РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,

де Хома загадково мовчить про захворювання тварин на туберкульоз та бруцельоз, сибірку й туляремію, ящур і ботулізм

Тирада, якою закінчується попередній розділ, стала знаменита, її передавали з уст в уста. На яблунівській фермі появився лозунг: «Товариші тваринники, за вас гондольєри не працюватимуть!» Політики й політикани, а також ділки від політики в міжнародних сферах бавились фразою: «Та сидіть ви вже там у своїй Венеції, мов кулики на болоті!» Молодь, що гралась у хіпі, вкладала якийсь особливий зміст у вираз «плавати з гондольєром на гондолі».

Не тільки дотепність і філософська мудрість прислужились немеркнучій популярності сказаного Хомою, хоча ні філософської мудрості, ні дотепності ніхто не скидає з рахунку. А річ ще й у тому, що після цієї тиради Хома замовк. Як ви пригадуєте, він значний час мовчав і перед тирадою, але вже після тиради замовк надовго. Дехто навіть був схильний думати, що мовчанням Хома хотів надати особливого значення сказаному, хотів наголосити на своєму красномовстві, та ми не станемо поділяти цей погляд. Не станемо поділяти бодай тому, що Хома завжди відзначався красномовством і афористичність мислення та органічне любомудріє ніколи не були для яблунівського колгоспника кусливим свекром чи свекрухою. А справжню причину його історичного мовчання ми схильні шукати в оказії з квадригою античних позолочених коней.

Не можна сказати, що Хома, злостячись на постанову муніципальної ради міста Венеції, посинів, як жаба, й розгнівався так, наче муха йому на ніс сіла. Він не став ні зашморгом давитись, ні сильцем галушки ловити, він і в халяву, як то кажеться, не вступив, і не ощетинився, як їжак, і не спарився, як в окропі, і не став схожий на сердитого собаку, який для вовка — велика користь. Інший би на його місці і в пиятику кинувся, славлячи горілку та п’яними кулаками дрова рубаючи, але Хома не став напиватись, як квач, не став цівкою смикати, не став собі горлом лихо заганяти.

Хіба що мовчав про отих золочених коней. Інший би молов, як порожній млин, який без вітру меле, інший би бовтав і бовтав, як дурень у воду, інший би сипав, як маком, дрібненько, а Хома після тієї оказії замовк — і край! Мартоха свариться, а Хома хоч би пару з вуст, корова в хліві реве, а Хома як заворожений, кури сокочуть негодовані, а Хомі як заціпило.

Виявляється, про все можна мовчати. Один, скажімо, все своє життя мовчить про те, що книш — не пиріг, чи про те, що крупник — кулешеві брат. Другий розживеться на відкриття, що киселева їда -— до порога хода, зате цим відкриттям не захоче поділитись не тільки з сусідою, а й з рідною матір’ю. Третє від молодості до старості мовчить про те, що однієї руки пальці, та не однакові. Отже, про що завгодно можна мовчати. Мовчати без крику, без галасу, тихенько мовчати — в кулак чи в пригорщу. Але де ж це бачено, щоб мовчати про четверик золотих коней!

Оскільки ж Хома мовчав і не зізнавався, про що мовчить, то дехто в Яблунівці гадав зовсім не так, як гадає автор. Дехто в селі вважав, що зовсім не про золотих коней мовчить Хома, а про ті хвороби, які нападають на живих коней та всяку рогату і всяку безрогу худобу. А якщо нападають, мовляв, на живих коней, то можуть напасти й на золотих. Отож Хома начебто думав про туберкульоз та бруцельоз, сибірку й туляремію, правець і ящур, віспу і ботулізм. А ще про чуму, на яку хворіють свині, бешиху та дизентерію. А ще про запалення слизової оболонки рота, про закупорку, звуження, параліч, запалення й спазми стравоходу, про гостре й хронічне здуття рубця, а також переповнення рубця. А ще, звичайно, мало думатись Хомі про гостре й хронічне запалення кишечника, про черевну водянку. А ще начебто Хомі об’їдали вуха всякі клопоти про отруєння — буряками, бавовниковою макухою, про лю- пиноз, про конюшинну та гречану хворобу. А ще засіло йому в свідомості отруєння кухонною сіллю, запліснявілими кормами, сечовиною, а також отруєння хлорорганічними отрутохімікатами, отруєння препаратами фтору, отруєння сполуками азоту, отруєння препаратами міді та барію, сполуками цинку та ціаністими сполуками. А ще начебто не давало Хомі спокою думання про переломи кісток, опіки, відмороження, шок, про дерматити — бородавчастий, гангренозний і токсичний. Потерпав також Хома за пупкову та черевну грижу, за фурункульоз і травматичний набряк холки. А ще потерпав за суглоби — запалення лопатко-плечо- вого суглоба, запалення ліктьового, карпального, путового, вінцевого, колінного, скакального суглобів...

Леленько, патку мій, патку! Які болі та вболівання, виявляється, можуть бути приховані за красномовним мовчанням Хоми! А ми ж тут іще не все сказали, не всі хвороби та болячки назвали...

Отож було про що помовчати Хомі Прищепі через оту оказію з четвериком італійських позолочених коней! Легко сказати, що мер надумав подарувати, а муніципальна рада Венеції, всупереч меру, відмовила, зоставивши античну квадригу біля головного входу собору святого Марка. Притарабанили б Хомі оцю квадригу, встановили б коло воріт дерев’яних чи довкола цегляного постаменту під ясеном, а що далі? А далі вони візьми й захворій бодай на одненьку з тих численних хвороб, про які оце мовчав Хома! Бо, звісно, все це могло загрожувати четверику позолочених коней. А кого світова громадськість звинуватила б у недбайливому догляді історичної пам’ятки? Та Хому звинуватила б і його рідну жінку Мартоху. Мовляв, у Наполеона обійшлися без болячок, а яблунівський колгоспник не вберіг. Е-е, що б ви там говорили про славу й шану, а хай ті коні зостаються у Венеції ще не одне десятиліття й століття, а вони з Мартохою поки що обійдуться без такого знаменитого товару, вистачить і породистої корови!

Загрузка...