Спокута

Вони йшли вже годину, коли ззаду почулися важкі ритмічні удари, наче цокання гігантського годинника. Вони озирнулися. На перший погляд здавалося, що якісь величезні двері летять до них плазом уздовж дороги. То був взвод Уельських гвардійців під командою молоденького лейтенанта — бійці йшли строєм із гвинтівками на плече. Вони пройшли форсованим маршем, дивлячись просто себе, високо закидаючи руки. Усі інші розступалися, пропускаючи їх. Часи були цинічними, але ніхто не наважився свиснути їм услід. Ця демонстрація дисципліни й згуртованості присоромила всіх. Тому вони відчули полегшення, коли гвардійці, промарширувавши, зникли з очей, а всі інші знов задумливо поплелися дорогою.

Загальна картина залишалася незмінною, деталі були тими самими, але всього стало більше: машин, бомбових вирв, руїн. Більше стало трупів. Ішов він по землі, але ось — він упіймав запах моря, що пронісся над пласкими, багнистими полями разом зі свіжим вітерцем. Цей односторонній потік людей, об’єднаних єдиною метою, невпинний самовдоволений рух літаків у небі, марнотратна хмара диму, яка вказувала їм шлях, породжували в його втомленій, але розбурханій свідомості давно забуті дитячі спогади про якесь свято, карнавал чи спортивні змагання, куди стікалися всі ці люди. З’явився спогад, який важко було з чимось пов’язати, як батько несе його на плечах під гору до місця, яке притягало всіх, яке викликало це всезагальне збудження. Як йому хочеться знову опинитися на тих плечах. Батько, який пропав безвісти, залишив після себе мало спогадів. В’язаний шалик, особливий запах, невиразні обриси вічно задуманої, дратівливої людини. Чи вдалося йому уникнути Великої війни, чи він загинув десь у цих місцях під чужим ім’ям? Можливо, він вижив. Ґрейс була впевнена, що він надто боягузливий, надто хитрий, аби потрапити до війська, але в неї були свої причини злоститися на нього. Тут майже кожен мав батька, який пам’ятав про північну Францію або був похований у цих місцях. Йому теж хотілося мати такого батька, живого чи мертвого. Колись давно, ще до війни, до Вондзворта він упивався своєю свободою творити власне життя, самому визначати свою долю з незначною лише допомогою Джека Толліса. Тепер він розумів, якою зарозумілою була та ілюзія. Позбавленою коренів, отже, марною. Він хотів мати батька і з цієї ж причини хотів сам бути батьком. Цілком природне бажання — бачачи стільки смертей, хотіти мати дитину. Природне, а отже, людське, і тим сильніше він хотів цього. Коли від болю кричать поранені, ти мрієш про затишний будиночок де-небудь, про звичайне життя, продовження роду, про сімейні узи. Він був оточений людьми, які йшли мовчки, заглиблені у власні думки про те, як вони змінять своє життя на краще, повні нових задумів. Якщо мене тільки мине ця доля… Ніхто ніколи не злічить їх, цих вигаданих дітей, зачатих у мріях на шляху до Дюнкерка, які пізніше стануть живою плоттю. Він відшукає Сесилію. Її адреса є на конверті у нього в кишені, поряд із віршем. Пустелю серця хай напоїть / Прозорий ключ води живої. І батька він також відшукає. Кажуть, вони добре дають собі раду із розшуком тих, хто пропав безвісти, ота Армія Спасіння. Прекрасна назва. Він розшукає батька або ж дізнається, як він помер — у кожному разі, він стане сином свого батька.

Вони йшли весь день, поки нарешті в милі попереду, там, де з навколишніх полів піднімався сірий і жовтий дим, не побачили міст через канал Берґ-Фюрн. Тепер на їхньому шляху не залишилося жодного вцілілого будинку, жодної стодоли. Разом із димом на них накочувати міазми гнилого м’яса — поле було вкрите трупами застрелених кавалерійських коней, сотнями трупів. Неподалік диміла ціла гора обмундирування й ковдр. Здоровенний молодший капрал із кувалдою в руках трощив друкарські машинки й мімеографи. На узбіччі стояли дві санітарні машини з відчиненими задніми дверима. Зсередини лунали стогони й крики поранених. Один із них безперервно вигукував, більше з люттю, ніж із болем: «Води! Дайте води!» Як і всі інші, Тернер пройшов мимо.

Натовп знову розбух. Перед самим мостом було перехрестя, і з боку Дюнкерка по дорозі, що бігла вздовж каналу, підійшла колона тритонних вантажівок, яку військова поліція намагалася скерувати на поле, де лежали коні. Проте війська, які текли через дорогу, примусили колону зупинитися. Водії тиснули на клаксони й голосно лаялися. Натовп напирав. Солдати, які стомилися чекати, вилазили з вантажівок. Пролунав крик: «Побережись!», і перш ніж хтось встиг озирнутися, підірвали цілу гору обмундирування. На людей, наче сніг, посипалися крихітні пластівці темно-зеленого сукна. Трохи ближче підрозділ артилеристів трощив молотами приціли й затвори своїх гармат. Тернер помітив, що один із них плакав, розбиваючи свою гаубицю. На з’їзді на це ж саме поле капелан і його помічник поливали бензином ящики з молитовниками й Бібліями. Кілька солдатів бігли полем до звалища залишків продовольчого складу в пошуках цигарок і випивки. Коли звідти долинув вигук, ще кілька десятків полишили дорогу, щоб приєднатися до них. Якась компанія сиділа біля воріт ферми, приміряючи нові черевики. Тернера обігнав солдат із напханими щоками, несучи цілий ящик рожевого й білого зефіру. У ста метрах поодаль спалювали купу ґумових чобіт, протигазів і плащ-палаток, і їдкий дим оповивав колону людей, що проштовхувались до мосту. Нарешті вантажівки рушили й завернули на найбільше поле на південь від каналу. Військова поліція стежила за паркуванням, вирівнювала ряди, як розпорядники на сільському ярмарку. Вантажівки ставили поряд із напівгусеничними машинами, мотоциклами, транспортерами й польовими кухнями. Спосіб виведення машин з ладу був, як завжди, простий — куля в радіатор, а двигун працює, поки не заглухне.

Міст охороняли Колдстрімські гвардійці. Два кулеметні пости, дбайливо обкладені мішками з піском, прикривали підходи. Чисто виголені мовчазні бійці з кам’яними обличчями презирливо дивилися на брудний дезорганізований набрід, що котився мимо. По той бік каналу рівненька стежка, обкладена по боках пофарбованими білою фарбою камінцями, вела до хатини, де розташувалася військова канцелярія. Гвардійці на протилежному березі солідно окопалися на своїх позиціях уздовж каналу. Війська зайняли найближчі до каналу будинки, черепиця була знята, а вікна, де були влаштовані кулеметні гнізда, закладені мішками з піском. За порядком на мості наглядав суворий сержант. Він завернув назад лейтенанта на мотоциклі. Не пропускали ніякого майна, ніякої техніки. Людину з папугою в клітці не пропустили. Сержант витягав також з колони солдатів для організації кругової оборони й робив це значно рішучіше, ніж бідолашний майор. Бійці весь час поповнюваного загону сумно переминалися з ноги на ногу біля канцелярії. Тернер побачив, що відбувається, одночасно з капралами, коли до мосту ще було далеко.

— Вони тебе загребуть на фіг, друже, — сказав Тернеру Мейс. — Якщо хочеш потрапити додому до своєї дівки, ставай між нами й кульгай.

Почуваючись зневаженим, але рішуче налаштований врятуватися, Тернер обхопив капралів за плечі, й усі троє поплелися вперед.

— Не забувай, начальник, це твоя ліва, — сказав Нетл. — Хочеш, я ще проштрикну її багнетом?

— Красно дякую. Гадаю, я дам собі раду.

Коли вони переходили міст, Тернер звісив голову на груди, тому не бачив розлюченого погляду чергового сержанта, хоча й відчував, як той пече його. Він почув, як сержант гаркнув: «Гей, ти!» Якогось нещасного, що йшов одразу за ним, витягли з колони й приєднали до тих, хто стримуватиме наступ, який, безумовно, розпочнеться через два-три дні, коли залишки Британського експедиційного корпусу вантажитимуться на кораблі. Єдине, що він бачив, опустивши голову, це велику чорну баржу, що пропливала під мостом у напрямку бельгійського Фюрна. Шкіпер сидів на румпелі, курив люльку й флегматично дивився вперед. Спереду, на носі, двоє хлопців нахилилися над перевернутим велосипедом, мабуть, латаючи діру. На мотузці сохла випрана білизна, в тому числі й жіноча. Від баржі піднімався запах кухні, цибулі й часнику. Тернер і капрали перейшли міст, пройшли повз побілені камені, які нагадували про навчальний табір з усією його муштрою. В канцелярії дзвонив телефон.

— Кульгай як слід, поки нас ще видно, — пробурмотів Мейс.

Проте земля була пласкою на багато миль уперед, і неможливо було вгадати, куди дивитиметься сержант, а вони не наважувались озирнутися й перевірити. Ще через півгодини вони присіли на іржаву сіялку й дивилися, як проходить розбите військо. Ідея полягала в тому, аби приєднатися до зовсім інших людей, щоб раптове зцілення Тернера не привернуло уваги якогось офіцера. Багато з тих, що проходили мимо, були розлючені, не виявивши одразу за каналом берега моря. Вони, схоже, думали, що це наслідок бездарного планування. Тернер знав з карти, що попереду ще сім миль, і коли вони рушили далі, ці милі виявилися найважчими, найпонурішими з усіх, які вони пройшли того дня. Неозора, абсолютно рівна земля витворювала враження, що вони взагалі не рухаються. І хоча надвечірнє сонце ледь-що проглядало з-за рухомих країв величезної хмари диму, було тепліше, ніж зазвичай. Вони бачили, як високо над портом кружляють літаки, скидаючи бомби. Що гірше, «юнкерси» раз по раз атакували берег, до якого вони прямували. Вони проходили повз піших поранених, які вже не могли йти далі. Сиділи, наче жебраки, край дороги, випрошуючи допомогу або ковток води. Інші просто лежали біля кювету, непритомні або охоплені безнадією. Безперечно, між лінією оборони й берегом регулярно курсуватимуть санітарні машини. Якщо знайшовся час побілити камені, то, мабуть же ж, був і час організувати все інше. Води не було. Вони допили вино, і тепер спрага була ще більшою. Ліків теж не було ніяких. Що вони могли зробити? Перетягти десяток людей на своїх плечах, якщо й самі ледь трималися на ногах?

У раптовому нападі злості капрал Нетл всівся посеред дороги, стягнув черевики й зашпурнув їх кудись у поле. Він сказав, що ненавидить їх — ненавидить їх, курва мама, більше, ніж усіх отих сраних німців, узятих разом, що пухирі на ногах так печуть, що краще послати все це до сраки й ще далі.

— До Англії в шкарпетках задалеко, — сказав Тернер. У нього якось дивно наморочилася голова, коли він вирушив у поле на пошуки. Перший черевик знайшовся одразу, а от на пошуки другого пішло більше часу. Нарешті він побачив його в траві біля якоїсь чорної волохатої купи, яка немовби ворушилася чи пульсувала, коли він підійшов. І раптом у повітря з напіврозкладеного трупа піднявся цілий рій мух, які сердито гули, аж завивали. Він затримав подих, схопив черевик і кинувся геть, а мухи опустилися, і знову настала тиша.

Після певних умовлянь Нетл погодився взяти назад черевики, зв’язав їх і повісив собі на шию. Але зробив це, як сам сказав, лише щоб справити приємність Тернеру.

***

У моменти просвітління його охоплював неспокій. І справа була не в рані, хоча та боліла при кожному кроці, і не в пікіруючих бомбардувальниках, які кружляли над берегом у декількох милях північніше. Справа була в його голові. Час від часу щось забувалося. Якийсь повсякденний принцип тривкості, найбанальніший елемент, який підказував йому, де саме він перебуває у власному житті, весь час вислизав, полишаючи його у сні наяву, в якому були думки, але не було відчуття, чиї це думки. Жодних обов’язків, жодних спогадів про години, які щойно минули, жодного уявлення, що він збирається робити, куди йде, які в нього наміри. І жодного зацікавлення всім цим. У такі моменти він опинявся в полоні якоїсь позбавленої логіки впевненості.

Він перебував саме в такому стані, коли вони через три години вийшли на східні околиці курортного містечка. Вони йшли вулицею, засипаною битим склом і уламками черепиці, на якій гралися діти й дивилися, як проходять солдати. Нетл знову взув черевики, але не став їх зав’язувати, і шнурівки волочилися по землі. Раптом, наче чортик з коробочки, з підвалу якогось громадського будинку, реквізованого під штаб, вигулькнув лейтенант Дорсетського полку. Він швидко, з діловим виглядом ішов просто на них, несучи під пахвою портфель. Коли він зупинився перед ними, вони віддали честь. Він обурено наказав капралові негайно зав’язати черевики, якщо той не хоче бути покараний.

Капрал приклякнув, виконуючи наказ, а лейтенант — сутулий, худий, з виглядом типового канцелярського щура й щіточкою рудуватих вусиків — сказав:

— Такий солдат — це справжня ганьба для армії.

Тернеру, який у стані запаморочення відчував дивну свободу, захотілося вистрілити лейтенанту просто в груди. Так буде краще для всіх. І не варто навіть попередньо це обговорювати. Він потягнувся за револьвером, але той кудись зник — він не міг пригадати куди, — а лейтенант уже віддалявся від них.

Якийсь час під ногами хрускало скло, а потім раптом настала тиша, коли дорога вперлася в дрібненький пісок. Піднімаючись стежкою між дюнами, вони, ще нічого не бачачи, почули шум моря й відчули в роті солоний присмак. Смак канікул. Вони зійшли зі стежки й вибралися на верхівку вкритої травою дюни, де довго стояли мовчки. Свіжий вогкий вітерець, який віяв від Каналу, привів його до тями. Можливо, в нього просто стрибала температура.

Він гадав, що всі надії покинули його, — поки не побачив берег. Раніше йому здавалося, що клятий армійський дух, який примушував білити камені перед загрозою тотального знищення, викорінити неможливо. Зараз він намагався вловити якийсь порядок у тому хаотичному русі, який бачив перед собою, і це йому майже вдалося: пункти розподілу прибулих, ворент-офіцери за саморобними письмовими столами, ґумові штампи й реєстрові книги, відгороджені мотузками проходи до кораблів; грізні сержанти, тоскні черги до пересувних пунктів харчування. А в цілому — кінець будь-якій особистій ініціативі. Це був берег, до якого він, сам того не знаючи, ішов стільки днів. Проте справжній берег, той, на який він зараз дивився разом із капралами, був лиш одним із варіантів усього того, що діялося раніше: був шлях, і ось його кінець. Тепер, коли вони це побачили, все стало ясно — ось що діється, коли завершується хаотичний відступ і шляху далі немає. І потрібна була всього лиш мить, щоб із цим погодитись. Він бачив тисячі людей, десять, двадцять тисяч, можливо, й більше, які заповнили весь берег. Здаля вони нагадували чорні піщинки. І не було ніяких кораблів, лише якийсь перевернутий вельбот гойдався далеко на хвилях. Був відплив, і до води залишалася ще майже миля. Біля довгого пірса не було жодного корабля. Він поморгав і подивився знову. Пірс складався з людей, довжелезної колони по шість, по вісім у ряд, які стояли по коліна, по пояс, по плечі в мілкій воді, розтягнувшись уздовж берега на півкілометра. Вони чекали, але нічого не було видно, якщо не враховувати отих плям на обрії — кораблів, які горіли після повітряного нальоту. І не було нічого, що б у найближчі години могло пристати до берега. Але солдати стояли, в касках, піднявши над водою гвинтівки, не відводячи очей від обрію. Здалеку вони виглядали мирно, наче стадо корів.

І ці люди були всього лиш маленькою частинкою цілого. Більшість тинялася берегом без будь-якої мети. Навкруг поранених під час останнього нальоту «юнкерсів» збиралися невеличкі групки. Так само бездумно, як і люди, вздовж берега бігали табунцем із півдесятка артилерійських коней. Кілька солдатів намагалися поставити на воду перевернутий вельбот. Деякі пороздягалися й плавали. Далі на схід грали у футбол, звідти ж долинали звуки церковного гімну, який співали хором, потім ці звуки стихли. Ще далі можна було бачити єдину ознаку якоїсь організованої діяльності. На березі впритул одна до одної встановлювали вантажівки, зв’язуючи їх ланцюгами, щоб утворити тимчасовий причал. Над’їздило щораз більше машин. Трошки ближче, подалі від води окремі солдати викопували собі касками окопи в піску. В дюнах, ближче до того місця, де стояли Тернер і капрали, вояки вже вирили собі окопи й тепер самовдоволено сиділи в них із виглядом власників. Наче байбаки, подумав Тернер. Однак більша частина війська бездумно тинялася піщаним берегом, наче жителі італійського містечка під час passeggio^[20]. Не бачачи нагальної потреби приєднуватися до велетенської черги, вони водночас не хотіли віддалятися від берега на випадок якщо раптом з’явиться корабель.

По ліву руку лежало курортне містечко Співаючі Дюни — веселенька набережна, повна кав’ярень і маленьких крамничок, які за нормальних умов видавали б зараз напрокат шезлонги й морські велосипеди. В круглому сквері з дбайливо підстриженим газоном була естрада й карусель, помальована в червоний, білий і синій кольори. Тут влаштувалася ще одна безтурботна компанія. Солдати самі собі повідчиняли кафе і тепер напивалися за столиками на вулиці, горлаючи й весело регочучи. Вояки радісно гасали на велосипедах по тротуару, заляпаному блювотинням. Чимало п’яних порозлягалися на траві біля естради, щоб проспатися. Якийсь одинокий любитель сонячних ванн лежав у самих трусах, поклавши голову на рушник; його плечі й ноги були нерівномірно вкриті сонячними опіками — рожево-білі, паче полуничне морозиво з ваніллю.

Неважко було зробити вибір між цими мученицькими колами — морем, пляжем, набережною. Капрали вже рушили вперед. Усе вирішила спрага. Вони знайшли стежку між дюнами, потім перейшли піщаний майданчик, усіяний розбитими пляшками. Коли вони обходили галасливі компанії за столиками, Тернер побачив групу моряків, що йшли набережною, і зупинився, щоб придивитися до них. їх було п’ятеро, двоє офіцерів і троє старшин, групка в чистеньких уніформах, які аж світилися білим, синім і золотавим. Ніяких поступок для камуфляжу. Стрункі й суворі, з револьверами на поясах, вони зі спокійною впевненістю рухалися крізь натовп похмурих людей у польовій формі, поглядаючи з боку на бік, наче проводячи підрахунок. Один з офіцерів робив якісь записи в блокноті. Ішли вони в напрямку пляжу. З якимось дитячим почуттям покинутості Тернер дивився їм услід, поки вони не зникли з очей.

Слідом за Мейсом і Нетлом він увійшов у галасливий і задушливий сморід першого ж бару на набережній. На стійці лежали дві відкриті валізи, повні цигарок — але питва не було ніякого. Полиці, що тяглися вздовж обдряпаного дзеркала за стійкою бару, були порожніми. Коли Нетл пірнув під стійку, щоб там поритися, пролунали глузливі вигуки — адже кожен, хто заходив, робив те саме. З випивкою давно розправилися серйозні пияки, що сиділи на вулиці. Тернер протиснувся крізь юрбу до маленької кухні на запліччі. Там усе було розгромлене, з кранів навіть не капало. Надворі був туалет і складена штабелями порожня тара. Якийсь собака намагався запхати язик у порожню бляшанку з-під сардин, човгаючи нею по бетону. Тернер знову повернувся в зал із його криком і галасом. Електрики не було, лиш світло знадвору якогось коричнюватого відтінку, наче забарвлене пивом, від якого й слідів не лишилося. Взагалі ніякого питва, але бар все одно був переповнений. Солдати заходили, відчували розчарування, а однак залишалися, зваблені безплатними цигарками і явними слідами того, що зовсім недавно випивка тут була. На стіні висіли порожні дозатори, з яких повикручували пляшки. З липкої цементної підлоги підіймався солодкаво-п’янкий алкогольний дух. Гамір, штовханина й вогке прокурене повітря заспокоювали ностальгічну тугу за рідним пабом у суботній вечір. Тут для них була зараз і Майл-енд-роуд^[21], і Сокіхол-стріт^[22], і все, що між ними.

Він стояв серед цього галасу, не знаючи, що йому робити. Так важко буде пробитися до виходу через весь цей натовп. З уривків розмов він здогадався, що кораблі були вчора й, можливо, знову будуть завтра. Ставши навшпиньки біля кухонних дверей, він знизав плечима, подаючи капралам знак, що, мовляв, не пощастило. Нетл кивнув головою в напрямку виходу, і вони почали проштовхуватися туди. Випивка — це добре, але зараз їх цікавила передовсім вода. Рухалися вони в цій тисняві повільно, а коли вже майже дісталися до дверей, шлях їм перегородила стіна людей, що оточили якогось вояка.

Той, мабуть, був невисокий — ледь-що метр сімдесят, — і Тернеру видно було лише частину потилиці.

— А тепер ти, курдупелю сраний, відповіси нам на одне запитання, — сказав хтось. -

— Яке ще запитання?

— Ти, гівно напомаджене. Де ви були?

— Де ви всі були, коли вбили мого другана?

Смачний плювок вліпився курдупелю в потилицю й повис на вухові. Тернер обійшов кругом, щоб подивитися, хто це. Спершу він побачив сіро-синій мундир, потім німий страх на обличчі вояка. То був маленький жилавий чоловічок в окулярах із товстими брудними лінзами, за якими перелякані очі здавалися ще більшими. Він був схожий на писаря чи телефоніста, можливо, з якогось давно вже не існуючого штабу. Але він служив у авіації, і саме його томмі вважали винним в усьому. Він нерішуче озирався, розглядаючи гурт своїх допитувачів. У нього не було відповідей на їхні запитання, і він навіть не пробував зняти з себе відповідальності за відсутність над узбережжям англійських винищувачів. У правій руці він стискав свою пілотку так, що аж тремтіли пальці. Артилерист, що стояв біля дверей, штурхонув його в спину з такою силою, що той полетів уперед і врізався в груди солдата, який стояв навпроти й недбалим ударом в голову відправив його назад. Навкруг схвально загомоніли. Вони всі пройшли через страждання, і тепер хтось повинен був за це заплатити.

— Так де ж авіація?

Чиясь рука метнулася вперед і врізала воякові ляпаса, збивши на землю окуляри. Звук удару був різким, наче ляснули батогом. Це стало сигналом для початку нового етапу, нового повороту в справі. Не захищені окулярами очі перетворилися у дві занепокоєні цяточки, коли чоловічок присів, мацаючи руками по підлозі. Це була помилка, копняк кованого армійського черевика дістався йому ззаду, підкинувши на кілька сантиметрів. Навкруг розляглися смішки. Відчуття, що зараз діятиметься щось цікаве, прокотилося баром, залучаючи все нових глядачів. У міру розбухання натовпу зникало будь-яке почуття особистої відповідальності. На зміну йому приходила чванькувата безрозсудність. Коли хтось погасив недопалок об голову бідолахи, пролунали підбадьорливі вигуки. Вони реготали від того, як він комічно зойкнув. Вони ненавиділи його, і він заслуговував на все, що його чекало попереду. Він мав відповідати за безроздільне панування люфтваффе в небі, за кожен наліт «юнкерсів», за кожного вбитого товариша. Він, оцей миршавець, був головною причиною розгрому всього війська. Тернер розумів, що будь-яка спроба допомогти бідоласі обернеться ризиком, що його самого лінчують. Але неможливо було взагалі нічого не робити. Краще вже приєднатися до інших, ніж не робити нічого. Неприємно збуджений, він став проштовхуватися ближче. Тепер хтось із відверто валійським акцентом повторив те саме запитання.

— Де наша авіація?

Лякало те, що вояк не кликав на допомогу, не молив, не переконував у своїй невинності. Він цим мовчанням немовби погоджувався зі своєю долею. Невже він такий тупий, що не розуміє, як близько від нього смерть? Йому вистачило притомності сховати окуляри в кишеню. Без них його лице втрачало будь-який вираз. Наче кріт, що опинився на яскравому світлі, він озирався, вдивляючись у своїх мучителів, з розкритим ротом, більше від недовіри, ніж від бажання щось сказати. Оскільки він не бачив удару, то дістав його просто в лице. Цього разу кулаком. Коли голова сіпнулася назад, хтось врізав йому черевиком по литці, навкруг розляглися підбадьорливі вигуки, незграбні оплески, як після добрячого удару м’ячем по яйцях на сільському футбольному майданчику. Спробувати захистити бідолаху було безумством, не зробити цього — підлістю. Водночас Тернер добре розумів радісне збудження, яке охопило мучителів, і що сам він теж може піддатися цій заразі. Він і сам міг би зробити щось жахливе своїм ножем і завоювати любов сотні людей. Щоб прогнати цю думку, він виділив очима в натовпі двох чи трьох солдатів, які здалися йому більшими й сильнішими за нього. Але справжня небезпека струменіла від самого натовпу, від його прагнення відновити справедливість. Натовп не дозволить позбавити себе такого задоволення.

Створилася ситуація, коли кожен, хто збирався вмазати курдупелю, повинен був вигадати щось смішне чи оригінальне, аби заслужити схвалення всіх інших. Повітря було наелектризоване цим прагненням догодити іншим чимось особливим. Нікому не хотілося сфальшивити. Декілька секунд це ще стримувало всіх. Але мав настати момент, як Тернер знав ще з часів Вондзворта, коли один-єдиний удар перетвориться в лавину. Тоді вже нічого не можна буде зробити, і воякові з авіації прийде кінець. Під правим оком у нього набрякла червона пляма. Все ще стискаючи в руці пілотку, він підтягнув кулаки до підборіддя, згорбився. Це могло виглядати, як захисна стійка, але водночас було також і виявом слабкості й покірності, які повинні були спровокувати подальше насильство. Якби він щось сказав, хоч що-небудь, солдати, котрі оточили його, могли б згадати, що це ж людина, а не заєць, якому слід випустити кишки. Валієць, який задавав питання, був приземкуватим, кремезним чолов’ягою з саперів. Зараз він зняв із себе брезентовий ремінь і підняв його над головою.

— Як гадаєте, хлопці?

Був у цих словах цілком очевидний натяк на щось жахливе, чого Тернер одразу навіть не збагнув. Для нього це була остання можливість щось зробити. Коли він озирнувся, шукаючи очима капралів, десь поруч пролунав рик, схожий на ревіння розлючеого бика. Натовп хитнувся й заточився, коли Мейс прорвався крізь нього всередину. Із диким криком, наче Джонні Вайсмюлер у ролі Тарзана, він, як ведмідь, обхопив бідного писаря ззаду руками, підняв його на півметра від землі й добряче струснув переляканим чоловічком. Піднявся шум, свист, тупання ногами й войовничі вигуки, як на Дикому Заході.

— Я знаю, що я з ним зроблю, — ревнув Мейс. — Я втоплю його цьому паскудному морі.

Натовп у відповідь знову загорлав і затупав ногами. Поряд із Тернером раптом опинився Нетл, вони перезирнулися. Вони здогадалися, що Мейс збирається зробити, і почали проштовхуватись до дверей, знаючи, що їм треба буде діяти швидко. Не всім сподобалася думка втопити бідолаху. Незважаючи на безумство, яке охопило всіх, дехто все ж пам’ятав, що від моря їх відділяє ціла миля піску. Особливо валієць почувався обдуреним. Він тримав у руках свій ремінь і щось вигукував. Навкруг стояв свист, хтось протестував, хтось схвально репетував. Усе ще стискаючи свою жертву руках, Мейс кинувся до дверей. Тернер і Нетл бігли попереду, торуючи йому в натовпі шлях. Добігши до дверей — на щастя, звичайних, а не подвійних, — вони випустили Мейса, потім, плечем до плеча, перегородили шлях іншим, хоча на те й не виглядало, бо вони, як і всі навкруг, репетували й вимахували кулаками. Спинами вони відчували натиск величезної збудженої маси людей, яку здалося затримати лише на кілька секунд. Проте Мейсові, який не збирався бігти до моря, цього цілком вистачило, щоб різко повернути ліворуч, потім ще раз ліворуч у вузеньку криву вуличку позаду крамничок і барів, що вела геть від набережної.

Тріумфуючий натовп вирвався з бару, як шампанське з пляшки, відкинувши Тернера й Нетла набік. Комусь здалося, що він бачить Мейса на пляжі попереду, і якийсь час натовп біг у той бік. Поки зрозуміли помилку й повернули назад, від Мейса з писарем вже не лишилося й сліду. Тернер і Нетл теж кудись зникли.

Широченний берег, тисячі людей, які чекали на ньому, море, де не було жодного корабля, повернули томмі до власного скрутного становища. Вони всі наче прокинулись. Далеко на сході, звідки надходила ніч, лінія оборони перебувала під сильним артилерійським вогнем. Ворог наближався, а Англія була далеко. Робилося темно, й залишалося зовсім мало часу, щоб знайти якесь місце для ночівлі. З моря дув холодний вітер, а шинелі лежали вздовж дороги далеко позаду. Натовп почав розпадатися. Про вояка з повітряних сил забули.

Тернеру здавалося, що вони з Нетлом вирушили шукати Мейса, а потім забули про нього. Вони, мабуть, ходили якийсь час вулицями, прагнучи поздоровити його з порятунком і разом пожартувати над цим. Тернер не знав, як вони з Нетлом опинилися саме на цій вузенькій вуличці. Він не пам’ятав, скільки минуло часу, забув про свої розтерті ноги — але ось він тут, звертається з вишуканою ґречністю до старої жінки, яка стоїть у дверях невеличкого будиночка з верандою. Коли він згадав про воду, вона глянула на нього з підозрою, наче знала, що йому потрібна не тільки вода. Вона була досить гарна, зі смаглявою шкірою, гордим виглядом і довгим прямим носом, сріблясто-сиве волосся перев’язане квітчастою хусткою. Він одразу зрозумів, що це циганка, яку не обдурить його французька мова. Вона бачила його наскрізь, з усіма його гріхами, й знала, що він сидів у тюрмі. Потім вона неприязно глянула на Нетла, а тоді показала рукою на вулицю, де в канаві бабралася свиня.

— Приведіть її, — сказала вона, — і я подивлюся, що можу для вас зробити.

— До сраки, — обурився Нетл, коли Тернер переклав. — Ми ж просимо тільки склянку якоїсь паскудної води. Пішли, самі візьмемо.

Проте Тернер, знову охоплений знайомим відчуттям нереальності того, що з ним відбувається, не міг не враховувати, що жінка володіє певною магічною силою. У сутінках повітря над її головою пульсувало в ритмі ударів його серця. Він похитнувся й сперся на плече Нетла. Вона визначає йому випробування, він же надто досвідчений, надто обачливий, щоб відмовлятися від нього. Він — битий жак. Коли додому так близько, він не збирається потрапляти в пастку. Краще бути обережним.

— Приведемо цю свиню, — сказав він Нетлові. — Це ж усього пара хвилин.

Нетл давно вже звик слухатися Тернерових порад, які найчастіше бували слушними, але зараз, коли вони рушили вулицею, він бурмотів:

— Щось із тобою негаразд, начальник.

Через розтерті ноги рухалися вони повільно. Роха була молодою, прудкою і спраглою свободи. І Нетл боявся її. Коли вони затиснули її в кут біля дверей крамнички, вона кинулася на нього, і він відскочив убік із не таким вже й удаваним криком. Тернер повернувся до жінки за мотузкою, але та навіть не відчинила йому дверей, та й він не мав певності, чи це саме той будинок. Проте тепер він був певен: якщо вони не впіймають свиню, то ніколи не потраплять додому. Він знав, що в нього знову піднялася температура, але справа була не в ній. Усе тепер залежало від свині. Колись давно, ще в дитинстві, Тернер намагався переконати себе, що запобігти раптовій маминій смерті ненаступанням на щілини між плитками тротуару біля шкільного майданчика — це дурниця. Проте він ніколи не наступав на них, і мама не померла.

В міру того як вони наближалися вулицею, свиня весь час відступала настільки, щоб вони не могли її схопити.

— До сраки з такою роботою, — лаявся Нетл. — Нічого в нас не вийде.

Вибору, однак, у них не було. Біля поваленого телеграфного стовпа Тернер відрізав шмат дроту й зробив петлю. Вони гнали свиню вздовж вулиці на околиці містечка, де перед будинками були невеличкі палісаднички, оточені огорожею. По дорозі вони відчиняли всі хвіртки по обидва боки вулиці. Потім, обійшовши свиню вузенькою паралельною вуличкою, вийшли попереду й погнали скотину назад. Як і слід було чекати, вона невдовзі увійшла в якийсь палісадник і почала рити там землю. Тернер зачинив хвіртку й, перегнувшись через огорожу, накинув петлю свині на голову.

Залишки сил у них пішли на те, щоб дотягти роху, яка відчайдушно кувікала, додому. На щастя, Нетл пам’ятав будинок. Коли свиню нарешті замкнули в маленькому свинарнику за домом, стара жінка винесла два кам’яних глеки з водою. Уважно дивилася, як вони блаженно стояли в її маленькому задньому дворі біля кухонних дверей і пили. І хоча животи вже мало не лускали, роти просили ще, тож вони продовжували пити. Потім жінка винесла мило, рушники і дві емальовані миски, щоб помитися. Від Тернерового гарячого обличчя вода в мисці стала іржаво-коричневою. Струпи засохлої крові, що вкривали всю верхню губу, зійшли повністю. Помившись, він відчув у повітрі навкруг якусь приємну легкість, яка, наче шовк, пестила його шкіру і проникала в ніздрі. Брудну воду вони обережно вилили на клумбу ротиків, про які Нетл сказав, що вони нагадують йому садочок його батьків. Циганка наповнила водою їхні манірки й винесла кожному по літровій пляшці вина, заткнутій корком, і по великому кільцю ковбаси, які вони тут же поховали в наплічники. Коли вони вже зібралися йти, вона ще щось згадала і повернулася в дім. Винесла їм два паперових пакетики, в яких лежали по півдесятка зацукрованих мигдалин.

Вони урочисто потисли одне одному руки.

— Ми все життя пам’ятатимемо вашу доброту, — сказав Тернер.

Вона кивнула і, наскільки він зрозумів, відповіла:

— Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас. — Обличчя її залишалося таким же суворим, і неможливо було сказати, чи то образа, чи жарт, а чи якийсь двозначний вислів. Може, вона думала, що вони не варті її доброти? Він незграбно позадкував, і незабаром вони вже йшли вулицею, і він перекладав її слова Нетлу. Капрал не мав жодних сумнівів.

— Вона живе одна, от і любить свою свиню. Тут усе ясно. Вона нам дуже вдячна. — Потім із підозрою запитав: — Ти нормально почуваєшся, начальник?

— Дякую, все чудово.

Розтерті пухирі на ногах боліли, вони кульгали в напрямку пляжу, маючи на думці розшукати Мейса й поділитися харчами й питвом. Нетл, однак, вважав, що оскільки це вони впіймали свиню, то цілком справедливо буде розпити зараз одну пляшку на двох. Його віра в Тернерову розсудливість була відновлена. Дорогою вони передавали пляшку з вином один одному. Навіть у густих сутінках видно було темну хмару над Дюнкерком. З протилежного боку вони тепер бачили спалахи гарматних залпів. Наступ на лінію оборони тривав по всьому периметру.

— Нещасні вилупки, сказав Нетл.

Тернер здогадався, що він говорить про солдатів, зібраних біля тимчасової канцелярії.

— Оборона довго не втримається, — сказав він.

— Нас просто зметуть.

— Тому краще потрапити завтра на корабель.

Тепер, коли спрага була втамована, на думці в них була вечеря. Тернер мріяв про тиху кімнату з квадратним столом, накритим зеленого лляною скатертиною, і щоб зі стелі звисала на шнурі французька фаянсова гасова лампа. А на дерев’яній дощечці розкладені хліб, сир, ковбаса, стоїть пляшка вина.

— Гадаєш, пляж справді найкраще місце для вечері? — запитав він.

— Нас там умить обдеруть, — погодився Нетл.

— Здається, я знаю, що нам потрібно.

Вони знову опинилися на вуличці за баром, якою тікали раніше. Роззирнувшись, помітили якісь постаті, що рухалися у напівтемряві на тлі останніх відблисків моря, а далеко за ними й трошки вбік — темнішу масу, можливо, натовпи людей на березі чи на траві між дюнами, можливо, самі дюни. Мейса й удень важко було б знайти, а зараз взагалі неможливо. Тому вони брели далі, шукаючи собі якогось місця. У цій частині містечка зібралися зараз сотні солдатів, багато з них тинялися по вулицях великими галасливими групами, співаючи, щось вигукуючи. Нетл знову сховав пляшку в наплічник. Без Мейса вони почувалися не такими захищеними.

Вони пройшли повз готель, який постраждав від бомб. Тернер подумав, чи не про готельну кімнату він оце недавно мріяв, Нетла ж заполонила думка розжитися якоюсь постіллю. Вони увійшли всередину через діру в стіні й обережно просувалися в темряві серед битої цегли й дерев’яних уламків, аж вийшли до сходів. Проте виявилося, що та сама думка прийшла в голову десяткам людей. Біля підніжжя сходів утворилася чимала черга, а згори проштовхувалися солдати з важкими, набитими кінським волосом матрацами. На верхній площадці — Тернер і Нетл бачили лише черевики й ноги до колін, які натужно човгали по підлозі, — починалася бійка з традиційними лайками й кулачними ударами. Раптом пролунав крик, і кілька солдатів скотилися по сходах на тих, що стояли внизу. Почувся сміх, прокляття, вояки почали підніматися, обмацуючи руки й ноги. Один так і не зміг піднятися, незграбно лежав на сходах ногами догори й хрипко, майже нечутно кричав, наче в страшному сні. Хтось підніс до його обличчя запальничку, і вони побачили вишкірені зуби й цяточки білої піни в куточках рота. Спину зламав, сказав хтось, але ніхто нічим не міг допомогти, і тепер одні переступали через нього з ковдрами й підголовними валиками, а інші штовхалися, щоб потрапити нагору.

Вони вийшли з готелю й знову рушили в протилежному від берега напрямку, туди, де жила стара жінка зі свинею. Електропостачання з Дюнкерка, напевне, було відрізане, але крізь щілини в деяких зашторених вікнах вони бачили жовте світло свічок і гасових ламп. На протилежному боці вулиці якісь солдати стукали в двері, але зараз і так ніхто б не відчинив. Саме тепер Тернер вирішив розповісти Нетлу, яке місце він обрав би для вечері. Щоб бути переконливішим, він навіть трошки прибрехав, додавши високі засклені двері, відчинені на балкон із кутою решіткою, обвитою старомодними гліциніями, і грамофон на круглому столику, накритому зеленою гарусною скатертиною, і перський килимок на підлозі. Чим довше він розказував, тим більшу мав певність, що ця кімната десь близько. Він творив її словами.

Нетл, прикусивши нижню губу, що надавало йому вигляду якогось добродушного спантеличеного гризуна, вислухав його до кінця й сказав:

— Я так і знав, курва мама, так і знав.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, напівзруйнований підвал якого нагадував велетенську печеру. Схопивши Тернера за кітель, Нетл потягнув його вниз по битій цеглі. Він обережно вів його через підвал у пітьму. Тернер знав, що це зовсім не те місце, але не мав сил опиратися незвичній Нетловій рішучості. Десь попереду з’явився вогник, потім другий, третій. Цигарки людей, які вже знайшли собі там притулок.

— Гей ви там, — пролунав голос. — Валіть звідси. Тут і без вас повно.

Нетл запалив сірник і підняв над головою. Усюди вздовж стін, обпершись об них, сиділи солдати, більшість із них спали. Ще декілька лежали на підлозі просто посередині, але місце ще було, і коли сірник погас, Нетл натиснув Тернеру на плечі, примушуючи сісти. Вигрібаючи з-під себе уламки цегли, Тернер відчув, що сорочка знову намокла. Може, кров чи якась інша рідина, але болю наразі не було. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. Вага тіла не тиснула більше на ноги, чудесна легкість розтеклася від колін угору, і він знав, що цієї ночі вже навіть не поворухнеться, як би це не розчарувало Нетла. Коливальний рух цілоденного ходіння передався тепер підлозі. Тернер відчував, як вона розхитується й брикає під ним у повній темряві. Проблема зараз полягала в тому, щоб поїсти, уникнувши пограбування. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але поки що він не робив нічого, в голові була блаженна пустота. Через якийсь час Нетл розбудив його штурханцем і тицьнув йому в руки пляшку з вином. Він обхопив шийку губами, перехилив пляшку й став пити. Хтось почув оте булькання в горлі.

— Що там у вас таке?

— Овече молоко, — сказав Нетл. — Ще тепле. Хочеш?

Почулося відхаркування, і щось тепле й драглисте ляпнуло Тернерові на руку.

— Ви брудні скотиняки, от ви хто.

Пролунав ще один голос, загрозливіший.

— Ану позатикайте морди. Я заснути хочу.

Намагаючись рухатися беззвучно, Нетл намацав у наплічнику ковбасу, розрізав її на три шматки й передав один Тернеру разом із куснем хліба. Той простягся в повний зріст на бетонній підлозі, натягнув на голову шинель, щоб не чути було м’ясного духу й звуків жування, і в духоті свого ж власного дихання, впираючись щокою в цегляні й камінні уламки, почав їсти найсмачніше в своєму житті м’ясо. Лице все ще пахло ароматизованим милом. Він кусав хліб із присмаком армійського брезенту і рвав зубами й смоктав ковбасу. Коли їжа дійшла до живота, в грудях і в горлі розлилося тепло. Йому здавалося, що він ішов цими дорогами все життя. Заплющував очі й бачив, як рухається асфальт і як у полі зору поперемінно з’являються його ноги. Навіть жуючи, він відчував, як раз по раз провалюється в сон, нехай навіть на кілька секунд. Він увійшов у якийсь інший часовий вимір і був зараз зацукрованою мигдалиною, яка зручно вмостилася в нього на язику, а її солодкість належала іншому світові. Він чув, як солдати жаліються на холод у підвалі, і був радий, що сам він закутаний у шинель, і відчував мало не батьківську гордість, що не дозволив капралам викинути їхні шинелі.

У підвал зайшла група солдатів, які шукали притулку й запалювали сірники, зовсім як вони з Нетлом. Він відчував ворожість до них, його дратував їх західний акцент. Як і всі інші в підвалі, він хотів, щоб вони забралися геть. Проте вони знайшли собі місце, десь за його ногами. Він вловив запашок віскі, і вони йому не сподобалися ще більше. Вони галасливо облаштовували свій нічліг, а коли хтось із-під стіни кинув: «Селюхи срані», один із них метнувся на голос, і навіть здавалося, що зараз почнеться сварка. Однак темрява і втомлені протести присутніх вберегли мир.

Невдовзі чулося вже тільки розмірене дихання й хропіння. Підлога під ним усе ще начебто хилилася, потім почала розгойдуватись у ритмі розміреного маршу, і Тернер знову відчув, що він надто переповнений враженнями, надто збуджений, надто виснажений для того, щоб спати. Крізь шинельне сукно він намацав пачку її листів. Я чекатиму тебе. Повертайся. Слова не були безглуздими, але зараз вони його не зачіпали. Тут усе було ясно — коли одна людина чекає іншу, це нагадує арифметичну суму і так само позбавлене емоцій. Чекання. Просто одна людина нічого не робить, весь час, а друга до неї наближається. Чекання — це важке слово. Він відчував, як воно тисне на нього, важке, наче шинель. Усі в цьому підвалі чекали, й усі на березі теж. Вона чекала, так, і що далі? Він намагався почути, як її голос вимовляє ці слова, але чув лише свій власний, заглушений ударами серця. Він навіть обличчя її не міг пригадати. Намагався скерувати думки на нову ситуацію, на ту, яка начебто зробить його щасливим. Усі складнощі кудись зникли, нікуди не треба було спішити. Брайоні змінить свої свідчення, перепише минуле так, що винні стануть невинними. Але що таке вина в наші дні? Дешевина. Усі винні — і ніхто не винен. Зміна свідчень нікого не порятує, бо не вистачить ні людей, ні паперу й чорнила, ні терпіння й спокою, щоб записати твердження усіх свідків і зібрати всі факти. Свідки також винні. Весь день ми спостерігали злочини один одного. Ти сьогодні нікого не вбив? А скількох ти залишив умирати? Тут, у підвалі, ми про це нікому не скажемо. Ми виспимося й забудемо про це. Брайоні. Його зацукрована мигдалина мала присмак її імені, і це здавалося таким химерним і неймовірним, що він навіть засумнівався, чи правильно запам’ятав його. Й ім'я Сесилії також. Невже він завжди сприймав як належне дивовижність цих імен? І навіть це питання важко було втримати в голові. У нього тут, у Франції, стільки незавершених справ, що йому здалося доречним відкласти свій від’їзд в Англію, навіть хоча торби вже спаковані, ці дивні, важкі торби. Ніхто їх не побачить, якщо він залишить їх тут, а сам повернеться. Невидимий багаж. Він повинен повернутися й зняти хлопця з дерева. Він уже робив так раніше. Він повернувся туди, де нікого не було, і знайшов хлопців під деревом, і ніс П’єро на шиї, а Джексона на руках через парк. Такі важкі! Він був закоханий — у Сесилію, у близнюків, у свій успіх, у світанок із туманом, що світився таким дивним світлом. А як його зустріли! Зараз він звик до такого, це вже стало цілком звичайним, але в ті часи, до того, як душа огрубіла й стала нечутливою, коли це ще було новиною і все інше теж було новим, він гостро це відчув. І його справді схвилювало, коли вона отак вибігла з будинку й заговорила з ним біля відчинених уже дверцят поліцейської машини. Я чисту й щиру душу мав, / Коли тебе кохав. А він піде назад, тим же шляхом, яким прийшов, відмовившись від усього, чого вони домоглися, піде осушеними й похмурими болотами, повз лютого сержанта на мості, через розбомблене село, довгою вузькою дорогою, що тягнеться безкінечними полями, вгору-вниз, вгору-вниз, шукаючи ту бічну дорогу по ліву руку на краю села, навпроти взуттєвої крамниці, а тоді пройти ще дві милі, перелізти через огорожу з колючим дротом і далі лісом і полями аж до тієї ферми двох братів, де можна заночувати, а наступного дня в золотистому ранковому світлі поспішити за стрілкою компаса тією чудесною країною маленьких долин, де течуть струмки й гудуть бджоли, а потім піднятися стежкою до скорботної хатини біля залізничної колії. І до дерева. Позбирати з грязюки шматки обгорілого, роздертого одягу, клаптики піжамки, потім покласти його в могилу, того нещасного блідого хлопчика, і якось пристойно поховати. Гарний хлопчина.

Нехай винні ховають невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де зараз Мейс, хто допоможе копати? Той хоробрий ведмідь, капрал Мейс. Ось ще одна незавершена справа і ще одна причина, чому він мусить залишитися тут. Він повинен знайти Мейса. Але спершу він знову повинен пройти всі ці милі, повернутися на північ до того поля, де фермер із собакою все ще йдуть за плугом, і запитати у фламандської жінки і її сина, чи вважають вони його винним у їхній смерті. Бо людина часом надто багато бере на себе в марнославному пориві самозвинувачення. Можливо, вона скаже «ні» — по-фламандському. Ти хотів допомогти нам. Ти ж не міг перенести нас через поле. Ти ніс близнюків, а не нас, ні. Ні, ти не винен. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув чийсь подих на своєму розпашілому обличчі.

— Дуже багато галасу, начальник.

За головою капрала Нетла видно було широку смугу темно-синього неба, а на її тлі чітко вимальовувався пошарпаний край зруйнованої стелі підвалу.

— Галасу? Що я робив?

— Кричав «ні» й усіх перебудив. Деякі хлопці сильно роздратувалися.

Він спробував підвести голову, але не зміг. Капрал запалив сірника.

— Господи. Ти й справді жахливо виглядаєш. Ану, давай. Ковтни.

Він підняв Тернеру голову й приклав йому до губ манірку.

Вода мала металевий присмак. Коли він напився, на нього накотила величезна, океанічна хвиля втоми, затягаючи його кудись у глибину. Ішов він по землі, аж впав у океан. Щоб не лякати Нетла, він намагався говорити розсудливіше, ніж був здатен.

— Послухай, я вирішив залишитися тут. Є деякі справи, які мені треба залагодити.

Нетл брудною рукою обтирав Тернеру чоло. Той не розумів, чому Нетл вважає за необхідне майже притулятися до нього своїм стурбованим щурячим обличчям.

— Начальник, чуєш мене? — запитав капрал. — Ти мене слухаєш? Десь годину тому я виходив відлити. Вгадай, що я бачив. Дорогою йшов матрос і збирав офіцерів. Вони збираються на березі. Кораблі прийшли. Ми їдемо додому, друже. Тут є лейтенант із «темно-жовтих», який о сьомій поведе нас. Тому поспи трошки й більше не кричи.

Він провалювався кудись і хотів тільки спати, нічого більше — тисячу годин спати. Стало трошки легше. Вода була гидкою, але допомогла, так само як новини й заспокійливий шепіт Нетла. Їх вишикують на дорозі й поведуть на берег. Рівняння направо. Порядок буде відновлено. Ніхто в Кембриджі не пояснював їм переваг ходіння строєм. Більше шанували вільний, нескорений дух. Поетів. Але що знали поети про виживання? Про виживання великої групи людей. Коли й мови немає про те, щоб порушити стрій, щоби брати приступом кораблі, ніяких тобі «хто перший, той і ліпший» чи «хто пізно приходить, той сам собі шкодить». І не чути тупоту й поспіху, коли вони підходять до води. І у хвилях прибою дружні руки підтримують планшир, поки товариші піднімаються на борт. Проте море зараз спокійне, і тепер, коли він сам заспокоївся, він розуміє, як це добре, що вона його чекає. І к бісу всі підрахунки. Я чекатиму тебе — це найголовніше. І саме тому він вижив. Це найпростіший спосіб сказати йому, що ніякі інші чоловіки їй не потрібні. Тільки ти. Повертайся. Він пам’ятав гравій під тоненькими підошвами черевиків, він і зараз відчував його, і ще крижаний холод наручників. Вони з інспектором зупинилися біля машини й обернулися, почувши її кроки. Він ніколи не забуде ту зелену сукню, як вона облягала її стегна, заважаючи їй бігти, й виставляла напоказ красу її рук і пліч. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліцейський дозволив їм поговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, наче були самі. Вона не дозволяла собі плакати, коли казала, що вірить йому, що покладається на нього, що любить його. Він же просто сказав їй, що не забуде цього, прагнучи виразити цими словами, який він вдячний, особливо тоді, особливо тепер. А вона тоді торкнулася пальцем наручників і сказала, що не соромиться цього, що тут немає чого соромитися. Потім узяла його за лацкан і легенько струснула, і саме тоді сказала: «Я чекатиму тебе. Повертайся». І була в цьому щира. Час підтвердить, що вона була щира. А потім вони увіпхнули його в машину, і вона заговорила швидко, поки не покотилися сльози, яких вона вже не могла стримувати, і сказала, що все, що між ними сталося, — це їхнє, тільки їхнє. Вона, звичайно, мала на думці бібліотеку. Це тільки їхнє. І ніхто цього не зможе відняти. «Це наша таємниця!» — гукнула вона так, щоб усі це почули, за мить до того, як грюкнули дверцята.

— Я й слова більше не скажу, — проказав він, хоча Нетлова голова давно вже зникла з поля зору. — Розбуди мене перед сьомою. Обіцяю, що не почуєш більше від мене ні слова.

Частина третя

Неспокій не обмежувався тільки госпіталем. Він немов наростав разом із рівнем води в бурхливій брудній річці, розбухлій від квітневих дощів, і лягав вечорами на затемнене місто, наче душевний морок, який відчувала вся країна, непорушний, густий, недобрий, невіддільний від холодної пізньої весни, дбайливо схований за всіма її благодіяннями. Щось ішло до кінця. Лікарі, збираючись групками на перехрестях коридорів, розмовляли зі стурбовано-поважним виглядом, наче ділячись секретами. Їхні молодші колеги стали немовби вищими на зріст, хода в них зробилася енергійнішою, а лікар-консультант здавався неуважним під час обходів, а одного ранку навіть відійшов до вікна й довго дивився на річку, забувши, що ззаду чекають медсестри, виструнчившись біля ліжок. Підстаркуваті санітари здавалися пригніченими, розвозячи пацієнтів по палатах, і немовби забули про свої бадьорі репліки, позичені з розважальних радіопрограм, так що Брайоні була б навіть втішена, почувши знову оті їхні слова, які так її дратували, — «Підманюй любов, бо ж не прийде».

Але щось мало статися. Госпіталь помалу, день у день непомітно порожнів. Спершу здавалося, що це всього лиш збіг обставин, якась епідемія доброго здоров’я, яку не наймудріші практикантки схильні були приписувати зростанню власної майстерності. І лиш поступово ставала помітною певна закономірність. Порожніх ліжок у їхньому відділенні, та й в інших відділеннях, ставало чимраз більше, наче смертей уночі. Брайоні здавалося, що завмираючі в широких чистеньких коридорах кроки, які раніше були жвавими й енергійними, тепер звучали приглушено і якось винувато. Робітники, які прийшли встановити нові пожежні рукави на сходових площадках біля ліфтів і розставити нові відра з піском на випадок пожежі, працювали цілий день без перерви й ні з ким не розмовляли, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім ліжок із двадцяти, і хоча роботи було навіть більше, ніж зазвичай, якийсь неспокій, мало не забобонний страх не дозволяв сестрам-практиканткам жалітися, коли вони збиралися всі разом попити чаю. Усі вони стали спокійнішими, поступливішими. Не простягали руки, порівнюючи, в кого як вони порепалися від холоду.

А ще практикантки були охоплені постійним страхом зробити щось не так. Вони всі боялися сестри Марджорі Драммонд, її ледь помітної загрозливої посмішки й облесливого голосу, які передували нападу люті. Брайоні знала, що в неї останнім часом назбиралася ціла низка огріхів. Чотири дні тому, попри дбайливі настанови, пацієнтка, за якою вона доглядала, випила весь свій карболовий розчин для полоскання — за словами санітара, який це бачив, одним духом, наче гальбу пива, — і її тут же вивернуло просто на ковдру. Також Брайоні знала, що сестра Драммонд бачила, як вона виносить лише по три судна за раз, тоді як вважалося, що вона вже має вільно рухатися по палаті з шістьма поставленими одне на одне суднами, наче забіганий офіціант у ресторані «Ля Куполь». Можливо, були ще й інші провини, про які вона забула через утому або й взагалі не знала. Особливо давалися взнаки огріхи з виправкою — забуваючись, вона схильна була переносити всю вагу тіла на одну ногу, що особливо розлючувало її начальницю. Провини й недоліки могли необачно накопичуватися протягом декількох днів: не туди поставлена мітла, ковдра, складена догори етикеткою, найменша недбалість із накрохмаленим комірцем, коліщатка койок не вирівняні й повернуті всередину, ходіння по відділенню з порожніми руками — все це мовчазно фіксувалося, а тоді, якщо ти все ще нічого не помічаєш, гнів обрушувався раптово. І саме тоді, коли здавалося, що все добре.

Проте останнім часом сестра не обдаровувала своїх підопічних зловісними посмішками й не розмовляла з ними стишеним голосом, якого вони так боялися. Вона їх взагалі майже не обтяжувала розпорядженнями. Вона була надто заклопотана і часто вела довгі розмови зі своєю колегою біля чоловічого хірургічного відділення, а то й узагалі зникала днів на два.

За інших обставин, маючи іншу професію, вона, з її пухкенькими формами, могла б мати материнський, навіть чуттєво-привабливий вигляд, бо її не нафарбовані губи й без того були яскраво-соковитими, гарно окресленими, а обличчя з кругленькими щічками й здоровим, як у ляльки, рум’янцем переконувало в добродушності. Проте подібне враження розвіялося чи не одразу, коли одна з практиканток із групи Брайоні, велика, добра, повільна дівчина із сумирними коров’ячими очима наразилася на нищівну силу гніву старшої сестри. Стажистка Ленґленд була тимчасово відряджена до чоловічого хірургічного відділення — її попросили допомогти підготувати молодого солдата до видалення апендикса. Залишившись із ним сам на сам на кілька хвилин, вона трошки побалакала й сказала щось заспокійливе стосовно операції. Він, мабуть, поставив цілком природне запитання, і саме тоді вона порушила священне правило. Воно було чітко виписане в посібнику, хоча ніхто й не здогадувався, яким його вважали важливим. Через декілька годин, виходячи з наркозу, солдат пробурмотів ім’я практикантки, а старша сестра з хірургії якраз стояла поряд. Сестру Ленґленд із ганьбою відправили назад у своє відділення. Усіх інших зібрали й наказали як слід запам'ятати цей випадок. Якби нещасна С’юзен Ленґленд через недбалість або з жорстокості вбила два десятки пацієнтів, вона й тоді не могла би вчинити гірше. Коли сестра Драммонд закінчила пояснювати їй, що вона спаплюжила всі заповіти сестри Найтінґейл, яким присягалася бути вірною, і може вважати себе щасливою, якщо їй наступного місяця довірять перебирати брудну білизну, то не тільки Ленґленд, а й половина всіх дівчат плакали. Брайоні серед них не було, але, лежачи того вечора в ліжку й усе ще тремтячи, вона знову переглянула весь посібник, аби упевнитися, чи немає там ще й інших правил етикету, які вона могла випустити. Перечитала й твердо запам’ятала заповідь: ні за яких обставин сестра не повинна називати пацієнтові своє ім’я.

Палати порожніли, але роботи ставало більше. Щоранку всі ліжка зсувалися до середини, щоб практикантки могли понатирати підлоги важенною щіткою, шурувати якою дівчатам було ледь-що під силу. Замітати належало тричі на день. Порожні тумбочки вичищали, матраци дезінфікували, мідні гачки для одягу, дверні клямки й замки у дверях начищали до блиску. Усе дерев’яне — двері й плінтуси — мили карболовим розчином, так само як і ліжка з їх залізними рамами й пружинними сітками. Практикантки чистили, протирали й висушували судна і пляшки-грілки, поки ті не починали блищати, як столова порцеляна. Тритонні армійські вантажівки під’їздили до складських приміщень, підвозячи чимраз більше ліжок, старих, брудних, які треба було віддраювати по декілька разів, перш ніж рознести по палатах, розставити рядами, потім промити карболкою. У вільні хвилини практикантки разів по десять на день відмивали свої порепані й кровоточиві руки в крижаній воді. Війна з мікробами не припинялася ні на хвилину. Практиканток привчали до культу гігієни. Їх навчали, що не може бути нічого гіршого, ніж жмутик ворсу з ковдри, який лежить під ліжком, ховаючи в собі батальйон, а то й цілу дивізію бактерій. Щоденне віддраювання, начищання й протирання стало знаком професійної гордості практиканток, і заради цього слід жертвувати будь-якими особистими вигодами.

Санітари приносили зі складів безліч усього, що треба було розпакувати, інвентаризувати й розкласти на місця, — бинти, лотки, шприци, три нових автоклави й велику кількість упаковок з написом «пакети Беньяна», призначення яких їм ще не пояснювали. Встановили нову шафу для медикаментів і заповнили її, тричі перед цим вичистивши. Шафа була замкнена, ключ знаходився у сестри Драммонд, але одного ранку Брайоні побачила всередині цілі ряди пляшечок із написом «морфій». Коли її посилали з якимись дорученнями, вона бачила, що в інших відділеннях ведеться така ж підготовка. Одне відділення було вже цілком вільне від пацієнтів, і у видраєних до блиску приміщеннях стояла повна очікування тиша. Не належало, однак, задавати ніяких запитань. Рік тому, одразу після оголошення війни, відділення на останньому поверсі були повністю закриті — як захід для захисту від бомбардувань. Операційні були тепер у напівпідвалі. Вікна першого поверху були закладені мішками з піском, а дахові вікна зацементували.

Армійський генерал, супроводжуваний десятком консультантів, здійснив обхід госпіталю. Візит цей відбувся без будь-яких церемоній, не вимагали навіть дотримуватися тиші. Казали, що раніше під час таких важливих відвідин ніс кожного пацієнта мав бути на одній лінії з центральною складкою на верхньому простирадлі. Однак цього разу часу на підготовку не було. Генерал і його супровід, щось бурмочучи й киваючи головами, пройшли відділенням і одразу ж пішли.

Тривожні передчуття наростали, проте для якихось коментувань можливостей було небагато, та це й офіційно не дозволялося. У вільний від чергувань час стажистки навчалися, мали чи лекції, чи практичні заняття, чи самопідготовку. За їхнім харчуванням і сном постійно наглядали, наче вони були новачками в Роудинській школі. Коли Фіона, чиє ліжко стояло поряд із ліжком Брайоні, відсунула якось від себе тарілку й заявила, ні до кого конкретно не звертаючись, що вона «абсолютно нездатна» їсти овочі, зварені в бульйоні з м’ясних кубиків «Оксо», сестра-хазяйка стояла над нею, поки та не з’їла все до останнього кусника. Фіона вважалася подругою Брайоні; в гуртожитку в перший же день навчання вона попросила Брайоні обрізати їй нігті на пальцях правої руки, пояснивши, що не вміє користуватися ножицями лівою рукою і що її мама завжди робила це для неї. Була вона рудоволосою і вкритою ластовинням, і це одразу ж насторожило Брайоні. Проте, на відміну від Лоли, Фіона була веселою і галасливою, мала ямочки на зворотній стороні долонь і величезний бюст, з приводу якого інші дівчата казали, що вона неодмінно стане колись старшою сестрою. Її родина жила в Челсі. Одного вечора, лежачи в ліжку, вона пошепки сповістила, що її батько чекає запрошення стати міністром воєнного кабінету Черчілля. Проте, коли склад кабінету був оголошений, такого прізвища там не було, і нічого з цього приводу не було сказано, а Брайоні вважала за краще не розпитувати. У ті перші місяці після курсу первинної підготовки у Фіони й Брайоні майже не було можливостей виявити, чи вони й справді подобаються одна одній. Їм зручно було вважати, що подобаються. Вони належали до тих небагатьох, що не мали взагалі ніякого медичного досвіду. Більшість інших дівчат закінчили курси першої допомоги, а деякі вже належали до добровільних санітарних загонів і встигли познайомитися з кров’ю і з трупами, принаймні самі так казали.

Проте дружити було нелегко. Практикантки чергували у своїх відділеннях, у вільний час вчилися по три години на день, а потім спали. Єдиним послабленням була перерва на чай від четвертої до п'ятої, коли вони знімали з дерев'яних поличок свої маленькі коричневі чайнички, підписані їхніми іменами, й сиділи всі разом у маленькій кімнаті відпочинку за межами відділення. Розмовляли церемонно; сестра-хазяйка теж була присутня й наглядала, щоб усе відбувалося пристойно. А крім того, як тільки вони сідали, на них накочувала втома, важка, наче три складені ковдри. Одна з дівчат заснула з чашкою в руці й ошпарила кип’ятком ногу — гарна нагода, як сказала сестра Драммонд, зайшовши перевірити, чого це тут верещать, попрактикуватися в лікуванні опіків.

Та вона й сама, не схильна була до дружби. У ті перші місяці Брайоні нерідко думала, що єдиною, з ким її щось пов’язує, є сестра Драммонд. Вона завжди була десь поряд, то наближалася з кінця коридора з якимось жахливим наміром, то опинялася поруч із Брайоні, шепочучи на вухо, що під час первинної підготовки та не приділила належної уваги процедурі вологого обтирання; тільки двічі помінявши воду, слід передати хворому свіжонамилсну фланельну й рушник, щоб він міг «сам усе закінчити». Душевний стан Брайоні великою мірою залежав від того, як до неї в даний момент ставиться старша сестра. У неї все хололо всередині, коли на неї падав погляд сестри Драммонд. Неможливо, було вгадати, чи ти все робиш правильно. Брайоні страшенно боялася справити погане враження. Про похвалу й мови не було. Краще, на що можна було сподіватися, це байдужість.

У моменти, котрі належали тільки їй, найчастіше в темряві, за декілька хвилин перед тим як заснути, Брайоні роздумувала над тим примарним паралельним життям, у якому вона жила в Ґертоні, читаючи Мільтона. Вона ж могла б зараз бути в коледжі, де вчилася сестра, а не в її госпіталі. Брайоні завжди вважала, що працює заради перемоги у війні. Фактично ж, вона звузила своє життя до спілкування з жінкою, старшою від неї на п’ятнадцять років, яка мала над нею значно більшу владу, ніж влада матері над дитиною.

Це звуження, яке зводилося передовсім до позбавлення ідентичності, почалося задовго до того, як вона вперше почула про сестру Драммонд. Дуже показовим було приниження, якого зазнала Брайоні перед усією групою в перший же день двомісячної попередньої підготовки. Це була демонстрація того, як тепер усе відбуватиметься. Вона підійшла до старшої сестри й ввічливо зазначила, що на картці з її ім’ям зроблено помилку. Вона «Б.Толліс», а не «С.Толліс», як сказано на тому прямокутничку.

Відповідь була незворушною. «Ви називаєтеся і будете називатися саме так, як там сказано. Ваше ім’я мене аж ніяк не цікавить. А зараз сядьте, будь ласка, на місце, сестро Толліс».

Усі інші дівчата розсміялися б, якби насмілилися, бо вони всі мали той самий ініціал, однак дуже точно відчули, що сміятися не дозволено. То були часи лекцій з гігієни, коли вони вправлялися робити вологі обтирання на манекенах у натуральну величину — місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чия злегка підправлена анатомія дозволяла використовувати його і як дівочий манекен. Це був час, коли вони звикали до бездумної слухняності, вчилися носити підкладні судна, поскладавши їх одне на одне, і засвоювали головне правило: ніколи не тинятися відділенням із порожніми руками. Фізичні незручності сприяли звуженню інтелектуальних горизонтів Брайоні. Високі накрохмалені комірці розтирали їй шию. На руках від миття по десять разів на день бруском соди під струменем крижаної води з’явилися перші тріщинки. Черевики, які вона вимушена була купити за власні гроші, жахливо стискали пальці. Форма, як і усі форми, позбавляла особистості, а щоденна увага, якої вона вимагала, — запрасовувати складочки, заколювати шпильками шапочку, розгладжувати зморщечки, начищати черевики, особливо закаблуки, — поклала початок процесу поступового забування всіх інших турбот. На час, коли дівчата готові були розпочати стажування й працювати в палатах (заборонено було говорити «по палатах») під наглядом сестри Драммонд, підкоритися щоденній рутині «між судном і “Боврілом”^[23]», їхні колишні життя вже стали розпливчастими. Їхні голови певною мірою зробилися порожніми, здатність до захисту була подолана, тому їх легко було переконати в абсолютній владі старшої сестри. Тому й не могло бути ніякого опору, коли вона заповнювала їхні випорожнені голови.

Про це ніколи не говорилося, але справжнім зразком для всього цього була армія. Міс Найтінґейл, яку в жодному разі не можна було називати Флоренс, достатньо довго пробула в Криму, аби збагнути значення дисципліни, чітко визначеної ієрархії та досконалої вимуштруваності військ. Тому, лежачи в темряві, дослухаючись, як Фіона, котра спала на спині, починає своє цілонічне хропіння, Брайоні вже відчувала, що оте паралельне життя, яке вона так легко могла собі уявити по своїх дитячих візитах у Кембридж, щоб побачитися з Леоном і Сесилією, почне невдовзі віддалятися від її власного. Ось її студентське життя, ці чотири роки, цей засмоктуючий режим, а в неї не було ні бажання, ні можливості увільнитися. Вона вже змирилася з життям, що визначалося докорами, правилами, покірністю, господарськими роботами й постійним страхом викликати незадоволення. Вона була лиш однією з цілого ряду стажисток — а кожні кілька місяців відбувався новий набір, — і вся її індивідуальність зводилася до картки з прізвищем. Тут не було консультацій із наставниками, ніхто не жертвував своїм сном заради визначення програми її інтелектуального розвитку. Вона випорожнювала й мила підкладні судна, замітала й натирала підлоги, готувала какао і «Бовріл», відносила й приносила — і була увільнена від будь-якого самоаналізу. З розмов практиканток другого року вона знала, що настане такий час, коли вона діставатиме задоволення від власної вправності. Щось подібне вона відчула недавно, коли їй довірили — звичайно, під наглядом старших — виміряти в пацієнта пульс і температуру і занести покази в картку хворого. Щодо власне медичних процедур, то вона вже припікала генціанвіолетом стригучий лишай, порізи — аквофлавіновою емульсією і змащувала синці свинцевою примочкою. Але переважно вона була служницею, «подай-принеси», а у вільний час — зубрилкою, що засвоює найпростіші факти. Вона була рада, що в неї не лишається часу думати про щось інше. Проте увечері, вже перед сном, стоячи біля вікна й дивлячись на затемнене місто за річкою, вона згадувала про тривожний неспокій там, на вулицях, так само, як у палатах, який і сам був, як темрява. І ніщо в її розміреному житті, навіть сестра Драммонд, не могло захистити її від цього неспокою.

***

У ті останні півгодини перед тим як вимикали світло, вже після вечірнього какао, дівчата ходили по кімнатах одна до одної, сиділи на ліжках, писали листи додому чи своїм любасам. Деякі все ще потрошку плакали з туги за домом, і в такі хвилини часто доводилося заспокоювати, обіймати, шептати втішні слова. Брайоні здавалося смішним і штучним, що дорослі молоді жінки ллють сльози за своїми мамусями і, як сказала, схлипуючи, одна з них, за запахом татової люльки. А тим, котрі втішали, це, схоже, явно подобалося. У цій пересиченій сентиментами атмосфері Брайоні теж часом писала додому короткі листи, в яких сповіщала лише, що вона не хвора, не нещасна, що гроші їй не потрібні й вона не збирається міняти своїх намірів, всупереч тому, що передрікала мама. Інші дівчата з гордістю описували в усіх подробицях свою роботу і навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні звіряла ці справи тільки власному щоденнику, та й тут була достатньо стриманою. Вона не хотіла, аби мама знала, яку вбогу роботу вона виконує. Певною мірою її намір стати медсестрою був продиктований бажанням працювати, щоб стати незалежною. Для неї було важливо, щоб її батьки, особливо мама, якнайменше знали про її життя.

Окрім низки постійно повторюваних запитань, які залишалися без відповіді, листи Емілі сповіщали переважно про евакуйованих. У будинку Толлісів були розквартировані три матері з сімома дітьми, усі з лондонської дільниці Гекні. Одна з них ославила себе в сільському пабі, і тепер її туди не пускали. Інша жінка була побожною католичкою і ходила пішки з трьома дітьми за чотири милі в сусіднє містечко на недільну службу. Проте Бетті, яка сама була католичкою, не зважала на ці відмінності між жінками. Вона ненавиділа їх усіх і всіх їхніх дітей. Вони в перший же день заявили, що їм не подобається, як вона готує. Вона твердила, що бачила, як ота побожна плювала на підлогу в холі. Найстарший серед дітей, тринадцятирічний хлопець, який виглядав років на вісім, заліз у фонтан, видерся на статую й відірвав Тритонів ріжок разом із рукою, аж по лікоть. Джек казав, що це легко можна буде полагодити. Але тепер та рука, яку віднесли в дім і сховали в буфетній, загубилася. Бетті, спираючись на слова старого Гардмена, звинуватила хлопця, що той вкинув її в озеро. Хлопець твердив, що нічого не знає. Велися навіть розмови, щоб спустити воду з озера, але пожаліли пару лебедів, що там гніздилися. Мати запекло захищала хлопця й заявила, що небезпечно мати фонтан, коли поряд є діти, і що вона напише скаргу членові парламенту. Сер Артур Рідлі був хрещеним батьком Брайоні.

І все ж Емілі вважала, що їм пощастило зі скеруванням евакуйованих, бо якийсь час скидалося на те, що весь будинок реквізують для потреб армії. Потім усе ж перевагу віддали будинку Г’ю ван Влаєта, бо там був стіл для гри в снукер. Серед інших новин вона сповіщала, що її сестра Герміона все ще в Парижі, але подумує перебратися в Ніццу, а корів відігнали на оті три поля з північного боку, щоб можна було зорати парк і засіяти його пшеницею. Зняли також півтори милі залізної огорожі, встановленої ще в 1750-ті роки, й відправили на переплавку для виготовлення «спітфайрів». Навіть робітники, які знімали її, казали, що метал для цього не годиться. Біля річки, якраз на закруті, з цегли й цементу вибудували дот, просто серед осоки, зруйнувавши гнізда чирків і сірих трясогузок. Ще один дот будують у тому місці, де шосе входить у село. Всі крихкі речі, зокрема й клавесин, вони тримають у підвалах. Бідолашна Бетті впустила на сходах вазу дядька Клема, коли зносила її згори, і та розлетілася на друзки. Бетті казала, що краєчок сам відломився в неї між пальцями, але в це важко повірити. Денні Гардмен пішов у матроси, а всі інші хлопці з села служать у Східносуррейському полку. Джек надто багато працює. Він брав участь у якійсь особливій конференції, а коли повернувся додому, худий і втомлений, то не мав навіть права сказати їй, де він був. Він страшенно розлютився через вазу й навіть кричав на Бетті, що так не схоже на нього. А до всього, вона ще й загубила продуктові картки, і вони два тижні вимушені були сидіти без цукру. Ота матір, яку вигнали з «Червоного Лева», приїхала без протигаза, а тут немає де взяти. Уповноважений з цивільної оборони, брат констебля Вокінса, вже тричі приходив перевіряти світломаскування. Він перетворюється на якогось маленького диктатора. Ніхто його не любить.

Читаючи ці листи під кінець виснажливого дня, Брайоні відчувала якусь невиразну ностальгію, примарну тугу за давно втраченим життям. Навряд чи вона жаліла себе. Адже вона сама обірвала всі зв’язки з домом. Свої тижневі канікули після підготовчого курсу перед річним стажуванням вона провела у дядька з тіткою в Примроз-Гілл і противилася матері, розмовляючи з нею по телефону. Ну чому Брайоні не хоче приїхати хоча б на день, якщо всі будуть такі раді бачити її і прагнуть почути розповіді про її нове життя? І чому вона так рідко пише? Важко було дати якусь зрозумілу відповідь. Просто зараз слід було триматися далі від дому.

У шухлядці її тумбочки лежав великий зошит у картонній обкладинці, розмальованій під мармур. До нього була прикріплена тасьмочка з олівцем. Користуватися в ліжку чорнильною ручкою не дозволялося. Вона почала писати щоденник у перший же вечір підготовчого курсу і щодня відводила для цього хоча б десять хвилин перед тим, як гасили світло. Її записи складалися з художніх маніфестів, банальних скарг, замальовок характерів і нехитромудрих описів її щоденних занять, які все частіше переходили у фантазії. Вона дуже рідко перечитувала написане, але любила гортати заповнені сторінки. Саме тут, криючись за прямокутничком з іменем і сестринською формою, було її справжнє «я», надійно сховане, поступово накопичуване. Вона так і не втратила дитячого ще задоволення переглядати сторінки, списані її рукою. Її майже не обходило, що саме було там написано. Оскільки шухлядка не замикалася, вона ретельно замасковувала свої описи сестри Драммонд. Змінювала також імена пацієнтів. А коли імена змінені, тоді легше було змінювати й обставини, вигадувати. Вона любила записувати те, що в її уяві поставало як їхні хаотичні думки. Вона не вважала, що зобов’язана писати правду, вона ж нікому не обіцяла хроніку. Це було те єдине місце, де вона могла почуватися вільною. Вона складала невеличкі історії — не дуже переконливі, трішки багатослівні, — пов’язані з різними людьми у відділенні. Якийсь час вона уявляла себе свого роду медичним Чосером, чиї палати заповнені яскравими типами, молодиками, п’яницями, старими відьмами, гарненькими любасками, і в кожного є якась похмура таємниця. У наступні роки вона ще пошкодує, що не трималася фактів більшою мірою, не накопичила, так би мовити, «сирцю». Варто було б знати, що діялося, як воно виглядало, хто там був, що сказав. Але в даний час щоденник сприяв збереженню гідності: вона могла виглядати й поводитися, як сестра-стажисгка, і навіть жити її життям, але насправді була замаскованою видатною письменницею. І в час, коли вона була відірвана від усього, що знала, — родини, дому, друзів, — писання було тією ниточкою, яка не давала обірватися цим зв’язкам. Це було те, що вона робила завжди.

Не часто траплялися в ті дні моменти, коли вона могла дати волю думкам. Часом її посилали за чимось в аптеку, і треба було чекати фармацевта. Тоді вона йшла коридором до сходової клітки, де з вікна відкривався вид на річку. Вона непомітно переносила центр ваги на праву ногу й дивилася в бік будинків парламенту на тому березі, не помічаючи їх, і думала не про свій щоденник, а про повість, яку вона написала й відіслала в журнал. Перебуваючи у Примроз-Гілл, вона позичила дядькову друкарську машинку, окупувала їдальню й двома пальцями видрукувала остаточний варіант. На це пішов увесь тиждень, і вона друкувала більш ніж по вісім годин на день, поки не починали боліти спина й шия, а в очах пливли якісь химерні друкарські значки. Але ніколи вона не відчувала більшого задоволення, аніж коли, завершивши все, вирівняла стосик аркушів — сто три! — і відчула на кінчиках розбитих пальців вагу свого витвору. Власного витвору. Ніхто інший не міг би цього написати. Залишивши собі другий екземпляр, вона загорнула свою повість (яке недоладне слово) в темний папір, сіла в автобус, що йшов у Блумзбері, там дійшла до будинку на Лендздон-Терес, де містилася редакція нового часопису «Горизонт», і віддала пакунок симпатичній молодій жінці, яка вийшла до дверей.

Найбільше у власному творі їй подобалася композиція, геометрична точність і водночас первинна невизначеність, що відтворювала, як їй здавалося, сучасну чуттєвість. Час чітких відповідей минув. Так само, як і час характерів та сюжетів. Незважаючи на замальовки в щоденнику, вона насправді не вірила більше в характери. То були химерні вигадки, які належали дев’ятнадцятому сторіччю. Саме поняття характеру ґрунтувалося на помилках, які викрила сучасна психологія. Сюжети — це теж іржаві механізми, колеса яких вже не обертаються. Сучасний романіст не більшою мірою може створювати сюжети й характери, ніж сучасний композитор — Моцартові симфонії. Її цікавили думки, відчуття, емоції, цікавив свідомий розум, що плине рікою крізь час, і те, як відтворити цей плин, а також усі притоки, які роблять цю ріку повноводнішою, і всі перепони, що змушують її міняти курс. Ах, якби вона могла передати прозоре світло літнього ранку, почуття дитини, яка стоїть біля вікна, в’юнкий лет ластівки над озером. Роман майбутнього буде несхожим на все, що було в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і вважала, що в самій людській природі відбулися великі зміни і що тільки художня література, нова література здатна вловити сутність цих змін. Увійти в свідомість і показати, як вона працює або формується, і зробити це в рамках чітко виваженої композиції — ось був би творчий здобуток. Так думала сестра Толліс, вичікуючи під аптекою повернення фармацевта, розглядаючи протилежний берег Темзи, забувши про небезпеку, що могла підстерігати її, якби сестра Драммонд помітила, як вона стоїть, спираючись на одну ногу.

Минуло три місяці, а «Горизонт» не давав про себе знати.

І на другий її письмовий витвір теж не було жодної відповіді. Брайоні пішла в канцелярію і попросила адресу Сесилії. На початку травня написала сестрі листа. Тепер вона почала думати, що мовчання і є відповіддю Сесилії.

***

В останні дні травня постачання медикаментів і нового обладнання зросло ще більше. І ще більше хворих, які не викликали серйозних побоювань, були відправлені додому. Більшість палат зовсім би спорожніла, якби в госпіталь не поступили сорок матросів — якась рідкісна форма жовтухи охопила королівський флот. У Брайоні вже не було часу для записів у щоденнику. Почалися нові курси — догляд за хворими й початковий курс анатомії. Першокурсниці спішили з чергувань на лекції, потім їсти, потім самопідготовка. Після трьох сторінок читання починали заплющуватися очі. Куранти Біґ Бена позначали всі ці зміни протягом дня, і бувало, що патетична нота, яка відміряла чверті години, супроводжувалась панічними стогонами, коли дівчата усвідомлювали, що їм вже належить бути деінде.

Суворий постільний режим сам по собі вважався медичною процедурою. Більшості пацієнтів, незалежно від їхнього стану, не дозволялося пройти навіть кілька кроків до клозету. Тож усі дні починалися з підкладних суден. Старшій сестрі не подобалося, коли їх носили по палаті, «наче тенісні ракетки». Їх слід було нести «во славу Господа», а потім чистити, мити й розкладати на місця, і все це до пів на восьму, коли починався ранковий прийом ліків. І так весь день — підкладні судна, вологе обтирання, прибирання приміщень. Дівчата жалілися, що від застеляння ліжок у них болять спини, що ноги аж гудуть від цілоденного стояння. Ще одним обов’язком сестер було завішування величезних вікон у палатах світломаскувальними шторами. А під кінець дня знову підкладні судна, випорожнення плювальниць, приготування какао. Між кінцем чергування і початком занять ледь-що вистачало часу заскочити в гуртожиток за конспектами й підручниками. Одного дня старша сестра двічі висловила Брайоні незадоволення, що та біжить коридором, і обидва рази нагана робилася абсолютно безбарвним тоном. Лише кровотечі й пожежі вважалися достатнім виправданням, щоб сестра бігла.

Однак головним місцем перебування молодших стажисток була мийка. Ходили, щоправда, розмови про встановлення автоматичних мийок суден і пляшок, але це було схоже на чутки про обітовану землю. А тим часом вони повинні були робити те, що до них робили інші. Того дня, коли її двічі висварили за те, що вона бігає, Брайоні поза чергою відправили до мийки. Можливо, сталася якась неув’язка з неписаним графіком, але вона не дуже в це вірила. Зачинивши за собою двері мийки, вона обв’язалася великим ґумовим фартухом. Уся штука з випорожненням — а для Брайоні, фактично, єдиний можливий спосіб — полягала в тому, щоб заплющити очі, затримати подих і відвернутися. Потім промити розчином карболки. Якби вона забула пересвідчитись, що порожнисті ручки теж вичищені й витерті, її б чекала ще більша неприємність з боку старшої сестри.

Зробивши все, що належало, вона одразу ж відправилася робити під кінець дня порядки в майже порожній палаті — підрівнювати тумбочки, вичищати попільнички, прибирати сьогоднішні газети. Цілком машинально глянула на складену сторінку «Sunday Graphic». За новинами вона стежила нерегулярно, від нагоди до нагоди. Не вистачало часу сісти й уважно прочитати газету. Вона знала про прорив лінії Мажино, про бомбардування Роттердама, про капітуляцію голландської армії, а попереднього вечора дівчата говорили про неминучий розгром Бельгії. Війна велася без успіху, але от-от мав настати перелом. Зараз її увагу привернуло одне заспокійливе речення — не те, про що в ньому говорилося, а те, що воно скрадливо намагалося приховати. Британська армія в північній Франції «здійснює стратегічний відхід на заздалегідь підготовані позиції». Навіть вона, яка нічого не знала про воєнну стратегію чи журналістські штампи, зрозуміла, що це евфемізм відступу. Вона, можливо, стала останньою людиною в госпіталі, яка зрозуміла, що відбувається. Вона думала, що порожні палати, накопичення запасів — це просто частина загальної підготовки до війни. Її надто поглинули власні дрібні турботи. Тепер же вона побачила, як окремі повідомлення можуть укластися в цілість, і зрозуміла те, про що вже знали всі інші й до чого готувалося керівництво госпіталю. Німці вийшли до Ла-Маншу, британська армія опинилася в скрутному становищі. Усе пішло у Франції якнайгіршим чином, хоча ніхто не уявляв масштабів катастрофи. Саме ці зловісні передчуття, цей притлумлений страх вона й відчувала навкруги.

Десь приблизно в цей час, того дня, коли з відділення відправили останніх пацієнтів, вона отримала листа від батька. Після побіжних привітань і запитань про навчання і про здоров’я він сповістив новини, почуті від знайомого й підтверджені родичами: Пол Маршал і Лола Квінсі вінчаються в суботу наступного тижня в церкві Святої Трійці в Клепемі. Він не пояснював, чому вважає, що їй слід знати про це, і ніяк не коментував саму подію. Лиш нерозбірливо підписався внизу аркуша — «з любов’ю, як завжди».

Весь день, займаючись поточними справами, вона обдумувала цю звістку. Лолу вона не бачила з того самого літа, тому постать, яку вона уявляла собі біля олтаря, була худенькою високою п’ятнадцятирічною дівчинкою. Брайоні допомагала пацієнтці, яку виписували, старій жінці з Ламбета, спакувати валізку і намагалася зосередитися на її скаргах. Жінка зламала собі палець на нозі, і їй обіцяли дванадцять днів постільного режиму, а вона відлежала тільки сім. Їй допомогли пересісти в крісло на коліщатках, і санітар повіз її до виходу. Чергуючи в мийці, Брайоні зробила підрахунок. Лолі вже двадцять, Маршалу незабаром двадцять дев’ять. У цьому не було нічого дивного; шокувало підтвердження. Брайоні мала найбезпосередніший стосунок до цього шлюбу. Це вона його уможливила.

Весь день, снуючи по відділенню, поспішаючи коридорами, Брайоні відчувала, як наростає, переслідуючи її, знайоме почуття вини. Вона відшуровувала порожні тумбочки, допомагала промивати ліжка карболкою, підмітала й натирала підлоги, спішила з дорученнями в аптеку і в реєстратуру, намагаючись, однак, не бігти, її посилали ще з одною практиканткою допомогти перев'язати фурункул у чоловічому відділенні загальної терапії, вона підміняла Фіону, якій треба було до зубного лікаря. У цей перший справді погожий травневий день вона вся змокла під своєю накрохмаленою формою. І не хотіла нічого, лиш зробити свою роботу, помитися й спати, аж настане час знову починати роботу. Але вона знала, що все марно. Яку б брудну чи шляхетну роботу не виконувала вона як медсестра, якою б не була при цьому старанною, як би не проявила себе в аудиторіях чи на спортивних майданчиках коледжу, ніколи їй не спокутувати заподіяної шкоди. Пробачення їй немає.

Уперше за всі ці роки вона подумала, що добре було б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його дистанційованість як щось належне і нічого для себе не очікувала. Цікаво, чи не намагався він, посилаючи свого листа з цим сухим повідомленням, сказати їй, що він знає правду. Після чаю, маючи дуже небагато часу, вона вийшла з госпіталю до телефону-автомата на вулиці, неподалік Вестмінстерського мосту, і спробувала подзвонити йому на роботу. Телефоністка на комутаторі з’єднала її з послужливим гугнявим голосом, потім зв’язок перервався, і треба було набирати знову. Усе повторилося, а на третій раз лінія відключилася, щойно телефоністка сказала: «Зараз спробую вас з’єднати».

У неї вже не залишилось монеток, та й слід було повертатися до госпіталю. Вийшовши з будки, вона зупинилася, милуючись величезними купчастими хмарами, що громадилися на блідо-блакитному небі. Набухла весняними водами річка котила їх до моря, відбиваючи ці кольори й додаючи проблиски зеленого й сірого. Біґ Бен немов линув угору, здіймаючись на тлі неспокійного неба. Незважаючи на вихлопні гази, повітря було наповнене запахом свіжої зелені, щойно скошеної, можливо, в госпітальних садах, трави чи молодих дерев, що тяглися вздовж річки. Незважаючи на сонячний блиск, повітря було наповнене чудесною прохолодою. Вже багато днів, навіть тижнів вона не бачила й не відчувала чогось настільки ж приємного. Надто багато часу проводить вона в приміщенні, дихаючи дезінфектантами. Коли вона нарешті рушила, їй приязно усміхнулися, проминувши її, два молоді офіцери-медики з військового госпіталю на Мілбенкській набережній. Вона автоматично опустила очі й одразу ж пошкодувала, що навіть не перезирнулася з ними. Вони, віддаляючись від неї, ішли через міст, байдужі до всього навкруг, поглинуті власною розмовою. Один із них простягнув руку вгору, роблячи вигляд, ніби намацує щось на полиці, а його приятель розсміявся. На середині мосту вони зупинилися, розглядаючи канонерський човен, що пропливав під ними. Вона подумала, якими розкутими й життєрадісними виглядають ці військові лікарі, і знову пожалкувала, що не всміхнулася їм у відповідь. Вона начисто позабувала щось таке, що завжди було їй притаманне. Вона вже спізнювалася, отже мала всі підстави, аби побігти, незважаючи навіть на те, що туфлі страшенно тиснули. Сюди, на цей брудний, не промитий карболкою тротуар, всевладдя сестри Драммонд не поширювалося. Не було ні кровотеч, ні пожеж, зате вона відчула несподіване, суто фізичне задоволення, недовгий смак свободи, коли бігла щодуху в своїй накрохмаленій фартушині до входу в госпіталь.

***

Якесь мляве очікування запанувало в госпіталі. Залишилися тільки хворі на жовтуху моряки. Сестри дуже ними цікавилися й вели між собою жваві розмови. Ці міцні флотські парубки сиділи в ліжках, штопаючи свої шкарпетки, і настояли на тому, що самі пратимуть свою нижню білизну, яку сушили на мотузочках, прив’язаних до батарей. Ті, що були ще лежачими, готові були терпіти муки, аби тільки не просити принести судно. Казали, ніби ті, які вже пристойно почувалися, зуміли домогтися, що самі підтримуватимуть порядок у палатах, і взяли на себе підмітання й натирання підлоги отою важенною щіткою. Подібна хазяйновитість у чоловіків була для дівчат дивиною, і Фіона казала, що ніколи не вийде заміж за такого, який не служив у королівському флоті.

Невідомо з якої причини стажисток відпустили на цілих півдня, звільнивши від занять, хоча й наказали залишатися у формі. Після другого сніданку Брайоні з Фіоною пішли за річку, повз будинок парламенту в Сент-Джеймський парк. Вони гуляли біля озера, попили у ятці чаю і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати літніх чоловіків з Армії Спасіння, які грали Елґара, аранжованого для духового оркестру. В ті травневі дні, коли ще не цілком збагнули, що сталося у Франції, ще до вересневих бомбардувань міста, Лондон був повен зовнішніх ознак війни, але ще не жив нею. Військова форма, плакати із застереженнями проти п’ятої колони, два великі бомбосховища, вириті під парковими газонами, і повсюди похмурий бюрократизм. Поки дівчата сиділи в шезлонгах, до них підійшов чоловік у форменому картузі й з пов’язкою на рукаві й зажадав, аби Фіона показала йому свій протигаз — той був прикритий її пелериною. А в цілому то був спокійний і безневинний час. Тривога за стан справ у Франції, яка охопила всю країну, зараз наче розвіялася під пополуденним сонцем. Ще не було трупів, відсутніх вважали живими. Усе навкруг було якимось примарним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візочки з опущеним з нагоди сонячного дня верхом, і білошкірі немовлята з м’якими голівками вперше розглядали великий світ. Діти, яким вдалося уникнути евакуації, бігали по траві, сміючись і радісно галасуючи, оркестр змагався із надто складною для нього музикою, а шезлонги все ще коштували два пенси. Важко було повірити, що в якійсь сотні миль звідси відбувається воєнна катастрофа.

Брайоні думками була зосереджена на власних проблемах. Можливо, Лолие весілля не зможе відбутися, бо Лондон буде вражений отруйними газами чи захоплений німецькими парашутистами, яких на землі підтримає п’ята колона. Брайоні чула, як санітар, який знав усе на світі, мало не із задоволенням казав, що тепер ніщо вже не зупинить німецьку армію. Вони мають нову тактику, а ми не маємо, вони модернізували свою армію, а ми — ні. Генералам слід би було почитати книжку Лідела Гарта або прийти в гості до госпітального санітара й уважно послухати його під час чаювання.

Поруч із нею Фіона теревенила про свого улюбленого маленького братика й про те, яку розумну річ він сказав за обідом, а Брайоні робила вигляд, що слухає, і думала про Робі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, вже потрапив у полон. Або й ще гірше. Як Сесилія переживе такі новини? Музика, оживлена нескінченними дисонансами, наростала до пронизливої кульмінації, а вона судомно схопилася, за дерев’яні поруччя свого крісла, заплющила очі. Якщо з Робі щось станеться, якщо їм із Сесилією не судилося бути разом… Її таємні муки й загальне, пов’язане з війною сум’яття завжди здавалися двома окремими світами, але зараз вона розуміла, як війна може зробити її злочин ще більшим. Єдиний можливий вихід — це якби минулого не було. Якщо він не повернеться… Ах, як їй хотілося мати чиєсь чуже минуле, бути кимось іншим, схожою на щиру Фіону з її нічим не заплямленим майбутнім, яке лежало попереду, з її великою люблячою сім’єю, де кицьки й собаки мали латинські імена і чий дім був широко відомим місцем зустрічей багатьох митців Челсі. Фіоні треба було всього лиш жити власним життям, іти своїм шляхом назустріч усьому, що має статися. Брайоні ж здавалося, що вона своє життя проживе в одній-єдиній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, звичайно. Все добре, дякую.

— Я не вірю тобі. Принести води?

Навкруг лунали оплески — ніхто, схоже, не переймався тим, як погано грає оркестр, — а вона слідкувала, як Фіона йде по траві, повз музикантів, повз чоловіка в коричневому плащі, який давав напрокат шезлонги, до маленького кафе між деревами. Армія Спасіння заграла «Прощавай, чорний дрізд», це в них виходило значно краще. Люди, які сиділи в шезлонгах, почали підспівувати, а деякі плескали в такт. Такі колективні співаночки завжди мали дещо вимушений характер — коли незнайомі люди ловлять очима погляди інших, в міру того як спів стає голоснішим — і ніколи їй не подобалися. Настрій, однак, у неї покращився, і коли Фіона повернулася з чашечкою води, а оркестр розпочав попурі з давніх добре відомих мелодій, серед них «Як далеко ще до Тіпперері», вони заговорили про роботу. Трошки попліткували — хто зі стажисток їм подобається, а хто дратує, і про сестру Драммонд, голос якої Фіона вміла наслідувати, і про сестру-хазяйку, таку ж величну й неприступну, як лікар-консультант. Вони пригадали вибрики різних пацієнтів і виклали одна одній свої жалі — Фіону обурювало, що їй не дозволяють тримати різні дрібнички на підвіконні, а Брайоні не подобалося, що об одинадцятій гасять світло, — але робили це з якимось ніяковим задоволенням і що далі, то більше хихочучи, так що до них почали обертатися й театрально притискати до губ пальці. Проте ці жести були лиш наполовину серйозними, і більшість із тих, що оберталися, поблажливо посміхалися зі своїх крісел, бо було щось таке в тих двох молоденьких медсестрах — воєнних медсестрах, — у їхніх фіолетово-білих блузках, темно-синіх пелеринах і бездоганно білих шапочках, що на них, як і на черниць, не можна було сердитися. А дівчата немов відчували свою недоторканність, і їхній сміх ставав усе голоснішим, переростаючи у вибухи бурхливих веселощів і насмішок. Фіона виявилася вправним імітатором, але попри всю її веселу вдачу була в її насмішкуватості якась жорстокість, яка подобалася Брайоні. У Фіони був власний варіант ламбетської говірки, і вона, безжально перебільшуючи, відтворювала невігластво деяких пацієнтів і їхні благальні, скиглячі голоси. То всьо моє сердушко, сестронько. З ним завше було не тойво. Мамця мала то саме. А то правда, сестронько, що діти виходят просто з дупці? Бо я не знаю, чи я си до того надаю, з тими моїми вічними запорами. Малам шість синочків, а як їхалам, то забулам єдного в автобусі, восімдесят восьмім, з Брікстона. Певно, лишилам на сидіню. І більше го не виділам, сестронько. Йой, як я ся розстроїла. Ціла-м ся сплакала.

Коли вони йшли назад у напрямку Парламентської площі, у Брайоні злегка шуміло в голові й підгиналися коліна, так вона насміялася. Вона сама собі дивувалася, як легко міняється в неї настрій. Турботи її не зникли, але відступили кудись на задній план і втратили свою емоційну гостроту. Взявшись під руки, дівчата йшли Вестмінстерським мостом. Був час відпливу, і вкриті лілуватим мулом обмілини, зриті тисячами земляних хробаків, блищали в яскравому світлі. Повернувши праворуч на Ламбет-Пелес-роуд, Брайоні з Фіоною побачили колону військових вантажівок біля головного входу. Дівчата удавано застогнали, що знову доведеться розпаковувати й розкладати усе привезене.

А тоді вони побачили серед вантажівок санітарні машини, а підійшовши ближче, побачили ноші, десятки нош, безладно звалених на землю, і купи брудних зелених польових форм і закривавлених бинтів. Ще там групками стояли солдати, приголомшені, непорушні й перев’язані такими ж брудними бинтами, як ті, що лежали на землі. Санітар витягав із кузова вантажівки гвинтівки. Ще десятки два санітарів, медсестер і лікарів снували в натовпі. До виходу підвезли п’ять чи шість каталок — явно недостатньо. Якусь мить Брайоні з Фіоною, зупинившись, дивилися на все це, а тоді, не змовляючись, кинулися бігти.

Не минуло й хвилини, як вони вже приєдналися до всіх інших. Свіже весняне повітря не розвіяло смороду мазуту й гнійних ран. Обличчя й руки в солдатів були чорними, а зі своїм заростом, брудним скуйовдженим волоссям, прив’язаними до одягу бирками, виданими на санітарних пунктах, вони всі виглядали однаково — дика чоловіча раса з якогось страшного світу. Ті, котрі стояли, немов поснули. З дверей вибігало дедалі більше лікарів і сестер. Розпоряджався всім головний лікар, почалося якесь попереднє сортування. Найважчих поранених клали на каталки. До Брайоні вперше за все її навчання звернувся якийсь лікар, ординатор, якого вона раніше не бачила.

— Ану, беріть ноші з того боку.

Сам лікар узявся за ноші з другого кінця. Вона раніше ніколи не мала справи з ношами, і її здивувало, які вони важкі. Вони пройшли у двері і ще метрів десять по коридору, і вона відчула, що ліва рука не витримує. Вона тримала ноші зі сторони ніг. У пораненого були нашивки сержанта. Він був без черевиків, і його синюваті пальці смерділи. На голові була пов’язка, вся в червоних і чорних плямах. Краї розірваних штанів були впресовані в рану на стегні. Їй здалося, що вона бачить білий уламок кістки. Кожен їхній крок завдавав йому болю. Очі в нього були міцно заплющені, а рот відкривався й закривався в беззвучних муках. Якщо її ліва рука не витримає, ноші обов’язково перекинуться. Пальці в неї вже розтискалися, коли вони дійшли до ліфта, увійшли всередину й поставили, ноші. Поки вони повільно піднімалися, лікар рахував пораненому пульс, важко дихаючи носом. Присутності Брайоні він наче й не помічав. Коли перед очима з’явився третій поверх, вона думала тільки про ті тридцять метрів, які треба пройти коридором до палати, і чи вона зможе це зробити. Вона просто зобов’язана сказати лікарю, що не зможе. Але він стояв до неї спиною, коли розсунув двері ліфта, й сказав їй братися за ноші. Вона б хотіла, щоб ліва рука в неї була сильнішою, і хотіла, щоб лікар ішов швидше. Якщо вона не витримає, то не переживе ганьби. Солдат із чорним обличчям відкривав і закривав рота, наче щось жував. Язик у нього був вкритий білими плямами. Адамове яблуко ходило вверх-вниз, і вона примушувала себе дивитися на нього. Вони увійшли в палату, і, на щастя, чергове ліжко стояло біля самих дверей. Пальці вже зісковзували з держака. Біля ліжка чекали сестра й досвідчена санітарка. Поки ноші розвертали паралельно до ліжка, пальці у Брайоні розтиснулися, вона втратила владу над ними й встигла лиш підставити ліве коліно, щоб якось втримати ту вагу. Дерев’яний держак садонув її по нозі. Ноші захиталися, і тоді сестра нахилилася й підхопила їх. Поранений сержант голосно охнув із якимось здивуванням, наче ніколи не думав, що буває аж такий біль.

— Бога ради, дівчино, — буркнув лікар. Пораненого обережно переклали на ліжко.

Брайоні чекала, не знаючи, чи вона ще потрібна. Однак тепер усі троє були зайняті ділом і не звертали на неї уваги. Санітарка знімала з голови пов’язку, сестра обрізала солдатові штани. Ординатор відвернувся до світла, вивчаючи записи, зроблені на бирці, яку він витягнув із сорочки пораненого. Брайоні тихенько прочистила горло, сестра озирнулася й, схоже, роздратувалася, що та ще тут.

— Не стійте без діла, сестро Толліс. Ідіть униз і допомагайте.

Вона вийшла з палати, ображена, відчуваючи, як у животі шириться якась порожнеча. У першу ж мить труднощів, щойно війна торкнулася її життя, вона не справилася. Якщо її примусять нести ще одні ноші, вона не дійде навіть до ліфта. Але якщо їй скажуть це робити, вона не посміє відмовитись. І якщо вона випустить ноші з рук, то просто піде геть, спакує у валізу всі свої речі й поїде як трудармійка в Шотландію працювати на фермі. Поспішаючи коридором до виходу, вона зустріла Фіону, яка теж ішла з ношами, тримаючи передній кінець. Вона була сильнішою, ніж Брайоні. Все лице в солдата, якого вона несла, було перебинтоване, залишена була лише темна дірка для рота. Дівчата зустрілися поглядами, і щось пробігло між ними, чи то збентеження, чи сором, що вони весело реготали в парку, коли тут таке діялося.

Брайоні вийшла надвір і з полегшенням побачила, що останні ноші поскладали на зайві каталки, і санітари вже готові були забрати їх. Близько десятка дипломованих медсестер стояли осторонь зі своїми валізками. Вона впізнала декого із власного відділення, але вже не було часу розпитувати, куди їх відправляють. Десь, видно, діялося щось ще гірше. Тепер уся увага була віддана ходячим пораненим. Їх усе ще було більше двох сотень. Одна з сестер сказала їй відвести п’ятнадцять із них у палату сестри Беатриси. Вони йшли за нею коридором вервечкою, як діти в школі. У деяких руки були на перев’язі, інші були поранені в голову чи в груди. Троє ішли на милицях. Усі мовчали. Біля ліфтів утворилося скупчення, одні каталки чекали, щоб дістатися вниз, у підвальні операційні, інші треба було відправити нагору в палати. Вона знайшла в ніші місце, аби посадити тих, що на милицях, наказала їм нікуди не йти, а інших повела сходами нагору. Ішли вони повільно, відпочиваючи на кожній площадці.

— Вже недалеко, — повторювала вона, але вони наче й не помічали її.

Коли вони дійшли до палати, вона, згідно з правилами, повинна була доповісти старшій сестрі. Тієї в кабінеті не було. Брайоні обернулася до своєї вервечки, яка скупчилася за нею. На неї вони не дивилися. Всі дивилися їй за спину, у вікторіанські простори величезної палати з високими колонами, пальмами в діжках, охайно розставленими ліжками з чистими, вже розкладеними постелями.

— Почекайте тут, — сказала вона. — Сестра зараз кожному визначить ліжко.

Брайоні швидко пішла в дальній кінець палати, де сестра й дві санітарки нахилилися над хворим. За спиною у неї почулося човгання. Солдати вже йшли палатою. Вона перелякано замахала на них руками.

— Вийдіть, будь ласка, вийдіть і почекайте.

Однак вони вже розтеклися по палаті. Кожен із них бачив тільки своє ліжко. Не дожидаючи дозволу, не знімаючи черевиків, не помившись, не чекаючи ні дезінсекції, ні госпітальних піжам, вони вкладалися на ліжка. Брудним липким волоссям, чорними від бруду обличчями тулилися до подушок. Сестра вже спішила з дальнього кутка палати, її кроки відлунювали серед цих достойних стін. Брайоні підійшла до ліжка й потягла за рукав солдата, який колисав руку, що вислизнула з черезплічника. Він різко випростав ноги, залишивши на ковдрі брудну масну смугу. І все це її вина.

— Треба встати, — сказала вона, коли підійшла сестра. І невпевнено додала: — Є ж якийсь порядок.

— Людям треба виспатися. Порядок буде потім, — сестра говорила з ірландським акцентом. Вона поклала Брайоні на плече руку й легенько повернула, щоб можна було прочитати ім’я на бирочці. — А зараз повертайтесь у своє відділення, сестро Толліс. Гадаю, що ви там потрібні.

Вона легесенько підштовхнула Брайоні, відправляючи її займатися власними справами. Палата обійдеться без таких, як вона, педантів. Солдати навкруг вже спали, а її знову виставили ідіоткою. Звичайно, їм потрібно виспатися. Вона лиш хотіла зробити те, чого, як вважала, від неї очікували. Врешті-решт, не вона ж встановлює правила. Їй втовкмачували їх протягом усіх цих останніх місяців, тисячі параграфів, що стосуються прийому нових хворих. Звідки їй було знати, що вони насправді не мають жодного значення? Це обурення переслідувало її мало не до дверей власного відділення, і тут вона згадала про тих трьох на милицях, які чекали внизу на ліфт. Вона кинулася сходами вниз. Ніша була порожня, в коридорі не було й сліду тих солдатів. Їй не хотілося розпитувати сестер чи санітарів, визнаючи власну безпорадність. Хтось, мабуть, забрав цих поранених. Більше вона їх ніколи не бачила.

Через наплив пацієнтів її власна палата була перепрофільована на додаток до відділення невідкладної хірургії, але назви спершу не мали жодного значення. З таким же успіхом її можна було назвати перев’язочним пунктом на лінії фронту. Для допомоги викликали сестер і старших санітарок, а п’ять чи шість лікарів займалися найважчими пацієнтами. Були й два священики; один сидів і розмовляв із солдатом, який лежав на боці, другий молився біля когось, накритого ковдрою. Усі сестри були з марлевими пов’язками, у них і в лікарів були засукані рукави. Сестри швидко снували між ліжками й робили уколи — мабуть, морфій — або ставили крапельниці, під’єднуючи поранених до флаконів із цільною кров’ю і до жовтих із плазмою, що звисали, наче екзотичні фрукти, з високих переносних стояків. Стажистки розносили по палаті стоси грілок. Палату наповнював помірний гамір голосів, лікарняних голосів, який час від часу переривався стогонами й скриками болю. Усі ліжка були зайняті, а нових пацієнтів залишали на ношах і клали між ліжками, поближче до крапельниць. Двоє санітарів готувалися виносити мертвих. Санітарки біля більшості ліжок знімали брудні пов’язки. Щоразу доводилося вирішувати, чи робити це лагідно й повільно, чи різко й швидко — миттєвий біль, і все скінчилося. У цій палаті перевагу віддавали другому способу, чим і пояснювалися деякі скрики. І мішанина запахів — липкий кислуватий запах свіжої крові, а також брудного одягу, поту, солярки, дезінфекційних засобів, спирту, а понад усе — сморід гангрени. Двох поранених відправили в операційну на ампутацію.

Оскільки старших сестер послали на допомогу в пункти прийому поранених за межами госпіталю, а пацієнти продовжували прибувати, то всім розпоряджалися досвідчені старші санітарки, а стажисткам із групи Брайоні додалося обов’язків. Саму Брайоні відправили зняти пов’язку й почистити рану на нозі у капрала, який лежав на ношах біля дверей. Їй було сказано не накладати нову пов’язку, поки рану не огляне хтось із лікарів. Капрал лежав долілиць і скривився, коли вона вклякнула й заговорила з ним, схилившись до його вуха.

— Не беріть в голову, якщо я кричатиму, — буркнув він. — Почистіть її, сестричко. Я не хочу її втратити.

Штанина вже була відрізана. Зовнішня пов’язка була відносно свіжа. Вона почала розмотувати її, а коли руку вже не можна було просунути під ногу, обрізала бинт ножицями.

— Це мене на пристані в Дуврі перев’язали.

Тепер залишалася тільки марля, чорна від засохлої крові, накладена по всій довжині рани, що бігла від коліна до щиколотки. Сама нога була безволосою і геть почорніла. У Брайоні аж перехопило в грудях від побоювань найгіршого.

— Де ж це вас так? — Вона силувалася, щоб голос звучав бадьоро.

— Вибухнув снаряд, мене шпурнуло на якусь огорожу з рифленої бляхи.

— Не пощастило. Ну, а тепер цю пов’язку треба зняти.

Вона легенько потягла за краєчок, і капрал здригнувся від болю.

— Порахуйте до трьох, — сказав він, — і різко тягніть.

Капрал затиснув кулаки. Вона взялася за краєчок, який вже відірвала, міцно затиснула його великим і вказівним пальцями й жорстко шарпнула. Майнув дитячий спогад про побачений якось на дні народження знаменитий фокус із скатертиною. Вся марля зійшла одразу, з клейким тріском.

— Мене зараз виверне, — промовив капрал.

Вона швидко підставила лоток. Він натужився — але то й усе. У складочках шкіри в нього на шиї з’явилися крапельки поту. Рана була сантиметрів сорок завдовжки, може, більше, і завертала під коліно. Шви були накладені незграбно, нерівно. Краї шкіри заходили подекуди один на одного, і можна було бачити підшкірний жир і незначні виділення, схожі на мініатюрні виноградні грона, що проросли крізь ущелину.

— Лежіть спокійно, — сказала вона. — Я хочу промити все навколо, але самої рани не чіпатиму. — Їй взагалі не хотілося її чіпати. Нога була чорною і м’якою, як перестиглий банан. Вона намочила вату в спирті. Боячись, що шкіра може просто зійти, вона легенько потягла ватою навкруг литки, трошки вище рани. Потім протерла ще раз, притискаючи вже сильніше. Шкіра виявилася тугою, тому вона притиснула вату, аж вояк здригнувся. Вона відняла руку й побачила клаптик білої, чистої шкіри. Вата зате була чорною. Це не гангрена. Не втримавшись, вона з полегшенням зітхнула. Відчула навіть, як перехопило в горлі.

— Що там, сестричко? — запитав він. — Можете сказати правду. — Він підперся руками й намагався зазирнути собі за спину. В голосі відчувався страх. Вона глитнула й незворушно промовила:

— Гадаю, що все добре гоїться.

Вона взяла більше вати. То була нафта, може, якесь мастило, перемішане з морським піском, і не так-то й просто було його зняти. Вона очистила всю шкіру навколо рани на ширину п’ятнадцяти сантиметрів.

Вона займалася цим уже декілька хвилин, коли на плече їй лягла чиясь рука, і жіночий голос сказав на вухо:

— Усе добре, сестро Толліс, тільки працювати треба швидше.

Вона стояла на колінах, нахилившись над ношами, притиснувшись до ліжка, і обернутися було непросто. Коли їй це вдалося, вона побачила лише знайому постать, що вже віддалялася. Коли Брайоні почала промивати шви, капрал уже спав. Він здригався й шарпався, але так до кінця й не прокинувся. Його анестезією стало повне виснаження. Коли вона нарешті випросталася, забрала миску й зібрала брудні ватні тампони, підійшов лікар і відпустив її.

Вона помила руки й дістала нове завдання. Тепер, коли вона домоглася нехай невеличкого, але успіху, все для неї стало іншим. Її приставили розносити воду солдатам, які перебували в забутті від виснаження. Важливо було не допустити зневоднення організму. Нумо, рядовий Картер. Попийте, й можете спати далі. Давайте сядемо… Вона тримала маленький білий емальований чайник і поїла їх водою з носика, тулячи їхні брудні голови до свого халата, наче величезних дітей. Знову помила руки й розпочала обхід із судном. І не мала абсолютно нічого проти. Їй сказали зайнятися солдатом із пораненнями живота, якому ще й відірвало частину носа. Через діру в закривавленому хрящі вона бачила його ротову порожнину й корінь розірваного язика. Їй треба було промити йому обличчя. І знову нафта й пісок, який впресувало в шкіру. Вона здогадалася, що він не спав, хоча очі в нього були заплющені. Морфій заспокоїв його, і він легенько розкачувався з боку на бік, наче в такт музиці, що звучала в його голові. Коли з-під чорної маски почали з’являтися риси обличчя, вона подумала про ті книжки з лискучими порожніми сторінками, які вона мала в дитинстві і які треба було затушовувати тупим олівцем, щоб з’явився малюнок. А ще вона думала, як одним із цих солдатів міг би бути Робі, як би вона перев'язувала його рани, не знаючи, хто це, а потім обережно протерла б йому ватою обличчя, аж поки б не з’явилися знайомі риси, і як би він вдячно повернувся до неї, зрозумів би, хто це перед ним, узяв би її за руку й, мовчки потиснувши, пробачив би їй. А тоді б дозволив, щоб вона влаштувала його, і запав би в сон.

Обов’язків у неї ставало все більше. З пінцетом і лотком її послали в сусідню палату до ліжка авіатора зі шрапнеллю в нозі. Він сторожко стежив, як вона розкладала свої інструменти.

— Якщо їх треба витягати, хай мене краще прооперують.

Руки в неї тремтіли. Проте її саму здивувало, як легко їй дався бадьорий, упевнений голос сестри, яка не любить дурних розмов. Вона відгородила його ліжко ширмою.

— Ану, без дурниць. Ми їх миттю витягнемо. Як це сталося?

Поки він розповідав їй, що займався будівництвом злітних смуг серед полів північної Франції, його очі весь час поверталися до сталевих пінцетів, які вона витягла зі стерилізатора. Мокрі, вони лежали в лотку з синіми краями.

— Ми робили свою роботу, тут з’являються «джеррі» й скидають бомби. Ми відкочуємося назад, починаємо все спочатку на іншому полі, знову прилітають «джеррі», і ми знову тікаємо. Аж поки нас не скинули в море.

Вона усміхнулася й відгорнула ковдру.

— Давайте глянемо, добре?

Нафту й сажу вже змили з ніг, оголивши ту ділянку на стегні, де шматки шрапнелі вгрузли в м’ясо. Він нахилився вперед, уважно за нею стежачи.

— Ляжте, — сказала вона, — щоб мені було видно, що там таке.

— Вони зовсім не турбують мене і не заважають.

— Лягайте, лягайте.

Кілька уламків були розкидані на площі в тридцять квадратних сантиметрів. Навколо кожного розриву шкіри утворився набряк і незначне запалення.