Йонаш зовсім занепав духом. Як тільки ми ввійшли до нього в кімнату, він зрозумів усе. Не міг видавити й слова, опустився у крісло і тремтячою рукою потягнувся до графина.
— Стоп! — Журка своїми залізними пальцями схопив його за руку. — З цього часу ви будете пити і їсти тільки те, що ми дамо вам.
— Як це… панове? — Йонаш злякано оглядався, і лоб у нього відразу вкрився дрібненькими крапельками поту.
— Впізнаєте? — Журка показав йому рукопис.
— Здається, це почерк професора, — видавив Йонаш.
— Я думаю, що, ховаючи рукопис у шпаківні, ви були впевнені в цьому.
— Ах! — Йонаш затулив обличчя долонями.
— Ви мовчите? А пора б уже й заговорити, — сказав Журка.
— Панове, я не вбивав, — благально прошепотів Йонаш. — Панове…
— На голослівних запереченнях далеко не заїдете. Признавайтесь у всьому. Коли ви забрали з кімнати професора Містраля цей рукопис?
— Я не брав… — видавив Йонаш. — Мені його підкинули.
— Підкинули… — зітхнув Журка. — Що ж ви ще вигадаєте?
— Клянуся… Я знайшов його… у… у чемодані. У вівторок…
— У чемодані, от тобі й маєш! — почав кепкувати Журка.
— Ви мені не вірите, — Йонаш витирав лоб носовою хустинкою, — але так було. Я повернувся після обіду. Хотів переодягтися. Відкрив чемодан і зверху побачив жовту обкладинку рукопису «Дельта».
— Мабуть, «Дзета», — зауважив я.
— Ні, «Дельта», — розпачливо похитав головою Йонаш.
— Дедалі краще, докторе, — кепкував Журка. — Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..
— Нехай, буде «Дзета», — простогнав Йонаш. — Це мене вже не врятує.
— Я думаю, — процідив Журка. — Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.
— Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…
— Он як, ви не знали… — Журка підвівся. — У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.
— Панове! — схопився Йонаш.
— Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.
Йонаш опустився на стілець.
У дверях на терасу ми зустріли доктора Протоклицьку. Мені здалося, що вона чекала на нас. На обличчі її вже не було насмішкуватого виразу, вона чемно посміхалась до нас.
— Я хотіла поговорити з вами про одну справу.
— Я сподівався цього, — промимрив Журка. — Шкода, що тільки тепер. Адже доктор Йонаш годував шпаків ще в вівторок.
Доктор Протоклицька зашарілася.
— Ви чудово проінформовані, поручику. Однак трохи помилились, я не про цю справу хотіла з вами поговорити. Мені хотілося сказати вам дещо таке, чого ви ще не знаєте.
— О, це цікаво! — промовив Журка. — Якщо так, то ходімо до кімнати професора.
Коли Журка зачинив за нами двері, лікарка різко повернулася. В очах у неї стояли сльози.
— Ви певні, що Йонаш винен, правда?
— Доктор Йонаш не говорить з нами відверто, — сказав Журка. — Власне, я повинен був його вже давно арештувати. Траплялося, що людей засуджували навіть при менших доказах їх вини.
— То чому ж ви його не арештуєте? — прошепотіла Протоклицька.
— Це зайве, — пробурмотів Журка. — Ви й так у мене всі тут, як миші під скляним ковпаком, — Поручик скромно оглядав нігті. — Здається, ви хотіли сказати мені щось цікаве?
— Так. Йонаш не винен. Він не брав тих паперів, йому підкинули їх.
Журка зітхнув.
— Ви не сказали поки-що нічого оригінального.
— Йому підкинули ті папери, і я знаю, хто це зробив.
— Невже?
— Я бачила на власні очі. У вівторок перед обідом я була в кімнаті Йонаша… Хотіла віддати йому книжку… В кімнаті не було нікого… Я хотіла вийти, але раптом почула, як хтось обережно відчиняє двері. Я чула, що то не Йонаш. Мені було якось ніяково, що хтось чужий застане мене тут… а разом з тим… І цікаво, хто може заглядати в кімнату. Я сховалася за віконну занавіску. І побачила Заплона. Він навшпиньки підійшов до чемодана, що лежав на стільці, і всунув у нього щось схоже на книжку чи зошит. Потім, оглядаючись на всі боки, зник за дверима.
— Непогана казочка, — посміхнувся Журка, не піднімаючи голови.
— Казочка?! Як ви можете! — Протоклицька схопилася з місця.
— Дуже кепсько обдумана казочка, — сумовито повторив Журка. — У цьому домі всі раптом виявили в собі таланти Езопа. Це дуже сумне явище, такі загальні мандри в країну казки. Я жалкую, що мені не п'ять років. Ах, людині завжди не щастить! Коли я мав п'ять років, ніхто не хотів розповідати мені казок. Тепер, коли мені тридцять п'ять, усі засипають мене казками. Та з цього мало користі. Мене вже давно, шановна пані доктор, цікавлять тільки факти, тільки реальні факти, і мені приємно усвідомлювати, що я вмію відокремити їх від витворів фантазії.
Доктор Протоклицька прикусила губи і, кинувши на Журку лютий погляд, вийшла з кімнати. Журка витягнув довгі ноги і засміявся.
— Хай йому грець, я й не знав, що ця жіночка так уболіває за того лавандового фертика! А крім того, і не підозрівав, що вона здатна на таке самопожертвування.
— Ти не віриш їй?
— Аніскільки. Якби так було, то вона не ждала б до цього часу. Типова брехня на скору руку, зліплена з неясних спогадів про детективні повісті. «Сховалася за завіскою… двері поволі відчинилися… тінь навшпиньках наблизилась до чемодана». Ох, як це банально! Зненацька Журка замислився.
— А проте варто було б допитати того блазня Заплона. Не шкодить нагнати йому трохи страху.
Заплон лежав на лежанці, поклавши ноги на сусідній стілець. Позіхав.
— Нудьгуєте? — запитав Журка.
— Страшенно! — позіхнув Заплон. — Здуріти можна! Коли ж ви, в дідька, закінчите це слідство, слідча особо? Доки будете нас тут тримати?!
— Ніхто вас не тримає. Здається, ми уклали добровільну угоду. Можете виїхати хоч зараз.
— Дякую, — промимрив Заплон. — Я поїду, а ви посадите мені на шию ангела-хранителя, правда ж? Виїжджати нема потреби. Але я з радістю вибрався б з вами кудись на риболовлю.
— Зі мною на риболовлю? — здивувався Журка.
— В цей період риба клює дуже добре.
— На вашому місці я не думав би про рибу. Ви самі не розумієте, в якому становищі опинилися, докторе Заплон, — посміхнувся Журка.
— Невже воно раптом погіршало?
— Страшенно. Тільки що на вас звалилося тяжке звинувачення.
Заплон свиснув.
— Ви мене зацікавили, поручику.
Журка закурив цигарку.
— По вас я не міг би й подумати, що ви любите гратись у святого Миколая.
— У святого Миколая?.. Ото комедія! Ви говорите дедалі цікавіші речі, поручику.
— Але це у вас анахронічні нахили, — вів далі Журка. — Наскільки мені відомо, святий Миколай не приходить на Великдень.
— Справді, поручику, з того часу, як ви почали гру з словами, ви стали незмірно цікавіші. Але може, нарешті, ви вже почнете розмовляти як міліціонер?
— Сумніваюся, чи це буде приємно для вас, — цідив Журка. — Ви почали негарну гру, докторе. Розумію, що якби ви тримали при собі рукопис, то це при даній обстановці трохи зв'язувало б вас, але підкидати його колезі в чемодан — це виключно поганий хід. Це нечиста гра, докторе.
— А хай йому чорт! — зітхнув Заплон. — Один — нуль на вашу користь!
Журка витріщив очі.
— Ви не заперечуєте?
— Ні, аніскілечки, — позіхнув, нудьгуючи, Заплон. — Ми ж домовилися, що гратимемо чесно. Щоб гра була цікава, треба дотримуватись певних правил, лояльність зобов'язує нас до цього. Я ж сказав уже вам, що в мені ви матимете найбільш пристойного партнера. Тому, поручику, я й кажу: один — нуль на вашу користь.
Що це за жарти? — наїжився Журка.
Жарти? Ви смішите мене, поручику.
— Отже, ви признаєте, що у вівторок…
— Справді, у вівторок… — кивнув головою Заплон.
— Ви пробралися перед обідом до кімнати доктора Йонаша…
— Пробрався до кімнати Йонаша.
— І сховали в його чемодані рукопис.
— Сховав.
— Не знаю, чи ви розумієте, які наслідки матимуть ці зізнання. Я буду змушений арештувати вас по обвинуваченню в убивстві з метою присвоєння собі наукової праці забитого.
Заплон скривився.
— Ох, ви знову влізли у свою шкаралупу. Повірте мені, ваша благородна особа на цьому багато втрачає.
— Прошу зважувати, що ви говорите, — холодно промовив Журка. — Я не звик вести допит у такому тоні і можу зробити з цього дуже неприємні для вас висновки.
— Невже ви й справді хочете арештувати мене, грізний охоронцю закону?
— Я схильний зробити це хоча б для того, щоб угамувати ваш язик, докторе.
— Може, ви й маєте рацію! Так і справді буде забавніше.
Заплон підвівся і простягнув руки.
— Я в вашому розпорядженні. У вас є при собі наручники?
Журка зміряв лікаря поглядом, який міг би забити коня.
— Ви занадто поспішаєте, докторе Заплон. Спочатку я хотів би спитати вас про основне. Ви признаєтесь у тому, що отруїли професора Містраля?
Заплон почухав потилицю.
— Чи ви часом не дуже вже ненажерливі? Я подав вам пальці, а ви одразу тягнете всю руку. Точнісінько як той диявол у народній казці. Признався ж я в тому, що підкинув бідному Йонашу зозуляче яйце в чемодан, хіба з вас мало цього?
— Відповідайте, будь ласка, на запитання, — стиснув губи Журка. — Ви вбили професора чи ні?
— Чекайте, я мушу подумати. Це надто серйозна справа, щоб її вирішити за одну мить… Ні, знаєте, мабуть, я все-таки не вбивав того сердешного Містраля.
— Он як! То, може, ви скажете хоча б, як привласнили собі працю професора?
— Жахливе формулювання, — посміхнувся Заплон, — і, як мені здається, в даному разі не зовсім точне. Я не привласнив праці професора, мені подарували її.
— Подарували? Хто?
— Якась незнайома доброзичлива людина.
— Дивовижно! — в'їдливо зауважив Журка.
— Це правда. Я й сам був здивований, знайшовши рукопис у кишені свого халата у ванній.
— У кишені халата?
— Саме так. Я маю звичку купатися близько дванадцятої години і перед цим знайшов у кишені той подарунок.
— Дивно! — холодно промовив Журка. — Чому ж ви не сказали про це нам?
— Я вважаю, що це було б надто банально. Мені хотілося дати вам змогу виявити свої незвичайні здібності.
— Дякую. А чому все-таки ви обрали Йонаша?
— Ох, у мене були для цього деякі причини. Той невеличкий подарунок явно пахнув Йонашем.
— Пахнув?
— Буквально. У мене досить ніжний орган нюху, і я зразу відчув лаванду. Крім того, папірці були вимазані тим страшним шмаровидлом, з допомогою якого мій благородний колега оберігає нужденні рештки свого волосяного покрову.
— Брильянтином?
— Так. Якщо рукопис у вас, то можете перевірити. Жирні зелені плями досить виразні. Вам усе ще хочеться мене арештувати?
— Це зайве, — процідив Журка. — Досить і того, що ви не виходитимете за межі «Пристані» без мого дозволу.
Заплон сів на канапу.
— Словом, ви засуджуєте мене на безстрокову нудоту.
Зайшовши через півгодини в нашу кімнату, я застав поручика Журку за досить дивним заняттям. Він брав по черзі кожний аркуш знайденого рукопису, старанно обнюхував його, потім оглядав навпроти світла і відкладав убік.
Я зупинився, остовпілий, і подумав, що наш хоробрий Журка збожеволів.
— Що ти робиш, Іполите? — пробурмотів я.
— Запаху лаванди я не відчуваю, — промимрив Журка, — можливо тому, що в мене нежить, а може, він вивітрився. Зате жирних зелених плям до дідька. Наче хтось навмисне вимазав рукопис брильянтином. Дивно, що я раніше не звернув на це уваги. Поглянь!
Справді, кілька аркушів були дуже вимазані жиром.
— Це скидається на злий жарт, — сказав я.
У мене все більше складалося враження, що ми потрапили в якусь несерйозну історію.
— Ходімо у ванну, — сказав Журка.
На скляній поличці у ванній стояв флакон брильянтину доктора Йонаша. На дверях висіли два однакові купальні халати — з темносиніми і бордовими смугами… Один з них належав Заплону, другий — Йонашу.
Журка тихенько вилаявся.
— Безсумнівно, так вимазати жиром рукопис могла тільки свиня, яка хотіла кинути підозру на Йонаша. Будучи, зацікавленою в тому, щоб слід був виразний, вона не шкодувала брильянтину… Але хто ж це такий? Сюди кожен міг увійти, замазюкати рукопис і всунути його в халат. І Заплон теж міг. Цей слід нічого не дає.
— Іполите, — сказав я, оглядаючи електричну бритву Йонаша. — Чи не здається тобі, що хтось нас голить без мила, насухо?
Журка скривився і вийшов з ванної. У вестибюлі було порожньо, тільки Трепка дрімав у кріслі. Побачивши нас, капітан поворухнувся.
— Я бачу, ви взяли новий розгін, Журка, — сказав він, посміхаючись. — Якщо так піде й далі, то мені не залишиться нічого іншого, як до кінця слідства саджати капусту.
Журка кашлянув і підозріливо глянув на Трепку. З якогось часу у нього з'явилося надзвичайне недовір'я до невинних висловлювань Трепки.