Справа п'ята РАДОСТІ НЕ БУЛО


1

Інспектор карного розшуку старший лейтенант Павло Турчин закінчив обстежувати останню полицю, на якій трохи менше, ніж на інших, злочинці перетрусили товарів, і подивився на начальника райвідділу Кіндратенка. Схилившись над прилавком, підполковник читав якісь папірці, його ліва рука підпирала велику сиву голову, а пальці правої вибивали на дошках ледь чутний дріб. Враз рука його завмерла, стислася в кулак.

Тепер Турчин побачив на його обличчі сліди внутрішнього неспокою, а може, й невдоволення. Чого б то? Хто-хто, а начальник знає, що злочин відразу не розкривається, сліди його не лежать на поверхні, їх треба шукати, інколи довго. І тут, з усього видно, доведеться поморочитися.

Сільмаг обікрали не новачки: щоб сигналізація не спрацювала, обірвали електродроти, замки не поскручували, а повідмикали й кудись закинули, голими руками ні до чого не доторкалися (виявлені відбитки пальців на прилавку, на деяких товарах, певно, належать продавщицям); допоміжне приміщення, торговельний зал, землю довкіл магазину, алею до дороги і стежку, що через старий сад вибігає на сусідню вулицю, потрусили махоркою — здогадайся, кудою вони йшли: стежкою чи алеєю. Обидві продавщиці твердили: товарів украдено багато, на плечах їх за один раз не винести й кільком чоловікам, а люди, котрі живуть поблизу, свідчать, ніби біля сільмагу вночі машина не зупинялася. Треба буде розпитати: може, хтось кудись ішов тоді, як усі спали. Вже відомо, що одна жінка й два хлопці першим автобусом поїхали в райцентр на роботу.

Крадіжку виявила молодша продавщиця Світлана Пасторська. Прийшла вранці першою на роботу (ночувала у старшої продавщиці Поліни Богданович) і сторопіла: замків немає, двері ледь прихилені. А ключі? Ключі в кишені. Навіть лапнула їх, аби переконатися, що вони там.

— Як одійшло, — хвилюючись, розказувала дівчина, — побігла до Поліни.

— Чому не в сільраду?

— Не знаю…

Підполковник уважно стежив за виразом її обличчя. Воно у Світлани було трохи наївне і трохи перелякане, проте вона говорила неквапливо, зрідка поглядаючи на Богданович. Ця теж почувалася не зовсім спокійно, хоч того намагалася не показувати — усміхалася, а влучивши момент, підфарбувала губи.

— І що ви сказали Богданович?

— Сказала, що хтось обікрав магазин.

— Дослівно повторити можете?

Світлана зиркнула на Богданович, але та лише приязно всміхнулася, і дівчина опустила погляд на підлогу, ніби так могла краще пригадати те, що від неї вимагають.

— Я, здається, так і гукнула: «Поліно, хтось обікрав магазин!» Так я гукала? — пошукала підтримки в Богданович.

— Либонь, так…

— Що було потім?

— Поліна спочатку не повірила, думала, я жартую. Турчин уважно стежив за діями начальника, і те, що він доскіпується дрібниць, не дивувало. Саме на дрібницях злочинці часто-густо заплутуються. Дивувало інше: чому підполковник допитує обох продавщиць разом, а не кожну окремо. Може, розраховує, як буде реагувати одна на відповіді другої?

— А чому ви, як дізналися про крадіжку, не побігли в сільраду або ж не послали туди Світлану? — звернувся начальник до Богданович.

— Важко сказати… Я дуже розгубилася й про це не подумала.

— Скільки пробули в сільмазі?

— Недовго. Точніше, Світлана — недовго. Я її послала в сільраду, а сама зосталася.

— Окрім вас і Касторської в сільмаг ніхто не заходив?

— При нас — ні.

— Ви брали в руки товари?

— Брала. Хотілося дізнатися, що ж украли.

Турчин намагався вникнути в суть кожної відповіді продавщиць, розуміючи, що йому найбільше доведеться марудитися зі справою. Капітан Мамітько таки домігся свого — поїхав учитися у вищу школу МВС, і Павло у відділі знову один. Ходять чутки, ніби його, Турчина, мають призначити старшим інспектором. Коли про це кажуть, вдає з себе байдужого, насправді ж — радіє.

— Вчора, принаймні в останні дні, ви не помічали в сільмазі когось чужого, підозрілого? — продовжував начальник.

— Та ніби всі свої, — знизала плечима Богданович.

— У крадіжці нікого не підозрюєте?

Поліна замислилась, немов перебирала в пам'яті всіх підозрілих, які проживають у селі, затим упевнено відповіла:

— Нікого.

Підполковник різко висмикнув з-під газети пару брудних шкарпеток, що їх знайшли під прилавком.

— А що ви скажете про це?

Касторська мимоволі кинула швидкий і полохливий погляд на Богданович, але та не зреагувала, бо, ледь побачивши шкарпетки, опустила голову:

— Шкарпетки мої… Ноги в мене потіють, а вчора було холодно. От я і замінила на нові. Думала: старі, як буду йти додому, заберу. Але забула.

— Ви дуже поспішали?

— Ні. Як завжди.

— Чому ж тоді забули?

— Ніби ви нічого не забуваєте.

Підполковник пропустив докір повз вуха.

— Де ви поклали шкарпетки?

— Як де? Під прилавком.

— Чому ж їх знайдено на підлозі, між прилавком і полицями?

— То й що? — в сірих очах продавщиці зблиснув подив. — Чи ви не бачите, що нароблено? Немов після пожежі. Я вже вам говорила, що двоє джинсових штанів сховала під отією рябенькою матерією, і то знайшли.

— Від кого ж ви їх сховали?

— Хіба нема від кого? За рал же перевіряючих більше, ніж продавців.

Відпустивши продавщиць, підполковник поцікавився у працівників міліції, якої вони про них думки.

— Мені обидві не подобаються, — сказав дільничний інспектор лейтенант Шушпан. — А найдужче Богданович. Не по кишені живе, часто випивки влаштовує, з чужими чоловіками нажила двох дітей, але виховувати не стала, а віддала в інтернат. У матері її також минуле темне: гендлювала, ніколи не мала постійного заробітку, за спекуляцію двічі відбувала покарання.

— Зараз десь працює?

— Ні. Їй уже за шістдесят. Пенсії не отримує, бо не виробила трудового стажу.

— Що скажете про Касторську?

— Вона наполовину молодша від Богданович, але з ким поведешся… Як і Поліна, випиває, підночовує з хлопцями, з чоловіками, з покупцями поводиться зверхньо. Батько ніби й намагався виховати дочку — соромив, сварив, брав у руки пасок, та після того, як вона перебралася до Богданович… — Безнадійно махнув рукою. — Зараз Світлана живе в сім'ї, зважила на сльози матері, але в поведінці її нічого не змінилося.

Підполковник задумливо барабанив пальцями по прилавку.

— Ви не думаєте, що ця крадіжка — діло рук когось із тих, хто їх оточує?

— Ймовірно. Дуже вже чиста робота. Але й такі, як Богданович, можуть інсценувати крадіжку.

— Турчин, ваша думка?

— Я згоден із Шушпаном.

— От і добре, — вже бадьоріше мовив начальник. — Проте не відкидайте і третю версію — про злодіїв зі сторони. Правда, ми не знаємо, що покаже дактилоскопічна експертиза, які наслідки дасть ревізія, але в чеканні не будемо марнувати часу. Старшим оперативної групи призначається Турчин.


2

У своїй невеликій кримінальній практиці Павло твердо дотримувався правила: ліпше раз побачити власними очима і почути власними вухами, ніж десять разів послухати з чужих уст. Уточнивши в дільничного деякі деталі з біографій продавщиць, він того ж дня завітав до Поліни Богданович.

Жінка зустріла інспектора милою усмішкою. На обличчі — вродливому, але вже з помітним відбитком баламутного життя — не вловлювалося й крихти занепокоєння. Запросила Турчина до просторої світлиці з трьома широкими вікнами, які виходили в сад. Було тут чисто, затишно, стояли добротні, середньої ціпи меблі, дві килимові доріжки прослалися через усю кімнату, невеличкий килим висів на стіні.

«Із чого Шушпан узяв, що жінка живе не по можливостях? — дивувався Павло. — Певно, злі язики наплели йому, а він — нам».

— А знаєте, я ждала вас, — зізналася Поліна.

— Чого це?

— Бо вірила вам. Знала, міліції наговорять: вона і така, вона і сяка, вона здатна і на те, і на се… Ви ж, як люди чесні, порядні, схочете самі у всьому переконатися.

Старший лейтенант усміхнувся.

— От бачите, вгадала. То багатенько помий вилили на мою голову?

— Достатньо.

— Ах люди, люди… Чого вони такі? Я ж нікому й нічого поганого не зробила. Працюю чесно і живу таким життям, яке мені судилося.

В очах Богданович зблиснула сльоза. І все ж Турчин кинув жорстоке:

— Людям, наприклад, не подобається, що ви здали дітей в інтернат.

— Розумію. Дітей повинні ростити й виховувати ті, хто дав їм життя. Але ж бувають винятки.

— Безперечно. Однак у вашому випадку їх нема. Жодного.

— А може, в інтернаті моїх дітей краще за мене виховають?

У Турчина почало зроджуватися таке відчуття, ніби він ось-ось отримає облизни. Мить повагавшись, рубонув:

— Значить, дітям буде краще, якщо вони перебуватимуть подалі від такої матері, як ви?

— Господи, не бийте мене в саме серце! — зойкнула Богданович.

— І все ж?

Випуклі, густо нафарбовані губи продавщиці засіпались.

— Я бажаю своїм дітям добра. Розумієте: добра!

Ця відвертість втішила Турчина. Скортіло сказати щось гарне, заспокійливе, та зупинив себе: «Рано почепив їй ангельські крильця. Може, переді мною злочинець хитрий, мов біс, і, як в'юн, слизький».

— Вам подобається бути такою? — спитав, пильно вдивляючись у Богданович.

Вона не опустила очей, навіть віями не зворухнула, лиш по обличчю майнула темна тінь.

— Кожен живе так, як йому випадає…

— А може, хто як хоче?

— Я багато чого хотіла й зараз хочу. Тільки що з того? Зрештою, пізно мені переінакшувати своє життя.

Чим довше тяглася розмова, тим більше здавалося Турчинові, що перед ним сидить жінка, яку скривдило життя з самого початку.

— Змінити свою поведінку ніколи не пізно. І про це ми ще поговоримо. А зараз — до діла. Скажіть, хто, окрім матері й Касторської, може ствердити, що ви цієї ночі були вдома?

— Я вже казала вашому начальникові: ніхто.

— Ви сказали неправду. Нам відомо, що у вас був шкільний шофер Кіндрат Сташевський. Чому ви про нього змовчуєте?

Богданович низько опустила голову, пальці на руках, що розгладжували на колінах сукню, завмерли. Кругле обличчя відразу ніби зістарілось, ствердло, і зробити його добрішим не могло навіть сонце, що через вікно щедро обсипало жінку промінням.

— Чого я мовчу… А що я, — враз наколючилась, — повинна на всіх перехрестях кричати, що в мене підночовував сімейний чоловік?

— Вибачте, але нам треба знати. Тепер скажіть, хто із ваших друзів був у вас позавчора?

— Іван Морковченко і Світлана. Тільки ж — для чого вам все це? Вони — мої друзі, збираються в мене часто, інколи пересплять, — в голосі Богданович знову бринів сум. — Повірте, мені не дуже приємна така розмова.

Турчинові також не вельми приємно було цікавитися інтимними подробицями, але — служба.

Рипнули двері, і на поріг ступила Полінина мати. Як на свої роки, вона збереглася непогано — рівна, рухлива, зморшки на обличчі вміло приховані косметикою.

— Може, я подам каву?

— Дякую. Не треба.

— Ні, я все-таки подам. — Богданович-мати повернулася, щоб іти.

— Вибачте, але ж я відмовився, — ледь підвищив голос Павло.

— Не треба, мамо, — промовила Поліна. — Мабуть, Павло Якимович боїться, аби й про нього не наплели різного. Бо ж як-то одиноким жінкам? Варто комусь із чоловіків зайти, як уже й починають говорити… Ну, хоч бери та почепи на воротях дощечку: «Чоловікам вхід заборонено». А вже до почуттів… Які можуть бути почуття в одинокої жінки! А я ж, як і всі, і почуття в мене до Сташевського справжнє.

— Але ж у нього сім'я.

— То й що? Хіба я гірша від його жінки? Я навіть, якщо хочете знати, молодша й краща.

Такої відвертості Павло не ждав.

— Касторська у вас ночує часто?

— Не дуже. Як приходить Морковченко…

— Вони про це домовляються наперед?

— Звідкіля мені знати? Може, й домовляються.

— Отже, учора Морковченко мав з Касторською зустрітись?

— Такого я не казала. Вони позавчора обоє були в мене, то, може, й домовилися. А чого він не прийшов, того я не знаю.

Богданович-мати, зіпершись об одвірок, мовчки прислухалася до розмови дочки з інспектором. Очі приплющила, ніби дрімала, проте видовжене обличчя сковувала сторожка напруга. Видно, за щось потерпає, але за що?


3

Світлану Касторську, аби менше непокоїти батьків, які й так насьорбалися через неї неприємностей, покликав у сільраду. Вона з'явилася в точно призначений час. Низькоросла, кругловида. Обличчя рясно всипане ластовинням. Тихенько привіталася й зупинилася біля порога, лякливо блимаючи скельцями окулярів у простенькій оправі.

— Проходьте й сідайте, — запросив Павло, кивнувши на стілець біля столу.

Як тільки сіла, обережно, ніби боялася стільця, лівою рукою прикрила праву, котра була коротша й тонша. Вдаючи, ніби розписує ручку, він краєм ока роздивлявся дівчину.

— Ви, звичайно, здогадуєтеся, для чого я вас покликав?

Світлана мовчки хитнула головою.

— Скажіть, будьте ласкаві, з ким ви, окрім Богданович, дружите?

— Ні з ким.

— А Іван Морковченко?

Дівчина одвела очі в куток, де сивіли сутінки, тонкі губи зібралися в клубочок, але хутко розпустила й обережно провела по них язиком. Пальці лівої руки міцно стисли пальці правої.

— Якщо це вам неприємно, на моє запитання можете не відповідати.

У Світланиних очах зблиснула злість. Турчинові здалося, що ця злість для дівчини — як рятівна мушля для равлика. Варто тільки позбутися цього захисту — і вона стане безпорадною, навіть немічною. Тільки як цього домогтися?

— Отже, дружите з однією лиш Богданович? Не гнівайтеся, але я скажу: особисто мені ця дружба не подобається. Негарно про вас обох говорять люди.

Біля лівого кутика губ Касторської здригнулася якась жилочка. Обличчя застигло. Примружила очі.

— Сестру свою пошкодуйте! Теж мені… Бачила таких. Зітхають, шкодують, а потім тягнуться до пазухи.

Така відповідь не здивувала Павла, як то трапилося, коли розмовляв із Богданович, бо стверджувалося: з ким поведешся, від того й наберешся. Проте хіба тільки це? Ой, ні. Тут є багато від каліцтва, людської жорстокості.

— Ви даремно гніваєтеся. Не знаю, хто вас гірко скривдив, але мені шкода вас по-справжньому. І щиро вам раджу: поки не пізно, вибирайтеся з болота, в яке вас тягне Богданович. Інакше буде погано.

— Гірше, як є, не стане!

— Вас може обминути щастя. Кохання може обминути…

Тоненькі зуби Світлани вп'ялися в нижню губу, плечі судомно здригнулися. Турчин сподівався, що такий стан спонукає її на відвертість. Тільки де там! Коли глянула, в очах знову клубочилася гостра злість.

— Шкодують… Всі мене шкодують: і батько, і мати, і сестри, і ви. А мені що від цього? Хіба я від ваших жалощів стану такою, як ви усі?

— А хіба ви не така, як усі?

— А це що?! Що?! — Касторська різко підняла праву усохлу руку й тицьнула нею в Турчина. Через стіл не дістала, проте йому здалося, ніби прохромила груди, як багнетом.

Він підвівся й підступив до дівчини, котра, впавши головою на стіл, гірко плакала, і обережно, пальцями торкнувся до худенької спини.

— Не треба плакати. Прошу вас, не плачте.

Коли ж, нарешті, Касторська, наплакавшись, почала витирати окуляри од сліз, Павло побачив її обличчя і здивувався: було воно по-дитячому беззахисне — така, здавалося, н горобця не скривдить.

… Кіндрат Сташевський з'явився на виклик трохи раніше. Заходив до кабінету непоспішливо: обережно відчинив двері, перш, ніж переступити поріг, окинув поглядом старшого лейтенанта, одну ногу переставив, а з другою затримався, ніби вибирав для неї місце, або й узагалі не знав, переставляти її чи ні. Така нерішучість не пасувала до високої, широкоплечої статури.

— Ви вже, певно, знаєте, що обкрадено сільмаг? — не зводячи погляду з Кіндрата, заговорив Турчин.

Водянисто-сірі очі Сташевського округлилися.

— Але, пробачте, — перебив інспектора, — до чого тут міліція, коли грім порося вбив?

— Спробуємо з'ясувати.

Турчин підсунув ближче до себе папір, взяв ручку, даючи зрозуміти, що збирається вести протокол.

— Де ви провели цю ніч?

— Вже й це міліцію цікавить? Ну й діла!

— Міліцію, знаєте, все цікавить.

— Розумію. Прекрасно розумію, хоча… Однаково, вже як вчепилися, то не відчепитеся. Так що зізнаюсь: був у Поліни Богданович. Додому пішов десь перед досвітком.

— Хто, окрім неї самої, може це підтвердити?

— Мати її, ну, й Світлана… І моя законна. Не дивіться на мене осудливо. Тут таке діло, що серцю не накажеш. Воно, конєшно, душа за дітьми болить, але тут таке діло, що їхнє тільки-но розвидняється, а моє вже на вечір хилить. Зараз вони мене не зрозуміють, а пізніше… Тут таке діло. І мене колись малим батько кинув, і я на нього гніву не маю.

— То ви збираєтеся залишати сім'ю?

— Таке діло, що доведеться…

Електрична лампочка звисала низько над столом, горіла яскраво, і Павло гарно бачив обличчя Сташевського — воно, окрім задуми, нічого не відбивало. До зустрічі цей чоловік уявлявся Турчину зовсім іншим: неохайним, брудним, брезклим, із синім носом. Аж ні — весь пашить силою та здоров'ям. Може, й справді закохався — сивина в голову, а біс у ребро, чи як там?

— Не скажете, чому вчора у вашій компанії не було Морковченка?

— Хіба я знаю… Може, щось перебило.

— А він мав бути?

Кіндрат відповів не відразу. Правда, як і раніше, нічим не видав хвилювання.

— Знаєте, точно не скажу. Тут таке діло, що він сам по собі, а я сам по собі. Так що прошу вибачення.

Настрій у Павла зіпсувався: чи не завчасно зустрівся з шофером? Може, треба було спочатку більше дізнатися про нього, подивитися, так би мовити, збоку, аж тоді вже спробувати заглянути всередину. Доводилося втішатися лише тим, що в роботі інспектора карного розшуку нічого марно не пропадає.

— Як ваша машина?

— Якось там… А взагалі, то не машина, а купа металобрухту. Сам дивуюся, як вона бігає.

— Вчора виїжджали нею?

— Ага. Вдень їздив на станцію, по брикет. Зробив ходку й баста — обірвало циліндри.

— Отже, увечері ви нікуди не їздили?

— Я ще й зараз на приколі, і коли знімуся — одному богу відомо. Дурне діло, скажу я вам, зі шкільними машинами: всі вимагають, щоб колеса крутилися, а ніхто й на руку не плюне. Ото що сам дістанеш, те й маєш.

— Де ж ви «дістаєте»?

— Тут таке діло, що ліпше не питайте, бо не скажу.

Розслідування явно збочувало, і Турчин нічого не робив, аби спрямувати його в потрібне русло — якщо по правді, він і сам не знав, де ж воно, оте потрібне русло.


4

Сільмаг стоїть у центрі села, з обох боків до нього підступають хати, кілька хат і навпроти, через дорогу, тому й не хотілося вірити, що ніхто нічого не бачив і не чув.

— Треба поговорити з тими трьома, що раненько поїхали в райцентр на роботу, — сказав Турчин дільничному.

— Треба, то треба, — в'яло відказав Шушпан.

… Тоня Осипова, вгледівши лейтенанта, зблідла. Вдав, ніби не помітив тої переміни: попросив пробачення за те, що потривожив, спитав, чи й досі вона шиє людям одежу, якщо так, то, певно, засиджується за північ і, може, бачила біля сільмагу чи на вулиці щось підозріле. Пояснив суть справи.

Осипова слухала пильно, очей не ховала, як відразу, коли зайшов, навіть спробувала причепуритися: обсмикала білого халата (вона працювала санітаркою в райлікарні), поправила на голові білу косинку, зняла з лівого плеча пилинку, либонь, і в дзеркальце хотіла глянути, вже й руку упхнула в кишеню. Проте відказала дратівливо:

— Нічого не бачила!

— Чого ви гніваєтеся, — м'яко мовив Шушпан. — Я у всіх, хто живе поблизу сільмагу, розпитую.

— Запитуйте, хіба я щось маю. Тільки ж кажу: нічого не бачила.

— Не бачили, то й не бачили.

Лікарню Шушпан зоставив із якимось терпким невдоволенням, і все ламав голову: чого поява його так злякала жінку?

Хлопців, Сашка Косарського і Петра Ясенка, знайшов у майстерні міжколгоспбуду. Косарського трохи знав — минулого року виматюкав колгоспного бригадира і вхопив за те п'ять діб арешту. Високий, рудуватий, на лейтенанта поглядає спідлоба, на запитання, де був учора ввечері, зухвало відказав:

— Де був, там уже нема.

— Слухайте, Косарський, — Шушпан ледве гамував роздратування, — будьте чемнішим і не забувайте, з ким маєте справу.

— А я нічого не зробив, аби мною займалася міліція.

— Я й не виставляю вам звинувачень. Просто цікавлюся, де були вчора. Може, пізно верталися додому і помітили щось підозріле біля промтоварного магазину чи й усередині.

— А що там скоїлось?

— Обікрали.

— Так би й сказали, — ніби зрадів Косарський. — А то: де був, що робив. — І помовчавши: — Додому я й справді йшов пізно, але нічого такого не помітив.

Петро Ясенко на противагу своєму товаришеві був низькорослий, чорний. На дільничного дивився спокійно, не гарячкував, ні-ні й усміхнеться. В задумі пошкріб пальцем верхню, густо засіяну коротким волоссячком (певно, відрощував вуса) губу і промовив:

— Біля магазину чи в магазині, здається, нічого такого не бачив. А дорогою стрів диспетчера автопідприємства Морковченка. Мабуть, ішов додому. Поздоровкався з ним і все.

— Далеко це було під магазину?

— За метрів шістсот, як не більше. Навпроти хати Тур-баків. Було то перед досвітком.

Якщо вірити продавщицям та Сташевському, Морковченко вчора в їхній компанії не був. Звідкіля він міг вертатися так пізно? Спитав у хлопців. Ясенко і рота не встиг розтулити, як Косарський одрізав:

— Він перед нами не звітує!

— І все ж? — наполягав Шушпан.

— Не знаємо і знати не хочемо! — знову вихопився Косарський.

Дільничний глянув на нього не вельми привітно: здавалося, цей хлопець поставив собі за мету усьому перечити.

— Морковченко йшов із порожніми руками?

Хлопці, немов по команді, звели очі на лейтенанта.

— Ви думаєте, що то він? — першим озвався Ясенко.

— Я просто розпитую про всіх, кого бачили пізно.

— То ви й про нас вивідували? — гостро блиснув зіницями Косарський.

— Ще не «вивідував». Сподіваюся, ви самі поясните, звідкіля верталися так пізно.

Ясенко зніяковіло всміхнувся, а в Косарського від злості засіпалася нижня губа з тоненьким, червонуватим шрамом з лівого боку.

— Я вам не збираюся розказувати! — вигукнув. — І взагалі, яке ви маєте право мене допитувати?!

— Маю. Так що звольте відповідати на мої запитання. Я жду. Ну! Звідкіля вертали вчора ввечері?

— Від дівчат, звідкіля ж іще, — тихо мовив Ясенко.

— Ви можете їх назвати?

— Чого ж… Я проводжав Лену Карплюк, ну, і затримався.

— А ви, Косарський?

Той, посопівши, буркнув:

— Міліція вже скоро буде заглядати в горшки.

— Треба буде — заглянемо. То кого проводжали з танців?

— Ніну Мусійчук.

Женучи мотоцикла назад, у Королівку, Шушпан зло картав себе: «Не маю підходу до людей. Одвик від оперативної роботи? Ще спаскудити допит з Морковченком — і більше нічого не треба».

Цього чоловіка він трохи знав. Десь років десять тому притягався той до кримінальної відповідальності: приїхав із відрядження й застав молоду дружину з коханцем. Засліплений ревнощами, вхопив ножа — дружину вдарив двічі, коханця її — раз, і хоч рани були легкі, проте суду не минув. Вдруге не одружувався, лише міняв молодиць та дівчат, як циган коней. За чотири останні роки, відколи Шушпан на цій дільниці, міліція справ з ним не мала. На роботі старанний, слухняний, правда, трапляється перехилить чарку-другу, але то таке…

Виглядав Морковченко значно старшим за свої тридцять п'ять: голова сива, довгасте обличчя посмугували зморшки, очі дивилися втомлено, байдуже, нібито у світі їх нічого вже не цікавило. Такий погляд буває у людей, які багато знають і яких нічим не здивуєш, або ж у таких, котрі до всього збайдужіли, нічого вже від долі не ждуть. Іван, певно, належав до останніх.

— Чи здибав я вчора Петра Ясенка? Здибав. Од дівах плівся. Молодий та ранній.

— А ви звідкіля вертали?

Морковченко на мить запнувся.

— Я… Я теж звідти.

— Від Світлани?

— Вчора я в неї не був. В іншої подушку грів. А от у кого, того сказати не можу. Хоч на куски мене ріжте.

Дільничний поїхав од нього ні з чим.


5

У Турчина був гарний настрій: щойно прочитав Любиного листа, де вона сповіщала, що переводиться на заочний відділ. Тепер вони будуть разом. Завжди разом.

— Не вішайте носа! — підбадьорював посмутнілого від невдач Шушпана. — Це ж тільки початок, і він не такий поганий, як вам здається. Може таке статися, що ви натрапили на гарний слід: виявляється, разом із Морковченком відбував покарання за крадіжку в магазині Степан Котляр. На волю вони вийшли майже одночасно, але роз'їхалися по різних районах. Згодом Котляр знову заліз у магазин. Після відбуття другого покарання заявився до нас, і зараз працює в Королівці, в майстернях «Сільгосптехніки».

— Ти диви, а я й не знав, що вони так близько знайомі. Ну, тепер і справді інший фасон! — повеселішав дільничний.

— Найперше нам треба дізнатися, які між ними стосунки, де був, що робив Котляр минулої ночі. З Морковченком іще я спробую поговорити. Сподіваюся, вам неважко буде встановити, чи, крім Касторської, є ще хтось у нього.

Морковченка, як і Касторську, Турчин запросив до сільради. Зайшов горблячись, важким кроком, не сідав, поки його не запросили. Руки поклав на коліна. Коліна були круглі, руки тонкі, м'які, не звичні до фізичної праці.

— Прошу вибачити, Іване Петровичу, що турбуємо вас удруге. Тільки ж ви самі винні: раз уже вас міліція питає, то треба відповідати.

— Але ж яке діло міліції до того, з ким у мене шури-мури?

— Воно так. Але в даному випадку — треба, може, для вашої користі.

— Мені від вас нічого не треба. Зараз я стараюся не вступати в конфлікт із законами.

— А з мораллю?

— Мораль — штука тонка: в мене вона одна, у вас друга, у Богданович третя. Всякому городу прав і права, як у школі вчили.

— Дозвольте, але ж є мораль, за якою живе суспільство.

— Плямований я…

«Викривлена в нього душа, ще й добре викривлена, — з жалем відзначив Павло. — Нелегко буде з ним».

— Ви тут згадали Богданович. Якщо ваша мораль не співпадає з її мораллю, то чого ви буваєте у неї вдома?

— Ви ж прекрасно знаєте, що я ходячу не до неї, а до Світлани Касторської. Скажете, вона набагато молодша від мене? Так, може, молодість її і приваблює мене. Знаєте, якщо тобі під сорок, то тягне до молодих, як злодія — красти. Правда, вона не дуже файна з виду, але вночі того не видно. Чого ви на мене так дивитеся? Я ж — як мужчина мужчині. А потім, вам не відкрий карти, то самі в них заглянете. Що вас іще цікавить у моїх стосунках із Світланою? Чи люблю? Ні, хоч і нашіптую їй про любов. Хай потішиться.

— Чим — обманом? — не втерпів Павло.

— А чом би пі? Хіба до мене хтось на неї глянув? Зараз же повноцінних дівчат під зав'язку. Так що вона повинна бути мені вдячна за те, що її ощасливив. Не буду таїтися: вона вдячна…

— Віддячує вам дармовими випивками й закусками? — посміхнувся Турчин.

— Не тільки…

— Чим же іще? — вхопився за слово старший лейтенант.

Морковченко, либонь, спохопився, що бовкнув зайве: замість безпечності, котра змінила роздратування, з яким зайшов до кабінету, з'явилися вагання, сумніви.

— Ви закони, як я здогадуюся, поважаєте?

Іван примружився, ніби розмірковував — говорити правду чи брехати, мовчанкою, знав, не одбудеться. Враз брови розслабилися, пальці правої руки пробігли по коліну, а губи зворухнулися.

— Хіба що з поваги до закону, бо так говорити якось не того. Ще погано про мене подумаєте.

Павло не стримався й самими кутиками вуст посміхнувся, мовляв, невже ти, чоловіче, такий недалекий, аби не розуміти — після того, що ти тут наговорив, я не можу про твою особу думати гарно.

— Так що ж вона ще робить для вас?

— Якось я заїкнувся, що хотів би мати доброго транзистора, так вона купила мені «Спідолу». А недавно, на день народження, подарувала електронного годинника.

— Більше нічого не дарувала?

— Так, дрібнички різні…

— А гроші?

— Гроші я позичав.

— Багато?

— Нє. Раз тридцять карбованців, другий — п'ятдесят, потім — десять, згодом — ще п'ятдесят.

— І досі не віддали?

— Ні, але ви не думайте… Я віддам. А зараз вона мовчить, не нагадує, то куди спішити.

Павло виразно відчув, як увесь напружується, мозок починає працювати гарячково — таке з ним траплялося завжди, коли після довгих блукань у потемках дізнань вдається натрапити на слід злочинця. «Чи не тому ти, голубе, розкрив мені карти про Касторську, щоб заховати Котляра? Ну ж бо, вдамо, що на твою принаду клюнули».

— І ви не задумувалися над тим, що вона дарує крадене?

— Нащо мені такі тонкощі? Наше діло ясне: дають — бери, б'ють — тікай. Зрештою, звідкіля ви взяли, що то крадене? В них заробіток — дай боже кожному. Нарошне не беруть третього продавця, щоб більше перепадало. Та й тижнів два була ревізія. Знайшли недостачі якихось нещасних тридцять карбованців.

Заробітками продавщиць Турчин устиг поцікавитися. Вони й справді високі, до того ж, Світлана всі гроші витрачає на себе, додому не приносить і копійки. А от про недавню ревізію почув уперше. Треба буде поцікавитися нею.

— Ви у Богданович буваєте тільки тоді, коли там є Світлана?

— В основному. Поліна, скажу вам, не дуже розщедриться для мене. То бабця з тих…

— З яких?

— Ну, як вам сказати? — зам'явся Морковченко. — Вона без вигоди для себе й кроку не ступить. А яка її вигода з мене? В неї є Сташевський…

— А то що за чоловік?

— Чоловік як чоловік. Компанійський, не скупердяга.

— Ви сказали, що буваєте в Богданович тільки тоді, як там є Світлана. Вчора вона прийшла, а ви ні. Чому?

— Не знав. Позавчора й питався, але вона сказала, що не прийде. Робота, мовляв, удома.

— Так і сказала?

— Ага, так і сказала: «Завтра не приходь, бо мене не буде. Дома е робота».

«А може… Може, крадіжка в магазині і його відсутність у Богданович якось пов'язані? Спровадили, щоб не заважав? Але ж оця легкість, з якою розповідає про все, що пов'язано з Богданович та Світланою. І Котляр… Воно так легко в'яжеться…»

— А що ви сказали Світлані?

— А що сказав: як є робота, то роби.

— Виходить, ви також не дуже прагли зустрічі?

— Якщо по правді, то так. 6 друга на прикметі, заміжня.

— Може, все-таки полегшите роботу нам: скажете, хто вона?

Морковченко насупився.

— Бачу, ви все ж підозрюєте мене в крадіжці?

— Вам уже дільничний пояснив: перевіряємо всіх, кого бачили пізно неподалік магазину.

— Я теж говорив йому, що даремно витрачаєте час. Дали б мені спокій.

— Цього, Морковченко, я вам не можу обіцяти.


6

Турчин подивився у вікно, потім на годинник. Вже вечір, а руки порожні: хто злочинці, де їх шукати? Дуже не хотілося, щоб ними були Касторська або Морковченко. Досить того, що життя їхнє і так скривджене. Може, через те й такі колючі, грубуваті. Пригадував їхню поведінку і все більше переконувався: так, тільки так воно і є — зневіра в добро огрубила їхні душі, але й ця зневіра, лихий забирай, може і на злочин штовхнути. Виходить, розслідування ведеться правильно. Мав би відчуття вдоволення самим собою, Шушпаном, тільки де там! На серці важко, хоч вовком вий.

Павло підвівся, пройшовся по кабінету, знову сів, відчуваючи в спині легке поштрикування. Цупкий, непокірний чуб упав на очі, і він різким рухом поправив його.

У двері постукали.

— Заходьте! — кинув сердито.

На поріг, блимаючи скельцями окулярів, несміливо ступила Світлана. Забачивши розгніваного, невдоволеного Турчина посеред кабінету, вона зупинилася.

— Проходьте й сідайте, — мовив Павло й поліз до кишені по цигарку.

Поки він курив, Світлана сиділа нерухомо, дивилася собі під ноги, цього разу, вже ніби навмисне, ліву руку прикрила права, коротша і тонша.

— Сподіваюся, ви вже заспокоїлися? Дівчина хитнула головою.

— Не треба все брати близько до серця… А потім… Ніколи себе не ставте нижче за інших. Повірте, я знаю людей, які перебувають у гіршому становищі, ніж ви, і нічого. Знаходять своє місце в житті.

Павло, сам не бажаючи того, знову збивався на стежку, що привела дівчину до істерики. Зараз до істерики ніби не велося — слухала спокійно, як підвела очі при перших словах, то більше й не опускала, все частіше дивилася на інспектора — чи не могла втямкувати, що йому від неї потрібно, чи проймалася довірою.

— То що ви мені порадите? — несподівано спитала.

Очі звузилися і крізь окуляри дивилися холодно, колюче, а тоненькі губи ще дужче витягайся.

«Ох, які ми страшні», — подумки всміхнувся Турчин.

— Найперше порадив би кинути дружити з Богданович.

Світлана задумалася. Здається, вона починала вірити, що вдруге її покликано тільки для того, щоб прочитати мораль. І трохи розслабилася.

— Але ж ми разом працюємо, — мовила довірливо.

— Працювати можна, а дружити не обов'язково. Та й до Морковченка радив би пильніше придивитись. До речі, чого це його вчора ввечері не було у Богданович?

Дівчина хвильку подумала.

— Хіба йому неодмінно треба бути щовечора?

— Але ж досі так було: с ви — є він. А тут враз не прийшов. Не захотів приходити чи ви не веліли?

Бачив, як зіниці її очей за скельцями окулярів стають неспокійними, обличчя видовжується, застигає, губи стулилися, немов боялася, щоб крізь них не вихопилося зайве слово. Проте, відігнавши муху, яка нахабно лізла в очі, здоровою рукою прикрила скалічену.

— То як же все-таки воно було?

— Для чого вам? Між нами різне буває.

— Мене цікавить лиш один вечір. Так чого він не прийшов?

— Бо я йому не дозволила. Сказала, що в мене дома в робота.

У Турчина й руки опустилися. Але ж, чекай-но, іще не все втрачено.

— Проте ви дома не зосталися. А якщо так, то ви його обманули?

— Не зовсім. Мати збиралася прати, то я хотіла допомогти, але прийшов із роботи батько й почав читати мені мораль. Я розсердилася й побігла до Поліни.

Мабуть, говорила правду, бо таке легко перевірити. Турчин, уже для годиться, задав ще кілька запитань і відпустив Світлану. На душі було незатишно, і коли побачив у дверях усміхненого Шушпана, подумав роздратовано; «І чого він втішається? Тут плакати треба».

— Є новини! — з порога бадьоро гукнув дільничний. — Гарні новини, — додав, щоб заінтригувати Турчина.

— Кажіть.

— Чого й прибув, — усміхався Шушпан. — Значить, новина така: Морковченко, як ви й сподівалися, підтримує дружні стосунки з Котляром — два дні перед крадіжкою вони зустрічалися в Тоні Осипової.

Турчин збадьорився: це й справді новина. Тільки невже вони такі дурні? Хоча… Котляр ніколи обережністю не відзначався. А може, придумав хитрий хід: мовляв, хто здогадається, що вони можуть отак відкрито зустрічатися та ще й у спекулянтки, та ще й неподалік магазину.

— Осипова. Осипова… — зазирнув у справу Турчин. Спекулянтка. За це мала ще в Тробовичах рік примусової праці. Та-ак. О, то вона не з Королівки?

— Ні, з Тробовичів. Там жила з матір'ю, а як та померла, продала хату й перебралася на станцію до одного вдівця. Потім зійшлася з розведеним, із Королівки. З тим, що на станції, ще й досі судиться за хату. Нинішній чоловік її ніби й порядний. Зараз він у Херсонській області, заготовляє солому для колгоспу. В Королівці молодиця за старе «ремесло» не бралася. Я думав: за розум взялася. А виявляється — ні, промишляє, лиш стала обачнішою: в селі нічого не перепродує, а в лікарні. Здається мені, і на роботу в лікарні прилаштувалася зумисне: там же люди обертаються з усього району.

— Чим гендлює?

— Позавчора продавала саморобні пристрої для вирівнювання кришок, якими закручують банки. За один пристрій брала по двадцять карбованців. Глибше я не став копати, аби не сполохати кубло злодіїв.

— Що ж, непогано. Ще які новини?

— Ну, ця вже не вельми яка, але уваги варта. Ревізію за кілька тижнів до крадіжки робив бухгалтер-ревізор райспоживспілки Станіслав Токмачевський. Не знаю, що то за чоловік, тільки тут він показав себе не дуже: бував на квартирі у Богданович. Вона ж його і в буфеті пригощала… Турчин бадьоро розправив свої чорні вусики.

— Не, ви мене під кінець дня таки порадували. Спасибі. Тут є над чим задуматися.


7

Бухгалтер-ревізор райспоживспілки Станіслав Токмачевський поклав на стіл тоненьку синю теку.

— Тут усі документи ревізії королівківського магазину.

Перш ніж розв'язати теку, Павло пильно глянув на ревізора. Його зморшкувате, із приплюсклим носом обличчя було уважне, товсті губи ледь розтулені, одна рука лежала на колінах, друга на столі, пальці, а також долоні — синюваті від густих прожилок. Одягнений у дешевий костюм, комір квітчастої сорочки потертий, брудний.

— Я вже знаю, що ревізія нічого не виявила, — підтягнув до себе теку Турчин. — І все ж мені треба з вами поговорити. Скажіть, будь ласка, ви давно знаєте старшу продавщицю Поліну Богданович?

— Давненько, років сім.

— Якої ви про неї думки?

— Яка може бути думка? — повільно заговорив Токмачевський. — Моє діло, як мовиться, ревізорське: немає розтрати, недостачі, то й продавець добрий, а з цього боку, бачите, в Богданович все гаразд. Тридцять карбованців недостачі нічого не значать. Ну, а інше… В інше я не вникаю. Це справа начальства.

— А за які заслуги Богданович вас пригощала?

— Хотіла піддобритися, — і бровою не моргнув ревізор. — Та я своє діло знаю. Якби знайшов недостачі не на тридцять, а на три карбованці — і то записав би.

— А щоб на більше?

— Що — на більше?

— Ну, щоб знайшли розтрати на більше, на кілька тисяч?

— Що ви! Яка мова! Перш за все служба, державні інтереси. Я, знаєте, якщо вже на те пішло, ціную свою роботу. Якби був крутієм, мене не держали б на цій посаді ось уже майже десять років.

Турчин знав: Токмачевський став заглядати в чарку недавно, трохи більше року, а від пиятики до злочину один крок.

— Значить, у магазині на час ревізії було все гаразд?

— Це поза будь-яким сумнівом.

— Тоді мені не зрозуміло: для чого було Богданович до вас піддобрюватися?

— Про всяк випадок. Торгівля, мушу вам зізнатися, діло слизьке. Інколи й порядні люди горять на ній синім полум'ям.

Турчин, слухаючи ревізора, відверто, не ховаючись, посміхнувся. Не гасячи посмішки, з легкою іронією в голосі поцікавився:

— І додому вас запрошувала про всяк випадок? І ночували ви там…

Сказав і насторожився: що буде? І коли ревізор сердито зворухнув плечима, насупився, Павло аж дух затаїв. Однак сталося неждане: Токмачевський вирішив бути відвертим — певно, розумів, де сказано «а», там скоро скажуть «б».

— Все, знаєте, горілка… Випив, ну й, знаєте…

Турчин підтакнув, заохочуючи ревізора до дальшого зізнання:

— То правда, горілка нашого брата частенько підводить.

— Я радий, що ви мене розумієте. Мужчина, знаєте, завжди повинен бути мужчиною. Інакше — що про нього подумають жінки.

— Воно то так, але після цього в мене до вас, як до ревізора, немає довір'я.

— Так мені, дурневі, й треба, — зітхнув Токмачевський. — Але ж хіба я знав, що станеться крадіжка? Якби не вона, то так би все спливло, хіба що написали б жінці анонімку. Я вже вас буду просити: що хочте зі мною робіть, тільки ж за поріг оцю неславу не виносьте. В мене ж дорослі діти…

У поведінці ревізора не вловлювалося й крапельки фальші. Але ж чекай-но, який дурень зізнається міліції: «Я виявив розтрату і за певні послуги підказав продавщицям, як заховати кінці — інсценувати крадіжку». Потрібні факти, а їх нема. Може, світло проллє нинішня ревізія, тільки на це потрібен час.

Відпустивши ревізора, Турчин прочинив кватирку, щоб висотався цигарковий дим. Сам, зіпершись на лутку, дивився у двір, спочатку все ніби й помічав, а потім дивився й нічого не бачив. Лихий забирай, ніяк не можна знайти потрібної стежки! З інсценованою крадіжкою вилами по воді писано. Котляр з Осиповою більше не зустрічається. Морковченко — теж. Він наймав кімнату з окремим ходом у вже літньої одинокої жінки. Глухувата господиня бачила, що того вечора він кудись ходив, а коли повернувся — не знає. Любив Котляр випити, проте міри не перебирав, тільки як підпивав, — розщедрився, пригощав людей, котрі чимось йому подобалися. Останнім часом почав ласувати коньяками. Шушпан говорить, що він великий майстер, що очі бачать, те руки й зроблять: машини, мотоцикли будь-яких марок ремонтує «із заплющеними очима». Звідси й гроші.

Може, воно й так. Але ж факт залишається фактом: тієї ночі, коли сталася крадіжка, Морковченко й Котляр зустрічалися в Осипової. Друге: чому Морковченко не хоче зізнатися, звідкіля тоді вертався так пізно? Щоправда, Шушпанові вдалося встановити, що з Осиповою товаришує Яніна Бражевська: то чи не міг із нею зв'язатися Морковченко? Чоловік Яніни — шофер, їздить на повій машині, часто буває в далеких рейсах. Тої ночі його не було вдома. Треба ще раз поговорити з Морковченком. Котляра вирішили поки що не чіпати — дуже вразливий, а якщо він злочинець, то варто почекать, щоб передчасно не злякати.

До Морковченка Турчин поїхав на автопідприємство. Він саме весело й голосно розмовляв із білявою цибатою дівчиною. Вгледівши інспектора, спохмурнів:

— Я слухаю вас.

У диспетчерській були люди, і Павло запросив Морковченка під клен, на лавочку. День випав теплий, тихий, всі голосно розмовляли, кудись поспішали, і на інспектора (а був він у цивільному) ніхто не звернув уваги.

— То як, ще по надумали зізнатися, звідкіля тоді верталися так пізно?

— Ні, — вперто мотнув головою диспетчер.

— Завдаєте нам клопоту. Це раз. Друге: хочете і собі, і Яніні нашкодити.

Довгообразе Морковченкове обличчя витяглося ще дужче, на злегка побілілих щоках заворушилися жовна.

— На понт берете, начальнику.

— Не треба, Морковченко. Ви ж не фраєр, а всього лиш озлоблена людина, яка втратила віру в добро і справедливість.

— А вони хіба є?

— Огляньтеся, обдивіться. Підлоти, звичайно, вистачає, але рано чи пізно, а їй настане кінець. Погано, дуже погано, якщо озлобленість породжує підлість.

— Філософія.

— Як хочте, так і називайте. Тільки людина, яка хоч трохи задумується над життям, творити таке, як ви, не буде.

— Що я творю протизаконне?

— Шкода, що дії ваші не підлягають під статтю, а то я віддав би вас під суд.

— За що?

— Хоч би за те, що скалічили життя Пасторській.

— Ой, держіть мене, бо я падаю! — вигукнув Морковченко, але на обличчі його не зворухнувся жоден м'яз. — Хіба я в неї перший? А послухали б ви її. Ото вже філософія, то філософія!

— З вашою як, співпадає?

— В акурат.

— Можливо, то й ваша філософія?

— Можливо. Тільки я своїх поглядів нікому не нав'язую. Так що з Касторською в мене повний порядок.

— А з Яніною?

Морковченко трохи повагався.

— Те ж саме. У мене, знаєте, натура така: дають — беру, б'ють — тікаю.

— Зрозуміло. Ну, а тепер ближче до справи. Отже, від Осипової ви пішли до Яніни Бражевської.

— Як вам хочеться, то хай буде так.

— У Бражевської, окрім вас та неї, хто ще був?

— У таких випадках свідки не потрібні…

— А в Осипової? Тільки давайте, як той казав, без бре…

— Ви ж без мене все винюхали, — буркнув Морковченко.

— Знову вас заносить. А що самі про все дізналися, то що мали робити? Ви ж не хотіли розказати правди. І так, в Осипової ще хтось був чи ні?

— Був Котляр, слюсар із майстерень. Але у них стосунки чисто ділові.

— Точніше?

— Купляє в неї горілку. Може, ще на чомусь кантачать, тільки я не цікавився. Мені, знаєте, чужого не треба. Я ж не служу в міліції, — вколов.

Турчин пропустив те мимо вух.

— А які у вас стосунки з Котлярем?

— Інколи розіп'ємо пляшку, своє минуле згадаємо… Ви ж, сподіваюся, в курсі, яке воно в нас. Чи, бува, і не тому взяли під обстріл? Тільки от що вам скажу: помиляєтеся. Він зав'язав, а я й не збирався розв'язуватися. Знаю, чим пахне життя в клітинку. Я сказав усе.

— Буду сподіватися, — задумливо мовив Турчин.


8

Чогось кольнуло в спині, і Турчин підвівся, щоб трохи розім'ятися, але перш ніж рушити звичним маршрутом, од вікна до дверей, окинув поглядом папери на столі: тут були протоколи допитів, акти ревізій, наслідки дактилоскопічних досліджень, відповіді на запити, характеристики з місць роботи отих, хто проходив по справі. Дивився так, ніби саме з висоти можна краще розгледіти, знайти те, що так довго шукає. Перегорнув кілька аркушів акту останньої, вже після крадіжки, ревізії. Ревізори провели її старанно, але нічого такого, за що можна було б зачепитися, не виявили. Злодії брали в основному дефіцити, вкрадене з асортиментом співпадало, правда, одинадцять джинсових штанів були завезені в магазин понад місяць тому, але продавщиці пояснили, що тримали їх як резерв: буде горіти план, тоді викинемо. Взагалі, дефіцитів було багато, тільки й це легко пояснювалося: товарознавець — найліпша подружка Богданович. Дактилоскопічна експертиза підтвердила здогад — відбитки пальців належать продавщицям. Турчин невдоволено крекнув і одійшов до вікна.

Надворі сіяла мжичка. Дерева стояли набурмосені, зовсім голі. А коли бралися за розслідування, вони тільки-но починали губити листя. Павло мерзлякувато поворушив плечима, хоч у кабінеті було тепло, глянув на годинник: чи не пора обідати? Саме в цей час задзвонив телефон. У трубці лунав збуджений голос автоінспектора Степанченка.

— Ти дуже зайнятий? Заглянь до мене.

— Що трапилося?

— Прийдеш — побачиш. То я жду.

Турчин знав: автоінспектор уже третій день шукає шофера, котрий вночі наїхав на велосипедиста. На місці пригоди знайшли небагато — кілька невеличких лусочок зеленої фарби, що прилипли до зігнутого керма велосипеда. То означало: на крилах машини зостався слід. Трасою в основному їздять машини трьох районів, отож пошуки розпочали відразу в усіх трьох. Іще не встигли оглянути всіх великих господарств, а ще ж скільки таких, що мають по дві-три, а то й по одній машині. Степанченко, коли згадував про це, хапався за голову, бо злочинець не дурень, не стане чекати, поки його схоплять за руки, а спробує зафарбувати подряпини, або й замінити крила.

«Що ж це Сашкові підняло настрій?» — думав Турчин.

У кабінеті автоінспектора він застав низькорослого, лисого, кошлатобрового дідка — сторожа середньої школи.

— Ось цей товариш, — хитнув головою у бік Турчина, — також цікавиться. То, може, повторите, що казали про Сташевського?

— Коли треба, то чого ж, можна повторити. Тільки я, того, не певен. І мовчав би, щоб не совість: мучить вона мене — людину ж убито. Хоча, якщо говорити правду, Зубко далеко не втік од Сташевського: як і той, не висихав од горілки. Може, вона, клята, і штовхнула його під машину.

Потерпілий Зубко справді був алкоголіком, проте правил руху не порушив.

— І все-таки шкода, — зітхнув сторож, — людина ж бо… Лікуватися, кажуть, збирався їхати, і от…

Старий опустив голову. Він жалів Зубка, який прожив на світі трохи більше тридцяти років. Степанченко почекав і попросив розповідати далі.

— Я, товариші, знаєте, не певен, — зам'явся сторож. — Тут таке діло, що Сташевський також людина.

— А ви не бійтеся, — заспокоїв діда автоінспектор. — Задарма зі Сташевського і пилинка не впаде.

— І я так думаю, тому й прийшов. Значить, діло, я вже казав, було пізнього вечора, а вечір той випав тихий і теплий, то я відпочивав там, де учні книжки читають. Ну, знаєте, бачу: машина наша у двір заїжджає — і прямо в гараж. В гараж, то в гараж, діло таке, знаєте, але ж Сташевського нема й нема. І двері зачинені. Ну, думаю, знову вдома всіх порозгонив, а сам утік. Аж ні, чую: щось там робить, залізом бряжчить. Довгенько возився, я й не знаю, коли пішов. А ранком, значить, почув про убивство і чогось подумав про Сташевського…

— Ви ще про сварку нічого не сказали, — нагадав автоінспектор.

— Ну, перед цим, значить, Зубко перестрів Сташевського коло школи, і вони про щось голосно розмовляли, ніби й сварилися — дуже Зубко руками вимахував. А що воно сталося між ними, то не скажу, бо я після грипу, знаєте, недочуваю. Вже й по лікарнях ходив, і до баб, які зіллям лікують, і нічого. Тільки витратився.

Турчинові здалося, що дід кривить душею: на глухуватого не схожий — голос нормальний, не перепитує. Тоді для чого це? Сам же зголосився допомогти слідству.

— А до цього Зубко зустрічався зі Сташевським?

— Мабуть-таки зустрічався, і не раз, бо ж селище наше невелике, як не зустрічатися. Я, приміром, усіх знаю. Хіба якого там малого…

— А які між Сташевським і Зубком були стосунки?

— Чого не знаю, того не знаю. Ви краще в людей попитайте, в молодших.

— А як себе Сташевський поводив після пригоди?

— Це після того, як Зубка вбило? Лихо його знає. Ні світ ні зоря завів машину й кудись поїхав.

— А коли повернувся?

— Теж не скажу, бо я вдома був. Моя робота, знаєте, нічна.

Після того, як сторож пішов, Степанченко, примруживши праве око, глянув на Турчина:

— Ну, як?

— Якщо по правді, то не знаю, чого ти мене покликав.

— А ти знаєш, що цей Сташевський попри все відмінний водій. Жодного порушення правил руху, коли не брати до уваги, що часто сідає за кермо під газом. Я ж бачив, як він водить машину. Ас! От і закралася в мене думка: він убив Зубка навмисне.

— За що? — здивувався Турчин.

— Приміром, не поділили вкрадене.

— Я теж думав над цим. Тільки ж вони не були в близьких стосунках.

— Це ще треба встановити.

— Я всіх близьких приятелів-товаришів Сташевського знаю.

— Це трохи викривлює версію, — гарячий блиск в очах Степанченка пригас. — І все ж, я займуся Сташевським. Чує моє серце, щось тут є.

— Що ж, давай перевіримо твоє серце.


Сташевського застали в гаражі. Був у комбінезоні, кімнатних капцях, обличчя припухле, очі червоні, дихав горілчаним перегаром. Вгледівши у дверях інспекторів, відклав у бік стартера, якого лагодив, і зворухнувся, щоб іти назустріч, але відразу й передумав. На привітання відповів стримано.

— Хотіли б оглянути вашу машину.

— Дивіться…

Сташевський над столиком, де майстрував, прикріпив електропереноску. Освітлювала вона лише столик та шмат стіни, під стелею лампочки не було, тож машину виштовхали у двір. Степанченко зайнявся нею, а Павло зостався; в гаражі. Чого тут тільки не було! І побиті ресори, і два бензобаки, і з десяток некомплектних карбюраторів, і кілька карданних валів, радіатор та ще багато різного мотлоху, який навряд чи знадобиться колись, хоч і кажуть, що в господарстві, окрім хвороб, все згодиться. Але чогось вартого уваги не знайшли. На машині теж не знайшли слідів нічної пригоди. Турчин спохмурнів, але Степанченко, який на цьому знався краще, коли Сташевський заганяв машину назад у гараж, мовив підбадьорливо:

— Це ще не значить, що він чистий. За дві ночі можна поставити на колеса вщент розбиту машину. А тут суща дрібниця — замінити крило, буфер чи й радіатор.

— Але ж усе брудне, заляпане…

— А якщо вбивство завчасно сплановане? — брався за своє автоінспектор. — Бачив, який лобище? Не тішу себе думкою, що в такому лобі народжуються незграбні думки.

Сташевський досі почувався впевнено, нічим не проявляв тривоги. На запитання, де був того вечора, коли вбито велосипедиста, не замислюючись, відповів:

— Їздив на станцію.

— Вас туди послав директор?

— Ні. Я мав особисті справи. Не зовсім приємні, але тут таке діло, що біда примушує. Машина, самі бачите, стара, запчастин або ж грошей на ремонт — не дають. Директор знає лише одне: давай, їдь. Мушу якось викручуватися. Цього разу, правда, встрелив ноль цілих і стільки ж десятих. Не ті часи. То раніше… Тільки на перевезенні палива можна було відхопити дай боже! Як прибуде на станцію брикет чи вугілля — від клієнтів нема відбою. А зараз… Склад своїми машинами паливо розвіз — і ходи-свисти.

Така відвертість насторожувала: чи не навмисне виставляється з калимом, щоб відвернути увагу від головного?

— У скільки виїхали зі станції?

— Як добре стемніло. Мабуть, біля восьмої або на початку дев'ятої. Точно не скажу. А от що в гараж повернувся пів на десяту, знаю добре.

Зубка збила машина, що їхала з боку станції, і сталося це біля дев'ятої вечора. Від станції до селища тридцять п'ять-сорок хвилин їзди. Якщо припустити, що Сташевський виїхав зі станції о восьмій, то де він був п'ятдесят хвилин і чому точно пам'ятає, коли повернувся в гараж?

— Скільки їдете зі станції?

— Хвилин сорок. Машина, самі бачите, яка. Нею не розженешся.

— Де ж ви були п'ятдесят хвилин?

— Двічі зупинявся в дорозі: карбюратор барахлив. Першого разу зупинявся на трасі, другого — під селищем. На трасі, якщо хочете знати, стояв недалеко від місця пригоди, десь за метрів сімсот-вісімсот.

— Скільки ви стояли?

— Точно не пам'ятаю, десь хвилин двадцять.

— Якщо вам вірити, то ви проїздили місцем пригоди за кілька хвилин до її настання. Якщо так, то мусили б велосипедиста бачити.

— Не обов'язково. Тут таке діло, що люди на роботу у майстерні «Сільгосптехніки» та в ПМК ходять і їздять велосипедами навпростець, через лісок. Зубка вбито неподалік стежки, що перетинає лісок. Асфальтом він проїхав метрів сто п'ятдесят. Я прикидав: бачити його не міг.

— Чому це враз прикидали?

— Сумніви лізуть у голову: а що, як зачепив і не помітив?

Чому у Сташевського виходить усе так гладенько? Не інакше — або говорить чисту правду, або вбивство обмізкував до найменших дрібниць. Третього нема. Повагавшись, Павло, як йому здалося, підкинув козир:

— А що ви того вечора робили в гаражі?

— З тим клятим карбюратором возився. Тоді була субота, а в неділю я збирався вискочити на базар, щоб компенсувати невдачу на станції. І таке діло, що надії трохи оправдалися: п'ятьом дядькам порозвозив поросят.

— Ви тих дядьків знаєте?

— Ні. Проте, якщо треба, можу показати, де вони живуть. Тільки ще раз прошу: увійдіть у моє становище — не для себе старався. Коробку тут в одного напитав… Коли не вірите, можу сказати — в кого, тільки тут таке діло, що він теж у когось напитав.

«Якщо тільки Сташевський убив Зубка, і вбив навмисне, — думав Турчин, — то, напевно ж, вони не поділили крадене: Зубку дісталося менше, і в школу до Сташевського він приходив домагатися свого. А що не дружили… Тут іще треба багато чого прояснити, а найперше — перевірити, уточнити все, про що говорив Сташевський».

Сварку на шкільному дворі Степанченко випустив із голови, а Турчин змовчав навмисне — щоб передчасно не насторожити Сташевського.


9

Дружина Зубка — чорна, низькоросла, повільна у рухах молодиця — якраз поралася в хліві. На привітання відказала холодно, і Турчин подумав, що вона гнівається на міліцію, котра й досі не знайшла вбивцю її чоловіка.

Небо знову затягувалося хмарами, і знову сіяла густа і холодна мжичка. Жінка мовчала, до хати ие запрошувала. Руки були заквецяпі у вареній картоплі та мокрій дерті — мабуть, замішувала поросяті, але не витирала їх, хоч поряд на тину висіла ганчірка.

— Ви чого хотіли? — без особливої цікавості ковзнула поглядом по інспектору.

— Треба поговорити. Тільки давайте зайдемо в хату. — Не чекаючи згоди, Павло пішов до дверей, молодиця шморгнула носом і почалапкала слідом, а поки обчищав біля порога черевики, обминула його і зайшла до хати першою. Напросила сісти, а сама прихилилася спиною до одвірка, вкніпившись поглядом у покуть, де, зап'ятий рушником, висів портрет сумної бабусі.

Із сусідньої кімнати виглянуло двійко білоголових дітей — хлопчик та дівчинка. В їхніх очах не було журби, печалі, як у материних, а лише цікавість. Мати суворо подивилася на дітей, і ті заховалися. Затим знову спитала в Турчина, чого йому треба. Він пояснив.

— Та я ж усе-все, що знала, розказала, — зітхнула вона. — Пішов із дому, як завжди, десь біля восьмої вечора, а його машина вбила десь біля дев'ятої чи трохи пізніше. То хіба я знаю, де він був цей час? Може, в бухвет чи магазин завертав.

Певно, воно так і було, бо в кишені Зубка знайшли розтовчену пляшку з-під вина. Вдавши, ніби не знає, що покійний пив, Турчин спитав:

— Ваш чоловік заглядав у чарку?

— Через ту кляту горілку, може, й під машину попав, — не забарилася молодиця. — Раніше хоч на роботу йшов тверезим. Як тільки терпіли такого?

— Мабуть, не знали.

— Може, начальство й не знало, а ті, що з ним, замовчували, бо то все дружки його. Я не хотіла, щоб він ішов у сторожі, але дружок його, Іван Харчук, таки наполіг на своєму.

— Хто цей Харчук?

— Сторож. Я своєму говорила, щоб у колгосп ішов. Де там! Легкого хліба закортіло.

— Той сторожівський легкий хліб не так уже й оплачується. Де ж чоловік брав гроші на горілку?

— Що заробляв, те й пропивав. Додому й копійки не приносив. Правда, десь днів за три до смерті купив хлопцеві костюмчик, а дівчині пальтечко, і ще в кишенях його знайшла п'ятнадцять карбованців.

Турчин відчув, що починає хвилюватися.

— А до цього стільки грошей не знаходили?

— Якийсь карбованець-два.

— А в день зарплати?

— Те ж саме. Він одразу відносив гроші в буфет, де завсігди брав горілку в борг. Якщо й зоставалася якась копійка, то ховав од мене. Якось я домовилася з начальством, аби мені зарплату давали. Було мені за те…

— Бив?

— І кулаків набачилася, і матюків наслухалася. А поки не пив, чоловіком був. Кращого й не треба.

— То правда, горілка калічить людей. Кіндрат Сташевський, коли знаєте такого, колись теж був гарною людиною, а зараз, бачите, до чого дійшов.

— Той уже зовсім совість утратив.

— Кажуть, що й ваш із ним випивав.

— Хто їх знає. Вони, ці алкоголіки, часто збираються в «гадючнику». Тамарка там пригощає їх. З того пригощання вже й хату собі вимурувала, і машину купила, бо п'яниця, як заллє сліпи, тоді й помиї може хлебтати.

Розмова велася невимушено, і Турчин зважився на більше:

— Ви можете пригадати, де був покійний ваш чоловік тої ночі, коли обікрали магазин?

Жінка зворухнулася, ніби нарешті зважилася відірватися од одвірка, до якого тулилася спиною. Крізь смуток в очах прохопилося здивування чи й страх.

— Ви думаєте, що він обікрав магазин?

— Я такого не кажу, — повільно заговорив Турчин. — Але ж ви самі сказали, що останнім часом у нього завелися гроші.

Жінка задумалася.

— Він ніколи не приходив додому впору. Тоді теж, здається, повернувся пізно, може, у дві, а може, і в три години ночі.

Жінка, либонь, нічого не втаювала. Турчин слухав її втомлений голос, дивився на маленькі, поплутані синіми жилами руки, на сиві пасма кіс, що повибивалися з-під сірої потертої хустки, на сині мішки під очима, на кругле, змучене обличчя, що на нього старість передчасно наклала свій відбиток, і серце проймала жалість. Тихо попрощався і поїхав мотоциклом у ПМК, до Івана Харчука.

Був це чоловік огрядний, обличчя розповніле, сонливе. Якраз тої ночі, коли обікрали магазин, перевіряли пости. Харчук був напідпитку.

Інспектор знайшов його в невеличкій, наскрізь прокопченій цигарковим димом кімнаті. Важке повітря навіть у такого запеклого курця, як Павло, застрявало в горлі.

— Хоч би двері прочинили, — не втерпів, щоб не зауважити.

— Так холодно ж. Але якщо треба, то я можу.

— Хай уже. Як тут у вас, порядок?

— Порядок, — і, помітивши посмішку Турчина, додав: — Більше не зловживаю. За два роки служби раз собі дозволив, і тепер пляма на все життя.

— Свіжина підвела?

— Трохи свіжина, трохи покійний Зубко. Хоч що там казати, треба мати свою голову на плечах.

— Щось про Зубка ви нічого в пояснювальній записці не писали.

Харчук трохи повагався й заговорив:

— Діло минуле, чого там. Я тоді з колієм пригостився небагато. Думав, поки дійду на службу, все вивітриться. Так воно й було б. Та я прихопив свіжини, щоб Зубка пригостити. Ну, й горілки. Він же, думаю, пост здасть, йому можна. Спочатку Зубко дві чарки сам випив, а потім пристав до мене, як смола: випий зі мною та випий. От я і не втримався, освіжився. А десь перед досвітком перевірка, а в мене запах.

— Зубко тоді коли пішов додому?

— Пізненько, десь в години три ночі. Я ніколи не повірив би, що людину від трьох чарок так може розвезти. А його розвезло. Мусив оно там, — кивнув на вузький тапчан, — укладати, щоб проспався.

Турчин виразно відчув, як у грудях щось ніби обірвалося. Оце тобі маєш: версія «не поділили вкрадене», не встигла народитися, обрости фактами, лопнула, як мильна булька. «Але чекай-но, — чіплявся за останнє. — Звідкіля тоді в нього гроші? Може, як пригощався свіжиною, п'яний не був, лиш прикидався, щоб мати алібі, бо хіба й справді чоловік од трьох чарок так сп'яніє? З трьох годин ночі до ранку можна весь магазин перенести».

— Ви дружили із Зубком?

— Як вам сказати? В молодості трохи товаришували.

А згодом просто добре ставилися один до одного. І до начальства свого я ходив просити за нього не тому, щоб мати з ким випити. Хотів витягти його з горілчаного виру. Повірте, то було вперше й востаннє, коли я його пригостив.

— Хто ж його споював?

— Кажу ж — ніхто. Сам себе. Багато йому вже не треба було.

— Мені відомо, що Зубко, коли перебирав міру, вгощав усіх упідряд. За один вечір міг зоставити в буфеті весь заробіток.

— Таке за ним водилося рідко. Певно, тому, що й гроші рідко водилися. Він зарплату авансом пропивав. Що я йому не говорив, а він тільки сміється і про якусь дійну корову меле: мовляв, піймав таку. «Тепер, хвалився, буду доїти, аж гай шумітиме. Так що буде за що випити і друзів пригостити».

«Дійна корова… — напружено думав Турчин. — Міг же він, лихий забирай, вертаючись пізно з роботи, набрести на злодіїв. На очі їм не показався, зате потім став шантажувати. Якщо так, тоді стане зрозумілою і сварка зі Сташевським у дворі школи, і вбивство Зубка…»


10

З ПМК Турчин поїхав у селищну Раду, де на нього мав чекати Шушпан. Все ще сіялася густа мжичка. «Отепер можна просити в прокурора санкцію на обшук, — грівся од колючого вітру думкою. — Ясно мов божий день: крадіжку інсценовано».

Дільничний, ледь Павло ступив на поріг, підвівся з-за столу. Рудуваті брови Шушпана помітно ворушилися.

«Має новину», — відмітив про себе старший лейтенант і, міцно тиснучи руку Шушпану, спитав:

— Ну, як справи?

— Та ніби непогано… Вчора Осипова продала три вовняні кофти. Саме таких п'ять кофт було завезено в сільмаг за день перед крадіжкою.

Павло ще всміхався, але усмішка вже холола. «Що ж це воно, га? І версія «крадіжку інсценовано» летить шкереберть? А може, рано здіймати тривогу? Морковченко міг передати кофти Осиповій? Міг. Тоді як із Котлярем? Чому він з'явився в нашому районі, чому осів саме тут, де живе Морковченко? Якщо вони удвох обікрали магазин, то знову ж таки крадене могло потрапити до Осипової. Отже, якщо не Морковченко, Богданович, Касторська і Сташевський, то — Морковченко й Котляр. Що ж виходить? І тут Морковченко, і там Морковченко. На ньому й треба зосередити найбільше уваги. Так-так… Отже, всі версії схрещуються на одних і тих же. Може, вже й обшук на часі? Зачепити поки трьох — Морковченка, Касторську, Богданович».

— Ви не пробували встановити, де Осипова взяла кофти?

— Ні, хотів із вами порадитися. Можу висловити лише припущення: позавчора до неї заходив Котляр. Може, й передав…

— А як Морковченко?

— Став дуже обережним. Знає дорогу тільки на роботу й з роботи. По дорозі до Осипової Котляр завертав до нього. Пробув десь біля години.

— Щоб воно могло значити? — вголос міркував Турчин. — Зайшов, аби взяти кофти й віднести до Осипової?

— Лихо його знає… Мені здається, що перш, ніж виходити на Котляра та Морковченка, треба поцікавитися, чи не могла Осипова розжитися на кофти в іншому місці? Провернути це не так уже й важко: дізнатися, у які магазини завезли кофти, а потім пошукати продавців, із якими Осипова дружить.

Голубі, спохмурнілі очі Турчина жваво блиснули.

— А ви, лейтенанте, голова! Мені версії «не поділили крадене» та «крадіжку інсценовано» геть засліпили розум. А як бути з обшуком?

— Отут уже нічого не скажу. Може, порадитися з Кіндратенком?

Турчин торкнувся акуратних вусиків і мовив рішуче:

— Так і зробимо. Ви займіться Осиповою, а я махну в райвідділ. Дізнаєтеся щось істотне — шукайте мене.

Підполковник Кіндратенко подивився на старшого лейтенанта зверху вниз і докірливо похитав головою:

— Таки не слухаєте, роз'їжджаєте на мотоциклі. І коли вже до вас дійде, що здоров'я загубити легко, а знайти важко. Та й дуже рідко тому, хто загубив, вдавалося, знаходити.

— Так то ж для більшої оперативності.

— Машини зараз є. І автобуси ледь не в кожний населений пункт ходять. Доведеться написати спеціальний наказ, щоб на період великих холодів мотоцикли поставили на консервацію.

Голос у начальника був хрипкий, зморшки на лобі, в кутиках губів, очей не розгладжувалися й тоді, як мовчав. Розповідь інспектора слухав уважно, не перебивав і, як завжди, дивився або в записничок, або кудись убік — щоб підлеглий не губився під поглядом начальника. По тому як Турчин скінчив, довго, перш ніж заговорити, барабанив пальцями по столу.

— Я певен, що ви на злочинців вийшли, а от для того, щоб просити у прокурора санкції на обшук, того що маємо, замало. Але коли ви так наполягаєте, то я спробую поговорити.

Почали з Морковченка. Як йому про це сказали, він од» разу зблід, нижня губа засіпалась, погляд замигтів на вікні; Турчин навіть грішним ділом подумав, чи не збирається виплигнути через нього, тому підступив ближче, готуючись перегородити шлях.

— Я прошу вас, не йдіть, не робіть, — заїкався від хвилювання й поспіху. — Повірте мені, я не злодій. Я не обкрадав магазина.

— Тоді чого переживаєте?

— Мені не все одно, що про мене подумають сусіди, на автопідприємстві.

Це вже було щось нове. Досі ж бо Турчин мав диспетчера за чоловіка безликого, до всього байдужого. Та й характеристика з роботи була сіра, невиразна.

— Ми постараємося зробити так, щоб ніхто не знав, — пообіцяв Турчин.

— А поняті? Ви їм ротів не позатикаєте.

— Поговоримо, попросимо.

У шістнадцятиквартирному будинку Морковченко мав невеличку кімнату і ще меншу кухню. Обидві вони швидше нагадували занехаяну пивничку, ніж людське житло: всюди — повно бруду, пляшки з-під горілки, вина, пива; підлогу, мабуть, з того дня, як тут Морковченко поселився, не мили, вона була густо встелена корками й недопалками.

Обшук провели ретельно: все обдивилися, перетрусили, перемацали — і нічого не знайшли. Взагалі у Морковченка не було жодної речі нової: меблі давні, одежа, взуття — ношені. Видно з усього: чоловік живе одним днем.

— Я ж вам казав, — кривився Іван, — а ви не вірили. Чистий я.

— Де там чистий, — усміхнувся кисло Турчин. — Щоб отак запустити житло. А ще кажете, що поважаєте закони.

— Хіба ви в цьому не переконалися?

— Я переконався, що законом про житло ви нехтуєте.

Морковченко, похнюпившись, мовчав.

Богданович звістка про обшук не злякала — з нефарбованих губ не зникала глузлива посмішка. А Богданович-мати лиш дивилася на всіх засмучено, зрідка кривлячи губи, ніби збиралася плакати. Коли, нічого не знайшовши, зібралися йти, ледь не крізь сльози заговорила до вусатого понятого:

— Бачите, Івановичу, як воно: на кого бог, на того й люди.

Шушпан говорив про вусатого понятого як про людину чесну, пряму, і Павло збавив крок, аби почути, що той скаже. Однак марно. Чоловік тільки непевно кашлянув, і з того стало зрозуміло: сумнівається чоловік у порядності Богдановичів, але щось йому заважає сказати правду.

Батько Світлани Касторської, високий міцний чоловік із добрим, привітним обличчям, як тільки дізнався, чого до нього прийшли, сердито сказав своїй худій гостролицій дружині:

— Я знав, що це добром не скінчиться. А все ти, твої жалощі!

Жінка сумно дивилася чомусь тільки на понятих і топко схлипувала. Поняті ховали від неї очі.

Світлана, сидячи на стільці біля вікна, вся ніби скам'яніла — ні руху, ні слова. Навіть про руку-калічку забула, нічим її, як то робила на людях, не прикривала. Батько підступив до дочки, міцно взяв за підборіддя, щоб повернути обличчям до людей, але вона вирвалася.

— Що, соромно людям в очі дивитися? — кричав Касторський. — А мені не соромно? А матері?

— То не дивіться, — не підводячи голови, відказала Світлана.

— Ви бачили таку? Бачили? — кип'ятився Касторський. — Та я тебе зараз при всіх…

Він кинувся по ремінець, але йому на дорозі став вусатий понятий:

— Не дурій. Треба було вчити, як лежала поперек лавки.

Від Касторської теж пішли ні з чим. Турчин був темнішим від осінньої хмари: поспішили з обшуками, поспішили.


11

Всього на районну торгову базу надійшло дев'ятнадцять вовняних кофт монгольського виробництва. Дев'ять розподілили між сільськими магазинами (п'ятьом — дали по одній, королівківському — аж чотири), інші десять кофт дісталися райунівермагу. Шушпан легко встановив, що завідуюча відділом «Все для жінок» лікувалася в терапевтичному відділенні райлікарні, де Осипова працює санітаркою. Якщо спекулянтка перепродувала кофти з універмагу, то вони до неї потрапили тільки з рук завідуючої.

Опитування дільничний розпочав із молоденької продавщиці. Коли вона, вертаючись із роботи, залишилася сама, наздогнав і пішов поряд.

— Здрастуйте! — привітався якомога привітніше. — Не впізнаєте? Ви минулого місяця допомагали мені вибирати сукню для дружини. Пригадуєте, квітчасту таку, з короткими рукавами. Так ото спасибі вам: дружині вона дуже сподобалася.

Дівчина всміхнулася.

— Тепер я ваш постійний клієнт. А працюю я в міліції. Шушпан моє прізвище. Мені треба про дещо у вас розпивати.

Продавщиця враз насторожилася.

— У кінці минулого місяця ваш відділ отримав монгольські кофти. З чистої вовни, пригадуєте? Так ото мені хотілося б знати, скільки їх продано людям?

Дівчина, здавалося, й дихати перестала.

— Не бійтеся, чого ви? Я ж вас ні в чому лихому не підозрюю.

— Ви краще спитайте у завідуючої чи в директорші.

«А ти не така вже й простенька, недосвідчена, як мені здалося».

— Неодмінно спитаю. Але спочатку хочу почути від вас. Ви того дня торгували, і за ряд, де кофти, відповідаєте. Пригадайте. То дуже важливо.

— Не знаю. З наших купило троє, — і вона назвала всіх трьох.

— А з покупців?

— Мабуть, ніхто. Їх тільки три й викинули.

— Спасибі. І не переживайте. Ви нічого лихого не накоїли. Тільки хочу просити вас: хай все це — між нами. Добре?

Дівчина кивнула головою.

Тепер на черзі — касирша. Була вона середнього віку, товстенька, до побутової кімнати зайшла обережно, як запросив сісти, чемно подякувала, але не сіла — стояла неподалік і все ворушила пальцями правої руки. Дізнавшись, чого від неї хочуть, ожила:

— А лихо його знає, скільки тих кофт продано. Ми так багато всього продаємо. Хіба все втримаєш у голові?

— Голубі монгольські кофти бувають нечасто. Та що ж, коли вже у вас така погана пам'ять, то покличемо молоду продавщицю з галантереї. Вона сьогодні в такій кофті.

— Бий тебе сила божа, пригадала! Тільки не знаю… Чесне слово, не пам'ятаю — скільки.

— Хай. Але хто й скільки купив із працівників універмагу — пам'ятаєте. І не вдавайте з себе забудькувату. Врахуйте: від звільнення з роботи й суду за махінацію пайовими внесками вас врятувало чистосердечне зізнання й обіцянка надалі працювати чесно.

Касирка насупилася.

— Тут мого гріха нема. Моє діло таке: береш товар — плати гроші. Інше мене не цікавить.

— То хто з працівників універмагу й за скільки кофт заплатив? Завідуюча, приміром, за скільки заплатила? Чи брала задарма?

— Чого ж, — не підвела голови касирка. — Заплатила за всі п'ять.

«Всього отримали десять, — хутенько прикидав дільничний, — Три купили продавщиці, п'ять — завідуюча. Ще десь мають бути дві. Та лихо з ними, цими двома. Почую, якої заспіває завідуюча».

Завідуюча кинула з викликом:

— Я що, не мато права собі купити?

— Маєте, чого ж. Але не п'ять. П'ять ви взяли для перепродування, і перепродували їх не самі. Будемо з Оси-повою робити очну ставку, чи, може, обійдемося? Тільки не кажіть, що не знаєте санітарки терапевтичного відділення, того самого, де ви недавно лікувалися.

— Та знаю… — завідуюча вхопила себе за груди. — І що воно тепер буде?

— А це вже не мені вирішувати, — мовив Шушпан, поглядаючи у вікно.

Дрібний дощ ніби найнявся, як припустився звечора, то й досі не втих. У Королівку можна було й не їхати, з кофтами ніби все прояснилося, але треба, щоб до кінця було все ясно. Із Осиповою теж потрібно щось робити. Так що…

Осипова стріла лейтенанта привітно.

— Чогось ви зачастили до мене? Ой, дивіться, бо чоловіка маю ревнивого.

— Значить, любить, — і собі пожартував Шушпан. — А ви цього не цінуєте, знову беретеся за старе.

— За спикуляцію? Так яка тут спикуляція? Чоловік робить, а я продаю. І з цим не ховаюся, бо все чесно.

Шушпан відразу второпав, що вона має на оці пристрій, яким рівняють кришки для консервування.

— Не чув, аби ваш чоловік був такий великий майстер.

— Хіба я кажу, що мій? Один чоловік із майстерень…

Дільничному нараз перехопило дух. Ледве зумів за коротку мить взяти себе в руки.

— Котляр, чи що? — мовив недбало.

— А хоч би й Котляр. Він робить своїми руками, а не краде. Мені від того, що продаю, перепадають копійки.

— Зате від дефіцитів перепадають карбованці. На одних монгольських кофтах скільки вхопили? Державна ціна 90 карбованців, а збували за 160! Так що, громадянко Осипова, будемо ваші дії вважати незаконними, — і Шушпан витяг з планшетки папір для складання протоколу.


12

Оперативники зібралися в кабінеті начальника райвідділу. Турчин доповідав неквапливо, виважував кожне слово. Після того, як Котляр зостався поза підозрою, вся увага слідчо-оперативної групи була зосереджена навколо Богданович і компанії. Найперше — продублювали рейс Ста-шевського зі станції до Королівки того вечора, коли був убитий Зубко. Встановили: Кіндрат справді за кілька хвилин до злочину міг їхати тим місцем і не помітити велосипедиста. Було й інше на його користь: двоє людей бачили, як він біля селища порпався в моторі, а от що зупинявся неподалік трагічного місця, того ніхто не бачив. А саме перша зупинка викривала Сташевського.

Турчин викладав лише факти, висновків ніяких не робив, хоч і мав їх — кортіло почути думки товаришів. Однак усі мовчали навіть після того, як підполковник спитав, чи може хтось доповнити старшого лейтенанта.

— Ну, а чим пояснити, чому Сташевський зізнався, що він зупиняв машину неподалік трагічного місця? Турчин, що ви скажете з цього приводу?

— Ясніше ясного: перестраховка. Якби він змовчав, а ми самі встановили, то був би викритий з головою.

— Таке може бути, — погодився начальник. І до Степанченка: — На базар Сташевський сам їхав чи з пасажирами?

— З дому виїхав сам і на базар приїхав сам.

— Уточніть. Це дуже важливо.

Певно, в Кіндратенка була вже остаточна думка, але він іще не був переконаний, що вона правильна, тому іі мовчав. Заглянув у блокнотик (останнім часом він все частіше звертався до нього), обвів присутніх поглядом і спитав:

— Чи всі згодні з версією, що Зубко став жертвою власного, якщо можна так сказати, шантажу? Якщо так, тоді давайте гуртом подумаємо, де він міг зустріти злодіїв? Дорога від ПМК до його дому не пролягає ні біля магазину, ні біля школи, ні біля хати Богданович чи когось із її компанії. Шушпан, ви найкраще знаєте ті місця.

— Мабуть, у районі старих глинищ. Дорога, що навпростець до майстерень та ПМК, йде повз глинища.

— Якраз добре місце для схованки, — погодився Кіндратенко.

Турчин уже встиг обміркувати цю версію і знайшов у ній одну похибку: це ж тепер, коли Богданович і компанія знають, що на них упала підозра, до краденого не підійдуть і на гарматний постріл.

Підполковник помітив Павлів неспокій:

— У вас є сумніви?

— Сумнівів нема. Я от тільки думаю: вкрадене ми, може, й знайдемо, а як доведемо, що все те вкрали Богданович і компанія, а Зубка вбив Сташевський?

Кіндратенко подумав.

— Я думаю, що зуміємо, аби тільки знайти. Тут в іншому складність. Якщо виходити з того, що вбивство було навмисним, а противників такої версії я не бачу, то це значить, що воно підготовлене завчасно. Сташевський, передбачаючи, що при зіткненні з велосипедистом можуть бути пошкоджені крила, буфер, радіатор, подбав про запасні частини, поставив їх на машину перед злочином, а по тому поміняв на старі. В неділю, їдучи на базар, крила чи там іще щось по дорозі десь закопав або викинув. Цим і можна пояснити, чому в суботу затримався в гаражі, а в неділю не брав пасажирів. Є противники цієї версії? Нема. Тоді до діла. Сташевський займеться автоінспекція, глинищами — Турчин і Шушпан. Людей на допомогу я виділю. Тільки ж будьте максимум обережними, особливо ви, Турчин. Найкраще — йдіть у глинища вночі. Пам'ятайте: туди може навідатися хтось із компанії Богданович.

«А що, як вкрадене переховали?» — раптом запекло Турчину, але щоб не розхолоджувати Шушпана, промовчав. Після оперативки лиш попросив його подбати про залізні штирі, щоб було чим промацувати землю.

Рожеве сонце крізь просторе вікно густо заливало кабінет холодним промінням, на душі ставало холодно і непривітно. Голі дерева, чорна земля, хоча б цяточка чогось привабливого, аби війнуло в душу бадьорістю.

«Невже це передчуття невдачі? Але ж все за те, що вийшли на слід. Ну, не знайдемо нічого в глинищах, то й що? Зате знаємо, де шукати. А чи знаємо? Скільки вже було: здається, злочинця схоплено за руку, а він раз — і вислизнув, бо виявився порядною людиною».

Кислий настрій не полишав Павла увесь день, був із ним і тоді, як увечері із трьома міліціонерами їхав до Королівки. Зійшли з машини на асфальті, до глинищ, де вже чекав Шушпан, ішли по двоє. Там про всяк випадок одного поставили на чатах.

— Якщо вкрадене заховано тут, — говорив упівголоса Шушпан, — то його треба шукати оно на тому боці. Звідти глини вже давно не возять.

Небо яскраво, ніби на мороз, блищало зірками, під ногами всюди чавкало. Окремі калюжі не висихають, мабуть, і літом. В одній невеличкій Турчин ледве не загубив чобіт.

«От чорт! — мало не вигукнув. — Та саме тут Богданович могла намочити шкарпетки, які ми знайшли першого дня при огляді магазину. Ото турок! Не міг дотумкати відразу. Ноги потіють… Треба негайно відправити на експертизу».

— Товаришу Турчин, — зашепотів на вухо молодий міліціонер. — Знайшли.

— Що знайшли?

— Вкрадене. В поліетиленових мішках…

Павло якусь мить стояв нерухомо: от і піддавайся настрою.


13

Степанченко зі своєю службою почали пошуки з того, що обдзвонили всіх завгарів, а де їх не було, то механіків, інших керівників і попросили їх попитати у водіїв, чи ніхто останнім часом не продавав крил або ж інших запчастин до машини ГАЗ-63. З Марківки, села, що понад трасою, повідомили: один колгоспний шофер продав двоє крил од машини, яка цікавить міліцію. Автоінспектор поїхав у Марківку.

— Я торік отримав нового автомобіля, — розповідав шофер, — а мою тарабайку списали. Ну, я те, що хоч трохи було гоже, зняв і забрав додому. В господарстві, знаєте, все згодиться. А оце недавно заявився один. Так і так, каже, збираюся машину гнати в капіталку, а крила ще нічого. Якщо у вас є гірші, то продайте. Я й продав. Багато не взяв: сім карбованців.

— Ви знаєте того шофера?

— Здається, він із королівківської школи. Я його машину частенько зустрічав на трасі та на станції. Сьогодні теж бачив на паливному складі.

— Не звернули уваги, крила були ті, що продали?

— Сказати правду, не придивлявся.

Степанченко, коли був із Турчином у шкільному гаражі, бачив тільки одне старе крило. Попросили шофера, щоб поїхав із ними у Королівку.

Директор школи, чоловік років під шістдесят, товстий, незграбний, перш ніж заговорити, довго тер широку лисину:

— Що я вам скажу про шофера? Він хоч і випиває трохи, і дома не мирить, але машина… Якщо вона їздить, то тільки його стараннями.

— На капітальний ремонт не збирається гнати?

— Воно не завадило б, та наряду нема. Може, Сташевський щось придумає. В нього знайомі, зв'язки…

— А де він зараз?

— Вже другий день вчителям вугілля розвозить. Та коли треба, можна покликати: щойно повіз паливо Степану Кіндратовичу. Це недалечко.

— Поїдьте по нього нашою машиною. А ми почекаємо вас біля гаража.

Сташевський і справді був неподалік: через хвилин п'ятнадцять уже вкотив у двір своїм газоном. На землю зіскочив легко, пружно, привітався голосно, погляд найдовше затримав на колгоспному шоферові, і той знічено закліпав.

— Знову перевірка?

— Знову.

— Але скільки можна? Люди вже й так пальцями тикають у мій бік. Це якась напасть, слово честі! — обурювався Кіндрат. — То одне шиють, то друге…

— Обережніше… — зауважив автоінспектор. — Ви купували в цього товариша крила? — показав на колгоспного шофера.

— Купував. Машину мав здавати в капіталку, а крила, конєшно, ще добрі, самі бачите. Так не пропадати ж їм.

— Ви можете їх показати?

Па очі Сташевського впала тінь.

— Можу, але тільки одне, бо друге десь поділося. Не інакше, як діти потягли на металобрухт.

— Як же вони залізли в гараж?

— Я тоді, пригадую, кудись поспішав, і крила скинув під гаражем. Не думав, конєшно, що вони комусь можуть знадобитися.

— Таке може бути, — ствердив директор. — Учні тягнуть всяке залізяччя, аби тільки потрапило на очі. Якось одну важливу деталь до «Жигуля» були принесли.

— Ви шукали крило?

— Спохопився другого дня, ну, й відразу до брухту. Він у нас оно там за школою лежить. Все обдивився і не знайшов.

— Дивно, — посміхнувся Степанченко.

— Воно неприємно, але мушу сказати, — знову озвався директор. — Трапляється, учні з восьмирічки тягнуть металобрухт у нас, а наші — у них.

— Сташевський, ви були у восьмирічці?

— Ні, не дотумкав. Мені інше стукнуло в голову: хтось із шоферів поцупив.

— У вас є наряд на ремонт машини?

— Нема. Але мені пообіцяли…

— Хто?

— Цього я вам, конєшно, не скажу. Не хочу чоловіка підводити. Так що вибачте.


14

Висновки експертизи були такі, як і чекали: залишки фарби на кермі велосипеда, що на ньому їхав покійний Зубко, були ті ж, що іі на крилі машини, яку забрали в гаражі. А дрібні грудки глини на шкарпетках, знайдених у магазині при першому огляді, були з глинища, де злодії заховали крадене. До поліетиленових мішків ніхто не навідувався.

— Будемо їх брати, — говорив Турчин. — Підстав для цього більше, ніж треба.

— Не будемо поспішати, — стримував його Кіндратенко. — Щоб не вийшло, як із тими обшуками. Так що пошукайте нових беззаперечних фактів.

— Ніби ті факти на дорозі валяються, — сердився Павло.

— Не треба, — м'яко зауважив Кіндратенко. — Ми, якщо вже на те пішло, ще не маємо чим зв'язати обидва злочини: крадіжку в магазині і вбивство Зубка. А це дуже важливо: Сташевський, коли притиснемо, неодмінно спробує все звести до нещасного випадку.

— А крила?

— Крила, безперечно, факт, але ж цього мало.

Турчин вийшов од начальника роздратований, і коли Шушпан, якого застав у своєму кабінеті, стрів його веселою усмішкою, сердито подумав: «Чого він радіє? Тут вовком вити треба». Мовчки потиснув дільничному руку, буркнув:

— Що у вас?

— Ніби нічого істотного… Морковченко, правда, повернув Касторській її подарунки і гроші. Це наштовхує на деякі роздуми.

— Конкретно.

— Морковченко до крадіжки непричетний, але про щось дізнався й поспішає відмежуватися від цієї компанії.

— Все?

— Здається.

Турчин підвівся. Злість, яку він виніс од начальника, ще жила в ньому, тому й не міг зосередитися. Не допомагала і звична прогулянка від вікна до дверей.

— Може, поговорити з ним? — обережно підказав Шушпан. — Я сам не хотів. У вас це виходить краще.

— Де там краще. Давайте вже разом. І не будемо відкладати. Зараз же їдьте в Королівку.

Морковченко спочатку ніби й почувався непевно, але коли дізнався, що від нього хочуть, спокійно ствердив:

— Ви не помиляєтеся: я перестав із Світланою зустрічатися, і все, що вона мені дарувала, повернув. І гроші віддав. На лихо воно мені здалося разом із нею!

— А раніше про що думали?

— Раніше нею міліція не цікавилася.

— Але я і вами цікавився, — докинув Шушпан.

— То через неї.

— Справа не завершена, і може виявитися, що дівчина не винна.

— Я, знаєте, був би радий цьому. А поки що вмиваю руки.

— Ех, Морковченко, Морковченко, — похитав головою Турчин. — І що ви за людина?

— Звичайна.

— Навряд. Із такими, як колись казав мій дід, в розвідку не ходять. Ви ж близьку людину залишили в критичний момент.

Морковченко похнюпився, довго мовчав.

— Може, й так. Тільки я вже раз плямований і вдруге не хочу. І так дожився: з обшуком ходять, кожен крок мій винюхують. Чого доброго, ще Богданович заплутає у свої справи. Від тої баби всього можна чекати.

— Значить, ви певні, що вони із Світланою обікрали магазин?

Обличчя диспетчера якось ніби звузилося. Щось толочило його душу. Якби в неї заглянути хоч краєм ока…

— Певності нема, але, якщо на те пішло, підозра є. Мені треба було осмикнути її ще тоді, як ревізор шурував. Бачив же, не вилізло, що Свєта ходить, як у воду опущена. А то ні з того ні з сього стала мене допитувати: чи буду я її ждати, коли вона на кілька років виїде з Королівки. Варто було задуматися, чого це Богданович тягається з ревізором. Вона ж любить мужиків видних, а ревізор, певно, бачили — який?

Турчин запалив цигарку і, вгледівши, що в диспетчера пожадливо заворушилися ніздрі, підсунув до нього «Біломор».

— Пригощайтеся.

Морковченко подивився на інспектора, чи не жартує, взяв цигарку, пом'яв її в пальцях і підніс до рота. Турчин почекав, поки той зробив кілька глибоких затяжок, і заговорив:

— Якщо крадіжку в магазині інсценовано, то левину долю взяла Богданович, а Касторській дісталися крихти. Богданович обплутала дівчину, втягла її в злочин. А вона ж нещасна. Повірте, мені Світлану дуже шкода. Вас, правда, теж скривдила доля, але багато в чому ви завинили самі. А Касторська хіба винна, що народилася калікою і красою обійдена? А ви і ще хтось там до вас, якщо вам можна вірити, скористалися з цього… Люди, які були поряд, не помітили, не підтримали. Е, що говорити: скалічили життя дівчині, та й годі.

Слухаючи інспектора, Морковченко дивився перед себе, дим ковтав повільно — не видно, щоб у душі його хоч ледь прояснилося, проте й не видно, щоб там висіла суцільна темрява. Зрештою ворухнувся:

— Дарма стараєтеся, начальнику. Мене пробити важко, бо я товстошкірий. А потім усе, що знав, я вже сказав.

— А про розтрату ви ніколи нічого не чули? — глянув на нього пильно Шушпан.

— Ні. Проте здогадуюсь, правда, заднім числом, що вона була. Що я вам скажу: спробуйте розворушити Світлану. В неї шкіра тоненька, хоч і корчить із себе…

— Що ж, можливо, й скористаємося з вашої поради. Та й ви спробуйте скористатися з моєї: не звинувачуйте всіх у своїй біді. Виметіть із душі своєї чорноту, впустіть туди хоч трохи сонця, і ви побачите: життя прекрасне.

— Що ж, скористаюся з вашої поради. Принагідно.


… Касторська за тих кілька днів, що Турчин і Шушпан її не бачили, дуже змінилася — худа, бліда, під очима синці, очі червоні. Вбрана у все поношене. Сіла й відразу зібралася в тугий вузлик.

— То з чого почнемо? Може, ліпше буде, якщо самі про все розповісте. У вас іще є можливість пом'якшити свою вину.

— Я не знаю, чого ви від мене хочете.

— Отуди! Але почекайте: може, хоч скажете, чому Морковченко повернув ваші подарунки? Не бажаєте? Тоді я скажу: зачув, що пахне смаленим. А воно таки пахне, ой як пахне! Прочитайте ось цей папір. Також не хочете? Тоді я вам перекажу зміст його. Пам'ятаєте шкарпетки, які ми знайшли під час огляду магазину? Богданович сказала, що вони мокрі від поту. А експертиза встановила таке: замочила їх Поліна у глинищах. Так, так, у тих самих глинищах, де знайдено крадене в поліетиленових мішках. Що ви на це скажете?

Дівчина сиділа незрушно, лиш тонкі, білі ноги дрібно тремтіли.

— Обплутала вас Богданович, затуманила вам світ, до тюрми довела. Вона хоч знатиме, за що потрапить за грати. Ви ж бачили і знаєте її статки краще від мене. А що у вас? Пара чобіток, кілька кофт, суконь, ну, ще щось там із золота — обручка, кулони… Богданович хапала тисячами, а вам тицяла що з носа спаде. А якби ви були зізналися… До речі, Поліна і суму розтрати, щоб залякати вас, значно перебільшила. Скільки, вона сказала, не вистачає?

— Сім тисяч, — простогнала Касторська і заплакала.

«Ну, от і все», — подумав Турчин, але звичної радості, як то буває в подібних випадках, не відчув. Дивився, як здригаються худенькі плечі дівчини, як сіпається її скалічена рука, і йому стало важко, боляче на душі.


Загрузка...