Російські казки

Іван — селянський син і чудо-юдо

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі дід та баба, і було у них три сини. Молодшого звали Іваном. Жили вони — не байдикували, невтомно працювали. Розлетілася раптом у тім царстві-державстві звістка: збирається чудо-юдо погане на їхню землю напасти, усіх людей понищити.

Засумували дід із бабою, загорювали, а сини кажуть:

— Підемо ми на чудо-юдо, будемо з ним битися на смерть.

Дід із бабою спорядили синів у далеку дорогу. Взяли брати мечі булатні, торбинки з хлібом-сіллю, сіли на добрих коней і поїхали.

Їхали вони, їхали і приїхали в якесь село. Дивляться — навколо жодної живої душі немає, стоїть одна маленька хатина. Зайшли брати в хатину. Лежить на печі старезна бабця.

— Добрі молодці, куди прямуєте?

— Ми, бабусю, на річку Смородину, на калиновий міст. Хочемо з чудом-юдом битися, на свою землю не допустити.

— Молодці, за добру справу взялися!

Переночували брати у бабці, а вранці знову вирушили в путь-дорогу.

Приїжджають до самої річки Смородини, до калинового мосту. По всьому берегу лежать мечі та луки поламані, кістки людські.

Знайшли брати порожню хатину і вирішили переночувати в ній.

— Ну, браття, — каже Іван, — заїхали ми в край чужий, далекий, треба нам до всього прислухатися і придивлятися. Давайте по черзі в дозор ходити, щоб чудо-юдо через калиновий міст не пропустити.

Першої ночі вирушив у дозор старший брат. Пройшов він по берегу, подивився на річку Смородину: все тихо, нікого не видно. Ліг під вербовий кущ та й заснув.

А Іванові не спиться. Як минула північ, узяв він свій меч булатний і вирушив до річки Смородини. Дивиться: під кущем старший брат спить.

Не став Іван його будити, сховався під калиновий міст.

Раптом на річці вода почала хвилюватися, на дубах орли закричали: під’їжджає чудо-юдо шестиголове. Виїхало воно на середину калинового мосту — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон у нього на плечі стрепенувся, позад нього чорний ліс наїжачився.

Каже чудо-юдо шестиголове:

— Ну що, слуги мої вірні! Чи чуєте ви тут Івана — селянського сина? Так він іще не народився, а як народився, то на бій не згодився: я його на одну руку посаджу, іншою приб’ю!

Вийшов тут Іван — селянський син з-під мосту й каже:

— Не хвалися, чудо-юдо погане! Краще поміряймося силами.

От зійшлися вони, та як ударились, що навкруги земля застогнала.

Іван — селянський син з одного змаху стяв мечем чуду-юду три голови.

Кричить чудо-юдо:

— Дай мені перепочити!

— У тебе, чудо-юдо, три голови, а в мене одна. От як буде в тебе одна голова, тоді й перепочинемо.

Знову зійшлися вони, знову вдарились.

Іван — селянський син відрубав чуду-юду й останні три голови. Посік тушу на дрібні шматки, покидав у річку Смородину, а шість голів під калиновий міст склав. Після цього до хатини повернувся і спати ліг.

Наступної ночі вирушив у дозор середульший брат. Походив він, подивився навсібіч, потім заліз у кущі й заснув.

Іван і на нього не понадіявся. Як минула північ, узяв він гострий меч і пішов до річки Смородини. Сховався під калиновий міст і став пильнувати.

Раптом на річці вода почала хвилюватись — під’їжджає чудо-юдо дев’ятиголове. Вийшов Іван йому назустріч — на двобій викликав.

Як махнув Іван своїм булатним мечем, так і стяв у чуда-юда шість голів. А чудо-юдо вдарило — по коліна Івана в сиру землю ввігнало. Згріб Іван пригоршню піску і кинув супротивнику в очиська. Поки чудо-юдо очиська протирало, Іван відрубав йому й решту голів. Потім посік тушу на дрібні шматки, покидав у річку Смородину, а дев’ять голів під калиновий міст склав. Сам до хатини повернувся, ліг і заснув.

Уранці приходить середульший брат.

— Чи не бачив уночі чого? — питає Іван.

— Коло мене ні муха не пролітала, ні комар не пищав.

— Коли так, ходімо зі мною, браття — я вам і комара, і муху покажу!

Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм чуда-юдові голови. Засоромились брати.

Третьої ночі зібрався йти в дозор сам Іван.

— Я, — каже, — на страшний бій іду, а ви, брати, як почуєте мій свист, випустіть мого коня і самі мені на допомогу поспішайте.

Прийшов Іван — селянський син до річки Смородини. Тільки минула північ, виїхало чудо-юдо дванадцятиголове. Усі дванадцять голів свистять, вогнем пашать. Чуда-юдів кінь — з дванадцятьма крилами, шерсть у коня мідна, хвіст і грива залізні.

Вийшов з-під калинового мосту Іван — селянський син.

— Це ти, Іване! Чого прийшов? — питає чудо-юдо.

— Я з тобою на смерть битися прийшов, від тебе, проклятого, добрих людей порятувати! — відповів Іван, розмахнувся своїм гострим мечем і відрубав чуду-юду три голови. Чудо-юдо підхопило ці голови, провело по них своїм огненним пальцем, до ший приклало — і вмить голови приросли.

Тяжко довелося Іванові: чудо-юдо свистом його глушить, вогнем палить, ударами в сиру землю по коліна вганяє.

Зібрався Іван з силами, розмахнувся ще раз, відрубав чуду-юду дев’ять голів. Чудо-юдо підхопило їх, провело огненним пальцем, до ший приклало — голови знову приросли. Кинулося воно на Івана і ввігнало його в землю по самі плечі…

Скинув Іван свою шапку і кинув у хатину. Від того удару вся хатина захиталась. Тут тільки брати прокинулись, відчинили стайню, випустили коня, а слідом за ним і самі Іванові на допомогу побігли.

Прискакав Іванів кінь, став бити чудо-юдо копитами. А Іван виліз із землі, приловчився, відтяв чуду-юду вогненний палець і почав рубати йому голови. Усі постинав, тулуб на дрібні шматки покришив, у річку Смородину повкидав.

Прибігли тут брати, одвели Івана в хатину, вмили, нагодували, напоїли і спати поклали.

Рано вранці Іван встав і вирушив до чуда-юдових кам’яних палат. Сидять у тих палатах три чуда-юдові дружини й мати, стара зміїха, метикують, як Іванові помститися. Послухав їхні розмови Іван — селянський син і повернувся до братів.

Зібралися брати і поїхали додому. Їдуть вони степами, їдуть лугами. А день такий жаркий та спекотний, пити хочеться. Дивляться брати — стоїть колодязь. Кажуть вони Іванові:

— Зупинімося, холодної водиці поп’ємо.

Зіскочив Іван з коня і взявся колодязь мечем рубати. Завив колодязь, заревів поганим голосом. Тут спустився туман, спека спала — і пити не хочеться.

Поїхали брати далі. Довго їхали чи ні — побачили яблуню. Зіскочили брати з коней, хотіли яблука рвати, а Іван давай яблуню мечем під самісінький корінь рубати. Завила яблуня, закричала…

Сіли брати на коней і поїхали далі.

Їхали вони, їхали, дуже втомилися. Дивляться — розстелений на траві килим візерунчатий. Хотіли брати полежати на тому килимі, а Іван їм ні слова не мовив, зняв свій пояс і на килим кинув. Спалахнув пояс полум’ям і згорів — нічого не лишилося.

Підійшов Іван до килима, порубав його на шматочки і каже:

— І колодязь, і яблуня, і килим — усе це чуда-юдові дружини були. Хотіли вони нас згубити, та не вдалося їм: самі загинули!

Поїхали брати далі.

Зненацька небо потемніло, вітер завив, земля загуділа: летить сама стара зміїха. Роззявила пащу від неба до землі — хоче Івана з братами проковтнути. Бачить Іван — біди не уникнути, припустив коня чимдуж, а брати — за ним. Дивляться — стоїть кузня, а в ній ковалі працюють.

Впустили ковалі братів, за ними зачинили дванадцять залізних дверей і дванадцять кованих замків.

Підлетіла зміїха до кузні і кричить:

— Ковалі, віддайте мені Івана з братами.

А ковалі їй відповідають:

— Пролижи язиком дванадцять залізних дверей, тоді й візьмеш!

Узялася зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала — одинадцять дверей пролизала. Лишилися одні, останні двері…

Утомилася зміїха, сіла перепочити. Тут Іван — селянський син вискочив із кузні, схопив зміїху та з усього розмаху вдарив нею об камені. Розсипалася зміїха на дрібні шматочки, а вітер їх на всі боки розвіяв. Відтоді всі чуда-юда в тому краї зникли — без страху люди жити почали.

А Іван — селянський син з братами повернувся додому до батька, до неньки. І стали вони жити-поживати, як і раніше, поле орати, жито-пшеницю сіяти.