Першою ми допитували доктора Протоклицьку. Вона ввійшла до кімнати аж надто енергійною ходою. — по-солдатськи, як сказав би Журка, — і прямо з ходу запитала:
— Чому ви починаєте з мене?
— Ви сиділи найближче від самовбивці, — відповів Журка.
— Що ви хочете цим сказати?
— Нічого. Просто відзначаю факт. Ви сиділи біля Міхала, отже, найбільше могли… гм… бачити.
— Я нічого не бачила. Ми всі дивилися тоді на доктора Йонаша і розбитий вазон. Чудовий момент для самовбивці.
— Або для вбивці, — холодно сказав Журка.
Протоклицька штучно засміялася.
— Я бачу, Касіца вас переконав.
— А хіба ви виключаєте можливість вбивства?
— Звичайно. Я його не отруювала. Хтось інший не мав такої можливості. Пиво у пляшці теж не могло бути отруєне, його пив не тільки Міхал, а й я, і доктор Йонаш. Виходить, що ціаністий калій, — якщо взагалі це був ціаністий калій, — хтось сипнув прямо в кухоль. Або ж Міхал прийняв його в облатці. Ну, а так прийняти отруту міг тільки самогубець.
— Які, по-вашому, причини до самогубства були в Міхала?
— Причини — це справа відносна, — сказала доктор Протоклицька, спокійно закурюючи цигарку. — Міхал був неврастеніком. Він завжди був то хворобливо збуджений, то впадав у крайню апатію. Якась дрібниця могла штовхнути його на цей крок. Та, зрештою, він не раз жартував, що найкраще було б покінчити з собою.
— А проте ви самі визнаєте, що якась причина мусила остаточно штовхнути його на це.
— Причини могли бути різні, — знехотя мовила Протоклицька. — Історія з автомашиною, наприклад.
— Ви вважаєте, що це достатня причина?
— Ох, ні! Я ж сказала вже — Міхал взагалі мав схильності до самогубства. Важливе значення мало те, що він втратив інтерес до життя. Історія з автомашиною мала бути останнім поштовхом… Але хлопець міг мати й інше горе. Наприклад… — Протоклицька завагалася.
— Наприклад? — підхопив Журка.
Лікарка злорадно примружила очі.
— Запитайте краще свого колегу, поручика Дзярмагу.
— Дзярмагу? — здивувався Журка. — Павле, ти щось маєш сказати?
Я зашарівся.
— Що ви маєте на увазі, пані Протоклицька? Я не зовсім розумію.
— Невже ви вважаєте, що ми сліпі, поручику Дзярмага? — в'їдливо посміхнулася Протоклицька. — Всі бачать, що ви підтримуєте тут славні уланські традиції.
Я хотів щось сказати, але Протоклицька не дала мені й слова вимовити.
— Не виправдуйтесь, будь ласка, — обрізала вона з іронічною усмішкою. — Мене мало цікавить, що ви робите з тією сорокою Галінкою, але я маю підстави припускати, що це дуже цікавило Міхала.
Я прикусив губи.
— Ви кажете, що Міхал Касіца… гм… був закоханий у панну Стор? — гостро запитав Журка.
— Це всім відомо.
— І вона відповідала йому взаємністю?
— Цього не знаю. Галінку трохи зіпсував успіх. Думаю, що вона скоріше полювала на крупнішу дичину. Наскільки я знаю Галінку, вона дуже тверезо підходить до життєвих справ.
— Але ж по її поведінці ви, певно, могли зорієнтуватися…
Протоклицька похитала головою.
— Ви не знаєте малої Стор… — У її очах спалахнули неприязні вогники. — Це людина дуже спритна і так само скритна.
— Ви, здається, не дуже-то симпатизуєте їй, — зауважив Журка.
— Відверто кажучи, ні.
— Чому?
— Не люблю дівчат такого типу.
Ми трохи сумнівалися, чи допитувати професора Касіцу безпосередньо після події, що, напевно, приголомшила його як батька. Але професор виразив готовність розповісти про все і запросив нас до своєї кімнати. Він, здавалося, постарів років на десять, але вже повністю володів собою.
— Що ви можете сказати про смерть свого сина, професоре? — запитав після короткої паузи Журка.
— Це вбивство, — тихо відповів Касіца.
— Чому ви так думаєте?
Професор безпорадно розвів руками.
— Якби це сталося вчора, у мене ще були б сумніви. А сьогодні я цілком певно можу сказати, що це не самогубство. Немає причини. Адже я пообіцяв йому владнати справу з автомашиною так, як він хотів.
— Можна поцікавитись, як саме?
— Потерпілий згодився взяти мій новий автомобіль замість свого шкарбана і доплатити мені шістдесят тисяч злотих.
— Хто подав таку думку?
— Інженер Карась.
Ви вважаєте, що така операція корисна для вас?
Для людини в моєму становищі, мабуть, корисна. Як-не-як, я одержую готівкою чималі гроші, а разом з тим з моєї голови спадає клопітлива і прикра справа.
— Але спочатку, здається, у вас була невеличка суперечка з сином?
Ви чули про це? — скривився Касіца.
Дещо… — пробурмотів Журка.
— Я поставив перед Міхалом одну умову, яка досить рознервувала його.
— Яку умову?
— З вашого погляду, вона, можливо, смішна, — промимрив Касіца. — Словом, я сказав, що востаннє допоможу йому, але тільки тоді, коли він одружиться.
— Одружиться? — витріщив очі Журка.
— Так. З Галінкою Стор. Я ціню цю малу. Дуже енергійна дівчина. Думаю, що вона зуміла б приборкати Міхала. До того ж я знав, що Галінка подобалася синові. Тому мене страшенно здивувала його дуже гостра реакція. Негативна реакція, — додав Касіца. — Міхал відповів, що про це не може бути й мови, бо Галінка його не любить. Я сказав, що поговорю з нею. Син згодився, але зауважив, що це методи минулого століття і я нічого не допоможу.
— Одним словом, справу поки що відклали?
— Так.
— А ви розмовляли з Галінкою?
— Не встиг… — похмуро прошепотів Касіца.
— То виходить, — промовив Журка, — що справа з автомобілем під час вашої розмови остаточно все-таки не була розв'язана?
Професор Касіца здивовано глянув на Журку.
— Невже ви думаєте, що Міхал отруївся саме через це?.. Ну, то було… просто безглуздя.
— Звичайно, — коротко відповів Журка.
— А тимчасом це надзвичайно важлива деталь, — усміхнувся поручик, коли ми вийшли з кімнати Касіци.
Заплон прийшов у поганому настрої. Правда, він не втратив свого специфічного гумору, але тепер це був гумор приреченого.
— Я волів би зустрічатися з вами за веселіших обставин. Похоронний реквієм — це не в моєму стилі.
— Що поробиш!.. — крякнув Журка.
— Ця забава починає не подобатись мені. Цікаво, хто тепер на черзі? — криво посміхнувся він.
— Ви думаєте, що це вбивство?
— А ви як вважаєте?
— Відповідайте, будь ласка, на моє запитання.
Заплон знизав плечима.
— Напевно, вбивство. Я досить добре знав Міхала. Без дуже поважної причини він не наважився б на самогубство.
— Доктор Протоклицька твердить, що Міхал був неврастенік.
— Можливо. Але не більшою мірою, ніж ви і я. Хіба ви покінчили б самогубством через автомобіль або нещасливе кохання? Дурниці! На мою думку, Міхала отруїли. Мабуть, він щось знав про вбивство Містраля або підозрівав когось…
— Або сам був причетний до нього, — процідив Журка.
— Ви підозрівали Міхала? — витріщив очі Заплон.
— Це тільки припущення, — буркнув Журка. — Але, в усякому разі, він дуже збентежився, коли перед обідом я сказав йому про допит. Це впадало в очі..
— Ну, якщо ви тільки на цьому будуєте свої припущення, — посміхнувся Заплон, — то не далеко заїдете. Зрозумійте, поручику, що у вас незвичайний хист нервувати людей. Ваші допити багатьох можуть кинути в дрож.
— Вам у всякому разі це не загрожує, — огризнувся Журка.
— Я щасливий виняток, — відповів Заплон. — Але, відхиляючись від цього питання, мушу сказати, що ваша робота була дуже невправна. Як ви могли при всіх попередити Міхала про допит? Адже таким чином ви попередили і вбивцю. Хто знає, чи не на вашій совісті життя цього хлопця…
Журка крякнув знервований.
— Отже, ви думаєте, що Міхал щось знав про вбивство Містраля?
— Так мені здається. Я вже давно помітив, що він носиться з цим, наче курка з яйцем. А особливо один факт примусив мене замислитись.
— Який?
— Того вечора я бачив Міхала біля «Пристані».
— О, це цікаво! — Журка зручніше сів на стільці. — Чому ж ви раніше про це не згадали?
— Я не думав, що це так важливо. Не хотів заплутувати справи.
— Он як!.. — Журка підозріливо глянув на Заплона. — То, значить, ви бачилися того вечора з Міхалом?
— Не бачився, а тільки бачив його. Я звичайно повертаюся з Пясечного найближчою дорогою, через ліс. Дійшовши вже до муру «Пристані», — до східного муру, коли це вас цікавить, — я помітив людину, яка прогулювалась, ходячи туди й сюди стежкою.
— Ви певні, що то був Міхал?
— Я впізнав його по капюшону на голові. Міхал під час дощів носив плащ з капюшоном.
— А Міхал помітив вас?
— Ні. Він, здається, був дуже заклопотаний. До того ж я одразу подався назад і підійшов до брами з іншого боку.
— Чому?
— Я підозрівав, що в Міхала якесь побачення. Мені цікаво було знати, з ким, і я не хотів виявляти себе. Увійшовши до саду, я став під деревом біля тераси і чекав, чи не вийде хто з дому. Але ніхто не вийшов. Зате я помітив, що в кухні засвітилося світло. Я заглянув у вікно і побачив Мацьошекову. Вона мене теж, мабуть, помітила, бо злякалась і втекла з кухні.
Журка багатозначно глянув на мене. Невже так може з'ясуватися та історія з обличчям у вікні?
— І що ви робили далі?
— Подався назад в глиб саду. Я бачив, як з будинку вийшли Трепка і Дзярмага, а потім побачив вас, поручику, — ви хоробро марширували від брами.
— І це все? — крякнув Журка.
— В основному. Потім я бачив уже тільки вашу молодецьку атаку. Я був захоплений, поручику.
— Це не важливо, — сердито перебив Журка. — Розповідайте про істотні речі.
— Нічого істотного більш не трапилось. Я ще кілька хвилин блукав по саду. А потім набридло, і я повернувся додому. Але справа здалася мені досить загадковою, і коли ви вчора привезли сюди Міхала, я запитав його, що він робив у суботу ввечері за муром.
— І що він відповів?
— Помітно зніяковів і сказав, ніби хотів ще раз поговорити з батьком, поставити, як він висловився, «ультиматум». Але передумав і поїхав у Варшаву.
— І ви повірили?
— Ні.
Коли Заплон вийшов з кімнати, Журка тихенько вилаявся.
— Хай йому чорт! Завжди з своїми шпильками. Ну, що ви про все це скажете, Трепка? — звернувся Журка до капітана, який з гідним подиву спокоєм слухав розповідь Заплона, не обізвавшись за весь час жодним словом.
— Дуже дивна історія, — скромно відповів Трепка.
Журка скривився.
— Запроси панну Стор, — сказав він мені.
Галінка ввійшла.
— Ви дуже горюєте у зв'язку з цим сумним випадком? — поцікавився Журка, допитливо дивлячись на підпухлі очі Стор.
— Я дуже любила Міхала…
— Розумію, — співчутливо посміхнувся Журка.
— Нічого ви не розумієте. Міхал був моїм товаришем, і це все. Дуже милим і добрим товаришем. Я не можу збагнути, хто і за що його вбив… — голос її затремтів. — Мабуть це якась жахлива помилка. Адже він нікому не загрожував. Нічого не знав. Весь час тримався збоку.
— Гм… — промимрив Журка. — Ви, значить, теж твердите, що то було вбивство?
— А що ж могло бути інше?
— Доктор Протоклицька вважає, що Міхал сам отруївся.
— Може, у неї для цього є спеціальні підстави, — холодно сказала Галінка.
— Ви підозріваєте, що доктор Протоклицька могла б…
Галінка захитала головою.
— Ні… Ні! Я нікого не підозріваю…
Журка вмостився зручніше.
— Давайте говорити відверто. Ми знаємо, що Міхал кохав вас. Ви розмовляли з ним перед обідом?
— Так… — видавила Галінка.
— Вибачте, що доводиться втручатись у ваші особисті справи, але я хочу встановити обставини смерті Міхала… Тому повинен запитати, про що ви розмовляли.
Галінка зашарілася.
— Міхал… Міхал докоряв мені. Він бачив мене разом з поручиком Дзярмагою і…
— І влаштував вам сцену ревності?
— Без будь-яких підстав. Я… я ніколи не казала Міхалові, що люблю його. Я завжди була з ним щира…
— І чим закінчилася та сцена?
— Я сказала, що з нього немає ніякого права докоряти мені, що ми можемо бути друзями, та й тільки. Міхал пішов дуже знервований.
— Ще одне запитання. Що ви робили під час обіду в ту мить, коли Йонаш пішов відчиняти вікно?
— Я дивилась на Йонаша… Як і всі.
— І ви не помітили, що діялося в той час біля стола? Ви ж сиділи навпроти Міхала і могли щось помітити.
Галінка завагалася.
— Здається, нічого.
— Пригадайте добре все, що тоді було. Йонаш іде до вікна… що в цей час робить доктор Протоклицька?
— Доктор Протоклицька… — Галінка зморщила брови. — Здається… здається, що доктор Протоклицька пудрила тоді обличчя.
Ми з Журкою переглянулись.
— А Міхал? — запитав поручик.
— Міхал? Наливав собі пиво в кухоль. Так… Він наливав пиво.
— Дякую вам! — підвівся задоволений Журка.
— Мені здається, — сказав я, коли ми залишилися в кімнаті самі, — що цього разу справа посунулася трохи вперед. Зізнання Галінки проливає світло.
— Пудрениця? — перебив замислено Журка. — Ну, побачимо. Експертиза встановить.
— У всякому разі акції професора Касіци на нашій біржі падають дедалі нижче, — посміхнувся Трепка.
— Взагалі втратили ціну, — відповів Журка.
— Що ж у такому разі ви зробите з своєю основною гіпотезою?
— Здам її в музей, — посміхнувся Журка. — У мене є звичка дотримуватись фактів, а не гіпотез.
— Дуже похвальний принцип, — кашлянув Трепка.
Допит Йонаша не дав уже нічого нового. Асистент твердив, ніби він пив пиво з тієї самої пляшки, що й Міхал, отже отрута мала бути всипана прямо в кухоль. Йонаш рішуче відкидав думку, що це міг зробити хтось із присутніх. Він був певен, що Міхал покінчив самогубством. Але чому молодий Касіца так зробив, Йонаш не міг сказати.
Я надто добре знав Журку, щоб мене міг обманути його вдавано хороший настрій. Це явно була добра міна при поганій грі. Останні події перевернули догори ногами його гіпотезу, а збудувати нову було нелегко. Перед нами була порожнеча. Протоклицька, що вплуталася в наші карти, була мов п'яте колесо у возі. Вона зовсім не пасувала до зібраного вже фактичного матеріалу. Або в гру входило щось нове, про що ми досі не мали уявлення, або ж…
У всякому разі Журка, напевно, потрапив у скрутне становище, якщо вже запропонував Трепці провести спільну нараду в зв'язку, як він висловився, з новими аспектами справи. Але Трепка не підтримав його в цьому.
— Ви забуваєте, друже, про нашу домовленість. Я перебуваю тут як стороння особа. Проводжу невеличкий науковий експеримент. І цей експеримент втратив би своє значення, якби я почав якось спрямовувати слідство. Настане час, і я втручусь в справу. Але поки що він ще не настав… — Трепка демонстративно глянув на годинник і промимрив щось про свої городні роботи.
— Здається, мене тут хочуть пошити в дурні! — вигукнув Журка. — З вашого боку це було б диявольськи хитро. Ви звалили на мене цю брудну роботу і самі вмиваєте руки!
— Не вмиваю рук, приятелю, — кашлянув Трепка. — Пильную… пильную за ходом справи вдень і вночі…
— Тільки коли я хочу запитати про вашу думку, то вас немає. Ваша байдужість до колективної праці, Трепка, дуже симптоматична.
— Наш друг Журка час від часу згадує про колективну працю, — сказав Трепка, коли ми вийшли з кімнати. — І — дивний збіг обставин! — це трапляється саме тоді, коли голуб ніяк не хоче вилетіти з чародійного рукава нашого хороброго Журки.
— Дозвольте сказати, капітане, — зауважив я, — ваше мовчання в цій справі таки нервує.
Трепка якось дивно глянув на мене і не промовив ні слова.