Сон. Наука сну, або Пробудження після неспокійної ночі

Реальність чи фантазія

А раптом насправді все лише сон? Звідки нам знати, що все, що, як нам здається, ми проживаємо, не є частиною сновидіння — нашого чи чужого? Чи існує якась ознака, здатна вказати нам, спимо ми чи ні? Питання про межу між світом сновидінь і світом реальності давнє, надзвичайно давнє. Ми можемо знайти приклади у філософії, літературі, кінематографі. А проте інтерес до цього невичерпний і робить тему завжди актуальною.

Усім нам довелося бодай один раз бачити сон, повний таких випробувань, трагізму чи потрясінь, що хоча він залишився тільки спомином, однак становить частку нашого життєвого досвіду. Як мовив Густаво А. Беккер[56] у «Симфонічній увертюрі» до своїх «Рим»: «Мені важко визначити, щó мені наснилося, а що насправді відбулося зі мною». І він не перший і не останній, хто означив цю дилему.

У хвилюючому оповіданні «Вночі горілиць» Хуліо Кортасар занурює нас разом зі своїм героєм у два паралельних світи, між якими пролягла відстань у часі й просторі. Читаючи його, ми губимось у чергуванні сну та неспання, аж поки... втім, ні слова більше. Оповідання так добре написано, що пропонуємо вам прочитати його, щоб взнати, що станеться далі[57].

Кошмарний сон Сехізмундо

Коли вже йдеться про сни, ми не можемо обійти мовчанкою дона Педро Кальдерона де ла Барку, іспанського драматурга, який 1635 року оприлюднив один із найкращих творів світової літератури — «Життя — це сон». У ньому драматург являє нам короля Базиліо, котрий вирішив ув’язнити у вежі серед гір свого сина Сехізмундо, бо перед тим державцю напророкували, що через принца країну ждуть усілякі біди. Одного дня королю спадає на думку перевірити, чи справді його синові, який веде життя самот­нього в’язня, судилося стати жорстоким лиходієм. І король вигадує хитромудрий план: він велить перенести сплячого сина до палацу, щоб побачити, яким правителем той буде. Якщо батько помітить, що син — усупереч пророкуванням — справедливий, він дасть йому шанс владарювати разом; якщо ні — знову відправить до вежі, запевнивши, нібито все було лише сном.

Роки ув’язнення вочевидь не сприяли розвиткові суспільних навичок Сехізмундо, який, опинившись у палаці, поводиться як справжній деспот. Тож, відповідно до свого плану, батько вирішує знову ув’язнити сина й переконати, ні­бито все, що відбувалося раніше, тому привиділося вві сні.

Урешті-решт народ дізнається про долю бідолашного Сехізмундо й звільняє свого принца, який цього разу поводиться розважно й примиряється з батьком. Однак — з огляду на попередній досвід — принц і далі сумнівається, чи не є сном усе, що він проживає.

Трапляються й інші випадки, коли, щоб пояснити цю плутанину між фантазією та дійсністю, видається кращим перекласти провину на когось третього. За часів Кальдерона (з чого випливає, що ця тема турбувала тодішнє європейське суспільство) Рене Декарт[58] перетворює свій сумнів на метод. У першому розділі своїх класичних «Метафізичних роздумів, що являють існування Бога та безсмертя душі» цей французький філософ повністю й беззастережно піддає сумніву свої почуття. Декарт висуває гіпотезу, що, можливо, якийсь злий дух бентежить його, створюючи уявлення, які він має про навколишній світ: «стан неспання не має ніякої певної ознаки, яка відрізняла б його від стану сну». На щастя, згодом Декарт подолає цю проблему, а відтак говоритиме про «річ, що сумнівається, стверджує, заперечує, мало знає й багато чого не знає, а ще прагне, відкидає та навіть уявляє й відчуває». Він висновує, що той, хто здатний думати, існує, і в такий спосіб вирішує свій великий сумнів. Принаймні він заспокоївся.

У деяких випадках кінематограф (як раніше література й казка) дає нам якусь певність, хоча її важко перетравити. Висловлюючись поквапно та абияк, у фільмі «Матриця», приміром, сюжет будується на припущенні, буцімто існує реальність, у якій ми, люди, раби машин і всі живемо в їхній уяві.

Звичайно, перш ніж взнати це, героєві стрічки доводиться зробити нелегкий вибір: червона пігулка чи синя? Ні, йдеться зовсім не про смаки льодяників, а тим паче галюциногенів: за допомогою червоної пігулки можна взнати всю правду й лише правду, тоді як синя позначає все як сон і дозволяє героєві жити й далі удаваним, зате спокійнішим життям. Не варто й говорити, що той обирає червону й вирішує звільнити все людство від його сліпоти. Ця титанічна (принаймні дотепер) задача потребувала від героя не одного, а трьох повнометражних фільмів, повних стрілянини, пригод і «всіляких халеп»[59].

Насправді це один із тих сюжетів, які найбільш успішно звернулися до питання, наскільки реальними здаються (а може, є?) наші сни. Однак існують люди, для яких цей екзистенційний сумнів майже нестерпний. Деякі з них реа­гували настільки своєрідно, що вдалися до юридичних позовів через те, що їм наснилося.

Мені це не наснилося...

Ми можемо спати й бачити сни. Можемо не спати й думати. А можемо бути під дією анестезії й галюцинувати? Анестезія занурює нас в особливий стан: ми не спимо, але водночас не бадьорі й не напоготові. Є чимало людей, які, поки відходили від анестезії, запевняли, нібито бачили якісь видіння... і що ж вони бачили!

Насправді достеменно не відомо, снили ці люди, галюцинували чи з ними відбувалося щось інше. Незаперечним є те, що вже півтора сторіччя відомі випадки, коли люди запевняли, що під дією анестезії нібито пережили сексуальний досвід. Це спричинило тривалу дискусію про те, якими такі моменти вважати — реальними чи уявними.

Перший такий зафіксований випадок переносить нас у Париж 1847 року. Ситуація виглядала так: один дантист повинен був вирвати по одному-два зуби двом дівчатам. Щоб уникнути болю, він застосував як анестезуючий засіб ефір. Однак після видалення зубів дівчата звинуватили лікаря в тому, що він намагався їх зґвалтувати.

Через ці звинувачення справа дійшла до суду. Під час судового процесу зважили ймовірність того, що ефір міг викликати галюцинації. Та хоча дантист запевняв і волав, що він невинний, його засудили до ув’язнення.

Правду кажучи, в ті часи було важко визначити справжні наміри дантиста й про що зрештою йшлося — факт чи сон. Або (чому б ні?) про потаємний реванш: адже багато хто залюбки помстився б дантистові за бормашину, амальгаму та фтор! У кожному разі, згідно з ухвалою суду, він не лише вирвав їм зуби, а й здійснив інші процедури.

Обережно зі словами

З плином часу дискусій і досліджень побільшало. Сьогодні ми знаємо, що 20 % людей, яким роблять анестезію на основі пропофолу, стверджують потім, що бачили сни. А проте задіяний у цьому механізм не зовсім зрозумілий, оскільки REM-фаза не спостерігається; тобто відсутні швидкі рухи очей, хоча чимало зон кори головного мозку, здатних виробляти сни, перебувають в активному стані. Якщо ці дослідження триватимуть, паризький дантист, поза сумнівом, волів би жити в наш час і апелювати, маючи на руках результати електроенцефалограми.

Інша речовина, яка, здається, пускає чвалом нашу психічну організацію, — хлороформ. Коли його застосовували в медицині, пацієнти стверджували, нібито їм сняться еротичні сни, й до того ж уживали лайливі слова. І справді, 1849 року на медичному конгресі один лікар спеціально просив, щоб ця речовина не застосовувалася під час пологів через те, як вона позначається на лексиці дам. Хтозна яких жахливих речей наслухався цей бідолаха, поки у тих були перейми.

Свідомі сновидіння: беручи під контроль

Скільки разів ми хотіли мати можливість змінити зміст наших снів, переінакшити їхній фінал або щоб героєм нашої історії був хтось інший? Стикатися з власним несвідомим у його світі й за його правилами — це, мабуть, звучить дещо дивно, однак не видається абсолютно неможливим: вважається, що половина населення Землі принаймні один раз у житті мала такий досвід.

Ми говоримо про свідомі сновидіння, тобто ті, про які ми знаємо, що це сон, і на які можемо свідомо впливати, приміром, змінюючи їхній зміст. За Зигмундом Фройдом (будь-яка подібність з іменем персонажа Кальдерона є простим збігом)[60], мозок виявляє в снах наші страхи й підсвідомі бажання. Він переряджає їх, вдаючись до символів, перебільшень, зміщень та багатьох інших більш або менш складних операцій. Зрештою, він являє їх через персонажів і дивні ситуації у віртуальному світі, який живе за власними законами. Однак, здається, ми здатні змінювати деякі з цих речей.

Ще від часів Аристотеля мовиться про сновидіння, в яких ми, люди, маємо дещицю свідомості або в які можемо втручатися, однак термін «свідомі» для їхнього визначення запропонував француз Леон д’Ерве де Сен-Дені[61] у своїй праці Les rêves et le moyens de les diriger («Сновидіння та способи ними управляти»), датованій 1867 роком. Цей добродій не лише вивчав і викладав китайську мову, а й змолоду цікавився темою снів. У тринадцять років він почав фіксувати власні, занотовуючи їх у щоденник і супроводжую­чи записи малюнками. Це, мабуть, його надихнуло, бо, за його ж словами, він списав двадцять два зошити, заповнивши їх підсумками своєї сновидчої діяльності впродовж 1942 ночей, тобто за більш ніж п’ять років. Він визнає, що в деяких випадках не пам’ятав нічого, однак мірою того, як робив нотатки, лакун щоразу меншало.

У своєму творі він наводить чимало прикладів з власного досвіду сновидця й робить огляд думок інших авторів стосовно цієї теми. Крім того, він детально описує ті випадки, коли певною мірою усвідомлював свій стан, і розмірковує над роллю волі, пам’яті та уваги у снах цього типу.

Мине ще чимало часу, поки 1913 року голландський психіатр Фредерік ван Еден[62] повернеться до терміна «свідомий сон» у його нинішньому сенсі. У статті, де розрізняє дев’ять типів снів, він остаточно закріплює це словосполучення за тими сновидіннями, коли спляча людина знає, що вона спить, і здатна приймати рішення. Він посилається на власний досвід, згадуючи, що в період між січнем 1898-го та груднем 1912 року зафіксував 352 сни такого типу.

По очах бачу

А проте лише 1975 року англійський психолог Кіт Герн[63] проаналізував у лабораторії свідомі сни за допомогою волонтера, тридцятисемирічного Алана Ворслі, котрий уже років двадцять мав такого типу сни один або два рази на тиждень. Як ми вже зазначили в першому розділі, поки у REM-фазі все тіло паралізоване, м’язи очей рухаються. Відтак Гернові спало на думку, що сплячий може вдатися до м’язів очей як до засобу спілкування з ним. І їм це вдалося!

Коли він зрозумів, що спить, Ворслі, не прокидаючись, спромігся рухати очима справа наліво, і при цьому його рухи — згідно з сигналами електроокулограми (EOG) — виразно відрізнялися від типових для REM, швидких і нестямних. Крім того, під час сну Ворслі за командою натиснув на підключений до руки вимикач, і хоча йому снилося, що він зробив рух, насправді він не зміг поворухнути пальцем.

Учені досі дискутують щодо того, які властивості мусить мати сон, щоб його можна було назвати свідомим. Деякі, надто вимогливі, вважають, що — серед інших критеріїв — сновидець повинен бути в змозі приймати рішення, мати ті ж самі сенсорні й розумові можливості, а також спогади, що й під час неспання. Втім, усі сходяться на двох визначальних пунктах: сновидець мусить усвідомлювати, що він спить, а крім того, повинен спромогтися змінити почасти сюжет сновидіння.

Щоб довести відмінність цих сновидінь від інших, команда німецьких дослідників прикликала на допомогу найкращу спільницю — експериментальну науку й проаналізувала, що відбувається в мозку під час цих вельми специфічних сновидінь. І що ж вони виявили? Що певні зони — як-от передклиння, префронтальна кора, потилична й скронева частки — активніші, ніж у звичайному сні. Це мало б означати, що під час свідомих снів наші пізнавальні можливості більші, ніж коли сни звичайні або несвідомі. Говорячи докладніше, передклиння є зоною верхньої тім’яної часточки й задіяне в різних процесах, таких як увага та свідоме сприйняття.

Треба тренуватися

Експерти стверджують, що найбільше схильні до снів цього типу діти наймолодшого віку. Однак, як це часто трапляється в житті, здається, це також є питанням волі: існують різні методики, щоб навіювати їх, нехай навіть наше дитинство далеко позаду.

Стівен Лаберж[64] зі Стенфордського університету присвятив не одне десятиліття вивченню свідомих снів. Він відтворив чимало експериментів, подібних до дослідів Герна, написав на цю тему докторську дисертацію й 1981 року надрукував результати в одному спеціалізованому журналі. І відтоді не зупинявся. 1987 року він заснував The Lucidity Institute[65] — організацію, діяльність якої полягає в дослідженні цього типу снів і навчанні методик їхнього запам’ятовування й контролю їхнього змісту.

Тоді ж таки антрополог і письменник Карлос Кастанеда[66], воістину контроверсійний персонаж, якщо такі існують, також доводив існування «методик бачення снів». У «Подорожі до Ікстлана», третій з дев’яти його книжок про учнівство у дона Хуана Матуса, він оповідає, як цей чаклун відкрив йому, що сновидіння — це інші реальності, й пояснив, як використовувати їх для своєї вигоди.

Зі свого боку, різні фахівці зазначали, що ці методики могли б добре прислужитися в боротьбі з кошмарними снами: якщо, як у класичних випадках, нам сниться, нібито хтось переслідує нас або хоче заподіяти лихо, ми б могли проникнути в цей сон і змінити його на свій розсуд. Звичайно, щоб навчитися цього, потрібен час, але ми нічого не втрачаємо, якщо спробуємо.

Деякі докази свідомості

Одна з найперших запропонованих Лабержем, тоді ще студентом, методик дістала назву MILD (абревіатура від mnemonic induced lucid dream — мнемонічна індукція свідомого сну). В ній він пропонує чотири кроки, щоб мати свідомий сон. Перший полягає в тому, щоб пригадати якомога докладніше недавні сновидіння. Другий пов’язаний з наміром: сновидець повинен поставити собі за мету, щоб наступного разу, коли засне, він пам’ятав, що спить. На третьому етапі він повинен уявити, як би змінився його недавній сон, якби він знав, що спить. І нарешті, він мусить повторювати останні два кроки, поки засне. Крім того, Лаберж уточнює, що найкраще застосовувати цю методику в ту мить, коли ми пробуджуємося від якогось сну й наміряємося заснути знову.

Інші дослідники провели чимало експериментів з різними методиками контролю снів — від пізнавальних операцій до застосування зовнішніх спонук, таких як, приміром, вмикання світла під час REM-фази. Один із дослідів полягає в тому, щоб удень регулярно запитувати себе, чи ми не спимо? Для цього можуть бути корисними також пошуки якогось «тотема» чи чогось іншого, що ототожнювалося б із реальністю. Згодом, уже під час сну, ключ полягає в ідентифікації внутрішніх або зовнішніх ознак, незвичайних чи неможливих у реальності подій, які б указували нам на те, що ми спимо.

Щось таке відбувається у стрічці Inception (у латиноамериканському прокаті «Походження»). Персонажі цього фільму, головну роль в якому виконав талановитий і чарівний Леонардо Ді Капріо, мають здатність поділяти сновидіння з іншими людьми й блукати їхніми несвідомими витворами, щоб вкрасти якусь інформацію або спробувати вплинути на їхні рішення. Ці блукачі в сновидіннях завжди мають при собі якийсь тотем: відомий тільки їм амулет, що дозволяє зрозуміти, де вони перебувають — уві сні (власному або чужому) чи в реальності.

Своєю чергою, існує тібетська традиція, яка пропонує методику нового входження в сон після того, як ми прокинулися. Багато хто міг би сказати: «Мені наснилося щось прекрасне! Я хочу повернутися!» Подейкують, нібито, щоб досягти цього, ми, розплющивши очі, повинні лічити, аж поки заснемо знову: так ми залишаємося в свідомому стані й можемо повернутися в ситуацію, створену нашим мозком.

Усе саме так, як ви прочитали: здається, ми можемо змінювати, принаймні почасти, зміст наших снів. Отже, якщо вам не подобаються місця, куди вас уночі заводить ваша голова, спробуйте застосувати якусь методику, і годі мучитися! (Потім розповісте нам, як усе було.) В кожному разі не завадить також прислухатися до того, що каже людина в непритомному стані, а для цього, панове, немає іншого виходу, як вдатися до терапії.

А от якщо ви волієте не знати, існуєте насправді чи це лише примарний сон, вам доведеться вчинити як персонаж Ді Капріо в Inception та обрати власний тотем. У такий спосіб ви перевірите, чи справджуєте своє заповітне бажання, чи невдовзі прокинетеся.

Оскільки ми не маємо остаточної відповіді на цей споконвічний екзистенційний сумнів, пропонуємо вам натомість коротке оповідання китайського філософа Чжуанцзи[67], відтворене Борхесом, Сільвіною Окампо[68] та Біоєм Касаресом[69] в «Антології фантастичної літератури»:

Сон метелика

Чжуанцзи наснилося, нібито він метелик. Прокинувшись, він не знав, хто він: Чжуанцзи, якому наснилося, нібито він метелик, чи метелик, якому сниться, нібито він Чжуанцзи.