Сніданок на снігу

1

У далекому тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році русявий, дев’ятнадцятирічний художник-початківець Женя Бублик завітав у гості до свого наставника, викладача училища культури, відомого в місті художника-аматора Миколи Григоровича Хорошевського. Він дуже хвилювався, коли той його запросив: для юного Жені це була перша розмова з живим художником. Хорошевському вже було сімдесят. Він збирав своє біло-сиве волосся кумедною помаранчевою гумкою в хвіст, мав трохи неохайну бороду, яку любив безперестанку чухати, жмакати, пестити, теребити, ніби в ній товклися воші.

Вони сиділи в кабінеті трикімнатної хрущовки Хорошевського, повністю закладеної дерев’яними стелажами грубої роботи, на яких виднілися хаотичні завали з книжок, рулонів паперу, художніх альбомів, невеликих скульптур, підрамників для картин, а також банок, пензлів, брудного, вимазаного фарбами, ганчір’я та іншого творчого непотребу. Одразу було видно, що Хорошевський як людина творча не дуже дбав про свій побут, який підкреслено ігнорував, і його мало цікавило, в яких умовах він мешкає. Женя Бублик дивувався, як можна жити в такому свинарнику, його батьки цей розгардіяш прибрали б за один день — усе вимили, повичищали, охайно поскладали, а різний непотріб із цими жахливими стелажами, яким місце хіба у хліві, просто викинули.

— Тобі потрібно розвиватися, — задумано говорив наставник, художник-аматор Микола Григорович Хорошевський.

Женя його захоплено слухав, бо йому ще ніхто в житті не говорив про нього як про художника, не говорив про те, що варто робити, аби досягти найдорожчої мети — стати художником.

— А що мені треба робити? Ну, що треба робити правильно? — несміливо запитав Женя й густо почервонів.

— Передусім треба знайти підходяще творче середовище. Таких же юних хлопців і дівчат, які хочуть стати художниками. Їх багато, дуже багато. Кожне покоління приходить — цих хлопців і дівчат дуже багато. Вони так само зараз киснуть у собі, скніють, думають, що самі у цьому світі. Нещасні і нікому непотрібні.

— І в нашому місті? — прохопився Женя.

— От цього я, на жаль, не знаю. Але вони є. Вони є в кожному місті.

— Навіть у Чернігові?

— І в Чернігові. І в Києві.

— Навіть у Бахмачі і Носівці?

— Думаю, і там також.

— Я попитаю у своєї двоюрідної сестри. Вона живе у Чернігові. Може, вона знає там молодих художників. Я би хотів із ними познайомитися, — замріяно сказав Женя.

— Ти з ними познайомишся, якщо не закинеш малювання.

— Я не кину! Клянусь!

— Добре. Так-от — треба знайти своє покоління, стати одним цікавим середовищем, завжди бачити одне одного. Тобі треба знайти своє покоління, підтримувати тісні стосунки зі своїми митцями-ровесниками, обмінюватися ідеями, враженнями. М-да.

— І де таке середовище тут взяти? — з досадою в голосі запитав Женя Бублик, згадуючи свою компанію в гуртожитку училища-«кулькá»: щоденні пиятики, мордобій, карти на гроші, дівчата, які віддаються всім, хто підвернеться під руку, тупі та примітивні балачки, розборки з місцевими.

Микола Григорович уважно стежив за змінами на лиці Жені Бублика і з розумінням кивнув.

— М-да, з таким середовищем у нас тут не густо. Місто базарників. І від цього нікуди не дінешся. Пустеля. І я в цій пустелі, чоловіче, живу вже сто років. Чуєте-чуєте? Сто років! Колись мені здавалося, що збожеволію. Таке все огидне, мерзенне, тупе навколо. Хоч би одна жива душа! Навколо — мертвяки! Самі морди торгашів і спекулянтів. П’яні рожі. Ідіот на ідіотові. М-да. Але це не страшно, чуєте, Женю, це не страшно! Або пустеля зжере тебе, або ти піднімешся над нею! — несподівано пожвавився Хорошевський і збуджено заходив туди-сюди своїм кабінетом, розмахував руками і продовжував свій монолог.

Женя задумано склав на колінах руки: він усвідомив, що його в рідному місті більше ніхто ніколи не зрозуміє, окрім Миколи Григоровича. Хорошевський дружньо поплескав його по плечу.

— Мама каже, що я мазюкаю дурню, — пригнічено сказав Женя й опустив голову.

— Вона у тебе не вірить?

— Не знаю. Мабуть, не дуже.

— М-да.

— Вона каже: це не принесе грошей і зробить мене нещасним. Вона часто запитує, коли дивиться на мої картини…

— Що вона каже? — насторожився Микола Григорович.

— Каже: «І де ти будеш працювати? Як будеш заробляти на хліб?» Я не знаю, що їй казати. Вона постійно говорить так, що мені стає страшно, — ображено сказав Женя.

— А ким мати працює?

— Вона вчителька.

— М-да. Дивно, — пробурмотів він, — учителька… мала би розуміти. М-да.

Женя замовк і опустив голову. Хорошевському здалося, що малий от-от заплаче.

— Нікого не слухай! У тебе є талант і тобі треба його розвивати! Твої ескізи цьому підтвердження! Правда, ще треба серйозно попрацювати — поставити техніку, навчитись керувати світлом, опанувати простір і форму, навчитися її зображувати. Одним словом — треба постійно малювати і не відступати. Тільки досвід і читання хороших потрібних книг. М-да.

— А які книги треба читати? — загорілися очі в Жені Бублика.

Хорошевський знову почав туди-сюди ходити своїм кабінетом, зупинився перед дерев’яними і запиленими стелажами, почав бігати очима, ритися на них своїми великими руками, перевертати купу мотлоху. Нарешті він витягнув декілька книг: «Муки й радості» Ірвінґа Стоуна та «Мартіна Ідена» Джека Лондона.

— Тобі спершу треба гідні приклади для наслідування. Ось — почитай романи про митців, про те, як їм було важко, але вони не зламалися і не відступили. Відкинь сумніви і витри шмарклі! Ці романи — якраз для твого віку, коли юний митець ще розгублений і йому здається, ніби він найнещасніша людина у цьому світі. Прочитай — і ти зрозумієш, чоловіче, що людям було гірше. Людям було гірше! Чого це ти розкис? Чоловіче, люди не мали що їсти, сиділи в тюрмах, гнили у таборах, пропадали посеред вулиці — і творили! А ти отут розкис. Нема середовища, нема того, нема сього… До лампочки! Чуєте-чуєте, до лампочки! Після цих книг ти сміятимешся над собою і над своїми так званими невдачами.

— Дякую! — захоплено сказав Женя і взяв запилені книги. Він охайно повитирав долонею з них пилюку, почав гортати, але Хорошевський сказав, щоб дивився і читав їх удома. Він усміхнувся і додав, що ті мавпи, з якими доводиться жити, після прочитання цих книг будуть здаватися наївними смішними комашками. Женя Бублик не зрозумів. Як це можуть його знайомі і друзі після книжок стати комашками.

У кабінет обережно постукали, з-за дверей виринула голова дружини Хорошевського, вона сказала, що на стіл уже накрито, можна сідати вечеряти.

— М-да, — ствердно сказав Микола Григорович і запросив юного художника Женю Бублика до столу.

Вони перейшли у вітальню з ветхими вицвілими шпалерами сіро-жовтого кольору, кімната також була закладена книгами, підрамниками, картинами і всіляким творчим мотлохом. Сіли за стіл без скатертини, на якому стояла здоровенна каструля з черпаком і з якої підіймалася запашна пара. У глибині кімнати, на стосі книжок під стіною, флегматично сиділа миша і мало звертала увагу на присутніх. Женя Бублик здивувався, чому за нею ніхто не ганяється. Микола Григорович Хорошевський запропонував скуштувати його сливівку або калганівку, він вихвалявся, що кращої ніхто не робить у районі, не те що в місті, за старовинними родовими рецептами, не якась бормотуха для алкашів. Женя сконфузився, бо ніколи ще не пив із дорослими: в гуртожитку чи за клубом у селі — це зовсім інше, а тут — із самим викладачем, дарма, що пенсіонером! Микола Григорович важко підвівся з-за столу, мало не перевернувши свою металеву миску, і пішов на кухню, де заворкотів до дружини. Потім він повернувся з купою пляшок, горлечка яких були затиснуті між його величезними пальцями і закриті саморобними паперовими корками. Він поставив цю батарею повних пляшок на стіл біля каструлі і сказав «ось». Тим часом його дружина, згорблена старша жіночка, принесла на тарілці грубо нарізаний хліб.

— Ось бачите, Ніно Іванівно, — пожвавішав Микола Григорович, — юний талант, художник, митець, але… от досада, бідака не має однодумців. Та й де їм тут узятися? Торгаші, спекулянти, базарники, перекупники. Хлопчина може збитися і пропасти. М-да. Бачите, який красень! І головне ж — дитя малює! Живе у гуртожитку з неотесаними ідіотами і малює!

— Ой, та бачу, бачу, — бурчала жінка і наливала борщ у металеві тарілки. Вона поставила одну миску перед Женею, а іншу — перед чоловіком.

Женя Бублик кисло дивився на погано помиту ложку, непомітно взяв її зі столу й почав обережно нігтями здирати залишки сухої їжі, але робив це так, щоб не бачив господар. Потім він ложку ретельно витирав об свій светр, витирав ретельно, ніби полірував. Раптом Хорошевський скрикнув і несподівано викинув своєю ложкою велетенський шматок м’яса з тарілки, заляпавши бризками борщу весь стіл і навіть папку ескізів, яку Женя необережно поклав біля своєї миски. Сірий шматок вареного м’яса опинився аж біля батареї під вікном.

— Скільки можна тобі, жінко, казати: я ж харчовий маніяк! Не давай мені багато їсти! Не давай мені м’яса! Ти хочеш, щоб я геть розжирів і перестав думати? Ти хочеш моєї смерті? Скільки тобі казати! Розгодувала мене, як кабана, аж перед людьми і сусідами соромно! Скільки тобі казати?

— Ох, ну чого ти, чого ти знову завівся! Люди в хаті, а ти отаке виробляєш. Ну чого ти? Чого? — нарікала на нього жінка і, важко погойдуючись із ноги на ногу, йшла за м’ясом біля кімнатної батареї.

— Садистка!

Вони ще хвилин п’ять огризалися одне до одного, висловлюючи на адресу одне одного гнівні і довгі тиради, поки жінка не зникла за дверима своєї кімнати і не залишила їх самих. Микола Григорович мовчки налив самогонку в склянки з підозрілими плямами, і вони хильнули. Жені Бублику міцна самогонка так гепнула в голову, що він аж почервонів, скривився і ледве перевів дух. Хлопець одразу заїв самогонку борщем, гамуючи сльози, а Микола Григорович, ніби нічого не бувало, почав згадувати про своє минуле. Вони випили ще дві склянки — Женя лише половину, і Хорошевський, довгий ніс якого моментально почервонів і тримав на своєму кінчику великі окуляри, ударився у ностальгію:

— А тут раніше все було по-іншому. Було товариство. Яскраві особистості. Чудові вечори. Зустрічі. Ми тут не нудьгували. Творча компанія — це багато значить. Це осердя. М-да. Були деньки.

— Розкажіть! — захоплено вигукнув Женя, в нього очі аж заблищали від згадки про інших художників.

— А ти знаєш, що в мене була своя школа? — наблизився всім корпусом через стіл до Жені Хорошевський і запитливо застиг на його обличчі.

Женя Бублик розгубився і не знав що сказати.

— Яка школа? — тихо запитав він.

— Своя школа. Творча школа. Свій метод і своє бачення світу, — твердо сказав Хорошевський, не менш твердо киваючи після кожної рубаної фрази. Він уважно вивчав обличчя Жені Бублика, намагаючись зрозуміти, чи вразило його від почутого.

Юний художник ковтнув ложку борщу, потім другу.

— М-да, — ніби сам до себе сказав Микола Григорович і налив у склянки знову.

Вони хильнули, закусили борщем, і тут Хорошевського ніби осяяло. Він сказав уже урочистим, бадьорим голосом, від чого Женя аж переполошився:

— Знав би ти, яка у мене була учениця! Який талант! Яка вродлива дівчина! Вона робила такі роботи, що на них приїздили подивитися з Києва, а перекупники картин так і крутилися навколо, щоб їх у неї витягнути.

— Вона зараз малює?

— Звісно ж малює! Ще й як малює! Ось, недавно прислала листа, вийшла заміж, має дитину, хлопчика Іллю, три роки, написала кілька нових циклів картин.

— Так вона живе не тут?

— Ні, — раптом засумував Микола Григорович і задумано сказав: — якби ж вона жила тут. — Потім він виструнчився, ніби його осінила важлива думка, і покликав дружину. Але дружина на його голос не відгукнулася. — Ну де ж це вона? Ніно Іванівно!

— Чого тобі ще? — вийшла зі своєї кімнати дружина.

— А де отой останній лист від Валюші?

— Що?

— Я кажу: де недавній лист від Валюші?

— Від якої Валюші? — незадоволено перепитала жінка.

— Від якої-якої Валюші? — почав крутитися в кріслі і перекривляти її Хорошевський. — Від нашої єдиної, дорогої Валічки, від нашої художниці.

— А-а-а! Від Ва-а-алічки! Секунду, він десь тут, — Ніна Іванівна взялася перекладати стоси папок, спертих на стіну, один зі стосів гепнувся на підлогу й розсипався купою паперів, від чого Микола Григорович на неї насичав.

Не маючи терпцю спостерігати, як повільно мудохається з папками дружина, він вискочив з-за столу і взявся їй допомагати, жбурляючи непотрібні папки зі словами «це — не те» вбік. Бухий Женя Бублик терпляче чекав, тримаючи ліву руку на папочці зі своїми ескізами, на якій виднілися краплини борщу. Нарешті через хвилин п’ять Микола Григорович голосно вигукнув, що знайшов, він на декілька секунд застиг на конвертом, натягнув тугіше окуляри на перенісся й повернувся на своє місце за столом. Він повагом відкрив конверт, дістав із нього білий папірець, розгорнув його і почав урочисто читати: «Дорогий мій Миколо Григоровичу!» Хорошевський читав її розповідь, що в неї все гаразд, живуть у великому селищі на Сумщині, нарешті перебралися у свою хату, чоловік завершує оздоблення другого поверху, що вони тримають чотирнадцять курей, собаку Джека, планують завести свиней. Після слів «завести свиней» Микола Григорович сказав, що це не дуже цікаво, потім мовчки пробіг очима по рядках, вигукнув «ага!» і продовжив читати:

— «Недавно я нарешті завершила цикл своїх картин, над яким працювала останні чотири роки. Пригадуєте, я Вам про нього розповідала?»

Микола Григорович поглянув на захмелілого Женю і сказав, що це чиста правда, вона і справді розповідала про свій задум, це було, здається…

— Ніно, коли це було? Коли нам спалили дачу? Так, так. Це було тоді, коли нам на Десні спалили нашу дачу.

Юного художника добряче хилило на сон, але він з усіх сил намагався слухати старого. Нарешті Хорошевський дійшов до рядків, де художниця Валя запрошувала його в гості, подивитися на славетну Сумщину, оцінити навколишні краєвиди і, можливо, намалювати один із пейзажів. Коли він закінчив читати, його окуляри, підперезані гумкою від трусів навколо шиї, знову плавно сповзли на кінчик його довгого, хрящкуватого носа.

— М-да, — сказав він після читання, ніби промовив «амінь».

Хорошевський знову налив своєї чи то калганівки, чи то сливівки, але Женя Бублик запротестував, що більше пити не може, та старий мало на нього звертав уваги й перехилив свою склянку. Він лише відкусив шматочок чорного хліба і підвів погляд на Женю.

— Чоловіче, а в мене є колосальна ідея!

— Яка?

— Чи не поїхати нам у гості до Валентини?

— Що? — здригнувся від дрімоти Женя.

— Залізницею до неї їхати годин чотири-п’ять. Встанемо з самісінького ранку — та й поїдемо. Як тобі ця ідея?

— Не знаю, — закліпав очима Женя Бублик.

— Так тут, чоловіче, і знати нема чого. Виберемо зручний для нас день. Посеред ночі підемо на вокзал, сядемо в експрес і, дивись, на десяту-одинадцяту дня будемо вже у Валюші. То як? Приймається?

— Можна, — позіхнув юнак.

— От і чудово, — сказав Хорошевський і налив ще по одній.

Він знову хильнув, подивився на Женю, який хропів на столі перед порожньою мискою, поклавши голову на папку зі своїми ескізами, гукнув дружину, і вони обережно перенесли юнака на ліжко.

Микола Григорович Хорошевський і юний художник Женя Бублик через декілька днів прийшли о четвертій ночі на залізничний вокзал, купили квитки і сіли в експрес-потяг до Хутора-Михайлівського. Перших кілька годин вони куняли, але коли вагон наповнився ранковими балачками нових пасажирів, які сідали на попутних станціях, прокинулися й узялися за читання. Женя Бублик читав детектив, а Хорошевський переглядав газету. Юнак жував очима сторінки роману, але вони ніяк не лізли в голову і він одразу забував, про що йшлося. Микола Григорович час від часу сварився з газетою, лаяв авторів, потім відклав її і сказав, що такою газетою навіть дупу не варто витирати — можуть повискакувати прищі.

Вони замовили собі чай із печивом, Микола Григорович дістав пакет із бутербродами. Поснідавши, Хорошевський дивно подивився на юнака, нахилився до нього й тихо сказав:

— Бачив би ти, яка це дама.

— Хто? — удав, що не розуміє про кого йде мова.

Микола Григорович здивовано на нього поглянув, але продовжив:

— Вона там вовком виє. Художник! Тонка душа! І замужем за агрономом-свинопасом. Ти хоч розумієш, як їй важко?

— Уявляю.

— Нічого ти, чоловіче, не уявляєш, — спересердя сказав Хорошевський.

Потім він трохи дивно продовжив, що ви, Женя і Валюша, обоє молоді, сильні творчі та емоційні натури, що вам буде цікаво підтримувати стосунки. Женя уважно слухав і не перебивав. Микола Григорович сказав Жені, що між тобою й Валентиною різниця не суттєва — якихось п’ятнадцять років, вона така красива жінка, що в неї не важко навіть закохатися.

— Ти можеш їй бути потрібний, як ковток води, — знову поглянув на Женю, але той дивився у вікно на чудесні краєвиди Чернігівщини, що мигтіли рівномірними фрагментами між придорожніми білими стовпами.

Женя Бублик лічив стовпи, лічив довго, але збився. Йому набридло рахувати і він почав думати. Вдалині в полі миролюбно паслися ранкові корови. Так довго Женя ще не їздив. Він усю дорогу уявляв художницю Валентину, старшу від себе жінку, матір хлопчика Іллі, дружину агронома, яка мешкала в далекому краю, в невідомому селі на Сумщині, він дуже хотів побачити її картини, поговорити з нею про живопис, бо ще ні з ким із художників, окрім Миколи Григоровича, про це не говорив. Женя Бублик віз папку своїх ескізів і хвилювався, як вона сприйме його малюнки.

Вони вийшли у селищі Валентини о десятій двадцять. Сонце вже добряче припікало, і вони пішли широкою асфальтною дорогою від станції в глибину села. Хорошевський постійно бурмотів, що біля продовольчого магазинчика має бути невеличка площа з облізлим пам’ятником Леніну, потім ще три квартали ліворуч, і в невеликому провулку хата Валентини буде третьою. Вони все йшли, а Жені Бублику здавалося, що кінця цій мандрівці ніколи не буде, що вони вже не знати де опинилися. Вулицею переміщалися незнайомі люди, хто на велосипедах, хто на підводах, деякі з них дивилися на них із цікавістю, а деякі просто віталися й прямували далі.

Хорошевський і Женя знайшли потрібний провулок. Микола Григорович бурмотів собі під носа, що нічого не впізнає, дерева надто порозросталися. Біля потрібної хати вони помітили гори піску та щебеню, певно, господарі вели будівельні роботи. Вони відчинили високу металеву хвіртку, й на них загавкала здоровенна волохата московська сторожова, прив’язана до тросу. З будинку вибіг хлопчик в одних трусиках, і Хорошевський сказав йому, щоб той покликав маму. Невдовзі вийшла жінка, коли вона підійшла до Хорошевського, то сильно здивувалася, але моментально стала веселою.

— Боже мій, дорогий Миколо Григоровичу! — кинулася йому в обійми.

— Валюшо, ось — перечитував твого останнього листа і вирішив заскочити.

— Якого листа? Отого, що я писала ще років п’ять тому? Ха-ха-ха, — голосно розсміялася Валентина і запросила гостей на веранду, бо в хаті повний розгардіяш.

На подвір’ї стояла бетономішалка, лежала купа піску та поскладана червона цегла. Валентина сказала, щоб не звертали увагу, вони з чоловіком розібрали частину старої хати і женуть три поверхи, а потім будуть перекривати, майстри десь на підході — везуть бетонні плити. Вона посадила їх за довгий стіл, що стояв посеред веранди. Стіл був закладений мисками, банками, пакетиками насіння, посудом, іншими речами. Валентина, розпитуючи в Миколи Григоровича про його життя і здоров’я Ніни Іванівни, швидко звільнила половину столу.

— Оце привіз вам, Валюшо, молоде обдарування, — показав Хорошевський на Женю, — це ху-дож-ник.

Бублик сконфузився від слова «художник» і того, як воно було вимовлене. Валентина пильно подивилася на Женю і знову дзвінко розсміялася. Вона покликала сина і сказала, щоб приніс тарілки, виделки і чарочки. Малий миттю побіг до хати.

— Ну, як ти, дорога Валюшо? — запитав Хорошевський.

— Та все добре, маю трьох діток…

— Трьох діток! — перебив її вигуком Микола Григорович.

— Так, меншенькій, Марічці, — оце на днях рочок відгуляли. Старший, Іллюшка, ну ви його знаєте…

— Да, да, Іллюшка.

— Побіг на річку рибу ловити. Зовсім від рук відбився. Середній — Максимчик. У всьому мені допомагає, — усміхнулася Валентина, підвелася й пішла на кухню за стравами.

Микола Григорович сидів на лаві, задоволено цмулив домашній квас і підморгував Жені, що все добре. Женя також попивав квас і оглядав подвір’я, яке йому нагадало його рідне. Валентина поставила на стіл голубці, нарізку ковбаси й шинки, малосольні огірочки, домашній хліб, а також пляшку сливової наливки, яку завжди полюбляв Микола Григорович.

Тільки вони сіли за стіл і перехилили по чарочці, як прибіг Максимчик:

— Ма, Марічка проснулася.

— Добре, добре, я щас, іди з нею поіграй, — сказала вона синові суржиком, а не літературною, якою розмовляла з Хорошевським.

Хорошевський почав розповідати, що юного художника Женю розпирає цікавість — так він хоче побачити картини Валентини. Господиня знову усміхнулася, але вже трохи в’яло, погладила Бублика по голові й сказала, що картин більше нема. Микола Григорович перестав жувати.

— Як це нема?

— Вот так. Продала. В нас тут відкривала супруга першого секретаря музичну школу, так дівчата — директриса і завуч — зробили мою персональну виставку. Секретарова ходила по школі з делегацією, навіть мою виставку відвідала, словом їй так усе сподобалося, що вона рішила купить усю колекцію.

— І ти нічого собі не лишила?!

— Нічогісінько, дорогий Миколо Григоровичу. Вся колекція, двадцять дві картини — все продала. Зате тепер маю на що хату закінчити. Нас багато — треба більше місця.

— І що? Та кікімора все купила? Все-все?

— Так, усі картини.

Хорошевський аж потух від почутого. Він настільки швидко перемінився, що Валентина занепокоїлася, чи не стало йому часом погано. Женя лише кліпав очима і доїдав другого голубця.

— Мамо, Марійка тиснеться і какає, — знову прибіг малий.

— Іду вже, іду.

Микола Григорович сказав, що Женя привіз свої ескізи і мріє почути оцінку. Валентина знову добродушно розсміялася, оголюючи свої білосніжні зуби, і сказала, що з неї поганий критик, але малюнки подивиться залюбки. Тільки-но Женя почав викладати свої малюнки на стіл, як прийшов чоловік Валентини. Він з’явився настільки тихо і несподівано, що Женя аж злякався. Помітивши Хорошевського, чоловік Валентини ніби крізь зуби процідив «добрий день», миттєво почервонів, побуряковів і пішов із подвір’я та зник за воротами. Валентина, провівши його постать поглядом, знову засміялася.

— Що це з ним? — здивовано запитав Микола Григорович.

— А хто його знає, — відповіла Валентина.

Тільки вона взяла перший малюнок Жені, як знову прибіг Максимко:

— Ма, Марічка покакала і плаче.

— Іду, — втомлено сказала Валентина і підвелася.

Хорошевський поглянув на годинник і сказав Жені, що через три години буде потяг додому. Валентина невдовзі повернулася, тримаючи дитину на руках, загорнуту в білу пелюшку. Синьооке дитя, схоже на маму, мугикало й плавно махало кистями рук. Хорошевський пожартував, що з доньки, певно, вийде диригент. Валентина сміялася, потім дістала з-за пазухи халату свою розкішну праву цицьку з темним масивним соском і взялася годувати дитину. Женя тихцем оглядав вроду Валентини, і вона йому подобалася. Потім вони пили чай і їли пиріжки з абрикосовим варенням, довго згадували минуле і сміялися. Хорошевський постійно пив сливову наливочку і трішки захмелів, його великий тонкий ніс знову почервонів і став схожим на вареного рака. Несподівано загуркотіла техніка, прийшли майстри, якими командував чоловік Валентини, і всі вони розвантажували бетонні плити, які подавав кран. Шум був настільки нестерпним, що гості перейшли до хати. Хорошевський нетерпляче поглядав на годинника, до експреса залишилось мало часу — пора вирушати.

Проводжати гостей вийшла Валентина, Максимко та навіть Марічка в колясці, яку намагався везти братик, але мати все одно тримала коляску за ручку. Вони дійшли лише до продовольчого магазину, бо Максимко пожалівся, що в нього вже болять ноги. Валентина обняла Хорошевського і Женю на прощання, а останньому сказала, щоб не відступав і не покидав малювати. Микола Григорович гукнув їй, коли чекати на нові картини, але вона знову лише дзвінко розсміялася і махнула рукою.

— Дивовижна жінка, — пробурмотів Хорошевський, спостерігаючи, як вона віддалялася з коляскою.

2

До квартири Євгена Дмитровича подзвонив високий худющий юнак у навушниках, який щойно вийшов із ліфта. Він був одягнутий у помаранчеві штани в обтяжку, сині кросівки і легку шкіряну курточку. В його правій брові було три срібних пірсинги, юнак тримав під пахвою велику папку альбомного типу. Двері відчинила висока, з пофарбованим у попелястий колір і закрученим волоссям, пані Марія Антонівна. Усміхнувшись і оглянувши юнака, вона запитала:

— Ви, напевно, Коля? З училища культури? Проходьте, Євген Дмитрович чекає на вас.

— Я — Коля. Здрасті.

Коля невпевнено ступив через поріг квартири в панельній дев’ятиповерхівці, в темному коридорі помітив невеликий гардероб. Він вимкнув плеєр, витягнув із вух внутрішні чорні навушники, скинув шкіряну курточку. До нього у домашньому спортивному костюмі вийшов Євген Дмитрович, він радо привітався, обійняв юнака, поплескав по плечах і запросив у свій робочий кабінет.

— Ви захопили свої акварелі?

— Ага, — знітився Коля.

— Знаєте, на перший погляд акварель — дуже проста техніка і за неї, як правило, мало хто береться. Наївно думають, що це лише для дітей у школі, — говорив Євген Дмитрович, поки вони прямували до кабінету, обставленого охайними дерев’яними стелажами та обвішаного невеликими картинами.

Коля захоплено стовбичив посеред кабінету і розглядав роботи на стінах: графіку, ескізи, картини, написані олією, деякі роботи колажного типу, де використовувалося скло, дерево, метал. Він уважно дивився на роботи й теми, і половина з них йому здавалися або наївними, або повним ацтоєм.

— Тут я тримаю переважно малі роботи, більші — в залі. Зверніть увагу на це, — показав Євген Дмитрович на кілька робіт однакової форми та однакового стилю й виконання, — це графіка на склі, я сам це придумав, хоча знаю художників, які в ній працюють в інших містах.

— Ж-и-р! — захоплено сказав Коля.

— Що?

— Класно. Ну, то їсть дуже гарно.

Євген Дмитрович посадив Колю на невеликий диван, а сам сів на стілець біля письмового столу. Він уважно й мовчки дивився на кожну акварель, деякі відкладав, потім знову до них повертався, іноді його права густа чорна брова від подиву підіймалася вгору. Зайшла дружина, принесла тацю з бутербродами, чайничком і чашками, поставила на стіл. Євген Дмитрович попросив її ще принести лимонного лікерчику, але вона на нього здивовано поглянула і сказала, що Коля — ще хлопчик. Він її заспокоїв, що нічого страшного — з ним трішки можна.

— Лікерчик, люба, не завадить. Бачиш — він весь переживає, — поглянув на хлопця та усміхнувся.

Коля знітився ще більше й почервонів. Євген Дмитрович насторожився від неприємного запаху, який наповнював кімнату, поглянув на брудні світлі шкарпетки Колі й відчинив кватирку. Марія Антонівна принесла тонку високу пляшку лікерчику з чарочками. За лікерчиком вони розговорилися. Коля зізнався, що малює більше в комп’ютерних програмах, на спеціальному планшеті, просто спробував малювати натурально, так би мовити, тому обрав акварелі, але планує перейти на олію і хоче опанувати класичну техніку, бо має чимало задумів: мріє поєднати класичні сюжети з техногенними штуками.

— Античні статуї та ядерні заводи, — усміхнувся Євген Дмитрович.

— Мене цікавить постмодернізм.

Євген Дмитрович трохи набундючився і кисло подумав: ще не має уявлення про прерафаелітів, а вже лізе в постмодерністи. Він почав обережно розпитувати Колю про життя: навчання, друзів, хобі, запитував, чи має час на малювання, чи розуміють це друзі.

— Та нє — малюю я дуже мало, мені больше музика нравицця. У нас є своя група, ми експериментуємо, мішаємо джаз, реп, блюз, усе, що можна тільки намішати, пробуємо писати електронну музику, — захоплено розповів Коля.

Євген Дмитрович неуважно все це слухав і нічого не зрозумів; він знову поглянув на акварелі Колі і не побачив там ні образів, ні тем, нічого: це були якісь скажені, хаотичні маски, які мішалися кольорами і не відповідали його уявленням ні про композицію, ні про глибину, ні про стилі. Він з ностальгією почав розповідати, яким було творче середовище в місті двадцять років тому, який це був прекрасний час, які були вечори та обговорення.

— А ви знаєте, що в мене була своя школа? — обережно наблизився він до Колі і пильно подивився йому в очі.

— Школа? Яка школа? — перепитав він, але знову відволікся на картини, — ця картина прикольна, тут гарно вийшло небо.

— Школа як метод, якого дотримуються твої послідовники, — сказав Євген Дмитрович, намагаючись своїм голосом надати глибини цим словам.

— Школа? О, нє — то не для мене. Нада робити щось прикольне, нове, щоб усіх від цього ковбасило, — сказав Коля, сьорбаючи лікер.

Євген Дмитрович знову затих, не знаючи що казати. Потім він згадав Ларису, яку вже не бачив багато років, і розповів про неї Колі, що колись в училищі культури вчилася дівчина — справжній самородок, малювала так, що збігалося все місто дивитися на її роботи. Коля уважно слухав і сказав, що в них на курсі також є така — Маша Підгулько, малює так, що кожному дасть фору, але дуже сильно закладає, переп’є любого в общазі. Євген Дмитрович незадоволено пробурмотів собі під ніс кілька нерозбірливих фраз. Йому ця розмова все більше не подобалася. Враз він пожвавився і запропонував Колі поїхати до Лариси — це тут, лише три-чотири станції залізницею — і вже її село.

Коля, оглядаючи стіни з роботами Євгена Дмитровича та його учнів, мимоволі кинув:

— Та нє — в село я не їздок, там всюда грязюка, кроси можна запачкать.

Коли він пішов, Євген Дмитрович ще довго гортав його акварелі, в яких ні хріна не розумів, і думав про те, куди котиться світ. Хатинки, берізки, хмарки, річечки йому були рідніші на картинах художників, аніж незрозумілі плями, лінії, написи й фігури. Він на Колю не ображався, йому було прикро, що його власний час давно минув.

У кабінет непомітно зайшла Марія Антонівна, вона підійшла ззаду до чоловіка, який так і залишився сидіти за столом, й поклала йому руки на плечі. З-за його спини вона дивилася на незрозумілі акварелі Колі й усміхалася:

— Оце згадала чомусь покійного Миколу Григоровича… Боже, і якими ж придурками ви були, як згадаю — реготати хочеться.

— Чого це придурками? — незадоволено пробурчав чоловік, потім обернувся до дружини та усміхнувся.

— Але як тоді все було по-іншому, навіть не віриться, що це було з нами. Правда? Все тепер, ніби в тумані. Таке враження, ще трохи — і взагалі все зникне, ніби й ніколи не було.

— Ти так думаєш?

— Не знаю. Чогось так подумалось.

— Ми — не перші і не останні.

— Були часи, — усміхнулася вона задумано й поцілувала чоловіка в сиву голову.

— Пустеля. Але в пустелі також люди живуть, — погладив він руку дружини.

2 квітня 2013, Новосілки