Приватне життя феномена

РОЗДІЛ СОРОК П'ЯТИЙ,

у якому грибок маслючок спізнається з екзальтованою шатенкою та її ірландським сетером, а також відвідує поліклініку для чотириногих друзів людини

Ви, звичайно, ще не забули підозру, що в Яблунівці мимоволі я став жертвою канібальського експерименту ворожих розвідувальних служб? І не забули мій намір звернутись бодай до начальника районного відділення міліції товариша Венеційського, аби він допоміг розслідувати цю зловорожу акцію, коли було порушено не тільки суверенітет особистості, не тільки попрано права людини, а й використано для сліпої шпигунської діяльності? То чому ж, слушно спитаєте, автор і по нинішній день не поквапився до товариша Венеційського, чому він і досі огинається у селі, наче з п’ят йому проросло коріння і в такий вегетативний спосіб прив’язало до Яблунівки?

Перемагаючи зубний біль, автор щиро зізнається: тому, що, живучи в Яблунівці, він водночас завдяки своїм радіобіологічним та телебіологічним здібностям мав змогу начебто перебувати в Америці. А ще тому, що його поїдом їла цікавість: що нового приключилося за океаном зі старшим куди пошлють із колгоспу «Барвінок»? У які макам- бричні оказії волею чи неволею влип грибок маслючок? А може, він там, пізнаючи так звані принади американського способу життя, намагається з піску бича вкрутити, чи батогом обуха перебити, чи проти вітру піском посипати, а не годен, то йому там хоч камінь на шию — і н воду?!

Гаразд, міркувалось, подивлюсь трохи Америку, постежу за Хомою, а тоді вже подамся заявляти на себе та на ворожі спецслужби.

Отож, значить, погомонівши з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом про енергетичну кризу та про те, яким чином світова криза вдарила по яблунівській самогонниці Вівді Оберемок, опинивсь я в знахарчиній хаті, щоб спочити після мандрів до районного стоматолога. І коли несподівано (а чи й сподівано) зуб знову стрельнув болем, я зручніше влігся в ліжку. Мальовані квіти знахарчиної хати поволеньки брали в барвистий полон. У голові грякнули спершу розряди в ефірі (либонь, десь над Атлантикою), далі почувся поспішливий нервовий дріб морзянки (мабуть, налагоджували між собою зв’язок норвезькі риболовецькі шхуни), потім долинуло перемовляння пілотів американських ВПС, що патрулювали небо над Середземним морем... Упізнав ораторію Генделя, яку передавало радіо Відня... Десь із Будапешта долинула рапсодія Ліста. А потім відбулось раптове зміщення діапазонів, радіохвилі наповзали на радіохвилі, творячи жахливий хаос.

І з цього жахливого хаосу в голові моїй майнули перші картинки далекої чужої дійсності... По бурхливій гірській річці мчало каное з гребцем у червоній куртці і з міцним, як у мотоцикліста-смертника, захисним шоломом на голові; каное кожної миті могло розбитись об гостряки скель, що голчастими плавцями риб витиналися з води... Безліч білих мишей вкрили шосе, по якому в двох напрямках гнали і гнали автомобілі, та лише одиниці перейшли шосе з узбіччя на узбіччя, решта мишей гинули під колесами автомобілів, які гнали й гнали, а миші сунули й сунули... Десь у трущобі, на звалиську, спав п’яний негр, по-дитячому поклавши долоню під щоку й по-дитячому морщачи вві сні старе брезкле обличчя; біля стоптаних підошов його черевиків кішка гралася з трьома смугастими кошенятами...

І раптом пронизливий рев сирени задзвенів у голові так, що голова од тих вібруючих звуків ось-ось мала розколотись, як розколюється кокосовий горіх, упавши з високої пальми. Так могла ревти сирена, попереджаючи принаймні про атомне бомбардування. Через той біль, через те ревисько все надалі бачилось, мов у тумані... Ось карета «швидкої допомоги» виривається за ворота поліклініки, в кареті — шофер і двоє лікарів: один схожий на метиса чи на пуерториканця, з щіточкою вусів над тонкими губами, другий — в окулярах із позолоченою оправою, обличчя в нього по-дівочому вродливе, м’яких ліній. Карета мчить на виклик, долаючи густий вуличний автомобільний потік, і медики по черзі перемовляються по радіостанції, довідуючись про стан здоров’я хворого.

— Все буде о’кей, Боб! — заспокоює свого колегу той, що схожий на метиса чи на пуерторіканця.

— О’кей, Джо,— механічно повторює по-дівочому вродливий Боб.

Натовп гаволовів, яких, виявляється, можна побачити не тільки в Яблунівці, айв Америці. Кордон поліції, яка в руках тримає гумові кийки, а в зубах — жувальну гумку. Телебачення вже тут як тут, ведуть репортаж із місця драматичної події прямісінько в ефір. Плаче хлопчик років п’яти-шести, сльози блищать і в сивого негра, що світить білками трагічних очей. Перед каретою «швидкої допомоги» всі розступаються, і не встигає ще машина сповільнити біг, як дверцята наобіч розчиняються — й на тротуар зі своїм лікарським причандаллям вискакують медики.

Сетер лежав, безсило відкинувши задні лапи, а передні ледь звівши. Довгу й суху, звужену поміж вухами, голову свою сетер намагався раз у раз покласти на передні на- півзведені лапи, проте голова падала безвільно. В очах, якими сетер дивився на людей, полум’янів біль. Цей біль надавав очам собаки майже людського виразу, а очам (темно-карим, посадженим неглибоко, овальної форми, з косим розрізом повік) незвичайної виразної краси.

— Чарлі!.. Чарлі!.. Чарлі!..— з підвиванням повторювала фарбована шатенка років за п’ятдесят. Її довгі й худі ноги скидались на італійські спагетті, яким немає кінця- краю.— Чарлі!..

Слухаючи хазяйку, переймаючись розпачем у її голосі, ірландський сетер Чарлі винувато ворушив тонкими висячими вухами і, ощирюючись, показував щільно зімкнуті міцні зуби.

Лікарі з карети «швидкої допомоги» вже поприсідали навколішки біля сетера. Без розпитувань, без жодного зайвого слова чіпкими професіональними поглядами визначили характер каліцтва — і вже з медичних їхніх валізок умить появились інструменти, препарати. Кров, яка сочи- лася з обох задніх кінцівок, було зупинено — в чотири руки, які вправно орудували, накладено було марлевий жгут. Чималу рану на крупі теж доглянуто — срібними ножич* ками вистрижено шерсть, змазано спиртовим розчином йоду, припудрено пеніциліном, накладено асептичну пов’язку.

— Скажіть, він житиме? Він житиме? — істерично зви- скувала шатенка, звертаючись до обох лікарів швидкої допомоги відразу.— О мій Чарлі! Що зі мною станеться без тебе, Чарлі!

Очима кольор»у недоспілої маніоки шатенка виціловувала ірландському сетеру перенісся з маленькою горбинкою, суху м язисту шию, довгі груди, розвинуту холку, мускулисту спину. Голубила божевільним стражденним поглядом овальні лапи з міцно стуленими пальцями, голубила шаблеподібний хвіст.

І тоді з натовпу гаволовів виступив старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок». Аівою рукою статечно торкаючись до старанно начищених нагород на грудях, праву свою, трудову й мозолясту, колгоспницьку руку заспокійливо поклав на плече шатенці. Чистою українською мовою (звісно, з характерною подільською вимовою) сказав чемно:

— Ще не пропіла йому пташка, ще не доходились його ніжки, ще не доробились його ручки.

Шатенка на безмежних-безкраїх ногах-спагетті радісно блимнула на Хому своїми лупатими очима кольору недоспілої маніоки й сказала англійською мовою:

— Смерті не відперти, але я хочу переставитись із Чарлі, мов за руки побравшись.

— Яке життя, таку й смерть удвох матимете,— заспокоїв Хома на неповторному своєму подільському діалекті.— Як у Яблунівці кажуть? Живий без місця, а мертвий без могили не буде.

— Колосально! — зраділа шатенка, забувши про істерику.— Ви астролог? Хіромант? Маг?

— А ще в Яблунівці кажуть: мертвому землі не купити, а шкури з нього не злупити.

— Шедсврально! — вже мало не ревла від утіхи шатенка, й недоспіла маніока її очей починала достигати — від шалу, від захоплення, від містично-шарлатанського оптимізму Хоми.

— А ще в Яблунівці кажуть: мертвим хоч тин підіпри, йому все байдуже.

— Концептуально! — врешті аж заревла шатенка від радості.— Ваша теорія в корені заперечує теорію Будди.

— Ага,— скромно згодився старший куди пошлють із колгоспу «Барвінок».

У цей час медики, надавши першу невідкладну допомогу потерпілому, понесли на феєричних пластикових ношах ірландського сетера до карети. А що шатенка хотіла їхати разом зі своїм Чарлі, а що вона тягла за руку Хому, котрий так вразив її уяву, то карета «швидкої допомоги» виявилась украй перевантажена. Хоч бери та ірландського сетера з машини виганяй! Поліцейські засюрчали в пронизливі сюрчки, просячи гаволовів розступитись, стрекотали камери телебачення, що знімали для показу по першому каналу епізод із наданням невідкладної допомоги потерпілому ірландському сетеру, і, нарешті, оперативна карета, виючи, рине геть.

— Чарлі потрапив під «фольксваген»! — Голос шатенки гримів у машині, мов цунамі в тропіках.— Шофер навмисне наїхав на Чарлі, бо, здається, тут замішане телебачення, воно підлаштувало це каліцтво. Я звернусь до найкращих детективів і суддів, я подам позов на всі телестудії Америки, хай мені відшкодують мільйон доларів!.. О Чарлі!..

І, згадавши про Хому, торкнулась губами значка з довгоногим фізкультурником, цілуючи й шепочучи:

— О, від вас чується дивна астральна сила, віє еліксиром космогонії... Звідки у вас цей дар?

— У нашій Яблунівці кожен має стільки астральної сили, хоч греблю гати! — похвалився Хома.

— О, говоріть іще про мого сетера Чарлі, ваші слова мають цілющу силу.

— Собачка ваш вичуняє, хоча, як у нашому селі казали колись, біда біду родить, біда з бідою ходить, біда біду гонить, біда біду хоч де та знайде, біда біду бачить по сліду, впав у біду, як муха в борщ.

— Ви хіромант,— в екстазі шепотіла шатенка.— Чарлі вже ожив!

— А так, вичуняє, оклигає ваш песик,— гомонів Хома,— хоча, як у Яблунівці говориться, біда плаче, біда скаче, біда й пісеньку співа, біда не знає стида, і на меду знайдеш біду, хоч біда, то гоп!

— Хоч біда, то гоп? — як не перед добром сміялась шатенка, сяючи невимовною красою фальшивих зубів.

— Біда куца, а горе чубате,— заспокоював Хома американку, й далі тратячи свою астральну силу.

Карета «швидкої допомоги», виючи клаксоном, звернула з вулиці до залізних фігурних воріт, які відчинилися з допомогою електронної системи. Подвір я поліклініки було засаджено екзотичними рослинами та квітами з Цейлона, Екваторіальної Африки, Нової Гвінеї, Полінезії. В повітрі стояв п’янкий тропічний аромат. Синтетичних матеріалів розсувний прозорий купол увінчував цей екзотичний куточок, який можна було б пойменувати садами Се- міраміди космічної ери. Еге ж, садами Семіраміди космічної ери для собак.

У супроводі фельдшерів, санітарів та няньок у затінку магнолій та ліан прогулювались німецькі короткошерсті лягаві, звані ще курцхаарами. (Пригадуєте знамениті перегони курцхаарів у одному з попередніх розділів роману? Тоді ще екзальтований уболівальник звалився на ймовірного переможця, що йшов попереду інших, і покусав пса у нападі емоційного шаленства). Так от, німецькі короткошерсті лягаві походжали неквапно по алеях, граючи ситими боками — це були лискучі боки кавові, чи кавові з сивиною, чи кавові з крапом, чи кавово-рябі.

На золочених повідцях, цяткованих коштовним камінням, неподалік од курцхаарів прогулювались пойнтери, прекрасні пси, якими не можна не залюбуватись. Вони ступали гідно, наче найшанованіші члени якогось акціонерного товариства, що спільно тримають контрольний пакет акцій. А ген отой пойнтер — половий, шерсть блискуча й пружна, шкіра тонка й еластична, голова довга, суха й рельєфна — виступав так, наче якщо він сам не голова ради директорів якогось сталеплавильного концерну, то принаймні має хазяїна, котрий таки очолює цю всемогутню раду директорів.

— Ох, бідненькі! — жалісливо сказала шатенка.— Тут вони прогулюються після операцій чи просто після прийому в лікаря. Ще не зовсім здорові, та всім уже йдеться до одужання, чи не так?

— Еге ж,— захоплено сказав Хома.— Видно, що не нашого полку, йшли б вони всі к вовку!

Тим часом обидва медики вносили пластикові ноші з пораненим ірландським сетером до поліклініки, вже й поріг лікарняного закладу переступили, а шатенка з яблунівським колгоспником квапилися слідом за ними. Тут, у поліклініці, коридори вимощено малахітовою плиткою, стіни облицьовано рожевою кахляною плиткою. Мармурові колони підпирали стелю, розмальовані переважно картинами з життя птахів, звірів і риб. У важких золочених рамах стояли портрети найпородистіших собак усіх мастей, які колись пошанували поліклініку лікуванням своїх болячок. Породисті пацієнти (коллі, доберман-пінчери, боксери, доги, гончаки російські, жорсткошерсті фокстер’єри, спанієлі, пуделі і т. д.) дивилися з картин з величавим філософським спокоєм. Слід, мабуть, додати, що всі картини тут, як і розписи стін та стелі, виконано в строгій реалістичній манері, характерній кращим майстрам минулих епох, ніхто б не помітив ніяких авангардистських збочень,— мабуть, вплинула та обставина, що собаки всіх мастей вельми неприхильно ставились до новомодних віянь у мистецтві, не визнавали предметного живопису, поп-арту й інших псев- допрогресивних течій.

— Отже, місіс,— говорив молодий медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя й окуляри в позолоченій оправі,— ми госпіталізуємо вашого безцінного Чарлі в нашій поліклініці. Ми не сумніваємось у тому, що Чарлі потребує окремої палати, чи не так, місіс? Окрема палата для сетера обійдеться вдвічі дорожче, та чи слід говорити про долари, коли йдеться про здоров’я собаки?!

Палата, куди доставлено скаліченого Чарлі, нагадувала не так лікарняний покій, як номер у фешенебельному готелі. Кроки гасли в м’якому ворсистому килимі, який застеляв усю підлогу. Два телевізори — один навпроти ліжка, а другий вмонтовано в стелю, щоб дивитися з постелі, В кришталевих вазах — орхідеї, левкої, магнолії. В палаті красувалось тільки три картини, проте й невіглас упізнав би в них майстрів європейського Відродження якщо не першої, то другої руки. В палаті панував мікроклімат, який мав сприяти доброму самопочуттю собаки і його швидкому одужанню.

— Вчора з цього номера виписався пойнтер Бен,— мовив лікар, схожий на пуерторіканця.— Він тут лежав із запаленням слизової оболонки гортані.

— Ах, пойнтер Бен! — вигукнула шатенка.— Він народився від суки Вероніки, яка належала внучатій племінниці Дюпона.

— А перед пойнтером Беном у цій палаті лежав російський гончак Кирило, лікувався від пневмонії. Його лікували антибіотиками, які на літаках доставляли з Японії і Франції.

— Ах, гончак Кирило! — вигукнула шатенка.— Він народився від суки Дездемони, яка належала позашлюбному синові племінника князя Голіцина.

— А ще перед гончаком Кирилом тут лежав спанієль Принц Датський, лікувався від епілепсії. За його здоров’я боролись найвидатніші світила медичної науки з Нью- Йорка і Вашінгтона, з Токіо й Парижа. Вдавались також до народної медицини, до голкотерапії. Місіс, можете повірити, це була жахлива картина: голову закинув назад, щелепи стиснув, із пащі в Принца Датського тече рожева слина, сіпаються м’язи тулуба і кінцівок, зіниці широко розплющені!.. Проте з нашої поліклініки Принц Датський виписався здоровшим, ніж чемпіон світу з боксу Кассіус Клей у кращі свої роки.

— Яка прекрасна поліклініка! Які чудові спеціалісти! — захоплювалась шатенка.

— Місіс, можете повірити, що умови для лікування собак тут кращі, ніж у лікарнях для людей.

— Вірю! — Шатенка закочувала під лоба очі кольору недостиглої маніоки.— Це чудово!

Зі сльозами вона розпрощалася із сетером Чарлі, якого вкладав у ліжко медик, що мав по-дівочому вродливе обличчя м’яких ліній. В темно-карих очах собаки теж блиснули сльози, він тихесенько заскімлив, мочка носа затремтіла. Медик, схожий на пуерторіканця, розповідав у коридорі:

— Місіс, немає такої хвороби, якої б не вилікували спеціалісти нашої поліклініки. Якби, наприклад, ваш сетер Чарлі не був травмований, а заразився чумою...

— Я не хочу, щоб він заразився чумою! — вигукнула шатенка.

— Ну оскаженів...

— Але я не хочу, щоб він скаженів!

— Чи його спіткала хвороба Ауєскі...

— Не хочу ніякого Ауєскі! — істерично скрикнула шатенка.

— Даруйте, місіс, я кажу тільки до прикладу. Гаразд, не будемо згадувати вашого Чарлі. Хай у нього зостається та хвороба, з якою потрапив до поліклініки. Проте майте на увазі, що ми лікуємо від усіх хвороб. Туберкульоз, бруцельоз, сальмонелез, колібактеріоз, правець, ботулізм, лептоспіроз, стригучий лишай, парша!—Медик, схожий на пуерторіканця, з невимовною насолодою називав усі болячки, смакуючи, втішаючись самим звучанням слів, і, либонь, вони впливали на нього, наче наркотики.

Хома з шатенкою зачаровано слухали собачого ескулапа. Зрештою і яблунівський колгоспник, що досі наче язика проковтнув, спромігся на слово:

— А собак, що старі, мов собаки, лікують у вас від старості?

— Проблемам собачої геронтології приділяємо велику увагу. У нас є спеціалісти, котрі лікують собак, які від своєї хати вже не можуть нікуди шкандибати. І тих собак лікуємо, кого зістарили годи і тяжкі пригоди. І тих собак, до кого старість не прийшла з добром, а з кашлем та з горбом.

— А собак, яким старість не радість, а вмирать не хочеться? — поцікавилась шатенка.

— І навіть лікуємо не так старих собак, як давніх!

По коридору ступав маленькими круглими лапами жор- сткошерстий фокстер’єр із сірими плямами на білих боках. Клинцювата голова, маленькі й тонкі вуха, коричневі очі, пружна спина, підтягнутий живіт — усе свідчило про міцне генеалогічне древо цього породистого пса.

— Та це ж Макс!—Шатенка впізнала собаку й зраділа, наче найкращому своєму приятелеві.— Торік його фотознімок було вміщено на першій сторінці «Плейбоя»!

— Так, місіс, це й справді Макс, який належить голівудській зірці Мадлен Вудкок. На жаль, місіс, він потрапив до нас із камінням у сечовому пухирі.

— Ах!.. Ах!.. Ах!..— з тяжким жалем вигукнула шатенка.— А як здоров’я Макса сьогодні?

— Операція пройшла успішно, її виконували під місцевою анестезією. На жаль, Мадлен Вудкок довго не згоджувалась на операцію, жаліла свого улюбленого фокстер’єра, сподіваючись вилікувати грілками, клізмами та свічками з беладонною...

— Ах, бідний Макс!.. Ах, незрівнянний Макс!..— побивалась чула шатенка над чужою собачою долею.— А як часто у вас дозволяється побачення з пацієнтами?

— Навідуйтесь у будь-яку пору дня і ночі.

На цьому вони розлучилися з чемним працівником швидкої медичної допомоги для собак.

У дворі поліклініки, накритому згори штучним прозорим куполом, віяв штучний прозорий вітер, гнаний замаскованими серед тропічних дерев потужними кондиціонерами. Назустріч шатенці й Хомі йшов здоровань-санітар, несучи на руках гладкошерсту таксу. Такса, мабуть, хворіла на ожиріння, бо її шкіра обернулась на клубок товстих складок, які надавали їй вигляду потвори.

— О, такса Ліліан! — вигукнула екзальтована шатенка.— Фотознімок Ліліан торік прикрашав першу сторінку журналу «Лайф». Її хазяїн — це знаменитий мафіозі Коменчіні з Лонг-Біча...

Й тут із дверей поліклініки вискочив огнистий доберман-пінчер, а слідом за ним — лікарі, котрі намагалися зловити пса. Кожен із них кричав не своїм голосом:

— Рятуйтесь, він скажений!.. Рятуйтесь, він скажений!

Шатенку як вітром змело з двору. Хома побіг у протилежний від неї бік, потерпаючи, щоб його в Америці не покусали. Бо коли покусають, то він не зможе лікуватись навіть у собачій поліклініці, адже в нього нема стільки доларів на лікування, скільки в американських собак, а трудоднями своїми колгоспними тут не розплатишся, не приймуть. Старший куди пошлють щодуху чухрав і шепотів:

«Мартохо-заступнице, оборони й заступи від заокеанського сказу, оборони й заступи!»