Приватне життя феномена

РОЗДІЛ СОРОК ШОСТИЙ,

де йдеться про нову зустріч із основоположником естетики рухомого живопису і, зокрема, наголошується на великому значенні внутрішніх резервів для мистецтва

Після чергового телезв’язку з Америкою мені знову запраглося зустрітись у сільському Будинку культури з бородатим генієм мотовила, зодягненим у джинсовий костюм. Ви ще не забули, як під час нашої останньої зустрічі він проповідував ідею, що в комбайна все має бути прекрасним — і застережний клапан, і балансирна балка, і масляний резервуар, і гідравлічна система? Ви ще не забули, як під час цього прекрасного монологу в мене почався приступ зубного болю, як у голові зазвучали саксофон, тромбон, труба, гавайська гітара, банджо, скрипка, віолончель, контрабас, творячи меланхолійний блюз американських негрів? І, зрештою, ви ще не забули, що саме після останніх відвідин Будинку культури започаткувались мої радіобіологічні й телебіологічні здібності, завдяки яким я часто бачив Америку й Хому в Америці?

Не без внутрішнього остраху входив я в просторе фойє, з якого ото мусив не так давно тікати через раптовий зубний біль. Я не сумнівався, що застану художника за роботою, що знову побачу його в процесі творчості, в стражданнях і муках. Як йому вдалось пережити трагедію — адже за наказом голови колгоспу Дима корову червоної масті, яка слугувала за прототип у настінному живописі, було вибракувано з череди й відправлено на бойню! Та й довелось пережити творчу драму з комбайном: змальовуючи мотовило, він не дотримався пропорцій, отже, на такому комбайні не можна зібрати й зернини врожаю, що суперечило принципам рухомого живопису.

І справді, я застав бороданя у фойє. Не бачились ми не так і багато, проте за цей короткий час художник змінився разюче. Обличчя його стало сухе, як дубова тріска, яку, недогорілу, встигли вихопити з багаття. Язики душевного вогню опекли вуста, що потріскались і пошереха- тіли. Паморозь сивини вдарила в скроні. Гострий ніс, схожий на форштевень старовинної турецької фелюги, іще більше вигострився й грізно похижів. Численні зморшки на чолі поглибшали, у погляді побільшало колючого космічного пилу, а зіниці, які нагадували далекі зоряні галактики, тепер нагадували ще дальші галактики.

Художник стояв у простінку між двома вікнами, які відкривали розкішну картину яблунівського літа. Проте ще розкішнішу картину можна було побачити на отому простінку поміж вікнами. Уявіть собі весняне поле, сонце над обрієм, зелену лісосмугу, що світиться молоденьким смарагдовим листячком. На передньому плані — купа суперфосфату, мішки з зерном, бочка з пальним. Ген-ген удалині, майже на обрії, два трактори орють землю, а тут, ближче, посувається сівалка, з сошників якої добірне насіння ллється в рахманний грунт. Чи треба говорити, що кожна грудочка землі, кожна зернина, кожна деталь сівалки чи тракторів намальовані рукою майстра, котрий знається не тільки на живописі, а й на рільництві та агрономії, а й на техніці та метеоролії і, можливо, на космогонії ?

— Чудово! — не міг я стримати захоплення.— Цю картину правління колгоспу «Барвінок» під головуванням Дима повинне схвалити одностайно. Яка техніка письма і яка сучасна техніка па полі!

Художник зостався глухим до моєї похвали, і його згорблені плечі виражали похмуру приреченість. У зацькованих вовчих очах, здавалось, дотлівали рештки прекрасного маніакального задуму, ось тільки якого саме? Голос прозвучав так тяжко, наче на ланцюгу свого голосу він витягував із грудей важкі відра зі словами, а ті ж слова — чи залізні, чи кремінні, чи з мокрого піску.

— На жаль, голова колгоспу Михайло Григорович Дим уже забракував картину.

— Забракував? — тетеріючи, пробелькотав я.— А яку позицію зайняло правління колгоспу?

— Повністю приєдналось до думки голови колгоспу.

— Даруйте, але чому?.. Ви протестували?.. Ви зобов’язані протестувати!

— Річ у тому, що я згодився... І з Димом, і з правлінням колгоспу...

— Але ж ваші совість, сумління, хист!

— І вони також згодились.

— Але ж така прекрасна картина!.. Даруйте, не розумію, голова йде обертом, поясніть.

— Бачте, ви й справді не тямите на ідеях рухомого живопису,— саркастично всміхнувся бородань.

— Так, так, я профан, але ж картина говорить сама за себе, стільки вірності об’єктивній правді!

— Вірності й справді багато, на сто відсотків, але і її мало. Правління колгоспу на чолі з Димом правильно зауважило, що в кожній картині має бути надзавдання, так?

— Хто ж не знає цієї простої істини?.. Її сповідав у театрі великий Станіславський!.. Але в чому має виражатись надзавдання вашої картини?

— Надзавдання полягає в тому, що тут має бути чітко виражена ідея внутрішніх резервів.

— Простіше кажучи, підтекст, мистецька містика?

Бородань засміявся, наче заскрипіло старе скрипливе

дерево, та ще той скрип зоддалеки супроводжувався кістлявим карканням столітнього ворона.

— Е-е, внутрішні резерви не можна так спрощувати, порівнюючи їх із мистецькою містикою. Підтекст — річ начебто ефемерна й водночас конкретна, підтекст сприйме художньо розвинута й освічена психіка. А внутрішні резерви — поняття далеке від ефемерності, воно принципово конкретне й надається до розуміння будь-якій свідомості, хай вона розвинута в художньому плані чи ні.

— На цій відмінності сам чорт зламає ногу!

Примружившись, бородань задивився на малювання на

стіні. Як завжди босий, він ворушив пальцями виставленої вперед правої ноги. Пальці на нозі були не менші, ніж на руці; жилаві, тонкі, довгі, вони клопітливо розминали грудочки засохлої фарби, що валялись на підлозі. Здавалось, такими жадібними, такими невсипущими пальцями можна взяти пензель — і малювати картини, які ого як вражатимуть талантом і правдою дійсності!

— Що ж, доведеться пояснити... Суперфосфат у пакунках бачите? І зерно в мішках?.. Як ви гадаєте, коли в оцю дбайливо зорану землю посіяти насіння, коли вдобрити такими добривами, то скільки центнерів на гектар можна сподіватись врожаю пшениці?

— Ну, сорок п’ять центнерів... Ну, п’ятдесят! — непевно відповів я.

— Ага, сорок-п’ятдесят! — із недобрими нотками торжества в голосі сказав бородань.— Хай так, хай сорок- п’ятдесят! Саме стільки центнерів сиділо і в моїй голові, коли я приступав до картини. Та справа ось у чому!.. Колгоспник, який побачить цю картину, повинен думати, що художник задумав змалювати майбутній врожай десь центнерів на шістдесят із кожного гектара.

— Даруйте, але де ж візьмуться цих додаткових десять центнерів?

— За рахунок внутрішніх резервів!—із недобрим торжеством у голосі мовив бородань.

— Усе бачу на картині,— мимрив я,— ось тільки цих внутрішніх резервів не бачу.

— І правильно, бо їх нема! А то моя провина, що їх на картині не видно. Я зобов’язаний так зобразити посівну кампанію, щоб внутрішні резерви були як на долоні! — Кутики вуст у нього сіпались, а сам він, либонь, ледве стримувався від гніву на моє неуцтво й петямковитість.— Істина проста, і скринька із внутрішніми резервами відкривається вкрай легко. Оце зерно в мішках! — Бородань тицьнув пальцем у мішки.— Оцей суперфосфат, оця рілля! — Він тицьнув пальцями в суперфосфат і в ріллю.—• Все слід на картині зобразити так, щоб вони обіцяли урожай саме на шістдесят центнерів із кожного гектара!

В очах його мерехтіли тепер манливі глухі вогники, які можуть блимати десь на болотах глупої ночі на Йвана Купала.

— Небо слід намалювати таким, щоб воно відразу обіцяло життєдайний дощик.

Вказівний перст його злетів до намальованого безхмарного неба, як метеорологічний зонд.

— А погляньте на сівачів... Байдужі якісь вийшли, наче статисти, а не творці. Не видно любові, яку вони повинні вкладати в посівну кампанію! А потім... оцей густий синій димок, який пахкотить над тракторами... Адже димок свідчить про перевитрати пального, так? А де ж режим суворої економії, га?.. Щоб, може, один-другий гектар зорати чи засіяти за рахунок зекономленого пального? Про цей режим картина мовчить, як бевзь.

Голова його поникла, наче стятий косою на польовому бездоріжжі великий розквітлий будяк...

— Ось вам і внутрішні резерви!.. Бо якби я відповідали- ніше поставився до змалювання суперфосфату й зерна, якби я пильніший був до якості та глибини оранки, якби подбав про вологу для посівів, якби не зневажив трудовий ентузіазм сіячів, якби піклувався про режим економії пального та бережливе ставлення до техніки,— тоді б із такої ниви можна збирати по шістдесят! Правління колгоспу на чолі з товаришем Димом правильно зауважили, що навіть шістдесят — не межа! Бо запаси внутрішніх резервів — необмежені.

— Значить, практично запаси внутрішніх резервів у майбутньому зможуть різко збільшити продуктивність праці?— став догадуватись я.— Скажімо, за рахунок ентузіазму, за рахунок зекономленого бензину...

— Так! — перебив бородань.— Уявляєте? В майбутньому, наприклад, посівні площі «Барвінку» не збільшуватимуться, але ж урожаїв треба домагатись вищих і вищих. За рахунок чого? Саме за рахунок великих запасів внутрішніх резервів! О, це та могутня жила, яка може стати золотою не тільки для сільського господарства, а й для промисловості. Отож проблема внутрішніх резервів назріла не тільки для економіки, а й для мистецтва, що правдиво має відображати проблеми життя. А мій рухомий живопис не тільки не повинен відставати від життя, а й попереду йти, попереду! Так що я згоден із усіма зауваженнями, які вислухав од правління колгоспу на чолі з Димом... Піонер- ка тут огиналась поміж членів правління, коли оглядали мою картину... Знаєте, дрібне, як печеричка, з біса розумне, грамотне й начитане. Питає: «А чому ви на своїй картині не передбачили біологічний захист рослин від шкідників? Біологічний захист рослин є прогресивним методом, який дозволить на вашій картині збирати урожай не сьогоднішнього, а завтрашнього дня!» А й справді, чому я не передбачив біологічного захисту?.. О, запаси внутрішніх резервів і справді безмежні, за ними майбутнє, отож я й мушу звалити на свої плечі цю почесну ношу...

Бородань у задумі збрижив пооране зморшками чоло, забувши про все, окрім невичерпних запасів внутрішніх резервів у житті й рухомому живописі. Тихо ступаючи, я подався з фойє Будинку культури.