Справа дев'ята ДЕ ЗАХОВАНО КІНЦІ


1

У суботу полковник Кіндратенко здав справи, йому побажали довгого й спокійного пенсійного життя; у понеділок райвідділ внутрішніх справ прийняв новий начальник — випускник Вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР старший лейтенант Сидоренко, а в ніч із середи на четвер у зубного лікаря Самійленка (він був із дружиною на іменинах у знайомих) обікрали квартиру. Сидоренко ночував у готелі. Повідомлення чергового вислухав спокійно, не перебив жодним словом, хвильку помовчав, збираючись із думками, і хрипким од сну голосом спитав:

— Оперативну групу викликали?

— Так. Зараз виїде машина.

— По мене не треба. Я буду через двадцять хвилин.

Прибув у райвідділ старший лейтенант іще й трохи раніше, ніж через двадцять хвилин. Був поголений, підтягнутий, свіжий. Черговий, угледівши його, підвівся, проте руки до кашкета не приклав, і рівні Сидоренкові губи пересмикнулися:

— Ви, товаришу старший лейтенант, статуту не знаєте? Завтра, — він підкинув до очей руку з годинником, — о чотирнадцятій з'явитися до мене, і я перевірю ваші знання статуту. Ясно?

Черговий, офіцер років під сорок, густо почервонів. А прожилки на очах геть набрякли. Лиш потому, як начальник чітким кроком пройшов до свого кабінету, озвався ледь чутно:

— Слухаюсь. — І далі стояв, аж поки з лиця не відхлинула червона фарба. Тоді сів, глянув крізь скло на двері, буркнув: — Новий «Статут» об'явився…

(Статутом прозивали колишнього заступника начальника райвідділу майора міліції Кузьмича).

Машина припізнювалася, і Сидоренко нервував: міряв кабінет різкими кроками, заглядав у вікно, прислухався і через кожні дві-три хвилини наказував черговому дзвонити по квартирах. Той накручував номери, хоч іще першого разу застав удома тільки дільничного інспектора Яківчука. Інші вже виїхали. Дільничний був одягнутий і чекав на машину.

— Розпустились, — цідив крізь зуби начальник.

Черговий тільки сопів у трубку. Нарешті машина прибула. Першим, за звичкою згинаючись (був високого зросту), до кабінету ступив слідчий, капітан Сивокінь. Він і привітався першим так, як завжди всі віталися з Кіндратенком:

— Доброго ранку, Іване Івановичу!

Сидоренко мовчки ледь кивнув головою. Чорні брови його, поки заходили інші, все колючилися, губи посіпувалися.

— Чому запізнилися? — спитав різко.

— За нами затримки не було, — знизав плечима Сивокінь.

— Ви хотіли сказати — барився шофер?

— Та ні… Либонь, гнав на всіх парах.

— Тоді в чому справа?

— Ми живемо в різних кінцях, — виступив вперед Турчин, — поки зібрав усіх докупи…

— Повертатися треба прудкіше, товаришу капітан, то будете встигати. А то куди воно годиться? Жоден із вас не голений, а ви, товаришу старший лейтенант, якщо носите форму, то дивіться за нею. А то — ґудзики не застебнуті, й комірець брудний, і форма на вас як… Ви що, підігнати її не можете?

— Пробачте, якось того, в поспіху не звернув уваги…

Сидоренко ще раз окинув усіх прискіпливим поглядом, найдовше затримався на Турчинові: певно, не сподобалася, а то й розсердила його посмішка під невеличкими акуратними вусиками. Павло згасив посмішку, насторожився. Проте начальник м'яко, ніби вибачаючись за попередню різкість, промовив:

— Прошу звикати до порядку й дисципліни. — І після нетривалої мовчанки: — Ви вже, сподіваюся, знаєте, чого вас піднято по тривозі? Якщо так, тоді пояснювати не буду. Всі в машину.

Сівши на пружинисте сидіння, Сидоренко за всю дорогу не зронив і слова. На квартирі в Самійленків теж не часто обзивався до підлеглих. Хоча кожен із них свою роботу робив справно, намагався нічого не пропустити, смоляні очі його весь час світилися глибокою насторогою.

— Він що, не довіряє нам? — вибравши момент, шепнув Яківчукові оперуповноважений карного розшуку лейтенант Іваненко.

— Молоде-зелене, — посміхнувся той.

Новий начальник райвідділу і справді, з якого боку не підійди, був молодий: лиш на три роки старший од Турчина, стаж роботи в органах невеликий. І звання… Коли стало відомо, хто приходить замість Кіндратенка, заступник начальника райвідділу майор Мамітько щиро дивувався:

— Хіба без волохатої «руки» можна зробити такий стрибок? Убийте мене, а не повірю.

Мамітька слухали, згідливо кивали головами, а як він, важко тягнучи ноги у черевиках сорок п'ятого розміру, ішов, посміхалися у його широку спину:

— Сам, либонь, спав і бачив себе у стільці начальника.

— Не дай боже, з Івана — пана…

Турчин у такі розмови не встрявав. Ще ж бо недавно, як Мамітько після закінчення Вищої школи Міністерства внутрішніх справ СРСР працював слідчим, вони, хай і не були близькими друзями, але часто стрічалися поза роботою і самі, і сім'ями. Лиш останнім часом, десь кілька місяців до того, як Кузьмич мав вийти на пенсію, Мамітько якось охолов до тих, хто на службовій драбині стояв нижче од нього, ні-ні викаже це якоюсь дрібничкою, почав горнутися до начальства. Павло одного разу напівжартома вколов його, сказавши, чи не передчасно він одривається від землі-матінки. Майор насупився.

— Не знаю, як ти мене зрозумієш, але я скажу, як воно є: не хочу, щоб зі мною всякі жовторотики були запанібрата.

— Кого ти маєш на увазі?

— А ти не знаєш?

— Ні.

— Ти ліпше придивися… Субординація, друже мій, субординація. Де на неї чхають, там нема діла. Ясно?

Тільки тепер Петро второпав, що слова майора про субординацію були звернені в першу чергу до нього. І стало боляче.


2

Злодії у квартиру зайшли через двері. Сидоренко довго вивчав через лупу замок, який вийняли з них. Зрештою, підвів голову й глянув на господаря, котрий стояв поряд. Руки в Самійленка вже не тремтіли, і голос вирівнявся, а от дружина його, худенька, невисока жіночка, все ще схлипувала і зрідка поойкувала.

— Скажіть-но, товаришу Самійленко, скільки у вас ключів? — погляд старшого лейтенанта був пронизливий.

— Три.

— Є всі три? Жоден не загубився?

— Та ніби…

— Мені треба точно.

— Зараз подивлюся. Машо, — звернувся до дружини, — глянь-но в сумку. Твій є?

— Є. Я ж тобі вже показувала.

— Ось, їм треба.

Марія пошукала в елегантній, дорогій сумочці і поклала на стіл ключа.

— Хотів би і третього бачити.

— Зараз принесу.

Самійленко пройшов у сусідню кімнату. Там працював оперуповноважений лейтенант Іваненко. Ще був понятий — літній, лисий дядько. З кімнати весь час чулося бубоніння, а як зайшов господар, воно подужчало. Сидоренко недобре глянув на двері:

— Що вони там?

Турчин знизав плечима. Певно, начальник хотів, аби капітан заглянув до балакунів, зробив зауваження, але той ступив на балкон — подивитися, чи не можна залізти через нього у квартиру. Тильна стіна будинку майже впиралася в сади, проте жодне дерево близько не росло, і з сусідніх балконів злодії навряд чи могли потрапити. Якщо й скористалися балконом, то лиш для того, щоб спустити з нього речі на мотузку, а потім садами пройти на сусідню вулицю, перетнути її і заховатися в ліску, який чомусь називається парком. Сліди навряд чи зосталися, довкіл будинку широка, метрів на два асфальтована відмостка, але про всяк випадок обстежити треба. Коли Павло ніяк не зреагував на німе запитання Сидоренка і вийшов на балкон, начальник так затиснув лупу, аж пальці побіліли. Проте до Самійленка, який через хвилин п'ять поклав перед ним третього ключа, заговорив спокійно:

— Котрий із них міг побувати в чужих руках?

— Ніякий.

— А точніше?

— Мій — ні. Це точно. Ключі я ношу в піджаку. На роботі в мене окремий кабінет. Піджак на вішалці завжди перед очима.

— З вами працює медсестра?

— Звичайно. Тільки то дуже порядна людина. Знаю її не один рік. І сім'я в неї гарна. Машо, у тебе не могли вкрасти ключа хоч на короткий час?

Тонкі брови дружини зворухнулися й застигли. У заплаканих очах зворухнулося щось тривожне. Працівники міліції насторожилися, але…

— У мене теж ніхто не міг узяти. І я на роботі маю окремий кабінет. Якщо відлучаюся в справі, без мене туди ніхто не заходить.

— Замикаєте?

— Не завжди. Вхід до кабінету через кімнату, де сидять четверо бухгалтерів. Вони бачать, коли я залишаю кабінет, і як хтось заходить, то спочатку питає дозволу в дівчат.

— Ви працюєте головним бухгалтером на комбікормовому заводі? — спитав Турчин.

— Так.

— У вас все? — Капітана шпигнув погляд Сидоренка.

— Поки що…

«Він, здається, розгнівався на мене, що я без його дозволу запитав». Підступив Іваненко. Сидоренко звів на нього очі.

— Що у вас? Доповідайте.

— Відбитків пальців ніде не виявлено.

— Інших слідів?

— Теж ні.

— Ви добре шукали?

— Старалися.

Очі Сидоренка ще дужче потемніли. Пройшовся, різко зупинився біли господині.

— У вас не знайдеться потужніших ламп, ніж оці? — кивнув на блискучу люстру під стелею.

— Петю, ти, здасться, колись купляв п'ятисотки?

— Зараз пошукаю.

— Заодно захопіть і переноску, якщо, звісно, є.

— Є. Аякже.

Згодом у кімнаті можна було побачити кожну дрібничку. Сидоренко оглянув напівпорожню шафу і все довкіл неї, пильно обдивився інші меблі, лутки на стінах. За ним весь, час тягнувся тонкий білий шнур. Біля блискучої тумбочки, на якій гордовито височів японський телевізор, начальник наступив на котушку чорних ниток і сердито пхнув її носком черевика. Вона покотилася під м'яке розкішне крісло.

— Телевізор справний?

— Ні, вже місяць не працює, — пояснила Марія. — Такі гроші вгатили… А головне — ніхто не береться ремонтувати.

«Цікаво, цікаво… Знали, що він не годний, тому й не вкрали… А котушка чого валяється? Господиня, з усього видно, не дуже охайна». Капітан нагнувся й дістав з-під крісла котушку.

— Не пригадуєте, де вона лежала?

— Як де? У цій шкатулці. — Марія дістала з тумбочки шкатулку, оздоблену чудернацьким орнаментом. — Тут нічого такого нема, щоб украсти. Одна дрібнота: нитки, ґудзики, голки…

Павло подумав, що на шкатулці могли зостатися відбитки пальців, дорікнув собі, що згадав про це пізно, все ж пильно її обдивився. Слідів не було. Отже, крадії досвідчені… У шкатулці злодії, безперечно, шукали гроші, цінні речі. Грошей, як стверджують господарі, вкрадено небагато — триста сорок карбованців, а з цінних речей — два персні та сережки. Більше цінних речей у квартирі буцімто не було.

Огляд квартири, всього будинку, розмови з сусідами затягувалися. Вже й сонце зійшло, люди розбігалися по роботах, а Сидоренко не припиняв пошуків. Йому не хотілося вертатися у відділ із порожніми руками: це ж була його перша справа на посту начальника. Невдача гнітила старшого лейтенанта. Оголошуючи про закінчення обстеження місця події, дивився поверх голів працівників, всю дорогу смоктав цигарку й мовчав. Лиш у відділі розтулив рота:

— Даю годину. Сподіваюсь, цього вистачить, щоб попоїсти і в порядок себе привести…

Ніхто не озвався. Начальник почекав трохи і, круто повернувшись, поспішив до свого кабінету.

— Хе, куди до нього Статутові, — похитав головою Яківчук. — У цьому чоловікові оселилося десять Статутів.

Отак і прилипло до нового начальника прізвисько — «Десять Статутів».


3

Дружина була вдома. Мала їхати в село (працювала в райспоживспілці товарознавцем), а небо затягувалося хмарами, по дорозі на автобусну станцію забігла взяти парасольку.

— Ну, як там? — спитала, хоч і знала, що чоловік не стане розповідати.

— Шукаємо…

— Це ж скільки було тихо…

Розмовляючи, Люба зібрала й виставила на стіл сніданок, зиркнула на круглий, оправлений під бук годинник, що звисав зі стіни на двох сірих поворозках, і присіла до столу, милуючись тим, як чоловік з апетитом їв, аж за вухами лящало. Павло часто кидав погляд на дружину. Вона й тепер видавалася йому юною, такою, як бачив її вперше за прилавком сільмагу в Суховолі, де вів свою першу справу. А часу збігло: Лідка, донька, вже пішла в перший клас, на погонах додалося дві зірочки. Капітан.

— Павлику, кажуть, скоро будуть здавати сімдесятиквартирний будинок. Може, запишешся на прийом до голови райвиконкому? Ти ж знаєш, од нього залежить багато.

Жили Турчини на другому поверсі в однокімнатній квартирі без будь яких комунальних вигод. Кіндратенко обіцяв допомогти отримати щось путніше, та, певно, за передпенсійними клопотами забув.

— Добре, зайду, — мовив, низько схилившись над мискою. — Тільки ж якось не того… У багатьох людей із житлом гірше, ніж у нас. Тільки у райвідділі три чоловіки зовсім без квартир.

— Але ж вони працюють недавно.

— То й що. Жити десь треба.

— Хай поживуть у такій, як ми, а тоді вже вимагають з усіма вигодами.

— Хай… Хіба я проти?

— Тобі все смішки, — круглі Любині щоки почервоніли. — А мені наша конура вже обридла. Якщо не підеш на прийом, сама піду.

Люба останнім часом стала дратівливою, проте Павло на те не зважав: ходила з дитям, і дратівливість, якщо вірити прикметам, ішла від того, що на світ мав з'явитися хлопчик. Заради такого він готовий був знести будь-які її примхи.

— Я зроблю все, що можна, — сказав заспокійливо. — Так що потерпи. Усе владнається.

— Та вже потерплю. Де дінешся.

— Ти ж дивись… — Павло легенько й ніжно торкнувся руки дружини. — Дорога в Яворівку далека…

— Буду дивитися, — усміхнулася.

Задзвонив телефон.

— Я сама, — підвелася Люба. — Тебе, з роботи. — І, притиснувши долонею мікрофон, додала: — Ото люди, і попоїсти спокійно не дадуть.

Черговий, не привітавшись, поспішно заговорив:

— Зараз же прибудьте у райвідділ!

— Що сталося? Чому така гарячка?

— Крадіжка…

Турчин зітхнув і поклав трубку.


4

Серед білого дня обікрали хату Степана Нужного — завідуючого комплексом по відгодівлі худоби, що при комбікормовому заводі. Злодії скористалися з того, що дома нікого не було — дорослі на роботі, а єдина донька-десятикласниця в школі. Навчалася в якомусь там гуртку. Замок теж відімкнуто…

Маленькі, сірі, глибоко посаджені очі товстуна Нужного блимали з-під брів.

— Я забігаю додому, — говорив із віддишкою, — щоб узяти один папірець. Бачу: стіни голі… — То я подзвонив жінці, думав, може, зібралася білити. Мова про це якось була. Ну, а вже потім до вас…

Дружина Нужного — худа, тонка, ходила по кімнатах, ламала руки й голосила:

— Ми ж і недоїдали, і недосипали, складали копійку до копієчки, щоб хату прибрати і самому було в чому на люди вийти… Господи, якщо ти є, покарай їх, паразитів проклятих!

Оперативники, до всього звичні, мовчки робили свою роботу, поняті кривилися й опускали очі. Іще до прибуття міліції господарі знали, що в них украдено, проте кожного разу, перш ніж назвати вкрадену річ, Нужний ворушив товстими губами і називав її таким голосом, ніби не був певний, що вкрадено. Жінка ж його не спускала очей із протоколу, здавалося, пильнувала, аби все було записано.

Дім Нужних — розкішний, багатокімнатний, стояв на глухій околиці містечка. Північною називалася. Вся садиба, як і вся вулиця, була в садку, а на додачу ще й обнесена високою дощатою огорожею. Із дороги й від сусідів не було видно, що робиться на подвір'ї. Але ж то у дворі. Хтось би мусив побачити, як виносили речі, особливо такі громіздкі, як килими (а їх було вкрадено аж вісім).

— Шукайте свідків. Вони мусять бути! — наказав Турчинові начальник.

Турчин та Іваненко заглянули до сусідів. З правого боку нікого не застали, з лівого — наткнулися на давно неголеного чоловіка. Лежав на брудному, потертому дивані і муляв поглядом закопчену цигарковим димом стелю. Поряд, на долівці біля столу, валялися недопалки. Од чоловіка несло густим горілчаним перегаром. Дізнавшись, хто до нього завітав, схопився на рівні, постояв і сів, поклавши руки на худі коліна.

— Я, того, вчора трохи перебрав, то з хати не виходив.

— Із самого ранку не виходили?

Чоловік пошкрібся пальцями у розкуйовдженому чубові.

— Та виглянув раз…

— Сторонніх людей із валізами, килимами не бачили? Може, машина стояла навпроти Нужних чи поблизу них?

— Та йшов Павло Старченко, але без нічого. А машини… Щось, там ніби стояло… Але ж далеко, аж біля Петра Кобчика.

— А яка машина — легкова чи вантажна?

— А лихо її знає. Я не роздивлявся.

— І номерів не запам'ятали?

— Хіба від мене їх побачиш? Та й у голові шумить…

У Петра Кобчика застали висохлу низеньку стару жінку — сиділа під яблунею в холодочку й дерла пір'я. Зачувши стукіт залізної хвіртки, а слідом і дрібний гавкіт кривоногого песика, підвела голову. Коли спитали, чи не приїздила до них сьогодні машина, у безбарвних очах, як здалося Павлові, майнула тривога.

— А хто мав би приїхати? Ніхто не приїжджав. Хіба раненько, як я поралася по господарству. А так ні. Я давненько сиджу тута, але оце тільки ви ступили в наш двір.

— І ви на дорогу не виходили?

— Виходила.

— То, може, бачили машину, яка стояла навпроти вас?

— Та ніби не стояла. Проїжджати, то проїжджала, а щоб стояти, то ні.

— А коли проїжджала?

Баба шамкнула зморщеними губами:

— Хіба я знаю? Оце деру пір'я і чую: гуркотить. Машин же зараз розвелося, як тих комарів на болоті в тепле літо. І всі кудись спішать, всі спішать. А куди спішити? Все одно у всіх дорога одна…

Решта жителів Північної, з якими зустрічалися, також були старі або літні. Вони поралися по господарству, доглядали внуків, грілися на сонці, і ніхто нічого не бачив і не чув. Лиш одна молода мати, як ішла по воду до криниці, що через дорогу, бачила вантажну машину, яка стояла навпроти Кобчиків.

— Чи довго стояла? Цього не скажу. А от коли було? — Молода мати на мить замислилася. — Десь отак хвилин п'ятнадцять на десяту. Бо я, коли принесла воду, глянула на годинник — чи довго затрималася?

У чорних очах Турчина блиснула живинка. Адже він спершу мало вірив найближчому сусідові Нужного — п'яничці Яцкевичу. Машина на дорозі, думав, — плід його затуманеного алкоголем мозку. А коли Іваненко сказав, що й він натрапив на жінку, котра бачила машину неподалік чи й біля двору Кобчиків, — і зовсім звеселів, бо ж із самого початку з'явилася думка, що злодії скористалися машиною — щоб крадене вкинути у неї, потрібно всього кілька хвилин. Якщо автомобіль, який бачили люди, до крадіжки і не причетний… все одно треба дізнатися, чий він. Може, шофер щось бачив.

— Куди зараз? — порушив мовчанку Іваненко.

Павло важко зітхнув. Він вважав, що тільки-но займався зовсім не тим, чим повинен був займатися. Опитати жителів Північної міг хтось інший… А якщо вибір упав на нього, то хіба через годину-дві було б запізно? Цю крадіжку, як і нічну, до кінця буде вести карний розшук, а як шукати кінці, коли ніхто не бачив початок? Ото вже бог послав начальника…

— Та туди ж, до них, — глянув Турчин у бік хати Нужного.


5

Начальник райвідділу й оперативники, які з ним зосталися, вже були у дворі. Ніби й недовго Турчин та Іваненко ходили по хатах, а сонце вже ген піднялося, у промінні — хати, дерева, люди. Повітря погустішало, і дихалося важко. Але не наважилися послабити краватки.

— Що у вас? — зиркнув спідлоба Сидоренко.

Турчин розповів.

— Небагато, — поглядаючи кудись убік, Сидоренко м'яв п'ятірнею своє підборіддя. — Треба ще раз пройтися в обід або ввечері, як усі повернуться з роботи. Не може того бути, щоб ніхто нічого не бачив. Це ж день. І ще — треба негайно встановити, що то була за машина і чого вона там стояла.

— А чого ви думаєте, що вони вкрадене неодмінно вивезли машиною? — втрутився Нужний, що стояв віддалік, але чув їхню розмову.

Сидоренко глянув на нього сердито.

— Вам, товаришу, я радив би озиватися лише тоді, коли до вас звертаються.

Нужний високо підняв брови, губи сердито зворухнулися. Проте змовчав.

Турчин вже вкотре, як прийшли сюди, прискіпливо оглянув подвір'я. Було воно невелике, навіть тісне, мотоциклом розвернутися — і то важко. Все заасфальтовано, ніде не зеленіло й латочки. Хлів, літня кухня, гараж із білої цегли, на високих підмурках. Криниця з акуратним дашком, воду можна витягати відром і качати електронасосом. Літня кухня майже звисала над яром. Яр починався, певно, у полях, тягся кудись на сусідні вулиці. Дно його було голе, у білому піску, схили поросли кущами, деревами. Понад самою кухнею поплівся виноград, відразу за ним розрослися кущі помідорів. З дороги яр проглядався далеченько.

— Товаришу лейтенант, — Сидоренко покликав Іваненка. — Пошукайте слідів у яру. Прикиньте, чи міг злодій пройти там непоміченим. Неодмінно поговоріть із людьми, котрі живуть над яром. І максимум уважності. Ви мене зрозуміли?

— Так точно! — виструнчився Іваненко.

Сидоренко тим часом повернувся до господаря:

— Товаришу Нужний, нам треба оглянути ваші господарські будівлі.

— Для чого? — насторожився той.

— На той випадок, якщо злодії десь приховали крадене, аби потім уночі, як усі поснуть, перенести в надійне місце.

«Слушна думка», — відзначив про себе Турчин і тут же пошкодував, що не йому першому прийшла вона в голову.

— Але ж ключі при мені, — впирався Нужний.

— Від хати ключі теж при вас, проте в хату зайшли через двері.

— Да-а, — пошкріб дебелу потилицю Нужний і поліз до кишені по ключі.

— Нічого не знайдемо у вас — заглянемо до сусідів. Спочатку до найближчих. Хто скаже, вони вдома? Капітане!

— Сусіда зліва — дома, а в того, що справа, хата на замку.

— Де він працює? — Сидоренко звів очі на Нужного.

— Столяром у спецлісгоспзазі, а жінка щось робить на харчокомбінаті.

— Їхні прізвища?

— Герасимовичі, Сергій і Марина.

— Товаришу старший лейтенант, — звернувся до дільничного. — Візьміть машину і привезіть когось із них. І не баріться.

У Нужних всюди був порядок і достаток. Літня кухня сяяла чистотою, добротними меблями, у хліві порохкували двоє вгодованих кабанів і двоє підсвинків; у коморі рівненькими рядочками на полицях вишикувалися консервовані овочі, фрукти, гриби, попід стінами стояли ящики зі старою одежею, цвяхами, різними інструментами. Тут же був початий мішок комбікорму. Поняті значуще переглянулися. Їх, мабуть, як і оперативників, дивувало: як ото таким запасом кормів можна годувати четверо свиней?

У гаражі поблискувала новенька «Лада», до неї господар уже встиг придбати чимало запчастин, серед них дефіцитні — передні й задні крила, колінчастий та розподіляючий вали, задній міст, п'ять шин із камерами…

У Яцкевича тільки й дворових будівель, що похилений, розгороджений на дві половини хлів. У більшій половині зберігалося паливо, лежала чимала купа потерухи з брикету та кілька оберемків дров, валялися картонні та дерев'яні ящики, слоїки з-під консервів, ціла гора порожніх пляшок з-під дешевого вина. У меншій половині, у купі гною рохкав худющий підсвинок. Довге рило і довга щетина робили його схожим на лісового вепра. Зі стелі звисав, обплутаний павутинням, патрон без лампочки. На горищі хліва око не мало за що зачепитися, лиш у протилежному кінці промінь кишенькового ліхтарика вихопив купку лахміття. Павло почав дубцем розгортати його, і враз рука здригнулася і завмерла — під лахміттям лежали килими.

Покликали Яцкевича, понятих, Нужного.

— Мої килими! Мої! — зрадів Нужний і обхопив ті речі руками так, ніби боявся, що їх у нього ще раз можуть украсти. — Один, два, три… А де ж іще?!

Яцкевичу, здавалося, і мову одібрало, коли Сидоренко спрямував на нього світло ліхтарика, він прикрився рукою.

— Ви думаєте, то я їх украв? — не відриваючи руки від обличчя, заговорив. — Я не крав. Я не знаю, де вони взялися. Вбийте мене, я не знаю.

— Розберемося… А поки що продовжимо роботу. — Начальник міліції помітно підбадьорився.

Ні в Яцкевича, ні в Герасимовича більше нічого не знайшли.


6

Сидоренко сидів за столом, хмурив брови і незмигно дивився на двері, ніби чекав когось. Оперативникам ця мовчанка починала обридати, вони почали перешіптуватися. Лиш Мамітько, примостившись біля приставного столика, замислено розглядав свого блокнотика, зрідка щось записуючи до нього. Сивокінь, чи то для того, щоб звернути на себе увагу, а чи в горлі зашкребло, кашлянув, а далі й зайшовся кашлем. Начальник зворухнувся, глянув на слідчого.

— Що, товаришу капітан, застудились? — посміхнувся не зовсім привітно.

— Певно ж…

— Поставте на ніч гірчичники і випийте липового чаю. Кажуть, допомагає. — Мовив уже серйозніше: — А скликав я вас для того, щоб підсумувати нашу роботу. Не знаю, як на кого, а на мене — зроблено немало. Проте зібрати первинний матеріал — це ще не все. Це півділа, а то й менше. Треба його систематизувати, проаналізувати, зважити всі «за» і «проти», аж тоді доходити висновку. Грунтуючись на висновку, можна будувати версію.

«Він що, зібрався нам лекцію читати? — дивувався Турчин. — Не інакше як не знає, з якого боку підступити до справи, от і дзвонить».

— Але перш ніж зробити висновок, давайте подивимося конкретно на те, що ми маємо. — Начальник на мить замовк, кинув погляд на папір, який лежав перед ним. — Правда, про першу крадіжку знаємо мало, зате щодо другої — трохи є. Хоч, якщо відверто, то доброї зачіпки нема. Килими на горищі в того п'яниці? Не те. Нам треба думати, як можна непомітно винести з квартири стільки речей. З Самійленками легше. Тут у злодіїв спільницею була ніч. Можна, як робить припущення товариш Турчин, речі повикидати через балкон, можна і винести через парадний вхід, а от у Нужних… Погодьтеся, тут є над чим подумати. Винесли чи вивезли? Товариш Іваненко на дні яру знайшов свіжі сліди. Він твердить, що яром можна пройти непоміченим. Я підтримую його. Та й не тільки я. Противників цього варіанту не бачу. Але в нас є ще й інший варіант — крадене вивезли. І справді, хіба багато треба для того, щоб вискочити з воріт і вкинути речі в машину? Дві-три хвилини. Зрештою, проімітуємо. Якщо вкрадене вивезли машиною, то цілком можливо, що саме тією, яка стояла на вулиці, по сусідству з Нужним, — між дев'ятою й десятою годинами. Сподіваюся, товаришу Турчин, до завтра ми будемо знати, що то за машина? До пошуків підключіть автоінспекцію. До речі, чому нема старшого автоінспектора?

— Я вже вам доповідав, — Мамітько різко шарпнувся, здається, хотів підхопитися на ноги, але передумав. — Він на місці шляхово-транспортної події.

— Я ж вам казав: викликати!

— Але…

— Ніяких «але»! Товаришу капітан, ви мене зрозуміли, що від вас вимагається?

— Так. Тільки ж тут таке… що за сьогодні можна і не знайти. Товариш Кіндратенко вас характеризував як працівника вдумливого, енергійного. Сподіваюсь, характеристика об'єктивна?

— Не знаю, — дратувався Турчин.

Оперативники сиділи з опущеними головами: згадка про їхнього колишнього начальника (всі вони службу починали при ньому), зродила в їхніх серцях смуток. Не так проводив оперативки Кіндратенко. Він більше слухав, ніж говорив, а вже як говорив, слова його, мов цвяхи, засідали в голові і непокоїли до того часу, поки їх не позбудешся. А цей…

— Ви розумієте, — сказав Сидоренко, — що не можна пошуки обмежувати однією машиною. До воріт могла підскочити й інша. А ту, що стояла неподалік од місця події, треба розшукати, аби дізнатися, чи шофер її нічого не помітив. Не міг він нічого не бачити.

— Як відомо, з квартири Нужних було винесено вісім килимів, — озвався Сивокінь. — На горищі в Яцкевича знайдено лише три. Чим таке пояснити?

Сидоренко зиркнув на слідчого. Всі насторожилися, чекаючи різкого зауваження. Проте начальник стримався.

— Пояснень можна знайти сотню. У злодіїв чи злодія була домовленість із шофером під'їхати на певний час, але до цього часу вони не встигли впоратися з усім. Машина поїхала, хтось зостався й поховав килими, сподіваючись перенести їх у надійне місце вночі. Друге. Щоб укинути в машину все крадене — загайно. Третє. Підкинули на горище, щоб скомпрометувати п'яницю й спрямувати слідство по неправильному шляху.

— А ви не припускаєте, що злодієм міг бути Яцкевич?

— Припускаю. Тільки подумайте: якби він, хай не сам, хай іще вкупі з кимось, обікрав квартиру, то, окрім килимів, ми знайшли б іще щось. А потім… Я трохи знаю п'яниць: якби у Яцкевича завелися гроші, він би давно цмулив…

«А в нього таки є олія в голові», — вже привітніше глянув на Сидоренка Павло.

— Щоб прояснити все з цим Яцкевичем, треба встановити, де він був сьогодні вночі і вдень, з ким зустрічається, дружить. І останнє, на що маємо звернути найпильнішу увагу: хто міг і в Самійленків і в Нужних украсти і підробити ключі. Треба придивитися до людей, які їх оточують, не минати й найближчих друзів. Мені здається, що обидві квартири обкрадено одними руками. В мене все. Може, хто щось має? Капітане Турчин, ви будете займатися справою, то невже нічого не скажете? Невже вам усе ясно?

— Мені поки що все темно.

— Як-то? — насторожився Сидоренко, а Мамітько вперше за всю оперативку усміхнувся.

— Отак, неясно — і все. — Але, побачивши, що начальник нервово покушує губи, додав: — Ясно буде, як упіймаймо злочинця або хоч нападемо на його слід.

— Мова ведеться про оперативну обстановку. А взагалі, товаришу капітан, радив би вам надалі бути обачнішим. І — скромнішим. Ось так.


7

Після оперативки Турчин запросив до себе Іваненка і Яківчука. На оперативці він остаточно переконався, що з новим начальником доведеться сьорбнути і солоного, і холодного, і гарячого. Зародилася думка: чи не попросити переводу в рідний район? Чим далі йдуть роки, тим дужче тягне додому. Та й мати зістарілася. Люба не проти переїзду. Останній раз, як відвідував неньку, заглянув у тамтешній райвідділ, обережно вивідав про вакансії. Незабаром має звільнитися місце чергового. Правда, посада ця не приваблювала, але…

Павло витягнув цигарки, взяв одну, пачку поклав край столу.

— Пригощайтеся.

Всі троє мовчки запалили.

— Як воно там не є, — заговорив Турчин, — а без нас і не скрутиться, і не змелеться. Так що закочуйте рукава…

Сидоренко у загальних рисах намітив правильні шляхи пошуку.

Яківчук посміхнувся.

— Я щось дурне сказав?

Яківчук вмить згасив посмішку.

— Чому ж…

— Отож повторюю: в загальних рисах. Прояснити все те — наша справа. Я беруся дізнатися про машину. Вам, Яківчук, треба за будь-яку ціну випитати, де був Яцкевич, що робив у період, коли сталися крадіжки. Ви допускаєте, що він міг обікрасти квартири?

Старший лейтенант почухав потилицю.

— Як вам сказати? На дрібних крадіжках він уже попадався. Якось у сусідів потягнув дві сукні, що сушилися після прання, і проміняв на самогон. З дому частенько тягне. Жінка не раз скаржилася. А щоб залізти в чужу квартиру… Тут треба подумати. Якщо й заліз, то не сам. За його спиною стоїть хтось дужчий, розумніший.

— Ви знаєте, з ким він дружить?

— З такими ж, як і сам.

— Конкретно.

— Всіх я не знаю.

— Дізнайтесь.

— Я схиляюся до того, що Яцкевичі причетні до крадіжок, — сказав Іваненко. — Ми ще не знаємо висновків експертизи, але все за те, що замки відімкнуто ключами. Зверніть увагу: жінка Яцкевича працює на комбікормовому прибиральницею, отже, має вільний доступ до кабінетів — головного бухгалтера і завкомплексом.

Турчин хвильку подумав.

— Добре, прокрутимо і цей варіант.

— А може, не варто, — обережно заперечив Яківчук. — Я її знаю. Бідова молодиця. П'яниця її сидить у неї в печінках. Не схоже, щоб увійшла з ним у спілку.

— Все тече, все міняється, — недбало кинув Іваненко.

— Воно так… Яцкевичка теж трохи змінилася: в чарку сама стала заглядати, але не думаю, щоб зовсім схибнулася. Наскільки знаю, вона й досі живе з чоловіком, як собака з котом.

— Все-таки займіться Яцкевичами, — скоріше просив, ніж наказував Турчин. — І ще хотілося б, Дмитре Яковичу, щоб ви пильніше придивлялися до людей, які бувають у Самійленків. Злодії знали, що японський телевізор несправний. Інакше прихопили б.

— А може, зоставили, бо громіздкий? — засумнівався Яківчук.

— І таке можливо. Але точніше знати не завадить.

— Раз треба, то треба. А потім іще думаю поговорити з людьми на сусідніх вулицях. Я згоден із вами, Павле Якимовичу, що речі злодії могли викинути через балкон.

— Варто ще зайнятися колом знайомих лікаря Самійленка і дружини Нужного. Сашко, це вже вам. Ну, либонь, усе. Як діяти, покажуть обставини. Вам, Сашко, роботи її рішало найменше. Не здогадуєтеся чого?

— Певно, не довіряєте?

— Іншого не могли придумати? — враз розсердився Турчин. — На вас мотоцикл «висить». Всі строки минули.

Іваненко зітхнув. Більше місяця тому під гаражем редакції районної газети украли старенького, малопотужного мотоцикла. Як не шукали, а слідів — нема.

— Павле Якимовичу, я вже вам говорив, що мотоцикл давно підлягає списанню. Я мав розмову з редактором. Вони його спишуть.

Турчин пильно подивився на лейтенанта.

— Сьогодні він украв старого мотоцикла — минулося. Підбадьориться — і завтра вкраде щось цінніше. Звідси який висновок?

Іваненко мовчав.


8

Транзитні машини Північною не їздили, і це полегшувало пошуки. Турчин разом із автоінспектором Віктором Приймаченком, якого взяв на підмогу, спочатку встановили, що на вулиці проживають п'ять шоферів-професіоналів. З них один перебував у відпустці, один у далекому рейсі, двоє, з райсільгоспхімії, у місцевому колгоспі вивозили в поле добрива; п'ятий, із транспортної контори райспоживспілки, ще до восьмої ранку поїхав до області за товарами. Ті, що працювали у колгоспі, десь на початку дев'ятої заїжджали додому снідати, пробули там по двадцять-тридцять хвилин. Обох уже о дев'ятій бачили біля колгоспних кагатів із торфокомпостами.

Тепер треба було встановити, чи не привозив хтось із мешканців вулиці чогось машиною. На щастя, на Північній мали звичку громіздкі вантажі скидати, а то й складати на зберігання під тинами, щоб не загромаджувати дворів. Капітан ішов вулицею й пильно придивлявся до дров, лісоматеріалів, піску, каміння, залишків од брикету, кам'яного вугілля. Коли щось видавалося йому привезеним недавно, заходив у двір, розпитував. Сьогодні машини під'їжджали тільки до двох господарів — одна привозила брикет, друга — пісок для будівництва хліва, але то вже було після обіду.

Не можна було скидати з рахунку легковики. На вулиці власні машини мали п'ятнадцять чоловік. Ще хтось до когось міг приїхати в гості, у справі. Злодії могли вкрадене вивезти на підводі, мотоциклі.

— Тут і за тиждень не впораєшся, — зітхав Приймаченко.

— Тиждень — то багато. А от за сьогодні й завтра треба впоратися.

— Що, Десять Статутів натискає?

— Час натискає. По гарячих слідах треба йти.

— Це зрозуміло. А все-таки, як вам новий?

— Нова мітла по-новому мете, — засміявся Турчин. — Але згодом і вона старіє. Ось так. Далі давайте самі, я ж пройдуся по сусідах Кобчика. З роботи якраз повернулися. Мо', поталанить.

Сказав і ніби у воду дивився: натрапив на учня, сусіда Кобчиків, котрий прибігав додому по книжку і бачив машину зблизька. Вона стояла впритул до воріт, борт із того боку був відкритий, сама велика, зелена, на дверцятах написані якісь букви. А от номерів хлопчина пригадати не міг.

— Хоч одну, хоч дві цифри, — благав капітан.

— Перша цифра ніби трійка… А може, й п'ятірка… Ні, здається, сімка, — губився хлопець.

Мати його, забачивши з городу, що син розмовляє з чужим чоловіком, поспішила до них і, дізнавшись про що мова, насупилася:

— І чого ви ото присікалися до дитини? Іди, Ваню, кролям рвати, а я з дядьком сама побалакаю.

Ваня послухався неохоче, часто оглядався. Коли хлопчина віддалився так, що слів уже було не чути, молода його мати категорично заявила:

— Ви мені щоб більше дитину в цю справу не вплутували!

— То, може, ви допоможете? Скажіть, яка машина і коли саме стояла навпроти Кобчиків?

— Нічого я не скажу, бо нічого не бачила!

— Але ж зрозумійте: це дуже треба.

— Якби не треба, то не розпитували б. Але раз я кажу, що не бачила, то не бачила. Я ще раненько подалася на роботу. А дитини мені не вплутуйте. Ви собі поговорили й пішли, а нам тут жити.

Мабуть, жінка знала щось про машину, проте було ясно: нічого вона не скаже при сусідах.

Петро Кобчик вовтузився біля мотоцикла. Павло вже знав, що працює він у райсільгосптехніці токарем, до роботи беручкий, у чомусь поганому не запідозрювався. Стара жінка, з котрою Павло розмовляв удень, мабуть, доводилася Кобчикові матір'ю. Вислухавши інспектора, Петро знизав плечима:

— Може, й стояла. Я не бачив, був на роботі.

— На роботу ви прийшли вчасно?

— Як завжди, на хвилин десять раніше. І не прийшов, а приїхав, на мотоциклі.

— Із роботи не відлучалися?

— Ні.

— А як виявиться, що запізнилися або відлучалися?

— Не виявиться. Я ж не сам роблю. Поряд зі мною за верстатами стоять іще двоє. Та й люди заходять: одному — те, другому се… Можете перевірити.

— А дружина коли пішла на роботу?

— Разом зі мною. Я її до промкомбінату підкинув мотоциклом. Покликати її?

— Не треба.

— Не треба, то й не треба. Признайтеся, чого це ви мене допитуєте?

— Не допитую, а розпитую. Бачите, сьогодні на початку дев'ятої біля вас машина стояла. Нас цікавить, що вона вам привозила.

— Я не знаю ніякої машини.

— Але ж люди бачили.

Кобчик від обурення почервонів:

— Я вам іще раз повторюю: не був дома. І мати нічого не бачила. Вона мені розказувала, як ви тут її допитували. А якщо люди бачили, то скажіть — хто, я плюну їм межи очі за брехню.

Покликати зараз тих, хто бачив машину, певно, ще не час — можуть легко відмовитися, бо люди ненадійні. Треба ще шукати свідків. Вони мусять бути. Неодмінно мусять.

— Всьому свій час, — мовив невизначено. — А про машину ми все будемо знати. Ось так-то, шановний товаришу Кобчик.


9

Директор комбікормового заводу був у відпустці — відпочивав із дружиною в Ялті, — і дільничний зайшов до його заступника, Яроша, чоловіка років біля п'ятдесяти, з сірим, хворобливим обличчям. Про всяк випадок назвався, бо досі не доводилося стрічатися.

— Чим маю служити? — блідо усміхнувся той.

Старший лейтенант розповів, що його привело на завод.

Заступник кілька хвилин дивився на масивний чорнильний прибор, далі для чогось торкнувся його пальцем і перепитав:

— Що я скажу про Валентину? Прибиральниця як прибиральниця: в кабінетах ніби чисто, поганого нікому нічого. Як літом додасться роботи — не відмовляється і в цеху працювати.

— На роботу регулярно виходить? Сьогодні, приміром, не спізнилася?

— Та ніби… Зрештою, в неї свій режим: прибере звечора — виходить пізніше, не встигне — раніше. Якщо вас цікавить сьогоднішній день, можу уточнити. — Заступник підняв телефонну трубку: — Алло, прохідна? Це Ярош. Не скажете, коли сьогодні на роботу прийшла прибиральниця? Десь о сьомій? А пішла з роботи десь у кінці третьої чи на початку четвертої? Добре. Дякую. — І прикривши мікрофон рукою: — Що вас іще цікавить?

— До вас запитання будуть. Нас, приміром, іще цікавить, чи Валентина Яцкевич заходить до кабінетів удень?

— Звичайно. То воду в графинах поміняє, то щось протре, підмете. За чистотою, скажу вам, вона дивиться добре.

— А з ким дружить?

— На заводі ніби ні з ким. А на вулиці, з сусідами… Того не знаю. Хоча, чого там, певно, зійшлася з такими, як і чоловік її, бо останнім часом теж випивати почала. Каже, що з горя, а насправді — хто знає…

— Що, і на роботу п'яна приходить?

— Запах частенько чути…

— І ви мовчите?

— Маєте на оці мене? — насторожився Ярош.

— Адміністрацію.

Яківчук не знав, що зайшло так далеко. Та й на чоловіка Валентина скаржилася давно.

— А чого ви про неї розпитуєте? — поцікавився заступник директора. — Може, у крадіжках підозрюєте?

— Виникла така потреба. Сподіваюся, розмова залишиться між нами?

— Звичайно, звичайно, — закивав головою Ярош.

До кабінету зайшов Нужний. Широке обличчя було насуплене, маленькі очі на дільничного дивилися непривітно, ніби той у чомусь перед ним завинив.

— Ви щось хотіли? — глянув на нього Ярош. — Може, заглянете пізніше? Я зараз зайнятий.

— Можна й пізніше, не горить. Тільки от спитаю в товариша міліціонера: чи не прояснилося хоч щось?

— Ви дуже швидкі.

— Були б і ви такі, якби шукали там, де треба.

— Якщо знаєте, де шукати, — підкажіть.

— Хіба я не підказував? Сусідами моїми дорогенькими займіться. Це їхня робота. На пару з дружком своїм Дорощуком крадуть.

— У вас є конкретні факти? Бо у мене їх нема.

— А знайдені на горищі мої килими!

— То ще нічого не значить.

— Тоді спитайте в Марії Дмитрівни. Вона вам підкине факта. Вчора увечері обидва пиячили в Дорощука, а квартира того Дорощука двері у двері із Самійленковою. Дорощук той, між іншим, вже сидів за крадіжку: промтоварний ларьок обчистив. Марія Дмитрівна розказує: той Дорощук і на день не просихає. Для такого, погодьтеся, потрібні гроші.

Яківчук знав, що Дорощук тільки весною звільнився з ув'язнення, через пиятику місця ніде не нагрів. Жінка його кинула. А от що Яцкевич із ним у спілці, про таке чув уперше.

Марія Дмитрівна сказала, що про вчорашню п'янку в Дорощука чула від двох сусідів. Оперативники розмовляли з обома ще тоді, як оглядали й вивчали місце події. Один із них навіть був за понятого. Чому вони мовчали? Правда, слідство в основному цікавилося квартирою Самійленків…

— Маріє Дмитрівно, Дорощук із Яцкевичем могли обікрасти вашу квартиру?

— Мабуть, ні, — не замислюючись, відповіла бухгалтер. — Він нас чи не найбільше поважає.

— Буває у вашій квартирі?

— А чому ні. Сусіди ж…

— За що ж він пиячить день при дні?

— Хіба для таких, як він, багато треба? Склянка вина.

— Але й склянки ніхто даром не піднесе.

— У нього є бензопилка. Ото й підробляє.

Не знати чого, але Марія Дмитрівна справила на Яківчука приємне враження. Попрощався з нею тепло, і запросив прибиральницю Валентину Яцкевич. З часу, як бачив її востаннє, жінка змінилася на гірше: зовсім посивіла, зморщок додалося, очі скаламутилися. Була в жакеті, зім'ятій сірій сукні, стоптаних туфлях.

— Чогось ви забули про мене, — здалеку почав Яківчук. — Певно, лад у сім'ї настав?

Валентина криво посміхнулася.

— Ага, лад… Живемо, як голуби.

Дільничний вдав, що не помітив іронії.

— Це добре. А було б іще краще, аби чоловік знайшов постійну роботу.

— А чого ви зі мною? Ви з ним…

— Він дома сьогодні?

— Як ішла, зоставила. Тільки навряд чи поговорите. До нього приплівся Дорощук, дружок його вірний. То вже обидва, мабуть, теплі.

— Погано, що він завів собі такого дружка.

— Який їхав, такого й здибав! — враз підвищила голос жінка, очі гнівно зблиснули. — Допилися… Чи, думаєте, я не здогадуюся, чого це ви мене так любенько розпитуєте про мого благовірного? Підозра впала, еге ж? Пиячать разом, килими у нашому хліві знайшли… Е, що там говорити!

Блиск в очах Валентини як раптово з'явився, так раптово й погас. Дивилася на дільничного сумно, гірко.

«Якщо ці п'яниці Дорощук та Яцкевич і обікрали квартири, — думав Яківчук, — то такого не може бути, щоб до цього не була причетна Валентина. Хоча… Хоча неможливого тут немає», — поспішив сам себе перестрахувати.

— А цієї ночі чоловік повернувся від Дорощука пізно?

— А що, він у нього був?

— У нього. То коли?

— Лихо його знає. Десь опівночі. Як ішла на роботу, він ще спав.

— А коли ви йшли на роботу?

— Рано. Ще тільки сьома почалася. — І помовчавши: — То ви таки думаєте, що то його з Дорощуком робота?

— Ми багатьох перевіряємо.

Контора вже опустіла, небо з самого ранку заволоклося хмарами, кілька разів припускався дощ. Зараз він знову кропив землю. Було тихо. Яківчукові стало жаль цієї завчасно постарілої жінки.

— А чому самі заглядаєте в чарку?

— Від такої житухи смоли гарячої напилася б…


10

Турчин знав Яківчука з перших днів своєї роботи у райвідділі. Не всі дільничного любили: понурий, впертий, як вб'є собі щось у голову, кілком звідти не виб'єш, на все має свою думку, гарно знає тутешніх людей, має багато добровільних помічників. Те все подобалося Павлові. Той, слухаючи його розповідь про зустріч із Валентиною Яцкевич, проймався неспокоєм: якщо жінка не викрала ключів у Самійленка і Нужного, тоді Яцкевич і Дорощук відпадають, бо судово-технічна експертиза показала, що завіси в обох квартирах відімкнуто ключами.

— Буду вас просити довести з п'яницями до кінця — сюди чи туди, — задумливо мовив капітан.

— Чого мене просити? Зроблю, — буркнув Яківчук, але в очах його відбилося задоволення: не любив, коли йому наказували, категорично вимагали. — Хоч і наперед знаю: робота дармова. Я тут попутно напав на інше. На вулиці Кірова, що паралельна Толбухінській, якраз навпроти будинку, де живуть Самійленки, біля третьої ночі стояв «бобик»

— То й що з того?

— Як-то — що? Всі ж зійшлися на одному: речі спускали з балкона на відмостку, а звідти садами можна на Толбухіиську. Ви ж пам'ятаєте, що до буднику, в якім живуть Самійленки, підступають густі сади.

— Тепер, як кажуть, усік. Непогано. Я навряд чи став би шукати сліди на Кірова, принаймні тепер. А що ви іще дізналися про ту машину?

— Поки нічого. Але постараюся знати більше.

— Я переконаний. Ну, а ви, товаришу молодший лейтенант, чим порадуєте?

Автоінспектор Віктор Приймаченко весь час, скільки Турчин говорив із Яківчуком, сидів тихо, немов миша в запічку. Капітан, зрідка поглядаючи на нього, шкодував, що не взяв когось іншого, досвідченішого — першу пару черевиків топче хлопець у міліції.

Тільки оперуповноважений вимовив перше слово, як Приймаченко підхопився на рівні. Турчин застережливо підняв руку:

— Не треба. Можна сидіти.

Молодший лейтенант слухняно сів і, поворушивши засмаглими цупкими руками, поклав їх на коліна.

— Я, здається, буду знати, яка машина стояла біля Кобчика.

Турчин був певний, що Приймаченкові нічого істотного роздобути не вдалося, і дивився не на нього, а у вікно, на берізку, в зелених косах якої вже цяткувалися жовті листочки. Він все ще думав про «бобика», який стояв о третій ночі на вулиці Кірова, тому й незчувся, як вихопилося:

— Справді?

— Та ніби…

— Викладайте! Чого ж ви? І все по порядку.

Приймаченко зняв руки з колін.

— Так, ото, я, коли зостався сам, подумав: чи не краще дізнатися, які машини найчастіше зупиняються біля Кобчика?

— Молоток! — не втримався Іваненко, який теж був у кабінеті.

Павло задоволено смикнув себе за вус: минув один день, а роботи пророблено чимало. Правда, трохи було прикро, що сам до такого не додумався.

— Недалеко від Кобчиків живе мій шкільний товариш. Він і розказав, що там найчастіше стоїть самоскид із райсільгосптехніки. Таке мене засмутило, бо ж люди бачили бортову машину. Тоді товариш і висловив здогад: може, Степан Товкач із комбікормового заводу завернув? Він, мовляв, учора із Кобчиком про щось домовлявся. Да, я й забув сказати. Мій товариш працює у тій же майстерні райсільгосптехніки, що й Кобчик. Ну, я й зайнявся Товкачем. Машина в нього бортова. Мав наряд возити зі станції мікродобавки. На роботу, як завжди, з'явився о восьмій, покопався в моторі, заправився і виїхав із території заводу, як засвідчено в шляховому листку, — в пів на дев'яту. Це стверджує і сторож на прохідній, правда, приблизно. На станцію він прибув десь на початку дванадцятої, а їхати туди тридцять-сорок хвилин. Питається: де був? — Приймаченко замовк і сторожко дивився на Турчина: йому дуже хотілося знати, яке враження справив на нього. Капітан подумав: «Який же він усе-таки наївний. Однак — молодчина!» А вголос:

— Це ще треба уточнити, де він був. Взагалі ж, Вікторе, ви зробили багато. Я далекий од того, що Товкач причетний до квартирної крадіжки, а те, що комбікорм крадений збуває, — то факт.

— Я теж так думаю. Тим паче, що за це Товкача вже двічі судив товариський суд.

— Тоді хай ним займаються інші, — докинув Іваненко.

— Треба спочатку встановити, чи то був Товкач. Приймаченко, у вас є щодо цього якісь міркування?

— Є. Після дев'ятої на Північній, як і на всіх їй подібних вулицях, малолюдно. Але якщо машина стояла хвилин двадцять-п'ятнадцять, то все-таки хтось бачив її зблизька. Тільки не кожен у цьому зізнається. От я і попросив друга, щоб розвідав…

— Добре. Так і домовилися: ви «добиваєте» цю машину до кінця, а ви, Дмитре Яковичу, берете на себе «бобика». Да, Сашко, а як із мотоциклом?

— На точці замерзання, — зітхнув Іваненко.

— Дивись, аби від того замерзання не розтопився.

— Дайте команду — списати.

— Не буде такої команди. Поки що треба підключитися до Дмитра Яковича. Що кому робити — самі обміркуйте.

Яківчук пошкріб потилицю, помружився й подав голос:

— Тут у мене ще одне є. Собака в Нужних був. Якщо вірити сусідам, не собака, а звір. Нужні, як ішли на роботу, його відв'язували, і у двір ніхто й носа не наважувався сунути. А перед тим, як мали обікрасти квартиру, він здох. Чи, бува, не отруїли його?

Не встиг Яківчук скінчити, як на столі капітана різко задзеленчав внутрішній телефон. Вислухавши, Турчин поклав трубку на важелі і промовив якось ніби розгублено:

— Обкрадено квартиру директора комбікормового заводу…


11

Директор комбікормового заводу Олександр Дерев'яний жив на такій же тихій вулиці, як і Нужний, тільки ближче до центру міста. Дім просторий, на сім кімнат, із літнім другим поверхом, дерев'яний, обкладений білого цеглою, від дороги обгороджений високим дощатим тином, від сусідів — штахетом і садом. Біля тину дерева росли густо, були нерозчищені, тому й від сусідських очей затуляли не гірше дощок. У дворі теж, як і в Нужного, добротний хлів, літня кухня, гараж.

У дім злодії, як і в попередніх двох випадках, зайшли через двері, замки (їх було два — один англійський, другий саморобний, але не поступався англійському), з усього видно, відімкнули ключами. Коли в Нужного майже всі килими повиривали з цвяхами, то тут їх зняли обережно. Одежу вибирали нову, дорогу, кришталь і порцеляну пакували у ящики, котрі взяли у хліві, (один порожній зостався в хаті), прихопили ще багато чого. Скільки всього вкрали, стане ясно, як повернуться господарі з Ялти. Їм уже дали телеграму.

Хату стерегла рідна сестра Дерев'яного — низенька худенька жінка з великими зляканими очима. Жила вона в центрі містечка у багатоповерховому будинку, працювала в банку.

— Брат мене просив, аби поливала вазони та годувала Рекса, — розказувала. — Як Рекс був, я два рази на день навідувалася, а як він здох, то вже коли випаде. Вазони можна поливати і на дві доби раз.

Коли вона сказала про Рекса, Турчин і Яківчук переглянулись. Турчин зібрався в жінки щось спитати, але начальник уже підкинув нове запитання:

— У які часи ви приходили?

— Як коли — інколи ранком, інколи вдень, але найчастіше — ввечері.

— Ночувати не зоставались?

— Ні.

— Коли були в останній раз?

— Позавчора ввечері.

Сидоренко щось помітив у блокноті, і Турчин, скориставшись цим, поставив запитання:

— Рекс давно здох?

— Тиждень і два дні.

— Рекс — вівчарка?

— Ага, така була злюща. Одних господарів та ще мене знала. Я її на ніч відв'язувала. Так брат велів.

Сидоренко кінчив записувати і нетерпляче постукував кульковою ручкою по блокнотику. Турчин звернувся до начальника за всім етикетом:

— Товаришу старший лейтенант, дозвольте ще дещо уточнити.

Той кивнув головою.

— А скажіть, ви не помічали, щоб Рекс перед цим відмовлявся від їжі?

— Ніби нічого такого не було. Ввечері я його нагодувала, рано приходжу, а він мертвий.

— Ви його закопали?

— Чоловік кудись одвіз, у яр чи в ліс. А, чи закопав, того не знаю.

В обох обкрадених раніше квартирах злодії шукали речі із золота, гроші. Напевно, її тут шукали, і не обов'язково тієї ночі, як виносили крадене. Скоріше — перед цим. Часу ж мали вдосталь.

— Скажіть, будьте ласкаві, позавчора чи раніше, як поливали вазони, у квартирі нічого підозрілого не помітили?

Жінка звела великі очі на капітана:

— Як-то?

— Шафа, може, була не так зачинена, щось із меблів чи якась інша річ не стояли на звичному для них місці. Прошу вас, пригадайте. Для слідства це важливо.

Жінка замислилася, маленькі ямочки на щоках ніби позападали глибше, на лобі застигли темні тіні, котрі, як розмовляла, ледь помітно змигували.

— Та ніби нічого… Сказати правду, я й не дуже роздивлялася, бо завжди поспішала. Сім'я ж у мене… Хоча, чекайте-но, зібрання творів Бальзака… Мені скортіло прочитати «Втрачені ілюзії», а це в четвертому томі. Кинулася я, а він стоїть між шостим і сьомим. Усі інші томи на місці.

Бібліотека у Дерев'яного була багата, три стіни у великій кімнаті, котра слугувала йому за кабінет, заставлені «стінками», на кожній поличці книжки у два ряди — передплатні видання, вітчизняна й зарубіжна класика.

На нижніх полицях, куди можна дістати рукою, нічого не підставляючи під ноги, пилюка була витерта, на верхніх вона осіла товсто, і гарно було видно сліди від книжок, які витягали з рядів. Щоб перетрусити таку силу книжок, однієї ночі мало. І світло мусили світити. Кімната виходила вікнами в сад, протилежні оселі на сусідній вулиці були далеченько, навряд, аби через густу зелень хтось угледів світло.

Сусіди заводили мову про Дерев'яних неохоче. Ніхто їм не співчував, лиш одна старенька довго кліпала очима, шамкала беззубим ротом, аж поки видихнула:

— Таке горе в людей, таке горе…

Молода жінка, певно, дочка чи невістка старої, зле посміхнулася, і Яківчук не втримався, спитав:

— Ви, мабуть, із ними у сварці?

— Звідкіля таке взяли? — здивувалася молодиця. — Чого б то мені з ними сваритися? Що ми не поділили? Та й чи стануть вони з нами сваритися? Дуже горді. Особливо він. Йде і землі перед собою не бачить. Ніколи й ні з ким перший не привітається. Вона, правда, жінка його друга, ще нічого. А він дуже себе несе…

Сусід навпроти, шофер райсільгосптехніки, теж говорив про Дерев'яного як про чоловіка дуже гордого, нелюдяного.

— Бачите, яким тином обнісся? Ледь не у два зрости людські. І собаку на день тільки він одв'язує. І на хвіртці дощечку «Во дворе злая собака» тільки він почепив. Ви питали, чи я нічого підозрілого не помічав? Ніби нічого. Правда, десь днів десять тому я пізно вертався додому з рейсу, то чув, як на когось дико гарчав Рекс.

— І після того пес більше не озивався?

— Ні, більше не озивався. Взагалі, я щось давно чув його голос.

— Здох він.

— А-а… Що я вам іще скажу. Оно сусід мій, той високий чоловік, казав, що днів зо три тому бачив на нашій вулиці якихось двох підозрілих тинів. Він, як і я, шофер. Пізно йшов додому з роботи, а вони йому назустріч. Ми, розумієте, живемо тут, як у селі: один одного знаємо, один із одним вітаємося. Вони йшли назустріч, а як побачили його, звернули на другий бік дороги. На привітання не відповіли і голів не повернули.

Високий чоловік гаряче запевняв:

— Злодюги то! Чесне слово, злодюги! Бо чого порядній людині тікати від мене?

— Коли ви тоді верталися додому?

— Десь о третій ночі. Їздив у Чернівці від нашої швейної фабрики. Коли це було? Три дні тому.

— Вони щось несли?

— Ніби нічого… Я, правда, не дуже й придивлявся. Натомився в дорозі. А стрівся з ними он там, біля того стовпа.

Стовп стояв за двісті метрів од садиби Дерев'япих. Цілком ймовірно, що то були злодії і йшли вони перетрушувати книжки. А може, потроху виносили з шаф одежу. Сестра Дерев'яного в них не заглядала, бо не мала ключів. Про це, безперечно, злодії здогадувалися або й знали, тому діяли впевнено.

Більше від сусідів нічого не дізналися. Відбитків пальців, речових доказів теж не знайшли. У багатьох оперативників склалася думка, що мають справу із досвідченими злочинцями.

… На нараду до начальника райвідділу збиралися неохоче. Сидоренко був не в настрої, враз спохмурнів ще дужче, а погляд прикипів до Турчина.

— Товаришу капітан, що ви про це скажете? — прогримів.

— Маєте на увазі крадіжки?

— А що ж я іще можу мати?! — скипів старший лейтенант, — То ви займаєтеся казна-чим, тільки не отими крадіжками.

Кров ударила Павлові в голову. Ледве стримався, щоб і собі не підвищити голосу.

— Я вас не розумію.

— Бачу. Що ж, поясню. Я дав повну свободу дій: дерзайте, проявляйте ініціативу, а ви? Що на сьогодні маєте?

— Не так уже й мало. По-перше, ми напали на слід машини.

— Вже два дні минуло, а ви тільки напали… А вам було дано одну добу. Одну! — підкреслив начальник. — А п'яниці? Що ви можете сказати про них? Що ж це виходить. Розучилися працювати?

За всі роки роботи в міліції з Павлом іще ніхто так не розмовляв. Од злості йому аж в очах темніло, хотів відповісти також різко, але його випередив Яківчук:

— Прошу мені вибачити, товаришу начальник, тільки ми не знаємо, чого ви хочете від нас.

Кругле Сидоренкове обличчя нараз застигло. В кабінеті запала тиша, і крізь розчинену кватирку влітав дзвінкий галас дітвори.

— Та-ак, — протягнув Сидоренко. — Ви не знаєте, чого я хочу. Ну, ну, — покрутив головою, — дожилися ми… Виходить, я з вами розмовляю незрозумілою мовою? Дивно. Доведеться ще раз пояснити. Так ото слухайте: я хочу, щоб ви працювали вміло, оперативно, щоб, зрештою, знайшли злочинців.

Напруження нервів у Турчина враз спало, і він іронічно зауважив:

— А ми їх і знайдемо.

Знову всі завмерли, чекаючи найгіршого. Проте цього разу вибуху не сталося: певно, начальник спохопився, зрозумів, що взяв не той тон.

— Я в тому не сумніваюсь. Тільки — коли, ось питання. Може, накажете чекати на четверту крадіжку? — Сидоренко окинув присутніх гострим поглядом. — Нас губить благодушність. Ми повинні їх випереджувати, а не вони нас. Сталися три крадіжки підряд, а ми що зробили?..

Зворухнувся слідчий Сивокінь.

— Дозвольте з вами не погодитися, товаришу старший лейтенант. На скільки я, так би мовити, в курсі справ, щось та зробили. Дещо в руках таки тримаємо. Тільки не треба гарячкувати. Гарячка в нашому ділі — не помічник.

Начальник примружився:

— Ви на що натякаєте?

Сивокінь подивився на нього голубими, спокійними очима.

— Я не натякаю, а кажу, як є: гарячка в нашому ділі — не помічник.

— Я теж такої думки, — підтримав його Турчин.

Сидоренко міцно стиснув своє підборіддя, Мамітько похитав головою, Яківчук посміхнувся і став розглядати свої руки, інші зиркали то на начальника, то на слідчого, то на старшого оперуповноваженого карного розшуку.

— Я розумію, — не випускаючи підборіддя, заговорив Сидоренко, — багатьом мій тон не подобається. Що ж, я не артист, грати не вмію. Одначе прошу мене зрозуміти: я лиш кілька днів очолюю відділ, сталися три крупні крадіжки… Сьогодні мав розмову з генералом. А що я йому міг сказати? Шукаємо…

— Вірно сказали, — подав голос Яківчук. — Вже деякі ниточки маємо.

— Ниточки… — іронічно посміхнувся Сидоренко. — А вже треба мати мотузки, ланцюги. Все місто гуде. Та що місто. Район! А в нас — нитки. Треба діяти напористо, рішуче. Ось ви, товаришу старший лейтенант, що можете сказати про двох чоловіків, яких люди бачили серед ночі неподалік будинку директора комбікормового? Нічого. А ви не задумувалися, що то могли бути Яцкевич і Дорощук.

— Задумувався, чом ні. В моїй практиці було, коли п'яниці залазили в квартири, але, як правило, брали мізер. А тут же розмах…

— Це тільки ваші розмірковування. А мені потрібні факти. Впала підозра, то розсійте її або підкріпіть фактами. Я вам дав повну свободу дій, бо вірив у ваш досвід, у ваші знання, в те, що ви знаєте район, обстановку. Але бачу, що з того нічого не виходить…

Звівшись, Сидоренко снував між столом і стіною, на якій висіла оперативна карта району. Турчину він здавався безпорадним, бо ж і крик, і оці нервові кроки — ознака слабкості. І Павло, рвучко випроставши спину, чітко промовив:

— Все буде добре, товаришу старший лейтенант. Злочинців ми знайдемо, і дуже швидко.

Начальник перестав ходити, допитливо подивився на оперуповноваженого.

— Звідкіля така певність?

«Якщо вже взявся заспокоювати, — подумав Турчин, — то ж не лізти в кущі…»

— Будемо виходити на Яцкевича, Дорощука та Валентину Яцкевич.

Яківчук невдоволено завовтузився. Від нього всього можна було чекати, і Павло заспішив:

— Конкретний план дій я зараз не можу запропонувати. Треба все прикинути, врахувати. Ну, багато залежить під обставин.

— А як із рештою?

— Цілком імовірно, що маємо справу із бувалими злочинцями, — сказав Турчин. — Але ж може бути так, що вони сконтактували із Валентиною Яцкевич. Їй же легко роздобути ключі від усіх трьох квартир. Прокрутимо варіант і з п'яницями… Я просив би посилити нагляд за базарами, комісійними магазинами, всіма скупщиками-перекупщиками. І ще в мене одне прохання, товаришу начальник: лейтенанта Іваненка прошу офіційно зарахувати до оперативної групи. Він нам багато допоміг і, сподіваюся, ще допоможе.

Сидоренко вже сидів, розслабився, пальці правої руки тихенько вистукували по столу.

— Товаришу майор, — звернувся до Мамітька, — передайте всім службам мій наказ: капітанові Турчину подавати всебічну допомогу. Можете, товаришу капітан, прилучати до роботи кого треба, і не обов'язково кожен раз питати в мене дозволу. Тільки ж прошу вас: будьте енергійнішими.

Після оперативки Яківчук сказав Турчину:

— Ну, Павло Якимовичу, здорово ви його повели вбік, а точніше, обротьку накинули. А я думав: пожежа спалахне…

Павло не збирався ні поступатися начальству, ні улещувати його обманом. Все те вийшло якось само собою. Та лихо з ним. Добре те, що добре кінчається.

— Павле Якимовичу, — провадив далі дільничний, — ми ж зібралися на оперативку, щоб домовитися, як далі діяти, але ні про що так і не домовилися.

— Як-то? Хіба ви не знаєте, що маєте робити?

— Знаю. Чого там.

— От і дійте. А там обставини покажуть, в який бік крутитися.


12

Як і сподівалися, експертиза встановила: обидва замки на дверях будинку Дерев'яного відімкнуто ключами, відбитки пальців, знайдені на речах, належать сестрі Дерев'яного, обох собак отруєно нашатирним спиртом — зроблено уколи в груди.

Коли стало відомо про наслідки судово-медичної експертизи, Турчин та Іваненко були у райвідділі.

— Тепер злочинці в наших руках! — радів Сашко. — Собаки ж які були? Вовкодави. Чужого й близько до себе не підпускали.

Павло охолодив його радість.

— Не забувай, Сашко, — сказав він, — що нашатирний спирт діє незгірше ціанистого калію: ще й голки не встигаєш витягнути, як собака готовий. Отож і чужий міг стати на герць, як ти кажеш, із вовкодавами. Безперечно, треба щоб той чужий був дужий і спритний. Одначе почнемо з тих, кого знали собаки. І часу гаяти не будемо: ти — гайда до Нужного, а я — до Дерев'яного.

— Хіба Дерев'яний вже повернувся з курорту?

— Вже. Недавно дзвонив.

Турчин був знайомий із директором комбікормового заводу, трохи знав про його життя. Дерев'яний перестрів Турчина на подвір'ї. Худорлявий, по-військовому підтягнутий, із густим смоляним чубом, він виглядав молодшим за свої п'ятдесят один.

— Отакий мені відпочинок, — зітхнув після привітання. — Робиш, тягнешся, щоб було не гірше, ніж у людей, а якась гадина за одну ніч всі труди — мов мітлою. Невже на заводі пригрів? Мені Нужний розказував, ніби у вас підозра впала на прибиральницю. Мушу вам зізнатися, що я мало вірю цьому. Дужо вже чиста робота. П'яниці неодмінно наслідили б. Отже, шукайте в іншому місці.

— У вас, я обізнаний, на заводі трудиться людей небагато, ви всіх знаєте. Хто на таке здатний?

— Я вже думав. І, знаєте, нікого не можу запідозрити.

— То добре, що вірите своїм людям. Однак є факти, що квартири обікрали особи з вашого оточення.

— Які ж то факти такі переконливі?

Павло розказав про підроблені ключі й отруєння собаки. Дерев'яний довго мовчав, далі підвів голову, ніяково всміхнувся, ніби вибачався за ту мовчанку.

— Задали ви мені, Павле Якимовичу, задачку.

— Хіба вже таку складну?

— Уявіть собі. З ключами, то це таке… Я ношу їх у піджаку, а піджак часто зоставляю і в кабінеті, і в машині, і в гостях, і ще, може, десь… А от як із Рексом могло? Він знав фактично чотирьох осіб: мене, дружину, мою сестру й сестриного чоловіка. Тепер самі скажіть: чи не складна задача?

— Складна. І все ж… Хто у вас бував найчастіше? Кого пес хоч трохи знав?

— Нужного і мого шофера. Але мушу вам сказати: він їм не зробить нічого, коли вони зі мною. А самі… Якось я послав шофера по щось додому і забув, що Рекс відв'язаний. Так він у гараж його впустив, а з гаража не випустив. — Знову зітхнув: — Не знаю. Нічого не знаю.

— А як родичі дружини?

— Вони у нас бувають рідко.

— Вибачте, але нам треба знати все.

— Чого там пробачатися. Питайте, що вас цікавить.

— А як сестрин чоловік? Йому ви повністю довіряєте?

Дерев'яний зіпер голову на руку. Сиділи вони біля столика, під волоським горіхом. Десь там, у синьому небі, висіло гаряче сонце, над заасфальтованими вулицями, кам'яними будівлями гойдалося густе, тягуче, мов смола, повітря, гули машини; а тут було прохолодно й тихо.

— Сестрин чоловік… — повторив Дерев'яний, дивлячись на стіл. — Віктор Губенко? А знаєте, в мене нема до нього довіри. Пустопорожній чоловік, хоче добре жити і нічого не робити. Вже багато робіт поміняв. Зараз щось там робить у рембуддільниці. Злигався з рідним братом Нужного, а той іще гірший за мого родака. Зараз у мене на заводі слюсарує. Толку з нього, мушу зізнатися, як із козла молока. Якщо досі не вигнав, то тільки з поваги до Степана Пилиповича. Але невже вони у своїх кровних? Вбийте мене, а таке не вкладається в голові. А як ви думаєте?

Турчин за свою роботу в органах із нічим подібним не стикався, проте знав, що від лежебок і п'яниць чекати можна чого завгодно. Сказав про те Дерев'яному.

— Я теж такої думки, — кивнув той головою. — Спробуйте щось дізнатися про них. Тільки ж хочу просити: будьте обережними, щоб менше знали. Все-таки родичі.

— А як із шофером?

— Хлопець ніби надійний. Принаймні я йому довіряю.

На поріг скляної веранди ступила білява, десь на років шість-сім молодша від Дерев'яного жінка.

— Катю, — гукнув до неї директор, — якщо тобі не важко, то, будь ласка, щось прохолодне.

— Не клопочіться, — попросив Турчин.

— А, які там клопоти…

Катерина поставила на столик чотири пляшечки пепсі-коли і три простих фужери, а сама обережно присіла збоку, поклавши на коліна руки з довгими пальцями й нафарбованими нігтями. Була в білій лляній сукні, котра гарно облягала стрункий стан, личила до засмаглого лиця і світлих кіс. У розмову не встрявала, все слухала. Подякувавши господарям за напій, Павло сказав:

— Ну, а тепер треба виконати деякі формальності. Нам треба точно знати, що у вас вкрадено.

— Я тут підготував, — Дерев'яний поклав перед капітаном довгенький список речей.

Павло похапцем проглянув список. У ньому перераховувалося чимало дорогих речей: дві шкіряні куртки, чоловіча й жіноча, два шкіряних пальта і два дублених кожухи.

— А грошей чи цінностей не вкрадено?

— Грошей — ні. Золота… Тільки одну мою весільну обручку, — мовила Катерина.

— Все це треба оформити документально. Кого з сусідів можна покликати, щоб були за понятих?

— Ви що, нам не вірите? — стривожився Дерев'яний.

— Чому ж. Просто порядок такий.

— Тоді зрозуміло, — не вельми охоче згодився господар.

Павло їхав од Дерев'яних із гарним настроєм: сподівався стрітися з чваньками, міщанами, а вони виявилися людьми цілком пристойними.


13

У райвідділі на Турчина чекав сяючий, мов нова копійка, автоінспектор Приймаченко.

— Ну? — спитав Павло.

— Повний порядок, товаришу капітан! Машина, яка стояла біля Кобчиків, належить комбікормовому заводу. Водій — Степан Товкач.

— Друг установив?

— Друг. Розумієте, машину бачили три чоловіки, якщо не більше. Але мовчать. Кругова порука у них там, на Північній.

— А як ці троє? Не мовчатимуть?

— Двоє будуть, один — ні. Водій-любитель він. Свого часу ми йому послужилися: на нього впала підозра, буцімто він наїхав на людину і втік. Ми ту підозру ледве одвели. То й хлопець радий у чомусь нам пособити.

— Ну, а як із Товкачем? Де він?

— Якраз повернувся з колгоспу. Комбікорм туди возив. Я його попередив, щоб без мого дозволу нікуди не виїздив.

… Товкач зайшов до кабінету дрібними кроками, хоч і був довгоногий. Кашкета стягнув іще з порога, ледь просунув голову у двері. Був трохи розгублений, трохи насторожений. Як запросили сісти, подякував.

Капітан неквапом поклав проти себе чистий аркуш паперу, взяв ручку, спробував, чи пише. Глянув спочатку на Приймаченка, що примостився збоку столу, тоді на шофера. Він одразу усміхнувся, і саме ця усмішка видала його надмірне хвилювання.

— Запросив я вас, Степане Даниловичу, — заговорив повагом Турчин, — щоб уточнити деякі деталі вашої роботи 15 травня. Ви пам'ятаєте, чим тоді займалися? Мусили б пам'ятати. Того дня було обікрадено квартиру Степана Пилиповича Нужного. Нас цікавить ваша робота до обіду. То як, можете щось сказати?

— Все можу, чого ж… До обіду і після обіду возив зі станції кормові додатки.

— О котрій годині зробили на станцію перший рейс? У шляховому листку ви повинні були це відзначити, але знаємо, що це роблять далеко не всі шофери. Отже, коли?

— Десь так за одинадцяту.

— А точніше?

— Ну, може, було двадцять на дванадцяту чи й тридцять…

— Хай у межах цього. А тепер давайте розберемося. З гаража виїхали ви о пів на дев'яту, до станції тридцять-сорок хвилин їзди. Якщо витратили на дорогу навіть максимум часу, то все одно постає питання: де ви були понад годину?

— Дома. Прямо із заводу заїхав. Знаєте, раненько поспішав, то не встиг попоїсти. Ну, а заявився додому, то робота підвернулася…

— Значить так і запишемо: прямо із заводу ви поїхали додому.

Товкач нетерпляче зворухнувся.

— Ви хотіли заперечити?

— Я заїжджав додому, але не відразу…

— Степане Даниловичу, хочу вас попередити: не старайтеся нас обманювати. Перш ніж запросити вас до себе, ми все перевірили. Наприклад, нам сусіди ваші сказали, коли саме ви були вдома.

— Я точно не знаю, а сусіди знають? Ви, товаришу начальник, не залякуйте мене.

— Негарно з вашого боку таке говорити, Степане Даниловичу. Хто ж вас залякує? Може, мені варто увімкнути магнітофон?

— Як хочете, — буркнув Товкач. — Ваша власть.

— То коли ви прибули додому?

— Десь за дев'яту.

— Хіба від заводу до вашої хати треба їхати півгодини?

— Я в дорозі затримався: мотор забарахлив, то зупинявся. Це було на дорозі від заводу до містечка. Може, хто бачив. Машини туди їздять не тільки наші. Потім відвідав одного знайомого — Сергія Герасимовича.

Турчин ледь стримався: Герасимович доводився сусідом потерпілому Товкачеві. А може, то іншим чоловік?

— Де він живе?

— Тут же, в райцентрі, по вулиці Північній. Та й був там хвилин п'ять-шість: вдома не застав.

— Більше ви нам нічого не скануєте?

Товкач задумався.

— Вас хтось бачив, що ви стояли біля Герасимовича?

— Не знаю. Може, й бачив… У його дворі нікого не було.

Турчин мовив рішуче:

— От що, Степане Даниловичу, не будемо гайнувати час. Люди вас бачили, коли ви стояли біля Кобчика, і про це вам скажуть в очі. Так що годі викручуватися.

Водій обережно зняв руки з колін, повернув долонями вверх. Були вони в нього мозолясті, порепані, в тріщини попадав мазут, який, певно, вже не вимити ніяким милом.

— Не був я там. Так і свідкам скажу. І всім так скажу, і ви мене не примусите наговорювати на самого себе.

Турчин гостро глянув йому в очі.

— Отже, ніде більше не зупинялися?

— Ніде!

У голосі Товкача вперше пробилося роздратування, і очі з безпорадних, переляканих стали холодними. «Відчув, що його бере, — відзначив про себе Павло. — Але чекай-но, рано святкуєш перемогу. Свідки свідками, а в нашому арсеналі є й інше». Капітан, мить повагавшись, підняв телефонну трубку.

— Доброго дня! Це Турчин. Не впізнали? Багатим буду. Мені прокурора. Доброго дня, Петре Івановичу, Турчин турбує. Ви нікуди не збираєтеся? Бачите, мені потрібна буде ваша санкція на обшук у громадянина Петра Кобчика. Я все поясню, як прийду. Ага. Спасибі. — Розмовляючи по телефону, Турчин стежив за Товкачем. У поведінці його нічого не змінилося. — Ось так, Степане Даниловичу.

— Ви що ж, думаєте: я привозив Кобчикові комбікорм?

— А певно ж.

— То чого не хочете подумати: коли й привозив, то від того комбікорму вже й сліду не зосталося?

— Нічого у світі безслідно не зникає, а така річ, як комбікорм… Експертиза своє діло знає. А може, до обшуку не дійде: Кобчик сам у всьому зізнається, бо кому охота, щоб чужі очі бачили те, що не повинні бачити.

Цього разу капітан вразив Товкача.

— Ми вас не затримуємо, але все ж просимо почекати біля машини, нікуди не їхати. А то ще попередите Кобчика. Приймаченко, займіться поки що його машиною, а я збігаю до прокурора по санкцію.

Товкач різко підвів голову і подивився Турчинові прямо в обличчя:

— Бачу, обіслали ви мене, як вовка. Ніде мені діватися. Одне тільки прошу: не вплутуйте сюди Кобчика. Він нічого не знав… Я йому сказав, що комбікорм виписаний. Ми ж на те маємо право. Отож пишіть: три паперові мішки по тридцять кілограмів у кожному. І я клянуся, що це — востаннє! Хай мені руки повсихають…

Поки Турчин оформляв протокол, Товкач, здається, заспокоївся, і капітан спитав у нього:

— Ну, а тепер скажіть: за той час, що ви стояли біля Кобчика, а стояли ви там довгенько, нічого такого підозрілого на вулиці не помічали? Може, машини проїжджали, котрась із них зупинялась біля Нужного?

— Знаєте, в таких випадках по боках не дуже роздивляєшся. Вибрав момент — і гайда, Дома у Кобчиків була одна баба. Глуха мов пень. Поки допитаєшся щось, охрипнеш. Товаришу капітан, а ви все-таки запишіть у протокол, що я сам зізнався, без обшуку.

Турчин із протоколом пішов до слідчого Дмитра Сивоконя. Той якраз допитував голову колгоспу Віктора Власюка. Павло хотів повернутися, але Дмитро подав знак, аби почекав. Капітан Власюка вже років п'ять знав. По закінченню інституту він працював головним агрономом у рідному колгоспі. Згодом його висунули на голову найвіддаленішого від райцентру господарства. Воно об'єднувало сім населених пунктів, економічно слабке. Земля погана, моквиста, людей мало, як настає літо, шефи з містечка звідти не вибувають. Працівники міліції теж не раз там сіно косили.

І сталося диво: оцей непоказний з виду, тихий молодий чоловік зрушив колгосп із хронічного застою — врожаї піднялися, надої підвищилися, тамтешні механізатори дві весни підряд виступали ініціаторами дочасної і якісної підготовки техніки до весни. Власюка стали запрошувати в президії, зачастили кореспонденти… Але нещодавно у колгоспній касі недорахувалися чималої суми грошей.

— То що, Вікторе Степановичу, — розігнув спину Сивокінь, — на сьогодні досить?

— А може, взагалі досить, товаришу Сивокінь. Бо ж усе це відбивається на роботі: більше часу проводжу у вас, ніж у колгоспі. А потім — ревізори дихати не дають. Люди дивляться на мене, як на злочинця. Хіба так можна працювати? Мені, знаєте, кривдно, що ви прагнете чужі гріхи навішати на мене. Безперечно, я винен, винен у тому, що багато довіряв своєму головному бухгалтерові. Бюро райкому повірило, а ви не хочете.

— Бюро користувалося висновками ревізії, яку робили ревізори райсільгоспуправління… Йде повторна ревізія… На сьогодні — все.

Власюк підвівся, повільно натягнув кашкета, окинув поглядом тісний кабінет і простиг слідчому руку.

— Що ж, бувайте.

— Руки я вам не подам…

Власюк зневажливо усміхнувся. Повільно підійшов до дверей, легенько штовхнув їх, обережно зачинив.

— Він завжди з тобою так? — поцікавився Турчин.

— Віднедавна. Після засідання бюро райкому. Головного бухгалтера виключили з партії, а йому — лише сувору догану із занесенням. І, як бачиш, героєм тримається. Чого ж: на роботі зоставили… Але ж я знаю — злочинець він. І я це доведу. Повторна ревізія ще не скінчилася, але вже багато чого випливає… Бо першу ревізію робив головбух райсільгоспуправління зі своєю службою. Вони ж навіть те, що виявила ревізійна комісія колгоспу, — звели нанівець. Власюка перед райкомом партії ледь не ангелом виставили. Отак.

— Начальник райсільгоспуправління не родич йому?

— Ні, однофамілець… Ну, а що в тебе нового?

— Хвалитись нема чим. Вийшли на того нещасного шофера. Виявився дрібним злодюжкою. Ось приніс тобі матеріали на нього, а ти вже доводь до кондиції.

Сивокінь узяв худеньку папку, погортав папери.

— А може, не три мішки, а десять?

— Хіба зараз встановиш?

— Добре, буду дивитись. Ну, а як Десять Статутів, не викликав? Круто бере…

— Та, буде як усі.

— Тож крутись, якщо не хочеш бути битим.

— Ти говориш так, ніби я з-під палиці працюю, — наїжачився Турчин. — Хотів би тебе бачити на своєму місці. Не дай боже, станеться четверта крадіжка, тоді хоч із мосту та у воду.

— Дотримуєшся старої версії?

— Так. Вивчаємо потерпілих. Яківчук навіть список склав. Беремо до уваги й те, що ключі могли викрасти люди, які не мають близьких стосунків із потерпілими. Ти ж бачив, кабінет директора вікнами виходить у сад. Дерев'яний часто розчиняє вікна навстіж, піджака зоставляє в кабінеті, а сам розгулює по виробництву. Легко проникнути й до бухгалтера. Могли викрасти ключі і в Нужного, бо й він має звичку залишати піджака у своєму кабінеті. Взагалі, з ключами легше. А от із убитими собаками… Якщо припустити, що ця справа родичів Дерев'яного й Нужного, то як же бути із Самійленками? Ні швагер Дерев'яного, ні брат Нужного до них не вхожі.

— Може бути третій, котрий дружить із Геннадієм Нужним і Віктором Губенком і вхожий до Самійленків.

— Я теж про це думав. Ну, а як казав наш колишній шеф, якщо дві голови думають однаково, то з цим треба рахуватися. Отже, версія — «родичі».


14

Про Віктора Губенка сусіди нічого особливого не сказали. Правда, полюбляє горілку, але від того нікому лиха нема, навіть сім'ї: прийде п'яним, відразу завалюється спати. З дому на випивку грошей не тягне: тому щось витеше, другому змурує, ще там комусь дах покриє бляхою чи шифером — от і є могорич і свіжа копійка у кишені. А ще — заповзятливий рибалка та мисливець. Позаминулого року убив дику козу, його оштрафували. Не раз платив штраф і за те, що ловить рибу в недозволених місцях волоком та сітками. Чотирнадцятого увечері, вже як посутеніло, кудись погнався мотоциклом, а коли повернувся пізно вночі чи й зовсім не вертався — знають один бог та рідна жінка. Бачили, як в'їжджав у двір аж другого дня перед самим обідом — може, на обід заявлявся, а може, повернувся з вечірніх «мандрів». Хутко знову кудись погнався на мотоциклі.

Дружина Губенка, коли Турчин сказав, звідки він, ледь зблідла. Розмовляючи, весь час пильнувала, щоб не прохопилося зайве слово. Все це насторожувало.

— Ваш чоловік із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня дома ночував?

Жінка відповідати не поспішала, і Турчин повторив:

— Ночував чи ні?

— Ночував, — одказала тихо. — А ви ж чого допитуєте?

— Є така потреба. Ну, а тепер скажіть: куди він їздив чотирнадцятого увечері?

— Хіба я знаю. Він переді мною не звітує.

— Коли повернувся? — Жінка мовчала, і Турчинові довелося знову повторювати запитання. Вона, як і раніше, відказала тихо:

— Пізно. Я на годинник не дивилася.

— А звідки він повернувся п'ятнадцятого перед обідом?

— Не знаю. Може, з роботи. Я ж була на роботі і на обід не ходжу.

Турчин зрозумів, що від цієї жінки нічого не доб'єшся і, гамуючи гнів на самого себе, погнав мотоцикла на вулицю, де Віктор Губенко працював на ремонті восьмиквартирного будинку. Там застав майстра рембуддільниці, зовсім лисого чоловіка, котрий про щось сперечався із гострою на язик молодицею. Майстер був знайомий із Турчиним і, вимушено усміхаючись, пояснив:

— Оце бригадир стружку знімає з мене. Бо ж таки стрілочник завсігда винен.

— Ви не стрілочник, а майстер! — одрізала молодиця. — За те, що ми вчора простояли після обіду без розчину, в першу чергу з вас треба питати. Я вже доповідну на ім'я начальника написала.

— Хіба це перша, — криво посміхнувся майстер. — Якось витерплю. Прогресивки чи преміальних не знімуть, бо в нас їх ніколи нема.

Майстер говорив із сумом, одначе пильнував за оперуповноваженим. У погляді настороженість, навіть тривога. «Певно, має якийсь гріх на душі, — подумав Турчин, — бо чого порядним людям боятися міліції».

— Мене теж цікавить порядок і дисципліна у вашій бригаді, — здалеку почав Турчин. — Окремі будівельники прогулюють, запізнюються на роботу.

Майстер звів очі на оперуповноваженого: мовляв, із яких пір таке цікавить міліцію?

— Хто тут у вас найгірший?

— Всі не мед, — відказала бригадир. — Але з ними ще можна миритися. От Губенко душу мені переїв…

— Так уже й переїв, — вступився за робітника майстер.

А бригадир спалахнула:

— А ви не захищайте його. Не захищайте! Я все одно допоможу, щоб його забрали з моєї бригади. Годі! Мій терпець увірвався. Як він вам так подобається, заскліть його в рамочку і дмухайте на нього.

— Які у вас будуть конкретні претензії? — спитав Турчин.

— Ціле море. Спізнюється, прогулює, в чарку заглядає, а на роботі не переривається. А скажи що — рота, як вершу, розкриє. А язик у тому роті чорний і як веретено. Ти йому слово, він тобі десять. Ось і сьогодні. Знову на роботу спізнився.

— Набагато спізнився?

— На півтори години.

— Чим він це пояснив?

— Хіба він коли пояснює? Оно й дев'ятнадцятого години дві десь пропадав, а п'ятнадцятого взагалі притарабанив після обіду.

«Саме в ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте було обкрадено квартиру Самійленків, а п'ятнадцятого вдень — Нужних, — відзначив про себе Турчин. — Цікаво, цікаво…»

— Губенко був п'яний?

— На ногах тримався. Але несло з нього, мов із барила. Вже наскрізь просмердівся тим «чорнилом» та самогоном! От алкоголік нещасний!

— Ну, для чого наговорюєш на людину? — озвався майстер. — Чи ти колись бачила, щоб під тином валявся, як валяються алкоголіки? Негоже так людину ганити. А таке-от виходить, що ти тільки знаєш на всіх кричати. А нема того, щоб вникнути, розібратися, щиро з людиною поговорити…

— Піду я працювати в ПМК, а ви тут хоч цілуйтеся зі своїм Губенком!

— Думаєш, у ПМК маслом хліб мастять?

— Мастять не мастять, а порядку більше.

З Губенком оперуповноважений розмовляв наодинці. Турчин уже знав, що це за людина: ступав перевальцем, у рідких зубах диміла цигарка.

— Конєшно, я понімаю, міліція відповідає за порядок, — кидав недбало, не виймаючи цигарки з рота. — І щоб, понятне діло, закони не порушувалися, злочини не робилися. А яке її діло до того, що запізнююся на роботу? В мене е своє начальство, і я перед ним в одвіті.

— У нас є підстава, аби займатися вами.

Якесь гранчасте, з чотирма рівчаками від вух до шиї (по два рівчаки на кожній щоці) обличчя Губенка нараз здерев'яніло, потім спалахнуло гнівом:

— Ви що?! Що ви мені шиєте?

— Я поки ніяких конкретних звинувачень вам не пред'являю. Поки що, — зробив наголос. — Зараз у нас мова про вашу виробничу дисципліну. Отже, чому ви сьогодні спізнилися на роботу?

— Заспав.

— П'ятнадцятого теж заспали?

— Теж.

— Де ж ви стільки спали?

— Як де? Дома.

— Коли ви лягли спати?

Губенко кліпнув очима.

— Відповідайте!

— Ви ж казали, що маєте мову про дисципліну.

— Я сказав: поки… Так о котрій годині ви лягли спати?

— Я на годинник не дивився.

— Приблизно можете сказати?

— Пізно. Може, й за північ.

— Чим же ви були зайняті, що так пізно лягли?

— Хіба дома роботи мало?

Губенко помітно втратив свою зверхню недбалість: отже, щось тут є, почуває за собою якусь провину, приховує її.

— От що, давайте прямо: куди ви їздили чотирнадцятого увечері?

— Не красти ж… На рибалку махнули. Вирішили посидіти з вудочкою, культурно, так би мовити, відпочити після трудового дня. Рибна ловля, якщо вже на те закрутилося, наше хобі.

— От що, Губенко, ви не вперше маєте справу з міліцією і знаєте — хоч в'юном крутіться, а все одно не викрутитеся.

Ніздрі рівного носа Губенка здригнулися, ніби вдихнули щось різке.

— І все ж я хотів би знати, що ви мені шиєте?

— Всьому свій час. Отже, де ви були вночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте і п'ятнадцятого до обіду?

Губенко повільно повернув голову у бік вікна. Коли ж нарешті глянув на Турчина, в його очах не відбивалося ні радості, ні тривоги, а рівчаки на щоках помілішали.

— Що ж, піднімаю руки: ми з Генкою Нужним полупали біля річки — гляділи сітки, щоб ніхто не поцупив. Але зізнаюся чесно: зловили мало, навіть пари кілограмів не припало на носа. — І потерши долонями рівчаки на щоках: — Але скажіть, чому міліція займається браконьєрством заднім числом? Не хочете зізнатися. Але я й так здогадуюся: ви шиєте нам спалену скирту сіна на Закуті. Так щоб ви знали, ночували ми на Завадах. На Закуті і ноги нашої не було.

— Хто це може підтвердити?

— Оцього вже не скажу. Принаймні ми нікого не бачили. Поставили звечора сітки, наносили сіна, врєзали і полягали спати. Навіть не бачили, як та скирта горіла.

— А чому додому приїхали перед обідом?

— Бачите, вийняли рано сітки, а там риби — як кіт наплакав. Ну, не хотілося додому йти з порожніми руками. Ще раз поставили. Знову хлюпнули по маленькій і хропонули…

— Вас бачили, коли верталися з річки?

— Стрічалися грибники, але жодного ми не знаємо.

— Значить, цілу ніч проспали?

— Проспали.

— Дивіться, Губенко. Все буде перевірено.

— Хоч під мікроскопом.


15

Якщо квартири обікрали Губенко та Нужний, розмірковував Турчин, то вони, безперечно, придумали алібі на той випадок, коли на слід нападе міліція. Проте й найрозумнішим головам іще не вдалося передбачити всі нюанси слідства — рано чи пізно, а попадалися на якійсь дрібниці. Не відкидав капітан і того, що дружки і справді до крадіжок непричетні, а тільки спалили сіно. Так чи інакше, а, тепер ходити колами навколо Нужного, як ходив навколо Губенка, не було потреби, і капітан із перших слів дав йому зрозуміти, що його цікавить. Геннадій не став опиратися, майже слово в слово повторив про риболовлю усе, що розказував Губенко.

Саме це й насторожувало, наводило на думку, що дружки або скирту спалили, або квартири обікрали. Бо хіба так багато часу треба, щоб із тих місць мотоциклом дістатися до міста?

Але тут поставало інше: вкрадене у квартирі Самійленків вони вночі могли і на мотоциклі вивезти, і винести на Плечах. А от із будинку Нужних удень мотоциклом не вивезеш. Коли ж врахувати, що чорного мотоцикла з коляскою мій; дев'ятою й десятою годинами на Північній не бачили, то ця версія відпадає. Турчин попросив Іваненка встановити, з ким із шоферів дружать Губенко і Нужний, придивитися до тих водіїв пильніше. Сам же посадив на свого мотоцикла Нужного та Губенка і поїхав на Завади. Там і справді на горбику лежало кілька оберемків розтовченого сіна, в кущах валялося більше десяти порожніх пляшок — з-під горілки, вина, пива…

— Це все ваші?

— Ви що? — зробив круглі очі Губенко. — Це ж лопнути можна. Тут є й чужі. Є й наші, правда, давніші. А вчора ми роздушили не так багато — одну білу і дві червоні.

Обоє стояли біля мотоцикла і з посмішкою дивилися, як Турчин лазив між кущами і обережно носовою хустиною брав пляшки, клав у поліетиленові мішечки.

— Значить, ви нас-таки підозрюєте? — спитав Губенко.

— Перевіряємо.

Бродячи довкіл розтовченої купи сіна, Павло побачив, що кілька слідів од мотоцикла вели у бік Закуті. Про те нічого не сказав, вдав, ніби не помітив. Треба буде сказати пожежникам, аби зайнялися тими слідами.


16

Геннадія Нужного і Віктора Губенка Турчин розвіз по роботах, здав порожні пляшки на експертизу і поїхав до дому Геннадія — намислив поговорити з його дружиною. Уже знав, що в сім'ї їхній нема миру: він часто свариться, б'ється. Дружина з двома дітьми тікає з хати, ночує у сусідів. Меншій дитині всього сім місяців. На роботу Нужна не ходила, гляділа її, і Павло сподівався, що жінка нічого не стане приховувати про свого чоловіка.

Була Нужна зросту низенького, вузькоплеча, з тонким голосом, під оком — чималий синець. Менша дитина спала, старша гралася під тином. І на матері, і на доньці одежа була старенька, правда, чиста, акуратна: на жакеті латка так гарно була припасована, що відразу й не помітиш. На оперуповноваженого жінка дивилася злякано, розмовляючи, весь час поглядала то на вікно, то на двері, інколи надовго замовкала, щось ніби пригадувала або обмірковувала — казати чи ні.

— Що живеться мені несолодко, то це так, але я нікому не скаржусь. Бачили очі, що вибирали, — молодиця гірко посміхнулася. — Так що не знаю, чого ви від мене домагаєтеся.

— До вас особисто ми нічого не маємо. Нічого лихого ви нікому не вчинили. Але ваше життя, життя дітей ваших… Гляньте на свою старшеньку. Вона знервована, перелякана…

— Нещасні вони в мене, що й казати. Тільки ж як він дізнається про ваші відвідини, то нам і зовсім життя не буде.

— Все буде гаразд. Не хвилюйтеся, — мовив заспокійливо і подумав: треба, щоб дільничний впритул зайнявся сімейними справами молодшого Нужного.

Надія помовчала, провела долонею по худому і блідому обличчю. Гарні голубі очі взялися ще більшим смутком.

— То ви хочете мені допомогти?

— Хочемо. Бачите, і на роботі про нього не вельми гарної думки: часто запізнюється, в то й зовсім не з'являється. Чого він так, не скажете?

— Через горілку все те… А спитаю, до бродить, бреше: на риболовлі. А до мене дійшли чутки, що на заводі шлюху собі завів. З нею і віється.

— Ви її знаєте?

— Не знаю і знати не хочу. Буду рада, якщо він зовсім піде до неї. Може, тоді поживу ще, бо він зведе мене в могилу.

— Не пригадуєте, він п'ятнадцятого серпня ночував удома?

— Коли то було?

— Той день ви повинні пам'ятати. Тоді було обікрадено дві квартири — у лікаря Самійленка і у брата вашого чоловіка.

— Тоді не ночував. Заявився десь аж під обід. Казав, що рибу ловив, але додому й хвоста не приніс. Не інакше — віявся з тою шлюхою. Правда, до нього увечері, як уже сонце зайшло, на мотоциклі прикотив дружок його, Губенко. Говорив мені, що поїдуть по рибу. Але то теж такий, яких пошукати треба.

— Чоловік гроші додому приносить?

— Інколи щось тицьне. А то все з города, з господарства. Губенко оно за рибу мотоцикла купив, кажуть, вже й на машину зібрав. А теж п'є. Тільки розуму не пропиває. Він на моєму дурневі їздить, як на ішакові.

Із цієї зустрічі Турчин виніс одне: якщо злодії Нужний і Губенко, то крадене треба шукати в Губенка. Варто було зайнятися коханкою Нужного. Чи, бува, не вона викрала ключі в Самійленка, Нужного і Дерев'яного?


17

Оперативники зібралися в Турчина о восьмій вечора. Яківчук був невдоволений: намітив собі виїхати з сином на рибалку, а тут — на тобі, засідай. Примостився біля самих дверей, щоб, коли скінчать радитися, першим вислизнути з кабінету. Сашко Іваненко нетерпляче поглядав то на капітана, то у вікно — хлопець запізнювався на побачення з дівчиною. Вона в нього трохи вередлива, може й не діждатися, розгніватися. Один Приймаченко сидів, як учень на цікавому уроці, — боявся ворухнутися, дивився тільки на Турчина, ломив кожне його слово, хоч той говорив не зовсім складно, часто повторювався, називав давно усім відоме.

«Що це зі мною? — тривожився Павло. — Ну, підкрутив начальник гайку. А хіба Кіндратенко не підкручував? Правда, він робив те делікатніше, цей же рубає з плеча. Та й справді, щось ми довго топчемося на одному місці».

— Павле Якимовичу, — не втерпів Яківчук. — Дозвольте мені.

— Що там у вас?

— Та все ті ж п'яниці. Хочу сказати, що із сусідом Нужного — Яцкевичем — та сусідом Самійленка — Дорощуком — ми тільки марнуємо час.

— У вас є щось конкретне?

— Та ніби є. Один чоловік чотирнадцятого вечором, десь біля одинадцятої зайшов до Дорощука, щоб домовитися з ним, аби бензопилкою дрова порізав. У нього застав Яцкевича. Обидва вже язиками не володіли.

— Може, притворилися? — чіплявся за останнє Павло.

— Знаю їх: як допадуться до спиртного — за вуха не відтягнеш.

Турчин слухав і зосереджено виводив на папері химерні лінії, намагаючись у такий спосіб зосередитися. Лихий забирай! Із самого початку було ясно мов божий день: Сидоренко жене не в той бік, п'яниці ні до чого, а він, старший оперуповноважений, якого в обласному управлінні вважають досвідченим, розвісив вуха.

Крізь розчинене вікно вривався галас дітвори, що на невеличкому майданчику ганяла м'яча. Раніше до того був байдужий, нині галас той дратував. Павло підвів голову, збираючись попросити Іваненка зачинити вікно. Їхні погляди зустрілися, і в очах лейтенанта Турчин побачив гарячі зблиски. «Він що, теж кудись поспішає чи не терпиться щось сказати? Хай би вже Яківчук закруглявся з тими п'яничками…»

— Я згоден з вами, — сказав капітан. — Але коли не п'янички, то хто?

— Треба зосередити увагу навколо родичів Нужного й Дерев'яного. Виявляється, менший брат Нужного, відомий уже нам Геннадій, крутить любов із прибиральницею комбікормового — Яцкевич. Вона мас змогу викрасти ключі у всіх трьох — Нужного, Самійленка та Дерев'яного.

Турчин відчув, як роздратування, невдоволення собою притупляється. Вже й галас дітвори не виводить із себе.

— Це вже щось. Ви не цікавилися — є у них друзі серед шоферів?

— Таких друзів, аби нерозлийвода, — нема. Знайомі є. Але то все ніби порядні люди.

— «Ніби» — не те слово. Де був, що робив у ті дні — ось що нам треба. Скільки їх?

— З десяток набереться.

— Може, підмога потрібна, то кажіть.

— Не завадить.

— Сашко, займешся шоферами. Хоч ні, для тебе буде інша робота. Шоферами займеться Приймаченко. Да, про чоловіків, яких бачили вночі неподалік будинку Дерев'яного, щось маєте? Нічого? Підключіть дружинників. Може, вдасться ще про щось довідатися.

— Постараюся, — пообіцяв дільничний і вайлувато сів, зручніше вмостившись на стільці, але тут же подався вперед: — Вибачте, я забув сказати. «Бобик», який тої ночі, коли було обікрадено Самійленків, стояв на сусідній вулиці, — жовтого кольору. Тільки тут знову заковика: серед знайомих Губенка й Нужного нема таких, які їздять на «бобиках». Все ж про всяк випадок я попросив Приймаченка зайнятися жовтими машинами. Вітю, що в тебе?

Автоінспектор потягся рукою до кишені, либонь, хотів дістати блокнотика, але відразу й висмикнув руку.

— У районі вісім жовтих «бобиків»: п'ять УАЗів і три «газики». Я розмовляв з людьми, які бачили машину. То був УАЗ-469. Але не обминув і «газиків». Тої ночі, як сталася крадіжка, в гаражах не було машин із колгоспу «Зоря», радгоспу «Полісся» та комбікормового заводу. Радгоспівська, як завжди, стояла у дворі директора, бо він, як знаєте, живе в райцентрі, із «Зорі» — почувала вдома у шофера: він пізно приїхав із головою з Києва й полінувався вести машину в гараж. Ну, а комбікормового заводу — стоїть у гаражі через добу. Заміняє Дерев'яного його заступник Ярош, але машиною все більше їздить головний інженер, хлопець молодий, живе у селі Сіваках.

— Але ж ви знаєте, що машина використовується не за призначенням?

Приймаченко посміхнувся.

— Пробачте, Павле Якимовичу, але ви ніби сьогодні народилися. У нас шість голів колгоспу, один директор радгоспу, чотири заступники голів — живуть у райцентри і кожного дня їх возять і привозять. У це якось був утрутився народний контроль, але, видно, діло не довів до кінця. А щодо машини комбікормового, то вона й при Дерев’яному розгулювала… Особливо з п'ятниці на суботу. У п'ятницю Дерев'яний нащось посилає її в Київ. Може, купити щось. За Києвом на трасі людей голосує чимало, от Пилипчук і підкалимлює на зворотному шляху. Повертається пізно і машину ставить вдома.

— Про це Дерев'яний знає?

— Знає. Ми не раз доповідали. Тільки що з того… Шофер їздить до Києва за його розпорядженням. Це по-перше. Йо-друге. Дерев'яний каже про водія, що таких спеціалістів у районі мало: в машині розбирається, мов бог, водить класно. Справжній віртуоз.

Турчин помовчав.

— Що ж, придивіться до цих машин. Для цього ніби в підстави: машини директора й голови могли просто викрасти, а шофера Дерев'яного собаки трохи знали, і ключі від усіх трьох квартир йому не так уже важко роздобути…

Іваненко різко зворухнувся — аж стілець рипнув, і капітан рвучко повернув голову у його бік. Але той не став чекати, поки до нього звернуться, переможно оголосив:

— Певно, треба дати спокій водіям жовтих «бобиків»: Віктор Губенко продав завідуючій паливним складом золотий перстень із дорогоцінним каменем. Є усі підстави вважати, що то перстень дружини Дерев'яного.

Всі, немов по команді, глянули на лейтенанта.


18

Дружина Дерев'яного, лиш побачила персня, змінилася на обличчі — злякалася і того переляку нічим не могла приховати. Брала його обережно, ні на кого намагалася не дивитися, довго вертіла в руках і мовчала.

— Що ти роздивляєшся?! — не втерпів Дерев'яний. — Твій же перстень. Твій!

— Здається, мій, — тихо відказала Катерина.

— Та не здається, а навсправжки твій! — зірвався на крик Дерев'яний. — Знайшли-таки! Я не питаю — як і в кого і чи знайшли ще щось, окрім персня. Скажу тільки одне: спасибі вам. Я постараюся, щоб ваша робота була оцінена належно.

Жінка все ще тримала персня в руках, поглядаючи печально то на нього, то на чоловіка. Либонь, поривалася щось сказати, та ніяк не могла зважитися — чи, бува, не здогадувалася, в кого була ця дорога річ. Саме це її мучило.

— Ви маєте щось сказати? — пішов їй назустріч Турчин.

— Прошу мені вибачити, але я мушу сказати, що цього персня у мене не вкрали.

— Як?! — ледве не підстрибнув Дерев'яний.

Катерина опустила голову. Її симпатичне обличчя стало жалісним, дужо скривдженим і винним.

— Катю, ти можеш пояснити, що це значить?

Жінка глянула на персня іі опустила руку.

— Я його перед поїздкою в санаторій віддала Віктору.

Дерев'яний нервово запалив цигарку, почекав, поки гнів трохи осяде, і заговорив більш-менш спокійно:

— Катю, я тебе чудово розумію. Це сором, ганьба. Але треба знести. Повір мені, аби таку підлоту вчинив мій брат чи навіть батько, я не став би захищати. Навпаки, зробив би все, щоб їх покарали якомога суворіше. Бо так люди не чинять. Згадай, скільки я зробив йому добра, а він так віддячив? Ні, Катю, такс прощати не можна.

— Якщо у вас є терпіння, — очі лапки вже набирали осмисленого виразу, — то прошу мене вислухати. Перед самим від'їздом у санаторій до мене прийшов Віктор і сказав, що мотоциклом збив одного чоловіка, серйозно його покалічив. Якщо той чоловік заявить у міліцію, братові пахне тюрма. Щоб він не заявив, йому треба заплатити вісімсот карбованців. Таких грошей у мене не було, просити у тебе, — глянула на чоловіка, — я не зважилася. От і віддала свого персня. Ну, а коли нас обікрали, я сказала, що його — теж… Бо, якби сказала правду, ти цього не схвалив би.

Дерев'яний пильно дивився на дружину і не вірив жодному її слову. Турчин — теж.

— Що ж, прошу перстень повернути, — сказав Павло.

— Як? — здивувався Дерев'яний.

— Деякі формальності. Та й самі бачите — нічого з цим не ясно.

— Все тут ясно мов божий день.

Повертаючи персня, Катерина глянула на капітана. На ніжному обличчі її вже з'явився рум'янець, а значить — певність у собі.

— Прошу вірити мені: я сама його віддала Вікторові. Не крав він.

— Хочу вам вірити. Потерпіть. Ми все вияснимо, перевіримо. Лиш факти можуть звинуватити або ж виправдати вашого брата. Повірте, якщо й справді сталося так, як ви говорите, то йому нічого не загрожує.

— Так, так, тільки факти, конкретні, незаперечні, — підхопив Дерев'яний, — можуть або виправдати, або звинуватити. А слова… Наговориш багато чого можна… — І, побачивши, що дружина гірко скришишся, що з очей її ось-ось хлюпнуть сльози, стишив голос. — Катю, не гнівайся. Я знаю, ти… любиш Віктора, тобі для нього нічого не шкода, але знаю, на що він здатний. Ти ж сама розказувала, як він колись у рідної матері украв дві сотні… Так що не можу я тобі вірити. А сором, людський поговір будемо зносити разом. Так що заспокойся і, як радить товариш капітан, наберися терпіння і жди.

Катерина важко опустилася на стілець, що стояв якраз навпроти вікна, крізь яке густим потоком лилося сонце. Освітлена ним, жінка мала стомлений вигляд.

— Брат не говорив, коли й на кого наїхав?

— Ні.

— А ви питали?

— Питала. Він був трохи п'яний. Щось торочив, ніби наїхав на того чоловіка навпроти його двору. Те бачили чоловікові жінка й брат. Вони сказали: якщо не привезе до вечора гроші, викличуть міліцію. Тут уже було не до розпитування, — жінка передихнула. — Повірте, все було так, як я розповідаю. Дуже прошу вас повірити: не злодій він.

У Катерини засіпалися губи. Інспектор одвів погляд до вікна: він не любив жіночих сліз. Дерев'яний насупився, шаснув у кишеню по куриво.


19

Віктор Губенко зайшов до кабінету неквапливо. Його обличчя було похмуре. Турчин почекав, поки він усядеться і поклав на столі персня.

— Впізнаєте?

На обличчі Губенка нічого не відбилося;

— А чорт його знає! Для мене всі вони однакові.

— Це перстень, якого ви продали завідуючій паливним складом?

— Може, й так. Не заперечую.

— Добре. Тоді скажіть: як він до вас потрапив?

— Сестра подарувала.

— З якої пагоди?

Губенко посміхнувся.

— Хіба без нагоди не можна? Коротше, вициганив я його в неї. Брехню одну придумав: сказав, що чоловіка переїхав, якщо не загоджу, мене потягнуть до суду. Такої суми в неї не було, той Дерев'яний прибрав усе до своїх рук, тоді вона зняла з руки персня… А чого ви мене допитуєте? Вже вдруге.

— А ви не здогадуєтеся? Тоді поясню. Як ви знаєте, обкрадено ваших родичів. При описі краденого ваша сестра назвала і цього персня.

Рівчаки на щоках Губенка поглибшали, губи пересмикнулися, а карі очі потемніли.

— Цього не може бути! Вона не могла таке сказати!

— Сказала. Можете познайомитися з описом украденого, — Турчин узяв із сейфа папку, знайшов потрібний напір і поклав перед Губенком. — Читайте. Перстень записано під двадцятим номером.

Віктор лиш мить дивився на список.

— Може, це інший? В неї такого добра хватає…

— Ні, сестра сказала, що це саме той.

Губенко нарешті взяв персня, повертів його у заляпаних мазутом пальцях.

— Ні, тут щось не те. Катя не могла мене обмовити.

— Сьогодні, коли ми їй у присутності чоловіка показали перстень, вона й справді призналася, що вам подарувала.

— От бачите! — зрадів Губенко.

Бачимо. Тільки у нас нема підстав вірити вашій сестрі. Якби вона відразу так сказала, а то ж…

— Що ж це? Виходить, я злодій?!

— Виходить.

Губенко якийсь час дивився незмигно перед себе, витер картузом обличчя, поклав картуз на стіл, але відразу прийняв і опустив на коліна.

— Це він! Це той павук! Той куркуляка! — враз закричав. — Це все він натравив. Не любить мене. Та що не любить — ненавидить. Я проти того був, щоб Катя сходилася із ним. Так ні, не послухала. Бо ж, бачите, не п'яниця. Ніби в нас усі п'яниці, один він — ні. А те, що пройдоха, а не чоловік, — їй байдуже. Це ж треба до такого додуматися: брат обікрав сестру! Гад буду, що це йому не мине…

Турчин перебив:

— Окрім усього, у нас є немало фактів для того, щоб запідозрити вас у злочині.

— Які факти? Де ви їх узяли?

— Ви з чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня не ночували вдома.

— То й що? Ми ночували на річці.

— Те ще нічого не значить. До слова, нащо вам так терміново знадобилися гроші?

— Хто вам сказав, що терміново? А гроші мені потрібні на машину. Вже кілька років стягуюсь… Скажу: я не багатій, але щоб залізти у квартиру, та ще й рідної сестри… Ні, товаришу капітан, на таке я не здатний. І не напирайте на мене. Наговорювати на себе не стану.

Яківчук, який був присутній при цьому, за весь час не обмовився і словом. Вдавав, ніби не прислухається до слів: дивився у вікно, зрідка щось нотував у блокноті.

— Яка ваша думка? — спитав Турчин, коли за Губенком зачинилися двері.

Старший лейтенант закрив блокнота, поклав його у кишеню, прокашлявся.

— Не знаю чого, але мені хочеться вірити і йому, і його сестрі. Сестра його, Катерина Павлівна, до речі, дітей моїх учить. Дуже порядна людина, мушу вам сказати.

— Яка ж вона порядна, коли відібрала в іншої жінки чоловіка, а в дітей — батька.

— Тут діло таке, що треба мізкувати… Бачите, Дерев'яний починав у райкомі комсомолу. Його перша дружина у райспоживспілці товарознавцем працювала. Ну й любила чоловіків… Завагітніла. А від кого? Пустила чутку, що від Дерев'яного. Настирлива дівиця була: стала оббивати пороги вищих інстанцій. Отак Дерев'яний і втопив голову. Жили, як кіт із собакою. А Катерина Павлівна — його справжня любов. Він у неї, правда, теж другий. Перший був гуляка, ледацюга. Ледве відв'язалася од нього. Ну, а щодо Губенка… То таки й справді нема між ними миру. Дерев'яний не любить свого родича. Бо за що любити? Урвитель, а не чоловік.

— Але ж проти нього буквально все. Хоч бери та проси у прокурора санкції на обшук.

— Устигнемо. Я вам ось що скажу: крадене у Нужного вивезли машиною. Отож треба шукати машину.

— Шукаємо ж…

— Треба повернутися до Степана Товкача. Пригадуєте, він говорив, що по дорозі від Кобчика заїжджав до Сергія Герасимовича. Думається мені, зробив це, щоб застрахуватися: а що, коли ми самі нападемо на слід. Тоді чим йому пояснити, чого таївся, не говорив правди? Це Кобчик сказав, що боявся. Обставили фактами, підняв руки. Крадіжка дрібна, вхопив п'ятдесят карбованців штрафу — і має алібі..

— Нічого не попишеш, непогано придумано. Але ж у Товкача з Губенком та Нужним нічого спільного нема.

— Є чи нема, а торік із Геннадієм Нужним попався на крадіжці комбікормів.

— Займіться тоді Товкачем. Крім того, треба поговорити з Кобчиком. На роботі він характеризується з найкращого боку. Варто зустрітися і з Герасимовичем. Що то за чоловік, ми не знаємо. Хоч певен, він був для Товкача ширмою, якщо, звісно, Товкач злодій.


20

Сидоренко весь час, скільки Турчин доповідав, лівою рукою тиснув підборіддя, а пальці правої не випускали ручки, якою перед цим щось писав. Мамітько черкав у блокнотику (цю звичку перепини під колишнього начальника райвідділу) і зрідка повертав голову до старшого лейтенанта, прагнучи зрозуміти, міс топ сприймає слова оперативника.

Коли Павло скінчив, начальник прояснів:

— Непогано, товаришу капітан. Навіть добре! Ви, знаєте, виправдали мої сподівання. Правда, розслідування трохи розтяглося, але, як кажуть, кінець — ділу вінець. Правда? — глянув на Мамітька.

— Так точно! — рубанув той.

На рівних Сидоренкових губах майнула вдоволена усмішка. Під очима темпі пасмуги посвітлішали.

— Які будуть ваші конкретні пропозиції, товаришу капітане?

— Я вже говорив: будемо шукати третього, шофера.

— А чи варто витрачати час? Тепер він сам випливе на поверхню. Ніде йому діватися. І взагалі, чого ви причепилися до шофера, коли й так усе ясно.

— Ясно-то ясно. Але ж усі сходяться на одному: крадене в Нужного вивезено на машині. Ми ж досі в цьому не можемо навіть когось запідозрити. Тому й підозра на. Нужного і Губенка меншає.

Мамітько випростався, кутики його вуст здригнулися — чи то сказати щось хотів, а чи збирався посміхнутися, та обличчя начальника зоставалося непроникливим, і майор примружився, ніби від сонця.

— Облиште всі сумніви, — мирно заговорив Сидоренко. — У нас є всі підстави просити у прокурора санкції на обшук у Нужного та Губенка. А ваша яка думка, товаришу майор?

— Я згоден із вами, товаришу начальник! — не забарився Мамітько.

Турчин мимоволі посміхнувся: «Він що? Власна олія з голови витекла?» Сидоренко примітив ту посмішку.

— Ви чого? — шпигнув Павла поглядом. — Чого посміхаєтеся, питаю? Ми, — глянув у бік майора, — щось не так чинимо?

Капітан знизав плечима і глянув у вікно. Йому враз зробилося душно у цьому просторому, зі щільним рядочком стільців під стінами кабінеті. Вийти б надвір, на простір, подихати.

— Значить, ви проти обшуку?

— Зараз — так.

— Чому?

— Бо певен, що обшук нічого не дасть. Я твердо переконаний: якщо Губенко і Нужний злодії, ми у них зараз нічого не знайдемо. А потім… Я схильний вірити дружині Дерев'яного.

— Я її знаю, — озвався Мамітько. — Порядна жінка. Тільки ж на що не підеш, чим не поступишся, аби вигородити рідного брата. Так що, товаришу капітан, ви даремно так.

Оце «товаришу капітан» дряпнуло Турчина по серцю. Він подивився на Мамітька зневажливо і заговорив підкреслено офіційно:

— Якщо, товаришу майор, ми зараз у них нічого не знайдемо, а вони все ж виявляться злодіями, то це ще півбіди. А якщо вони не злочинці? Ви замислювалися над ним?

Сидоренко був худорлявий і рухливий, Мамітько трохи вайлуватий. Однак зараз вони здалися Павлові однаковими — якимись незрушними кам'яними стовпами, і в нього пропало бажання сперечатися, відстоювати своє. Він дивився поверх широких Мамітькових плечей у вікно, переборюючи бажання підвестися і вийти з кабінету.


21

Сидоренкові таки вдалося взяти санкцію на обшук, але знайшли тільки три центнери комбікормів у Геннадія Нужного. Коли про це доповіли начальнику, він довго постукував ручкою по столі, тиснув своє видовжене підборіддя і зрештою буркнув:

— Погано Шукали.

Мамітько стояв похнюплений. Турчин, дивлячись на нього, тихенько тішився: «Так тобі й треба, підлабузнику чортів! Так тобі й треба!»

— Ви чого мовчите, товаришу майор? — підвищив голос начальник.

— Та ніби старалися. Все робили, щоб знайти… Але не заперечую: може, десь і недодивилися.

— Недодивились, — скривився Сидоренко. — Теж мені…

Він не доказав, важко підвівся, пройшовся попід стіною, для чогось зупинився біля оперативно! карти району, поправив на ній шторку, потім підійшов до тумбочки, котра стояла в кутку (туди ніколи не попадало сонце), напився із сифона води і зупинився край столу, зіпершись об його ріжок руками. Пробіг очима по всіх, хто зібрався в кабінеті, зупинився поглядом на Павлові.

— Товаришу Турчин, які ваші плани?

Смагляве капітанове обличчя здригнулося і застигло, на опуклому лобі виразно прорізалися й застигли два рівчачки. Вперше помітила їх Люба місяців шість тому і жартівливо сказала: «А ти, Павлику, вже й складки на лобі маєш».

— План вам відомий — шукати шофера.

Сидоренко зняв руки зі столу, взяв пачку цигарок, що лежала біля чорнильного приладдя (вперше таке допустив, досі нічого зайвого на столі не було), потримав її і поклав на місце.

— За розкриття злочину в першу чергу питають з мене. Отож, товаришу Турчин, що ви маєте проти цього Товкача?

Турчин глянув на Яківчука, сподіваючись, що він озветься, бо ж найкраще знає шофера. Але той мовчав, певно, нічого не роздобув нового. Якщо Товкача можна запідозрити в обкраданні квартири Нужного, то про те, що він причетний до крадіжки в квартирі Самійленка, нічого не скажеш. У ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня його машина стояла в гаражі, а сам був до темноти вдома.

Так сусіди стверджують. А вночі… Де він був уночі? — треба питати в дружини. Та хіба вона зізнається? Рука начальника знову потяглася до підборіддя.


22

Коли Петро Кобчик побачив у своєму дворі Турчина і Яківчука, сірі очі його спохмурніли.

— Що, трусити прийшли? — глипнув.

— Прийшли поговорити, Петре Кіндратовичу, — приязно заговорив Яківчук. — Бачу, в хату нас не запрошуєте, то, може, хоч туди, на лавочку?

— Проходьте.

Кобчик щойно повернувся з роботи, мотоцикл, що стояв біля зачинених дверей гаража, ще дихав гарячінню, а від Петра різко несло димом, змішаними запахами пилюги, мастила, заліза.

— То про що ви хочете зі мною поговорити? — мовив понуро, як всідалися на лавочці.

— Та все про те ж, Петре Кіндратовичу, про отой комбікорм, будь він неладний.

Кобчик весь стрепенувся.

— Хай би він згорів разом із Товкачем! Віку доживаю, і ніколи не мав справ із міліцією. А тут на тобі, тату, чорта в хату.

— З ким не буває. Ви ж не знали, що то крадене?

— Міг би здогадатися…

— Бачите, Петре Кіндратовичу, нам достеменно відомо, що ви досі нічого не мали із Товкачем. Як же воно так вийшло, га?

В очах Кобчика скресло вагання, і Турчин поспішив запитати:

— Петре Кіндратовичу, повторюю: ми знаємо вас як порядну людину, і те, що нас цікавить, зовсім не стосується вас. Ви нам дуже допоможете, якщо будете відверті.

Кобчик зітхнув.

— Що тут крутити. Товкача я знаю давно, інколи заїжджає в майстерню райсільгосптехніки — щось треба дістати, виточити. І тоді теж за чимось приїжджав. Ну, і заразом спитав мене, чи не треба комбікорму? Можу, мовляв, продати кілька центнерів. А я йому: «Краденого?» Він же від того, либонь, аж розгнівався: «Хіба ви не знаєте, що нам виписують по державній ціні? Я вам, звісно, не по державній, а по своїй. Підійде — беріть, а ні — спущу комусь другому». З комбікормами, самі знаєте, сутужно. От я й погодився. Привозь, кажу, увечері, коли буду вдома. А він: «Увечері не треба, подумають, що крадене. Ліпше вдень, як час випаде вільний». Оце й уся арифметика. Ну, а коли ви стали нишпорити, то він мені зізнався, що той комбікорм не виписав, а украв. Слізно просив не виказувати його. Від грошей одмовлявся. Ну, серце не камінь: пожалів чоловіка.

— Що ж, спасибі, Петре Кіндратовичу. Пробачте, що потривожили. І давайте домовимося: ця розмова зостанеться між нами.

— Я зрозумів. — І помовчавши: — Ви, того, не гнівайтеся за різкість. Нерви, знаєте.

За ворітьми Турчин сказав:

— Отож ініціатором був Товкач. А тепер заглянемо до Нужного. Подивимося, де там Товкач зупинявся, коли забігав до Герасимовича.

— Оно там, під тим волоським горіхом. Я придивлявся до тину, правда, від дороги. Не видно, щоб відривали дошки. Хоча не обов'язково відривати. Можна крадене перекинути через тіш, тик навіть зручніше. Горіх росте майже на межі садиб Герасимовичів і Нужних. Бачите, як він розрісся, півдороги займає. Машини під ним майже не видно. Для більшої переконливості Товкач і справді міг піти до Герасимовича, походити по його подвір'ю. Знав же, що чоловіка нема дома. Спільник чи спільники тим часом повкидали в машину крадене. Він вийшов, спокійно сів у машину і поїхав.

— Таке цілком можливе, — погодився Павло. — Нужний іще з роботи не повернувся, а жінка була вдома.

На працівників міліції дивилася з надією.

— Вже їх знайшли?

— Знайдемо…

— Я вам вірю. Тільки от не вірю, щоб це зробив Степанів брат. Він хоч і кручений, але щоб у нас… Після того, як ви побували у нього з обшуком, він прибіг і — хочте вірте, хочте ні — на колінах клявся життям своїм, дітьми…

— Упала підозра, то мусили перевірити.

— Невже його підбив на тяжкий гріх отой баламут Губенко?

— Дійдемо, до всього дійдемо. А зараз дозвольте у вашому саду ще раз пошукати сліди злодіїв.

Вони спочатку ходили подалі від тину, лише коли Нужна, втративши інтерес, перестала за ними стежити, підступили до волоського горіха. Сад оглядали ще того дня, як сталася крадіжка, проте ніхто не звернув уваги на ледь помітну, ніби від великої підкови, виямку. Схоже, зосталася від нерівного кругляка. Саме такий стояв під хлівом. Ставши на нього, дуже зручно перекидати речі через високий дощатий тин. Щоб тупцювали біля кругляка, не видно. Отож у квартирі порався один злодій.

— Чому ми раніше до цього не додумалися? — бідкався Турчин.

— Хе, якби ми відразу до всього додумалися, то все вирішували б за одним махом. А то ж не так. Над деякими справами місяцями товчемося, — утішав Павла Яківчук.

Вони стояли під волоським горіхом, де зупинили мотоцикла, ніби для того, щоб не пікся на сонці. В обох було дивне відчуття: здавалося, якщо зоставлять це місце, то назавжди втратять ту нитку, вхопившись за яку, можна розмотати весь клубок. Неподалік, зіпершись широкою спиною об тин, за ними знову пильнувала Нужна. У дворі Герасимовичів щось постукувало й поскрипувало, а у дворі Яцкевичів хрипло повискувало порося — і більше нікого не видно, і нічого не чути.

— Є в мене одна думка, — заговорив стишено дільничний. — Може, у райвідділі поговоримо?

Турчин подивився на Нужну. Вона нахилилася вперед, аби краще чути. Проте капітан наполіг:

— Викладайте зараз. Вона не почує.

Яківчук підступив зовсім близько до капітана.

— Чи не придивитися нам до шофера Дерев'яного.

— Але ж ми не знаємо, чия машина стояла тоді на Кіровській. Ну, а що не ночувала в гаражі… То вона й до цього часто там не ночувала.

— Воно-то так. Тільки ж Пилипчукові найкраще викрасти ключі у всіх трьох. Це одне. Друге. Він змалку водиться з собаками. Там у нього дома така вівчарка, мов лошак. І страх яка вчена: що не скажи — все робить. Напевно ж, знає, як і до чужих собак підступитися. Так що будемо тиснути на жовті УАЗи. Ну, й паралельно розкручувати сліди Товкача. То як?

— Та ніби ж про це ми й говорили… — делікатно, щоб не образити дільничного, зауважив Турчин.


23

Яскраве сонце світило у вікно. Турчин затягнув фіранку, глянув на товаришів, котрі зібралися в його кабінеті. Іваненко та Приймаченко вмостилися поряд, обидва зібрані, підтягнуті, аж світилися добрим настроєм. Яківчук був вірний собі — сидів недбало, вайлувато, очі ледь заплющив, певно, його знемагав сон, бо вдосвіта умудрився побігати біля річки зі спінінгом.

Турчин знав майже все, що вдалося зібрати оперативній групі, хіба що не зі всіма подробицями, а часто-густо саме в подробицях ховалося головне. Треба було все систематизувати, узагальнити, домовитися, як діяти далі. Здасться, наступив кульмінаційний момент.

— То з чого почнемо?

Іваненко і Приймаченко перезирнулися. Враз посерйознішали. Либонь, обом хотілося висловитися, тільки не хотіли вискакувати один поперед одного.

— Сашко, давай.

Іваненко зворухнувся, ніби хотів підвестися, провів долонею по розкішному русявому чубі, заговорив:

— Значить, так. Про Товкача нічого нового не вдалося дізнатися. Ніхто не бачив, чи зупинявся він під горіхом, як і не бачили, чи заходив до Герасимовича. Жодного шофера, що контачить із Нужним та Губенком, на Північній шістнадцятого не було, принаймні цього встановити не вдалося. У піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте машини їхні стояли в гаражах. Це точно. Тепер жовті УАЗи. Як ви знаєте, в гаражах не почувало три. Шофер із «Зорі» — чоловік уже літній, порядний, ніхто не бачив і не чув, аби його машина після опівночі виїжджала з двору. І чіпати її ніхто не чіпав, бо, як твердить водій, на спідометрі не накручене жодного зайвого кілометра. Радгоспівська машина. Торік хлопчаки були вхопили її, то тепер директор став обачним: поставив протиугінний пристрій, почепив залізні ворота і замикає їх. І третя машина — комбікормового заводу. З території виїхала десь о шістнадцятій годині. Майже до вісімнадцятої була в автопідприємстві, Пилипчук, шофер, щось там у ній рихтував. До двадцять першої був коло будинку, в якім живе, після двадцять першої гасав по райцентру, о двадцять другій заявився в клубі села Глуха Цвіля. Приблизно о двадцять третій посадив у машину однокласницю і кудись поїхали. Далі сліди загубилися…

— З дівчиною розмовляли? Де працює?

— Ще ні. А працює продавщицею. Відгуки позитивні. Зустрічаються зрідка. Дівчина, з якою дружить, навчається у медінституті. Теж нічого поганого не можу сказати про неї. Правда, зараз її нема в містечку: із батьками відпочиває в Сочі.

— Хто ж її батьки? — просто з цікавості спитав Турчин.

— Батько — голова міського споживчого товариства, мати — головний бухгалтер заготконтори.

— Все?

— З приводу машин усе.

Турчин невдоволено скривився: мовляв, не таке вже й цінне та вагоме роздобули ви, хлопці, щоб отак сяяти. На мить в очах Іваненка з'явилася насторога, але тут же знову сяйнуло самовдоволення.

— Павле Якимовичу!

— Слухаю, Сашко.

— Ще є одне. У тій же Глухій Цвілі Пилипчук якось був засперечався з хлопцями, що впорається з будь-якою собакою. І що ви думаєте: пішов прямо на вівчарку, і, коли вона хотіла стрибнути на нього, він спритно накинув їй на голову мішок і повалив на землю.

Повідомлення було таке інтригуюче, що Яківчук розплющив очі.

— Я ж казав, що цей чортяка Пилипчук усе може.

Дільничний пошкріб за вухом і зітхнув:

— А в мене все на старих позиціях…

— Що він за один, цей шофер із комбікормового?

— Бідовий хлопчина, мушу сказати. Ріс без батька, мати працювала в ПМК штукатуром, мулярем, а як прихворіла, то в тій же ПМК стала прибиральницею. Живуть у чотириквартирному, майже аварійному будинку. Недавно ПМК збудувала для себе гарний сімдесятиквартирний, і, хоч Ганна Пилипчук працює в ПМК з дня її заснування, — квартири їй чомусь не виділили. Іван не п'яниця, з «дурними» компаніями не водиться. Хіба що калимить. Але все те ніби з дозволу Дерев'яного: гроші буцімто тратить на ремонт машини. Варто відзначити, машину він любить, береже, вона в нього завжди справна. Його заповітна мрія — мати власного легковика. Рахує кожну копійку. Може, саме це й стримує його від горілки, гулів. Відколи почав працювати на заводі, щороку відгодовує і продає два кабани. Комбікорми трохи виписує, а трохи, мабуть, і краде. Оце й усе, — скінчив дільничний якось ніби винувато.

Турчин відчув, як той добрий настрій, із котрим починав нараду, щезає. Муляючи поглядом стіл, спитав у Яківчука:

— Яка ваша думка: міг Пилипчук вкоїти злочин чи ні?

— Важко сказати. Серце твердить: Пилипчук не здатний на злочин, а розум шепче інше: все може бути. Чорти найчастіше водяться у тихому болоті.

— З ким він дружить?

— Таких, аби з ним в огонь і в воду, у нього нема. Він якийсь відособлений, інертний, ніби скривджений чимось. Про людей, особливо про начальство, висловлюється різко. Дерев'яного не любить.

— Знову нічого конкретного, — знічено промовив Турчин. — Якщо припустити, що злодій все-таки Пилипчук, то хто його спільник? Товкач? Але ж він із ним не в кращих стосунках, ніж з іншими шоферами. Думайте, товариші. Думайте.

Яківчук уже не куняв, вряди годи на його твердому, загрубілому обличчі проступала невизначеність: певно, і він хотів свої думки співставити з думками інших. Та капітан дивився на нього так прискіпливо, так благаюче, що він прокашлявся і заговорив:

— Треба братися за Пилипчука.

Павло мовчати довго не міг, бо на нього всі дивилися.

— Ви праві. В нас нема нічого іншого. Що маємо у своєму активі? Йому легко роздобути ключі у всіх трьох потерпілих, він міг вбити собак, їздив уночі машиною невідомо де. Добре було б з ним самим про все це поговорити, особливо про машину, але можемо насторожити його. Певно, найкраще вийти на однокласницю: треба будь-що дізнатися, коли скінчилося їхнє побачення. Хто за це візьметься?

— Та, мабуть, я, — згодився Іваненко.

— Тільки — максимум обережності, бо інакше всі наші плани… А далі, думаю, будемо діяти так. Злодії у всіх трьох квартирах настирливо шукали гроші, але знайшли мало. Отож, аби обзавестися грішми, треба збувати речі. Для цього є два капали: базари і комісійні магазини. На це вони у нашому районі не наважаться. Та й за межами району навряд: принаймні досі боялися викидати крадене на базари чи в магазини. Піти на таке, значить, треба, щоб комусь приспічило з грішми. Тут говорили, що Пилипчук стоїть у черзі на машину. Ми можемо домовитися з торговельниками, щоб вислали йому повідомлення, буцімто черга вже надійшла. Грошей, я певен, у нього не вистачає. Про всяк випадок можна домовитися з прокурором і перевірити вклади Пилипчука. Необхідно зробити так, аби повідомлення надійшло перед суботою чи неділею. Велику суму, тисячі дві, навряд чи йому хто позичить. Тоді він неодмінно спробує спустити крадене. Всі ці дні ми повинні контролювати кожен його крок.

Я попереджую: будьмо дуже обережними. Про наші дії не повинен знати навіть Дерев'яний.

Турчин замовк. Бачив: особливого захоплення його план дій ні в кого не викликав. Але що будеш робити, коли нічого ліпшого нема.

— Чого мовчите?

Іваненко і Приймаченко невиразно знизали плечима.

— Ви так упевнено говорите, — сказав Яківчук, — нібито масте повну кишеню фактів, котрі засвідчують, що Пилипчук злодій. Між тим, у нас самі здогадки.

— Але ж ви подали думку зайнятися впритул Пилипчуком?

— Подав. Але треба ще багато чого уточнити. Приміром, де Пилипчук був не тільки після дванадцятої ночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте, а й п'ятнадцятого до дванадцятої дня. Далі. Ми знаємо, що речі Лужного вивезено машиною… Мабуть, треба шукати ще одну.

— А може… Товкач?

— Це чоловік загребущий, підозра на нього падає велика.

Турчин подумав: «Відступати нема куди: якщо нічого не вигорить із тою машиною, то треба попросити торговельників вибачитися перед Пилипчуком».


24

Вже кілька днів упідряд Турчин удома здебільшого мовчить. Дружина вже й звикла бачити його таким. Що вдієш: потрібно зосередитися, щоб вирішити якесь питання.

Ось і вчора: допізна сидів за столом. То щось писав, то читав, а то… розпочав малювати маленьких чоловічків, деяких із них — сердито викреслив…

Люба усміхнулася, бо знала: це Павло, як сам каже, — «шукає варіанти».


… На книжці у Пилипчука виявилося грошей трохи більше половини вартості «Жигулів», і, коли йому надійшло повідомлення, що через п'ять днів може купляти машину, він забігав по родичах і знайомих, може, щось і позичив, але навряд, щоб назбирав потрібну суму.

На роботі нікому нічого не говорив. Тому оперативники не знали, що у п'ятницю під вечір Пилипчук випросив у директора машину для поїздки в Київ. У суботу до обіду возив Дерев'яного, після обіду до пізнього вечора пробув у гаражі. А в неділю раненько, ледь засіріло, заспішив у гараж і хутко по цьому прокотив через усе містечко і взяв напрямок на дорогу, яка вела на київську трасу.

Першою здогадкою було: подався до когось із родичів чи знайомих по гроші. Але тут же взяв сумнів: чому ж не поїхав у будній день? Чи, бува, не приховав крадене, а тепер їде забирати. А якщо воно у когось із київських дружків?

— От що, Вікторе, — заговорив Турчин до автоінспектора, — Витисни із «Жигулів» усе і наздожени його. Постарайся затримати. Я роздобуду машину у мого знайомого і сяду йому «на хвіст». На міліцейській не можна, запідозрить. Буду їхати білими «Жигулями». Про всяк випадок передай по рації, щоб на посту перевірили, куди виписана путівка.

Приймаченко піддав газу. УАЗ наздогнав ледь не при виїзді на київську трасу. Пилипчук, безперечно, бачив міліцейську машину, проте швидкості не додав, їхав, які завжди, сімдесят п'ять-вісімдесят кілометрів на годину. На помах жезла зупинився, без поспіху виліз із машини і, посміхаючись, підійшов до автоінспектора.

— Доброго ранку, товаришу лейтенанті — привітався першим. — І то не спиться вам у таку рань.

Приймаченко вдавано спохмурнів.

— Через таких, як ти, виспишся. Знову зібрався на «калим»?

— Ні, товаришу лейтенант. Цього разу все чесно й благородно, — і подав інспекторові шляховий лист та ордер, у якому значилося, що в контору заводу заплачено за автопослуги сорок карбованців. Дорожній лист було виписано до Києва.

— Слухай, а ордерок цей не фальшивий? Ти й справді вніс у касу гроші?

— Можете перевірити.

— Це ми зробимо. А потім, якщо і сплатив, то дуже мало.

— Так там же чорним по білому написано: аванс.

— Ой, дивись, докалимишся. І не допоможе тобі твій Дерев'яний. Машина справна?

— Ніби вона в мене колись була несправна.

Приймаченко протримав Пилипчука доти, доки на повороті не вигулькнули білі «Жигулі». Коли вони наблизилися, автоінспектор підняв жезл.

— Куди? — не висовуючи голови, спитав Павло із заднього сидіння.

— На Київ.

— Ясно. — І за звичкою поцікавився — Ну, як служба? Друзі-шофери часто порушують правила дорожнього руху?

Автоінспектор зрозумів Турчина, глянув на дорогу, відповів:

— Буває…


… Взяли Пилипчука на базарі, де продавав шкіряне чоловіче пальто. В машині ще була дорога жіноча шуба, два дублені кожухи, три килими, чоловіча ондатрова шапка, дві жіночі шапки з норки.

Проте обшук на квартирі у Пилипчука, в гаражі, де стояла його машина, тюки що нічого не дав.


25

Сивокінь з цікавістю поглядав на Івана Пилипчука, що сидів навпроти нього.

Був це помітний із себе хлопець — зросту ледь не біля двох метрів, широкогрудий, плечі теж широкі, вуглуваті, з розстебнутого коміра голубої сорочки випиралася тверда, оцупкувата шия, обличчя ледь вилицювате, гарне, орлиний ніс із горбинкою, густі брови.

— Отже, громадянине Пилипчук, ви й далі стверджуєте, що всього лише згодилися за солідні комісійні перепродати речі. Але ж ви знали, що це речі не його, а крадені?

— Здогадувався.

— Хай здогадувалися. Тоді і здогадування давно мало б наштовхнути вас на те, що ви ступаєте на злочинну стежку.

— Мені потрібні були гроші, — вже вкотре повторив Пилипчук.

— Ви відмовляєтеся назвати того, хто попросив вас перепродати крадене?

— Скільки можна говорити одно й то ж? — нервово зворухнувся Пилипчук. — Я його не знаю. Перестрів мене на вулиці, каже: так і так, чув, тобі потрібні гроші. Можу дати підробити. І запропонував продати речі. Якщо не вдасться продати на базарі, казав, можна здати в комісійний магазин. Я здогадувався, що тут нечисто, але мені потрібні були гроші. Він приніс усе це в п'ятницю, уночі, а в суботу, вдень, я вкинув речі у машину і поставив її в гаражі. Я не боявся, що хтось побачить, — бокс у мене окремий.

Пилипчук чи не вперше за весь допит опустив очі. Пильний погляд слідчого, мабуть, заважав зосередитися.

— Громадянине Пилипчук, — мовив голосно Сивокінь, — чому ви уникаєте мого погляду?

На губах у водія затремтіла посмішка, і те гострими кігтиками шкрябнуло самолюбство Сивоконя. Він якусь хвильку мовчки дивився на Пилипчука. Хутко відчув, як зринуло й розрослося невдоволення самим собою — допит зайшов у тупик. Пробував себе підбадьорити: мовляв, нема чого панікувати, ще такого не було, аби злочинець розколовся зразу. Все проти нього, його викрито з ніг до голови, а він звивається, як в'юн.

Пилипчук уже не уникав погляду, правда, більше не усміхався, в очах його знову загусла сіра, аж темна непроникливість. «З якого боку до нього підступитися? Правий був Турчин, коли говорив, що Пилипчук не зізнається доти, поки не знайдемо його спільника, поки не притиснемо до стіни фактами. Але чекай-но, чому я не повинен йому вірити? Може, і справді було так, як говорить? Бігав же, шукав гроші, і той злодій якось дізнався про це, підстеріг на вулиці й запропонував підробіток».

— Як і де ви йому повинні передати гроші?

— Він казав, що сам знайде мене. А гроші, частку його, я повинен носити при собі. Ну і попередив, аби не розпускав язика.

Як усе скидалося на правду! І все ж… І все ж тут щось не так. Недопрацював карний розшук, поспішив із варіантом «машина».

Коли про це сказав Турчинові, він смикнув лівого вуса й зітхнув:

— Я попередив тебе, що в нього і в тих, хто стоять за його спиною, — на плечах голови, а не баняки.

— Він попереджував! — спалахнув Сивокінь. — Послугу мені зробив. Ти мені матеріал давай, а не сирець.

— Хіба я не знаю, що — сировина? Тому й не вмиваю руки. А що Пилипчук глузує з нас, то ти маєш рацію. Отакі, знаєш, справи.

— То ще як сказати…

— Ти що, повірив його байці?

— А чом ні? Якби він був злодієм, то невже йому більше нічого, окрім того, що вивіз у Київ, не перепало? А при обшуку в нього не знайшли й нитки. І мати клянеться, що дома чужого не бачила. Мати в нього сам бачив яка… Такій хочеться вірити.

— То правда, мати в нього славна. Але яка мати бажав своєму дитяті зла? Зрештою, він міг не везти додому краденого, щоб воно не потрапило їй на очі. Та як би воно там не було, а поки не дізнаємося, як саме потрапили крадені речі в машину Пилипчука, — справа з місця не зрушить.

— А ти не допускаєш, що крадене зберігається на території заводу?

— Навряд. Ми ж шукали… Скоріше, речі йому передали десь посеред дороги або ж на території заводу. І передати міг тільки шофер, який завіз їх туди машиною. Припустимо у середу Пилипчук отримав повідомлення про машину, в четвер у його гаражі зайвих речей не було. Машина теж була порожня. У п'ятницю — те ж саме. Зостається субота. Найбільш зручний варіант такий: поки Пилипчук роз'їжджав із директором чи спокійно спав удома, спільник, маючи ключі від його бокса, непомітно вкинув труди речі. У середу, четвер, п'ятницю працювали всі машини, в суботу лише три і серед них — машина Товкача. І ось ми, наприклад, його випустили з поля зору і навіть не знаємо, чи, крім того, ще щось записано у шляховому листі, він їздив кудись чи ні. Не знаємо, з ким зустрічався. Відомо лише, що в суботу під вечір заїжджав у свій двір. Але до себе, як засвідчили очевидці заїжджав іще один шофер. А чого, то треба встановити. Можна допустити й таке: спільник на своєму горбі вночі із суботи на неділю приніс крадене в гараж, обминаючи, звісно, прохідну. Зробити це легко… Правда, такої великої обережності вони могли дотримуватися лише тоді, коли знали чи здогадувалися, що у нас на гачку.

— А коли все-таки дізналися?

— Якщо й остерігався б, то тільки не Пилипчук, а той, другий. Із Пилипчуком ми були дуже обережними. Отож хто другий? Тут ми маємо багатьох — і Яцкевича та всю його компанію, і родичів потерпілих, і Товкача…

— Я порадив би тобі дати отим п'яничкам спокій. Та й родичам потерпілих.

— Якщо так, тоді зостається один Товкач.

— Як бачиш. Він здогадується, що його підозрюємо?

— Хто знає. Були обережними. Зробили вигляд, що повірили у крадені комбікорми.

Сивокінь замислено провів долонею по обличчю, ніби намагався стерти з нього втому. Нараз очі його і справді жваво зблиснули:


— А ти не думав, що Товкача могли насторожити хоч аби тим, що краденим комбікормом займається міліція?

— Ми все зробили, аби він повірив, що на крадені корми вийшли випадково: перевіряли всі машини, які були тоді на Північній, і в це число потрапив і він. А якщо здогадається, тоді й буде вестися так обережно, і запасний хід завчасно (на той випадок, якщо Пилипчук попадеться) придумає. Я не твердолобий: може, ми й поспішили із варіантом «машина». Проте упевнений, що не все так погано, як здається. Якщо лам пощастить установити, як саме крадене потрапило до Пилипчука, то будемо на коні.

— Тільки ж не забувай: маємо в запасі три дні, а то й два. На арешт Пилипчука у нас нема вагомих підстав. Доведеться відпустити. Так що закочуй рукави. Я теж підключився б, але є інша робота.


26

Ледь Турчин переступив поріг кабінету Дерев'яного, як той звівся і пішов назустріч капітанові, міцно потиснув руку, запросив сісти біля приставного столика. Сам сів навпроти.

— Хто міг би подумати? Хто міг би подумати? — забідкався. — Адже я йому довіряв, як рідному синові. І така чорна невдячність. А може, і справді не він? Може, тільки взявся перепродувати крадене? — глянув благально. — Хоч і це його не красить.

Капітана таке запитання ледь не шокувало: адже, крім вузького кола працівників міліції, ніхто не знав, що Пилипчук сказав на допиті. Невже хтось проговорився?

— Звідки вам відомо, що він не крав?

— Всі так говорять.

— Хто конкретно?

Така настирливість Турчина, певно, збила з пантелику Дерев'яного. Він розгублено оглянувся.

— Конкретно я чув од Нужного і моєї секретарки.

— А вони звідки дізналися?

— Я не цікавився. Давайте їх покличемо, спитаємо.

— Покличемо, тільки не зараз. Зараз дозвольте вам поставити одне не зовсім скромне запитання: чому ви своєму шоферові вірите більше, ніж родичеві?

— Бачите, Іван возить мене вже третій рік. Я до нього встиг добре придивитися. Хлопець слухняний, неязикатий.

Знаєте, начальнику від шофера важко з чимось заховатися. Інколи водієві доводиться виконувати дуже делікатні доручення… Одне слово, я ні в чому поганому його й разу не запідозрив. А от Катрин брат… То, я вам скажу, калач тертий. З рідного батька останню сорочку зніме і не скривиться. Он хоч би з тим перснем. Хіба путній брат таке вчинить?

— Дякую. А тепер скажіть: ви знали, що шофер займається підробітками?

Директор поворушив бровами і кисло посміхнувся:

— Знав. Тільки я хотів, як краще. Хлопець молодий, треба вдягнутися пристойно і на дівчат якийсь карбованець викинути, а потім іще оцей заскок із машиною. На зарплату не розженешся. Він хотів кинути мене й перейти в автопідприємство, на вантажну. Та я перекопав його лишитись. Такого шофера, як він, скажу вам, пошукати треба. Коли я їду з ним, то за своє життя спокійний. Набавити ж зарплату не маю права, то й закриваю очі на ліві рейси. І от після всього цього — таке? Ні, в моїй голові воно не вкладається. Не вкладається, і край. — Дерев'яний навіть обхопив руками свою чубату голову.

Отже, думав Турчин, Пилипчук лише перепродував крадене. Бо ж коли така чутка народилася тільки на заводі, то й спільника треба шукати тут, і чутку цю він розпустив, безперечно, недаремно. Що ж за цим може ховатися?

Питання постало так гостро, що Павло на мить забув, де знаходиться, перестав помічати співрозмовника, котрий дивився йому прямо в обличчя, і оця глибока задума не минула уваги Дерев'яного — він став іще уважніше пильнувати за кожним порухом оперуповноваженого.

Аж тепер Павло помітив, що Дерев'яний пильно на нього дивиться.

— Даруйте… — ніяково усміхнувся директор. — Мені здалося, що намислили щось путнє.

Капітан стомлено потер лоба.

— Та ні, після вашої розповіді про шоферів у мене ніяк не йде з голови те, якими невдячними бувають люди. Не кожний начальник дає таку поблажку шоферові, як ви. І от тобі дяка за доброту. Але ви всього ще не знаєте. Він і справді говорить, що тільки перепродував крадене, та у нас є незаперечливі докази: то він обікрав усі три квартири. Не сам, звісно, а ще з деким, хто теж працює на вашому заводі.

— Чому ж ви його не берете? — здивувався Дерев'яний.

— Пробачте, але того я вам не можу сказати. Про це дізнаєтеся пізніше.

— Ви ж не тягніть… А то розпродадуть, попропивають наше добро.

Турчин приховав іронічну посмішку.


27

Яківчук, із котрим Павло прибув на завод, стояв біля вагової і розмовляв із чоловіком у зеленій спецівці і такому ж береті. Капітан зупинився на невисокому ґаночку, щоб не заважати дільничному, одночасно роздивлявся навколо. Виробничі цехи розкинулися ліворуч, навпроти прохідної — вагова, у неї виправся громіздкий цех по виготовленню солом'яних брикетів, за ним — майстерні й гаражі. Звідси, від контори, їх не видно, але оперуповноважений і так знав, що вони прилягають до соснової посадки, яка спускається в яр, дном якого хлюпотить струмок. Якщо злочинець заносив крадене на плечах, то заходив тільки звідти.

Вхід до брикетного цеху з боку вагової. З нього не видно, що робиться біля майстерень і гаражів, бо вікна аж під стелею. Цех у суботу працював, майстерні — ні. Сторож удень прохідної не залишає, лиш уночі зрідка проходжується по території.

Розмовляючи, вони наблизилися до гаража. На заасфальтованому майданчику стояв самоскид без заднього моста. Водія не було.

— Давно тут? — кивнув Турчин на машину.

— З сьогоднішнього ранку.

Ліворуч од соснини виділилися невеличкі смужки городів.

— То чиї?

— Робітників заводу. Раніше там був пустир. Його розчистили.

— Ви не цікавилися: може, хтось був увечері на городі?

— А що там зараз робити?

— Мало що… Погляньте — з городів добре видно гараж. Так що…

Вони перетнули майданчик і пішли понад огорожею. У соснячку валялися клапті паперів, бляшанки з-під консервів, порожні пляшки. Загуркотіла машина. То приїхав Товкач. Із кабіни він не поспішав вибиратися, щось ворожив біля щитка приладів а чи й крізь лобове скло спостерігав за оперуповноваженим та інспектором. Лиш коли обидва попрямували до нього, зіскочив на землю. Усміхався, як старим знайомим. Привітався, однак руки не зважився подати першим.

— Що ви сьогодні робили?

— Возив зі станції кормові додатки.

Турчин став на колесо, заглянув у кузов. Дно було затрушено сіро-бурим порошком, а борти подекуди заквецяні у щось біле — чи то крейдою, чи вапняком. Враз Павла ніби осяяло: це ж на мішках, у яких були вкрадені речі, на килимах, якщо їх завезли машиною, мусить зостатися те, що до цього перевозили! Як усе просто. Аж дивно, чому ніхто цього й досі не допетрав? Капітан зіскочив на землю і задоволено блиснув чорними очима.

— Ну, як бензонасос?

Товкачеві брови сіпнулися угору.

— Що — бензонасос?

— Чи добре качає бензин? У минулу суботу працював погано…

Товкач поворушив щелепами, наче розжовував щось, буркнув:

— Нічого, качає.

— То добре, — посміхнувся Турчин. — А минулої п'ятниці що возили?

— Комбікорм. Розсипний.

— А в суботу?

— Вапняк. А чого ви мене допитуєте? Думаєте, знову зласився на ті паршиві три червінці?

— Од вас усього можна чекати.

— Чому це враз?

— Тому, що не вперше попадаєтеся з краденим комбікормом. Так що доведеться вам із нами проїхати у райвідділ.

— Ви… мене арештовуєте?

— Просто виникла потреба оглянути вашу машину. Дуже пильно оглянути. І відпустимо.

Руки у Товкача помітно тремтіли.


28

Машина з краденими речами та мішками, в які вони були напхані, засвіт вирушила в область, аби на дев'яту, як тільки відчинять лабораторію, вже бути там. Сивокінь попросив міліціонера, котрий усе те повіз, подзвонити відразу, лиш стануть відомі наслідки експертизи.

Турчин ніяк не міг діждатися того телефонного дзвінка і пішов до Сивоконя. Слідчий якраз допитував голову колгоспу Власюка. Був спокійний, зосереджений, хоч вчора, коли Турчин пригнав у райвідділ. машину і розповів про свої підозри й задуми, сказав, що тепер не буде спати всю ніч. Вміє чоловік тримати себе в руках.

Турчин примостився збоку, біля стіни, так, щоб обох бачити. Сьогодні вигляд у Власюка був далекий від того, який був усього кілька днів тому.

— Отже, ви стверджуєте, — провадив далі слідчий, — що сто кілограмів фарби із сільмагу використані на клуб, контору, кімнати відпочинку тваринників? Але ось пояснення, можете прочитати. Тоді було пофарбовано лише дві кімнати тваринників.

— Так, три роки вже минуло, люди могли забути.

Слідчий узяв пояснення, до яких голова й не доторкнувся, поклав їх у папку, а звідти дістав інший аркуш.

— А ось тут ви пишете, буцімто три роки тому куплено п'ятдесят ватяних матраців для сезонних робітників. Ми не знайшли жодного такого матраца. Люди, які приїжджали допомагати колгоспові, спали на набитих сіном…

— Ми всі списали і акти затвердили на правлінні. Я ж пояснив… — Власюк, кістлявий, довгообразий, із задовгим носом, нервував.

— Тоді чим поясните ось це, — Сивокінь дістав новий папір. — Це копії фактур за той рік, коли ви купляли матраци. Тоді сільмаг отримав їх усього чотири.

— Може… Може, зосталося з минулого року.

— Ні, не зосталося, бо не було чому зоставатися, — слідчий зробив паузу. — Всі ваші пояснення, громадянине Власюк, шиті білими нитками. Погодьтеся тепер — у нас досить підстав просити у прокурора санкції на ваш арешт.

— Я депутат сільради…

— Не народу ви служили. Отож…

Різко задзвонив телефон. Сивокінь узяв трубку. Вже через хвилину його обличчя розпогодилося.

— Дякую. Я зрозумів. Усе зрозумів, — потримав трубку, ніби виважував, затим поклав на важелі й подивився на Турчина. — Порядок, Павле. Повний порядок. — І знову повернувся до Власюка. — Повторну ревізію майже завершено. Про її наслідки повідомимо райком партії та райвиконком. З вас поки що візьмемо підписку про невиїзд за межі району. Певен, цими днями відбудеться сесія вашої сільради… Що я вам пораджу? Ми знаємо про вас і про ваші справи більше, ніж ви думаєте. Обміркуйте все гарно. Нагадую вам іще раз: тільки щире зізнання пом'якшить вашу вину. Більше нічого. Все. Почекайте у коридорі.

Власюк повільно, ніби недужий, підвівся, постояв, поглядаючи то на слідчого, то на капітана, і так само повільно повернувся і поволікся до дверей.

— Шкода чоловіка, — задумливо мовив Сивокінь. — З нього міг би вийти добрий господарник. Та перевели його… Ось що, — спохопився. — Дзвонили з лабораторії. Радій: на мішках виявлено залишки комбікормів, вапняку та кормових додатків!

— Отже, Товкач?

— Товкач.

Турчин не відчув радості. Довго, дуже довго виходили на цього Товкача, хоч він потрапив на очі оперативників із самого початку.

— То що будемо робити? — спитав Сивокінь. — Може, попросити санкцію на обшук? Вчора, правда, він здогадався, що його запідозрено, але навряд чи устиг замести усі сліди. Хлопці за ним дивилися. Хоча… я не певен, що він крадене ховає вдома.

— А де ж? Те, що передав Пилипчукові, він узяв тільки вдома, бо ж нікуди ще не заїжджав.

— Треба сказати Десяти Статутам. Не знаєш, він у себе?

— Та ніби…

— Тоді пішли.

Не встигли підвестися, як із шумом розчинилися двері, і в кабінет ледь не вбігли Дерев'яний та Нужний. Обидва розчервонілі, засапані. Підступили до столу. Дерев'яний глянув на Нужного, і той, не в міру витягнувшись, заговорив поспішливо:

— Товариші, мені боляче… Піді мною земля хитається… Мені світ темний… Але я мушу… Я повинен сказати: нас обікрав мій рідний брат.

— Присядьте, — сказав слідчий, — і розкажіть усе по порядку.

Дерев'яний сів, а Нужний, продовжуючи стояти, знову поспішливо заговорив:

— Я вже давно став помічати, що з моїм братиком рідним коїться щось не те. Частіше став випивати. Учора ввечері я вирішив перевірити свою здогадку. Заглянув до нього, походив по хлівах і знайшов деякі мої речі та їхні, — показав очима на Дерев'яного. — Я все ж засумнівався: і не вірилося, що рідний брат на таке здатний, і ви ж шукали. Думаю, чи не підкинув хто, аби гріх на чужу душу звалити? Вони, — показав очима на директора, — теж не повірили, коли я розказав. Та сьогодні рано закликали Геннадія в контору, і він у всьому зізнався. От тільки спільників не назвав, каже, що не було. Але в тому вже ви розберіться. Ми йому, може, і простили б, брат усе-таки, тільки він майже все поспускав. Ми певні, що Пилипчук отримав крадене з його рук. Ви тут притисніть гарненько Пилипчука. А Геннадія ми привезли. Як із ним?

— Покличте, — сказав слідчий.

Нужний пішов, Дерев'яний зостався. Він, певно, хотів щось сказати, але слідчий випередив:

— Ви можете бути вільним.

— Дякую, — схилив голову Дерев'яний. — Тільки ж ви тут, того, суворіше. Хай зізнається, де подівав… Це ж скільки добра… Вважайте, все життя стягувалися.

Коли за директором зачинилися двері, Сивокінь повернув голову до Турчина:

— Ну, що ти скажеш?

— Грім із ясного неба.


29

Молодший Нужний сидів згорблений.

— На попередній зустрічі ви твердили, — заговорив Сивокінь, — що в піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня, коли обікрали Самійленків, ви з Губенком ловили рибу. Що ви тепер скажете?

Нужний зітхнув.

— Тоді я вас обманював. Не був я на річці. Губенко їздив сам. То я його попросив, аби сказав, буцімто їздили удвох.

— Тоді поясність, куди ви їздили з Губенком увечері чотирнадцятого. Не станете заперечувати, що він тоді забрав вас із дому?

— Ні, не заперечую. Ми поїхали до нього додому. Там повечеряли, а як стемніло, він став збиратися на рибалку, почав мене підмовляти. Я погодився, але, як виїхали за містечко, сказав, що передумав. Мені, мовляв, погано. Він мене зсадив, і я навпростець пішов назад до містечка. У вільшині, тій, що з південного боку від річки, приліг, подрімав, а вночі обікрав квартиру Самійленків.

— Як ви змогли один винести стільки речей?

— Я їх за один раз не виносив. Спочатку повикидав через вікно, а потім уже потихеньку ховав у погребі, що під старим будинком на вулиці Комуністичній. Ви повинні знати його, там раніше був дитячий садок, а зараз нічого нема, бо валиться. У тому погребі заховав речі брата і Дерев'яного.

— А як ви вмудрилися винести речі вашого брата?

— Умудрився… Повпихав у целофанові мішки і зарив у гною, потім ночами носив потихеньку. Три килими сховав у сусідів, то ви знайшли. З квартирою Дерев'яного було легше: у ній «господарював» три ночі…

— Де ви поділи крадене?

— Ніде я його не дівав. Хтось вислідив мою схованку і все вигріб. Зоставив таке, що й доброго слова не варте. Я злякався, щоб решту не забрали, переніс додому, а тут нечиста принесла брата…

Легко, майже не замислюючись, відповідав Турчину і на інші запитання. Ключі від квартир Самійленка та Дерев'яного роздобув на іменинах у свого брата — тихенько витягнув із жіночих сумочок і зробив відбитки. Від братової квартири ключа взяв запасного. Собаку вбив легко, той його знав; вівчарці Дерев'яного увігнав шприц у груди, коли та стрибнула на нього, хотіла звалити з ніг; нашатирний спирт і шприц украв у ветфельдшера відгодівельного пункту; залишок ночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте провів у хліві Яцкевичів, на злочин пішов тому, що хотів красиво жити…

— А нащо вам знадобилося вбивати братового пса, коли він вас добре знав?

— То була така холера: у хату впустить, а з хати не випустить. Одного разу я приніс Степанові свіжої риби, а та псюра була якраз відв'язана. Так у двір впустила, а з двору — хоч плач…

Слідчий та інспектор слухали Нужного, вдивлялися у його якесь брезкле обличчя і думали одне й те ж: чому він не захищається? Змирився зі своєю долею? Але ж повинно в ньому хоч раз щось запротестувати, штовхнути до порятунку. Шанси ніби є. Можна, приміром, сказати, що ті речі йому підкинули, і спробуй доведи, що то не так.

— Значить, у ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте ви не були разом із Губенком коло річки?

— Я вже сказав: не був.

— Чому ж тоді на порожніх пляшках знайдено відбитки і ваших пальців?

— Знайдено?

— Саме так, — уперше за весь допит посміхнувся Сивокінь.

— То, мабуть, з минулого разу. Ми з Губенком днів два перед цим рибалили там. Правда, без ночівлі. Риба не йшла.

— Ви теж тоді додому не принесли і хвоста?

— Кажу ж: риба не йшла.

Сивоконю такий допит не подобався: він не вимагав напруження розуму, нервів. Легкі успіхи не приносили вдоволення.

— От що, громадянине Нужний. Підіть у ту кімнату, де ви нас чекали. Там є ручка й папір. Сядьте й усе опишіть, почніть з того, як зародилася думка обікрасти три квартири, і аж дотепер. З подробицями.

Нужний звів очі на слідчого:

— Потім мене арештують?

— Ви готові до цього?

— А що тут? Злодій же…

— Ідіть і робіть, що вам сказано. Про інше дізнаєтеся потім.

Нужний неохоче залишав кабінет слідчого.

— Щоб не марнувати часу, може, я подамся до Губенка? — сказав Турчин.

— Давай. При потребі зробимо очну ставку.

— А як із Товкачем?

— Поки що з обшуком начальство дало відбій. Безперечно, стежити за ним треба. Так чи так, а до злочину він причетний. Може бути, що викрав крадене у Нужного, а потім скористався грошовою скрутою Пилипчука і втягнув його у злочин.

— А ти не думаєш, що вони обидва…

— Поцупили в Нужного?

— Ні, обікрали квартири.

— Є така думка. Тільки що виставити проти Пилипчука, аби довести, що він злодій. Наші здогадки?

— Ти знаєш, я можу всьому тому, що говорив Нужний, повірити. Лише не вірю, що він повбивав собак. Таке міг зробити тільки Пилипчук. Може, не поспішай випускати його?

— Боїшся, що зговориться з дружками?

— Хоч би і це.

— Якщо він злочинець, то схоже на те, що він з ними вже завчасно про все домовився. Тут, скажу тобі прямо, багато буде залежати від Губенка. Так що ти вже постарайся.


30

Віктор Губенко, слухаючи Турчина, час від часу, не ховаючи того, посміхався, у всій поведінці його було немало байдужості, навіть зневаги. Проте коли той замовк, він враз посерйознішав.

— Скільки я з ним горілки перепив, а не знав, що він такий дурень.

— Що ви цим хотіли сказати?

— Те, що сказав.

Турчин злегка вдарив правою рукою об стіл.

— Я тут із вами не для того, щоб розводити теревені. Поясніть: де, з ким ви були в ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня?

— Про це ви запитували в мене десятки разів, і я відповідав: ловив із Нужним рибу.

— Але в Нужного знайдено крадені речі, він сам зізнався, що обікрав три квартири. А дві квартири було обікрадено в піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте.

— Я радив би вам одвести його до психіатра, — Губенкові губи зле пересмикнулися, в очах блиснув гнів — Ви що, наслухалися мого швагра і вважаєте мене гноєм? Він падло, яких мало, і я щиро шкодую, що моя сестра молиться на нього. Інакше його чорна душа вже давно лежала б на тарілці. Це все… І більше в мене ні про що не питайте, бо й рота не розтулю. На цьому дозвольте відкланятися.

Губенко звівся і рівним, твердим кроком пішов до дверей. Турчин дивився на його ледь зсутулену спину, не в змозі вимовити слова. Лиш, коли Віктор узявся за ручку, наказав:

— Губенко, верніться!

Чоловік недбало оглянувся.

— Ви щось маєте до мене?

Погляди їхні зустрілися.

— Ви образилися на мою різкість, так? Але у моїх руках факти. Розумієте, голі факти. А ви голіруч їх заперечуєте. Вас же ніхто не бачив біля річки. Ніхто! Знайдіть свідків, і я вам повірю. Більше того, ще й подякую.

— Інтересно. Я ще ніколи не мав подяк від міліції. Тільки не можу я вам виставити свідків. Я ще тоді вам виставив би, коли мій… коханий родич хотів підвести мене під кримінал. А щодо фактів… То не вірте жодному слову Нужного. Ненормальний він, якщо чужий гріх бере на себе.

— Чий же то гріх?

— Хіба я міліція?

Чим довше Павло розмовляв із Губенком, тим дужче переконувався, що той знає щось важливе для слідства, але щось-таки змушує його мовчати. Ні про що так і не домовившись, Турчин розстався з Губенком і поїхав на міжколгоспний відгодівельний комплекс. Там знайшов ветфельдшера. Був то чоловік років біля п'ятдесяти, зовсім облисілий; розмовляючи, весь час дивився на свої коліна, ніби боявся стрітися з поглядом оперуповноваженого.

— Чого б я мав за кожним разом, як хто покличе на якусь хвильку, замикати двері? — говорив він. — Що в мене тут можна поцупити? Спирт і найцінніші ліки — у сейфі, а ото, — показав на скляні шафи, — все дріб'язок. А чого ви мене про це розпитуєте? Чи, бува, не через Нужного?

— Ви його добре знаєте?

— Щоб дуже, то ні. І все ж тому, що говорять, не дуже вірю. Хоч від людини, самі знаєте, всього можна ждати. Бо як зі скотиною? Вивчив її звички і можеш наперед сказати, якого вона фортеля викине. А людина… Я оно з жінкою віку доживаю, і трапляється, таку штуку вструже, що в голові не вкладається. Отак і цей молодший Нужний. З вигляду ніби тюхтій, гній на такому вози, і враз чуємо — закрутив любов із чужою молодицею.

Павло розмовляв іще з кількома людьми, ті теж нічого конкретного про Геннадія Нужного сказати не могли. Ніхто не помічав, щоб він із того часу, як обікрали квартири, пив більше звичайного. Такі чоловіки, як він, таким коханкам, як у нього, дорогих подарунків не підносять — у Валентини останнім часом обнов не появлялося, купила, правда, нову кофту, та гідна тій кофті якихось п'ятнадцять карбованців.

… Була Валентина в одежі, що й завжди, — старенькій, але чистій, горілкою від неї не пахло. В карих, великих, мабуть, колись гарних очах зрідка прохоплювався смуток. Турчин дивився на молодицю, вчуваючи, як у душі його ворушиться жалість: що доброго вона спізнала у своєму житті? Кажуть, чоловік чи не з першого року спільного життя став заглядати в чарку, не обминав чужих молодиць. Це вже зараз він збайдужів до них, а вони — до нього.

— Що ви скажете про Геннадія Нужного?

Гострі плечі жінки ледь осіли.

— А що скажу? Нічого не скажу. Я хат із ним не обкрадала.

— Ви вважаєте, що то правда?

— А ви що, сумніваєтеся?

У Турчина заледве не зірвалися з язика слова, котрі він говорив завжди у подібних випадках: «Запитання ставлю я!»

— Наша робота така. Нічого не можемо брати на віру. У всіх розпитуємо про Нужного. У вас теж.

У великих очах Валентини смуток згас, вона заговорила глухуватим голосом:

— Знаю я, чого ви мене допитуєте. Тільки ось що я вам скажу: про його життя нічого не відаю. Нічим він зі мною не ділиться. Повірте мені, я говорю правду.


31

У райвідділі на Турчина вже з годину чекали Яківчук та Іваненко.

— Що у вас? — спитав з порога.

— Маємо ті речі, які знайшли у Геннадія Нужного. Сама дрібнота. Лише два чоловічі костюми більш-менш путні. Один — Нужного, а другий — Самійленка. А як у вас?

— Даремна трата часу. Як жінка Геннадія?

— Лихо його знає. Ніби й рада, що чоловік попався. «Слава богу, — каже, — тепер хоч кілька літ поживу спокійно».

— Це все?

— Ніби. Сивокінь просив, як ви прибудете, щоб усі зайшли до нього.

Слідчий стояв біля вікна, прихилившись чолом до шибки. Це було щось нове, бо завжди, коли не заглянь, або веде допит, або коптить над паперами — їх у нього цілі гори. На обличчі — втома. Важко ворухнув плечима і зіперся обіруч об стіл.

— Давайте, хлопці, викладайте, з чим прийшли. Тільки стисло, бо часу обмаль.

Павло, помітив, що Сивокінь слухає його неуважно, і вмовк. А по хвильці спитав:

— Ти про що думаєш?

— Та вже ж не про чужих молодиць, — похмуро відказав той. — Значить, у вас нічого втішного? Я теж не можу тебе нічим порадувати. Хіба що засмутити: прокурор забив цвяха — дав зрозуміти, що Пилипчука ми тримаємо незаконно.

— Але ж три дні ще не минуло!

— Хіба ж я не говорив? Та він своєї: Пилипчука не обов'язково ізольовувати.

— І що це з ним робиться?

— Хто знає, — сказав Сивокінь. — А Пилипчука я сьогодні ще раз допитаю. Мабуть, візьму підписку про невиїзд і відпущу. А з Нужним молодшим треба хутчій доводити справу до кінця — або сюди, або туди. Не завадить провести експеримент по відтворюванню обстановки та обставин подій, Після цього прокурор обіцяє дати санкцію на арешт. Так що, хлопці, ворушіться.

— А що Десять Статутів?

— Начальник на наших позиціях…


32

Коли Геннадію Нужному розповіли, що від нього вимагають, він кілька хвилин сидів нерухомо, либонь, і дихати перестав. Чомусь було важко дивитися на нього — згорбленого, з обличчям у густих зморшках. І слідчий зібрався повторити запитання, але чоловік рішуче сказав:

— Я вас пойняв.

Прибули на те місце, де Нужний передумав їхати разом із Губенком на риболовлю і пішов у вільшину.

— Ось тут я з мотоцикла зліз, — упевнено показав Нуж-ний. — А тут стояв, поки Губенка не стало видно, тоді звернув сюди. Вести пж до місця, де я відлежувався?

— Аякже.

— Тоді ходімте.

На лисуватому пагорбі, де проглядалося гостре каміння, Нужний звернув у гущавину, продерся нею метрів сто й зупинився.

— Десь тут…

Працівники міліції оглянули місцевість.

— Ви що, за весь час і цигарки не спалили?

— Не. Боявся себе виказати.

— Але ж тут вас ніхто не міг бачити.

— Все одно боявся.

Над землею вже опускалися сутінки. Небо поволі затягувалося легкими сірими хмарами.

— Поведете нас тою дорогою, якою йшли тоді.

— Тією, то й тією.

У голосі Нужного, як і дотепер, була сама байдужість, либонь, і до самого себе, і до всього світу.

— Вам люди зустрічалися?

— Зустрічалися. Та я до них у темряві не придивлявся. Тоді ж темно було. Ще темніше, ніж зараз.

— А машини чи мотоцикли?

— Проїжджали… Не знаю, може, якийсь шофер і помітив мене у світлі. Правда, я старався одвертати голову.

Путівець влився у вулицю. Була вона широка, але незабрукована і неосвітлена. Ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня була ще темнішою за цю, і навряд чи хто упізнав Нужного, та ще й тут, де він бував рідко.

Всі три сім'ї були попереджені про експеримент, і тому ледь у двері квартири Самійленків уклали ключ (його взяли на цей час у господарів, які вже поміняли замки), як по той бік зачулися кроки, стишені голоси. Руки у Геннадія тремтіли, він весь зіщулився, а, як розчинив двері, голову увібрав у плечі, ніби по ній мали огріти довбешкою.

— Прошу, прошу, — привітно заусміхався Самійленко.

— Спасибі. Тільки давайте ще раз домовимося, — твердо заговорив слідчий. — Вас у квартирі ніби нема. Світло вимкніть. — Почекавши, поки повимикають у всіх кімнатах наказав Нужному — Починайте. І щоб усе, як тої ночі.

Нужний щось буркнув, але зоставався на місці.

— Чого ви? Починайте.

Геннадій майже нечутно зрушив із місця, та відразу й зупинився. Дихав важко. Через кілька хвилин знову ступив крок, лапнув стіну і пройшов до дверей, що вели у світлицю, відчинив їх. У світлиці довго спотикався, чіплявся за речі, об щось ударився і, либонь, боляче, бо застогнав, затим знову причалапкав до дверей, намацав вимикача і засвітив світло. Усі побачили, що він дуже блідий і переляканий.

— Давайте, давайте… Все, як тоді, — підбадьорив його Турчин.

Нужний коротко зиркнув на господарів, мовби питав у них дозволу. Ті несподівано усміхнулися, і Геннадій сміливо ступив до широкої шафи. Мисливським ножем відчинив її, знімав речі і ніс на балкон, де складав на купу. Впоравшись із шафою, став зривати зі стін килими (їх позичили у сусідів) і теж виніс на балкон. Ножем відчинив іще дві шафи, хоч одна, як засвідчили тоді господарі, була не замкнена. Коли повикидав речі з балкона, глянув на Сивоконя:

— А тепер що?

— Робіть усе, як тоді.

— Я тоді вимкнув світло і пішов переносити крадене у схованку.

— То ви все зробили так, як тої ночі?

— А хіба не все?

— Вам видніше…

Нужний напружено думав, але, мабуть, так ні до чого й не додумався — пошкріб за вухом і попрямував до вимикача.

— Зачекайте, — зупинив його Сивокінь. — На допиті і в поясненні ви говорили: після того, як зайшли у квартиру і зачинили за собою двері, засвітили сірника, а вже тоді увімкнули електрику. Чому ж зараз не зробили так?

— Забув.

— А ви більше нічого не забули?

Нужний знизав плечима.

— Я знаю… Може, й забув. Я тоді був трохи п'яний.

— У такому разі доведеться вам нагадати. Ви тоді у квартирі поралися голіруч?

— Як то — голіруч?

— Отак, як зараз, усе брали голими руками?

— Нє, в рукавичках.

— Чому ж зараз без рукавичок?

— Ви мені їх не дали.

— Ми ж вам говорили: боріть із собою все, що було тої ночі. А тепер поетапне вас запитую: ви все зробили? Пригадайте, — наполягав Турчин. — Можна навіть повторити якусь деталь, про яку забули сказати на допиті, написати в поясненні.

— Здається, зробив усе, як тоді.

— Ви нічого не шукали?

— Шукав…

— Що?

— Добротних речей.

— І все?

— А що ж?

Турчин підійшов до шафи, розчинив дверцята.

— Сюди заглядали?

— Може, й заглядав.

— А без «може»?

— Здається, заглядав.

— Які ж у ньому можуть бути цінні речі? Тут, як бачите, тільки посуд.

— Ну, може, золото, може, гроші…

— Де ще золото й гроші шукали?

— Скрізь… Скрізь, де можна.

Турчин пробіг поглядом по кімнаті й зупинився на ліжку-дивані.

— А в ньому шукали?

— Угу. І в шафах.

— Перерахуйте всі місця, де шукали.

Геннадій називав усе, на що натрапляв погляд, але розцяцьковану шкатулку, в якій злодії шукали гроші, чомусь обминув. Не міг він точно сказати, де тоді стояла шкатулка. Проте речі у ковдру вправно зв'язував, городами до схованки чимчикував і в погріб спускався упевнено.


33

Психіатр не знайшов ні найменших відхилень у психіці Геннадія Нужного, лиш сказав, що настрій у пацієнта дуже пригнічений, близький до депресії.

— Від того, що на нього звалилося, танцювати й співати не станеш, — зауважив Сивокінь.

— Воно-то так… — задумливо перебирав густу, чорну бороду, у якій невідомо для чого ховав своє молоде обличчя. — Тільки тут не приреченість, не відчай… При змозі покажіть його мені через кілька днів.

Не ждали отих кілька днів. Рано поїхали до хліва Яцкевича, де, як зізнався Нужний, він перебув залишок ночі по тому, як обікрав квартиру Самійленків. Почадів цигаркою, без десяти дев'ять рушив до дверей, але враз зупинився і попросив рукавички. Йому подали. Перш ніж натягнути їх, довго вертів у руках, зводив очі то на одного, то на другого, ніби збирався щось сказати. Зрештою махнув рукою і рішуче ступив із хліва.

Степан Нужний стрівся їм серед подвір'я. Стояв, твердо впершись у землю, руки в кишенях, у роті диміла цигарка, на молодшого брата поглядав спідлоба, гнівно й напружено. Геннадій же дивився на Степана так, як дивиться смертельно хворий на лікаря. Старший Нужний склепив повіки, ще міцніше стулив губи, аж на щоках повиступали жовна.

— Починайте, — слідчий торкнув Геннадія за плече. Геннадій ледве одірвав погляд від старшого брата, розгублено обдивився двір, дістав із кишені ключа, вже встромив його у замкову щілину, але згадав про гній — пішов у хлів, узяв габлі і став розривати його. Він так захопився роботою, що заледве не розкидав усю купу.

Двері у шафах, як і у Самійленків, легко повідчиняв мисливським ножем, речі з них повикидав прямо на підлогу, не складав у целофанові мішки, як зізнався на допиті, а вхопив жужма і поніс до гною.

— Хай не кидає, — не втерпів Стеиап, — а то повимащує.

Оперативники промовчали, а Геннадій збавив крок, повернув голову на голос, і в його очах — безвільних, приречених — зблиснуло щось гостре, дике. Ще мить — і він бігцем кинувся до гною. Не встигли між собою переглянутися, як Геннадій усе, що тримав перед себе, сердито пожбурив у гній.

— Ти що, здурів?! — накинувся на нього Степан.

Лице у Геннадія збіліло, перекосилося.

— Дрантя шкода?! А мене тобі не шкода? Сволоч! Уб'ю г-гада!

Виставивши перед себе кулаки, він кинувся на брата. Той не тікав, не збирався боронитися. Та між ними став слідчий. Геннадій наштовхнувся на нього, мов сліпий на стіну, вдарився і спробував обминути. Сивокінь тримав його міцно. Геннадія відвели в сад, посадили на лавочці, дали закурити.

— От що, — мовив рішуче, — більше нічого, що ви затіяли, робити не буду. Ви знайшли в мене крадене? Знайшли. Я зізнався, що обікрав? Зізнався. Чого ще треба? Судіть. — І додав — Нема чого з мене робити посміховисько.

— По-перше. Ми вам пояснювали, для чого все це робиться. По-друге. Щоб вас судити, одного вашого зізнання мало, — почав Турчин, але Геннадій перебив його:

— Я злодій! Судіть мене. Судіть, бо я… я… — З очей полилися сльози.


34

Чим довше Сивокінь доповідав про хід розслідування, тим дужче начальник райвідділу хмурився і частіше стискав підборіддя. Турчина він уже слухав краєм вуха, бо той, як і слідчий, твердив: Геннадій Нужний до квартирних крадіжок не причетний.

— Але ж у нього знайшли крадене! — ляснув долонею по столі начальник. — І він зізнався.

— Цього мало. Потрібні факти. А їх у нас нема.

Сидоренко випростався.

— І це говорите мені ви, старший оперуповноважений карного розшуку, котрий стільки днів займався справою? Дозвольте мені спитати вас: чим ви займалися? Де ваші факти? Можете мовчати. Я дам відповідь: ви тільки й знаєте — блукати в сутінках, робити одну помилку за другою; то у вас підозра падає на одних п'яничок, то на других; то робимо обшуки, потім вибачаємося; то затримуємо людину і відпускаємо… І ось нарешті злочинець, вважайте, сам прийшов у наші руки. Повторюю: сам, бо вашої заслуги в тому нема. Замість того, щоб його взяти, ви починаєте плести казна-що. А плутанина в експерименті по відтворенню подій… Чи врахували ви такі фактори: переляк, знервованість, страх і таке інше? Ви свідомо заплющуєте очі на головне: у нього знайдено крадене, він сам у всьому зізнався. Ви, товаришу капітан, зволили якось зауважити — буцімто я чиню не так, як чинив товариш Кіндратенко. Можливо. Бо я не Кіндратенко, а Сидоренко. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Отже, я наполягаю на арешті Геннадія Нужного. Я розмовляв із прокурором, він мене підтримує. Інша справа — пошукати його спільників. Хоча, якщо йти за поясненнями, матеріалами допиту — він міг обікрасти і сам.

— Я такої ж думки, — озвався Мамітько. — Пора закруглятися. А послухати вас, товаришу капітан, то все треба починати з нуля.

— Чому з нуля? — заперечив Турчин. — У нас є підозра, що Геннадій Нужний бере на себе чужу вину. Більше того, я навіть схильний до того, що він лише підставна фігура.

— Але факти де?

— Треба придивитися пильніше до Товкача.

— Ви придивляєтеся до нього із самого початку розслідування. І що з того?

— Ви забули про результати експертизи. На мішках і деяких крадених речах, вилучених у Пилипчука, знайдено залишки вапна, комбікормів і кормових додатків. А саме це перевозив перед крадіжками Товкач.

— А от залишків гною не знайдено, — докинув Яківчук. — Я відразу, після першого допиту, займався перевіркою деяких свідчень Нужного молодшого. Я обдивився той гній, де, якщо йому вірити, він переховував крадені речі брата. Купа гною і справді була зрушена, але, здається мені, всього за кілька годин перед тим, як я мав прийти. Я спитав Нужного старшого: чи, бува, не він там копався? Відказав: ага, копався. Перевіряв, може, брат у темряві не все вигріб, щось зосталося. Далі. Як ми вивчали місце події, я кілька разів оглядав той гпій, товариші Турчин і Сивокінь — також. І ніхто нічого тоді не помітив. А потім це зіткнення на відтворенні обстановки…

Чорні брови Сидоренка підплигнули.

— Чи не хочете ви сказати, що Нужний старший інсценував крадіжку у власному домі, а потім підмовив брата взяти вину на себе?

— Я поки що не роблю ніяких висновків, а подаю факти. Ось іще один. Сивокінь чомусь не згадав про нього. Один із костюмів, який знайшли у хліві Геннадія Нужного, під час огляду і вивчення місця події мн бачили у шафі Степана Нужного. Останній твердить, що у нього було два таких костюми. Але я не знаю жодного чоловіка, котрий би мав два однакові костюми.

Сидоренко починав розуміти: тут і справді щось не так, однак те, до чого підводили факти, не вкладалося в голові. Замість того, щоб без поспіху у всьому розібратися, порадитися з підлеглими, він сердився на самого себе, на підлеглих, які, здавалося, недолюблюють його за надмірну вимогливість.

— А яка ваша думка, товаришу майор?

Мамітько зиркнув у блокноти.

— Воно й справді плутанина велика, — обережно заговорив Мамітько. — Проте не така страшна, щоб панікувати. Якщо Нужний старший підговорив молодшого, то треба тиснути на обох. Щось та витиснемо…

— Без причини й листок не впаде з дерева, — мовив Турчин. — А яка причина була у Степана Нужного? Нащо жертвувати братом?

— Але ж і ви, і товариш Яківчук стверджуєте, що сутичка між братами на експерименті насторожує вас. Виходить — відмовляєтеся від попередньої думки?

— Ні. Я тільки за те, що нам треба шукати головну причину.

— А де її збираєтеся шукати? Чи, бува, не в полі, де шукають вітра? — посміхнувся Мамітько.

Турчин гостро глянув на нього.

— Що ж, давайте свої пропозиції, — звернувся Сидоренко до Турчина.

— Як на мене, треба починати з Нужного молодшого. Найперше — спробуємо дізнатися, з ким і де зустрічався Геннадій в останні дні, придивимося до Степана. Не став же він із-за дрібнички посилати рідного брата на таке. Може, його хтось до цього змусив — чи шантажем, чи силою. Треба ще раз побачитися з Губенком. Мені здається, він знає щось дуже важливе для слідства.

— Його будуть звинувачувати в тому, що під п'яну руку спалив скирту сіна за річкою, — кинув Мамітько.

— Його одного чи ще когось?

— Одного. Неподалік скирти виявлено сліди його мотоцикла.

— Він про те знає?

— Мабуть, здогадується.

— Якби нам вдалося знайти хоч одну людину, котра бачила їх обох на Завалах чи на Закуті.

— Слухай, Павле, — перебив Сивокінь, — коли вони підпалили скирту, то мусили б зробити все, аби їх бачили саме на Завалах. Може, тому другого дня й не поспішали додому?

— Може, й так. Тільки ж то ліс, болото, там лише браконьєри і вештаються, а вони один одного стараються не помічати. Нам треба підключити голову товариства мисливців та рибалок. У нього всі ті «риболови» на обліку.

— Ви що, хочете, щоб на вас працював цілий відділ? — буркнув Мамітько.

— Якщо знадобиться, буде працювати увесь відділ, — несподівано відрізав Сидоренко. Він погоджувався з усіма думками, які висловлювали Сивокінь, Турчин та Яківчук. Але, коли Павло сказав про те, чи не краї цс буде відпустити Нужного молодшого, Сидоренко підвищив голос до крику:

— Оцього вже не буде!


35

За тих кілька днів, що Турчин не бачив дружини Геннадія Нужного, плечі жінки ще дужче загострилися. Дивилася на інспектора спідлоба, не була така балакуча, як першого разу. «А в хлопців, котрі проводили другий обшук, склалося враження, що вона й трохи не печалиться долею чоловіка. Щось тут не так…»

— Це вже було далеко після обіду, — розповідала тонким голосом. — Бачу — Степан ходить подвір'ям, до всього придивляється, ніби щось шукає. Я вийшла до нього. «Що шукаєш? — питаю. — Чого не заходиш у хату?» А він: «Можна і в хату». В хаті теж став зиркати навкруги і все розпитує, чим займаємося, чи багато Геннадій випивав і що п'є — горілку чи вино… Довгенько розпитував.

— А коли повернувся додому чоловік?

— Пізно. Я вже спати лягла.

— Ви з ним розмовляли?

— Нє. Я хоч і чула, що він прийшов, але прикинулася, що сплю. Від нього за версту несло горілкою, то боялася, щоб не почав приставати.

— Ну, і як?

— Слава богу, обійшлося.

— Він одразу ліг спати?

— Нє. Довго сидів край столу. Відкрию очі, бачу — сидить, дивиться перед себе. І хоч би тобі ворухнувся. Якби очі були стулені, подумала б, що спить. Потім підійшов до мене й тихо покликав: «Надько! Надько!» Я не обізвалася. Тоді схилився над дітьми, далі важко зітхнув і кудись пішов… Я ще довго не спала, але він не повертався. Думала, подався до тої пройди. Аж рано встаю, бачу: спить на дивані. Будити я його не стала, сам прокинувся. Снідав мовчки, лиш, як уже наївся, подивився на мене. Привітно так подивився. Давно я такий погляд бачила. Подивився, значить, та й каже: «Ну, бувай, Надько. Не поминай лихом». Я сікнулася: «Що, до тої пройди зібрався?» А він спокійно так: «Далі, Надько. Далі…»

Виходило, Геннадій уже звечора знав про знайдені братом крадені речі. Дізнався, безперечно, від Степана. Тут нічого дивного ніби нема: старший Нужний не приховував, що мав розмову з братом, тільки тоді той не зізнався у злочині, а лиш на другий день, у кабінеті Дерев'яного, коли його добре «притисли». Насторожувало інше: куди він ходив уночі — бува, не по ті речі?

— Як воно так: ви буваєте у хліві і не помітили краденого?

Я вже не пам'ятаю, коли там була востаннє. У тій половині хліва — паливо, а зараз літо. Не топимо. Їсти варю на газовій плиті.

— Чоловік останнім часом дома не випивав?

— Він дома ніколи не п'є. Все з дружками.

«Знову питаннячко: звідкіля Степан дізнався, що брат став пригощатися горілкою, коньяком?»

— А хто його дружки?

— Такі ж, як і він, у міжколгоспному комунгоспі працюють обидва, — і назвала їх.

Оті дружки в один голос запевнили: Геннадія хтось оббрехав.


36

З міжколгоспного комунгоспу Павло погнав мотоцикла на міжколгоспний відгодівельний комплекс. Степан Нужний, котрий саме давав розпорядження двом робітникам у засмальцьованих спецівках, заспішив до капітана.

— Здрастуйте, Павле Якимовичу! Здрастуйте! — міцно тиснув руку. — Ви знову до нас. Є якісь новини? Може, знайшли спільників? Він, правда, клянеться, що в нього їх не було, але я тому мало вірю. Знається з п'яницями чи не всього містечка, а від них усього можна чекати. Візьміться за нього гарненько, може, хоч щось із краденого знайдете.

— В міру сил і знань беремося, Степане Пилиповичу. А зараз мені треба дещо уточнити. Якщо є час, то зайдімо до приміщення.

— Ага, краще в приміщення. А то тут, на виду у всіх, якось незручно. Такий сором… І директор та бухгалтер косяться на мене, хоч і я теж постраждав.

Розмовляючи, вони пройшли до кабінету — просторого, на два вікна, з великим столом, застеленим червоною матерією, з портретами на стінах, схемами, графіками. Попід стінами щільно стояли нові стільці.

— Як там, суд скоро буде? — поцікавився Нужний.

— Та ніби вже не так довго ждати. Що треба уточнити деякі деталі, бо для суду потрібна повна ясність, — обережно заговорив Турчин. — Слідство, приміром, цікавить таке: чи відразу ви сказали Дерев'яному, що знайшли в брата крадене?

— Ні. Я, знаєте, був такий знервований, що не міг скласти путньої думки. Та й мучило мене: чи не зібрався хтось із хворої голови зіпхнути на здорову — підкинув крадене?

«Якщо вірити дружині твого брата, а підстав таких, щоб не вірити, у мене нема, то не дуже ти, чоловіче, був знервований», — відзначив про себе Павло.

— Отож я вирішив спочатку поговорити з братом. Закликав його до себе ось у цей кабінет і став обережно вивідувати. Він втямив, до чого я хилю, і став рогом: нічого, мовляв, про квартирні крадіжки не знаю. Ти що, думаєш, я злодій? Та я тобі за таке морду поб'ю! Я йому: мовляв, якщо не ти, то дружки твої, п'яниці. А ти їм ключі діставати допомагав. Ну, він тут і психонув, розкричався. Тоді я сказав, аби йшов і подумав гарненько над нашою розмовою. Коли надумається, як бути, хай прийде і скаже. Та він не прийшов.

— Виходить, ви того дня з ним більше не зустрічалися?

Нужний замислився, хоч ніби й не було чого: минуло не так багато часу, щоб забулося.

— Стрічалися, тільки пізнього вечора. Сам приплентався до моєї хати, аби переконати, що він не злодій.

— Ви з ним розмовляли наодинці чи в присутності дочки або дружини?

— Наодинці. Я ще сподівався на чудо і не хотів усе виносити на люди.

— Ви його пригощали?

— Трохи. Сподівався, коли підіп'є, то розкриється. Мені чомусь здавалося: якщо сам не обікрав, то дружки його попросили переховати, думали, другий раз із обшуком не підуть. Скажу правду, тільки прошу не видавати мене: я не дуже вірю тій байці з перснем. Украв. А що сестра сказала тоді так, то — щоб сорому позбутися. Тепер от відчуваю, як-то важко все теє перенести. Так що придивіться до Губенка. Може, і його що раз обшукати. Не може того бути, щоб стільки багатства за такий малий час пропили, розпродали…

«Обшукати… А чи не підкинули і йому краденого, щоб було надійніше, правдивіше? А коли сказали Губенкові, щоб пошукав у себе крадене? Або й взагалі відверто з ним поговорити?..»

— Добре. Ми придивимося.

Обличчя Степана проясніло, а може, так здалося Турчинові, бо дуже хотів, щоб Степан повірив, ніби йому вдалося переконати оперуповноваженого.

— А тепер скажіть, звідкіля вам відомо, що брат пив «казьонку», коньяки?

— Всі так говорять.

— Хто конкретно?

— Ви пробачте, тільки я вже не пригадую. Робітники кілька разів казали. Я не пам'ятаю, воно мені ось де сидить. — Нужний тицьнув себе рукою в серце.

— Погано, що не можете пригадати.

У Степанових очах промайнула настороженість а чи й ляк.

— Хіба для слідства це так уже й важливо?

— Степане Пилиповичу, для слідства все важливо.

Нужний був розгублений.


37

Сивокінь, зіперши голову на довгу м'язисту руку, втомлено слухав Турчина. Ніяких поміток не робив. Коли ж Павло скінчив, слідчий потер мізинцем перенісся, потім стиснув лоба і так, не розслаблюючи пальців, протягнув долонею через усе обличчя, ніби стирав із нього втому.

— В мене теж дещо є. На вкрадених речах — і тих, що вилучили у Пилипчука, і тих, що знайшли у Нужного молодшого, експертиза не виявила навіть запаху гною. Друге. Хлопці обнишпорили погріб, де нібито Геннадій ховав крадене. І — жодної ниточки. Більше того, не виявлено, щоб там тупцювали. А мусили б. Це ж скільки барахла внесено, потім винесено. Грубо зроблено, чи не так? Той, хто це затіяв, зовсім не розуміється у криміналістиці, слідстві, коли всю надію поклав на щире зізнання Геннадія Нужного.

— І хто він, той містер ікс?

— Всі сліди ведуть до Нужного старшого.

— Хай і так. Тільки де та причина, що зірвала листок із дерева? Як ти думаєш, Геннадій Нужний знає її?

— Навряд. А причина… Яка завгодно, тільки не та, що Степан замішаний у крадіжках. Вона, мабуть, дуже значима, коли він, щоб відвести од себе підозру, пожертвував своїм братом. Степан намагається вбити нам у голову, що Геннадій крав не один, що у нього є спільники, і найвірогідніший з них — Губенко. А може, так: крали Губенко і Нужний. Потім порадилися і дійшли згоди: якщо терпіти сором, то ліпше одній сім'ї, ніж двом. Хоч і тут багато протиріч: і поведінка Губенка, і його порада показати Геннадія психіатру, і серед краденого — Степанів костюм, якого не крали, і поведінка Геннадія на експерименті… Одне слово, добра головоломка.

— Що ти пропонуєш?

Турчин налив із графина води й повільно випив. Так само повільно поставив склянку і, не відводячи од неї очей, сказав:

— Стою ось на чому: Геннадій Нужний — особа підставна і підставив його рідний брат. Але давай іще раз поговоримо з Геннадієм. Побачимо, якої він тепер заспіває?

Слідчий подивився на годинник.

— Поговорити можна. — І розпорядився, щоб привели Геннадія Нужного.

І Сивоконю, і Турчину багато разів доводилося бачити, як переступають кабінет злочинці або ті, на яких падає підозра у скоєнні злочину. У Геннадія хода була пряма, тверда, губи різко окреслені, стулені, в очах збурювалися — то тверда рішучість, то насторога, то переляк. Сідав обережно, так, ніби боявся, що стілець неміцно стоїть на ніжках.

Допит почав Сивокінь:

— Ну, то як, надумали говорити правду?

— Я вам сказав усе.

— Не все. В нас є підстави вам не вірити. До того, що вам відомо, додамо ще таке: у погребі, де ви нібито переховували крадене, — і ноги вашої не було. У гною, що в брата за хлівом, ви нічого не ховали, сірого братового костюма, а відтак інших речей, вилучених у вас, ніхто не крав… Що ви на це скажете?

— То ви не вірите, що я обікрав квартири?

Сивокінь перекинувся з Турчиним поглядом, і того було досить, щоб зійтися на одному: ще не настав момент розкладати карти, та ще й зараз, коли Геннадій зібраний, може контролювати кожне своє слово. Чи не ліпше спробувати обхідним шляхом напасти на слід, хай маленький, ледь помітний. Що змусило Нужного старшого пожертвувати братом?

— Крадені речі у вас брат знайшов у вівторок надвечір, — почав Турчин. — Тоді ж він закликав вас до свого кабінету. Про що ви там розмовляли?

Геннадій схилив голову. Думав. У його очах була та ж насторога.

— Він питав у мене, чи то не я пообкрадав квартири.

— Спільників ваших постарався вивідати?

Геннадій глипнув на Турчина, котрий поставив це запитання, далі перевів погляд на Сивоконя. Не знав, що ховаєш. ся за цими словами.

— То старався чи ні? — підганяв капітан.

— Ні. Він за мене вхопився.

— Чим закінчилася ваша розмова? Постарайтеся пригадати кожне слово.

— Не пам'ятаю кожне слово.

— Він вас вилаяв і вигнав, — підказав Турчин те, чого не було.

— Ага. Вилаяв і вигнав.

— І сказав, щоб ви йому не потрапляли на очі?

— Так і сказав.

— Одначе ви того ж вечора пішли до нього. Чого?

Нужний знову не міг відповісти одразу. Він явно починав нервувати, втрачати над собою контроль. Треба було підганяти події.

— То чого ви зайшли?

— Щоб поговорити.

— Про що?

— Про це ж, як його, злодійство… Щоб даремно не наговорював на мене.

— Вам вдалося його переконати?

— Ні.

— За що ж він тоді вас так пригощав?

— Хіба я знаю? Його питайте.

— Ми питали. І мушу вам сказати, що його показання з вашими не завжди співпадають. От ви, приміром, говорите, що брат вас вигнав із кабінету і пригрозив, щоб ви йому не потрапляли на очі. А такого ж не було. Як же воно насправді, га?

У погляді Геннадія — безпорадність.

— Не знаю… Не пам'ятаю… Я дуже тоді хвилювався…

— Добре, підемо далі. Від брата ви повернулися додому, посиділи трохи біля столу, подивилися на дітей, покликали дружину, коли вола не обізвалася, зітхнули й пішли. Куди ви ходили? — напосідав Турчин.

— Знову до брата, по так звані «крадені речі», — посміхнувся Сивокінь.

Губи Геннадія засіпались.

— Хто вам таке сказав? Надька? То вона не спала…

Вони не стали чекати, поки спаде, перегорить усе те, що зараз нуртувало в Геннадієвій голові, і підкидали запитання за запитанням. Нужний відповідав плутано, деякі взагалі пропускав мимо вух, хоч їх повторювали по кілька разів. Було ясно: старший брат умовив молодшого взяти на себе чужий злочин. А чого — про це ще треба було дізнатися, ї не від Геннадія.


38

Сидоренко ходив між стіною і столом, зрідка позираючи на Сивоконя й Турчина, котрі сиділи під протилежною стіною. Обох дратувала упертість начальника. Здавалося, й сліпому видно — Геннадій Нужний не злочинець, однак начальник і слухати не хотів, аби його відпустити додому.

— Але ж це є порушення закону, не говорячи вже про моральний бік нашої роботи, — зауважив Турчин.

Старший лейтенант перестав міряти кроками кімнату, всім тулубом повернувся до Павла.

— Ви багато собі дозволяєте, товаришу капітан. Навіть дуже багато. Я вам ішов назустріч, покладався на ваш досвід, вірив вам, якщо вже на те пішло, більше, ніж комусь, а ви… Вам адвокатом бути, а не в міліції служити. Отож подумайте. Ви скоро закінчуєте університет…

Павло зблід.

— От що, товаришу старший лейтенант, не вам вирішувати мою долю!

Сидоренко перечекав, поки його лють угамується, і заговорив, карбуючи кожне слово:

— За суперечку із старшим за посадою я вам оголошую догану. Воднораз попереджую: якщо протягом двох днів не знайдете злочинців — будете усунуті від справи. Про ваші дії я доповім вище.

Турчин стримався, щоб не наговорити зайвого. А у скронях гупало: «Рапорт! Негайно рапорт! В інший район, черговим, ким завгодно, тільки аби подалі від нього. Доведу справу до кіпця, і все. Більше жодного дня. Жодного!»

Зворухнувся Сивокінь. Сутичка між начальником райвідділу і старшим оперативним уповноваженим карного розшуку для нього не була несподіванкою. Коли стали прохоплюватися її перші зблиски, він веселенько посміхався: найшла коса на камінь. Тепер же, коли з того зіткнення посипалися іскри, слідчий похопився:

— Вибачте, Іване Івановичу, але позиція ваша мені не зовсім зрозуміла. Ви ж бо добре знаєте: як бути з Нужним, вирішую я. А що прийшли до вас… Хотіли порадитися. Особисто я не прибічник того, щоб зараз, цієї хвилини, відпускати Нужного: може здогадатися, що його помер не пройшов, і почне щось робити. А ми ж усі переконані: Степан Нужний зібрався затулити братом якийсь великий злочин. То чи не краще, коли він буде тішитися думкою, що ми клюнули на його наживку?

— Я не можу робити того, що суперечить закону, моралі, — відрубав Турчин і підвівся.

— Куди ти? — торкнувся його руки слідчий. — Ми ж ні про що не домовилися.

— А про що домовлятися?

— Здрастуйте, синку, я ваша мама, — розсердився слідчий. — Треба ж виробити хоч якийсь план дій.

Павло здивовано глянув на слідчого: мовляв, що ти плетеш, чоловіче добрий? Який план? З ким його виробляти?

Сидоренко зрозумів, що на умі в Турчина, і холодно сказав:

— Здається, ми про все домовилися: два дні — і ні секунди більше. — І повернувшись до слідчого: — А свої права й обов'язки я знаю не гірше за вас. Можете відпускати Нужного. Але якщо це ніде не на користь справі, то начувайтеся. Все. Ви вільні.

До Турчина довго не приходив спокій. Сидів за столом у своєму кабінеті, дивився на чистий аркуш паперу і не бачив його — слухав, як погамовується частий стукіт серця, що відлунював у скронях. Думав про начальника, про свою подальшу долю. Тепер уже ясно: двом їм нема місця під одним дахом. Хтось мусить піти. Безперечно, Павлова доля не в руках начальника райвідділу. Якщо піде на принцип, то хай Сидоренко гопки скаче, а він буде працювати. Тільки ж як його працювати, коли нема взаємодовіри, коли те й маєш робити, що оглядатися, огризатися? Ні, досить.

Зайшов Сивокінь, поклав на плече Павлові руку.

— От що, старий, плюнь на все і розітри!

— Плюнь… Сьогодні плюну, а завтра?

— І завтра.

— А як працювати?

Слідчий пройшовся по кабінету й зупинився біля вікна. Дивився на розлоге дерево. Був теж не з тих, хто заглядав у рот начальству, проте інші не міг повністю стати на бік товариша: щось тут не так, перегинає товариш палицю. Тільки як це йому сказати, щоб знову не спалахнув? Зараз, коли у розслідуванні настав кульмінаційний момент, як ніколи потрібна розсудливість. А в Турчина все перемішалося.

— Згоден із тобою. Однак мушу тобі сказати: Сидоренко не дурень, як декому здається. Інша справа, у нього нема досвіду в нашій роботі, а начальницька амбіція не дозволяє в цьому зізнатися навіть самому собі. Отож погодься: між недосвідченістю і дурістю існує велика різниця. Зрештою, треба врахувати обставини: тільки-но сів у начальницьке крісло — і три крадіжки підряд. Розкриття їх затягується. Невідомо, як би ми повелися в подібній ситуації. І ще одне. Прикинь, чи ми завжди вели розслідування бездоганно, чи не нарубали дровець?

— Слухай, що ти хочеш? — схопився зі стільця Турчин. — Щоб я пішов до Десяти Статутів на поклін?

— Боронь боже. Та, перш ніж сказати, що хочу, дай мені скінчити думку. Отже, ти не станеш заперечувати, що ми працювали не як аси? Ні. А тепер згадай, скільки разів начальник ліз у пузир, але завпеди ти мав повну свободу дій, робив так, як вважав за потрібне?

— Але все це коштує нервів. Звідси й проколи… Я так працювати не можу.

— Я теж. Але ж треба. Принаймні закінчити те, що почали. А там побачимо.

— Якби не ця справа, я давно поклав би на стіл рапорт.

— Якщо так, тоді слухай, чого мені від тебе треба. Перше. Хочу, щоб ти заспокоївся. Його погроза усунути тебе від справи — пусте. Не він пуп землі. Проте погодься — слід зробити все, щоб якомога швидше розкусити горіх. Друге. Які в тебе плани?

— Плани… — задумливо мовив Турчин. — Треба закінчити з Геннадієм Нужним.

— Певен, закінчиш: доведеш його повну непричетність до злочину. А що це дасть для розслідування?

— За спиною Геннадія Нужного стоїть Нужний старший, ну, а за цим щось та ховається.

— Слухай-но, я у кабінеті Десяти Статутів не для красного слівця сказав: може, не варто поспішати зі звільненням Геннадія. Принаймні до часу, поки хоч щось дізнаємося про Степана.

— Я на таке не пішов би. Ти ж знаєш?

— Але ж для діла…

— Не має значення. А потім… Злочинці як оси — поки їх не потривожиш, гнізда свого не викажуть.

— Але потривожені оси кусаються.

— На те й щука, щоб карась не дрімав.


39

Яківчук, як завжди, заходив до кабінету неквапом, на обличчі лежав спокій, навіть збайдужіння, проте Турчи я затаєним відчуттям спіймав: дільничний приніс гарні вісті. Над силу стримувався, щоб не кинутися навстріч: «Що там у вас? Викладайте!»

А старший лейтенант ніби зібрався випробовувати силу капітанової витримки: переступивши поріг, оглянувся по боках, зняв форменого кашкета (на відміну від багатьох колег ходив завжди у формі), витер хустиною зрошеною потом лоба і подивився на Турчина пильніше.

— Чого ви такий, Павле Якимовичу, набурмосений?

— Не від солодкого життя.

— Життя у нас, зрозуміло, не мед. Але ж комусь треба.

Павло слухав, а сам думав: «Невже я помилився? Він заявився до мене з порожніми руками? Тільки ж такого ще не траплялося». Зрештою, не втерпів:

— То що у вас доброго?

— Хвалитися ніби нема чим, але дещо є. Рибалки-мисливці, спасибі їм, підсобили. Знайшовся один, який бачив Губенка і Нужного біля річки п'ятнадцятого, десь біля дев'ятої ранку.

— Ви з ним розмовляли?

— Розмовляв. То калач тертий. Багатенько я спалив пороху, поки умовив його стати на очну ставку.

— Хто він?

— Браконьєр і шабашник із Ятрівки. Зараз у райцентрі в одного дядька хату мурує. Так що, коли треба, я його хутко доставлю.

— Порадували. Спасибі нам. Ну, а що Губенко?

— До нього ще руки не дійшли.

— От якби ще й Губенко зізнався… А то ж Геннадій Нужний може сказати, що ми того шабашника підмовили.

— Тоді я до Губенка, — дільничний взявся за кашкета.

— Я теж із вами. Може, гуртом укоськаємо.

Побачивши працівників міліції, Губенко спохмурнів.

— Чого ви до мене прилипли? Скільки можна казати: квартир я не обкрадав і сіна не підпалював.

— Чого дибишся? — охолодив його дільничний інспектор. — Думаєш, від нічого робити на побачення до тебе бігаємо? Не винен, то не винен. Ніхто не збирається робити тебе винним.

— Але ж через вас я у всього містечка на язиці.

— Ніби ти від того схуд. Чи про тебе вперше говорять?

Турчин дивувався: Яківчук розмовляє з Губенком тоном далеким од ввічливості — і нічого. А тоді психонув од кількох необачних слів.

— Так ото, Губенко, слухай. Гарно, слухай: зараз од тебе вимагається одне — сказати своєму дружку Геннадію Нужному, що ви разом уночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте були на річці. Второпав?

— Ви так говорите, ніби нас бачили.

— Є люди, які бачили, — вперше обізвався Турчин.

Вони розмовляли в порожній, із обдертими стінами і заляпаною вапном підлогою кімнаті — приїхали до Губенка на роботу. Віктор оглянувся, немов перевіряв, чи нема кого поблизу. Він був стривожений.

«Часом не ти, голубе, разом із дружком своїм підпалив сіно на Закуті? — подумав Павло. — Може, спробувати загнати тебе на слизьке? Ні, здається, для цього ще не настав час…»

Гамуючи хвилювання, Губенко спитав:

— Де вони нас бачили? Ви пробачте, що я так, ребром. Пожежники теж брали мене на понт. Так що тут діло таке…

— Не знаємо, що там у вас було з пожежниками, а ми не збираємося вас обманювати. Вас бачили на Завалах.

Губенко зраділо вигукнув:

— Та це ж прекрасно! Тепер я відішлю тих клятих пожежників подалі. А то ж причепилися, мов реп'яхи до кожуха: давай алібі, а ні — то спалену скирту сіна повісимо на твою шию.

— То як же все-таки з Геннадієм Нужним?

— До чого тут Нужний? Головне — мене бачили на Завалах!

— Слухай, Губенко, — знову підключився дільничний. — Ти тут не розігруй мені ролей, бо як я візьмуся за тебе, то на твою шию такого навішаю, що ти зігнешся в три погибелі. Так що не штовхай мене на крайність. Давай викладай без викрутасів: був із тобою Нужний чи ні?

— А ви того, що нас бачив, назвете?

— Ти що, на ярмарку, щоб з нами торгуватися?

— А ви на мене не кричіть, — огризнувся Губенко.

— Не треба нервувати, — втрутився Турчин, боячись, аби Віктор знову не показав свій гонор. — Не тільки назвемо, а й покажемо.

Губенко вкотре обвів поглядом кімнату. Скривився.

— Був він зі мною. Це я йому в очі скажу. А ще йому скажу, що він дурень ненормальний, коли таке тягне на свою голову. І на цьому буде все. Більше мене ні про що не розпитуйте.


40

Ледь Турчин ступив на поріг, як Сивокінь сказав:

— Все! Порядок у танкових частинах, як любив говорити мій дід: завтра у Старогутянській сільраді — сесія. Нарешті я впритул займуся цим Власюком.

Турчин слухав Дмитра, і в його душі прокидалася злість: чи не тому Сивокінь так в'яло, з холодком працює над квартирними крадіжками, що всього його проковтнула старогутянська справа?

— Слухай, Дмитре, — урвав потік бадьорої мови Сивоконя, — ти мені своїм Власюком набрид. Можна подумати, що ти закрутив он яку справу.

— А хіба не «он яку»? Сімдесят тисяч із гаком — це тобі не абищиця. А я ще не знаю, по чиїх кишенях розповзлися ті гроші. Недаремно ж мені ставили палиці в колеса.

— Хто?

— Деякі товариші з райсільгоспуправління. Та нічого, все позаду. А як у тебе? Повний порядок?

— До повного далеко.

— А все ж?

— Губенко погодився на очну ставку.

— Це вже непогано.

— Якщо Нужний і після цього почне впиратися, у нас в запасі є ще один свідок. По нього поїхав Яківчук. А Губенко тут. Може, відразу й почнемо?

— Давай.

Глянувши на Геннадія Нужного, вони побачили, що камера попереднього ув'язнення наклала свій відбиток на чоловіка: ледь ступав ногами, погляд побляк, рухи стали повільними. Як опускався на стілець, тихенько ойкнув, а по обличчю пробігла гримаса болю — певно, боліла не-чіпка, бо зранку просив аллохол.

— Ну що, Геннадію Пилиповичу, і далі будемо впиратися?

— Я не впираюся, а кажу, як воно є. Раз попав, треба відповідати, бо, як не відбуду своє, життя мені не буде.

— А це ж чого?

— Хіба ж брат простить?

— Ви знову затягли старої. І не набридло? Хіба хвора печінка не підказала вам, що пора міняти пластинку.

— Яку пластинку? — вдав наївного Нужний.

— Досі ж грали на чужій…

— Таке скажете.

— Отаке. Та, коли самі не хочете, доведеться вам допомогти.

Нужний дивився на свої коліна. Як сідав, був розслаблений, мішкуватий, а після перших слів Сивоконя напружився, певно, приготувався до найгіршого.

Сивокінь підняв трубку внутрішнього телефону.

— Черговий? У третій кімнаті сидить Віктор Губенко. Запросіть його до мене.

— Як, і його арештували?! — вихопилося в Нужного.

— Хіба нема за що?

— Я сам! Я все сам!

— Що «все»? І спалену скирту берете на себе?

Геннадій знеможено відкинувся на спинку стільця.

Турчин, дивлячись на нього, пошкодував, що збочив на спалену скирту. Проте зупинятися вже було пізно.

— То берете скирту чи ні?

— А він, Губенко, що бере?

— Ви дуже багато хочете знати.

— Я нічого не хочу. То ви мене плутаєте.

— А може, ви самі себе заплутуєте? То як із скиртою?

— Я нічого не скажу, поки не почую Губенка. А чому… А чому… Чому ви перейшли до скирти? Хіба крадіжка вас уже не цікавить?

— До слова вийшло. Одначе прошу подумати: необачно спалена скирта і три обкрадені квартири — злочини далеко не однакові. Губенко це розуміє. Він вам в очі скаже, де ви були тої ночі. Крім Губенка, те вам скаже ще один чоловік. Так що даремно впираєтеся. До того ж у такому разі ваше заперечення істини — нічого не варто.

Нужний мовчав. Голова безвільно звисала до запалих грудей, не зворухнулася навіть тоді, як зайшов Губенко і привітався спочатку з працівниками міліції, потім із ним:

— Здоров, Гемо! — І, не чекаючи відповіді, заторохтів далі: — Ти, Геио, хоч гнівайся на мене, але я скажу: битий дурень ти — нащо чуже гребеш на свою голову? Так що кінчай клеїти дурня і скажи міліції, що квартир ти не обкрадав. Інша справа, чи розпускати язика далі — хто, значить, підбив…

— Губенко, ви сказали «всі»! — урвав слідчий.

Губенко від окрику здригнувся й кліпнув.

— Нужний, що ви тепер скажете?

Нужний із схлипом ковтнув повітря.

— Ви… Ви його підмовили! Залякали!

— Дурницю мелеш, Гено. Нас засікли на Завалах. Так що піднімай руки і не каркай. Тепер і пожежники відколються. Ось які пироги!

Нужний подивився на Губенка з недовірою.

— А де той, що бачив?

Сивокінь узяв телефонну трубку.

— Яківчук іще не прибув? Прибув? Тоді попросіть його зайти до мене.

Угледівши у дверях гривастого молодика, якого інспектор пропускав перед себе, Губенко аж із місця зірвався:

— Яковенко! То це ти! Ти нас бачив?

— Ну, я.

— Коли?

— Ну, тоді, як скирта згоріла. Десь біля дев'ятої ранку. Спали…

— Чого ж ти мовчав? Ти ж чув, що нам шиють.

— Вам багато чого шиють, то не хотів устрявати. А от вони, — Яковенко кивнув на Яківчука, — розтовкмачили. Така, значить, петрушка. Так що, Гено, не клей дурницю. Да, бачив я вас на Завалах.

Нужний намагався не дивитися ні на Губенка, ні на гривастого молодика. Навіть очі заплющив.

— Ну, що ви тепер скажете, товаришу Нужний? Мовчите. Ну. ну, помовчіть, подумайте. А вам, товариші, — звернувся слідчий до Губенка і гривастого молодика, — спасибі. Ви можете бути вільними.

По тому, як обидва вийшли, слідчий почекав трохи і продовжив допит:

— Ваші заперечення нині нічого не важать. Нині нас цікавить інше: хто вас підмовив узяти на себе чужу вину? Не хочете сказати? Що ж, тим гірше для вас. За те, що ввели слідство в оману, вам доведеться відповідати. Ну, а тримати вас під арештом не будемо.

— А може, годі цих зустрічей? — заговорив Турчин. — Тільки дуже підла й нікчемна людина могла вас на таке штовхнути. Так і передайте йому.

— Отже, ви вільні, — підвівся слідчий.

Нужний і не зворухнувся.


41

Хоч як Турчин намагався, а приховати поганого настрою від Люби не зумів.

— В тебе неприємності? — стривожилась.

— Невдачі, Любо. Сама знаєш — все містечко гуде. Та що містечко…

— То правда, наробили шуму з тими обшуками та арештом шофера комбікормового заводу. Ще якби не відпускали, а то ж… Люди всього не знають і балакають різне. Але ти не бери близько до серця. Ще ж такого не було, щоб не знаходили злочинців.

Павло слухав її і думав: як то добре мати дружину таку, як у нього. Відколи разом, ніколи й нічого для себе не просила, не вимагала. Лиш квартира не дає їй спокою, і то тільки тому, що донька підросла, для неї потрібна окрема кімната, і маленьке скоро знайдеться. Тепер, як перейдуть в інший район, доведеться наймати житло. Може, Ліду на якийсь час зоставити в батьків?

— Любо, ти пошту брала?

— Брала.

— Від моєї матері нічого не було?

— Ні.

— Хоч би не захворіла. Я так потерпаю за неї. Сама ж у хаті. Слабке серце…

— Отримаємо нову квартиру — відразу заберемо до себе.

— Навряд чи вона погодиться. Якби хоч ближче, щоб ми могли частіше навідуватися…

Дружина саме готувала вечерю. У Павловій тарілці вже смачно парувало, а свою тільки-но несла. Трішки затримала її в руках, а поставивши, подивилася на чоловіка привітно:

— То чого там, переводься у свій район. Тільки якби квартира. А так — просися хоч завтра. — Присіла біля столу. — Чого ти, їж. Чи, може, не смачно?

— Ну що ти, Люб.

Сідаючи до столу, Павло не відчував голоду, хоч снідав нашвидкуруч, а обідав нахапок. Нині ж ледь не з першою ложкою у нього навсправжки — чи від того, що любив грибну юшку, а чи від розмови з дружиною — прокинувся добрий апетит.

Після вечері він сказав:

— Люб, я горю синім полум'ям із контрольними, то думаю отаборитися на кухні й посидіти довгенько.

— Я теж не збираюся лягати спати разом із курми. Ось помию посуд і буду чигати. Книжка цікава попалася.


— Детектив?

— Не вгадав. «Злочин і кара» Достоєвського.

— Так це ж, Люб, найвищого гатунку детектив!

— Ти диви, а я й не знала. Все ж бо так просто, зрозуміло. І складно водночас. За душу бере.

Розмовляючи, вона прибрала зі столу, проте, коли Павло хотів сісти біля нього, прогнала в кімнату. Помивши посуд, і сама прийшла. Читала лежачи, бо біля невеличкого столика не було місця. Кімната була маленька, у ній ледве вміщалося двоспальне ліжко, дитяче ліжечко, одежна шафа, кілька стільців. Телевізор ховали у шафі. Як дивилися щось, виймали й ставили на столі.

Телефон у м'якій, теплій тиші прозвучав різко. Павло аж здригнувся від несподіванки. Трубку підняв не відразу, хоч апарат був майже під рукою. Слухав уважно.

Люба не зводила з чоловіка тривожного погляду. Нічні телефонні дзвінки коштували їй нервів, здоров'я — вона найбільше боялася їх. З виразу його обличчя здогадалася: сталося щось дуже серйозне. Чоловік рідко зізнавався, куди викликають, і все ж дружина не втерпіла, спитала:

— Що там, Павлику?

— Та все те…

— Крадіжка?

— Пов'язане з нею. Спи спокійно.

Хутко одягся і, тримаючи в руках кашкета, нахилився над Любою, щоб поцілувати. Вона обняла його теплими руками, пригорнула до себе:

— Дивись мені…

На серці в нього було кепсько: пропав Товкач — поїхав на річку ставити ятери ще увечері і досі не повернувся.


42

Дружина Товкача, товстенька, присадкувата молодичка, та двоє дівчаток — одній літ десять, другій біля семи-аж опухли від сліз.

— Може, ваша тривога даремна? — пробував їх заспокоїти Сиковінь. — Певно, заїхав до якогось знайомого.

— Не заїхав він, ой, не заїхав! — голосила дружина. — Біда з ним…

— А де він ставить ятери?

— Не знаю.

— А я знаю, — подала голос старша дочка. — Найчастіше проти верб, в очеретах. Там, розказував тато, добре риба йде.

Найкраще було б узяти дівчинку, хай би показала, де ті верби, але якщо там і справді розігралася трагедія, то нащо дитя травмувати. Коли оперативники сідали в машину, жінка полізла й собі, а за нею потяглися діти.

— Ми самі…

— Не можу я. Не діждуся вас.

— Тоді хоч дітей зоставте.

— Ніночко, ти будь дома. Візьми Галинку, і йдіть спати.

Діти не йшли, і вона повела їх у хату. Поки була там, оперативники, чекаючи, перемовлялися. Всіх мучило одне й те ж: якщо справді Товкача спроваджено зі світу, то що за цим ховається? Найперша версія — спільник: стривожився, що напали на їхній слід, і вирішив прибрати Товкача. Коли спільник — Пилипчук, то йому таке вигідно, зостанеться не злодієм, а лиш перепродувачем краденого.

— Може, відразу візьмемо під обстріл і його? — не терпілося Іваненку.

— З якої зброї будеш по ньому стріляти? — посміхнувся Турчин. — Товкач ставив ятери біля одинадцятої години ночі… Якщо Пилипчук і зробив злочин, то спить зараз без задніх ніг. Та й чи не рано бити у дзвони?

Черемошня — це яри на землях місцевого колгоспу. По одному з них протікає неглибока річечка. Її давно, ще до війни, перегородили гаткою, і вона розлилася в чималий став. Ловити в ньому рибу — навіть вудками — забороняється. Товкач, мабуть, непомітно ставив ятери або зі сторожем був у змові, бо кажуть, там сторожував такий дядько, з яким легко сторгуватися.

Верби росли довкіл ставу скрізь, але найгустіше — біля дамби і у вершині. У вершині шумів очерет. Тож напрямки поїхали туди. Як на зло, було дужо темно, а над водою ще й поснувався туман. Мечі світла від фар машини розсікали темінь. Їхали, немов у тунелі. Зрідка зупинялися, водій повертав машину в один бік, у другий. Вогкуваті місця обминали, щоб не загрузнути. Оперативним мовчали, і жінка перестала плакати, лиш важко схлипувала. Як тільки верби погустішали, всі позіскакували на землю і пішли ланцюжком, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.

Мотоцикл «К-750» знайшли, як і говорила дівчинка, під розлогою вербою, що розкинула віти на сухому пагорбі. В колясці лежали піджак, штани, труси і черевики. Жінка вхопила одежу, притисни до грудей і заголосила примовляючи:

— Ой Степанчику! Ой, що ж це воно!..

Всі розуміли, що гукати марно, однак спершу погукали.

— Певно, таки доведеться лізти у воду, — сказав Турчин і мерзлякувато стенув плечима — він ішов понад ставом, заросився ледь не по пояс, і тепер холод пробирав тіло.

— А може, я змотаюся по сторожа? — запропонував Яківчук. — Він живе на хуторі. У нього човен.

— Сторож не завадить, — глянув на став Сивокінь. — Але не будемо гаяти часу. Чоловік, судячи з усього, не міг залізти глибоко. Так що гайда покупаємося. Було б добре, щоб машина з берега підсвічувала. Та хай уже їде по сторожа. Будемо йти близько один біля одного, заходити лиш по груди. Хто серед вас рибалка?

— Всі любителі ловити рибу зі сковороди, — сказав Іваненко. — А справжній рибалка Яківчук. Може, зупинити машину?

— Хай вже їде, — заперечив Турчин. — Окрім нього, ніхто не знає, де живе сторож. Ну, а де краще ставити ятери, ясно — на плесах.

Жінка, скільки її не відмовляли, і собі полізла у воду. Вода була не такою вже й холодною, роса куди дужче холодила тіло. Брела молодиця поряд із Турчиним і все приплакувала, інколи зводила голову і хрипко гукала:

— Степане-е!

— … ане-е, — відгукувалося десь аж на тому березі.

Зайшли у воду по груди раз, зайшли другий, третій, і тільки на четвертому разі, як уже повернувся Яківчук, сказавши, що сторож гонить човна, наткнулися на ятір, а потім і на Товкача. Він устиг пришпилити до дна одного кулика, а як натягував другого, його і настигла смерть — не впав, а осів у воду. Присвітили ліхтариками і побачили: стріляли зблизька, дріб ліг кучно — обличчя і верхня частина грудей посічені на решето.

— Треба викликати когось із прокуратури і судмедексперта, — похмуро мовив Сивокінь.

Жінку майже винесли на берег. Вона не могла плакати, тільки хрипіла.

Судячи з усього, вбивця ховався в густому кущі очерету, якого з рідними кущиками розділяло велике плесо. До того куща і тягнув Товкач другого куля. Як же злочинець заліз у воду непоміченим? Увечері скрізь, а ще на ставу, де і повітря густе, і поверхня гладенька, чути найменший шурхіт.

— Чую нутром, що сліди тут тягнуться до квартирних крадіжок, — говорив слідчий. — А ти, Павле?

— Теж думаю про це… Невже Пилипчук?

— У нього нема рушниці, — зауважив Яківчук.

— Зареєстрованої. А не зареєстрованої?

— Такого на моїй дільниці намагаюся не допускати.

— Ми от і злочинів на території району стараємося не допускати, а вони є. То, може, пошукаємо у Пилипчука зброю? Може, вдасться знайти набої… А може — мокру одежу, взуття.

— А я не вірю тому, що Пилипчук убивця, — засумнівався дільничний. — Натура в нього не та.

— Яка ж це в нього натура?

— Добра.

— Теж мені знайшли доброго… Хай навіть не крав, а тільки перепродував крадене, — і то вже паскудник.

— То речі, а тут життя людини. Зрештою, побачимо.


43

Слідчий прокуратури та судмедексперт приїхали на світанку. Ні в кого нічого не розпитували, бо дорогою про все дізналися від шофера, а відразу почали оглядати і вивчати місце події.

— Да-а, роботонька, — шкріб потилицю Скрипка. — Може, собаку викликати? Хай пошукає слідів. Воно хоч і вода, але ж не міг злочинець спуститися на став із парашутом. Та й зі ставу потрібно якось вибратися.

— А може, він і стріляв у ставу, щоб не зоставити слідів. Бо куди зручніше було бабахнути на березі.

Затаївся злочинець не в тому кущі, до якого тяг другого ятера Товкач, а в дальшому, що густішому. Не зламав жодного стебла. Збитих дробом кілька очеретин знайшли у протилежному кущі, там, до плавали дерев'яно-волокнисті пижі — стріляли зарядженими патронами.

— Я думаю, — промовив Скрипка, — найперше треба потривожити рибалок-браконьєрів.

— І браконьєрів-мисливців, — додав Яківчук.

— А що їм зараз робити на ставу, та ще й уночі?

— Б'ють ондатр.

— Та який дурень піде бити ондатр темної ночі?

— Та вони тільки ночами б'ють і в основному стріляють на шум.

— Слухайте, — похопився Сивокінь. — А може, нещасний випадок? Пригадуєте, торік, у розпал полювання на качок, тут підстрелили одного мисливця?

— Так то з якої віддалі. А тут, вважай, упритул.

— Але ж то було на світанку, а нині — темної ночі.

— Коли сталося, скажу пізніше, — кашлянув судмедексперт, худий, гостролиций чоловік років біля п'ятдесяти.

— Коли ондатр стріляють уночі, то й цю версію не будемо відкидати, — сказав слідчий прокуратури Скрипка. — Хто нею займеться?

На мить усі замовкли, дослухаючись до важкого шурхоту очерету і грудного схлипування дружини покійного. Вбитого вже перенесли в машину «швидкої допомоги», і судмедексперт поглядав на годинник. Він уже міг їхати, але не поспішав — хотілося знати, до чого домовляться оперативники.

— Яківчук, хто ж іще, — підказав Турчин. — Він сам рибалка заповзятливий. Йому і карти в руки.

— Який там із мене рибалка, — зніяковів Яківчук.

— Не прибідняйтеся. Либонь, і зараз у холодильнику лежить щучка.

— А таки лежить.

— То, може, запросите на сніданок? — не вгамовувався Іваненко.

— Можна, чого там… — невдоволено буркнув Яківчук.

Скрипка не втерпів:

— Ну, хлопці, з вами не знудьгуєшся. Тут таке, а їм юшка в голові. Давайте хоч домовимося, що й кому. Треба ще вияснити, з ким Товкач останнім часом зустрічався, що говорив, як поводив себе.

— Цим займеться Іваненко, — мовив Турчин. — Та і я не буду стояти осторонь. Почати думаю з дружини покійного. Безперечно, не зараз. Хай трохи заспокоїться.

— Ну, і охорону треба виставити. Я вже повідомив область. Експерти будуть.

Ще поговорили зі сторожем ставу і поїхали у райвідділ. Дружина покійного вже не плакала, навіть не схлипувала, лиш горбилася й дивилася розширеними почервонілими очима. Склянку з водою, яку подав їй Скрипка, брала ніби сліпа, довго тримала в руках, не знаючи, що робити з нею.

— Випийте води, — підказав слідчий. — Може, хоч трохи відляже од серця.

Як пила, руки тремтіли і вода проливалася на коліна, на підлогу. Більше їй нічого не говорили, бо, зрештою, збагнули, що спокій до неї прийде не хутко. Почекали, коли перестане плакати, і повели мову:

— Тетяно Йосипівно, чи не могли б ви пригадати, як чоловік поводив себе останнім часом? Може, був чимось занепокоєний? Він вам нічого це розказував такого, що могло б вас насторожити?

— Нічого він не розказував…

— А хто до вас у ці дні заходив?

— Хіба я пам'ятаю? Сусіди, ще якісь люди.

— Ви їх знаєте? Могли б назвати?

Вона перерахувала кілька прізвищ, із яких слідство зацікавило лише одне — Іван Пилипчук. Відвідав Товкача на директоровому УАЗі ще до того, як попався з краденим. Про що вони розмовляли, вона не чула.

— А що, ви думаєте, то він? — звела очі на Турчина.

У тих очах, червоних і заплаканих, несподівано зблиснуло щось гостре, блискуче. Невже лиш тепер до неї дійшло, хто і за що міг убити чоловіка. Коли так, то вона щось знає. Не може не знати.

Павло промовисто подивився на Скрипку, але той нічого не зрозумів. То Сивокінь вгадує його з півслова, з виразу обличчя.

— Тетяно Йосипівно, ви останнім часом у своєму домі з одежі нічого чужого не помічали? — спробував глянути в очі молодиці, та вона відвернулася. — Бачите, у нас багато є підстав запідозрювати вашого покійного чоловіка в одній негарній історії. Ми сьогодні збиралися до вас із обшуком. Воно, звичайно, не час. Але…

Тепер очі її застигли, схололи.

— А ще у нас с підстава, — продовжував Турчин, — вважати, що смерть вашого чоловіка пов'язана саме з цією історією. Декому треба було, щоб він замовк назавжди.

Жінка здригнулася.

— Я… Я знала, що це добром не скінчиться. Ой Степане, що ти наробив? Чого тобі не вистачало? Нащо таке горе?

Молодиця вже нічого не говорила, тільки плакала. Тоді Скрипка порадив Турчинові не марнувати часу, а зв'язатися з прокурором, брати санкцію на обшук і підключатися до розслідування.

Робити обшук у Товкачів не довелося: жінка покійного сама показала, де заховано крадене — на хатньому горищі. Там було все, крім грошей та речей, які вилучили у Пилипчука. Правда, пацюки погризли два килими — обидва Нужного. Той, коли про це дізнався, буркнув похмуро:

— На кого бог, на того й люди…


44

Робочий день на комбікормовому заводі починається о восьмій ранку, проте люди на роботу вже йшли з новиною про трагедію, що сталася на Черемошні. Шофери збиралися гуртками й гомоніли, поглядаючи на Іваненка, якого тут знали. Він спочатку розмовляв із кожним окремо, ніхто йому нічого істотного не сказав, а час біг стрімко. Із ранкової наради в директора прийшов завгар і почав роздавати шляхово-транспортні листки.

— Годі язиками ляпати! — гримав. — Робота не жде. — І повернувшись до лейтенанта: — Воно, звичайно, діло таке… Тільки, їх не розжени, — до обіду будуть товктися. Кого вам треба, ви скажіть.

— Мабуть, знаєте що: зберіть усіх на кілька хвилин, і не тільки шоферів, а й тих, хто працює в майстерні. Можна і тут.

Коли люди зійшлися, лейтенант попросив розказати, як Товкач поводився в останні дні, з ким зустрічався, до кого заїжджав, що говорив. Люди не поспішали викладати те, що знали, побоювалися чогось, бо передні, здавалося, і дихати перестали.

— Чого мовчите? — озвався завгар. — Кажіть, хто що знає.

— Тут діло таке, — несміливо заговорив молодий, у зеленому береті водій. — Вчора до нього приходив Нужний молодший. А то хіба чоловік не підозрілий? Усі й дотепер говорять, що квартири — діло його рук, тільки ви не хотіли розібратися. Прошу вибачити на слові.

— Не розібралися, то розберемося, — відрізав Сашко. — Коли це було?

— Кажу ж, під вечір, десь перед п'ятою годиною. Про що вони там говорили — не знаю, бо машина Товкача стояла он там, а моя — оно, — шофер показував рукою. — Розмовляли недовго, може, хвилин п'ять.

— А як після цього тримався Товкач?

Чоловік знизав плечима.

— Хіба я знаю… Він до мене не підходив.

— Хто бачив Товкача після зустрічі з Нужним?

Знову озвався водій у зеленому береті:

— Мабуть, ніхто не бачив, бо він одразу поставив машину у бокс, сів на мотоцикл і поїхав.

Іваненко запросив Геннадія Нужного у кімнату відпочинку тваринників. Ледь глянувши на нього, визначив — чоловік стривожений. Мабуть, так, як зараз, не переживав, коли й наговорював на себе. Впиратися не став, одразу й зізнався:

— Ходив я вчора до Товкача, то правда, але чого — і досі не знаю. Я, хочте вірте, хочте ні, пораюся, а до мене підходить ветлікар і каже, що мене кличуть до телефону. Ну, я пішов. Чути було погано, весь час хрипіло. Я насилу розібрав, що говорить Товкач і просить підійти до нього, в гараж. «Чого?» — питаю. А він: «Прийдеш, дізнаєшся. Це не телефонна розмова. Для тебе дуже важливо». Я знову своєї: «Кажи по телефону». А він: «Спіши, поки кличу. А то можу передумати». Ну, я все кинув і пішов. Застав його біля гаражів і кажу: «Що ти хотів?» Товкач дивиться на мене так, ніби я з неба впав: «Я від тебе щось хотів? Хто тобі таке змолов?» — «Ти ж тільки-но сам дзвонив», — серджусь. Він як зарегоче, тоді й говорить: «Ні, недарма люди говорять, що в тебе не всі дома і хата на клямці. То тобі приснилося, що ти злодій, тепер от інший сон привидівся: буцімто я тебе кликав. Йди, чоловіче, поки не пізно, до лікаря». Що мені зоставалося? Я пішов, але не до лікаря, а на роботу.

Говорив Нужний ніби щиро, в голосі, в жестах не вчувалося й найдрібнішої фальші. Проте хто збрехав раз, може збрехати і вдруге, і втретє…

— Хто був при вашій телефонній розмові?

— Зоотехнічка. Я правду кажу. Чесне слово, правду.

Іваненко посміхнувся.

— Але ви так само клялися, що обікрали квартири.

Нужний одвернув убік голову, глухо промовив:

— Так було, як я говорю. Хай зоотехнічка скаже.

Зоотехнік — жінка повільна, неповоротка — мову повела сповага:

— Якраз раціони тоді розробляла, коли задзвонив телефон. Дуже погано було чути. Ледве розібрала: чоловічий голос просить покликати до телефону Геннадія Нужного. У третій блок якраз чогось ішов ветлікар, то я попросила передати Геннадію. Про що він там розмовляв, не скажу, бо не дослухалася.

— Може, чули хоч окремі слова?

— Кажу: не прислухалася. Та й якраз зайшов керуючий комплексом.

— Під час розмови?

— Ага. На раціони глянути. Я з ним завжди раджуся, Коли складаю раціони годівлі.

— Що робив Геннадій після того, як скінчив розмову?

— Нічого. Вийшов з кімнати.

— З братом не розмовляв?

— Вони після того, як ви відпустили Геннадія, між собою не розмовляють.

— Щось кричав у трубку, — пояснював момент отієї телефонної розмови Степан Нужний, — а що — не знаю, бо та балачка вже скінчилася. Та й ні до чого мені його базікання. Я, знаєте, і раніше не дуже з ним мирив, а тепер між нами й зовсім розладналося. Ви як собі хочте, а я на своєму стою: квартири — діло його рук. Не сам, звичайно, обчистив, як доводить, а ще з кимось. Може, і з Губенком. А може, і з Пилипчуком. Одне слово, поспішили ви з ним.

Степан іще тоді не знав, що крадене знайшли в Товкача. Не знав того й Іваненко.


45

Сторож ставу на Черемошні не поспішав виказувати людей, які ловлять рябу ятерами, сітками, стріляють ондатр.

— Таке діло, що охочих, до цього розвелося багато, — морщив рудувате обличчя. — Воно якби міліція підключилася, то, може б, навели порядок. Самому важко… Ці кляті браконьєри ліпше за сторожем дивляться, ніж сторож за ними.

— То не новина, що браконьєр спритний та хитрий, — зауважив Яківчук.

— Але він же людина, а не дух святий. От і називайте людей.

Вони стояли біля ставу. Сонце одірвалося від землі ще не так високо, все дихало вогкою нічною прохолодою. І ніщо, навіть шелест обважнілого від роси очерету, не зрушувало густої тиші. Сторож довго дивився на плеса, що ряботіли дрібненькими хвильками, мружився. Зрештою, не відриваючи погляду від води, повільно, після кожного прізвища вмовкаючи, став називати рибалок-браконьєрів. Серед них були, як того дільничний і ждав, Геннадій Нужний та Віктор Губенко.

— Нужний, скажу я вам, ще так… А от від Губенка спасу нема. Як настане тепло, так він дома не ночує. Все шастає на водоймах.

— Учора був?

Сторож одірвав погляд від води.

— Ви думаєте: Губенко загубив душу?

— Я нічого не думаю, — почав сердитися Яківчук, якого з рівноваги було вивести нелегко. — Я тільки розпитую.

— Ваську Слюсара прогнав…

— А ще кого?

— Та ніби нікого… А Васька, — сторож стишив голос, — завжди ловить рибу оно там, де молода вільшина підступає до ставу. Це, як бачите, неподалік того місця, де вбито Товкача.

— То Губенко, питаю, був?

— Кажу ж, що тільки Ваську помітив.

— Товкач ятери часто ставить?

— Як сказати… Не дуже.

Сторож говорив неправду. Товкачеву жінку частенько бачили на базарі з рибою. Продавала вона не лише щук, окунів та лящів, які водяться в неокультурених водоймах, а й коропів та товстолобиків. Яківчук знав і таке: Товкачева машина не раз і не два вистоювала під ворітьми сторожа.

— А як Степан Нужний?

— Той до риби не дуже охочий. Трапляється, ондатр пострілює. Та ласих на цього звіра багато. Більше, ніж його самого. Бо, скільки риби треба зловити, щоб уторгувати триста карбованців? А тут бахнув п'ять ондатр — і є…

Сторож петляв, як заєць по свіжому снігу, і це наводило на думку — чи не знає він чогось про вбивство? Ще вночі сказав: тоді, коли бабахнули два постріли підряд, він сидів у вільшині, неподалік путівця.

— А що ви скажете про вбивство?

— А що… Нічого не скажу. Може, хто нечаяно, а може, і помстився. Хоч, кому він міг стати на заваді, не розумію.

— То в нього, виходить, не було ворогів?

— А де їм узятися у шофера? То в мене їх — хоч греблю гати. Увечері так і пильную, щоб у спину не пальнули…

— Ви біля ставу були довго?

— Десь до половини першої. Але ж кажу, що нічого, лихого не помітив. А то сказав би. Чого там…

Від сторожа Яківчук поїхав до Василя Слюсара, котрого вчора сторож бачив близько того місця, до Товкача вбито. Слюсар теж почав петляти. Дільничний хотів у нього лиш вивідати, чи не відомо йому щось про трагедію, та, бачачи таке, сказав:

— А, бува, не ви встрелили по людині? Інакше чого крутити…

Слюсар глянув на дільничного злякано.

— Ви що, та я рушниці тижнів два в руках не тримав!

— Експертиза покаже, коли ви її востаннє брали в руки. А якщо встановимо, що стріляли пізніше, то що тоді скажете?

Чоловік і зовсім розгубився.

— Але ж я пішов зі ставу, коли ще не зовсім смеркло. Ви краще спитайте Віктора Губенка. Може, він щось бачив. Я його там зоставив…

Дільничний насторожився.

— Губенко ловив рибу чи полював?

— Полював.

— Щось убив?

— Не знаю. При мені навіть не вистрілив. Ондатри теж… наловчилися: появляються тільки вночі, а вдень відсипаються по норах.

— Товкача не бачили?

— Ні. Він зі сторожем у контакті. Проте ятері ставить нишком, щоб не поцупили і голові не накапали.

— То коли востаннє стріляли з рушниці?

— Казав же, більше двох тижнів.

— І все-таки рушницю у вас вилучимо.

— Назовсім?

— Ні. Поки що проробимо балістичну експертизу. Ну, а там видно буде.

Слюсар болісно скривився, проте більше не сказав і слова. І дорогою мовчав, і дома, лиш, коли дільничний зібрався кликати понятих, спитав:

— А без них не можна?

— Ні. А чого ви їх боїтеся?

— Та не їх. Балачок людських боюся.

Від Слюсара Яківчук поїхав до восьмиквартирного будинку, котрий все ще ремонтувався. Губенко якраз грівся на сонці і смоктав цигарку. Побачивши інспектора, хотів підвестися, але відразу й передумав, лиш випрямився.

Дільничний присів поряд. Глянув на будинок, затим на невеличкий садок. У садку нікого не було, а у вікні, вже заскленому, помітив чоловіче і жіноче обличчя.

— Мабуть, і справді в цьому місяці над вами висить чорна хмара, що ми так часто зустрічаємося, — говорив дільничний. — Досі ці хмари ми розганяли. Буду радий, якщо й цього разу вдасться.

Губенко пожував цигарку і, не повергаючи голови, буркнув:

— Що там іще?

Яківчук поклав папку на коліна, провів по ній долонею.

— Ви вчора увечері були на Черемошні?

— А ви що, вже вбивство мені шиєте? — огризнувся.

— Нічого не шиємо. Просто опитуємо всіх, хто вчора увечері там був. І не треба гаркати. Я не люблю цього. Ти ж мене знаєш не один рік, — перейшов на «ти». — Отже, не заперечуєш, що був із рушницею? Ні. От і добре. Кого там бачив?

— Слюсара.

— У нього була рушниця?

— Ні, не було.

— Хто раніше з вас покинув став?

— Він.

— Ти ставив ятери чи тільки прийшов постріляти ондатр?

— Ха, щоб ятери ставити, треба мати блат зі сторожем.

— Стріляв?

— Двічі. Два рази підряд. Але нічого не підстрелив.

— О котрій годині це було?

— Точно не скажу, бо годинника забув дома. Але вже добре споночіло.

Яківчук замислився. Сторож твердить, що чув два постріли, і теж тоді, як стемніло. А що, коли Губенко ненароком підстрелив Товкача?

— Був під чаркою?

— Трохи…

— Пам'ятаєш місце, де стріляв?

— А чого ж.

— Тоді давай проїдемо по Черемошні.

Губенко відмовлятися не став, тільки поцікавився:

— І вже все?

— Цього я обіцяти не можу.

Яківчук глянув на годинник. Мали прибути експерти з області. Треба поспішати. Ліпше буде, коли Віктор не бачитиме, де вони будуть поратися.

На щастя, крім міліціонерів та кількох цікавих, що тупцювали на віддалі, на ставу більше нікого не було. Губенко враз посмутнів, у човен сідав неохоче, весь час косуючи на дільничного, ніби той збирався заподіяти йому щось погане.

— Оно там стріляв, — показав на чисте плесо.

Від того місця, де знайдено труп, було далеченько, метрів за п'ятсот.

— Що ж, пошукаємо пижів.

Шукали довго, проте не знайшли жодного, навіть клаптя. Не було й жодної посіченої очеретини. Правда, коли вірити Губенку, він стрілив уздовж плеса. Якщо дріб лягав кучно, то навряд чи зачепив рослини. Але ж де ділися пижі?

— Точно тут стріляв? — уже вкотре перепитав Яківчук.

— Тут… Але де ділися пижі? Може, качки поковтали?

— Качки? — здивувався Яківчук.

— Ага.

— Хай так. А поки що я вилучу у тебе рушницю, набої.

— Виходить… ви мені не вірите?

— Перевіряємо. — І, бачачи, що Губенко зовсім скис, спробував підбадьорити. — Не дуже переживай. Як душа часнику не їла, смердіти не буде.


46

Чи не вперше на оперативці Сидоренко слухав інформації оперативників мовчки, без реплік, не перебивав, був ніби чимось пригнічений. Всі, хто сидів у кабінеті, відзначили подумки: начальник за час, відколи з'явився у райвідділі, помітно змарнів. Згадали, що й хода його стала не такою, і на службу якось прийшов із брудним комірцем. Нині ж, певно, мовчав не лише тому, що притомився, а стримувала й присутність слідчого районної прокуратури. Слідчий і думки своєї ще не висловив, а по коротких репліках важко здогадатися, до чого хилить. Турчин примостився крайнім од дверей. Міг, не повертаючи голови, всіх бачити. Справа ускладнилася. Собака сліду не взяв. Звідти, де Товкач ставив останнього ятера, засідки не помітив. Судмедекспертиза встановила, що Товкач був нетверезий, а в таких увага, реакція притуплюються. Звідси напрошувалося: убивця знав, що Товкач напідпитку, а коли так, то — або разом випивали, або зустрічалися увечері. В обох випадках Товкач міг проговоритися про став і ятери. Та оперативники встановили — ні з ким, на кого могла б упасти підозра, він не зустрічався, а випив у чоловіка, якому під кінець робочого дня привіз піску. Залишалося таємницею: чому увечері Геннадій Нужний приходив до Товкача?

— Отже, смерть Товкача настала відразу внаслідок попадання дробу в голову й серце, близько одинадцятої вечора. Балістична експертиза показала: постріли зроблено з відстані близько сімдесяти п'яти метрів, пижі фабричні, такі, як у вилучених у Губенка набоях. Ідентифікаційне обстеження зброї показало, що постріли зроблено з такої ж (такої, а не цієї) рушниці, як у Губенка. Криміналістична експертиза ствердила: на речах Нужного знайдено залишки комбікормів, а на речах Самійленка і Дерев'яного тих залишків не виявлено. Виходить, речі Нужного перевезено машиною Товкача (він перед цим розвозив комбікорми), а Самійленка і Дерев'яного чимось іншим. Чи, бува, не УАЗом? Якщо так, тоді вбивця — Пилипчук. Але ж він того вечора допізна був удома, і взагалі відтоді, як розрахувався на комбікормовому заводі і став працювати у райсільгосптехніці, знав лиш одну дорогу — з дому на роботу й назад.

— Чого мовчите? — порушив тишу Скрипка. — Давайте будемо щось вирішувати, бо час не жде.

Висловлюватися піхто не поспішав, кожен чекав, кидаючи вкрадливі погляди по боках: як інші? Ті, що обіймали нижчі посади, почувалися вільно, перешіптувалися. Сидоренко ніби не помічав того. Він зовсім розслабився, відкинувся на спинку стільця і несподівано для всіх бадьоро усміхнувся. Скрипка повернув у його бік голову. В очах було чекання. І начальник, нащось поглядаючи у вікно, заговорив:

— Мені здається, нам нема чого сушити мозок. Треба братися за Губенка — і вся пісня.

— Воно й справді багато слідів веде до нього, — погодився слідчий прокуратури. — Тільки, як любить говорити Павло Якимович, без причини і листок не впаде з дерева. Яка ж тут причина? Який мотив убивства?

— А без мотивів хіба не можна вбити людини? — підвищив голос начальник. — Губенко вчора був п'яненький, ніч темна, почув — щось хлюпоче, і шарахнув із двох стволів. Тут дехто може сказати: а чому не викручувався, не брехав, що не був на ставу, а якщо був, то стріляв десь подалі й таке інше? Бо не впав, що сталося вбивство. А щодо Пилипчука, то я схильний вважати, що він все ж перепродував крадене.

Чим довше говорив начальник райвідділу, тим більшало в його голосі певності — він був щиро перекопаний у правоті своєї версії.

— Я не можу з вами погодитися, Іване Івановичу, — сказав Турчин. — Губенко був не такий уже п'яний, аби шум, знятий людиною, прийняти за шум ондатри.

— І все? — хитнув головою Сидоренко.

— А хіба цього мало?

— Ви що, зовсім відкидаєте причетність Губенка до вбивства?

— Зовсім не відкидаю. Тільки повторюю: не бачу мотивів.

Втрутився Іваненко:

— Дозвольте мені?

— Що там у вас? — не зовсім привітно глянув на нього Сидоренко.

— Усе це, здається мені, треба пов'язати з квартирними крадіжками. Я думаю так: квартири обікрали Губенко, Нужний і Товкач. Коли побачили, що ми натрапили на їхній слід, прикрилися Нужним. А те, що Геннадій плутав під час експерименту, можна пояснити просто: у квартирах не був, а тільки переносив крадене. Звідси й відсутність залишків комбікормів на речах, украдених у Самійленка і Дерев'яного.

— Тоді Губенку доведеться прибирати з дороги ще а Нужного, — додав Яківчук.

— А нащо? Його ж виправдали. І прошу врахувати: після того, як Геннадія відпустили, він пішов прямісінько до Губенка.

— А як же з Пилипчуком? — посміхнувся Сивокінь.

— Перепродувач.

— Нереально.

— Вам, лейтенанте, таке в голову прийшло, що… — зауважив Сидоренко. — Мало того, ви зовсім ігноруєте факт, що Губенко та Нужний у ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте були на річці.

— А хто таке ствердив: Губенко. Йому підспівує Артем Яковенко. Хай буде всім відомо: Артем — одного поля ягода з Губенком і Нужним. До того ж за карбованця може піти на все.

— То таки правда, — хитнув головою Яківчук. — Ненадійний чоловік той Артем.

— То на біса такого берете у свідки! — гримнув Сидоренко.

— А як іншого не було…

Скрипка лиш чув про крутий норов нового начальника райвідділу, але не дуже вірив тому. Вважав, тут усе простіше — нова мітла мете по-новому. Тепер от поморщився від гарячки Сидоренка.

— Якщо ви, товаришу старший лейтенант, — Сидоренко глянув на Яківчука, — і ви, товаришу лейтенант, подивився иа Іваненка, — думаєте заднім числом, то хоч зводьте довести, що воно так, а не інакше. Іншими словами, дайте розумного, чесного, порядного свідка. А ви, товаришу капітан, — метнув погляд на Турчина, — шукайте більш аргументовані мотиви або антимотиви. Висувати версії — всі мастаки.

Скрипка вслуховувався в кожне слово начальника, оперативників, був аж надто серйозним і, хоч усі поглядали на нього, висловлюватися не поспішав. І, певно, ще мовчав би, якби начальник не звернувся до нього:

— А яка ваша думка, товаришу слідчий?

— Я погано ознайомлений зі справою про квартирні крадіжки, — неквапом почав Скрипка. — Одначе скажу: роботу зроблено велику. Та, на жаль, як і в кожному живому ділі, бувають прорахунки. Я підтримую версію, що вбивство якось пов'язане з квартирними крадіжками. Тільки ж треба знайти ланку, що пов'язала б ці два злочини. Хотілося б почути думку всіх, хто причетний до справи. І давайте будемо спокійними, коректними один до одного, — мав на увазі начальника райвідділу.

Сидоренко звів докупи брови, але нічого не сказав.


47

Турчин, важко підвівшись, відчинив кватирку, постояв коло вікна, ковтаючи надвірне повітря, яке, сподівався, освіжить трохи голову. Сивокінь підійшов до нього. Почувався він куди краще, ніж Павло, хоч теж усі ці дні крутився, мов білка в колесі.

— Що я тобі, Павле, скажу, — заговорив слідчий, поглядаючи крізь вікно на берізку, на якій вже зблискували сріблясті листочки, — все йде до того, що ми наламали дров, і треба набратися мужності й визнати це.

— Де ті дрова?

— Найперше — Пилипчук. Ми ним перестали займатися, хоч він найбільш потенційний злодій.

— А як інші?

— Зараз є таке слово — комплекс. От і нам треба підходити до роботи комплексно.

— Підійдеш, як Сидоренко співає своєї, Скрипка своєї, а ти своєї…

Зайшов Мамітько.

— О, то ви тут, — глянув на Сивоконя. — А я вам тарабаню, тарабаню…

— Що сталося?

— Нічого термінового. Про старогутянську справу хочу поговорити.

— А про що говорити? Закругляємося.

Мамітько стояв біля столу, високий, широкоплечий.

— Виходить, я вам догодив, довівши товаришам із області, що обійдемося своїми силами. Нічого приходити їм на обжинки. Хоч, скажу я вам, ви трохи круто варите.

— Як-то? — підвів голову слідчий.

— Все валите на Власюка. Але ж я в курсі справ: головну скрипку тут грала головний бухгалтер. Він хто? Хлопчак довірливий. Вона ж крутила ним, як хотіла.

— Не такий він наївняк, як вам думається, — мовив Турчин. — То теж калач тертий.

— А звідки вам відомо? — відразу змінив тон заступник. — Ви що, ведете справу? Краще займалися б глибше квартирними крадіжками.

Павло, як завжди, коли в нього закипав гнів, ледь зблід, і Мамітько поспішив зам'яти сказане.

— Чого гарячкуєш? — несподівано перейшов на «ти».

Турчин дістав пачку сигарет «Столичні», пальці дрібно тремтіли.

— Кому не ліньки, той і шарпає, — зітхнув. Мамітько на те:

— Сам винен. Не треба бути таким…

— А яким? Як ти?

— Зараз не про мене мова, — відмахнувся Мамітько, — Ти взяв, собі за моду: чи треба, чи не треба — лізти в пузир. Каже тобі начальство виходити на Губенка, то виходь. Ні, починаєш крутити, вигадувати різне.

— Хіба ти не бачиш: тут усе шито білими нитками?

— Запам'ятай: начальству видніше, що й чим шите. Ось так. — І до Сивоконя: — Скінчите розмову — загляньте до мене.

— Ні, це не заступник, а кінь без хвоста! — промовив Павло, коли Мамітько вийшов. — Ти вловив, куди він гне?

— Чому ж ні. Під Сидоренка підкоп. І так прямолінійно. Невже він такий…

— Раніше ніби не помічав. Це відколи вибився в заступники. Кому ж він хоче догодити?

Поріг переступив Яківчук. Турчин глянув на нього і зрозумів: несе невтішні вісті. Дільничний неквапом підійшов ближче до столу, зняв кашкета, витер хустиною змокрілу голову і зітхнув.

— Погане діло: того дня, як Нужного відпустили, Губенко, і той-таки Нужний, і так званий «свідок» Яковенко побували в ресторані. Добре випили й закусили. Розрахувався Губенко.

Турчин задумався: «Невже версія Іваненка — найміцніша? Але чому ж тоді Геннадій обмовив себе і спонукав його до цього старший брат? А як бути з убитим собакою Дерев'яного? І як прив'язати Товкача до цієї гоп-компанії? Вони ж ніколи в подібній «спілці» не були. Значить, розраховувалися за брехливе свідчення?»

— То яка ваша думка?

— Та, певно ж, така, як і у вас, Павле Якимовичу.

— Доведеться крутити версію Іваненка, — зітхнув Сивокінь. — І почнемо з Яковенка, чи не так?


48

Яковенко не став викручуватися, а тільки дізнався, сказав:

— Пригостили мене хлопці, капітально пригостили.

— За які заслуги?

— Хіба нема? Я зняв із них відразу дві підозри — квартири не обкрадали, сіна не підпалювали.

Турчин пильно, намагаючись зустрітися з очима Яковенка, промовив із помітною іронією в голосі:

— То, може, заодно відведете і третю підозру?

— Я вас не розумію, — очі Яковенка забігали.

— Хіба не чули? Губенка підозрюють у вбивстві Товкача.

Тепер уже Яковенко намагався перехопити погляд капітана — мабуть, хотів збагнути, що ховається за цими словами.

— Ми так собі думаємо: на річці ви не бачили ні Губенка, ні Нужного. За що й вас пригостили?

Яковенко враз обм'як. Кашлянув, ніби в такий спосіб намагався зняти напругу, яка всього сковувала, заважала вільно говорити.

— Ви що? Та я чим хочете можу поклястися… Бачив я їх… Бачив!

— Чому ж стільки мовчали?

— Я вже пояснював: не хотів уплутуватися. Але, коли до мене прийшов дільничний, розтолкував, я погодився…

— Спробую повірити. Тільки поставлю ще кілька запитань, І прошу відповідати правдиво, — Турчин зробив паузу. — Ви говорили, що бачили Нужного й Губенка в урочищі Завали десь біля дев'ятої, на початку десятої. Коли ви прибули додому?

— Десь за десяту… Точно не скажу.

— Хай за десяту. Тільки ж вас удома бачили десь о половині на десяту. Чим таке пояснити?

— Я не знаю, — зовсім тихо промовив Яковенко.

— Така справа, громадянине Яковенко. За свідчення, що не відповідають дійсності, вам доведеться відповідати. Згодом. А поки-що можете бути вільними.

— Але я… Повірте…

— Я сказав: можете бути вільними. Поки що.

Турчин не часто дозволяв собі подібну різкість, але зараз він був сердитий на Яковенка, на самого себе, на те, що все поверталося не в той бік, лізло наперекір логіці. Бо якщо йти за логікою, то ж Товкач обікрав квартири з кимось іншим, а не з цією гоп-компанією, а Губенко не Вбивав Товкача. Але факти перетягали в інший бік. І ще. Якщо Губенко й Нужний були у змові з Яковенком, то чому Губенко не скористався ним раніше, тоді, як зав'язалося з перснем, а згодом зі спаленою скиртою? Можна було б допустити, що спалена скирта на совісті Губенка, Нужного та Яковенка, тому й два перші мовчали про останнього, аж поки добре не припекло. Тільки ж і звечора Яковенка бачили між двома урочищами — Закут і Завали. Він стеріг свої сітки-плутанки. Міг, звичайно, пристати до гурту, і в той бік, і в інший — не так уже й далеко; та оця плутанина в часові…

Губенко про час нічого не міг сказати, бо, коли на них із Нужним набрів Яковенко, вони спали. Зачувши, що на нього падає підозра в убивстві Товкача, здивовано зиркнув на капітана. Стрівшись із холодним, твердим поглядом, ледь подався вперед, правицею прикрив рота, ніби перетинав шлях обурливим словам.

— Але за що я його мав убивати? — простогнав.

— Хіба я вам казав, що ви його вбили навмисне?

— І не навмисне не вбивав. Ваші люди перевірили: звідти, де я стріляв, до місця, в котрім Товкач ставив ятера, дріб і близько не долітає.

— Ви забуваєте інше: наші люди там, де ви стріляли, не знайшли ніяких слідів, окрім кількох зламаних очеретин. Ви стріляли по водяному плесу, рушниця ваша б'є кучно, однак при експериментальних пострілах кілька дробин все ж засіло в очереті, а головне — плавали пижі… Потім. І дріб, і пижі такі самі, як у ваших набоях.

— Я купляв їх у товаристві мисливців та рибалок. Перевірте ще у кількох мисливців.

— Перевіряли… Пижі і дріб справді такі. Та експертиза встановила ще одне: набої зберігалися у трохи сируватому приміщенні, дріб такий же, як у набоях, що у вас вилучили.

— Всі цегляні хати трохи сируваті.

— Припустимо. Але слухайте: у нас є всі підстави вважати, що Яковенко вас біля річки не бачив. На брехливе свідчення його підмовив не хто інший, як ви. Що він од вас мав, окрім могорича в ресторані?

У Губенкових очах — страх, мольба. По хвильці опустив голову. Згорбився. Зістарівся, здавалося, прямо на очах. «Невже він? — кольнуло в серце Павлові. — Невже всі ці люди, якими займаємося з самого початку, аж тепер постали перед нами не як компанія п'яниць і браконьєрів, а — злодіїв та убивць?»

— То що будемо робити?

— Я не знаю… Я нічого не знаю…

— Моя вам порада: у всьому чесно зізнатися. Це принаймні полегшить вашу провину перед судом і перед власною совістю.

— Але я не крав і не вбивав. Чому ви не хочете мені вірити?

— Тому, що це слова. Одні слова. Нам потрібні факти. У вас їх нема, у нас — є. Так на чиєму боці правота — на вашому чи нашому? Тож продовжимо. Хотілося б знати, хто підмовив Геннадія Нужного брати на себе вину, — ви чи Товкач?

Губенко важко поворушив тонкими, сухими губами, і Павло підсунув йому склянку води. Він пив на диво спокійно, рука не тремтіла, а лиш пальці міцно стискали скло. Коли Віктор поставив склянку на стіл, Турчин, почекавши трохи, нагадав про себе:

— Я жду.

— Чого ви в мене питаєте? Ви в нього спитайте. Я вам казав, що він придурок, і зараз таке скажу.

— Не ухиляйтеся од відповіді.

— Я не ухиляюся. Я кажу так, як воно є. В нього питайте. Ще, може, в брата старшого. Здається мені, саме звідти тягне димом.

— А від вас димом не тягне?

— Ні, не тягне.

Турчин здивувався: як мало треба цьому чоловікові, щоб повернулися спокій, самовпевненість, — всього склянка води. Але рано святкувати тобі, чоловіче, перемогу. Дуже рано.

— А чи знаєте ви, що в нас досить фактів проти вас, щоб зараз просити у прокурора санкції на ваш арешт?

— Але ж я не винен…

— Будемо розбиратися. А поки що напишіть підписку про невиїзд за межі району. Ось папір, ручка.

Віктор обережно взяв ручку, повертів у пальцях і подивився на оперуповноваженого.

— Як писати?

Турчин підказав. І все ж Губенко писав довго, думав над кожним словом. Зате написав грамотно, без помилок. Перечитавши підписку, капітан запитав:

— Ви не могли б якщо не точно, то хоч би приблизно сказати, о котрій годині стріляли по ондатрі?

— Мене вже питали, і я казав, що не пам'ятаю. Але сонце зайшло, стемніло. Я ледь побачив звірка. Тому й промахнувся. А може, й ні. Тільки хіба в темноті знайдеш… — відповів Віктор.

Сонце заходить о дев'ятій, добре темніє о десятій чи й пізніше. Треба буде простежити. Товкач був убитий біля одинадцятої. Десь тоді сторож і чув постріли. Якщо йому вірити, то зі ставу він не відлучався.

— А коли ви пішли додому?

— Та відразу й пішов.

— Хто може підтвердити, коли ви повернулися додому?

— Окрім жінки, ніхто. А може, хто бачив. Ви знаєте, — враз пожвавився, — я пошукаю свідків.

— Пошукайте. Тільки не таких, як Яковенко, — попередив Турчин.


49

Геннадій Нужний був дуже здивований, коли почув од Турчина:

— Доведеться вам повірити, що то ви обікрали квартири.

— Як-то?! Ви ж самі казали, що я сам на себе набалакую.

— Все тече, все міняється.

— Але ж… — почав було Геннадій.

— Чого ви, доказуйте, — посміхнувся Турчин.

— А що казати? Ви ж знайшли злодія.

— Одного. А був він не сам. Оскільки Товкача вже нема, продовжимо розмову з вами. Отже, скільки вас було? Може, заодно скажете: хто і на яких умовах підмовляв узяти на себе відповідальність за злочин? Це ж — тюрма!

Весь час Нужний сидів нерухомо. Турчинового погляду не уникав, але й не прагнув із ним зустрітися.

— Тепер можна. Тепер — скажу! Все скажу. Це він, Товкач! За кожний рік тюрми він обіцяв мені платити по три тисячі.

— А як із краденим? Кому воно зоставалося?

— Не знаю. Я не крав. Мене просто підмовили. А ми з Віктором були на річці. Ви ж знаєте. У нас є свідок.

— Свідка ви купили?

— Як — купили? — стрепенувся Нужний. — Це вигадка!

— Тоді прошу пояснити: за які заслуги ви пригощали Яковенка, викинувши для цього сімдесят карбованців?

— Ми пили просто так. Зустрілися і…

— «Просто так» ви могли випити пляшку вина. А коньяк «просто так» у ресторані не п'ють. Може, тут пахне сіном? — спитав Павло і подумав: «Що я роблю? Я кидаю їм рятівний круг — ухопляться за нього. Чи, може, тут і справді… сіно?» — Чого ви так дивитеся?

Геннадій кліпнув, зібрався щось сказати, але очі враз взялися холодним спокоєм: вирішив і далі стояти на своєму а чи намислив ухопитися за «рятівний круг» — спалене сіно? Всього можна чекати.

І Турчин продовжував:

— Повернемося до ресторану. Отже, про що ви там розмовляли?

Нужний мовчав, ніби й не до нього мовлено.

— Ви що, не зрозуміли?

— Зрозумів.

— Так у чому річ?

— Я не пам'ятаю.

— Жодного слова?

— Жодного… Ми багато випили…

— Але спочатку, коли сідали до столу, були тверезі?

— Трохи дома хлебнув…

— Не обманюйте. У вашій хаті горілка не водиться.

— Я купив.

— Де?

— У магазині.

— Вас продавщиця знає? Зараз ми туди поїдемо і вияснимо. Тільки прошу не забувати: ви вже раз завинили перед законом. Востаннє питаю: про що розмовляли?

Холодний спокій в очах Геннадія зник. Вже дивився на капітана жалібно, ніби випрошував у нього помилування. Потім тихо, ніби собі в пазуху, зашепотів:

— Хвалилися, хто і як рибу ловить. Більше ні про що, тільки про рибу. А дослівно не пам'ятаю, бо ж… самі знаєте…

Продавщиця магазину лиш глянула на Геннадія Нужного, як по її повних губах ковзнула весела посмішка:

— Чого ж не знаю? Клієнт, можна сказати, постійний. Часто бере вино. Правда, останнім часом заявляється рідко, видно, десь нанюхав самогонницю.

— То де брали горілку? — знову запитав Турчин у Геннадія вже на вулиці.

— У самогонниці. Але я вам не скажу, бо ви її оштрафуєте.

— От що, Нужний, мені набридли ваші викрутаси. По горло ситий ними. Востаннє питаю: з якої пагоди напували Яковенка?

— Не знаю. Мені Губенко сказав: підемо, то я й пішов.

«Чи він і справді такий тупий, — думав Турчин, — а чи тільки вдає з себе тупого? Треба дізнатися, з якої нагоди вони випивали. Може, саме тут заховано один із кінців?»


50

На запитання, про що вони розмовляли з Яковенком у ресторані, Губенко довго не відповідав. Іскри тривоги змигували в його очах і гасли.

— Вам усе переказувати?

— Можна.

— Але ми стільки говорили… Всього не пригадаєш. Про риболовлю говорили найбільше — історії різні згадували, вихвалялися один перед одним.

— Вихвалялися чи хвалили один одного?

Губенка збило з пантелику таке просте запитання. Певно, дав би багато, аби дізнатися, що за ним ховається. Тому знову мовчав.

— Так важко пригадати? Ну й ну… І неправда, що ви говорили тільки про одну риболовлю. Ми розпитували про те деяких сусідів по вашому столику, офіціанток. Так що, Губенко, годі відпиратися. Ви і вся ваша компанія заплуталися — далі нікуди.

— В усьому заплуталися, — додав Скрипка.

Губенко подивився на нього злякано. Він знав закони, через те й боявся слідчого прокуратури куди більше, ніж оперуповноваженого, і саме це наводило на думку, що він убив Товкача. Якщо вбив навмисне, тоді й квартирні крадіжки — на їхній совісті. У ресторані вони й справді добре випили, розмовляли голосно, і офіціантка чула, як ці рибалки-браконьєри клялися у вірності один одному, вічній дружбі, Губенко і Яковенко цілувалися. Досі між ними дружба не водилася, були знайомі між собою, як усі рибалки. Що за цим стоїть — спалена скирта чи Яковенкова брехня: на річці він нікого не бачив?

— Значить, несила пригадати, про що говорили в ресторані. — Мова Турчина була тверда. — Навіть не можете сказати, хвалили один одного чи вихвалялися один перед одним?

— Я хвалив Яковенка, що він добрий рибалка, — тихо сказав Губенко.

— Бачите, як воно виходить: ви пригощали Яковенка, ви його вихваляли. Скажете, просто так? Ніхто цьому не повірить. Ви платили йому за послугу. Яку? Добре розумієте, куди все хилиться…

— Але ж до. всього того я не причетний. Повірте.

Губенко жалібно кривився. Скрипка, котрий досі більше мовчав, ніж говорив, прокашлявся.

— Дарма, Губенко, стараєтеся: вам нас не розжалобити. Коли ви незугарні заперечити факти, що засвідчують вашу участь у злочинах, нам доведеться вдатися до крайності — арештувати вас.

Губенко шарпнувся, видно, хотів заперечити, але на тих кілька слів не вистачило сили. Його обличчя посіріло, зморщилося.

— Але ж… — нарешті спромігся на мову.

— Ніяких «але»! — урвав його Скрипка, — Ми і так із вами довго морочилися, — І до Турчина: — У вас чистий бланк є? Я напишу постанову.

Вікторові очі розширилися, вони були сповнені відчаю. Враз пожбурив під ноги кашкета, істерично закричав:

— Хай пропаде! Хай усе пропаде! Я скажу. Скажу всю правду. Зашипіть. — І, перехопивши повітря, випалив одним духом: — Ми з Нужним спалили скирту. Ми! І більше нічого не робили. Чуєте: нічого — ні я, ні він.

Скрипка і Турчин переглянулися, в їхніх поглядах було здивування, тільки ледь-ледь зблискувала цікавість: якої далі заспіває. Та чоловік лиш важко дихав. Зійшов наплив того бурхливого, неконтрольованого, що захопило всього, понесло і викинуло на другий берег.

— Як усе було? Розкажіть!

Віктор в'яло підвів голову, подивився на слідчого й оперуповноваженого. Страху чи хвилювання в погляді не було, лише одна туга.

— Ми вкинули сітки у воду, а самі пішли під скирту, бо хмара якраз насувалася. Трохи ковтнули, закурили й незчулися, як заснули. Від чого скирта зайнялася, й не знаємо. Мабуть, од чийогось недопалка. Прокинулися, як добре припекло. Вхопили мотоцикла, щоб тікати, а він не заводиться. Що робити? Давай пхати. Допхали до Завалів, а далі несила. Ще ковтнули, аби трохи від серця одлягло, і лягли перепочити. Думали: раненько, як видно стане, розберемося, що воно за холера сталася з мотоциклом, і проспали…

— Звідки Яковенко дізнався, що ви підпалили скирту?

— Він каже, що теж тоді був на річці, помітив, як ми від палаючої скирти пхали мотоцикла.

— Ви його бачили?

— Він теж спав. Прокинувся саме тоді, як ми порівнялися з ним. Хоч не підпалював, а злякався: зоставив сітки у воді і дременув додому.

— То він вас п'ятнадцятого вранці на Завалах не бачив?

— Не. Ну, а коли Нужний упоров оту дурницю — сказав, що обікрав квартири, — Яковенко проговорився перед одним дядьком, мовляв, то справжня туфта… Дядько той комусь бовкнув, а той іще комусь. Отак і докотилося до дільничного. Що було робити? Не скажеш, як було насправді. Довелося викручуватися.

— Звідки він дізнався, що ви ночували на Завалах?

— Ми самі про все роздзвонили. Ну, потім ви з нами їздили пляшки порожні збирати. Воно нічого, що ліс. Люд тепер скрізь нишпорить.

— Чому Нужний, як його відпустили, пішов прямо до вас?

— Аби сказати, що ви, — Губенко кивнув на Турчина, — здогадуєтеся, хто спалив скирту. А крадіжки Геннадій узяв на себе, бо ненормальний. Ви пильніше придивіться до його братика: здається мені, звідти тягне смаленим.

Усе ніби виглядало щиро, правдиво, але за ці дні стільки всього почуто, побачено, що хоч-не-хоч, а закрадався сумнів: чи це не черговий обман? Справі могли зарадити тільки факти, але вони були, так би мовити, однобокі, свідчили проти Губенка і компанії.

— От що, Губенко, підіть до Ленкімнати, там о свіжі газети, журнали. Почитайте, а заразом подумайте гарненько. Надумаєтеся раніше, ніж ми вас покличемо, приходьте, розказуйте.

— Ви не арештовуєте мене?

— Поки що ні.

— А потім?

— Якщо все те, що ви сказали, правда, — ніхто вас не заарештує.

Коли Губенко вийшов, Скрипка, потираючи коліна, котрі крутив ревматизм, звівся і, похрускуючи суглобами, пройшовся по кабінету.

— Додасться нам роботи, он, додасться, — мовив невтішливо. — А в мене відпустка на носі. І путівкою в санаторій пахне. Уперше за багато років. Ні, як уже не таланить, то не таланить.

— Послухаємо, що скаже Яковенко. А може, це не так, — бадьорив слідчого Павло.


51

Яковенко тримався зовні спокійно навіть тоді, як Турчин, повільно виважуючи кожне слово, заговорив:

— Минулої нашої зустрічі я сказав, що не вірю жодному вашому слову. Тепер от нам вдалося роздобути факти, які викривають вашу брехню. Проте, перш ніж викласти їх перед вами, я востаннє звертаюся: може, все-таки розкажете, як воно було насправді?

Поки капітан говорив, Яковенко дивився на свої великі руки з товстими потрісканими пальцями. Не відірвав од них погляду й після того, як оперуповноважений змовк. Хіба що брови опустив нижче — ховав очі.

— Мовчанкою не відбудетеся.

— Все було так, як я розказував, — буркнув, не підводячи голови.

— Не так. Тої ночі, коли згоріла скирта, ви на річці не ночували. Чи, може, я наговорюю? Тоді скажіть, коли під'їхали пожежні машини?

— Я не бачив… Вони їхали верхньою дорогою.

— Однак із того місця, де ви перебували, палаючу скирту було добре видно. Чому ви не поїхали її гасити?

— Боявся, щоб не звинуватили в підпалюванні.

— Цей же страх погнав вас додому. Навіть сітки-плутанки зоставили в річці. Чи не так? А мотоцикла, який пхали два чоловіки, ви бачили?

На зарослій білим пушком шиї Яковенка заблищав піт — не краплинами, як то буває, а розлився відразу, ніби з чашки хлюпнули водою.

— І далі будете мовчати? Може, покликати Губенка, і хай він вам нагадає, як усе було?

Яковенко мовчав.

Запросили Губенка. Він якось приречено переступив поріг і зупинився, потім пройшов іще кілька кроків і сів. Його попередили, щоб говорив тільки тоді, як будуть звертатися безпосередньо до нього. У кімнаті повисла напружена тиша, бо Скрипка і Турчин не поспішали обзиватися. В капітана десь на денці серця заворушився сумнів: а що, коли Губенко зараз бовкне щось таке, що не вкладається в жодні рамки, переверне все догори дном?

— То що будемо робити, Губенко?

— Робіть, що хочете. Я сказав правду.

— Якщо він у всьому зізнався, то чого вам треба від мене? — подав голос Яковенко.

— Почути правду. А ви цього не хочете. Що ж, доведеться витрачати час. Скажіть, Губенко, що зробив Яковенко, коли побачив палаючу скирту?

Губенко, дивлячись собі під ноги, тихо промовив:

— Завів мотоцикла і поїхав додому. Сітки залишив у річці.

Яковенко важко зітхнув і встромив руку в кишеню, певно, хотів закурити, але згадав, де він, і витяг руку назад. Знову зиркнув на Губенка. Той сидів нерухомо і все ще дивився собі під ноги.

— Губенко, скажіть йому, що брехати вже не треба.

Той голови не підвів, попрохав:

— Розкажи, Артеме, як було насправді, бо тут таке закручується, що страшно подумати.

Очі Яковенка гостро заблищали.

— Хай би ви краще собі шиї поскручували, де тільки взялися на мою голову! — вигукнув. — Зроду-віку не був у міліції, а тут маєш…

— Давайте по суті.

Яковенко, проковтнувши слину, рівним голосом переповів усе, що вже чули від Губенка. Обом їм поставили ще кілька запитань і відпустили. Слідчий, почекавши, поки за ними зачиняться двері, промовив:

— Все-таки я вбивства з Губенка не знімаю.

— Мотиви?

— Ніяких мотивів. Поцілив випадково. Тільки ж як це довести? Висновки судово-балістичної експертизи вагомі, незаперечні, але… Ще хоч би якийсь доказ. Я так надіявся на Яківчука…

— Не панікуйте передчасно: може, йому вдасться роздобути щось вагоме. Він же дружинників підняв, помічників у нього — як ні в кого… Ви от порадьте, як нам вийти на спільників Товкача?

— А вони в нього були?

— Були…

— Поговори ще з дружиною Товкача, з сусідами… Дружинники — діло добре, але ти можеш помітити те, на що вони не звернуть уваги. Так що давай, закручуй нове коло, — говорив слідчий. Але по очах було видно: болить йому інше. Враз обличчя Скрипки пожвавилось.

— Слухай, Павле, невже сторож до дванадцятої ночі й на хвильку не відлучався зі ставу?

— Присягається.

— А може, в той час був у такому місці, куди звуки пострілів з вершини не досягають? Ти не цікавився цим?

— Цікавився. Якби навіть був коло греблі, все одно почув би.

— І все-таки я мушу сам поговорити зі сторожем.

Сторож і слідчому прокуратури, як і працівникам міліції, твердив: від шостої вечора і до дванадцятої ночі був біля ставу. Два постріли підряд чув десь об одинадцятій годині.

— А де ви були від дев'ятої до десятої?

— Точно про час не скажу, бо хоч і маю звичку поглядати на годинник, але так, за звичкою. Глянув і забув. Десь після десяти був он там, де три верби зрослися. Бачите? Звідти до вершини не так і далеко. До тих верб якогось лиха, ніби магнітом, тягне коропців. Бувають такі дні, що тільки встигай знімати з гачків. Ці браконьєри, а правдивіше злодії, бува, підкрадуться з боку верб, і, поки я веслами домахаю, натягають по кілька кілограмів. А є й зовсім нахаби, на мотоциклах підскакують. Я на берег, а вони скік на мотоцикла — і лови вітра в полі. Акта на такого не складеш, бо не знаєш, чи зловив щось. Викличуть його, а він: «Я й хвоста не бачив». Або ще краще: «То сторожеві приснилося, що я рибу ловив». Того ж таки вечора, як ото сталося вбивство, як було. Заліг я під отими вербами і жду. Підлітає на мотоциклі один лобуряка. Я зрихтувався. Та він виявився хитрішим, ніж я думав. Закидушку відразу не закинув, пішов берегом, ніби природою милується. Так і мене побачив. Якби були вудочки, я знайшов би на нього управу. А то ж закидушки. Не полізеш у кишеню. Я вам скажу, що треба, аби до охорони ставів і міліція підключилася. Міліції таки бояться. А хто сторожа боїться?

Скрипка слухав дядька і думав своє: «А що, коли вбивця вистрілив саме тоді, як гуркотів мотоцикл?»

Увечері провели експеримент: у вершині, в тім місці, де Губенко стріляв по ондатрі, двічі підряд вистрілили під гуркіт мотоцикла того самого «лобуряки», який тоді під'їхав до ставу. Пострілів не почули.


52

Щодо убивства Товкача, то одні твердили — нещасний випадок, інші, серед них і слідчий прокуратури, — пов'язували з квартирними крадіжками. Турчин, розповідаючи на оперативці про хід розслідування, без переконання говорив про обидві версії.

— А чому Степан Нужний випав із вашого поля зору? — не дочекавшись кінця інформації оперуповноваженого, перебив Скрипка. — Я ж просив не залишати його.

Павло на мить затнувся, глянув на слідчого не вельми привітно.

— Ми займаємося ним. Про це я мав сказати трохи згодом. Та коли вже вам так нетерпеливиться, то забіжу наперед: старший Нужний має алібі: був у гостях у приятеля до години ночі. Нікуди не відлучався.

— Чому власне на Нужного падає підозра? — озвався Мамітько.

Сидоренко кинув короткий погляд на свого заступника. Турчин хвильку помовчав і взявся пояснювати:

— Тому, що дев'яносто дев'ять із ста за те, що він, а не хто інший, підмовив молодшого брата взяти на себе вину. Постає питання: нащо? Ми тут із Сивоконем прикидали і так, і сяк і дійшли висновку: хтось його змусив. Судіть самі. Тільки-но затримали Пилипчука з краденим, ніхто про те нічого не знає, а заводом поповзла чутка, що він перепродував крадене. Значить, усе намічено було завчасно. Одначе, хто знає, як би воно повернулося, якби ми не напали на слід Товкача. Пригадайте: саме тоді, буквально на другий день, коли стало ясно, що крадене, яке ми вилучили у Пилипчука, побувало у Товкачевій машині, старший Нужний із Дерев'яним приводять у міліцію молодшого Нужного. Співпало? Навряд. Отож і постає питання: хто міг натиснути на старшого Нужного, а старший на молодшого? Окрім Товкача — нікому.

— Але хто міг «натиснути»? — знову втрутився Мамітько.

— Оцього ми не знаємо.

Сидоренко подивився на Скрипку. Очі того були стомлено прикриті повіками. Він напружено думав, а обличчя було спокійне, умиротворене, здавалося, слідчий дрімає. І начальник, який недолюблював повільного, підстаркуватого слідчого прокуратури, мовив іронічно:

— Ви, товаришу капітан, говорите такс, що аж на сон хилить. Наскільки мені відомо, Нужний добрий працівник, комплекс неодноразово отримував премії, прапори.

Мамітько на знак згоди кивнув головою.

— А потім, — продовжував Сидоренко, — чи не здається вам, що ви думаєте заднім числом?

— Цю версію висував я і раніше. Але були й інші, ніби міцніші. От і опрацьовували їх. Хіба таке не буває?

— Буває, що й на вербі грушки ростуть, — глумився начальник.

— А чого ж… — спокійно відказав Турчин і тут же сам цьому подивувався: «Звідкіля у мене взялося це залізне терпіння?»

Скрипка вдав, що нічого того не помітив, і сказав:

— Мені здасться, тут усе зв'язане одним вузлом — і квартирні крадіжки, і вбивство. Тому треба йти до цього вузла двома дорогами — дорогами злодіїв і дорогами убивці. Як, Дмитре Петровичу? — звернувся Скрипка до слідчого міліції.

— Це так, — коротко відповів Сивокінь.

Він на оперативці більше відмовчувався. Інтуїція підказувала: є третя версія. Мусить бути. Але інтуїції, як мовиться, до справи не підшиєш. Потрібні факти.

Поки що є один: Нужний пригощав Власюка, часто з ним зустрічався, а чоловік він не такий, щоб своє викидати, марнувати дні у пиятиці. Тому, ледве дочекавшись закінчення оперативки, Сивокінь попросив привести Власюка.

Колишній голова колгоспу був блідий, змучений, у куточках уст біліли кришталики соди — певно, шлунок не перестає турбувати. Але не стогнав, не вимагав лікарів, біль переборював мовчки. Лягати до лікарні категорично відмовився.

Він підійшов до столу і зупинився, тримаючи руки за спиною. «Швидко ти, чоловіче, засвоїв арештантську науку», — з гіркотою подумав Сивокінь. А вголос запитав:

— Може, все-таки ляжете в лікарню?

У погляді Власюка було іронічне запитання: невже тільки для цього мене викликали?

— Не треба… ніякої лікарні. Швидше кінчайте справу.

— Це залежить не від мене, а виключно від вас. Ви ж плутаєте слідство, приховуєте інших злочинців. Так справа, як ще моя бабуся покійна казала, протягнеться до маленького Юрія.

Похнюпившись, Власюк слухав. На його обличчі не зворухнувся жоден м'яз — він, певно, змирився зі своєю долею, а якщо й опирався, то за інерцією. Як здолати її? Чим? Тут одні факти не допоможуть. Потрібне звичайне людське слово, щоб воно перевернуло в душі цього чоловіка все, що його зараз гнітить. Такого слова у Сивоконя напохваті не було. Але хотілося звірити свою версію про третю дорогу. Може, справа у тільних коровах, які здавав старогутянський колгосп на міжколгоспний відгодівельний пункт? Правда, на перший погляд тут нічого підозрілого й нема: малопродуктивних корів здавна вибраковували і якщо здавали не на комплекс, то відгодовували у себе. Та вдалося встановити, що серед корів були й такі, котрі давали по дванадцять літрів молока. Середній же надій на корову по колгоспу складав сім кілограмів.

Тільні корови, так би мовити, «випливли на поверхню» вже після арешту Власюка. Слідчий іще не мав із ним про це мови. Сьогодні от попросив розповісти, чому так чинив. Власюк подумав і сказав:

— То компетенція головного зоотехніка. Раз вибракувала, значить, так треба було… для господарства: малопродуктивна корова — то збиток.

— Чому ж, — заперечив слідчий, — у квітні минулого року, наприклад, було вибракувано корову Зірку, яка давала дванадцять кілограмів молока?

— Не пам'ятаю ніякої Зірки. Питайте у зоотехніка.

— Але зоотехнік пояснила, що ви разом вибраковували худобу. Вона попереджала вас, що Зірка добре доїться, скоро буде з телям. А ви що їй сказали? «От і добре, що скоро з телям: більше заважить».

— Може, й було таке. Тільки я в цьому великого злочину не бачу. А взагалі, ви не дуже слухайте зоотехнічну. Не така вона свята й божа, як виставляється. Не я ж, а вона два роки тому у колгоспній череді колгоспними кормами відгодовувала двох своїх бичків. А потім колгоспові й продала… Якщо мені не вірите, спитайте в народного контролю. Він цим займався.

«А що… А що, коли так робить і Нужний? — подумав Сивокінь. — Корови приводять телят, їх ніхто не оприбутковує, бо це ж відгодівельний комплекс, а не молочний, вони там ростуть, відгодовуються, а потім завідуючий продає їх тому ж комплексу. Але ж це не дві, не три… Ну й що? Ці махінатори до чого хоч можуть додуматися. А здавати можуть під чужими або й вигаданими прізвищами».

Щоб приховати раптове хвилювання, слідчий закурив, підвівся, пройшовся по кабінету Й зупинився за спиною Власюка, щоб той не бачив його обличчя.

— Значить, підпали під вибракування?.. А за що ж вас Нужний, як мені стало відомо, пригощав?

— Сьогодні він пригостив мене, завтра — я його… Таке життя, — Власюк намагався бути спокійним.

— Кого ви пригощали, і хто — вас, слідству давно відомо. Ми ще до цих чарколюбів повернемося. Зараз мова про інше — про вибракування тільних корів. Буду з вами відвертим: нам не відомо, що за цим стоїть. Можемо лише здогадуватися. Здогадки свої ми, безперечно, перевіримо. Та, перш ніж почати цю роботу, я звертаюся до вас: ви могли б допомогти слідству, розказати всю правду і цим Полегшите свою вину. То як?

Власюк мовчав.


53

… На відгодівельному комплексі, що при комбікормовому заводі, було виявлено тридцять сім голів зайвої, не оприбуткованої худоби, різного віку і різної вгодованості. Лише за шість місяців нинішнього року двадцять одна особа отримала гроші за худобу, якої ніколи на відгодівельний пункт не здавала. Дехто з них відразу зізнавався, що на те їх підговорили завкомплексом Степан Нужний, головний бухгалтер комбікормового заводу Марія Самійленко. За послуги комбінаторам фальшиві здавачі худоби отримували по кілька червінців.

— За логікою, — говорив Сивокінь на черговій оперативці, — злодії не випадково вибрали квартири Дерев'яного, Нужного і Самійленко: ноші знали, що там є чим поживитися. Певно, сподівалися не тільки на дорогі речі, а й на гроші, золото. Навести на ці квартири злодіїв могли люди, які стоять близько до трьох згаданих осіб.

— Стоять близько… — буркнув Мамітько. — Про це лиш за шість місяців нинішнього року знала двадцять одна особа. А є ще у них родичі, друзі, знайомі, врешті-решт є робітники заводу, комплексу, які хоч про щось могли здогадуватися. Адже це зайва худоба, приховати її не так легко. То лишки зерна в коморі легко утаїти.

— Про робітників — то діло таке… А от про підставних осіб варто подумати, — мовив Сивокінь. — Правда, я розмовляв із кожним, і ніхто з них і не здогадувався про масштабність афери. Треба шукати людей, які стоять близько до згаданих осіб. Може, я помиляюся, але мені здається, що таким громадянином міг бути колишній шофер Дерев'яного — Пилипчук.

— Дозвольте, але до чого тут Дерев'яний, — знову вихопився Мамітько. — Він усього лиш проявив службове недбальство, і нема чого…

— Товаришу майор, майте витримку! — урвав заступника начальник. — Що за звичка перебивати?

Сивокінь і Турчин не втрималися від посмішок.

— Я вже заодно дам відповідь на репліку товариша Мамітька, — бадьоро продовжував слідчий. — Слідство по справі ще ведеться. Коли Пилипчук попався з краденим, водночас і ми напали на слід Товкача. Останній стривожився шантажем змусив старшого Нужного підставити під удар свого безвільного молодшого брата. Цей номер, як відомо, не вдався. Нужний добре розумів: якщо ми візьмемо Товкача і Пилипчука, то ці обидва викриють його. Тому й пішов на крайність — убивство Товкача.

— Але у Степана Нужного алібі, — тепер уже заперечив слідчий прокуратури.

— А хіба він не міг це зробити чужими руками? Правда, Турчин із товаришами займався людьми, на яких він міг би покластися, і найперше — його молодшим братом, але, на жаль, поїш що ніяких результатів. Про всяк випадок пропоную негайно вилучити рушниці та набої у Нужного, Самійленка і впритул зайнятися Дерев'яним. Головне — пришвидшити ревізію. А може, заодно вилучити зброю і в Дерев'яного? Ні; такий він простак, аби в нього під носом таке варилося, а він нічого не знав.

Під Мамітьком рипнув стілець, він глянув на Сидоренка. Той був спокійний, зосереджений, а після того, як Сивокінь змовк, подивився на всіх доброзичливо.

Скрипка заклопотано глянув на Сивоконя:

— Я в основному згоден із вами. Але, якщо ваша версія не витягне, запасна е?

— Немає.

— І в мене катма.

— А я думаю, — бадьоро заговорив Сидоренко, — версія товариша Сивоконя витягне. Все стоїть на міцній основі. От тільки як бути з Пилипчуком?

— Брати! — вихопився Іваненко.

Начальник посміхнувся.

— А що ви скажете, товаришу Турчин?

— У нас нема підстав, щоб арештовувати Пилипчука.

— Як-то нема? — гарячкував Іваненко. — Все ж за те, що він злодій.

— То наші припущення. Фактів же обмаль. Хоча — ми їх роздобудемо і, сподіваюся, дуже швидко.

— У який спосіб? — суворо блиснув очима Сидоренко. — Час не жде. Ми розкрутили справу. Треба її завершити.

— Зараз нічого конкретного не можу сказати? Може, слідство щось має?

— Треба подумати, — сказав Сивокінь.

— Усім треба думати. Всім. А не тільки товаришам Сивоконю й Турчину, — начальник зупинив погляд на своєму заступникові. — Підкидати репліки найлегше.

Мамітько і не зворухнувся. А Турчин подумав: «Шліфується начальник».


54

Степан Нужний мовчки слухав звинувачення, яке проти нього висував Сивокінь. Коли той скінчив, він тихо зітхнув. Таким же спокійним та байдужим він був і тоді, коли йому зачитували постанову про арешт, мабуть, внутрішньо до цього давно готувався і тепер сприйняв усе, як фатальну неминучість. Знав, на що йшов. Доведеться з ним багатенько поморочитися.

Нужний витяг із кишені чисту, добре накрохмалену хустинку, неспішно витер своє розповніле обличчя, тлусту шию, так само непоспішливо поклав хустинку назад. Прокашлявся.

— А що це дасть? Все одно лапті мені сплітаєте… Ех, хай би той день був пропав пропадом, коли мені збрела в голову ця ідея!

— І скільки від того дня минуло?

— Багатенько. Три роки з гаком.

— Як я зрозумів, ідея навіялася вам?

— А кому ж іще? І, знаєте, почав із малого. Три корови на відгодівлі отелилися. Телятка бігали, росли літом на дармових харчах, ніде не рахувалися. От мені й шепнув лихий: «Продай їх комплексу». Я й продав: одне оформив на себе, друге на брата Геннадія, третє на кума. І нічого, пронесло. Тоді я спробував іще. Далі — більше, апетит розгорівся. І закрутилося…

— Як вам вдавалося такий довгий час приховувати свої махінації від ревізорів райсільгоспуправління і директора?

— Вдавалося. Пасовиська наші в лісах. Коли приїжджали ревізори, я давав команду пастухам, і вони скільки-то голів од гурту відганяли. І все шито-крито.

— Ну, а взимку?

— Зимою… До десяти голів я від самого господа-бога втаю.

— Як?

— Переведу з одного приміщення в друге.

— Ну, а як вдавалося обдурювати директора?

— Дуже просто. Він усе більше заводом керує, а на комплексі я господар. Йому що від комплексу треба? План. Він у нас був. І м'ясо було найдешевше в районі. Тільки тут, скажу я вам, не зовсім справедливо виходило. М'ясо виробляв я, а хвалили Дерев'яного. І премія в нього завсігди більша, ніж у мене. Може, це й штовхнуло мене на злочин. Якби не ця кричуща несправедливість, то хто знає, як воно повелося б.

— Що й казати, несправедливість кричуща, — згодився Сивокінь. — Коли ще взяти до уваги, що за темні діла на комплексі і йому доведеться відповідати.

— Як-то? — насторожився Нужний.

— А так, — не став пояснювати Сивокінь, аби зоставити чоловіка в невідомості. — Я вже вас попереджав, що тільки щире сердечне зізнання може полегшити вашу вину. Доводиться ще раз про це нагадати.

— Могли б і не попереджувати, і не нагадувати. Карних кодексів я не читав, а от книжки почитую ті, де про вас, про міліцію…

Мова Нужного була спокійна, розважлива, ніби він — не злочинець, а слідчий — не слідчий, лиш добрий попутник у вагоні поїзда чи в автобусі. Влучивши момент, Сивокінь глянув у Степанові очі. Там — ні хвилювання, ні тривоги. Схоже було, чоловік охоче розкривається в одному гріху, щоб у такий спосіб утаїти набагато важчий, наприклад, убивство людини. Але ж у нього залізне алібі — був до півночі на іменинах у приятеля. А може, загріб жар чужими руками? Чиї ж то руки? Молодшого брата чи Губенка? Другий відпадає, а перший… У Геннадія теж ніби тверде алібі.

— Значить, попереджувати не треба. Тим краще. Тоді скажу вам: попри все, ви зі слідством не щирі. От говорите, що вам вдавалося викручуватися від ревізорів обманом, а в нас є інші відомості: кожна ревізія закінчувалася виїздом «на природу».

— А ви скажіть мені, хто з ревізорами не їздить «на природу»?

— У кого совість чиста.

— Тоді ви не знаєте ревізорів. Це жуки-гнойовики. Якщо захочуть, такого нариють, аби видихав. Бо ж хіба є люди кришталево чисті? Десь та спіткнешся.

— Може, кришталево чистих, як ви кажете, й нема. Але добрих, порядних, чесних — скільки завгодно. — І, помітивши, що Степан збирається заперечувати, поспішив обірвати його: — Та про це іншим разом. А зараз ось що. На багатьох вилазках «на природу» бував директор. Як і чим це пояснити?

— Моєю повагою до начальства, а також бажанням начальства випити і з'їсти на дурняка.

— Прошу пояснити ще одне: нащо ви підмовили брата взяти на себе чужу вину?

Нужний зробив великі очі.

— Яку вину? Ви про крадіжки, чи що? Яку я мав із цього вигоду? Прошу пояснити.

— Це можна, — слідчим задоволено розправив плечі. — Коли ми взяли Пилипчука і натрапили на слід Товкача, останній, знаючи про ваші махінації з худобою, натиснув на вас, а ви на брата.

Либонь, уперше в душі цього розповнілого чоловіка ворухнувся страх, але він вчасно зумів його пригасити. Спалахнув обуренням:

— Громадянине слідчий, що ви мені чіпляєте? Це ж, якщо по-вашому, то й Товкача зі світу прибрав я?

— Такого не скажу, бо кров його не на ватних руках.

— Ну, слава богу, хоч цього мені не чіпляєте, — полегшено зітхнув Степан Нужний.

Сивокінь посміхнувся.

— Я сказав: не на ваших руках. А щодо совісті… Тут діло таке…

— Яке таке діло? На що ви натякаєте? — обличчя Нужного знову стало гнівним.

— Спокійно, громадянине Нужний. Не забувайте, де ви. Хвалилися, що любите читати книжки про міліцію. Якщо так, то мусили б знати, що міліція і складніші злочини розплутувала. Зрештою, в нас с багато фактів, аби заявити: не покійний Товкач, а ви підмовили свого брата взяти на себе квартирні крадіжки. Згадайте-но, як повівся я вами Геп-надій, коли ми проводили відтворення подій… Або той же синій костюм. Один він у вас був. Один. А ось свідчення понятих і наших товаришів: цей костюм вони бачили у вашій шафі уже після того, як у домі побували злодії. Так що речі, які були знайдені у хліві вашого брата, не були вкрадені. Їх туди заніс сам Геннадій.

— Як ви там собі хочете, а мене до вишки не підведете.

— Можу вам заявити з усією відповідальністю: ні я, ні будь-хто інший цього злочину вам не причепить. — Слідчий хвильку помовчав. — Буду з вами відвертим: не для цього мені треба знати, хто підмовляв вашого брата. Нас цікавить спільник Товкача. Ми його знаємо, але, щоб просити у прокурора санкції на арешт, нам потрібні вагомі факти. Аби могли, ви його втопили б у ложці води. Ще б пак! Це ж він усе заварив: дізнався про ваші комбінації з худобою, підмовив Товкача, щоб той з дружками обікрали вас усіх трьох. Як наслідок: ви сидите переді мною, а він усе ще на волі.

Нужний слухав Сивоконя уважно. Коли слідчий скінчив, несподівано посміхнувся:

— Хитро плетете, так би мовити, тиснете на почуття. Але я товстошкірий.

— Воно й видно.

Сивокінь не сподівався на таку поведінку Нужного: думав, спробує відбутися мовчанкою. А він оно якої заспівав. Хитрий лис, хитріший, ніж сподівалися. Але чого так уперто не хоче назвати Пилипчука Товкачевим спільником? Невже і цей вдався до шантажу? Не інакше, як знає вбивцю. Чому ж — захищає? Невже махінації з худобою — то ще не все?


55

Марія Самійленко і тоді, коли прийшли її арештувати, і тепер, на допитах, була перелякана, часто плакала. Проте і вона не хотіла назвати другого злодія.

— Я не знаю, нічого не знаю, — твердила, мов заведена, і, схлипуючи, починала каратися: — Господи, де був мій розум? Чого мені не вистачало?

Ще на першому допиті на прохання слідчого вона призналася, з чого почалося її падіння:

— Це було три роки тому… Якось, переглядаючи відомість на оплату зданої худоби, я помітила прізвище чоловіка, який ніколи не тримав корів. Сказала про те Нужному. Він таїтися не став, у всьому зізнався і пообіцяв, що це вперте й востаннє. Слізно просив мовчати. Я послухалася. Одначе підняла відомості за минулі місяці і ще знайшла фальшивих худобоздавачів. Тут би мені забити у всі дзвони, а я все чогось вичікувала. І дочекалася — золотого персня з дорогоцінним каменем. Мені б відмовитися, ще ж було не пізно, та… розум затуманився… Взяла персня, лиш сказала, аби все це було востаннє. Пообіцяв. А через деякий час знову помічаю у відомості фальшивих худобоздавачів. Я тоді до Нужного: «Що ти робиш? Ми ж домовилися!» А він: «Де ж мені діти оті зайві голови, котрі зібралися за цілий рік? Не труїти ж? Треба буде списувати, а як спишеш, як вони ніде не рахуються? Здам я зайві і поставлю крапку». Але крапки він, як бачите, не поставив. І я з ним теж…

— Невже про це директор не знав і не здогадувався?

— Не знаю.

Сивокінь мало вірив тому, що говорили про Дерев'яного Нужний і Самійленко, і вперто шукав фактів, які викрили б директора заводу, проте нічого суттєвого дізнатись не вдавалося. Тільки й відали, що того вечора, як був убитий Товкач, кудись їздив своєю «Ладою». Мав рушницю, хоч мисливець, як і Степан Нужний, був не вельми затятий. Із рушниць Нужного і Самійленка, як показала судово-балістична експертиза, стріляли давно. Зоставалася рушниця Дерев'яного, але вилучати її не поспішали, бо не були певні, що натрапили на вбивцю, а головне — ще не час було виходити на директора.

Тим часом Пилипчук подав заяву з проханням розрахувати його на роботі. Йому сказали, щоб відпрацював стільки, скільки того вимагає закон. Хлопець спочатку слізно просив його відпустити, далі став вимагати криком, а коли й це не допомогло, поставив вимогу перевести з водіїв у слюсарі… Мати, мовляв, хворіє, і він не може відлучатися з дому на кілька днів упідрид. Проханий задовольнили. Пилипчук і хвилини на роботі не затримувався, як темніло — з хати і носа не висовував.

— Схоже, потерпає за своє життя, — м'яв свої вусики Павло.

— Навіть дуже схоже, — погодився слідчий. — У його матері здоров'я ніби й не погіршало. Принаймні останнім часом до лікарів не зверталася.

— А може, тут більше, ніж інтуїція: прибрали Товкача, приберуть і мене. Може, йому пригрозили. Тільки от хто?

— Убивця Товкача, хто ж іще! — Сашко дивувався із нездогадливості слідчого й старшого оперуповноваженого.

Сивокінь і Турчин посміхнулися. Та Іваненко, охоплений молодим азартом, не помітив цього і вів далі:

— Хай би розрахували… Тоді побачили б, як Пилипчук дременув би.

— А про підписку на невиїзд забув? Не для того він хоче розрахуватися. Швидше — зібрався пересидіти лихо вдома або влаштуватися ближче до дому.

Сивокінь перегорнув папери, які лежали перед ним, хоч нічого в них не шукав.

— Може, й так. Треба з ним зустрітися, поговорити. Павле, ти не візьмешся за це?

— Можна.

Щоб менше було розмов, Турчин перестрів Івана по дорозі з роботи, у сквері, де було мало людей — сквер лежав майже на околиці містечка. Крокував Пилипчук швидко, ніби когось наздоганяв чи його наздоганяли, не оглядався, був у добре поношеному костюмі, стоптаних черевиках, днів два-три неголений. Появі оперативника не здивувався. Відповів на привітання.

— Присядемо?

Пилипчук ступив до лави, що стояла під гіллястою липою. Як сідав, ледь чутно зітхнув.

— То з чого почнемо?

Хлопець знизав плечима.

— Ви що, не бажаєте зі мною розмовляти?

Пилипчук в'яло повернув голову. Обличчя його було зім'яте, пухле, як у людини, котра погано спить і багато п'є.

— Про що мені з вами говорити?

— Хіба нема про що? Невже ви думаєте, нібито ми повірили вашій баєчці, що ви лиш перепродували крадене? А чи сподіваєтеся, що зі смертю Товкача все притихне?

Пилипчук пересмикнувся.

— Ви думаєте, то я?

— Ні. Я допускаю зовсім інше: ви могли б легко бути на місці Товкача. Та й зараз… Я не збираюся вас залякувати, але мушу сказати: така небезпека над вами висить, бо не вся злочинна група, яка діяла на комбікормовому заводі, арештована. І не арештована тільки тому, що не можемо виставити проти них вагомі факти. Тут ви нам могли б допомогти.

— Але я не крав.

— Не треба, Пилипчук. Ми вас теж поки що не арештовуємо… Хочу сказати: ви приховуєте дуже небезпечних злочинців. Боюся, що на Товкачеві вони не зупиняться, а тому й кажу: ви зробили правильно, перевівшись на денну роботу, І все ж, будьте «бережні. І не думайте тікати, бо цим тільки ускладните свою вину. Пам'ятайте: ви дали підписку про невиїзд.

Пилипчук сидів ніби скам'янілий.


56

Через півгодини після зустрічі з Пилипчуком Турчин уже був у райвідділі.

— Ти й справді віриш у те, що Пилипчук щось знає? — Сивокінь стомлено прикрив очі припухлими од недосипання повіками.

— Пилипчук знає більше, ні я; знав Товкач.

— Чому ж тоді прибрали Товкача?

— Бо він шантажист. До того ж Товкач був упертий, нахрапистий, а саме такі далі власного носа не бачать. Цим і небезпечні.

— Якщо ти такий упевнений у вині Пилипчука, то чому він досі на волі?

— А ти хіба не упевнений?

Сивокінь замислився. Питання — злочинець Пилипчук чи ні — його мучило відтоді, як хлопця доставили в міліцію з краденими речами. Спочатку шальки терезів хиталися, тепер от тягнуть тільки в один бік — злочинець. А слідчому цього не хотілося, було до болю шкода хлопця, до якого доля була і так немилостивою.

— Що тобі сказати… Якби був певний на всі сто, вже давно написав би постанову на арешт і пішов з нею до прокурора. Не гнівайся, Павле, але де дінешся від правди: з Пилипчуком у нас усе грунтується на емоціях, здогадках. А от фактів… З ними бідненько. Ми й досі не знаємо, де він був із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня, його чи не його машина стояла о третій ночі на вулиці.

— Мушу тебе засмутити. Коли вже Яківчук із своїми чисельними помічниками нічого не може зробити, то махни рукою. Треба спробувати дістати його з іншого боку, як ото ти вчинив із Нужним і Самійленком. Треба шукати вбивцю. Я перекопаний: він знає другого злодія. І не тільки знає, а й мас потрібні факти.

— Перед твоїм приходом із приводу цього ми зі Скрипкою обмінювалися думками. Дійшли до старої версії — вбивцю треба шукати серед трійці: Степан Нужний, Самійленко і Дерев'яний. Нужний має залізне алібі, Самійленко — теж. Зостається Дерев'яний.

— А щоб поговорити з його дружиною? Вона останнім часом ходить як у воду опущена…

— Поговори. Тільки чи матимеш од того користь? Я оно з дружиною Власюка разів п'ять бесідував. А толку? Хіба ж вона не знає, в чию іще кишеню падали колгоспні гроші? Зна-ає. Шофер, який возив продавати картоплю на південь, засвідчує, що виручку віддав їй. А ще він стверджує, що вона ним кілька разів, як збиралися їхати в район, передавала чоловікові заклеєний конверт, у якому, безперечно, теж були гроші. Невже вона не знала, кому вони призначені? А от — ні пари з вуст.

— Сподівається, що той, хто отримував ті конверти, виручить.

— Про це й бухгалтер заявила. Однак далі цього не пішла. Тільки… хіба начальник відділу обліку та перевірки райсільгоспуправління так уже багато важить?

— Чому — він?

— Бо то ж його ревізори замість того, щоб роботу робити, горілку біля річки хлебтали. І це вже навіть тоді, як ревізія була призначена нами.

— Так-то воно так. Тільки я, грішним ділом, думаю, що тут не обійшлося без самого начальника райсільгоспуправління. Мені здається підозрілим, що його дружина так настирливо хоче зблизитися з моєю Любою, зі мною… Навіть обіцяла Любі посприяти з квартирою… Підозрілими є її натяки на те, що я не вмію жити…

— Але ж ти цієї справи не ведеш?

— Зате дружу з тобою.

— Не забувай, Павле, що… А втім, може, тобі й справді клюнути на вудочку, що закидає дружина однофамільця Власюка — начальника райсільгоспуправління.

— Тоді доведеться втягувати й Любу, а я цього не хочу. Досить того, що вже кілька разів я вдавався до її допомоги.

— Вона в тебе зразкова дружина міліціонера. Так що обмізкуй цей варіант, бо я, зізнаюсь, теж не зовсім вірю ревізорам. А зараз, — слідчий глянув на годинник, — приведуть на допит Власюка. Мопсе, подивишся іще раз на цього птаха?

Власюк зайшов до кабінету. Обличчя бліде, гостро повипиналися вилиці, в густій русій чуприні сріблилася сивина. Слідчий запросив сісти й одразу спитав:

— Щось надумали?

Власюкові випалені болем шлунка губи ледь помітно ворухнулися, права рука потяглася до кишені й безвільно впала на півдорозі. Сивокінь, поглядаючи на Павла, мовчав, але той не збирався втручатися в допит, і слідчий провадив далі:

— Якщо не хочете говорити ви, тоді почну я. Найперше — скажу: як не викручувалися, а комбінацію з тільними коровами врешті ми відгадали. До слова, серед осіб, які здавали худобу на відгодівлю, за півтора року двічі зустрічається й ваше прізвище. Сподіваюся, не станете заперечувати, що ніяких бичків ви не здавали, бо у власному господарстві, крім свиней та курей, більше нічого не тримали. Чи, може, помиляюся?

Власюк, не підводячи голови, промовив одними губами:

— Не тримав.

— Може, заразом дасте відповідь і на друге запитання: ті бички були платою за постачання тільних корів?

— Я вже не пам'ятаю…

— Склерозом ніби не хворієте, щоб забути. І гроші ніби немалі, біля двох тисяч. Будемо вважати, що вони осіли у вашій кишені. Чи, може, з кимось поділили?

— Грошей тих не бачив, — голос у Власюка був хрипкий, немов застуджений.

— А хто їх отримав? Чого мовчите? І скільки вже будете тягнути на свою голову злочинів? Сподіваєтеся, що вас виручать? Так цим ілюзіям пора б уже розвіятись. Ніхто вам не допоможе. І ніщо не допоможе. Крім вас самого. Той, хто штовхнув вас на злочин і з ким ви ділили крадене, навіть не скаже вам спасибі. Зрештою, якщо не хочете подумати про себе, подумайте про свою дружину, доньку, про батьків своїх подумайте — людей чесних і порядних. У батька вашого серце хворе… А ви на що перевелися? Сивіти почали… Зосередьтесь на мить і гляньте у своє майбутнє. Хто, ну хто довів вас до такого? — слідчий говорив запально, обличчя його напружилося, від недавньої утоми не лишилося й сліду.

Але Власюк був незрушний.


57

На комбікормовому заводі було сорок вісім вуликів. Облік меду вівся погано. Навіть пасічник не міг точно сказати, скільки його викачувалося.

— Моє діло яке? — говорив. — Щоб наші бджоли були справні, справно мед носили, і щоб мені справно платили заробіток. Все інше — діло начальства.

За свідченням сторожа, найчастіше по мед приїжджала головний бухгалтер заводу Марія Самійленко. Вивозили з пасіки бідонами. Марія те спочатку заперечувала, казала, що коли й брала зрідка, то слоїками, а не бідонами; та згодом, як виставили свідків, котрі бачили, як минулого літа ставили в машину, на якій вона приїхала, бідон і відрову каністру (те ствердив і Пилипчук), зізналася, що так воно й було. Тільки собі взяла каністру, а бідон чоловік увечері на власній машині відвіз Дерев'яному. Той цього не визнавав. Виникла потреба в очній ставці.

Спочатку в кабінет привели Самійленко. Від колишньої пишної молодички зосталися лише великі сірі очі, і дивились вони на світ не злякано і не приречено. Нічого в цих не змінилося й тоді, як упевненим кроком зайшов Дерев'яний. По своєму колишньому головному бухгалтеру лиш ковзнув поглядом і, привітно всміхаючись, звів його на слідчого. Дізнавшись, чого від нього хочуть, спохмурнів:

— Маріє Дмитрівно, ну, для чого ви так? Хіба ж ви мені колись привозили мед, та ще й цілий бідон? Нащо мені стільки? Що я — ним торгувати мав? Я й тут проявив сліпоту, службове недбальство. І все тому, що у господарських питаннях розбираюся погано, тому й крутили ви мною, як хотіли. За це мене, звісна річ, по голівці не погладять. Але ж ви на мене таке звалюєте… Негарно так, Маріс Дмитрівно, дуже негарно. — Мова Дерев'яного лилася спокійно, кожне його слово, кожний порух губ і брів виказували певність у собі, у своїй правоті, і не помічалося в цьому награності — одна гола правда, більше нічого. Самійленко слухала його мовчки, але в її очах зачала прохоплюватися злість, а згодом і ненависть. Як Дерев'яний скінчив говорити, слідчий не поспішав із новим запитанням, сподівався, що ненависть жінки прорветься назовні. Проте вона не подавала голосу.

— Як я вас зрозумів, — обережно заговорив слідчий, — ви, товаришу Дерев'яний, до розкраденого меду зовсім не причетні?

— Чому ж, — зам'явся директор, — я вже говорив: проявив недбальство, більш ніж треба довіряв підлеглим. Ну, і сам, траплялося, простягав руку… Інколи брав якийсь там кілограм. А щоб пудами… Вибачте, але це наклеп.

— Дозвольте, але ваш колишній шофер теж про це говорить.

— Знайшли кому вірити. Коли в Пилипчука вистачило совісті продавати вкрадене Товкачем у мене шкіряне пальто, то від нього можна чекати чого завгодно.

— А вам не здається, що він і Товкач вас усіх трьох обікрали?

— Здається. Чому ж, — спокійно сказав Дерев'яний. — Тільки якби так, ви вже знали б. Он які справи порозкручували. Під моїм носом таке творилося. Зграя, можна сказати, орудувала, і я не бачив. А ви раз-два — і все розкрутили.

— Не все, не все, — м'яко обірвав слідчий. — Головне — попереду. Та давайте розберемося до кінця з тим медом. Отже, ви заперечуєте, що торік, десь у кінці червня або на початку липня, громадянка Самійленко, колишній головний бухгалтер комбікормового заводу, завезла вам додому бідон меду?

— Заперечую.

— І раніше ніколи не завозила?

— Ніколи.

— Самійленко, що ви на таке скажете?

Жінка не озивалася. Вона пильно, з холодною рішучістю дивилася на Дерев'яного, здається, хотіла стрітися з його очима, але він уникав того.

— Громадянко Самійленко, ви що — відмовляєтеся від своїх попередніх показань?

— Ні, не відмовляюся, — твердо відказала. — Возила я йому мед. І не тільки йому.

— Маріє Дмитрівно, у вас є совість чи нема?! — Тепер уже Дерев'яний ловив її погляд. — Самі тонете, то для чого інших, безневинних топити?

— Я вас топлю? Може, ви мене вже втопили.

— Маріс Дмитрівно!

— Що — Маріє Дмитрівно? Що, я вас питаю? — Голос Самійленко починав тремтіти, ненависть в очах танути, захлинатися в душевному болі. — Йди в тюрму, Маріс Дмитрівно, добро твоє, Маріє Дмитрівно, буде конфісковане. А я, як був директором, так і буду. Не будеш! Чуєш: не будеш! Зі мною підеш!

— Що вона говорить? Що вона говорить? — Дерев'яний благально дивився на слідчого. — Ви повинні… Ви мусите…

— Що — мусите? Рота мені заткнути? Не заткнете! Тепер ніхто не заткне! Годі! Всі пропадом пропадіть — і ти, і Нужний. Це ви… ви скалічили мені життя. І ніхто мене вже не виручить. Ніхто. Господи, де був мій розум? Де він був, господи?

Дерев'яний підхопився на ноги.

— Товаришу слідчий, це наклеп! Я протестую! Протестую. Прошу записати. І прокурора… Негайно викличте прокурора. Вона не має права. Де факти? Це голий наклеп.

— Спокійно, громадянине Дерев'яний, — з притиском мовив Сивокінь. — У всьому розберемося.

— Беріть папір і записуйте, — владно наказувала жінка. — Тільки щоб він, — кивнула на зблідлого Дерев'яного, — звідси не вийшов, бо може нашкодити.


58

— Ото дав клас, так дав: за одним махом розставив усі крапки над «і», — щиро радів удачі товариша Турчин.

Сивокінь сидів за столом, зіперши голову на руку, дивився на Павла крізь примружені повіки і поволеньки смоктав цигарку. Коли дотліла, погасив у попільничці недопалок і втомлено сказав:

— Якщо по правді, то я на таке не сподівався…

— Чому? Все до того велося. Спрацював, так би мовити, діалектичний закон: кількість перейшла в якість.

Вину Дерев'яного довести було неважко, аби й на небо ліз, доказуючи свою непричетність до злочину. Його викрили не тільки показання Самійленко, а згодом і Нужного, але й бухгалтерські документи, які Самійленко завбачливо приховала від ревізії. Дехто свою частку краденого отримував із рук Дерев'яного або Самійленко. Свідків, безперечно, при цьому не було.

І тут у великій пригоді слідству стала завбачливість Степана Нужного: коли покровителю злочинців, начальнику райсільгоспуправління Пилипу Власюку на його п'ятдесятиріччя дарували імпортне шкіряне пальто, він запропонував під підкладку імпортного шкіряного пальта підшити шматок матерії, на котрім вишити: «Нашому благодійнику і покровителю». Там було перераховано всі речі й гроші, що отримував «благодійник» від комбінаторів. Ніякого підпису не було, зате Нужний розказав, які слова і якою заполоччю вишито.

До «благодійника» прибули з обшуком пізнього вечора. Він уже повернувся з роботи, був одягнений у чорний елегантний спортивний костюм. Худорлявий, підтягнутий, рухливий, обличчя ледь видовжене, без зморщок, сірі очі гострі, проникливі, хоча русявий чуб негустий, крізь м'яке волоссячко просвічувала лисина. Оперативників зустрів холодною усмішечкою..

— Як я зрозумів, ви до мене з обшуком? — підвів рідкі брови. — А ви знаєте, хто я?

— Знаємо, — спокійно сказав слідчий. — Ось постанова. Прошу ознайомитися.

Читав п'яте через десяте або й зовсім не читав, а лише втупився поглядом у написане, щоб у такий спосіб зосередитися, взяти себе в руки. Коли одірвався від паперу, був, як і раніше, спокійний, самовпевнений, хіба що в очах змигувала тривога.

Зайшов Яківчук із понятими, і Сивокінь розпорядився починати обшук.

Перша шафа, яку відчинили, була, як бочка огірками, | забита дорогою імпортною одежею. Те ж саме було і в другій, і в третій. Шкіряні пальта — три чоловічі і чотири жіночі — були у четвертій. Знімаючи їх, Сивокінь відчув, як тіло виповнюється гарячим тремтінням: а що, коли ярлика нема? Заглянув під підкладку одного пальта… Ярлик був у другому. Слідчий обережно, тильною долонею витер із обличчя піт і посміхнувся:

— Ось такі, значить, пироги…

Якусь мить дружина Пилипа Власюка стояла нерухомо, здавалось, і не дихала, потім глипнула на чоловіка. Той ухопив тонкими, збілілими губами повітря, яке нараз для нього стало ватяним, і залементував:

— Це шантаж! Ви не маєте права! Я скаржитися буду! Я зараз… Прокурору… Не дозволю…

— Можна й прокурору, чого там, — мовив слідчий і не втримався від іронії: — Поки ви з ним переговорите, я напишу постанову про накладання арешту на ваше майно.

— Як… це?! За якими законами?!

— У постанові усе буде сказано.

Пилип Власюк рішучим кроком підійшов до телефону, взяв трубку, проте дзвонити не став, лиш пригрозив:

— Ви мене ще запам'ятаєте!

Із Пилипчуком також великого клопоту не мали. Самійленко та Нужний, а згодом і Дерев'яний дали показання. Коли Пилипчук попався в Києві і оперативники воднораз вийшли на Товкача, останній (втрачати йому було нічого) зустрівся зі Степаном Нужним, зізнався йому, що то вони, Товкач і Пилипчук, обікрали квартири, і пригрозив: «Якщо ви зі своїми зв'язками не відведете од нас біди, я викрию ваші махінації з худобою. Нам за квартирні крадіжки дадуть по шість-сім років, ми повернемося з тюрми й знову будемо шоферувати, а вам розмотають усю котушку…» Виручателів не знайшлося, тоді й умовили молодшого Нужного взяти на себе вину. За кожний рік перебування в тюрмі обіцяли платити по три тисячі — кожен по тисячі.

Пилипчук не опирався. На першому ж допиті він зізпався у квартирних крадіжках, сказав, що задум цей прийшов першому в голову не Товкачу, а йому. І відбитки від ключів сам зробив, і вівчарки Нужного та Дерев'яного сам повбивав. Речі Самійленків перевезли УАЗом, речі Нужного — машиною Товкача; частину речей Дерев'яного теж перевезли УАЗом, решту перенесли в руках.

— Ми сподівалися взяти у них золото, гроші, — говорив Пилипчук. — Але, видно, добре ховають. Звідкіля в них золото? Скупляють же. Кожного разу, як тільки бували в Києві, Дерев'яний бігав по ювелірних магазинах. Я на власні очі бачив, як він за один перстень заплатив аж три з половиною тисячі карбованців.

Совість Пилипчука не мучила:

— Ми в держави крали чи в людей, які добро нажили горбом? Ми відбирали у злодіїв… Як отой чоловік із кінофільму «Бережись автомобіля»…

— Той, із кінофільму, до речі, виручені гроші відсилав у дитячі будинки, а ви хотіли пустити на купівлю власного автомобіля.

— Більше не взяв би і копійки.

— Теж відправляли б у дитбудинки?

— А що? Відправив би.

— А Товкач?

— Я з ним про це не говорив. Не встиг.

— Зрозуміло. Отже, ви знали про комбінації, які творяться на заводі?

— Шофер знає чи не все про свого начальника!

— То чи не краще було б заявити в міліцію, прокуратуру чи в інші органи?

— А я заявляв. Аж три анонімки написав у вищі інстанції. Тільки всі анонімки переадресовували На райсільгоспуправління. А тамтешні ревізори замість того, щоб перевіряти, з Нужним старшим горілку біля річки пили.

На питання, що він може сказати про Дерев'яного, Нужного та Самійленко, Пнлипчук мовив:

— То все паскуди. Один одному за гроші можуть горлянки перегризти. Самійленко, правда, трохи не така. Вона крала й оглядалася. А Дерев'яний і Нужний — то справжні вовкодави. Мене всі калимником вважають. А ніхто не знає, що на ті калими мене посилав Дерев'яний. Вирученими грішми я мусив із ним ділитися. Він навіть таксу встановив, скільки і на яких дорогах я повинен брати. Якщо я брав менше чи не набирався повний комплект пасажирів, то віддавав йому гроші зі своєї пайки.

Складніше було з убивством. Самійленко в рахунок не бралася. Мали алібі брати Нужні. Не було його лиш у Дерев'яного, до того ж, він тоді увечері, яи сталося вбивство, кудись їздив «Ладого». Отож підозра впала на нього. Його було арештовано (поки що за махінацію худобою), зброю й набої вилучено і відправлено на експертизу. Сам Дерев'яний клявся, що Товкача не вбивав, а того фатального вечора їздив до своєї давньої коханки, ім'я якої не видасть і під кулеметом — хай хоч тут зостанеться чистим перед дружиною. Машини Дерев'яного біля ставу чи близько від нього ніхто не бачив.


59

— Кепські ваші справи, Власюк, — Сивокінь співчутливо дивився у змучене хворобою і душевними муками обличчя. — У вас був один шанс пом'якшити свою провину — у всьому зізнатися, назвати усіх своїх спільників по злочину, але ви цим не скористалися. Тепер пізно: ваш однофамілець, начальник райсільгоспуправління, тепер уже колишній, арештований.

Власюк тільки кліпнув очима і посміхнувся:

— Так я вам і повірю…

— А колишній ваш головний бухгалтер повірила. Вона все, що знала, розповіла про свого колишнього начальника. Ніхто вас не виручить. Зв'язки, про які вам однофамілець Власюк наплів, — то міф. Не заперечую: він зустрічався з багатьма впливовими особами, декого навіть пригощав біля річки, до речі, за ваш рахунок, але ж тоді у нього не було на лобі написано, що він злочинець. Я теж із ним зустрічався, правда, не біля річки… Ось так, громадянине Власюк, не скористалися ви шансом… Останнім.

Губи Власюкові зворухнулися, очі зволожилися, він заплющив їх.

— Я не хотів. Я не сподівався, що цим скінчиться… Я думав… А, та що казати! — махнув рукою, опустив голову.

Сивокінь перечекав, поки він трохи заспокоїться, і заговорив:

— Хоч розкажіть, з чого і як усе почалося?

Власюк заговорив, у голосі — душевний біль, гірка, невигойна туга.

— Десь місяців шість після того, як мене обрали головою, до мене приїхав мій однофамілець Пилип Федорович і сказав, що до району прибуває високе начальство і для пригощання треба сто карбованців. Попередив, що на таке діло дають усі голови колгоспів. Гроші я тоді віддав свої. Згодом попросив у начальника «бобика». Він знову почав грошей вимагати, цього разу вже чотириста карбованців: треба, мовляв, дати комусь «на лапу». Я спитав його: «Де я стільки візьму? Якщо зі своєї зарплати — що скажу жінці?» А він мені: «Думай. На те ти й голова, щоб думати…» Ну, я тоді загнав трохи деревини. З тих пір все й почалося… Давав йому і собі… брав. До цього підключив і головбуха, самі розумієте, без неї не можна було. Правда, вона не про все знала. Приміром, про картоплю, яку ми відправляли машинами на південь… Пилип Федорович повчав: менше знатиме — менше матиме, і нам більше дістанеться. Мене, знаєте, брав страх, але Пилип Федорович заспокоював: не бійся, казав, у мене скрізь друзі, виручать. А його виручали тільки його ревізори: вони все закривали. І хто знає, може, все так і продовжувалося б, якби я не порекомендував обрати головою ревізійної комісії агронома по захисту… Ви ж знаєте його: здавалося, мухи не скривдить, буде робити те, що я накажу. А він… таке завернув… А ще Пилип Федорович пообіцяв, коли його заберуть «вище», то мене порекомендує на своє місце.

— Ви не цікавилися, хто ще з голів колгоспу давав гроші Власюкові — на пригощання чи там на те, щоб віддячити комусь за придбану техніку…

Власюк жалібно подивився на слідчого.

— Але ж це і їх тоді…

— Якщо вони займалися тим, що й ви, то і їх. Коли ж давали з власної кишені… До слова, що він казав товаришам, які не хотіли давати грошей? Може, чимось погрожував?

Власюк вагався, перш ніж заговорити.

— Сусід мій, із колгоспу «Правда»… Ви знаєте, що те господарство теж відстале. Кров із носа потрібні були екскаватори, просив того ж Пилипа Власюка, а він не дає, каже: «Я своїх грошей на тебе викидати не буду». Так ото довелося голові впиняти з власної кишені двісті карбованців і вручити Пилипу Федоровичу… Після цього господарство отримало екскаватора.

— Якщо все було так, як ви кажете, то вашому колишньому сусідові, може, нічого не буде. Ну, а ще в кого він вимагав грошей?

— Ходили чутки, що багато брав у голови колгоспу імені Дзержинського. За те й свиней, які там здихають сотнями, списував, і машини його родичам давав без черги, і техніку нову — теж поза чергою… Про інших не чув. Таке, знаєте, не лежить на кінці язика.

— Із міжколгоспним відгодівельним пунктом теж Власюк звів?

— Він.

— За ті дві телиці, які буцімто ви здавали на комплекс, ви й справді грошей не отримали?

— За ті дві — ні. Всі до копієчки віддав Пилипові Федоровичу. Він тоді весілля справляв одразу обом дочкам, то потрібні були гроші.

Віктор Власюк відповідав на всі запитання, які цікавили слідчого. Про пом'якшення своєї вини він навряд чи думав: був певен — шанс упущено. Коли його вивели, Сивокінь довго міряв кроками кабінет од дверей до вікна (цю звичку перейняв у Турчина) і все думав, думав, ніяк не міг збагнути психологію таких людей, як Пилип Федорович Власюк. Все у чоловіка було: висока посада, авторитет, добрий заробіток, поговорювали навіть про висунення на вищу посаду, а він усе проміняв на шкіряні пальто, дублені кожухи, золоті персні — одне слово, на барахло.

За цими роздумами й застав Сивоконя слідчий прокуратури Скрипка.

— Фінішуємо? — бадьоро підморгнув гість.

— Збираємося, — відказав і спитав про інше: — А як у вас?

— Та ніби вже близько: маємо висновки судово-балістичної експертизи. Можете познайомитися, — Скрипка поклав перед Сивоконем папку. — Експерти проробили велику роботу, і все ж, зваживши на те, що ми мали справу із гладкоствольною зброєю, не беруться категорично стверджувати, що Товкача вбито саме з дробовика Дерев'яного. А от що з рушниці такої моделі, то це так. І тут, друже мій, заковика: чортова дюжина мисливців мас такі рушниці. Ні з ким із них Дерев'яний у контакті не був, але… Сам знаєш, чого варте в нашому ділі це прокляте «але»!

— І в мене є це прокляте «але», — не втримався, аби і собі не поскаржитись, Сивокінь, тільки відразу й спохопився: — І що ж ви збираєтеся робити?

— Оце й прийшов до вас порадитися. Ви ж, так би мовити, у курсі всіх тонкощів. Заглянув до Турчина, а його нема, то я до тебе…

— Вже й не знаю, що вам порадити? — задумливо мовив Сивокінь. — Може, спробуйте поговорити з дружиною Дерев'яного. Кажуть, вона порядна жінка. І хай би це зробив Яківчук. Вона навчає його дітей, давно знають одне одного. Яківчук зараз у райвідділі.

Яківчук, що на нього було не схоже, спробував відмовитися:

— Не з руки мені… Хай би хтось інший. Не вийде в мене з нею розмови.

І справді, Яківчук почував себе перед дружиною Дерев'яного так, ніби чимось завинив перед нею. Його та слідчого прокуратури вона стріла блідою, змученою усмішкою.

— Ви, того, Катерино Павлівно, пробачте, — тупцював Яківчук. — Вам і так зараз важко, а тут іще ми… Але ж треба… Служба така, як мовиться, — дільничний благально подивився на Скрипку, але той і не збирався приходити йому на допомогу. — Так ото кажу, служба… Вас містечко знає, шанує, а тут таке… Але тінь на вас не впаде…

Катерина Павлівна глянула на Яківчука сухими очима.

— Не треба, Дмитре Яковичу… Я знаю, що вас цікавить. Мій чоловік того вечора, коли був убитий шофер, крадькома від мене зняв зі стіни рушницю і кудись поїхав машиною…

— І на цьому спасибі, — схилив голову Яківчук.

— Не треба, Дмитре Яковичу… А тінь на мене таки впаде… Мусить упасти. — Очі вчительки були й далі сухі і якісь незрушні, ніби мертві.

Надворі Яківчук зняв форменого кашкета, витер змокрілу голову.

— Ух, ніби купу гороху змолотив… — І, глянувши на годинник — Товаришу Скрипка, ви не підкинете мене до райвідділу? Начальник збирає оперативну групу, яка займалася цією справою. Аналіз нашої роботи буде робити чи подяки виносити… Лихо його знає.

— Ну як він, новий начальник?

Яківчук трохи повагався.

— Як і багато хто із молодих: де перегинає, де недогинає… А в цілому нічого, працювати з ним можна.


ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги