Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій — дурник Омелько.
Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.
Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:
— Сходи, Омельку, по воду.
Він їм з печі:
— Ліньки…
— Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
— Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.
Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:
— От юшка буде солодка!
Раптом щука каже йому людським голосом:
— Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.
А Омелько сміється:
— На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.
Щука благає знову:
— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.
— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
— Омельку, Омельку, скажи — що ти зараз хочеш?
— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…
Щука йому каже:
— Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».
Омелько й каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ідіть, відра, самі додому…
Тільки-но сказав — відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.
Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.
Минуло багато чи мало часу — невістки кажуть йому:
— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…
— Ліньки…
— Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — іди, сокиро, нарубай дров, а дрова — самі до хати йдіть і в піч складайтесь…
Сокира вискочила з-під лави — і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…
Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:
— Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.
А він їм з печі:
— А ви нащо?
— Як — ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?
— Мені ліньки…
— Ну, не буде тобі подарунків.
Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:
— Жінки, відчиняйте ворота!
Невістки йому кажуть:
— Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?
— Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, до лісу…
Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко — верхи не доженеш.
А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку — таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, самі додому…
Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.
Бачить він, що кепські справи, і тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, ломако, намни їм боки…
Ломака вискочила — і пішла духопелити. Люди кинулися навтьоки, а Омелько приїхав додому і заліз на піч.
Багато чи мало часу минуло — почув цар про Омелькові вибрики й посилає по нього офіцера — його знайти і привезти до палацу.
Приїжджає офіцер у те село, заходить до хати, де Омелько живе, і питає:
— Ти — дурник Омелько?
А він з печі:
— А тобі навіщо?
— Одягайся хутчіше, я повезу тебе до царя.
— А мені ліньки…
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько каже тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ломако, намни йому боки…
Ломака вискочила — і давай частувати офіцера, насилу втік.
Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:
— Привези до мого палацу дурника Омелька, а то голову тобі зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов до хати й почав питати невісток, що полюбляє Омелько.
— Наш Омелько полюбляє, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцяють, — тоді він усе зробить, хоч що попросиш.
Найбільший вельможа дав Омельку родзинок, чорносливу, пряників і каже:
— Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
— Мені й тут тепло…
— Омельку, Омельку, в царя будуть добре годувати-поїти, — будь ласка, їдьмо.
— А мені ліньки…
— Омельку, Омельку, цар тобі червоний каптан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-подумав:
— Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою поїду слідом.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, піч, їдь до царя…
Тут у хаті кутки затріщали, дах заколихався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, просто до царя.
Цар дивиться у вікно, дивується:
— Що це за чудо?
Найбільший вельможа йому відповідає:
— А це Омелько на печі до вас їде.
Вийшов цар на ґанок:
— А що це, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато люду подавив.
— А чого вони під сани лізли?
Тим часом у вікно на нього дивилася царська дочка — Мар’я-царівна. Омелько побачив її у вікні й каже тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — нехай царська донька мене полюбить…
І сказав ще:
— Їдь, піч, додому…
Піч повернулась і покотила додому, зайшла до хати і стала на своє місце. Омелько лежить-вилежується.
А в царя в палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Тут цар заголосив, затужив і каже знову найбільшому вельможі:
— Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голову зніму.
Накупував найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав у те село, зайшов до хати й почав Омелька частувати.
Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його в сани й повіз до царя.
Цар мерщій наказав прикотити велику діжку із залізними обручами. У неї посадили Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили і діжку в море кинули.
Скоро чи ні — прокинувся Омелько, бачить — темно, тісно:
— Де ж це я?
А йому відповідають:
— Сумно й нудно, Омелечку! Нас у діжку засмолили, кинули в синє море.
— А ти хто?
— Я — Мар’я-царівна.
Омелько каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — вітри буйні, викотіть діжку на сухий берег, на жовтий пісок…
Вітри буйні подули. Море збурилося, діжку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Мар’я-царівна вийшли з неї.
— Омелечку, де ж ми будемо жити? Збудуй хоч якусь хатину.
— А мені ліньки…
Тут вона стала його ще більше просити, він і каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — збудуйся, кам’яний палац із золотим дахом…
Щойно він сказав — з’явився кам’яний палац із золотим дахом. Навколо зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають. Мар’я-царівна з Омельком зайшли до палацу, сіли біля віконця.
— Омелечку, а чи не можна тобі красенем стати?
Омелько недовго думав:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — стати мені добрим молодцем, писаним красенем…
І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А саме тоді їхав цар на полювання й бачить — стоїть палац, де раніше нічого не було.
— Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?
І послав дізнатись-розпитати, хто такі. Посли побігли, стали під вікном, питають.
Омелько їм відповідає:
— Запросіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.
Цар приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й не надивується:
— Хто ж ти такий, добрий молодче?
— А пам’ятаєте дурника Омелька — як приїжджав до вас на печі, а ви веліли його зі своєю дочкою в діжку засмолити, в море кинути? Я — той самий Омелько. Захочу — все твоє царство спалю і зруйную.
Цар дуже злякався, почав пробачення просити:
— Одружися з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки не вбивай мене!
Тут влаштували бенкет пишний. Омелько одружився з Мар’єю-царівною і став правити царством.
От і казці кінець, а хто слухав — молодець.