Полуничний сезон

Справа восьма НІЧНІ ПРОГУЛЯНКИ

Була середина травня. Цвіли сади.

Павло Турчин стояв біля вікна, дивився на облиту цвітом яблуню, що росла в кінці вузького, посипаного жовтим піском двору, і чекав, поки Люба одягне Лідусю, щоб по дорозі на роботу відвести доньку в дитячий садок. Задзеленчав телефон.

— Привіт! — почувся в трубці басовитий голос Мамітька. — Ти вже поснідав? От і добре. Тоді виходь на вулицю, я зараз під'їду.

— Що трапилося? — запитала Люба.

Павло скосив очі на неї і спокійно перепитав:

— Ларьок на Млинах обчистили?

Млини — західна околиця райцентру, що впирається в обмілілу за останні роки річку. Там колись на крутих кам'янистих берегах стояли три млини. Тепер чорнів лиш один, та й він молов від електричного струму. Ларьок був невеликий, дощатий, вибір товарів не вельми який — рибні консерви, цукерки, печиво, куриво, ситро… Хто на таке поласився?

В Любиних карих очах зродилася тривога:

— Щось серйозне?

Турчин знав дружину, — вона не з тих, хто язика й на припоні не втримає, однак про свою роботу розповідав не часто. Зараз же не варто було критися, через годину про обкрадений ларьок знатиме все містечко.

— П'янюга якийсь заліз, — авторитетно заявила Люба.

— Хіба там торгують горілкою?

— Як горить план, підкидаємо ящик-другий.

— І коли ви вже перестанете жартувати з законом?

— Перестанемо, як плани не горітимуть.

— Візьмемося ми за вас, — напівжартома, напівсерйозно погрозив Павло.

Турчин краєм ока глянув у дзеркало, поправив краватку, поцілував Любу, Лідусю (це, як ішов на службу, робив завжди відтоді, як, переслідуючи злодія, ледь не позбувся життя) і заспішив до дверей.

Сонце сипнуло йому в очі яскравим промінням. Зупинився на хвильку, ніби для того, щоб призвичаїтися і до сонця, і до свіжого повітря. Почув, як на балконі рипнули двері, — певно, вийшла Люба, проте голови не підвів. За звичкою розгладив вусики (вони в нього й досі контрастували з чорним чубом, правда, були вже не білі, як перший рік, коли завів, а русі), перевірив, чи застебнуті ґудзики на піджаку, й глянув на дорогу. Біля хвіртки вже пригальмовував зелений «уазик».

Слідчий Мамітько, як завжди, мав вигляд бадьорого, вдоволеного собою й усіма чоловіка, широке, добродушне обличчя аж пашіло здоров'ям. Руку потиснув так, що Турчин, котрий теж не скаржився на здоров'я, ледь стримався, щоб не скривитися від болю.

— Ну й катавасія, га? — гув басом майор. — Справа, певно, не варта виїденого яйця, а все ж справа. І вже маленький мінусок у профілактичній роботі.

— Не кажи гоп…

— Перескочимо!

На перший погляд, усе, як і говорила Люба, було за те, що в ларку походили п'янюги. Замка на дверях зірвали ломиком (од нього зосталися вм'ятини), взяли п'ять пляшок горілки, три банки консервів, кілька пачок цигарок та ще трохи цукерок. Продавщиця, літня жінка, розповідала:

— Приходжу на роботу, а двері навстіж, і от вони, — кивнула на трьох жінок і чоловіка, що віддалік прислухалися до їхньої розмови, — стоять: «Ми думали, — кажуть, — ви кудись відлучилися, то ждемо». А в мене серце йокнуло, як побачила розчинені двері. Нічого їм не можу відповісти. Заглянула всередину — ніби все на місці. Однак попросила, щоб подзвонили в міліцію. Поки ви їхали, я краще роздивилася і побачила, що таки вкрали…

— А гроші були?

— Ні. Я завжди забираю. Коли зоставляю, то якісь там копійки. Цього разу в коробці теж було трохи дрібноти… Я вже перерахувала: карбованець сорок сім копійок. Думаю, нічого з того не взяли.

— Де стояла коробочка?

— Та осьдечки, де й стоїть, — на цьому стільчику.

Недбало збитий із недоструганих дощок стільчик був на видноті. Злодії, безперечно, бачили коробочку. Чому ж її не зачепили? Були п'яні? Поспішали? Чи, крім горілки та закуски, їх нічого не цікавило? У кутку ларка зіп'ялися один на одному два ящики з порожніми пляшками з-під вина й горілки.

— Ви що, приймаєте склотару? — сердито звів брови Мамітько.

— Як вам сказати… — Зам'ялася жінка. — Трапляється.

— А трапляється, що ви, попри все, ще й продаєте спиртне на розлив?

Продавщиця кліпнула товстими повіками й опустила голову.

— Ну, ви даєте! — обурювався Мамітько. — Ніби не для вас закони пишуться.

Тим часом людей прибувало, воші підступили до ларка зовсім близько. Мамітько, відвівши продавщицю вбік, спитав її, хто серед них «перебирає часто міру». Таких тут не було, але на кутку жило аж троє. Обдивилися ларьок з усіх боків, місце, звідкіля вирвали скобу, Турчин оглянув через лупу, яку завжди носив із собою, але відбиткив пальців не знайшли. Турчин пішов вивчати сліди довкіл ларка, а Мамітько знову вернувся в приміщення. На що іще можна було надіятися? А лихо його знає. Просто не міг змиритися з думкою, що ніде нічого. Уважно, прискіпливо обмацав поглядом кожний закуток, ящики, пляшки. І старався недаремно: між фанерним ящиком за стіною знайшов чималий недопалок «Столичних».

— Олено Петрівно, ви курите?

— Ви що? — враз почервоніла жінка. — Ще, хвалить бога, не здуріла.

— Цими днями в ларку ніхто не курив?

— А хто може? До мене зрідка заглядають лиш дочка та внучка.

— Сигарети «Столичні» у вас бувають?

— Нема зараз. Їх рідко завозять.

— Коли були в останній раз?

— Може, з місяць, а може, більше.

— Ви всі продали?

— Здається, всі. Хіба що пачка якась завалялася. Але навряд.

П'янички, як правило, вдовольняються дешевими цигарками. Кому ж належить недопалок? Зайшов Турчин. У його руках був короткий виквацяний у болоті ломик.

— Ось ним і було скручено замка, — пояснив. — Знайшов його метрів за двісті в болотяному рову.

Продавщиця придивилася до ломика.

— Знаєте, чий він? — перехопив той погляд Мамітько.

— Ні. Але спитайте в людей.

— Запитував. Ніхто не знає, — сказав Турчин.

— Їх там цілий гурт, — втрутилася продавщиця. — Один на одного дивиться. А ви по одному. Дивись, і розв'яжеться в когось язик.

Так і вчинили. Білява симпатична молодичка, з якої почали, мило всміхалася, на запитання відповідала охоче, ломика, твердила, бачить уперше, всі сусіди порядні, добрі, вона й чоловік лягають спати рано, тому нічого не бачать і не чують. Із русявої літньої жінки кожне слово довелося витягувати, але жодне з них теж нічого не давало слідству. А от високий літній чоловік, котрий назвався Микитою Омельчуком, іще з порога став говорити, що ларьок — то справа рук його сусіда Михайла Климчука.

— Він же непробудний п'яниця. Через ту пиятику його жінка покинула. Якось заліз у мою хату, горілки не знайшов, то одеколон вижлуктив. З одежі нічого на дворі не можна зоставити — вкраде й на горілку проміняє. Таких, як цей Климчук, аби людям життя не отруювали, треба відправляти до білих ведмедів, хай лід там смокчуть. А ви бесіди з ними проводите, лекції їм читаєте…

Після Омельчука ще розмовляли з одним чоловіком та двома жінками, од них нічого істотного не дізналися. І лиш років чотирнадцяти хлопчик сказав, що такого ломика він бачив у дядька Микити.

— Омельчука? — перепитав Мамітько.

— Еге. Живе навпроти ларка.

Майор обурювався:

— А він одхрещувався: не мій. І чого, питається? Аби мені хто сказав, що такий солідний чоловік, як він, зламав двері у ларку, щоб узяти кілька пляшок горілки, ніколи не повірив би. Ану ходімо до нього. Почуємо, якої тепер заспіває.

Омельчук перестрів працівників міліції посеред двору. Двір був не такий уже й просторий, але чистий, від хвіртки до хати, хліва та літньої кухні вели асфальтові доріжки. Дрова порубані й складені акуратними стосиками, зверху накриті руберойдом, гілля в садку проріджене, стовбури побілені. На городі вже щось зеленіло.

— Може, зайдемо в хату? — скосив Микита очі на сусідній двір.

— Ми ненадовго. Хочемо, щоб іще раз роздивилися ломика. Добре роздивилися. Щоб людей не кликати, аби вони допомогли вам його розгледіти.

Омельчукові брови здригнулися, опустилися й застигли. Ломика брав так, ніби він був розпечений до червоного. Покрутив у руках і тихо, поглядаючи то на дорогу, то на сусідський двір, мовив:

— Певно, мій.

— Чому ви не сказали одразу?

— Бо точно не знав, мій чи не мій — він був у болоті. Як упізнаєш?

— Ви змовчали тільки через це?

Омельчук довгі руки запхнув у кишені, потім витяг.

— А, що буде, те буде, — нарешті зважився. — Я таки не був певен, що ломик мій. І ще й боявся: зізнайся — впаде підозра, тягати почнуть. Ну, а прийшов додому, скрізь обшукав і ніде не знайшов. Значить, таки мій…

— Ви пам'ятаєте, де стояв ломик?

— Он там, під стіною, біля дровітні.

Ніч була темна, і навряд, щоб без ліхтарика його знайшли, та й із ліхтариком, якщо не знаєш, де стоїть, знайти нелегко.

— Ви не чули, щоб хтось уночі ходив по подвір'ю?

— Не чув. Правда, сплю я міцно. Але син з невісткою сплять чутливо.

— Вони живуть із вами?

— Зі мною. Обоє працюють на харчокомбінаті. А я пенсіонер. Однак дома не сиджу. Ще маю посаду в позавідомчій охороні.

— Ломик завжди там стоїть?

— Завжди. В мене кожна річ має своє місце.

Отже, треба дізнатися, хто брав ломика. Перераховуючи людей, котрі бувають у його дворі, Омельчук говорив про них, як про чесних і порядних — мовляв, ні я, ні діти мої з поганими не знаємося. Якщо хто й міг потягнути ломика, то тільки Климчук.

Климчука вдома не застали. Однак те, що побачили, давало поживу для роздумів. Двір і хата виглядали так, ніби тут ніхто не жив: од тину лишилися тільки струхлявілі стовпчики, подвір'я густо заросло споришем, ішли по ньому, як по пружинистому матраці. Город — соток на вісім — був скопаний тільки наполовину, на другій половині буяв бур'ян, цегляна хата облупилася, на вікнах ні тюлю, ні фіранок, двоє — затулені пожовклими газетами. Невеличкий дерев'яний хлівчик похилився, двері перекособочилися, не чутно, щоб у ньому щось рохкало та мукало…

У райвідділ слідчий та оперуповноважений повернулися, можна сказати, з порожніми руками. Тільки й того, що ломик. Певно, тому Мамітько й накинувся на дільничного інспектора Дмитра Яківчука, бо злість його знемагала:

— Слухайте, у вас на дільниці крадіжка, а вас носить чорт знає де!

Яківчуку було за сорок, у міліції працював давно, майже весь час на одній дільниці. Старанний, мовчазний, похмурий на вигляд. Жартуни пустили чутку, що саме через ту невеселість він не просувається по службі.

— Я вже пояснював начальникові: порибалив, а як вертався, камеру пробило. Запаски ж, як на гріх, не було.

— Щось упіймали? — Турчин спробував перевести розмову в інше русло.

— На спінінг дві гарні щучки.

— Ну, тоді юшка за вами.

— Юшка їм у голові, — зло буркнув Мамітько. — Зайдемо до мене.

Кабінет його був невеликий, тіснуватий, проте стіл із приставкою, як у Кіндратенка.

— Ось подивіться і скажіть, хто із них потенціальний злодій? — майор поклав перед старшим лейтенантом список осіб, які бувають в Омельчука.

Яківчук читав без поспіху, проти одних прізвищ ставив хрестики, проти інших — галочки. Хрестиків було більше, і майор та капітан губилися в здогадках. Прочитавши, прикрив список долонею, ворухнув густими зморшками на лобі й заговорив:

— Із тридцяти трьох я більш-менш непогано знаю двадцять вісім. Двадцять сім — народ ніби надійний, лиш до одного не маю довіри — Сашка Марченка. У містечковому колгоспі він працює агрономом по захисту. Родич Омельчука, небіж по сестрі. Задерикуватий. Якийсь час керував усією агрономічною службою в колгоспі, але не зжився ні з колгоспним, ні з районним начальством.

— А як із горілкою?

— Та ніби не дуже…

— З роботою справляється?

— Не зовсім… Часто критикують.

Майор вийняв із планшетки новий список.

— До цих також придивіться. Особливо до тих, чиї прізвища підкреслені.

Яківчук лиш ковзнув по списку поглядом.

— Знайомі.

— Тим краще. Діло піде швидше. Може, до вечора і впораєтеся.

— Який ви швидкий, товаришу майор.

Мамітько невдоволено хитнув головою, проте від зауваження втримався.

— А що ви скажете про Михайла Климчука?

— Нічого не скажу: він поза підозрою.

— Як?! — в один голос вигукнули Мамітько і Турчин.

— Він лікувався від алкоголю. Не знаю, чи надовго вистачить того лікування, бо це ж не вперше, але поки що тримається другий місяць. Якщо будете говорити з ним, то я попросив би, щоб обережніше… Знаєте, цього разу сам виявив бажання вбити в собі зеленого змія. Я з жінкою його розмовляв: хочу, щоб повернулася до чоловіка. Вона все ще роздумує. Може, і налагодиться у них життя. Так що ви обережніше з ним…

— Постараємося, — пообіцяв майор. — А ви ж давайте оперативно…

Через хвилин десять по тому, як дільничний зоставив кабінет, у двері постукали.

— Так, — різко озвався майор.

Несміливо порога переступив худорлявий, непевного віку чоловік. Одежа на ньому була старенька, але чиста.

— Здрастуйте, — стяг із голови злинялого картуза. — Мені сказали, що ви мене викликали.

— Ви Михайло Климчук?

— Ага.

Майор і капітан після інформації дільничного не знали, з якого боку й підступитися до чоловіка.

— Така, значить, справа, — обережно почав Павло. — Ви вже, певно, знаєте, що на Млинах обікрали ларьок. Це близько біля вашої хати. Може, щось бачили, чули?

— Та ніби нічого такого… Хіба що, як ішов додому, то під сусідським тином стояв «бобик» і в ньому хихикали дівчата.

— Коли то було?

— Та вже пізненько, може, за опівніч. Я, знаєте, до одного дядька підрядився хлів мурувати. Вдень, знаєте, не випадає, зараз у рембуддільниці працюю, то я потихеньку вночі. Господар провів світло…

Турчин відчув, як біля серця в нього заворушилася якась поспішлива теплота. Мамітько теж напружився.

— Машина від ларка стояла далеко?

— Метрів за триста.

— Ви могли б показати місце?

— А чого там…

— Давай, Павле, змотайся, — попросив Турчина Мамітько.

Земля, де стояла машина, була глиняна, суха, вм'ятини від протекторів позначилися слабо. Зате під штахетом знайшли зачервоненого губною помадою недопалка. Отже, Климчук не помилився: в машині була дівчина. На Млинах жило одинадцять шоферів, але ніхто з них не мав власної машини і не працював на автомобілях ГАЗ-69 та УАЗ-469. Молодих було четверо. Котрийсь із них міг викрасти машину з гаража, але сигналів про це не надходило. Крім того, жоден із молодих водіїв у дворі Омельчука не бував. І все ж, хоч за щось та вдалося зачепитися: Омельчуків небіж Сашко Марченко, мабуть, додому повернувся пізно, бо другого дня на роботі заявився ледь не перед обідом, а увечері не був на танцях. Міг же він із своїми дружками підкотити до ларка. Де в дядька стоїть ломик — знав.

— Яківчук, ви говорили, що мали з ним клопіт. Який?

— Зимою в Будинку культури зчинив бешкет. Дали вісім діб.

— Хто його батьки?

— Гарні люди — батько механізатор, мати доярка. Обоє передовики, фотографії висять на колгоспній Дошці пошани.

— Треба дізнатися, де він був і що робив цієї ночі.

— Спробую.

— Ну, а що за люди оті п'ятеро, про яких ви з тих тридцяти трьох, що бувають в Омельчука, нічого не знали?

— Та ніби порядні… А до решти ще не встиг придивитися.

Ранком другого дня із Сухої Волі надійшла звістка про нову пригоду: одна доярка, поспішаючи на ферму, натрапила на важко побитого хлопця Петра Яремчука.

— Бачу, хтось лежить під тином і тихо стогне, — розповідала. — Подумала — нализався. А в нас є такі, що ніколи не висихають. Плюнула спересердя й пішла. Та потім мене ніби щось шпигнуло: вернись. Підійшла я, глянула… Господи-боже мій, наш Петро, весь закривавлений! Я до нього, питаю, хто тебе так, а він — хоч би словечко. Тільки хрипить, і очі заплющені. Я й наробила лементу.

Хлопця доставили в лікарню непритомного, з переломом ключиці й травмою черепа. З області викликали нейрохірурга. Він зробив складну операцію, але хлопець до пам'яті не приходив. Батько його, моложавий головний агроном колгоспу, мовчки смоктав цигарку і на всіх дивився важким поглядом. Мати, ланкова, теж іще молода, гарна, плакала і все поривалася в палату.

Про Петра ніхто нічого поганого не говорив. До армії їздив на вантажній машині, після армії пішов на ферму слюсарем-наладчиком. Завідуючий фермою вихваляв його на всі лади: і працьовитий, і слухняний, і з дурними компаніями не водиться, і з чаркою не дружить… Батько запевняв: «Мій син ніколи й нікого першим не зачепить, але й скривдити себе не дасть. В армії десантником служив, там чогось навчився — міг і двом, і трьом дати раду». Все це стверджувало думку, що на хлопця напали з однією метою — відібрати в нього японську магнітолу. Напали зненацька, він не боронився — упав і не зворухнувся. Було лиш незрозуміло одне, де міг заховатися нападник — вулиця широка, рівна, заасфальтована, по обидва боки — тротуари, штахети, поблизу ні деревця, ні кущика, ні телефонного стовпа. Засів по той бік штахету і вдарив чимось залізним по голові? Тільки ж саме тут паркан був високим.

Неподалік того місця, де лежав Петро, на асфальті виднілися сліди різкого гальмування.

— Тоді яка ж це раптовість? — заперечив Мамітько.

— Повно, він знав тих людей і нічого лихого від них не чекав. Може, то були не друзі, а просто знайомі, їздив же скрізь…

— Чого він кинув шоферувати, не цікавився?

— Нібито через дівчину. Вона працює на фермі.

Турчин уже бачився з нею. Красуня, яких небагато.

Торік скінчила десятирічку, вступала в Білоцерківський інститут на зоотехнічний факультет, не пройшла за конкурсом, повернулася в село й на другий день прийняла групу корів-первісток. Коли Оксана дізналася про нещастя, що сталося з Петром, кинула все, прибігла. Як побачила Петра — закривавленого, нерухомого — болюче зойкнула й знепритомніла.

Капітан розмовляв із дівчиною в лікарняному скверику. Відповідала йому нескладно, часто зовсім замовкала, звівши очі на третій поверх лікарні, де містилося хірургічне відділення. З горем-бідою Турчин дізнався, що після репетиції в клубі Петро провів її додому, і там, біля воріт, проговорили ледь не до ранку.

— А скажіть, у клубі нікого чужого не було?

— Ні.

— І ніхто чужий вам не зустрічався?

— Ні. Ви їх половите? — глянула на капітана благально.

— Зловимо. Неодмінно.

Згодом, їдучи на мотоциклі до райвідділу, зрозумів, що не зможе глянути в ті голубі, довірливо-полохливі очі, поки зло не стане перед судом. А коли ще від дільничного дізнався, що Оксана сирота, живе в тітки, то й зовсім утратив спокій.

— Яка тебе муха вкусила? — дивувався Мамітько.

— А тебе хіба не кусає? Нічого ж не маємо…

— Прудкий дуже. Глянь-но на годинник, скільки ми працюємо?

— З учорашнього дня.

— Як-то? — звів брови майор. — Думаєш, що крадіжка в ларку й оця пригода взаємопов'язані?

— Щось тут є, — нерішуче промовив Яківчук. — Оті вчорашні й сьогоднішні сліди від гальмування…

— Давайте конкретніше, — слідчий обвів поглядом оперативників.

— Конкретного поки що нічого сказати не можемо, — сказав дільничний. — Але підозра є. Взяти Сашка Марченка. Вчора він на роботу спізнився, і дружок його, Вітька Моргун, — теж.

— Де працює цей Вітька?

— Агрономом у «Сортнасіннєовочі». Що то за контора і який там начальник — ви знаєте? Він більше молоду свою жінку глядить, ніж роботу. Правда, там і роботи тої катма. А на безділлі чортополохи ростуть.

Турчин згадав про знайдений неподалік обкраденого ларка недопалок зі слідами губної помади.

— Дівчат вони мають?

— Сашко постійної не має, сьогодні з однією, завтра з другою. У Віктора є, але вчора її у містечку не було: їздила у Вінницю до тітки. У цих гуляк є ще друзі, але я не встиг як слід про всіх дізнатись.

— Шофери серед них є?

— Аж двоє. На вантажних працюють.

— Ними треба зайнятися в першу чергу, — сказав Мамітько. — Ну, і Сашком. Отой ломик мене непокоїть. Сашко бував у дядька й міг бачити, де він стоїть. Треба також дізнатися, хто з дівчат з цієї компанії курить, і роздобути їхні недопалки.

— Дівчат таких небагато, — зауважив Турчин. — Було б непогано до всіх придивитися. Ну, і слід пильнувати, чи не з'явиться в кого японська магнітола. Може, захочуть продати. Вона коштує немало.

— Резонно, — зробив висновок Мамітько.

Турчин посміхнувся: «А він таки має начальницькі замашки…»

Начальник райвідділу Кіндратенко слухав оперативників мовчки, зрідка роблячи помітки. Крізь розчинене вікно лилися м'які пахощі саду, вривалися звуки вулиці: прогуркотіла машина, слідом продеренчав мотоцикл, тонко крикнула дитина, а по якомусь часі розсипався дівочий сміх…

— У вас усе? — полковник обвів підлеглих поглядом.

— Та ніби, — непевно відказав Мамітько.

Кіндратенко долонею пригладив ще досить густу, але вже зовсім сиву шевелюру, кашлянув:

— Біднувато… А то й зовсім бідно. Жодного факту, одні домисли. Згоден, збіг двох пригод ускладнює роботу. Проте якби ви проявили більше розпорядливості, то мали б хоч щось. А то ж і досі не знаєте, чим займався Марченко вночі. І про дружка його, — начальник глянув у блокнотик, — Моргуна теж нічого не відаєте. А треба врахувати, що, окрім цих двох, ви більше нікого не миєте. Та й коло пошуків треба розширювати. І більше настирливості, вміння, а то дочекаємося ще однієї пригоди.

Турчин слухав начальника, втупившись поглядом у середину великого, добряче потертого столу. За нього Кіндратенко вперше сів, коли мав на плечах лише капітанські погони. Кажуть, він тоді був веселий, компанійський… Та й Павло ще застав трохи того в його характері. Це вже останнім часом став дратівливим, завжди чимось невдоволеним, підлеглі вже почали забувати, коли й кого хвалив востаннє. Зовні полковник теж змінився: на широкому лобі повно зморщок, погляд збляк, плечі опустилися, кістляве обличчя все частіше застигає в задумі, зрідка на ньому пробігають сірі тіні. Кажуть, то тривожать давні рани, яких іще хлопчиком набрався в партизанах. Про те, як воював, він не говорив нікому, хоча щоразу, як тільки мінялася погода, скаржився, що крутить прострелена нога чи пробите осколком плече. Навіть знаходилися жартуни, які посилали до начальника: піди, мовляв, хай скаже, чи буде сьогодні дощ.

— Всі ми сходимося на одному, — вів далі полковник, — що в ларьок залізли молоді. А от придивитися пильно до райцентрівської молоді ніхто не хоче. От ви, Павле Якимовичу, що можете сказати про неї?

— Молодь як молодь, — знизав плечима Турчин.

— Нічого певного? Погано. Сходили б у кіно, на танці, згадали б парубоцькі роки.

— Таке скажете.

— А чого. Рано себе в старики записали. Я, коли вже на те пішло, в такому віці, як ви, ще парубкував. А ви знічуєтеся, коли вам говорять про танці.

Як вийшли од начальника, Мамітько штовхнув Турчина ліктем:

— Здає шеф…

— Нічого не здає, — заступився за Кіндратенка Турчин. — Просто настрій поганий.

— Останнім часом він став псуватися в нього дуже часто.

— Певно, тому, що ми стали працювати гірше.

— Все одно це не привід, щоб дутися, бурчати… Що не кажи, а старість дає про себе знати.

Турчин промовчав — розмова ця була йому неприємною. Коли Любі сказав про танці, очі її зробилися великими.

— Ти що, жартуєш?

— Які жарти? Я правду кажу. Дуже рано ми себе в старі записали.

— Ні, на тебе таки щось навіялося. А може, це треба для роботи? — глянула проникливо.

— Де від тебе дінешся! — Махнув безнадійно рукою. — Вгадала: для роботи.

— Так би й сказав. А то про молодість торочиш.

— Але ми з тобою й справді молоді. Ти на танцях не матимеш відбою од кавалерів.

… Танцмайданчик був у старому тінистому парку, що вклинився у містечко з півночі. Музика самодіяльного естрадного ансамблю, підсилена апаратурою, була така гучна, що Турчин дивувався, як її майже щовечора зносять любителі танцю. Очамріти можна.

Не встигли Турчини зайти на танцмайданчик, як до них підступив Володимир Мірошниченко. Він працював у міліції помічником чергового. Був у цивільному.

— І ви? — не приховував здивування.

— І ми, — посміхнувся Павло. — Прийшли згадати молодість…

Йому кортіло розпитати в Мірошниченка про тих, хто його цікавить, попросити, аби показав їх, можливо, з кимось познайомив, але, глянувши на Любу, яка скривилася від надто гучної музики, не став цього робити. Та все ж танцювати пішла. Після кількох танців до них знову підійшов розчервонілий Мірошниченко.

— Ну, як відпочивається?

— Порядок.

— Аби порядок.

Володя явно не знав, про що розмовляти з капітаном. А Турчин тим часом вдивлявся в різноколірний гамірливий натовп. Спитав:

— Ви Сашка Марченка знаєте?

— Хто ж його не знає. Корчить із себе принца датського. Він тут. Гляньте — третій зліва від отого чорного патланя. Бачите?

— Бачу.

Хлопець як хлопець: у сірому костюмі, білій сорочці з розстебнутим комірцем, у роті, як і в багатьох, димить цигарка, поверх голів дивиться кудись у темряву парку. Довкіл нього гомонять, а він мовчить.

— А патлань що за один?

— Іван Зозуля. Шофер автопідприємства.

— Вони друзі?

— Як вам сказати… Не відвертаються один від одного, але й особливої симпатії один до одного не виявляють.

— Певно, і Віктор Моргун вам відомий?

— А чого ж. Помітили оту пишну білявку? Біля неї в рябому піджаку — Моргун.

— А з ним Марченко дружить?

— З цим трохи є. Якщо відверто, хлопці до Марченка не дуже горнуться. Хоча дівчата липнуть — грає в оригінальність, а їм такі подобаються.

Коли прозвучали перші звуки вальсу, Мірошниченко, ніби здогадавшись, що капітанові треба побути самому, запросив Любу. Вона жартома погрозила Павлові пальцем: була певна, що то він підмовив свого молодшого колегу до цього.

Сашко Марченко, як і раніше, димів цигаркою і поглядав на всіх спогорда. Худорлявий, крутолобий, із рівним носом. Густі широкі брови, що зрослися на переніссі, надавали вугластому обличчю похмурого вигляду. Не таким уявляв парубка Турчин. Був на особливому обліку в дільничного, скуштував арешту за дрібне хуліганство. Скоріше це можна було подумати про Моргуна: одягнутий строкато, чуб спадав аж за комір, а рот не затуляв і на хвильку. Як вів свою партнершу до перил, то безцеремонно всіх розштовхував, а завбачливі самі давали йому дорогу.

— Саш, як тобі Сонька? — підморгнув Вітька в бік білявки.

— Мішок м'яса, — не повернув голови Марченко.

— Хочеш, я тебе познайомлю з цим мішком?

— Сам жуй.

— Перебираєш харчами.

— Я не собака, аби кидатися на м'ясо.

Вітька голосно зареготав.

«Ні, в такого не здригнеться рука. Для нього що людина, що тварина, що рослина — однаково».

Вибравши зручний момент, капітан спитав у Мірошниченка:

— Володю, ви не пам'ятаєте, за що Марченко отримав вісім діб арешту?

— Із дружинниками поскандалив. Прийшов на танці під мухою, один із дружинників щось сказав йому, певно, зробив зауваження, а він обізвав його… Ну, і пішло… Виявляється, той, що чергував у дружині, колись працював у м'ясному магазині і не доважив Сашковій матері м'яса.

— Тільки його матері чи й іншим не доважував?

— Кажуть, багатьом.

— А де зараз працює той м'ясник?

— Там же, в торгівлі, на базі.

«Певно, його знає Люба», — подумав Павло і пошукав її очима серед танцюючих. Вона ніби чекала на той погляд — усміхнулася і помахала рукою.

— Ваш прихід на танці помічено, — стиха сказав Мірошниченко.

— Ким?

— Ігорем Збучеком.

— Хто це?

— Працює в конторі «Сортнасіннєовоч». До нас приїхав із Харківської області. Ага, оно й Іван Коломієць…

— А це хто?

— Працює в автопідприємстві токарем. Чогось поганого за ним не помічав і від людей не чув.

Турчин попрохав:

— Обережно вивідайте в Коломійця, між ким недавно велася балачка.

Мірошниченко відразу посерйознішав.

— Зрозумів. Може, ще щось треба, то кажіть.

— Придивляйтеся й прислухайтеся до всього, особливо до Сашка Марченка та всіх, із ким він водиться. Ну, а тепер покажіть мені цього Збучека.

Сержант пошукав очима по танцювальному майданчику.

— Не видно. І кралі його нема.

— Що ж, познайомимося іншим разом. А поки що потанцюємо, — Турчин бадьоро ворухнув плечима і поспішив до Люби, що розмовляла з двома знайомими дівчатами.

Вночі до потерпілого Петра Яремчука повернулася свідомість, і Турчин, як тільки дізнався про це, заспішив у лікарню. Літній зсутулений хірург, із яким Турчин був знайомий, попередив:

— Даю вам сім, найбільше десять хвилин. Він іще дуже слабкий.

— Але надія є?

— Тепер уже є. Отож, іще наговоритеся. А зараз — ні хвилини більше.

Яремчук лежав у палаті безнадійних. Інспекторові вже доводилося тут бувати, і хоча з тої пори збігло доволі часу, проте нічого не змінилося: ті ж самі столик, тумбочка, стілець. І верхня шибка розколотою залишилася.

Зачувши скрип дверей, Петро розплющив очі. Обличчя було біле, зливалося з бинтами, що окутували всю голову.

Турчин привітався, назвав себе.

— Ви знаєте, хто на вас напав?

Хлопець стулив очі, права рука, що лежала на ковдрі, ворухнулася.

— Ні.

— Як це сталося? Прошу вас, розкажіть коротко.

Петро важко ковтнув повітря.

— Я вертався додому, — голос звучав кволо й глухо. — Було вже пізно. Йшов серединою вулиці, а як почув машину, звернув під тин. Ішов собі далі, оглянувся лиш тоді, коли почув, що машина зупинилася. Бачу: виліз із неї один і йде до мене. Думав, дорогу буде питати чи хату чиюсь. А він попросив закурити, — Петро замовк і знову заплющив очі, видно, важко було йому згадувати. — Я сказав йому, що не курю. Тоді він і сікнувся:

«Жалієш, жлоб?» Я йому: «Від жлоба чую». Повернувся й пішов. Може, крок ступив, може, два, коли він огрів мене чимось залізним. Спочатку, мабуть, по плечу, бо я ще встиг повернути голову. Далі вже нічого не пам'ятаю.

— У вас була японська магнітола. Вони її відібрали?

— Мабуть.

— Магнітола тоді грала?

— Тихо.

— Ви могли б упізнати нападника?

— Навряд. Темно ж було…

— А дівочого голосу чи сміху в машині не чули?

— Здається, хтось крикнув тонко.

— Яка була машина?

— «Бобик».

— УАЗ-469 чи ГАЗ-69?

— Не розгледів. Бо той відразу, як тільки машина зупинилася, вимкнув світло.

Капітан глянув на годинник: час, відведений йому лікарем, невблаганно наближався до кінця.

— А по голосу могли б упізнати?

— Мабуть, ні. Все так раптово… Якби я знав, що то за люди, вони б у мене… — Петро не договорив, стиснув зуби, заплющив очі.

Надворі сяяло сонце, цвіли садки, а в палаті, що єдиним вікном впиралася у високу червону стіну сусіднього корпусу, стояли сутінки. Турчин уже хотів прощатися, але глянув на хлопця, в очах якого стояло щось важке, болюче, розпачливе, і повінь тривоги затопила Павлові груди.

— Кріпіться, — промовив. — Ми їх знайдемо. А вам бажаю одного — швидше одужати. У вас така славна дівчина.

Яремчук зворухнувся, видно, хотів щось сказати, але не зміг. Турчин уже взявся за дверну ручку, як почув голос Петра:

— Пробачте… Я хочу… Дуже прошу вас, скажіть їм, щоб пропустили до мене Оксану. На трошки…

— Добре, — зрадів Павло. — Я неодмінно попрошу.

Лікар пообіцяв, як тільки заявиться дівчина, дозволити їй зайти на кілька хвилин до хворого. Турчин тепло попрощався з ним і заспішив до райвідділу. Почувався легко, бадьоро: тепер стало ясно, що ларьок обікрали й побили Яремчука одні й ті ж люди. Дев'яносто дев'ять відсотків зі ста, що то були молоді гульвіси, може, когось із них навіть бачив на танцювальному майданчику. Якщо так, то хто? Швидше за все — Сашко. Він не любить людей, серце в нього холодне. Характер твердий. Саме перед такими падають на коліна пустодзвони, якими Мірошниченко назвав Вітьку Моргуна та Ігоря Збучека.

«Збучек… У тому, що моя поява на танцях його зацікавила, щось є». Проходячи повз кімнату чергування, Турчин через скляну стінку побачив Мірошниченка, котрий розмовляв по телефону. Всміхнувся до нього й показав очима, щоб зайшов до кабінету. Сержант поклав трубку й заспішив слідом.

— Ну, як? — міцно потиснув йому руку Турчин.

— Не зовсім добре. Коломієць розмову почув випадково. Він стояв під кущем жасмину. Може, бачили, росте неподалік танцмайданчика. Іван стояв, а вони проходили мимо.

— Хто був із Ігорем Збучеком?

— Невідомо.

— Невже Коломієць нікого не впізнав по голосу?

— Одного Збучека. Та й не прислухався до тої розмови: з дівчиною був.

«А що, коли цей Коломієць хоче навести нас на хибний шлях? Сержант каже, ніби він хлопець порядний, але…»

— Ви давно знаєте Коломійця?

— Давно. У школу разом ходили, тільки він ішов на клас нижче.

— Все одно будьте з ним обережні. А до Збучека прислухайтеся. Може, скаже то, що нас цікавить.

— У нього язик на веретені, то, може, й проговориться.

— Як ви думаєте, він може зламати замок на ларку?

— Певно, може. Особливо, як підіп'є.

— А… вдарити ломом людину по голові?

— Хтозна… Він із задерикуватих. Показатися, виставитися любить, а щоб хуліганити — ні. А от від Марченка всього можна чекати. Його не один побоюється, а не люблять навіть ті, з ким він розпив не одну пляшку.

— Конкретно.

— Хоч би той Збучек. Марченко розумніший за нього і силою бог не скривдив.

— Про Марченка щось нове маєте?

— Ні.

— Стежте далі. Найпильніше приглядайтеся до Марченка і Збучека.

Володимир Мірошниченко на танцювальному майданчику був своєю людиною. До служби в міліції, траплялося, в компанії хлопців, які цікавили Турчина, розпивав пляшку. Коли сказав Збучеку, що розжився на півлітру «Пшеничної», той буркнув:

— Не йде на душу. Голова й так аж розколюється.

Одутлий, із червоними очима, в'ялий і нерішучий, Збучек стояв осторонь. Тоня, його дівчина, теж не була веселою, як завжди, на всіх поглядала недовірливо, спідлоба.

— А ти клин клином, — порадив Мірошниченко. — І відразу розвидниться. Так що пішли, коли запрошую.

Збучек облизав тонкі сухі губи, нащось упхнув праву руку в кишеню штанів.

— Добре.

Сашко Марченко, зачувши про горілку, здивувався:

— Це ти серйозно?

— Ось лапни, — випнув груди Мірошниченко.

— Да-а, вовк у лісі здох, як не більше.

— Розмова з одним типом намічається.

— З суперничком, чи що? То на мене не розраховуй.

Сам того не відаючи, Марченко кинув міліціонерові рятівний круг.

— Ти тільки не вмішуйся. І хлопців притримай. А головне — дай знати їм, що стоїш за мною.

— О дає! Тебе ж за таке з міліції кишнуть!

— Нема за чим плакати.

— Що, дармові гроші обридли?

— Скільки там тих грошей. Я, коли був фрезерувальником, мав добрячий шматок. Та й хіба неодмінно морду товкти? Я йому таку штукенцію підстрою, що він згорить від сорому. Ви тільки не втручайтеся, не ставайте на його захист.

— Що ж це за штукенція?

— Секрет фірми.

Нагодився Моргун.

— Братця-кролики, про що балачка? Носом чую — пахне гуртовим. Я готовий!

— У тебе завше на дурничку рот широко розтулений, — Марченко спересердя чвиркнув, Моргун тільки засміявся.

Ніч була тиха, зоряна, але в парку, в затінку дерев снувалися сутінки, тому далеко від танцювального майданчика не відходили. Горілку розлили в стаканчики для морозива, якими Мірошниченко завчасно запасся. В Марченка та Збучека язики не розв'язувалися й після випитого, а от Моргун торохтів без угаву, як порожній млинок на вітрі.

— В тебе ще язик не отерп? — не втерпів Сашко.

— Ти хіба забув, що він без кісток? — не образився Віктор.

«Щось тут є, — гарячкував Мірошниченко. — Марченко не дає Моргуну рота розтулити, мабуть, потерпає, аби не сказав зайвого. Як навернути їх на потрібну розмову?»

— Ось ти, Сашко, якось казав, що кохання в паш вік — казка для дорослих. А я кажу: не казка. До нас недавно привезли побитого хлопця з Сухої Волі. Бачили б ви, як за ним дівчина умліває! Карний розшук як побачив те, то поклявся кістьми лягти, а злочинців знайти. Вже й ніби на слід напав, — завершив і обережно скосив очі на Марченка: як він? Проте на грубуватому Сашковому обличчі не зворухнувся жоден м'яз.

— Твій карний розшук такий спритний, як муха в окропі, — мовив згодом. — У Млинах ларьок обчистили, а знайшли злодіїв?

— Теж напали на слід.

— І куди він веде?

— Оцього вже не скажу. Та й не знаю всього, бо служу не в карному розшуку.

Розпашіла, з розпушеними косами, в білій шовковій блузці, довгій, чорній із розпіркою спідниці підійшла Тоня.

— Хлопчики, хто вгостить сигареткою?

Збучек понуро поліз до кишені по «Столичні». Тоня тримала сигаретку двома пальцями, в рот клала обережно, щоб не стерти з губів помаду. Дим пускала тоненькою ціпкою.

«Якщо нічого не вдалося випитати в них, — подумав Мірошниченко, — треба якось усіх затримати, щоб вона докурила тут. Матиму недопалок».

— Може, організуємо ще на одну? — глянув на Марченка.

Сашко холодними очима вп'явся у Володимира, і той відчув, як у грудях ворухнувся холод. Хотів усміхнутися — і не зумів. Моргун саме брав сигарету у Збучека, а той стежив спідлоба за Мірошниченком.

— Слухай, Володь, чогось ти мені сьогодні не подобаєшся — дуже вже викаблучуєшся, — мружився Марченко. — Щось винюхуєш чи й справді спільників шукаєш?

Холод у Володимирових грудях дужчав, судомив тіло. Глянув на Сашка ніби скривджено та сердито.

— Що ти верзеш? Не хочеш — іди під три чорти! За полу тебе ніхто не тягне. Я ж, як до людей, а ти плигаєш. Чого? Мало хто й де працює… Зрештою, що б я мав серед вас винюхувати? Я й так кожного з вас, як своїх п'ять, знаю.

Марченко насмішкувато й воднораз презирливо дивився на Мірошниченка.

— Цікаво, за кого ти мене маєш? За сибірського валянка? А скажи-но мені: чого це твої брати по службі рояться навколо мого дядька — хто до нього ходить, де ломик стояв і все таке інше… Так що кинь!

Мірошниченко був спантеличений. Знав — якщо помовчить іще трохи, буде викритий із головою. Збучек, Моргун, Тонька втупилися в нього поглядами й ждуть.

— То все карний розшук. А в мене служба знаєш яка? Відтарабанив чергування — і гуд бай. Я навіть на оперативках не буваю. Ото що піймаю про міліцейські справи з розмов, те й знаю.

— Ай справді, Сашко, загинаєш ти, — подав голос Моргун. — Якщо Володька і служить в міліції, то це ще нічого не значить. Риба шукає, де глибше. А тут хіба мілко? Вдягають, взувають, робота — не бий лежачого, авторитет. Я одного разу бачив, як перед старлеєм міліцейським вигиналися продавщиці універмагу. Шовком, скажу вам, стелилися. Не встиг рота розтулити, а йому вже тягнуть щось загорнуте в бумагу. Сама директриса провела до каси, і все щебетала, в очі, мов лисиця, заглядала.

— Сволота вони, і той старлей, і та директриса! — скипів Марченко.

— Брехня це! — не втерпів Володимир. — У нас із цим строго.

— Строго, кажеш? А сам який, га? Чи вже забув, як шофер заправив твого мотоцикла державним бензином?

— Так той же мотоцикл і тебе віз, — дорікнув Моргун.

— Хлопчики, вам нема про що тріпатися? — втрутилася Тоня. — Гризетесь, мов собаки…

— І то правда, — блідо усміхнувся Марченко. Непоспішливим кроком він пішов до танцювального майданчика. Всі йому дивилися в спину, але він не оглянувся. Розгонисто гриміла музика. Дебела, років під тридцять співачка вигукувала в чорний мікрофон пісню з репертуару Алли Пугачової. Молоді тіла якось сонно, ніби загіпнотизовані, погойдувалися, були до всього байдужі, проте, коли Сашко піднявся по крутих сходинках, кілька голів повернулося до нього, а дві пари крутнулися швидше, даючи Марченкові дорогу.

— Хлопчики, годі вам скніти! — озвалася Тоня. — Хіба ви не знаєте цього принца? Ліпше подбали б, щоб його на місце поставити. А то зовсім знахабнів. Ігорьок, чого рота замкнув?

Насуплений Збучек поволі підвів голову, поморщився, немов од яскравого світла, тонкі губи здригнулися в посмішці:

— Хай погонориться. Що йому ще лишається?

— А я кажу, що декого треба поставити на місце, — наполягала Тоня. — Мужлан неотесаний, а корчить із себе…

— Треба подумати…

— Оце вже інша мова, — зраділа Тоня. — Ну, а зараз, хлопчики, давайте веселитися. Вітьок, може, змотаєшся?

— До Марушки, чи що? Так вона, крім чорнила, вдома більше нічого не держить. А що — я порожній, хоч посвисти.

Мірошниченко зневажав Моргуна, але сказати йому про те в очі, як те вчинив Сашко, не міг: не хотів одштовхувати від себе. Не міг узяти й пляшки, будучи певним, що тепер вони й так тримаються з ним насторожено. Однак — не можна з ними розлучатися, бо ж нічого не взнав. Турчин розчарується. І як потім проситися в міліцейське училище?

— І чого ти, Вітьок, такий скопідон? — скривилася Тоня. — Ти ж не жебрак.

— Розтратився… Що вчора розтратився. Ти вже забула?

— Не пригадую. Хлопці брали — це точно. Ванько банку приніс…

— Гаразд, завтра викладусь на всі сто, — Моргун рішуче тріпнув патлами.

— Згода. Почекаємо до завтра. А зараз — танцювати, — Тоня підхопила Збучека під руку й повела на танцмайданчик.

«Дівка з норовом. Такій пальця в рот не клади, — подумав Мірошниченко. — А хто такий Ваиько? Чи не Іван Зозуля? Він один із цієї братії вміє водити машину».

Коли Тоня й Збучек підійшли до майданчика зовсім близько, Моргун презирливо скривився:

— Ото роги й копита. — І враз, повернувшись до Мірошниченка: — А що, Сашко й справді в міліції на гачку?

— Лихо його знає… Може, щось і є. Цим ділом займається карний розшук.

— Темниш, паря. А ще в друззя набиваєшся. В такій формі, дорогий, полька не піде. Так що — адью!

Мірошниченко тільки безпорадно кліпнув очима.

Вислухавши Мірошниченка, Турчин сказав:

— Не так уже й погано. Але, прошу мене правильно зрозуміти і не гніватися: діяли ви, м'яко кажучи, не зовсім пристойними й достойними для міліціонера методами.

— Маєте на увазі горілку? Так то ж був тільки тактичний хід.

— В нашій роботі ніяких недозволених ходів робити не можна. Запам'ятайте це раз і назавжди. Безперечно, я теж дав маху. Треба було нам все обмізкувати, а то випустив вас, як із мішка. Хоча — з бідою не знатимешся, то й добра не знайдеш. Ви тепер краще знаєте цих чотирьох. Коли уявити, що серед них є злочинці, то хто? Поспішати з відповіддю не треба.

Не підводячи голови, Володимир тихо сказав:

— Датський принц, ну, й Моргун.

Турчин ждав од сержанта більшого.

— Піддалися емоціям, Володю. В нашому ділі треба, щоб серце було гаряче, а розум холодний. Здається, так говорив Дзержинський? Коли ж те й друге гаряче, або навпаки — можна наламати дров. Марченка доведеться зі списку потенціальних злочинців викреслити. Вас це дивує? Даремно. Найперша тому підстава — злочинців було кілька, а він ні з ким близько не зійшовся. Чи, може, є в нього добрі приятелі?

— Я придивлюся ще.

— Добре, придивіться. Вам упала в очі його нахрапистість. Бувають серед злочинців такі типи. Однак, здається мені, злість Марченкова йде від образи, від недовіри до людей. Він дуже вразливий. Згадайте, як із дружинником вчинив? Моргун. Цей, із усього видно, балаболка, але балаболка слизька. Я мало вірю, що він причетний до злочинів, але придивитися до нього пильніше не завадить. А хто такий Іванко, ми дізнаємося легко, якщо вони випивали в людних місцях. Можливо, то Іван Зозуля — саме той, хто нам потрібен. Дівчина його курить?

— Ще й як смалить!

— Нам треба роздобути недопалки «подруг» Збучека, Моргуна й Зозулі. Добре було б, якби вдалося взнати, хто з цієї компанії бував у Омельчука, Сашкового дядька, і там міг побачити ломика, яким скручено замок на ларку.

— Я постараюся.

— Надалі будьте обережні, без погодження зі мною нічого не затівайте. І ще одне. Я через лупу уважно оглянув обидва недопалки. Не знаю, що скаже експертиза, але певен — вони належать різним людям. На тому, що знайшли неподалік ларка, де стояла машина, зубів не знати, а на Тониному сліди від них дуже виразні. Ви не помітили — Тоня, як курила, хвилювалася?

— Наче поводилася нормально. Точно, правда, не скажу.

— Погано. Ех, якби ми знали, якою вона була тоді…

— Дав маху, — зітхнув сержант.

— Вам те здалося дрібницею. Тільки в нашій роботі дрібниць не буває. Запам'ятайте це назавжди. Адже віднині ви входите до слідчо-оперативної групи і від чергування звільняєтеся.

Мірошниченко схопився зі стільця.

— Спасибі за довір'я!

Турчин ледь схилив голову й посміхнувся краєчками губів: молодий, зелений. Сам таким був. За Володимиром зачинилися двері, капітан пройшовся по кабінету. В нього зроджувалося відчуття, ніби нарешті натрапили на слід злочинця. Але радості було мало, дуже вже довго шукали той слід.

Ще того дня, як обікрали ларьок, Павло подзвонив до обласного управління і поцікавився, чи не сталося подібного в сусідніх районах. Дзвонив і пізніше, а вчора ще раз переговорив із районами і дізнався, що в одному з них за три дні до того, як у Сухій Волі було вчинено напад на хлопця, якийсь «газик» в одному колгоспному дитячому садку поламав штахет. Машини не шукали, хоч і знайти було не так важко: на клумбі зосталися сліди від коліс, а на поламаних штахетинах — відпрацьоване мастило, фарба. Клумбу вже встигли перекопати, поламані штахетини спалити у плитці. Пригоду, зважаючи на її дріб'язковість, не зареєстрували.

— Давай, махни туди, — говорив Мамітько. — Може, то одні гультяї, і не наші, а їхні… Все може бути.

Турчин поїхав своїм мотоциклом. Завідуюча дитсадком показала місце, де машина поламала штахет. Як не вдивлявся, а сліду — нема.

— Ви колії на клумбі засипали чи перекопали?

— Мілкіші перекопали, глибші засипали.

— Добре, — пожвавішав капітан. — А тепер покажіть, де саме машина вдарила в штахет.

— Отак ішло одне колесо, а ось друге, — пояснювала жінка. — Тут ще ямки зосталися.

Ямки були, але відбитки протекторів затоптані. Прикинувши і так, і сяк, Павло дійшов висновку, що машина ламала штахет спочатку лівим крилом, потім буфером і картером. Не виключається, що й на лівому крилі зосталися сліди. Тепер іще треба пошукати відбитки протекторів. Скинувши піджак, капітан закачав рукава сорочки і заходився розгрібати землю на клумбі. Була вона м'яка, пухка. Обережно, сантиметр за сантиметром він добрався до середини клумби. Саме тут колія була найглибша і не перекопана, а засипана. Акуратно розчистив, вимів мітелкою, видмухав і зробив гіпсовий відбиток, хоча чогось такого, що падає в очі, не помітив. Одначе, як на те піде, і граблі стріляють.

Склавши протокол огляду та обстеження місця події, Турчин попросив завідуючу дитсадком показати йому дровітник, сподіваючись хоч щось знайти від штахетин. Та марно. Трісок валялося багато. Але обмащену в мазуту знайшов тільки одну, а у фарбу — жодної. Знову оформив те протоколом, чим іще дужче подивував жінок із дитсадка.

Хлопця, який бачив машину, що налетіла на штахет, знайшов на тракторному стані. Був якийсь трохи дивний — зеленкуваті очі то насуплювалися, то ясніли: розповідаючи, весь час оглядався.

— Я дівчину свою провів і вертався додому. Тільки висунув носа з кутка Марущаків, як бачу — летить машина, мов скажена. Ледь устиг відскочити вбік. Вранці йду на роботу, бачу: біля дитсадка тин поламаний. Я й подумав, що це робота того придурка…

З-під висмикнутої сорочки виднілося голе тіло — ще більше засмагле, піж руки й обличчя. Павло позаздрив хлопцеві, бо його спина цього року сонця ще не бачила.

— А яка марка машини?

— «Уазик». І не наш. Наш жовтий, а цей темний був…

— А до вас хлопці з нашого району не наїжджають?

— Трапляється навідуються.

— Ви їх знаєте?

— А чого ж, знаю. Сашко Марченко та Іван Сосницький.

«Ще одна дійова особа — Сосницький», — з гіркотою подумав Турчин.

— Чим воші приїжджають?

— «Уазиком». Сосницький начальника контори «Сортнасіннєовоч» возить. От і катаються. Але то був не він. Машина в нього старенька, і він ніколи так її не гонить.

Капітан зітхнув: виходить, рано реабілітував Марченка. А може, й ні. Може, злочинці з іншого району, такі ж легковажні літуни, як Марченко та Сосницький. Про всяк випадок треба попросити колег, аби пошукали у себе машину, яка поламала штахет у дитсадку.

У райвідділі на Павла чекав Мірошниченко. Він сяяв, як нова копійка, але першим розмови не починав.

— Є новини? — сідаючи за стіл, спитав оперуповноважений.

— Вилучив сім… — при цих словах сержант поклав на стіл недопалки. Кожен загорнутий в окремий папірець і підписаний.

— Руками не брали?

— Що ви…

— Добро. А вони що, всі палять тільки «Столичні»?

— А лихо їх знає… Я усіх пригощав цими цигарками.

— Ну й даєте! — засміявся Турчин. — А підозри не викликали?

— Ніколи, — впевнено заявив Мірошниченко. — Тепер я смалений.

— Як із Омельчуком? Установили, хто в нього буває?

— Ми працювали разом із дільничним, — чомусь знітився сержант.

— Так і треба. Ну, і що масте?

— З тих, хто нас цікавить, десь за тижнів два до пригоди з ларком в Омельчука був Збучек. Потрапив, можна сказати, випадково: їхав із шофером «Сортнасіннєовоч» Сосницьким у Сохопілля. А цього Сосницького Марченко попросив підвезти з млина дерть.

Турчин підвівся, постояв трохи і пройшовся по кабінету. Лихо його знає, що воно закручується: злочинця треба шукати серед цих трьох. Серед цих трьох…

— Сосницький… Розкажи про нього.

— Ніби нічого поганого за ним не водиться. Старий парубок. Постійної дівчини не має. Ласий до молодих удів, розведених. На танцмайданчику, в Будинку культури буває рідко. Живе по сусідству з Марченком, то й трохи товаришують.

Зайшов дільничний Яківчук. Із його завжди ніби заспаного обличчя важко було дізнатися, які він приніс вісті. Повільно стягнув форменого кашкета, причесав посрібленого сивиною чуба і став очима оглядати стільці — вибирав, на якому краще присісти.

— То що у вас? — не втерпів Турчин.

— Дещо є. Сосницький бував у дворі Омельчука, їздить на машині, а я йому досі мало приділяв уваги, то тепер краще до нього придивився. Ви знаєте, що його контора стоїть на людній вулиці. Так ото мені пощастило знайти людину, яка бачила: тої ночі, коли обікрали ларьок, машина повернулася в гараж ледь не перед досвітком. І тоді, як на хлопця в Сухій Волі напали, теж десь ганяв мало не до ранку. Машину автоінспекція оглянула, але нічого такого не знайшли.

— А картер обдивлялися?

— Всю обдивлялися, як кажуть, із голови до п'ят. Вони не тільки цю, а й всі райцентрівські «бобики», здається, вже оглянули… Тепер перекинулися на села.

— Ви не помітили, які шини в машині Сосницького?

— Старі. Протектори геть стерті. А в тій же, що штахет поламала, які були?

— Нові, — із сумом мовив Павло.

— Тут у мене ще одне є, — Яківчук для чогось подивився на сержанта. — Правда, не факт, а припущення… Машина, якою приїхали на Млини злодії, стояла неподалік хати однієї заядлої самогонщиці. Думається мені так: вони спочатку не мали наміру обкрадати ларьок, а самогонки хотіли купити, але тої тітоньки не застали, їздила якраз до сина в Київ.

Турчин відчув під серцем гаряче тремтіння, котре зроджувалося там щоразу, як вдавалося напасти на слід злочинця. Прикро тільки, що думка ця прийшла в голову Яківчукові так пізно.

— Ви не дізналися, чи купував горілку у самогоншиці хтось із осіб, які нас цікавлять?

— Звичайно. Тільки хіба вона скаже? А сусіди хлопців цих не знають. Може, якби фотографії побачили…

— Ну, а машини… Хіба ніхто із сусідів не бачив, які машини під'їжджають?

— Питав і про це. Всі клянуться, що нічого не знають. А потім, місяців два тому тітку було оштрафовано за самогоноваріння, і з тих пір вона цим ділом ніби не займається.

— Ніби… Точно треба знати! — сердито зауважив Турчин і тут же пошкодував. Не варто було так. Він пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна. Дивився у двір. Як знову заговорив, то намагався бути спокійним.

— Що ж, займемося впритул цими трьома: Сосницьким, Збучеком і Марченком. Найперше треба знати, де бував ті дві ночі Сосницький. Побачимо, які будуть висновки експертизи по недопалках.

Висновки мало пролили світла на справу. Із семи «бичків», що їх зібрав Мірошниченко, два було Тониних. У першому із тим, що підібрали на місці події, співпадала тільки помада, у другому — прикус зубів. Останнє вже щось важило. Але Мірошниченко не дружить зі Збучеком, хоч працюють в одній конторі, а Тоню взагалі не терпить. Було ще одне «але». Сосницький у добрих стосунках із Марченком, а Марченко підтримує зв'язки зі Збучеком і компанією.

Ще через день у кабінеті Турчина стояв Сосницький. Був високий, кремезний, чубатий, обличчя мінливе — то насуплене, як осіннє небо, то чисте, світле. Спостерігаючи на ним, Павло несподівано згадав механізатора, котрий бачив машину, яка поламала штахет у дитсадку — в того очі то насуплювалися, то ясніли. А ще ж у Сосницького запам'ятовувалися вуса — розкішні, опущені донизу.

— Нам відомо, — відразу почав капітан, — що ви по ночах роз'їжджаєте на державній машині. Вас навіть бачили за межами району. Що ви на це скажете?

Сосницький зняв солом'яного капелюха (де тільки доп'яв такого), поклав на коліна, розчесав п'ятірнею чуба.

— Трапляється, прогулююсь, — мовив неквапливо. — Але не думайте, що це система.

Останні слова Павло пропустив повз вуха.

— Нам також відомо, що тої ночі, як на Млинах обікрали ларьок, ви повернулися в гараж перед досвітком. І тоді, як хлопця в Сухій Волі побили й пограбували, ви теж десь їздили майже всю ніч. А що на це скажете?

Сосницький насупився.

— Скажу вам, що дурне діло на мене вішаєте. Невже ви думаєте, що я міг поласитися на кілька пляшок горілки і на магнітолу, хай і японську, га, товаришу старший лейтенант? — спитав у Яківчука, який сидів збоку, під стіною. — Ви ж мене знаєте не один рік.

— Та знаю, — понуро відказав дільничний, — Але факти, самі бачите, які. Я буду радий, якщо нам вдасться встановити вашу непричетність до злочинів. Так що викладайте, що і як там було.

Сосницький одразу й почав розповідати:

— Раз таке діло, то де дінешся. Обидва рази ми із Сашком Марченком були в Марківці, він у Соні Третячки, а я у Римки Стоцької. Крім них, може, хтось із сусідів підтвердить. Машина ж, знаєте, не велосипед.

— Ви роз'їжджаєте тільки із Сашком?

— Тільки. Ну й, понятне діло, дівчат частенько прихоплюємо.

— Серед них такі, що курять, бувають?

— Ні. Хочте вірте, хочте ні, а ми такими гидуємо.

— Ви сказали «ми», отже, розписалися і за Сашка. А він, як знаєте, в непоганих стосунках зі Збучеком і Тонею. А вона курить…

— Не знаю, звідки у вас така інформація. Сашко, як і я, з такими слизняками міцно не контачить.

Турчина така відвертість радувала й воднораз насторожувала: чи не ховається за нею щось? А от Яківчук радів без будь-яких упереджень:

— Повірте мені, так воно й було, як він каже. Як добре, що я в ньому не помилився.

— І все ж показання його треба буде перевірити.

— Аякже, сьогодні й займуся.

— Але спочатку давайте заглянемо в гараж… Бачите, вже автоінспекція майже всі райцентрівські машини оглянула. Мотивують це тим, що на решті машин шофери сімейні, їм не до пічних прогулянок. Зараз інспектори в колгоспах, ми з вами глянемо. Є у мене одна думка…

— І в мене, уявіть собі, теж, — скупо усміхнувся Яківчук. — Райвиконкомівські гаражі непокоять.

Гаражі були оточені високими й крислатими деревами. На асфальтовому майданчику стояло два «уазики». Ще один був у гаражі. Турчин і Яківчук підійшли до однієї з машин. В моторі копирсався літній неповороткий водій. В очі відразу кидалися чималі подряпини, що тяглися через передню й задні дверці. Вони були трохи зашліфовані.

— Як же це ви, Павле Івановичу, такий класний шофер, а таке допустили? — кивнув Яківчук на дверці.

— З усяким може бути.

— Тільки не з вами.

— Воно, якщо по совісті, то й не зі мною, — зітхнув шофер. — Це Петро Федорович десь на щось налетів.

— Коли це сталося?

— Якщо пам'ять не підводить, десь у перших числах травня.

«Не помиляєшся, — радів Турчин. — Штахет у дитсадку поламано третього травня. І шини нові…» Яківчукове ж обличчя нічого не відбивало.

— А що, хіба Петро Федорович погано водить машину?

— Я такого не сказав би. А оце черкнув… Я вже не хотів із ним сперечатися.

— А вам не подумалося, що це не він?

— А хто ж?

— Може, вночі беруть машину «на прокат»?

— Ви що? Гляньте, який складний замок. Цвяхом його не відімкнеш, а ключі тільки у нас двох.

— Все може бути…

Водій глибоко замислився.

— А знаєте, — озвався згодом, — я теж починаю так думати. Одного ранку приходжу в гараж, а машина стоїть упритул до стіни. Глянув я і за голову вхопився: протитуманні фари розчавлені вщент. Я Петру Федоровичу нічого не сказав. Подумав, може, він не догледів. Всяке, думаю, може бути. Позичив у хлопців фари, у них були запасні, і поміняв. Петро Федорович помітив те і каже: «В нас обнова?» «Як бачите, — відповідаю. — Ці ніби кращі». «Випробуємо в тумані». Якраз туман був. Увімкнув я нові фари, а вони світять гірше за старі. «Не треба було міняти», — зауважив Петро Федорович. Я промовчав. А то ще таке вам скажу: прийду вранці, бачу, на спідометрі багатенько накручено. Теж мовчу. Думаю, Петро Федорович знову мене пошкодував, сам у неділю ганяв по району.

— Хто ж уночі катається на вашій машині?

— Чого не знаю, того не знаю. Ключі від гаража тільки в мене та в Петра Федоровича.

— Ну, а тепер пильніше оглянемо машину, — сказав Турчин і попросив Яківчука покликати в поняті водіїв, які стояли осторонь.

На картері, як і треба було ждати, знайшли свіжі подряпини. Ганчірку, якою протирали картер, Павло загорнув у газету і заходився писати протокол.

Турчин міряв кроками свій невеличкий кабінет. «Отже, злочинців, вважай, знайдено, — думав у такт крокам. — Це Збучек, Тоня, Зозуля і його дівчина. За вожака у них, безперечно, нахрапистий Збучек. Мабуть, він Яремчука по голові вдарив і магнітолу відібрав — йому з машина вискакувати зручніше, і похизуватися любить. Отже, з обшуком треба йти до нього…»

Павло зупинився біля вікна, руками зіперся на лутку. Надворі була теплінь, все купалося в сонці, з-під яблунь сочився густий дух землі. Він любив цей дух, і йому ні з того ні з сього захотілося простягтися на траві, під яблунями, ні про що не думати, лиш дихати й дихати.

— Подихаєш через таких типів! — сердито стукнув долонею по лутці.

Ще кілька разів проміряв кабінет од дверей до вікна й сів за столом. Треба щось вирішувати, бо ж поголос, що оглядали машину і щось там знайшли, піде по всьому району. Марнувати не можна й хвилини. Тільки ж чи дасть прокурор дозвіл на обшук? Скаже, нема підстав, і ніде по дінешся. І логіка не допоможе. Хіба що Яремчук запам'ятав голос, а може, якісь риси обличчя зосталися в пам'яті?

… Лікар не заперечував, щоб хворий поїхав у міліцію, тільки просив бути з ним обережним, найперше — уникати хвилювань. Ускладнень у здоров'ї хворого не передбачалося, але, як мовиться, береженого й бог береже.

Виглядав Яремчук іще зовсім кепсько: голова перев'язана, плече в гіпсі. Широка, як і в батька, спина горбилася, під очима — хворобливі мішки. Їхати в міліцію погодився, лиш зауважив, що то, мабуть, марні намагання — нічого ж по пам'ятає.

Упізнання каштан проводив у своєму кабінеті. Понятих посадив попід стіною, Яремчука — ближче до себе. Один по одному до нього заходили молоді хлопці, і всім їм говорив одне й те ж — ганив за ледарювання, пияцтво. Високий блідуватий Збучек переступив поріг енергійним кроком, з усмішкою на тонких сухих губах, але, вгледівши Яремчука, певно, відразу здогадався, хто перед ним, бо і кроки обм'якли, і усмішка згасла. Проте гонорився: сів, недбало закинувши ногу за ногу.

— Ігоре, нам відомо, що ви часто прогулюєте, запізнюєтеся на роботу, працюєте абияк…

— А яке міліції до цього діло?

— Є діло, коли питаємо. Довго так буде тривати? Відповідайте, чого мовчите?

— А що я скажу? Я доган по службовій лінії не маю? Не маю. То чого ще треба?

— Розберемося. А поки що зайдіть до третього кабінету. Там з вами продовжать розмову.

Ігор підвівся неохоче і йшов неохоче, все чекав, що його зупинять, скажуть щось інше, а погляд бігав од капітана до Яремчука. Вії дрібно ворушилися. Так боком і вийшов із кабінету.

— Ну, як? — звернувся Турчин до Яремчука.

— Обличчя не пригадую, а от голос… У голосі є знайомі нотки, тільки тоді вони були різкі, зухвалі. Але стверджувати, що це він побив мене і відібрав магнітолу, не можу. Хоча… Щось таки є.

Турчин провів хлопця до машини, а коли повернувся, на столі надривався телефон — начальник райвідділу викликав до себе.

У Кіндратенка в кабінеті був ще Мамітько. Він сидів біля приставного столика й дивився поперед себе. Полковник виглядав похмуро, знервовано.

— Тонин батько цікавився, чи знайшли тих, хто обікрав ларьок і в Сухій Волі напав на хлопця. Я сказав, що скоро будемо просити в прокурора санкції на арешт.

Полковник замовк і подивився на капітана: чекав, що той скаже. Та Павло мовчав, хоч і здогадувався, до чого ведеться. На душі йому ставало гірко й незатишно. Начальник опустив очі.

— Просив бути обережними…

— З його дочкою чи й з іншими? — криво посміхнувся Турчин.

— Із іншими теж, — озвався Мамітько. — Не всі ж вони залазили в ларьок. І на Яремчука напав один. А потім… Батько його мав розмову зі мною по телефону. Він виїхав до вас. Теж просив… Син видужує. Вважай, все обійшлося. Так що можна…

Кров ударила Павлові в голову. Він перечекав, поки вона відхлине, поки в душі хоч трохи вляжеться обурення, й сказав:

— Ви хотіли сказати, що справу можна покласти під сукно?

— Ви завжди впадаєте в крайності, — і собі перейшов на «ви» Мамітько. — Треба все вивчити, розібратися…

— Щоб за цей час, поки ми будемо вивчати й розбиратися, злочинці встигли замести сліди? Ні, цього не буде. Я пропоную зараз же, не гаючи ні хвилини, вчинити обшук.

Турчин дивився на громіздку, широкоплечу статуру начальника, на його довгі, з великими кулаками руки. Чого він став таким полохливим? Невже тільки через оту кляту пенсію? Якщо так, то значить, правда, що обласне управління запропонувало йому здати справи, але місцеве начальство відстояло…

— Спочатку зробимо обшук у Збучека. Думаю, що магнітола в нього. Якщо ні, тоді вже підемо по інших. Хоч справа набула розголосу, вже аж до Сухої Волі докотилося. Правда, Збучек не зуміє щось зробити: він у райвідділі, з ним розмовляє Яківчук.

— Тільки подумати, — побивався Кіндратенко. — Петро Федорович такий розумний, порядний, і щоб у нього така дочка…

Павло вже встиг трохи заспокоїтися.

— За розум нічого не скажу, а щодо порядності, то тут треба подумати… — І, помовчавши: — Я повторюю: негайно треба провести обшук. Негайно! Я сам поговорю з прокурором. Він не дозволить — дійду до обласного.

— Не будемо гарячкувати, — Мамітько намагався говорити якомога лагідніше. — Гарячка в нашім ділі ніколи мудрим порадником не була. І, зрештою, до порад старших треба прислухатися, — подивився приязно на Кіндратенка.

Полковник сидів за своїм масивним, заваленим паперами столом якось ніби непевно, знічено. Уже в літах, посивілий, із утомленим обличчям. У цивільному одязі він скидався на звичайного дядька. Павлові нараз стало шкода його.

— Ви певні, що магнітола у Збучека? — спитав Кіндратенко тихо.

— Певен.

— Що ж, як зумієте переконати прокурора, беріть санкцію. Хоча… Давайте я сам із ним… — Кіндратенко підняв трубку. — Як здоров'я, настрій? Нічого? Ну, слава богу. Тут ми з ларком і нападом на хлопця у Сухій Волі підійшли до фінішу. Так, так, як і передбачали — ланки одного ланцюга. Докази? Їх не так багато, але вони вагомі. Про частину ви знаєте, а от вам свіжий. Потерпілий Яремчук упізнав голос одного із цієї компанії, Збучека. Чого тільки голос? Тоді було темно. Все за те, що магнітола у Збучека вдома. Так що дозвольте… Самі бачите, така ситуація, що баритись не можна. Я вас зрозумів. Спасибі.

Кіндратенко важко зітхнув і поклав трубку.

— Все. Маєте санкцію.

Турчин пильно глянув на полковника.

— Пробачте, але потерпілий Яремчук не цілком певен, що то був Збучек.

Полковник, як недавно капітан, криво посміхнувся.

— На фальсифікації старого спіймали? — І враз жваво: — Але ж ви переконані, що то був Збучек і ніхто більше! Переконані чи ні?

— Майже.

— Я звик вірити вашим логічним доказам, вашій інтуїції. От і прибрехав. Інакше ви не мали б дозволу на обшук. Хоч, якщо по правді, я пішов не туди, заплутався і не знаю, чим це скінчиться.

Турчину дуже кортіло сказати своєму начальникові: «Ви ж самі вчили мене бути у всьому чесним і правдивим, од свого не відступатися, стояти до кінця. А самі як чините? Не впізнаю я вас, вчителю». Мабуть, таки не втерпів би, сказав, бо дуже вже муляло в душі, та дивлячись на зморшкувате, з помітними слідами років обличчя Кіндратенка (роки були нелегкі: у дванадцять — партизанив, у чотирнадцять — на фронті, потім у міліції, отож, вважай, все життя на передовій), подумав: «Стомився чоловік од клопотів, од хвороб, і не треба йому дорікати».

… Збучек сторопів, коли Турчин сказав йому, що їдуть до нього з обшуком.

— Я не знаю, що ви збираєтеся в мене шукати? — мовив просто.

— Японську магнітолу.

Хлопець зблід, але тут же спохопився і заговорив:

— То моя магнітола! Я її купив… У Києві купив на базарі, заплатив сімсот карбованців.

— Не хвилюйтеся, громадянине Збучек, вашого нічого не зачепимо.

Понятими взяли двох сусідів Збучеків — чоловіка й жінку. Чоловік, переступивши поріг хати, відразу й зупинився, хоч Турчин запрошував його пройти далі, а білява зі швидким поглядом карих очей молодичка ходила слідом за оперуповноваженим і воднораз заспокоювала Збучекову. Мати Ігоря — маленька гостроноса жіночка, працювала в лікарні медсестрою, як тільки дізналася, чого до неї завітали, вхопилася за голову:

— Що ж це таке?! За що?! Ігоре, чого ти мовчиш?

Піймавши коротку паузу між словами молодиці, Турчин поцікавився, де синова кімната. Вона тицьнула пальцем у білі подвійні двері. Турчин з Ігорем зайшли в кімнату першими, потім поняті та Збучекова. Магнітола стояла на невеличкому полірованому столику.

— Давно ваш син купив цю дорогу річ?

— Він не купляв… Казав, позичив… Позичив на час у товариша.

Турчин глянув пронизливо на Ігоря, і той не витримав його погляду, опустив голову.

— Слідство ще не закінчене, але все за те, що магнітолу цю ваш син відібрав розбоєм у хлопця із Сухої Волі: Ви ж працюєте в лікарні, то, може, бачили того хлопця?

— Ігоре, це правда? Ігоре?! Господи, що тобі не вистачало?! Ти ж усе мав… І магнітола така в тебе була… І на машину в чергу стали… Що ж тепер буде?..

Турчин через вікно дивився в сад, який уже давно відцвів. Йому було сумно. Чому сумно — пояснити навіть собі не міг. Тривожні думки були там, біля доньки.