Пристань Ескулапа

Розділ IV

Суботній вечір докорінно змінив становище, а разом з тим і мою думку про «Пристань» як про спокійний закуток. Десь о п'ятій годині з'явився доктор Йонаш. Він привіз із собою Галіну Стор — невеличку чарівну панну, яка виконувала обов'язки лаборантки, а перед самою вечерею приїхав, нарешті, машиною професор Касіца, товстий, веселий чоловік у спортивній куртці і габардинових штанях, який одразу наповнив усю «Пристань» своїм гучним басом. Асистент доктор Заплон, що прибув разом з ним, з самого початку звернув мою увагу своєю чудернацькою поведінкою. У капелюсі, насунутому на самі очі, закривши половину обличчя шарфом, він виліз із машини і, прицілившись з пістолета в Мацьошека, який стояв поблизу з найстаршим сином Томеком, крикнув:

— Руки вгору!

З пістолета цівкою бризнула вода. Побачивши наші здивовані обличчя, Заплон засміявся, вручив хлопцеві пістолет і сказав:

— Це тобі, Томеку. Поливатимеш хлопців на Великдень^[3].

У вестибюлі він раптом підійшов до мене, боляче ляснув по спині.

— А, добродію! — розсміявся. — То це ви той англієць! Що це, в дідька, у вас в усій Польщі немає родичів, що ви надумали проводити Великдень у цій глушині?

— Немає, — відповів я вражений. — Тітка, яку я хотів відвідати, померла. Я не встиг навіть на похорон.

— А в нього хто помер? — Заплон, в'їдливо посміхаючись, показав на Трепку.

Не встиг я щось відповісти, як він узяв мене під руку і відвів у куток.

— Без жартів, колего, — прижмурив око, — ви з міліції?

— Що таке? — видавив я, намагаючись приховати своє збентеження.

— Я трохи розуміюсь на цьому. Два роки різав трупи в інституті судової медицини і випадково бачив вас з підпоручиком Філіпом, моїм давнім другом… Не бійтеся, — захихикав він, — я не викажу вас. Ходімо краще вип'ємо по чарці.

— Але ж ви помиляєтесь, це якесь непорозуміння, — намагався я захищатись, — я справді до тітки…

— Байдуже, — сказав Заплон, — тоді ходімо, розважитесь після втрати тітки.

Я відмовився, вдаючи обурення, і, вирвавшись від нього, негайно повідомив про цей неприємний випадок Трепку.

Капітан був приголомшений.

— Можливо, друже, ми не дуже вдало перевтілилися., проти збігу обставин важко чимось зарадити. Не знаю навіть, що й робити. Може, краще було б підняти забрало?

— Обіцяв не розголошувати, — промимрив я.

— Я повинен поговорити з цим чоловіком, — сказав нервуючи Трепка.

Повернувся він лише за годину, несучи з собою міцний запах алкоголю.

— Цей чоловік справді розгадав нас, Павелеку, але обіцяв мовчати. Сказав, що це його бавитиме. Проте я, хлопче, в розпачі.

— Що ж ви вирішили?

— Цей тип вискочив тепер у місто відвідати якихось приятелів. На певний час ми в безпеці.

Дві молоді дівчини вийшли з кухні, і Трепка замовк. То були помічниці Мацьошекової, які прибирали в кімнатах і допомагали на кухні.

— Веселих свят вам! — пробурмотіли несміливо, проходячи біля нас.

— Веселих свят! — відповів Трепка, погладжуючи себе по лисині. — Не знаю, Павелеку, чи здійсняться ці побажання, — додав він за хвилину.

— У вас погані передчуття?

Трепка похмуро мовчав.

На кухню ввійшла доктор Протоклицька, й до нас одразу долетів відголос невеличкої суперечки.

— Як ви могли, Мацьошекова, відпустити в цей час дівчат, адже нічого не прибрано. Раковина на кухні забита. У відрі сміття. Невже це так і залишиться на свята?

— Вони хотіли обов'язково встигнути до костьолу. Як же не відпустити, — захищалася Мацьошекова. — Мій старий закінчить свої справи і винесе ввечері це сміття.

З містечка долинув постріл. Потім другий, третій.

— Хлопці стріляють карбідом, — пробурмотів Трепка. — Я колись теж стріляв. Під час великодньої служби завжди стріляють. Не знаєш, що робить професор Містраль? — раптом запитав він.

— Нещодавно був у своїй кімнаті. Хвилин п'ятнадцять тому я чув, як Мацьошекова запитувала, чи вийде він вечеряти. Професор відповів, що погано себе почуває і вечеряти не буде.

— Я хотів би його побачити, — буркнув Трепка і попрямував до сходів.

На наш подив, професора в кімнаті не було. Схвильований Трепка постукав у лабораторію.

За дверима почулося чалапання, а потім роздратований голос професора.

— Хто там?

Почувши, що це ми, Містраль прочинив двері. Він був у білому халаті. В руці тримав «тестфільм», прилад для виявлення шкідливого випромінювання. В глибині лабораторії перед рентгенівським апаратом ми побачили нерухому морську свинку.

— В чому справа? — запитав професор майже грубо.

Ми хотіли довідатись, як ваше здоров'я, професоре.

Живу, як бачите, і прошу не заважати. — І Містраль зачинив перед нами двері.

Трепка закусив губи і витягнув годинник.

— До вечері лишається півгодини, — сказав він. — Погуляймо в саду.

Надворі стояли вже густі сутінки. З тераси крізь чорну сітку голих гілок виднілися далекі вогні Пясечного. Постріли повторювались один за одним.

— Нервуючий звичай! — промовив Трепка.

Я кивнув головою. Не було нічого дивного в тому, що це його нервує. Бахкають за звичаєм, але в такій святковій стрілянині неважко зробити й справжній постріл.

— Боюся, хлопче, — почув я голос Трепки, — боюся, що він сьогодні повторить свій напад. І не перестаю думати, чи не підняти все-таки нам забрало. Як ти вважаєш, віднадило б це злочинця, якби він знав, що має справу з Каєтаном Трепкою?

— Я вважаю, що ми не повинні позбавляти себе тієї переваги, яку дає наше інкогніто.

— Якщо воно ще існує, — зітхнув Трепка. — Той п'яниця не дає мені спокою.

— Він же пішов, — нагадав я.

— Пішов, та чи надовго?

— Може, він мовчатиме. А коли розпатякає, то ми легко помітимо це з того, як поводитимуться присутні. Якщо вони знатимуть, то не зуміють приховати цього. По-моєму, нам треба лишатися замаскованими доти, доки це буде можливо. Якщо ми передчасно відкриємо свої карти, то злочинець злякається і причаїться, можливо, навіть на довгий час. А ми ж повинні не тільки захистити професора, але й знешкодити злочинця. Думаю, що нам не можна позбавляти себе цього шансу.

— З деякого часу ти, Павелеку, починаєш говорити зовсім розсудливо, — зітхнув Трепка. — Справді, ми не повинні позбавляти себе цього шансу. А все-таки я неспокійний. Боюся відповідальності, друже. Це надто велика ставка. Надто велика, — пробурмотів він.

— То що ж?

— Думаю, що нам треба було б зміцнити ряди, не розкриваючи в той же час свого інкогніто. Що б ти сказав, наприклад, якби ми викликали сюди нашого приятеля Журку в мундирі? Офіціально буде оголошено, що професор Містраль з такого й такого часу перебуває під охороною міліції.

Я слухав здивований. Журка з Трепкою жили, як собака з котом.

— Журку? Чому саме його?

— Зараз, друже, свято, і я не хочу морочити людям голову. А з Журкою — то інша справа. Цей хлопець — виняток.

— Журка у відпустці, — зауважив я.

— В тому-то й справа. Журка у відпустці і нудьгує. Крім того, не забувай, що наш друг Журка хоче відзначитися. Прибіжить, як кіт до сметани.

Я знизав плечима.

— Але ж у вас є серйозні застереження відносно методів його роботи. Недавно ви сказали навіть, якщо не помиляюся, що Журка — халтурник.

— Було таке, друже, було, — у тебе добра пам'ять. Між нами кажучи, Журка — це халтурник, але халтурник інтелігентний. Такий нам тут і потрібен. Не забувай, що, крім Журки, тут будемо й ми. Наш друг Журка має до того ж одну рису, яка може пригодитися нам: він любить лякати. Я думаю, що непогано було б привезти до «Пристані» нашого хороброго Журку.

Сказавши це, Трепка посміхнувся, немов школяр, що обмірковує якусь витівку. Але я надто добре його знав, щоб та посмішка могла ввести мене в оману. Я міг побитись об заклад, що, залучаючи Журку до справи, Трепка має на увазі щось набагато істотніше.

Ми розмовляли ще деякий час, гуляючи по алеях парку, а коли подзвонили на вечерю, я пішов не в їдальню, а до телефону і викликав Журку.

— Мій шановний колега Містраль завжди хворіє невчасно, — сказав професор Касіца, дивлячись на вільне місце за столом. — Йому справді так погано?

— У нього приступ сильного болю, — відповів Йонаш.

— Ото невдача. Зляже професорисько саме на свята, — зітхнув Касіца.

— А що, власне, за хвороба в нього? — запитав Трепка.

— Люмбаго, містер Ковальський. Просто люмбаго. Хвороба відставних полковників з Британських островів. До речі, панове, чи ви помітили, що в повістях дев'ятнадцятого століття літні люди завжди хворіють на люмбаго?

— Якщо не хворіють на подагру, — втрутилася доктор Протоклицька.

— Якщо не хворіють на подагру! — розсміявся Касіца, підсовуючи до Трепки блюдо. — Чогось тут невистачає, пані Мацьошекова. Графинчика до бігосу не буде?

— Та ж ви не любите? — Мацьошекова здивовано глянула на Касіцу.

— У нас гості, — сказав професор, — а гостей частують горілкою. Вип'єте ж, панове, по чарці? — звернувся він до нас.

— Велике спасибі. Якщо йдеться про нас, то прошу не турбуватися, — ввічливо відповів Трепка.

— Не, кажіть, пане Ковальський, ви — англійці — любите випити.

— Я ще не англієць, — посміхнувся Трепка.

— Отже, вип'єте як поляк. Жаль, що професорисько злягло, Містраль уміє заохотити навіть найстриманіших.

— Думаю, що доктор Заплон теж зуміє, — сказала Протоклицька.

— Заплон? — засміявся Касіца. — О ні! Мій енергійний асистент скоріше відстрашує серйозних людей. Він не вміє пити.

Ввійшла Мацьошекова, несучи графин вишнівки, три чарки і дві скляночки.

— Це все наше багатство, — зашарілася вона, розставляючи посуд на столі. — Треба буде колись поїхати до Варшави по ці чарки, бо аж соромно. Кого тільки я не просила, і ніяк не можу дочекатися, щоб хтось привіз. А тут, у цій глушині, навіть поганеньких чарок не можна дістати.

— Ви завжди поширюєте поразницькі настрої, — жартував професор.

— Якби вам, пане професор, треба було так за всім ганяти, то ви б не сміялися, — пробурмотіла ображена Мацьошекова.

— Дурниці, пані Мацьошекова, головне, що є графин і до того ж непорожній. Наступного разу я привезу вам цілу скриню чарок.

— Цікаво, звідки ви їх візьмете?

— У мене в клініці зараз перебуває директор центрального універмагу. На операційному столі всі добрішають.

Після вечері, коли Мацьошекова прибрала з стола, професор Касіца запропонував зіграти в бридж.

— Ви гратимете? — звернувся він до Йонаша.

— З охотою, — відповів асистент, — загляну тільки до професора Містраля.

Касіца вибачився, зійшов на хвилинку вниз і повернувся з двома колодами красивих нейлонових карт.

— Здається, цього разу у нас не буде клопоту з четвертим партнером. Ви, звичайно, граєте в бридж? — звернувся він до Трепки. — В Англії ж це народна гра.

— Тепер вона вже виходить з моди, — відповів Трепка.

— Ну, але ж ви гратимете?

— Я граю дуже погано.

— Яким способом?

— Боюся, що не зумію пояснити.

Зараз домовимось. Як ви уступаєте противникові?

Взагалі не уступаю.

— Не уступаєте? Це мені подобається! — Касіца гучно засміявся. — Ви чули хоча б про угорську конвенцію?

— Соромно признатись, але не чув.

— Отже, запам'ятайте. Якщо у нас записано щонайменше десять очок… — розумієте? — десять очок, і я запропоную чотири без козиря, то ви не можете спасувати — розумієте? — а повинні показати мені тузи.

З кімнати Містраля вийшов стурбований Йонаш.

— Ну, ви вже готові? — зиркнув на нього Касіца. — Як там професор?

— Болі посилюються. Панно Стор, — звернувся Йонаш до лаборантки, — в лабораторії ще є новокаїн?

— Боюся, що вже немає. Здається, з останньої ампули доктор Заплон зробив укол хлопцеві Новаковських, що живуть навпроти.

— Перевірте, — сказав Йонаш, і панна Стор пішла до лабораторії.

— А що з тим малим Новаковським? — запитав Касіца, розкладаючи карти.

— Вже брикає, — відповіла Протоклицька. — Хіба ви не бачили? Цілий день гасав у саду з дітьми Мацьошеків. Мацьошек скаржився, що йому знову потоптали редиску.

— Він же сам їх пускає, — зауважив Йонаш.

— Де там! Пролазять не знати як і коли.

— Дітлахи завжди знайдуть способи, — пробурмотів Касіца, показуючи Трепці якийсь хід.

Панна Стор повернулася з порожніми руками.

— На жаль, я нічого не знайшла.

— Хай йому чорт! — вилаявся Йонаш. — Завжди чогось невистачає. Я ж просив, щоб нічого не виносили з лабораторії.

— Так воно й буває, кажуть же, що швець без чобіт ходить, — бурмотів Касіца, втупившись у карти, — а взагалі навіщо зараз новокаїн? Уже пізно, ніч. Дайте краще професорові щось снотворне. Сон найкраще вгамовує біль.

Але Йонаш не слухав. Деякий час він схвильовано тарабанив пальцями по столу, а потім сказав:

— Мені дуже неприємно, але комусь доведеться йти в аптеку.

Панна Стор глянула за вікно. По шибці збігали великі краплі дощу.

— Препогана погода, — промимрив Йонаш, — пошліть Мацьошекову.

— Знову лютуватиме, — зітхнула панна Стор, — у неї й так сьогодні роботи до півночі. Пече тісто. Краще вже я піду сама.

Йонаш закусив губи.

— Неприємна подорож у такий вечір, панно Галінко, — сказав він і потягнувся до пальто.

— Що ви робите? — гукнув Касіца.

— Іду в аптеку.

— Ви збожеволіли! А бридж? Не хизуйтесь своїм благородством! Це дитинність. Ніби ця аптека на полюсі. Панна Стор чудово справиться сама. Правда ж?

— Ну, звичайно, пане професор, — промовила Галінка. — Ви дуже ввічливі, докторе, дякую вам, але я піду сама. Мені це зовсім не страшно, — посміхнулася вона до Йонаша.

— Чуєте, їй це зовсім не страшно, — загримів басом Касіца. — Сідайте і пишіть рецепт.

Йонаш зітхнув.

— Одягніться хоча б добре, Галінко.

— Дурниці, у мене непромокальний плащ.

Йонаш дав Галінці рецепт і сів біля столика. Потягнули жеребок на місця і почали роздавати карти.

— Піка! — загримів Касіца.

Але в цю мить заскрипіли двері, і на порозі, скривившись від болю, з'явився професор Містраль.

— Колего Йонаш, що там з новокаїном?

— Галінка побігла до аптеки, в лабораторії вже немає.

— О боже мій, невже ви хочете, щоб я збожеволів? Дайте мені хоча б якоїсь погані на сон.

— От-от, на сон, — притакнув Касіца.

— Навіщо це вам, професоре? — спокійно мовив Йонаш. — У вашому стані я уникав би наркотиків.

— Легко сказати. Ви не знаєте, що то за мерзота, це моє люмбаго!

— Молоді лікарі жорстокі, колего Містраль, — загримів Касіца. — Не будьте ж таким стоїком, Йонаш, ідіть-но.

— Мені дуже неприємно, професоре, але у нас немає ніяких наркотиків.

— Що ви мені розповідаєте! Адже пані Протоклицька привезла в скляній баночці той чортів natrium phenylaethyl-barbiturici. Приготуй мені щось із цього.

Йонаш запитливо глянув на лікарку.

— Так, я привезла, — кивнула головою Протоклицька, — стоїть у шафі вгорі з лівого боку.

Йонаш зітхнув, узяв ключ і підвівся з-за столика.

— Ляжте, професоре. Зараз я щось принесу вам.

— Ми, мабуть, не почнемо сьогодні цього бриджа, — застогнав Касіца. — Як це ви, колего, вибралися на свята з хворобою?

Містраль нічого не відповів і тихо зачинив двері.

— Давайте хоч кави вип'ємо, — сказав сердитий Касіца. — Будьте ласкаві, пані, скажіть Мацьошековій, щоб приготувала кави, — звернувся він до асистентки.

— Добре, професоре! — доктор Протоклицька підвелася з місця. Разом з нею підвівся Трепка.

— А ви… куди знову тікаєте? — нервував Касіца.

— Мене турбує стан професора, — відповів Трепка, — загляну на хвилинку до нього.

— Нічого йому не станеться, — бурчав Касіца, — це просто нерви… Лікарі не вміють хворіти.

Але Трепка, не слухаючи його, зник за дверима.

Ми чекали хвилин п'ять.

— Що вони так довго воловодяться? — Касіца глянув на годинник: було без п'яти дев'ять. — Що за вечір, боже мій. Ваш приятель теж не на жарт застряв у Містраля. Масаж йому там робить, чи що? Викличте-но його, добродію!

Я постукав у двері і ввійшов.

— Професор Касіца нервує, хоче вже розпочати бридж.

Трепка незадоволено глянув на мене.

— Зачини двері, друже, — буркнув він. Потім знову продовжував розмову з Містралем. — Вірте мені. Попереджую вас. Ні на сон, ні від болю. Ніяких порошків і наркотиків. Виняток може становити укол новокаїну. Але прошу перевірити ампулу і шприц. А більш нічого не приймайте. Страв і напоїв з кухні теж.

— Ви починаєте мене забавляти, капітане. Я саме думаю, що добре було б чогось попоїсти. З самого ранку нічого не їв. Випив тільки чашку компоту.

— Тут у вас, я бачу, стоять консерви. Що то таке?

— Курка в бульйоні.

— З'їжте цю курку, — серйозно сказав Трепка.

— Холодну?

— Підігрійте на електричній плитці. — Трепка підвівся, увімкнув плитку, потім уважно оглянув консервну банку, відкрив її і поставив на плитку.

Незабаром бульйон ї курка були готові, і Трепка поставив консервну банку перед змученим професором.

— Може б ви покуштували компоту? — запропонував, скривившись, Містраль. — Чудовий ананасовий компот! Прислали з Англії.

Деякий час ми відмовлялися, нарешті для святого спокою Трепка згодився. Я взявся відкривати компот. Незабаром запашні ласощі були вже на блюдцях.

— Повертаючись до нашої попередньої розмови, — почав Трепка, — я раджу вам під приводом хвороби завтра ж уранці виїхати звідси.

— Це смішно, — сказав Містраль.

— Невже ви не розумієте, — наполягав капітан, — що ваша хвороба і необхідність вживати різні ліки створюють виключно сприятливі умови для злочинця? Тут виникає те, що я називаю «злочиннотворчою обстановкою». Такий сприятливий збіг обставин спокушає на злочин. «Пристань Ескулапа» для вас не здорове місце, професоре. В цьому домі разом з вами живе злочинець.

— Це тільки ваша теорія, капітане. Наскільки мені відомо, вона опирається лише на ту історію з нещасними дверями в «Ізоляторі», які хтось неуважний випадково замкнув на ключ. Чи не занадто слабка ця опора?

— Вірте мені, — заперечив Трепка, — мої спостереження підтверджують цю теорію. Деякі враження, що склались у мене вже тут…

— Ах, нарешті ви розкрили себе! — вигукнув Містраль, забуваючи про біль. — Виходить, ви будуєте свої теорії на враженнях. А може, на шостому почутті? Оце і є новітні методи вашої роботи? Вибачте мені, але вже краще Конан Дойль. Він принаймні вдавав, що спирається на дедукцію і аналіз.

— У мене є деякий досвід у цих справах, — вів далі Трепка, не звертаючи уваги на слова професора. — Коли на цьому сидиш стільки років…

— То втрачається вміння тверезо дивитися на речі, — втрутився Містраль. — Вибачте, що я перекрутив ваші слова, капітане, але ми, лікарі, теж можемо дещо про це сказати. Навик, досвід, сума набутих рефлексів — усе це дуже добре, але ж це палиця на два кінці. Так іноді можна допуститися прикрих помилок. Психологія знає такі випадки. Надто глибока спеціалізація в певній галузі — це річ не завжди корисна. Розум, спрямований виключно на викриття злочинця, починає часом реагувати трохи патологічно. Він або стає байдужим, або, — це ще гірше, — зазнає невеличкого нервозу, якого я не буду зараз пояснювати, бо ви, здається, й так трохи ображені.

— Ну, прошу, кінчайте, — промовив холодно Трепка.

— Отож я побоююсь, що вам загрожує своєрідний боязливо-маніакальний стан… Як тільки ви могли вигадати, що Йонаш хоче мене отруїти порошком? Це ж фарс. Я знаю цього хлопця ще з студентських років. Це цілком чесна людина.

— Нема нічого сталого на світі, — по-філософському сказав Трепка, дивлячись на шибку, де блищали краплі дощу. — Я радив би також добре зачинити вікно і опустити штори.

Говорячи це, Трепка підійшов до вікна, перевірив, чи воно зачинене, потім добре затулив його.

— Облиште, — запротестував Містраль, — я задушусь у цій кімнаті. Вже весна, а вони топлять, немов у лазні.

— Дуже прикро, — промовив Трепка, — що ви не довіряєте мені. Ну що ж, у мене є одна вада: багатьом людям я здаюся смішним.

— Та ні, що ви кажете, — зніяковів професор, — ви не так мене зрозуміли. Я ціню вашу відданість справі і шкодую, що ви наробили собі стільки клопоту. Але побачите, завтра ми будемо разом сміятися, згадуючи ці обережності.

— Якби ж воно так було, — похмуро зітхнув Трепка. — В усякому разі я не виїду звідси, доки ви не пообіцяєте виконати мої прохання.

— Ну добре… добре… — скривившись від болю, Містраль посміхнувся.

В двері постукали.

— Це професор Касіца, — сказав Містраль. — Ви, здається, маєте грати в бридж.

Ми вийшли.

— Люди добрі, і що воно діється в цьому домі! — обурено вигукував Касіца. — Нікчемної партійки в бридж ніяк не можна почати!

В цю мить на сходах з'явилася Мацьошекова з підносом і доктор Протоклицька.

— Чи вам, панове, часом не жарко? — промовила лікарка, відчиняючи вікно. — Пані Мацьошекова топить, немовби в неї ціла шахта вугілля.

— Не кожного серце гріє, — буркнула у відповідь Мацьошекова, розставляючи чашки для кави.

Через відчинене вікно чути було гавкання собак, калатання дзвонів і поодинокі постріли. Мацьошекова побожно заслухалась.

— Уже великодня утреня… Боже мій!

— А ви не збираєтесь на утреню? — спитав Трепка.

— Не кожен має таку змогу, а ті, що мають, — не хочуть! — Вона докірливо глянула на розкладені карти.

— Хазяєчко, що це знову за натяки? — насупилася доктор Протоклицька.

— Ви не ображайтесь, але грати сьогодні в карти — недобре. Не треба спокушати бога. Це ж воскресіння. Кара божа ще впаде на нас.

— То ви йдіть собі, пані Мацьошекова, — доброзичливо сказав Касіца.

— Ще подивлюсь, чи професорові Містралю не потрібно чого. Не спить, мабуть… — і вона постукала у двері.

— Не ходіть туди, професорові вже нічого не треба, — квапливо сказала доктор Протоклицька.

Але професор Містраль уже почув голос Мацьошекової і прочинив двері.

— Що ж це ви, Мацьосю, забули про мене? Зайдіть на хвилинку.

З цими словами він впустив Мацьошекову до кімнати.

З лабораторії вийшов спітнілий Йонаш, несучи два порошки. На порозі кімнати професора він ледве не стукнувся лобом з Мацьошековою.

— Що ви там робили? — спитав Йонаш підозріливо.

— Постелила професорові, — сказала Мацьошекова й квапливо збігла по сходах.

Йонаш увійшов до кімнати й зачинив двері. За кілька хвилин він вийшов звідти обурений.

— Не розумію, що сталося! Професор Містраль не хоче порошків. Людина мучиться, але не знати чого грається в аптекаря…

— Чому ви нервуєте, приятелю? — заспокоював його Трепка. — Ви ж самі не радили професорові вживати снотворні ліки.

— Але коли вже ліки готові, то звичайна пристойність вимагає прийняти їх. Не люблю витрачати даремно час.

— А ви недаремно його витратили, — спокійно відповів Трепка. — У мене безсоння, і я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви мені їх подарували.

— О ні! — запротестував Касіца. — Без поради лікаря не можна, я рішуче забороняю і конфіскую ці порошки. Дайте їх мені, докторе.

— Це неможливо, — сказав Йонаш, — я залишив їх у кімнаті.

— Залишили!.. — Трепка не міг приховати свого розчарування.

— Я залишив на всякий випадок. Може, професор знову передумає. Ви правду казали, — звернувся він до Касіци, — лікарі — найгірші з пацієнтів.

— Пане майоре! — почувся знизу хриплий голос. На сходах з'явився мокрий від дощу Мацьошек. — Пане майоре!

— Що там таке? — Касіца відклав карти. — Не заважайте нам.

— Пане майоре, дозвольте вас на хвилинку?..

В голосі Мацьошека дзвеніли якісь нотки тривоги, а на обличчі відбився страх і збентеження. Касіца вийшов і незабаром повернувся.

— Дуже вибачаюсь, але мушу негайно вийти. Цей бридж від самого початку був приречений на невдачу, я знав, що з нього нічого не вийде.

— Що сталося, професоре? — запитав доктор Йонаш.

— Мене кличуть до пацієнтки. Несподівано захворіла знайома з Пясечного, — засопів Касіца, збігаючи по сходах.

Трепка підійшов до вікна й почав дивитися в темряву, немовби до чогось прислухаючись. Але знадвору чути було тільки виття і гавкання собак.

— Зачиніть уже вікно, — сказала раптом доктор Протоклицька дивно схвильованим голосом.

— Ви ж казали, що жарко, — зауважив Трепка.

— Я хотіла тільки провітрити, але ж не можна вічно слухать отих собак, це жахливо! Дивуюся, що ніхто не подумав щось зробити з цими потворами. Треба їх витруїти.

— Витруїти? — повторив Трепка.

— З мене вже досить цього несамовитого виття.

Протоклицька підійшла до вікна і різко захлопнула його.

— Ну то що ж робитимемо? — запитав Трепка. — Продовжимо партію бриджа?

— Здається, найкраще буде піти спати, — стримуючи позіхання, відповів Йонаш. — Уже пів на десяту. — Глянувши на годинник, він почав збирати карти.

Раптом на мить завмер.

— Ви чули?

Не встигли ми відповісти, як пролунав несамовитий жіночий крик, а потім унизу застукотіли кроки. Всі кинулися до сходів.

Через вестибюль бігла Мацьошекова.

— О боже! О боже!.. — задихаючись, перелякано повторювала вона.

— Що сталося? — запитав Трепка.

— У вікні на кухні я бачила чиєсь обличчя!

— Ну що ви кажете, Мацьошекова! — рознервувалася доктор Протоклицька.

— Клянусь господом богом… Бачила обличчя… Ніс біля самої шибки… Страхіття таке, що хай бог боронить.

— Чиє обличчя?

— Хіба ж я знаю? Чи то людина, чи мавпа. З роззявленим ротом.

— Це вам здалося, — сказав із сумнівом Йонаш.

— Можу присягнутись!

— Побудьте тут, панове, — сказав Трепка. — Зараз перевіримо. Заспокойтесь, пані Мацьошекова.

— Ви сприймаєте це серйозно? — посміхнувся здивований Йонаш.

Але Трепка нічого не відповів. Разом з Мацьошековою ми зійшли в кухню.

— Ось тут, у цьому вікні… — показала Мацьошекова.

Шибка була мокра від дощу.

— Нічого не видно, — буркнув я.

— Ходімо надвір, — прошепотів мені Трепка.

Коли ми опинилися під вікном кухні, Трепка доручив мені оглянути сліди. Але я нічого не помітив. Уздовж будинку тягнулася доріжка з бетонних плит, чисто вимита дощем. А на газоні поруч не було видно ніяких слідів.

— Мабуть, усе-таки здалося бабі, — промимрив Трепка. — Обійдемо будинок довкола. Зустрінемось під вікном професора.

Ми рушили кожен у протилежному напрямі, уважно освітлюючи ліхтариком кущі і мур. Зустрівшись, нарешті, ні я, ні Трепка не могли сказати чогось нового.

Ми глянули на вікно професора. Там ще світилося.

— Хай йому чорт! — вилаявся Трепка і потягнув мене до муру.

Від муру я виразно побачив, що так обурило капітана. У відчиненому вікні виднілася фігура Містраля. Професор виглядав у вікно, насолоджуючись свіжим повітрям.

Схвильований Трепка кивнув мені головою, і ми обидва рушили до дверей. Зненацька, коли ми були вже біля фасадної стіни будинку, нас осліпило яскраве світло, і здавлений, але виразний голос прохрипів:

— Стій! Руки вгору!