Полуничний сезон

Справа сьома ПОЛУНИЧНИЙ СЕЗОН

Начальник відділу карного розшуку обласного управління внутрішніх справ, міцний, широкоплечий, із добрим привітним обличчям полковник, ступив Турчинові назустріч і простяг тверду, міцну руку:

— Іще раз вітаю з присвоєнням чергового звання! Бажаю дослужитися до генерала, товаришу старший оперативний уповноважений карного розшуку.

Павло здивовано подивився на полковника. Той посміхнувся.

— Є наказ міністра… Інспектори відділів карного розшуку і боротьби з крадіжками та спекуляцією перейменовуються на оперуповноважених. Цим ніби підкреслюється оперативність нашої роботи, — і почекавши, поки капітан сяде, продовжував: — Ну, а тепер ближче до справи, заради якої вас викликав. Так от, є думка довірити вам справу за межами вашого району. — Помітивши тривожну настороженість Павла, поспішив підбадьорити: — Треба ж вам колись виходити на ширший оперативний простір. Суть ось у чому. Десь тижнів два тому у ставку втопився заготівельник обласного аграрно-промислового об'єднання консервної промисловості Микита Полонин. Експертиза встановила, що він перебував у стані легкого сп'яніння. Два його дружки-заготівельники пояснюють, що вони після роботи ввечері на березі ставка «по краплинці» випили. Жінка Воловика скрізь оббиває пороги, шле скарги на тих дружків, вимагає віддати їх до суду за те, що вони нібито втопили її чоловіка. Якихось вагомих підстав у неї нема. Проте скарга є скарга. Обласна прокуратура дала їй хід. Нею буде займатися їхній слідчий Скуратівський, чоловік вельми приємний і тямущий. Він попросив виділити йому на підмогу когось із наших працівників. Вибір упав на вас. Я ще раз хочу підкреслити: Скуратівський — працівник досвідчений, тямущий, але в нього, як і у всіх прокуратурських, обмаль часу. Тому почнете самі. Зробите, так би мовити, розвідку боєм. Як натрапите на щось серйозне, слідчий відразу й підключиться. А може, і раніше. Все залежить від того, коли він упорається зі справою, яку зараз веде. Ось вам скарга громадянки Воловик, — полковник подав Турчинові два густо списані аркуші паперу. — Як бачите, написано багато, з обох боків, а зачепитися нема за що. Не можна ж узяти за відправний пункт те, що, як твердить жінка, її чоловік добре плавав. Нічого не написано і про головне — мотивацію убивства. Одне слово, починати доведеться з нуля, бо і в тамтешній прокуратурі, а також у міліції нічого нема, і я нічого конкретного не можу порадити. Лише скажу: з висновками не поспішайте, міряйте по сім разів. При потребі дзвоніть. Що іще? Здається, все. Може, у вас буде щось до мене?

Павло не встиг зібратися з думками й коротко відповів:

— Ні, не буде.

— Ну, тоді, як кажуть, з богом!

Капітал стримано усміхнувся. Приємно було дізнатися, що тебе «у верхах» цінують, не кожному з району довірять таке. І страх брав: а що як не справиться? Те роздвоєне почуття не полишало його всю дорогу, було з ним і тоді, як переступав поріг продовгуватого, з єдиним вікном кабінету начальника райвідділу.

Був начальник іще молодий, ледь перебігло за тридцять, худорлявий. В карих очах зблискували веселинки. Він одразу сподобався Турчинові.

— Турчин, Турчин… — мружився майор. — Це, бува, не про вас недавно писала обласна газета?

— Про мене.

— Гарно написано. Нічого не скажеш.

Тепер начальник пильніше придивився до чорнявого, на перший погляд ніби вайлуватого капітана. Від недавньої приязної усмішки майора вже нічого не зосталося. Він, либонь, був невдоволений тим, що скаргу приїхав перевіряти оперативник із району.

Павло знітився. Намагався того не показати. Майор, ніби демонструючи свою зверхність, і досі не запросив сісти. Щоправда, й сам не сідав.

— Була дружина Воловика й тут, — похмуро говорив начальник. — Те саме співала. Але в нас нема ніяких підстав заводити справу.

— Хто ці заготівельники, котрих вона звинувачує?

— Обидва ніби порядні. Принаймні в обласному об'єднанні їх характеризують із найкращого боку. І не такі вже п'яниці, як вона про них говорить. Такими їх ніхто не бачив. Ну, а коли там щось було після роботи, то… Детальну інформацію отримаєте від слідчого прокуратури. Ми ж так, на побігеньках: дізнайся про одне, виясни друге… Так що прошу вибачити, — майор глянув на Турчина знову доброзичливо. — Сідайте, чого ви, — запросив і сам сів.

Павло не чекав на таку зустріч і, як те часто з ним траплялося в подібних випадках, скортіло, аби там що, поставити своє зверху. З цим настроєм Турчин зайшов до слідчого прокуратури. Від начальника міліції він був на років п'ять-шість старший, але статурою такий же — високий, приємне обличчя. Вислухавши капітана, якусь хвильку мовчав, потираючи нижню губу вказівним пальцем.

— Чим я можу вам допомогти? Здається, нічим. Як і начальник райвідділу, переконаний: складу злочину тут нема. Випили трохи, от і сталося… Добре, що всі троє не пішли на. дно. Вас цікавить, що вони за одні? На обох компрометуючих матеріалів не надійшло. Обом недавно виповнилося по двадцять п'ять, безпартійні, військовозобов'язані, на утриманні мають по одній дитині, народилися в Молдавії, сім'ї і зараз прожинають там, а вони — в нашому обласному центрі,— слідчий розповідав так, ніби вичитував із справи. — Начальством характеризуються з найкращого боку. Моринець завідує приймально-переробним пунктом, а Добровольський — заготівельник. — І, помовчавши: — Оце ніби все, що я можу вам сказати. Хочете, дам прочитати протокол огляду місця пригоди та висновки судово-медичної експертизи. Ага, ще одне: дружина Воловика і в нас була, погрожувала дійти до Москви, то я знав, що буде перевірка.

— Дайте гляну.

Турчин уважно перечитав усе, що було в тоненькій папці. Справою Воловика, з усього видно, ніхто глибоко не займався, занотували факт і на цьому поставили крапку. Він не був певен, що вдасться стерти оту крапку, проте бажання таке було. А це багато важить.

Коли Павло вийшов із прокуратури, до вечора зоставалося добрих чотири години. Можна було б поїхати в Ярешки, тільки ж і їсти хотілося, і до готелю треба зайти.

В Ярешки виїхав другого дня рано-вранці, першим автобусом.

Настя Воловик поралася в городі. Середнього зросту, з трохи задовгими, тонкими руками, в чорній хустці й чорній сукні, з гострим, ледь горбатим носом. Вона Павлові нагадувала великого птаха, що заплутався в розкішному картоплинні й не міг злетіти. Вгледівши на подвір'ї чужого чоловіка, довго роздивлялася, потім вдарила долонею об долоню, збиваючи землю і, важко ступаючи, пішла назустріч.

— Я приїхав перевіряти скаргу, — привітавшись, пояснив. — З області приїхав.

— І добре зробили, а то я вже збиралася писати в столицю, бо думала, що і в області такі само бездушні, як і в районі. Не інакше, як Моринець і Добровольський піддобрилися до них: то такі крутії, що всіх і все можуть обкрутити. Вони і Микиту мого обкрутили.

— Як то?

— Задурманили йому голову великими грішми. Він, правда, спочатку не хотів, відмовлявся, а потім усе ж зласився. А нащо мені ті гроші, як його немає і ніколи не буде, — Настя зайшлася плачем.

«У тому і все лихо, що людини ніколи більше не буде, — думав Турчин, намагаючись не слухати надривного голосіння. — І в тисячу разів трагедія ця посилюється, коли людину забирають зі світу не хвороби, не старість, а дурні випадки…»

Далі сотати думки хоч про будь-що не міг, бо Настя вже ридала ридма. І те ридання зроджувало в Павловому серці щемкий біль: Воловикові через чотири місяці мало виповнитися тільки тридцять років. Якось би розраяти молодицю, трохи заспокоїти, тільки хіба таке можливо?

Павло припалив цигарку і, бачачи, що плач вгамується не швидко, перебив жінку:

— Які у вас є підстави вважати Моринця й Добровольського вбивцями вашого чоловіка?

Настя ніби не чула запитання, очі її, залиті слізьми, дивилися на нього й нічого не бачили. Врешті, молодиця здригнулася і замовкла, лиш тонко, немов мале скривджене дитя, схлипувала. Незграбно тильною стороною правої руки витираючи сльози, заговорила:

— Ви розумний чоловік, самі посудіть, чи міг він утопитися в ставку, який перепливав десятки разів, не відпочиваючи? Про це вам усяк в селі скаже.

— Але ж не забувайте — він був нетверезий.

— А хто його споїв? Вони ж… Доки не пішов у ті прокляті заготівельники, доти й не набирався під саму зав'язку.

— Але й це не привід.

— Як то не привід?! — підвищила голос Настя. — Вони його з путі збили, вони й погубили зовсім. Микита сам жалкував, що зв'язався з ними. А ви мені тут про привід торочите.

Очі жінки недобре заблищали. Півень, який грібся неподалік у колі курей, підвів голову й сторожко подивився на людей.

— Кажуть, без причини й листок не впаде з дерева, — спокійно мовив Турчин. — Яка ж все-таки була причина в Добровольського й Моринця, щоб спровадити зі світу вашого чоловіка?

— Значить, була причина, коли спровадили. На те ви й міліція, щоб знайти її.

— Добре, будемо шукати. Але й ви повинні нам допомогти. От ви кажете, нібито ваш чоловік шкодував, що зв'язався із заготівельниками. А чого? Що погане вони йому зробили? — Турчин намагався говорити лагідно, розважливо. Він чув, як жінка уривчасто дихає, як із грудей її раз по раз виривається гіркий здушений зойк, бачив змарніле обличчя, синці під очима, бачив натруджені руки, її, безперечно, зігнуло горе, і в серці його ворушилася щемлива жалість. Якщо він і знайде вбивць, то хіба тим утішить жінку? — Може, хоч щось знаєте? Для нас це дуже важливо.

Настя дивилася на город. На буйній зелені поблискували промінці, пахло картоплинням, соняшниками, за городом височіли дерева, верби та вільхи. Все те про щось нагадувало, будило в серці якісь затаєні почуття.

— У мене вже про те питали, — важко зітхнула Настя. — Що я можу сказати? Як пішов у заготівельники, почав випивати, дому не тримався… А в колгоспі робив, то прийде з роботи, балакає, жартує. А це надметься й мовчить. Не бачила я в нього радості і тоді, як премію отримав. А через оті премії, через отой «грубий» заробіток і пішов у заготівельники. Бачите, хата в нас добра, ми давно її звели, на другий рік після весілля. Батьки, звичайно, багато допомогли. Ну, а тепер надумали купити машину. Йти знову до батьків із простягнутою рукою не хотілося. Бо ж машина не хата. Без машини можна обійтися. Та й батьки наші вже на пенсію вийшли. В колгоспі, правда, ще роблять, тільки яка вже робота…

— А що, в заготівельниках чоловік заробляв багато?

— Більше, ніж в обліковцях. І набагато. Але якби я знала, що таке станеться, то хай би оті заробітки згоріли синім полум'ям, а заразом і машина. Жили без неї стільки і ще прожили б.

— Моринець і Добровольський бували у вас дома?

— Бували, і не раз. Мій на вечерю їх приводив… Вони ж тут самі, без сімей.

— Про що вони розмовляли?

— Про все потроху, а найбільше про полуниці та про гроші.

— Коли були останній, раз?

— Днів за три до того… Вже притьопали напідпитку. Я здогадалася, що премію замочували і що дуже були невдоволені нею. Хтось там отримав багато, а їм перепало менше. А вони ж так старалися… Мій прямо й сказав: «Ми робимо, а він загрібає гроші». Моринець на те йому: «Сезон заготівель полуниць тільки-но почався. Попрацюємо краще, то й будемо більше мати». Мій знову своєї: «З таким живоглотом матимеш. Він тільки про себе дбає. На чужому горбі в рай їде, а я цього не хочу». Моринець знов став Микиту заспокоювати, говорячи, що все їхнє попереду.

— А Добровольський що, мовчав?

— Він тягнув руку за моїм.

— Ви не можете пригадати, що він казав конкретно?

— Те, що і мій: «Він бере наше, кровне. Треба йому сказати це в очі». Мій іще кинув Моринцю: «Може, він із тобою ділить, коли ти його так захищаєш!» — «Не мели дурниць! — гримнув Моринець. — Кожен має свій процент. Більше заробиш — більше маєш».

— Скільки ваш чоловік. отримав премії?

— Насправді… я не знаю, бо він мені їх не дав, а як його не стало, то я шукала й не знайшла. Проциндрив, мабуть, з тими поганцями.

— У чоловіка ворогів не було?

— Та ніби й не було. Правда, один тут ревнував його до своєї. В нього таки жінка гуляща, тягається, але Микита до неї був байдужий. Я сама слідкувала за ними, то знаю.

— Як ви вважаєте: за те, що чоловік ваш протестував проти неправильного розподілу премій, його могли вбити?

— Я нічого не вважаю! Я серцем чую…

Про серце вона писала і в скарзі, і Турчин зрозумів: нема зачіпки. Все голе, як перший лід. Хіба що перевірити розподіл премій… А щодо серця? Сам у багатьох випадках довірявся інтуїції, йшов за нею, і вона не раз допомагала. То чому має на чужі передчуття махати рукою?

Приймально-переробний пункт містився у звичайній селянській хаті, старі господарі якої повмирали, а молоді жили в місті. Хату в них ніхто не купував, бо село лежало далеко від райцентру і автомобільних шляхів. На просторому, відкритому для всіх вітрів подвір'ї стояло дві вантажні машини, в кузовах виднілися виквацяні в полуниці порожні діжки. Шофери дрімали під розлогим осокором.

На сусідських подвір'ях ніхто не порався. Здавалося, там давно не ступала людська нога — густо поросли споришем, ніде не проглядалося й латочки землі. Спориш підступив до самих порогів, поплівся по них. На пункті двері були навстіж, але голосів не чулося. Лише крізь розчинене вікно просочувався запах цигаркового диму. Турчин підійшов до дверей і зупинився, позираючи н. а вікна.

— Вам кого? — почулося за спиною.

Біля зеленої (друга була жовта) машини стояв чоловік, середній на зріст, простоволосий, у рябій, із підкачаними рукавами сорочці. Років йому було за двадцять п'ять. Де він узявся? Не інакше, як вислизнув із перекособоченого, під толевим дахом хлівчика, бо обидва шофери все ще спали.

— То ви до кого? — повторив чоловік. — Якщо у справі полуниць, то до мене. Я завідуючий пунктом.

— Може, й до вас. Тільки не в справі полуниць, а в справі нещасного випадку, який стався із заготівельником Микитою Воловиком. Із міліції я, Михайле Семеновичу.

Завідуючий пунктом насупився.

— То вона ще й досі не вгамувалася? От уже людина, так людина. Крові їй забажалося. Але повірте: в тому, що сталося, ні моєї, ні Добровольського вини немає. Самі поміркуйте: ми ж йому не заливали. Сам пив. Перебрав міру… Ми теж пили, і теж перебрали.

— І не чули, як Воловик на допомогу кликав?

— А таки не чули. Та й чи кликав… Думається мені, що не кликав, бо з нас двох хтось та почув би.

— Розкажіть, як це сталося?

Моринець невдоволено засопів, потім дістав цигарку, затягся кілька разів. В голосі прохоплювалося неприховане роздратування.

— Ви пробачте, але мене вже бере злість. Іще того дня, коли виловили Микиту, мене й Добровольського допитував слідчий прокуратури, потім допитували з міліції, потім сам прокурор. Тепер-от знову з міліції. І коли воно скінчиться? Ми теж, знаєте, люди, і нерви в нас не залізні…

— То все-таки як воно було?

— Так і було. Після роботи ми втрьох пішли до ставка, щоб скупнутися, а заодно й перекусити. День, скажу вам, випав морочливий, полуниць прийняли чимало, всі переробили, то хотілося відпочити. Вже як почало сутеніти, чи й трохи пізніше, Микита знову поліз у воду. Що довго не вилазив, ми не звернули уваги, бо ж знали: плаває не гірше риби. Вже як комарі стали гризти, погукали його, а він ні мур-мур. Тоді я й сказав Добровольському, чи не переплив Микита на той бік і там не заснув? Не ждати ж нам, поки він прокинеться. Зібралися, щоб іти додому, бачимо: лежить Микитина одежа. Це ж коли її тут зоставити, то хтось підбере, а нам відповідай. Давай, кажу, ще підождемо. Але хіба ті кляті комарі дадуть? Поїдом їли. Думали так: Микита, як прокинеться, може і в плавках додому прибігти. Отож забрали його одежу й пішли. Вранці Добровольський поніс її, а Воловика вдома нема. Тут Настя й зняла ґвалт, ледь Добровольському очей не видряпала. Ну, потім стали Микиту шукати і знайшли навпроти того місця, де ми відпочивали. Я вже казав і ще скажу: він таки не кричав, пішов на дно, мов сокира, бо якби кричав, ми неодмінно почули б.

— Але ж він, самі казали, плавав не гірше риби.

— Що плавав, то плавав. У селі рівних йому, мабуть, не було. Але чоловіка міг ухопити параліч. Про це й лікарі кажуть. Ще якби не п'яний, то, може, зумів би якось вибратися, а так…

Один із шоферів під осокором прокинувся, підняв голову, прислухаючись до розмови. Моринець скосив на нього очі, голосу не стишив, навпаки, заговорив голосніше. В хаті щось стукнуло, забряжчало, і завідуючий хутко повернув туди голову. На обличчі його нічого не змінилося.

— Добровольський тут? — спитав Турчин.

— Тут. Покликати?

— Краще пройдемося до нього.

Моринець ішов у хату попереду. Ступав твердо, впевнено, біля дверей зупинився й пропустив капітана. В обличчя одразу війнуло запахом полуниць. Ними були густо заляпані стіни, долівка і навіть подекуди стеля. У двох кімнатах стояли чотири чани, у третій — два преси. В одному з них порпався Добровольський. Засмаглий, аж чорний, у сірих штанях і голубій тенісці, з руками, забрудненими мастилом, з густим розпатланим чубом, що спадав за комір, він виглядав значно молодшим за Моринця, хоч вони були однолітки.

— Ось товариш із міліції, — сказав Моринець. — Цікавиться пригодою з Воловиком…

— Знову, — невдоволено буркнув заготівельник.

Турчин перейшов до вікна, де було трохи чистіше. Він не знав, про що питати у Добровольського. Здавалося, про все ж довідався від Моринця. І як завше у подібних випадках, в душі заворушився сумнів: може, не треба було відразу зустрічатися із заготівельниками, варто було спочатку розпитати про них у людей, найперше — в дільничного. Той мусить знати, що вони за люди.

Добровольський стояв і чекав, спідлоба поглядаючи на Турчина, і той, аби не мовчати, спитав:

— Ви чули, як Воловик Микита кричав?

— Ні.

— Але ж ви не були до безтями п'яні?

— Одначе і тверезим не був.

— Скільки ж випили?

— А біс його знає… Літрів два, здається. Так, Михайле?

— Десь біля цього.

— То ви не пам'ятаєте, скільки брали горілки?

— Випивкою завідував Михайло.

— Як я зрозумів, пили не в складчину?

Добровольський на мить осікся, в очах його, либонь, змигнула пересторога, проте відразу зникла.

— Не в складчину. Тоді черга пригощати випала Михайлові.

— Ви часто отак, по черзі?

— Траплялося, — озвався Моринець. — Знаєте, за день накрутишся, як білка в колесі, то хочеться душу відвести. Та міру ми знаємо: ще ніхто не бачив, щоб ми знімали бучу чи щось подібне… Так що не подумайте про нас погано.

Турчин мовчав. Та й що казати, коли всякому відомо: де випивка, там і зло. В якій воно сорочці — час покаже.

Із дільничним інспектором Кривошиєнком, молодим лейтенантом міліції, Турчин зустрівся під вечір. Акуратно підстрижений, підтягнутий, з карими проникливими очима, з розважливою, точною мовою, — він справив на капітана приємне враження.

— У мене думка така, — сказав без поспіху, — як і в слідчого прокуратури та начальника міліції: Воловик утопився сам. Однак довіри до заготівельників не маю.

— Думка, не підтверджена фактами, нічого не значить, — зауважив Турчин. — Чи у вас є конкретні, незаперечні факти?

— Як вам сказати? Є висновки судмедекспертизи: на тілі не знайдено бодай найменших слідів насильницької смерті. Це по-перше. По-друге, мені вдалося розшукати двох рибалок, які того вечора вудили неподалік. Один із них пішов додому раніше і не бачив, коли Воловик заліз у воду, скільки там льопався. Другий — бачив, коли заліз, а коли виліз — ні.

— Свідчення не вельми… Хто цей рибалка?

— Петро Сірко із Ярешок.

Турчин занотував прізвище.

— Ну, а тепер поясніть, чому у вас нема віри до заготівельників?

— Випивають частенько, і не самогон, а «Пшеничну», «Екстру», коньяки. Окрім покійного Воловика — всі нетутешні: Моринець та Добровольський із Молдавії; шофер, він же заготівельник, із Чернігівської області. Питається, якого лиха заганятися в таку далечінь? Чи не пахне тут якоюсь аферою?

— Ну, для чого так, всіх під один гребінець? Ви цікавилися їхніми заробітками?

— Ні.

— Шкода. А вони у них, кажуть, солідні. Проте так чи інакше, а придивитися до них треба буде. Найперше — маємо все знати про їхні стосунки із Воловиком. Дружина Воловика твердить, ніби вони були невдоволені премією…

Вони розмовляли в невеличкій кімнаті, де містився штаб народної добровільної дружини села. Тут був старенький стіл зі слідами од кісточок доміно, п'ять потертих стільців, на стіні — графік чергування дружинників. Уже зовсім посутеніло, в багатьох хатах засвічувалося, а вони сиділи у напівтемряві, дільничний на правах господаря — за столом, Турчин — біля столу.

— Як ви думаєте, з чого нам треба починати?

Кривошиєнко подивився на вікно. Він щось обдумував, прикидав. Крізь розчинену кватирку запливали м'які запахи і тиша.

— Отак відразу сказати важко. Слід все зважити, поговорити з людьми. Найперше, мені здається, треба зустрітися з рибалкою, який додому пішов пізніше, — лейтенант подивився на годинник. — Може, привезти його?

— Давайте.

Повернувся Кривошиєнко із рибалкою дуже швидко. Було тому за п'ятдесят, однак у кімнату зайшов твердим, ледь не стройовим кроком. Сиву голову тримав високо.

— До того, що доповідав товаришеві лейтенанту, більше нічого не додам, — заявив. — Воловика я зоставив іще у воді.

— Ви точно знаєте, що він там був?

— Спочатку, як заліз у ставок, то добрий підняв шум. Я навіть розсердився, бо ж рибу розігнав. Потім він утихомирився: льопне раз-другий і сидить тихо, жде, щоб вода горілку витягла. Жінка в нього до цього строга.

— Тоді вже було темно?

— Ага.

— Як же ви вудили?

— А я не стільки вудками, як закидушками. А вони, як знаєте, без поплавків. Що я вам хочу сказати? Мені один знайомий із Глобівки, села, що по той бік ставу, таке розказував: того вечора, як утопився Воловик, він ставив ятері, то й помітив, як хтось із їхнього боку тихенько роздягнувся й поплив аж до нашого боку. Може, він підкрався до Воловика й потяг його на дно, га?

Турчин кинув швидкий погляд на дільничного. Той знизав плечима.

— А чому ви товаришеві лейтенанту цього не сказали?

— Бо тоді, як він мене допитував, я цього не знав. А оце їхали автобусом, із райцентру, розговорилися, то й розказав.

Очі Турчина неспокійно блиснули: у нього вперше прокинувся інтерес до цієї справи. Схилився над блокнотом і повільно, щоб не виказати збудження, записав прізвище нового свідка.

— Було б добре, якби з ним зустрітися ще сьогодні.

— Це можна, чого там. Він живе недалеко, над ставом.

Зоставшись сам, Павло послабив краватку, розстебнув на сорочці верхні ґудзики. Сидів коло вікна. Вже зовсім стемніло, і в селі була така тиша, як у степу. Аж дивно. Хотілося закурити, але чомусь не зважувався запалити цигарку. Може, треба було самому поїхати у Глобівку, там би й поговорив із новим свідком? Пройшовся по кімнаті, знову сів, поблукав трохи поглядом по стінах, долівці, потім згадав, що у портфелі є третій том Хемінгуея, дістав його і став читати. За цим і застав його дільничний.

— А де ж свідок?

— Не може їхати, радикуліт вхопив. Але я з ним поговорив, — лейтенант мить помовчав. — Значить, діло було так. Він якраз стояв під кущем і натягував штани, коли хтось підійшов до ставу, хутенько роздягнувся і поліз у воду. Об цій порі купальники не дивина, але вони глибоко не залазили, обмиються біля берега, пропливуть якийсь метр-другий — і назад. А цей поплив і поплив, і зовсім нечутно, як риба. Коли заговорили, що Воловика втопили нарошне, в нього й закралася підозра.

— Він не дочекався, поки той купальник вилізе на берег?

— Ні, вбрався й пішов. Ніяких шумів на ставку не чув. Про всяк випадок я вивідав у нього про всіх рибалок, які ставлять ятері. Може, котрийсь із них щось бачив, чув…

Турчин пройшовся по кімнаті, подумав, потім зупинився навпроти Кривошиєнка.

— То що будемо робити?

Дільничний скосив очі на вікно, за яким уже зависали рідкі сутінки. Десь протяжно мукала корова й настирливо деренчав трактор.

— Я знаю… З рибалками треба поговорити. І відкладати не варто. Завтра порозбігаються по роботах — і шукай вітра в полі. А зараз в акурат сидять по хатах. Тільки давайте спочатку перекусимо. Тут у мене дещо є.

Кривошиєнко збігав надвір, взяв у колясці мотоцикла хліба, сала, пучок молодої цибулі.

— Все власного виробництва, — хвалився.

…Із чотирьох глобівських рибалок, які ловлять рибу ятерями, дома застали трьох. Четвертий працював шофером у автопідприємстві й поїхав у далекий рейс. Один клявся і божився, що того вечора ятерів не ставив. Другий ставив, але у вершині, звідти ж до чистого плеса, де купаються, далеко. Третій, гостроносий Грицько Гриб, у сусідки на толоці був, у воду заліз десь опівночі, коли за отими заготівельниками і слід прохолов. Але, почухавши вузьку потилицю, сказав:

— А знаєте, того Воловика міг послати до раків Петро Захарченко.

— Хто це?

— Юльки, тої, що на пункті сік чавить, чоловік. Я чув, як він погрожував Воловикові: «Я тебе, бугаїсько такий, як не відстанеш од Юльки, зі світу зведу!» Коли мені не вірите, можете спитати людей. Тоді на пункті чоловік десять було. Ягоди здавали.

— Воловик щось мав із жінкою Захарченка?

— Тут таке діло, що стверджувати не буду… Може, щось і було, бо Захарченко прилаштувався аж у харчокомбінаті експедитором, чи ким там, дома буває раз на тиждень. А Юлька — молодичка у соку, кров грає… Захарченко до того ще й макуха: Юлька їздить на ньому, як на ішаку.

— Який же він макуха, коли таке підняв?

— Хіба то він? Горілка. Та й геройство своє показував, поки Юлька не заявилася. Побачив її, відразу став шовковим — узяла його за руку і, мов теля, вивела за ворота. Кіно безплатне!

Кривошиєнко усміхнувся. Турчин глянув на годинник — уже підбиралося до одинадцятої. Він не вірив у Грицькове припущення: як правило, ті, що бистрі на язик, повільні в дії.

Гриб помітив посмішку.

— Не вірите? Захарченко на що хоч здатний. Ну, діло давнє, — заговорив стишено. — Замолоду я трохи впадав за Юлькою, то вже знаю, що в тихому болоті чорти водяться. Розкажу, то не повірите. Веду Юльку з клубу додому, а Петро суне позаду нас, як тінь. Ми стоїмо біля перелазу, гомонимо, цілуємося, відповідно, а він стовбичить неподалік. Кіно безплатне, їй-богу! А якось підстеріг мене. — «Відстань од Юлі, а то погано буде». «На хвіст солі мені насиплеш!» — я йому. Його така злість взяла, що аж збілів. А десь через місяць зайнялася наша хата. Добре, що була мурована, то згорів тільки дах. Я здогадувався, що та робота не втекла Петрових рук. Та не упійманий — не злодій.

Розповідь щось важила, і Турчин пожвавішав.

— Захарченко того вечора, як не стало Воловика, дома був?

— Оцього вже не скажу. Він найчастіше приїжджає по суботах та неділях, а тоді, пам'ятаю, будень був. Як треба, то я дізнаюсь. Не важко. Може, вас іще щось цікавить?

— Поки ні.

Гриб провів їх за ворота, до мотоцикла. Коли прощалися, руку простяг першим.

— Чи не збирається мстити за спалений дах? — як трохи від'їхали, озвався дільничний.

— Ніби схоже. Проте придивитися до Захарченка варто. Під лихий час і кум за собаку. Ну й… спробуйте переговорити з рибалками Ярешок, а найперше з браконьєрами. То такий народ, що все бачить, знає. Невже того пізнього купальника бачив тільки один чоловік?

Вони їхали повз приймально-переробний пункт. Там іще світилося. Павло, ледь повагавшись, торкнув дільничного рукою.

— Може, заглянемо? Уточнимо, чи цей Гриб не наплів зайвого.

Кривошиєнко, не відриваючи погляду від дороги, згідливо кивнув головою.

На пункті біля чанів поралися Моринець, Добровольський та чорнявий, із маленькими вусиками хлопець. Добровольський та Моринець тримали зачервонені копистки, коло чорнявого стояло відро, під стіною лежав мішок цукру. Всі трос дивилися на пізніх гостей ніби злякано, особливо хлопець. Він, здається, й дихати перестав.

«Чого вони? — здивувався капітан. — Ніби ми упіймали їх на гарячому. Може, таки й справді смерть Воловика на їхній совісті? Якась причина є».

— Що привело вас так пізно? — нарешті зворухнувся завпунктом. — І так зненацька, що нам аж неприємно стало. При нас, знаєте, гроші, а від теперішніх людей всього можна чекати.

— А ви чого так пізно?

— Полуниця йде, а робочих рук — нема. То я ось їх підмовив, — кивнув на Добровольського й хлопця. — Знаєте, зобов'язання на сто п'ятдесят процентів — не абищо. Тут треба крутитися, як веретено. І все таки, що вас привело в таку нору?

Турчин розповів про Юлю і її чоловіка.

— О, був концерт! — розтяг на весь дрібнозубий рот посмішку Моринець. — Ніхто не чекав такого від Захарченка. Тихий же та смирний, хоч воду на ньому вози. А тут таке закотив… Думаєте, він зробив, як погрожував?

Турчин промовчав. Моринець поклав копистку на чан і став очима шукати, чим би витерти руки. Не знайшовши, знову заговорив:

— Моє діло, конєшно, сторона, але думається мені, Петро не здатний на вбивство. Та й у селі тоді він, либонь, не ночував.

— А що, у Воловика справді щось було з Юлією? — спитав Павло про інше.

— Те хай Захарченко чи й вона сама скаже. Тут, самі знаєте, діло тонке… Конєшно, спробувати вивідати можна, але ж, кажу, тонке діло…

Переночував Турчин у Кривошиєнка. Про роботу не говорили, хоч обох непокоїла думка, чому поява працівників міліції в пізній час на пункті сполохала заготівельників. Виправданню Моринця не вірили. Чи, бува, не «хімічать» вони з полуницями? Отой мішок цукру під стіною, нащо він? Може, потихеньку самогон цідять? Вкладаючись у постіль, Павло висловив свої припущення, Кривошиєнко усміхнувся й авторитетно заявив:

— Ніяких махінацій бути не може. Сік вони здають на завод, а там роблять аналіз, і не вибірково, а з кожної бочки. І самогон відпадає: я оглянув усі кімнати. Цукор їм, певно, знадобився, щоб підсолоджувати полуничний сік, як і березовий. Зрештою, можна поцікавитися.

— Як ви думаєте це зробити?

— Лихо його знає. Треба помізкувати. Знаю одне — в них самих питати не можна, бо як щось є, то насторожаться.

— А знаєте що, — аж сів на постелі Турчин, — поцікавтеся в довколишніх магазинах, можна і в райцентрі, скільки заготівельники купують цукру. Якщо брали мішок там чи два, то ні про яку «хімію» із соком, думаю, не може й мови бути.

— Резонно, — похвалив інспектор.

Раненько поїхали на ставок, спочатку на ярешківський бік, потім на глобівський. На ярешківському, де випивали заготівельники, трава була витовчена, видно, не одні вони тут бували. Очерети, до сивий чоловік кидав закидушки, виднілися трохи далі, але тихого вечора можна було розібрати мову. Всюди валялися недопалки, клапті паперу, подибувалися бляшані банки з-під консервів, сріблясті кришки від пляшок.

— Геть берег запаскудили, — обурювався Турчин. — Невже не можна приструнчити цих дикунів?

— Сюди з усього світу з'їжджаються. Якби хоч сторож пильнував за порядком, а то він каже, що його діло — риба.

Трава на глобівському березі була витовчена ще дужче — до коріння. І засмічена густіше.

— Тут що, весь район купається?

— Трохи є… Зарості хоч і близько, але дно піщане.

— То невже тільки один чоловік бачив того нічного купальника?

— Може, й не один… Будемо шукати. Проте варто взяти до уваги: ніч уже була. А у воду він залазив приблизно звідси.

Турчин кинув поглядом на ярешківський берег, туди, де сиділи заготівельники. Було це майже навпроти. Отже, треба шукати нічного купальника.

Від ставу поїхали в магазини спочатку глобівський, потім у ярешківський. І там, і тут продавщиці, коли почали питати в них, чи продавали заготівельникам цукор, помітно сторопіли, однак нічого не сказали.

— Не хвилюйтеся, я все знатиму, — заспокоював капітана дільничний. — Ми ж не на безлюдному острові.

Домовилися: Кривошиєнко бере на себе рибалок, шукає нових свідків, займається цукром, а Турчин поїде автобусом на консервний завод, заодно й загляне на харчокомбінат, до працює ревнивий чоловік Юльчин — Петро Захарченко.

День випав ясний, тихий. Павло, хоч і полягали пізно, почувався бадьорим. Чим ближче райцентр, тим більшало в душі бадьорої певності у самому собі. Проте з автобусної станції пішов не на завод, а на пошту. Не минуло й десяти хвилин, як уже розмовляв по телефону з дружиною. Дома все було гаразд, донька не хворіла, скучила за татком, часто питала в мами, коли він приїде. Люба просила одне, аби не шкодував грошей на харчі, вчасно їв. Вона боялася, щоб і в чоловіка, як і в батька її, не сталася виразка шлунку — той працює у колгоспі агрономом, трапляється, як піде з дому раненько, ледь світ, то повернеться пізнього вечора. Ото й нажив хворобу.

Після розмови з дружиною Павло аж сяяв. Те сонце в душі приніс і в заводську лабораторію, і троє дівчат-лаборанток, чорняві, засмаглі, в білих накрохмалених халатах, дивилися на нього зачудовано, а найнижча і найтонша, на якій Турчин затримав погляд найдовше, спалахнула, мов ружа. «Бути удачі, — все промовляло в капітанові. — Неодмінно бути».

— Я з міліції, — відрекомендувався. — Хотів би познайомитися з методикою аналізу полуничного соку.

Лаборантки відразу насторожилися.

— Що саме вас цікавить? — сухо мовила кирпата.

— Як ви берете аналіз, що визначаєте.

Кирпата зняла з полички продовгуватий напівскляний прилад із різними позначками.

— Ось цей прилад опускаємо в сік, і він показує вміст сухих речовин, кислотність; колір визначаємо на око.

— Не було випадків фальсифікації?

— Були. Три дні тому з березівського пункту забракували двісті літрів. Був великий вміст води і сухих речовин на п'ятдесят процентів нижче норми.

— Більше такого не траплялося?

— Ні.

— Іще одне. На переробних пунктах цукор у сік додають?

— Ви що! Це вже була б явна фальсифікація, адже в цукрові містяться майже всі сухі речовини, які є в полуничному сокові.

У кімнату заглянув середніх років чоловік, у сірому потертому костюмі.

— Дівчата, скільки можна ждати? — мовив невдоволено.

— Людо, — звела очі кирпата на низеньку лаборантку, — піди зроби аналіз.

Люда поправила зачіску і легко заспішила до дверей. Турчин подумав, що не завадило б самому побачити, як робиться аналіз, і вийшов слідом за нею. У дворі стояла забрьохана машина. Люда вже була на машині й чаклувала над бочками: по черзі опускала в кожну прилад, виймала й зі шкали списувала показники в блокнот.

— А розчинений у сокові цукор прилад установить? — поцікавився Турчин.

— Ні. Треба хімічний аналіз. Але хто буде розчиняти цукор? Завод же не приймає соку, якщо в ньому процент сухих речовин вищий.

— А якщо додати води й цукру?

— Є ще забарвлення, запах. Влийте на відро соку літрів два води, і вже колір стане не той. Однак пробачте, невже міліція думає, що ми приймаємо сурогат? І чому вас усе це зацікавило?

— Виникла така потреба, — відказав коротко.

Турчин уже хотів прощатися і йти у райвідділ, як на територію заводу в'їхала одна з двох машин, що вчора стояла у дворі ярешківського пункту. За кермом сидів хлопець із вусиками. Його минулої ночі бачив на пункті із заготівельниками. Легко зіскочив на землю і пругкою ходою підійшов до капітана й лаборанток.

— Здрастуйте!

Тримався впевнено, незалежно. У круглих, з темним переливом очах проглядалося молодече завзяття, а коли зводив погляд на лаборанток, до того завзяття додавалася задерикувата веселість.

— Ну, як, Людочко, настрій? — торохтів. — Контрольну з хімії зробила? Вона, товаришу капітан, заочниця. Сушить заочно голову. А чи варт? Он мій брат університет скінчив, у науково-дослідному інституті випари хімії нюхає, а заробляє 120 керебе. Я ж, рядовий шофер, кладу в кишеню набагато більше.

Турчин не міг збагнути, до чого ця балаканина: залицяється до дівчини і хоче виставитися, та не знає, як і чим, а чи хоче показати, що не боїться міліції, загладжує, так би мовити, вчорашній переляк. Як сталося нещастя з Воловиком, хлопця не було. Міцно збитий, м'язистий, груди, як у штангіста, такий, мабуть, довго може пробути під водою. Може, саме цей молодик, якого лаборантка називає Костиком, і шугнув із глобівського берега в став? Пильніше приглянувся до нього. В голосі, жестах, виразі обличчя та очах все було звичне, природне. Лише раз, коли Турчин спитав, чи не хочеться йолі у спати, бо ж цілу ніч працював на пункті, він на коротку мить замовк, ніби вразили болюче місце, але тут же відказав:

— Ми впоралися до першої, і ще на сон часу вистачило.

Поки вони розмовляли, під'їхала нова машина. Аналіз привезеного соку також був нормальний.

Майор Лівончик зустрів оперуповноваженого привітно: як тільки Турчин переступив поріг, заусміхався, підвівся й пішов назустріч.

— Ну як, переконалися? — міцно потиснув руку.

— В чому?

— Що вбивство Воловика — найчистішої води вигадка.

Павло пройшов у глиб кабінету, не чекаючи запрошення, сів неподалік столу. У широке, з великими шибками вікно заглядало сонце, із блискучого чорнильного приладдя зривалися сріблясті колючі «остюки», залітали начальнику райвідділу в очі, і він мружився.

— З приводу цієї справи я ще не знаю чого сказати, бо навіть не вивчив її добре.

— Що ж вас привело до мене?

Турчин неквапно двома пальцями розгладив вусики, подивився у вікно і розповів про свою та дільничного думку щодо заготівельників. Майор рипнув стільцем. Насупився.

— Швидкі ви, одначе. Прийшов, побачив, переміг. Лише добу в районі, а вже тикаєте нас пикою об стіл.

— Для чого ви так…

— Не сподобалося? Я, знаєте, такий чоловік: що думаю, те й кажу. Не вмію й не люблю гратися в котика й мишку. А ви вже як хочете, так і судіть про мене.

Лівончик випрямився. Сидів нерухомо, губи були міцно стулені, в кутиках карих очей й разу не зблиснули веселинки, які при першій зустрічі посіяли в Павлову душу приязнь до начальника. Тепер перед ним не чоловік, а пихата мумія. «Здається, майор із тих, для кого честь мундира над усе, — зробив висновок Турчин. — Тільки ж я не чіпаю тієї честі. Якщо заготівельники й справді хімічать із полуницями, то все піде в заслугу відділу». Павло і собі нагнав на обличчя холоду.

— Я теж із того десятка, що й ви, — мовив із притиском. — А тому ще раз настійно прошу зайнятися заготівельниками.

Майор несподівано посміхнувся, правда, посмішка була зверхня, ледь презирлива. Тепер Турчин спохмурнів навсправжки.

— Наївна ви людина, капітане, чесне слово. Зайнятися… А за що зачепитися, скажіть мені? За мішок цукру? Так я певен, його купив хтось із заготівельників для себе. Більше ж у вас проти них нічогісінько. Ах, як я забув: Кривошиєнку вони не подобаються. Може, й Кривошиєнко комусь не подобається, то накажете заводити на нього справу? Треба думати!

Мова Лівончика була тверда, запальна.

«Здається, він правий: піддався я емоціям дільничного, і сам учора поглядав на заготівельників, як на злочинців, а нині ось хочу схилити до цього й начальника».

— У вас щось буде до мене?

— Просив би дати в поміч Кривошиєнка.

— Молодий він іще і фантазер великий, як, пробачте на слові, і ви. Вам би в поміч когось старішого, із холодною головою. Але коли самі просите…

На харчокомбінаті Турчин зустрівся з начальником відділу збуту й постачання, чоловіком уже літнім, але по-молодечому рухливим, підтягнутим, акуратним — одразу видно, з відставників. Він не став розпитувати, чому експедитор Захарченко цікавить міліцію. Поклав руку на папери, які перед ним лежали, і став ніби з анкети вичитувати: дисциплінований, на роботу не спізнюється, що накажеш, те й робить, із начальством не сперечається, якби ще й не випивав у відрядженнях, був би золотим робітником.

— Він часто буває у відрядженнях?

— Ледь не кожний день.

— Двадцятого червня де був?

— Хвилиночку, — постачальник підтяг до себе товстого зшитка, погортав. — Їздив на станцію по борошно. Зробив два рейси.

— Коли повернувся з останнього?

— Точно не скажу, але, мабуть, як завжди — під восьму вечора.

— Ви, бува, не знаєте, де він квартирує?

— Чого ж, знаю. У гуртожитку райсільгосптехніки. За домовленістю ми там орендуємо три ліжка.

Чергова по гуртожитку, молода, з добрими, допитливими очима жінка безпорадна розвела руками:

— Хіба я слідкую, хто й коли почує? Моє діло таке: дивитися, щоб чужі не заходили. Оно прийдуть чоловіки, з якими він живе, в них і питайте. Хоча… чекайте-но: десь у другій половині червня, пригадується, Захарченко повернувся в гуртожиток пізно. Я ще й здивувалася, бо за ним такого не водилося. А якого числа було, того не скажу.

Двоє сусідів Захарченка по кімнаті говорили те, що й чергова, але числа теж не пам'ятали. А от третій впевнено заявив: двадцятого червня. І запам'ятав тому, що того дня теж повернувся пізно: відзначав іменини знайомого.

Експедитора Турчин застав на комбінаті. Був це чоловік, як і уявлялося, вайлуватий, понуруватий кремезняк. Дізнавшись, хто його викликав на розмову, збентежився.

— Де ви були в ніч із двадцятого на двадцять перше червня?

Захарченко знизав плечима.

— А ви пригадайте. Тоді ви повернулися в гуртожиток пізно. За кілька хвилин раніше од вас прийшов з іменин ваш сусід по кімнаті Коляда.

Експедитор захвилювався:

— Пригадую. Тільки я тоді нічого поганого не зробив, аби мною займалася міліція. Чи не натякаєте ви на мою поїздку в село?

— Вгадали.

— То особисте…

— Може, й так. Але нам треба знати все. Коли щось інтимне, можу вас запевнити: за ці стіни воно не вийде. Тільки попереджую: нам потрібна правда.

Захарченко опустив голову. Він думав про щось важке, щось вирішував, і Павло не підганяв його. Дивився крізь вікно на дорогу, якою шмигали машини, зрідка — мотоцикли. Став шкодувати, що свого мотоцикла залишив удома.

— Я їздив додому, — тихо промовив експедитор.

Турчин різко повернув до нього голову.

— Додому?

— Ага.

— Чого б то раптом?

— Бачите, я… моя… — чоловік почервонів і замовк.

— Тільки прошу: я мушу знати правду. А для чого, поясню пізніше.

Експедитор важко зітхнув, наважився:

— Бачите, все село гомонить, що моя жінка плутається з чужими чоловіками. Я її допитував, але вона клянеться, що то наговір. От я й вирішив її вислідити…

— Розкажіть із подробицями: де і як вистежували, хто може це підтвердити.

— Мене ніхто не бачив, і я нікого не бачив. У темряві підкрався берегами та городами до свого двору, заліг у садку і пролежав до півночі. В хату ніхто не заходив, то я й поїхав, мотоциклом. Попросив Івана Драчука, щоб завіз у село, сказав, що треба взяти грошей на куртку. Куртки тоді зелені, з пасочками й погонами продавалися в універмазі.

— Де був той Драчук, коли ви знаходилися в садку?

— У Глобівці. Там у нього знайомий чи родич. Ми з ним домовилися, що я чекатиму на нього після дванадцятої на мосту.

— Крім садка, ви більше піде не були?

Захарченко трохи помовчав.

— Не був.

— Це правда?

— Правда.

— Хочу вірити. А де вас Драчук зсадив?

— Біля приймального пункту. Я хотів дізнатися, чи нема там жінки.

— Чому сказали Драчуку, що будете ждати його на мосту, а не там же, біля пункту?

— До мосту від моєї хати ближче.

— Ну, то до кого ж ви ревнуєте свою дружину?

— До покійного Воловика. — І, помовчавши: — Чи не думаєте ви, що то я його втопив?

— Погрожували із ним розправитися?

— Було таке. Випив я тоді зайвого, от і ляпав. Та як би його втопив? Він же ого-го як плавав, краще за мене. Але не думайте, що так легко втопити людину, аби ніхто не чув. А на березі ж були п'яниці-заготівельники… Сам він утопився, і даремно ви шукаєте винних. Так усе село думає, тільки одна Воловичка вбила собі в голову, що його втопили. І то не на мене каже, а на заготівельників.

— Іван Драчук сьогодні на роботі?

— На комбінаті нема. Поїхав по щось там в область. Повернеться, мабуть, під вечір. Неодмінно його допитайте, бо, крім нього, у мене свідків нема.

— Допитаємо. І не лише його.

Захарченко мовчав.

Турчин повернувся в Ярешки вечірнім автобусом. Од ранкового піднесеного настрою нічого не зосталося. Дільничний був у своїй кімнаті — розмовляв із окатим, давно неголеним чоловіком. Кивнувши головою, аби не зважав на нього, капітан пройшов і сів під стіною. Вже з перших слів зрозумів, що Кривошиєнко пісочить якогось лайдака й п'яницю; до справи, якою воші займаються, він не причетний. Турчин недвозначно прокашлявся. Лейтенант скінчив розмову. Чоловік поспішив зникнути.

— Ну, як, лейтенанте?

— Нема чим хвалитися: рибалки, з якими я зустрівся, нічого не бачили і не чули. Вже й не знаю, як бути. А що нового у вас?

Турчин розказав про Захарченка. Кривошиєнко замислився. Його худорляве, обвітрене обличчя то насуплювалося, то ледь ясніло. І капітанові починало те обридати, бо в цьому вбачав щось неприродне, награне, але терпляче ждав.

— А знаєте, — нарешті заговорив Кривошиєнко, — від цього експедитора всього можна чекати. Торік він упіймав у своєму садку сусідського хлопчика, то ледь не до смерті прибив. Не знаю тільки, як од тюрми викрутився. Мабуть, задобрив батьків. А ще таке люди кажуть: був приревнував до своєї жінки Павла Яремчука, теж йому погрожував, а тоді, напившись, хотів підпалити хату.

— Деталі важливі.

— І я так думаю. Отож, важливо установити, чи й справді він весь час лежав у своєму садку. Буду розпитувати в людей…

— Ви ж уже розпитували.

— Однобоко, можна сказати. Мене в основному цікавили заготівельники і чи ніхто не чув крику, шуму на воді.

— Ви радите зосередитися на одному Захарченку?

— Чому ж… Заготівельників минати не можна. Ненадійний народ. Мені продавщиця з Межирічки розказувала, що шофер-заготівельник Кайдаль купив у неї аж вісім центнерів цукру. Нащо так багато? Не інакше, як солодять хлопці воду. Ну, а що аналізи нормальні, то ви самі казали, що вони нічого не варті. Моя порада: завтра самі відвезіть сік в область на експертизу, а я тим часом пошукаю слідів Захарченка за межами його саду.

— Хай буде так.

Другого дня рано Турчин уже був на консервному заводі. Його директор, молодий, років під тридцять чоловік, коли дізнався, що працівнику міліції потрібні зразки соку з усіх партій, які надійшли за весь сезон із ярешківського приймально-переробного пункту, безнадійно розвів руками:

— Такого зробити не можемо. По-перше, сік до нас іде з трьох пунктів. По-друге, він у нас довго не буває: вантажимо й відправляємо за сімома адресами. Найбільше — в Одесу.

— Тоді візьмемо зразки того, що є.

— Може, завскладом нас виручить. Ходімте до нього. — Як ішли, директор поцікавився: — Я хотів би знати, що сталося? Може, міг би допомогти.

— Поки що нічого не треба. Проби будемо відбирати при понятих і все оформимо протоколом.

— Зрозуміло…

Недовіра Турчина образила молодого директора, і він став мовчазний, на запитання відповідав одним-двома словами. На щастя, завскладом виявився кмітливим і показав сік, який надійшов із пунктів за останні чотири дні. Були слоїки і з перших переробок. Їх набралося стільки, що Турчин мусив просити в директора машину, аби завезла на автостанцію. Той дав вантажну, хоча в нього біля гаража поблискував на сопці новенький «Москвич». В область дістався після обіду. Найняв таксі й поїхав прямо в обласне управління. Начальник відділу карного розшуку, побачивши його, обтяженого слоїками, здивовано підвів брови, а тоді заусміхався.

— Що це все значить?

Турчин присів біля столу і, злегка ворушачи побілілими пальцями, почав розказувати. Не забув згадати і начальника міліції Лівончика, який і слухати не хотів про заготівельників. Вони для нього поза будь-якою підозрою. В голосі Турчина звучало обурення.

— Ви так говорите, ніби вже маєте проти заготівельників незаперечні докази, — зауважив полковник.

— Вони заховані в котромусь слоїку.

— Хай так. І все ж не можна прямолінійно. А потім… Не подумайте, що я піклуюся тільки про свій город. А нас в першу чергу цікавить сумна історія з Воловиком. Як ви пов'яжете це з фальсифікацією соку?

Турчин мовчки проковтнув гірку пілюлю.

— Зараз не можу сказати. Версій багато. Може бути, що заготівельники не поділили між собою крадене, бо вони так званими «преміями» були невдоволені. Або таке: Воловик чимось не сподобався їм. Я схильний і до того, що стався нещасний випадок.

— А нічні відвідини села експедитором?

— Все було так, як він розказував.

— Хай би. Проте, якщо то був нещасний випадок, те теж треба довести.

— Це буде зробити найважче.

— В цьому вся й складність. Як ви надалі збираєтеся вести справу?

— Все залежатиме від висновків експертизи. Поки що маю намір побувати в об'єднанні, переглянути особисті справи заготівельників, поцікавитися їхніми заробітками, преміями.

Полковник підвівся, підійшов до вікна і став дивитися на червону стіну сусіднього будинку. Стояв нерухомо, потім так само повільно повернувся обличчям до Турчина.

— Якщо ваш здогад із фальсифікацією соку підтвердиться, будемо підключати відділ по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності. Хлопці там розторопні…

— А може, відразу порушити справу і передати слідчим?

— Ви що ж, хочете руки вмити? — ворухнув бровами полковник.

— Чому ж… Будемо займатися, так би мовити, паралельно — вони фальсифікаторами, а ми — смертю Воловика.

— Ніяких паралелей… Певно, доведеться бити по всіх точках. І — ранувато ділити шкуру невбитого ведмедя. Треба спочатку хоч побачити того звіра.

Чорнява, симпатична молодичка, що була начальником відділу кадрів обласного аграрно-промислового об'єднання консервної промисловості, навідріз відмовилася показати особисті справи та трудові книжки ярешківських заготівельників.

— Я це можу зробити тільки з дозволу генерального директора.

— Тоді беріть дозвіл.

Молодичка підняла трубку внутрішнього телефону.

— Олександре Борисовичу, це я. Тут товариш із міліції вимагає особисті справи завідуючого ярешківським приймально-переробним пунктом Моринця та заготівельників Добровольського і Кайдаля. Посвідчення? Показував. Так, зрозуміла вас. — Молодичка поклала трубку й подивилася на оперуповноваженого привітніше. — Директор дозволив. Ви вже вибачте, але в нас так заведено.

Всі три трудові книжки були чисті, не потерті, лише в Моринця значилося чотири записи, а в Кайдаля й Добровольського — по два. Моринець до завідування працював продавцем в одному із споживчих товариств Молдавії, лиш часто міняв магазини; Добровольський був товарознавцем у тому ж товаристві; а Кайдаль у Чернігівській області їздив на колгоспній машині.

— У вас що, всі заготівельники з інших областей?

— Ні, лиш на ярешківському пункті.

— Ви оформляли їх на роботу? Поцікавилися, чого вони опинилися в наших краях?

Начальниця кадрів враз замислилася — вагалася, а чи щось пригадувала.

— Ні, не цікавилася.

На заявах ярешківських заготівельників були розмашисті резолюції генерального директора.

— А хто розмовляє з людьми, яких приймаєте на роботу?

— Як правило, я. Але, буває, і директор.

— А з цими директор розмовляв?

— Здається… У нас, знаєте, робітників багато… А ще й сезонники… Про всіх усього не запам'ятаєш.

Коли Турчин підвівся, щоб іти, молодичка сказала:

— Олександр Борисович просив вас, як звільнитеся, зайти до нього.

— Хто це?

— Цугаль. Генеральний директор. Я проведу вас.

… Ледь Турчин ступив на поріг, Цугаль підвівся з-за масивного двотумбового столу й пішов назустріч. Ступав широко й легко, хоча мав, певно, всі шістдесят, був високий, прямий, із відкритим обличчям. Посадив капітана коло приставного столика, сам сів навпроти, виклавши перед себе руки з довгими випещеними пальцями.

— Я пробачаюся і не наполягаю. Проте, як директор, хотів би знати: чим викликаний ваш візит?

— Займаюся перевіркою деяких сигналів.

— Прикро, коли сигнали підтвердяться. Це ж найкращий пункт в об'єднанні. А потім… Усіх ярешківських заготівельників, за винятком покійного Воловика, давно знаю з найкращого боку. Я довгий час працював головою колгоспу у тім селі, звідки Моринець і Добровольський. Якби за ними водилося щось погане, ніколи й на гарматний постріл не підпустив би їх до об'єднання. Ну, а Костя Кайдаль — мій небіж. Якщо й справді вони щось там хімічать, то мені буде добрий ляпас.

«А чого це ти близьких і знайомих прилаштував на одному пункті?» — якось мимоволі подумалося Турчину. Відкинувшись на спинку стільця, Цугаль дивився на ріжок столу. Обличчя віддавало важкою задумою.

— А знаєте, — враз пожвавішав, — я таки не певен, що вони пішли на авантюру і цим підвели мене. Заробляють же непогано. Я їх, якщо вже на те пішло, послав на найбагатшу на ягоди зону. І мене вони шанують.

«Ти, чоловіче добрий, ніби вмієш читати чужі думки, — здивовано дивився на Цугаля капітан. — Не встиг я подумати, а ти вже відповідаєш. Ну й діла…»

— Поки що йде перевірка. Може, сигнал і не підтвердиться.

— Як кажуть, дай боже. І все-таки, що вони можуть учворити? Обважують людей? Це найвірогідніше. Бо на гроші, які заготівельники отримують під звіт, повинна закуплятися продукція. І надходить вона добротна, як ви знаєте. Вчасно звітують. Звіти теж нормальні. Хоч убийте, не знаю, з якого боку до них підійти.

З усього видно, директор переживав, хотів знати правду, але Турчин вдавав, що не помічав того.

— Робота заготівельників якось контролюється?

— Зрідка на пункти виїжджає мій заступник або я сам, але дивимося лиш за одним — аби байдиків не били. Ну, а за справною цифрою пильнують усі, бо від того залежать премії. Але на ярешківському пункті з планами завжди гаразд, тому й буваємо там рідко.

— Як заготівельники отримують гроші?

— Під звіт. Документи оформляються в бухгалтерії, а видає касир.

— Премії у вас великі?

— Як у кого. Найвищі у тих, хто безпосередньо зайнятий виробництвом.

— З яких розрахунків виплачуються преміальні?

— В основу, як і скрізь, береться план. Ярешківський пункт його вже виконав і перевиконав.

— Яка ж була премія?

— Вона нараховується по закінченні сезону.

«Отуди до лиха! Про які ж тоді премії говорили заготівельники в хаті Воловика? І чому всі були ними невдоволені? Чи не в цьому причина?»

— Зрозуміло, — сказав Турчин, аби не мовчати.

Здається, і Цугалю не було про що говорити. Він уже сидів зсутулений і дивився на оперуповноваженого втомленими, добрими очима. Як той зібрався йти, промовив:

— Коли що треба, прошу, я до ваших послуг. Хоч, якщо відверто, мені буде не зовсім солодко, коли в об'єднанні знайдуться пройдисвіти та ще й серед тих, кому я найбільше довіряю.

Начальник відділу карного розшуку обласного управління стрів Турчина веселою, бадьорою усмішкою:

— Ну, капітане, можу вас привітати: ваш нюх вас не підвів — у двох слоїках виявлено не полуничний сік, а сурогат з води, лимонної кислоти, виноградного барвника та справжнього полуничного соку. Останній у невеликій кількості додавався, певно, для запаху. Ось матеріали аналізів. Можете познайомитися.

Полковник поклав перед оперуповноваженим списаний аркуш. Павло читав його ніби й уважно, та з написаного мало що затримувалося в голові. Зрозумів: хвилюється. Спробував заспокоїтися. Де там! «Що це я, мов хлопчак! — гримнув подумки на себе. — І не соромно?»

— Чого мовчите? — блиснув зіницями полковник. — Напали на слід ведмедя, дивись, і до барлога дійдемо.

— Сподіваюся, — байдужим голосом відказав Турчин.

Полковник здивовано глянув на капітана. Поведінка його була йому незрозуміла, проте вважав за потрібне про це не говорити.

— Ми вже тут радилися. Думаю, що комбінаторів буде викрити легко, бо діють вони, безперечно, по-старому: складають відомості на виплату грошей міфічним особам за продаж міфічної полуниці. Непокоїть інше: як пов'язати це зі смертю Воловика? І не настроюйтеся на те, що складу злочину тут нема. Тепер це стає вірогіднішим. Такої думки дотримуються і в обласній прокуратурі. Слідчий Скуратівський завтра з вами виїздить у район. Ви ж переночуєте в готелі «Україна». Місце вже замовлено. Але перед тим зв'яжіться зі слідчим. Він хоче з вами поговорити. Можна і з мого кабінету. — Полковник набрав номер. — Іван Трохимович? Доброго дня ще раз! Тут у мене Турчин. Дещо роздобув. Звичайно, істотне. Неістотним не торгуємо, — пожартував. — Хай зараз під'їде? Гаразд. На все добре!

Капітан, слухаючи телефонну розмову, проймався невдоволенням — збирався попросити в начальника дозволу поїхати додому. Ще встигав на останній автобус, а завтра міг би десь на одинадцяту повернутися. Може, сказати?

— Ви щось хотіли? — проникливо глянув полковник.

— Ні, — відповів Турчин і повернувся до дверей.

Іван Трохимович Скуратівський, чоловік уже в літах, чимось нагадав Павлові слідчого районної прокуратури Скрипку. Хіба що Скрипка зросту нижчого. А то і розмовляють однаково: повільно, розважливо. Вислухавши уважно оперуповноваженого, Скуратівський заговорив:

— Сказати правду, підпав я під вплив свого колеги з району і скарзі мало вірив. Тепер бачу, що в ній щось є. Я згоден — найперше треба шукати привід для вбивства. Певно, думки наші співпадуть, коли скажу: дев'яносто дев'ять із ста — у розподілі крадених грошей. Воловик запротестував, що їх не так розподіляють, і його прибрали. А кому завше найбільше перепадає? Організаторові. Отож і організатора треба шукати. З якого кінця краще підійти до нього, варто добре помізкувати.

— В такому разі слід простежити оту «дорогу» грошей до заготівельників. Може, вдасться встановити, до чиїх рук їх найбільше прилипло.

— Тоді будемо на коні. Не завадило б дізнатися, де заготівельники беруть виноградний барвник. В області його нема. Я вже цікавився.

— А що це дасть для розкриття вбивства?

— Я ще й сам не знаю. Одначе в нашій роботі білих плям не повинно бути.

Те, що слідчий був відвертий, сподобалося Турчину.

— Ви не гнівайтеся, що на вас усе зіпхнув. Геть закрутився. Сьогодні ніч не посплю і, сподіваюся, з роботою впораюся. Завтра на місце пригоди поїдемо разом в обід чи трохи пізніше. Поки я тут буду коптитися в кабінеті над паперами, ви, може, заглянете в об'єднання, поцікавитеся, хто має відношення до грошей, які визначені для закупівлі ягід. Ну, і барвником займіться… Взагалі, прозондуйте настрій у працівників об'єднання, зважте на думку директора…

— Директор справив на мене гарне враження.

— Я особисто з ним не знайомий, але чув про нього багато. Кажуть, пихатий.

— Ніби не помічав. І слідству старається допомогти.

— Це добре. З об'єднання мені зателефонуйте. Може, треба буде і нам підключитися.

Наступного дня о дев'ятій ранку Турчин уже був в об'єднанні. Секретарка, як давньому знайомому, всміхалася йому.

— Зараз доповім про вас.

Не встиг Павло обдивитися простору, зі смаком обставлену приймальню, як секретарка вигулькнула з високих дверей, несучи на червоних устах усмішку.

— Олександр Борисович вибачається й просить вас почекати кілька хвилин. У нього якраз головний інженер та головний технолог. Ви, будь ласка, присядьте он там, подивіться свіжі газети, журнали, — показала на невеличкий столик біля стіни.

Однак капітан не встиг перегорнути і двох сторінок в «Огоньку», як знову розчинилися високі, оббиті чорним дерматином двері й випустили двох моложавих чоловіків. З-за їхніх спий виглядав Цугаль і привітно всміхався.

— Прошу.

Директор, як і вчора, посадив Турчина коло приставного столика, сам сів навпроти, виклавши перед себе руки з довгими пальцями. Дивувало — такі літа і такі пальці. Мабуть, ніколи не бачили фізичної праці. Був Цугаль спокійний, упевнений у собі, кожне слово по-діловому виважене. Заготівельників інших двох приймально-переробних пунктів теж хвалив, казав, аби і в них такі умови, як у ярешківських, і вони б набагато перекривали план. Ця віра у підлеглих, благодушність — насторожували. Дивно. Начальник відділу карного розшуку обласного управління говорив про Цугаля як про керівника тямущого, такого, що розбирається в людях, вміє організовувати виробництво. За короткий строк вивів старенький плодоконсервний завод у передові, був ініціатором створення обласного аграрно-промислового об'єднання консервної промисловості, за чиєюсь рекомендацією очолив об'єднання, можна сказати, з самого першого дня. Об'єднання стало працювати ритмічно, виконувати й перевиконувати плани.

Коли Турчин сказав Цугалю, що хоче зустрітися з головним бухгалтером, той враз спохмурнів і мовив із жалем:

— Значить, мені не вірите. Шкода. І все ж я стояв і буду стояти на своєму: бухгалтер гарна людина, хоч інколи і псує мені нерви. Я на те не гніваюся, камінь за пазухою не ховаю, бухгалтер робить свою роботу — дотримується інструкцій і параграфів. А тут, скажу вам, накручено такого, що сам лихий ногу зломить. У нашого брата, господарника, вони — як кайдани на руках. Особливо важко було спочатку, коли на ноги спиналися. До чого не доторкнись, усе валиться: заводи малопотужні, обладнання старе, морально давно застаріле, дисципліна нікудишня, заробітки мізерні. А культура виробництва, умови праці… Звідси — плинність кадрів. А постачання? Краще й не згадувати. Доводиться тукати кривих стежок, йти в обхід інструкцій і параграфів. І що ви думаєте? За моє жито мене й бито: викликали на засідання комітету обласного контролю. Добре, що мене зрозуміли, відбувся переляком — доганою. І бухгалтер догану відхопила, хоч я і говорив на засіданні: вини її у тих порушеннях фінансової дисципліни — нема. То все моя воля.

— Звідки народному контролю стало відомо про ваші, як ви кажете, криві стежки?

— Анонімщик постарався.

— Маєте на когось підозру?

— Ні. Я дотримуюсь правила — не підозрювати, поки не зловлю за руку.

Чим довше інспектор розмовляв із директором, тим більшою симпатією проймався до нього. Аж дивно. Зовсім же недавно дивився на Цугаля, як на ліберала, чоловіка, який для всіх хоче бути добрим дядьком, чим і користуються злочинці.

— Поки ви будете воркувати з Ніною Іванівною, я займуся з інженером та технологом. До вашого приходу ми вирішували одне питання. Якщо знадоблюся, буду в інженера.

Турчинові було ніяково випроваджувати з кабінету його господаря. Сказав про це Цугалю. Олександр Борисович замахав руками:

— Ви що, про що мова? Мені в головного навіть зручніше: там усі папери, креслярська дошка.

Турчин підійшов до розчиненої кватирки, замислився й не почув, як розчинилися двері й до кабінету боязко ступила смаглява жінка з вінцем товстої коси на голові. Зупинилася за крок од порога.

— Добрий день! Ви мене кликали? Я бухгалтер.

— Сідайте, — показав Турчин на стілець, де донедавна сидів Цугаль. — Така, значить, справа: у міліцію надійшла скарга, що окремі заготівельники займаються не тим, чим треба, — заговорив туманно. — Адміністрація ж нічого не робить…

— Я особисто роблю все, що можу, щоб менше було фінансових порушень. Але я не всесильна. Розпорядник фінансів, як ви знаєте, директор, а він у нас упертий. Оно скільки попереджувала, що не можна видавати в одні руки великі суми грошей. Та як горохом об стіну.

— Чи не могли б ви пояснити детальніше, як заготівельники отримують гроші з каси?

— За інструкцією кожен заготівельник повинен отримувати в касі невеликі суми під звіт. А в нас так роблять заготівельники тільки Миронівського пункту. Для ярешківських і слобідських отримують завпунктами і — чималі суми. Директор це пояснює виробничою необхідністю: Миронівськнй пункт найближче до обласного центру, часу на поїздку заготівельники витрачають мало, а ярешківським і слобідським для того, щоб узяти гроші в об'єднанні, треба день втратити.

— Хіба не можна щось придумати? Ну, приміром, щоб касир розвозив гроші по пунктах.

— Таке допускається. І я пропонувала Олександру Борисовичу, але він іще накричав на мене: де я, мовляв, візьму охорону для касира? І машину спеціальну треба. Навіть пригрозив: якщо мені не подобаються його порядки, то можу собі шукати роботу в іншому місці.

— І часто вас директор штовхає на порушення інструкцій?

Бухгалтер трохи помовчала.

— Зараз не часто. А раніше було… За це нас і слухали в народному контролі.

— Які порушення були допущені в цьому році?

Бухгалтер провела долонею по столу і, не підводячи голови, мовила:

— Директорову машину лагодили приватні особи. Їм було виплачено готівкою триста карбованців. А ще — купили токарного верстата, а гроші перерахували як за прес.

— Що іще, крім грошей, отримують заготівельники?

— Нічого. Правда, завідуючий ярешківським пунктом виписав два центнери барвника виноградного. Нібито він надає сокові товарного вигляду. Це зроблено, як пояснив директор, у порядку експерименту. Барвник закупили в Молдавії. Розрахунки провели через банк.

— Кому здають заготівельники відомості на закуплені полуниці?

— Мені або моєму помічникові.

— Директор їх бачить?

— Він затверджує.

— Ви давно на посаді головного бухгалтера?

— З дня заснування об'єднання. Попервах важко було, думала — не спрацююся з Олександром Борисовичем, а тепер нічого. Втяглася. Порядний він, не мстивий. Ото нагримає, нагримає — і вже через годину жартує, всміхається. І за виробництво серцем уболіває….

«Хоч як воно там, — думав інспектор, — а генеральний директор зовсім не ліберал, як мені здалося. Вміє наполягти на своєму, підлеглих тримає в кулаці і на їхню думку не зважає».

Скуратівський і Турчин дісталися в район надвечір. У райвідділі на них чекав Кривошиєнко. Був, як завжди, чисто поголений, підтягнутий, очі нетерпляче поблискували, проте говорив неквапливо.

Сиділи в кабінеті начальника райвідділу. На повних майорових губах блукала зверхня посмішка. Інколи він замислювався, нікого не слухав і ні на що не дивився.

— Я, як було домовлено, зустрівся з багатьма людьми, — доповідав дільничний. — Тепер не зосереджувався тільки на рибалках, і цього разу вдалося встановити, що Захарченко обхитрив нас. Він не пролежав весь вечір у садку. Його бачили на стежці, яка веде до ставка.

Скуратівський після цього повідомлення пожвавішав, але мовчав. Лівончик також чогось вичікував.

— Ви розмовляли із Захарченком? — запитав Турчин.

— Ні.

— Хто його бачив на тій стежці?

— Двоє молодих людей, хлопець і дівчина.

— Він їх помітив?

— Навряд. Вони стояли під кущем безу. Йдучи до ставка, Захарченко часто оглядався й прислухався.

— А скажіть, будь ласка, — подав голос Скуратівський, — той кущ далеко від берега?

— Метрів за триста. Звідти вночі побачити, що робиться коло ставка, не побачиш. А от якби хто кричав, неодмінно почули б.

— Як поводяться заготівельники зараз?

— Біля ставка більше не з'являються. На пункті теж довго не затримуються, як було раніше.

— Зрозуміло.

Запала тиша. Першим її порушив Лівончик:

— Що й казати, заготівельники не такі святі та божі, як думалось. А тут іще Захарченко зі своїми ревнощами вплутайся. І все ж осмілюся наполягати на своєму: вбивства не було. Воловик не настільки був п'яний, аби його можна було втопити без шуму.

— А ви не допускаєте, що в горілку могли підсипати отруту?

— Допускаю. Але в легенях була вода.

— І все ж аналіз крові не завадив би…

— Це зробити і зараз не пізно. Тільки прошу зважити, — наполягав начальник райвідділу, — рибалка бачив, що Воловик у воду заліз сам. І був там довго, до того ж сидів тихо. Я допускаю, що він уже тоді пішов на дно.

— Можливо, його потяг Захарченко? Отже, треба за будь-яку ціну дізнатися, чи не бачили його на глобівському березі.

Захарченко, почувши, що від нього вимагають сказати правду, де був того пам'ятного вечора — в садку чи на березі ставка, обм'як і ніби захолов на стільці, затиснувши руки коліньми.

— Якщо не станете відповідати, — говорив слідчий обласної прокуратури, — ми змушені будемо вам улаштувати зустріч із людьми, котрі бачили вас на стежці, що веде до ставу. В такому випадку про це знатиме все село. Вам таке подобається? Мовчите. Що ж, — слідчий звів очі на Турчина, — розпорядіться, щоб запросили свідків.

Захарченко зіщулився ще більше, ніби на нього вилили холодну воду.

— Не треба. Я все скажу. — Дістав хустину й витер спітніле обличчя. Руки все ще тремтіли, і він стиснув їх коліньми. — Я тоді, як дістався свого двору, побачив, що вікна не світяться. Почекав трохи, потім своїм ключем відімкнув двері і зайшов у хату. Юлі не було. Я знову замкнув двері й заліг у саду. І скільки там лежав, стільки й пекло мене: жінка веселиться, а я пантрую темні вікна. Я знав, що заготівельники найчастіше збираються на березі ставка, на Солонці, і пішов туди. Пора вже була пізня, то я не думав, що мене бачили. Виходить, помилився, — Захарченко зітхнув і замовк.

Турчин відчув, як увесь розслаблюється: невже так просто?

— Закінчуйте, чого ж ви! — підганяв Скуратівський.

Експедитор іще раз зітхнув і продовжував:

— Заготівельники сиділи під вербами. Між ними не було ні моєї жінки, ні Воловика. Я й скипів: вони десь удвох. Але тут із води вилазить один Воловик. І хоч скільки я слухав, але не чув, аби у ставку ще хтось був. Я знову гайда додому. В хаті все ще не світилося, та соломини, яку я встромив у замкову дірку, не було. Значить, жінка заявилася. Стояв під вікном, слухав, аж у вухах дзеленчало, а хоч би тобі якийсь звук. Коли стало підбиратися до першої ночі, подався до мосту. Оце й усе, що тоді було.

— Про що розмовляли заготівельники, ви чули?

— Трохи чув. Все більше про жінок… Моєї Юлі й разу не згадали. Може, все то наговір? Вона в мене гарна, то багато хто заздрить.

— Вам видніше. А коли Воловик виліз із води?

— Точно не скажу, але десь перед дванадцятою, бо хутко після цього я пішов, побродив біля дому і згодом, як і домовлялися, вже був на мосту.

— З води більше ніхто не вилазив?

— Вилазив з очерету якийсь рибалка.

— Рибалка пішов додому, коли Воловик іще був у воді, чи коли він уже виліз?

— Воловик ще був у воді.

— Вам добре було чути розмову між заготівельниками?

— Я ж уже казав: не зовсім. Усе чув тільки тоді, як розмовляли голосно. Коли Воловик підійшов до них, вони спитали, чи холодна вода. Він відповів, що прекрасна.

Потім пили і знову балакали про жінок. Згадували якихось Лєну й Надю. Юля моя теж їм потрапила на язик, але ніхто нічого поганого про неї не сказав. Хіба що Моринець назвав її задавакою і такою, що викаблучується. Але хіба в цьому є щось погане? — Захарченко дивився на всіх благально. Турчин не витримав того погляду й опустив очі. Скуратівський сказав:

— А тепер поясніть, чому ви про все це не розповіли при першій зустрічі з міліцією?

Руки Захарченка затремтіли ще дужче, і він міцніше затис їх коліньми.

— Боявся, — мовив зчавлено. — Колись п'яний наговорив… Погрожував Воловику… Люди чули… Могла впасти підозра…

— Навпаки, тепер підозри на вас впаде ще більше. І якщо ми не зуміємо довести, що все було так, а не інакше, то вже й не знаємо, як воно складеться…

— Я не знаю… Я не зумію… Прошу вас: доведіть, знайдіть… Ви ж можете… Мене ж знайшли… — Захарченко злякався, він хапався за соломину…

Скуратівський зостався вдоволений зустріччю з експедитором. Навіть уранці другого дня, коли їхали на прокурорському «уазику» в Ярешки, часто жартував, сміявся. Від того Павлові ставало зле, бо здавалося, що слідчий обласної прокуратури почуває себе, як отой давній римський імператор, котрий «прийшов, побачив, переміг». Хоч, якщо бути відвертим, все ніби й до цього велося: показання Захарченка дають слідству в руки немалі козирі. Треба тільки вміти ними скористатися.

На приймально-переробному пункті застали Моринця та Добровольського. Моринець був привітний, зрідка усміхався, говорив ніби безтурботно, проте капітан помітив, що все це дається йому надсилу, всі думки чоловіка, вся напруга нервів зосереджені на одному: що сюди привело слідчого й оперуповноваженого? Добровольський у розмову не встрявав, постояв трохи і ступив до дверей.

— Далеко не відлучайтеся. Ви нам знадобитеся, — попередив його Турчин.

Добровольський кивнув головою і зачинив двері.

— Все шукаєте вбивцю Воловика… — не втерпів Моринець.

— Все шукаємо, — стрельнув поглядом Скуратівський.

Завідуючий пунктом пожвавішав.

— Ви як собі хочете, а я вам скажу: дарма час гаєте.

— Ви так думаєте? Ну, ну… Чому ж ви ввели слідство в оману?

— В яку оману? Ви що?

— Давайте розберемося. На берег ставу ви прийшли всі троє разом. Спочатку викупались, потім сіли до горілки. Так?

— Так.

— Опісля ще купалися разом?

Моринець мить повагався.

— Ні.

— Після того, як добре підпили, Воловик поліз у воду сам?

— Сам.

— І більше не вилазив?

— Ні.

Скуратівський пильно подивився на завпунктом. Той голови не опустив.

— А нам відомо інше: перед дванадцятою Воловик виліз із води і ви знову пиячили утрьох. І розмовляли про жінок — Лєну, Надію і Юлію.

Слова ці приголомшили Моринця. Кілька хвилин він, важко дихаючи, мовчав.

— Ми говорили про жінок. Справді, говорили. Все інше наклеп! Хто це бачив, чув? Покажіть мені його!

— Можемо показати. Для цього доведеться їхати в район. Отож збирайтеся.

Моринець звів благальний погляд.

— Але ж… Я не вбивав. Клянусь матір'ю, дітьми, власним життям. Ну, що мені зробив Воловик, щоб я його вбивав?

— А Добровольський?

— І він не вбивав. Ми разом були. Воловик, мабуть, сам утопився.

— Мабуть… Значить, ви в цьому твердо не переконані?

— Бо я не бачив, як він топився.

— Хотів би вірити вам, але… Ось ми поїдемо в район, і свідок вам скаже в очі, що Воловик виліз із води після того, як рибалка, котрий ловив рибу неподалік в очереті, вже пішов додому. Він вам перекаже все, про що ви розмовляли, починаючи з вашого запитання, чи холодна вода. Ось так.

Моринець кілька разів важко вхопив повітря, вилиці його сіпнулися й застигли. Губи теж стислися. Здавалося, ніяка сила не змусить їх розтулитися. Проте по хвильці з них зірвалося:

— Але я чув, що й експертиза не знайшла насильницької смерті.

— Ми зробимо повторну експертизу.

— Може, щось і знайдете, але то не ми… А Воловик… Воловик справді після того, як рибалка пішов, вилазив із води. І ми ще випили, але потрошку. Затим усі втрьох полізли у воду. Казали: освіжимося — й додому. Ми з Добровольським плаваємо погано, можна сказати, зовсім не плаваємо. Льопаємося при березі, мов жаби. А Воловик почувався у воді, як риба, — шубовснув і поплив. Ми на те — нуль уваги. Самі вилізли на берег. Погукали, як стали збиратися додому. А він ні звуку… Ну, а далі було все так, як уже розказували.

— Чому ж спочатку не зізналися?

— Злякалися. І все вона, Воловичка… Мокрим рядном нас накрила: чоловіка звели зі світу. А чим довести, що не ми? От і придумали брехню. Ви були на тому місці, де ми вечеряли, і все обдивилися. І очерет, який росте неподалік, бачили. Ото в тому очереті ми запримітили дядька, котрий ловив рибу. Бачили й коли він додому пішов. Воловик тоді ще був у воді. Ми й порішили: стануть нас тягати, ми знайдемо того чоловіка, і він підтвердить, що Воловик купався сам. І не думали, що в ту пізню пору ще хтось біля ставка товчеться.

Запросили Добровольського. Він почав розповідати те, про що говорив раніше, але Скуратівський урвав його:

— Цю казочку ми вже чули. Перевертайте пластинку на інший бік і починайте з того, як чоловік, котрий рибалив неподалік в очереті, пішов додому і як після цього з води виліз Воловик.

— Я вас не розумію, — розгублено кліпнув Добровольський.

— Моринець, поясніть йому.

— Вони знають все, — дивився на стіну завпунктом, — І експертиза стверджує, що сам утопився. То нам нема чого боятися тої Воловички. Я розказав, як усе було, і тобі раджу.

Добровольський витер долонею раптово спітніле обличчя і глухуватим голосом повторив ледь не слово у слово розповідь Моринця. Саме це і зродило сумнів: чи не змовилися? Слідчий та оперуповноважений довго думали, як бути їм з показаннями Моринця й Добровольського, аж поки не зійшлися на одному: треба робити ексгумацію тіла Воловика й повторно шукати слідів насильницької смерті. І неодмінно встановити, чи вміють заготівельники плавати.

Працівникам служби боротьби з розкраданням і спекуляцією поталанило. Чотири оперативники роз'їхалися по селах, прихопивши з собою по відомості на виплату грошей за закуплені полуниці. В одній відомості з тридцяти п'яти чоловік лиш четверо ствердили, що продали стільки полуниць і отримали суму грошей, яка значиться, іншим кількість ягід і грошей була завищена. У другій відомості такі приписки були зроблені у восьми з сорока одного здавача, у двох інших документах усі прізвища були вигадані і навіть недосвідчене око могло встановити, що підписи підроблені. Першу відомість складав Добровольський, другу Моринець, дві останні Воловик і Кайдаль.

— Я думаю, що заготівельників зоставляти на волі не можна, — мовив начальник райвідділу Лівончик. — Підстав для затримання і навіть арешту більш ніж досить.

— Так то воно так, а як бути зі смертю Воловика, — стомленим голосом сказав Скуратівський. — Захарченко, певно, відпаде…

— Може, в процесі слідства щось проясниться… Зараз треба шукати організатора злочинної зграї, — Лівончик подивився на Турчина, певно, шукав у нього підтримки. — Наскільки я інформований, гроші проходили через руки бухгалтера, касира й Моринця. Ними й треба зайнятися в першу чергу.

— Моринець відпадає, — заперечив Турчин. — Жінка Воловика свідчить, що він теж був невдоволений розподілом так званих преміальних.

— А не пахне тут маскуванням? Не хто ж інший, як Моринець просив своїх полигачів не здіймати галасу, мовляв, усе ще попереду.

— Може й таке бути. Але все одно зоставляти на волі заготівельників не можна. Як ви думаєте, товаришу Скуратівський?

— Згоден.

Першим на допит покликали Моринця. Був він добряче стривожений, розгублений: безбарвні, розпливчасті очі дивилися перед себе, проте, либонь, нічого не бачили — ішов як сліпий. Навіть, перш ніж сісти, помацав стілець рукою.

Лівончик поклав перед ним відомість на виплату грошей за закуплені полуниці.

— Ви її складали?

Завпунктом мовчав. Він кілька разів пробував підвести голову й глянути на присутніх, але не вистачало духу. Його чималий лоб рясно зросив піт.

— Я, — нарешті вичавив із себе.

— Може, розкажете, як її складали? І знайте: нам відомо, що замість соку на консервний завод ви відправляли сурогат. Тож коли хочете пом'якшення, розказуйте все, як було.

Моринець сидів нерухомо, його руки перестали тремтіти — він напружено думав. Затим все ж зважився глянути на присутніх, і ті зрозуміли його: чоловік багато дав би, аби знати, що відомо слідству про їхні комбінації.

— Почитайте пояснення людей, прізвища яких стоять у цій відомості…

Моринець схилився над поясненнями… Нашвидку пробіг очима й відсунув од себе.

— Ну, як? Ваша вина, як і інших заготівельників, у розкраданні державних грошей незаперечна. Ствердите ви це зараз чи трохи пізніше — великого значення немає. Нас, якщо хочете знати, цікавить інше: в чиїх кишенях осідала левина частка вкраденого. Є всі підстави вважати, що у ваших…

— Ви що? — рвучко підкинув голову Моринець.

Це було так несподівано, що на те не можна було відреагувати одразу. Лиш після мовчанки Скуратівський запитав:

— Якщо не у ваших, то в чиїх?

— Я не знаю! Я нічого не знаю! — закричав Моринець. — Це вигадка!

— І навіть відомість, пояснення — вигадка?

— Усе… Все наклеп.

Завпунктом, певно, криком намагався заглушити страх. Але це йому не вдалося. Вже весь тремтів. Очі зробилися великими.

— Ви чоловік при своєму розумі й таке говорите. Тільки ускладнюєте свою провину. А вона у вас, повторюю, і так чи не найбільша: у нас є всі підстави вважати вас ватажком злочинної групи.

— Але ж це неправда!

— Тоді скажіть правду.

— Я не знаю… Я нічого не знаю! Це наклеп! — знову зірвався на крик.

Те починало сердити Скуратівського.

— От що, громадянине Моринець, перестаньте розводити істерику. Вина ваша у крадіжці грошей доведена. Правда, ми ще не знаємо, скільки ви зі своїми приятелями украли. Але це справа часу. І хто ватажок, дізнаємось, Але якщо хочете пом'якшити свою провину, то зізнайтеся у всьому самі. Поки ми будемо допитувати ваших колег, подумайте.

Моринець мовчав.

Добровольський брав відомість на виплату грошей за закуплені полуниці, ніби міну, що мала ось-ось вибухнути.

— Ви складали?

— Я… А може, не я.

— Ви що, не знаєте свого почерку?

— Знаю, але… Але все може бути. Колись один дядько з нашого села почерком об'їждчика писав анонімки на голову колгоспу. Можете уточнити, всі живуть там і зараз. А об'їждчикові влетіло! Голова з роботи вигнав. Так що…

— Про це іншим разом… — урвав слідчий. — А тепер скажіть: гроші від Моринця ви отримували?

— Які гроші? Нічого я не… Хтось на мене наговорив, а ви по… повірили.

Слідчий ман на увазі гроші, які виділялися на закупку полуниць, а тепер побачив, що той подумав про якісь інші гроші. Отож, ватажок — Моринець.

— Від кого ж тоді ви їх отримували?

— Які гроші? Він видавав нам тільки на закупку ягід.

— А «преміальні», ті самі, про які ви балакали в хаті Воловика? Скажете, не було такої розмови? Але ж чула Воловикова жінка. Мова, безперечно, йшла про крадені…

— Я не знаю ніяких крадених грошей. То все Воловичка наговорила. То пристала, що чоловіка втопили, а тепер це. Я в суд… за наклеп!

Турчин посміхнувся: «На що ці заготівельники покладаються? Не мали часу, не сподівалися, що нападемо на слід». Від Добровольського, як і від Моринця, так нічого й не добилися. Коли його вивели, Скуратівський неквапом витер хустиною піт на обличчі, прокашлявся й заговорив:

— Нормальні люди, а таке верзуть… На що тільки сподіваються? Хто ж у них, лихий забирай, ватажок? Павле Якимовичу, ви їх найкраще знаєте…

Турчин над цим вже думав. Припущень було багато, а чогось істотного — нічогісінько. Тому й озвався непевно:

— Різне в голову приходить. Із грішми мали справу також бухгалтер і касир: бухгалтер виписувала в одні руки великі суми, чого не мала права робити, і виписувала не тому, кому слід. А касир ті гроші видавала. Є й те, що якоюсь мірою виправдовує обох: бухгалтеру наказував директор, чого він не заперечує, а касир… То вже літня жінка, дружина підполковника у відставці, живуть у достатку, гульбищ не влаштовують, і взагалі, обидві жінки ніби порядні люди.

— На цьому грішному світі все може бути, — зітхнув слідчий. — Все-таки треба буде прискіпливіше придивитися до обох. Ну, а як бути з Кайдалем? Давайте і його допитаємо.

Кайдаль серед заготівельників був наймолодший, тому, певно, для солідності запустив маленькі вусики. Зайшов до кабінету твердим кроком. Відомість, яку йому подали, покрутив у руках і поклав на стіл.

— Ви складали її?

— Я.

— У Сочівцях не проживає жодна людина, що тут записана.

— Не проживає.

— Отже, визнаєте, що відомість фіктивна?

— Визнаю.

— Дуже добре. А тепер скажіть, на скільки карбованців ви склали отаких фіктивних відомостей, враховуючи й ті гроші, які дописували до прізвищ людей, що продавали полуниці?

— Десь біля десяти тисяч.

— Скільки з того перепало вам?

— Небагато. Півтори тисячі.

— Кому ви віддали вкрадені гроші?

— Я їх і не бачив. За весь сезон у моїх руках побувало трохи більше двох тисяч. На всі я закупив полуниці. А ті всі гроші, що Моринець отримував за нас у касі, осідали в нього… Мені з усього того, як я вже казав, вділив півтори тисячі. Десь по стільки дав і іншим заготівельникам, а то все собі заграбастав. І де він тільки взявся на мою голову! Як я тепер гляну дядькові в очі? Він же нам так довіряв… Дав найбагатшу зону, а ми… І все — Моринець!

— З чого все почалося?

Кайдаль замислився, потім приклав руку до грудей.

— Я у всьому зізнаюсь. Ви ж це врахуєте, правда?

— Неодмінно. То з чого все почалося?

— З простого… Десь на третій день заготівель Моринець підсів до мене в кабіну й повів мову, чи не хочу я добре заробити. Я йому сказав, що від доброго заробітку відмовляються тільки дурні. Тоді він і розкрив карти. Я став сміятися: хто, мовляв, прийме сурогат за сік, на заводі ж аналіз роблять. А він: «Ти вже завіз три бочки того сурогату і сьогодні ще одну везеш. Зупини машину, я покажу — яку». Я зупинив, і він показав. На заводі я придивлявся до лаборанток. Вони так само в тій бочці брали аналіз, як і у всіх. І нічого. Так я і вплутався.

— Виноградний барвник із Молдавії привозили ви?

— Я. Але то було до початку заготівель.

— Хто вам наказав привезти барвник?

— Хто, окрім мого дядька? Моринець обвів його навколо пальця. Сказав, що барвник надасть сокові товарного вигляду.

— А що це давало?

— Не знаю… Мабуть, вищу сортність.

— Чим покійний Воловик був невдоволений?

— Тим, що Моринець мало давав нам.

— Чим він це пояснював?

— Казав, що ще когось там на заводі треба загодити. Але я запідозрював, що брехав.

— Воловик міг іще комусь виказати своє невдоволення?

— Не такий він був дурний, аби собі петлю на шию накинути.

— А погрожував розказати?

Кайдаль на мить замислився.

— Ні. Принаймні я такого не чув.

— Чому ви того вечора не були разом із усіма біля ставка?

— Я пізно повернувся з заводу, а ще в машині потік радіатор, то провозився з ним ледь не до півночі.

— Хто може це підтвердити?

— Я лагодив машину у дворі пункту, то мене бачило багато, — хлопець перерахував, хто його бачив.

— Ну що ж, ось вам ручка й папір, напишіть усе, що нам розказали.

— Та вже напишу. Тільки ж аби, як обіцяли, враховано було.

Зізнання Кайдаля насторожувало: чи, бува, щось за цим не ховається.

— Він майже не хвилювався. Помітили? — спитав Лівончик.

— Таке буває, коли приймається тверде рішення, — розважливо мовив Скуратівський. — Зате до цього ого як перехвилюється.

— Може, ще раз переговорити з Моринцем? Тепер же у нас проти нього дещо є.

— Що ж, можна спробувати…

Цього разу на обличчі Моринця не було переляку, і дивився прямо, не ховаючи очей. Його запросили сісти. Він спочатку подякував, а тоді вже сів.

— Почерк пізнаєте? Можете ознайомитися. — Скуратівський показав зізнання Кайдаля.

Моринець узяв чотири аркуші паперу і прикипів до них поглядом. Читав повільно, обличчя витягувалося, застигало.

— Кайдаль набрехав! — обурився, вдаючи ображеного.

— Чим доведете?

— Я доведу. Я їм покажу!

— Кому саме?

— І Кайдалю, і… — спохопився в останній момент. Очі зробилися злими, губи посіпувалися.

— Ми ждемо. Закінчуйте, чого ж ви.

— Це наклеп. Обшукайте мене. Дома обшукайте У мене нема стільки грошей. І ніякий я не ватажок.

— Але ж ви читали свідчення Кайдаля. Якщо не згодні, спростуйте, заперечте фактами. Поки що факти проти вас.

— Але ж ви повинні… Ви мусите довести…

— Безперечно, ми повинні довести. А хіба це не докази? — слідчий показав очима на зізнання Кайдаля. — Вам уже радили над цим гарненько подумати. Радимо і вдруге: думайте. Час у вас для цього ще є.

Після того, як Моринець вийшов, першим озвався Лівончик:

— Темнить, бісів син, темнить. Чи, може, я помиляюся? — глянув на Скуратівського.

— У мене теж таке враження. Порівняймо поспішливе зізнання Кайдаля з упертою затятістю Моринця, і ми побачимо, що перший когось вигороджує, приносячи в жертву другого, а другий іще відбрикується за інерцією. А може, на щось надіється. Згадаймо, як змінилося обличчя Моринця, коли прочитав зізнання Кайдаля, яким голосом вигукнув: «Я доведу… Я їм покажу!» Зверніть увагу — «їм», а не «йому». Хто ж вони — бухгалтер, касир? А може, сам директор? В останнє важко повірити. Людина він в області поважна, кандидат наук, учасник війни, має бойові нагороди, на посаду генерального його, кажуть, рекомендував сам товариш Онищук. Проте логіка… І смерть Воловика. Як її з усім цим пов'язати?

— Може, є наслідки експертизи? — Подав голос Турчин. — Товаришу майор, зателефонуйте, будь ласка.

— Це можна, — бадьоро мовив начальник райвідділу. З уривків телефонної розмови, з виразу його обличчя всі зрозуміли: нічого втішного ексгумація не дала. Однак майор про те одразу не сказав. Поклавши трубку, кілька хвилин дивився поверх голів присутніх — інтерес підігрівав чи щось обмірковував.

— Така справа, товариші: отрути в крові не виявлено, слідів насильства — теж. Медицина схильна вважати, що утоплення настало внаслідок раптового паралічу.

— Невже нещасний випадок? — пристукнув по столу напівстиснутими в кулак пальцями слідчий. — Якщо нам удасться встановити, що Моринець і Добровольський плавають погано, то з цим доведеться погодитися.

— Я ж вам казав, що перепитав багатьох людей, — чи не вперше озвався дільничний, — і ніхто не бачив, аби Моринець і Добровольський запливали далеко. Всі кажуть, що льопалися при березі.

— Може, і не вміють плавати. Лихо їх знає. Але точно можна дізнатися там, де вони народилися, де живуть — у Молдавії. Як, Павле Якимовичу, у вас нема бажання поїхати в Молдавію?

— Як треба, то чого ж…

— Ну, а Захарченка, мабуть, викреслимо зі списку підозрілих, — продовжував Скуратівський. — Як ви знаєте, хронометраж показав, що за отих 40–60 хвилин, які мав у своєму розпорядженні, він аж ніяк не міг збігати на глобівський берег, пропливти чотириста метрів туди й назад, утопити Воловика й повернутися на греблю.

— А якщо мотоциклом?

— Ніхто не чув звуку мотора. А велосипеда в нього нема.

— Хіба неодмінно треба було запливати з глобівського берега? Міг і з ярешківського.

— Міг. Часу для цього в нього, хоч і внатяжку, вистачало. Та і тут є своє «але». Йому треба було роздягнутися подалі від заготівельників. Тихо навряд чи добрався б до Воловика. І головне — Воловик не дався б йому без боротьби. А слідів на тілі не виявлено. Раз. Якби була боротьба, заготівельники неодмінно почули б. Це два. І ще врахуйте: мотоцикліст, який привозив Захарченка в Ярешки і відвозив назад у райцентр, твердить, що чуб у нього був сухий, не замочений. Так що зостаються одні заготівельники. Отож, Павле Якимовичу, рихтуйтеся до поїздки в Молдавію. Звісна річ, поцікавитеся не тільки, чи вміють Добровольський і Моринець плавати, а й побільше про них постарайтеся вивідати… Ще підозра падає на Цугаля, то й по його слідах пройдіться пильненько: ви там, а ми тут.

До Кишинева Турчин дістався літаком, а вже звідти до райцентру автобусом. У Молдавії йому випало бути вперше, тому не відривався од вікна, милуючись буйнолистими великими садами, безкраїми зеленими виноградниками, стрімкими дорогами. Якщо зупинялися в селі, то він пожадливо роздивлявся гарні, на високих підмурках, під шифером та залізом, хати, прислухався до незрозумілої мови.

Начальник райвідділу, чорнявий, бистроокий, років під сорок майор, посадив гостя на дивані, сам присів поряд, запитав чи не хоче з дороги освіжитися чаєм.

— Трохи згодом.

— Що ж, хай буде так. А Цугаля я знаю. Коли він тут головував, я працював у відділі боротьби з розкраданням та спекуляцією. Він проходив у мене по одній справі, правда, як свідок. Але спочатку скажу: чоловік він діловий, контактів не мав хіба що з тамтешнім світом, у районі користувався авторитетом. Колгосп прийняв відсталий і за короткий строк вивів його в передові. Йому знову доручили відсталий, і той почав ставити на ноги. Найдужче натискав на вирощування та продаж фруктів, умудрявся продавати їх ледь не за полярним колом. На цьому й погорів: нами була викрита злочинна група із трьох чоловік — двох бригадирів і експедитора, — яка продавала неоприбутковані фрукти, а гроші привласнювала. Ми були певні, що все це робилося з відома Цугаля, що виручка ділилася не на трьох, а на чотирьох. Проте як не старалися, а довести його вину не зуміли. Він одбувся тільки доганою по партійній лінії — за службову халатність.

Десь одразу по цьому він розрахувався і виїхав. Мотивував тим, що його, мовляв, скомпрометовано, він не може людям в очі дивитися. А виплив, значить, у вас, і на доброму човні виплив — генеральний директор.

— Ще й кандидат економічних наук.

— Ух ти! Коли ж це він устиг? Тоді, як я ним займався, він мав сім класів і курси голови колгоспу. Були колись такі… Ну й ну… Слухайте, а чи не пахне тут смаленим? Від такого чоловіка всього можна ждати.

— Що ви порадите?

— А що тут радити? В таких випадках, відома річ, починають із кінця, а він… Хоча… — Враз майорові очі заіскрилися: — Знаєте, можна спробувати й тут дещо пошукати. Знаєте, років п'ять тому у нас судили групу викладачів сільгоспінституту. Дипломами торгували. Може, Цугаль і купив свого диплома у них. Міг вийти на аферистів сам, а міг і допомогти його тодішній експедитор Нейман. То був чоловік під стать Цугалю — «комерсант» із залізною хваткою, всюди мав знайомих. А серед тих аферистів був і його двоюрідний брат.

— А що, Нейман іще відбуває строк?

— Ні, вже вийшов. Але він уже не той: зістарівся, спився. Може, зустрінетеся з ним? Дивись, удасться щось вивідати.

— Неодмінно зустрінуся. Тільки ж треба хоч щось у руках мати, причину якусь знайти. А що… А що, коли я проситиму його допомогти мені роздобути диплом про закінчення інституту? Скажу: Олександр Борисович рекомендував.

— Можна обпектися. В мене ж бо не факти, а лише припущення.

— Тоді давайте зв'яжемося з моїм управлінням. Хай дізнаються, коли Цугаль вибився в науку. Якщо в часи, як у вас головував, то сміливо можна твердити: отримав диплом, а також вчений ступінь із рук ваших аферистів.

Павло розмовляв із начальником відділу карного розшуку свого управління. Полковник вислухав його мовчки, ніяких вказівок не давав, ні про що не розпитував. За годину-півтори пообіцяв про все дізнатись і зателефонувати.

— От і порядок! — потер руки від вдоволення майор. — Що ви збираєтеся робити цих півтори години?

— Сходжу перекушу… Майор подивився на годинник.

— Харчування в нашому містечку, як кажуть, на рівні. Але давайте сходимо до мене додому, — помітивши, що капітан зібрався заперечити, застережливо підняв руку. — Прошу не відмовлятися. Як-не-як ми колеги, ви мій гість і, окрім усього, в моїх жилах, як і у ваших, тече кров українця. Предки мої втекли в Молдавію ще за кріпацтва. Читали «Миколу Джерю» Нечуя-Левицького? До слова, у селі, де головував Цугаль, проживає більшість українців.

У гостинного майора Павло пробув добру годину, а як прийшли у райвідділ, прочитали відповідь на запит: Цугаль отримав диплом про закінчення сільгоспінституту в той час, як працював у Молдавії. Вчений ступінь йому присвоїли пізніше, майже через п'ять років, як в Одеській області очолював радгосп.

— Ну що ж, хай щастить, — тиснув Павлові руку майор. — Будьте максимум обережні, бо той Нейман — вовк смалений.

… Мешкав Нейман у невеличкій, однокімнатній квартирі. Як і у всіх одиноких чоловіків та ще й таких, котрі дружать з горілкою, в житлі затишком і не пахло. Всюди бруд, безладдя. Сам Нейман виглядав неохайним старцем: ріденька чуприна на голові скуйовджена, лице синювате, в густих зморшках, одежа стара, потерта. Дивився на Турчина в'яло, байдуже. Лише коли той сказав, що приїхав од Цугаля, у безбарвних, розпливчастих очах зворухнулося щось живе.

— Чому це раптом він згадав про старого Неймана?

— Виникла така потреба. Я в Олександра Борисовича ходжу в заступниках. Роботу знаю, справляюся, але потрібен… От Олександр Борисович по старій пам'яті й порадив звернутися до вас. За ціною діло не стане. Гроші в мене водяться.

Нейман подивився прямо в обличчя Турчину.

— Гроші водяться, зате люди перевелися.

— Як то?

— А так, перевелися, і все тут… А що Олександр Борисович, як він, зробив кандидата чи тебе підіслав мене «пощупати»: мовляв, як там Нейман, здатний він іще на щось… Без Неймана в таких ділах він не ходак. Чому мовчиш?

Погляд Неймана став гострим, прискіпливим, і Турчин розгубився: що казати? Зізнатися, що Цугаль має вчений ступінь, тоді Нейман неодмінно подумає: чого ж тоді ті люди, які зробили Цугалю кандидата, не зробили диплома? Не зізнатися — теж можна погоріти. Краще спробувати дипломатично це обминути.

— Ну що ви!.. Як могли таке подумати про Олександра Борисовича? Для чого йому мене до вас підсилати? Він завше про вас так гарно згадує. Хочете вірте, хочете ні, а якось мені зізнався: «Якби не Лев Борисович, згорів би синім полум'ям. Усім, чого я досяг, що маю — завдячую його світлій голові».

— Не вірю тобі… Якщо я знадобився, то не стільки тобі, як йому. Але я вже не той шикарний Лев Борисович Нейман. Я тепер старий кінський хвіст і більше нічого. Можеш так йому й передати. А ще передай йому: хай чекає на мене, я приїду за боргом… Мабуть, вже досі мільйонером став?

— Мільйонером не став, а гроші водяться…

— Ще б пак! Щоб у нього не водилися!.. А я от перевівся, ні на що перевівся.

— Ну що ви, Лев Борисович… Ми з Олександром Борисовичем працюємо в тісному контакті. Між нами, як ви здогадуєтеся, таємниць нема. Коли я їхав у відрядження до Молдавії, він попросив розшукати вас і поговорити з вами не тільки про мою справу, а й дізнатися, як ви тут, чи не потребуєте допомоги. А про борги не згадував.

— Просив поцікавитися… Ну, ну… — І несподівано різко, верескливо: — Дрантя він! Справжнє дрантя! Я йому все: диплом, нагороди, тюрму від нього відвів, сам сів, а він… Обіцяв піклуватися про мою сім'ю, мене ніколи не забути… А як піклувався? Кидав зрідка моїй жінці кістки, як собаці. А вона в мене молода була, красива, до розкошів звикла… У мене все ж було: машина, дача, гроші, зв'язки… І враз цього не стало… Вона перейшла до іншого, а я став кінським хвостом.

Голова Неймана безсило впала на стіл…

Дружина Моринця, низенька, пухкенька молодичка, була дома — поралася в хліві біля корови. Дізнавшись, що до неї завітав знайомий чоловіка, заметушилася: квапливо помила руки й запросила до хати, у світлицю.

Світлиця була висока, обклеєна шпалерами, меблі нові, імпортні. Два великі килими встеляли підлогу, один — ліжко-диван, ще два висіло на стінах.

У серванті поблискували кришталеві та порцелянові вироби.

— То як там мій, розказуйте.

— Крутиться. Зараз же сезон заготівлі полуниць.

— Відколи той сезон настав, іще не написав жодного листа. І Броніслав мовчить. Невже так багато часу треба, щоб сісти й написати листа? Чи, може, там обзавелися кралями?

— Ну що ви! Вони обидва порядні сім'янини. Ви ж за своїм тут нічого такого не помічали?

— Так то тут, на очах, а там же поза очима.

Турчин все обдумав наперед. Почалося так, як намічав.

— Ой, пробачте, я вас відразу словами засипала, а ви з дороги натомилися, їсти захотіли, — заметушилася жінка й поспішила до дверей.

Павло зупинив її, став умовляти, що не голодний, та вона й слухати не схотіла. Хутко на столі з'явилася їжа. Довелося скоритися. Але їжа не йшла на душу.

— Я в Молдавії уперше, але мені у вас подобається. Природа гарна. І люди, видно, живуть заможно.

— Не скаржимося на долю. Тільки й у ваших краях, розказував чоловік, не бідують. І з будівельними матеріалами краще, особливо з лісом.

— Ви що, будуватися збираєтеся? Щось мені Михайло Семенович не розказував.

— То брат його збирається. А ми вже, хвалити бога, у своїй хаті.

— Я, пробачте, ніяк не розумію Михайла Семеновича: чого йому було заганятися в таку далину, коли й у вас можна добро заробити. Я оце поїздив по Молдавії, надивився.

— І я йому так казала. Та він послухав Олександра Борисовича, колишнього нашого голову колгоспу. Ми, бачите, трохи побудувалися, трохи обставилися, а тепер на машину стягуємося. А Олександр Борисович пообіцяв такі заробітки, що тут навряд чи знайдеш.

— Хіба вже вони такі великі?

— А що ж, триста п'ятдесят карбованців у місяць чистими, які торік мав, хіба мало?

— Є люди, які більше заробляють.

— Може, десь на Півночі або ж надриватися треба. А це робота чиста, спокійна. Правда, воно не зовсім зручно, трохи далеко від дому, але ж це не назавжди.

— А ви були у нас?

— Не доводилося.

— Виберіть час. У нас теж гарно. Я ото їхав із району і ніде не бачив ні ставка, ні річки. У вашому селі теж води нема?

— Нема.

— Я ж то думаю, чого Михайло Семенович не вмів плавати. І Добровольський теж більше, як по груди, у воду не заходить.

— Розказував мій про ваші стави та річки. Казав, що пробував, було, навчитися плавати, то ледь богові душу не віддав.

— Коли то було?

— В останньому листі писав.

«Значить, заготівельники не вбивці, — гарячково завертілася думка. — І Захарченко не вбивця. Тоді виходить — нещасний випадок. Ну й діла…»

У хату майже вбігла молода жінка.

— То це ви звідти, де Броник? — заговорила швидко з порога. — А я собі пораюся на городі й нічого не знаю. Чого ж ви не переказали? — вже до господарки.

— Та ж чоловік тільки-но двері відчинив. І поговорити як слід не встигла.

— Як там мій? Мені такі погані сни сняться… А сьогодні ще й листа якогось незрозумілого отримала: кається, що Цугаля послухав і поїхав на ті заробітки. Цугаль сам гроші гребе лопатою, а нам, пише Броник, як собакам, кістки кидає. Потерпає мій, аби ті заробітки боком не вилізли. Що воно там коїться, не скажете?

— Не хотілося б вас тривожити, та бачу, що треба… — задумливо мовив Турчин.

— Що з ним? — напружилась Добровольська.

— Не тільки з ним, а й з Михайлом Семеновичем.

— Ви що?! Чому досі мовчали? — зблідла Моринець. — Розказуйте! Господи, чому ж ви мовчите?!

— Неприємність із ними, і велика: міліція їх затримала.

— Як! За що?! — в один голос вигукнули молодиці.

— Гембель на полуницях робили і погоріли. І найдужче погорів Михайло Семенович, бо на нього падає найтяжча вина. Ви пам'ятаєте Цугалевого небожа, молодого шофера Віктора Кайдаля? Він приїжджав у колгосп по виноградний барвник. Так ото ж той Віктор засвідчив, що Михайло Семенович був організатором злочинної групи. Собі брав найбільше грошей. Отож і матиме найбільший строк.

Жінки були приголомшені почутим, а найдужче, як слід було чекати, Моринець. Вона дивилася на Турчина великими чорними очима, ворушила припухлими губами, але з них не зірвався навіть шепіт. Зрештою зворухнулася, потерла груди ближче до горла і, не віднімаючи звідти руки, заговорила сухо, тремтливо:

— Господи, що ж це воно? Ой, чуло моє серце!.. Чуло воно… Недаремно я не хотіла, щоб він їхав на Україну, до того Цугаля. А він як затявся: з Цугалем не пропаду. Цугаль вміє робити гроші. От і зробили…

— І мій те ж саме твердив, — уставила Добровольська. — А тепер кається… А що це дасть?

— Може дати багато, якби він покаявся перед слідством, усе розказав… А так обидва мовчать, усе беруть на себе… А нещирість, намагання ввести слідство в оману буде враховане судом.

— Я поїду… Я скажу….

— Може, спочатку напишете? Попросите їх…

— Ми все зробимо, а того проклятого Цугаля виведемо на чисту воду!

Турчин зостався невдоволений зустріччю із дружинами Моринця і Добровольського, хоч ніби й вивідав усе, що треба було: заготівельники не могли втопити Воловика, бо на таку глибину, на якій його знайшли, їм не забратися; все велося до того, що главарем злочинної зграї є Цугаль. Од чого бралося те невдоволення, Павло не знав. Його кислий настрій помітив начальник райвідділу. Однак прямо про це нічого не сказав.

— То як справи? — підняв чорні брови.

— Не зовсім добре, — зітхнув капітан і почав розказувати.

— Е, ні, я з вами не згоден. Ви провернули добру роботу. Ну й Цугаль, ну й карась! Тепер йому не виплутатися із сітки, яку ви затягли… А щодо жінок Моринця й Добровольського… Так у них і не було чого вивідувати, бо вони нічого не знали… Згадаєте мене: подяка вам забезпечена. А опис майна, яке підлягає конфіскації, ми проведемо самі. Так що їдьте із спокійною душею.

Майорова приязнь трохи розвіяла похмурість у душі Турчина. Зроджувалася тверда певність, що все буде гаразд. Проте в літаку чи то від гуркоту моторів, чи від хитавиці, а чи ожило старе невдоволення самим собою, — так чи інакше, а настрій зіпсувався. Тому й з аеропорту поїхав не в область, а в район, аби самому допитати заготівельників. Дорогою, правда, потерпав: а що, коли їх із камери попереднього ув'язнення перевели в тюрму? Тож першим запитанням до начальника райвідділу Лівончика було:

— Заготівельники ще у вас?

— Ще. Але скомандували сьогодні переправити в область. То що там у Молдавії, назбирали фактів?

— Назбирав, — сам того не помічаючи, різко відказав Павло.

Майор змовчав, лише докірливо похитав головою: мовляв, зазнаються люди, успіх затьмарює розум.

— Розпорядіться, щоб привели Моринця. Вибачте, я й забув. А де у вас є вільний кабінет?

— Та допитуйте в моєму.

Моринець зайшов важкою ходою. Дивився собі під ноги. Мовчки сів, звісив голову. Праву руку встромив у кишеню піджака, ліва безвільно звисала уздовж тулуба.

— Ну, то як, Моринець, і далі будете мовчати?

— Я сказав усе.

— Ви не сказали головного — хто був організатором злочинної групи. Бачу, ви й далі збираєтеся його приховувати. Пробачте, але так може чинити тільки нерозумний чоловік. Судити вас будуть по статті за крадіжку державного й громадського майна в особливо великих розмірах. Стаття ця сувора: вона передбачає позбавлення волі до п'ятнадцяти років, конфіскацію майна. А ще стаття ця передбачає і вищу міру покарання. Отож подумайте, гарненько подумайте. До речі, ми здогадуємося, хто у вас був ватажок.

У позі Моринця нічого не змінилося.

— Вас цікавить, кого ми підозрюємо?

— Ні.

— Що ж вас цікавить?

— Нічого.

— Дружина, діти, виходить, вам ні до чого? Прикро. А дружина у вас славна. Не сьогодні-завтра вона тут буде. А поки що ось вам од неї лист.

Моринець важко зворухнувся.

— Для чого ви її вплутуєте? Вона ж ні в чому не винна.

— Ви самі нас змушуєте до такого. Розказали б про Цугаля правду, і собі полегшення заробили б, і нас позбавили зайвих клопотів.

Моринець витяг із кишені руку, мигцем глянув на капітана.

— Візьміть листа, чого ж ви? І прочитайте… Зараз прочитайте, не ховайте в кишені.

Розривав конверт повільно, ніби пальці його не слухалися, а коли читав, то сині жилочки на скронях набрякли. Як дочитав листа, то в кишеню його не поклав, а тримав у руці і дивився на підлогу.

— Вам не боляче розлучатися з дружиною, дітьми, зрештою, з волею? — озвався майор. Подумав і з притиском нагадав: — А Цугаль брав десятками тисяч…

— Та ще й наклеп звів, — докинув Турчин. — Кайдаль говорив устами свого дядька. Як ви не хочете цього зрозуміти? Подумайте, ще не пізно. Щоб потім не каялися, як зараз каються два ваші односельці та з району один чоловік, що працював при головуванні Цугаля експедитором. Вони його вигородили, він не потрапив разом із ними в тюрму за спекуляцію колгоспними фруктами, а що від того мали? Скалічили своє життя, позбулися майна, а Цугаль тим часом у генеральні директори вибився.

Турчин відчував: чогось у його мові не вистачає, якихось слів, щоб вони в душі Моринця зачепили вразливу струну, змусили її забриніти й порватися, і розладнати все, що стоїть на заваді зізнання. А може, кинути звертатися до совісті злочинця, а взятися за факти, бо над совістю щось таки тяжіє. Знати б — що? Чи, бува, не сподівається на допомогу Цугаля?

— На що ви надієтесь, громадянине Моринець? Думаєте, вас Цугаль виручить, йому допоможуть його «високі дружки», про яких він вам весь час торочив? Ви й клюнули на цю шилу наживку. Навіть титул главаря злочинної зграї собі присвоїли. Варто б вам знати, що суд, так би мовити, злочинні ранги враховує. Запам'ятайте раз і назавжди: якщо хтось вам і допоможе, то це ви самі собі — чистосердним зізнанням і розкаянням. Ось так.

— Не доходить? — стрельнув поглядом Лівончик. — Нічого, колись дійде.

— То вже буде пізно, — мовив глухувато Павло. — Розпорядіться, товаришу майор, хай виведуть його. Да, вибачаюсь. Я забув сказати: од вас і Добровольського підозра, що ви позбавили життя Воловика, відпадає.

Моринець глянув на оперуповноваженого довгим поглядом, але нічого не сказав. Майор натиснув на чорному апараті білий клавіш і мовив у мікрофон:

— Черговий, хай заберуть арештованого.

Морилень підвівся, обличчя його на очах сіріло, якось ніби розповзалося. Пересохлі губи зворухнулися, і з них зірвалося болюче, розпачливе:

— Хай пропаде! Хай усе пропаде! І найперше він, Цугаль! Я проклинаю той день, коли згодився працювати в нього! Проклинаю…

Турчин підняв кулькову ручку і націлив її на чистий аркуш паперу.