Слуга з Добромиля

Спас, близько 1294 року

Невдовзі ми виїхали на рівну дорогу, що вела вздовж великої ріки. Я ще не бачив такої широкої дороги. По ній могли їхати поруч три вози. Вона вся була попорена слідами від коліс, але зараз цілком порожня. Над рікою сивими пасмами стелився туман, а гори були в імлі.Тепер я міг краще роздивитися лице свого супутника й повелителя від імені Купця з Добромиля. Він був зовсім юний, однак виглядав на хворого. Очі позападалися й були червоні, а уста запеклися. Коли зненацька зійшло сонце і вдарило просто в очі сліпуче світло, він здригнувся і насунув на чоло каптур.

— Кляте сонце! — пробурмотів він і так різко повернув конем, що я ледве не звалився..

Мені, навпаки, стало добре, бо сонце почало мене зігрівати. Я веселіше подивився довкола й побачив справа високу гору, на яку падало проміння вранішнього сонця, а на самій верхівці дерев’яні зруби з вежами, що здавались золотими. Це було так гарно, що я не міг відвести очей.

— Що це?

— Княжий замок, — процідив крізь зуби хлопець. — Ото буде лихо, як нас помітить сторожа! Як ти думаєш, звідти долетить до нас стріла?

Я прикинув на око й поважно відповів:

— Не долетить.

— Береженого Бог береже, — буркнув він. — Ліпше нам з’їхати з дороги і сховатися в лозах.

Ми спішилися і рушили вздовж берега… Вода дуже шуміла, бо ріка була не лише великою, а й бистрою. І так понад воду ми дійшли до якогось села, що простяглось вздовж берега наче змія. Ніде не видно було ані душі.Перша хата, що стояла на початку села, і виявилась тим місцем, до якого ми їхали всеньку ніч. Я був прикро розчарований. Хата була дуже стара, пошарпана й дивом трималася купи. А на драній стрісі сиділа ворона. Ця хата була ще гіршою, ніж та, в якій я жив. Хлопець прив’язав коня до кілка, що стримів ніби сам по собі віддалік, вкрив коня попоною, яку витяг з торби, а саму торбу взяв у руки, притиснувши до грудей.

— А тепер слухай мене, малий вилупку! — сказав він. — Не смій розтуляти писка, бо в цій хаті живе великий ворожбит, старший над усіма. Будь гречним і покірним, бо, як ти йому не сподобаєшся…

Я кивнув, бо виглядав молодець дуже перестрашеним. Ми стали перед вікном. Так, видно, було заведено у ворожбитів: чекати, доки тебе не покличуть. Щоб зняти напруженість моменту, я задивився на гору, де був княжий замок. Найстарший у краю князь живе на горі в золотому теремі, а найстарший серед ворожбитів мешкає у старезній халупі.Невже князь боїться того ворожбита? Певно, слуга купця вирішив мене просто налякати. Нарешті двері отворились і звідти вийшов невисокий чоловік з довгим сивим волоссям.

— Чого стоїте, діти? — спитав він. — Не бійтесь, я вас не з’їм!

Хлопця образило це звертання. Він аж прикусив губу. А я ні, бо то була правда. Ми вклонились і пішли до хати. Ворона шугнула поперед нас і коли ми увійшли, вже вмощувалася на печі.Молодець спершу обережно поклав на лаву торбу, а потім уже сів, поклавши на свою ношу руку. Видно, віз там щось дуже коштовне.

— То як тебе звати, синку? — спитав мене ворожбит, бо, либонь, знав мого попутника.

— Позичений, а від цієї весни — Позичений Сівач.

Старий зайшовся від сміху:

— Отак і охрестили тебе?

— Я не пам’ятаю, чи мене хрестили.

— Ну, звісно, не пам’ятаєш, пуцьверінку!

Старий помовчав, не звертаючи жодної уваги на мого провожатого, котрий у своїй чорній одежі з каптуром нагадував ворону, а тоді спитав прямо:

— А що ти вмієш?

— Сіяти, — бовкнув я першим ділом і похвалився: Після мене птахи із землі зерно не вибирають.

Я подивився трохи з острахом на ворону, ану ж це їй не сподобається.

— А хмари вмієш розганяти?

Я здивувався:

— Чим?

— Словом, небоже, словом! Щоб дощу не було чи граду. Умієш?

— Ні.

— А я вмію, хоч не рожденний, а роблений опир.

І ворожбит начебто втратив до мене цікавість. Обернувся до молодця:

— Ну, що скажеш?

— Мій пан велів його привезти до тебе.

— Нащо мені сей хлопець? Чим я буду його годувати? Та й підросте, заберуть від мене. Якби він був калікою, то послав би його на жебри.

— Ну, се не важко! — вищирив зуби, як кінь, бісів слуга. — Я вам можу зробити з нього каліку.

Я весь похолов. За що він мене так ненавидить?

— Ти що, дурню, не знаєш наших законів? — розсердився не на жарт ворожбит. — Щось ти приховуєш…Ану, дивись мені в очі! Як звешся, бо я забув?

— Лука.

— Кілько літ маєш?

— Сімнадцять.

— Твій пан зробив тебе опирем силою, чи ти сам схотів?

— Сам.

— А давно?

— Позавчора.

Тут хлопець гримнувся на коліна і сльози градом покотилися з його очей:

— Благаю вас, поможіть! Порятуйте його!

— О, плаче! Який з тебе опир? Хіба опирі плачуть? Давай сюди торбу, я сам спитаю твого господаря, що сталось. Хіба не казав я йому, що опиреві статки ні до чого? У мене, бач, нічого нема…

Лука вийняв з торби ще одну, з полотна, спід якої був вимащений чимось іржавим. Далі спідлоба зиркнув на мене:

— Нехай він вийде!

— Хочеш вийти? — спитав мене ворожбит.

— Ні.

— Се мені подобається!

Хлопець тремтячими руками витяг з торби щось кругле, завинене в червону шмату, й поставив цей предмет на столі.Я вже здогадався по запаху, чого слід чекати, однак не думав, що відрізана людська голова виглядає так гидко. Я аж зажмурився.

— Вуйку! — сказав Лука благально. — зробіть щось!

— Що?

— Не знаю. Але мій пан не повинен вмерти!

«Та він уже вмер! — здивувався я і в голові у мене застукали мовби молоточки: Се ж він, Купець з Добромиля!»

— А де його тіло?

— Згоріло. Та я найду вам тіло!

— Тю, дурний! — сплюнув ворожбит. — Та ж сам кажеш, що згоріло!

- Я знайду свіже, тепле! І ви приставите до нього голову.

- Се він тебе просив?

- Ні, він казав привезти вам оцього. Позиченого….Можете самого його спитати…

Я знову зажмурився, подумавши, що це мені сниться.

- Слухай, ти! — почув я голос старого, що звертався ніби до глухого. — Пощо ти мені послав убійника?

- Ні, вуйку, я не убійник!

- Я не тебе питаю, смаркачу!

Озвався чужий голос:

— Як постелиш, так і виспишся, дорогенький! Се — твоя погибель. Я хотів лиш, щоб ви подивились один одному в очі.Ти й так уже зажився на світі, а за вчинені мені збитки маєш оцю розплату!

— От і добре! — ляснув себе руками по стегнах ворожбит. — Хоч раз правду сказав! Може скажеш мені, чи є життя поза гробом? Се мене більше цікавить.

- Є, та не для нас. Шкода, що я не нажився…

— Мало триста літ?

— Мало, ой, мало…

— Ти все був захланний. Я міг би тобі пришити жіноче тіло. Тутка, в Бусовиськах вмерла учора одна молодиця, що я до неї ходив…Файна молодиця!

— Не смій! — вереснула голова. — Забери з хати ворону, бо ще очі мені виклює!

— Вона вільна птиця: що хоче, то робить. Я б пошукав тобі тіло до твоєї дурної голови, якби ти не зробив опирем свого слугу. Тобі не вільно було того робити. Ти порушив Закон. Того хлопця мали вбити через десять літ татари, як заручника, а тепер волинські віддадуть сей край ляхам, бо вигубили усіх достойних галицьких та перемиських мужів.І ти їм у цьому помагав задля розкошів і соляних копалень. Якщо сей отрок — моя смерть, то вона буде легкою. А ти не матимеш ніколи життя позагробового!

— Він сам хотів стати опирем! Ти що, не чув? Розбишаки напали, а той дурень не здогадався прихопити ще й тіло. Що ж буде тепер зі мною!

— Зараз увидиш!

Ворожбит вхопив голову мерця за чуприну й вибіг з нею із хати. У першу мить Лука розгубився, а потім закричав й кинувся навздогін Я за ним. Не знаю, як це вдалося зробити, але ворожбит був уже на вершку високого пагорба, наче перенісся туди у повітрі.Я бачив, як він розмахнувся і кинув голову в ріку. Лука дико заверещав і чимдуж побіг туди. Та раптом усе вкрив густий жовтий туман. Може, то мені привиділось, може, було насправді, але після того, як побачив, що відрізана людська голова говорить, то вже нічому не дивувався. Я сів на ганку. На плече мені сіла ворона і почала перебирати дзьобом волосся, дарма, що я був Сівачем.

Із туману з’явилась голова ворожбита, а далі виплив він сам. Я чекав, що так само з’явиться Лука, та кінський тупіт, що віддалявся за завісою туману, сказав мені, куди дівся ворог не ворог, але й не приятель.

Старий став наді мною і я мимоволі втягнув голову в плечі.Він видався мені велетнем.

— То що я маю з тобою робити? Взяти до себе за учня? Ні, у мене є син на селі, і йому я передам усе, що знаю. Мусиш шукати свою долю сам.

Еге ж, якби я знав, що мені робити! Був я голодний, змерз, і всі мої надії, що я житиму колись в Добромилі, розвіялись. А вертатись до господарів після того, як Лука спалив оборіг, а, можливо, і їхню хату, я не міг. Я зачаїв подих, бо мені стало по справжньому страшно в отому непрозорому світі, засланому жовтим туманом, де миготіли дрібні золоті іскорки. Хтозна, де шукати ту Долю і як я її впізнаю.

— Добре, — почухав потилицю ворожбит, — я чоловік бідний, тому продам тебе, або, як ти кажеш, позичу на вічне віддавання. Ходімо зо мною!

Я охоче підвівся. Моя душа тільки й чекала, щоб на ній щось написали. Я не обурився, що моїм життям розпоряджається чужий чоловік, бо я не мав нікого рідного, а в цьому світі, щоб вижити, не можна лишатися самому. В ньому тоді було мало їжі, мало будинків, що давали притулок, і, як я вже відчув, зовсім мало тепла.

Я чомусь сподівався, що ворожбит мене відведе на гору, до княжого замку, але, видно, він вважав це не дуже підходящим місцем, й привів до сусіднього села Спас, в монастир Преображення, де князь Лев будував кам’яну церкву. Ченці не знали, хто я такий, а ворожбит попередив: «Як скажеш, що твій господар Купець з Добромиля, тобі так само відріжуть голову.»

Я, дурний, повірив, бо люди страх як не люблять опирів та їхніх слуг. Ченці прийняли мене привітно, як сироту, й обіцяли приглядатися до мене, а потім, можливо, приймуть за послушника, як буде на те воля Божа. Із ворожбитом поводилися, як з приятелем, мабуть, не знали, що він опир. Мали того дня добрий гумор. Тішилися гарною погодою і тим, що сам князь будує для них храм, який не згорить у вогні, а незабаром тут оселиться єпископ, що є великою честю для монастиря. Ще тільки стіни були зведені на мій зріст, а вони вже мріяли, як у церкві буде правитися. Чулися свобідно, бо були під опікою Замку на горі, і я міг втішатися щодня видом гарних високих стін, що ще не встигли потемніти від часу. В мене з’явилась ілюзія, ніби зараз увесь світ тішиться миром і спокоєм, відколи з нього щезли Лука й ворожбит.І та страшна голова, що належала Купцю з Добромиля. Усе вклалося в просту схему: купець позичив мене ворожбиту, а той — ченцям. Пізніше я довідався, що на дворище добромильського купця напала ватага розбійників, які нічого не відали про те, що він опир, і в сутичці відсікли голову господарю, котрий обороняв своє добро, а потім підпалили дім. Лука, який на той час був в іншрму місці, не зміг винести з вогню і голову, й тіло, вибравши те, що було легшим. Цей Лука був трохи схибнутий, бо нащо було виносити голову, яка нічого не варта без тіла? Ця страшна синя голова мені не раз снилась, але зараз я тішився, що маю якесь місце і що ченці жаліють мене, сироту. Вони відвели мене на кухню, дали миску молока й кусень хліба, а потім один з них повів на будову, де працювали муляри, показати майбутній храм Преображення.

У ті часи люди не дбали про те, щоб забезпечити собі добру старість. Рідко хто доживав до неї Як не війна, то голод, як не голод, то моровиця пожирали людей. Доживав то старості той, хто був дуже високо, оточив себе стінами на неприступній горі, дивлячись з вершини, як орел, на сей світ, що був схожий на людський мурашник. Ставав невразливим до їхніх укусів. Я теж хотів би жити на недоступній вершині й годинами дивився на гори, вишукуючи найбільш придатну для мене.

Я недовго пробув у тому монастирі, але потім жив і в інших. Як ви, здогадуєтесь, пане докторе, я не надавався до того, щоб накопичувати добрі вчинки, а тоді виміняти їх на вічне блаженство. Це не було моєю ціллю. Але в монастирях мені подобались обмеження, регламент, впорядкованість, можливість побути на самоті.Я ще не міг знати у свої 8 чи 9 літ, що переживу і цей замок, спершу дерев’яний, а потім мурований, коли монастир і церкву, що будувалась на моїх очах, зрівняють із землею. І це не стане моїм тріумфом, а тихою печаллю.

Невдовзі почались дощі, і треба було думати про те, як перезимувати. Радість ченців потьмяніла, бо через бездоріжжя ніхто з поважних осіб їх не провідував, і настала тиша, в яку закралось лінивство. Дерева скинули із себе все листя, віддали себе на поталу холоду. Коли нічим не володієш, то можеш більше уваги приділити собі. Я прислухався до розмов, як духовних, т ак і світських, що допомогло дещо пізнати життя, до якого я наразі не мав ще стосунку. Але думав: а що я буду робити, коли на монастир нападуть татари? Куди я втечу взимку? Я вважав, що мені треба більше довідатися про той люд, який палить церкви і хати, витоптує посіви і ні за що убиває людей. Чи це народ, чи ватага розбійників, схожа на тих, що пограбували двір Купця з Добромиля і відтяли йому голову? Такі самі речі, як про татар, розповідали про князів волинських, переяславських, ляхів, угрів та волохів: усі вони грабували храми, вбивали людей і брали їх у полон.І навіть зовні, казали пошепки деякі сміливіші брати, виглядали всі однаково. Бо я питав ченців: а як я впізнаю татарина, коли зустріну десь на дорозі? А так, відповідали мені, хто лихий, той і татарин.

Я довідався також, що церкви мурують з каменю не для того, щоб вони стояли довго, а щоб сховатись там, якщо нападуть татари. Перше все будували з дерева: і монастирі, і церкви, та коли настало Велике Сум’яття на галицькій та перемиській землі, багатші громади й монастирі почали будувати так, як у Києві й Чернігові: великі храми з окутими дверима, що їх не можна було ні розбити, ні спалити.І ще я взнав, що у горах боронитися легше. Горяни зрушували каміння і воно котилося, змітаючи на шляху вороже військо. Або заманювали ворогів у пастку. Тому татари не часто нападали на наші землі. А якби прийшли сюди, то настав би кінець світа, бо князь Лев Данилович мав з ними не то мир, не то тимчасове перемир’я. Дивна то була війна. Не було в ній правди ані з одного, ані з другого боку, бо, якби була правда, то ченці б не відводили очей і не перешіптувались би по кутках. Зрозумів я одне, якщо на тебе нападають, мусиш боронитись. Але я б не хотів стати таким, як татари. То не була моя доля. Я ще її не знайшов, але шукав, не відаючи, що доля сама мене шукає.

Гріх було нарікати: мені було добре в тому монастирі, хоч я був навіть не послушником, а звичайним служкою. Та в моєму житті непомітно й поволі все змінювалось. По-перше, я здобув собі нове ім’я. З попереднього всі сміялись, хоч Позичений Сівач відповідав моїй тодішній суті.Ім’я давало про мене досить вичерпну інформацію, і я не мусив розтуляти зайвий раз рота. Але ченці воліли, аби я мав якесь християнське ім’я, себто Ім’я святого, хоча потім, ящо я прийму постриг, доведеться і його змінити. Мене переконали слова одного ченця, хоч і не дуже вченого: «Чуєш, хлопче, коли твоє життя змінюється, ти сам повинен змінитися. Нове життя — нове Ім’я». Я боявся хрещення, бо начувся тут різних жахливих розповідей про нечисту силу, опирів, відьом, лісових дівчат і русалок. Втім, і князі, і бояри, і простий люд, як у тому селі, де я жив досі, не раз шукали помочі у знахарів та ворожбитів, правда, лише за однієї умови: ті мали бути хрещеними. Це заспокоювало побожних клієнтів. Але я вже знав, що мій випадок набагато складніший. Мене переслідували спогади, мучили страшні сни, у яких я відбивався від відрізаної голови, котра вимагала позичити їй тіло. Врешті, мене охрестили, хоча й не знали, чи був я до того хрещений. І дозволили вибрати Ім’я. Я вподобав собі Ім’я Сильвестр, бо так звали того ченця, який дохідливо пояснив, що нове Ім’я потрібне людині, яка почала нове життя. Виявляється, життів багато, і для того, щоб перейти від одного до іншого, не конче вмирати. Такий був мій перший духовний досвід, досвід неписьменного хлопчика. Мені сподобалось також, що нове Ім’я означало «лісовий», бо я прийшов з лісу. Чернець Антоній, котрий мені це пояснив, виконував обов’язки писаря в монастирі й разом з двома ченцями переписував книги на коштовному пергаменті, бо друкарського верстата ще тоді не існувало, як і паперу.

Мене охрестили у старій дерев’яній церкві й нічого поганого не сталося ні мені, ні святій обителі. Якби я знав тоді історію своєї появи на світ, то мусив би у цьому признатися, бо Господь усе бачить і найбільше не терпить брехні. І міг би спалити іскрою Свого гніву. Не думаю, що Ворожбит і Купець з Добромиля знали про мене все, однак того, що вони знали, вистачило б, щоб замість хрещення водою я отримав хрещення вогнем.

Я вже мав історію, яку міг розповісти єпископу перемиському, котрий розв’язав дискусію між ченцями на тему:» Чи можна хрестити вдруге того, хто не знає, чи хрестили його взагалі?» Не думайте, що це так просто, навіть коли йдеться про безрідного вбогого дев’ятилітнього хлопчика. Єпископ лагідно випитав мою коротку історію. Я сказав, що мене знайшов на дорозі Купець з Добромиля і віддав на виховання простим людям на село. Потім його вбили розбійники, а мене його слуга привіз до монастиря, бо не було кому платити за моє перебування у тих господарів. Єпископ мав дихавицю і я не все розумів, що він питав мене, і це його дратувало. Як виявилося, їм треба було записати у книгу, що велася в монастирі, моїх батьків.

— Отже, ти Слуга з Добромиля, — задумливо мовив єпископ і в очах його промайнула якась іскра, видно, він дещо чув про Купця.

Хрещення принесло мені лише користь: я отримав нормальне Ім’я, сяку-таку біографію і доступ до святилища, де переписувались книги: я носив туди дрова, воду, і почав вчитися читати й писати. У тих краях не було жодної школи при монастирях. Бояри вчили своїх дітей при княжому дворі, а ченці були як не боярські діти, то священицькі, або купецькі.Потім я довідався, що мене записали як сина Купця з Добромиля, виключно завдяки доброті єпископа, бо, якби мене записали безрідним, то я поповнив би ряди монастирських холопів. Тому й дозволили мені вчитися. Ходили чутки, ніби князь Лев Данилович хоче влаштувати в нашому монастирі скрипторіум, і ліпше, аби там трудилися люди свої, що шанують і знають звичаї святої обителі. А щоб я не загордився, то до книжок мене пускали після того, як усе пороблю. Я ще й встигав дивитися на засніжений княжий замок і мріяв, що колись туди потраплю. Князь лише кілька раз на рік приїжджав до замку, однак, він був уже в похилих літах і обіцяв, що оселиться тут назовсім. Ясна річ, для монастиря се означало велику славу й добробут. Був час, коли я відчув себе щасливим, і літав мов на крилах, уявляючи собі майбутнє життя переписувача книг, бо то був найкращий спосіб пізнати книгу, вимальовуючи буквицю за буквицею, й укладаючи слова…Оскільки я не розжився навіть на малесенький шматочок вичиненої телячої шкіри, що звалася харатья, то писав на снігу, котрий був ще білішим, або просто, розсипавши рівним шаром попіл, виводив паличкою буквиці.Якось я в пориві натхнення написав слово Бог на снігу коло дровітні.Тут надійшов отець — настоятель й застав мене, коли я милувався чудовим творінням своїх рук. Він чомусь дуже розлютився і став лупцювати мене по голові, повторюючи:

— Не поминай Ім’я Боже всує!

Бив мене, а сам не знав, що йому робити зі словом., затоптати не міг, але й лишати отак на снігу також. Він задер голову до неба, наче благав сонце виглянути у розтопити сніг в тому місці.Пізніше я повернувся туди й долонею стер слово «Бог».Нічого не сталося. Я написав слово біс, і так само його витер.І знову нічого не трапилось. Тільки настоятель з тих пір мене почав ненавидіти.І до весни я вже майже був упевнений, що не залишусь в монастирі,бо ненависть настоятеля зробила моє життя нестерпним. Він знайде спосіб мене позбутись. І от я знову був позичений.

Трапилось це так. Весною князь повелів копати хід з-під церкви на Замкову гору, що всіх дуже врадувало, бо підтверджувало намір Лева Даниловича доживати віку в замку і, прийнявши постриг перед смертю, упокоїтись в крипті майбутннього храму Преображення, а ченці в разі колотнечі могли сховатись у фортеці. Звісно, князь надав поміч, і в монастир знову нагадував жвавий бджолиний вулик. Поспішали, працювали з ранку до ночі: вимуровували церкву, а вночі під нею трудились копачі. Я тішився, бо той підземний хід був теж призначений для мене: полегшував мій шлях на гору. Мені не вдалось досі побувати в замку. Я здогадувався, що ченці не хотіли, аби я впав там у око дворецькому й не став на нову службу.

Для підземної роботи найняли копачів із Бусовиськ, де хлопи були сильні, як ведмеді. Про людей з того села казали, ніби вони з яєць — зносків годували дідьків і продавали на стороні.Вони викопали добрий кусень до підніжжя Замкової гори і почалася найтяжча робота: більше доводилось бити камінь, ніж рити землю. Я приходив дивитися на копачів, бо вони були звідти, звідки й Ворожбит, котрий геть не давався чути. Проте я не насмілився їх розпитати. Але недарма то був ворожбит та ще й опир, щоб про мене забути. Прийшов до мене увісні й сказав:

— Хтів би я тебе позбутися, щоб не стримів мені скалкою в оці. Гадаєш, я не знаю, що се місце не для тебе? Ти хочеш жити на горі, а не в темній келії.Слухай мене, Позичений Сівачу! Через два дні під землею почнуть коїтися дивні речі, незрозумілі й страшні, і лишень ти можеш зарадити лихові.Звідти відкриється тобі дорога на Гору, раніше, аніж мало статися. Чекай, доки тебе покличуть…

Був у такій самій чорній киреї, як у Лука. Може, той її згубив, утікаючи від Ворожбита. А потім подумав, що у сні Ворожбит міг з’явитися в якій завгодно одежі.Та одежа одежею, але я ні хвилі не сумнівався, що станеться так, як він сказав, і принишк як миша в норі.Насправді я не хотів жити на Горі. Просто походити, подивитися, як живуть князь і бояри, вилізти на всі чотири вежі й оглянути тутешні краєвиди, а потім повернутись і стати переписувачем книг. Я ж був наляканий жахіттями, що почались тоді, як Лука підпалив оборіг, а потім став свідком розмови між Ворожбитом та відрубаною головою. Усе це нагадує якусь казку, правда, пане докторе? Але у ті часи духів було легше побачити. То вже потім їх порозганяли й переконали люд, ніби у цьому світі має право існувати лише матеріальне.

Через два дні, вранці, копачів прийшли змінити інші, й застали під землею страшну картину: четверо мертвих. Кожен з них наклав на себе руки в певний спосіб. Мене туди не впустили, а коли винесли тіла на гору, то я побачив, що один вдавився каменем, запхавши його в горло; другий настромився на держак лопати:; третій повісився на гаку, що на ньому вішали ліхтарку, а четвертий перерізав собі жили. Тепер я думаю, що Ворожбит мусив мати тут свій інтерес: хтось не догодив йому в Бусовиськах. Офіційна версія була такою: копачі збудили у глибині гори злого духа, і той змусив нещасних накласти на себе руки, бо він має доступ до серця, підточеного гріхом, і не зовсім чистого сумління. Як би вчинили побожні й мислячі люди? Найперше вони б засипали те прокляте місце землею, щоб не турбувати більше духа гори, у володіння якого влізли без дозволу, а за самогубців довго молилися б. Але вони не зробили того, бо то не була їхня воля — копати хід у горі, а княжа.І їм уже снилась славна на всю землю Перемиську обитель. Слава — це ще й багатство і найперше, убезпечення від голоду, що потинав у ті часи не лише смердів, холопів, а й ченців у бідних монастирях. Мусили догоджати вельможним і багатим мирянам. Я їх не виную за це: не всі ченці можуть орудувати мечем і стріляти з лука, а декому це й противно. Зрештою, не для того вони покинули цей суєтний і небезпечний світ, щоб чинити всупереч Євангелію.

Отож, ченці були дуже налякані і шептались межи собою, що копачі знайшли вхід до пекла і не змогли винести жахливого видовища геєнни огненної, в якій мучились також їхні кревні. Та найгіршим вважали вони те, що трагедію не вдасться приховати, бо, як на те, у монастирі гостювало двоє братів з Лаврівського монастиря святого Онуфрія, що перебував під постійною опікою князів Галицьких та Волинських, оскільки зберігав дорогоцінні мощі свого патрона. Коли б не рознесли вони, лаврівські брати, звістку, буцімто злий дух покарав спасівських ченчиків за гординю. Так воно й було, тільки не ченці впали у гріх, а Ворожбит з Бусовиськ, який вирішив втягнути мене, малолітнього отрока, у сю недитячу, а й навіть надлюдську, справу.

І я мав тепер чекати. Ченці забили діру дошками, покропили все, що можна, святою водою, й відправили молебень. Копачі приходили кожен день на монастирське подвір’я і чогось чекали. Як я зрозумів, вони смерті боялися більше, ніж нечистої сили. Та тільки надходив вечір, із підземелля чулись підозрілі звуки, схожі на стогони й крики, і звідти йшов сморід, ніби там щось здохло. Серед ченців знайшлись і такі, що хотіли піти на прю з нечистю, віддати навіть життя, однак настоятель заборонив їм це. Певно, розумів, що перед пекельними духами не встоять ні хрест, ні звичайна молитва проти дрібних бісів, і через те відважні ченці можуть бути скомпрометовані.Тут треба когось, хто має подібний досвід. Три ночі в монастирі не спали, бо земля під ним двигтіла і страшенний сморід заповнював келії.Нарешті ченці взяли справу у свої руки і заявили, що підуть світ за очі, якщо отець- настоятель не вживе рішучих заходів. Треба, сказали вони, взнати, що хоче від них той злий дух, може, вдасться з ним про щось домовитись.

Отже, все розвивалося за планом, накресленим Ворожбитом. Смішно, але я нетерпляче чекав завершення цієї справи. Мені було цікаво, кого виставив проти мене найсильніший опир Перемиської землі. Я не мав страху, бо не був мудрим. Проте й не був настільки дурним, аби лізти поперед батька в пекло. Настав день, коли з дозволу настоятеля двоє ченців пішли до Ворожбита.

— Хочу видіти старшого між вами! — сказав їм опир. — Бо ви по дорозі назад погубите слова, що я вам скажу, а в такій поважній справі се річ немислима.

Мусили бідаки вертатися. Отець- настоятель дуже розізлився, бо чувся великою персоною в монастирі, та ченці йому натякнули про гординю і він пішов. Правда, аж на другий день, коли усім увірвався терпець. Слова, що Ворожбит нібито казав настоятелю, згодом отець Антоній записав до монастирської хроніки: «Знаю, отче, що копачі потривожили землю, збудили в ній таку велику силу, що супроти неї сам я нічого не вдію. То й дивно, чого ви звернулись до мене, маючи у себе в святій обителі чудовного отрока з ангельським голосом. Той безгрішний отрок зарадить вашій біді.»

— А як його звати? — спитав настоятель, хоча крім мене в монастирі не було жодних отроків.

— Не знаю, — пустив туману хитрий опир. — Має за лівим вухом родимку, знак, що свідчить про Божу ласку.

Отак я ледь не став святим….

— Ага, мало не забув! Вберіть його в білу сорочку, але без пояска.І дайте свічку з церкви.

Я знав, що це все витівки Ворожбита, однак, що йому заважало мене позбутись? Ніколи не забуду, як він кинув у ріку голову мого нещасного господаря, всеодно, що втопив. Той же не мав ні рук, ні ніг, щоб виплисти!

Не чекаючи смерку, мене відвели до ями, відідрали дошки, а потім прибили знову, щоб я не втік. Я мав у рукаві сховану сопілку, на якій вчився грати, заховавшись у лісі, бо хто б мені дозволив це в монастирі.Ці здорові дядьки кинули мене на поталу нечистій силі без найменших докорів сумління, а тепер розчулено хитали головами, мовлячи, що я схожий на ангела. Якби я був трохи старший, то втік би раніше, щоб не стати іграшкою в руках опира. Коли я опинився у ямі, то зрозумів, що надто мало знаю людські звичаї. Завжди в жертву приносили дітей і молодих гарних дівчат, і нема чого дивуватись нечулості простих марновірних ченців.І нема нічого такого, щоб змусило накласти мене на себе руки. Страшнішого, ніж бесідуюча відрубана голова, напевно, я там не побачу. До того ж сморід десь пропав, і я мав кілька грубих свічок. Якщо ж з’явиться якийсь підземний дикий звір, то зі звірятами я завжди ладнав. Лишалася смерть від людської руки, але ж я був не просто людиною: мав дві душі, хоч відчував у собі тільки одну, бо ці дві душі перебували у злагоді. Коли я дійшов до кінця тунелю, то цілком заспокоївся. Тунель перегороджувала стіна з глини, у якій стирчало коріння і досить великі камені. Якби не висохла кров, розбризкана повсюди, та її неприємний запах, тут було б навіть затишно. Хід йшов плавно догори. Я зійшов нижче, сів на купу каміння, яке не встигли винести, встромив збоку свічку, й став думати, що буду робити, коли звідси вийду. Ясна річ, що тут не зможу залишитись, бо кожен на мене буде показувати пальцем. А там, на горі? Того взагалі не міг собі уявити.

Мабуть, я заснув у тиші й спокої, як заснули ті копачі, і коли вони були безборонні, з’явився спів, тужний і розпачливий. Він підіймався то вгору, то різко падав у безодню і там уривався. Він ходив кругами, виписуючи борозни на серціц, доки не розтинав його надвоє,або стискав горло так, що починалася задуха…Я побачив смерть першого копача, котрий звався Микита. Жало змія вп’ялося йому в серце — Жаль. Не захотів він жити без дівчини, котра віддалася за іншого. Побачив перед собою стіну, яку не зміг би звалити.

Тоді смерть прийшла до другого копача, Петра, в образі Страху, і боявся він мук пекельних, бо, побажавши переступити межу людського знання, потоптав свій хрест, аби міг знаходити скарби у землі.

І до третього копача на ймення Іван приступила смерть у вигляді Туги: тужив він за волею, а мусив годувати дрібних дітей брата, котрого забили на війні.

Нарешті смерть, чорна Заздрість, знайшла четвертого копача, Ждана. Не завидів він багатим і вельможним, лише сусідові, побожному й доброму чоловіку, котрого всі любили.

Ці рани заболіли так, що не могли їх стерпіти. А чотири смерті в образі Жалю, Страху, Туги та Заздрості злились в одну й кинулись на мене, отрока, щоб зжерти. Я цього не сподівався, та й були вони невидимі, я лиш відчував їх у звуках, які тисли мені на серце. Вони вказували на мертвих копачів: «Дивися, що тебе чекає, коли ти виростеш! Чи не ліпше віддати нам свою людську душу, що її ніхто не цінує, а собі лишити ту, ліпшу, якій невідомі ні страх, ні туга, ні жаль, і вона не завидує, а їй лиш завидують?» Та я не міг їх розділити, і не встиг спізнати, бо був ще зовсім малий. Я подумав, якщо ті голодні смерті вирвуться з підземелля, то всі ченці накладуть на себе руки, хай не всі, але багато, що вважається великим гріхом. «Ні, то не гріх, — виспівувала мені Смерть, — то солодкий сон, то полегкість. Ти мусиш се знати і дати нам трохи своєї сили, щоб зробити людей щасливими». Свічка впала й погасла, а я не мав огню. І сидів у темряві, пронизаній невимовним розпачем. «Хіба, — подумав я., - у світі мало інших смертей? Люди вмирають з голоду, косить їх моровиця, убивають на війні, а проте, як хтось просить собі смерті, вона не приходить на їхній поклик. Вона — завжди несподівана. І в Біблії сказано: ніхто не знає, ні дня, ні години». Я не боявся тих смертей, однак вони не давали мені спокою, вишукуючи, як до мене дістатися. Проте, вони були вже знесилені.І тут я подумав: «То ж Ворожбит, а не Смерть.То він придумав усе, бо хотів погубити чотири людські душі, які ще могли б спастися. Але навіщо?» Ні, того я не міг зрозуміти, ні тоді, ні зараз: заради чого гублять людські душі.

Я вийняв сопілку й заграв тієї співанки, якої вколисував себе на оборозі. Може, смерті заснуть. Але більше, аби перебити ті нелюдські тужливі звуки. Я ще не скінчив грати, як вже сон склепив мені повіки.І разом зі мною поснули жаль, туга, страх і заздрість. Вони самі по собі, і я — сам Я спав у землі як в могилі й прокинувся від лютого голоду. Пішов до виходу і побачив світло, що пробивалось крізь дошки. Дякувати Богу, настав день. Я почав стукати, далі кричати, але ніхто не йшов. Дошки я не міг відірвати. Дивно, що виходу ніхто не пильнував. Певно, думали, що я не вернуся живим. Кругом панувала тиша. Не чути було цюкання сокир, криків мулярів. Я кричав, доки не захрип. Церква ще не мала даху, тому я бачив крізь дошки синє весняне небо, нерухоме, бо на ньому не видно було жодної хмаринки.

Раптом я почув стукіт кінських копит. Хтось в’їжджав до монастиря. Чи не князь Лев Данилович, почувши про напасть, вирішив прогнати нечисту силу освяченою зброєю, як Юрій-змієборець? То виявились люди із Замку, котрі запримітили щось дивне і нічого не знали про затію ченців, у якій я, вбогий служка, мав зіграти головну роль. Я щосили закричав.

— Дякувати Богу, тут хтось є! — почув я радісний голос стражника.

Що ж виявилось? Стражники помітили з гори, що вже два дні монастир не подає жодних ознак життя. Не курився дим, не видно було людей. Коли вони приїхали сьогодні в полудень, ченці спали у келіях, муляри на сіні, худоба в стайні, бджоли у вуликах.

— Гей, хлопче, хто тебе тут закрив? — дивувалися княжі вої, відідравши важкі дубові дошки.

Я мружив очі від світла, посміхався. У хроніці монастиря було записано, ніби злий дух приспав ченців на два дні, але ніхто не знав, що те зробив дев’ятилітній отрок без жодного злого наміру. Спершу мені не повірили, що все скінчилося, і я, махнувши рукою, подибав на закляклих ногах на кухню, де з’їв усе, що тільки знайшлося. А потім запхався в куток, за піч, щоб мене ніхто не чіпав. Добре обміркувавши ситуацію, я вислизнув непоміченим поза дровітню. Спершу я хотів побачити Ворожбита, та на місці його хижки чорніло згарище і попіл ще був теплий. Я не хотів йти слідом за ним, хоча й не знав, у який бік він пішов. Добре, якщо той клятий опир щезне назавжди з мого життя. Я не хотів вертатись до монастиря, де загинули страшною смертю четверо копачів з Бусовиськ, пішовши до пекла на вічні муки. У світ, куди йшли всі подорожні, мені було ще зарано, хоча у ньому був Добромиль, єдине місце, де я міг би кимось стати. Я все ще належав Купцеві з Добромиля, бо він лише позичив мене, хай на вічне віддавання, і кості його лежали в Добромилі, а голова на дні великої ріки. Він був і там, і тут.

А в моїй голові, яка міцно сиділа на шиї, хоч схилена до землі, застрягла мелодія, що я чув тієї незабутньої ночі, під землею, майже в могилі.Мені хотілось втекти з нею, якнайдалі, щоб ніхто не видобув її з мене.Із легким жалем обернувся я на Замкову гору, залиту сонячним світлом, і пішов дорогою, готовий будь-якої миті пірнути в лози.

— То ви так і не бачили князя? — спитав Олексій Іванович.

Слуга з Добромиля посміхнувся:

— Побачив десь за півгодини. Побачив і остовпів, як ворона, приваблена блиском, коли мені назустріч виринули коні з пишними лицарями. Смарагдові,малинові, блакитні барви ударили по очах і я затулив їх рукавом, щоб не осліпнути. Таких яскравих і веселих барв в одежі я ніколи не бачив, тільки на Купці.Тому Добромиль уявлявся мені пишним, яскравим, і сяючим. Та й Замок притягував мене барвами влади і свободи, що аж співали. Моя колискова була ніжнорожева. Пісня смерті, що я взяв з собою, була кольору глини, жовто коричнева, але десь була ще й інша музика, до я кої я тягнувся — тріумфуюча мелодія життя, що вміщувала всі барви світу. У носі засвербіло від гострого звіриного духу, й у тому буйстві густих насичених кольорів я побачив двох великих істот, схожих на рись, білих з плямочками на короткому хутрі.Були вони стрункі з маленькими голівками. Це все нагадувало марево, яке пройде крізь мене, але звірі натягнули повідки, і від них віяло жаром нетерпіння. І від пишно виряджених бояр теж йшов дух заморських пахощів і доброго вина. Я одразу впізнав князя. Він виглядав дуже поважно: пишна, сивувата борода й масивне тіло.І він був у центрі всього.

— Ти хто? — спитав він різко, як чоловік, що звик наказувати.

І я відповів:

— Слуга з Добромиля.

— Хто ж твій пан?

— Купець з Добромиля.

Князь одразу спохмурнів. Рішучість і погорда старшого у нього змінилась розгубленістю. Це тривало лише мить, а далі він опанував себе, нахилився до мене й прошепотів:

— Слухай, якщо відповіси мені на два питання правдиво, може, я чимось тобі зараджу. Добре?

Я кивнув, а потім згадав, що треба виказати поштивість князю, і вклонився.

— Перше питання: як здоров’я твого господаря?

— Він не жиє, князю.

- І питання друге: ти хрещений?

— Так, князю, хрещений.! — і я перехрестився.

— Добре. Ти не збрехав. Поїдеш зі мною до замку?

— Поїду

Князь махнув рукою і молодий слуга, що їхав позаду, миттю опинився коло нього з тими чудовими звірятами й спустив їх з повідка. Вони підбігли до мене й почали обнюхувати. Кажуть, що хижим звірям не можна дивитись у очі.Та я завжди робив навпаки і вони дуже швидко прихилялись до мене. Наші погляди проникали дуже глибоко й ми начебто ставали братами, бо від того контакту одразу з’являлась довіра. Ті прекрасні істоти звались пардусами, тепер кажуть, гепарди, і з ними князі ходили на полювання, бо пардуси дуже швидко бігають. Привозили гепардів із далеких країв і дуже за них дбали. Подивившись одне одному в очі, ми вже пізнали одне одного. У бурштинових очах пардусів я прочитав несамовиту потребу в русі, а вони у моїх- захоплення їхньою красою і силою. вони одночасно притулились до мене, майже сягаючи мого плеча, і вигнули спини, щоб я їх погладив. Під моєю рукою напруження в їхніх м’язах ослабло.

— Нечувано! — загомоніли довкола княжі люди і з острахом відступили на крок.

— Ці звірі, - мовив князь, — дуже добре знають людей, і їх не можна надурити. Тих, хто їх боїться, вони зневажають.

У очах його прозирала цікавість, змішана з подивом. Що ж він скаже, коли дізнається, що я приспав цілий монастир? Як бачите, я теж колись був марнославний.

До Замку на горі я в’їхав на сивій кобилі, тримаючись за пояс слуги, від якого тхнуло часником.

Зрештою, їхати було недалеко.

Той час, що я провів на Замковій горі, ще на один крок віддалив мене від моєї долі.Спершу мене відправили на кухню, бо князь не дав жодних розпоряджень і одразу пішов спочивати з дороги. Їхав він аж зі Львова. А потім мусив вирішувати усі нагальні справи. Я загубився серед метушливої челяді, яка снувала всередині невеликої площі, обнесеної стінами з грубих колод. Мені ще не доводилось бачити стільки людей вкупі.

Десь під вечір прибув отець настоятель. Я саме стояв біля криниці, коли він побачив мене. Настоятель, котрий завжди ставився до мене зі стійкою неприязню, спочатку почервонів, потім побілів і, втягнувши голову в плечі, шмигнув до князівських покоїв. Я злякався, що він забере мене назад, бо ж нібито був монастирським служкою. А якщо не забере, то може князю наговорити чогось недоброго. Він був розумним чоловіком і міг пов’язати мій «подвиг» з Ворожбитом, здогадавшись, що то якась каверза. Та я змирився з тим, що може бути. Я ще мало спізнав зла, щоб думати про найгірше. Почав шукати собі місця, де можна було перебути першу ніч на Замковій горі так, щоб ближче до зоряного неба, і щоб мене одразу не знайшли. Зрештою, це залежало від того, хто мене шукатиме. Досить швидко стемніло і я пішов на запах пардусів, бо зі звірями чувся найбезпечніше. Обидва сиділи в мурованій прибудові з гратами. Залізти туди я не міг, тому ліг біля самих грат, загорнувшись в попону, яку взяв біля конюшні. Пардуси зачіпали мене лапами, дихали у вухо, лизали обличчя, муркотіли, одним словом, заважали. Та сон зморив мене.

Вранці я встав ще до того, як мене побачили коло клітки. Поклав попону на місце й пішов на кухню. Один добрий чоловік мене нарешті помітив і став розпитувати, хто я і звідки.

— Чому князь про мене забув? — журився я.

— Е, хлопче, наш князь нічого не забуває! Подивись на себе: що ти можеш для нього значити? Кудись він тебе опреділить: чи на конюшню чи на кухню, або й до покоїв. Спершу ніхто, навіть боярські сини, високо не злітає. Мусить показати, чого він вартий.

Він дав мені миску пшоняної каші з молоком, а сам вийшов. Мені сподобався цей старий чоловік, бо не дивився з острахом чи обридженням, як інші, й не задавав зайвих питань. Він дослужився до маленької комірки, що прилягала до теплої стіни. Були там тільки лежанка й лавка, і я подумав: от було б добре, якби ми жили удвох, якби він прийняв мене за сина. Знаєте, сироти люблять мріяти про родину.

Я ще не встиг доїсти каші, як старий прибіг до мене з оберемком якоїсь одежі, й нічого не кажучи потягнув мене до діжки з водою, щоб я вмився, і перебрався, бо князь згадав за мене.

— Видиш, що я казав? — повторював він, допомагаючи мені привести себе до ладу. — Сам князь велів, як тільки збудився, тебе привести!

Він перехрестив мене, шепнув на вухо, що князь любить смілих, втім, я знав це і без нього, а тоді віддав до рук похмурому й нетерплячому боярину, котрий повів мене до княжого терема.

Князь Лев Данилович видався мені не таким пишним, як тоді на дорозі, серед тьмяного весняного краєвиду. Був убраний в щось темне, рухи мав якісь мляві, а очі втомлені.Зате покій був прибраний коштовними килимами й свічниками. Мою увагу одразу привернув поставець з книжками. Я ще стільки не бачив книг. Князь одразу перейшов до справи:

— Ну, отроче, розкажи, що ти там увидів у підземеллі?

Я відповів безпечно:

— Чотири смерті, князю.

- І ти лишився живий? Як се тобі вдалося?

Він був перший, кому я розповідав про свою пригоду.

— Бо то не мої смерті були, князю, а хлопів з Бусовиськ: по одній на кожного. Своєї смерті я ще не знаю.

— Хіба ти можеш відгадувати чиюсь смерть?

— Не знаю, я ж не ворожбит.

— Але ж Ворожбит привів тебе до монастиря. Ти знаєш, що він згорів у себе в хаті?

— Еге ж, згорів! — не витримав я. — Такі не горять!

— Виджу ти знаєш більше, ніж я! Може, розкажеш?

— Ні.

— А чому? — здивовано підняв брови князь. — Що, то така страшна тайна?

Я опустив голову.

— А як тебе змусять?

— Витерплю.

— О, з тебе був би добрий вояка! Але нехай воюють ті, хто має простішу голову. Чи ти знаєш, хлопче, що таке бути слугою Купця з Добромиля? Не знаю, що досі тебе берегло в Спасівському монастирі…Ні, знаю вже! Твоя посмішка, від якої всередині в людини все перевертається від жалю. Але, якби я не нагодився вчора, тебе, небоже, злапали б, і перевірили, чи ти не малий опир. А, як відомо, з малого опиря виростає великий. Слухай, то правда, що опирі живуть вічно?

— Не знаю. Я не знаю ще, хто я, але не думаю, щоби був опирем.

— Чого так не думаєш?

— Мене опирі бояться.

— Отже, — зробив висновок князь, — ти мав би бути навіть сильніший за опирів. Цікаво….

— Я люблю читати. Вже трохи вмію., - сказав я трохи не до ладу.

Але князь пропустив це повз вуха. Можливо, тому, що кожен здатний навчитися читати, але приспати цілий монастир? Видно, отець настоятель розповів і про це, бо князь впер у мене свій пильний погляд і мовив:

— У монастирі тієї ночі чули ангельську музику, але потім виявилось, що це диявол вирішив благочестивих отців приспати, аби відвернути їх від молитов про спасіння невинного отрока Сильвестра.

— Зате чотири смерті заснули.

— Не богохульствуй! Ти сам чув сю музику?

— Я ж був під землею. Там уже нічого нема. Тільки хай не посилають туди більше копачів з Бусовиськ, бо вони нечисті.

— Ага, я дещо чув за це. Думаєш, легко знайти робучі руки, коли стільки років воюємо? Мій отець, князь і король Даниїл, сорок літ воював і я стільки ж…

— Нехай вої копають.

— Мої вої, якби вчули твої слова, то посікли би тебе на капусту, а проти мене збунтувались. То не їхнє ремесло — рити землю. Вони мають люд боронити. Так що забудь ці слова, чув? Я над сим поміркую. Ну, тепер покажи свої чари!

— Які чари?

— Ти хоч малий літами, але хитрий. Що це в тебе у рукаві?

— Сопілка.

— Ага. Ну, то заграй мені на сопілці.

Я, дурний дітвак, щоб він не мордував мене, заграв те, що вмів: свою колискову. Побачу, що князь почне дрімати, перестану. Та й жодних чарів я не знав. Проте князь навіть оком не кліпнув. Посміхнувся і сказав:

— Гарно. Нагадав ти мені час, коли я був невинний і чистий.

Тоді я зрозумів, що не всі засинають від моєї музики. Про ту, що чув у підземеллі,я боявся навіть згадувати. Хоч мені й кортіло її відтворити. Але для цього треба піти кудись далеко, де нема людей. А третя пісня ще мала прийти до мене. Вона мусила веселити серце. Я вірив, що така музика існує, як існують світло і темрява, жар і холод.

Хоч я й навіяв князю приємні спогади, він був трохи розчарований.І, перш, ніж відпустити мене, мав знайти для мене якесь місце серед своєї челяді, або прогнати, у що я не дуже вірив. Він гукнув стражника, котрий мав стояти за дверима, але ніхто не з’явився.

— Що таке? — здивувався князь. Гукнув голосніше. Знову нічого.

У мене з’явилось лихе передчуття.

— Піди подивися, де мої слуги!

Я виглянув за двері. Два велетні-охоронці сповзли на підлогу й солодко спали, правда, не випустили з рук мечів.

— Вони заснули, князю, — сказав я правду.

— Як заснули?!

Князь схопився зі свого пишного сідала й вискочив у сіни, і завмер від побаченого. Тоді побіг далі, а я за ним. Уся челядь, що прислуговувала йому в теремі, теж спала. Хто де. Якби не хропіння й щасливий вигляд кожного князівського слуги, можна було подумати, що вони мертві.Зате на подвір’ї все було гаразд. Люди були трохи млявими, однак кожен продовжував робити свою справу. Тоді ми з князем вернулись назад.

— Розбуди їх! — наказав він.

— Я не вмію.

— Розбуди!

Я поторсав стражника за плече, тоді смикнув за руків’я меча. Той щось пробурмотів, випустив меч, і перевернувся на другий бік. А князь затягнув мене всередину покою і почав мною трясти:

— Хто тебе навчив цього, вилупку? Ворожбит чи Купець з Добромиля?

Я видушив з себе:

— Я…сам придумав.

— Такого не придумаєш! — гаркнув князь. — Господи, помилуй! Та я цих горе-вояків пошлю чистити гній з-під корів і рити підземний хід. А якби зрада?

Видно, він дуже боявся зради, бо аж лице пополотніло.

— Вони не винні, - сказав я і, вирвавшись з його рук, відступив за стіл. — Вони скоро прокинуться, бо пісня була коротка.

— Я їх уб’ю! А тебе…Ти знаєш, що роблять з опирами?

— Я не опир! Не опир, не опир…

Від страху, що мені можуть відрубати голову, як Купцю з Добромиля, я заплакав.

Князь почав ходити довкола стола, а я намагався дістатися дверей. Очі в нього чомусь щохвилі мінялись. Спершу були сиві, потім зелені, а далі чорні як вугіль. Він думав. Можливо, не тільки про те, як вийти з цієї скандальної ситуації.Я не насмілився втекти. Від долі не втечеш. Раптом князь спинився й тихим голосом спитав:

— А ти міг би приспати ворожу рать? Тоді ми б усіх перебили.

Мені стало гидко. Я й слухав і читав Євангеліє, де сказано, що люди мають любити одне одного і «Не убий».Як же це убивати сплячих?!

І я відповів крізь сльози:

— Може, й зумів би, але не хочу! То не по-християнськи.

Та князь знову почув те, що його цікавило, проігнорувавши моє пояснення:

— Ти ж тепер мій слуга, чи забув? Що повелю, те й зробиш. Не бйся, матимеш усього вдосталь. Найперше я тобі сап’янці справлю…Хочеш сап’янці?

Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене. Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки. Але згадка про сап’янці відчинила вікно в моїй пам’яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап’янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.

Я похитав головою:

— Не хочу!

Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки. Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.

Князь підійшов ближче і я відступив крок назад

— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?

— Я вбивати не хочу.

— Але ж се таті, розбишаки, нехристи. Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють…Хіба тобі не жаль наших людей?

Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити. Проте я не відчував себі їхнім. У мені текла інша кров. Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх. Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем. Я не звільнився у нього зі служби. Тому сказав, хапаючись за соломинку:

— Я не можу бути нічиїм слугою, крім Купця з Добромиля.

Я думав, що він мене зараз приб’є за зухвальство, але князь, слід віддати йому належне, був гнучким політиком:

— Мені подобається така вірність померлому панові.Отець настоятель просив віддати тебе йому, ти ж чув. Але я не вчинив цього, сказавши йому, що ти врятував святу обитель від безчестя, ким би не був. Поживи тут, а я подумаю, чим тобі зайнятися, щоб не їв дармо хліб. Віддай мені сопілку…Щоб це більше не повторилось.

Мені трохи було шкода своєї сопілки, але внизу росло чимало калини, і я зможу вирізати собі нову. Не сопілка має чари, а мій подих.

Я вибіг з княжого покою. Охоронці далі спали. Я смикнув одного за ніс і той розплющив очі.

— Мовчи, — приклав я палець до уст, — Бо як князь побачить, що ти заснув, пошле тебе чистити стайні!

Те саме зробив і з другим охоронцем. Я боявся, що князь, коли про цю пригоду дізнаються бояри, суворо покарає безневинних слуг. А потім пішов до свого знайомого, майже приятеля. Його звали Кирило. Я міг би спати на долівці у його комірчині.

— Ну, — спитав він, — до якої роботи приставив тебе князь?

Я здвигнув плечима:

— Казав, шо подумає.

Кирило не спитав мене, чому я так довго пробув у княжому теремі, й без результатів. Лише посміхнувся:

— Пусте! Якби ти був сином боярина, наш князь довго би не думав. Ці бояри свого завше допильнують. Я думаю, лишишся серед двірської челяді, як я. Будемо по гриби ходити, ягоди. Любиш збирати гриби?

Я кивнув.

— Підемо влітку…

Від його спокійної мови потрохи став кришитися лід, що наріс на серці останніми днями. Два дні мене ніхто не чіпав. Я помагав старому коло дров: він рубав, а я носив. Ще ми підмітали двір, носили воду. Увечері ми сиділи на порозі кухні й балакали про те-се. Кирило приносив різні чутки, що могли прояснити сенс мого перебування в Замку, і якось спитав, до чого я маю схильність.

— До читання книжок, — відповів я і почав креслити патичком у поросі буквиці і складати їх у слова.

Старий зачудовано дивився, а тоді сплеснув руками:

— Йой, синку, ти такий вчений, що мені аж встидно коло тебе сидіти! Але подумай добре над тим, що я тобі зараз повім!. Шість раз по десять літ прожив я на світі, але ніколи не чув, щоби хтось став тим, ким хоче. Я виджу, що ти з якогось знатного роду, бо маєш особливу поставу й делікатний до грубої роботи. Та сього мало, щоб тебе пустили до книжок. Ти знаєш, кілько вони вартують? Кожда- ціле велике село. Бігме! Тому князь воліє, аби книжки писали в його монастирі, під боком, бо так можна й ціле княжество спустити..

«Ага, — подумав я. — коби ти знав, чоловіче добрий, який шляхетний мій рід! Отець — мрець, а мати — відьма. Лука мені ясно сказав, з чийого поля ягода.І я не відрікаюся від свого роду, тільки хотів би бути добрим і не чинити нікому зла.»

Князь і його наближені хотіли скористатись моїм даром, і боялись водночас, а от прості люди, як-от цей Кирило, бачили в мені дитину-сироту, котрій треба допомогти знайти своє місце в світі.Навіть мої попередні господарі, хоч і не вважали мене рідним, не бажали користати з чужої дитини, й були незмірно ліпші від тих ченців, що послухали опира і послали мене в підземелля, звідки перед тим витягли чотирьох мерців. Ліпше триматися простих людей. Так я думав тоді, не знаючи, що одна іскра страху здатна і таких людей перетворити на стадо худоби, котре топче усе на своєму шляху.

Я дуже не хотів, щоб Кирило дізнався про моє попереднє життя, бо він би цього не зміг витримати. Забув сказати, що родом він був з-під Добромиля, але ніколи не розповідав мені про свою родину.

Через пару днів мене покликали до боярина-чашника і той звістив княжу волю: бути мені княжим куштувальником. Такої професії зараз немає, але ви, певно, чули, що в давнину вельможні особи тримали при собі слуг, котрі мали куштувати кожну страву, перш, ніж той буде їсти. Офіційний куштувальник Лева Даниловича зламав собі ногу, впавши з коня, і лишився у Львові.Труїли тоді часто, за ромейським звичаєм, князів- суперників, бо князів було більше ніж князівств, тому ремесло куштувальника було небезпечне. Та я гаразд і не розумів, що таке отрута, й вирішив, коли мені щось не сподобається, то втечу. Замкові ворота легко випускають, але тяжко впускають.

— То гарна робота, — пояснював мені чашник. — Покуштуєш трохи того, трохи сього, і вже ситий.І то лиш на пару місяців.

Він ніби мене умовляв, і разом з тим, й себе, бо в душі противився моєму призначенню. Куштувальниками ставали раби, а я вважався купецьким сином. Кирило сприйняв цю звістку дуже болісно:

— Ще світ такого не видів, щоб дитя ставили куштувальником! Бояри, як понапиваються, непотребні слова говорять, а ти мусиш то слухати! Ой, хтось має на тебе зуб, синку! Хоче тебе зі світу звести. Князь наш до того не міг додуматися. Видно, ти мені не все розказав.І не розказуй, бо се небезпечно для нас обох…

«Такий старий, а боїться, — подумав я — Наіщо боятися, коли все життя позаду, і вже нічого у ньому, крім смерті, не може статися?» Те, що кожен на тому світі комусь служить, не дивувало мене зовсім. Прості люди служили боярам, бояри — князю, а князь — боярам і простим людям. Усе замикалося в коло. Ченці та священики служили Богу, як земному володареві, якого бачили лише на образах. Те, що треба комусь служити, я приймав, як даність. У сьому світі не може бути по-іншому. А от на тому світі, напевно, не треба вже нікому служити.

Власне, моя служба була легка, і я мав нагоду послухати розмови за столом. Та саме настав Великий піст і князь ревно його дотримувався, а у п’ятницю пив хіба воду.І не давав жодних бенкетів для бояр, більшість яких роз’їхалась по домівках. Підземний хід ще не викопали, робота йшла повільно, і то тільки вдень.

Я мав багато часу. Князь намагався мене не помічати, й ми ніколи не залишались удвох Тому я часто вибирався до лісу, насолоджуючись співом пташок, запахом квітів і свіжими соковитими барвами молодого лісу. Гори мене приваблювали, особливо одна синювата вершина, на якій не було лісу, і вдень маківка гори просто потопала в сонячному промінні.Та я не пішов туди, бо не встиг би вернутись до вечері, а як карають челядь, я вже бачив, і не міг чути свисту канчука. Мене ніколи ніхто не бив, і я не знав, як це можна підставляти спину й чекати, доки не закінчиться екзекуція. Тому шанувався і дуже боявся, щоб не покарали єдиного мого друга серед людей — Кирила. Я бачив його спину, коли він мився: уся в давніх рубцях. Тут ніхто не був у безпеці.Князь боявся зради, отрути, старості, війни, і бояр, котрі чигали на його відставку, як круки коло тіла вмираючого. Мені прикро було на те все дивитись. Нарешті я вирішив зробити собі нову сопілку, щоб грати на ній далеко від людей, бо в Замку цього ніхто б мені не дозволив.

Вирізав її з калини, що росла в потоці, і ховався з нею, щоб трохи підсохла деревина. Ще перед постом князь їздив на лови, і тоді подвір’я вкривали трупи оленів, ведмедів, і запах загуслої крові, солодкавий трупний запах витав над Замком. Вам може здатися дивним, пане докторе, що у ті варварські часи хтось міг жаліти звірину, коли людей мали за ніщо. Повірте, що і тоді це було…люди не дивились на тварин, як на їжу, а як на братів по крові.Ті люди, котрі орали, сіяли, пряли і ткали, ніколи не знали, чи зберуть урожай. Вони терпіли так само, як олені, вепри, вовки чи ведмеді, від голоду й стихій, а на старість ставали нікому не потрібні.Діти, про яких вони піклувалися, дбатимуть не про них, а про своїх власних дітей.І цю велику природню драму не здатний навіть перемінити Христос, котрий прийшов, аби навчити людей милосердя і відділити від звірів.

Була великодня п’ятниця, коли князь не пив навіть води, а челядь лаштувала вози, щоб відвезти харчі до Лаврова, де князь мав справляти Паску, і я, звісно, мав теж туди їхати, і чувся неспокійно, бо я вже звик не вертатись, як тільки покидав якесь місце. Тому вирішив спробувати нову сопілку, чи не забув на ній грати. Я вийшов за возом через ворота і повернув убік. Треба було знайти дуже глухе місце, якнайдалі від людей, але не печеру, бо вона могла обвалитися від тої пісні. Я забрів аж на дно яру, де ще лежав посірілий сніг, а під ним сльозився маленький потічок. Я обдивився краї яру, чи нема там навислих брил і дерев з надірваним корінням, а тоді сів на купу торішнього листя й заграв. Голова одразу почала страшенно біліти, однак я не міг кинути сопілку. Вона ніби приросла до моїх уст. У цій музиці була смерть, якщо не всіх, то безлічі людей, і якби я мав хоч дещицю тих почуттів, то моя людська душа відлетіла б назавжди. Ви не можете уявити, яку силу тримав я своїми дитячими руками, яка мене могла чекати за це кара, і в які пута я себе закував. Сопілка стала гарячою. Тільки коли вона спалахнула, я впустив її, і вона впала на камінь, згорівши дотла. Але сам я був холодний, як сніг, що лежав піді мною. Він міг розтанути лише від тепла землі, бо сонце сюди ніколи не потрапляло.

Я кинувся тікати з того страшного місця. Переді мною спалахували різні картини. Я бачив, як мати кладе мене на паперть церкви, я бачив себе скорцюбленим у її лоні,я бачив, як тіло мого мертвого батька вкидають у вогонь. Я побачив як живу матір, прив’язують до стовпа, і як полум’я лиже її босі ноги.І вона кричить: «Помстися!"Я бачив себе серед вовків, як вони лижуть мені лице, а я дивлюся в їхні жовті очі.Те, з чого я почав свою розповідь, з’явилось у моїх видіннях. Я лиш з’єднав усе докупи. Кожна картина починалась з блискавки, що пронизувала мене з голови до п’ят, а потім я її бачив. Наостанок переді мною з’явився ворожбит, у якого стримів з грудей ніж. На його обличчі не було ні болю, ні страху, лише здивування

Потім я впав на горбку, серед пахучих квітів, довкола роїлися бджоли, джмелі й метелики. Серце моє несамовито гупало. Із дзвіниці монастиря долинав монотонний дзвін по Спасителю, що вмер у п’ятницю за нас на хресті.Я досі не розумів, чому Отець не відділив колись праведних людей від лихих, а змусив їх мучитись вкупі, і пощо він під час потопу знищив усе живе, бо ні звірі, ні рослини не мають гріха. І як уже Всевишній не зробив того, то мені, слузі чийомусь довіку, не треба перебирати, а спробувати жити поміж різних людей так, як велить мені серце. Се трохи укріпило мій дух, однак, чим ближче я підходив до Замку, тим більше нагадував цуценя, котре нашкодило і боїться стрітися з господарем, правда, без підібганого хвоста, бо його я не мав, а, значить, не був опирем. Зате з вогнем у очах, що пожер мою ретельно вирізану сопілку.І там я почув страшну новину.

Мій єдиний приятель Кирило накладав дрова у піч, звідти вихопився огонь й підпалив на ньому одежу.Її не вдалося погасити. Очевидно, це сталося тієї миті, коли загорілась моя сопілка. Серце мені пронизав незнаний доти біль, коли я побачив його геть обгорілого й чорного, ніби у нього вдарила блискавка, тільки лице лишилося неушкоджене. Він лежав сам у нашій тісні комірці, де на стіні висіла вбога вервиця з поморщених плодів шипшини, і чекав, доки прийде хтось з монастиря висповідати перед неминучою кончиною. Я сидів коло нього і плакав Як мені не було гірко, я думав над тим, котра із смертей прийшла до нього. Та тут Кирило розплющив очі й сказав:

— Прости мене, хлопче. Перед священиком я буду сповідатися в інших гріхах, а перед тобою в одному. Чуєш мене?

Видно, бідака почав уже втрачати слух, і я злякався, щоб він не вмер. Нахилився над ним і сказав:

— Говори, Кириле, я добре чую!

— Ти як янгол, — прошепотів старий. — Мені встидно…Князь приставив мене до тебе вивідачем.

— Ото й усе? Але ти мусив чинити, як тобі веліли!

— Не мусив, ні, - застогнав Кирило. — То дітвака можна примусити, і то не кожного. Князь обіцяв мені волю.

— А хіба ти не вільний? — здивувався я.

— Я — раб. За борги.І тепер вмру рабом, ще й до того ж безличним. Я кожний день мусив доповідати боярину-чашнику, що ти робиш, і вбити тебе, якщо побачу з сопілкою чи свищиком…Не знаю чому, але всі кажуть, що ти… — далі його почало щось дусити і він зовсім тихо прошептав: Прости, мені буде легше…

Мені не сподобались його останні слова: він випрохував у мене прощення, а не просив. Та я згадав слова Ісуса, що треба прощати сім по сім разів, і мовив:

— Добре, я прощаю тобі!

Бог і так його простить, подумав я. Хотів сказати, що на тому світі він не буде рабом, щоб втішити наостанок, але тут увійшов священик, і я мусив вийти.І зразу ж по тому Кирило відійшов у інший, кращий, світ.

Але на тому не скінчились наслідки мого екперименту. На другий день мені веліли їхати з князем Левом Даниловичем у Святий Онуфріївський монастир в Лаврові.Це було зовсім недалеко. По дорозі проїхали велике село Тершів, а далі поміж гір, вздовж річки, доїхали до самого Лаврова. Пардуси зостались у Замку і я їх більше не бачив, бо через півроку князь подарував їх синові Юрієві, котрому згодом віддав свій титул і всю владу над князівством Галицьким. У князя я помітив перев’язану руку й спитав одного челядника, що сталося:

— Та кажуть, що вчора попікся до свічки!

Мені стало соромно. Все-таки князь міг би мене позбутись, якби хотів, але його лицарське достоїнство не дозволило розправитись з малолітнім хлопцем. Він чекав, як мудрий муж. Важко лишатись спокійним і врівноваженим, маючи таку велику владу над людським життям. Але з іншого боку, він підстерігав мене, як ловець звірину, коли вона себе проявить, хоча мого слова — клятви на Святому Письмі могло б вистачити.

Наш князь старівся на очах і навіть погляд його якось вибляк.Їхав, як завше, верхи, у скромній одежі, змучений довгим постом. У великодню суботу не було вже суворого посту, тому випив князь трохи узвару з диких грушок, без краплі меду. Зате на возах позаду везли паски, хліби, смажене й печене, діжечки з медом і угорським вином для пригощання ченців монастиря Святого Онуфрія.

Лаврів виглядав багатшим ніж Спас. Там стояли мурована церква й дзвіниця, викладена з дикого каменю, схожа на сторожову вежу, і воду там брали не з криниці, а з потічка, що витікав з гори і по кам’яному ложу прямував просто в монастир. Мені тут сподобалося. Ченці виглядали привітнішими, а молодий послушник Йоан показав мені раку з мощами святого Онуфрія: маленьку срібну скриньку, саджену самоцвітами, де зберігався палець святого. Я дізнався, що патрон монастиря був королевичем, але зрікся корони й прожив понад шістдесят літ в пустелі.

Послушник засміявся і шепнув:

— А наш Лев Данилович 60 літ був князем, а тепер хоче вмерти в пустелі.Чи ж не дивно?

Я теж посміхнувся, але нічого не сказав, бо страшне не те, що входить у наші вуха, а що виходить з наших уст. Тим паче, що послушник був не набагато старший від мене й не сказав це зі злості.Ми готували церкву до нічного богослужіння разом з іншими ченцями. Навіть князь зазирнув туди, глянув на мене і схвально кивнув. Я втішився, бо мене могли послати на кухню чи до конюшні. Мені було радісно чекати, коли дзвони возвістять Воскресіння, бо тоді всі люди веселі й щасливі.Ся ніч видалася мені довгою, і я тихенько вибрався з церкви, став надворі, де урочисто сяяли великі круглі зірки. Я чув, що ніби зірки — то душі вмерлих. І тепер їх на одну стало більше. Я згадав за нещасливого Кирила, котрий просив у мене прощення, а я не попросив у нього. Тепер я сказав, дивлячись на зорі: «Прости мені, Кириле!»

Як зійшло сонце, сіли князь з настоятелем монастиря, ченцями та боярами за великодню трапезу. А я мав куштувати кожну страву, і вперше замислився, що, мабуть, ліпше бути ченцем чи хоч би послушником найубогішого монастиря, тільки не робити того, що личить хіба псові.Та що й казати: на Великдень сирота — двічі сирота.

Спершу вкраяли паску, спечену в Замку, що стояла перед князем. Була вона висока, жовта від шафрану і яєць, посипана маком. Я взяв маленький шматочок, поданий княжим чашником і поклав до рота. Нестерпна гіркота обпекла язик і я так затрясся, що княжі охоронці за моєю спиною забряжчали зброєю.

— Що, синку? — обернувся настоятель.

— Та гірка ж! — видусив з себе я і, не знати чому, сльози полилися з очей.

— Що за дурниці! — буркнув князь і його висхла рука, поплямлена старістю, відсунулася від шматка, що вже було поклали перед ним на срібний таріль.

Всі дивилися на мене, чекаючи, що я зараз почорнію на виду й заб’юся в корчах. Але паска просто була гіркою, наче полин.

— Гірка, — повторив я ще раз.

Чашник взяв мене за вухо й просичав:

— Князь посадить тебе на палю, як збрехав!

— Чого ви від мене хочете? — заревів я. — Самі покуштуйте!

— Еге ж, покуштуй, Миколо, — спокійно мовив князь. — То ти мав пильнувати, чи все дали до тіста. Не бійся, хлопець живий! Чи мені першому спробувати?

— Господи, помилуй! — застогнав настоятель. Він так старався, щоб усе було як слід, аж мені стало його шкода. Та хіба я міг перемінити гіркий смак на солодкий? Се неможливо: солодке може згіркнути, а гірке має більшу силу, ніж солодке.

Чашник помалу поніс дрібочку до рота.

— Христос Воскрес! — іронічно нагадав йому старий князь, однак чашник закашлявся і виплюнув у жменю свячену паску.

— Та й гіркезне! — просипів, тягнучись до води.

Тоді князь відкусив і собі.Але не виплюнув, проковтнув.

— Таки гірка. Правду каже отрок. Тепер спробуємо лаврівської паски, раз спаська не вдалася.

У трапезній стояв страшенний гармидер, аж князь мусив прикрикнути. Лаврівська паска виявилась доброю. А жоден з хлібів, привезений зі Спаса, не годився навіть для псів. Довелося через пару днів його закопати. Ви не уявляєте, як се страшно закопувати хліб у землю!

— Знаю, — сказав лікар. — У тридцять третьому році до нашої лікарні привозили людей з дистрофією. Вони розповідали, як їхнє збіжжя гноїли в ямах..

— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду. Ви знаєте, що їх не пустили?

— Ні, - чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. — Звідки мені знати? Розповідайте далі…

— Далі було ось що. Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов’язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов’язувало бути стриманим. Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:

— Мій куштувальник завтра прибуде. А ти лишаєшся тут. Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок. Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок. Йди!

Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося. Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія. Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот. Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці — власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки. Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.

Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю. Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки. Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів. Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув. Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита. Часом мене починала боліти голова і темніло в очах. Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.

Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно. Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов’язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць. У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів. Чоловік старіється від безділля. Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища. Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі, полюючи за вепром, надибав старезного діда. Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою. Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати. Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку. Однак той на другий день помер. Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка. Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім. Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.

Це сталося наступної осені, коли сонце пекло вдень по-літньому, а вночі трава хилилася, підтята невидимим інеєм. Князь послав по мене, лежачи на смерному одрі.Тіло його роздуло від водянки, і він дуже мучився. За два дні перед тим його постригли в ченці і дали Ім’я Василій. Так звали його вуйка, волинського князя. Мене привіз до Спасівського монастиря озброєний охоронець. Там багато чого змінилось: побудували велику церкву, і напевно, дорили нарешті підземний хід, що забрав життя чотирьох копачів з Бусовиськ. Тільки князь Лев Данилович не міг уже ним користатись. Він чекав на смерть у просторій келії, переможений найстрашнішими ворогами — Самотністю і Старістю. Побачивши мене, відіслав ченців, з якими разом молився, і витяг з-під подушки сопілку, відібрану колись в малого приблуди:

— Заграй тої, від якої поснула моя сторожа!

Я взяв до рук легеньку сопілку й похитав головою:

— Ні, князю, вона не буде грати, бо всохла. Треба іншої…

— То зроби нову! — наказав князь і з нього одразу спала личина безпорадності.

— Нова ще має підсохнути, князю…

— Не мороч мені голови! То пересохла, то сира…Йди зроби нову і вертай скорше!

Я вклонився і позадкував до дверей.

— Чекай! Як ти се робиш?

У очах його ожила давня цікавість:

— Де ти се чув? Від духів?

Я подумав і хитнув головою. Хто ж як не духи, що їх видимо- невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?

— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. — Але про те не повинна знати жодна душа. Сам знаєш, що тобі за се буде…

Він не погрожував, а ніби застерігав. Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся. Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку. Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців. Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та ще твердих, з монастиря донісся жалобний подзвін.І я опустив ножа.

Слуга з Добромиля сумно посміхнувся, і якось наче розгублено подивився на Олексія Івановича.

— Виходить, князь не дочекався вашої пісеньки, — підсумував трохи жорстко лікар. — Чи ви гадаєте, що грою на сопілці можна змінити хід історії? Якби ви приспали зараз цілий світ так, щоб потім він, нічого не пам’ятаючи, почав жити спочатку…Ви можете це?

Чоловік, котрий мав багато імен, однак вперто називав себе Слугою з Добромиля, знизав плечима:

— Ви робите прогрес у лікуванні, пане докторе! Ще вчора ви, мабуть, були впевнені у тому, що жити з часом стане краще і що комунізм вимагає жертв, а нині хочете приспати цей потворний, злий і вбогий світ, якого вже не врятує ні перша пісня, ні друга.

— Я не князь на пенсії, - розгнівався Олексій Іванович. — Я хочу, аби ви розбудили людей тут, в лікарні.

— Ще не час. Хворий потребує спокою, щоб не виникло кровотечі.Ви це знаєте незгірше за мене. А тим часом я розповім вам про добрих людей, яких стрів по дорозі в Добромиль.