Пристань Ескулапа

Розділ XV

У вівторок погода різко змінилася. Дихнуло тепле весняне повітря, і настрій у всіх помітно поліпшився. Навіть професор Касіца забув про вчорашню неприємність. У картатій фланельовій сорочці і капелюсі, схожому на сомбреро, з самого ранку ходив по віллі і зичним голосом виганяв усіх на свіже повітря. Одразу ж після сніданку витягнули шезлонги та столики, і компанія висипала в сад. Усі були в дуже вільних костюмах. Обидві жінки над'їли легкі світлі плаття, чарівні кольори яких, здавалося, підсилювали наш весняний настрій, і навіть доктор Йонаш пристосувався до загального тону — зняв піджак і врочисто ходив у бездоганно випрасуваній сорочці лілового кольору і тропічних кремових штанях, хоч цей костюм ще більше підкреслював його округлі форми. Щождо Заплона, то екстравагантний асистент, як завжди, шокірував усіх, з'явившись у самих тільки купальних штанцях. Він байдуже витягнувся на шезлонгу і виставив до сонця жалюгідні худі ребра, глузливо посміхаючись з-за темних окулярів.

Не було тільки поручика Журки і капітана Трепки. Журка в чудовому настрої ще зранку вирушив до Пясечного, щоб, як він сказав, «остаточно завершити справу поганого Касіци». Трепка ж зник невідомо куди.

Навряд чи треба додавати, що відсутність зловісного поручика надзвичайно вплинула на поліпшення загальної атмосфери. Було б зовсім приємно, якби не пронизливий писк дівчаток, що долинав із-за дерев. Особливо нервувало це доктора Йонаша.

— Що таке, що там діється, панове? — раз у раз підводив він голову.

— Здається, у тих шмаркачів не закінчився ще поливальний понеділок. Цей шибеник Томек грається з своїм пістолетом. Я бачив його на стежці на чолі цілої ватаги хлопчаків з пляшками води, — зауважив Касіца.

— Наскільки я їх знаю, вони обливатимуть один одного ще цілий тиждень, — сказала доктор Протоклицька.

— Несамовиті шибайголови! — гукнув Йонаш. — І що це вам, колего Заплон, спало на думку подарувати тому шибеникові пістолет!

Заплон посміхнувся, вишкіривши зуби. З усього було видно, що нервування Йонаша розважало його. Писк і верещання ставали дедалі нестерпніші.

— Ось я їх утихомирю! — Йонаш зірвався з шезлонга.

— Обережно, — застеріг його Заплон, — а то ще потрапите в руки індійських племен, які гасають по «Пристані».

Але Йонаш не слухав. Нервово поправивши окуляри, він бігцем кинувся вперед і незабаром зник за деревами.

Це втручання дало свої наслідки. Незабаром писки затихли, але натомість ми почули, як асистент заревів не своїм голосом.

Ми переглянулись. Ревіння повторилося. Зацікавлений, я попрямував до кущів. Підійшовши до городу, побачив страшну картину. На стежці стояв мокрий до нитки Йонаш, тримаючи гумовий шланг в одній руці і окуляри — в другій. Вигляд у нього був плачевний. Сорочка і штани щільно прилипли до тіла. Асистент нагадував жирного моржа, якого витягнули з води.

— Що з вами, докторе?

— Ці гульвіси облили мене водою з садового шланга… — Йонаш протирав свої короткозорі очі.

— Але ви, я бачу, штурмом оволоділи ним.

— Не знаю, як його закрутити. Допоможіть-но мені.

— Не облийте тільки мене, — сказав я. — Втішайтесь тим, що я вчора пережив це саме.

— Неприпустима розбещеність, — сопів Йонаш, незграбно витираючись, у той час, коли я закручував кран, — подвиги цих шибеників переходять усі межі. Нікого не бояться. Така неповага до дорослих — це ж обурлива річ.

— Обурлива, — погодився я.

— Це справжній розсадник майбутніх злочинців. Благаю вас як представника влади, — втрутіться в цю справу.

— Втручусь, докторе, — запевнив я його.

На жаль, мені не пощастило виконати бажання обуреного асистента. Шибеників ніде не було — зникли, мов камінь у воду впав. Шукаючи їх у кущах, я зовсім несподівано наткнувся на капітана Трепку. Коли б не характерна лисина капітана, я зовсім не впізнав би його. Одягнутий у городницьку куртку Мацьошека, він схилився над грядкою і зосереджено длубався в свіжо розрихленій землі.

— Що ви робите? — спинився я вражений.

— Як бачиш, друже, взявся за городницькі роботи, точніше кажучи, саджаю капусту. Праця на городі дуже корисно впливає на кровообіг, Павелеку.

— А слідство? — здивовано запитав я.

Звичним рухом стомленого селянина Трепка витер лисину.

— А де ж наш хоробрий друг Журка?

— Як це розуміти? Значить, ви повністю поклалися на Журку?

— Ех, друже, чи варто псувати собі нерви через те нікчемне вбивство? Найголовніше — це досліди. А садіння капусти, повір мені, надзвичайно допомагає думати.

Я слухав, онімівши. Невже Трепка здався?

— Журка має намір закінчити цими днями слідство, — промимрив я.

— В такому разі сердечно привітаймо хороброго Журку.

Я зацікавлено глянув на нього, чи не кепкує часом?

— Що ж, Павелеку, — роблено зітхнув Трепка, — я людина стара, підтоптана. Мені не взяти з місця в кар'єр, як це робить наш неоціненний приятель Журка.

Він явно кепкував, проте переді мною постало питання: а чи не занадто я переоцінював його? Ці ідилічні заняття на місці вбивства суперечили серйозності обстановки. Я почав навіть думати, чи не лежить в основі цієї байдужості звичайний цинізм?

— Мені здається, — зауважив я голосно, — що, взявши професора Містраля під опіку, ми взяли до певної міри й моральне зобов'язання переслідувати його вбивцю.

— В основному ти маєш рацію, Павелеку.

— Тому чому ж ви не візьметесь рішуче до справи, капітане, а, дозвольте мені це сказати, марнуєте свій цінний час та здібності, саджаючи капусту?

— Твоїми вустами говорить гіркота, друже, — сказав Трепка, загостреним патиком роблячи в грунті дірки. — Невже ти вважаєш, що вирощувати їстівні рослини — це заняття, не гідне Каєтана Трепки?

— Марнуєте час, — повторив я.

— Ні. Даю тобі можливість, — спокійно промовив Трепка. — Ти ж стільки разів нарікав, що зі мною в тебе немає нагоди показати свої незвичайні здібності. Прошу, ось тобі й нагода.

— Це ви серйозно?

— Цілком! Я дав тобі велику можливість, але ти на романчики витрачаєш часу щонайменше стільки, скільки я на садіння капусти.

Мені стало ніяково.

— Дозвольте, — видавив я, — справа на цьому нічого не втрачає.

— Те саме і я кажу про свою капусту, — відрізав Трепка. Але, побачивши мою кислу міну, примирливо додав: — Дуже вже ти гарячкуєш, Павелеку. Справа повинна визріти, як плід. Якби ти займався городництвом, то знав би це краще.

Та я дуже сумнівався в цьому.

— Ви вважаєте, що слідство розвивається нормально?

— Нормальнішого слідства, Павелеку, ще не було, і можу тебе заспокоїти: винуватець буде викритий. Не кажучи вже про таланти нашого неоціненного друга Журки і твою, хлопче, працьовитість, я тут. — (Трепка ніколи не відзначався особливою скромністю). — Я, друже, тут, і можеш бути певен, що коли настане рішуча хвилина, то я візьму кермо в свої руки. Не сумнівайся, хлопче. Невже ти втратив уже довір'я до старого Трепки? Може, скажеш, що я все-таки не врятував Містраля. Так, це трагічна історія, але ж, мій любий, навіть ангел-хранитель не може вберегти своїх підопічних грішників, якщо вони захочуть грішити, а що сказати про мене, слабу людську істоту. Злочинець, навіть зовсім посередній, вирішивши вбити людину, напевно досягне свого. Позбавити когось життя — це ніколи не становило особливих труднощів. А от викрити вбивцю — то зовсім інша справа. Тільки хто ж зуміє приховати свій злочин від Каєтана Трепки! Зробивши цей злочин, шаленець тим самим віддав себе в наші руки. І він, повір мені, зрозумів це і почуває себе, як муха під скляним ковпаком. Знає, що я дивлюсь на. нього, мусить зустрічатися, розмовляти зі мною і вмирає від страху. А втекти не може. Не може втекти з-під мого експериментального скляного ковпака, і йому лишається тільки чекати. О, це чекання — найгірша для нього кара. Хоч цей злочинець і тверда штучка, а проте він уже починає виявляти ознаки страху. Вір мені, друже, ми напередодні нових подій. Щось станеться. Воно вже висить у повітрі, — Трепка таємниче підніс палець.

У мене майнула одна думка.

— Капітане, — прошепотів я, — ви знаєте?

— Що знаю?

— Хто вбивця.

Трепка докірливо глянув на мене.

— Ти, друже, запитуєш, як неук! Що ж з того, коли я знаю його прізвище, якщо не маю достатніх для суду доказів. Невже ти думаєш, що я мовчав би хоч хвилину, коли б у мене в руках були ці докази? Е, хлопче, це ж було б нечесно!

— Але все-таки знаєте? — збуджено прошепотів я. — Хто? Касіца? Скажіть!

Трепка похитав головою,

— Це, друже, нічого тобі не дасть, ти тільки позбудешся приємності самостійно розв'язати загадку. Хоча, на жаль, про це ти не дуже й дбаєш. Ну, та це, кінець кінцем, твоя справа, і якби йшлося тільки про заспокоєння твоєї цікавості, то я, зрештою, міг би зрадити таємницю. Але ти тут не спостерігач, а дійова особа, за яку я відповідаю. Ти ніколи не навчишся самостійно вести справу, якщо я завжди триматиму тебе за ручку. А втім, у мене немає доказів.

— Значить, це тільки передчуття… — сказав я не без розчарування.

— Ні. Це певність! Але потрібні ще об'єктивні докази провини. Тому я й кажу: почекаймо, доки плід дозріє.

— А ви не боїтесь, що вбивця може втекти?

— Ні, він не втече. У цій справі вбивця не може втекти.

— Але може догадатися, може вдатися до нових вбивств, щоб усунути небезпечних свідків.

— Ти пропонуєш попередній арешт? Ні, це утруднило б слідство. А нових убивств, думаю, не буде… Я так вважаю… бо цей вбивця — недурний.

З боку брами почулося шалене гавкання Рези. Незабаром на головній алеї з'явився Журка. Побачивши нас, він звернув сюди.

— Що це ви, хай йому чорт, у городника граєтесь? — Журка веселим поглядом окинув Трепку.

— Кожен обробляє свій городик, як може, — по-філософському промовив Трепка.

— Невже садіння капусти — це все, на що ви здатні? — в'їдливо посміхнувся Журка.

— Біля вас, друже, я можу спокійно віддатися своїм маленьким втіхам, — відповів Трепка. — Повністю покладаюся на вас.

— І думаю, що маєте рацію, — задоволено сказав Журка. — Щождо капусти, то я радив би вам поспішити. Завтра, можливо, слідство вже закінчиться.

— Невже ви так далеко посунулися вперед, Журка?

— Достатньо, — скромно відповів поручик. — Я б міг уже сьогодні вимагати наказу про арешт, але люблю застібати справу на останній ґудзик.

— Дуже розумне правило, друже.

— Мені потрібен ще тільки один доказ. Думаю, що навіть маленький відбиток пальця повністю влаштував би мене. Це жахливо, що людина залежить від апарата. Вони там так довго копирсаються. Коли б я знав, то сам зняв би відбитки.

— Чи не можна довідатись, друже, відбиток чийого пальця найкраще влаштував би вас? — з інтересом запитав Трепка.

Журка посміхнувся і зробив ефектну паузу.

— Професора Касіци.

— Це цікаво! — Трепка помітно заінтересувався. — Якщо не помиляюся, ви здобули якісь нові докази?

— Ви вгадали, Трепка. Уявіть собі, одержую я таку звістку: в суботу ввечері професора Касіцу бачили… в костьолі. Все місто говорить про новонавернення професора Касіци.

Я уявив собі Касіцу в костьолі, і справа здалася мені дивною.

— А що ж, до дідька, цей старий безбожник міг робити в костьолі?

— Авжеж, що він міг там робити? — посміхнувся Журка. — Не думаю, що готувався до сповіді. Щодо мене, то я вважаю, що в нього, напевно, було там побачення. Звідси висновок: телефонний дзвінок від хворого був фіктивним… То був зовсім не той телефонний дзвінок.

— А з ким він міг би зустрітися? — запитав я.

— І про це поступово дізнаємось.

— А як справа з рукописами? — поцікавився Трепка.

Журка витягнув з папки два пакети карток, сколотих скріпками.

— Ось вони. Були справді в Жураковської. В цьому відношенні зізнання Касіци підтвердились. Але це, як визнав сам Касіца, лише частина рукопису. Решту Касіца, мабуть, знищив або сховав.

— Жураковська знала, чий це рукопис? — запитав Трепка.

— Ні, — посміхнувся Журка. — Вона вважала, що це рукопис Касіци.

— Так сказав їй Касіца?

— Ні. Касіца нібито нічого про це їй не казав.

— Дуже цікаві докази, — визнав Трепка.

Журка задоволено посміхнувся.

— І мені так здається.