Робінзон Крузо

Розділ 17 Заколотники на острові

Минув деякий час, а ворожі каное не з'являлися, і тривога моя розвіялася. Я знову став подумувати про подорож на велику землю. Батько П'ятниці також запевнив мене, що його одноплемінники не заподіють мені нічого злого. Тоді я серйозно поговорив з іспанцем, і він дещо охолодив мої наміри: серед індіанців зараз мешкало ще шістнадцятеро європейців — іспанців та португальців, і хоча жили вони в мирі та злагоді з тубільцями, проте велося їм не так уже й солодко. Бракувало харчів, бракувало найнеобхідніших речей.

Я розпитав бороданя про їхню подорож. Як виявилося, корабель був іспанським, вийшов він із Ріо-де-ла-Плати і прямував у Гавану, де мав залишити вантаж — шкури та срібло, а назад мав привезти європейські товари. На кораблі було п'ятеро португальських матросів, яких вони врятували з іншого потрощеного судна. П'ятеро з команди іспанців загинули, коли почався шторм і корабель збився зі шляху. Решта ж урятувалася, але опинилася на берегах, де мешкали людожери. Моряки були озброєні, розповів іспанець, проте не мали ні пороху, ні набоїв, бо море підмочило майже весь порох, а що лишилося, вони швидко використали, щоб уполювати хоч якусь дичину собі на харч.

Я запитав його, чи є хоч якась можливість дістатися котрогось європейського порту, якщо вдасться вирватися з острова. Іспанець сказав, що моряки між собою багато разів це обговорювали, але ж у них немає ні човна, ні інструментів, щоб його побудувати, ні матеріалів, тож усі подібні розмови закінчувалися сльозами й розчаруванням. Тоді я відверто запитав:

— А якщо я вам запропоную реальний вихід? Тільки для цього всім вам треба переплисти на острів. Ви не зрадите мене? Ви не скривдите мене, коли я потраплю вам до рук? Бо ж люди нечасто здатні довго відчувати вдячність до своїх благодійників, якщо виникає спокуса.

Я сказав іспанцеві, що було б дуже прикро, якби я допоміг їм дістатися дому, а вони за це ув'язнили мене в Новій Іспанії, де з англійця безперечно позбиткуються. Для мене краще вже опинитися серед дикунів, аніж потрапити до рук невблаганної інквізиції[12]. І я розповів свій план: якби ми всі, європейці, зібралися на острові, то тут без проблем збудували би баркас достатньо великий, щоб дістатися Бразилії на півдні або ж іспанських островів на півночі.

Іспанцеві слова прозвучали зовсім щиро: матроси зараз перебувають у такому жалюгідному становищі, що він і думки не може припустити, щоб вони зле повелися з людиною, яка допоможе їм урятуватися. Якщо я не проти, він попливе на велику землю зі старим індіанцем і там поговорить зі своїми товаришами, а тоді повернеться на острів. Він вимагатиме, щоб матроси заприсяглись: я буду їхнім капітаном і вони беззаперечно слухатимуться мене. Усі матроси — виховані, чесні люди, та й у них немає ні зброї, ні одягу, а живуть вони з милості індіанців. Отож ми попливемо, куди я скажу, він навіть привезе контракт з усіма їхніми підписами. Та найперше іспанець поклявся, що сам ніколи не зрадить мене і в разі небезпеки захищатиме до останньої краплі крові.

Ми вирішили, що іспанець разом зі старим індіанцем попливе на переговори. Коли вже все було готове до від'їзду, іспанець раптом зробив цілком слушне зауваження: він бачив, як я забезпечую себе харчами. Зараз я маю достатньо для двох, мене та П'ятниці, але вже для чотирьох цього замало. Що вже казати про команду з сімнадцятьох людей! Тож краще буде, якщо ми відкладемо переговори ще на півроку, а за цей час він допоможе розширити моє поле і посіяти ячменю та рису стільки, щоб забезпечити всю команду на час подорожі. Ми дочекаємося врожаю й аж тоді домовлятимемося з матросами, бо в іншому разі вони можуть виявити невдоволення — навіщо міняти шило на швайку.

— Пам'ятаєте, — мовив він, — як сини Ізраїлеві, виведені з Єгипту, почали ремствувати в пустелі, коли їм забракло хліба?[13]

Я вельми зрадів такій пропозиції. Ми вчотирьох узялися копати, скориставшись дерев'яними лопатами. За місяць, якраз перед початком посівного сезону, ми обробили достатньо землі, щоб посіяти двадцять два бушелі ячменю і шістнадцять глечиків рису — то було ледь не все зерно, яке я мав у запасі, а нам же ще півроку чекати нового врожаю!

Оскільки нас тепер було аж четверо, ми не боялися ніяких дикунів, хіба що їх висадиться на острів одразу тисяча, і тому вільно кругом розгулювали. Я тільки й думав про визволення. Обрав кілька дерев, які найкраще пасуватимуть для будівництва, і підрядив П'ятницю та його батька зрубати їх. Іспанець керував роботами. Я їм показав, як стругав одну дошку з цілого дерева, і вони настругали дюжину дубових дощок — два фути завширшки, тридцять п'ять футів завдовжки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити, яка каторжна то була праця!

Тим часом я збільшував поголів'я товару. По черзі ми ходили на полювання і впіймали десь із двадцять козенят, їх ми приєднали до отари. Час було вже й виноград збирати і сушити, отож ми нарізали стільки грон, що завішали всі дерева навкруги. Родзинками, які вигрівалися на сонечку, можна було б наповнити шістдесят, а то й вісімдесят барелів. Родзинки і хліб — то була основа нашого раціону.

Прийшла пора збирання врожаю. Зерно вродило не так рясно, як завжди, але його було цілком досить, щоб забезпечити нашу подорож, — з двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали понад двісті двадцять бушелів, та й рису було чимало. Навіть якби на острів переїхали всі шістнадцятеро бороданів-європейців, нам би вистало до наступного врожаю. Що ж до подорожі, то нам би стачило на мандрівку в будь-який куточок світу. Для зерна ми наплели великих кошиків, і в ремеслі кошикарства особливою вправністю відзначився іспанець.

Тепер іспанець міг плисти до своїх товаришів на переговори. Я наполягав, щоб він нікого не привозив із собою, якщо той спершу не присягне у присутності старого індіанця, що ніколи й нікого не скривдить на острові, а навпаки, в разі небезпеки захищатиме і підкорятиметься всім моїм наказам. Присяга має бути письмовою, власноруч підписаною. Я, щоправда, не подумав, як вони збираються це зробити, якщо немає ні паперу, ні чорнила. Отож іспанець і батько П'ятниці на тих самих каное, на яких припливли на острів полоненими, повернулися на волю. Кожному з них я вручив по мушкету і по вісім набоїв із наказом користатися тільки у разі крайньої небезпеки.

Робота просто кипіла у мене в руках, коли я думав про те, що по двадцяти сімох роках ув'язнення нарешті маю надію на визволення. З собою мої посланці взяли хліба та родзинок із таким запасом, щоб вистало всім європейцям на вісім днів. Я побажав їм щасливої дороги й умовився про сигнал — повертаючись, вони заздалегідь мають вивісити на щоглі прапорець. Каное вийшли в море з попутним вітром якраз у повний місяць, за моїми підрахунками у жовтні — останнім часом я кілька разів збивався з календаря і вже не вів його так ретельно, як на початку.

Я чекав на посланців уже вісім днів, коли трапилась дивна пригода. Одного ранку я спав у наметі, коли мене збудив крик П'ятниці:

— Пане! Пане! Пливуть! Пливуть!

Я скочив із ліжка, накинув одяг і вибіг надвір, навіть не подумавши про зброю, хоча раніше ніколи так не чинив. Я вглядався в море — і раптом побачив на хвилях, на віддалі півтора льє, трикутний прапор на суденці, яке несло просто до острова. Але несло його не з великої землі, а з крайньої південної точки острова. Я гукнув П'ятницю і велів йому зачаїтися та спостерігати, бо то очевидячки був не наш човен. Не відомо, ворог то чи друг.

Я ж побіг додому за підзорною трубою і там, приставивши драбину, видерся на пагорб, як завжди робив, коли не хотів, щоб мене хтось помітив. Згори як на долоні я уздрів корабель, що стояв на якорі десь за два льє від острова, на південному сході. То був англійський корабель, який спустив на воду англійський баркас!

Не можу передати свого приголомшення — я невимовно зрадів, побачивши англійське судно, там були мої земляки, мої друзі! Проте легкі сумніви шкребли серце — не знаю, звідки вони взялися, — і змушували мене бути насторожі. По-перше, я здивувався, з якого дива англійський корабель опинився в цій частині світу — тут не проходять жодні морські шляхи, якими плавають англійці. Останнім часом не було штормів, що могли б закинути корабель сюди випадково. Якщо це справді англійці, боюся, вони не з добрими намірами припливли. А мені ой як не хочеться втрапити до рук злодіїв і вбивць!

Людині не слід відкидати сумнівів, якщо такі зароджуються глибоко в серці. Всі знають, що часто ми отримуємо ніби підказки — і це підказки з невидимого світу, з якими варто рахуватися. Якщо внутрішній голос шепоче нам про небезпеку, безперечно, це дружній голос, голос вищої чи нижчої сили, яка зичить нам добра.

Мій випадок — якраз цьому підтвердження, бо якби я не послухався внутрішньої перестороги і радо вибіг зі схованки, то опинився б у пастці. З вершечка пагорба я бачив, як баркас причалив до берега. Матроси шукали зручної затоки, щоб завести туди баркас і легко висадитися, але не помітили мого лиману. Тому їм довелося пройти ще з півмилі уздовж берега — мені вельми пощастило, що вони не причалили просто в мене під хатою, бо дуже скоро я б лишився без твердині, якби взагалі вижив.

Тільки-но вони висадилися на берег, я пересвідчився, що то англійці, принаймні більшість із них. Було там двоє чи троє данців, а може, й не данців. Загалом моряків було одинадцятеро, троє з яких — беззбройні та зв'язані. Перші четверо чи п'ятеро непроханих гостей вистрибнули на берег і витягнули полонених. Один із полонених метався в розпачі, а двоє інших, хоч і мали збентежений вигляд, трималися гідно. Я ошелешено спостерігав за цією сценою, бо гадки не мав, що вона може означати. Аж тут до мене озвався П'ятниця:

— Пане! Англійські люди будуть їсти полонені, як дикуни.

— П'ятнице, чому ти вирішив, що моряки їстимуть полонених?

— Будуть, будуть.

— Ні, — заперечив я, — гадаю, вони планують їх убити, але вже точно не їстимуть.

Поки я спостерігав за подіями, то й думати не міг, а просто стояв і тремтів, так і чекаючи, коли повбивають трьох в'язнів. Один із матросів навіть замахнувся величезним кортиком, більше схожим на шаблю. Кров застигла в моїх жилах. Як шкода, що іспанця та старого індіанця немає зараз поряд! Учотирьох ми б спробували врятувати полонених — здається, непрохані гості не мали вогнепальної зброї.

Тим часом матроси розбіглися по острову, наче б зібралися його швиденько дослідити. Трьох в'язнів вони лишили без нагляду — ті могли б утекти, якби схотіли. Вони ж натомість сумно всілися на землю. Вираз їхніх облич нагадав мені мене самого, коли я вперше ступив на цей острів: як я розпачливо роззирався, які страхіття мені ввижалися, як боявся спати вночі, щоб мене не зжерли хижаки. Я тоді ще не знав, як добре зможу облаштуватися на острові завдяки кораблю, котрий прибило майже до берега, так і троє бідолашних в'язнів іще не здогадувались, що зовсім близько — порятунок. Людина не вміє заглядати наперед і тому тим більше мусить покладатися на мудрість Божу, бо ж Господь не полишить своїх дітей у біді, й часом порятунок наш там, де ми й не чекаємо.

Незвані гості прибули з припливом і безрозсудно блукали островом, допоки не почався відплив і їхній баркас не лишився на сухому. Вони, щоправда, залишили двох вартовиху човні, проте ті дещо перебрали бренді й міцно поснули. Нарешті один із вартових прокинувся та помітив, що не може зрушити човен із місця. Він заволав до товаришів, ті прибігли і почали пхати човен, але навіть усі разом не змогли його дотягнути до води по м'якому, сипучому піску. Як справжні матроси, що не люблять загадувати наперед, вони покинули човен і знову розбрелися по берегу. Я чув, як один із них гукнув до іншого:

— Джеку, та кинь ти. Буде приплив — вода сама підхопить човен.

Я тим часом тримався неподалік, але не зраджував своєї присутності. Добре, думав я, що моя твердиня так чудово укріплена. Мине щонайменше десять годин, перш ніж знову почнеться приплив; на той час западе темрява, і я зможу підібратися ближче до баркаса й послухати, про що балакають матроси. А поки я добре озброївся, бо прекрасно уявляв свого ворога. П'ятниці я теж велів озброїтись і зарядити рушницю. Собі я взяв дві рушниці, а йому дав три мушкети. Вигляд я мав неймовірно грізний — у важкому кожуху з козиної шкури, у високій хутряній шапці, з оголеною шаблею на ремені, з двома пістолями за поясом, з рушницею на плечі.

Я не збирався нікуди потикатися аж до темряви, але близько другої години помітив, що матроси, розморені спекою, забралися в лісок і, либонь, поснули. Бідолашна трійця в'язнів не могла заснути, вони просто сіли під розлогим деревом десь за чверть милі від мене, щоб не потрапляти морякам на очі. Отож я зважився підійти до них і спробувати розпитати. Ми з П'ятницею вирушили на розвідку — він теж мав вельми грізний вигляд, хоч і не настільки, як я. Коли я наблизився до в'язнів, то крикнув іспанською — Хто ви, панове?

З несподіванки вони здригнулись, а коли уздріли мене, то втратили дар мови — такий дивний вигляд я мав. Вони мовчали, здавалося — тут-таки кинуться врозтіч. Тоді я заговорив до них англійською:

— Джентльмени, не дивуйтеся. Можливо, ви знайдете друга там, де не сподівалися.

— Його послали нам самі небеса, — сказав один із в'язнів, скидаючи капелюха, — бо людині не до снаги допомогти нам зараз.

— Допомога завжди посилається небесами, сер, — відгукнувся я. — Та чи приймете ви допомогу від незнайомця? Бо я бачу, що ви у розпачі. Я спостерігав, як ви висадилися на берег, як молилися й просилися в тих брутальних матросів, що привезли вас, і як один із них погрожував вам кортиком.

У бідолашного в'язня сльози текли по щоках, він тремтів, коли вражено мовив:

— Я розмовляю до Бога чи до людини? Ви чоловік чи янгол?

— Не робіть собі з цього клопоту, сер, — сказав я, — бо коли б Господь хотів послати вам на поміч янгола, одягнув би його пристойніше, та й озброїв інакше. Забудьте про страхи: я звичайна людина, англієць, і хочу вам допомогти. Ви бачите, що зі мною тільки мій служка. Щоправда, ми маємо зброю та набої. Скажіть, чим ми вам можемо зарадити? Що з вами сталося?

— Нашу історію, сер, — відповів полонений, — надто довго оповідати, тим більше, що злочинці ще блукають неподалік. У двох словах, я був капітаном корабля, але матроси підняли заколот. Спершу вони хотіли стратити мене, а потім вирішили висадити де-небудь на безлюдному острові. Зі мною двоє товаришів — старпом і пасажир корабля. На безлюдному острові ми, безперечно, загинемо… — Де зараз ваші кривдники? — запитав я. — Куди вони поділися?

— Отам вони повлягалися, — мовив він, вказуючи на перелісок. — У мене серце завмирає, коли подумаю, що вони побачать нас чи почують. Тоді вони нас точно повбивають.

— Вони мають вогнепальну зброю?

— Тільки дві рушниці, та й то одну з них зоставили на баркасі.

— Що ж, тоді дозвольте мені діяти на свій розсуд. Гадаю, всі матроси поснули, тож із ними неважко буде впоратися. Ми беремо полонених?

— Серед матросів є двоє горлорізів, до яких не можна виявляти милосердя. Якщо ж ми з ними розправимося, то з рештою можна буде домовитись.

— Хто ці двоє? — запитав я.

— Здалеку я вам так не покажу, сер, але я згоден виконувати будь-які ваші накази…

— Що ж, відійдімо подалі — раптом матроси попрокидаються зі сну, і тоді обговоримо деталі.

Колишній капітан та його супутники радо пішли за мною, і ми заховались у лісі.

— Послухайте, сер, — мовив я по хвилі, — якщо я допоможу вам звільнитися, ви згодні пристати на дві умови?

Він навіть не слухав, які умови я висуну, а зразу запевнив мене, що і він сам, і його корабель — у повному моєму розпорядженні. Якщо й не вдасться відбити корабель, то капітан усе одно до скону буде мені вірним. Те саме підтвердили і його товариші.

— Добре, — кивнув я, — мої умови такі: по-перше, поки ви залишатиметесь на острові, керуватиму тут я, і якщо я видам вам зброю, то ви повернете її на першу ж вимогу і не виступите проти мене чи моїх приятелів. По-друге, якщо нам вдасться відбити корабель, то ви безплатно візьмете на борт мене і моїх приятелів та доправите до Англії.

Колишній капітан присягнув, що згоден виконати мої умови і віддає своє життя у мої руки.

— Тоді, — сказав я, — ось вам три мушкети, набої і порох. Як нам краще вчинити?

Капітан щиро мені подякував і запевнив, що мені ліпше знати, як у такій ситуації діяти. Мій план був простим: ми нападемо зненацька, почнемо стрілянину. Когось уб'ємо, а решта або здадуться, або ж битимуться з нами. А далі — як Бог повелить. Капітан відповів, що не хотів би нікого вбивати, тільки отих двох зарізяк, які підняли заколот, бо якщо ми їх відпустимо, вони завтра приведуть на острів решту команди з корабля і всіх нас переб'ють.

— Що ж, — відповів я, — доведеться нам діяти, як я раджу, бо в іншому разі наші життя будуть загрожені.

Він усе ще вагався, і я сказав йому, щоб він стріляв тільки в тих, у кого схоче.

Поки ми балакали, дехто з матросів прокинувся — за мить я побачив двох із них на ногах.

— Ці двоє, — запитав я, — не заколотники?

— Ні.

— Тоді їх ми не чіпатимемо. Мабуть, саме провидіння збудило їх, щоб вони уникнули лихої долі. Та якщо й решта втечуть, то це буде вже ваша провина.

Капітан вихопив мушкет, який я йому дав, а пістоль залишив за поясом. Його товариші теж наготували зброю. Ладнаючись до битви, вони не уникли шуму, і кілька матросів прокинулися та озирнулись на звук. Побачивши озброєних в'язнів, вони загукали до товаришів, але було вже запізно, бо саме в цей момент ми почали стрілянину. Тільки капітан не стріляв, зберігаючи набої. Цілилися вони дуже добре, і вже з першого пострілу один із головорізів був убитий, а другий поранений. Ранений скочив на ноги, кличучи товаришів на підмогу, але капітан підступив до нього упритул і крикнув:

— Клич до Бога, щоб відпустив тобі гріхи! З цими словами він уперіщив заводіяку кольбою рушниці — той і не кавкнув.

Поруч із зарізякою було ще троє бунтівників, один легко поранений. Якраз і я наспів. Заколотники, побачивши, що опір марний, почали проситися. Капітан пообіцяв їм життя, якщо вони поклянуться — стануть на його бік, коли ми відбиватимемо корабель. Вони тут-таки присягнули. Капітан опустив зброю, але я вирішив за краще про всяк випадок зв'язати заколотників по руках і ногах.

Тим часом я відправив П'ятницю та старпома до баркаса — треба було перевести його в безпечне місце, спустити вітрила, осушити весла. Аж тут трійко матросів, які блукали островом, почули постріли і прибігли назад. Вони уздріли, що капітан уже не в'язень, а переможець, і миттю віддалися на його милість. Наша перемога була цілковитою.

Ми з капітаном почали оповідати одне одному про свої пригоди. Спершу я розказав усю свою історію — її він вислухав із невимовним зачудуванням, особливо те, як мені пощастило зі зброєю та харчами. Ніде правди діти, в історії моїй чудес не бракувало. Моя оповідь зворушила капітана до сліз, бо він був певен — Господь послав мене на цей безлюдний острів, щоб через багато років я міг урятувати капітанові життя. Ми поговорили, і я провів його та його товаришів до своєї твердині. Там я їх нагодував і показав усе своє господарство, яке вірно служило мені ці довгі, довгі роки.

Вони дивувалися з усього, що я їм розповідав і показував. Капітана понад усе вразили укріплені вали, замасковані ліском — відтоді, як я посадив тоненькі тички, минуло двадцять років, а дерева в цьому кліматі ростуть швидше, ніж в Англії, тож лісок пристойно розрісся, і через нього вела єдина стежка. Я похвалився, що тут — моя твердиня, але є в мене ще й «заміська» літня хатина, як у справжнього короля, її я також покажу іншим разом. А зараз нам час повернути корабель. — Так, так, — погодився капітан, — але як ми це зробимо? На борту — двадцять шість моряків, які вчинили заколот. Вони порушили закон і знають — щойно ми припливемо в Англію, як вони опиняться на шибениці, тож чинитимуть спротив до останнього. А нас-бо — купка!

Я міркував. Капітанові зауваження були цілком слушними, тож треба швидко вигадати якийсь вихід. Матросів на кораблі потрібно захопити нагло, зненацька, щоб вони не встигли висадитись на берег і перерізати нас. Крім того, вони можуть здивуватися, куди це поділися їхні товариші з баркасом, і точно навідаються на берег на розвідку. Цього разу вони будуть озброєні, і ми їх не здолаємо.

— Найперше треба нам, — мовив я похвилі, — забрати все з баркаса, щоб на ньому ніхто не втік на корабель.

Отож ми швиденько познімали з баркаса вітрила й весла, позабирали яку-не-яку зброю, пляшку бренді та пляшку рому, сухе печиво, ріг із порохом, велику головку цукру, загорнуту в парусину (важив цукор п'ять чи шість фунтів), — новим запасам я вельми зрадів, особливо бренді та цукру, бо вже давно забув їхній смак.

Коли ми забрали все з баркаса, то пробили у днищі величеньку діру, — якби матроси з корабля і висадилися на берег, то не змогли б забрати човна. Я ж бо не надто вірив у те, що нам удасться повернути корабель, а баркас ми пізніше зможемо полагодити і доплисти на ньому до Підвітряних островів у Вест-Індії. Дорогою ми захопимо іспанців — про них я не забував ні на мить.