Робінзон Крузо

Розділ 12 Сховок у печері

Поки я укріплював свою твердиню, не міг не думати й про інші справи, адже треба було обов'язково захистити отару кіз, без якої я просто пропаду з голоду: коли закінчаться набої і порох, як я полюватиму на дичину? Якщо зараз втрачу цілу отару, доведеться починати все спочатку, приручати і розводити кіз заново.

Довго я розмірковував над непростим завданням і зрештою вирішив учинити так: видовбати велику підземну печеру і щоночі заганяти отару туди. Крім того, варто огородити кілька невеличких пасовиськ подалі одне від одного, добре замаскувати їх і в кожному тримати по півдюжини кіз. Якщо з головною моєю отарою станеться біда, я зможу знову розмножити поголів'я з цих невеличких сімейок. І хоча нова робота вимагала у мене великих додаткових зусиль, іншого виходу з ситуації я просто не бачив.

Довго блукав я островом, досліджуючи найбільш віддалені й дикі місця, і нарешті обрав непогану ділянку— глуху й відлюдну, як мені того й праглося. Смужка заплавної луки зусібіч була оточена лісом, — якось саме тут я заблукав, коли намагався розвідати новий шлях зі східної частини острова додому. Три акри порослої травами луки ховалися за стіною дерев так надійно, мов сама природа огородила їх парканом. Тут мені не доведеться впасти замертво від роботи, як на будь-якій відкритій місцевості.

Одразу ж я взявся до роботи і менш ніж за місяць добре огородив галявину, — козина отара (чи родина, як вам більше подобається) тут почуватиметься у цілковитій безпеці. Не зволікаючи, я вибрав десяток молодих кізочок і двох козликів і перевів їх на нове місце. Поки вони призвичаювалися до нового житла, я доробляв огорожу, допоки не вдовольнився результатом — паркан був таким самим міцним і надійним, як і решта з тих, що я ставив. Тут, щоправда, я не надсаджувався, і все одно витратив часу менше, ніж зазвичай.

Отакої я додав собі роботи, і все тому, що наштовхнувся на відбиток босої людської ноги на піску. Я ще й досі не зустрів на острові жодної душі, та вже два роки жив у постійній напрузі. Життя моє втратило спокій, який так тішив мене всі попередні роки. Мене зрозуміє людина, яка знає, як це — щодня й щогодини почуватися у полоні страху. Через ненастанну тривогу навіть релігійні мої почуття поблякли: я тільки й думав про те, що от-от можу потрапити до рук дикунів-людожерів, і тому не міг спокійно звернутися навіть до Бога. Щовечора, лягаючи спати, я молився з однією думкою: тільки б перебути ще одну ніч, тільки б до ранку не потрапити до рук людожерів.

Та повернімося до щоденних клопотів. Скоро я убезпечив частину свого товару, знову почав блукати островом, шукаючи ще одного гарного місця. Я просувався далі й далі на захід, — так далеко я ще жодного разу не ходив у цьому напрямку, — і нарешті вийшов на пагорб, звідки видно було вже воду. Глянувши на море, я уздрів серед хвиль човен. Тобто мені привидівся човен посеред морської гладіні, далеко-далеко на обрії. В одній із моряцьких скринь, я пам'ятав, зберігаються підзорні труби, які я переправив із корабля, проте зараз я не мав труби з собою. Човен маячів так далеко, що я насилу міг розрізнити його обриси. Я дивився й дивився на нього, допоки у мене не запекло нестерпно очі, але так і не розібрав, то насправді судно — чи тільки виплід моєї фантазії. Коли я почав спускатися з пагорба, то втратив човен із поля зору. Я вирішив більше нікуди не виходити без підзорної труби в кишені.

Я зійшов із пагорба на іншому боці острова, куди ще ніколи не забрідав. Коли я так погано знаю місцевість, то хіба дивно, що ніколи перед тим не бачив людських відбитків на землі? Просто доля розпорядилася так, щоб я висадився у найвіддаленішій, усамітненій частині острова, куди дикуни ніколи не потикаються. Якби я зразу опинився на цьому узбережжі, мабуть, дізнався би набагато раніше, що вряди-годи каное з великої землі причалюють до острова, якщо запливають задалеко в море і їм потрібен короткий перепочинок. А іноді, мабуть, після воєнних сутичок, дикуни-переможці доправляють на острів полонених ворогів, де, за своїм людожерським звичаєм, патрають і поїдають їх.

Отож, коли я спустився з пагорба на узбережжя, а це був південно-західний край острова, я був просто приголомшений. Як описати словами жах, який охопив усе моє єство, коли моїм очам відкрилося узбережжя, всіяне черепами й людськими кістяками? В одному місці залишився слід від кострища, оточений великим колом, мов амфітеатром, де всідалися дикуни під час бучних застіль, топчучи тіла переможених ворогів.

Видовисько настільки ошелешило мене, що я довго не міг прийти до тями і навіть не почував страху. Я спозирав жорстоку картину і міг думати тільки про брутальність і пекельні нахили людської натури. Я чував про таке, але ніколи не стикався особисто. Нарешті я знайшов у собі снагу відвернутися від моторошного видовища. Мене нудило, я ледь не умлівав, і тільки коли виблював, — мене просто вивернуло, — відчув полегшу. Я не міг зоставатись у цьому місці більше ні секунди — галопом видерся на пагорб і помчав до власної оселі.

Віддалившись від страшного узбережжя на пристойну відстань, я зупинився, щоб перепочити, але в голові й далі зринало побачене. Трохи оговтавшись, я звів до неба очі, з яких струмками бігли сльози, і з самого дна душі подякував Богові за те, що не дав мені перетнутися раніше з тими жахливими створіннями, які мешкали десь зовсім неподалік. Хоч моє становище на острові було жалюгідним, а проте Божа рука захищала мене стільки років і, я мав надію, благословлятиме й надалі.

Переповнений вдячністю, я дійшов до своєї твердині. На серці полегшало: моєму життю не загрожує пряма небезпека. Схоже, дикуни-людожери ніколи не припливали на острів по здобич, — мабуть, і так усього мали вдосталь. І в лісистій частині острова вони, либонь, бували, проте ніколи їм не траплялося нічого корисного. І все-таки дивна річ: я на острові вже майже вісімнадцять років, а й досі не наштовхувався на сліди людського перебування. І я цілком можу ще вісімнадцять років так само тихенько собі прожити, якщо випадково не видам себе дикунам якою-небудь необачністю. Краще поменше вистромляти ніс зі своєї твердині, допоки на острові не з'являться якісь мирні люди, а не людожери.

Після свого жахливого відкриття я ніяк не міг позбутися думок про дикунів-людожерів, про їхні страшні, нелюдські звичаї, про традицію пожирати собі подібних; я весь час ходив сумний та напружений і майже два роки старався триматися до своєї оселі якомога ближче. Мої шляхи пролягали поміж трьох пунктів: рідної твердині, літньої хатини і козиного пасовиська. Я більше не блукав островом, розвідуючи нові пасовиська для кіз: так настрашився людожерів, що, либонь, боявся стріти їх увіч більше, ніж самого диявола. Я вже й не ходив провідувати старий човен — вирішив за краще витесати новий, бо й думати забув по воді доправити старий човен на інший бік острова — що як зустріну людожерів у морі? Я вже знаю, що може статися з людиною, яка потрапить їм до рук.

Але час лікує все. Я переконався, що викрити моє перебування на острові на так-бо й легко. Я повернувся до звичного плину життя, тільки намагався виявляти більше обачливості — зірко дивився за тим, щоб не потрапити нікому на очі. Ще я обережніше поводився зі зброєю, бо хтось міг почути постріли. У такій ситуації тим паче мені пощастило, що я встиг приручити кіз, тож не було потреби блукати в лісах, щоб уполювати дичину. Щоправда, час від часу я полював-таки, але тільки за допомогою пасток, з якими уже мав досвід. Здається, за два роки я жодного разу не вистрілив, хоча ніколи не виходив із хати без рушниці. На додачу, за широкий шкіряний пояс я завжди затикав ще й два пістолі, котрі свого часу перевіз із корабля. Прихоплював із собою і велику шаблю, теж іще корабельну, і для неї змушений був пошити окремий пасок. Отож можете собі уявити, який грізний я був зовні, якщо до звичайного одягу, який я вже описував, докинути ще й два пістолі та шаблюку без піхв.

Я застосував деякі додаткові заходи безпеки, але загалом повернув собі спокій і мирний, тихий плин життя. Коли я пригадував усе, що бачив останнім часом, дедалі рідше мені здавалося, що моє життя таке вже жалюгідне, — Бог міг би покарати мене значно гірше, в цьому я переконався. Якби люди частіше порівнювали своє життя з тими, кому ведеться ще гірше, вони рідше б нарікали на долю, а частіше б дякували. Чому ж вони завжди порівнюють своє життя з тими, кому ведеться краще, і тоді безнастанно жаліються і плачуться?

Мені мало чого бракувало на острові, а коли я дізнався, що дикуни-людожери навідуються сюди час від часу, і почав поводитися обережніше, то викинув із голови всі химери, які мені спадали на думку ще зовсім недавно. Наприклад, я подумував зробити з ячменю солод, а вже з солоду спробувати зварити пиво. То була звичайна примха, і хоча зробити солод — не така вже й складна штука, я весь час відмовляв себе, бо розумів, що для цього мені знадобиться дещо, чого не так легко дістати на острові. По-перше, в якій посудині я зберігатиму пиво? Я вже писав, що багато днів, тижнів, та навіть місяців змарнував на те, щоб збити діжку, але так нічого й не досяг. По-друге, не мав я хмелю, від якого пиво краще зберігається, не мав я й дріжджів, завдяки яким грає, не мав я й казана, в якому міг би його зварити. Та навіть за всіх таких умов, якби не дикуни, якби не постійна загроза бути викритим, я б уже що-небудь вигадав і хоч би спробував зварити пиво, — я нечасто відступався від заміру, не доклавши до його здійснення усіх можливих зусиль. Коли вже якась ідея оволодівала мною, я йшов до кінця.

Але зараз голова моя працювала зовсім в іншому напрямку: дні і ночі я плекав мрію захопити грізних людожерів під час моторошного кривавого бенкету, перебити їх і, якщо вдасться, врятувати їхніх полонених. Мабуть, цілого книжного тому не вистане, щоб описати все, що я собі передумав, коли виношував плани, як винищити людожерів або хоча б налякати їх так, аби вони вже ніколи не важилися поткнутися на мій острів. Та жодна з мрій не могла бути втілена в життя, бо ж я все мав чинити самотужки. Що може одна людина проти двадцятьох чи тридцятьох дикунів, озброєних дротиками, стрілами, луками? А вони ж бо поціляють мішені анітрохи не гірше, ніж я стріляю з рушниці!

Я перебирав у голові різні варіанти. Наприклад, викопати яму попід кострищем, закласти туди п'ять-шість фунтів пороху, — нехай людожери розведуть вогонь, порох займеться і як вибухне! Рознесе все, що неподалік. Проте мені не хотілося марнувати стільки пороху, бо й так на залишку мав заледве один барель, до того ж я не був певен, коли саме вибухне порох: а раптом дикуни не сидітимуть у цей момент довкола вогнища, тож віддалений вибух добряче обсмалить їм вуха і налякає першої миті, але не аж так, щоб вони на все життя забули дорогу на острів? Цей варіант я відкинув. Далі я почав мріяти про те, як влаштую засідку в кущах неподалік кострища, озброївшись трьома рушницями, кожна з яких заряджена на два набої. Посеред дикунського кривавого святкування я зачну стрілянину, тільки так, щоб за кожним пострілом покласти на місці чи хоча б поранити двох-трьох із них, а коли вистріляю всі рушничні набої, вихоплю пістолі й залучу їх до справи. Я був певен, що коли б дикунів було й двадцятеро, мені все одно легко вдасться їх перебити.

Подібними думками я тішився кілька тижнів і так вжився в образ, що не міг ні про що інше думати і вночі уві сні винищував ворогів. Я так захопився ідеєю, що декілька днів блукав довкола узбережжя, підшукуючи зручне місце для засідки, де б я міг непоміченим чатувати на людожерів. Я вчащав на страшний берег, переповнений мстивих думок про майбутній кривавий порахунок із двадцятьма, ба й тридцятьма ворогами, і досить непогано вивчив місцевість. Жахливе видовище всіяного кістками піску, де дикуни пожирали собі подібних, тільки підстьобувало мою ненависть до них.

Нарешті я підшукав зручний сховок на пагорбі, де міг би в цілковитій безпеці дочекатися човнів, — з цього місця море було як на долоні, — а потім, ще до того як вони причалять, потихеньку спуститися з пагорба, підібратися ближче до узбережжя й заховатися в лісовій гущавині. Тут я знайшов дерево з величезним дуплом, в якому міг поміститися з усією амуніцією. Сидячи в дуплі, я спостерігав би за кривавими фестинами, а коли дикуни зібралися б у коло наокруж кострища, я б добре прицілився — і точно би не промахнувся, з першого ж пострілу поклав трьох-чотирьох ворогів. Отож я зупинив свій вибір саме на цьому місці для засідки, приготував два мушкети і, як зазвичай, рушницю. У мушкети я набив по декілька великих куль, а на додачу ще й по чотири-п'ять маленьких, розміром зі звичайну кулю для пістолів, а рушницю зарядив цілою пригорщею дробу найбільшого розміру. У пістолі я також зарядив по чотири кулі, тож добре спорядився для того, щоб вести безперервний вогонь. Я був готовий до вилазки.

Коли я ретельно прорахував план, то почав щоранку навідуватися до сховку на вершечку пагорба (від моєї твердині до цього місця було близько трьох миль) — чи не помічу на морі човнів, які прямують на острів. Та минуло два чи три місяці, човнів не було, і мені почав уриватися терпець. Я вже змучився від щоденного чатування, яке щоразу закінчувалося нічим, — за весь цей час жодного разу, ні поблизу острова, ні далеко в океані, куди сягало око, я не помітив чорної цятки — каное чи піроги.

Всі місяці, поки я вчащав на узбережжя, чатуючи на дикунів, мій дух і задум лишалися незламними: я готовий був за першої-ліпшої нагоди винищити двадцятеро-тридцятеро дикунів за злочини, щодо яких у мене не поставало жодних сумнівів, — таким-бо був мій праведний гнів, котрий запалився ще тоді, найпершого разу на узбережжі, коли я уздрів сліди моторошного звичаю нищити й пожирати собі подібних. Либонь, небеса відвернулися від цих страшних людей, у цю місцевість не сягає Божа мудрість, завдяки якій так розважливо облаштований світ, і нема кому відтрутити дикунів від їхніх чорних пристрастей і брутальних традицій. Вони полишені самотою справляти жахливі ритуали, і веде їх у цьому не Божа рука, а пекельна.

Та коли я потроху втомився від щоденного безрезультатного чатування — щодня здійснювати далекі мандрівки, і щодня марно, — моє ставлення до ситуації поступово змінилося. Я тепер міркував холодно й тверезо та зовсім по-іншому дивився на свої пристрасні плани. Хто я такий, щоб судити інших людей і виносити вирок, буцім вони є злочинцями? Хто дав мені таке право? Якщо небеса вже віки й віки дозволяють їм жити таким життям і не карають за це, то, може, саме небеса дають їм здійснювати кару одне над одним у такий жахливий спосіб? А хіба ж ці люди скоїли злочин проти мене особисто? Яке ж я маю право втручатись у криваві суперечки, котрі вони ведуть поміж собою на своїй землі? Я переконував себе: «Звідки мені знати Господні наміри у цьому конкретному випадку? Безперечно, ці люди не вважають і не розуміють, що чинять злочин. Мораль їхнього суспільства не повстає проти подібних дій, ніхто їх за це не засуджує. Вони не усвідомлюють, що чинять зле, а вважають, що сповняють присуд вищого правосуддя, — так само, як і ми подеколи припускаємося гріхів. Вони вважають, що після збройної сутички забити полоненого — не більший злочин, аніж для нас — зарізати бугая. Для них їсти людське м'ясо — те саме, що для нас їсти баранину».

Що довше я міркував над цим питанням, то яснішим ставало, що я дуже й дуже помилявся на початку: люди, які мешкають у цих краях, не більші вбивці (а я-бо вважав їх у думках саме вбивцями), ніж були християни, які страчували полонених після бою. Часто-густо християни без пощади вирізали до ноги цілі загони ворожої армії навіть потому, як ті склали зброю і підкорилися. Крім того, я не міг забувати, що хоча дикуни так брутально та жорстоко чинять одне з одним, але це аж ніяк не стосується мене: мені-бо вони не заподіяли жодного лиха. Якби вони спробували напасти на мене, якби мені довелося захищати власний живіт, я мав би право битися з ними. Але зараз вони й не відали про моє існування і не мали щодо мене жодних замірів, тож як я можу підступно стріляти їм у спину?

Так можна виправдати й звірства перших іспанців в Америці, коли ті винищували індіанців мільйонами! Так, індіанці-язичники[8] не знали християнського Бога, деякі їхні звичаї були кривавими й варварськими, наприклад, людські жертвоприношення богам, та щодо іспанців були людьми невинними. Сьогодні самі ж іспанці згадують про масові винищення індіанців, про спроби викорінити їх із власної землі з відразою та обридженням, а всі інші європейці-християни засуджують як криваву бійню, як акт нелюдської жорстокості, якому немає виправдання ні перед Богом, ні перед людиною. Через моторошні звірства, вчинені іспанцями, саме наймення їхнє тепер вимовляється з жахом людьми гуманними, справжніми християнами, ніби Іспанське королівство — то батьківщина народу, який не має ні моральних засад, ні жалю до злидарів, — а тільки такі-бо якості свідчать про душевну красу.

Ці міркування швидко вистудили мій шал і поклали край кровожерним планам. Я нарешті відступився від задуму винищити дикунів — яке маю право нападати на них першим, коли вони не чіпають мене? А от щоб вони мене й надалі не чіпали, то маю добре подбати про захист: якщо раптом вони викриють мене на острові й атакують, я буду цілком до цього готовий. Хоча з іншого боку, якщо я битимусь із дикунами, то швидше за все пошиюсь у дурні: щоб вийти переможцем у цій битві, треба винищити не тільки всіх людожерів, які перебуватимуть на острові, а й усіх тих, котрі можуть приплисти пізніше, якщо комусь із дикунів вдасться втекти й повідомити одноплемінників про те, що трапилося. Отоді-то тисячі месників висадяться на острові, щоб помститися за загибель товаришів, — за таких умов я не маю шансів вижити, а зараз-бо живу досить пристойно.

Зрештою я дійшов остаточного висновку, що ні з моральної точки зору, ні з політичної не повинен втручатися в чужі справи. Моє діло — добре ховатися, ніде не лишати слідів людської присутності на острові. У моїх міркуваннях релігійні настанови поєдналися зі звичайною поміркованістю, і я навіч переконався, що я, коли будував криваві плани, прагнув винищення невинних істот — принаймні не винних щодо мене. Якщо вони й коять злочини одне проти одного, мене це не стосується: вони мають право поводитися на власній землі, як їм заманеться, а вже судить їх нехай Бог, бо саме Він створив усі народи, і в Його руці карати ці народи або милувати.

Коли ж я ухвалив для себе не втручатися, то відчув велике полегшення: на щастя, не встиг здійснити вчинку, який тепер мені видавався страшенним гріхом — не меншим, аніж умисне вбивство. Я впав на коліна й сердечно подякував Господу, що не дозволив моїй руці вчинити кровопролиття. Я просив Його напутити мене й захистити від дикунів, щоб мені не довелося убивати їх, навіть для того, щоб захистити власне життя.

Минув майже рік. Понад усе я боявся потрапити на очі людожерам, тому більше не піднімався на верхівку пагорба, щоб глянути, чи не пливуть удалині човни. Не знаю, бували вони з тої пори на острові чи ні. Я не хотів іще раз побачити всіяне кістками узбережжя, щоб ненависть знову не оволоділа мною і думки про помсту не спокушали серце, щоб не спровокувати себе на безглуздий напад.

За цей час я здійснив тільки одну сміливу справу: все-таки переправив човен із північного узбережжя ближче до своєї оселі. Переправляв я його уздовж східного узбережжя, де колись дві підводні течії ледь не викинули мене у відкрите море, але я вже знав, як можу безпечно оминути їх. Був певен: дикуни також добре знають про стрімкі течії та підводні рифи, тож навряд чи потикатимуться на цей берег без особливої потреби. Обігнувши східне узбережжя, я натрапив на печеру, яку добре затуляла нависла згори скеля, тож вирішив заховати човен саме в ній. Разом із човном я забрав також усі причандали, без яких він не плив би, — щоглу й вітрило, котрі я змайстрував, і саморобний якір, що його і якорем важко назвати, але він добре показав себе у справі. Таким чином від мого перебування на північному березі не лишилось і сліду.

Крім того, я намагався вести зовсім тихе життя, рідко виходив із дому, окрім як у щоденних справах, без яких просто не міг обійтися: подоїти кіз, перевірити запасне пасовисько, — воно розташоване було в лісі на протилежному кінці острова, тож там я почувався у безпеці. Поза сумнівом, хоча дикуни час до часу навідувалися на острів, у них ніколи не виникало думки щось тут собі уполювати, отож і не відходили далеко від берега. Відтоді, як я дізнався про їхнє існування, вони либонь не раз і не два з'являлися тут, як робили це й раніше. Щиро кажучи, я з завмиранням серця пригадував свої колишні прогулянки островом: голий, з однією рушницею через плече, часто-густо зарядженою дрібненьким дробом, я блукав повсюди, зазирав у кожну щілину, розвідуючи місцевість. Ото був би для мене сюрприз, коли б замість одненького сліду на піску я раптом наштовхнувся на п'ятнадцятеро дикунів! А якби вони погналися за мною? Вони-бо бігають набагато швидше за європейця, тож шансів утекти у мене б не лишалося.

Від таких думок душа моя втікала у п'яти, і потім я ще довгенько не міг оговтатися. Подумати тільки — що б я протиставив переслідувачам? Як би захищався? Навіть у душі мені страшно було це уявляти. Навіть зараз, після того, як я добре підготувався до відсічі наглого нападу, я все одно не міг собі уявити, як захищатимусь від чисельно більшого ворога. Справді, якщо тверезо поміркувати, що може одна людина? Я ледь не впадав у відчай від таких думок, але зрештою вирішив покластися на провидіння, яке вже багато разів захищало мене від небезпек і рятувало в нещастях, із яких самотужки я б ніяк не міг виборсатися.

Я відновив душевну рівновагу, усвідомивши, що небеса знову виявляють до мене милість. Як часто доля чудесно оберігає нас від небезпеки, як часто, коли людина не може зважитися на цей або той крок, вона відчуває мовби таємний поштовх, мовби вищу підказку: чини так, а не йнак! Може, розум підказував нам чинити зовсім по-іншому, та інтуїція наказала: ні, зроби так! А згодом ми переконуємося, що якби діяли, як нам нібито підказував розум, то опинилися б у страшній халепі.

Я пригадав випадки з власного життя і пересвідчився: коли внутрішній голос нашіптував мені щось робити, а щось не робити, чинити так або інакше, я майже завжди підкорявся йому, хоча й не відав чому. І в юності, якщо я дослухався до внутрішнього голосу, то часто уникав халепи, та зараз, на острові, я почав значно більше дослухатися до нього, і тому таких прикладів міг навести без числа. А ще ж були випадки, коли я не послухався внутрішнього порадника — і згодом переконався, як немудро учинив.

Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, і тому я раджу всім розважливим людям, якби їм довелося потрапити у такі ж неймовірні обставини, що через них пройшов я сам, не опиратися голосу провидіння, яке говорить через наше власне серце. Я не можу говорити про такі речі з певністю, але мені здається, що наша інтуїція — то підтвердження зв'язку між тілесним і духовним, між світом видимим і світом невидимим. А я розповім і про інші випадки, які безперечно про це свідчать.

Гадаю, читач не здивується, що душевний неспокій і постійна небезпека, в якій мені доводилося жити, знеохотили мене до роботи і до поліпшення побуту. Я більше піклувався про заходи безпеки, ніж про хліб щоденний. Я не наважувався забити цвях чи зрубати дерево, аби хтось сторонній не почув звуку; ще більше остерігався стріляти з рушниці. Та понад усе мені страшно було розводити вогнище, бо ж дим піднімається високо і тому вдень його видно здалеку. Він міг би видати мене. Через це мені довелося перенести роботи, яких не можна було зробити без вогню, — наприклад, обпалювати горщики і глечики, — в літню хатину в лісі, бо зовсім несподівано неподалік від неї я наштовхнувся на зручну підземну печеру, яка тягнулася далеко вглиб і про яку, я певен, дикуни нічого не знали. Та коли б вони принагідно й побачили її, то не стали б туди потикатися, бо така печера могла зацікавити хіба що людину, яка шукає цілковитої самотності, — таку, як я.

Вхід до печери відкривався в підніжжі скелястого пагорба, де цілком випадково (або ж, коли ми вже про це заговорили, велінням долі) я рубав дрова на вугілля. Перш ніж я повернуся до печери, хочу пояснити, для чого мені знадобилося вугілля: оскільки я боявся розпалювати вогонь поблизу власної оселі, щоб дим не видав мене, але ж зовсім без багаття жити не міг, бо треба було пекти хліб, смажити м'ясо тощо, то я вирішив палити багаття тут, у віддаленні від дому, прикриваючи його дерном, а потім збирати вугілля і вже вдома знову розпалювати з нього вогнище, — я бачив, як це робиться в Англії. Тоді багаття не давало диму.

Але це між іншим. Поки я рубав дрова, то помітив позаду густого гіллястого куща ніби западину. Я зацікавився.

З великими труднощами мені вдалося протиснутися в отвір, але всередині печера розширювалася, в усякому разі, вона виявилася достатньо великою, щоб я міг стати тут на повен зріст, і могла навіть вмістити ще одну людину. Та мушу зізнатися, що вискочив із печери я значно швидше, ніж протискувався у неї: в темноті я розгледів пару великих блискучих очей — людських чи диявольських, не знаю, — які світилися, мов дві зірки. Світло, яке проникало в отвір, відбивалося у їхніх зіницях.

Але згодом я трохи оговтався й обізвав себе дурнем: злякатися диявола — ганьба для людини, яка провела на острові двадцять років самотою. Навряд чи в печері міг бути хтось страшніший за мене самого. Отак поміркувавши, я зібрав волю в кулак, підняв розжарену головешку і знову заскочив до печери. Палаюча гілка в моїй руці справила враження, бо не встиг я ступити й трьох кроків, як знову не на жарт перелякався — почув шумне зітхання, мов то людина від болю хапнула ротом повітря, потім дивний здушений звук, який і словами не описати, і знову зітхання.

Холодний піт виступив у мене на чолі від страху, я миттю відступив. Якби на голові в мене не було важкої шапки, мабуть, волосся моє стало би сторчма. Та я змусив себе зібратися на силі, вірячи, що Бог оборонить мене, і знову зробив крок уперед. Розжарену головешку, як смолоскип, я тримав над головою. І тут у світлі полум'я я побачив на землі здоровезного старого цапа, який забрів у печеру здихати від старості. Я порухав його, чи раптом не зможу витягнути назовні, а він спробував зіп'ястися на ноги, але не зміг стати. Я подумав: нехай лежить собі. Коли вже він так налякав мене, то зможе налякати й дикунів, якщо комусь із них спаде на думку навідатись у печеру.

Спам'ятавшись від переляку, я почав роззиратися. Печера була зовсім невеличкою — не більше дванадцятьох футів. Форми вона була ні круглої, ні квадратної — руки самої природи витесали її і дали таку чудернацьку форму. Я також помітив, що в глибині печери є прохід, але він був таким низьким, що мені довелося стати навколішки, щоб зазирнути туди. Я й гадки не мав, куди він може вести. Я не мав із собою свічки, тож вирішив поки що не обстежувати прохід, а назавтра повернутися з каганцем і трутницею, щоб висікати вогонь, — я зробив собі її з запалу мушкета.

Отож наступного дня я повернувся до печери з шістьма свічками (зараз ліпив собі дуже добрі свічки з козиного лою, бракувало тільки якісного ґноту — не мав я нічого, крім просмоленої корабельної мотузки та ще сушеного стебла кропиви). Побіля підземного ходу в печері мені довелось опуститися навколішки та так і повзти майже десять ярдів, — гадаю, то був сміливий учинок із мого боку, адже я зовсім не знав, що може чекати мене попереду і як довго мені доведеться лізти.

Коли я подолав найвужчу ділянку ходу, склепіння піднялося — тепер висота печери сягала двадцятьох футів. Я ще ніколи не бачив на острові нічого величнішого — склепіння печери віддзеркалювало тисячі й тисячі вогників з двох моїх свічок. Не знаю, що саме так відблискувало у камінні — були то діаманти чи якісь інші коштовності, а може, й золото, але я цього ніяк не міг визначити. Я опинився у чарівному гроті, цілком зануреному в темряву; долівка була сухою та рівною, всипаною немовби дрібненькою рінню, і під ногами не траплялися огидні створіння, які зазвичай плодяться у вогких печерах. Не було вологи й на стінах та склепінні гроту.

Єдина незручність — вузький вхід, але мені це тільки грає на руку: я можу бути певний, що грот цілковито безпечний. Я настільки зрадів несподіваному відкриттю, що вирішив без зволікань перенести сюди які-не-які речі, котрі для мене являли найбільшу цінність: наприклад, запас пороху, резервну зброю — дві рушниці (загалом я мав три) і три мушкети (всього я мав вісім, а в моїй твердині мені досить було й п'ятьох, які я завжди тримав зарядженими в бійницях, що їх облаштував у паркані; коли б мені треба було кудись вирушити, я міг їх дістати і взяти з собою).

Коли я перебирав зброю, то навіщось відкрив і діжку пороху, яка була підмокла від води і яку я пожалів зразу викинути. Виявилося, що вода намочила тільки три-чотири дюйми пороху зусібіч, і там він злежався на камінь, проте не проникла глибше, тож усередині, мов у мушлі, він чудово зберігся. Таким чином до своїх запасів я додав ще близько шістдесятьох фунтів прекрасного сухого пороху. Для мене це було приємною несподіванкою; я забрав цю діжечку до печери, бо про всяк випадок ніколи не тримав у своїй твердині понад два-три фунти пороху— раптом загориться й вибухне! Крім того, я переніс у грот і свинець, з якого рубав кулі.

Тепер я почувався древнім велетнем, які, за переказами, мешкали у печерах і підземних скелястих гротах, де ніхто не міг добратися до них. Я переконував себе: навіть якщо п'ятсот дикунів почнуть шукати мене, їм ніколи тут мене не знайти. А коли б вони дивом і наштовхнулися на мій сховок, то не наважаться напасти на мене, доки я тут.

Старий цап, який лежав біля входу в печеру, здох на другий день. Я викопав глибоку яму і поклав його туди, а згори присипав землею, бо не зміг витягнути тушу назовні. Краще хай лежить у могилі, щоб не псувати повітря в моїй печері.