Жив собі дід, у нього було три дочки: старша і середульша — чепурухи, а молодша тільки про господарство дбала. Збирається батько до міста і питає у своїх дочок, якій що купити? Старша просить:
— Купи мені тканини на сукню!
І середульша те саме каже.
— А тобі що, доню моя улюблена? — питає у меншої.
— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Батько попрощався з ними і поїхав до міста; старшим купив тканини на сукні, а пір’їнки Фініста — ясного сокола ніде не знайшов. Повернувся додому, старшу і середульшу дочок обновами порадував.
— А тобі, — каже найменшій, — не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.
— Та нехай, — сказала вона, — може, наступного разу пощастить знайти.
Старші сестри кроять та обновки собі шиють, над нею посміюються; а вона все відмовчується. Знову збирається батько до міста й питає:
— Ну, дочки, що вам купити?
Старша й середульша просять по хустині купити, а менша каже:
— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Батько поїхав до міста, купив дві хустки, а пір’їнки й у вічі не бачив.
Повернувся назад і каже:
— Ой, доню, я ж знову не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.
— Нічого, батеньку; може, іншим разом пощастить.
От і втретє збирається батько до міста й питає:
— Кажіть, дочки, що вам купити?
Старші кажуть:
— Купи нам сережки.
А менша знову за своє:
— Купи мені пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Батько купив золоті сережки, кинувся шукати пір’їнку — ніхто такого не знає; засмутився і поїхав із міста. Тільки-но виїхав за заставу, а назустріч йому дідок несе коробочку.
— Що несеш, старий?
— Пір’їнку Фініста — ясного сокола.
— А що за неї правиш?
— Давай тисячу.
Батько заплатив гроші й поскакав додому з коробочкою.
Зустрічають його дочки.
— Ну, доню моя люба, — каже він меншій, — нарешті й тобі купив подарунок; на, візьми!
Менша дочка трохи не підскочила від радості, взяла коробочку, стала її цілувати-голубити, міцно до серця тулити.
Після вечері всі порозходилися спати по своїх світлицях; прийшла і вона до своєї кімнати, відкрила коробочку. Пір’їнка Фініста — ясного сокола враз вилетіла, вдарилася об підлогу, і явився перед дівчиною прекрасний царевич. Повели вони поміж собою розмови солодкі, любі. Почули сестри й питають:
— З ким це ти, сестричко, розмовляєш?
— Сама із собою, — відповідає красна дівчина.
— Ану, відчини!
Царевич ударився об підлогу — і зробився пір’їнкою; вона взяла, поклала пір’їнку в коробочку й відчинила двері. Сестри й туди дивляться, і сюди заглядають — нема нікого!
Щойно вони пішли, красна дівчина відчинила вікно, дістала пір’їнку й каже:
— Лети, моя пір’їнко, в чисте поле, погуляй до пори до часу!
Пір’їнка обернулась ясним соколом і полетіла в чисте поле.
Наступної ночі прилітає Фініст — ясний сокіл до своєї дівчини; почалися в них розмови веселі. Сестри почули й одразу до батька побігли:
— Батеньку! У нашої сестри хтось уночі буває; і зараз сидить і з нею розмовляє.
Батько встав і пішов до меншої дочки, заходить до неї у світлицю, а царевич уже давно обернувся пір’їнкою і лежить у коробочці.
— От ви негідниці! — накинувся батько на своїх старших дочок. — Що ви на неї наклеп зводите? Краще б за собою пильнували!
Наступного дня вирішили сестри схитрувати: увечері, коли надворі зовсім стемніло, підставили драбину, набрали гострих ножів і голок та застромляли на вікні красної дівиці.
Уночі прилетів Фініст — ясний сокіл, бився-бився — не міг потрапити до світлиці, тільки крильця собі обрізав.
— Прощавай, красна дівчино! — сказав він. — Як надумаєш мене шукати, то шукай за тридев’ять земель, у тридесятому царстві. Три пари черевиків залізних стопчеш, три посохи чавунних зламаєш, три проскури кам’яних згризеш, перш ніж знайдеш мене, доброго молодця.
А дівчина спить собі: хоч і чує крізь сон ці слова непривітливі, а встати-прокинутися не може.
Вранці прокидається, дивиться — на вікні ножі та голки настромлені, а з них кров так і капає. Сплеснула руками:
— Боже мій! Певно, сестри погубили мого друга милого!
Миттю зібралася й пішла з дому. Побігла до кузні, викувала собі три пари залізних черевиків та три посохи чавунних, запаслася трьома кам’яними проскурами й вирушила в дорогу — шукати Фініста — ясного сокола.
Ішла-ішла, пару черевиків стоптала, чавунний посох зламала і кам’яну проскуру зжувала; приходить до хатинки і стукає:
— Господарю і господине! Прихистіть мене на ніч.
Відповідає бабуся:
— Ласкаво просимо, красна дівчино! Куди йдеш, голубко?
— Ой, бабусю! Шукаю Фініста — ясного сокола.
— Ну, красна дівчино, далеко ж тобі шукати буде!
Уранці каже бабця:
— Іди тепер до моєї середульшої сестри, вона тебе добра навчить; а ось тобі мій подарунок: срібне денце, золоте веретенце; почнеш мичку[10] прясти — золота нитка потягнеться. — Потім узяла клубочок, покотила його по дорозі й наказала за ним слідом іти. — Куди клубочок покотиться — туди й прямуй!
Дівиця подякувала старенькій і пішла за клубочком.
Скоро чи ні, а друга пара черевиків стоптана, другий посох зламаний, ще одна кам’яна проскура зжована; нарешті прикотився клубочок до хатини. Вона постукала:
— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.
— Ласкаво просимо! — відповідає бабуся. — Куди йдеш, красна дівчино?
— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.
— Далеко ж тобі шукати доведеться!
Уранці дає їй бабуся срібну тарілочку і золоте яєчко та посилає до своєї старшої сестри: вона-бо знає, де знайти Фініста — ясного сокола!
Попрощалась красна дівчина з бабусею і пішла в путь-дорогу; ішла-ішла, третя пара черевиків стоптана, третій посох зламаний і остання проскура зжована — прикотився клубочок до хатинки. Стукає і каже мандрівниця:
— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.
Знову вийшла бабуся:
— Заходь, голубко! Ласкаво прошу! Звідки йдеш і куди прямуєш?
— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.
— Ой, важко, важко відшукати його! Він живе тепер в отакому-то містечку, із проскурничиною[11] дочкою там одружився.
Уранці каже бабуся красній дівчині:
— Ось тобі подарунок: золоті п’яльця та голочка; ти тільки п’яльця тримай, а голочка сама вишиватиме. Ну, тепер іди з Богом і наймися до проскурниці на роботу.
Сказано — зроблено. Прийшла красна дівчина на проскурничин двір і найнялася в робітниці. Робота в неї так і кипить у руках: і піч топить, і воду носить, і обід варить. Проскурниця дивиться і радіє:
— Слава Богу! — каже своїй дочці. — Нажили собі робітницю й услужливу й добру: без наказу все робить!
А красна дівчина, закінчивши господарську роботу, взяла срібне денце, золоте веретенце й сіла прясти: пряде — із мички нитка тягнеться, нитка не проста, а з чистого золота. Побачила це проскурничина дочка:
— Ой, красна дівчино! Чи не продаси мені свою забаву?
— Певно, продам!
— А яка ціна?
— Дозволь із твоїм чоловіком ніч перебути.
Проскурничина дочка погодилась. «Не біда! — думає. — Адже чоловіка можна сонним зіллям напоїти, а з цим веретенцем ми з матінкою озолотимося!»
А Фініста — ясного сокола вдома не було; весь день гуляв попід хмарами, тільки ввечері повернувся. Сіли вечеряти; крана дівчина подає на стіл наїдки та все на нього поглядає, а він, добрий молодець, і не впізнає її. Проскурничина дочка підсипала Фіністу — ясному соколу сонного зілля в напиток, поклала його спати й каже робітниці:
— Іди до нього у світлицю та мух відганяй!
От красна дівчина відганяє мух, а сама слізно плаче:
— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари черевиків залізних стоптала, три проскури кам’яних зжувала та все тебе, милого, шукала!
А Фініст спить, нічого не чує; так і ніч минула.
Наступного дня робітниця взяла срібну тарілочку і качає по ній золотим яєчком: багато золотих яєць накачала! Побачила проскурничина дочка.
— Продай, — каже, — мені забаву!
— Гаразд, купи.
— А яка ціна?
— Дозволь із твоїм чоловіком ще одну ніч перебути.
— Гаразд, я згодна!
А Фініст — ясний сокіл знову весь день гуляв попід хмарами, додому прилетів тільки ввечері. Сіли вечеряти, красна дівчина подає наїдки та все на нього поглядає, а він ніби ніколи й не знав її. Знову проскурничина дочка напоїла його сонним зіллям, поклала спати і послала робітницю мух відганяти. І цього разу, хоч як плакала, хоч як будила його красна дівчина, він проспав до ранку й нічого не чув.
Третього дня сидить красна дівчина, тримає в руках золоті п’яльця, а голочка сама вишиває — і все такі візерунки дивовижні! Задивилася проскурничина дочка.
— Продай, красна дівчино, продай, — каже, — мені свою забаву!
— Гаразд, купи!
— А яка ціна?
— Дозволь із твоїм чоловіком третю ніч перебути.
— Добре, я згодна!
Увечері прилетів Фініст — ясний сокіл; дружина напоїла його сонним зіллям, поклала спати і посилає робітницю мух відганяти. От красна дівчина мух відганяє, а сама слізно примовляє:
— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала!
А Фініст — ясний сокіл міцно спить, нічого не чує.
Довго вона плакала, довго будила його; раптом упала йому на щоку сльоза красної дівчини, він тієї ж миті прокинувся:
— Ой, — каже, — щось мене обпекло!
— Фіністе — ясний соколе! — відповідає йому дівчина. — Я до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала! Ось уже третю ніч над тобою стою, а ти спиш — не прокидаєшся, на мої слова не відгукуєшся!
Аж тут упізнав її Фініст — ясний сокіл і так зрадів, що й не вимовиш. Змовилися вони й утекли від проскурниці.
Уранці спохватилася проскурничина дочка до свого чоловіка: ні його нема, ні робітниці! Почала жалітися матері; проскурниця наказала коней запрягти і погналася навздогін. Їздила-їздила, і до тих трьох бабусь заїжджала, а Фініста — ясного сокола не наздогнала: за ним і слід прохолов!
Опинився Фініст — ясний сокіл зі своєю нареченою біля її дому батьківського; вдарився об сиру землю і зробився пір’їнкою. Красна дівчина взяла його, сховала в пазуху і прийшла до батька.
— Ой, доню моя люба! Я гадав, що тебе вже й на світі немає; де ти була так довго?
— Богу ходила молитися.
А сталося це якраз проти святого тижня. От батько зі старшими дочками збираються до заутрені.
— Що ж, доню моя мила, — звертається він до меншої, — збирайся та поїдемо; сьогодні день такий радісний.
— Батеньку, мені одягти нема чого.
— Одягнеш наше вбрання, — кажуть старші сестри.
— Ой, сестроньки, ваше вбрання не по мені шите! Я краще вдома лишуся.
Батько з двома дочками поїхав до заутрені; тоді красна дівчина витягла свою пір’їнку. Вона вдарилась об підлогу і зробилася прекрасним царевичем. Царевич свиснув у віконце — вмить з’явилися і сукні, і убори, і карета золота. Вбралися вони, сіли в карету й поїхали.
Заходять вони до церкви, стають поперед усіх. Народ дивиться: що то за царевич із царівною завітали?
Під кінець заутрені вийшли вони раніше за всіх і поїхали додому; карета зникла, суконь та уборів як не бувало, а царевич обернувся пір’їнкою.
Повернулися батько з дочками.
— Ой, сестронько! От ти з нами не їздила, а в церкві був прекрасний царевич із красунею-царівною.
— Нічого, сестроньки! Ви мені розказали — все одно що сама побувала.
Наступного дня знову те саме; а третього дня, як сідав царевич із прекрасною царівною в карету, батько вийшов із церкви і на власні очі бачив, що карета до його дому під’їхала і зникла.
Повернувся батько додому і почав у меншої доньки розпитувати; вона й каже:
— Нічого не вдієш, треба зізнаватися!
Дістала пір’їнку; пір’їнка вдарилася об підлогу і зробилася царевичем. Тут їх повінчали, і весілля було багате! На тому весіллі і я був, вино пив, по вусах текло, а в роті не було.