Спокута

— Чому ж ти мені нічого не сказала? — запитала Емілі.

Поліцейські дивилися на Брайоні й чекали. Це було доречне запитання, але їй би навіть на думку ніколи не спало непокоїти цим маму. Усе б скінчилося ще одною мігренню.

— Нас покликали обідати, а потім утекли близнюки.

Вона розказала, як лист потрапив їй до рук, на мосту, в сутінках. Що примусило її відкрити його? Важко було пояснити той імпульсивний відрух, коли вона дозволила собі не думати про наслідки свого вчинку, або те, як письменниці, якою вона стала саме цього дня, необхідно знати, розуміти все, що діється навкруг неї.

— Я не знаю, — сказала вона. — Мені було страшенно цікаво. Я ненавиділа сама себе.

Десь приблизно в цей час один із констеблів просунув у двері голову й сповістив новини, які дивно узгоджувалися з усіма нещастями цієї ночі. Дзвонив шофер містера Толліса з автомата біля Кройдонського аеропорту. Міністерський автомобіль, одразу ж наданий завдяки люб’язності міністра, зламався в передмісті. Джек Толліс спить, накритий пледом, на задньому сидінні й приїде, мабуть, першим ранковим поїздом. Коли ці факти вислухали й висловили жаль із цього приводу, Брайоні ненав’язливо повернули, до сьогоднішніх подій, до того, що відбувалося на острові. На цьому початковому етапі інспектор намагався не тиснути на дівчинку навідними питаннями, і в такій уміло витвореній атмосфері вона змогла вибудувати й сформувати розповідь власними словами і встановити ключові факти: світла ледь-ледь вистачало, щоб вона впізнала знайоме обличчя; коли він відсахнувся від неї й тікав кругом галявини, його зріст і рухи теж були їй знайомі.

— Отже, ти бачила його.

— Я знаю, що це був він.

— Забудьмо про те, що ти знаєш. Ти сказала, що бачила його.

— Так, бачила.

— Так само, як ти бачиш мене?

— Так.

— Бачила його на власні очі?

— Так. Я бачила його. Я бачила його.

І цим завершилося її офіційне прослуховування. Поки вона сиділа у вітальні, відчувши нарешті втому, але не бажаючи йти спати, розпитували її матір, потім Леона і Пола Маршала. Викликали на допит старого Гардмена і його сина Денні. Брайоні чула, як Бетті казала, що Денні весь вечір був удома разом із батьком, який міг поручитися за нього. Констеблі один за одним верталися з пошуків близнят до головного входу, і їх відводили на кухню. З тих плутаних передсвітанкових годин, які майже не залишились у пам’яті, Брайоні ще могла пригадати, що Сесилія відмовлялася вийти з кімнати, відмовлялася від будь-яких розмов із поліцією. В наступні дні вона вже не матиме вибору, і коли вона нарешті подала свою власну версію того, що сталося в бібліотеці — треба сказати, значно більш шокуючу, ніж версія Брайоні, хоча побачення і відбувалося за обопільною згодою, — то просто підтвердила сформовану вже спільну думку: містер Тернер — небезпечна людина. Неодноразові вимоги Сесилії, щоб вони як слід розпитали Денні Гардмена, вислуховували в повному мовчанні. Було цілком зрозуміло, хоча й виглядало достатньо наївно, що ця молода жінка критиме свого приятеля, кидаючи підозру на невинного хлопця.

Десь після п’ятої, коли пішли чутки, що вже готується сніданок, принаймні для констеблів, бо ніхто більше не мав апетиту, домом пронеслася звістка, що якась постать, можливо, Робі, наближається зі сторони парку. Може, хтось дивився з вікна на верхньому поверсі. Брайоні не знала, як виникло рішення, щоб вони всі вийшли чекати надвір. І раптом усі вони — вся родина, Пол Маршал, Бетті зі своїми помічницями, поліцейські — вже стояли щільною групою біля головного входу. Тільки Лола в наркотичному забутті й розлючена Сесилія залишалися нагорі. Можливо, місіс Толліс не хотіла, щоб ця зараза переступала поріг її дому. Можливо, інспектор побоювався якогось насильства, з яким легше буде впоратися надворі, де було більше місця, щоби провести арешт. Усі чари світанку десь зникли, їм на зміну прийшов сірий ранок, позначений лише літнім туманом, який незабаром розвіється під променями сонця.

Спочатку вони нічого не бачили, хоча Брайоні здавалося, що вона чує відлуння кроків на дорозі. Потім усі їх почули й забурмотіли щось, переступаючи з ноги на ногу, помітивши метрів за сто невиразний силует, не більш ніж сіру пляму на білому тлі. Коли цей силует набрав якоїсь форми, усі, що чекали, знову замовкли. Ніхто не міг повірити в те, що виростало перед ними. Безумовно, це був якийсь фокус туману й світла, адже ніхто у вік телефонів і автомобілів не міг повірити, що в густо населеному Сурреї існують велетні заввишки мало не в два з половиною метри. Але ось вона перед ними, з’ява настільки ж нелюдська, наскільки й цілеспрямована. Ця істота була неймовірною, але незаперечною, і рухалася вона в їхньому напрямку. Бетті, яка була католичкою, перехрестилася, а всі інші посунулися ближче до входу в дім. Тільки старший інспектор пройшов кілька кроків уперед, і коли він зробив це, все раптом стало ясно. Розгадкою був другий, маленький силует, який плентався поруч із першим. І тоді стало зрозуміло — це Робі, у якого на плечах сидів один із хлопчиків, а другий, тримаючись за руку, тягнувся трошки ззаду. Десь метрах у десяти Робі зупинився й почав був щось говорити, але замовк і чекав, поки наблизиться інспектор разом з іншими поліцейськими. Хлопчик, який сидів на плечах, схоже, спав. Другий тулився головою до Робі й притискав до грудей його руку чи то для захисту, чи щоб зігрітися.

Спершу Брайоні відчула полегшення, що з хлопчиками нічого не сталося. Але від вигляду того, як спокійно чекає Робі, її охопив раптовий гнів. Невже він думає, що зможе приховати свій злочин за цією удаваною добротою, за цим прикиданням добрим пастирем? Яка цинічна спроба заробити прощення за те, чого ніколи не можна буде пробачити. Вона ще раз перекопалася в тому, що зло складне й оманливе. Раптом мамині руки сильно стиснули її за плечі й розвернули лицем до будинку, віддаючи під опіку Бетті. Емілі хотіла, щоб її донька була чимдалі від Робі Тернера. Врешті-решт, зараз же слід спати. Бетті міцно взяла її за руку й повела в дім, а її мама й брат рушили вперед, щоб забрати близнюків. Останнє, що побачила Брайоні, озирнувшись через плече, поки її тягли геть, це як Робі підняв руки, наче здаючись у полон. Він зняв хлопчика з плечей і лагідно поставив його на землю.

Через годину вона вже лежала в ліжку під балдахіном у чистій білій бавовняній нічній сорочці, яку знайшла для неї Бетті. Штори були затягнуті, але яскраве вже світло дня проникало у щілини по краях, і незважаючи на всю свою втому, яка хвилями накочувала на неї, вона не могла заснути. Різні голоси й образи юрмилися навкруг її ліжка, збуджені, дражливі, штовхалися, зливалися один з одним, опираючись її спробам якось упорядкувати їх. Невже вони справді всі вмістилися в один день, в отой довгий безсонний проміжок часу від невинних репетицій її п’єси до появи велетня з туману? Все, що лежало між цими подіями, було надто сумбурним, надто пливким, аби збагнути його, хоч вона й відчувала, що домоглася успіху, навіть перемогла. Вона скинула з ніг простирадло й перевернула подушку, шукаючи щокою прохолоднішого місця. У цьому запамороченому стані вона не могла б точно сказати, в чому полягав її успіх; якщо в тому, що вона досягла нової зрілості, то вона навряд чи відчувала її зараз — вимучена безсонням, вона була настільки безпомічною, настільки дитиною, що навіть могла б зараз розплакатися. Якщо вона виявила мужність, викривши наскрізь погану людину, тоді він не повинен був з’явитися отак разом із близнюками, і вона почувала себе обдуреною. Хто їй тепер повірить, якщо Робі виявився справжнім рятівником пропалих дітей? Усі її труди, вся мужність і холоднокровність, усе, що вона зробила, аби привести Лолу додому, — все нанівець. Вони тепер відвернуться від неї і підуть разом із Робі Тернером, щоб укласти якусь дорослу змову. Їй хотілося, щоб тут була мама, хотілося обняти її за шию, притягти близенько її чудесне лице — але мама тепер не прийде, ніхто більше не прийде до Брайоні, ніхто більше з нею не розмовлятиме. Вона зарилася лицем у подушку, щоб та всмоктувала її сльози, і відчувала, що втрачено навіть ще більше, бо ніхто не бачить її горя.

Півгодини вона лежала в напівтемряві, плекаючи цей приємний смуток, а тоді почула, як під її вікном завівся двигун поліцейського автомобіля. Машина проїхала по гравію, потім зупинилася. Почулися голоси й чиїсь важкі кроки. Вона встала й розхилила штори. Туман усе ще стояв, але був світліший, наче освітлений зсередини, і вона навіть примружилася, поки очі звикали до світла. Усі дверцята поліцейського «гамбера» були широко відчинені, поряд чекали три констеблі. Голоси долинали від групи людей одразу під нею, біля вхідних дверей, вона їх не бачила. Потім знову почулися кроки, і ось вони з’явилися, два інспектори, а між ними Робі. В кайданках! Вона бачила його витягнуті вперед руки й зі свого місця бачила сріблястий полиск сталі трошки нижче манжетів його сорочки. Така ганьба жахнула її. Це був ще один доказ його вини й початок його покарання. Виглядало це, як вічне прокляття.

Вони дійшли до автомобіля й зупинилися. Робі напівобернувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв випроставшись, на декілька дюймів вищий від інспектора, високо піднявши голову. Може, він пишався тим, що зробив. Один із констеблів зайняв місце водія. Молодший інспектор обійшов навкруг машини до задніх дверцят з протилежного боку, а його шеф уже збирався посадити Робі на заднє сидіння. Потім під вікном Брайоні зчинився якийсь рух, почувся різкий голос Емілі Толліс, і раптом до машини кинулася якась постать, настільки швидко, наскільки дозволяла їй обтисла сукня. Чим ближче Сесилія підходила, тим повільніше йшла. Робі обернувся й зробив півкроку їй назустріч, і як не дивно, але інспектор відступив назад. Наручники були у всіх на виду, але Робі, схоже, зовсім не соромився їх і навіть не помічав, коли, дивлячись на Сесилію, уважно слухав, що вона йому говорила. Апатичний поліцейський дивився на них. Якщо вона кидала йому в лице гіркі звинувачення, яких він, безперечно, заслуговував, то по ньому цього не було видно. Хоча Сесилія стояла до Брайоні спиною, тій здалося, що говорила вона зовсім не збуджено. Її звинувачення мали бути ще дошкульнішими від того, що були висловлені тихим голосом. Вони ще більше наблизилися одне до одного, і тепер Робі щось коротко сказав, підняв свої скуті руки й знову дав їм упасти. Вона торкнулася їх своєю рукою, провела пальцем по його піджаку, потім схопилася за нього й легенько струснула. Це виглядало, як дружній жест, і Брайоні була, зворушена здатністю сестри до милосердя, якщо це було саме те.

Милосердя. Досі це слово нічого не означало, хоча Брайоні тисячу разів чула, як його урочисто вимовляли в школі і в церкві. А її сестра весь цей час розуміла його. Багато було, звичайно, такого, чого вона ще не знала про Сесилію. Але вони ще матимуть час, бо ця трагедія, безперечно, зблизить їх.

Добрий інспектор із гранітним обличчям, мабуть, вирішив, що вже виявив достатню поблажливість, бо підійшов, відвів руку Сесилії й став між ними. Робі щось швидко сказав їй через плече офіцера й повернувся до машини. Інспектор поклав руку на голову Робі й дбайливо пригнув її, щоб той не вдарився, коли нахилявся, сідаючи на заднє сидіння. Обидва інспектори сіли по боках арештованого. Грюкнули дверцята, а констебль, який залишився, відсалютував, приклавши руку до шолома, і машина рушила. Сесилія стояла, дивлячись на дорогу, спокійно спостерігаючи, як віддаляється машина, але тремтіння її плечей виказувало, що вона плаче, і Брайоні знала, що ніколи не любила сестру більше, ніж зараз.

І тут би він і мав скінчитися, цей безкінечний день, який втягнув у себе й літню ніч, мав би завершитися тим, як «гамбер» віддаляється дорогою і зникає з очей. Але залишалася ще одна, остання кульмінація. Машина не проїхала й тридцяти метрів, як почала пригальмовувати. Якась постать, якої Брайоні раніше не помічала, ішла самою серединою дороги й не збиралася відступатися набік. То була жінка, не дуже висока, що йшла перевальцем, у квітчастій сукні, стискаючи в руці щось, що спершу здавалося кийком, але виявилося чоловічим парасолем з ручкою, схожою на гусячу голову. Машина зупинилася, й водій став сигналити, коли жінка підійшла впритул до радіатора. Це була мати Робі, Ґрейс Тернер. Вона підняла парасоль і щось вигукнула. Поліцейський, що сидів попереду, вийшов з машини і став щось їй говорити, а потім узяв за лікоть. Інший констебль, той, який салютував, уже спішив до них. Місіс Тернер вишарпнула руку, знову підняла парасоль, цього разу вже двома руками, й з розмаху, з тріском, що нагадував пістолетний постріл, уперіщила гусячою головою по блискучому капоту автомобіля. Коли констеблі, підштовхуючи, відтягли її на узбіччя, вона почала викрикувати одне-єдине слово так голосно, що Брайоні чула його у своїй кімнаті.

— Брехуни! Брехуни! Брехуни! — вигукувала місіс Тернер.

З широко відкритими передніми дверима машина повільно проїхала повз неї й зупинилася, щоб забрати поліцейського. Залишившись один, його колега ледь стримував її. Вона ще раз зуміла розмахнутися своїм парасолем, але удар лиш ковзнув по даху машини. Констебль викрутив парасоль з її рук і шпурнув кудись за спину на траву.

— Брехуни! Брехуни! — знову вигукнула місіс Тернер і ступила кілька безнадійних кроків услід машині, потім зупинилася й, узявшись у боки, дивилася, як машина проїхала першим мостом, далі по острову, потім другим мостом і врешті-решт зникла в тумані.

Частина друга

Багато було різних жахіть, але саме ця неочікувана дрібна деталь підкосила його, і він потім ніяк не міг викинути її з голови. Коли вони, пройшовши три милі вузькою дорогою, дійшли до перехрестя, він побачив, що стежка, яку він шукав, скручує праворуч і біжить горбами аж до гаю, що ріс на невисокому узгір’ї на північному заході. Вони зупинилися, щоб він звірився з картою. Проте карти не було там, де вона мала би бути. Її не було ні в кишені, ні за поясом. Невже він загубив її, а може, забув на останньому привалі? Він дав шинелі впасти на землю й поліз у внутрішню кишеню кітеля — і аж тут до нього дійшло. Карта була у нього в лівій руці, і вже, мабуть, десь із годину. Він зиркнув скоса на двох інших, але вони стояли поодаль, дивилися кудись убік і мовчки курили. Карта все ще була у нього в руці. Він витяг її з пальців капітана Вест-Кентського полку, який лежав у канаві неподалік — неподалік чого? Ці карти тилових територій були великою рідкістю. А ще він узяв собі револьвер мертвого капітана. Він не збирався вдавати з себе офіцера, але він загубив свою гвинтівку і просто хотів вижити.

Стежка, яка його цікавила, починалася біля розбомбленого дому, достатньо нового, можливо, перебудованої хатини дорожнього обхідника. У грязюці біля калюжі, що утворилася в автомобільній колії, були сліди тварин. Імовірно, кіз. Навкруг були розкидані клапті розідраної тканини з почорнілими краями, залишки портьєр чи одежі, на кущі висіла віконна рама з вибитим склом, і всюди стояв сморід мокрої сажі. То була їхня стежка, їхній шлях навпрошки. Він склав карту, сховав її і, коли випростався, піднявши шинель і накинувши її на плечі, побачив це. Ті двоє, помітивши його рух, обернулися й простежили за його поглядом. Це була нога на дереві. На старому платані, який щойно покрився листям. Нога була на висоті майже шести метрів, застрягла в першій розгілці стовбура, гола, чистенько відрізана трохи вище коліна. Звідти, де вони стояли, не було видно ні крові, ні розірваної плоті. Нога була бездоганна, гладенька, достатньо маленька, щоб належати дитині. Вона висіла під таким кутом, що виглядала наче на виставці, експонована для ознайомлення: це — нога.

Два капрали з огидою чмихнули й підняли свої речі. Вони ніяк не збиралися реагувати. За останні кілька днів вони вдосталь усього надивилися.

Нетл, водій вантажівки, витягнув ще одну цигарку й запитав:

— Так куди ми йдемо, начальник?

Вони називали його так, щоб якось владнати непросте питання звання. Він швидко пішов стежкою, майже побіг. Він хотів обігнати їх, зникнути на якийсь час їм з очей, щоб можна було виблюватися чи випорожнитися, він і сам не знав. За стодолою, біля купи битого шиферу, його тіло саме обрало перший варіант. Він відчував таку спрагу, що не міг дозволити собі втрачати рідину. Напився з манірки й обійшов стодолу. Він використав цей момент на самоті, щоб оглянути свою рану. Та була з правого боку, якраз під ребрами, розміром із півкрони. Виглядала вона не так вже й погано, після того як він учора обмив засохлу кров. Хоча шкіра навколо почервоніла, набряку не було. Зате було щось усередині. Він, коли йшов, відчував, як воно рухається. Можливо, уламок шрапнелі.

Поки капрали наздогнали його, він уже знову заправив сорочку і вдавав, що вивчає карту. У їхній компанії карта давала йому єдину можливість усамітнитися.

— Куди це ми так спішимо?

— Мать, якусь бабу побачив.

— Та ні, це карта. У нього знову якісь срані сумніви.

— Ніяких сумнівів, джентльмени. Це наша стежка.

Він витягнув цигарку, і капрал Мейс дав йому прикурити. Потім, щоб приховати, як у нього тремтять руки, Робі Тернер рушив уперед, а вони пішли за ним, як ішли за ним уже два дні. Чи три? Він мав найнижче звання, але вони йшли за ним і робили все, що він пропонував, а щоб якось зберегти гідність, піддражнювали його. Коли вони йшли дорогою чи полем навпрошки і він надто довго мовчав, Мейс частенько запитував: «Шо, начальник, знову про бабу думаєш?» А Нетл тут же підхоплював: «Думає, бляха-муха, ще й як думає». Вони були городянами, які не любили сільської місцевості, губилися в ній. Компасом користуватися не вміли. Ця частина базової підготовки оминула їх. Вони вирішили, що він потрібен їм, аби дістатися до узбережжя. Для них це було непросто. Він поводився, як офіцер, а не мав навіть жодної лички. Першої ж ночі, коли вони ховалися під навісом для велосипедів біля спаленої школи, капрал Нетл запитав: «А чо це такий салага, як ти, говоре, як який джентльмен?»

Він не збирався їм нічого пояснювати. Він хотів вижити, у нього була для цього дуже вагома причина, і йому було байдуже, йдуть вони за ним чи ні. Обоє вони не випускали з рук гвинтівок. Це вже було щось, а Мейс до того ж був здоровим чолов’ягою з могутніми плечима й руками, що захоплювали по півтори октави на фортепіано в пабі, на якому він, як розказував, грав. І проти насмішок Тернер нічого не мав. Усе, чого він хотів зараз, коли вони віддалялися стежкою від дороги, це забути про ту ногу. Стежка вивела їх на ширшу доріжку, що бігла між двома кам’яними стінами й спускалася в долину, якої не було видно з дороги. Там текла брудна річечка, яку вони перейшли по каменях, глибоко всаджених у килим із водоростей, що нагадували мініатюрну водяну петрушку.

Їхня доріжка повернула на захід, і вони вийшли з долини, як і досі, між стародавніми стінами. Небо попереду починало розчищатися й світилося, наче обіцянка. Поза цими просвітами усе було сірим. Коли вони вибралися каштановим гаєм на вершину, призахідне сонце вийшло з-за хмар і освітило все навкруг, осліпивши трьох солдатів, що піднімалися до нього схилом. Як було б чудово завершити цілоденну прогулянку французькою провінцією, вийшовши назустріч вечірньому сонцю. Це завжди обнадіює.

Вийшовши з гаю, вони почули гул бомбардувальників, тому повернулися назад і курили, перечікуючи під деревами. Звідти, де вони сиділи, літаків не було видно, але краєвид був гарний. Те, що так широко розкинулося перед ними, то були навіть не узгір’я. Так, брижі на поверхні землі, слабке відлуння великих зсувів деінде. Кожен наступний гребінь був менший за попередній. Він дивився на ці слабнучі хвилі сірого й блакитного, що зникали в мареві призахідного сонця, нагадуючи якийсь східний мотив на обідній тарілці.

Ще через півгодини вони перейшли наступний гребінь і спускалися довгим схилом, зверненим на північ, який привів їх нарешті, у наступну долину з іще однією річечкою. Ця вже була повноводніша, і вони перейшли її по кам’яному мосту, густо вкритому коров’ячим лайном. Капрали, що були не такі втомлені, як він, розвеселилися, вдаючи, що готові збунтуватися від огиди. Один із них шпурнув сухим кізяком йому в спину. Тернер навіть не обернувся. Ті клапті одягу, почав він пригадувати, могли бути піжамкою дитини. Хлопчика. Бомбардувальники часом прилітали одразу після світанку. Він намагався прогнати ці думки, але вони його не слухалися. Французький хлопчик, який спить у своєму ліжечку. Тернер хотів опинитися якомога далі від того розбомбленого котеджу. Тепер його переслідувала не тільки німецька піхота й авіація. Якби світив місяць, він був би радий іти всю ніч. Капралам це б не сподобалося. Можливо, настав час позбутися їх.

Вниз по течії вздовж річки росли тополі, верхівки яких тріпотіли й виблискували в останніх променях сонця. Солдати повернули в протилежному напрямку, і незабаром дорога знову перетворилася на стежку й повернула від річки вбік. Вони продиралися через кущі, що мали товсте блискуче листя. Ще там росли хирляві дуби, які ледь-що зазеленіли. Мокра трава під ногами приємно пахла, і він подумав, що з цим місцем щось негаразд, настільки воно відрізнялося від усього, що вони бачили досі.

Попереду почулося гудіння якихось машин. Воно ставало голоснішим, сердитішим і наводило на думку про обертання лопатей електротурбін на неймовірній швидкості. Вони входили у великий зал, наповнений звуком і енергією.

— Бджоли! — вигукнув Тернер. Він вимушений був обернутися й повторити ще раз, щоб вони почули його. Він добре знав, що це значить. Якщо хоч одна заплутається у волоссі і вжалить, вона, помираючи, посилає хімічний імпульс, і всі інші, які отримають його, неодмінно прилетять, вжалять і помруть у тому ж самому місці. Загальна військова повинність! Після всіх небезпек це було навіть образливо. Вони з головою понакривалися шинелями й побігли крізь рій. Усе ще оточені бджолами, добігли до смердючої заболоченої канави, через яку перебігли хиткою кладкою. Вибігли позаду стодоли, де все раптом стихло. За стодолою було фермерське подвір’я. Не встигли вони увійти туди, як почали гавкати собаки й до них вже бігла літня жінка, махаючи руками, як на курей, яких вона хоче прогнати. Капрали покладалися на знання Тернером французької. Він вийшов уперед і почекав, поки вона наблизиться. Ходили чутки, що є цивільні, які торгують пляшками з водою по десять франків, хоча сам він такого ніколи не бачив. Французи, яких він зустрічав, були або щедрими, або заглибленими у свої власні нещастя. Жінка була тендітною та енергійною. Мала сварливе, не від миру сього обличчя з якимось диким виразом. Голос у неї був різкий.

— C'est impossible, M'sieu. Vous ne pouvez pas rester ici.^[14]

— Ми будемо в стодолі. Нам треба води, вина, хліба, сиру і всього того, чим ви зможете з нами поділитися.

— Неможливо!

— Ми воюємо за Францію, — лагідно сказав він їй.

— Ви не можете тут залишатися.

— На світанку нас вже не буде. Німці все ще…

— Це не через німців, мосьє. Це через моїх синів. Вони звірі. І вони скоро повернуться.

Тернер відсунув жінку набік і пройшов до насоса в кутку двору, біля кухні. Нетл і Мейс пішли за ним. Поки він пив, дівчинка приблизно десяти років зі своїм маленьким братом, який тримав її за руку, дивилися на нього з дверей. Напившись і наповнивши свою манірку, він посміхнувся їм, і вони втекли. Капрали під насосом були разом і пили одночасно. Жінка раптом підбігла до нього ззаду і схопила за лікоть. Перш ніж вона заговорила, він сказав:

— Будь ласка, принесіть нам те, чого я просив, інакше ми прийдемо і візьмемо все це самі.

— Мої сини — це тварюки. Вони мене вб’ють.

Йому хотілося сказати: «Так тому й бути», але замість цього він пішов геть, кинувши через плече:

— Я поговорю з ними.

— Тоді, мосьє, вони вб’ють вас. Вони роздеруть вас на шматки.

Капрал Мейс був кухарем у тому ж підрозділі Королівських військ зв’язку, що й капрал Нетл. До армії він працював на складі «Гілз»^[15] на Тотнем-Корт-роуд. Він казав, що трохи розуміється на комфорті, і в стодолі узявся облаштовувати їхній постій. Тернер би просто кинувся на солому. Мейс же знайшов купу мішків і з допомогою Нетла набив їх соломою, зробивши три матраци. Підголів’я він зробив із пресованих пак сіна, піднімаючи їх однією рукою. З дверей, покладених на стосики цегли, зробив стіл. Дістав із кишені половину свічки.

— Мають бути якісь вигоди, — бурмотів він. Це вперше вони відмовилися від грубих сексуальних натяків. Усі троє лежали на своїх матрацах, курили й чекали. Тепер, коли їм вже не хотілося пити, вони могли думати тільки про їжу і реготали, слухаючи, як в них у темноті бурчить у животах. Тернер переповів їм свою розмову зі старою і те, що вона казала про синів.

— П’ята колона, ось вони хто, — сказав Нетл. Він виглядав маленьким тільки поряд зі своїм приятелем, але в нього були різкі риси маленького чоловіка й дружелюбний вигляд якогось гризуна, який ще посилювався від його звички прикушувати нижню губу верхніми зубами.

— Або французькі нацисти. Німецькі поплічники. Так, як у нас Мослі, — додав Мейс.

Якийсь час вони мовчали, потім Мейс сказав:

— Або так, як вони всі по селах — почманіли від шлюбів тільки між родичами.

— Як би там не було, — сказав Тернер, — гадаю, треба перевірити зброю і тримати її під рукою.

Так вони й зробили. Мейс запалив свічку, і вони зайнялися звичною справою. Тернер перевірив револьвер і поклав його так, щоб легко було дістати. Капрали, зробивши, що треба, сперли свої «лі енфілди» на дерев’яну решітку й знову вляглися на «ліжка». Нарешті прийшла дівчинка з кошиком. Поставила його біля дверей стодоли і втекла. Нетл приніс кошик, і вони виклали на стіл усе, що в ньому було. Круглий буханець чорного хліба, маленький шмат м’якого сиру, цибулина і пляшка вина. Хліб був черствий, погано різався й пахнув цвіллю. Сир був добрий, але одразу ж зник без сліду. Пляшку вони передавали по колу, й незабаром вона була порожня. Тож вони жували запліснявілий хліб і гризли цибулю.

— Я б і паскудній собаці такого не дав, — сказав Нетл.

— Я піду, — сказав Робі, — і принесу чогось кращого.

— Ми теж підемо.

Але ще якийсь час вони мовчки лежали на спинах. Ніхто поки що не хотів мати справу зі старою жінкою.

Потім почулися кроки, вони обернулися до дверей і побачили там двох чоловіків. Кожен із них тримав щось у руках, можливо, кийок чи обріз. У сутінках важко було сказати. Облич французьких братів вони теж не бачили.

— Bonsoir, Messieurs.^[16]

— Bonsoir.

Піднявшись зі свого солом’яного ліжка, Тернер узяв револьвер. Капрали потяглися за гвинтівками.

— Спокійно, — шепнув він.

— Anglais? Belges?

— Anglais.

— У нас для вас щось є.

— Що саме?

— Що він говорить? — запитав один із капралів.

— Говорить, що у них для нас щось є.

— Трясця його мамі.

Чоловіки підійшли ближче на кілька кроків і підняли те, що мали в руках. Точно обрізи. Тернер клацнув запобіжником. Почув, що капрали зробили те саме.

— Спокійно, пробурмотів він.

Відкладіть свої рушниці, панове.

— Спершу ви.

— Почекайте хвильку.

Той, який говорив, поліз у кишеню. Витягнув ліхтарик і освітив не солдатів, а свого брата й те, що було в нього в руці. Французький батон. Потім те, що було в другій руці — брезентову торбу. Потім показав їм два батони, які тримав сам.

— Ще маємо оливки, сир, паштет, помідори й шинку. І, звичайно, вино. Хай живе Англія!

— О, хай живе Франція!

Вони всілися за зроблений Мейсом стіл, який французи — Анрі й Жан-Марі Бонне — ввічливо похвалили, так само як і матраци. То були невисокі, кремезні чоловіки віком за п’ятдесят. Анрі носив окуляри, про які Нетл сказав, що вони дивно виглядають на фермері. Тернер цього не переклав. Разом із вином вони принесли й склянки. П’ятеро чоловіків підняли їх і проголосили тост за французьку й британську армії і за розгром Німеччини. Брати дивилися, як солдати їдять. З Тернеровою допомогою Мейс розказав, що ніколи не куштував, навіть ніколи не чув про паштет із гусячої печінки, але відтепер не їстиме нічого іншого. Французи посміхалися, але почували себе скуто й не мали, схоже, настрою напиватися. Вони розповіли, що весь день провели в дорозі, їздили в невеличке селище поблизу Арраса своєю вантажівкою з відкритим кузовом розшукати молоду кузину з дітьми. За місто велися жорстокі бої, але вони не мали поняття, хто його здобував, хто обороняв і хто кого переміг. Їхали вони бічними дорогами, щоб уникнути хаотичних натовпів біженців. Бачили, як горять ферми, а тоді наштовхнулися на дорозі на близько десятка мертвих англійських солдатів. Їм довелося виходити з машини й відтягати їх набік, щоб не їхати просто по них. Кілька тіл були майже перерізані надвоє. Їх обстріляли з крупнокаліберних кулеметів, можливо, з повітря, може, із засідки. Потім, вже в машині, Анрі вивернуло просто в кабіні, а Жан-Марі, який сидів за кермом, запанікував і в’їхав у канаву. Їм довелося йти в село й позичати у якогось фермера двох коней, щоб витягти їхній «рено». Це забрало дві години. Знову опинившись на дорозі, вони бачили спалені танки й бронемашини, і німецькі, і британські, і французькі. Але солдатів вони не бачили. Битва відкотилася кудись далі.

Коли вони приїхали в селище, день вже хилився до вечора. Село було повністю зруйноване й безлюдне. Будинок кузини був розгромлений, усі стіни в дірах від куль, але дах тримався. Вони обійшли всі кімнати й відчули полегшення, нікого там не знайшовши. Вона, мабуть, забрала дітей і приєдналася до тих тисяч людей на дорогах. Уночі вони боялися вертатися, тому зупинилися в лісі й пробували спати в кабіні. Усю ніч чули, як артилерія обстрілювала Аррас. Неймовірно, щоб там хтось вижив чи щось уціліло. Назад вони верталися іншою дорогою, значно довшою, щоб не проїздити повз мертвих солдатів. Тепер, пояснював Анрі, вони з братом страшенно втомлені. А коли заплющують очі, бачать оті понівечені тіла.

Жан-Марі знову наповнив склянки. Розповідь, яку Тернер одразу перекладав, тривала майже годину. Вони все під’їли. Він подумав, чи не розповісти їм про отой свій власний нав’язливий епізод. Проте вирішив, що досить уже жахів, а крім того, не хотів вертатися думками до картини, яка була відсунута на задній план вином і дружньою розмовою. Тому він розказав їм, як загубив свій підрозділ на самому початку відступу, під час атаки німецьких літаків. Не згадав він і про своє поранення, бо не хотів, щоб капрали знали про нього. Став замість цього пояснювати, як вони пробираються навпростець до Дюнкерка, уникаючи головних доріг, які весь час бомбардує авіація.

— Отже, правду говорять, — сказав Жан-Марі. Ви покидаєте нас.

— Ми ще повернемося, — відповів він, але й сам у це не вірив.

Вино вдарило капралу Нетлу в голову. Він розпочав безладний панегірик тому, що сам називав «баби жабоїдів» — так багато, такі доступні, такі солодкі. Все це були вигадки. Брати подивилися на Тернера.

— Він говорить, що французькі жінки найгарніші в світі.

Вони урочисто кивнули на знак згоди й підняли склянки.

Якийсь час усі сиділи мовчки. Їхній вечір майже закінчився. Вони прислухалися до нічних звуків, до яких уже звикли — артилерійська канонада, епізодичні постріли десь на околиці, далекий гучний вибух — мабуть, сапери висадили в повітря міст після відступу.

— Запитай їх про мамцю, — підказав капрал Мейс. — Давай хоч це вияснимо.

— Нас було троє братів, пояснив Анрі. — Найстарший, Поль, її первісток, загинув під Верденом у 1915-му. Снаряд влучив просто в нього. Не було чого хоронити, залишилася тільки каска. Нам обом пощастило. Ми навіть подряпини не дістали. Відтоді вона завжди ненавиділа солдатів. А зараз їй вже вісімдесят три, і вона вижила з розуму, це вже якась манія. Французи, англійці, бельгійці, німці. Їй все одно. Ви всі для неї однакові. Ми боїмося, що коли прийдуть німці, вона вискочить на них з вилами, і вони застрелять її.

Брати втомлено звелися на ноги. Солдати зробили те саме.

— Ми б запросили вас до себе на кухню, — сказав Жан-Марі. — Але перед цим її треба було б замкнути в кімнаті.

— Ви й так влаштували нам справжній бенкет, — сказав Тернер.

Нетл щось шепотів Мейсові на вухо, а той згідно кивав. Нетл витяг зі свого наплічника два блоки цигарок. Звичайно, це було правильно. Французи ввічливо пробували відмовитися, але Нетл обійшов стіл і тицьнув подарунок їм у руки. Тернера він попросив перекласти.

— Треба було бачити, коли прийшов той наказ знищити запаси. Двадцять тисяч цигарок. Ми брали, що хотіли.

Уся армія тікала до узбережжя, озброївшись цигарками, щоб тамувати голод.

Французи ґречно подякували, зробили Тернеру комплімент щодо його французької, потім нахилилися над столом, щоб спакувати в брезентову торбу склянки й порожні пляшки. Ніхто не вдавав, що вони ще побачаться.

— Ми підемо одразу на світанку, — сказав Тернер. — Тому краще попрощатися.

Вони всі потиснули руки.

— Всі оті бої, через які ми пройшли двадцять п’ять років тому, — сказав Анрі Бонне. — Стільки мертвих. А тепер німці знову у Франції. Через два дні вони будуть тут і заберуть все, що ми маємо. Хто міг у це повірити?

Тернер вперше відчув усю ганебність відступу. Йому стало соромно. Він сказав ще менш переконливо, ніж раніше:

— Ми ще повернемося і викинемо їх геть, обіцяю вам.

Брати кивнули, з прощальними усмішками вийшли з тьмяного кола світла, яке давала свічка, й рушили в темряві до відчинених дверей стодоли, і склянки дзенькали об пляшки, поки вони йшли.

***

Він довго лежав горілиць, курив, вдивляючись у чорноту схожого на печеру даху. Капрали хропіли не в такт, то голосніше, то тихіше. Він був страшенно втомлений, але спати йому не хотілося. Рана неприємно пульсувала, кожний удар був чітким і болючим. Що б там не було, воно мало гострі краї й було неглибоко під шкірою, йому хотілося намацати його пальцем. Від утоми в голову лізли думки, яких він хотів найменше. Він думав про французького хлопчика, який спить у своєму ліжечку, і про байдужість, з якою люди посилають снаряди абикуди. Чи випорожнюють бомбові відсіки над сонним котеджем біля залізниці, не знаючи й не бажаючи знати, хто там живе. Звичайний виробничий процес. Він бачив і власні підрозділи королівських військ у дії, згуртовані групи, які працюють день і ніч, пишаються швидкістю, з якою вони формують бойові порядки, пишаються своєю дисципліною, муштрою, підготовкою, здатністю взаємодіяти. Їм взагалі не треба бачити кінцевий результат — погубленого хлопчика. Погубленого. Поки він складав подумки це слово, його зморив сон, але лише на декілька секунд. Потім він знову прокинувся, на ліжку, горілиць, вдивляючись у чорноту камери. Він відчував, що знову там опинився. Відчував запах бетонної підлоги, сечі в параші, лискучої фарби на стінах, чув хропіння чоловіків на нарах. Три з половиною роки таких ночей, безсоння, думок про іншого погубленого хлопця, про інше погублене життя, яке було колись його власним, і очікування світанку, потім жерти баланду, потім ще один змарнований день. Він і сам не знав, як пережив цей щоденний ідіотизм. Ідіотизм і клаустрофобію. Ту руку, яка стискає за горло. Бути тут, ховатися в стодолі, серед розгромленої армії, де дитяча нога на дереві є чимось, на що звичайна людина може не звертати уваги, де вся країна, вся цивілізація от-от має завалитися, — це краще, ніж бути там, на вузьких нарах під тьмяною електричною лампочкою, коли нічого вже не чекаєш. Тут були лісисті долини, струмки, освітлені сонцем тополі, яких у нього не могли забрати, хіба що його вб’ють. І була надія. Я чекатиму тебе. Повертайся. Був шанс, малесенький шанс повернутися. У нього в кишені лежав останній лист від неї з її новою адресою. Ось чому він повинен вижити, хитро уникаючи головних доріг, де кружляють, чекаючи, бомбардувальники, схожі на хижих птахів.

Трохи згодом він виліз з-під своєї шинелі, натягнув черевики й напомацки вибрався, зі стодоли надвір випорожнитися. Він був такий знесилений, що в нього паморочилося в голові, але спати все ще не був готовий. Ігноруючи гарчання собак, він пройшов дорогою до порослого травою горба подивитися на спалахи у південній частині неба. Це накочувався штурм німецьких бронетанкових військ. Він торкнувся нагрудної кишені, де в її лист був вкладений присланий нею вірш. В кошмарі ночі звідусіль / По всій Європі гавкіт псів. Усі інші її листи були надійно сховані у внутрішній кишені шинелі. Вибравшись на колесо покинутого трейлера, він зміг роздивитися інші частини неба. Гарматні спалахи були всюди, крім півночі. Розгромлена армія тікала коридором, який ставав чимраз вужчим і невдовзі буде перерізаний. Для тих, хто відстав, не залишиться жодного шансу на порятунок. У кращому випадку знову тюрма. Табір для військовополонених. Цього разу він вже не виживе. Коли Францію здолають, кінця війні вже не буде. Ніяких листів від неї, ніякого повернення. Не вдасться виторгувати дострокового звільнення в обмін на згоду записатися в піхоту. Знову рука стискатиме горло. А в перспективі — тисяча чи й тисячі тюремних ночей, коли він лежатиме без сну, гортаючи сторінки минулого, чекатиме, коли життя почнеться знову, гадатиме, чи таке взагалі колись буде. Можливо, розумніше вирушити вже, не чекаючи, поки буде пізно, і йти всю ніч і весь день, аж поки не добереться до Каналу^[17]. Втекти, покинути капралів напризволяще. Він розвернувся, почав сходити з горба й передумав. Землі під ногами майже не видно. Він недалеко зайде в темноті, ще й ногу може зламати. Та й капрали, схоже, не такі вже йолопи — Мейс із його солом’яними матрацами, Нетл з його подарунками для братів.

Ідучи на звуки хропіння, він дочовгав до свого ліжка. Проте сон не приходив або ж накочував короткими хвилями — він одразу виринав із нього, голова паморочилася від думок, які годі було уярмити. Ці старі епізоди переслідували його. Знову пригадалася та єдина зустріч із нею. Шість днів, як він вийшов із тюрми, а назавтра мав зголоситися на службу поблизу Олдершота. Коли вони домовилися зустрітися в чайній Джо Лайонза на Стренді в 1939-му, вони не бачилися вже три з половиною роки. Він прийшов у кафе раніше й зайняв столик у кутку, звідки видно було вхід. Свобода все ще здавалася якимось дивом. Рух, гамір, барвисті плащі, куртки, спідниці, веселі гучні балачки вест-ендських покупців, приязність дівчини, яка обслуговувала його, відсутність будь-якої загрози — він сидів і насолоджувався обіймами буденного життя. В усьому цьому була краса, яку лиш він міг оцінити.

Поки він був ув’язнений, єдиною жінкою, з якою йому дозволяли побачення, була його мати. Щоб він надмірно не збуджувався, як вони казали. Сесилія писала щотижня. Закоханий у неї, заради неї докладаючи всіх зусиль, щоб не збожеволіти, він, звичайно ж, був закоханий і в її слова. Коли він відповідав на її листи, то прикидався, що ні в чому не змінився, він брехав, щоб уникнути безумства. Боячись психіатра, який водночас був їхнім цензором, вони не дозволяли собі ніяких виявів почуттів, уникали навіть звичайних емоцій. Його в’язниця вважалася сучасною, просвіченою, незважаючи на її вікторіанський холод. Йому поставили клінічно чіткий діагноз: нездорова гіперсексуальність, потребує допомоги і виправлення. Уникати будь-якого збудження. Деякі листи — і його, і її — просто конфіскувалися за найскромніший вияв почуттів. Тому вони писали про літературу, використовуючи літературних персонажів як шифр. У Кембриджі вони просто минали одне одного на вулиці. Усі оті книжки, ті щасливі чи трагічні пари, яких вони ніколи не обговорювали при зустрічах! Трістан та Ізольда, герцог Орсіно й Олівія (і Мальволіо теж), Троїл і Крессіда, містер Найтлі й Емма, Венера й Адоніс. Тернер і Толліс. Одного разу, у відчаї, він написав про Прометея, прикутого до скелі, чию печінку пожирає щодня стерв’ятник. Часом вона була терпеливою Ґризельдою. Згадка про «тихий куточок у бібліотеці» закодовано виражала сексуальний екстаз. Описували вони й повсякденні справи в усіх їх нудних і милих подробицях. Він описував усі сторони тюремного життя, але ніколи не говорив їй про його ідіотизм. Це й так було зрозуміло. Ніколи не розповідав їй, що боїться не витримати. Це теж було ясно. Вона ніколи не писала, що любить його, хоча написала б, якби гадала, що листа пропустять. Але він і без того знав.

Вона розповіла йому, що порвала всі зв’язки з родиною. І ніколи більше не розмовлятиме ні з батьками, ні з братом і сестрою. Він уважно стежив за всіма її зусиллями, поки вона здобувала спеціальність медсестри. І коли вона писала: «Я пішла сьогодні в бібліотеку взяти книжку з анатомії, про яку казала тобі. Я знайшла тихий куточок і робила вигляд, що читаю», то він знав, що її живлять ті самі спогади, які пожирали його щоночі під тонкою тюремною ковдрою.

Коли вона зайшла в кафе у своїй пелерині сестри милосердя, вирвавши його з приємної заціпенілості, він так рвучко підхопився, що перекинув свій чай. Він був свідомий свого надто великого костюма, купленого матір’ю на зекономлені гроші. Здавалося, що піджак взагалі ніде не торкався плечей. Вони сіли, подивилися одне на одного, усміхнулися й відвели очі. Робі й Сесилія кохалися роками — по пошті. У своєму закодованому листуванні вони стали дуже близькі одне одному, але якою штучною здавалася ця близькість зараз, коли вони почали пусту розмову, безпомічний обмін ввічливими запитаннями й відповідями. І в міру того як дистанція між ними зростала, вони починали розуміти, як далеко випередили самі себе в своїх листах. Вони уявляли собі цю зустріч і прагнули її надто довго, і вона не могла виправдати їхніх сподівань. Він випав із цього світу, і йому не вистачало впевненості, щоб відступити назад і схопитися за якусь важливішу думку. Я кохаю тебе, і ти врятувала мені життя. А він запитав, де вона знімає квартиру. Вона сказала йому.

— З господинею маєш добрі стосунки?

Нічого кращого він не міг придумати й боявся тиші, яка може настати, і ніяковості, яка може стати прелюдією до її слів, що приємно було з ним побачитися. А тепер вона мусить повертатися на роботу. Все, що в них було, спиралося на кілька хвилин у бібліотеці багато років тому. Може, воно було надто крихким? Вона так легко може знову стати кимось на зразок сестри. Вона розчарована? Він схуд. Він скулився в усіх відношеннях. В’язниця примушувала його зневажати себе, а вона була такою ж гарною, якою він пам’ятав її, особливо у формі сестри милосердя. Але вона теж була страшенно нервовою, не здатною вийти за межі банальних слів. Тому намагалася бути легковажною, говорячи про характер своєї господині. Вони обмінялися ще декількома подібними фразами, і вона справді подивилася на маленький годинник, який висів над її лівою груддю, і сказала, що її обідня перерва скоро закінчиться. У них є ще півгодини.

Він провів її до Вайтхолу, до автобусної зупинки. У дорогоцінні останні хвилини він записав їй свою адресу, якусь понуру послідовність акронімів і цифр. Пояснив, що звільнень у нього не буде, поки він не пройде курс базової підготовки. Після цього матиме два тижні відпустки. Вона дивилася на нього, якось сердито похитуючи головою, і тоді він нарешті взяв її за руку й стиснув. Цей жест повинен був передати все, що не було сказано, і вона відповіла на нього власним потиском. Прийшов її автобус, але вона не відпускала його руку. Вони стояли лице в лице. Він поцілував її, спершу легенько, а потім вони притулилися одне до одного, і коли їхні язики зустрілися, його безплотне «я» відчуло принизливу вдячність, бо він знав, що матиме тепер на рахунку спогад, до якого звертатиметься в усі наступні місяці. Він і зараз звернувся до нього, у французькій стодолі в ці передранкові години. Вони стискали одне одного в обіймах і цілувалися, а люди в черзі оминали їх. Хтось закудкудакав йому просто у вухо. Це вона плакала, притулившись до його щоки, і горе притискало її губи до його губ. Підійшов ще один автобус. Вона вирвалася, стиснула йому руку й увійшла в автобус, не вимовивши й слова, не озирнувшись. Він дивився, як вона шукає місце, сідає, і коли автобус рушив, раптом зрозумів, що повинен був їхати з нею, до самого госпіталю. Він же втрачає хвилини, які міг провести з нею. Йому треба знову вчитися думати й діяти самостійно. Він побіг уздовж Вайтхола, сподіваючись, що наздожене її на наступній зупинці. Але її автобус вже був далеко й незабаром зник десь у напрямку Парламентської площі.

Протягом усього його навчання вони листувалися. Звільнені від цензури й необхідності щось вигадувати, вони усе ж залишалися обережними. Втомлені цим життям на папері, пам’ятаючи про труднощі, вони не наважувалися на щось більше, ніж торкнутися руками чи поцілуватися на автобусній зупинці. Вони казали, що люблять одне одного, писали «моя кохана», «мій найдорожчий» і знали, що майбутнє в них спільне, але утримувалися від палкішого вияву почуттів. Найголовніше полягало в тому, щоб не втратити зв’язку, поки не настануть оті два тижні. За допомогою ґертонської подруги вона знайшла котедж у Вілтширі, де можна буде поселитися, і хоча у свій вільний час вони не могли думати ні про що інше, однак у листах боялися зіпсувати все щедрими слововиверженнями. Замість цього описували свої будні. Вона тепер працювала у пологовому відділенні, і кожен день дарував звичайні чудеса, а також драматичні чи радісні моменти. Траплялися й трагедії, поряд із якими її власні клопоти ставали нічим: мертвонароджені діти, матері, які помирали, молоді чоловіки, що плакали в коридорах, приголомшені, напівпритомні матері-підлітки, вигнані зі своїх сімей, немовлята-каліки, які однаково незбагненною мірою збуджували і сором, і любов. Коли Сесилія описувала щасливий кінець, ту мить, коли битва завершувалася і знесилена матір уперше брала дитину на руки, захоплено вдивляючись у нове обличчя, то малося на увазі її власне майбутнє, їхнє спільне майбутнє, і це наділяло листи якоюсь безхитрісною силою, хоча його думки, щиро кажучи, були присвячені не так народженню, як зачаттю.

Він же, в свою чергу, описував стройовий плац, стрільбище, муштру, солдатські побрехеньки, казарми. Він був позбавлений права на офіцерську підготовку, і слава Богу, бо рано чи пізно зустрів би в офіцерській їдальні когось, хто знав би про його минуле. А серед солдатів він зберігав безособовість, до того ж виявилося, що перебування в тюрмі забезпечує певний статус. Він виявив, що був добре підготовлений до армійських порядків, до жахливих перевірок ранців, до застилання койок без єдиної зморщечки, щоб усі бирки були строго по ранжиру. На відміну від інших, він вважав, що харч не такий вже й поганий. Дні, хоча й утомливі, виглядали достатньо різноманітними. Марш-кидки по бездоріжжю справляли йому задоволення, яке він не наважувався висловлювати в компанії інших новобранців. Він набирав вагу й набирав сили. Завдяки вікові й освіті він виділявся серед інших, але це компенсувалося його минулим, тому ніхто його не непокоїв. Навпаки, він вважався мудрим, стріляним горобцем, який знав, як із «ними» треба поводитися, і міг стати в пригоді, коли доводилося заповнювати якісь формуляри. Як і вона, він теж обмежувався описом повсякденних справ, додаючи часом якісь смішні чи тривожні випадки: про новобранця, який прийшов на плац без черевика; про вівцю, яка знавісніла, потрапивши в казарму, і її ніяк не вдавалося вигнати; про сержанта-інструктора, якого мало не застрелили на стрільбищі.

Проте була одна зовнішня обставина, яка тінню лягала на все і якої вони не могли оминути. Після минулорічної Мюнхенської угоди він, як і всі інші, був переконаний, що війна неминуча. Їхнє навчання спростили й прискорили, розширювали новий табір, щоб прийняти більше новобранців. Його непокоїло не те, що він братиме участь у бойових діях, а що їхня вілтширська мрія опиниться під загрозою. Вона посилювала його побоювання описом підготовки госпіталю до непередбачених обставин — збільшення кількості ліжок, спеціальні курси, навчання на випадок надзвичайних ситуацій. І все ж для них це залишалося якимось фантастичним, далеким, навіть якщо і ймовірним. Багато хто вважав, що таке не може повторитися знову. І вони жили надіями.

Була і ще одна, більш приватна справа, яка бентежила його. Сесилія не розмовляла зі своїми батьками, братом і сестрою з листопада 1935 року, коли Робі був засуджений. Вона не писала їм, не повідомила своєї нової адреси. Листи до неї ішли через його матір, яка продала котедж і переїхала до іншого села. Саме через Ґрейс вона сповістила їм, що в неї все добре і що вона не бажає ніяких контактів. Леон якось прийшов у госпіталь, але вона не стала з ним говорити. Він чекав за воротами весь день. Побачивши його, вона повернулася всередину й не виходила, аж поки він не пішов. Наступного ранку він чекав під гуртожитком медсестер. Вона пройшла повз нього, навіть не глянувши в його бік. Він притримав її за лікоть, але вона висмикнула руку й пішла, ніяк зовні не відреагувавши на його благання.

Робі краще за інших знав, як вона любила брата, як була прив’язана до сім’ї і як багато значили для неї дім і парк. Він би ніколи не зміг туди повернутися, але його непокоїла думка, що вона заради нього знищує якусь частину самої себе. Коли один місяць підготовки минув, він признався їй, що його мучить. Вони вже не вперше говорили про це, але тепер проблема стала яснішою.

У відповіді вона написала:

«Вони всі проти тебе, всі до одного, навіть мій батько. Понівечивши твоє життя, вони понівечили моє. Вони вирішили повірити свідченням дурного, істеричного дівчиська. Фактично, вони підштовхували її, не залишивши їй можливості відмовитися від своїх слів. Їй було всього лиш тринадцять, я знаю, але я не хочу більше ніколи розмовляти з нею. Щодо всіх інших, то я ніколи не пробачу їм того, що вони зробили. Тепер, коли я порвала з ними, я починаю розуміти весь той снобізм, який стоїть за їхньою дурістю. Моя мати так і не пробачила тобі диплома з відзнакою. Мій батько волів сховатися за своєю роботою. Леон виявився безхарактерним ідіотом, який шкірить зуби й тримається всіх інших. Коли Гардмен вирішив прикрити Денні, ніхто з моєї родини не схотів, щоб поліція поставила йому цілком очевидні запитання. У поліції був ти. Вони не хотіли ускладнювати собі роботу. Я знаю, це може видаватися жорстоким, але, коханий мій, я зовсім не прагну цього. Я цілком щиро радію своєму новому життю, новим друзям. Я відчуваю, що можу нарешті вільно дихати. А передовсім я маю тебе, щоб для тебе жити. Якщо судити тверезо, то необхідно було вибирати — ти чи вони. Як це можна поєднати? У мене ніколи не було жодних сумнівів. Я кохаю тебе. Я вірю тобі до кінця. Ти — найдорожче, що в мене є, весь сенс мого життя. Сі».

Ці останні рядки він знав напам’ять і зараз вимовив їх у темряві. Весь сенс мого життя. Не існування, а життя. Ось у чому суть. А вона була сенсом його життя, і саме тому він повинен вижити. Лежачи на боці, він вдивлявся туди, де, як гадав, мав бути вхід у стодолу, і чекав, коли почне розвиднятися. Нетерпіння не давало йому заснути. Він хотів одного — йти до узбережжя.

Не було ніякого котеджу у Вілтширі. За три тижні до кінця навчання почалася війна. Реакція військових була автоматичною, як рефлекси у слимака. Всі відпустки були анульовані. Трохи згодом уточнили, що їх відстрочено. Визначили дату, змінили її, тоді взагалі скасували. Пізніше, попередивши за двадцять чотири години, їм видали проїзні документи. Вони мали чотири дні, перш ніж з’явитися на службу в новий полк. Ходили чутки, що їх відправлять на війну. Вона намагалася перенести свої вихідні дні, і частково це їй вдалося. Але коли вона спробувала залагодити це остаточно, усе зірвалося. Коли прийшла його листівка з повідомленням про приїзд, вона вже їхала в Ліверпуль на курси з надання допомоги у випадку важких поранень при госпіталі Олдер-Гей. Наступного дня після приїзду до Лондона він вирушив навздогін за нею на північ, але поїзди ходили страшенно повільно. Перевага віддавалася військовим ешелонам, що їхали на південь. На бірмінгемському вокзалі Нью-Стріт він спізнився на пересадку, а наступний поїзд відмінили. Йому б довелося чекати аж до ранку. Півгодини він ходив платформами, не знаючи, як йому бути. Врешті-решт вирішив повернутися. Прибути із запізненням до місця служби — це було серйозне порушення.

Коли вона повернулася з Ліверпуля, він уже висаджувався в Шербурзі, і попереду його чекала найнудніша в його житті зима. Вони, звичайно, обоє були у відчаї, але вона вважала своїм обов’язком підтримати і заспокоїти його. «Я нікуди не збираюся виїздити, — писала вона в першому після Ліверпуля листі. — Я чекатиму тебе. Повертайся». Вона повторила свої власні слова. Вона знала, що він їх пам’ятає. Відтоді вона саме так закінчувала всі свої листи до Робі у Францію, аж до останнього, який прийшов перед самим наказом відступати до Дюнкерка.

То була довга й безрадісна зима для Британського експедиційного корпусу в північній Франції. Майже нічого не діялося. Вони копали траншеї, охороняли під’їзні шляхи, їх посилали на нічні навчання, які піхотинцям здавалися фарсом, бо мета ніколи не пояснювалася, а зброї не вистачало. У вільний від служби час кожен солдат був генералом. Навіть рядовий найнижчого рангу доходив висновку, що цього разу воюватимуть не в траншеях. Але протитанкових гармат, яких усі чекали, так і не надіслали. Власне кажучи, у них взагалі не вистачало важкої бойової техніки. То був час нудьги й футбольних матчів з іншими підрозділами, цілоденних маршів польовими дорогами з повною викладкою, коли годинами не робиш нічого, лиш крокуєш в ногу з іншими й сниш наяву під стукіт черевиків по асфальту. Він шукав забуття в думках про неї, укладав наступний свій лист, відшліфовуючи речення, намагаючись відшукати смішне в нудному.

Можливо, саме перші зелені паростки вздовж французьких доріг і легенький серпанок пролісків, що виглядали з-поміж дерев у лісі, примусили його відчути потребу в примиренні й у тому, щоб почати все спочатку. Він дійшов висновку, що повинен ще раз спробувати переконати її сконтактуватися з батьками. Вона не мусить пробачати їм чи знову повертатися до старих суперечок. Їй слід всього лиш написати простого й короткого листа, дати їм знати, де вона і як їй живеться. Хто скаже, які зміни можуть статися в наступні роки? Він знав, що якщо вона не помириться з батьками, перш ніж хтось із них помре, докори совісті замучать її. Він ніколи не пробачить собі, якщо не підштовхне її до цього.

Так він і написав їй у квітні, а її відповідь прийшла лиш у середині травня, коли вони вже відступали через власні лінії оборони, незадовго до того, як прийшов наказ відступати аж до Каналу. Вогневого контакту з противником ще не було. Лист лежав зараз у нагрудній кишені. Це був останній лист, який прийшов від неї, до того як поштова служба розвалилася.

…Я не збиралася писати про це зараз. Я все ще не знаю, що маю думати, і хотіла почекати, аж коли ми будемо разом. Але тепер, коли прийшов твій лист, безглуздо не розказати тобі про це. Першим сюрпризом є те, що Брайоні зовсім не в Кембриджі. Вона не поїхала туди минулої осені, не з'явилася на заняття. Я була здивована, бо чула від доктора Голла, що її там чекали. Другий сюрприз — це що вона вчиться на курсах медсестер у моєму старому госпіталі. Можеш уявити собі Брайоні з судном? Гадаю, що всі те саме казали про мене. Але ж вона така фантазерка, ми по собі це добре знаємо. Мені шкода пацієнтів, яким вона робитиме уколи. Лист її дуже плутаний і мене теж зовсім заплутав. Вона хоче зустрітися. Вона починає повною мірою розуміти, що вона зробила і чим воно все обернулося. Ясно, що її відмова від університету якось із цим пов’язана. Вона пише, що хоче приносити практичну користь. Мені здається, що вона сприймає догляд за хворими як свого роду покаяння. Вона хоче приїхати, щоб побачитися й поговорити зі мною. Може, я це не так розумію, тому й хотіла дочекатися тебе й відбути цю розмову разом із тобою, але мені здається, що вона хоче публічно покаятися в тому, що зробила. Я гадаю, вона хоче змінити свої свідчення й зробити це офіційно або на підставі закону. Може, цього й не можна зробити, враховуючи, що твою апеляцію не стали розглядати. Нам слід більше знати про закони. Можливо, мені варто зустрітися з адвокатом. Я не хочу, щоб наші надії виявилися марними. І вона теж може мати на увазі зовсім не те, що я думаю, або може бути не готовою пройти через це. Ти ж пам’ятаєш, яка вона мрійниця.

Я не робитиму нічого, поки ти мені не напишеш. Я б не розказувала тобі всього цього, але коли ти знову написав, що мені слід спілкуватися з батьками (мене вражає твоя великодушність), я вирішила, що ти мусиш про це знати, бо ситуація може змінитися. Якщо закон не дозволяє Брайоні стати перед суддею й заявити, що вона хоче змінити свої свідчення, то вона може принаймні сказати про це нашим батькам. Тоді вони зможуть вирішити, як їм повестися. Якщо вони погодяться написати тобі й попросити вибачення, тоді, можливо, ми й зможемо почати все спочатку.

Я весь час думаю про неї. Піти в медсестри, порвати зі своїм оточенням — для неї це ще серйозніший крок, ніж був для мене. Я принаймні провчилася три роки в Кембриджі, і в мене були зрозумілі причини, щоб зректися сім’ї. У неї, мабуть, теж є свої причини. Не стану заперечувати, що мені дуже кортить дізнатися про них. Але я чекатиму, коханий, щоб ти написав мені, що ти про це думаєш. Ага, і до речі, вона також написала, що Сирил Коннолі з «Горизонту» завернув її рукопис. Так що принаймні знайшовся хтось, хто належно оцінив її вбогі фантазії.

Пам’ятаєш тих недоношених близнят, про яких я тобі писала? Меншенький помер. Це сталося вночі, якраз коли я чергувала. Матір пережила це дуже важко. Ми чули, що батько — підручний муляра, і, гадаю, сподівалися побачити такого собі нахабного нікчему з цигаркою, що прилипла до нижньої губи. Він працював у східній Англії на підрядчиків, що виконують військові замовлення, будував берегові лінії оборони, тому й приїхав до госпіталю так пізно. Виявилося, що це дуже гарний юнак, дев’ятнадцяти років, зростом більше метра вісімдесяти, з русявим волоссям, яке звисає йому на лоба. У нього спотворена стопа, як у Байрона, тому його не взяли до війська. Дженні сказала, що він виглядає, як грецький бог. Як він лагідно, м’яко, терпляче втішав свою юну дружину. Ми всі були зворушені. Найсумніше, що коли йому вже майже вдалося заспокоїти її, закінчився час для відвідин, прийшла сестра й примусила його піти разом з усіма іншими. А нам випало складати докупи черепки. Бідна дівчинка. Але була вже четверта година, а правила є правила.

Я хочу встигнути з цим листом у белемське поштове відділення і сподіваюся, що він перепливе Канал до кінця тижня. Не хочу, однак, закінчувати на сумній ноті. Я справді дуже схвильована цими новинами про свою сестру й про те, що це може для нас означати. Мені дуже сподобалася твоя історія про сержантські клозети. Я читала ці рядки дівчатам, вони реготали як шалені. Я рада, що той офіцер зв’язку виявив твої знання французької і знайшов тобі роботу, де вони потрібні. Чому вони так довго з’ясовували, хто ти такий? Ти що, не хотів цього? Ти маєш рацію щодо французького хліба — вже через десять хвилин знову хочеться їсти. Саме повітря — і ніякої суті. Белем не такий вже й поганий, як я писала раніше, але про це наступного разу. Вкладаю ще вірш Одена на смерть Єйтса, вирізаний із минулорічного «London Mercury». В кінці тижня я їду побачитися з Ґрейс і пошукаю в ящиках твого Гаусмена. Все, біжу. Весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе. Я чекатиму тебе. Повертайся. Сі.

***

Він прокинувся, бо хтось штурхав його ногою в спину.

— Давай, начальник. Вставай і сяй.

Він сів і подивився на годинник. Прямокутник входу з чорного став синюватим. Він прикинув, що спав не більше сорока п’яти хвилин. Мейс дбайливо повитягав з мішків солому й розібрав стіл. Вони мовчки посідали на паки сіна й закурили першу цього дня цигарку. Вийшовши надвір, побачили глиняний горщик із важкою дерев'яною накривкою. Всередині лежав буханець хліба й великий шмат сиру, загорнені в муслінову ганчірку. Тернер одразу розділив харчі довгим мисливським ножем.

— На випадок, якщо ми розійдемося, — пробурмотів він.

В домі вже горіло світло, а собаки гавкали, як скажені, коли вони відходили. Вони перелізли через ворота й пішли полем у північному напрямку. Через годину зупинилися в молодому ліску, напилися з манірок і закурили. Тернер вивчав карту. Високо в небі вже з’явилися перші бомбардувальники, десь із п’ятдесят «хейнкелів» прямували тим же курсом до узбережжя. Сходило сонце, хмар на небі майже не було. Ідеальний день для люфтваффе. Вони мовчки йшли ще годину. Стежок не було, тому він визначав шлях за компасом, через поля з коровами й вівцями, турнепсом і молодою пшеницею. Поодаль від доріг було зовсім не так безпечно, як він думав. На одному з пасовиськ було більше десятка снарядних воронок, а шматки м’яса, кісток і строкатої шкіри були розкидані на проміжку сотні метрів. Однак усі вони були заглиблені у власні думки, й ніхто нічого не казав. Тернера непокоїла карта. Він вважав, що вони десь милях у двадцяти п’яти від Дюнкерка. Чим ближче вони підходитимуть, тим важче буде уникати доріг. Усе сходилося в одну точку. По дорозі були річки й канали, які треба було перетинати. Прямуючи до мостів, вони лише втрачатимуть час, знову зрізаючи навпростець по бездоріжжю.

Коли минула десята, вони знову зупинилися перепочити. Потім перелізли через огорожу, щоб вийти на польову дорогу, але він не знаходив її на карті. Бігла вона, щоправда, в потрібному напрямку пласкою, майже без дерев, рівниною. Вони йшли ще з півгодини, аж почули стрільбу з зеніток у кількох милях попереду, де було видно шпиль церкви. Він зупинився, знову звіряючись із картою.

— Там же нема бабів, на тій карті, — сказав капрал Нетл.

— Шшш… У нього знову сумніви.

Тернер сперся всією вагою на стовп огорожі. Бік болів щоразу як він робив крок правою ногою. Та гостра штука немовби вистромилась і чіпляла його за сорочку. Неможливо опиратися бажанню намацати її пальцем. Проте відчував він лише ніжну, розірвану плоть. Це несправедливо, що він після минулої ночі знову повинен вислуховувати насмішки капралів. Утома й біль зробили його дражливим, але він промовчав і спробував зосередитися. Знайшов на карті село, але доріжки їхньої не знайшов, хоча вона, без сумніву, вела саме туди. Усе було саме так, як він і думав. Вони вийдуть на дорогу й повинні будуть триматися її аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Іншого шляху немає. Капрали продовжували підколювати його. Він згорнув карту й рушив уперед.

— Які наші плани, начальник?

Він не відповів.

— Ой, ой. Тепер ти образив її.

Десь далі за зенітками вони почули вогонь артилерії, своєї артилерії, що долинав звідкись із заходу. Наблизившись до села, почули гуркіт машин, які їхали дуже повільно. Потім побачили їх — витягнувшись в одну лінію в північному напрямку, вони рухалися зі швидкістю пішохода. Спокусливо було попроситися, щоб їх підвезли, проте він із досвіду знав, яку доступну ціль становитимуть вони з повітря. Ідучи пішки, ти і бачиш, і чуєш, що діється, їхня доріжка вийшла на велику дорогу, де та під прямим кутом завертала на виході з села. Хвилин із десять вони дали відпочити ногам, присівши на краєчку кам’яного риштака. Тритонні й десятитонні вантажівки, напівгусеничні й санітарні машини ревли на вузькому повороті, рухаючись зі швидкістю менш ніж одна миля на годину, й віддалялися від села довгою, прямою дорогою, обсадженою з лівого боку платанами. Дорога вела просто на північ, до чорної хмари диму над обрієм. Це горіла нафта, і там був Дюнкерк. Компас тепер не потрібен. Вздовж дороги де-не-де валялися понівечені військові машини. Ніщо не повинно дістатися ворогу. З кузовів вантажівок байдуже дивилися притомні поранені. Їхали також броньовані й штабні машини, кулеметні транспортери з «бренами», мотоцикли. Упереміж із ними, напаковані домашнім скарбом і валізами, їхали цивільні машини, автобуси й фермерські вантажівки, вози тягли коні або штовхали чоловіки й жінки. Повітря було сизим від вихлопних газів, і в цьому смороді втомлено брели — наразі швидше від машин — сотні солдатів, більшість із яких несли гвинтівки й свої незручні шинелі — зайвий тягар у цей погожий, теплий ранок.

Разом із солдатами рухалися цілі сім’ї, тягнучи валізи, клунки, немовлят або тримаючи за руки дітей. Єдиним людським звуком, який почув Тернер, звуком, який перекривав гудіння двигунів, був дитячий плач. Були там і старі люди, які йшли самотою. Якийсь старий у свіжому полотняному костюмі, з метеликом на шиї і в теплих домашніх капцях човгав, підпираючись двома палицями, так повільно, що його обганяли навіть машини. Важко відсапувався. Куди б він не йшов, він уже туди не дійде. По той бік дороги, якраз на розі, знаходилася взуттєва крамниця, яка була відчинена й працювала. Тернер побачив жінку з маленькою дівчинкою, яка щось говорила продавцеві, котрий стояв, тримаючи в руках розпаровані черевики. Усі троє не звертали уваги на процесію за їхніми спинами. Рухаючись проти течії і намагаючись повернути на тому ж таки розі, ішла колона броньованих машин, фарба яких ще й не нюхала битви. Прямували вони на південь, назустріч німецькому наступу. Все, чого вони могли домогтися в бою з бронетанковою дивізією, — це кілька годин відстрочки для солдатів, що відступають.

Тернер підвівся, напився з манірки й влився в процесію, приткнувшись за парою рядових з полку шотландської легкої піхоти. Капрали рушили за ним. Тепер, коли вони приєдналися до головного потоку відступаючих, він уже не почувався відповідальним за них. А те, що він не виспався, ще й посилювало його ворожість. Сьогодні їхні насмішки особливо кололи його, бо немовби зраджували товариськість попередньої ночі. Фактично ж, він відчував ворожість до всіх навколо себе. Усі його думки стиснулися до однієї, розміром як макове зернятко: вижити.

Прагнучи позбутися капралів, він пішов швидше, обігнав шотландців і проштовхався крізь групку черниць, які вели кілька десятків дітей у синіх жакетиках. Вони нагадували залишки інтернату, такого, в якому він учителював одного літа неподалік від Лілля перед вступом до Кембриджа. Тепер те життя здавалося йому життям якоїсь іншої людини. Мертва цивілізація. Спершу зруйнували його життя, потім життя всіх інших. Він сердито йшов уперед, знаючи, що довго таку швидкість не витримає. Він уже бував раніше в подібній колоні, у перший же день, і знав, чого він шукає. Праворуч від нього була канава, але неглибока й відкрита. Дерева росли з іншого боку. Він прослизнув через дорогу, якраз перед легковим «рено». Коли він зробив це, водій натиснув на клаксон. Різкий сигнал несподівано розлютив Тернера. Досить з нього! Він скочив до дверцят водія й різко рвонув їх. Всередині сидів елегантний маленький чоловік у сірому костюмі й капелюсі, поряд із ним купою лежали валізи, а родина тіснилася на задньому сидінні. Тернер схопив чоловіка за краватку, а відкритою правою рукою вже готовий був врізати по дурній пиці, але інша сильна рука схопила його за зап’ястя.

— Це не вороги, начальник.

Не відпускаючи його руки, Мейс відтягнув його набік. Нетл, який стояв одразу за ними, ногою захлопнув дверцята з такою силою, що відлетіло бічне дзеркальце. Діти в синіх жакетиках радісно закричали й заплескали в долоні.

Усі троє перейшли на протилежний бік і пішли під деревами. Сонце стояло вже високо, було тепло, але тінь на дорогу ще не падала. Деякі з машин, що лежали в канавах, були підбиті під час повітряних атак. Біля покинутих вантажівок, повз які вони проходили, валялося різне добро, розкидане солдатами, які шукали їжу, випивку або бензин. Тернер і капрали йшли через весь цей мотлох: котушки стрічки для друкарських машинок, які сипалися з коробок, гросбухи для подвійного бухгалтерського обліку, оцинковані столи й обертові стільці, кухонний посуд і запчастини до двигунів, сідла, стремена й збруя, швейні машини, футбольні призові кубки, розкладні стільці, кінопроектор і бензиновий генератор — обидва роздовбані ломом, який лежав тут же. Вони пройшли повз санітарну машину, що з'їхала в кювет, вже без одного колеса. На дверцятах була латунна табличка: «Ця машина є дарунком британців, що живуть у Бразилії».

Тернер виявив, що можна заснути на ходу. Гуркіт двигунів раптом зникав, шийні м’язи розслаблялися, голова падала на груди, і він, здригнувшись, прокидався й заточувався. Нетл і Мейс були за те, щоб під’їхати якоюсь машиною, але він уже розповідав їм попереднього дня, що бачив у тій першій колоні — двадцятеро людей у кузові тритонної вантажівки були вбиті одною-єдиною бомбою. Він у цей час сидів скулений у канаві, засунувши голову в дренажну трубу, й дістав уламком шрапнелі в бік.

— Так що давайте, вперед, — сказав він. — Я залишаюся тут.

І справа була вирішена. Без нього вони не підуть, він — їхній щасливий квиток.

Вони наздогнали ще кількох шотландців з полку легкої піхоти. Один із них грав на волинці, що спонукало капралів почати передражнювати його, підвиваючи гугнявими голосами. Тернер зробив вигляд, що хоче перейти на інший бік дороги.

— Якщо ви почнете бійку, я не з вами.

Кілька шотландців вже обернулися й щось бурмотіли один одному.

— Файненька ніч, файненько місєц світе, — затягнув Нетл, наслідуючи діалект кокні. І могло б початися щось малоприємне, якби попереду не пролунав пістолетний постріл. Коли вони порівнялися з шотландцями, волинка замовкла. У відкритому полі загін французьких кавалеристів спішився, вишикувавшись у довгу шеренгу. Від голови шеренги йшов офіцер, стріляв у голову кожному коню, потім переходив до наступного. Усі солдати виструнчились біля своїх скакунів, церемоніально притиснувши кашкети до грудей. Коні покірно чекали своєї черги.

Це видовище поразки ще більше пригнітило всіх. Капрали втратили охоту чіплятися до шотландців, ті теж перестали звертати на них увагу. Ще через кілька хвилин вони пройшли повз п’ять трупів у канаві — три жінки, двоє дітей. Їхні валізи лежали біля них. Одна з жінок була в теплих капцях, як і отой чоловік у полотняному костюмі. Тернер відвернувся, вирішивши не перейматися. Якщо він хоче вижити, то повинен слідкувати за небом. Проте він був такий втомлений, що весь час забував про це. А ще зробилося спекотно. Деякі солдати кидали свої шинелі на землю. Чудовий день. Саме так його можна було б назвати за інших обставин — чудовий день. Дорога пішла на довгий некрутий підйом, якраз щоб ледве тягти ноги, та й бік став боліти сильніше. Кожен крок вимагав свідомих зусиль. Ліву п’яту він розтер до пухирів і тепер ішов, вивертаючи ногу. Не зупиняючись, дістав із наплічника хліб і сир, але жувати не міг, бо в роті пересохло від спраги. Він знову закурив, щоб приглушити почуття голоду, і спробував звести своє завдання до найголовнішого: треба йти по землі, поки не вийдеш до моря. Що може бути простіше, якщо викинути соціальну складову? Він — єдина людина на землі і має чітку мету. Він іде по землі, аж поки не вийде до моря. Він знав, що реальність завжди соціальна; якісь інші люди переслідують його, проте його втішало таке прикидання, а також ритм, знайдений нарешті для ніг. Ішов / він по / землі, / аж вий/шов до / берегів. Гекзаметр. П’ять ямбів і анапест — відтепер він крокуватиме в цьому ритмі.

Ще через двадцять хвилин дорога почала вирівнюватися. Глянувши через плече, він побачив, що караван розтягнувся на схилі на цілу милю. Попереду він не бачив кінця колони. Вони перейшли залізничну колію. Якщо вірити карті, до каналу ще шістнадцять миль. Вони дійшли до місця, де розтрощена техніка тяглася вздовж дороги суцільною смугою. Півдесятка двадцятип’ятифунтових гармат були звалені в купу за канавою, наче їх згребли туди бульдозером. Попереду, де починався спуск, на перехресті з бічною дорогою щось відбувалося. Чути було сміх піших солдатів, а з узбіччя долинали підвищені голоси. Підійшовши ближче, він побачив майора зі східнокентського полку «Баффс», червонопикого чолов’ягу старого гарту, років десь за сорок, який щось вигукував, показуючи в бік лісу кілометра за півтора за двома полями. Він витягав із колони солдатів, принаймні намагався це зробити. Більшість не звертали на нього уваги й ішли собі далі, дехто сміявся з нього, але деякі ніяковіли перед його погонами й зупинялися, хоч він і не мав ніякої влади над ними. Вони стояли навкруг нього з якимись непевними обличчями.

— Ви. Так, ви. Ви підійдете.

Майор поклав руку Тернеру на плече. Той зупинився й автоматично відсалютував. Капрали стояли за ним.

У майора були маленькі вусики щіточкою, що нависали над губами, які швидко випльовували слова..

— Ми оточили німців отам у лісі. Мабуть, передовий загін. Але вони добре окопалися, з кількома кулеметами. Треба піти й вибити їх звідти.

У Тернера від жаху підігнулися ноги, по спині побігли мурашки. Він показав майорові свої порожні долоні.

— Чим, сер?

— Хитрістю й чіткою взаємодією.

Як опиратися дурневі? Тернер був надто стомлений, щоб щось вигадувати, але знав, що нікуди не піде.

— Слухайте, в мене там залишки двох взводів на півдорозі до східного…

Слово «залишки» пояснило все й примусило Мейса, озброєного казарменою мудрістю, втрутитися.

— Прошу пробачення, сер. Дозвольте звернутися.

— Не дозволяю, капрале.

— Дякую, сер. Наказ отримано від верховного командування. З усією можливою швидкістю, стрімкістю й поспішністю, без затримок, дигресій і зволікань просуватися до Дюнкерка з метою негайної евакуації внаслідок паскудної і принизливої поразки по всьому фронту. Сер.

Майор повернувся й штрикнув вказівним пальцем Мейсу в груди.

— Послухайте, ви. Це наш останній шанс показати…

Капрал Нетл перебив замріяним голосом:

— Наказ був підписаний лордом Ґортом, сер, і направлений ним особисто.

Тернеру здалося дивовижним звертатися до офіцера подібним чином. Це ризиковано. Але майор не збагнув, що з нього насміхаються. Йому здалося, що слова ці належали Тернеру, бо свою невеличку промову він адресував саме йому.

— Цей відступ — це кривава бійня. Бога ради, чоловіче. Це ваш останній шанс показати, на що ми здатні, якщо діятимемо твердо й рішуче. Крім того…

Він ще багато чого говорив, але Тернерові здалося, що глуха тиша накрила весь цей світлий, ранковий пейзаж. Цього разу він не спав. Він дивився поверх майорового плеча в напрямку голови колони. Там далеко, метрах у десяти над дорогою, в спекотному мареві, що піднімалося від землі, висіло щось, що нагадувало горизонтально підвішену дерев’яну трісочку з потовщенням посередині. Слова майора не доходили до нього, як і його власні чіткі думки. Горизонтальний привид плив у небі, не стаючи більшим, і хоча він починав розуміти, що той означає, проте, наче уві сні, не міг поворухнутися чи почати щось робити. Він тільки широко відкрив рота, але нічого не міг сказати, а якби й міг, не знав би, що має казати.

Потім, у той момент, коли звуки знову повернулися, він спромігся крикнути: «Тікайте!» Сам він побіг просто до найближчої схованки. То була дуже розпливчаста й зовсім не воєнна команда, але він відчував, що капрали не відстають. На сон було схоже й те, що він не міг достатньо швидко перебирати ногами. І не біль під ребрами він відчував, а щось наче шкребло по кістці. Він скинув шинель. У п’ятдесяти метрах попереду лежала перекинута набік вантажівка. Оте чорне, вкрите масним брудом шасі, той цибулястий диференціал — це єдиний його притулок. У нього мало часу, щоб дістатися туди. Винищувач стріляв по колоні. Широкий струмінь розривів наближався вздовж дороги зі швидкістю двохсот миль на годину, схожий на торохкотіння граду гуркіт гарматних черг, які били по металу й склу. Ніхто в отих машинах, які ледь сунули дорогою, не встиг зреагувати. Водії могли всього лиш спостерігати за цим спектаклем через лобове скло. Вони знаходилися там, де він був кілька секунд тому. Люди в кузовах вантажівок нічого не підозрювали. Якийсь сержант стояв посеред дороги й цілився з гвинтівки. Закричала жінка, а потім вогонь накрив їх усіх, якраз коли Тернер кинувся під перевернуту вантажівку. Сталева рама затремтіла, коли по ній забарабанили снаряди. А потім гарматний вогонь почав віддалятися, понісся далі вздовж колони, а за ним летів рев винищувача й миготіла його тінь. Він втискався в темноту рами біля передніх коліс. Ніколи ще машинне мастило не пахло так солодко. Чекаючи наступного літака, він скулився, наче зародок в утробі, обхопив руками голову, заплющився й думав тільки про те, щоб уціліти.

Проте нічого не діялося. Лише комахи дзижчали, займаючись своїми весняними справами, і знову, після певної паузи, почали співати птахи. А тоді, наче зрозумівши підказку птахів, почали стогнати й кликати на поміч поранені, й заплакали перелякані діти. Хтось, як завжди, кляв Королівські повітряні сили. Тернер підвівся і зчищав із себе бруд, коли з’явилися Нетл і Мейс, і вони всі разом рушили назад до майора, який сидів на землі. Обличчя в нього було бліде, наче крейда; він притискав до себе праву руку.

— Прошило кулею навиліт, — сказав він, коли вони підійшли. — Оце справді пощастило.

Вони допомогли йому підвестися й запропонували відвести до санітарної машини, де капітан медичної служби й двоє санітарів уже надавали допомогу пораненим. Він, однак, похитав головою і стояв, відмовившись від допомоги. Від шоку він став балакучим, і голос його пом’якшав.

— Це «мессершмітт-109». Мабуть, влучило з кулемета. Гармата відірвала би к бісу мою кляту руку. Двадцятиміліметрівки, ви ж знаєте. Він, мабуть, відбився від групи. Побачив нас на дорозі й піддався спокусі. Я навіть не винувачую його. Але це означає, що дуже скоро прилетять інші.

Півдесятка людей, яких він зібрав до того, піднімалися з канави, підбирали свої гвинтівки й рушали далі. Це привело майора до тями.

— Ану, хлопці. Шикуватися.

Вони, схоже, зовсім не могли сперечатися з ним і вишикувались у шеренгу. Злегка похитуючись, майор звернувся до Тернера.

— І ви троє. Бігом вперед.

— Правду кажучи, друзяко, я гадаю, що ми вимушені відмовитися.

— А, розумію. — Він покосився на плече Тернера, наче розгледів там ознаки високого рангу. Добродушно відсалютував лівою рукою. — В такому разі, сер, якщо ви не заперечуєте, ми вирушаємо. Побажайте нам успіху.

— Успіху вам, майоре.

Вони дивилися, як він повів свій не надто охочий загін у напрямку лісу, де їх чекали кулемети.

Півгодини колона не рухалася. Тернер віддав себе в розпорядження капітана-медика й допомагав санітарам з ношами збирати поранених. Потім шукав для них місце у вантажівках. Капралів не було видно. Він ходив і приносив із машини все, що потрібно. Дивлячись, як працює капітан, зашиваючи рану на голові, Тернер відчув, як у ньому прокинулися давні амбіції. Надмір крові, однак, заважав йому пригадати те, що він знав із підручників. На їхньому відрізку дороги було п’ять поранених і, як не дивно, жодного загиблого, хоча сержанту з гвинтівкою куля влучила в обличчя, і гадали, що він не виживе. У трьох машин були прострелені капоти, і їх зіпхнули з дороги. З баків злили бензин, а шини про всяк випадок простріляли.

На своєму відрізку вони зробили все, що можна, проте колона все одно не рухалася. Тернер знайшов свою шинель і пішов уперед. Він був такий спраглий, що не міг більше чекати. Якась літня бельгійка з простреленим коліном випила залишки його води. Язик у роті розпух, і все, про що він ще здатен був думати — це ковток води. І ще про те, щоб слідкувати за небом. Він проходив повз такі самі ділянки, де стояли розбиті машини й поранених піднімали у вантажівки. Він ішов уже хвилин десять, коли несподівано побачив голову Мейса в траві біля купи землі, метрів за двадцять п’ять від дороги, в глибокій зеленій тіні кількох тополь. Він пішов туди, хоча й гадав, що для власного спокою краще пройти мимо. Мейс і Нетл стояли по плечі в ямі. Вони закінчували копати могилу. Поряд із купою землі обличчям донизу лежав хлопець років п’ятнадцяти. На спині в нього, на білій сорочці, від шиї до пояса, розповзлася яскраво-червона пляма.

Мейс сперся на лопату й досить схоже передражнив:

— «Я гадаю, що ми вимушені відмовитися». Це було добре, начальник. Я це запам'ятаю для наступного разу.

— «Без дигресій» теж було добре. Де ти таке викопав?

— Він визубрив цілий той сраний словник, — з гордістю сказав капрал Нетл.

— Просто я любив розгадувати кросворди.

— А «паскудна й принизлива поразка»?

— А так співали на концерті в сержантській їдальні минулого Різдва.

І все ще стоячи в могилі, вони з Нетлом немелодійно заспівали Тернерові:

Морозом пробира, як пригадаєш

Паскудну і принизливу поразку.

Колона за їхніми спинами почала рухатися.

— Давайте покладемо його туди, — сказав капрал Мейс.

Утрьох вони опустили хлопця в яму й поклали на спину. З кишеньки сорочки в того стирчало кілька авторучок. Капрали не стали витрачати час на церемонії. Вони почали скидати лопатами в могилу землю, і незабаром хлопець був засипаний.

— Гарний хлопчина, — сказав Нетл.

Зв’язавши мотузком два кілочки від намету, капрали зробили хрест, і Нетл забив його лопатою в землю. Коли все було зроблено, вони знову повернулися на дорогу.

— Він ішов з дідом і з бабою, — сказав Нетл. — Вони не хотіли залишати його в канаві. Я гадав, вони хоч попрощатися з ним прийдуть, але вони в жахливому стані. Ми просто скажемо їм, де він лежить.

Проте діда з бабою так і не знайшли. Тернер на ходу витягнув карту й сказав: «Слідкуйте за небом». Майор мав рацію — після випадкового нальоту «мессершмітта» вони ще повернуться. Їм би вже слід було повернутися. Канал Берґ-Фюрн на його карті був позначений жирною синьою лінією. Тернерова нетерплячка дійти до нього стала невіддільною від його спраги. Він занурить лице в цю синь і питиме без кінця. Ця думка нагадала йому дитячі хвороби з їх гарячкою, їх недоладною, моторошною логікою, пошуком прохолодного куточка на подушці — і мамина рука на чолі. Люба Ґрейс. Коли він торкнувся лоба, шкіра була сухою і нагадувала папір. Він відчував, що запалення навколо рани розростається, шкіра натягається, твердішає, і щось — не кров — витікає звідти на сорочку. Йому хотілося оглянути себе десь на самоті, щоб ніхто не бачив, але тут це неможливо. Колона рухалася з тією ж незмінною швидкістю. Дорога вела просто до узбережжя — ніде не треба зрізати навпростець. У міру того як вони наближалися, чорна хмара, що піднімалася над нафтопереробним заводом у Дюнкерку, помалу закривала все небо на півночі. Не залишалося нічого, як іти просто до неї. І він шкандибав далі, без слова, втомлено похиливши голову.

***

Платани вже більше не захищали дорогу. Відкрита для нападу, без жодної тіні, вона тяглася хвилястою рівниною, нагадуючи довгу, худу літеру S. Він витратив надто багато необхідних сил на непотрібні розмови й суперечки. Втома зробила його легковажно самовдоволеним і компанійським. Тепер же він знову звів усе до ритму кроків — ішов він по землі, аж вийшов до берегів. Усе, що його затримує, має поступитися, хоча б трішечки, всьому тому, що штовхає його вперед. На одній шальці терезів — його поранення, спрага, розтерта стопа, втома, спека, біль у ногах, німецькі літаки, відстань, Канал; на іншій — «я чекатиму тебе» і пам’ять про те, коли вона це сказала, яку він трактував як щось священне. І ще — страх полону. Найбільш чуттєві його спогади — кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок на Вайтхол — вже цілком знебарвилися від надто частого використання. Він знав напам’ять окремі абзаци з її листів, він не раз вертався подумки до їхньої баталії за вазу біля фонтана, пам'ятав тепло, що йшло від її руки за обідом, коли загубилися близнюки. Ці спогади підтримували його, але не все було так просто. Надто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє звертався до них. Вони лежали по той бік великого часоподілу, такого ж значного, як «до нашої ери» і «нашої ери». До тюрми, до війни, до того, як вигляд трупів став звичною справою.

Проте ці єретичні думки зникли, коли він прочитав останнього її листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Для нього це було те саме, що глибоко вклонитися. Все ще там. Це було щось нове на його терезах. Те, що з нього можуть зняти звинувачення, було таким же безхитрісним, як любов. Навіть сама можливість цього нагадувала, як багато в ньому скулилося і вмерло. Смак до життя, не менше, усі колишні прагнення й задоволення. Попереду лежало нове народження, тріумфальне повернення. Він знову зможе стати тим, який ішов колись у сутінках суррейським парком у найкращому своєму костюмі, чванькувато радіючи обіцянкам життя, який увійшов у дім і з усією чистотою пристрасті кохався з Сесилією — ні, він навіть вдасться до слова з лексикону капралів, трахався з нею, поки всі інші попивали коктейлі на терасі. Все може початися знову, все, що він планував під час тої вечірньої прогулянки. Вони з Сесилією не будуть більше в ізоляції. Їхня любов матиме місце і оточення для свого розквіту. Він не ходитиме з капелюхом у руках, вижебруючи пробачення у друзів, які уникали його. Не триматиметься позаду, гордий і озлоблений, уникаючи, в свою чергу, їх. Він точно знав, як поводитиме себе. Просто продовжить із того місця, де зупинився. Коли його кримінальне минуле буде закреслене, він зможе вступити після війни до медичного коледжу, може навіть зараз домагатися звання офіцера медичної служби. Якщо Сесилія помириться з родиною, він зберігатиме належну дистанцію, але не триматиме в душі зла. Йому вже ніколи не зблизитися з Емілі й Джеком. Вона з якоюсь дивною люттю домагалася його покарання, а Джек просто відвернувся, сховався у своєму міністерстві, коли був найбільше потрібний.

Але все це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Вони проходили повз нові трупи в кюветах і на бруківці, десятки солдатів і цивільних. Сморід стояв жахливий, просотуючи всі складки його одягу. Колона увійшла в розбомблене село чи, може, околиці якогось містечка — важко було сказати, бо все лежало в руїнах. Але кому яке діло? Хто зможе описати коли-небудь весь цей хаос і подати всі назви сіл і всі дати в підручниках з історії? Глянути на все це тверезим поглядом і знайти винуватців? Ніхто ніколи не знатиме, що означало бути тут. А без деталей не складеться загальна картина. Покинуте майно, оснащення, техніка перетворилися на велетенські звалища вздовж усього їхнього шляху. Через це й через трупи вони вимушені були крокувати серединою дорога. Але й це вже не мало значення, бо колона більше не рухалася. Солдати вилазили з вантажівок і йшли далі пішки, зашпортуючись у цеглі й черепиці. Поранених залишали у вантажівках чекати. У вужчих місцях починалася штовханина, наростало роздратування. Тернер ішов, опустивши голову, тримаючись людини попереду, відгородившись від усіх власними думками.

Він буде виправданий. Якщо оцінювати звідси, де ледь вистачало сил, аби підняти ногу, щоб переступити через руку мертвої жінки, то він не думав, що потребуватиме вибачень чи шани. Бути виправданим — це всього лиш стан. Він мріяв про нього, як інші солдати мріяли про домашній затишок, чи про виплату грошей, чи про свої старі цивільні професії. Якщо невинуватість здавалася такою важливою тут, чому б вона не мала бути такою ж в Англії. Нехай йому повернуть чесне ім’я, потім нехай усі інші звикнуть до цього. Він вклав у це час, тепер вони повинні зробити все інше. Його завдання просте. Знайти Сесилію і кохати її, одружитися з нею і жити, не знаючи ганьби.

Та була в усьому цьому одна річ, якої він не міг збагнути, один невиразний контур, якому ця бійня в дванадцяти милях від Дюнкерка аж ніяк не могла надати чітких обрисів Брайоні. Тут він підходив до самого краю того, що Сесилія назвала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія знову повернеться в сім’ю, якщо сестри знову стануть близькими, неможливо буде уникати її. Але чи зможе він прийняти її? Перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона зараз пропонує можливість виправдання. Але не йому. Він же не зробив нічого поганого. Собі, своєму власному злочину, якого її совість не може більше витримувати. А він повинен бути вдячним? Ах, так, звичайно, вона була ще дитиною в дев’ятсот тридцять п’ятому. Він казав це собі, вони з Сесилією казали це одне одному, знову і знову. Так, вона була всього лиш дитиною. Але не кожна дитина відправляє людину в тюрму своєю брехнею. Не кожна дитина є такою цілеспрямованою і злою, завжди такою переконливою, ніколи ні в чому не плутається, ніколи ні в чому не сумніваються. Дитина, але це не заважало йому мріяти в камері, як він принизить її, як він десятками способів помститься. Якось вже у Франції, у найгірший зимовий тиждень, у п’яній люті після коньяку він навіть насадив її подумки на багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Безглуздо й несправедливо було ненавидіти Брайоні, але це приносило полегшення.

Як зрозуміти, що діялося в голові у цієї дитини? Лиш одне припущення трималося купи. Це сталося в червні 1932 року, день здавався ще чудовішим через те, що прийшов раптово, після довгого періоду дощів і вітрів. То був один із тих рідкісних ранків, коли хвалькувата щедрість тепла, світла й свіжої зелені знаменує справжній початок, розкішний вхід у літо, і він ішов цим входом разом із Брайоні повз фонтан із Тритоном, повз живопліт і рододендрони, через залізну хвіртку і далі звивистою стежкою, що бігла через ліс. Вона була збуджена й балакуча. Їй було тоді близько десяти, вона щойно починала писати свої коротенькі оповідання. Як і всі інші, він теж дістав свою зшиту й проілюстровану історію про кохання, подолані злигодні, щасливу зустріч і весілля. Вони йшли до річки, де він, як обіцяв, навчатиме її плавати. Коли будинок лишився позаду, вона, мабуть, переказувала йому щойно закінчене оповідання чи книжку, яку саме читала. Можливо, тримала його за руку. Вона була тихою, вразливою маленькою дівчинкою, по-своєму досить манірною, і така балакучість була для неї незвичною. Він радо слухав її. Для нього це теж були хвилюючі дні. Йому було дев’ятнадцять, екзамени майже завершилися, і він гадав, що склав їх добре. Невдовзі він перестане бути школярем. Він успішно пройшов співбесіду в Кембриджі, а через два тижні поїде до Франції, де викладатиме англійську мову в релігійній школі. Була якась велич у цьому дні, у величезних буках і дубах, які ледь ворушили вітами, у сонячних променях, які пробивалися крізь молоде листя й розсипалися по землі, мов дорогоцінні камені, виблискуючи маленькими бризками на минулорічному опалому листі. З юнацькою зарозумілістю він вважав, що ця велич знаменує початок славного періоду в його житті.

Вона продовжувала теревенити, а він умиротворено слухав одним вухом. Стежка вибігла з лісу на широкий, вкритий травою берег. Вони ще з півмилі йшли проти течії і знову увійшли в ліс. Тут, на річному закруті, під навислими деревами була заводь, штучно витворена ще в часи діда Брайоні. Кам’яна загата вповільнювала течію і була улюбленим місцем, звідки пірнали чи стрибали у воду. Щоправда, не найкраще місце для початківців. Із загати чи з берега стрибалося одразу в триметрову глибінь. Він пірнув і бовтався у воді, чекаючи на неї. Вони починали ці заняття минулого року, на схилку літа, коли рівень води в річці знизився, а течія була слабенькою. Зараз навіть у заводі вода закручувалась і тягла за собою. Вона лиш на мить затрималася, а тоді скочила з берега просто йому в руки з радісним виском. Вона пробувала триматися у воді навстоячки, поки течія не знесла її до загати, тоді він перетягнув її через заводь, щоб почати все спочатку. Цілу зиму вона не вправлялася, і коли спробувала тепер пливти брасом, він вимушений був підтримувати її спіднизу, що було зовсім не легко, бо течія зносила і його. Коли він забирав з-під неї руку, їй вдавалися лиш три-чотири змахи, а потім вона йшла на дно. Її здивувало, що, пливучи проти течії, вона ледь-що тримається на одному місці. Проте вона й на місці не втримувалася. Вода щоразу зносила її до загати, де вона хапалася за іржаве залізне кільце й чекала на нього, а її живе біле личко різко контрастувало з темними, порослими водоростями стінами й зеленкуватим цементом. Вона називала це «плисти під гору». Їй хотілося повторити все ще раз, але вода була холодною, і через п’ятнадцять хвилин він відчув, що з нього досить. Перетягнув її до берега й, незважаючи на протести, допоміг їй вибратися з води.

З кошика він дістав свій одяг і відійшов трошки в ліс, щоб переодягтися. Коли він повернувся, вона стояла на тому ж місці, де він її залишив, на самому березі, й дивилася у воду, накривши плечі рушником.

— А якби я впала у воду, ти врятував би мене? — запитала вона

— Звичайно.

Говорячи це, він нахилився над кошиком і раптом почув — не побачив, — як вона шубовснула у воду. Рушник залишився на березі. У воді від неї не було й сліду, лиш концентричні кола розходилися по заводі. Потім вона вигулькнула на поверхню, вхопила повітря й знову пішла на дно. Охоплений відчаєм, він подумав, що треба бігти до загати, щоб виловити її звідти, але вода була мутною, брудно-зеленою. Під водою він не побачить її, хіба що намацає. Виходу не було — він скочив у воду, як стояв, у черевиках, у куртці. Майже одразу знайшов її руку, вхопив за плече й витягнув на поверхню. На його подив, вона сиділа під водою, затримавши подих. А потім вона радісно засміялася й повисла в нього на шиї. Він підсадив її на берег і ледь вибрався за нею сам у важкому промоклому одязі.

— Дякую, — повторювала вона. — Дякую, дякую.

— Гіршої дурниці ти придумати не могла.

— Я хотіла, щоб ти врятував мене.

— Ти що, не знаєш, як легко могла втопитися?

— Ти врятував мене.

Переляк і полегшення, які він відчув, пробудили в ньому гнів. Він майже кричав.

— Дурне дівчисько. Ми ж обоє могли через тебе загинути.

Вона замовкла. Він сів на траву, щоб повиливати воду з черевиків.

— Ти була під водою, я не бачив тебе. Одяг тягнув мене на дно. Ми могли потонути, обоє. Це в тебе такі жарти? Ну, кажи.

Казати було нічого. Вона одяглася, і вони пішли стежкою додому. Брайоні попереду, він, хлюпаючи, в кількох метрах за нею. Йому хотілося швидше дійти до сонячного парку. Потім його ще чекала довга дорога до котеджу, де він зможе переодягтися. Гнів з нього ще не випарував. Вона вже не така маленька, гадав він, щоб не подумати про вибачення. Вона йшла мовчки, похнюпившись може, дулася, йому не було видно. Коли вони вийшли з лісу й пройшли у хвіртку, вона зупинилася й обернулася. Голос у неї був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, вона нападала на нього.

— Знаєш, чому я хотіла, щоб ти врятував мене?

— Ні.

— Хіба це не ясно?

— Не ясно.

— Бо я люблю тебе.

Вона відважно вимовила ці слова, високо задерши підборіддя й швидко кліпаючи при цьому, наче засліплена таким надважливим визнанням.

Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Отже, він — об’єкт захоплень маленької школярки.

— Що, на Бога, ти маєш на увазі?

— Те, що й усі інші, коли говорять це. Я люблю тебе.

Цього разу слова були вимовлені з якоюсь жалісною інтонацією. Він зрозумів, що мусить подолати спокусу посміятися з неї. Хоча це було непросто.

— Ти любиш мене, і тому кинулася в річку, — сказав він.

— Я хотіла знати, чи ти рятуватимеш мене.

— Тепер ти знаєш. Я готовий ризикувати своїм життям заради тебе. Але це не означає, що я люблю тебе.

Вона підійшла трішечки ближче.

— Я хочу подякувати тобі, що ти врятував мені життя. Я буду тобі вдячна до кінця днів.

Безумовно, рядки з якоїсь книжки, яку вона недавно читала, або з тієї, яку написала сама.

— Ну, добре, — сказав він. — Але більше так не роби, ні заради мене, ні заради будь-кого іншого. Обіцяєш?

Вона кивнула й на прощання сказала:

— Я люблю тебе. Тепер ти це знаєш.

Вона рушила в напрямку дому. Стоячи на сонці й хапаючи дрижаки, він дивився їй услід, поки вона не зникла з очей, а тоді й сам поспішив додому. До самого від’їзду у Францію він не бачився з нею сам на сам, а коли повернувся у вересні, вона вже поїхала до школи. Незабаром і він вирушив у Кембридж, а в грудні провів різдвяні канікули з друзями. Він не бачив Брайоні аж до квітня, а на той час усе вже забулося.

Чи ні?

У нього було багато часу, надто багато, щоб прийти до якогось рішення. Він не пам'ятав більше ніяких незвичайних розмов із нею, ніякої дивної поведінки, ніяких багатозначних поглядів чи надутих мін, які б дозволяли припустити, що її школярське захоплення тривало й поза той червневий день. Він проводив у Сурреї майже всі канікули, і вона мала безліч можливостей розшукати його в котеджі чи передати йому записку. Він тоді був занурений у своє нове життя, в усі приваби студентських років, а ще він у той час намагався певним чином дистанціюватися від родини Толлісів. Але були, мабуть, якісь ознаки, яких він не помітив. Вона, либонь, три роки плекала оте почуття до нього, ховала його, насичувала різними фантазіями чи всіляко романтизувала в своїх оповіданнях. Вона була дівчинкою, яка живе власними мріями. Драми біля річки могло бути цілком достатньо, щоб обігравати її весь цей час.

Це припущення, а може, впевненість, ґрунтувалися на спогаді про одну-єдину зустріч — оту зустріч у сутінках на мості. Роками він вертався подумки до тієї прогулянки парком. Вона повинна була знати, що він запрошений на обід. І вона стояла там, боса, у брудному білому платтячку. Вже це було досить дивно. Вона мусила чекати його, можливо, готувала якісь слова, навіть повторювала їх уголос, сидячи на кам’яному парапеті. Коли ж він, нарешті, з’явився, вона не наважилася нічого сказати. Це був свого роду доказ. Навіть тоді йому здалося дивним, що вона не заговорила з ним. Він дав їй листа, і вона побігла. Ще через декілька хвилин вона вже відкривала його. Вона була шокована, і не тільки тим словом. У її розумінні, він зрадив її кохання, віддавши перевагу сестрі. Потім, у бібліотеці, все нарешті підтвердилося, і в цю ж мить усім її фантазіям прийшов кінець. Спершу — розчарування й відчай, потім — наростаюча гіркота. І врешті-решт ота надзвичайна можливість у темряві, під час пошуку близнюків, помститися за себе. Вона назвала його — і ніхто, крім її сестри і його матері, не взяв під сумнів її слів. Той порив, той спалах злості, та дитяча жага знищення — усе це він ще міг зрозуміти. Дивовижною тут була міра озлобленості дівчинки, таке вперте відстоювання нею тієї вигадки, яка довела його аж до вондзвортської тюрми. Тепер він може бути виправданий, і він був радий цьому. Він усвідомлював, скільки мужності їй буде потрібно, щоб знову звернутися до суду й відмовитись від складених під присягою свідчень. Проте він не думав, що його нехіть до неї зникне. Так, вона тоді була ще дитиною, але він їй нічого не пробачив. Він ніколи не пробачить їй. Заподіяна шкода була непоправною.

***

Попереду знову щось діялося, знову кричали. Неймовірно, але назустріч потоку машин, солдатів, біженців пробивалася броньована колона. Натовп неохоче розступався. Люди набивалися в проміжки між покинутими машинами чи тиснулися до зруйнованих стін, до входів у будинки. Колона була французькою, якийсь невеличкий підрозділ — три броньовані машини, дві напівгусеничні й дві вантажівки з солдатами. І ніяких проявів солідарності. Серед британських вояків панувала думка, що французи кинули їх напризволяще. Не схотіли воювати за свою країну. Роздратовані тим, що їх розпихають на боки, томмі грубо лаялися й шпигали союзників, вигукуючи: «Мажино!» В свою чергу, poilus^[18] вже встигли, мабуть, почути про евакуацію. А їх тепер посилають прикривати тили. «Тхори! Тікайте на свої кораблі! Всі підштанки обісрали!» Нарешті вони проїхали, натовп знову зімкнувся під хмарою дизельного диму й рушив далі.

Вони наближалися до останніх будинків селища. В полі попереду він побачив чоловіка з шотландським коллі, який ішов за кінним плугом. Як і оті жінки у взуттєвій крамниці, фермер начебто й не бачив колони. Ці життя текли паралельно — війна була принагідним хобі для ентузіастів, хоча від цього й не менш серйозним. Як нещадна погоня собак за здобиччю на полюванні, а за наступним живоплотом жінка на задньому сидінні проїжджаючого автомобіля повністю поглинута своїм в’язанням, а в порожньому садочку нового будинку якийсь чоловік вчить сина грати у футбол. Так, землю все одно оратимуть, і буде врожай, і хтось його збере й змеле, а інші їстимуть хліб, і зовсім не всі помруть…

Саме про це думав Тернер, коли Нетл схопив його за руку й показав пальцем. Шум, піднятий французькою колоною, заглушав усі звуки, але побачити їх було досить легко. Їх було щонайменше п’ятнадцять, на висоті трьох тисяч метрів, маленькі цяточки в блакиті, які кружляли над дорогою. Тернер і капрали зупинилися, дивлячись на них, і всі навкруг теж їх побачили.

Якийсь втомлений голос пробурчав поруч із ним:

— Мать твою. Де ж наша авіація?

Хтось інший зі знаттям додав:

— Ці полетять за жабоїдами.

Наче щоб заперечити цьому, одна з цяточок відокремилась і увійшла в майже прямовисне піке якраз над їхніми головами. Звук ще кілька секунд не доходив до них. Тиша наростала, тиснучи на вуха. Її не порушували навіть ті дикі вигуки, які почали лунати вздовж дороги. В укриття! Розосередитись! Розосередитись! Бігом!

Важко було поворухнутися. Він міг плентатися розміреним кроком, міг зупинитися, але потрібне було зусилля, шалене зусилля пам’яті, щоб видобути з неї незнайомі команди, розвернутися вбік від дороги й бігти. Вони стояли біля останнього в селі будинку. За будинком була стодола, а далі поле, яке орав отой фермер. Зараз він стояв із собакою під деревом, ніби ховаючись від раптової зливи. Запряжений кінь щипав траву на ще не зораній смужці. Солдати й цивільні розбігалися від дороги на всі боки. Повз нього пробігла жінка, тягнучи заплакану дитину, потім передумала, повернулася й зупинилася край дороги, розгублено озираючись. Куди? На ферму чи в поле? Її застиглість примусила його забути про свою власну. Коли він штовхав її в плечі до воріт, почулося наростаюче виття. Нічні кошмари стали наукою. Хтось, звичайна людина, не пожалів часу, щоб вигадати таке сатанинське виття. Ще й з яким успіхом! Це був звук самої паніки, він наростав і вів до загибелі, про яку вони всі й кожен зокрема знали, що це буде їхня загибель. Це був звук, який стосувався кожного. Тернер вивів жінку за ворота. Він хотів, щоб вона бігла разом із ним просто в поле. Він торкнувся її, він сам за неї все вирішив, тому відчував, що не може тепер покинути її. Але хлопчику було щонайменше шість років, він був важкенький, тому рухалися вони дуже повільно.

Він забрав у неї хлопця. «Давай швидше!» — крикнув.

«Юнкерс» несе одну-єдину тисячофунтову бомбу. Ті, що на землі, прагнули якнайдалі відбігти від будинків, машин та інших людей. Не стане ж пілот марнувати свій такий цінний вантаж на самотню людину в полі. От коли він повернеться, щоб обстріляти з кулеметів, тоді вже інша справа. Тернеру доводилося бачити, як вони просто заради розваги полювали на поодиноких утікачів. Вільною рукою він тягнув за собою жінку. Хлопчик люрав просто в штани й верещав Тернерові у вухо. Мати, схоже, не могла вже бігти. Вона простягала до нього руки й щось кричала. Вимагала, щоб їй віддали сина. Дитина виривалася до неї, перехилившись через його плече. Почувся зловісний виск падаючої бомби. Їх учили, що, почувши його, треба зупинитися й перечекати вибух, бо часу вже немає. Упавши на землю, він потягнув жінку за собою й пригнув їй голову. Сам він напівлежав на хлопці, коли земля здригнулася від несамовитого гуркоту. Їх підкинуло вибуховою хвилею, земля летіла їм в обличчя, колола шкіру, вони прикривалися руками. Почули, як «юнкерс», вийшовши з піке, шугнув угору, а тоді скажене виття нової атаки. Бомба розірвалася на дорозі менш ніж у вісімдесяти метрах від них. Хлопця він узяв під пахву й тягнув жінку, допомагаючи їй звестися на ноги.

— Нам треба бігти далі. Ми надто близько від дороги.

Жінка щось відповіла, але він не зрозумів її. Знову вони, спотикаючись, бігли полем. Біль у боці пронизував його кольоровими спалахами. Хлопця він тримав на руках, а жінка знов немовби тягла його назад і намагалася забрати сина. Вже сотні людей бігли полем, поспішаючи до лісу на протилежному боці. Почувши пронизливий свист бомби, усі попадали й скулилися. Проте жінка немовби не відчувала небезпеки, і йому знов довелося силою вкладати її. Цього разу вони притискали обличчя до свіжозораної землі. Свист бомби наростав, а жінка викрикувала щось схоже на молитву. Тоді він зрозумів, що говорить вона не французькою. Бомба вибухнула по той бік дороги, більш як у ста п’ятдесяти метрах. Але перший «юнкерс» уже розвертався над селом, готуючись до кулеметної атаки. Хлопчик від переляку замовк. Мати його не хотіла підводитися. Тернер показував на «юнкерс», що пролітав над дахами будинків. Він летів просто на них, і для суперечок не було часу. Вона не рухалася. Він кинувся в борозну. По зораній землі пробігли фонтанчики кулеметної черги, пронеслося над головою ревіння двигуна. Кричав поранений солдат. Тернер підвівся. Жінка не взяла простягнуту їй руку. Вона сиділа на землі, міцно обнімаючи хлопчика. Щось говорила йому фламандською, заспокоювала, напевне, казала, що все буде добре. Мама подбає. Тернер не знав жодного фламандського слова. Це, щоправда, нічого б не змінило. Вона не звертала на нього ніякої уваги. Хлопчик байдуже дивився на нього через мамине плече.

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Поки він виборсувався з борозен, почався новий наліт. Жирна земля налипала на черевики. Тільки в страшних снах ноги бували такими важкими. Бомба впала на дорозі, майже в центрі села, де стояли вантажівки. Вибух цієї бомби перекрив свист іншої, яка врізалася в поле, перш ніж він упав. Новий вибух підхопив його, проніс кілька метрів уперед і шпурнув обличчям просто в землю. Коли він прийшов до тями, в роті, в носі, у вухах було повно землі. Він спробував виплюнути її, але не було слини. Тоді він спробував прочистити рот пальцем, але це було ще гірше. Його нудило від землі, тепер стало нудити ще й від брудного пальця. Він висякався. Соплі — суцільна грязюка — заліпили йому рота. Але ліс був уже близько, там є струмки, водограї, озера. Він уявив собі рай. Коли знову почулося виття пікіруючого «юнкерса», він спробував збагнути, звідки долинає звук. Чи це сирена відбою? Думки теж були забиті землею. Він не міг ні сплюнути, ні ковтнути, не міг дихати носом і думати теж не міг. Потім, коли побачив фермера з собакою, які й досі терпляче чекали під деревом, усе повернулося, він знову все пригадав і озирнувся, щоб подивитися на поле. Там, де залишилися жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши її, він подумав, що весь час знав про це. Тому й змушений був кинути їх. Йому треба вижити, хоч він і забув, навіщо. Він знову поплентався до лісу.

Заглибившись на кілька кроків під дерева, він сів серед свіжих паростків, притулившись спиною до молодої берізки. В голові мав єдину думку — вода. В лісі ховалися більше двох сотень людей, серед них поранені, які спромоглися добрести сюди. Неподалік лежав якийсь чоловік, цивільний, який кричав і плакав від болю. Тернер підвівся й відійшов трохи далі. Вся ця свіжа зелень говорила йому тільки про воду. Наліт тривав, над дорогою, над селом. Він відгорнув старе листя й почав копати каскою. Ґрунт був вогкий, але вода в ямі так і не з’явилася, хоч він викопав її на півметра. Тож він сидів і думав про воду, намагаючись очистити язик рукавом. Коли «юнкерс» входив у піке, неможливо було не напружитись і не зіщулитись, хоч він і думав щоразу, що не має більше сил. Під кінець вони стали поливати кулями ліс, але без успіху. Згори летіло листя й гілля. А потім літаки зникли, і над полем, над деревами, над селом запала глибока тиша, навіть птахів не було чути. Якийсь час по тому від дороги пролунав свист, вістуючи відбій. Ніхто, однак, не рухався. Він пам’ятав це з минулого разу. Вони були надто приголомшені, надто шоковані кошмаром, повтореним стільки разів. Кожна бомба примушувала кожного — загнаного в кут і зіщуленого — дивитися в лице власній загибелі. Коли ця загибель не наставала, все доводилося переживати знову і знову, а страх не ставав меншим. Усі живі після атаки «юнкерсів» були паралізовані жахом, багатократно повтореним потрясінням. Сержанти й молодші офіцери могли ходити між ними, криками й копняками примушуючи людей встати. Але ті були повністю виснажені й ще довго не нагадували солдатів.

Тож він і сидів там, запаморочений, як і всі інші, як того першого разу поблизу села, назви якого він не пам’ятав. Усі ці французькі села з бельгійськими назвами. Коли він розлучився зі своїм підрозділом і, що ще гірше для піхотинця, зі своєю гвинтівкою? Скільки днів тому це було? Неможливо пригадати. Він оглянув свій револьвер, який весь був заліплений землею. Витяг патрони й жбурнув револьвер у кущі. Ще трохи згодом почув за собою якісь звуки й відчув на плечі чиюсь руку.

— Ось де ти. На, подаруночок від ґрінговардсів^[19].

Капрал Мейс простягав йому флягу з якогось убитого солдата. Оскільки вона була майже повна, він використав перший ковток, щоб прополоскати рота, але це б означало змарнувати воду. Він ковтнув і воду, й грязюку.

— Мейс, ти ангел.

Капрал простягнув руку, щоб допомогти йому підвестися.

— Треба рухатися. Ходять чутки, що тих сраних бельгійців розбили. Нас можуть відрізати зі сходу. А йти ще стільки миль.

Коли вони верталися через поле, до них приєднався Нетл. У нього була пляшка вина й плитка «Амо», якими вони тут же поділилися.

— Непоганий букет, — сказав Тернер, добряче потягнувши з пляшки.

— Було в мертвого жабоїда.

Селянин і його коллі знову йшли за плугом. Троє солдатів підійшли до вирви, де стояв сильний запах кордиту. Діра в землі являла собою абсолютно симетричний перевернутий конус із гладенькими боками, наче земля була дбайливо просіяна й вирівняна граблями. Ніяких людських слідів, ні клаптика одягу, ні шматочка взуттєвої шкіри. Мати з дитиною випарували. Він затримався, щоб усвідомити цей факт, але капрали спішили й підганяли його, і незабаром вони вже приєдналися до тих, що брели дорогою. Зараз було легше. Машини стоятимуть, поки сапери не приведуть у село свої бульдозери. Хмара диму від нафти, що горіла, нависала попереду, як розгніваний батько. Високо в небі гули важкі бомбардувальники, постійний двосторонній потік, що рухався до цілей і назад. Тернеру спало на думку, що він, можливо, йде просто на бойню. Але всі інші теж ішли туди, і йому нічого більше не залишалося. Дорога, якою вони йшли, збочувала направо від димової хмари, на схід від Дюнкерка, до бельгійського кордону.

— Співаючі Дюни, — сказав він, пригадавши назву на карті.

— Мені подобається ця назва, — сказав Нетл.

Вони пройшли повз людей, які до крові порозтирали ноги й ледь рухалися. Солдат із кривавою раною в грудях напівлежав на старій тачці, яку штовхали його друзі. Сержант вів коня, через спину якого був перекинутий прив’язаний за руки й за ноги офіцер, непритомний чи мертвий. Якісь солдати їхали на велосипедах, більшість ішли по двоє, по троє. На велосипеді-тандемі проїхав зв’язківець із полку Шотландської легкої піхоти. Його закривавлені ноги безпомічно звисали по обидва боки, а педалі крутив пасажир на задньому сидінні, у якого були перебинтовані руки. Вздовж усієї дороги валялися шинелі, кинуті солдатами, яких діймала спека. Тернер уже переконав капралів не робити цього.