Слуга з Добромиля

Слуга з Добромиля, ще 1949 рік

- Той хлопець, — неквапно почав чоловік, що називав себе Слуга з Добромиля, — якби ви знали, пане докторе, скільки він мені коштує! Я ще не бачив такого непослуха, як Ілько.І все через кохання. Я се можу зрозуміти, бо сам колись…Батьки віддали його до монастиря, хоча туди не можна віддавати меланхоліків. Але, можливо, він прожив би гарне спокійне життя, знайшов собі безпечніший інший об’єкт одержимості. Втім, батько й мати мені байдужі. Я все зробив, щоб порятувати Ілька від смерті у 1939 році.Він перетнув би границю й опинився у Європі.Там теж була війна, але це не йшло в жодне порівняння з тим, що почало діятися з приходом совітів. Він мав аж три козирі: не був циганом, не був євреєм і не був комуністом. Тому нічого аж такого йому не загрожувало, але хлопчина умудрився залишитися у Бескидах і стати в даному історичному контексті ізгоєм. Та хоч би він став навіть катом, я б дбав за нього. Мусите зрозуміти мене, пане докторе: тільки той слуга, що сам обирає свого пана, може принести і йому, і собі користь.

— Яка нісенітниця! — буркнув Олексій Іванович. — Тепер немає ні панів, ні слуг. У нас усі рівні, принаймні, в цій країні.

— Еге ж, — ущипливо сказав співбесідник., - «Кто бил нікем, тот станєт всєм»..Я не є прихильником вашої жалюгідної комуністичної ідеології і ніколи не загравав з дияволом. Тому для мене шо Гітлер, що Сталін, як кажуть у нас в Добромилі, пара кальошів. Не хочу марно витрачати часу на дискусії, тільки скажу, що так знущалися над людьми лише в часи Інквізиції, тільки в значно менших розмірах.

— Скільки у нас часу? — якомога спокійніше спитав лікар.

— До ранку. Доки наш поранений не піддужчає і не подасться знову воювати. А інші нехай виспляться. Уві сні не чуєш ні голоду, ні жалю. Ви щось маєте проти?

— Хоч один раз спитали мою думку. Дякую, нехай буде так. Тільки мені цікаво, як вам вдалося приспати всіх тих людей. Масовий гіпноз?

Слуга з Добромиля засміявся дзвінким дитячим сміхом:

— Це лише колискова. Правда, я через неї мав чимало клопотів, але на разі то був для нас з вами єдиний спосіб розв’язати собі руки. Але облишмо це. Отже, Ілько, послушник Лаврівського монастиря, зустрів у Бескидах дівчину, закохався і став повстанцем, обравши найризикованій варіант з усіх можливих. Я не міг би, навіть, якби хотів, перешкодити коханню, та й це привело б до фатальних наслідків. Любов схожа на релігію: за відступництво від неї карають небеса. Ви самі бачили цю дівчину: вона одержима. Таких жінок раніше я стрічав більше, але зараз вони — рідкість. Взагалі, світ підупав, здрібнів. Ці люди в лісі- останні його герої.Чому?

Скажіть мені, пане докторе!

— Відчепіться від мене. Ви самі знаєте відповідь.

— Страх. Страх втратити не життя, а посаду, роботу, легальне становище в житті.Він береться з відсутності віри, яка робить людину сильною і видющою. Але без надії віра — ніщо. Ось ця сімейка, що знайшла притулок у підземеллі, відкинула надію. Я й хотів би знайти їм місце в тому світі, але їм потрібна смерть. У них є все: віра, любов, сила. Але немає надії.

— Але ж дитина? Якщо ви не можете врятувати цих двох, то врятуйте хоча б дитину!

— Навіщо? — здивувався чоловік. — Яке я маю право на чужу дитину? Їм без неї буде сумно на тому світі.А що її чекає тут? Я знаю, що таке сирітство. У них не можна відбирати дитини. Нехай сидить з ними в криївці і вчиться мовчати, щоб не стати причиною смерті власних батьків, як я став причиною смерті своєї матері.І тепер за це несу вічну покуту.

— Дитина не повинна відповідати за вчинки батьків.

— Та що ви кажете? Я чув, що багато хто з дітей відрікається від батьків, аби не стати дітьми репресованих. Чи ви хочете, шоб цей маленький хлопчик відрікся колись від батьків-повстанців? Це — непрощенний гріх. Краще послухайте історію мого життя. Може, вам здасться, що я ваш сон, але обіцяю: ви його не забудете.