Понтиїзм. Казки кінця світу

Ідоли

Скажу відверто: людина — тварина паскудна і недовговічна, — Карл Михайлович полюбляв уразити клієнта завченим текстом. Обкатані схеми переконання ніколи не хибили. Всі 12 проєктів, реалізованих його фірмою «Ідоли і Ко», починалися саме так: зі стислої вступної лекції, що розкривала «філософію його діяльності та вносила концептуальну ясність», як навчали його на вечірніх курсах «Як стати топ-менеджером і не піти на дно».

— Людина мріє вкарбуватись у пам’ять. Лишити слід. Методи для цього не важливі. Важливе лишень устремління в безсмертя. Після смерті людям ставлять пам’ятники. Кому — на площах і скверах, кому — на кладовищі. Людина хоче бути відбитою в граніті або відлитою в бронзі. Приблизно цього вона прагне і за життя — мармуру і золота.

Карлу Михайловичу двадцять п’ять, хоча на вигляд йому ледь не всі тридцять п’ять. Статечності й монументальності його постаті додають черевце та ім’я, яке він ненавидів усе життя.

Коли Карл Михайлович був підлітком і страждав через прізвисько «Карла-Марла», він уявляв свою передсмертну записку: «У моєму імені прошу винити мою бабцю — фанатку Карла Маркса і мамцю — фанатичку шоколадної фабрики ім. Карла Маркса».

— Кожен із нас свідомо чи несвідомо творить власний культ, — тепер же, будучи директором і поки що єдиним працівником своєї фірми, Карл Михайлович дуже цінував своє ім’я, яке ніби вивищувало його над іншими і натякало, що він має нерозривний зв’язок із минулим, з історією.

— Все починається з вашої айдентиті, — Карл Михайлович зробив паузу, — цебто ідентичності. Хто ви? Звідки прийшли? Чого прагнете? А головне, — що можете запропонувати на ринку людських взаємин? У чому ваша унікальність?

Карл Михайлович зробив іще одну паузу, театрально добираючи слово.

— Як то кажуть, у чому ваша фішка? І якщо вже розвивати цю думку, то як ви зумієте розіграти свої фішки за великим гральним столом історії; коли на кін поставлено ваше життя і репутацію.

Карл Михайлович ніде насправді не зміг навчатися. Кулінарний технікум, служба в армії, заочний факультет психології провінційного вишу, курси риторики, книги «Як досягти успіху?», «Сучасна філософія за 30 хвилин» і «Як зайнятися тантричним сексом із мізками вашого клієнта за 30 днів» склали необхідні «університети» майбутнього директора. Карл Михайлович півроку попрацював в офісі. Чого він там навчився, так це того, що кожен прагне більшого, мріє про оповитий серпанком успіху і статку статус, рак амбіцій згризає і випалює першого-ліпшого зсередини. Лишалося тільки придумати, як випустити на волю ці лихі інстинкти.

— Наші послуги — це вінець розвитку кар’єри нашого клієнта, найвища віха його поривань. Наша фірма — це буквально місток, ланка в ланцюгах майбуття. Від сьогоднішньої розмови до вічності лише один крок.

Спершу Карл Михайлович думав податися в піар-менеджери та розкручувати різних «бабуїнів», як він подумки називав майбутніх клієнтів. Але виявилося, що для старту необхідний хоча б якийсь досвід, втілений у портфоліо, яким можна було би похвалитися перед клієнтами. Потім він вирішив допомагати юним талантам, просуваючи їх у телешоу талантів і співаків. Знову виявилося, що без зв’язків він може тільки тримати чергу для своїх клієнтів. «От бабуїни», — махнув рукою Карл Михайлович і заліг на дно.

— Життя клієнта поділяється на два етапи: життя до «Ідоли і Ко» і після зустрічі з нами. Покращення своєї карми за рахунок піар-технологій і створення позитивного телевізійного образу на каналах, що належать самому клієнтові — це тільки підготовча фаза нашої роботи. Ми — найкраща інвестиція вашого капіталу симпатій пересічних громадян. Адже те, що є в їхній пам’яті, — ніщо порівняно з нашими пропозиціями. Що викарбується в пам’яті, те можна легко забути. Що викресано з граніту, не забудеться ніколи, — Карл Михайлович помітив тінь нетерпіння на обличчі клієнта і зрозумів, що трохи затягнув вступну частину.

На дні, переливаючи в себе десятки літрів пива, Карл Михайлович в якусь осяйно-пісуарну мить зрозумів, що він може бути каналом. Як він є каналом для оброби пива і лише тимчасовою зупинкою на шляху рідин. Так само він може бути фільтром для багнюки соціальних амбіцій. Він навіть хотів назвати фірму «Країна у багні», пишаючись неймовірною широтою асоціацій, закладених у такій скандально-провокативній назві. Знадобився ще цілий місяць, аби припинити дослідження дна і нарешті виплисти на поверхню. Ще півроку пішло на те, щоби відмовитися від епатажної назви. І знадобився ще один рік, щоби знайти першого клієнта.

— Еволюція наших проєктів уповні відображає барвистість спектру наших послуг.

Карл Михайлович увімкнув проєктор, ціна якого дорівнювала гонорарові за останній реалізований проєкт. На моніторі з’явився перший слайд презентації:

— Це наш пілотний проєкт, реалізований півтора року тому. Концепція полягала в тому, щоб увічнити пам’ять про тяжкі страждання, — Карл Михайлович спробував завчасно зімітувати драматичну інтонацію, та сил уже не було, бо робочий день уже давно скінчився, — тяжкі страждання Володимира Лисака, відомого в засобах масової інформації як Вовчик Лисий, — з’явився наступний слайд, — Володимир Володимирович хотів увічнити свої страждання у стінах рідної школи. Перед вами урочиста мить відкриття меморіальної таблички просто перед входом.

На третьому слайді прочитувався напис: «Тут учився і проходив школу життя гідний син нашого краю Вов. Вов. Лисак».

— Наша компанія перебрала на себе розроблення концепції таблички, написання прес-релізу, піар-підтримку і, звісно, розв’язання адміністративних питань з керівництвом школи…

Карл Михайлович поморщився, згадавши раптом страх, який наганяла на нього голена довбешка Вовчика Лисого — бізнесмена, чия підпільна імперія нашого краю починалася з торгівлі турецькими светрами і шкірянками. Їх було ввезено стільки, що, здавалося, іншого мотлоху народ просто не мав змоги придбати. Або й не хотів. Саме в ті роки Вовчик став Вов Вовом і почав входити у ширші кола соціального пекла. Знайомство з іншими авторитетами дало йому поштовх до зародження думки, що варто було би подумати про майбутнє.

— Меморіальний знак, виконаний на замовлення з елітного єврограніту, був ексклюзивно доставлений з-під Гродного. Клієнт укомплектував школи комп’ютерним класом і погодився щороку головувати на конкурсі краси «Міс Чарівність Нашої Школи» у міні-альма-матері.

Карл Михайлович із задоволеною посмішкою згадав і свій перший комп’ютер, отриманий як гонорар. Але наступної миті у пам’яті майнув спогад про нещодавній скандал, яким закінчився останній конкурс «Міс Чарівність» — Лисак зґвалтував не тільки міс, а й двох віце-міс, після чого знову опинився під слідством, як під звично дірявою парасолею, яку не в змозі ані викинути, ані полагодити.

— Дуже швидко наші аналітики зрозуміли, що варто зробити новий крок і представити інноваційну бізнес-пропозицію. Звісно, наша еліта пройшла етап зацікавлення своїми розлогими дубовими генеалогічними деревами. Панство збудувало фамільні маєтки, шляхта стала панами і серами, маючи в офісах тисячі рабів. Настав новий час. Час вічності, — на проєкторі з’явилася нова презентація.

— Ось кілька проєктів, що їх ми реалізували останнім часом, — зауваживши нетерпіння клієнта, Карл Михайлович почав говорити швидше і скорочувати завчені блоки. — Отже, серед наших найважливіших проєктів варто відзначити такі…

Карл Михайлович озвучував слайди портфоліо. Вони зображували не стільки варіативність ідей та їхню масштабність, скільки ілюстрували поступове зростання креативних амбіцій самого Карла Михайловича, який, мов чорна діра, всотував бажання клієнтів. Він розповідав про розписи у храмах, коли, залежно від розміру гонорару, клієнтові випадав шанс бути викарбуваним на іконах або розписах храмів.

Також він згадав одного клієнта, який поставив собі пам’ятник у середмісті, і як молодята фотографувались у нього на колінах, називаючи його Папою. Карл Михайлович тільки змовчав про те, що нині застрелений Папа вже не потребує пам’ятника на цвинтарі — його перенесуть із середмістя на могилу. Економія та урізання сімейного бюджету. Вибач, Папо.

Інший, колишній військовик, зажадав надати риси свого обличчя всім пам’ятникам невідомому солдатові в області, «щоб у мене завжди були свіжі квіти у вазонах», — наказував він Карлу Михайловичу.

Скоромовкою директор «Ідоли і Ко» згадав про численні та напрочуд бюджетні рішення, типу присвоєння університетам, школам, лікарням, дитсадкам свого імені, або, приміром, відкриття меморіальних кімнат чи комплексів. Як цілком очевидне і не гідне навіть серйозної розмови Карл Михайлович похапцем згадав про відкриття музеїв свого імені, де представлено дитячі іграшки, особисті речі та інший «архів становлення лідера нації». І вже як геть ефемерний варіант було згадано називання галактик, зірок, нових хвороб, синдромів і вбивчих вірусів іменем клієнта.

Усе це було лише підведенням до улюбленої частини Карла Михайловича — «контрольного філософсько-екзистенційного пострілу в голову клієнта», як він подумки називав цю частину у своїх уявних майбутніх майстер-класах для новачків.

— За умов, коли немає жодної певності у завтрашньому дні, коли не знаєш, що відфільтрує сито підручників новітньої історії, наша компанія пропонує клієнтам квиток у вічність. Ми викарбуємо ваше ім’я у граніті суспільної пам’яті. Про старих або немічних кажуть: «Однією ногою у могилі». Ми ж кажемо вам, що ви обома ногами у вічному майбутньому.

На цьому завчений текст закінчився.

Карл Михайлович полюбляв завершувати презентацію недомовками. Та він бачив, яке враження справила остання частина на мовчазного клієнта, і йому захотілося зімпровізувати:

— Е-е-е, сьогоднішня угода започаткує життя вашого імені після смерті вашого тіла. — Карл Михайлович зробив знічену паузу, жалкуючи, що взагалі знову почав говорити.

— Ну, залишилося тільки вибрати проєкт, підписати всі папери, сплатити половину гонорару як завдаток. Розрахунок в умовних одиницях згідно з курсом Нацбанку у день розрахунку. — Карл Іванович тягнув склади, згадуючи слова, які, вже давно не доводилося казати, бо останнім часом презентації так далеко не заходили. — Ну, ось, власне…

Клієнт, поблискуючи скельцями округлих окулярів, посміхався Карлу Михайловичу. Його відбілені зуби римувалися з білосніжною сорочкою. Піджак був трохи завеликим у плечах. Клієнт підвівся, Карл Михайлович схопився разом із ним. Клієнт махнув Карлу Михайловичу рукою, сиди-сиди, все нормально.

Клієнт підійшов до вікна. Там тягнулася довжелезна нічна вулиця, підсвічена світляками електричних ґірлянд.

Клієнт потягнувся до кишені піджака, Карл Михайлович затамував подих, не вірячи своєму щастю: «Ну, братіку, так іще не було, зразу чек, ні, зразу готівкою, необмежений бюджет, да, да, я тобі кажу», — пролітало стрічкою новин у його свідомості.

Клієнт витяг старий ошатний мобільний телефон, незрозуміло, як у піджаку могла ховатися така довжелезна антенна.

«Ага, бля, шоб із небесами связь тримати», — роздратовано і розчаровано майнуло у Карла Михайловича.

Клієнт натис єдину клавішу на телефоні та приклав слухавку до вуха. За мить він сухим голосом прошелестів:

— Іване, ідоли падуть.

Карл Михайлович отямився на брудній підлозі свого офісу. Першою була думка: «Таки треба, бляха, тут прибратися», наступним — мичання. Карл Михайлович лежав на підлозі. Рот заклеєно скотчем. Руки прив’язані до ніг. Директор нагадував покалічену химерну морську зірку, яка намагалася щось пробелькотіти, ніби забувши, що рота в неї немає.

За спиною Карла Івановича хтось ритмічно дзенькотів лопатою і тихо щось шепотів. За ритмом шепотіння він зрозумів, що то була молитва. Тієї миті щось страшно загуркотіло. Карл Михайлович сіпнувся і глянув на стелю — по ній розліталися фантастичної краси дзеркальні відблиски, як від дискотечної кулі.

Карл Михайлович, ніби розрубаний навпіл хробак, крутився на підлозі, намагаючись озирнутись і побачити, звідки такий галас. Він спромігся крутнутися, і побачив молодика, який дуже нагадував його останнього клієнта. Той був так само лисуватий, статечний, вбраний у білу сорочку, трохи завелику в плечах.

Молодик дивився на бетонозмішувач, обклеєний різнокольоровими скельцями дискотечної кулі, і щось шепотів, ворушачи губами.

Молодик повернувся до Карла Михайловича, усміхнувся йому і далі спостерігав за змішуванням розчину.

Карл Михайлович отямився від страшного болю. Молодик зірвав скотч із його рота, прихопивши разом із ним добрячий шмат бороди Карла Михайловича. Хлопець вставив медичну скобу між зубами напівпритомного директора, скобу з чималим отвором для гастроскопії, щоби він не ворушив щелепою. Великою дерев’яною ложкою молодик годував Карла Михайловича розчином, як оповиту неслухняну дитину. Розчин скрипів стравоходом, не давав дихати. Карл Михайлович відчував, як повільно з нього витікає життя.

Його не знайшли. Ні тоді, ні тепер. Можливо, колись у майбутньому, якщо віднайдуться нові безумці та спробують віднайти Кітеж або й кітчеву Атлантиду, вони знайдуть фантастично красиву відлиту з бетону скульптуру людини-зірки, що залягла на дно. І дивуватимуться, як пощастило зробити такий артефакт, не порожній всередині. І вклонятимуться людському генію, що віднаходив красу в буденному. І в бетонному.