Робінзон Крузо

Розділ 18 Битва за корабель

Поки ми будували плани і витягали баркас на берег, де б його не змило припливом, то почули, що на кораблі пролунав постріл. Далі на щоглі затріпотів прапорець — сигнал баркасові повертатися назад. Але баркас не міг повернутися. У підзорну трубу ми роздивилися, що матроси спустили на воду ще один човен. Коли він наблизився, то ми нарахували в ньому десятеро заколотників, озброєних рушницями.

Корабель стояв за два льє від берега, і нам дуже добре було видно, як човен плив до острова. Ми могли розрізнити навіть обличчя матросів. Приплив потягнув їх на схід від того місця, де ми зоставили баркас, і їм на веслах довелося вертатись уздовж узбережжя. Отож, ми добре бачили всіх заколотників, і капітан охарактеризував кожного з них. Троє — цілком порядні добродії, яких інші заколотники залякали й примусили скоритися. Боцман — головний заводій, а решта матросів — горлорізи, яким нікуди відступати. Чи зможемо ми їх здолати?

Я усміхнувся капітанові — у нашому становищі вже нічого не страшно.

— Як ви гадаєте, після всіх років самотою на острові, — вигукнув я, — чи не варто ризикнути заради визволення? Сер, ви ж повірили в те, що Господь зберіг мені життя, аби зараз я врятував ваше! Як на мене, нас має турбувати лиш одне.

— Що саме?

— Ви кажете, що серед заколотників є троє-четверо порядних людей, і їх треба пожаліти. Якби ж на човні припливли тільки найгірші бунтівники, я б подумав, що Господь сам посилає їх нам у руки, бо щойно вони ступлять на землю — їм від нас не втекти.

Капітан збадьорився, і ми взялися до підготовки.

По-перше, треба було подбати про наших в'язнів. Двох із них, у яких капітан найбільше сумнівався, я відіслав із П'ятницею та пасажиром корабля до печери, де ніхто б їх не почув і не побачив. Там їх лишили зв'язаними, але зоставили їм їжу та питво. Ми пообіцяли: якщо вони поводитимуться тихо, то за день-два отримають свободу. Полонені були вдячні, що їм залишили харчі та світло (бо П'ятниця не забув про свічки), і обіцяли сидіти як мишки. Вони гадали, що П'ятниця чатує на виході.

Двом іншим в'язням капітан міг довіряти, тож я взяв їх собі в помічники. Разом із трьома порядними матросами нас було семеро, всі добре озброєні. Я був певен, що ми дамо відсіч десятьом бунтівникам, тим паче що капітан запевнив: серед них є троє чи четверо відданих йому матросів.

Тут човен причалив до берега неподалік баркаса, і матроси одразу витягнули його на сухе. Я зрадів — боявся, що вони зоставлять човен на якорі у воді й залишать при ньому вартових — тоді ми не зможемо його захопити. Тільки-но матроси ступили на берег, як кинулися до баркаса. Як вони були заскочені, коли уздріли, що баркас зовсім порожній, та ще і з дірою у днищі! Тоді вони почали репетувати, кличучи товаришів, але їм ніхто не відповів. Вони вирішили дати залп із пістолів — ми його почули, але в печері його чути не могли. Ті ж бунтівники, які скорилися нам, не насмілились виказати себе. Матроси з корабля були настільки приголомшені, що, як вони розповідали пізніше, першої миті вирішили сідати в човен і тікати — вони були певні, що їхні товариші всі загинули. Отож вони тут-таки спустили човен на воду і всі в нього позаскакували.

Капітан страшенно перелякався — зараз вони повернуться на корабель, піднімуть вітрила, і ми вже ніколи не відіб'ємо судна! Проте матроси оговтались і змінили свої наміри — і тим перелякали капітана ще дужче: не минуло й кількох хвилин, як ми побачили, що бунтівники знову пристають до берега. Але цього разу матроси повелися інакше: човен вони лишили у воді, а в ньому — трьох чатових. Решта ж, озброєні до зубів, висадилися на землю, готові шукати зниклих товаришів.

Для нас це було не з руки — навіть якщо ми схопимо сімох заколотників на березі, решта троє втечуть на човні, і тоді вже корабель точно підніме вітрила й попливе геть — нам його не повернути. Але нам лишалося тільки чекати. Семеро бунтівників вистрибнули на берег, а троє відвели човен на пристойну віддаль від берега і кинули якір. Семеро на березі трималися купи. Вони рушили в керунку пагорба, де я збудував свою твердиню. Ми їх прекрасно бачили, а вони нас ні. Якщо вони наблизяться до нас упритул, ми почнемо стріляти.

Якщо ж проминуть і заглибляться в ліс, ми вийдемо з укріплення.

Тут матроси підійшли до підніжжя пагорба. Перед ними простерлися ліси й луки. Вони почали гукати, допоки змучилися, але боялися далеко відходити від берега. Нарешті всілися під деревом, щоб обміркувати становище. Якби вони під деревом позасинали, як їхні товариші перед тим, ото б нам пощастило! Але ж який тут сон, коли на острові чигає невідома небезпека.

Поки вони радилися, капітан подав слушну пропозицію: напевно матроси пустять іще один залп у надії, що товариші все-таки почують їх. Тоді нам треба миттю на них напасти, доки їхня зброя розряджена. Вони змушені будуть скоритися, і нам не доведеться проливати кров. Пропозиція мені сподобалась, але треба було непомітно підійти ближче, поки вони не встигнуть удруге зарядити рушниці.

Та не так сталося, як гадалося. Ми лежали в засідці, чекаючи, що трапиться далі. Мені здавалося, що треба дочекатися ночі. Якщо до цього часу матроси не повернуться на човен, то затемна ми зможемо відрізати їх від нього. Можливо, навіть вигадаємо, як відібрати човен у вартових. Довший час ми чекали, а вони радилися. Аж нарешті ми побачили, як усі заколотники звелися на ноги й попрямували до моря. Розпач пройняв нас, коли ми подумали — матроси вертаються на корабель, махнувши рукою на зниклих товаришів.

Капітан мало руки не ламав у відчаї. І раптом мені спало на думку, як повернути їх назад. Я наказав П'ятниці та старпому перейти до затоки на заході, — туди, де зазвичай причалювали дикуни, — і щойно вони вийдуть на відкрите місце, то нехай кричать, допоки матроси не почують їх. Тільки-но впевняться, що бунтівники чули крики, то нехай миттю вертаються назад. Якщо матроси теж кричатимуть, нехай відповідають, але так, щоб ті їх самих не бачили. Треба завести горлорізів глибше в ліс.

Матроси сідали в човен, коли П'ятниця і старпом загукали здалеку. Бунтівники почули, заволали у відповідь і помчали на голос. Вони вже добігли до лиману, але приплив не дав їм перебратися на той бік. Матроси гукнули чатовим, щоб доправили човен у лиман — на ньому можна буде переплисти на протилежний берег. Цього я й чекав. Човен заплив у лиман, перевіз заколотників на другий бік і причалив у затишному місці. На чатах залишилося тільки двоє, решта висадилися на берег. Човен припнули до стовбура деревця.

Все сталося, як я й сподівався: П'ятниця і старпом заводили матросів углиб острова, а я з рештою людей побіг до човна. Ми перетнули річку вище за течією і заскочили двох чатових зненацька — один лежав на бережку, а другий сидів у човні. Той, що на березі, дрімав, і капітан підбіг до нього й одним ударом відбив йому памороки, а тоді крикнув тому, що в човні: здавайся або помреш!

Не треба довго переконувати самотню людину скоритися, коли над нею нависли п'ятеро з рушницями, а товариш лежить без тями. До того ж у човні був один із трьох порядних моряків, який не надто підтримував заколот, тож і скорився охоче. Він радо приєднався до нас. Його прізвище було Бобсон.

Тим часом П'ятниця і старпом, гукаючи й відбігаючи все далі, заманили матросів у ліс і вели глибше й глибше, поки ті зовсім не змучилися. Тоді вони припинили кричати і зачаїлися — були певні, що бунтівникам самотужки ніколи не вибратися на узбережжя засвітла. Коли П'ятниця та старпом повернулися до нас, вони й самі ледве трималися на ногах.

Нам лишалося тільки дочекатися темряви, а тоді нагло напасти. Минуло кілька годин, заки матроси знайшли дорогу до свого човна. Вони розтягнулися вервечкою, і передні кричали до задніх, щоб ті не загубилися.

Задні стогнали й голосили, як вони змучилися. Ми тільки раділи з цього. За деякий час заколотники вигулькнули біля човна — неможливо описати їхнього збентеження, коли вони побачили човен на сухому, бо почався відплив, а чатові зникли у невідомому напрямку. Ми чули, як вони злякано перемовлялися: острів зачарований. Якісь люди мешкають тут і обов'язково всіх повбивають, а може, острів населяють злі духи, які затягнуть їх у пекло.

Матроси знову почали гукати, цього разу вже до зниклих чатових, але все марно. У слабкому місячному світлі ми бачили, як вони ламають руки у розпачі. Вони то сідали в човен, то вилазили з нього і не знали, як їм чинити. Мої компаньйони хотіли напасти на бунтівників одразу, тільки запала темрява, але я вигадав інший план. Хотів напасти так, щоб убити якомога менше людей, а тим більше, щоб не постраждали ми самі, адже заколотники були озброєні. Довелося чекати. Ми підійшли майже до затоки, я звелів П'ятниці та капітанові підповзти до човна чим ближче, а вже тоді починати стрілянину.

П'ятниця і капітан поповзли, аж тут боцман, який був ватажком бунтівників, разом із двома матросами відділився від гурту й попрямував просто на них. Капітан невимовно зрадів і насилу дочекався, щоб той підійшов упритул, бо в темряві людини не було видно, було чути тільки голос. Щойно боцман наблизився, капітан і П'ятниця скочили на ноги та вистрілили. Боцмана було вбито на місці. Другому поцілили в живіт, він упав як підкошений і помер за годину чи дві. Третій утік.

Коли пролунала стрілянина, я з рештою товаришів виступив на берег. Нас була ціла армія — восьмеро вояків: я — генералісімус, П'ятниця — генерал-лейтенант, капітан та двоє його помічників і ще трійко військовополонених, яким ми довірили зброю. На матросів ми насунулись у темряві, тож вони не могли бачити, скільки нас. Я наказав чатовому, що був у човні і перейшов на наш бік, по черзі викликати їх на ім'я і пропонувати здатися. Можливо, ми домовимося. І я не помилився — у становищі, в якому опинилися бунтівники, їм нічого не лишалося, як здатися.

От як усе було. Колишній чатовий гукнув:

— Том Сміт! Том Сміт!

Том Сміт, здається, упізнав голос:

— Хто це? Бобсоне, це ти?

Чатовий гукнув:

— Томе, заради Бога, кидай зброю, чи тебе застрелять на місці!

— Хто застрелить? Де ви?

— Ось ми, — мовив Бобсон. — Ось наш капітан, а з ним п'ятдесят вояків, які вже дві години за вами полюють. Боцман убитий. Білл Фрай поранений, мене взяли в полон. Якщо ти не складеш зброї, ми всі загинемо.

— Ми згодні здатися, — відповів Том Сміт, — якщо нас помилують.

— Я спитаю, якщо ви обіцяєте скоритися.

Тоді Бобсон звернувся до капітана, і той мовив:

— Ти, Сміте, знаєш мій голос. Негайно кидай зброю і здавайся, і тоді я збережу вам життя. Усім, окрім Вілла Аткінса.

Тут закричав Вілл Аткінс:

— На Бога, капітане, помилуйте мене! Чим я завинив? Ми всі разом зчинили заколот.

Але це було брехнею — саме Вілл Аткінс підбивав матросів до бунту і першим схопив капітана, а потім по-варварському зв'язав його і брутально вилаяв. Капітан мовив:

— Складай зброю і сподівайся на милість губернатора.

(Під губернатором він мав на увазі мене). Словом, усі заколотники склали зброю і благали не страчувати їх. Я вислав двох людей до них на переговори і ще одного, який усіх їх пов'язав. А тоді моя «величезна армія з п'ятдесятьох вояків», яка насправді складалася з вісьмох людей, виступила з-за дерев та захопила і полонених, і човен. Щоправда, я намагався триматися в тіні й не потрапляти на очі.

Тепер нам треба було полагодити човен, бо без нього як захопити корабель? А капітан тим часом вів переговори з полоненими: нагадав їм про заколот, про порушення закону — за таких умов дуже важко уникнути шибениці. Матроси не просили нічого — тільки зберегти їм життя. Капітан на це відказав, що вони не його полонені, а губернатора острова. Бунтівники гадали, що висаджують капітана і двох його людей на безлюдний острів, але Богові було вгодно, щоб не лишень острів був заселений, а й щоб губернатор виявився англійцем. Якщо губернатор вирішить усіх бунтівників повісили — так і буде, якщо ж схоче помилувати, то їх відправлять назад до Англії, де вони постануть перед судом. А поки що нехай готуються до смерті, бо їх, либонь, зранку повісять.

Звісна річ, уся капітанова промова — то була вигадка чистої води, але вона призвела до бажаного результату: Аткінс упав на коліна і благав заступитися за нього перед губернатором — він дуже хотів жити. Решта молили, щоб їх не відправляли назад до Англії.

Мені спало на думку, що саме зараз — слушний час захопити корабель. Отож я відійшов подалі у темряву, щоб матроси не побачили, який то на острові «губернатор», і покликав капітана. Зробили так: на віддалі я гукнув, а один із наших людей передав капітану:

— Пане капітане, губернатор викликає вас.

Той миттю відповів:

— Перекажи його світлості, що я йду.

Матроси були ще більше вражені — вони упевнилися, що їх оточує щонайменше п'ятдесят вояків. Тим часом капітан підійшов до мене, і я розповів йому свій план захоплення корабля. Він похвалив мою вигадку і вирішив, що зранку раненько ми так і вчинимо. Але для того, щоб операція мала успіх, потрібно було розділити полонених: капітан забере Аткінса та ще двох найзатятіших зарізяк і відправить у печеру.

Цю роботу доручили П'ятниці та двом товаришам капітана, які разом із ним опинилися на острові. У печері заколотники будуть, як у в'язниці, — місцина ця не з приємних, особливо для людей у їхньому становищі. Решту я звелів перевести у свою літню хатину, дорогу до якої добре описав. Зважаючи на те, що хатина була обнесена укріпленим валом, полонені не могли б звідти втекти, та й вони присягнули коритися.

Зранку я до них на переговори відправив капітана. Треба було перевірити, чи можна їм довіряти — допоможуть вони нам зненацька захопити корабель? Капітан суворо сказав заколотникам, що губернатор дарує їм милість, але в Англії їх безперечно закують у кайдани. Та якщо вони допоможуть капітанові відбити корабель, він вимолить у губернатора прощення для них.

Можете уявити, як радо матроси пристали на цю пропозицію. Вони попадали навколішки і побожилися, що більше ніколи не зрадять його, бо завдячують капітанові своїми життями. Вони згодні вирушити за ним на край світу і до кінця життя слухатимуться його, як батька.

— Що ж, — мовив капітан, — я піду перекажу губернаторові ваші слова. Побачимо, чи вдасться мені власкавити його.

Отож капітан повернувся, певний, що матроси більше не зрадять його. Я ж вирішив, що нам усе одно варто бути насторожі, тож ми зробимо так: капітан повернеться до матросів, візьме з собою п'ятьох найнадійніших у помічники, бо йому буцімто не потрібно багато людей. Двох, разом із тими трьома, що у в'язниці (в печері), він залишає в заручники губернаторові. Якщо п'ятеро матросів зрадять, то заручників одразу повісять. Умова була суворою, щоб переконати заколотників у серйозних намірах губернатора. Їм не було куди подітися, тільки згоджуватися. Тепер справа лишалася за заручниками — вони мали переконати п'ятьох товаришів, щоб ті постаралися не зрадити.

Сили наші зросли: по-перше, на нашому боці були сам капітан, старпом і пасажир корабля; по-друге, двоє полонених, яких капітан добре охарактеризував і яким я дав свободу та озброїв; по-третє, двоє, які мали залишатись у літній хатині в заручниках, але капітан попросив дати їм трішки свободи; по-четверте, ті п'ятеро, з котрими ми щойно домовилися. Разом дванадцятеро, а п'ятьох ми тримали у печері-в'язниці.

Я запитав капітана, чи досить йому людей, щоб захопити корабель. Справа в тому, що ми з П'ятницею хотіли залишитися на острові, зважаючи на те, що тут зостається семеро найгірших заколотників. Не можна спускати їх з ока, та й нагодувати час від часу потрібно. Спершу я хотів п'ятьох у печері змусити трохи поголодувати, але П'ятниця двічі на день приносив їм їсти. Двоє заручників допомагали йому, але в печеру не потикалися.

Я нарешті показався двом заручникам, а капітан пояснив, що я — помічник губернатора, приставлений наглядати за ними, тому вони повинні в усьому мене слухатися. Якщо ж вони виявлять непослух, то їх кинуть до в'язниці й закують у кайдани. Тепер я, як представник губернатора, час від часу зронював у розмові з ними що-небудь про самого губернатора, про гарнізон, про твердиню тощо.

Капітан підготував обидва човни. Треба було залатати дірку в баркасі, а потім поділити людей на дві команди. Капітаном одного човна він настановив пасажира і дав йому в команду чотирьох матросів. П'ятеро інших матросів, очолюваних самим капітаном і старпомом, сіли в баркас. До корабля вони підійшли опівночі.

Щойно вони наблизилися до судна, капітан наказав Бобсонові крикнути, що все гаразд: вони знайшли і баркас, і людей, хоча це й було нелегко. Отак треба було заговорювати матросам на кораблі зуби, поки капітан не пришвартується. Тільки-но баркас притерся до борту корабля, як капітан і старпом зі зброєю напоготові стрибнули на палубу, кольбами рушниць знерухомили другого помічника капітана і корабельного теслю. Тут їм на допомогу підскочили матроси з баркаса і човна та оточили решту заколотників на кормі.

Далі вони кинулися задраювати люки, щоб ті матроси, котрі були в трюмі, не змогли вилізти на палубу. На камбузі замкнули ще трьох. Нарешті капітан наказав старпомові взяти трьох людей і вдертися в рубку, де зараз перебував новоспечений «капітан» корабля разом із юнгою та двома матросами. Всі четверо були озброєні до зубів.

Старпом ломом висадив двері, проте новоспечений «капітан» та його люди зчинили стрілянину, з мушкета пошкодили старпомові руку й поранили ще двох матросів, але, на щастя, нікого не вбили. Старпом, кличучи на допомогу, заскочив у рубку, незважаючи на рану, і з пістоля прострелив новому «капітанові» голову — той і не писнув. Інші миттю здалися, і так закінчився заколот на кораблі.

Щойно корабель опинився в руках капітана, той наказав дати залп із сімох рушниць — цей сигнал ми з ним узгодили на випадок успіху. Можете уявити, як я зрадів, почувши сигнал! Я ж бо просидів на березі до другої години ночі, чекаючи, що буде. Почувши рушничні залпи, я впав на пісок, виснажений цим нескінченним днем, і міцно заснув. Прокинувся від пострілу і зразу ж почув крик — Губернаторе! Губернаторе!

Я впізнав голос капітана. Він виліз на верхівку пагорба, обійняв мене і, вказуючи на корабель, вигукнув:

— Мій любий друже і визволителю! Ось корабель для вас! Він тепер належить вам, так само, як і наші життя!

Я кинув погляд на корабель — він гойдався на хвилях за півмилі від берега. Коли капітан оволодів кораблем, то підвів його ближче до гирла лиману і поставив на якір. До мене він доплив на півбаркасі й висадився там, де я багато років тому причалював плоти. Я спершу цілком розгубився — невже свобода так близько? Величезне судно готове доправити мене, куди я схочу. Першої миті я не міг здобутися на слово. Якби він мене не підтримав, я б заточився і впав. Він збагнув мій стан, витягнув пляшечку з кишені й дав мені ковтнути лікеру, який прихопив саме з цією метою. Я хильнув, а тоді сів на землю. Я приходив до тями, та все ще не міг вимовити й слова. Капітан теж невимовно хвилювався, але не з тої причини, що я. Він сказав мені безліч теплих слів, а я був такий зворушений, що зрештою не витерпів і розплакався. І лишень після цього зміг говорити, міцно пригорнув капітана і сказав, що його мені послали самі небеса. Уся моя історія — то ланцюг чудес, чин руки провидіння, що керує світом. Серце моє переповнювала вдячність Господу за дивовижне визволення з безлюдного острова.

Капітан привіз мені підкріпитися — дещицю з того, що не пожерли зарізяки, поки керували кораблем. Він гукнув одного з матросів на півбаркасі і наказав винести губернаторові подарунок. Коли я його побачив, то подумав, що тепер і далі можу лишатися на острові. По-перше, капітан привіз мені цілий ящик прекрасних лікерів, шість великих пляшок мадери по дві кварти кожна, два фунти чудового тютюну, дванадцять туш баранини, шість туш свинини, мішок бобів, галетне печиво, ящик цукру, ящик борошна, цілий мішок лимонів, дві пляшки лаймового соку та ще цілу купу смаколиків. Але найголовніше — капітан привіз мені шість нових сорочок, шість хустин-краваток, дві пари рукавичок, черевики, капелюх, пару панчіх і гарний костюм із власних запасів. Словом, одягнув мене з ніг до голови. Можете уявити, який приємний це був подарунок, але я насправді зовсім відвик від такого одягу і першої миті почувався в ньому ніяково. Потому як подарунки з великими церемоніями занесли до моєї твердині, ми стали радитися, що чинити з в'язнями. Брати з собою чині? Особливо тих двох горлорізів, зіпсованих до шпику кісток. Капітан запевнив мене: їх хіба що могила виправить, тож якщо їх брати з собою, то тільки закутими в кайдани по руках і ногах, а потім одразу передати англійському правосуддю у першій-ліпшій британській колонії. Говорячи це, капітан помітно хвилювався. Тоді я запропонував інший вихід: а що як ми запитаємо цих двох, чи не хочуть вони зостатися на острові.

— Я би з радістю, — мовив капітан, — з усім серцем.

— Тоді, — сказав я, — зараз я по них пошлю, і ми побалакаємо.

Я попросив П'ятницю взяти з собою двох заручників, яких ми одразу відпустили, щойно пересвідчилися — їхні товариші дотрималися обіцянки, і навідатися до печери-в'язниці, щоб перевести п'ятьох заколотників до літньої хатини. Нехай там дожидаються, коли ми прийдемо.

За деякий час, коли я трохи звик до нового одягу і міг цілком справити враження губернатора, то наказав, щоб тих п'ятьох привели до мене. Капітан був присутній при розмові.

— Капітан розповів мені, — розпочав я, — про всі ваші злочини. Про те, як ви захопили корабель, як планували стати піратами й чинити розбій на морі.

Але втрутилося провидіння, і ви впали до ями, яку самі ж і викопали. Завдяки мені корабель повернувся до законного капітана, а ваш фальшивий «капітан» дістав по заслузі. Он, глядіть, висить на нок-реї! Тепер наведіть мені хоч одну причину, чому я, владою губернатора цього острова, не повинен тут-таки стратити вас як піратів!

Один із бунтівників відповів од імені всіх.

— Нам нема чого сказати у своє виправдання. Але ж ми склали зброю, коли нам пообіцяли, що збережуть життя. Просимо вашої милості!

— Якої милості? Я не знаю. Я вирішив залишити острів і забрати з собою увесь гарнізон, бо капітан пропонує мені повернутися до Англії. Якщо ви теж хочете повертатися до Англії, то тільки закутими в кайдани в покарання за заколот. Вдома на вас, звісна річ, чекає шибениця. Може, ви хочете зостатися на острові? Раптом доля буде милостивою до вас…

Вони були вдячні й за це — краще лишитися на безлюдному острові, аніж бути повішеним в Англії. Так ми й порішили.

Щоправда, капітан чомусь неохоче зоставляв горе-піратів на острові. Я розсердився і мовив: то мої полонені, не ваші. Коли вже я їм пообіцяв життя, то слова свого додержу. Звісна річ, якщо він аж так хоче забирати їх до Англії, то нехай сам бігає за ними по острову й ловить, бо я розв'язав їх і відпустив уже. І навіть пообіцяв залишити їм яку-не-яку вогнепальну зброю, а також дати вказівки, як краще забезпечити себе на острові.

А мені треба було підготуватися до далекої мандрівки. Я попередив капітана, що проведу на острові ще одну ніч, бо маю зібрати речі, а він нехай повертається на судно просто зараз і готується до відплиття. Наступного дня нехай вишле по мене баркас. А «капітан»-самозванець хай так і висить на нок-неї, щоб матроси добре собі затямили, як треба поводитися.

Скоро-но капітан відплив, я вирішив побалакати з бунтівниками. Я вважав, що вони зробили правильний вибір, бо в Англії точно б опинилися на шибениці.

— Бачите, — показав я їм на корабель, — вашого «капітана», який висить на нок-реї? Вас би чекало те саме.

Заколотники ще раз підтвердили, що ліпше вже зостануться на острові. Тому я вирішив розповісти їм історію свого перебування тут, щоб їм самим легше було облаштуватися. Я розповів, як потрапив на безлюдний острів, як будував укріплені вали, як вирощував і пік хліб, як сушив родзинки. Я розказав їм також про сімнадцятьох іспанців, які мають найближчим часом з'явитися на острові, — для них я залишив листа. Заколотники пообіцяли, що не скривдять іспанців. (До речі, капітан, коли давав мені папір і чорнило, був вельми здивований, що я не здогадався робити чорнило з води й вугілля абощо).

На острові я зоставив п'ять мушкетів, три рушниці, три шаблі. Ще лишалося в мене півтора барелі пороху, бо ж, приручивши кіз, я ним майже не користувався. Показав я також, як треба ходити коло отари, як доїти кіз і робити масло й сир. Я їм також порадив переговорити з капітаном, щоб той залишив їм іще пару барелів пороху і, можливо, якесь насіння на посів. Бунтівникам я віддав той мішок бобів, який капітан подарував мені, щоб вони мали змогу виростити боби для себе.