Робінзон Крузо

Розділ 10 Приручення диких кіз

Минуло ще п'ять років, протягом яких не відбулося нічого надзвичайного. Я жив день у день тими самими клопотами, у тій самій оселі. Щороку я сіяв ячмінь і рис, сушив родзинки, — запасав рівно стільки, щоб вистало мені на прожиття; щодня виходив на полювання. Але крім усього я мав іще одну важливу роботу: майстрував каное. Цього разу мені вдалося прокопати канал завширшки шість футів і завглибшки чотири фути, перетягнути каное в лиман і спустити його на воду.

Перший човен, видовбаний із цілого дерева, був занадто великим, оскільки я не продумав наперед, як спускатиму його на воду. Отак, не в змозі доправити його до води чи підвести воду до нього, я змушений був покинути його на березі як пам'ятник моєму глупству. Наступного ж разу, хоча мені й не вдалося зрубати таке дерево, яке я хотів, та й відстань до води була великою — півмилі, я бачив, що мета цілком здійсненна, і не здавався до кінця. Майже два роки я працював над човном, але не нарікав — сподівався, що зрештою мені вдасться вийти в море.

Нарешті пірога[6] була готова, але розміри її не відповідали тим цілям, які я мав на оці, коли майстрував перший човен. Маю на увазі свою мрію дістатися TERRA FIRMA — великої землі, яка відлягала від мого острова миль на сорок. Новий човен був занадто малим, і це поклало край нездійсненним мріям. Але човен є човен, і я вирішив здійснити мандрівку навколо острова: коли я пішки перетнув його упоперек й опинився на протилежному березі, то зробив стільки відкриттів, що тепер горів бажанням розвідати і решту його куточків. Тепер я мав човен і не міг думати ні про що, як тільки про подорож навколо своїх володінь.

До мандрівки я вирішив добре підготуватись: витесав невеличку щоглу і пошив собі вітрило зі шматків старих корабельних вітрил, яких мав іще вдосталь. Встановивши щоглу і напнувши вітрило, я випробував човен і переконався, що він прекрасно пливе. Тоді я змайстрував невеличкі скриньки на носі та на кормі, щоб зберігати харчі, набої та інші необхідні речі, які бояться води — буде це дощ чи морська хвиля. Ще я вирубав довгасту заглибину зсередини борту і в ній зберігав рушницю; згори вона запиналася шкурою, щоб туди не потрапила вода.

Над стерном я закріпив парасольку — захищатися від сонця. Отож час від часу я здійснював нетривалі прогулянки морем, але ніколи не відпливав далеко від лиману. Нарешті бажання добре розвідати межі мого королівства здолало мене, і я вирушив у мандрівку. Я добре запасся харчами: взяв дві дюжини буханців ячмінного хліба, повний горщик обсмаженого рису (його я вживав багато), невеличку пляшечку рому, козине м'ясо, а також приготував порох і набої для полювання дичини, запасся двома грубими кітелями, які знайшов, як я вже писав, у скринях матросів на кораблі, — на одному я спав уночі, а другим накривався.

Шостого листопада на шостий рік мого царювання на острові — чи пак ув'язнення, як вам більше до вподоби, — я вирушив у подорож, яка тривала довше, ніж я очікував: хоча сам острів був невеличким, проте коли я доплив до східного узбережжя, воно виявилося кам'янистим. Скелі рогом виступали на два льє в море, деякі з них випиналися з води, інші ховалися під водою. На півльє далі за скелями простяглася піщана коса, тож мені довелося зробити добрячий гак і вийти далеко в море, тим самим подвоївши довжину маршруту.

Спершу, коли я уздрів скелястий берег і не знав, на скільки миль він простягається, навіть подумував припинити мандрівку й повернутися іншим разом. Я також не був певен, як мені вдасться повернутися додому, тож я став на якір (його я змайстрував із поламаної кішки — невеликого якоря, котрий свого часу переправив із корабля).

Припнувши човен, я вибрався на берег і видерся на пагорб, щоб добре обдивитися місцевість, і ухвалив рішення мандрувати далі.

Коли я з пагорба оглядав околицю, то помітив сильну підводну течію, яка струменіла на схід і підступала близько до скелястого рогу, котрий я мав обігнути.

Я намагався добре занотувати в пам'яті, де саме біжить течія, бо тут існувала небезпека, що вона просто затягне мене і викине у відкрите море, — тоді я не зможу повернутися назад до острова, бо з протилежного боку скелястого рогу бурунилася ще одна течія, яка побіля берега закручувалася виром: якби я й вирвався з першої течії, то втрапив би у вир.

Два дні я простояв на якорі, бо дув сильний вітер ост-зюйд-ост, якраз проти течії, тож на морі здійнялися брижі. Отож через високі хвилі прибою я не міг підійти ближче до берега, а через течію не міг плисти далі.

На третю добу вітер вночі ущух, і зранку море було цілком спокійним, тож я вирушив у путь. Та нехай недосвідчені та поквапливі моряки вчаться на моїх помилках: щойно я досяг рогу, незважаючи на те, що перебував од берега не більш як на довжину свого човна, глибина моря вразила мене, а течія підхопила і понесла з такою швидкістю, мовби я потрапив у шлюз. Весь опір, який я міг чинити воді, — то триматися ближче до землі. Мене тягнуло далі й далі в море. Вітру, щоб підняти вітрило, не було, а веслами я нічого не міг вчинити. Я вже думав, що пропав, бо ж точно знав, що за два льє з тамтого боку скелястого рогу буде друга течія; коли мене кине в неї, це буде кінець. Але ж хіба цього уникнути? Якщо я й не потону в морі, то все одно не зможу повернутися на берег і неминуче помру з голоду, щойно скінчаться припаси.

Коли я ходив на розвідку, то знайшов на березі величезну черепаху — я насилу зміг її підняти — і затягнув у човен. Мав я також великий глечик прісної води. Та що означають такі мізерні запаси, якщо мене винесе у відкритий океан, де немає суші — ні материка, ні острова — на багато тисяч льє?

Отак я упевнився, як легко Богові кинути людину з найжалюгіднішого становища в іще гірше. Я згадував безлюдний острів, як найкраще місце на землі, і мріяв тільки проте, щоб знову туди повернутися. Я простягнув до нього руки й вигукнув: «О люба пустеле, більше я тебе не побачу! Бідолашна я істота, куди ж я прямую?» Я картав себе за те, що не цінував самотності на острові, — усе б зараз віддав, щоб тільки знову опинитися там! Ми ніколи не цінуємо того, що маємо, допоки не втрачаємо його, — неможливо описати мій жах, коли мене віднесло на два льє від любого острова (яким він тепер мені видавався) просто у відкритий океан, а також мій розпач, що мені вже ніколи не повернутися.

Проте я завзято змагався зі стихією, скільки стало сили, щоб утримати човен подалі від течії, де бурунився вир. Аж після опівдня, коли сонце перетнуло зеніт, з півдня я відчув легкий повів вітру в обличчя. Це мене трохи розрадило, а ще за півгодини здійнявся відчутний бриз. Я вже віддалився на загрозливу відстань від острова, і якби погода перемінилася на шторм, мені неминуче прийшов би кінець: я не мав на борту компаса і ніколи б не визначив, з якого боку острів, якби втратив його з поля зору. На щастя, погода стояла ясна, тож я підняв на щоглі вітрило і, тримаючись чимдалі на північ, щоб оминути течію, спрямував човен до острова.

Коли вітрило було підняте, і човен почав потроху вириватися з течії, я помітив, що боротися мені лишилося недовго: де течія була стрімкою, там вода ставала каламутною, але попереду вона робилася дедалі прозорішою, і я збагнув, що вискочив із підводної течії. На сході, десь за півмилі від мене, я побачив скелі, об які розбивалися великі хвилі. Тут течія розділялася на дві; стрімкіша побігла на південь, а слабша билась у скелі, і там крутився вир.

Тільки людина, яка на ешафоті дізналася про помилування, або яка врятувалася від грабіжників, що мали намір замордувати її, може уявити собі мою радість.

Я розправив вітрило, бо дув свіжий вітерець, і спрямував човен до берега, нарешті потрапивши у приплив, який підштовхував мене до землі.

З припливом я подолав льє і опинився за два льє від підводної течії, яка підхопила мене з тамтого боку скелястого рогу. До острова я підійшов із північного узбережжя, якраз протилежного тому, з якого вирушив у мандрівку.

Коли приплив закінчився, я виявив, що перебуваю просто поміж двох течій — південної та північної, і вода тут зовсім спокійна. Вітерець напинав вітрило, я кермував прямо до острова, хоча й не так швидко, як із припливом.

О четвертій по обіді я наблизився до землі на льє. Попереду мене виступали з води скелі, об які розбивалася південна течія, що з неї я насилу вискочив. Вир бурунився побіля них, але це було не зовсім на моєму шляху, тож я під вітрилом тримався більше на північний захід і нарешті, десь за годину, був за милю від суші, де спокійне море незабаром винесло мене на берег.

Опинившись на суходолі, я впав на коліна й подякував Господу за порятунок, вирішивши, що вже нікуди далеко не вирушатиму човном. Потім я підкріпився з тих запасів, які мав із собою, витягнув човен на берегу невеличкій бухті, котру запримітив іще з моря, і влігся поспати, цілком виснажений подорожжю. За годину я прокинувся.

Отеперечки я замислився, яким шляхом повертатися додому! Я пережив страшенний ризик і добре усвідомлював це, тож навіть не мріяв повернутися тим самим шляхом, яким дістався сюди. З іншого боку, я не відав, що очікує мене на західному узбережжі острова, і не хотів знову пускатися в авантюри. Наступного ранку я вирішив потихеньку плисти на захід уздовж узбережжя, шукаючи заплави, де міг би у безпеці залишити своє судно до того часу, коли воно мені знову знадобиться. Приблизно за три милі я зайшов у гарну затоку завдовжки з милю; вона поступово звужувалась і закінчувалася річечкою. Тут я знайшов затишне пристановище для човна — тепер він стояв, мов у доку. Я кинув якір і зійшов на берег, щоб роздивитися, де опинився.

Виявилося, що приплив я майже в те саме місце, куди ходив уже пішки. Отож я міг усе залишити на човні, взяти тільки рушницю й парасольку, бо спека стояла нестерпна, і вирушити додому. Після всього, що я пережив на морі, перехід видався мені надзвичайно приємним, і скоро я дістався старої літньої хатини. Тут усе стояло на своїх місцях, бо я завжди підтримував у хатині лад.

Я переліз через паркан і влігся в затінку, щоб дати спочинок натрудженим ногам. Був дуже змучений і швидко заснув. Але уявіть собі мій подив, коли мене збудив зі сну голос, що кілька разів покликав мене на ім'я:

— Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідолашний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо? Де ти? Де ти був?

Після того, як я гріб веслами цілий день, а потім ще й подолав пішки добрячий шмат дороги, я так міцно заснув, що спершу ніяк не міг продерти очі. У дрімоті мені вчувалося, що хтось говорить до мене. Але голос і далі повторював: «Робіне Крузо, Робіне Крузо», — тому нарешті я цілком прокинувся — і першої миті страшенно перелякався. Я підскочив на ліжку від жаху, але тільки-но розплющив повіки, як побачив Поля, який сидів на вершечку огорожі. Я збагнув, що це він говорив до мене, бо саме я навчив його такої жалісливої мови. З нього був добрий учень, він усідався мені на палець, нахиляв дзьоб до самого мого обличчя і жалібно вигукував: «Бідолашний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?» — усі фрази, яких я його навчив.

Та навіть коли я переконався, що це всього-на-всього папуга, мені знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися. По-перше, я не міг утямити, як птах залетів аж сюди. По-друге, дивно було, що він тримається поблизу хатини, а не літає деінде. Коли я переконався, що до мене говорить мій-таки чудовий папужка, то простягнув руку і покликав його:

— Полю!

Балакучий пташок підлетів до мене, всівся на великий палець, як завжди, і знову заговорив:

— Бідолашний Робіне Крузо! Як ти тут опинився? Де ти був?

Мені здалося, він дуже зрадів, побачивши мене, тож я взяв його додому.

На деякий час моря з мене було досить — кілька днів я просидів, не в змозі відігнати видіння небезпеки, через яку пройшов. Непогано було б переправити човен назад на свій берег, але я не відав, як практично це можна здійснити. На східне узбережжя, яке я обігнув, не було чого й потикатися вдруге, — у мене серце провалювалось у п'яти і кров застигала в жилах, тільки-но я згадував свою пригоду. Що ж до західного узбережжя, я не знав, чого від нього чекати. Коли б там я наштовхнувся на таку саму підводну течію, з якою вже мав нагоду позмагатися, мене знову потягне далеко від острова у відкрите море. Поміркувавши так, я вирішив поки що обійтися без човна, хоч він і був плодом багатомісячної праці, а ще кілька місяців я витратив, аби спустити його на воду.

Цілий рік я не змінював свого рішення — жив тихомирно, з упокореними думками, цілком відданий на милість долі. Життя моє видавалося мені цілком щасливим, бракувало хіба що товариства.

Я набув корисних навичок у різних ремеслах, до яких брався. Якби виникла потреба, то показав би себе незлим теслею, особливо зважаючи на брак інструментів.

Крім того, несподівано для себе я досяг вершин у гончарному ремеслі — навчився виробляти горщики за допомогою колеса, і це значно спростило й поліпшило мою роботу. Раніше круглі предмети, які я ліпив, мали бридкий вигляд, зараз же — гарну круглу форму. Та найбільше я запишався і зрадів, коли мені вдалося виліпити люльку. Вона мала потворний вигляд — груба люлька з червоної відпаленої глини, проте добре затвердла і пропускала дим. Я був щасливий: я звик до куріння, і на кораблі, знаю, були люльки, але спершу я про них не подумав, а потім не зміг знайти.

З мене також вийшов непоганий кошикар, я наплів цілу купу кошиків і корзин — їхні чудернацькі форми мені підказувала фантазія. Може, вони й були некрасивими, проте дуже зручними, коли мені треба було скласти на зберігання якісь харчі або донести щось додому. Наприклад, якщо мені вдавалося вполювати козу, то я підвішував її на дереві, білував, потім рубав тушу й приносив додому в корзині. Те саме і з черепахою: я розтинав упольовану черепаху, виймав яйця та вирізав стільки м'яса, скільки було треба, і приносив додому в кошику, а панцир лишав. Крім того, великі кошики слугували мені для зберігання зерна. Його я «молотив» одразу, як воно достатньо підсихало, а потім засипав у глибокі корзини.

Я помітив, що в мене закінчується порох. Сам пороху я б ніколи не зміг зробити, тож мав серйозно замислитися над тим, як діятиму, коли його не стане зовсім. Як полюватиму на цапів? Я вже розповідав, що на третій рік свого перебування на острові приручив кізочку і сподівався: згодом зможу впіймати і цапа їй до пари, але це мені ніяк не вдавалося. Зрештою моя коза постаріла, а оскільки в мене не піднімалася рука її забити, вона померла від старості.

Минав одинадцятий рік мого перебування на острові. Порох і набої закінчувалися, тому мені треба було подумати, як краще живцем упіймати кілька диких кіз — можливо, поставити капкан абощо. Найбільше я прагнув зловити козу з молочним козеням. Я наставив пасток у лісі — не маю сумнівів, що кози неодноразово в них потрапляли, але мені бракувало міцного дроту, та й самі пастки були слабенькими, тому завше я знаходив потім розтрощену пастку і з'їдену приманку. Згодом я замислив викопати вовчі ями, — знав, де здебільшого пасуться кози, і на їхньому шляху викопав декілька ям, накрив плетеними з лози гатками і замаскував. Згори я розкладав колосся ячменю та рису, але в яму не ставив пасток. Безліч разів я приходив зранку і бачив, що кози побували в моїй вовчій ямі, з'їли приманку, але самі повискакували і втекли. Тоді я почав ставити всередині ям пастки і нарешті одного чудового ранку козина сімейка упіймалася — в одній ямі сидів старий цап, а в другій — трійко козенят: козлик і дві кізочки.

Я гадки не мав, що робити зі старим цапом — він був такий злющий, що я не наважився спуститися до нього в яму. Живим я його звідти не витягну, це точно, а мій-бо задум був саме таким. Можна його забити, але навіщо він мені? Тому я випустив цапа, і він миттю накивав п'ятами, до смерті переляканий. На жаль, тоді я ще не знав, що голод приручить і лева. Якби я дав цапу посидіти в ямі три-чотири дні, а тоді приніс йому води та зерна, він би приручився так само швидко, як і козенята. А кози досить кмітливі та слухняні, якщо з ними добре обходитися.

Однак цього разу я відпустив цапа, не знаючи, як із ним чинити. Потім підійшов до козенят, витягнув їх одне по одному з ями, зв'язав усіх трьох між собою мотузкою і, долаючи їхній опір, привів-таки додому.

Минуло чимало часу, поки вони згодилися брати їжу з моїх рук. Я спокушав їх, кидаючи до ніг солодке зерно, і вони помалу почали до мене звикати. Отоді я й збагнув: якщо хочу мати свіже м'ясо, коли порох зовсім скінчиться, приручити кіз — єдиний вихід. Мабуть, доведеться тримати коло хати череду кіз, як ото тримають отару овець. Потім я зметикував, що приручених кіз варто випасати подалі від диких, бо в іншому разі вони втікатимуть до диких родаків. Для цього потрібно обгородити ділянку, — плетеним плотом або ж частоколом, — щоб домашні тварини не втікали, а дикі не могли заскочити всередину.

Для однієї пари рук задача була не з легких, але від цього задуму я відмовитися ніяк не міг, тому перш за все взявся до пошуків відповідної ділянки — з зеленою травичкою, на якій добре пастися, зі струмочком свіжої води, щоб кози завжди мали з чого напитися, з тіньочком, де вони могли б заховатися від сонця.

Ті з читачів, хто розуміється на розведенні кіз, подумають, що я, шукаючи відповідної місцини для своєї отари, виявив чергову непередбачливість: я обрав велику відкриту луку (або саванну, як її кличуть у західних колоніях), де протікало два-три струмки джерельної води, а з одного боку височів ліс. Знавці усміхнуться: щоб обгородити таку ділянку, потрібен паркан завдовжки дві милі! Проте що я ще мав до роботи на острові? У мене було стільки вільного часу, що я б узявся обгороджувати і луку окружністю десять миль. Проте я подумав, що коли козам дати забагато волі, чим вони відрізнятимуться від диких? На такій величезній площі я ніколи їх не упіймаю!

Моя новозбудована огорожа була вже п'ятдесят ярдів завдовжки, коли мені стрельнула ця думка, тож я про всяк випадок вирішив за краще зменшити площу і зрештою обгородив ділянку півтори сотні ярдів завдовжки. Завширшки моє пасовисько мало сотню ярдів. Для початку цього мені буде цілком досить, а якщо закортить збільшити отару кіз, я зможу розширити ділянку.

Я вирішив, що тепер чиню продумано й обачно, і ревно взявся до роботи. За перші три місяці загородив невелику площу, в якій оселив трьох козенят. Я намагався тримати їх поблизу від себе, щоб вони звикали, часто приходив до них і приносив колосся ячменю, жменю рису, годував із руки. Коли велике пасовисько було цілком загороджене і я випустив козенят на волю, вони не тікали, а бігали за мною, випрошуючи горстку зерна.

Отак знайшлася заміна пороху: вже за півтора роки я мав отару з дванадцятьох кіз, серед них і козенят, а за два роки отара зросла до сорока трьох голів. Час від часу я різав козу собі на м'ясо. Потім обгородив додаткові пасовиська, куди випускав отару через хвіртки, які з'єднували всі пасовиська між собою.

Але й це не все — крім козиного м'яса, я отримав ще й молоко! Спершу я й не замислювався, що зможу тепер пити свіже молоко, а коли це спало мені на думку, я надзвичайно зрадів. Щодня я міг надоїти галон чи й два молока і завів справжнісіньку молочарню.

Природа віддає живим істотам свої дари, та ще й научає, як найкраще їх використовувати. Отак я, котрий ніколи не доїв навіть корови, поминаючи вже козу, а як робиться масло чи сир, міг спостерігати хіба що хлопчиком, поступово, після безлічі помилок і невдалих спроб, зробив і масло, і сир. Вийшов у мене і солоний сир — сіль я збирав на березі, де вона засихала на камінні під палючим сонцем. Згодом я ніколи не відчував браку ні масла, ні сиру.

Яким милостивим може бути Творець до своїх дітей, навіть коли вони, здавалося б, потрапили у безвихідь! Він легко може підсолодити удари долі, навчити нас бути вдячними навіть в ув'язненні. Він накрив для мене багату гостину на пустельному острові, де, я спершу був певен, на мене чекає неминуча голодна смерть!