Понтиїзм. Казки кінця світу

Судно

Лінива муха ледь-ледь сонно перебирає лапками на краю підвіконня. Промінці підрихтовують яскравими кольорами пошарпані шпалери і прогрівають старечі кістки тих, хто тут зібрався.

Пообідня пора — час світських бесід і пліткування. Всі плітки давно обговорено сотні разів, але склероз надавав свіжості новинам. Бабці незадоволено хитали головами, слухаючи про покинуту чоловіком доньку, про місцевого маніяка та, хитро примруживши очі, дослухалися до теревень Свєткі-лунатічки про викрадення інопланетянами. «Ох, вони й озорнікі, скажу я вам», — весело патякала вона, і баби порскали зі сміху, крутячи пальцем коло скроні.

Людям, у яких відсутня короткотривала пам’ять, завжди весело разом. Всі новини — нові, всі обрáзи і зради забуто. Бабці посміхаються одна одній і мружаться, дивлячись на сонце. Радіо «Ретро ФМ» зі своїм обмеженим репертуаром італійських і радянських шлягерів тільки додавало магічності дежа вю буденному склерозу. Радіо зі своїми постійними повторами пісень ніби намагалося впорядкувати хаотичність думок мешканців «пансіонату для наших батьків «Золота осінь»». Серед послуг: повний пансіон, високоякісне обслуговування, чуйність і турбота, арт-терапія, шеф-кухар — «Це і трішечки більше — лиш мінімум, який ми можемо зробити для вас. «Золота осінь» — респектабельна старість для респектабельних панів».

Здаля від бабів самотньо сидів Капітан. Хоча не був він ніколи ані капітаном, ані матросом. Серпень видався врожайним для кістлявого Косаря, що викосив, як бадилля, майже все чоловіче населення пансіонату. Спека під 40°С, антисанітарія, поламаний холодильник і магнітні бурі — цього всього і трішечки більше вистачило, щоб у цьому курнику лишився лише один пристаркуватий півень. Кури торохтіли між собою, радіючи своїй пам’яті, та інстинктивно зиркали в бік Капітана, певно, забувши, яким жорстоким він може бути.

Часом Капітан думав: «Курви спеціально всьо хочуть забути. Хочуть забути своє невдачне життя. Всьо забути. І ото торохтять і торохтять. Куриці дурні».

Капітан хотів пам’ятати. Він хотів утримати не щось у пам’яті, а вхопити саму пам’ять.

У нього були постійні провали, які він ненавидів. Але йому подобалося, коли їх називали «затемненнями». Капітан провалювався у темряву, йому являлися óбрази, вони швидко пролітали перед очима. У ті миті він жив і не жив водночас. Останнім часом затемнення траплялися дедалі частіше.

— Ох, і гівно ж, а не музику тепер крутять, — прошепотів Капітан і розгнівано покотив свій інвалідний візок до жіночого товариства. Коли ж підкотився, то наштовхнувся на кілька сторожкуватих поглядів — не у всіх курок вивітрився з голови його останній виступ. Либонь, вони чекали повтору: «Ах, ви сучкі нефарбовані, курви тупоголові, то забула, сьо, блядь, забула, і пасіба на тому. Так же ж легше. Ах, ти мочалка піргідрольна, шо ти тепер забула? Шо мужика свого зі світу звела? Ти Маша-три-розвода-п’ять-дітей, шо хочеш забути? Ідіотки ви поносні!!!»

Капітан повторив ці слова подумки і, ґречно вклонившись дамам, покотився далі.

— Ох, який мужчина, — почув він услід стишені зітхання.

«От, курви. Одне в голові», — вилаявся він і зник у кімнаті. І провалився у трясовину затемнення.

Так не завжди було. Капітан був не Капітаном, а просто Льошею.

Льоша вчився в університеті. Полюбив Любу. Вона була на два курси старша. Вона закінчила навчання. Він її любив.

Вони жили в гуртожитку. Йому лишався рік університету. Люба хотіла окремого житла. Льоша кинув університет, пішов на завод. Зрідка з’являвся вдома.

У Льоші був начальник Антон Палич — 45 років, розведений, «бєз опрідільонного мєста хєра», як він полюбляв себе називати. Одного вечора, повернувшись додому, Льоша побачив у себе Антона Палича. Вони з Любою пили холодний чай. Льоша не здивувався. Антон Палич із порогу почав його виховувати. Глибоко його стимулював виконувати виробничі плани і т. д. Так повторювалося кілька разів — Люба і Антоша, як вона його називала, холодний чай, паскудне печиво і теревені про Льошу-невдаху. Виховні бесіди на заводі повторювалися постійно, як денні випуски новин з повторами о 12:00, 16:00 та підсумковим о 18:00.

Льоша не здивувався, коли побачив Любу в кабінеті Антона Палича. Вона сказала: «Льоша, прасті, но ето всьо». Антон Палич сказав: «Чув, придурок, шуруй отсюда».

Льоша відчував, як ламається. Виховні бесіди, понаднормова праця, запущена кімната — це все і трошки більше вигризали Льошу зсередини і ламали йому хребет.

По трьох місяцях Люба повернулася зі словами «Ой, шось на мене таке найшло». Вибачення вона не просила. Просто прийшла, наче з магазину повернулася. Згодом таке «шось находило» постійно. Гроші в неї не переводилися. Сусіди припинили вітатися. Батьки сказали: «Льоша, ти вже дорослий. Розберись».

Льоша зібрав сумку і пішов геть. Повернувся у свій гуртожиток. Домовився з комендантом і поселився у кімнатці на першому поверсі з тріснутою шибкою і вибитими дверима. На заводі він більше не з’являвся.

Льоша відчував, як відновлюється, наливається життям і силою.

Льоша поновився і закінчив університет. В останні місяці, дописуючи нікому не потрібну дипломну роботу, йому зайшла до голови думка. Він утілив її в життя. Його іновацію було застосовано на більшості профільних заводів.

Олексій Юрич, як його тепер називали, став директором заводу, на якому працювали Гантон і Любаха-технічка. Він не зупинився, поки не зламав їх. Виховні бесіди, штрафи, догани, перевірки — це все і було його помстою.

Перебудова йшла повним ходом. Олексій Юрич здав завод. За тиждень потому він зустрів Катюшу — 22 роки, скромна дівиця, яка щойно закінчила Іньяз. Весілля. По трьох місяцях почалися скандали і звинувачення в його безплідді. Ще по трьох місяцях вона пішла геть, обчистивши всі його схови. Катюша повернулася до папіка, якому Олексій здав завод. За тиждень, коли Льоша повертався додому, напідпитку, його зустріли біля під’їзду троє зі словами:

— Дєньгі вєрнулісь в сєм’ю, скажі пасіба, шо так, а нє іначе. Сунешся, папік сказав, убйот.

За півроку Льоша власноруч із підручних матеріалів змайстрував телестанцію. І відкрив перший приватний місцевий телеканал «Медея». Льоша крутив те, що полюбляли всі, — бойовики, мультики, порнуху. І все по колу — змішуючи мультики з порно, а бойовики з поп-музикою. По кількох місяцях ринула реклама — продаж цементу, шиферу, скла, отруйних засобів, цукру, борошна, олії. Гроші полилися потоком. Олексій Юрійович відкрив власну службу новин і винайняв оперативну бригаду з бейсбольними бітами. Інформаційна служба вітала з днями народження, висвітлювала перипетії шкільних спортивних змагань і, ніби спроквола, фіксувала хроніки розборів папіків між собою. Спершу їм, папікам, це подобалося, вони позували перед камерою, на машинах малювали черепи і зірочки на позначення підстрелених і вбитих. А ввечері всією родиною разом із дітьми дивилися на себе у новинах «Медеї-ТВ».

Олексій Юрійович нікого не вбивав. Він захопився ще страшнішим — телекілерством. Він створював їхні телеобрази (які не дуже, щоправда, відрізнялися від реальних) і розстрілював їх, як у тирі, зі своїх телекамер. Показуючи побільшеним планом тіла їхніх жертв і ворогів, сльози матерів і розстріляні автівки. «Медея-ТВ» була свідком і літописцем лихої бойової хроніки.

Коли папіки збагнули, до чого все йшло, було вже запізно — місто налаштувалося проти них та було готове їх повісити. Заводи зупинилися, міліція була змушена втрутитися.

Олексій Юрійович переганяв гроші в офшор, до покійної бабусі в село, та ставив куленепробивні вікна й вогнестійкі двері.

Частина папіків дременули в Польщу, інша, дрібніша і молодша, повернулася до рідних сіл. Батьки були вдячні силам небесним, які повернули «цих оболтусів додому. Ну, наконєц, казали ж тобі, добра не жди і пора вже давно взросліть!»

Місто відійшло до рук прокурора, який ділився з суддею і мером. На знак примирення Олексій Юрійович продав прокуророві свою «Медею». Грошей вистачило, щоб почати будувати для людей похилого віку пансіонат «Золота осінь» і реформувати оперативну бригаду у міні-загін внутрішньої служби безпеки.

Поки велося будівництво, Олексій Юрійович зміг, нарешті, перейнятися Льошиною мрією — спорудженням яхти. Яхту він назвав «Пандорою», винайняв команду, замовив капітанську фуражку і час від часу приїздив до яхт-клубу на неї подивитися. Команда, яка вже встигла забути, кому насправді належить яхта, починала театралізоване дійство — метушилася, перегукувалася незрозумілим морським суржиком, який вигадувала просто на ходу, латала вітрило, драїла палубу — це все і трошки більше, аби ваші гроші.

По кількох місяцях яхта згоріла. Команда вирішила підхалтурити і «здалася в оренду» пристаркуватому судді з його молодою коханкою. Суддя замовляв салюти, один із них вибухнув просто на палубі. Дівчина потонула. Суддю матроси врятували і зникли хто куди зміг. Служба безпеки їх знайшла, але не стала чіпати. Просто слідкували. Ще зарано. Кому 15, кому 20 років іще відміряно.

Суддя ж одним із перших заселився у пансіонат «Золота осінь». Його втрата пам’яті прогресувала. І родина судді не знала, як і дякувати Олексію Юрійовичу за допомогу. На що він зніяковіло посміхався і відповідав: «Ну, що ви. Це я вам мушу дякувати».

З Олексієм Юрійовичем стався удар, нижню половину тіла паралізувало. На той час він уже повністю перебрався до пансіонату, де на нього чекали кілька однокласників і задерикуватих дідусів, які мучили Льошу в школі. Вони його не впізнали, надто було заклопотані своїм подивуванням світом. Були тут і Льошині вчителі, одногрупники, колеги по цеху, партнери і вороги по бізнесу. Олексій Юрійович зібрав їх усіх.

Часом, проїжджаючи на своєму візку повз зграйки старців, пам’ять яких було поставлено на постійне стирання, йому здавалося, що він проїжджає кімнатою кривих дзеркал, де всі знайомі й ненависні обличчя деформуються і викривлюються від зморшок. І старості. Він ніби гортав фотоальбом, в якому зафіксовано той чи той період його життя. Він панував над їхньою пам’яттю.

Служба безпеки збирала досьє на людей, яких замовляв Олексій Юрійович. Соцмережі давали доступ до кожної домівки і до кожної старечої голови. Служба безпеки, ознайомившись із листуванням, фінансовими даними, телефонними розмовами, натягувала посмішку професійних менеджерів і стукала у двері клієнтів.

«Респектабельна старість для респектабельних панів. Євро-клас. П’ять зірок. Арт-терапія. Пігулки нового покоління. І ми платимо вам за можливість допомогти. Фонд Олексія Юрійовича бере всі витрати на себе. Ну, ще ваш батько або ваша мати можуть раптом утратити пам’ять чи раптово померти від нашого лікування, але вам про це не варто ні знати, ні піклуватися», — останні слова вони, звісно, тримали при собі. Але навіть якби ці слова було промовлено, у родичів залишалося мало шансів — надто велика та благородна спокуса. Кілька разів, щоправда, люди відмовлялися, тримаючи в пам’яті історії батьків про пришелепкуватого Льошу. Та й, певно, пам’ятаючи про високу смертність у «Золотій осені». У такому випадку їхні батьки випадково зникали безвісти, не знайшовши шлях додому — від лавки біля свого під’їзду. А діти їхні ставали в чергу, яку постійно оновлювала Служба безпеки, піклуючись про свою клієнтську базу на 30—40 років наперед.

Останнім часом Капітан дедалі більше і швидше стомлювався. Миттєві затемнення відносили його в інші виміри. Пам’ять зраджувала. Швидким миготінням пролітали óбрази та обрáзи. Втім, часом Капітан радів затемненням. Вони робили його щасливим. Біг пам’яті призупиняється, і він бачить свою «Пандору», що виблискує на сонці. Вітрила напинаються, як груди грайливої юнки. Капітан ступає на облавок судна, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Затемнення відходить.

Капітан із соромом повертається в реальність. Тепла сеча швидко холоне і мокра пляма розтікається на штанях. Капітан удає, що він іще не тут.

До нього підбігають двоє санітарів і медсестричка Катя, яку він спеціально шукав на конкурсі «Міс-Медичний технікум».

— Скільки вже казать, треба на памперси переходить, — каже один із санітарів.

Другий обачливо мовчить.

— Щас я ще судно йому принесу. Може, ще надумається.

Капітан мружить повіки і ледь їх відкриває. Зграя бабць, як п’ятикласниці, дивляться на нього, тикають кривими пальцями і хихотять.

— От тупі курви. Недовго вам ще лишилося, — люто шепоче Льоша.

Затемнення.