Приватне життя феномена

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ,

де розповідається про можливі польоти Хоми в космос і про заздрість людську, навіяну космічним амплуа яблунівського колгоспника, а також висловлюється підозра в тому, що правління колгоспу «Барвінок» збирається висунути Хому на роль першої в світі снігової людини

Коли Хома Прищепа мовчав, довкола його імені багато всяких чуток і пліток віялось уа крутилось. Отим людям, у яких одна голова, та десять язиків, рота не заткнеш і на кожен язик не почепиш замків хоча б тому, що замків малувато в продажу, наша промисловість іще не задовольняє попит. Отож чимало гороху намолотили — й вітчизняного, й зарубіжного гороху, та ми всім тим намолоченим зерном інтересуватись не станемо, хай його свині поїдять чи жінки перетруть на горохвяники.

Але плітки, поговори, обмови, чутки, анонімки та доноси хоча й далекий, та все-таки мають стосунок до громадської думки, а нам ігнорувати громадську думку не годиться навіть у найдрібнішому аспекті. Не годиться тому, що це може викликати плітки, поговори, обмови, чутки, анонімки та доноси, від яких ніхто не застрахований, а тим більше автор, котрий у безрозсудній відвазі взявся за життєпис яблунівського колгоспника Хоми Прищепи. Зовсім не шануючи тих, що брешуть, мов попові собаки, що тере- венять-белевенять ані в тин, ані в ворота, що в хоромах кулі ллють і ворон б’ють, автор бодай одним-двома словами згадує версії, де було міри перебрано, дуже переборщено чи передано куті меду.

Вилась у Яблунівці й поза околицями поголоска — мов голуб сизий у піднебессі! — начебто Хому тренують на космонавта. І тренують не в Зоряному містечку під Москвою, а таки в Яблунівці, тільки так таємно, що про це ніхто не знає. Вже так таємно, що сам Хома чи то не здогадується, чи то не завжди здогадується. І що має він космічний скафандр, який піддіває під штани та сорочку, в яких ходить на колгоспну ферму. Тільки знову ж таки — скафандр той космічний теж із секретом, дуже схожий за своєю конструкцією на славнозвісний одяг славнозвісного датського короля: начебто є — й начебто немає. А для Хоми пошито за цим принципом космічний скафандр тому, щоб ніхто не вкрав. І справді, таку космічну вдягачку не вкрадеш!

Чомусь ніхто не дивувався, що саме Хому — й на космонавта! Давно пора запустити в позаземний простір колгоспника-трудівника, чиї руки навіть у підзоряних просторах шукатимуть селянської праці. Авжеж, звиклі до земної роботи, такої самої земної роботи вони прагнутимуть у небесних емпіреях. А якщо дуже кортітиме, то хіба не знайдуть там роботи коло землі, щоб орати й сіяти, щоб збирати врожай і молотити, щоб доглядати худібку, вичищати гній на фермі чи підвозити фураж? Можливо, вихід Хоми у космос і покладе, нарешті, початок підкоренню неосвоє- них суворих космічних просторів, неоглядних космічних перелогів, непривітної космічної цілини.

Перспектива одкривалась хвальковита — якби такій перспективі та довгого хвоста, то вона сама собі повідбивала б боки. Але ж перспектива ця не з балакучих, які тріщать, мов пустий вітер у полі, перспектива ця за вдачею скромна й сором’язлива така, що їй іноді сором за ворота вийти, отож і ми посторонимось від неї, як вовк од пастки, хай їй буде солоду й замолоду!

Знайшлись у селі ревнивці: чому Хома? Гаразд, колись розпустили чутку про Хому та літаючу тарілку, яку він збирався приспособити, щоб дерть дерла в колгоспі, січку сікла, силос силосувала та в строк виконувала всякі весняно- літні польові роботи. Але ж таку чутку могли розпустити про будь-якого яблунівського колгоспника, нагородивши його цілим мисником літаючих тарілок, то чому Хома, га?

Серед ревнивців-заздрісників бачимо людей навіть шанованих — таких, як директор школи Діодор Дормидонтович Кастальський і доярка Христя Борозенна. Директор на педнараді в школі привселюдно заявив, що досі в космосі не побував жоден сільський учитель, жоден директор сільської школи, й ніхто не заперечив йому, бо правда є правда. Так само Христя Борозенна чи то на ранковому, чи то на вечірньому доїнні кинула репліку, що хоч тепер і шанують працю телятниць і свинарок, птахівниць і доярок, але й по нинішній день жодна доярка в космосі ще не побувала. А якби побувала, якби пролетіла трасою Гага- ріна, Титова, Ніколаєва, Поповича, Терешкової, а якби проклала свою власну трасу, то тоді престиж професії доярки зріс би неймовірно. Так, зріс би до космічних висот. Тоді б сучасна молодь зі шкільної лави, не закінчивши десятирічки, ринула б у тваринництво. Бо престиж професії доярки — це зайві кілограми молока, масла і м’яса, котрі, як відомо, ніколи не є зайвими. І тоді б не забарився, можливо, вийти на екрани наших кінотеатрів фільм «Космонавт і доярка», або «На небесному пасовиську», або «Любов на космічній полонині».

Яблунівці підозрювали, що буфетниця Настя з сільської чайної теж потай мріяла про політ у космос, сподіваючись, очевидно, підняти престиж своєї професії. Зосталося загадкою, які саме напої вона мала пропагувати на космічних трасах, та вже коли й далі посуватись шляхом логічних і алогічних підозр, то... То можна гадати, що зі звичайного «Червоного міцного» і «Плодоягідного» десь у космічному апараті Настя б збовтала такий міжзоряний коктейль, що від нього очі рогом лізли, а змішуючи «Сонцедар» і «Сонце в бокалі», могла б домогтись такого міжгалактичного трунку, який би вбив позаземні цивілізації на відстані в сто тисяч світлових років од Насті!

Щоб більше не згадувати про заздрісників, назвемо серед них і Одарку Дармограїху, котра начебто зі своїм спекулятивним земним умінням хотіла вийти на позаземні орбіти. Вважаючи, либонь, що дефіцитів там значно більше, ніж на землі. А якщо мало, чи й зовсім мало, а то й нема — ще ліпше: тоді можна буде в космос доставляти не тільки земні ходові товари, а й земні неходові товари. А й навіть ті завалящі з яблунівського промтоварного магазину, що роками тут припадають порохом... І серед заздрісників, мабуть, слід назвати листоношу Федора Горбатюка, який за вдачею своєю не міг не бути заздрісником. Стільки переносивши всякої кореспонденції, він вважав, що має чималий досвід перед людьми і заслуги перед древньою професією, аби претендувати на нову орбіту для своєї діяльності, а саме — орбіту космічну. Бо хіба не зміг би він у далекий космос доставляти пошту з Землі, та й з цієї самої Яблунівки, що стала для нього замала? Хіба б не впорався, припроводжуючи кореспондентів з космосу на Землю, та й у цю ж саму Яблунівку?

Коли Хома Прищепа мовчав, то народилось і чимало інших чуток, на які в Яблунівці ніколи не було недороду. Буряки могли вродити менше проти плану, корови дати менше молока проти зобов’язань доярки, а от чутки — понад плани, які ніхто не складав, і понад зобов’язання, яких ніхто не брав у цій важливій галузі громадського життя. Отож бодай побіжно зупинимось на чутці (яка, либонь, у пічурці народилась, бо була крива, як криве дерево!), начебто Хома Прищепа є не хтось, а замаскована... снігова людина! Яка тут алхімія, спитаєте ви? Так само спитав би й автор, котрий трудно й чесно міркував над цим яблунівським поговором. І якщо ви не здогадались і здогадаєтеся лише через місяць, то автор уже зараз ладен поділитися своїми міркуваннями.

Звісно, Хома ніколи сніговою людиною не був. Ні тоді, коли вийшов із лона матері, появившись у цьому з найкращих світів. Ні тоді, коли залицявся до Мартохи, бо хто- хто, а яблунівська дівчина, хоча зроду-віку не зналася з жодним сніговим парубком, одразу відчула б підміну й дала одкоша Хомі. І не був грибок маслючок сніговою людиною на фронті, бо всі добре знають, що німецьких фашистів побили таки не снігові люди, а радянські, й жодної снігової серед них не було. Й не обернувся Хома на снігового перевертня в післявоєнний час, коли слід було піднімати зруйноване господарство.

Отож, народившись од яблунівських батька-матері, Хома ніколи не був сніговою людиною. Це зафіксовано в паспорті, в нагородних листах і в тих квитанціях, по яких він сплачував за електрику. Але, бачите, надто багато галасу зчинилося останнім часом із тією сніговою людиною, яку шукали і в горах Тянь-Шаню, і в Гімалаях, і в Кордільєрах. Так захопились пошуками снігової людини, що подеколи здавалось, начебто престиж тієї або іншої держави залежить від того, на чиїй території вперше буде знайдено й науково класифіковано цю снігову людину. Отож, зваживши на терезах розсудливості й політичної далекоглядності цю міжнародну вакханалію, правління яблунівської артілі «Барвінок» начебто звернулося з проханням до Хоми, аби саме він претендував на роль першої снігової людини. Бо чи багато візьмеш толку з того, що згодом десь у горах Тянь-Шаню знайдеш справжню? Справжня може виявитися груба й неотесана, ходить босоніж і в звіриній шкурі, що тхне курним димом печери, справжня снігова людина й слова по-людськи не годна сказати. Авжеж, ніяк не порівняєш із Хомою, котрий і озутий у черевики фабрики імені Клари Цеткін, і костюм носить швейної фабрики імені Смирнова-Ласточкіна, і пишається в сорочці фабрики імені Чапаєва, й подеколи їсть варену лікарську ковбасу, виготовлену на фабриці імені Котовського, зрідка палить цигарки фабрики імені Луначарського, п’є пиво пивзаводу імені Ломоносова, пригощає Мартоху цукерками фабрики імені Сакко і Ванцетті. А лексика Хоми значно багатша, ніж її здатні вмістити всі досі випущені словники, авжеж, бо в лексиці Хоми, як і багатьох інших колгоспників, є такі колоритні слівця та карколомні звороти, що їх не витримало б ні дореволюційне, ні пореволюційпс видання. Хіба хтось засумнівається в тому, що мовно-речовий апарат снігової людини бліде ніщо порівняно а мовно-речовим апаратом Хоми? Отож кому, як не Хомі Прищепі, й претендувати на роль першої снігової людини, з котрою й погомоніти можна ладком про яблунівські та державні справи, й горілочки хильнути так, щоб із вух дзюрчала, й солоненьким, як маринований грибок, анекдотиком перекинутись, і до молодиць податись через дорогу навприсядки!

Мабуть, яблунівськс правління, висуваючи Хому Прищепу на роль першої снігової людини, міркувало ще й так:

віл першого в світі космонавта — до першої снігової людини! Оскільки ж Хомі Прищепі в силу історичних обставин стати першим у світі космонавтом не дано, бо історії рогів не скрутиш і не повернеш її назад, то першою в світі сніговою людиною стати цілком можливо. Та й чому не можливо, коли в нас здавна існує славна традиція: не чекати, поки достойна людина висунеться на достойне місце, а на достойне місце висувати висуванця. Отож нехай Хома Прищепа і буде таким висуванцем, нехай гідно несе ярмо слави першої снігової людини.

Трудно, скажете. І якось незвично, скажете. Та й досвіду, скажете, ніякого. Але хіба ми не першопроходці, не підкорювачі трас — хоча б космічних? То нехай Хома Прищепа пройде трасою снігової людини, хай покрутиться в її шкурі, а ми вже полюбуємось, а ми вже потішимось. Бо негоже віддавати пріоритет, яблунівський «Барвінок» за пріоритет горлянку перегризе.

Й інші чутки ширились про Хому, бо якщо ти на видноті, мов гуля на лобі, та до того ж іще й мовчиш загадково, мов риба об лід, після тієї придибенції з четвериком позолочених італійських коней, то чуток рясно родитиме... Начебто він готується їхати в далеку Шотландію, щоб, нарешті, розгадати загадку озера Лох-Нес, своїми руками виловити знамените чудовисько Нессі... Та ми не станемо докладно зупинятись на цій хоч і цікавій, проте неправдивій чутці, бо, нарешті, маємо намір послухати самого Хому, який ось-ось розтулить уста.