Робінзон Крузо

Розділ 16 Врятовані полонені

Я настільки захопився ідеєю переплисти на континент, що готовий був тесати новий човен. Коли ж сказав про це своєму приятелеві, він нічого не відповів, а натомість сумно подивився на мене.

— Що сталося? — здивувався я.

— Чому ви гніватися на П'ятницю? — раптом запитав він. — Що я поганого вчинив?

Я не второпав, що він має на увазі.

— Зовсім я не гніваюся, — похитав я головою.

— Не гніватися! — вигукнув П'ятниця. — Чому ж тоді хочете відіслати П'ятницю назад до мій народ? — Але ж ти сам казав, що хотів би повернутися?

— Так, так, хотів би повернутися удвох. Якщо пан не пливе, П'ятниця не пливе.

Словом, і думати не хотів плисти на материк без мене.

— П'ятнице, — усміхнувся я, — як же я попливу туди? Що ж я там робитиму?

Він відгукнувся швидко, мов тільки й чекав цього запитання.

— Ви будете робити добро. Вчити диких людей бути чемними і добрими. Розповідати про Бога і про нове життя.

— Ет, П'ятнице! — махнув я рукою. — Ти сам не знаєш, що верзеш! Хіба ж я можу навчати? Що знаю я, щоб учити інших?

— Ні, ні, ви добре навчити мене. Ви добре учити інших.

— Ні, П'ятнице, пливи додому сам. Нехай я зостануся доживати віку тут сам-один, як жив багато років до цього.

Мій приятель мав цілком спантеличений вигляд. Раптом він підскочив до топірця, схопив його і простягнув мені.

— І що я маю з ним робити? — здивувався я.

— Ви убивайте П'ятницю.

— Навіщо? Навіщо убивати П'ятницю?

Він швидко відповів:

— Ви хочете посилати П'ятницю додому. Тоді краще убивайте його.

Він промовив це так щиро, що в нього на очах сльози виступили. Я навіч пересвідчився, як дикун прив'язався до мене, й уже не вагався — я ніколи, ніколи не розлучуся з ним, якщо він сам цього не захоче. Так йому і сказав.

Ми ще довго розмовляли з П'ятницею, і я переконався, що він так прагнув повернутися додому не тому, що йому набридло моє товариство, а тому що вважав — я зможу навчити його земляків багато нового й корисного. Він дуже любив своїх краян. Але я в собі не почував снаги виступити у такій відповідальній ролі. Я просто хотів вибратися з острова і знав, що на материку скніє ще сімнадцятеро європейців. Саме тому ми з П'ятницею без жодних зволікань узялися майструвати нову пірогу з величезного дерева. На ній ми здійснимо подорож.

На острові дерев росло стільки, що можна було побудувати не одну пірогу, а цілий флот! І то флот не з пірог чи каное, а зі справжнісіньких великих кораблів. Щоправда, одна перешкода все-таки лишалася: як би це нам почати будівництво близенько від моря, щоб потім без проблем спустити новозбудований човен на воду? Я не хотів повторювати власних помилок.

Нарешті П'ятниця відшукав гарне дерево. Як виявилося, він набагато краще розумівся на тому, яке дерево найліпше пасує на човни. Я й досі не знаю, що за дерево ми зрубали, пам'ятаю тільки, що схоже воно було на рослину, котра зветься фустик — нею фарбують тканини, — дерево і кольором було таке саме, і на запах. П'ятниця хотів випалювати середину човна, та я показав йому, що спершу можна видовбати серцевину сокирою. Я навчив його, як це робиться, і він вельми вправно обходився з інструментами. Місяць ми тяжко працювали, та коли закінчили роботу, пірога вийшла на диво витонченою. Корму і ніс ми загострили, яку справжньому човні. Та ще цілих два тижні ми витратили на те, щоб помаленьку, дюйм за дюймом допхати суденце до берега та спустити на воду.

Аж ось нарешті пірога гойдається на хвилях — величезна, що в неї вмістилося б і двадцятеро людей. Ми швиденько залізли всередину. Дивно було дивитися, як легко управляється П'ятниця з таким здоровезним човном. Він і направляв його, і розвертав, і підгрібав веслами. — На цій пірозі, — запитав я його, — ти згоден плисти на велику землю?

— Так! Ми допливемо до берега, навіть коли великий вітер.

Проте я мав на думці дещо, про що П'ятниця не здогадувався, — я збирався пошити вітрила й поставити щоглу, а ще обов'язково зробити якір. Зі щоглою не виникло жодних проблем — я вирубав високий стрункий кедр, яких на острові росло чимало, а потім показав П'ятниці, як обчухрати гілля й витесати рівненьку щоглу. Але над вітрилом довелося попріти. У мене ще зоставалися старі вітрила, радше якесь шмаття, але вони пролежали двадцять шість років! Я беріг їх, як зіницю ока, навіть не сподіваючись, що колись зможу-таки використати за призначенням. Але спливло чимало часу, і більшість із них зовсім розлізлася. Однак мені вдалося вибрати два шматки парусини, які мали пристойний вигляд, і саме з них я почав шити вітрило. Можете уявити криві стібки і мої поколоті пальці! Та зрештою неоковирне трикутне вітрило було готове, і внизу я приладнав бон, а згори — маленький шпринтов, — я намагався відтворити вітрило з того баркаса, на якому втік із Салеха.

Майже два місяці пішло на те, щоб пошити і приладнати вітрило. Крім нього, я встановив на човні стерно. Я, звісна річ, мало розумівся на кораблях, але знав, наскільки важливими є вітрила і стерно, тому працював як навіжений. Гадаю, на стерно та вітрила я витратив більше сил, ніж на цілий човен.

Коли ми нарешті закінчили роботу й зітхнули з полегшенням, я почав учити П'ятницю всього, що сам знав із навігації. Він дуже добре умів веслувати на каное, але гадки не мав, як обходитися з вітрилом. Його ошелешило видовище човна на воді, під піднятим вітрилом, коли найменший його рух цілковито змінює курс судна. Першої миті він застиг як уритий, та помаленьку, помаленьку призвичаївся до нових знарядь і за деякий час зробився справжнісіньким матросом. Тільки з компасом він так і не розібрався. З іншого боку, погода стояла ясна та безхмарна, на цих широтах нечасто над морем висіли тумани, тож із компаса нам і не буде великого зиску — вдень ми зможемо орієнтуватися на берег, а вночі — на зорі. Хіба що в сезон дощів тут вельми потрібен компас, але хто ж наважиться випливати в море у сезон дощів?

Прийшов двадцять сьомий рік мого ув'язнення на острові, хоча останні три роки, зважаючи на товариство П'ятниці, не варто вважати ув'язненням, адже життя моє невпізнанно змінилося. Я відсвяткував річницю прибуття на острів, як завжди, повний вдячності до Господа за його милість, але сьогодні моя подяка була ще щирішою — я мав нагоду упевнитися, що небеса не залишили мене напризволяще, тож є надія на визволення. А я ж бо у глибині душі мав певність, що воно не за горами, не мине й року, як я буду на свободі. Я продовжував поратися по господарству — копав, садив, огороджував, як зазвичай. Зібрав і посушив родзинки — ні в чому не порушував порядку.

Сезон дощів був у розпалі, і я здебільшого гайнував час удома. Ми з П'ятницею добре заховали човен, відвівши його вгору по лиману, а там П'ятниця розкопав невеличкий док, якраз такий, щоб помістилася пірога, і ми припнули судно там. Під час відпливу, коли вода відступила з доку, ми швидко збудували дамбу — тепер човен стояв на сухому. Щоб його не заливали дощі, ми добре накрили його хмизом. Треба було дочекатися грудня — і вирушати у подорож.

Дощі нарешті припинились, і я почав день у день готуватися до мандрівки. По-перше, треба було запастися харчами. А там уже, може, тижні за два, ми відкриємо дамбу і спустимо човен на воду! Одного ранку я саме готував запаси провізії. Я гукнув П'ятницю і попрохав його прогулятися на узбережжя — чи не знайде він черепахи. Зазвичай ми ловили одну черепаху на тиждень, а потім ласували і яйцями, і м'ясом. Не минуло й години, як я побачив — мій приятель летить назад. Він перемахнув через паркан і звалився, мов його не тримали ноги, та, перш ніж я вимовив і слово, заволав:

— Пане! О пане! Біда! Погано!

— Що скоїлося, П'ятнице?

— Там, там! Один, два, три каное! Один, два, три!

З того, як він жестикулював, мені здалося, що на березі причалили принаймні шість каное, проте зрештою я пересвідчився, що їх усе-таки тільки три.

— П'ятнице, — спробував я його заспокоїти, — тільки не лякайся.

Однак сердешний хлопець трусився, як заєць, і йому ввижалося, що каное припливли саме по нього і людожери впіймають його, порубають і з'їдять. Я вже й не знав, як його розраджувати. Знов почав його втихомирювати і запевнив, що коли людожери їстимуть його, то очевидячки з'їдять і мене.

— Мені також загрожує небезпека, — мовив я. — Тому слід подбати про захист. Треба битися. Ти ж умієш битися, П'ятнице?

— Я стріляю, — відповів він, — але їх дуже багато.

— То й нехай — наші рушниці як не переб'ють усіх до ноги, то добряче перелякають.

Тоді я запитав П'ятницю, чи він згоден битися разом зі мною і виконувати всі мої накази.

— Я помру, — мовив він, — коли пан наказати: помри!

Отож я сходив до комори, приніс рому і дав йому ковтнути — я був таким ощадливим пияком, що у мене зоставалося ще повно рому. Я теж випив, а потім наказав П'ятниці набити великим дробом дві рушниці, з якими ми не розлучалися. Собі ж узяв чотири мушкети, у кожен набив по дві великі кулі й по п'ять маленьких. Два пістолі я також зарядив кулями.

Велику шаблю я, як завше, привісив на боці без піхв, а П'ятниця отримав сікач. Отак ми озброїлися, я прихопив підзорну трубу і рушив на верхівку пагорба — глянути, що ж там відбувається. Дуже швидко у підзорну трубу я нарахував двадцять одного дикуна, трьох полонених і три каное. Знову ми захопили початок бенкету на людських кістках! Варварський звичай! Але тут я помітив, що висадилися людожери не там, звідки колись утікав П'ятниця, а ближче до лиману, де берег був низьким, а лісок підступав майже до води. Мене це страшенно роздратувало, і я буркнув до П'ятниці, що не терпітиму людожерів у своєму лимані, просто зараз спущуся до води й усіх перестріляю.

— Ти зі мною? — запитав я.

Він уже оговтався від першого переляку, тим паче під дією рому, і весело запевнив мене, що готовий померти пліч-о-пліч зі мною.

Я просто палав гнівом, коли ділив поміж нами зброю: П'ятниці дав пістоль, аби він заткнув за пояс, а ще два мушкети й рушницю завдав на плече, собі теж узяв пістоль за пояс і два мушкети і рушницю на плече. Отак ми і вирушили. У кишені я мав пляшечку рому, а П'ятниця ніс торбинку з порохом. Я наказав йому слухати мої команди, стріляти тільки тоді, як я накажу, і не промовляти ні слова. За компасом ми пройшли з милю, щоб обійти лиман і сховатись у лісі — треба було непомітно підійти до дикунів на віддаль рушничного пострілу.

Та поки ми простували до берега, я дещо охолонув. Не те щоб я перелякався численності ворога — то ж були голі, неозброєні дикуни, над якими я мав очевидну перевагу, навіть якби був сам-один. Але в голову почали закрадатися сумніви — що спонукає мене проливати кров? Як можу я стріляти в людей, котрі мені особисто не вчинили нічого злого? Варварські звичаї — то їхня біда, а не провина, і не мені їх судити! Більше того, не мені їм виносити вирок! Звісна річ, з погляду П'ятниці я, може, і дію правильно, адже на березі — його закляті вороги, але яким боком це стосується мене особисто?

Ці міркування змінили мої наміри — я вирішив просто підійти поближче до людожерів, десь заховатись і спостерігати за ними, а там — як Бог дасть. Якщо мене не спровокують, я сам не втручатимусь. Ми якраз зайшли в лісок; П'ятниця безшумно простував за мною. Ми перетнули ліс і зупинилися побіля узбережжя. Тут я тихенько вказав П'ятниці на високе дерево на узліссі — нехай заховається за ним і погляне, чи добре видно людожерів із того місця. Він швидко збігав і повернувся — звідти, як виявилося, дикуни були як на долоні. Сиділи вони навколо багаття і вже доїдали одного з в'язнів. Іще один лежав поруч і чекав своєї долі.

— Це не мій народ, — мовив П'ятниця. — Це білий бородатий чоловік, який приплисти на човні.

Мною аж затрусило. Я побіг до дерева, визирнув — і ясно уздрів білошкірого бороданя, що лежав на піску зі зв'язаними руками й ногами. З одягу я впевнився, що то був європеєць.

За п'ятдесят метрів од мене росло ще одне грубе дерево, а навколо нього — підлісок. Якщо обережно пробратися туди, то з берега нас не помітять. Тамуючи подих, я прокрався до дерева і виліз на пригірок, із якого видно було все узбережжя. До багаття лишалося з вісімдесят ярдів.

Отут ґав не лови! Дев'ятнадцятеро людожерів сиділи обік, майже притулившись одне до одного, а двоє схилилися над бідолашним християнином, либонь, уже занісши над ним свої сокири. Я повернувся до П'ятниці:— Тепер чітко виконуй мої накази!

П'ятниця кивнув.

— П'ятнице, роби як я. Тільки не відставай!

Один мушкет і рушницю я поклав на землю (хлопець точно повторив мій рух), а другий мушкет навів на дикунів — те саме зробив і П'ятниця.

— Готовий? — запитав я.

— Так.

— Стріляй!

Ми вистрелили одночасно.

З П'ятниці був кращий стрілець, аніж із мене, — з його боку двоє людожерів упали замертво, а ще троє були поранені. Я ж убив тільки одного, а ще двох підстрелив.

Можете уявити, як перестрашилися дикуни! Ті, кого ми не поцілили, скочили на рівні ноги, не знаючи, куди бігти і звідки на них насувається смерть. П'ятниця не спускав мене з ока, щоб точно повторити мої дії. Після першого пострілу я кинув мушкет і схопив рушницю, П'ятниця зробив те саме. Я звів курок — він теж.

— Готовий? — запитав я.

— Так.

— Вогонь! З Богом!

Я вистрелив, П'ятниця також. Рушниці були заряджені дробом і дрібними кулями, тож ми вбили тільки двох людожерів, але поранили багатьох. Вони розбігалися, репетуючи, як божевільні, всі в крові. Ще троє впали від тяжких ран.

— П'ятнице, — мовив я, відкидаючи рушницю і цілячись із зарядженого мушкета, — повторюй за мною.

З цими словами я вибіг із лісу, П'ятниця насідав мені на п'яти. Дикуни побачили мене, і я заволав. П'ятниця також. Зі зброєю напоготові я помчав до нещасної жертви, яка корчилася, зв'язана, на піску. Двоє людожерів, сполохані пострілами, кинули полоненого, побігли до моря і стрибнули в каное. Ще трійко теж заскочили в каное. Я повернувся до П'ятниці — стріляй, мовляв. Він чудово мене зрозумів, пробіг іще сорок ярдів і вистрілив. Першої миті мені здалося, що він одним пострілом убив усіх людожерів, адже вони один по одному попадали в човні, та за мить двоє звелися на ноги, а третій так і зостався лежати на дні човна.

Поки П'ятниця розправлявся з дикунами, я ножем перерізав мотузки на руках і ногах полоненого. Португальською я запитав:

— Хто ви?

Він відповів латиною: я християнин. Він був такий слабий, що ледве ворушив язиком. Я дістав пляшечку рому і дав йому ковтнути, а потім простягнув кусень хліба. І запитав:

— Звідки ви?

— Espagniole.

Отже, іспанець. Коли він трохи прийшов до тями, то почав жестами дякувати мені і запевнювати, що він тепер — вічний мій боржник.

— Seignior, — мовив я ламаною іспанською, — побалакаємо пізніше, бо битва ще не скінчилася. Якщо маєте хоч краплю сили у м'язах, беріть пістоль і шаблю — й уперед.

Щойно бородань стис зброю в руках, як почувся на силі й кинувся на своїх кривдників, немов буревій. Двох він зарубав на місці. Ніде правди діти, вони й не надто опиралися, бо наглі рушничні постріли цілком збили їх із пантелику. Людожери навіть не намагались утекти, і ми легко впорались і з тими, що на березі, і з тими, що були в човнах.

П'ятниця ганявся за ворогами з самим тільки сікачем у руках. Іспанець перезарядив рушницю і знову стріляв. Один із дикунів, тяжко поранений, стрибнув у море й поплив до каное. Із двадцяти одного ворога врятувалося в човні тільки четверо, та й то один із них — тяжко поранений, а може й мертвий.

Дикуни в каное швидко гребли веслами. П'ятниця кілька разів вистрілив, але не поцілив. Він дуже хотів застрибнути в човен і кинутися їм навздогін — щоб, бува, вони назавтра не привели за собою хмару месників на трьох сотнях каное. Його тривога передалася мені, тож ми швидко заскочили в каное — і раптом побачили ще одного полоненого, зв'язаного по руках і ногах, ледве живого від страху. Він за шию був прив'язаний до човна, тож навіть не міг визирнути і глянути, що діється наокруж. Я вмить розтяв мотузки і хотів йому допомогти звестися, але він не міг поворухнутися — певно, гадав, що його тут-таки заріжуть.

Підійшов П'ятниця, і я попросив його переказати полоненому, що той вільний. Я знову дістав пляшку, щоб П'ятниця напоїв бідолаху ромом. Нарешті той сів. П'ятниця нахилився над ним і зазирнув йому в обличчя — і зненацька почав цілувати, пригортати, плакати й сміятися, а потім танцювати і співати. Він розмахував руками, ляпав долонями себе по обличчю та знову стрибав навколо врятованого індіанця. Доволі часу минуло, поки ми з'ясували, що сталося, — ми врятували батька П'ятниці.

Я був страшенно зворушений, спостерігаючи за П'ятницею та його батьком. Хлопець не міг всидіти на місці — вистрибував із човна і знову заскакував у нього, потім сідав коло батька і клав його голову собі на груди, потім розтирав йому затерплі руки й ноги, де лишилися сліди мотузки. Я навіть дав йому пляшку, щоб він розтер батька ромом, — тому значно полегшало.

Ми вже й не думали переслідувати втікачів у каное — їх уже ледве видно було на обрії. І добре, що так склалося, бо години за дві здійнявся страшенний вітер (дикуни, певно, ще й чверті дороги не подолали) і не припинявся всю ніч. Дув він із північного заходу, якраз проти руху дикунів, тож навряд чи їм пощастило доплисти до берега.

П'ятниця крутився навколо батька, і я навіть не наважувався звернутися до нього. Та нарешті я гукнув його і спитав, чи він уже давав батькові хліба. Хлопець похитав головою і присоромлено вигукнув:

— Бридкий пес їсти все сам!

Тоді я дав йому окраєць хліба зі своїх запасів, і П'ятниця радо простягнув це батькові. У кишені в мене лежало ще кілька грон родзинок, тож я і їх подав старому. Та щойно П'ятниця побачив родзинки, як вистрибнув із човна і кинувся бігти, а бігав він прудко, як вітер. За мить він зник з очей, і як я не кричав, як не кликав його, він не повертався. Тільки за півгодини він вийшов із переліску, тепер уже помалу, трохи накульгуючи, бо ніс щось важке. Коли хлопець наблизився, я збагнув, що за цей час він устиг збігати додому і принести глечик свіжої води, два буханці хліба (хліб він віддав мені, а воду батькові). Вода додала старому снаги більше, ніж увесь ром на світі.

Коли старий напився, я запитав, чи зосталася вода.

— Так.

— То дайте напитися й бороданеві.

Ми також пригостили іспанця хлібом — він лежав, важко відсапуючись, у тіні розлогого дерева. Руки й ноги його теж затекли він мотузок. П'ятниця дав йому напитися, а я простягнув родзинки. Бородань глядів на мене з неймовірною вдячністю — після бою він був такий слабий, що не міг звестися на ноги. А ще у нього набрякли кісточки на ногах — боляче було ступити, тож П'ятниця кинувся розтирати їх ромом.

При цьому хлопець що дві хвилини обертався, аби глянути, як там його батько. Аж тут він бачить — не сидить батько. Він підскочив і побіг, тільки п'яти замиготіли в повітрі, — а старий просто ліг на дно човна, щоб відпочити. Коли П'ятниця повернувся, я попросив його допомогти іспанцю дійти до човна — хотів обох полонених доправити до нашої твердині морем. Хлопець був на диво дужий, він просто завдав бороданя собі на спину і переніс у каное. Там він посадив його поряд зі старим індіанцем.

П'ятниця відчалив і поплив уздовж берега, а я насилу міг угнатися за ним, простуючи по піску. Дув сильний вітер, але ми щасливо завели каное у лиман. Тут П'ятниця припнув човен зі звільненими бранцями й кинувся бігти назад.

— Ти куди? — крикнув я.

— Забрати друге каное!

Хлопець бігав швидше, ніж рисак, — я й оком не змигнув, а він уже завів у лиман друге каное. Тоді ми допомогли полоненим вибратися на сухе, але йти вони не могли, і бідний П'ятниця не знав, що ж йому робити.

— Сядь, — мовив я. — Треба поміркувати.

І я придумав: ми змайстрували легкі ноші, вклали слабих поруч і вдвох із П'ятницею легко понесли.

Ми дійшли до зовнішнього валу нашої твердині — і почалися перші труднощі. Як переправити слабих на той бік? А ніяк зараз не переправиш, бо вони самі не залізуть по двох драбинах. Отож ми вирішили поки що оселити їх знадвору і вже за дві години поставили невеликий намет зі старих вітрил, який згори добре накрили хмизом. Всередині ми настелили ліжники з рисової соломи і приготували ковдри, щоб чоловіки могли накриватися.

Мій безлюдний острів став населеним, я почувався королем із підданими. Я часто грався в короля, коли мені ставало сумно. Цілий край був у моєму владарюванні, я мав беззаперечне право на царювання. Я ж був паном і володарем — мої піддані ніколи б не стали цього заперечувати, бо завдячували мені своїми життями й готові були за мене ці життя покласти у разі небезпеки. Троє моїх підданих належали до різних релігій: П'ятниця був протестантом, його батько — язичником і людожером, а іспанець — католиком[11]. Отак я дотримався свободи віросповідання у своєму царстві.

Коли обидва врятовані отримали дах над головою і могли спокійно відпочити, час було подумати, чим ми їх годуватимемо. Я попрохав П'ятницю привести з вигону річне козеня. З нього ми зготували смачне тушковане м'ясо. Варили ми надворі, якраз побіля намету наших гостей. Готова страва парувала, і я накрив на стіл. Ми всі разом пообідали, і я намагався підбадьорити вчорашніх полонених, як міг. П'ятниця перекладав для батька, та й для іспанця також, бо той устиг непогано опанувати мову тубільців.

Ми пообідали, чи радше повечеряли, і я звелів П'ятниці взяти каное та сплавати на узбережжя, де ми на полі бою зоставили всю зброю. Наступного дня П'ятниця поховав мертвих, щоб тіла не лежали просто неба. Попросив я його також приховати жахливі сліди людожерського бенкету — сам не міг навіть наблизитися туди. Хлопець постарався, і коли ми наступного разу вийшли на знайоме узбережжя, я не побачив там і знаку минулих подій.

Нарешті ми змогли спокійно побалакати з гостями. Я попрохав П'ятницю поцікавитись у батька, що він думає про тих чотирьох дикунів, яким удалося втекти на каное. Як він гадає — вони повернуться і приведуть підмогу? Спершу батько заперечив — не могли вони доплисти до берега, бо ж на морі налетів шторм. Вони або потонули, або їх віднесло на південь до чужих берегів, де їх упіймали й давно вже з'їли супротивники.

Я запитав — а коли все-таки вони щасливо дісталися берега? Старий не був певен, але вважав: постріли мали їх так сильно налякати, що, либонь, іще довго розказуватимуть своїм одноплемінникам: на острові їх вразили грім і блискавка. А двоє істот, які спричинили грім і блискавку (себто П'ятниця і я) — то небесні посланці, а не люди зі зброєю в руках. Вони самі таке кричали, старий чув, коли лежав у човні. Бо як же це може бути, щоб людина жбурляла блискавку і вбивала на такій віддалі?

Старий мав рацію — згодом з'ясувалося, що дикуни-людожери більше ніколи не намагалися переплисти на острів, бо четверо втікачів, які все-таки вціліли, розповідали, буцімто острів зачарований і якщо хтось на нього поткнеться, то боги його вразять вогнем. Але тоді я цього ще не знав, і тому мене опосідала тривога.