Жили собі чоловік і дружина. Обоє такі ледачі… Так і силкуються діло на чужі плечі скинути, аби тільки самим не робити… І двері в хату ніколи на гачок не засували: уранці-бо вставати, руку простягати та знов гачка скидати… І так проживемо.
Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:
— Ну, чоловіче, я своє діло зробила — каші наварила, а горщик тобі мити!
— Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.
— А от і не подумаю!
— І я не буду.
— А не будеш — хай так і стоїть! — сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.
Стоїть горщик немитий.
— Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!
— Сказала — твоя це робота, ти й мий!
— Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.
— Гаразд, лізь на піч, там видно буде.
Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.
А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться — не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.
Сусідки вже корівчин погнали.
— А що це Меланки не видно? Чи все благо?
— Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…
І назад ідуть — нема Меланки.
— Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! — і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.
— Меланко!
А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.
— Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?
Мовчить жінка.
— Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?
Мовчить жінка, ні пари з вуст.
— Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!
Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені — не ворухнеться.
— Що з твоєю дружиною? Чи здалося?
Мовчить чоловік, як води в рот набрав.
Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».
Побігла селом:
— Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою — одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?
Прибігли жінки, голосять біля них:
— Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?
Мовчать обоє як убиті.
— Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!
Збігали. Прийшов піп.
— Ось, батюшко, лежать обоє — не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?
Піп бороду пригладив — і до печі:
— Василю, рабе Божий! Що ж сталося?
Мовчить чоловік.
Піп до лави:
— Раба Божа! Що з чоловіком?
Мовчить жінка.
Сусідки поговорили, поговорили — та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…
Піп і каже:
— Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.
Тій ніколи, і тій ніколи.
— Та он, — каже піп, — баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть — сама живе.
А баба Степанида вклонилася й каже:
— Та ні, батюшко, задарма ніхто працювати не буде! Признач плату — то й посиджу.
— Та яку ж плату тобі призначити? — питає піп — і повів очима по хаті.
А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.
— Та он, — каже піп, — візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.
Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.
— Що ж це таке? — каже. — Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!
Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:
— Ну от, дружино, ти перше слово мовила — тобі й горщика мити.