Робінзон Крузо

Розділ 11 Людські сліди на піску

Навіть стоїк[7] би усміхнувся, коли б побачив, як я сідаю до столу разом зі своєю невеличкою родиною. Тут було моє королівство, я був володарем цілого острова. Життя всіх істот були в моїй руці: я міг карати й милувати, давати свободу і відбирати її, і не було серед моїх підлеглих заколотників. А як я обідав, мов король, сам-один, оточений своїми підданими! Поль, мов справжнісінький королівський фаворит, єдиний мав право заговорити до мене. Мій пес, старий і дурний, який не знайшов собі подружки для продовження роду, завжди сидів праворуч од мене. Двійко котів всідалися по обидва боки столу, очікуючи, що я кину їм шматочок із руки — знак особливої прихильності.

Ці двійко котів — зовсім не ті, котрі припливли зі мною на кораблі, — перші померли від старості. Я власноруч поховав їх неподалік своєї оселі. Кицька ж, як ви пам'ятаєте, привела кошенят від невідомого звіра, і двох із малечі я приручив і забрав собі. Інші здичавіли й повтікали до лісу. Час від часу вони чинили мені шкоду — вдиралися до хати й цупили, що погано лежить, аж іноді доводилося їх відстрілювати. Нарешті вони забралися геть у ліси і більше не турбували мене.

Отак я й жив серед своїх підданих, і нічого мені не було треба, окрім людського спілкування. Як згодом виявилося, від людського спілкування я свого часу ще встигну втомитися.

Мені дуже хотілося ще поплавати у своєму човні, але я боявся занадто ризикувати. Іноді я замислювався, як переправити його ближче до постійного мешкання, а іноді відмовляв себе від такої ідеї — хіба мені й без човна погано? Але в голові скабкою засіла думка побувати в тому куточку острова, який мені так і не вдалося розвідати минулого разу через скелястий берег і страшну течію. Я бачив його з вершечка скелястого пагорба, але так і не знав, що є на узбережжі ще, окрім каміння. Дедалі більше я мріяв про це, і зрештою зважився вирушити туди пішки вздовж узбережжя. Якби англієць побачив мене у дорозі, він не міг би втриматися від сміху, — його вразили б і моє спорядження, і мій одяг. Зараз розповім.

На голові я мав височенну безформну шапку, пошиту з козиного хутра, а ззаду на спину свисала запона, яка мала захищати шию і від сонця, і, в разі потреби, від дощу.

У цих широтах такі дощі, що вода миттю просякала одяг і подразнювала шкіру.

Вдягнутий я був у куртку, пошиту, знову ж таки, з козиного хутра. Куртка була завдовжки до середини стегна, а на ноги я вдягав широкі бриджі до коліна. Бриджі я пошив зі шкури старого цапа, який мав таке довге хутро, що воно звисало, мов панталони, до середини литки. Ні панчіх, ні черевиків я не мав, але зробив собі пару взуття, не знаю як його назвати, схожого на сандалі, в які я пропихав ногу, а потім ремінці зав'язував на литці. Мало це взуття дикий вигляд, зрештою, так само як і решта одягу.

Підперезаний я був широким паском із висушеної козячої шкури; замість пряжки я зав'язував його на два ремінці. По два боки, замісто шаблі й кинджалу, висіли пилка й сікач. Іще один широчезний пасок, який зав'язувався на ремінці, я носив через плече, і на кінці його, якраз попід лівою пахвою, прив'язував два мішки — один із порохом, а другий із набоями. На спині я тягнув кошик, а на правому плечі — рушницю. Над головою розгортав велику кумедну парасолю з козячої шкури, — насправді це була одна з найпотрібніших речей, окрім, звісно, рушниці. Що ж до обличчя, то я не так уже й почорнів на сонці, як мала б людина в моїх умовах, я ж бо мешкав у дев'ятьох чи десятьох градусах від небесного екватора. Одного разу я так довго не втинав бороду, що вона відросла завдовжки в ярд, але в запасі я мав і ножиці, і леза до гоління, тому згодом почав її підрізати і носив зовсім коротко. Вуса ж я собі відростив знамениті — справжні мусульманські, такі я бачив на турках у Салеху. Маври не носили подібних, тільки турки. Вуса мої не були аж такими довгими, що на них можна було б повісити шапку, але достатньої довжини, щоб перелякати будь-якого порядного англійця.

Та все це дрібниці: ніхто не міг спостерігати за мною на острові, тому я не переймався зовнішністю. Отож в описаному вище костюмі я вирушив у мандрівку, яка тривала п'ять чи шість днів. Спершу я прямував уздовж берега туди, де ставив човен на якір поміж каміння, щоб роззирнути околиці. Зараз мені не треба було піклуватися про човен, тому я простував собі берегом і глядів уперед — на скелястий ріг, який виступав у море. Я шукав гостре каменюччя, яке минулого разу випиналося з води, і був дуже здивований, не помітивши його: море стояло тихе та гладеньке, і не було страшної течії, з якою минулого разу боровся мій човен. Я не міг пояснити такої дивини і вирішив зупинитися тут на деякий час, щоб дослідити природний феномен. Можливо, зміна припливу й відпливу так кардинально змінює ситуацію? Мабуть, коли з заходу починається відплив, у нього вливається якась могутня ріка, що протікає на цьому узбережжі, і створює стрімку підземну течію. Залежно від того, звідки дме вітер — з заходу чи з півночі, течія наближається до берега або віддаляється від нього. Я швидко переконався у правильності своєї теорії: я просидів на березі до сутінок, а коли над островом почав западати вечір, забрався на скелястий ріг і побачив картину, з якою мені вже доводилося стикатися: стрімка підводна течія з'явилася знову, тільки цього разу вона була трохи далі — мабуть, на півмилі від берега. Коли ж я пропливав тут човном, течія бігла набагато ближче до землі і тому підхопила мене й потягла у відкрите море. Сьогодні ж такого б не трапилося.

Мої спостереження підтвердили, що треба просто уважно спостерігати за вітром та за відпливом, і за сприятливої нагоди я зможу зовсім легко пройти небезпечну ділянку човном і нарешті доправити судно назад додому. Проте щойно я подумав, як практично це здійснити, жах пережитого охопив мене, і я більше навіть згадувати не міг про човен і про ще одну подорож морем. Я ухвалив цілком інакше рішення — більш трудомістке, зате безпечне: видовбати краще нову пірогу, чи пак каное. Тоді я матиму по човну з обох боків острова.

Як ви пам'ятаєте, на острові у мене було дві плантації, якщо їх так можна назвати, — одну я заснував на місці, де вперше ступив на острів. Тут стояв намет, огороджений міцним і надійним валом, а ззаду затулений скелею, у якій я видовбав печеру. За стільки років на острові я значно поглибив печеру, видовбавши у ній декілька окремих приміщень. З одного з них, найсухішого та найбільшого, двері вели назовні. Тут я тримав усі свої великі глиняні горщики й глечики, а також чотирнадцять чи п'ятнадцять кошиків, кожен місткістю п'ять-шість бушелів. У них зберігалося зерно — і в колоссі, і вже «помолочене» й відвіяне моїми власними руками.

Стіна, котру я вибудував із високих загострених паль, як пам'ятаєте, зазеленіла і тепер більше нагадувала живопліт. Дерева так розрослися, що зовні ніхто б ніколи не здогадався, що всередині може бути житло.

Поблизу головної моєї оселі, трохи далі вглиб острова, простягалися ячмінне та рисове поля, які я щороку обробляв і засівав. Вони давали врожай у свій час, а я ніколи не прагнув виростити більше зерна, ніж потрібно мені було на поживу.

Крім того, мав я ще й другу плантацію, теж до цього часу добре впорядковану. Тут я збудував собі «літню хатину», — я так її називав, — і підтримував її у доброму стані, час від часу ремонтуючи. Живу огорожу я подеколи підстригав, щоб вона не росла занадто високо, а всередині тримав драбину. Палі, колись забиті по периметру в землю, тепер перетворилися на справжнісінькі дерева, з товстими стовбурами, з широкою кроною, і добре затіняли двір. Посередині двору стояв намет, — його я змайстрував зі шматків вітрил, які напнув на тичках. Тут не було жодної потреби у ремонті. Долівку в наметі я застелив двома шкурами впольованих тварин. Коли спав, підстеляв ще й ту шкуру, яка зосталася в мене від утечі з Салеха. Накривався грубим моряцьким кітелем. Якщо я надовго відлучався з дому, у літній хатині мене завжди чекав надійний прихисток.

Неподалік я обгородив пасовисько для отари кіз, — багато часу й поту поклав я на цю роботу. Я так боявся, щоб кози не поламали огорожі й не повтікали на волю, що ні на день не полишав роботи, поки не понаставляв зовні тичок так густо, що вони цілком затулили просвіт поміж палями, і тепер всередину не можна було навіть руки пропхати. Огорожа скидалася радше на частокіл, ніж на тин. У сезон дощів усі палі зазеленіли, а згодом добряче розрослися, і тепер паркан був міцний, як мур, чи й ще міцніший.

Ви можете переконатися: я не марнував часу та не шкодував зусиль, щоб надійно облаштувати своє житло і поліпшити побут. А отара кіз — це і свіже м'ясо, і молоко, і сир, і масло, яке я матиму завжди, навіть якби мені довелося прожити на острові й сорок років. Як утримати отару, щоб вона не розбіглася, залежало тільки від мене: я мав потурбуватись, аби пасовисько було добре загороджене. Щоправда, коли почали зеленіти тички, котрі я позасовував поміж палями, вони заважали одна одній рости, і мені довелося деякі повисмикувати.

Неподалік ріс виноград, з якого я сушив на зиму родзинки. Його я завжди оберігав якнайпильніше, бо то був єдиний делікатесу моєму раціоні. Крім чудового смаку, родзинки мали лікувальні властивості, були поживними і добре відновлювали мої сили.

Літня хатина стояла якраз на дорозі до човна, і коли я навідувався до нього, а я досить часто це робив, то зупинявся тут на ночівлю. Все, що було пов'язане з човном, я зберігав у доброму ладі. Іноді мені хотілося відволіктися від сьогодення, помріяти (хоча я більше не зважувався вирушити у ризиковану мандрівку), і тоді я приходив до човна, сідав у нього та трошки відпливав від берега — не більше, ніж на відстань пожбуреного каменя. Я занадто боявся знову потрапити під владу вітрів та підводних течій і втратити контроль над судном.

Та одного дня сталася непередбачена подія. Якось опівдні я прямував до човна — і був заскочений неймовірним видовищем: на піщаному узбережжі чітко викарбувався слід босої людської ноги. Я став, мов мене громом ошелешило чи перед очі явився привид. Я нашорошив вуха, кілька разів роззирнувся, але не помітив нічого незвичайного. Тоді я видерся на пагорб і огледів усю місцевість, пройшовся туди й назад узбережжям, але більше ніде мені не трапилося слідів. Я повернувся до першого сліду, щоб добре обстежити, чи немає поряд інших — чи, може, мені взагалі він привидівся. Проте коли я вдруге на нього глянув, збагнув, що помилки бути не може: на піску виднівся чіткий відбиток підошви — пальці, п'ятка, — словом, справжнісінька людська нога.

Звідки вона взялася? Цього я не міг навіть уявити. Думки безпорадно кружляли в голові, я був цілковито збентежений. Нарешті я, не чуючи землі під ногами, нажаханий до найвищої міри, повернувся до свого надійного прихистку— намету, захищеного земляним валом. Дорогою я раз у раз озирався, і кожен стовбур здалеку видавався мені людиною. Неможливо передати, що я собі понавигадував дорогою, які божевільні ідеї зроджувались у голові, які дивні вигадки спалахували у свідомості.

Коли я дійшов до твердині (а я з тої пори тільки так і називав своє житло), то сховався всередині, мов за мною була гонитва. Не пам'ятаю навіть, чи переліз я по драбині, чи зайшов через двері у скелі. Як не намагався пригадати наступного ранку перебіг подій, не міг, бо я перестрашено втікав у свою схованку, мов заєць у лігво а чи лису нору.

Тої ночі я не склепив очей. Що більше часу спливало після незвичайної приключки, то більше хвилювання охоплювало мене, хоча зазвичай така реакція на переляк не є природною — з часом страх має відступати. Проте я так накрутив себе божевільними видіннями, що малював в уяві картини одну жахливішу за іншу, попри те, що давно втік із місця пригоди й надійно заховався.

Іноді мені ввижалося, що на березі мені явився сам диявол, і навіть тверезий розум не міг заперечити цього безумного припущення, бо хто б іще у подобі людини міг явитися на безлюдний острів? Де судно, на якому люди могли б переплисти? Де сліди інших ніг? Та й як могла людина дістатися цього берега?… Звісна річ, якщо добре поміркувати, напрошується питання: з якого б це дива дияволові являтись у подобі людини на безлюдний острів і лишати один-єдиний відбиток ноги, коли немає певності, що я той знак побачу? Якби диявол аж так хотів настрахати мене, міг би вигадати безліч моторошніших ідей, а не просто лишити одненький слід на піску. Тим паче, що здебільшого я мешкав на протилежному боці острова, тож чи не логічніше було лякати мене саме тут? Шанси, що я наштовхнуся на слід, — один до десятьох тисяч, бо ще до мого приходу хвиля цілком могла злизнути відбиток із піску. Така нерозважлива поведінка зовсім не личила дияволові.

Тверезі міркування переконали мене, що не було на острові жодних привидів, а радше тут з'явилися справжні люди — небезпечні дикуни, які могли приплисти сюди на каное з тої далекої землі, яку я сам неодноразово бачив, — чи то існує підводна течія, яку можна піймати і легко дістатися острова, чи то вони зловили попутний вітер і нарешті причалили на острів. А потім забралися собі назад. Мені б і самому не надто сподобався безлюдний острів, якби я опинився на їхньому місці.

Тільки-но певність, що то таки були люди, утвердилась у мене в думках, я відчув велике полегшення і вдячність небесам, що сам не опинився поблизу, коли незнайомці висадилися на берег, і що вони не примітили мого човна, бо в іншому разі б обов'язково зробили висновок: острів не такий уже й безлюдний. Тоді вони могли б почати шукати власника човна. Знову страх напосівся на мене: а коли вони знайшли-таки мій човен, коли вони й далі блукають десь островом? А може, вони повернуться пізніше, їх буде більше, вони вполюють і засмажать мене… Можливо, мене вони й не знайдуть, проте здатні винищити зерно, забрати собі отару кіз, а тоді я просто помру з голоду…

Страх цілком позбавив мене спокою. Я вже не вірив у милість Господню і не сподівався, що Він і далі посилатиме мені свої дари, як робив до цього дня. Я почав картати себе, що не сіяв зерна про запас, тож якщо лихої години щось станеться з моїм полем, наступної зими я лишуся зовсім без хліба. Я вирішив, якщо цього разу мені вдасться вийти сухим із води, то я сіятиму стільки хліба, щоб мати трирічний запас. Що б не сталось, у такому разі я вже не помру від голоду.

Які дивовижні повороти робить життя, ведене рукою долі! Як багато залежить від випадку! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидітимемо, сьогодні ми шукаємо того, чого завтра уникатимемо, сьогодні ми прагнемо того, чого завтра боятимемося — більше того, дрижатимемо від самої думки про це! Саме так сталося зі мною: ще вчора я найбільше жалівся, що не маю людського спілкування, що скнію на острові самотиною, ув'язнений океаном, відрізаний од людства, приречений на одиноке життя, що ніколи я не побачу свого нащадка — найбільшого Божого благословення людині, та сьогодні я тремтів на саму думку, що можу зустріти на острові людину, і готовий був ховати голову в пісок од вигляду людського відбитка на землі.

Життя людини — як нерівна дорога. Пізніше, коли я трохи оговтався від першого збентеження, то багато міркував на цю тему і дійшов кількох цікавих висновків. Я збагнув, що нескінченно мудре й добре провидіння недарма послало мені таке випробування; що я не можу власним розумом осягнути Божого задуму, але не маю права піддавати його сумнівам. Я був Божим творінням,і Творець по праву може розпоряджатися моїм життям — карати за гріхи або нагороджувати за послух. Я ж повинен цілком покладати свої надії в Бозі та сумирно приймати все, що Він мені приготував.

Минали години, дні, та навіть тижні й місяці, а я все перебував під впливом незвичайної події. Одного ранку, лежачи в ліжку, я перебирав у голові небезпеки, які чигатимуть на мене, якщо на острові з'являться дикуни. Я страшенно рознервувався, і раптом у пам'яті знову зринули слова зі Святого Письма: «І до Мене поклич в день недолі, — Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене». Щойно я про це подумав, як настрій мій кардинально змінився, і я бадьоро скочив із ліжка.

Тоді-то ще одна ідея спала мені думку: а не може так бути, що мої страхи — вигадані, що відбиток на піску — то слід власної моєї ноги, який я залишив, вистрибнувши з човна? Від такого міркування до мене повернувся добрий гумор, і я сам себе почав переконувати: це таки моя власна підошва лишила відбиток! Якщо до човна я йшов цією дорогою, то чому тим самим шляхом не міг іти і від човна? Хіба б міг я точно пригадати, де ходив, а де ні? Якщо слід виявиться моїм власним, то я уподібнюся дурням, які розповідають вигадки, буцім бачили привида, а потім самі ж того привида більше за всіх бояться.

Страх відступив, я почав ненадовго виходити з оселі, бо перед тим три доби поспіль боявся навіть поткнутися зі своєї твердині надвір. Мені вже бракувало харчів — лишалося трохи ячмінних пирогів і води, та ще кіз треба було щовечора доїти: якщо я не робив цього, вони дуже мучились і ревіли. На цей раз я не доїв кіз три дні, і кілька з них так настраждалися, що в них ледь не зникло молоко. Отож, сам себе підбадьорюючи, що відбиток на піску, поза сумнівом, був моїм власним і що коли так піде далі, я почну сахатися власної тіні, я виліз зі схованки і вирушив до літньої хатини, аби подоїти кіз. Не можна описати, як сторожко я рухався, як раз по раз озирався, як часто кидав кошик і тікав, бо мені ввижалося, що хтось мене переслідує! Отаким був мій переляк.

Однак за дві-три доби, що я день удень виходив надвір і ні разу не наштовхнувся на жоден підозрілий знак, я осмілів і повірив, що сам собі все нафантазував. Звісна річ, щоб остаточно переконатись у правдивості таких висновків, треба було ще раз сходити на берег і добре роздивитися слід, порівняти його з моєю підошвою. Я нарешті зважився на таку довгу прогулянку, знову розшукав відбиток і роззирнувся наокруж. Ні, витягаючи човен на берег, я ніяк не міг залишити слід у такому несподіваному місці. По-друге, я приміряв власну ногу до відбитку й одразу збагнув, що вона набагато менша. Це відкриття знову нажахало мене і викликало сум'яття в душі. Я вкрився холодним потом із переляку й побіг додому, певен, що на березі на мене чатують чужинці. Невже острів не безлюдний? Тоді мене можуть знайти будь-якої миті — і як мені захиститися від ворогів?

Яких тільки божевільних ухвал не виносить людина, що нею оволодів страх! Страх відбирає здоровий глузд і здатність тверезо дивитися на речі. Першим моїм порухом було розламати огорожу пасовиська й випустити на волю отару кіз, щоб, бува, ворог не наштовхнувся на таку багату здобич і не почав учащати на острів у пошуках більших скарбів. Далі треба перекопати ячмінне та рисове поля, бо й на них можуть натрапити чужаки. А після цього негайно знищити літню хатину, бо якщо її знайдуть, обов'язково шукатимуть мене по всьому острову.

Першу ніч я не спав зовсім — тільки про це й думав. Голова просто лускала від жахливих видив. Очікування лиха в тисячі разів моторошніше, ніж саме лихо, коли ти опиняєшся з ним віч-на-віч. Тягар тривоги часом гірший, ніж та небезпека, що тримає тебе у напрузі. Мені ніяк не вдавалося відігнати від себе жахливих думок, заспокоїтися, покластися на Бога, як я вже робив це на острові неодноразово.

Тільки під ранок я задрімав. Тривога так виснажила мене, що спав я на диво міцно, а прокинувся зовсім в іншому гуморі. Зранку я міркував уже виваженіше: острів мій, багатий на флору і фауну, недалеко відлягає од великої землі, і хоча на ньому немає постійних мешканців, нічого дивного, що час від часу сюди навідуються люди на човнах. Вони або вміють будувати великі човни, придатні для довгих мандрівок, або знають усі попутні вітри й уміють проплисти велику віддаль у маленьких каное. Я провів на острові п'ятнадцять років і ще жодного разу не натрапляв на слід людей, але це зовсім не означає, що вони так-таки й ніколи сюди не навідувалися. Люди могли припливати сюди у своїх справах, надовго не затримуючись, і швидко вертатися додому. Можливо, іноді їм навіть доводилося заночувати на острові, якщо вони одразу не могли повернутися назад, бо не було попутного вітру. Також може бути, що тут випадково опинилися втікачі, які після сутички з ворогом мали шукати собі прихистку і дорогою на велику землю зробили на острові коротку зупинку на перепочинок. Отож аби уникнути лиха, якщо раптом побачу, як люди причалюють до берега, я маю заздалегідь подбати про надійний сховок, де можна пересидіти небезпеку.

Я картав себе за те, що викопав таку широчезну печеру, та ще й приліпив до неї двері, котрі вели просто на волю, а не у двір, добре захищений валом. Що ж його чинити тепер? Мабуть, треба збудувати ще один вал, який би захищав і двері до печери! На щастя, мені не довелося довго пріти на цією важкою роботою: як ви пам'ятаєте, коли несподівано вкорінився й зазеленів частокіл навколо літньої хатини, я вирішив зробити такий самий живопліт довкола й старого мого житла. Цього разу я не забивав паль густо, бо знав, що вони й самі поступово розростуться. Коли ж розширював печеру, то тягав землю і висипав попід паркан. Я добре утоптував ґрунт, і незабаром зовнішня стіна нагадувала земляний вал. Дерева розрослися, і лишень у кількох місцях залишилися щілини, куди заледве могла пропхатися рука. Усього таких щілин було сім, і я вирішив скористатися ними: у кожній приладнав по мушкету з тих запасів зброї, що давним-давно порятував із корабля. Тепер я міг за дві хвилини вистрілити одночасно з сімох мушкетів!

Та й цим я не вдовольнився: поза парканом я насадив перелісок із того самого схожого на вербу дерева, яке так добре розросталося. Мабуть, загалом я повстромляв у землю понад двадцять тисяч лозин! Але поміж переліском і валом я залишив вільний простір, щоб ніхто не міг підібратися до мене непоміченим, ховаючись поміж лозою, коли вона добре розростеться.

За два роки перелісок перетворився на густий гайок, а ще за п'ять чи шість років темний ліс оточував мою оселю так щільно, що ніхто б і не повірив: за цими правічними деревами може ховатися чиєсь житло. А оскільки я не залишив жодних лазівок з дому, мені довелося тримати одразу дві драбини: одну я приставляв до скелі, яка мала зручний уступ, а другу ставив на цей уступ і таким чином видирався на саму гору. Коли ж я спускав обидві драбини, жодна жива душа не змогла б залізти до мене, не скрутивши собі в'язів, та коли б комусь це і вдалося, він потрапив би поміж двох валів, а не у внутрішній двір.

Я вжив усіх заходів безпеки, що їх диктувала мені обережність. Згодом виявилося, що робив я це таки недарма, хоча тоді ще не міг передбачити усіх наступних подій.