Полуничний сезон

Справа шоста ПОСТРІЛИ В ЛІСІ

Синявка — найдальше село в районі, розкинулося серед лісів і боліт, хиріти почало задовго до того, як було віднесене до розряду безперспективних. Тепер у клубі майже порожньо, книжки в бібліотеці припадають пилюкою. Працездатних можна перерахувати на пальцях, у колгоспі працює кілька жінок, та Василь Комаха сторожує ліс, інші — хто де: на фабриці меблів (за п'ятнадцять кілометрів), на рибгоспівських ставах, які теж далеченько, у лісгоспзазі, а один чоловік прилаштувався аж у райцентрі шофером. Хати стоять рідко, у багатьох позабивані вікна, розвалюються, бо вони старі, деревина струхиявіла, і ніхто не хоче їх купляти навіть на дрова.

Земля в Синявці неміряна, бери стільки, скільки можеш обійти, випасів теж вистачає: і в лісі, і на земельних клаптях, які належать колгоспові, але через те, що погані, — як не глина, то пісок, якщо не горбок, то моквистий видолинок, — здичавіли, заросли кущами, бур'янами. Всяк, хто здужає, держить табунець худоби, є свині, тільки менше, по двоє-троє.

Югина Ярчевська від людей по відставала, ще два роки тому літом випасала п'ять корів, але після грипу, що не вилежала, — здоров'я ніби одрізало. на нього — і серце облилося кров'ю: сивий, все лице вздовж і впоперек порізали глибокі зморшки, згорбатів, очі втратили колір, якось ніби розпливлися, дихав важко, з посвистом. Хотіла спитати, що з ним, та побоялася: а що коли причепилася невигойна хвороба, і оце прибився додому, аби в землю рідну лягти на вічний спочинок? Збирала на стіл і тихо, щоб син не помітив, фартухом витирала сльози.

Їжа була ситна: сметана, домашнє масло, сало, сирі курячі яйця (згадала, що Стасько такі любив), та син дивився на все байдуже, скрипів старим розсохлим стільцем, а коли мати присіла поряд і стала припрошувати, озвався:

— А в тебе чогось гарячого заради зустрічі не знайдеться?

— Горілки, чи що?

— Можна й вина.

— В магазин треба сходити…

— То сходи, чого там. Бо я притомився в дорозі. Чи, може, тобі шкода для сина?

— Господи, та чого б я мала шкодувати?

Після першої чарки він пожвавішав — усміхався, розповідав про краї, в яких доводилося бувати; після другої почав знову в'янути, голова все частіше й частіше опускалася на вузькі кістляві груди; а після третьої і зовсім скис: схилився на стіл і бурмотів щось незрозуміле.

«Хвороба його вимучила, а дорога відібрала силу, — зітхала Ярчевська, — тому так хутко й сп'янів».

Перетягти Стаська на ліжко не зуміла, і він до самого вечора проспав сидячи за столом. Вона ж сиділа біля нього і ковтала сльози — не бачила, як сідало сонце, не чула, як у загорожі ревіла худоба.

Прокинувшись, Стасько лупнув запухлими очима, провів долонею по чистому столу (мати все з нього прибрала) і, не повертаючи голови, плямкнув:

— Ти того, неси…

— Що нести?

— Похмелитись.

Болючий здогад, що син спився, став алкоголіком (вона казала анкоголіком) обпік серце. «А може, він просто втомився?»

Тремтячими руками відкрила невеличку потерту валізу, з якою приїхав Стасько. Там було кілька заношених, чорних, мов земля, майок та трусів, порожня пляшка і більше нічогісінько. Вночі вже сну не бачила й на мізинець, то, лежала, то сиділа і все думала…

Ранком Стасько довго шкріб зарослу голову (чуприна спадала аж за комір) і ховав червоні очі.

— Я вчора трохи… З дороги, розумієш…

В Ярчевської на душі ніби розвиднілося:

— З ким не буває.

За сніданком звеселів. Розмовляв голосно, розмахував руками.

— А Комаха все лісникує?

— А що йому, лісникує. Там так запанів, що куди твоє діло.

— Піду гляну, що то за пан.

— Сходи, сходи, — закивала головою мати.

Василя Комаху вона поважала, нею, старою бабою, не гордує: першим привітається, як щось попросить привезти, то хоч через раз, а все ж привезе, а головне — не заглядає в пляшку. Може, й син коло нього порозумнішає?

Та від лісника Стасько повернувся п'яний, мов чіп. І як тільки втрапив додому, не звалився десь під тином? Погляд у нього був зовсім скаламучений, проте говорив розбірливо, хіба що трохи розтягував слова.

— Ти мені мати чи не мати?

— Господи, а хто ж іще! — аж у долоні сплеснула Ярчевська.

— Не, ти мені не мати, бо забула про мене.

— Хіба ж то я? То ти мене відцурався.

— Я відцурався, бо все дочкам, а мені дулю з маком.

— Але ж ти в мене нічого не просив.

Стасько плямкнув одвислими неслухняними губами.

— Не просив, кажеш?

— А хіба просив?

— Може, й не просив. А тепер прошу, бо гроші знадобилися. Так що витрушуй калитку. Мені багато треба…

— Як так уже тобі треба, то хай завтра.

— Хай завтра, — буркнув згідливо.

Другого дня, протверезівши, сип попросив лигає два карбованці. Думала, що то Комаха намовив його, щоб грошей у матері вимагав, однак після нових відвідин лісника мовчав. Тільки — от біда: став до нього вчащати ледь не щодня, і завше вертався п'яним.

Часто Стасько й Комаха бродили лісом, десь брали горілку й випивали, потім люди бачили одного Стаська, з дробовиком за плечима. Якось уранці Ярчевська спитала, чого він у тому лісі шукає, і почула:

— Лисицю хочу встрелити. Тепер шкура з неї ціниться. Двісті, а то й більше рубчиків одхоплю.

Югина криво всміхалася. Воно було б добре, аби син уполював звіра, може, тоді перестав би канючити гроші. Пробувала поговорити з ним, одраяти від того розгульного життя, навіть на лікування натякнула. Він спочатку сміявся, потім розсердився:

— Що ти мені шиєш? Який я алкоголік? Так, я п'ю. А чому? Бо маю від того радість.

Югині аж язик свербів, так і кортіло сказати: все село називає тебе алкоголіком, але боялася розгнівити ще дужче. Натомість повела мову, чи не пора йому пошукати роботи: як упряжеться в неї, то не буде часу на пиятику.

— На роботу в цій дірі? — реготнув. — Я в місті звик.

— То попитай роботи в районі. — Вона хотіла, щоб син був поблизу.

Югина вже не могла справитися з чередою, тому худобу свою пасла сама. Поблизу Синявки траву витовкли, то гнала подалі, в погожі дні по кілька діб не навідувалася додому.

Якогось вечора, після двох ночей, що не ночувала в хаті, пригнала корову й бичка, а сина немає. Не стривожилася, подумала, що він у Комахи. Та коли не заявився в наступні дні, подибала до лісника. Той глянув на бабу не вельми привітно й сказав, що Стасько подався в район шукати роботу.

— Справді? — зраділа.

— Я знаю… — здвигнув плечима Комаха. — Так мені казав.

Ярчевська потупцювала й зважилася:

— Ти, Василю, більше його не пригощай.

— То не я, а він мене пригощає. Ну й, знаєте, я зобов'язаний Стаськові. А взагалі, він дуже змінився…

— Поговорив би з ним.

— Спробую. А може, він і не п'яниця, — розраював, либонь, не так бабу, як себе, — Горілкою неполадки у своєму житті хоче заглушити, а заглушить — візьметься за розум.

— Дав би бог.

Вдома Югина чогось там заглянула в шафу й отерпла: всього того, що пристаралася на смерть (більше з одежі нічого нового не було, бо не мала для кого й куди вбиратися), не стало, і вузлик із сотнею карбованців, що наскладала з пенсії, зник. Злодіїв ні в Синявці, ні в довколишніх селах не чулося. Невже Стасько?

Розчинила в шафі обидві половинки дверей, повитягала шухляди, все перетрусила, заглянула в кожний куточок, обдивилася всю хату. Нічого не знайшовши, важко опустилася на стілець. Добра того і грошей не шкода. В голові не вкладалося: рідний син краде в матері… А може, це не він?

Про горе своє нікому не розказувала, досить тих балачок, що вже поплелися навколо сина, і від того, що горе тамувала в собі, ні з ким не ділила, було ще важче. Стасько із села зник, думала, назавжди, бо як же після цього глянути в очі матері, людям, але десь через тиждень-півтора пригнала худобу з пасовиська й побачила його — сидів під яблунею якийсь ніби пожмаканий, порожня пляшка валялася біля ніг, а повна виглядала з кишені піджака.

— А, мутер… — ледве ворухнув язиком. — Все пасеш, Катьці на машину стараєшся, а мені дуля з маком. Аякже, хіба є в тебе син? Усе їм, а мені — дуля…

Ярчевська вклякла.

— Господи, за що така мені кара?! — шепотіла. — За які гріхи?

— А я дулі не хочу, — долинуло ніби здалеку. — Моє мені належить по закону. Моє віддай мені — і точка!

— Що ти від мене хочеш?

— Грошей хочу!

— Але ж ти все вигріб. І на хліб не зоставив.

— А бичок, телиця?

— Так то ж не мої. Маня за свої гроші купила телицю, а бичка я пообіцяла Каті. На машину вони стягуються.

— Ха, вже одна стягнулася! Тепер і друга. Нє, так не пойдьот. Бичок мій — і точка!

Югина згадала, що під час війни із нею так розмовляли поліцаї, і вже не могла стояти — ноги підгиналися. Щоб не впасти, подибала до хати, але Стасько наздогнав її, вхопив за плечі:

— Ти по тікай, а кажи: бичка даси чи ні?

— Нічого я тобі не дам.

— Дух із тебе випущу! До грама випущу!

— Ірод ти…

Стасько штовхнув матір од себе. Вона вдарилася головою об стіну, скрикнула й повільно сповзла на землю.

Було це в понеділок. А у вівторок Ярчевська не пригнала худоби з паші. Не побачили старої ні у середу, ні у четвер, а в п'ятницю корова й телиця повернулися самі. Люди подумали, що бичок одбився від табуна і баба шукає його, таке вже бувало, але корова час від часу задирала голову й жалібно, аж серце здригалося, мукала. Дві сусідки, не змовляючись, пішли глянути: вим'я в корови набрякло і стікало кров'ю.

— Господи, та це ж вона кілька днів недоєна! Що ж це з бабою?!

— Може, Стасько знає… Він рано вештався по подвір'ю.

Заглянули в хату. Стасько, одягнений, взутий, лежав поперек ліжка, всюди валялися недопалки, в покуті стояли порожні пляшки, на столі — половина черствої хлібини і кілька цибулин. Ледве його добудилися.

— Стаську, а де мати? Худоба оно сама з лісу повернулася, а її нема.

— А чорт знає, куди вона поділася.

— Ми не в чорта, а в тебе питаємо.

— Пішли ви! — Стасько круто лайнувся й гепнувся на ліжко.

— Що з нього візьмеш. Почекаємо до вечора. Не повернеться, то щось будемо робити.

Ярчевська не повернулася ні ввечері, ні вночі, і люди, хто дужчий, пішли її шукати. Кликали й Стаська, але він лише лупав каламутними очима — певно, і вночі прикладався до пляшки. Два дні бродили лісом, а третього стрілися з чоловіком, який пас колгоспні коні, і той сказав: позаминулої неділі бачив бабу з худобою в урочищі Кип'яче. Може, і в понеділок там була.

Заходив вечір. Од того місця, де паслися. коні, до Кип'ячого (так велику улоговину називають тому, що там із-під вільх б'ють джерела, що не замерзають і взимку) було кілометрів до п'ятнадцяти. Лісник Комаха глянув на годинник.

— Може, вже завтра, га? В темряві що побачиш?

— А якщо бабі погано? — заперечив одноокий дядько.

— Боюсь, що вона вже богові душу віддала.

— Нащо таке говориш?

— Порахуйте-но, скільки її вже нема? Більше тижня. Із голоду можна дух спустити.

— Тому й не можна гаятися, — стояв на своєму одноокий. — Давай коней попросимо. Тоді буде швидше.

Конюх не відмовив, але в лісі на конях дуже не розженешся. До Кип'ячого дісталися, як сутінки добре згусли, між кущами нічого не проглядалося, на галявинах трава злилася в чорний килим. Ходили, гукали, аж поки не стемніло.

По дорозі з лісу завернули до Ярчевських. Стасько сидів край столу, схиливши голову на груди. Перед ним стояла почата пляшка, лице було брезкле, проте говорив розбірливо. Сьогодні і він ходив шукати матір, тільки з іншим гуртом.

— Ну, що там? — понуро підвів голову.

— Нічого. А у вас?

— Те ж саме. І де вона могла дітися? — в голосі Стаська пробивалися тривожні нотки.

— Завтра по дню ще пошукаємо в Кип'ячому.

Вранці до лісу відправилося троє: одноокий дядько, лісник та Стасько. День видався тихий, ясний, сонце висвічувало найгустіші зарості, тому й після недовгих пошуків набрели на розриту землю, а неподалік — на добряче пошматовану гакуру. Подумали: певно, вовки розірвали худобину. Однак, коли розстелили, то побачили: шкуру здерла людина.

— Либонь, із нашого бичка, — буркнув Стасько.

— Думаєш, тільки у вас рябий бичок, — заперечив Комаха.

— Ага, не тільки в нас, — легко погодився Ярчевський.

На сонце налягла чимала хмара, все враз довкіл посіріло, листя на вершках дерев зашелестіло глухіше.

— То що будемо робити? — подивився на чоловіків лісник.

— Шукати, що ж іще…

Вони розійшлися й мовчки стали роздивлятися кожний кущик, кожну виямку. По якомусь часі втрапили на давню яму від бомби чи снаряда, недавно завалену сушняком. Розгребли його — жахнулися: на дні ями лежала скручена в дугу й заліплена мурахами Югина Ярчевська.

Судовомедексперт, ворушачи хрящуватим носом (ніяк не міг звикнути до трупного запаху), говорив:

— Тут таке діло, що смерть настала тиждень тому або й більш. Ну, а точно, самі знаєте, після розтину…

Кіндратенко слухав його мовчки, блукаючи поглядом поміж деревами. Одна думка міцно засіла в голові: невже стару жінку позбавлено життя через худібку, як, приплакуючи над бабою, казала її сусідка. А до цього велося. Синявські люди в один голос заявляли: знайдена шкура — з бичка Ярчевської, а ветлікар, який був за експерта, встановив, що важив бичок біля двох центнерів. Тільки ніяк не вкладалося в голові: чому ж той, хто зважився на такий страшний злочин, не вигубив усієї череди? Та й чи треба було бабу вбивати?

Підійшов слідчий прокуратури Скрипка. Він уже встиг зафотографувати й запротоколювати, поговорити, правда, бігцем, із людьми, і навіть версію намислив. Тепер кортіло, як сам інколи жартував, обкатати її чужими язиками. Першим не починав, чекав на підполковника, але той саме зачепився поглядом за берізки, під котрими, видно, білували бичка. Від них до ями, в якій знайшли мертву бабу, біля сорока метрів. Десь тут поблизу вона й була застрелена, а що сліду не знайшли, то погано шукали.

Заряди випущено з близької відстані, один вцілив у нижню частину живота і ноги, другий — у груди. Смертельним виявився, безперечно, останній. Коли уявити, що спочатку було вцілено в живіт і ноги, то можна уявити й інше: чи не сталося те випадково? Кому намічався перший постріл: бичкові, дикому звіру (лосі, трапляється, пасуться разом із худобою) чи Ярчевській?

Білували бичка там, де вбили. Щоб було зручніше, зрубано дві берізки. Перетягти таку тушу на зручну місцину, певно, злочинці не мали сили, отже, було їх небагато — два, а то й один.

— То яка ваша думка? — глянув на слідчого Кіндратенко, подумавши: «Нетерплячим стаю під старість».

— Нічого конкретного. Одні припущення.

— А як ви ставитеся до людських балачок? Неспокійні очі слідчого нараз застигли, видовжене обличчя спохмурніло.

— Не вкладається в голові: щоб матір — за якогось бичка…

— Одначе поведінка Станіслава насторожує: мати ж, рідна мати, а він хоч би сльозу пустив.

— Це ще не доказ. І я, коли не стало матері, і не сплакнув. Зате опісля з місяць провалявся в лікарні.

— Пригадую, — кивнув сивою головою підполковник. — Тільки ж по ньому не видно, щоб смерть матері взяв близько до серця. Придивіться до нього: такий в алкогольному чаду здатний на все.

Із ліщинових кущів вийшли старший інспектор карного розшуку Турчин і дільничний інспектор Сидоренко. Обидва вивчали сліди, що зосталися на малонаїждженій трав'янистій дорозі, що розпочиналася у Синявці і губилася десь у лісових нетрях. Слідів було сім чи вісім, один від воза на гумових колесах, два від мотоцикла, а решта — від возів, кованих залізом. Переважали однокінні. Вони найдужче зацікавили, бо один навпроти місця злочину збочував із дороги, віз зупинявся, либонь, ненадовго — кінь багато землі не затоптав. Іще хтось їхав однокінкою від лісового кордону, де жив лісник Володимир Іванченко, кілометрів за три від Кип'ячого звернув на просіку, що неподалік Синявки перетинається з дорогою, виїхав на неї, і далі сліди губилися біля села.

Возом на гумових колесах проїжджали двічі — від сіл Рубіжне й Залужне. Сліди ті можна було б і не брати до уваги, аби ж не той факт, що за сто п'ятдесят метрів од місця злочину віз зупинявся, і їздовий тупцював на місці, мабуть, когось чекав. Тут же знайшли недопалок цигарки.

Мотоцикла мав Іванченко, дорогу від кордону добренько вкатав. Один із найсвіжіших слідів од мотоцикла метрів триста до місця злочину не доходив, звертав убік. Під кущем горішини була зупинка. Від дороги, як не придивляйся, нічого не побачиш. Можливо, саме мотоцикл і привіз убивцю. Для чого ж він робив кружка?

Вислухавши інспекторів, Кіндратенко зітхнув:

— І у вас нічого втішного…

— Чому ж, — заперечив Турчин. — Там, де стояв мотоцикл, знайдено плями від мастил. А в Комахи весь мотоцикл ними заляпаний.

Слідчий прокуратури бадьоро блиснув чорними очима: таке було на користь його версії. Сказав:

— А якщо врахувати, що в цього Комахи є ще однокінний віз, і він давав рушницю синові покійної, га? Це вже щось!

Підполковник подивився на Комаху. Лісник — низькорослий, круглий, із рудими вусами, що стриміли, мов дріт, — був схожий на жука. Він жваво доводив щось дільничному інспекторові Сидоренку. Лейтенант, здавалося, не дуже дослухався. Нахилився, обережно поворушив траву. Затим нахилився й Комаха, теж став придивлятися.

— Сюди! — махнув рукою дільничний. — Схоже, що тут було вбито Ярчевську.

Кіндратенко з товаришами поспішили до нього. Зім'яті, поламані стебла трави. Ось перебита дробом гілка. Тільки ж ніде й краплиночки крові.

— Кров могло змити дощем, — сказав Сидоренко.

— І все ж сліди крові варто пошукати. Гляньте, які дерева гіллясті, а дощ був не такий уже й великий.

Знову розійшлися. Комаха також шукав і так старався, що на лобі аж піт виступив. Йому й пощастило.

— Ось кров! — загукав із таким запалом, немов знайшов золото.

— Прошу всіх одійти, — знімаючи фотоапарат, розпорядився слідчий.

Після того, як було зафотографовано, вивчено сліди крові, зібралися до гурту.

— Значить, траву біля куща, падаючи, зім'яла не Ярчевська, — сумно мовив Сидоренко.

— Чого ж, — заперечив йому Турчин. — Експерт стверджує, що при пораненні в ноги й живіт Ярчевська могла в гарячці не те що йти, а й бігти.

— Таке може бути, — згодився Кіндратенко. — Але все за те, що вона таки впала біля того куща. Постріли зроблено он звідти, — показав рукою. — Виходить, бігла назустріч смерті?

— А якщо вбивця стояв за отим кущем ліщини? Тоді вона могла не бачити його.

— А звук?

— З ляку не второпала звідки.

— А якщо допустити: баба добре знала вбивцю й кинулася до нього?

— Таке могло статися тільки в тому випадку, якщо вбивця — рідний син.

— А рушниця?

— Знову ж таки — в гарячці не помітила. Та й коли помітила, то в голові не вкладалося, щоб. син підняв руку на матір. Або й порозумітися хотіла. Всяке могло трапитися…

Думки, які висловлювалися, співпадали з версією Скрипки, проте він великого наголосу на цьому не робив:

— Я також дотримуюся цього, — сказав. — Одначе замикатися на одному не будемо. Треба негайно, ще до вечора встановити, хто в найближчих селах їздить однокінними возами і мотоциклами; хто здавав яловичину в їдальні, магазини; хто справляв весілля і де брав для цього м'ясо. Мусимо ще раз якомога пильніше обстежити сліди, які зосталися на дорозі. Роботи, як бачите, багато.

— Доведеться створити кілька оперативних груп, — сказав Кіндратенко.

Турчину й Сидоренку випало зайнятися Станіславом Ярчевським та Василем Комахою. Почали з лісника. Працівників міліції він стрів біля високих дощатих воріт. Паркан від дороги стояв суцільною стіною з дощок, навіть щілини не проглядалося. Хата була велика, простора, дерев'яна, обкладена білою цеглою, на високому підмурку, під шифером, літня кухня. У дворі — довгий хлів, гараж для машини (правда, там зараз стояв мотоцикл).

Турчин сподівався побачити в хаті нові дорогі меблі, килими, кришталь, проте у світлиці висів лише один килим, а меблі були старі. Певно, дільничний мав рацію, говорячи, що всі свої збереження Комахи вклали у будівництво хати, і на дітей, поки вивели в люди, багато витратили — дочка вивчилася на інженера, осіла в Києві, вступила в житловий кооператив. Син після закінчення технікуму працює в лісгоспзазі майстром.

— Валю, — гукнув Комаха до дружини, товстенької молодиці, що виглянула з літньої кухні, — збери на стіл.

— Дякую, — зупинив Турчин. — Ми у справі, хочемо дещо дізнатися про Станіслава Ярчевського.

— Що ж ви хочете знати про нього?

— За що ви його, приміром, пригощали?

— Вдячні ми йому, — чомусь зітхнула молодиця. — Доньку він нашу врятував, коли топилася. Після того довго хворів. Нащо давали рушницю? Бо просив дуже. Вб'ю, казав, лисицю й добуду гроші. Про те, що зараз хутро нікудишнє, і слухати не хотів.

— Він убив її?

— Ні, — одказав лісник.

— Звідкіля ж тоді у нього взялися гроші?

Кругле обличчя Комахи нараз застигло, очі втупилися перед себе, через те й не бачив, як дружина переступає з ноги на ногу, шукає зустрічі з його поглядом. Зважилась:

— Мабуть, знову украв у матері.

Василь із вдячністю подивився на жінку, що подивувало інспекторів, бо тільки зовсім необачний може собі таке дозволити. Певно, лісник на розум неповороткий, варто допитати його одного. Ярчевська не повернулася з лісу двадцять шостого липня.

— Двадцять шостого липня Ярчевський брав рушницю?

— Брав, — поспішила Валентина. — І двадцять сьомого — теж.

Лісникове обличчя пойнялося неспокоєм: мабуть, вій не розумів, для чого жінка у всьому зізнається. Вже й так люди різне говорять…

— Саме в ці дні було вбито Ярчевську, — нагадав Турчин.

— Ви що, думаєте, це… Стасько?! — стрепенувся лісник. Здається, до нього лиш тепер дійшло, чого це завітали працівники міліції. — Можу вам поклястися… Чим завгодно поклястися: він не вбивав.

Чорні лісникові очі горіли, руді вуса гарячково посіпувалися, і Турчин подумав: звідкіля така певність?

— Ви ці дні були з ним?

Комаха завмер, а по хвильці звів очі на дружину.

— Чого ти, — мовила та спокійно, — можеш сказати, що двадцять шостого був із ним у лісі.

— Ага, був… Стасько навіть стріляв, а я тільки дивився. Лисиця була близько, палицею докинеш, а він не вцілив.

— Де це сталося?

— Неподалік того Кип'ячого, нехай би воно запалось…

— Вас хтось бачив?

— А лихо його знає. Ми, це я знаю точно, нікого не бачили.

— Ви весь час були разом?

— Весь час. Надвечір трохи перехопили на природі. Додому верталися разом. Ну, в селі Стасько наполіг, то ми ще трохи додали, і він уже був готовий, хоч сповивай.

— Стасько, якщо хочете знати, справжній алкоголік, — втрутилася Валентина. — Я не чула, щоб людина при своєму умі вночі прикладалася до пляшки. А він прикладається…

— Прикро, звичайно, дуже прикро, — повільно, думаючи, як перейти до іншого, сказав Турчин. — Тут така справа, що ми хотіли б оглянути воза й мотоцикла. А двох сусідів запросимо в поняті.

— А це нащо? — стривожився Комаха.

— Є така потреба.

— Чи не думаєте, що це ми вбили бичка й бабу? — звела брови Валентина. І махнула рукою. — Дивіться. Стасько матері не вбивав, і ми не вбивали.

Віз був ущерть напханий прив'ялою, скошеною два-три дні тому травою. Колеса, полудрабки знизу густо заляпані болотом.

— Двадцять шостого і двадцять сьомого ви їздили возом у ліс?

— Я кожного дня їжджу, бо така робота.

— Я вас питаю конкретно.

— Двадцять шостого їздив возом, а двадцять сьомого мотоциклом.

Поки вони розмовляли, лейтенант обережно руками, по маленькому жмутику скидав із воза траву. Турчин старався непомітно не спускати очей із подружжя. Валентина була зовні спокійна, Василь же помітно нервувався: ворушив нижньою щелепою, бігав поглядом, зрідка покашлював.

Віз був старий, але добре обшитий дранкою, зерно можна возити. Полудрабки заляпані болотом, мастилом, синьою фарбою. Турчин попросив у Валентини мітелку й акуратно вимів воза, і знову стали оглядати, тепер уже пильніше. Неподалік задньої люшні виднілася темнувата від пилюки кров'яна пляма завбільшки в п'ять копійок.

Підкликали Комаху. Разом із ним підійшла і Валентина.

— Це кров?

Комаха враз, як і тоді, коли питали, звідкіля в Стаська завелися гроші, застиг. І знову йому на виручку поспішила дружина:

— Звідки ми знаємо — може, кров, а може, й фарба.

— А що ви скажете? — Турчин пильно глянув на лісника.

— А що? Те саме. Може… кров збереглася з весни: я тоді кабана колов і на базар возив. Та й мисливці до нас часто з міста наїжджають. Як уб'ють щось, так я й везу до машини.

— Перевіримо. Сидоренко, покличте понятих.

— Кажемо вам, що ми до того вбивства непричетні, — дратувалася жінка. — Так ні, не вірять. Людей скликають… Це ж про нас що подумають? Вам до того байдуже. Та я скаржитися на вас буду!

— Валентино, — в'яло озвався Комаха, — не треба…

— А чого вони перед людьми нас виставляють убивцями?

— Дарма все це, — сказав Турчин. — А людям пояснимо, що й до чого. А поки що вилучимо для експертизи рушницю й набої.

Дільничний інспектор привів понятих хвилин через п'ятнадцять. Були то дві літні жінки, якісь перелякані, довго вдивлялися в пляму, старіша, зовсім сива, помітно згорблена, весь час ворушила губами, ніби контужена, і Турчин глянув на дільничного осудливо. Вона й акта не хотіла підписувати, казала, що погано знає грамоту; дивлячись на неї, і молодша жінка почала викручуватися. Турчин вдруге пояснив обов'язки понятих. Однак вони поставили свої підписи лиш після того, як Валентина сказала:

— Підписуйте, чого там… Все одно ні в чому не винні.

Турчин відправив дільничного в район до слідчого, щоб той якомога швидше організував експертизу з плями (її вирізали разом із шматком дошки), а сам пішов до Ярчевського. Там уже порядкували три літні жінки — готувалися до похорону.

Стасько в розмову не встрявав. Від нього за версту несло горілкою, проте тримався рівно, лиш був неповороткий, в очах його сіріло щось сумне, потойбічне.

Зайшли в хату. Вона була на одну кімнату, долівка глиняна. Меблі давні: побитий шашелем мисник, великий стіл, дерев'яне двоспальне ліжко, між ним і лежанкою тулився невеличкий тапчан. Жінки пильнували кожний рух інспектора, і він запропонував Стаськові пройтися лісом.

— А це ж чого? — повно, вперте, відколи заявився старший лейтенант, у Ярчевського прокинулася живинка.

— Треба поговорити.

Всі три жінки звели очі на Стаська. Він прокашлявся й рушив до дверей.

Ліс починався відразу за городами. Видно, тут колись було поле: борозни подибувалися, і земля ніби непогана, але її чомусь перестали орати, вона поросла березами, соснами, понад стежкою пнулося навіть два дубочки.

Присіли на невеличкій галявині. Стасько не випускав із рота цигарки.

— Так що вам од мене треба? — дихнув горілчаним перегаром і димом Ярчевський.

— Зовсім мало: розказати, де ви були двадцять шостого, двадцять сьомого і двадцять восьмого.

Стасько глибоко затягся, зморшки на лобі, обличчі ствердли, поглибшали, руки заковизли на колінах.

— Я жду. Тільки попереджую: будьте правдивими. Брехня рано чи пізно спливе на поверхню.

— В лісі був. На лисицю чигав. З лісу заходив до Комахи, там підкріплявся і йшов додому.

— Коли верталися з лісу — при світлі, поночі?

— При світлі.

— А додому?

— Як уже смеркало.

— Ви помічали, що матері нема?

— То й що?

— І вас це не насторожило?

Ярчевський підряд зробив кілька глибоких затяжок.

— Насторожувало.

— І ви нічого?

— Не знав, що таке… Думав, од мене ховається. Я під п'яну руку був брякнув… Пригрозив, значить, за того бичка. Але ви не думайте, щоб я того… Що я, зовсім звихнувся? — Стасько на інспектора намагався не дивитися.

— Де ви були в лісі?

— Скрізь.

— В Кип'яче завертали?

— Проходив стороною.

Турчин був певен, що за три дні блукання по лісі Стасько з кимось зустрічався, може, і в Кип'ячому. Тоді це показання викриє його з головою.

— Лисицю бачили?

— Бачив.

— Стріляли?

— Стріляв. Але мимо.

— Коли це було?

Стасько нерозуміюче подивився на Турчина.

— Якого числа?

— А-а. Двадцять сьомого. Ні, двадцять шостого.

— Ніби й небагато часу минуло, щоб забути. Ви тоді були з Комахою?

Якась напруга чи страх змигнули в Стаськових очах.

— То були чи ні?

— Не був.

— А він сказав, що були.

— Може, й був. Я точно не пам'ятаю.

— Вам не здаються ваші відповіді смішними?

Ярчевський змовчав, пальці на його руках тремтіли все дужче. Що це — переляк чи алкогольна хвороба?

— Ви пригощали Комаху?

— Траплялося…

— І цигарки от дорогі палите.

— Хіба не можна?

— Можна. Тільки для цього потрібні гроші, а ви ніде не працюєте. Може, скажете, де берете гроші? — Турчин дивився прямо в очі Стаськові.

Стасько кліпнув.

— В матері…

— Нам відомо, що ту сотню, а також дещо з одежі, що ви взяли, а точніше вкрали в матері, давно пропили.

— У неї ще були, і я знайшов.

— Коли саме, до смерті матері чи опісля?

Стасько подумав і сказав:

— Десь перед тим, — і додав: — А матері я не вбивав, і ви дурно до мене пристаєте.

Відпустивши Ярчевського, Павло пішов по сусідах, але ніхто не знав, чи були в Югини іще гроші, як і не знали, коли вони у Стаська завелися вдруге. Правда, кістлявий дідок порадив звернутися до продавщиці:

— Здається мені, він розбагатів у ті дні, як Югини не стало, — говорив повагом. — Я десь у ті дні був у сільмазі і бачив, як Стасько брав дві пляшки «Пшеничної». А раніше на вино налягав.

Продавщиця, середніх років, білява, худа й висока молодиця, подумала лиш хвильку й сказала:

— У понеділок я була вихідна, у вівторок Стаська в магазині не бачила. А в середу… Точно: в середу він купив дві пляшки «Пшеничної». Витяг купюру на двадцять п'ять.

За вікном задиркотів мотоцикл дільничного інспектора, і Турчин вийшов на вулицю. Ще віддалік помітив, що Сидоренко збуджений — зіскакував з мотоцикла похапцем, молоде, ледь всіяне ластовинням обличчя світилося нетерплячкою.

— Є новини?

— Є. Та ще и які!

Лейтенант, щоб перевести дух, зняв білий шолом, витер хустиною лоба, аж тоді заговорив:

— Двадцять шостого липня Станіслав Ярчевський здав у Рубіжнянське сільпо 213 кілограмів яловичини.

Старший лейтенант і собі зняв кашкета, провів долонею по чорному густому чубові.

— Ще хто здавав у ці дні?

— Всього шість чоловік. Нам наказано зайнятися двома.

— Хто другий?

— Лісник Володимир Іванченко. Той, що живе в лісі, на кордоні. Я його знаю. Загребуща натура, скажу я вам. Недавно попався на крадіжці лісу. Зняли з роботи й дали умовно рік. Але з роботою фікція виходить: лісником призначили його жінку, а вона як працювала здимщицею, так і працює, а він як глядів ліс, так і глядить.

— Зрозуміло… Ще є новини?

— Ніби все. Ще, правда, натрапили на крадія лісу. Їхав возом на гумових колесах. Судмедекспертиза встановила, що смерть Ярчевської настала двадцять шостого липня між сімнадцятою і вісімнадцятою годинами.

Турчин, нарешті, поклав на голову кашкета й глянув на вулицю. Була вона порожня, лиш майже в кінці її, під поваленим тином, породиста свиня з чималим виводком рилися в землі. І в магазин, скільки там був, завітала всього одна бабуся. А в селі ж до півтори сотні дворів.

— Що ж, підемо до Ярчевського. Почуємо, якої тепер заспіває.

Однак поговорити зі Стаськом не вдалося — розкинувши руки, лежав навзнак поперек ліжка, і скільки його не будили, навіть очей не розплющив. Із години на годину мали приїхати дочки покійної (їх викликали телеграмами), завтра привезуть труп, там похорон, отже, дізнання Ярчевського розтягнеться ще на два дні. А тут дорога кожна хвилина.

— Гайда до Комахи! Йому теж є що нам сказати.

Але й тут невдача: Комахи дома не застали. Дружина сказала, що запріг коня й поїхав у ліс.

— Може, щось передати? — улесливо заглядала в очі.

— Як повернеться, хай чекає нас.

До заходу сонця зоставалося з півгодини. Коли повернеться Комаха — невідомо, а їхати з села, не поговоривши з ним, Турчин не міг.

— Значить, так: ви залишитеся тут, почекаєте Комаху, а заодно переговорите з людьми, — мовив до дільничного. — Багато вже повернулося з роботи. Я ж махну в Біляки, треба з начальством зустрітися.

Біляківського голову колгоспу Павло знав. Чоловік мовчазний, понуристий, завжди чимось невдоволений, на районних зібраннях його часто критикували, бо господарство не завжди зводило кінці з кінцями. Може, й замінили б, чим не раз погрожували, тільки не було охочого сісти на безлюдні і найбідніші в районі землі. Турчин сподівався, що він поцікавиться вбивством, і тоді розмова потече невимушено. Але голова про це й не заїкнувся. Довелося починати самому:

— Що ви думаєте про вбивство у Кип'ячому?

— А що тут думати: ці п'янюги на все здатні. Як ото таке можна: чоловік два місяці нічого не робить, пиячить день при дні, а міліція і палець об палець…

— Докір справедливий. Але ж іще є сільська Рада…

— Теж до всіх руки не доходять. Ви що ж, думаєте, він один все оте накоїв? — перевів розмову на інше голова.

— Один він не міг перенести на плечах бичка аж у Рубіжне. Тут потрібна підвода. У Синявці кінь є тільки у вашого лісника Василя Комахи.

— Так Комаха ж не п'яниця. Ліс глядить добре і кожного року продає колгоспові по дві-три голови худоби. Цього року угоду склав аж на чотири. Ви краще до Іванченка придивіться. Хапуга він, яких світ не бачив. Одна хата в селі, другу в райцентрі будує. І все з лісу. Гендлює ним, як своїм. Череду худоби держить, але нашому колгоспові не продає. А тим, з кого має користь. З нас нічого не потягнеш. Ми бідні, аж сині.

Голова вмовк, його широкі губи ледь посіпувалися. Отже, не такий він уже понура, як говорять про нього. Має на лісника злість, а в злості людина чого не наговорить. Коли Павло повів мову про труну для Ярчевської, голова ще дужче спохмурнів.

— Якщо за колгоспний рахунок я почну робити труни всім бабам і дідам, які вмирають, то ми зовсім прогоримо. А ще такій, як ця Ярчевська. Від неї ж користі колгоспові не було й на копійку. Худобу й ту продавала кому завгодно, аби тільки не в наш колгосп.

— Вона одна така?

— Якби одна. Вся Синявка.

— А мені інше розказували: три роки упідряд ви складали з людьми угоди, в яких зобов'язувалися видавати комбікорми, сіно. Люди м'ясо, молоко продавали, а ви обіцянок своїх не дотримали.

— А де я візьму тих комбікормів, коли «для колгоспної худоби їх не вистачає? А сіна… Так вони там косять стільки, скільки хто здужає.

— Не всі здужають. Крім усього, Ярчевська ще й колгоспна пенсіонерка.

— У мене одинадцять сіл, і в кожному повно пенсіонерів. Діло тут таке: в кожного з них є діти, внуки, то хай турбуються, хай ховають. Ну, а для Ярчевської… Добре вже, коли ви клопочетесь, то, може, хоч дощок знайду. Але тільки заради вас.

— І за це спасибі.

У Синявку Турчин повернувся, коли уже добре стемніло. Сидоренка, як домовлялися, біля магазину не було. Не було і в Комахи, котрий саме повернувся з лісу й випрягав коня.

— Ви знову? — всміхнувся вимушено.

— Як бачите.

У хаті світилося. Мабуть, жінка встигла попередити чоловіка про те, що на нього чекає зустріч із працівниками міліції. Хвилюється дядько, хоч і намагається цього не виказувати. Видає голос — хриплуватий, скутий.

— Може, зайдемо в хату?

Турчинові не хотілося вести дізнання в присутності кмітливої дружини лісника.

— Можна.

Зайшли у світлицю. Не встиг Турчин присісти біля столу, дістати папір, як уже заглянула й Валентина.

— Не заважатиму? — привітно всміхалася.

— Як вам сказати? — зам'явся інспектор. — У нас чоловіча розмова. Так що попросив би…

— Ви все-таки нам не вірите? — подивилася на Турчина чорними чіпкими очима.

Коли вона рвучко вийшла, Комаха й зовсім посмутнів. Сидів, немов на дощі вимоклий. Павло причесав чорного густого чуба, окинув кімнату коротким поглядом і почав:

— Нам стало відомо, що Ярчевський двадцять шостого липня здав у Рубіжнянське ССТ двісті тринадцять кілограмів яловичини. Чи не могли б ви пояснити, де він її взяв?

Комаха розгублено блимнув на двері. Турчин був певний, що за ними стоїть Валентина. Хай підслуховує, не телепатка…

— Він здавав, а я тут до чого?

— Бачите, в нас закралася підозра, що м'ясо в Рубіжне Ярчевський одвіз вашим возом.

— Хіба один рябко в селі? — скривився лісник. — Міг узяти воза і в Іванченка.

— Не міг, бо вони не знаються. Зрештою, хіба так важко встановити, чим привезено м'ясо?

— Неважко, — зітхнув Комаха. — Але прошу повірити: пі я, ні Стасько не винні в тому, що сталося в Кип'ячому.

— Де Ярчевський узяв м'ясо?

— Він бичка не вбивав. Чого ви не хочете вірити?

— Хочу. І буду радий, якщо вдасться довести вашу правоту. Тільки ж ви не бажаєте нам допомогти, чесно розказати, як воно все було. Отже, нам треба самим доводити вашу правоту чи неправоту.

У кінці вулиці спалахнув сніп світла. Чи не Сидоренко? Де його носить? Мотоцикл звернув у чийсь двір, фара погасла.

Турчин скосив очі на лісника. З усього видно, пережинає чоловік, в ньому борються протилежні думки, але він не може вирішити, якій надати перевагу. Ну, ну, помучся…

Інспектор поволі підвівся й пішов до дверей, відчуваючи на спині гарячий погляд чоловіка. Коли вже взявся за ручку, почув благальне:

— Товаришу міліціонер!

Старший лейтенант так само повільно повернувся.

— Товаришу міліціонер, — Комаха на мить замовк, бо йому враз забракло духу. — Врахуйте, я зізнаюся добровільно… Хоча це нічого не дасть, штраф доведеться платити. І де він тільки взявся на мою голову! Та й де була моя голова? Лисицю хотів уполювати, а жахнув лося. Я не хотів уплутуватися, та де дінешся. Не пропадати ж добру. Ну, ми й зняли шкуру, м'ясо здали, а гроші поділили порівну. Якби не оте у Кип'ячому, то ніхто й не знав би…

— Лося, кажете?

— Лося. Чесне слово! Клянуся дітьми!

— Той, хто приймав м'ясо, знає, що то була лосятина?

— Ні, сказали, що яловичина.

— Возили вашим возом?

— Моїм.

— Ви самі здавали?

— Здавав і не здавав. Я тільки домовлявся, а потім подалі від гріха.

— Як ви можете підтвердити, що то була лосятина?

Комаха глянув на двері, за якими, був певен, стояла дружина.

— Вже й не знаю, як… Можна було б по шкурі, так ми її продали циганові за п'ять карбованців. Хіба що по кишках… Ще е ноги і голова… Ми все закопали там же, у Вовчому. Це недалеко від Кип'ячого.

Сніп світла знову пропоров темряву і згас біля двору Комахи. В хату, блискаючи синіми очима, хутко зайшов дільничний.

— Прошу пробачення, Павле Якимовичу, за відлучку. Діло було.

Турчин глянув на годинник — уже підбиралося до одинадцятої.

— Потім. А зараз треба поїхати в ліс. Пошукаємо там сліди забитого лося. У вас ліхтар є? — спитав у Комахи.

— Знайдеться.

— Тоді збирайтеся. Ми вас почекаємо у дворі.

Як вийшли надвір, Сидоренко сказав, що був на хуторі Кам'яному.

— Чого це вас туди носило?

— Це найближче до Кип'ячого. Тамтешні люди теж пасуть корів у Кип'ячому. Так от: я натрапив на чоловіка, який двадцять шостого липня після обіду бачив у Кип'ячому лісника Іванченка.

— То його обхід?

— Ні. А двадцять сьомого, як ви знаєте, він здав м'ясо. Виходить, якщо не Комаха, то…

— Іванченко, — здогадався Турчин.

Ранком другого дня Турчин поїхав у Синявку разом із слідчим прокуратури Скрипкою. Біля сільмагу на них уже чекав дільничний інспектор. Його молоде, веснянкувате обличчя було напружене й воднораз стривожене.

— Що сталося?

— Стасько втік.

Скрипка саме приготувався вилазити з коляски, вже й підняв на руках обважніле тіло, і так на якусь мить застиг, потім знову сів. Турчина теж вразила новина, можливо, навіть більше, ніж слідчого, бо йому в голові не вкладалося, щоб син, хай і п'яниця, за бичка вбив матір.

— Нічого не збагну. Адже все за те, що вони порішили лося.

— Ну, а щоб без сумніву, — озвався Скрипка, — треба ще раз пильно оглянути місце, де були закопані залишки лося.

— Згоден. Але спочатку заглянемо до Ярчевських, — сказав Турчин.

У дворі Ярчевських голубою фарбою поблискувала «Лада». З хати вийшли дві молоді жінки — круглі, чорняві, ніби близнючки, навіть у сукнях однакових — голубих, поцяткованих дрібненькими червоними квіточками. Обидві були з підфарбованими бровами й віями.

— Дочки покійної, — впівголоса пояснив Сидоренко. — Ота, що з підскубаними бровами, старша. Марією звуть. А меншу — Катериною.

У ході сестер, у рухах, поведінці виразно пробивалися втома, розгубленість. Привіталися тихо.

— Сьогодні привезуть матір, — мовив Турчин. — Про машину ми вже домовилися.

— Спасибі, — важко зітхнула Катерина.

— Ми хотіли б знати, — повільно підбирався до головного Павло, — що сталося з вашим братом?

— А що з ним сталося? — відповіла Марія.

— Втік із дому.

— Чого ж йому тікати?

— Ніби не знаєте? — знову Марія. — Він же матір убив.

— Маню, — смикнула сестру за рукав Катерина. — Це ж балачки…

— Балачки? Ніби не знаєш, чого від нього втекла жінка?

Катерина помовчала.

— А чого вона втекла? — спитав слідчий.

— Він, як нап'ється, дурним стає. Погрожував убити. З ножем бігав. А тепер от таке…

Марія схлипнула. Скрипка пошкріб пальцями над правою бровою, прокашлявся. Турчин помітив: подвір'я вже підмели, дрова склали під парканом акуратним стосиком. Мабуть, дочки постаралися.

— Чого ж все-таки Станіслав утік? — порушив мовчанку Скрипка. — Може, посварилися?

Катерина глянула на Марію. Та підібрала губи, в очах знову блиснув гнів.

— Ми вночі приїхали, а він горілку цмулить. Привіталися з ним, як із людиною, а він гиркнув, як собака. Але ми змовчали, бо що з п'яного візьмеш. Ну, а вранці, коли сусіди все розказали, не могли змовчати…

— Обізвали його вбивцею?

— А хто ж її, бідну, окрім нього? Все село говорить…

— Балачки — то ще не факт.

— І я таке кажу, — озвалася Катерина. — Даремно ти його, Маню. Хай би міліція розібралася, а тоді вже…

— А ти не захищай! — Тонкі Маріїні брови затремтіли, а лице взялося червоними плямами. — Не брат він нам. Не брат! І прошу вас: зловіть його і судіть. Щоб сьогодні та за поганого бичка… Я його заздрість помітила ще тоді, як мама нам дала трохи грошей на машину. Як він тільки тоді мене не обзивав! У них, проклятих алкоголіків, нічого святого за душею нема. Це він. Він! — Марія заплакала.

«Невже тільки сварка погнала Стаська з дому? — думав Турчин. — Якщо так, то далеко він не побіжить, одлежиться в лісі, щоб не муляти сестрам очей, і повернеться. Гірше — якщо його погнав страх бути викритим».

У двір, несучи напхану чимось важким брезентову сумку, увійшов одноокий сусід і далекий родич покійної Ярчевської.

— Спасибі за турботу, — схилив голову перед Турчином. — Голова хоч за гроші, а відпустив дощок на труну. І майстрів виділив.

— Я хотів би з вами поговорити, — звернувся Турчин до нього. — Бажано без свідків.

— Раз треба, то чого там. Маріє, чи ти, Катерино, однесіть до хати сумку. Тут дещо з продуктів, — і до Турчина. — Може, підемо до мене додому?

Скрипка почекав, поки старший лейтенант та чоловік вийдуть за ворота і запросив сестер у садок, на траву.

— Станіслав зранку був п'яний?

— Не дуже, — мовила Катерина.

— Добре мені «не дуже», — розсердилася Марія. — Ледве на ногах держався! А як дверима грюкнув?!

— І нічого не сказав при цьому?

— Сказав, аякже: «Вдавіться ви тою худобою й машинами!» — Марія вмовкла, поглядаючи по боках. — Він заздрив, рідним сестрам заздрив. Та якби тільки це. Він ненавидів нас. Тому я й не стерпіла, кинула йому: «Ми не вдавимося, а от тебе вдавлять». Я ще додала, що такого брата не хотіла б бачити й на своєму похороні. Тільки він того, мабуть, не чув, бо вже був у сінях. Здається, в село, до магазину подався. Тут таке горе, а йому треба сліпи залити. Нічого в нього святого нема!

Чим довше слідчий слухав Марію (Катерина більше мовчала), тим дужче переконувався, що вона їла брата поїдом, і він утік од неї, а не від страху бути викритим у тяжкому злочині. Одначе свідчення одноокого, яке видобув у нього Турчин, перечили цьому: виявляється, вночі Комаха заходив до Ярчевського і пробув у нього біля двох годин. Не інакше, як підбивав на втечу. Так легше буде заплутати сліди.

— Про всяк випадок, треба вжити заходів, аби не вислизнув з району, — зосереджено шкріб над правою бровою. — Давайте-но, Сидоренко, натніть у Біляки та подзвоніть у райвідділ. IIу, а ми з Турчином заглянемо ще до Комахи. А там буде видно.

Лісник саме порався по господарству. Завидівши небажаних гостей, заспішив їм назустріч, несучи на губах вимушену усмішку.

— Учора, Василю Петровичу, повернувшись із лісу, ви відразу лягли спати?

Зігнутим вказівним пальцем Комаха торкнувся цупких вусів (Турчин теж так робив, як хвилювався) і скосив очі на хлів, із дверей якого виглядала дружина. Повагавшись, Валентина переступила поріг, але Павло заспішив їй назустріч, зупинив. Обличчя Комахи стало жалібним, безпорадним.

— Я відразу не ліг. До Стаська ходив, аби попередити, щоб не відпирався. Тут таке діло, що можна штрафом одбутися, а там як підшиють справу, то й зі світом білим розпрощаєшся. Тільки я це знаю, чи дійшло до нього: ледве на ногах тримався…

— Ви знаєте, що Стасько зник?

— Чув.

— Що ви на це скажете?

Лісник глянув на свої ялові розтоптані чоботи, потім на дружину, з якою все ще розмовляв Турчин, і відповів:

— Нічого не скажу, бо нічого не знаю. Чесне слово! Мабуть, сестрички допекли. Не тікав же він од штрафу. Та і я товкмачив йому, що сам заплачу, бо де йому стільки грошей взяти. Сестри його штучки добрі, особливо старша, Маня. Матір, як липку, обчищала. Як побуває в гостях, так бідна баба й хліба не має за що купити. Тепер-от біситься, що увірвалося.

— Ви усвідомлюєте, що все вами тут наговорене ми легко перевіримо?

— А що там? Я розказав, як воно було.

— Ну, тоді поїдемо у Вовче.

— Мені своїм мотоциклом чи з вами?

— Виводьте свого.

Вовче недаремно носить цю назву: місце в гущавині. Улітку тут земля ніколи не бачить сонця, хіба що на невеликих галявинах. Трава в одному місці сягала вище пояса, в іншому — дрібна, з тоненькими, майже безлистими стеблами і непримітними квіточками. Саме на такій галявині Стасько, якщо пірити Комасі, підстрелив лося. Яма справді була розрита вовками — сліди їхніх кігтів виднілися добре.

Скрипка сфотографував яму, склав протокол, далі всі троє взялися перетрушувати землю, сподіваючись відшукати якісь сліди. І в довколишніх кущах — ніде нічого. Тепер надія на цигана, якому продали шкуру. Кілька циганських сімей жило на залізничній станції.

Пригнічений Комаха тільки руками розводив.

Лісник Іванченко саме звідкілясь приїхав і, мабуть, поспішав, бо добре вгодований кінь аж парував. Візок заляпаний болотом, певно, кілька днів тому, бо вже встигло засохнути, побіліти. Хата простора, дерев'яна, такі ж самі хліви. Двір обнесено парканом, дошки поприбивано густо, собака не пролізе. Під хлівом лежав чималий ярус дубових метрових дров, а під тином — теж дубові, покоровані колоди, зверху накриті шифером.

Скрипка і Турчин іще й у двір не встигли вступити, як два здоровецьких псюри забряжчали ланцюгами, загавкали грубо, а троє менших — аж захлиналися. Іванченко нічого не робив, аби їх угамувати. Широке обличчя було похмуре, насуплене, сірі очі з-під кущистих брів дивилися недовірливо.

— Приберіть собак! — гукнув з-за тину слідчий. — Ми з прокуратури й міліції.

Іванченко щось буркнув, затим басовитим, різким голосом наказав собакам замовкнути, і ті відразу попідгинали хвости. Сам же одійшов від воза й став на стежці, іцо від хвіртки, ніби перепиняв шлях гостям у глибину двору. Дивився некліпно, обидві руки тримав у кишенях.

— То що привело до мене прокуратуру й міліцію? — заговорив першим.

Скрипка повільно витер хустиною повновиде обличчя — мабуть, за звичкою, бо воно було сухе, — так само повільно заховав хустину в кишеню піджака. Прокашлявся. Турчин відзначив: синіх прожилок на жовтих щоках Іванченка погустішало — отже, хвилюється чоловік.

— Ми до вас у справі. Є потреба зайнятися тим м'ясом, що ви двадцять сьомого липня здали на харчокомбінат.

— А це ж чого така потреба виникла, хотів би я знати? Наскільки я петраю в політиці, це діло зараз у нас заохочується. Правда, моє начальство вимагає, щоб я здавав усе в колгосп, допомагав, значить, колгоспові плани виконувати. Я не проти. Колгосп теж платить добре. Тільки ж гроші можеш одержати через півроку, а то й більше. Мені ж зараз потрібні. Будуюсь я. Не вікувати ж мені у цій глушині.

— М'ясо возили возом?

— А чим же ще?

— Ми його оглянемо.

— Оглядайте, ваше право. Тільки даремно все це.

Скрипка й Турчин перезирнулися: виходить, лісник здогадується, чого вони тут. Певно, і про плями крові, які знайшли на возі Комахи, знає. Якщо так, то свого воза язиком вилизав. Але нічого.

Слідчий дістав лупу, яку завжди носив із собою, обстежив кожну підозрілу цятку, а дві свіжі мазутні плями зішкребли ножиком і загорнули в папір: а може, заляпав сліди крові?

Іванченко стояв збоку й глузливо посміхався.

— Навряд чи знайдете, що шукаєте. Я, коли віз бичка, застелив воза клейонкою.

— А клейонка де? Ми хотіли б на неї глянути.

— Клейонка вдома. Я зараз винесу. Але ж знову-таки на ній навряд чи що знайдете: я її, ще як вертався назад із харчокомбінату, в річці добре вимив.

Клейонка й справді, якщо це та, якою застеляв воза, була чиста, ніде й маленької плямки. Проте її про всяк випадок вирішили вилучити.

— У вас із бичка нічого не зосталося?

— Ні. Я здав усе.

— І шкуру?

— І шкуру.

— Є квитанція?

— Аякже. Зараз покажу.

Коли Іванченко зайшов у хату, Скрипка зітхнув:

— У мене таке враження, що ми товчемо воду в ступі.

— І в мене теж. Хоча хто знає: може, за безтурботною грубістю щось ховається. Видно зразу: чоловік він слизький, пронирливий, не кожному з сільських вдається вибити садибу в райцентрі. Та й хати зводить явно не по кишені. Правда, міліція вже займалася тими хатами. На всі будівельні матеріали є документи.

— А де він стільки грошей набрав — цікавилися?

— Є підстави стверджувати, що лісом гендлює.

Покашлюючи в кулак, у дверях з'явився Іванченко. В одному з вікон Турчин угледів хлопця-підлітка, що аж приліпився носом до шибки.

— Ось вам і квитанція.

Квитанція як квитанція: номер, число, підписи.

— Її теж ми вилучимо, — сказав Турчин.

— Забирайте. Вона ні до чого мені. Перед жінкою вже відзвітував.

— То ваш син? — капітан показав очима на вікно.

— Мій.

— Покличте.

— Для чого? Дитя ж іще. Досить того, що мене тягаєте.

— Ми вас не тягаємо. І взагалі, нікого не тягаємо, — з притиском промовив Турчин. — Вашу підводу двадцять шостого липня бачили в Кип'ячому, тому й прибули до вас. Чи, може, люди помилилися?

— Ні, не помилилися. Я там таки був.

— Чого, адже це не ваша ділянка? Навіть ліс не державний, а колгоспний.

— Хіба мені не вільно там побувати?

— Чому ж. І все ж, хотілося б знати, що ви там робили саме двадцять шостого липня.

Лісник, либонь, уперше не відповів одразу.

— Їздив у третій квартал, а це через Кип'яче.

— Яка нужда погнала вас туди?

— З животом у мене непорядок, то їздив шукати чагу. Бо поблизу її нема.

— Ну, і знайшли?

— Аякже. Можу показати.

— Заодно покличте сина.

Турчин і Скрипка були певні: якщо лісник у чомусь винен і домашні про це знають, а то й гірше — причетні до злочину, то вони вже давно домовилися, як вестися перед слідством. Однак, знали з досвіду, що всього передбачити не можуть навіть найдосвідченіші злочинці.

Сина звали, як і батька, Володимиром. Як і батько, був коренастий, броватий, поглядав насторожено, недовірливо. Не привітався.

— Ось вам чага, — простягнув Іванченко чорну грудку.

Скрипка взяв, обдивився. І оце такий наростень позбавляє людину від раку? Важко повірити. А що це може дати слідству? Псино, експерти зуміють встановити хоч приблизно, коли чагу вирубали з дерева.

— Ви не могли б показати березу, на якій взяли чагу?

— Важко.

— Тоді дозвольте її залишити поки що в себе.

— Якщо вам треба — можете не повертати, я собі ще знайду.

Малий Іванченко спідлоба пильнував за дорослими. Коли Скрипка спитав у нього, чи різав батько бичка, відповів одразу:

— Різав.

— Батько сам возив здавати м'ясо чи з тобою?

— Зі мною.

— А що ви здавали?

Хлопець метнув погляд на батька. Той приязно всміхався.

— М'ясо здавали, що ж іще.

— А ноги, голову?

— Теж здали.

— Тепер ось що. Принеси нам сокири, які у вас в. Скільки їх?

— Три. Дві великі й одна мала.

— Принось усі.

Володя подивився на батька.

— Чого ти, принеси, коли просять, — звелів.

На сокирах сподівалися відшукати сліди крові, а ще — встановити, котрою зрубано дві берізки на тому місці, де білували бичка. Вирішили вилучити також рушницю й набої. Певно, все це треба було зробити раніше, принаймні тоді, як стало відомо, що Іванченко здав м'ясо. Що й казати, дали промашку. Хоча поведінка лісника змушує замислитися: або він до злочину не причетний, або завчасно все продумав і надійно замів сліди. Он як люто світить очима.

— Люди далеко звідси працюють?

Замість відповіді Іванченко сердито сказав:

— Хотів би я знати, яка це падлюка мене обгадила?

— Не треба так, — м'яко зауважив Павло. — Ми ж вам уже пояснили, що перевіряємо усіх, хто в ті дні, коли було вбито Ярчевську, здавав м'ясо. Так що вже потерпіть.

Від спокійної, розважливої мови старшого лейтенанта лісник чомусь іще дужче спохмурнів.

— То як із людьми? — не терпілося слідчому.

— Кілометрів за п'ять звідси садять посадку.

— Володю, ти знаєш, де це?

— Знаю.

— Тоді з'їздимо зі мною, — сказав Павло. — Треба привезти двох понятих.

— Ви що, обшук збираєтеся робити? — насторожився лісник.

— Поняті знадобляться для того, аби засвідчити, що ми у вас вилучили клейонку, сокири, чагу, рушницю та набої, — пояснив слідчий.

— На позорисько мене виставляєте? — зле блимав очима Іванченко. — Якщо опісля не вибачитеся, не поясните людям, що мене опаскудили даремно, то я на вас у суд подам.

— Як знадобиться, то вибачимося. Чого там, — спокійно сказав Турчин.

Скрипка глянув на Іванченка не вельми привітно: лісник йому не подобався.

Понятих назад на роботу повіз Іванченко, а Скрипка й Турчин покуріли мотоциклом на Синявку. Кілометрів за сім од кордону звернули під дуб, що стояв неподалік дороги. Павло зняв із коляски фартуха, і на ньому розіклали хто що мав: бутерброди з м'ясом та ковбасою, варені яйця, три смажені рибини. Окинувши все це задоволеним поглядом, слідчий потер руки:

— Красота…

— А якби напали на слід злочинця, тоді й зовсім було б добре, — сказав Турчин.

— Нападемо, — вмощуючись зручніше, мовив Скрипка. — Як на мене, діла йдуть добре.

— Ви думаєте?

— У нас іще нема висновків експертизи. Це раз. По-друге, ще не закінчено перевірку усіх, хто здавав м'ясо. Але вже зараз можу сказати: ланцюжок замкнеться на котромусь із лісників.

— А Стасько?

— Важко повірити. Але… всього можна чекати. Торік, пам'ятаєте, алкоголік зарубав дружину і двох діток… — І докірливо. — Чого карася обминаєш? Моя половина смажила, а вона в цім ділі неперевершена.

— Е, так готувати рибу, як моя Люба, ніхто не вміє.

— Якщо вже на те пішло, — наминав бутерброд Скрипка, — давай зробимо вилазку на природу. Тоді хай і наші жінки покажуть клас.

— Ай справді! Чому б якоїсь неділі не махнути на річку? А то ми хоч прихапцем, та десь посидимо, жінки ж наші майже не знайомі між собою. Але про це потім. Зараз… — і не докінчив думки: на дорозі заторохкотів мотоцикл Сидоренка. Зупинившись біля дуба, дільничний неквапливо стягнув шолом і заходився витирати запилюжене обличчя. Не квапився, із цього було видно, що привіз новини.

«Ну-ну, хто з нас терплячіший?» — Турчин усміхнувся й потягся до карася.

— Приставайте до гурту, — запросив Скрипка лейтенанта, якого мало знав.

— Діло закручується, — сказав Сидоренко. — Стасько повісився.

Павло чекав на наслідки експертизи, про які, думав, дільничний дізнався по телефону. А тут — ніби грім із ясного неба.

— Де? — зворухнувся Скрипка.

— В лісі, неподалік села. І щоб ви бачили як: почепив паска від штанів на сучок, став на коліна, заклав у петлю голову…

— Труп зняли?

— Ні. Хотіли, але я не дозволив. Поставив двох чоловік, щоб нікого не допускали, а сам — за вами. А що, як усе підстроєно?

Інспектор і слідчий перезирнулися: кому Стасько став на заваді — Комасі?

— А що кажуть люди?

Веснянкувате обличчя лейтенанта схололо.

— Один дід із Синявки ніби бачив, як Стаська на лісовій дорозі наздогнав однокінкою якийсь чоловік. Вони про щось розмовляли. Той, що на возі, певно, гарячкував, бо розмахував руками. У діда із зором кепсько, то й не впізнав чоловіка. А може, зовсім його не знає.

— Що б це могло значити? — знову пошкріб пальцем над бровою слідчий.

— Не розумію, — знизав плечима інспектор. — Навряд чи то був Комаха. До зустрічі з нами він ніби з дому не відлучався. Може, Іванченко? Тільки ж вони не знайомі.

— Будемо займатися обома, — рішуче мовив Скрипка. — Почнемо з Іванченка. Треба неодмінно встановити, чи він цими днями зустрічався з Ярчевським. Як, Сидоренко, зможете?

— Постараюсь, — просто відказав той.

— І дізнайтеся, де він був сьогодні. Але — максимум обережності. На нього намагайтеся не виходити. Ну, а ми до Стаська… А там обставини покажуть, як бути далі.

… Ліс, де знайшли мертвого Ярчевського, був молодий, дерева поросли густо, грунт глеюватий, твердий, слідів нема, і все ж Скрипка й Турчин були певні: Стасько повісився сам, хоч здоровий глузд і не сприймав такого. Щоб отак…

Біля вішальника, здавалося, зібралася вся Синявка. Тут були обидві сестри Стаська з чоловіками. Сестри дивилися на слідчого жалібно, благально, чоловіки — опечалено, похмуро. Люди мовчали, навіть не перешіптувалися.

— Може, хтось щось бачив, чув? — звернувся до них Скрипка. — Прошу розказати.

Всі принишкли, дехто опустив голову, рідні покійного теж уникали поглядів слідчого та інспектора. Хтось стишено кашлянув. Турчин відразу глянув туди: то був низенький, худенький дідок, який бачив, що Стасько з кимось зустрічався в лісі. Поговорити з ним ще не встигли.

— Значить, ніхто й нічого не знає. Шкода, — слідчий глянув на діда, котрий знайшов труп.

Той, зіпершись на сучкуватий костур, стояв попереду. Очі ледь-ледь примружив, ніби від сонця. Його вже опитали, тільки він нічого до того, що розказав дільничному, не додав. «Іду попасом за коровою і бачу: стоїть чоловік навколішки біля дерева. Подумав, що хтось пилочкою ріже, але згадав, що такі крадії давно перевелися. Не на плечах тепер тягнуть із лісу, а на возах і машинах. Певно, хтось на гриби натрапив. Підходжу ближче й кажу: «Добрий день!» А він і не зворухнеться. Я аж тоді побачив, що повісився».

До Скрипки підступила Марія. Синя фарба під очима розпливлася і червоної на губах було менше — видно, плакала. Проте зараз очі були сухі. А менша сестра, Катерина, ще схлипувала. Її під руку підтримував кремезний чоловік, зрідка нахилявся до вуха й щось шепотів.

— Товаришу слідчий, — заговорила Марія, — ви заберете його на експертизу чи дозволите поховати відразу? Ми просили б віддати зараз. Бачите, вже поїхали по маму, то хотілося б разом…

Нічого такого ніби й не було в цьому проханні, але за серце слідчого щось немов дряпнуло. І Павло глянув на молодицю не зовсім привітно.

— Труп відправимо на експертизу.

— Але ж це для нас зайві клопоти. Та й з роботи ми відпросилися всього на три дні.

Розмова велася стишено, але Катерина почула, про що вона.

— Маню, — губи жалісно сіпнулися, — не треба… Вони, — кивнула на слідчого, — знають, що роблять.

Тоненькі Маріїні брови невдоволено зворухнулися, проте змовчала.

Майже одночасно з двох боків під'їхали машина від села та Іванченко з лісу на мотоциклі. Зоставивши машину й мотоцикла на дорозі, шофер і лісник підійшли до гурту. Лісник зупинився серед людей, а шофер підступив до Скрипки й сказав, що його прислали забрати труп.

— Так що, товариші, невже ніхто нічого не бачив і не чув? — пильно вдивлявся в людські обличчя слідчий.

Ніхто не уникав його погляду, а от дебелий, кремезний дідуган одвернувся. Крупне обличчя зробилося непроникним. Як зняли труп, Скрипка й підійшов до нього, чим старого здивував.

— Так що ви маєте нам сказати?

— Я… Я нічого, — дідуган оглянувся. — Ну, забіг до мене сьогодні ще засвіт Стасько, ну, попросив похмелитися. Гроші мені тицяв. У мене тої горілки було в акурат півпляшки, то й віддав йому, аби відчепився. Грошей із нього я не брав. Ось вам хрест, що не брав, — старий хапцем перехрестився.

— Про що ви з ним балакали?

— Я ні про що. То він, як випив, розпустив язика: Маньку, сестру свою, значить, кляв на чому світ стоїть.

А потім ні з того ні з сього став у мене допитуватися, чи вірю, що він убив матір. І, знаєте, дивився якось так…

— А все-таки ви вірите тому, що люди говорять?

— Стільки всяких балачок… Вже й не знаю.

— Чого ж він повісився?

— Життя, видно, таке дурне набридло. Може, здурів од горілки. Лихо його знає.

Дідок був останній, хто бачив Ярчевського живим.

— Худобу в ліс допомагав онукам виганяти, — розповідав він. — Вони в мене з міста, на канікулах. Побув трохи з ними — та й додому. Дорогою присів під дубом перепочити. Аж бачу — Стасько хитається. У розмову я не встрявав — нащо з п'яницею зв'язуватися. Невдовзі чую — підвода тарабанить. Я собі своє думаю, а коли підвів голову, бачу: підвода стоїть, а біля неї двоє чоловіків розмовляє. Один руками розмахує, а другий голову звісив і ніби й не обзивається. Здається, той, що слухав, був Стасько. Таки Стасько, бо ж ніхто більше не йшов.

— А того, хто на підводі, не впізнали?

— Я вже казав нашому дільничному, що не впізнав. Недобачаю я. Хоч кінь, либонь, був лісника Іванченка, того, що на кордоні живе. Білі латки на боках у його коня, а біле я бачу краще.

— Чим же скінчилася їхня зустріч?

— Той, хто їхав, скочив на воза й покотив далі, а той, хто йшов, постояв трохи і почвалав слідом.

— Стасько йшов від села?

— Ага. І підвода теж звідти їхала.

— Їздовий міг вас бачити?

— Може, міг, а може, й ні. Я сидів під дубом, на сонечку, а це навкіс, через дорогу, то, якщо не роздивлятися по боках, міг і не бачити.

— Дякую вам. Масте час, почекайте, ми скоро будемо їхати і вас підвеземо. Заодно й покажете, де бачили Стаська, де він зустрівся з підводою.

— Якщо треба, то можна. Чого там, — вже повернувся, щоб іти і враз згадав: — А знаєте, то таки був лісник. Голос ніби його… З очима в мене погано, а вуха нічого, добре чують.

— І що ж ви почули?

— Щось там таке: чи постріл, чи розстріл. Ще щось про матір кричав. Я, знаєте, не все чув, тільки окремі слова. Як крикне голосніше, то й почую. І не запам'ятовував, бо й пам'ять уже не та. Спитайте мене, що я рано їв, то не скажу.

Те, що старий цього не сказав дільничному і зараз не все домовляв до кінця, у всьому сумнівався, зроджувало до нього недовіру. Чому він такий: когось боїться, не хоче вплутуватися чи й справді до пуття нічого не розібрав? Зрештою, і так можна зрозуміти: хтось залякував Стаська. Тоді для чого: штовхнути чоловіка в петлю і цим самим обрубати кінці, чи спровадити слідство по неправильному шляху? Мабуть, останнє. Для того, щоб відповісти на ці питання, треба найперше дізнатися, як вони зустрілися в лісі: навмисне чи випадково.

— Думаю, нам треба до дрібниць простежити Стаськів шлях із дому до… петлі, — смикнув себе за вус Павло.

Скрипка мовчки кивнув головою.

На дорозі біля мотоцикла на слідчого й інспектора чекав лісник Іванченко.

— Діло у мене до вас є, — одразу й почав. — Син мій двадцять шостого липня бачив Стаська у Кип'ячому. З рушницею там швендяв, а Володя гриби збирав. І худобу бачив.

Скрипка й Турчин перезирнулися. Помовчали.

— І бабу? — глянув на хлопця Павло.

— Ні.

— А тебе?

Хлопець ледь крутнув головою і відвернувся.

— Не знаю…

— А пострілів не чув?

Володя низько опустив голову, здається, і дух затамував.

— Чого ти? — підбадьорив батько. — Скажи як було. І не бійся, міліція нічого лихого тобі не заподіє.

— Не чув.

— Чому не сказав тоді, як ми були у вас?

Хлопець знизав плечима.

— Ви ж про це не питали, — втрутився Іванченко. — А потім він не знав, що то Стасько. А це побачив повішеного та й каже: «Тату, це той дядько, що в Кип'ячому ходив із рушницею». Я й відразу до вас.

— Що ж, дякуємо. Ну, а ви, Іванченко, знали Ярчевського?

— Знав. Зустрічалися з ним у Синявці.

— Коли?

— Недавно. Десь за днів два до вбивства.

— І все?

Лісник замислився лиш на коротку мить.

— Ні. Стрічався ще сьогодні, на цій дорозі. Їду, а він бреде серединою. Я гукаю, щоб звернув, а він нуль уваги. Я розізлився: зупинив коня, зіскочив із воза й до нього. А він п'яний, хоч викрути. Чесно, хотів батогом його огріти… Я, знаєте, сам не штунда, але щоб так набиратися день при дні…

— Ви часто отак через дрібниці нервуєте?

— Трапляється…

— А до чого було у вашій сварці слово «розстріл» чи «постріл»?

Лісник звів брови, затим глянув на сина, що його Турчин одіслав у ліс, аби не чув їхньої розмови.

— Не казав я того…

— А давайте покличемо он того діда, він нагадає.

— Хоч десять кличте… І взагалі, не знаю, чого ви хочете від мене. Я перед вами, як на духу, а ви так і хочете вкусити. Віднині я ні з чим не прийду. Так і знайте. Бо хотів, як краще, а ви… — лісник спересердя махнув рукою.

— Ну, так чи ні — побачимо. А поки що просив би вас далеко не відлучатися.

— Як то, вдома сидіти?

— За межі району.

— Ну й діла, виходить — садовите під домашній арешт. А за що, дозвольте спитати вас?

— Не треба наїжачуватися, Володимире Івановичу, — сказав Скрипка. — Ви ж не хлопчик і знаєте, що воно й до чого. А зараз скажіть ще таке: де ви були сьогодні до того, як на лісовій дорозі стрілися з Ярчевським?

Іванченко зле блиснув сірими очима й відказав різко:

— В Синявці.

— В кого?

— Та в сільмазі був. Купив дві пляшки горілки, а по дорозі додому завернув до діда Гавриленка. Попросив, щоб зробив діжку під огірки. А звідси прямісінько у свій обхід.

— Після Ярчевського ні з ким не зустрічалися?

— В лісі бачив кількох грибників.

— Когось із них знаєте?

— Нікого.

В очах лісника колючилася гостра неприязнь до слідчого й інспектора, і він цього не приховував. Поїхав, не попрощавшись. Скрипка якийсь час дивився на бинду пилюки, що знялася за лісниковим мотоциклом, морщився, потім повернувся до Турчина:

— Нічого не скажеш, фрукт…

— Треба дізнатися, що він робив у Синявці, з ким зустрічався, у яких стосунках був із Стаськом, простежити шлях Стаська від дому аж до… — не домовив. — Та й ви самі знаєте, що робити. А я поїду: через три дні суд по приписках у «Прогресі», треба папери привести в порядок.

Поки їхав у село, Турчин устиг кілька разів перебрати подумки все, що зібрали за день, і з гіркотою мусив зізнатися: не густо з фактами. Стаськове самогубство ще дужче все переплутало. Може, це звичайнісінька біла гарячка? І як його смерть пов'язати з Іванченком? А так: вона лісникові вигідна з усіх боків — і якщо вони спільники, і якщо сам вкоїв злочин, а Ярчевський до нього зовсім непричетний. Треба також помізкувати, що ж Комаха має від смерті Стаська?

Навпроти двору Ярчевських стишив біг мотоцикла. Людей там не бачив, певно, сестри вирішили ховати разом матір і брата, щоб менше витрачатися на похорони. У дворі Гавриленка — теж нікого. Правда, інспектор зараз і не збирався завертати до діда, спочатку треба було поговорити з продавщицею.

Сільмаг був на замку, довелося їхати до неї додому. Хату вона звела років десять тому, проте не таку, як, приміром, у Комахи — всього на три кімнати. Зате килимів висіло ледь не на кожній стіні, в буфеті поблискував кришталь, меблі сяяли свіжим лаком. Казали, що вона вступила у райцентрі в кооператив, записавши цю хату на матір.

— Що вас привело до мене? — приязно всміхалася.

— Треба дещо уточнити.

— Прошу, прошу. А що саме?

— Мене цікавить, чи був сьогодні в сільмазі лісник Іванченко?

— Був, аякже. Купив дві пляшки «Пшеничної», куриво.

— І відразу поїхав?

— Ні, трохи погомоніли, про все потроху, а найбільше про оте, що в Кип'ячому сталося.

— Іванченко не розпитував, що чути про вбивцю?

— Розпитував. І я в нього про це питала. Він же скрізь їздить, більше чує, знає. А я за роботою й світу не бачу.

— А Комахою не цікавився?

— Я сама йому розказала, що ви часто його допитуєте. І про Стаська розказала.

— А про Стаська що?

— Ну, що всі говорять, нібито він із Комахою наробив оте в Кип'ячому. Їх же обох, там бачили.

— Хто вам таке казав?

— Марія Бондарчучка.

— Вона бачила їх сама?

— Ні, їй казала Тетяна Бушиха, а Бушиха теж від когось чула.

Турчин і зовсім засмутився: все балачки. Мало дала і розмова з бондарем Гавриленком.

— Заїжджав, заїжджав, — кивав Гавриленко лисою головою. — Просив змайструвати діжку для огірків. Я відмовився, але він вговорив. А що він там уброїв? — Дід стишив голос і оглянувся. — Придивіться до Комахи. Є в нього замашки на чуже. Це ж він років п'ять тому убив бичка Марини Ясинської. До міліції, правда, не дійшло, бо умовив жінку. А щоб людям роти позатикати, пустив чутку, ніби ненарошне вбив: цілив у козу, а попав у бичка, який буцімто пасся за кущем.

Це вже щось важило. Зайшли в хату. Була на одну кімнату, з глиняною долівкою, провислим сволоком.

— Де сидів лісник?

— Ось тутечки, на цім місці.

Турчин відзначив: звідси добре проглядався двір Ярчевських. Випадково чи навмисне?

— Іванченко довго у вас був?

— Може, годину, а може, й більше.

Турчин прикинув: значить, лісник бачив, як Стасько вийшов з дому і поплівся в ліс. Чого його туди несло? Чи вже мав на умі самогубство?

Оперативка проходила в кабінеті Кіндратенка. Сонце світило прямо у вікна, всіх розморила спекотлива задуха. Скрипка інформував про хід розслідування вбивства у Кип'ячому. Він мав кислий настрій від того, що не міг дати один-єдиний напрямок слідству. Те, з чим він прийшов на оперативку, було суперечливе. Ось хоч би висновки експертиз: кров на возі Комахи належала худобі, а на підводі Іванченка — лосю; берізки на місці, де білували бичка, зрубані сокирою Іванченка; двадцять шостого Іванченків син нібито бачив у Кип'ячому Стаська, а люди — Іванченка. Комаха твердить, що здали м'ясо лося, а шкури з нього нема, і цигана, якому буцімто її продали, не знайшли; в Іванченка є квитанція на шкуру зарізаного бичка, проте встановити, скільки в Іванченка було худоби, не вдалося. Не допомогла й судово-балістична експертиза. З обох рушниць стріляли недавно, їх навіть не встигли змастити (чого лісники не заперечували: з Комашиної Стасько вбив лося, а Іванченко — стріляв по лисиці), набої в обох однакові — куплені в товаристві мисливців та рибалок…

В операції брало участь до десяти чоловік, у таких випадках оперативки проходять жваво, на них народжуються і вмирають версії, спалахують гострі суперечки. А нині — хоч би хтось подав голос. Кіндратенко глянув на Турчина.

— Що скаже карний розшук?

Старший лейтенант торкнувся двома пальцями своїх елегантних вусиків, підвівся й обсмикнув кітеля.

— Думка така, як у всіх: коло звузилося навколо лісників.

— А кому надаєте перевагу?

— Важко сказати… Думаю, що треба до кінця довести версію з лосем. Ймовірно, що тварину вбив браконьєр, а Комаха випадково набрів на ту яму і тепер морочить нам голову.

— А як же з сокирою? Ви допускаєте, що Стасько з Комахою могли її викрасти в Іванченка, а потім підкинути?

— Перше. Таке навряд чи можливе. В Іванченка ціла тічка собак. Друге. Навряд чи оті двоє знали щось про трасологічну експертизу.

— Все ніби логічно, — зітхнув Кіндратенко. — А от ця плутанина з кров'ю. Чи не думаєте ви, що Іванченко дещо раніше вбив лося?

— Ми перевіряли: в липні він м'яса не здавав, — сказав Скрипка, — Хіба що когось підмовив, аби здав за нього.

— Що ж, тоді доведеться перевіряти всіх, хто здавав яловичину.

— Якраз цим займаємося.

Кіндратенко поклав руку на блокнот, що лежав перед ним, обвів усіх уважним поглядом і знову спитав Турчина:

— Ви не допускаєте, що ці троє… зв'язані одним мотузком?

— Ні, — твердо відповів інспектор. — Вони між собою ніколи не були в дружніх стосунках.

— Але всі троє добряче таки насмітили. І це могло їх об'єднати.

— Можливо…

Підполковник забарабанив пальцями по столу. Всі чекали, що він скаже. Пальці Кіндратенка зупинилися, завше Після цього він починав говорити, але нині мовчав і тільки хмурився. Він був невдоволений самим собою, своїми думками — вони видавалися йому дрібними, не вартими уваги. А може, то надмірна обережність? Скажеш не те, і піде по райвідділу: «Здає шеф… Пора йому на спочинок…» Воно ж, якщо по совісті, не хочеться знімати погони, хоч і роки підпирають, і здоров'я вже не те: серце ночами налатається, мов навіжене.

Мовчання затягувалося. Скрипка дістав хустину й витер змокріле обличчя, хтось із тих, що сиділи трохи далі від начальникового столу, зашепотів сусідові на вухо. Кіндратенко прокашлявся, зібрався говорити, але звівся на ноги дільничний Сидоренко — віп трохи припізнився на оперативку й примостився біля самих дверей.

— Дозвольте, товаришу підполковник? — виструнчився.

— Що там у вас? — в голосі начальника прохоплювалося невдоволення.

— Я не знаю, чи це щось дасть, але мені вдалося дізнатися, що третього серпня Іванченко у малинецькому буфеті пригощав бухгалтера сільського споживчого товариства Дудника. Дудник там же в буфеті написав записку і передав Іванченку. — І вже до Скрипки: — Про це мені відомо стало сьогодні.

Кіндратенко тепер дивився не в блокнотик, а на працівників міліції. Врешті зупинив погляд на Сидоренкові:

— Що він міг писати у тій записці?

— Можливо, просив своїх друзів посприяти лісникові придбати якийсь дефіцит, а може, й зі справою зв'язане. Якби ту записку прочитати…

— Важкий номер, — сказав Скрипка. — А от кому вона адресована, встановити можна. Треба тільки дізнатися, з ким лісник зустрічався в ці дні.

— Ви думаєте — зустрічався?

— А чом би й ні? — замість слідчого відказав Кіндратенко. — Чи в голові йому зараз дефіцити? Так що, Турчин, займіться цим Дудником. Я його трохи знаю: то калач тертий.

— А хто займеться здавачами м'яса? — спитав Скрипка.

— Подумаємо, — трохи збадьорів Кіндратенко.

Оперативка тривала.

Дільничний інспектор добре знав бухгалтера Малинецького сільського споживчого товариства Дудника: вже в літах, двоє дорослих дітей живуть і працюють у Києві, обоє мають кооперативні квартири, сам він має хату на шість кімнат, доладні дворові будови, машину «Ладу», у райспоживспілці вважається добрим працівником, його посилають на ревізії в інші споживчі товариства.

— Де він стільки грошей бере? — поцікавився Турчин.

— Хазяйство держить: худобу, свиней, птицю…

— Невже це єдина стаття доходу? Ви, як дільничний, повинні були б цим зацікавитись.

— Цікавився, та все марно. Дружина його в буфеті працює, якось попалася на недоливанні спиртного. Сам він був замішаний у махінаціях з уціненими товарами, але вийшов сухим із води.

— Та-ак, чоловік він слизький, голими руками його не вхопиш.

— А ми спробуємо! — весело підморгнув Турчин. — Де і як із ним краще познайомитися? Так, щоб невимушено було?

— А він вас не знає?

— Думаю, ні.

— Тоді спробуйте в буфеті. Він завжди там обідає, бо ж сам із Гришківки.

… Турчин сів за сусіднім від бухгалтера столиком. Узяв борщ, котлету, дві склянки чаю. Дудник замовив відбивну, грамів триста домашньої ковбаси, склянку сметани. Байдуже ковзнув поглядом по присутніх, лиш на Павлові затримався довше, ніж на інших — певно, тому, що стрів його тут уперше, навіть бровами поворушив, намагаючись пригадати, де бачив цього чорнявого, стрункого молодого чоловіка. Пам'ять йому нічого не підказала, і він спокійно заходився біля обіду. Впоравшись із ним, не те що не розрахувався, а й не подякував.

Інспектор поклав гроші на стіл і вийшов слідом. Бухгалтер умостився в березовому скверику на лавочці й запалив цигарку. Турчин присів поряд, теж дістав цигарку й попросив у Дудника прикурити.

— На сірниках економимо, — мовив той насмішкувато і глянув пильно. У сірих очах щось зблиснуло, але відразу й погасло.

— Доводиться, — зітхнув Павло.

— А я от не економлю. Для чого? Раз живеш на світі, і те, що нажив, із собою в могилу не забереш. А у вас же яка скрута змушує відмовлятися од земних благ? Не від сірників, звісно.

— Будуюся я, то доводиться затягувати паска. Ще якби з матеріалами добре, а то куди не поткнешся, всюди відмовляють.

— Да-а, такий дурний світ настав. Я сам все це на власній шкурі випробував.

— То може, порадили б, де можна придбати п'ять-сім кубометрів деревини. Щоб на дошки.

— Чорним ходом?

— Та вже яким завгодно.

— Строго зараз…

— Звичайно, строго. Хіба я не знаю? Але і я міг би стати вам у пригоді. Приміром, знаю, де можна придбати шиферу. Правда, деруть трп шкури, але, скажу вам, шифер — як дзвін, і я не шкодую, що переплатив.

— Дякую, тільки я вже не збираюся будуватися.

— Щасливі. І все ж я просив би порадити мені когось. Може, і я вам колись у пригоді стану.

Дудник ще раз, либонь, вже пильніше подивився на Турчина.

— Воно, конєшно, гора з горою… А де ви працюєте, якщо не секрет?

— Який там секрет! Експедитором у райсільгосптехніці. Маю діло із залізом. Так що, коли на колесах, міг би посприяти із запчастинами.

— А хіба ви до «Жигулів» щось отримуєте? — аж підсунувся ближче Дудник.

— Дуже рідко. Зате часто дають запчастини до «Москвичів», «Волг», «газиків» та «уазиків». Так що про всяк випадок запишіть мою адресу.

— Записати можна, але чогось обіцяти… гм…

Дудник вийняв блокнотика — не зовсім нового, в коричневій палітурці. Може, той, із якого вирвано листок на записку? Писав кульковою ручкою на буфетному столику. Був напідпитку, значить, не поспішав, намагався виводити букви чітко — дивись, і зосталися сліди від натиску.

Павло диктував вигадану адресу й дивився, дивився, як бухгалтер її записує на чистому аркушику. Почерк чіткий, розбірливий. «Як його дізнатися, чи в блокнотику вирвані листки? І дізнатися так, щоб не насторожити?»

— Можна глянути ваш записничок?

Обличчя бухгалтера на мить застигло, потім взялося здивуванням.

— Це ж для чого?

— Позаминулого тижня я вже тут був і загубив точнісінько такого. Там адреси знайомих, друзів. Хоча… хіба ви можете зласитися на чужий блокнотик?

Дудник якийсь час підозріло дивився на молодого чоловіка, але блокнотика подав.

— Не хочу, щоб ви думали про мене погано, — пояснив.

Турчин хапцем погортав сторінки. Надибав одразу на два вирвані листочки. Певно, треба було вилучати, бо Дудник щось запідозрює. Ех, була не була! Старший лейтенант прокашлявся.

— Прошу мені вибачити за деякий обман. Я не той, за кого себе видав. Я старший інспектор карного розшуку. Ось моє посвідчення.

Дудникові руки опустилися на коліна. На губах зродилася посмішка.

— А я собі голову морочу: де це я вас бачив? А тепер згадав: у райспоживспілці.

— От і добре. Далі поведемо пашу розмову, так би мовити, офіційно. Мені треба вилучити ваш блокнот.

Обличчя бухгалтера пересмикнулося.

— Як то вилучити? За яким законом? Я буду скаржитися!

— Ваше право. В блокноті, як ми передбачаємо, є записи, які цікавлять слідство. Щоб усе було законно, давайте пройдемо в буфет, там я напишу постанову і при понятих оформимо все протоколом. І не бійтеся: нічого з того, що не стосується справи, не буде розголошено.

— Слухайте, якої справи? Що ви мені шиєте?

— Справи кримінальної. І не треба гніватися. Якщо наші здогадки не підтвердяться, я вибачусь. Так що ходімо в буфет.

Дудник важко підвівся.

Офіціантка й кухар, яких Турчин узяв у поняті, підписи свої ставили неохоче і все дивилися на бухгалтера винуватими очима. Їдучи сюди, Турчин на працівників буфету покладав велику надію, але після того, як побачив, що вони годують Дудника безкоштовно, надія зникла. Одного поля ягідки.

Іванченко та Комаха доказів про причетність до злочину мали майже однаково, проте Павло упереджено ставився до Іванченка. Чи, бува, не тому, що Комаха не запобігав перед слідством, ні на кого не набалакував, навіть на мертвого Стаська. Більше того, після його смерті колгоспний лісник якось пригас — хода стала важкою, всміхався рідко, вже, як про щось питали, не кликав на підмогу жінку. Ще того дня, коли Стасько повісився, він у розмові з дільничним побивався:

— Господи, нащо я давав йому рушницю! Якби не бродив із нею по лісу, то Манька не гризла б його, і він не наклав би на себе руки.

Обох лісників Турчин запросив до сільради. Першим прийшов Комаха. Поки він переступав порога, інспектор устиг подумати: «Здається, йому однаково, що чекає на нього. Невже так подіяла Стаськова смерть? А коли в такий спосіб хоче здобути прихильність до себе?»

— Прошу, сідайте, — показав рукою на стілець. Комаха важко сів, не подякувавши. Дивився на стіл.

Руки склав на колінах.

— Сестри Ярчевські вже поїхали?

— Поїхали. Пересварилися, бо грошей, що виручили за корову й телицю, не поділили. А все вона, Манька. То така глитайка, що не доведи господи.

— А що в селі говорять?

— Всяке…

Не роблячи паузи, Павло зненацька запитав про головне:

— Ви стверджуєте, ніби здавали лосятину, а на возі кров великої рогатої худоби. Чим це пояснити?

У поведінці Комахи нічого не змінилося, був спокійний.

— Хіба я мало худоби перевозив? Може, щось там і зосталося.

— Коли возили в останній раз?

— Десь місяць тому. В однієї баби корова мінеральних добрив нализалася, то мусила дорізувати.

— Як же так: коров'яче м'ясо возили з місяць тому, і сліди є, а лосятину більше тижня — і слідів нема?

— А де ж ті сліди візьмуться, коли м'ясо загорнули в брезент.

— Чому ж яловичини не загортали?

— Бо не ховалися. А тут боялися, щоб ніхто не побачив. Брезент зверху, ще й сіном притрусили.

— На брезенті кров зосталася?

— Не знаю. Тоді було багато, але я мив…

— Добре, подивимося. Ну, а тепер спробуйте пригадали, де ви були двадцять шостого і двадцять сьомого липня. І щоб хвилина в хвилину.

— Що там пригадувати, коли я нічого не забув. Двадцять шостого зранку був удома, а потім у лісі з лосем возився. Двадцять сьомого теж до обіду був удома, потім мотоциклом поїхав у контору колгоспу, звідти — прямо в ліс. В лісі й пробув до смерку.

— Вас хтось бачив?

— Дві жінки з Рубіжного. Обох жінок знаю. Вони мене ще й питали про грибне місце. Пізніше стрів незнайомого чоловіка в солом'яному брилі.

— Увечері вас хтось бачив дома?

— Не знаю… До нас ніхто не приходив.

— А двадцять шостого вас ізранку вдома бачили?

— Теж нічого певного не скажу. А от коли їхали із Стаськом до лісу, то стрілися з дідом Ковальчуком.

Все, що говорив Комаха, вимагало уточнення. Павло збирався впоратися з цим пізніше, як поговорить з Іванченком, але той у сільраду не з'явився. Довелося гнати мотоцикла на кордон. По дорозі завернув у Синявку.

Дід Ковальчук морщив синюватого лоба:

— Комаха завжди їздить, як не конем, то мотоциклом. Зовсім запанів чоловік. Чи їхав двадцять шостого? Не пам'ятаю, а брехати не буду.

— Ви тоді біля воріт стояли, — підказав Турчин.

— Я завсігди стою біля воріт. Самому скучно, то й стою, людей виглядаю…

З брезентом пощастило: знайшов на ньому аж три чималі плями крові. Комаха, як і в сільраді, був понурий, до всього байдужий, а коли жінка, відкликавши його вбік, стала про щось похапцем, напівпошепки говорити, він несподівано гримнув:

— Одчепись ти ради бога!

Валентина спалахнула, кинула швидкий погляд на інспектора. Губи в жінки пересмикнулися: видно, такого не ждала. «Що зломилося в Комасі?» — думав Павло, але відповіді не знаходив.

На кордоні не було нікого, тільки люто гарчали собаки — два бігали подвір'ям по натягнутому дроті, третій шкірив зуби з хліва. Турчин присів під дубом, роздумуючи, де шукати лісника, коли це з сосняка вигулькнув вусатий, у чорному поношеному костюмі чоловік. За його спиною теліпався речовий мішок.

— Іванченка ждете? — привітавшись, запитав.

— Так.

— Навряд чи діждетеся. Він у Соснівці гуляє на весіллі у свого хрещеника…

І знову загадка: невже людина, у якої на душі нечисто, яка з хвилини на хвилину жде, що її можуть викрити, стане так веселитися?

Кіндратенко непоспішливо зайшов до кабінету Турчина (таке з начальником траплялося не часто). Очі його бадьоро поблискували:

— Є висновки експертизи, — одразу почав із головного. — Кров на брезенті таки з лося. Є також уривки із записки. Ось гляньте…

Павло перечитав написане раз, удруге. Це справді був, як любив висловлюватися колишній заступник Кіндратенка майор Кузьмич (він уже на пенсії), «залізний факт».

«Адаме Іванов… у! Випиши на шку… яловичу кви…ію Водо… р. Іва… у 27 ли… ем. Це дуже тр… Розр… після: 1.8… р.»

— Он яка в нього квитанція! — забідкався Павло. — 1 чого мені раніше не стукнуло в голову придивитися до неї!

— Ще не пізно, — заспокійливо мовив Кіндратенко. — Так що не гайте часу. Скрипку я вже поставив до відома. Почніть із Адама Івановича.

Заготівельника Турчин застав дома: скидав з воза у повітку ганчірки. Був низенький, круглий, карі маленькі очі вертілися в орбітах, мов кульки, і старшому лейтенантові ніяк не вдавалося з ними зустрітися.

— Я з міліції, — відрекомендувався Турчин.

— Дуже приємно. Чим можу бути корисним?

— Хочу глянути на копії квитанцій за липень і серпень.

— А це ж для чого? — очі Адама Івановича на мить завмерли. — Я депутат сільради, так що…

— Статус депутата тут не порушується.

Поміркувавши трохи, заготівельник дістав із брезентової сумки, яка лежала в передку воза, стосик квитанцій. Рука, котра подавала їх, ледь тремтіла.

Ось те, що треба: квитанція 955607, видана Іванченку і датована 27 липнем. Однак її номер був близьким до виписаних у серпні.

— Чим це пояснити? — спитав Турчин.

— Дуже просто, — не розгубився заготівельник, — квитанція виписана пізніше, а число поставлене тоді, коли здано шкуру.

— Чому так?

— Іванченко не погоджувався з сортом, який я встановив. Останнє слово у таких випадках за завскладом, а я тоді не мав часу до нього поїхати.

— Поїхали пізніше?

— Ні. Сам додав вищий номер, аби відчепився.

— А коли віддали йому квитанцію?

— Точно не пам'ятаю. Десь у перших числах серпня.

Тепер Адам Іванович уже був спокійний, і це дивувало Турчина.

— Отже, ви не хочете говорити правди? Що ж, у райвідділі уточнимо деякі деталі…

Адам Іванович неквапом застібнув сумку й поклав на віз.

— Ви що, арештовуєте мене?

— Запрошую. Можу й пояснити для чого: почути показання у справі вбивства в урочищі Кип'яче. Чули про таке?

Заготівельник спалахнув:

— Ви що? Я до прокурора дійду! Ви мене компрометуєте!..

— Вам почитати статус депутата? Радив би не козиряти цим, бо нам відомо більше, ніж ви здогадуєтеся. Певен, що сесії доведеться давати дозвіл на притягнення вас до відповідальності за покривання злочинця або як за співучасть у злочині. Так що випрягайте коня і сідайте в мотоцикл.

Із бригадної контори Турчин подзвонив Скрипці. Сказав йому, що їде із заготівельником і попросив притримати лісника Іванченка і бухгалтера сільпо Дудника.

— Гаразд, — мовив у трубку слідчий і подивився на Дудника, якого саме запросив до кабінету і встиг лише привітатися.

Сонце заглядало у верхні шибки, в кабінеті було спекотно. Скрипка витер хустиною обличчя і пильніше придивився до бухгалтера — ані найменших ознак хвилювання.

— Ви мене кликали, щоб віддати записничок? — озвався.

— Так. Заразом треба дещо вточнити.

Дудник насторожився, але й відразу розслабився, напустивши на губи усмішку.

«Хитрий. Та й на хитрих є ловці», — подумав Скрипка.

— Отже, Почнемо. І почнемо з головного. Сподіваюся, ви знаєте, що в таких випадках треба говорити правду. Нас цікавить записка, яку ви дали ліснику Іванченку.

Дудник нерозуміюче кліпнув рідкими віями. Найперше — звідкіля слідчий знає це? Адам не такий бевзь, щоб оддати її в руки прокуратури чи міліції, а Іванченку й сам бог велів мовчати.

— То що скажете?

— Хіба я знаю? Така справа…

— Не раджу викручуватися, бо тим ще більше ускладните вашу провину.

— Яку провину? Я що, злочинець?

— Ви допомагали приховувати злочинця, коли просили Адама Івановича, заготівельника, видати заднім числом квитанцію на здану шкуру. Чи скажете, не знали, що робите?

Дудник із натугою проковтнув слину. Губи його вмить висохли.

— Я не знав. Він сказав, що убив лося, його запідозрили…

— А хіба вбивство лося, який знаходиться під охороною закону, не є злочин?

— Воно то так… Але ж не убивство людини. Скрипка вдоволено пригладив ріденького чуба — не сподівався, що бухгалтер так легко зізнається.

— Значить, ви не заперечуєте, що запискою просили Адама Вощенка видати квитанцію на неіснуючу шкуру?

— Ні.

— А опісля була з Вощенком про це розмова?

Дудник дивився на слідчого жалібно. Руки нерухомо лежали на столі, і Скрипка мимоволі відзначив: рукава сірого піджака потерті, комір рябенької сорочки теж витертий, туфлі стоптані. Прибіднюється?

— То була розмова чи ні?

— Була. Три дні тому. Він був у споживтоваристві, зайшов до мене і сказав, що квитанцію видав.

— І все?

— В буфеті посиділи…

Протокол допиту Дудник підписав не читаючи, ніби приречений, але коли слідчий сказав, щоб додому не їхав, а посидів у коридорі, — стрепенувся:

— А це ж чого? Я ж у всьому зізнався.

— Можете ще знадобитися.

— Але я в усьому зізнався, — твердив. — Повірте.

«Так он чого ти такий шовковий. Видно, таки й справді знову погрів руки на уцінених товарах».

Турчин із заготівельником зайшли до кабінету слідчого якраз тоді, коли той скінчив допитувати Дудника. З виразу обличчя Скрипки Павло зрозумів, що в нього все гаразд. Сподівався, що й Адам Іванович у прокуратурі стане більш зговірливим. Правда, його маленькі рухливі очі хоч і не вертілися в усі боки, проте глипали важко й роздратовано. Та він знову, коли спитали, чому з квитанцією виходить таке непорозуміння, почав плести про сортність, із визначенням якої буцімто не погоджувався Іванченко.

— От що, громадянине, — обірвав його слідчий, — справа не в сортності, а в записці, яку вам Іванченком передав Дудник.

— Яка записка? Що ви говорите?

— Значить, заперечуєте? Шкода. Доведеться прочитати, може, пригадаєте.

— Як? — шарпнувся заготівельник, піднявши руку до нагрудної кишені, і тут же відсмикнув її.

Слідчий та інспектор посміхнулися.

— Не хвилюйтеся, оригінал на місці. А копія у нас. Так от слухайте…

Заготівельник слухав мовчки, зціпивши зуби.

— Що тепер скажете?

— Те саме: ніякої записки я не отримував.

— Але ж вона у вас, у нагрудній кишені. Може, все-таки пошукаєте? Чи нам дозволите пошукати?

— Не дозволю. А самі не маєте права: я депутат…

_ Покличте Дудника, — попрохав Турчин. — Вас же, громадянине Вощенко, поки будемо розмовляти з бухгалтером, попрошу помовчати.

— Що ви затіваєте? Я буду скаржитися! Прошу негайно зв'язати мене з прокурором. Ви не маєте права мене викликати, затримувати. Будете відповідати! Мій син у самій Москві живе. Це вам так не минеться…

— Добре, добре. І з прокурором зв'яжетеся, і синові напишете. А зараз просимо мовчати. Інакше ваш непослух теж буде вам поставлено на карб.

Боком, непевно зайшов бухгалтер.

— Дудник, ви можете пригадати, що було написано в записці?

Не підводячи голови, Дудник буркнув:

— Можу.

— Неправда! Він обмовляє мене!

— Ти, Адаме Івановичу, вже пробач мені, — хрипко заговорив бухгалтер, — що підбив тебе на таке. — Не подумав, чим воно може скінчитися, — все ж спробував виправдатися. — Я зачинщиком був, мені й відповідати. Тож розказуй…

На мить запала тиша, було лише чути посапування заготівельника — слова бухгалтера його ошелешили.

— То що, Адаме Івановичу, оригінал записки залишите собі на пам'ять чи віддасте нам?

Заготівельник застиг, потім різко шарпнувся.

— Хай… Хай вона пропаде! — тремтячими руками витяг із нагрудної кишені блокнота, вийняв із нього записку й кинув на стіл. Затим повернувся до бухгалтера: — А ти… ти…

Дудник опустив голову, принишк.

— Не треба сваритися, громадяни, — мирно мовив слідчий. — Для вас же було б гірше, аби й далі говорили слідству неправду. Ну, а поки що почекайте в приймальній прокурора. З Іванченком у розмову не встрявати.

… Коли за бухгалтером і заготівельником зачинилися двері, Скрипка вдоволено потер руки:

— Ось такі, значить, пироги. Ну, то що, будемо брати Іванченка?

— І чого людині не вистачало? Дві хати, гроші, своя череда худоби випасається в лісі, а він за п'ятсот карбованців позбавив людину життя.

— Жадібність, друже мій, жадібність. Є така порода: чим більше має, тим більше хоче. — І, помовчавши: — А вину його все ж іще треба буде довести. Що ж ми маємо у своєму активі? Комбінація із запискою — раз; свідок, який бачив Іванченка 26 липня в обід у Кип'ячому, — два; чага, вирубана з берези не в липні, а значно раніше, — три; берізки на місці, де білували бичка, зрубані сокирою Іванченка, — чотири… Да, а ще ж комбінація з квитанцією на здану шкуру, а шкури — нема.

— От бачите, скільки фактів, а ви потерпаєте, — підбадьорив слідчого Турчин.

— Та щоб уже так дуже потерпав, то пі… Знаєш, я, мабуть, іще пораджуся з прокурором. Може, він сам захоче допитати Іванченка.

Скрипка підвівся.