дійсності. Змінювалась загальна тональність вірша,— мажорне «оспівування» поступалося місцем медитації, роздуму. Саме слово набувало поетичної багатозначності, метафоричності.

Примітне й те, що іншим стає в поезії Малишка і образ сучасника, тієї ж таки трудящої людини, яка постійно привертає його увагу. Замість абстракції, що «над урожай безмежно вироста», замість’ невиразних постатей «трактористів з нашої артілі» з’являється людина жива, в своїй природній плоті. Це нове бачення, новий підхід декларує й сам поет. «Не буду починати пісню звитяжну, хай пробують інші...», — так пише він в одному з віршів, вміщених у збірці «Березень», і просто, без пафосу, у реально побачених уважним оком деталях, оповідає про труд дівчини — водія важкої п’ятитонки:

Робила звичайну, буденну роботу,

Зосереджена, строга, в сіренькому світрі.

Зарясніли на чолі краплинки поту,

Світло-синя косинка тремтіла на вітрі.

І так ця буденна, непоказна краса і самої дівчини, і її праці вражає поета, що він завершує вірш якимось по-людському щирим вигуком: «І забуть це не можна, їй-богу, не можна!»

Але, мабуть, найпереконливіше свідчення творчого «виросту» поета дають ті ліричні образки, роздуми-медитації про себе й навколишній світ, ті щемливо-прекрасні картини природи, в яких, власне, і виявилась непересічна особистість Малишка-художника. Такими є поезії «Бусел», «Липневий день мандрує пішки», «Соняшники», «Струмок», «В далекім полі тануть журавлі...», «Жайворонок», «Ластівки щебечуть попід стріхою», «Дощик за вікнами плаче»,— втім, усіх не перелічити, їх на кінець 30-х років набирається вже чимало. Світ у них постає на диво конкретним, багатобарвним, багатозвучним, а головне — несподіваним, побаченим особливим поетичним зором. А саме в цьому і полягає естетична функція поезії: навчити нас, читачів, сприймати прекрасне не тільки в слові, а й у самому житті, що навколо нас і в душі людській, відкрити нам це життя у його неповторності, у тих його виявах, що збагачують наші уявлення й почуття. І прочитавши, скажімо, Малишкову мініатюру, що починається строфою,—

В далекім полі тануть журавлі,

Як видиво навіки неповторне,

Лише вітрів притишені валторни Возродять звук, даруючи землі,—

ми вже інакше поглянемо на журавлиний ключ, що справді — тане вдалині, мов розчиняючись у далекому просторі, лишаючи по собі невловний смуток; ми уважніше вслуховуємося у принесене вітром (чи не здійнятим журавлиними крилами?) відлуння журавлиного курликання, в якому таки бринять басовиті мелодії валторни... І таких поетичних прозрінь у творчому доробку Малишка стає дедалі більше.

. Наприкінці ЗО^х років у творчості Малишка з'являються й поступово наростають тривожні мотиви, пов’язані з думкою про можливість війни. Спочатку, правда, ця думка втілюється головним чином у співзвучних тодішнім настроям абстрактно бадьорих гаслах («гнівом, порохом, вогнем били ворога й поб’єм!»), але потроху вона набуває суворіших й реалістичніших контурів, живої конкретності:

У пізній час ударить грім В небес широку стелю,

Тривога війде в рідний дім,

Шепне: — Вдягай шинелю...

(«У пізній час...»)

Зіткнутися з реальною, поки що «малою» війною Малишкові довелося у визвольному поході на західноукраїнські землі, в якому він брав участь і враження від побаченого втілив у поетичному циклі «Листи червоноармійця Опанаса Байди». Але передчуття грізної небезпеки, яку ніс фашизм, не відступали, навпаки, переростали в упевненість, що суворе, тяжке для народу й Батьківщини випробування ще попереду й воно неминуче. Малишко в уяві вже бачить себе «правофланговим рядовим, заспівувачем першим». 1940 р. в збірці «Жайворонки» публікується його вірш «Сурмач», яким пізніше, уже в розпал Великої Вітчизняної війни, поет відкриє свою книгу «Битва» (1943).

І все ж у пошуках морально-психологічної опори, необхідної в майбутніх випробуваннях, Малишко знову повертається до історії, до визвольної боротьби рідного народу, до подвигів героїв, імена яких з гордістю бережуть люди в своїй пам’яті. Так народжується у переддень війни його поетичний цикл «Запорожці» (частково надрукований у збірці «Жайворонки», він увійшов пізніше в книгу «Битва» і згодом поповнювався новими віршами: тема довго не відпускала від себе поета, даючи йому багатющий матеріал для осмислення завжди актуальної для нього проблеми історичного зв’язку поколінь).

Написані про далеке минуле, вірші цього циклу внутрішньо пов’язувалися з сучасністю, вони були суголосні тому станові людського духу, який народжується «в грози важкім передчутті», коли знецінюється показна бадьористість, коли зникає бажання хизуватися хоробрістю, коли людина постає в своїй справжній суті, коли думка про можливу власну загибель здається далекою і дрібною, а душа підноситься в жаданні очищення. У цих віршах немає пафосної трагедійності, в них —виплеск живого чуття до людей, яким випали на долю не тільки подвиги й посмертна слава, а й нелегкі життєві дороги, тяжкий ратний труд, втрати друзів і бойових соратників, звичайна людська втома і сум розлук — все те, з чого, зрештою, складається це антилюдське явище *— війна.

Проте інколи зв’язок історичного минулого й сучасності поет прагне унаочнити, вияскравити; з цього погляду показовий один з кращих віршів циклу, написаних вже пізніше, на досвіді, здобутому на війні.

ІЗ

Уставай, моє сонечко, з темного лугу,

Бо тривожить минуле не раз і не двічі.

Сплять в степу запорожці — товариш до друга Повернувся обличчям, порубаним в січі.

Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю І сурма зарокоче в поході з полками,

Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю,

І шаблі-гартуванці дзвенять під руками.

(«Уставай, моє сонечко...»)

Цикл «Запорожці» став мовби прологом до творчості поета періоду Великої Вітчизняної війни,— не випадково у віршах, написаних увосени 1941 і взимку 1941—1942 рр., знову виринають образи великих полководців минулого — Наливайка («У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою. І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті...»), Залізняка,— в історії народу поет черпає душевну силу в трагічний час відступу наших військ. І все ж творчість його воєнних літ народжена вже іншою дійсністю, іншими подіями, пройнята іншими думками й чуттями.

З перших днів війни Малишко — на фронті, він працює кореспондентом газет «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини». На шпальтах цих та інших газет часто друкуються його статті, нариси, репортажі з місця боїв, звернення до бійців і, звичайно, вірші. Виходять вони й окремими збірками — «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари» (1942), «Україно моя!» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946).

Поезії Малишка періоду Великої Вітчизняної війни різноманітні за' змістом, художніми засобами, настроєвістю. Тут і безпосередні заклики до боротьби з ворогом, і розповіді' про подвиги і фронтові будні, і твори пісенного жанру, і панорамні картини боїв, гіркого відступу і переможних походів,— ці поезії народжувалися різними обставинами війни і брали в ній активну участь як фактор ідейно-агітаційний. В цьому розумінні вони гідно виконували своє призначення.

Сьогодні твори Малишка воєнного часу сприймаються як сповідь поета-воїна, що жив одним життям з мільйонами інших радянських людей І ділив з ними біди і радощі, вони читаються як ліричний щоденник, в якому занотовано все загальнозначуще з пережитого, вистражданого, передуманого на довгих дорогах війни. А відкрив цей щоденник цикл поезії «Україно моя!» — найдраматичніший за своїм змістом і емоційним наповненням твір, який найглибше, мабуть, увійшов у пам’ять народу.

По справедливості високо оцінив і художньо' проаналізував цей твір Дмитро Павличко. «Багатство тематичне, різноманітні настрої [почуття переплелися в циклі «Моя Україно!», — відзначав він у передмові до десятитомного видання творів А. Малишка.-— Ніде Малишко не досяг такої багатоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і разом з тим мимовільної метафоричної ювелірності, ніде не був таким ускладненим і мінливо різним, як у цьому творі. Розмаїття настроїв і почувань розливалося тут широко, але й збиралося інколи, як течія ріки у вузькому плесі, в одній строфі.

Україно моя, далі, грозами свіжопропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла!

(«Україно моя»)»².

Написаний одразу ж по тому, як радянські війська з боями відступили за мела України і мільйони людей опинилися в тимчасовій окупації, цей цикл став виявом розпачу й туги поета, але й віри його в світлий день повернення і відплати ворогові за смерті й наругу. Тому так тісно, справді, поєдналися тут і гострий біль прощання з рідною землею («І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла. Я дививсь, і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!»), і невимовна ніжність до далекого — бо до нього фронти і фронти — отчого дому, і прокляття катам, і клятва боротися до скону, аби визволити Батьківщину від фашистської навали:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,

Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

(«Україно моя!»)

Цикл «Україно моя!» став тією серцевиною, навколо якої зосереджувались інші, ідейно-тематично близькі до нього твори. Спочатку це були ще чотири поезії — «Київ», «Мати», «Моєму батькові», «Боженко», що з них уклалася одна з перших воєнних книжок «Понад пожари» (тираж книжки, яка вийшла друком навесні 1942 р. у Воронежі, при-, фронтовій смузі, майже весь загинув). Згодом до них долучалися й інші твори — «Заповіт», «Дніпро», «Харків»' (збірка «Битва»),— які попри характерну для них лірико-суб’єктивовану. форму художнього відображення дійсності створювали цілком реалістичну картину першого, найтяжчого, найтрагічнішого періоду війни.

Так, вірш «Київ» —ще тільки початок фашистського наступу на Київському напрямі, ще тільки серцем вчувається загроза, рідному місту; і хоч посуворішав його вигляд, набувши ознак воєнного побуту,— ще живе надія на краще, на' те, що битва за нього йтиме десь далеко, на заході, а не на берегах Дніпра, не на площах і вулицях, бо ж «сила на горах огненних в броні велетенській стоїть». Ця битва буде пере*? можною й остаточною:

Устане ще день яснобарвний.-Умиється сонце росою. Засмаглі, закурені, в битві повернемось:—Волю візьми., Потрогаем кожен камінчик, бур’ян постинаєм косою, Шинелями витремо щічки дитячі, залиті слізьми...

(«Київ»)

Інша тональність, інші картини у поезії «Дніпро» — тут навіть спомин про безтурботну пору дитинства, що минуло на берегах Дніпра, овіяний смутком, видовище ж відступу, коли «гроза надходила із заходу до сходу», коли й старі діди готові були «лягти грудьми на танковій путі», коли не тільки люди, а й худоба «йшла в пилу потоками на схід»,— це видовище всі чуття переплавляло на ненависть до ворога, на гнів, на жадання помсти: «Не треба слави нам. Була б лиш битва сміла...»

Але відступ тривав, радянські війська відходили все далі, і ось уже Харків підвівся гранітом, мармуром, мостами в німому запитанні: «Куди ви?» *— «І сором нас палив».

По мертвих у бою котилася луна,

А ми, живі та злі, стискали автомати,

Залишивши дітей, батьків і світло хати,

Вкраїну, як судьбу,— за обрієм вона.

(«Харків»).

І хоча вірш завершується мажорним акордом, найвиразніше в ньому звучить трагедійний мотив розлуки з рідною землею.

У цьому вірші ми знову спостерігаємо ту мимовільну метафоричну «ювелірність», яку помітив Д. Павличко в циклі «Україно моя!»,— не огранену спеціально вправною рукою майстра, а саме мимовільну, спонтанну, народжену збуреним чуттям. Тут вона — в кольоровій гамі, в якій послідовно переважають дві барви — багрянисто-червона і димно-сіра, що весь час зближаються, мовби вияскравлюючи одна одну: багрянець пожеж і сивизна димів, кров і свинець, ясна зоря і хмари димно-сині; останній лее штрих зроблений самим червоним, пе-реможно-па лаючим: ми повернемось, відбудуємо, розцвітимо тебе, освітимо кімнату, «аби вогонь тріщав та жеврів жар у нім...»

З цього тематичного кола воєнної творчості Малишка безсумнівно заслуговує на згадку поезія «Україні (І крик, і полум’я руде)». В ній органічно злилися в одне художнє ціле думкаі і почуття, в ній навіть ритміка — чітко витриманий восьмистопний ямб без поділу на строфи—працює на ідею твору, сконцентровану в останніх рядках — «Благослови ж на смертний бій, земля моя, красо моя!». Вірш побудований як монолог, що уповні виявив ораторський хист Малишка, його вміння логічно розгортати образи, зчеплюючи їх між собою і поступово нарощуючи їхню емоційну напругу. Епітети, порівняння, весь метафоричний лад спрямовані на те, щоб привернути увагу читача своєю несподіваністю і смисловою об’ємністю і тим самим стимулювати роботу його уяви, посилити чуттєву реакцію на прочитане.

Так, скажімо, думка про те, що на окупованій землі надія на ви-гшолсння »не згасла і розпад не здолав волі людей до перемоги, мовби сама собою формується в цьому місткому образі:

І синь заканівських висот,

І даль закиївських долин Журба плодюча, як осот,

Не обплела на чорний згин.

(«Україні»)

Справді, як плодючий осот, глушачи все живе, зупиняє його ріст, рух і, зрештою, прирікає на загибель, так журба, настрій безнадії роз’їдають людину, паралізують її здатність до' опору, до дії,— подібні об-рази-порівияння, доволі часті в Малишковій поезії, і надають творові художньої переконливості і поетичної сили.

У творчості Малишка цього періоду було й чимало поезій, в яких війна поставала в живих реаліях фронтового побуту, в конкретиці щодення. Вони схожі на моментальні фотографії, на яких люди такі, якими вони є, коли займаються своїми буденними клопотами або відпочивають після виснажливого бою. Тут дорогоцінні деталі, які вмів помітити і показати Малишко. З таких «фотографій» найцікавіші, може, для нас сьогодні ті, на яких вимальовується постать самого поета:

Руда шинеля, патронташ ізбоку,

Та котелок, та чоботи в пилу,

Моє багатство, скарбе мій, нівроку Тебе ношу годину немалу!

Шорсткий ремінь, мозолі на долонях...

(«Отак живу, суворий, непомітний»)

Такий він був,— військовий кореспондент Великої Вітчизняної: хоч в інший спосіб, але робив разом з усіма одне діло, і жив, як усі, в тих фронтових умовах — курив махорку, латав свою пропалену гімнастьорку,

Хліб жував, як усі, по скибі,

І трудивсь до сьомого поту,

І давали мені, спасибі,

Як солдату, різну роботу...

(«Я курив задушну махорку...»)

Тут одне тільки, здавалося б, зовсім не акцентоване слівце «спасибі» чималого варте, в ньому характерно виявилася натура Малишка, його поважливість до людей, жагуча потреба у спілкуванні з людьми — потреба давня, а тепер, у час лихоліття, посилена загальним, властивим дуже багатьом на війні, відчуттям фронтового братерства.

Правдиво відтворюють атмосферу фронтового життя і портрети групові («Притомлені, бородаті...», «Нехай ми схудлі, некрасиві...», «Ковтали чай і їли житній хліб...»), і портрети індивідуальні («Кашовар», «Теслярі», «Маруся»), в яких добре висвічуються людські характери — різні, але .чимось і подібні, мабуть, тим, що, власне, і є обов’язковою ознакою людини моральної: її гуманістичним єством. Бо навіть там, на фронті, в нелюдських умовах смертей, каліцтв, _ неподоланної гнітючої втоми вони не втрачають людяності, душевної щедрості, го-товності відгукнутися на горе інших. А особливо на горе дітей, яких багато зустрічалося на фронтових дорогах, у погорілих селах, зруйнованих хатах. Турботлива ніжність наших воїнів до такої дитини, природне бажання приголубити її, захистити відзначається в Малишкових поезіях неодноразово і відзначається тому насамперед, що такою ж була душевно-психологічна настроєність і самого поета.

Про це свідчить хоча б вірш «Я бачив незабутнє». Це — розповідь про випадкову, що лише мить тривала («ми пролетіли на грузовику»), зустріч із жінкою, яка з двома малими дітьми йшла поруділим, випаленим сонцем ї снарядами приволзьким степом. Але як багато подробиць побаченого врізалося в пам’ять Малишка: і синіюча здалеку хлоп’яча майка на плечиках дівчинки, і її якась непевна — наче наосліп —« хода («Вона ступала в дощові калюжі, по колючках, по колії глибокій, і спотикались босі ноже,ията...»), і стомленість її—рукою вона трималася за материну спідницю, й інше. Усе це не зафіксує саме тільки професійне око письменника,— це може ввібрати в себе чутливе людське серце, зболене й за долю власної дитини.

Гуманістичний пафос творчості Малишка особливо виразно, виявився після перелому у війні, коли наша армія з тяжкими боями, але невтримно, рушила на Захід, визволяючи окуповані ворогом території країни. З гіркотою, із співчуттям говорить він про радянських людей — і тих, що страждали, боролися, гинули в окупації, і тих, що були вивезені на роботи в Німеччину. І хоча в його віршах іще могутньо лунають заклики до помсти, до справедливої відплати за все сподіяне на нашій землі, їхня загальна тональність досить різко змінюється, в них відчутно спадає та крайня емоційна напруга, яка проймала творчість поета у перший, найтрагічніший період війни.

Поет уважно вдивляється у зморені обличчя бійців, вслуховується в їхні розмови, але в поле його зору вже потрапляє і той зовнішній світ, який завжди вабив Малишка красою і гармонією і серцевину якого становила природа. І з маленьких пейзажних зарисовок, з відтворюваних побутових сценок і епізодів, з прикмет чужого життя, навіть з незвичних для нашого вуха назв населених пунктів, в яких військова частина зупинялася на перепочинок, як з дрібних складиичків широка мозаїка, твориться епічна картина визвольного походу Радянської армії по країнах Європи.

У цих поезіях, однак, уже переважає мотив отчого дому — повернення на Батьківщину, до мирної праці і мирного життя. Поет дедалі трудніше долає тяжіння рідної домівки,— думка про неї, так чи інакше, проходить крізь десятки його творів, зібраних пізніше в книзі «Яро-славна» («Гудрон і камінь на шосе...», «Ще путь через Віслу далека...», «Не треба ні слави, ні грому...», «Додому прийдем, сядем за столом...»* «Повертатися будемо скоро назад...», «Прийдемо колись додому...», «Прощатися будемо в бліндажі...» та ін).

На відміну від багатьох письменників-фронтовиків, яких тема війни ще довго не відпускала, залишаючись головним джерелом і Об’єктом художнього осмислення усього повоєнного часу, Малишко у другій половині 40-х років досить швидко відійшов від неї. Відгомін воєнних подій і давніх переживань знову вчуватиметься в його творчості вже значно пізніше, в 60-ті роки,—тоді вій напише такі високохудожні поезії, як «З минулого», «Пам’ятаєш?» та ін. А зараз останнім визначним його твором, безпосередньо присвяченим війні, можна вважати поему «Прометей», написану і опубліковану 1946 р.

Задум її виник і в основному сформувався в поетовій уяві знач-' ио раніше, ще в розпал війни, в 1943 р. «Коли наші війська вели бої за Київ,— писав поет згодом в «Автобіографії», — мені розповіли про нашого розвідника-солдата родом із Смоленщини. Його, важко пораненого, сховали у себе українські селяни. Однак він усе ж потрапив до рук гітлерівців. Довго гітлерівці допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав розвідника. Тоді боєць сам, аби врятувати людей від загибелі, признався, хто він. Фашисти спалили його, прив’язавши до дуба, а дітей, стариків і жінок погнали в неволю. Мене схвилювало це до глибини душі. Подвиг бійця і його духовна близькість з народом стояли перед моїми очима як образ великої прометеївської сили. Так, мовби сама собою, склалася моя поема-легенда «Прометей».

Автор визначає свій твір як поему-легенду. Вона, справді, написана в героїко-романтичному ключі, в ній чимало атрибутики, притаманної баладі, легенді, але, що важливо, реалістична основа твору нею не деформується,— і життєва, й художня правда витримані тут послідовно. Скажімо, епізод, в якому за життя героя змагаються «вітеритах» і «костомаха» — смерть (символіка, характерна для творів суто романтичних), тут виправданий тим, що все це у сні-маренні привиджується людині, яка дійсно перебуває на~ грані життя і смерті. Романтична символіка лише посилює трагедійне начало, завжди присутнє у творах, покликаних утвердити, возвеличити ідею подвигу в ім’я людей.

Малишко цілком правомірно звертається до образу Прометея, з яким ця ідея була пов’язана від першопочатку. Але поет шукає життєво достовірні і психологічно переконливі обгрунтування, щоб зблизити, звести воєдино величний образ Прометея і образ звичайного юнака зі Смоленщини. Саме для цього він вводить у твір і такий епізод: український хлопчик читає пораненому «Кобзар», і відтворений з величезною художньою силою Шевченком традиційний образ міфічного грека полонить уяву бійця («Ото людина!»), стає для нього прикладом, гартує його волю, надихає на подвиг.

«Прометей»—одна з найкращих поем Малишка, а їх створено ним сімнадцять. Дивно, але цього лірика «божою милістю» постійно привертали до себе епічні жанри. Тільки художніх вершин у них поетові вдавалося досягати тоді, коли епічна (відсторонено-оповідна) форма не заважала авторському (ліричному) самовияву* а сприяла йому, коли події, що про них оповідалося в творі, фактично ставали об’єктом авторського переживання. Саме такою, ліро-епічною, поемою є «Прометей», де авторська присутність не тільки інтуїтивно вловлюється в поетиці, характерній для Малишка-лірика, у стильовій манері, у зовнішньо безособових відступах, а й прямо заявлена втручанням його в текст; серед таких втручань найбільше смислове навантаження несе останнє, фінальне,— поет в уяві своїй «входить в образ» свого героя:

Мені здалося, що то я Стою, горю й душа моя,

Моя надія опівночі Згоряє, б’ється і тріпоче,

Пливе, як неба течія;

Що я вже спалений стою В тривожнім віці на краю І людям серце простягаю...

Починається новий етап у творчості Андрія Малишка, що обіймав приблизно півтора повоєнних десятиліття. Виходять у світ збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950), «Дарунки вождю» (1952), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956), «Серце моєї матері» (1959).

Отже, етап цей, якщо зважати на обсяг написаного, був досить плідний. Але слід сказати й те, що ідейно-художня вартість цих книг ке була однозначною.

Так, «Весняна книга» виразно відбила нелегкий процес адаптації поета до повоєнної дійсності. Довго очікуване, омріюване в кривавій коловерті війни повернення додому настроювало Малишка на радісне входження в мирне, щасливе, безхмарне життя, сповнене успіхів у праці і творчих злетів. Дійсність же виявилася значно складнішою і, сказати б, буденнішою. Зруйноване господарство країни вимагало від людей граничного напруження зусиль, яке не завжди увінчувалося високими звершеннями, тим більше на селі: село особливо потерпало від розрухи, нестатків, а в окремі літа й голоду.

Але психологічний настрій на «оспівування», на «високу ноту» поет здолати вже не зміг, і з-під його пера вийшло в ці роки чимало віршів псевдопатетичного звучання, що разюче розходилися з реальною дійсністю. Найпримітніше—у показі саме села. Тональність переважної більшості творів про село визначалася хоча б такими рядками:

В довгих покосах земля моя плине,

Спіле колосся стоїть, як в огні,

Зерно, як золото, возять мащини В двір до колгоспника— на трудодні!

(«Урожай»)

Або подібними ж:

Ходить полем молодистий,

Гонить хвилю з краю в край

Золотистий, колосистий,

Яровистий урожай.

(«Ходить полем молодистий...»)

Як у часи ранньої юності, в теперішніх творах Малишка всіляко варіюється слово «щастя», — «Знову щастя моє у світі солов’їв посилає в лет», «Вийду знову щастя збирати, як завжди запальний, молодий...» Це свідчило (і було дещо несподіваним після серйозних здобутків у реалістичному відображенні дійсності у творах воєнного періоду) про поверховість сприймання реального життя, а ще — про деяку «пробуксовку» в творчому розвитку поета: адже повтори тематичні призводили до використання вже опанованих раніше образних засобів і стильових прийомів.

Вміщені у «Весняній книзі» численні пісні, переважно присвячені комсомолу («Застольна комсомольська», «Бойова молодогвардійська», «Пісня Олега Кошового», «Застольна молодогвардійська», «Лижна пісня» та ін.), відчутними художньо-творчими новаціями збірник також не збагатили. Поетична майстерність^ і теплота Малишкової душі вповні виявились тут лише у добірці віршів для дітей.

Тематичні обрії творчості Малишка значно розширила поїздка до Америки,— на запрошення українських прогресивних організацій він з групою діячів української культури побував 1946 р. у США і Канаді. Вірші, написані за американськими враженнями, І склали основу збірки «За синім морем», відзначеної 1951 р. Державною премією СРСР.

Головна увага Малишка зосереджена на класових і національних суперечностях, притаманних капіталістичній дійсності. Викривальний пафос творів спрямований проти пануючої в цих країнах соціальної несправедливості, расової дискримінації, жорстокої конкуренції. Перед очима поета постають «дві Америки» (так названо одну з поезій), два світи, що протистоять один одному — багатих і бідних, експлуататорів та експлуатованих, білих і темношкірих. Зрозуміло, в такій чітко й послідовно проведеній поетом позиції була і певна прямолінійність, яка не дала йому можливості показати чуже життя в його розмаїтті, неоднозначності, складності. Це великою мірою спричинювалося епохою, зокрема обстановкою «холодної війни»; деяку роль відіграла тут, слід гадати, й психологічна атмосфера, що склалася в нашій країні в умовах «боротьби зі схилянням перед Заходом», боротьби неправедної, яка тоді затримала розвиток нашої культури, науки, літератури. Так чи інакше, а помітна жорсткість у розстановці ідеологічних акцентів, яку не можна сьогодні не помітити в цих творах Малишка, не сприяла переконливості й оригінальності творчих, рішень, глибині художнього проникнення в сутність життєвих явищ, різноманітності створюваних характерів.

Разом з тим, палке і щире співчуття поета людям трудящим, пригніченим вічним страхом перед безробіттям і злиднями, потерпаючим від безправ’я, приниження людської гідності, почасти компенсувало художні втрати; ним наскрізь пройняті поезії «Візит», «Негритянка», «В ліфті», «Танець», «Вдова» та ін. А, втім воно, це співчуття, часом таки активізувало рух поетичної думки, і тоді з’являлися твори, в яких жива конкретність деталі додала схематику сюжету. Ось, наприклад, двоє безробітних копачів їдуть у порожньому вагоні:

І старий на двох клопітно Розділяє хліба шмат,

Наче долю безробітну,

Вже поділену стократ.

Солі чорної одрібок Дробить, сам неговіркий,

Наче свій важкий зарібок,

Чи солоний, чи гінкий.

(«У вагоні»)

Художня майстерність Малишка, самобутність його поетичного бачення яскраво розкрилися і в широкому ряді образних асоціацій, на яких побудований вірш «Осінь над Гудзоном». Свіжість і смислова вагомість епітетів («масний, теплуватий Гудзон»), несподіваність порівнянь, опертих на подібність кольору (осінні квіти — «блякні, нероз-цвітні» — як обличчя безробітних матросів, «чориокор’я дубів» — наче чорні шахтарські руки),— все це органічно трансформується у поетичну думку, яка сприймається не самим лише розумом, а насамперед емоційною сферою читача:

Червоніють ліси за крутими важкими валами,

Ніби крові людської нестерті, немеркнучі плями,

Що лилася у страйках, в протестах тепліла на бруках,

Що смокталася з серця в заводах, як спрутах сторуких.

(«Осінь над Гудзоном»)

Наступні книжки Малишка — «Що записано мною» і «Серце моєї матері» — побачили світ в другій половині 50-х років, після XX з’їзду/ .партії, у той знаменний період в нашій історії, коли почалося розвінчання культу особи Сталіна, демократизувалося суспільне життя, різко змінювався психологічний клімат у країні. Назрівали глибокі зрушення у суспільній свідомості, починалося поступове звільнення її від старих догм, від укорінених минулою епохою уявлень.

У згаданих збірках Малишка безпосередніх відгуків на політичні події цього часу немає, але атмосфера суспільного піднесення по-¹ мітно впливала на творче самопочуття поета, на лад його поетичного мислення. Його поезія поволі позбавляється декларативності, псевдо-патетики. Душа поета "мовби відживає, воскресає до життя реального і багатовимірного. Природна схильність до ліричного самовияву, що так переконливо відкрилася в поезіях Малишка воєнної пори, відчувається в кращих його творах цього періоду.

Серед -них — вірші, присвячені пам’яті матері; в них є рядки, від яких буквально перехоплює подих — стільки невимовної скорботи несуть вони в собі:

Я б тобі хліба приніс, якщо можна*

Я б тобі пісню приніс, якщо можна.

Мамо, до тебе немає дороги...

(«Мамо, я хочу поговорити з вами»)

Серед них — добірка пейзажної лірики («Од явора снується довга тінь...», «Важкі вітри не випили роси...», «Лугів осінніх теплі голоси...» та ін.); тут знову до поета повертається його дивовижне вміння по-свойому побачити і змалювати живу красу навколишнього світу.

Серед них —поезії любовні, можливо, вперше такі щемливо ніжні, такі безпосередні у вияві чуття («Ти забрала все в своїм початку...», «Глянь: піднімаються грози сині...», «Я люблю твої очі у мрії...», «Взялися медом золоті лелітки...», «Замело, завіяло стежки...», «Ні, ні, цього

я людям не повім...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...»)

60-ті роки — час інтенсивного розвитку таланту Андрія Малишка. Протягом десятиліття ним було створено вісім поетичних книжок — «Полудень віку» (1960), «Віщий голос» і «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). Вихід кожної з них сприймався як подія літературного життя, кожна з них відзначалася оригінальністю і новизною змісту, поетичної образності, віршових форм. Але сьогодні, із значної вже часової відстані, ясно видно, що всі разом вони становлять ідейно-художню цілість, об’єднуються новим, сучасним, що почав формуватися в середині нашого-століття, поглядом на світ, сучасним розумінням сенсу буття людини і людства.

Однією з примітних особливостей творчості Малишка тих років якраз і є те, що в ній відбилося зародження тих глибинних процесів у суспільній свідомості, які сьогодні створили фундамент нового політичного мислення. Адже саме тоді людство, отримавши термоядерну зброю, вперше зіткнулося із загрозою самознищення. Саме тоді фізики Б. Рассел і А. Ейнштейн виступили з маніфестом, у якому закликали народи планети назавжди відмовитись од війн, бо в сучасних умовах війна неодмінно обернеться загибеллю людства, людської цивілізації.

У збірці «Прозорість» вміщено вірш «Прохання», твір, що його можна віднести до поширеного сьогодні в світовій літературі жанру антиутопії. Це створена уявою поета картина спорожнілої після вибуху ядерної бомби землі, зовсім безлюдного міста, де трагічно безглуздими виглядають умебльовані квартири, недоїдений хліб на столі, недописана книга; чорні більма вітрин, сині плями тролейбусів, а над усім простерлася неприродна тиша, яку порушує тільки гупання яблук у вмираючих садах і гудіння бджіл, які «лапками креслять отруйні сліди»...

Тема ядерної загрози різними аспектами проходить, і в інших віршах. Найхарактернішим для поета є підхід да неї у поезії «Нива», де силі вбивчого атома протиставлена сила вічної природи, засіяної людьми ииви. Ремінісценції з Шевченка наповнені сучасним змістом:

Радуйся, ниво моя, не полита Стронцієм білим і жар-сльозою,

Радуйся, ниво моя, не покрита Чоридю атомною грозою.

(«Радуйся, ниво моя...»)

Ядерна загроза — породження середини двадцятого віку, але цей вік не повинен стати вбивцею, треба все зробити, щоб «не зловісним пожаром, не криком біди і не клекотом бою у ніч розіп’яту» стукав він людям у двері. Його вища, гуманістична мета — труд на благо людства («іди поміж люди, ставай на роботу, і чоло не втирай від солоного поту», «приходь орачем, наш двадцятий вік!»). Звертання поета, до двадцятого віку, особливо часті в збірці «Синій літопис», попри все — оптимістичні; в них віра в безсмертя людства:

Всі кажуть: кривавий двадцятий вік.

Всі кажуть: жорстокий двадцятий вік.

І мало хто знає, що він Приходить світанком до океану І гойдає мільйони колисок,

Щоб дітей не збудити

(«Всі кажуть: кривавий двадцятий вік...»)

Планетарне мислення, що було характерне для значної частини нашої поезії 60-х років і втілювалося, як правило, в образи гіпертрофо-вані (явище «космізму»), у Малишка знаходить дещо інший вияв: властива поету конкретність уявлень набуває іншої якості узагальнення, особливої метафоричності. Так, планета Земля, позбуваючись певної понятійної абстрактності, уявляється поетові як спільний дім людей, як щось близьке людям, освоєне ними, як рідна домівка. З’являються образи, мета яких — зблизити космічне й побутове, абстрактне і конкретне. Цоет дедалі глибше усвідомлює, що любов до отчого дому, яка

з першопочатку одухотворює людину, формує в ній почуття патріотизму, не може й не повинна в наш вік замикатися сама на собі і тим більше ставати перепоною в служінні людству і прогресу. Це — ідея часу, яку чутливо вловлює Малишко:

Не забувай за отчий свій поріг,

Але й кермуй політ за обрії незнані —

І мислі і часу закони невблаганні Неси в будучину, на плетиво доріг.

(«Не забувай за отчий свій поріг»)

Поезію Малишка пронизує віра в силу творчої мислі, що прокладає людству шлях у майбутнє. «Матерії і людства творчий дур>—-це те, що рухає історію, створює цінності цивілізації, культури. Цим неспокійним духом творчості, енергією прогностичного мислення володів Ленін (цикл «Рядки про Леніна»), він тому й зумів повести за собою людей, прилучити до історичної революційної діяльності багатомільйонні маси народу, часткою якого відчуває себе поет.

Дух людської творчості високої,

Дух людської дворчості тривожної,

Я ловлю тебе в своїм неспокої,—

пише Малишко, і це не просто вдала метафора: поет у ці роки істотно коригує своє художницьке кредо, підвищуючи вимогливість до слова. Якщо у давні часи він вважав за Можливе обминати «глухі стежини», щоб нести людям тільки радісну пісню про щастя, то тепер він вбачає мету творчості в іншому: він прагне правди, повної правди — для себе і для людей. Тепер його не лякає «жорстокість правди на землі», бо «мАйстрові без неї краще вмерти». Тому він просить судьбу не обійти його ні турботою, ні «чорною жаротою», ні слізьми, ні «жалощами-бо-лями» — він жадає реальної причетності до судьби народу («Судьба моя, не обійди...»). Поет, можливо, вперше підноситься до справжньої, самокритичності, оглядаючись на сповідувані раніше творчі настанови. Досі зроблене видається йому лише чернеткою,— для нової творчості треба «шукати нові критерії». Це почуття невдоволення собою, неспокою («з собою самим не в злагоді я») послідовно проходить тсрізь Малишкову поезію 60-х років. Бо тепер він знає, що поезія —не тільки «діло совісне», вона вимагає від людини виснажливої роботи чуття і мислі, граничного напруження всіх душевних сил. На своєму досвіді, на досвіді свого покоління він переконався, що

Лише немногі з тисячних писань,

Із нервів роджені, у лютій муці,

Покладені рядками на папір І пульсом серця скровлені до краю,—

Пекучі й строгі в мудрості своїй,

Живуть з людьми.

(«Ого, братки, понаписали книг...»)

не повинен знищити, поглинути собою природу, вона є багатство не тільки матеріальне, а й духовне, вона пробуджує в людині естетичне чуття. Без постійного спілкування з нею «на серце ляже глухота».

Пейзажі в ліриці Малишка тепер особливо одухотворені, суголосні найтоншим порухам людської чуттєвості. Цікаве спостереження над поетикою цих віршів зробив Л. Коваленко. «У пізніх книгах Малишка пейзаж набирає нових, істотно відмінних функцій,— відзначає він.— Ліричний герой тут живе не поруч з картинами природи, він є органічною часткою її, ніби розчиняється в ній, починає навіть.говорити від її імені»³.

Любов до природи була одним з найсилыііших почуттів поета. Незадовго до смерті він писав:

Беру до серця землю всю, як Є,'—•

Блават і черлінь, злото і кармін,

Гармонію від сутінку й світанку,

Бузкове майво й пурпуру стожар,

Що радує людину, звіра й птицю,

Та не забути б пахощі її Від кореня землі, сльози і неба,

Та ще вловити потаємний звук,

Коли вона шепочеться з камінням І хилиться в завіддях снігових,

Але ж цвіте і не вмирає зроду...

Помер Андрій Самійлович Малишко 17 лютого 1971) р. Він залишив не тільки непересічні поетичні твори; в його спадщині — художні переклади, публіцистика, літературно-критичні статті, оперні лібретто тощо. Він мав багатогранний талант, який розкрився повно й щедро.

І хоч його творчий шлях проліг через перегони складної і суперечливої доби,— він беріг вірність отому давньому материному заповітові, прагнув залишитися мудрим і мужнім. Без Малишкової лісні, натхненної і суголосної своїй добі, неповною була б картина розвитку україн* ської радянської поезії.

О. В. ШПИЛЬОВА

ПОЕТИЧНІ

ТВОРИ