Російські казки

Пір’їнка Фініста — ясного сокола

Жив собі дід, у нього було три дочки: старша і середульша — чепурухи, а молодша тільки про господарство дбала. Збирається батько до міста і питає у своїх дочок, якій що купити? Старша просить:

— Купи мені тканини на сукню!

І середульша те саме каже.

— А тобі що, доню моя улюблена? — питає у меншої.

— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько попрощався з ними і поїхав до міста; старшим купив тканини на сукні, а пір’їнки Фініста — ясного сокола ніде не знайшов. Повернувся додому, старшу і середульшу дочок обновами порадував.

— А тобі, — каже найменшій, — не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.

— Та нехай, — сказала вона, — може, наступного разу пощастить знайти.

Старші сестри кроять та обновки собі шиють, над нею посміюються; а вона все відмовчується. Знову збирається батько до міста й питає:

— Ну, дочки, що вам купити?

Старша й середульша просять по хустині купити, а менша каже:

— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько поїхав до міста, купив дві хустки, а пір’їнки й у вічі не бачив.

Повернувся назад і каже:

— Ой, доню, я ж знову не знайшов пір’їнки Фініста — ясного сокола.

— Нічого, батеньку; може, іншим разом пощастить.

От і втретє збирається батько до міста й питає:

— Кажіть, дочки, що вам купити?

Старші кажуть:

— Купи нам сережки.

А менша знову за своє:

— Купи мені пір’їнку Фініста — ясного сокола.

Батько купив золоті сережки, кинувся шукати пір’їнку — ніхто такого не знає; засмутився і поїхав із міста. Тільки-но виїхав за заставу, а назустріч йому дідок несе коробочку.

— Що несеш, старий?

— Пір’їнку Фініста — ясного сокола.

— А що за неї правиш?

— Давай тисячу.

Батько заплатив гроші й поскакав додому з коробочкою.

Зустрічають його дочки.

— Ну, доню моя люба, — каже він меншій, — нарешті й тобі купив подарунок; на, візьми!

Менша дочка трохи не підскочила від радості, взяла коробочку, стала її цілувати-голубити, міцно до серця тулити.

Після вечері всі порозходилися спати по своїх світлицях; прийшла і вона до своєї кімнати, відкрила коробочку. Пір’їнка Фініста — ясного сокола враз вилетіла, вдарилася об підлогу, і явився перед дівчиною прекрасний царевич. Повели вони поміж собою розмови солодкі, любі. Почули сестри й питають:

— З ким це ти, сестричко, розмовляєш?

— Сама із собою, — відповідає красна дівчина.

— Ану, відчини!

Царевич ударився об підлогу — і зробився пір’їнкою; вона взяла, поклала пір’їнку в коробочку й відчинила двері. Сестри й туди дивляться, і сюди заглядають — нема нікого!

Щойно вони пішли, красна дівчина відчинила вікно, дістала пір’їнку й каже:

— Лети, моя пір’їнко, в чисте поле, погуляй до пори до часу!

Пір’їнка обернулась ясним соколом і полетіла в чисте поле.

Наступної ночі прилітає Фініст — ясний сокіл до своєї дівчини; почалися в них розмови веселі. Сестри почули й одразу до батька побігли:

— Батеньку! У нашої сестри хтось уночі буває; і зараз сидить і з нею розмовляє.

Батько встав і пішов до меншої дочки, заходить до неї у світлицю, а царевич уже давно обернувся пір’їнкою і лежить у коробочці.

— От ви негідниці! — накинувся батько на своїх старших дочок. — Що ви на неї наклеп зводите? Краще б за собою пильнували!

Наступного дня вирішили сестри схитрувати: увечері, коли надворі зовсім стемніло, підставили драбину, набрали гострих ножів і голок та застромляли на вікні красної дівиці.

Уночі прилетів Фініст — ясний сокіл, бився-бився — не міг потрапити до світлиці, тільки крильця собі обрізав.

— Прощавай, красна дівчино! — сказав він. — Як надумаєш мене шукати, то шукай за тридев’ять земель, у тридесятому царстві. Три пари черевиків залізних стопчеш, три посохи чавунних зламаєш, три проскури кам’яних згризеш, перш ніж знайдеш мене, доброго молодця.

А дівчина спить собі: хоч і чує крізь сон ці слова непривітливі, а встати-прокинутися не може.

Вранці прокидається, дивиться — на вікні ножі та голки настромлені, а з них кров так і капає. Сплеснула руками:

— Боже мій! Певно, сестри погубили мого друга милого!

Миттю зібралася й пішла з дому. Побігла до кузні, викувала собі три пари залізних черевиків та три посохи чавунних, запаслася трьома кам’яними проскурами й вирушила в дорогу — шукати Фініста — ясного сокола.

Ішла-ішла, пару черевиків стоптала, чавунний посох зламала і кам’яну проскуру зжувала; приходить до хатинки і стукає:

— Господарю і господине! Прихистіть мене на ніч.

Відповідає бабуся:

— Ласкаво просимо, красна дівчино! Куди йдеш, голубко?

— Ой, бабусю! Шукаю Фініста — ясного сокола.

— Ну, красна дівчино, далеко ж тобі шукати буде!

Уранці каже бабця:

— Іди тепер до моєї середульшої сестри, вона тебе добра навчить; а ось тобі мій подарунок: срібне денце, золоте веретенце; почнеш мичку[10] прясти — золота нитка потягнеться. — Потім узяла клубочок, покотила його по дорозі й наказала за ним слідом іти. — Куди клубочок покотиться — туди й прямуй!

Дівиця подякувала старенькій і пішла за клубочком.

Скоро чи ні, а друга пара черевиків стоптана, другий посох зламаний, ще одна кам’яна проскура зжована; нарешті прикотився клубочок до хатини. Вона постукала:

— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.

— Ласкаво просимо! — відповідає бабуся. — Куди йдеш, красна дівчино?

— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.

— Далеко ж тобі шукати доведеться!

Уранці дає їй бабуся срібну тарілочку і золоте яєчко та посилає до своєї старшої сестри: вона-бо знає, де знайти Фініста — ясного сокола!

Попрощалась красна дівчина з бабусею і пішла в путь-дорогу; ішла-ішла, третя пара черевиків стоптана, третій посох зламаний і остання проскура зжована — прикотився клубочок до хатинки. Стукає і каже мандрівниця:

— Добрі люди! Прихистіть на ніч красну дівчину.

Знову вийшла бабуся:

— Заходь, голубко! Ласкаво прошу! Звідки йдеш і куди прямуєш?

— Шукаю, бабусю, Фініста — ясного сокола.

— Ой, важко, важко відшукати його! Він живе тепер в отакому-то містечку, із проскурничиною[11] дочкою там одружився.

Уранці каже бабуся красній дівчині:

— Ось тобі подарунок: золоті п’яльця та голочка; ти тільки п’яльця тримай, а голочка сама вишиватиме. Ну, тепер іди з Богом і наймися до проскурниці на роботу.

Сказано — зроблено. Прийшла красна дівчина на проскурничин двір і найнялася в робітниці. Робота в неї так і кипить у руках: і піч топить, і воду носить, і обід варить. Проскурниця дивиться і радіє:

— Слава Богу! — каже своїй дочці. — Нажили собі робітницю й услужливу й добру: без наказу все робить!

А красна дівчина, закінчивши господарську роботу, взяла срібне денце, золоте веретенце й сіла прясти: пряде — із мички нитка тягнеться, нитка не проста, а з чистого золота. Побачила це проскурничина дочка:

— Ой, красна дівчино! Чи не продаси мені свою забаву?

— Певно, продам!

— А яка ціна?

— Дозволь із твоїм чоловіком ніч перебути.

Проскурничина дочка погодилась. «Не біда! — думає. — Адже чоловіка можна сонним зіллям напоїти, а з цим веретенцем ми з матінкою озолотимося!»

А Фініста — ясного сокола вдома не було; весь день гуляв попід хмарами, тільки ввечері повернувся. Сіли вечеряти; крана дівчина подає на стіл наїдки та все на нього поглядає, а він, добрий молодець, і не впізнає її. Проскурничина дочка підсипала Фіністу — ясному соколу сонного зілля в напиток, поклала його спати й каже робітниці:

— Іди до нього у світлицю та мух відганяй!

От красна дівчина відганяє мух, а сама слізно плаче:

— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари черевиків залізних стоптала, три проскури кам’яних зжувала та все тебе, милого, шукала!

А Фініст спить, нічого не чує; так і ніч минула.

Наступного дня робітниця взяла срібну тарілочку і качає по ній золотим яєчком: багато золотих яєць накачала! Побачила проскурничина дочка.

— Продай, — каже, — мені забаву!

— Гаразд, купи.

— А яка ціна?

— Дозволь із твоїм чоловіком ще одну ніч перебути.

— Гаразд, я згодна!

А Фініст — ясний сокіл знову весь день гуляв попід хмарами, додому прилетів тільки ввечері. Сіли вечеряти, красна дівчина подає наїдки та все на нього поглядає, а він ніби ніколи й не знав її. Знову проскурничина дочка напоїла його сонним зіллям, поклала спати і послала робітницю мух відганяти. І цього разу, хоч як плакала, хоч як будила його красна дівчина, він проспав до ранку й нічого не чув.

Третього дня сидить красна дівчина, тримає в руках золоті п’яльця, а голочка сама вишиває — і все такі візерунки дивовижні! Задивилася проскурничина дочка.

— Продай, красна дівчино, продай, — каже, — мені свою забаву!

— Гаразд, купи!

— А яка ціна?

— Дозволь із твоїм чоловіком третю ніч перебути.

— Добре, я згодна!

Увечері прилетів Фініст — ясний сокіл; дружина напоїла його сонним зіллям, поклала спати і посилає робітницю мух відганяти. От красна дівчина мух відганяє, а сама слізно примовляє:

— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала!

А Фініст — ясний сокіл міцно спить, нічого не чує.

Довго вона плакала, довго будила його; раптом упала йому на щоку сльоза красної дівчини, він тієї ж миті прокинувся:

— Ой, — каже, — щось мене обпекло!

— Фіністе — ясний соколе! — відповідає йому дівчина. — Я до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала! Ось уже третю ніч над тобою стою, а ти спиш — не прокидаєшся, на мої слова не відгукуєшся!

Аж тут упізнав її Фініст — ясний сокіл і так зрадів, що й не вимовиш. Змовилися вони й утекли від проскурниці.

Уранці спохватилася проскурничина дочка до свого чоловіка: ні його нема, ні робітниці! Почала жалітися матері; проскурниця наказала коней запрягти і погналася навздогін. Їздила-їздила, і до тих трьох бабусь заїжджала, а Фініста — ясного сокола не наздогнала: за ним і слід прохолов!

Опинився Фініст — ясний сокіл зі своєю нареченою біля її дому батьківського; вдарився об сиру землю і зробився пір’їнкою. Красна дівчина взяла його, сховала в пазуху і прийшла до батька.

— Ой, доню моя люба! Я гадав, що тебе вже й на світі немає; де ти була так довго?

— Богу ходила молитися.

А сталося це якраз проти святого тижня. От батько зі старшими дочками збираються до заутрені.

— Що ж, доню моя мила, — звертається він до меншої, — збирайся та поїдемо; сьогодні день такий радісний.

— Батеньку, мені одягти нема чого.

— Одягнеш наше вбрання, — кажуть старші сестри.

— Ой, сестроньки, ваше вбрання не по мені шите! Я краще вдома лишуся.

Батько з двома дочками поїхав до заутрені; тоді красна дівчина витягла свою пір’їнку. Вона вдарилась об підлогу і зробилася прекрасним царевичем. Царевич свиснув у віконце — вмить з’явилися і сукні, і убори, і карета золота. Вбралися вони, сіли в карету й поїхали.

Заходять вони до церкви, стають поперед усіх. Народ дивиться: що то за царевич із царівною завітали?

Під кінець заутрені вийшли вони раніше за всіх і поїхали додому; карета зникла, суконь та уборів як не бувало, а царевич обернувся пір’їнкою.

Повернулися батько з дочками.

— Ой, сестронько! От ти з нами не їздила, а в церкві був прекрасний царевич із красунею-царівною.

— Нічого, сестроньки! Ви мені розказали — все одно що сама побувала.

Наступного дня знову те саме; а третього дня, як сідав царевич із прекрасною царівною в карету, батько вийшов із церкви і на власні очі бачив, що карета до його дому під’їхала і зникла.

Повернувся батько додому і почав у меншої доньки розпитувати; вона й каже:

— Нічого не вдієш, треба зізнаватися!

Дістала пір’їнку; пір’їнка вдарилася об підлогу і зробилася царевичем. Тут їх повінчали, і весілля було багате! На тому весіллі і я був, вино пив, по вусах текло, а в роті не було.