Спокута

— Вони не заважають мені, сестричко. Я б з радістю залишив їх там, де вони є. — Він непереконливо засміявся. — Буде що показати онукам.

— Вони занесуть інфекцію, — сказала вона. — І можуть увійти всередину.

— Увійти всередину?

— У ваше тіло. І в кровоносні судини, і їх донесе до серця. Або до мозку.

Він, схоже, повірив їй. Ліг і зітхнув, дивлячись у далеку стелю.

— От зараза. Тобто, вибачте, сестричко. Я не думаю, що витерплю це сьогодні.

— Давайте разом порахуємо їх, добре?

Так вони й зробили, вголос. Вісім. Вона легенько штовхнула його в груди.

— Їх треба витягти. А зараз лягайте. Я зроблю це так швидко, як тільки зможу. Якщо це допоможе, то схопіться за спинку ліжка за головою.

Коли вона взяла пінцет, нога вся напружилася й затремтіла.

— Не стримуйте дихання. Постарайтеся розслабитись.

Він уїдливо пирхнув.

— Ага, вже!

Вона притримувала праву руку лівою. Їй би було простіше, якби вона сіла на краєчку його ліжка, але це було непрофесійно і суворо заборонялося. Коли вона поклала ліву руку на неушкоджену частину його ноги, він здригнувся. Вона вибрала найменший, як їй здалося, уламок із самого краєчка. Частина, що виступала назовні, була майже трикутною. Вона затиснула його, секунду перечекала, потім рішуче, але не шарпаючи, витягла його весь.

— Бля-а!

Слово, яке вирвалося, луною відбилося від стін палати й немовби повторилося декілька разів. Запала тиша, а принаймні за ширмою стало тихіше. Брайоні все ще тримала пінцетом закривавлений металевий уламок. Він був сантиметри із два завдовжки й звужувався до вістря. Почулися рішучі кроки. Якраз коли вона вкинула шрапнельний уламок у лоток, сестра Драммонд рвучко відсунула ширму. Абсолютно спокійна, вона глянула на табличку в ногах ліжка, щоб прочитати ім’я солдата і, можливо, оцінити його стан, тоді стала над ним і втупилася в нього очима.

— Як ви смієте, — тихо сказала вона. А тоді ще раз: — Як ви смієте так висловлюватися в присутності однієї з моїх сестер.

— Прошу вибачення, сестро. Це просто вирвалося.

Сестра Драммонд зневажливо глянула в лоток.

— Порівняно з тими, хто потрапив до нас протягом останніх годин, авіаторе Янґ, ваші поранення несерйозні. Можете вважати себе щасливчиком. Тому виявіть хоч трошки відваги, гідної вашого мундира. Продовжуйте, сестро Толліс.

У тиші, яка запала після її відходу, Брайоні бадьоро сказала:

— Ну, що, продовжимо? Залишилося тільки сім. Коли все скінчиться, я принесу вам бренді.

На ньому проступив піт, він тремтів усім тілом, пальці, які він затиснув на металевому узголів’ї, аж побіліли, але поки вона витягала уламки, він не видав ні звуку.

— Знаєте, якщо хочете, можете кричати.

Але він не хотів ще одного приходу сестри Драммонд, і Брайоні добре розуміла його. Найбільший уламок вона залишила наостанок. Він не вийшов з першого разу. Вояк сіпнувся всім тілом, щось засичав крізь стиснуті зуби. За другим разом уламок вийшов із тіла на п’ять сантиметрів. Вона витягла його весь лише з третьої спроби і показала йому — закривавлений десятисантиметровий сталевий стилет із щербатими краями.

Він зачаровано дивився на нього.

— Помийте його, сестричко. Я заберу його додому.

Потім він зарився головою в подушку і почав плакати. Можливо, від болю, можливо, від вимовленого слова «додому». Вона вийшла, щоб принести йому бренді, і забігла в мийку, де її вивернуло.

Ще довго вона знімала старі бинти, промивала й перев’язувала легкі поранення. А потім їй наказали зробити те, чого вона так боялася.

— Я хочу, щоб ви перев’язали рядовому Летімеру обличчя.

Раніше вона вже намагалася годувати його з ложечки, вливаючи бульйон у те, що лишилося від рота, прагнучи заощадити йому приниження, коли все виливалося назад. Він відштовхнув її руку. Ковтання було вкрай болючим. Половина його обличчя була відстрілена. А ще більше, ніж знімати пов’язку, вона боялася виразу докору в тих великих карих очах. Що ви зі мною зробили? Спілкуватися він міг лише тихеньким «а-а-а» десь із глибин горла, слабким розгубленим стогоном.

— Незабаром ми підлікуємо вас, — весь час повторювала вона, не в змозі вигадати нічого іншого.

От і зараз, наближаючись до його ліжка з перев’язочними матеріалами, вона весело сказала:

— Привіт, рядовий Летімер. Це знову я.

Він подивився на неї, не впізнаючи. Відшпилюючи бандаж, закріплений на тімені, вона говорила:

— Усе буде добре. Ось побачите, ви вийдете звідси за кілька тижнів. На жаль, ми не можемо сказати цього більшості з тих, що тут лежать.

Це була єдина втіха. Завжди є хтось, кому ще гірше. Півгодини тому зробили декілька ампутацій капітанові зі Східносуррейського полку — того, в який пішли хлопці з села. А були ж іще й ті, які вмирали.

За допомогою хірургічних щипчиків вона обережно почала знімати шар за шаром просяклий кров'ю, задубілий бинт зі страшної діри на його обличчі. Коли був знятий останній шар, схожість із манекеном у розрізі, який вони використовували на заняттях з анатомії, зникла майже зовсім. Тут усе було розпанахане, криваво-червоне, сире. Крізь щоку, якої не було, вона бачила верхні й нижні кутні зуби й лискучий, жахливо довгий язик. Ще вище, куди вона ледь наважувалася глянути, були відкриті м’язи навколо очної ямки. Такі потаємні, зовсім не призначені, щоб на них дивитися. Рядовий Летімер став чудовиськом і, мабуть, здогадувався про це. Чи любила його раніше якась дівчина? Чи зможе любити його тепер?

— Незабаром ми підлікуємо вас, — збрехала вона знову.

Вона почала обгортати його обличчя чистим бинтом, змоченим у формаліні. Коли вона вже зашпилювала бинт, він видав отой свій сумний звук.

— Принести грілку?

Він похитав головою і знову видав той же звук.

— Вам незручно?

— Ні.

— Води?

Він кивнув. Від губ залишався лише малесенький куточок. Вона вставила туди носик маленького чайничка й злегка перехилила його. З кожним ковтком він морщився, що в свою чергу спричиняло страшні болі навкруг відсутніх м’язів обличчя. Він вже не міг цього терпіти, але коли вона забрала чайничок, він потягнувся за ним рукою. Він хотів ще. Краще біль, ніж спрага. І так воно тяглося багато хвилин — він не витримував болю, але йому потрібна була вода.

Вона б посиділа з ним, але весь час була якась робота, чи то сестра потребувала допомоги, чи кликав з ліжка хтось із солдатів. У неї якраз була маленька перерва, коли поранений, який виходив з наркозу, обблював їй коліна, і треба було шукати чистий халат. Вона була здивована, коли з вікна в коридорі побачила, що надворі вже темно. П’ять годин минуло від часу, коли вони повернулися з парку. Вона зав’язувала халат біля комірки з білизною, коли надійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що саме змінилося — та ж сама дистанційованість, безапеляційні розпорядження. Можливо, якесь взаєморозуміння перед лицем нещасть проглядало за цією самодисципліною.

— Сестро, підіть допоможіть надягти пакети Беньяна на руки й ноги капрала Макінтайра. Решту тіла протрете таніном. Якщо виникатимуть труднощі, звертайтеся одразу до мене.

Вона відвернулася, щоб дати розпорядження іншій санітарці. Брайоні бачила, як капрала принесли в палату. Він був одним із тих солдатів, яких залила палаюча нафта на потопаючому поромі біля Дюнкерка. З води його витягнув есмінець. Густа нафта пристала до шкіри й спалила живу тканину. На ліжко поклали обгорілі людські залишки. Вона вважала, що він нізащо не виживе. Важко було навіть знайти вену, щоб уколоти морфій. Протягом останніх двох годин вона вже допомагала двом іншим санітаркам підняти його, щоб підкласти судно, і він кричав від першого ж дотику їхніх рук.

Пакети Беньяна — то були великі целофанові контейнери. Вражені руки й ноги плавали всередині, підтримувані фізіологічним розчином, який повинен був мати чітко визначену температуру. Відхилення навіть на один градус було неприпустимим. Коли Брайоні підійшла, одна з практиканток вже готувала свіжий розчин на примусі, який стояв на каталці. Пакети треба було часто міняти. Капрал Макінтайр лежав на спині під пологом, бо навіть найменший доторк простирадла до шкіри був нестерпним. Він весь час жалібно просив води. Хворі з опіками завжди були дуже збезводнені. Губи в нього надто постраждали, надто розпухли, язик був надто обпечений, щоб поїти його через рот. Фізіологічний розчин у крапельниці весь витік. Голка не трималася в пошкодженій вені. Старша санітарка, якої вона раніше ніколи не бачила, закріпляла на стояку новий флакон. Брайоні приготувала в мисці розчин таніну й взяла жмут вати. Вона вирішила, що почне з капралових ніг, аби не заважати санітарці, яка саме обмацувала його почорнілу руку, шукаючи вену.

Санітарка, однак, запитала:

— Хто вас прислав сюди?

— Сестра Драммонд.

Санітарка говорила уривчасто, не відводячи очей від хворого.

— Йому дуже погано. Я не хочу, щоб із ним щось робили, поки я не введу гідрат. Знайдіть собі якусь іншу роботу.

Брайоні так і зробила. Вона не знала, скільки минуло часу — можливо, десь аж під ранок її послали за свіжими рушниками. Біля дверей до кімнати чергових вона побачила ту санітарку, яка тихенько плакала. Капрал Макінтайр помер. На його ліжку вже лежав хтось інший.

Стажистки й студентки другого року працювали вже дванадцять годин без відпочинку. Інші курсистки й старші санітарки теж продовжували працювати, і ніхто вже не пам’ятав, скільки часу вони провели в палатах. Пізніше Брайоні відчула, що все попереднє навчання було лише корисною підготовкою, особливо в плані слухняності, але всьому, що вона зрозуміла про догляд за хворими, вона навчилася тієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спершу це її вражало, проте не минуло й години, як вона вже звикла. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів дивував і навіть обурював її. Вояки, які поверталися в палати після ампутацій, немовби відчували потребу жахливо жартувати. Чим я тепер дам копняка своїй старій? Були виявлені всі секрети тіла — кістки, що стирчали з живої плоті, блюзнірські погляди на кишки чи на зоровий нерв. З цієї нової, потаємної перспективи вона засвоїла одну просту, цілком очевидну річ, яку завжди знала, та й усі це знали: що людина, попри все інше, є матеріальним об’єктом, який легко зламати й непросто полагодити. Вона максимально, як ніколи більше, наблизилася до поля бою, бо з кожним пораненим, якому вона допомагала, відкривалося щось дуже суттєве — кров, мазут, пісок, бруд, морська вода, кулі, шрапнель, моторне мастило, і запах пороху, і вогка, пропотіла польова форма, в кишенях якої зберігалися прогірклі шматки їжі й розмоклі крихти батончиків «Амо». Часто, коли вона вкотре вже поверталася до рукомийника з високо підвішеними кранами й бруском соди, їй доводилося вимивати з-поміж пальців морський пісок. Вона й інші стажистки з її групи усвідомлювали одна одну лише як медсестер, не як подруг: вона ледь-що помітила, що однією з дівчат, які допомагали підняти капрала Макінтайра на судно, була Фіона. Часом, коли солдатові, за яким доглядала Брайоні, дуже боліло, її охоплювала якась безособова ніжність, яка відчужувала її від страждань, і вона могла виконувати свою роботу швидко й без страху. Саме тоді вона збагнула, чим може бути догляд за хворим, і прагнула здобути відповідну кваліфікацію, отримати це посвідчення. І вона уявляла, що зможе відмовитися від своїх письменницьких амбіцій і віддати цій справі все життя взамін за такі моменти піднесеної, всеохопної любові.

Десь близько пів на четверту ночі їй сказали розшукати сестру Драммонд. Та з власної ініціативи якраз застилала якесь ліжко. До цього Брайоні бачила її в мийці. Здавалося, що вона перебуває одночасно всюди, беручись до будь-якої роботи. Брайоні машинально почала їй допомагати.

Наскільки я пам’ятаю, — сказала старша сестра, — ви трошки говорите французькою.

— В межах шкільної програми, сестро.

Та показала головою в дальній кінець палати.

— Бачите, отам у кінці ряду сидить солдат. Там важка операція, але маску можна не одягати. Знайдіть стілець, посидьте біля нього. Потримайте за руку, поговоріть з ним.

Брайоні мало не образилася.

— Але я не втомилася, сестро. Чесно.

— Робіть те, що вам сказано.

— Добре, сестро.

Він виглядав років на п'ятнадцять, але в його картці вона прочитала, що вони ровесники, вісімнадцятирічні. Він сидів, підпертий кількома подушками, спостерігаючи за метушнею навколо з якоюсь відстороненою дитячою зацікавленістю. Важко було сприймати його як солдата. У нього було гарне обличчя з тонкими рисами, темні брови, темно-зелені очі, м’які повні губи. Лице в нього було білим і якось незвично блищало, а очі хворобливо світилися. На голові була велика пов’язка. Коли вона принесла стілець і сіла, він усміхнувся, наче чекав її, а коли вона взяла його за руку, він, схоже, не здивувався.

— Te voilà enfin.^[24] — Французькі голосні, що вимовлялися через ніс, звучали мелодійно, але вона ледь-що розуміла їх. Його рука на дотик була холодною і слизькою.

— Сестра попросила мене, — сказала вона, — піти трошки поговорити з тобою. — Не знаючи відповідного слова, вона переклала «сестра» буквально.

— Твоя сестра дуже добра. — Потім він підняв голову й додав: — Хоча вона завжди була такою. У неї все гаразд? Чим вона зараз займається?

В його очах було стільки дружелюбності, стільки шарму, стільки хлоп’ячого бажання здобути її прихильність, що вона не могла не відгукнутися на це.

— Вона також медсестра.

— Ах, звичайно. Ти ж мені вже казала. Вона все ще щаслива? Вона вийшла за того хлопця, якого так сильно любила? Знаєш, я не пам’ятаю її імені. Сподіваюся, ти пробачиш мені. Після поранення в мене дуже погана пам’ять. Але кажуть, вона скоро повернеться. Як його звали?

— Робі. Але…

— І вони зараз одружені й щасливі?

— Ну, я сподіваюся, що невдовзі так станеться.

— Я так радий за неї.

— Ти не сказав, як тебе звуть.

— Люк. Люк Карне. А тебе?

Вона якусь мить вагалася.

— Толліс.

— Толліс. Дуже гарно. — Він вимовив так, що справді було гарно.

Він відвернувся від неї і почав розглядати палату, повільно крутячи головою, тихо зачудований. Потім заплющив очі, став щось безладно, ледь чутно говорити. Її словниковий запас був замалим, вона не вловлювала всього. Почула лиш: «Рахуй їх повільно, по руці, на пальцях… мамин шалик… вибираєш колір і вже повинен з ним жити».

На кілька хвилин він замовк. Сильніше стиснув їй руку. Коли він знову заговорив, очі в нього лишалися заплющеними.

— Хочеш, скажу тобі дивну річ? Це мій перший приїзд до Парижа.

— Люк, ти в Лондоні. Ми тебе скоро відправимо додому.

— Казали, що люди тут непривітні й холодні, а все якраз навпаки. Вони дуже добрі. І ти теж дуже добра, знову прийшла до мене.

Якусь мить їй здавалося, що він заснув. Вона сіла вперше за багато годин і відчувала, як на неї ззаду накочує власна втома.

Потім він знову почав озиратися навкруг, так само повільно крутячи головою, а тоді подивився на неї і сказав:

— Звичайно ж, ти та дівчина з англійським акцентом.

— Розкажи, чим ти займався до війни, — попросила вона. — Де ти жив? Пам’ятаєш?

— Пам’ятаєш той Великдень, коли ти приїхала в Мілло? — Говорячи, він легенько похитував її руку з боку на бік, наче підштовхуючи її пам’ять, а темно-зелені очі вичікувально розглядали її обличчя.

Вона вирішила, що недобре буде й далі вводити його в оману.

— Я ніколи не була в Мілло…

— Пам’ятаєш, як ти вперше зайшла в нашу крамничку?

Вона підтягла стілець ближче до ліжка. Його бліде, масне обличчя блищало й похитувалось перед її очима.

— Люк, послухай.

— Гадаю, що то мама обслужила тебе. А може, одна з моїх сестер. Я працював з батьком на запліччі, біля печі. А тоді почув твій акцент і вийшов подивитися на тебе…

— Я хочу сказати тобі, де ти. Ти не в Парижі…

— А наступного дня ти прийшла знову, і я вже був у крамниці, і ти сказала…

— Незабаром ти вже зможеш заснути. Завтра я знову прийду до тебе, обіцяю.

Люк підніс до голови руку й нахмурився. Тихенько сказав:

— Я хочу тебе щось попросити, Толліс.

— Звичайно.

— Ця пов’язка дуже туга. Може, ти трошки її попустиш?

Вона підвелася й глянула згори на його голову. Бинти були намотані так, щоб їх легко можна було зняти. Коли вона обережно потягла за кінчики, він сказав:

— Моя наймолодша сестричка, Анна, пам’ятаєш її? Найгарніша дівчинка в Мілло. На іспиті вона грала маленьку п’єску Дебюссі, таку живу, бадьору. Принаймні, так каже Анна. Вона й зараз звучить у мене в голові. Можливо, ти знаєш її.

Він промугикав кілька незв'язних нот. Вона змотувала бинт.

— Ніхто не знає, звідки в неї такі здібності. Всі інші в нашій родині — абсолютно безнадійні. Коли вона грає, то тримає спину рівненько-рівненько. І ніколи не усміхнеться, поки не дійде до кінця. От тепер уже краще. Я гадаю, що то Анна обслужила тебе, коли ти вперше зайшла в крамничку.

Вона не збиралася зовсім знімати бинт, але коли ослабила його, важка стерильна серветка, яка була під ним, зісковзнула, потягнувши за собою закривавлений тампон. Частини черепа у Люка просто не було. Волосся навкруг відсутньої частини зголили. Під нерівними краями черепа лежала губчата, кривава маса — мозок. Діра була завдовжки декілька дюймів, тяглася від маківки майже до кінчика вуха. Вона підхопила серветку, не давши їй упасти на підлогу, і тримала в руці, чекаючи, поки не минеться нудота. Тільки зараз до неї дійшло, яку непрофесійну дурницю вона зробила. Люк сидів спокійно, чекаючи на неї. Вона роззирнулася по палаті. Ніхто не звертав на них уваги. Вона повернула на місце стерильну серветку, перев’язала бинтом і зав’язала кінчики на бантик. Сівши, знайшла його руку, шукаючи заспокоєння в отому холодному, вогкому потиску.

Люк знову бурмотів щось недоладне.

— Я не курю. Свою пайку я обіцяв Жанно… Подивися, воно там, за столом… тепер попід квітами… кролик почує тебе, дурненька…

Потім слова ринули потоком, і вона вже не встигала за ними. Вловила ще згадку про шкільного вчителя, який був надто суворим, а може, то був якийсь офіцер. Нарешті він затих. Вона обтерла його спітніле обличчя вологим рушником і чекала.

Коли він розплющив очі, то одразу продовжив їхню бесіду, наче й не було ніякої інтерлюдії.

— А як тобі наші багети й пундики?

— Чудові.

— Тому ти й приходила кожного дня.

— Так.

Він замовк, обдумуючи це. Потім обережно запитав, торкаючись делікатної теми:

— А наші круасани?

— Найкращі в Мілло.

Він усміхнувся. Коли він знову заговорив, з глибин горла донісся якийсь рипучий звук, на який вони не звернули уваги.

— Це особливий рецепт мого батька. Все залежить від якості масла.

Він захоплено дивився на неї. Вільною рукою накрив її руки.

— Знаєш, моїй мамі ти дуже подобаєшся, — сказав він.

— Правда?

— Вона говорить про тебе весь час. Вона вважає, що нам слід обвінчатися влітку.

Брайоні не відвела очей. Тепер вона знала, навіщо її сюди послали. Йому важко було ковтати, і крапельки поту збиралися над його бровами, вздовж країв пов’язки й над верхньою губою. Вона витерла їх і вже збиралася напоїти його, коли він запитав;

— Ти кохаєш мене?

Вона секунду вагалася.

— Так.

Інша відповідь була немислима. А крім того, вона в цю мить справді кохала його. Він був чудовим хлопцем, який опинився далеко від своєї родини — і повинен був померти.

Вона дала йому напитися. Коли вона знову витирала йому обличчя, він запитав:

— Ти бувала на Кос-де-Ларзак?

— Ні. Ніколи там не була.

Проте він не став обіцяти, що повезе її туди. Відвернув натомість голову до подушки й невдовзі вже бурмотів оті свої нерозбірливі уривки речень. І продовжував міцно стискати її руку, наче був свідомий її присутності.

Коли свідомість знову прояснилася, він повернув до неї голову.

— Ти ж іще не йдеш?

— Звичайно, ні. Я побуду з тобою.

— Толліс…

Все ще усміхаючись, він напівприплющив очі. І раптом тіло його сіпнулося вгору, наче вражене електричним струмом. Він приголомшено дивився на Брайоні, розкривши рота. Потім похилився вперед, наче кидаючись на неї. Вона підхопилася зі стільця, щоб не дати йому впасти на підлогу. Однією рукою він усе ще тримав її руки, а другою обійняв за шию. Лобом вперся їй у плече, щокою притулився до її щоки. Вона перелякалася, що стерильна серветка зісковзне з його голови. Подумала, що не втримає його тіло, таке важке, і не витримає ще раз вигляду його рани. Рипучий звук, що добувався з глибин його горла, бринів у її вусі. Мало не падаючи, вона опустила його на ліжко й знову сперла на подушки.

— Я Брайоні, — прошепотіла вона, щоб тільки він міг її почути.

У його широко відкритих очах було безмежне здивування, а воскувата шкіра блищала в електричному світлі. Вона присунулася ближче, наблизила губи до його вуха. Хтось підійшов до неї ззаду, потім їй на плече лягла чиясь рука.

— Я не Толліс. Називай мене Брайоні, — прошепотіла вона, коли чужа рука сягнула по її руку й вийняла її з хлопчачих пальців.

— Встаньте, сестро Толліс.

Сестра Драммонд узяла її під лікоть і допомогла підвестися. На щоках у сестри горіли червоні плями, лінія вилиць чітко розмежовувала білі й червоні ділянки шкіри.

По той бік ліжка якась інша санітарка накрила простирадлом обличчя Люка Карне.

Стуливши губи, сестра вирівняла Брайоні комірець.

— Славна дівчинка. Тепер ідіть і змийте з обличчя кров. Не будемо смутити інших пацієнтів.

Вона так і зробила, пішла в туалет, обмила холодною водою обличчя і за декілька хвилин повернулася до роботи в палаті.

О пів на п’яту ранку стажисток відправили в гуртожиток спати, сказавши з’явитися об одинадцятій. Брайоні йшла разом із Фіоною. Дівчата мовчали, а коли взялися під руки, здавалося, що вони — маючи за собою досвід усього життя — знову йдуть Вестмінстерським мостом. Їм важко було вести розмову про те, чим вони займалися в палатах і як їх це змінило. Достатньо було йти разом порожніми коридорами слідом за іншими дівчатами.

Попрощавшись з усіма на добраніч і увійшовши нарешті в свою крихітну кімнатку, Брайоні знайшла на підлозі лист. Почерк на конверті був незнайомий. Хтось із дівчат, мабуть, забрав його на прохідній і підсунув їй під двері. Замість того, щоб одразу відкрити його, вона роздяглася й приготувалася до сну. Сіла в нічній сорочці на ліжко з листом на колінах і стала думати про хлопця. Шматочок неба у вікні вже зробився білим. Вона й досі чула його голос, як він казав «Толліс», перетворюючи слово в дівоче ім’я. Вона уявила собі майбутнє, якого вже не могло бути, — булочна на вузенькій тінистій вуличці, де повно худючих котів, звуки фортепіано з вікна десь нагорі, хихоньки своячок, які підсміюються з її акценту, і Люк Карне, який щиро кохає її. Їй би хотілося поплакати за ним і за його родиною в Мілло, яка чекатиме від нього хоч якихось звісток. Але вона нічого не відчувала. Всередині була дивна порожнеча. Так вона просиділа в заціпенінні майже півгодини, потім нарешті, виснажена, а однак не сонна, підв’язала волосся своєю звичною стрічечкою, лягла в ліжко й відкрила листа.

Дорога міс Толліс.

Дякуємо, що надіслали нам «Двоє біля фонтана», і прийміть наші вибачення за таку запізнілу відповідь. Як Ви, мабуть, знаєте, не в наших правилах публікувати повністю твори невідомих авторів, та й навіть і тих, що вже мають розголос. Проте ми прочитали повість, прагнучи вибрати фрагмент, який би нам підійшов. На жаль, ми так і не змогли щось підібрати. Я повертаю Вам машинопис окремою бандероллю.

Покінчивши з цим, додам, що ми читали Вашу повість (спершу навіть проти власної волі, бо роботи в редакції не бракує) з великим інтересом. І хоча ми й не пропонуємо опублікувати якусь її частину, але гадаємо, Вам слід знати, що крім мене в редакції є ще й інші, яких би зацікавило все те, що Ви ще можете написати в майбутньому. Нас не дуже задовольняє середній вік наших авторів, і ми б радо публікували перспективних молодих письменників. Ми охоче познайомимося з усім, що Ви робите, особливо якби Ви написали одне-два коротких оповідання.

Повість «Двоє біля фонтана» видалася нам достатньо цікавою, аби прочитати її дуже уважно. Це не просто ввічливі слова. Ми відкидаємо багато матеріалів, часом навіть визнаних авторів. Тут є кілька цікавих образів — мені сподобалася «висока трава, по якій вже розповзалася левина пожовть середини літа», — і Вам вдалося вловити плин думок і передати його в найтонших подробицях у намаганні витворити характери персонажів. Тут схоплене щось унікальне й нез’ясовне. У нас, однак, з’явилися сумніви, чи не занадто відчутний тут вплив стилю Вірджинії Вулф. Відкристалізоваиий теперішній момент сам по собі є, безперечно, достойною темою, особливо для поезії; він дозволяє автору виявити свої таланти, заглибитися в таїни відчуттів, подати стилізовану версію процесу мислення, дає змогу дослідити примхливість і непередбачуваність людської природи тощо. Хто ж стане ставити під сумнів цінність таких експериментів? Однак така техніка може стати манірною, якщо немає відчуття поступального руху. Говорячи іншими словами, нашу увагу ще більше полонила б первісна привабливість простої розповіді. Розвиток є необхідним.

Так, наприклад, ота дівчинка біля вікна, чию версію ми читаємо першою — тут дуже добре вловлене її абсолютне нерозуміння ситуації. Це стосується також її подальших намірів і відчуття долученості до таємниць дорослих. Ми бачимо цю дівчинку на порозі усвідомлення себе як особистості. Читач заінтригований її наміром розпрощатися з казками й невибагливими оповіданнями і п’єсками з народного життя, які вона писала до цього (як було б добре відчути, якими вони були), але чи не вихлюпнула вона з водою народних казок дитину художньої майстерності? Незважаючи на хороший ритм і точні спостереження, тут мало чого діється після початку, який обіцяв так багато. Молоді чоловік і жінка біля фонтана, які явно відчувають одне до одного нерозділені почуття, тузяться одне з одним через вазу епохи Мін і розбивають її. (Тут багатьом із нас здалося, що порцелянова ваза доби Мін — надто безцінна річ, аби виносити її з дому. Чи не влаштувала б Вас севрська або майсенська порцеляна?) Повністю одягнена жінка залазить у фонтан, щоб дістати уламки. Чи не було б краще, якби дівчинка, яка спостерігає, насправді не знала, що ваза розбилася? Тоді б їй здалося ще загадковішим, що жінка занурюється у воду. Так багато могло б випливати з Вашого задуму — але Ви присвячуєте десятки сторінок опису гри світла й тіні і якимось випадковіш враженням. Потім усе це описується з точки зору чоловіка, тоді жінки — але насправді ми мало чого дізнаємося нового, лише ще щось про вигляд і відчуття речей і якісь малоістотні спогади. Чоловік і жінка розходяться, залишивши на землі вогку пляму, яка швидко випаровується, — і на цьому кінець. Така статика не дозволяє розкритися Вашому безсумнівному таланту.

Якщо ця дівчинка так нічого й не зрозуміла, якщо була цілковито спантеличена невеличкою дивною сценкою, що відбулася на її очах, як це може вплинути на життя двох дорослих, людей? Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином? Або — умисно чи випадково — посприяти їхньому зближенню? Могла вона якось ненароком зрадити їх, скажімо, перед батьками молодої жінки? Вони, безумовно, не схвалили б зв’язку між своєю старшою дочкою і сином їхньої прибиральниці. А може, молода пара могла б із її допомогою обмінюватися записками?

Іншими словами, замість того, щоб так довго описувати відчуття кожного з трьох персонажів, чи не краще було б зобразити їх економніше, зберігаючи окремі яскраві описи світла, каменю й води, які Вам так добре вдаються, — а тоді перейти до витворення певної напруги, гри світла й тіні в самому сюжеті. Найвибагливіші Ваші читачі можуть бути добре обізнані з найновішими теоріями Берґсона стосовно свідомості, але я переконаний, що в них збереглося дитяче бажання, аби їм розповіли цікаву історію, тримали в напруженні стосовно описуваних подій. До речі, вертаючись до Вашого опису, статуя Берніні, яку Ви згадуєте, знаходиться на площі Барберіні, а не на площі Навона.

Простіше кажучи, Вашій оповіді потрібен стрижень. Можливо, Вам буде цікаво дізнатися, що однією з Ваших вдячних читачок була місіс Елізабет Боуен. У вільну мить вона зайшла до нас у редакцію по дорозі на якийсь офіційний сніданок, до рук їй потрапив Ваш рукопис, вона попросила дозволу взяти його додому почитати й прочитала того ж дня. Спершу Ваша проза здалася їй «надто густою, надто пересиченою», хоча це й «компенсувалося наявними тут впливами “Нецікавих відповідей”» (до чого б я сам навіть і не додумався). Потім її «на якийсь час усе це захопило», і врешті-решт вона передала нам деякі нотатки, які, власне кажучи, викладені в тому, що написано вище. Звичайно, Вас може цілком задовольняти Ваша повість у такому вигляді, як вона є, або наші застереження можуть сповнити Вас гнівом і зневагою чи таким розпачем, що Вам навіть дивитися не захочеться на Ваш рукопис. Щиро сподіваємося, що цього не станеться. Нам лиш хочеться, щоб Ви врахували наші зауваження — зроблені зі щирою прихильністю — як основу для наступного варіанта.

Ваш супровідний лист був напрочуд стриманий, але Ви натякнули, що зараз у Вас майже немає вільного часу. Якби щось змінилося і Ви опинилися десь недалеко, ми були б дуже раді зустрітися з Вами за скляночкою вина й продовжити нашу розмову. Сподіваємося, що Ви не розчаруєтесь. Можливо, Вас трошки втішить те, що зазвичай наші листи з відмовами містять не більше трьох речень.

Побіжно Ви просите вибачення за те, що не пишете про війну. Ми вишлемо Вам примірник нашого останнього числа з відповідною редакційною статтею. Як Ви побачите, ми не віримо, що митці зобов’язані визначати свою позицію стосовно війни. І, безперечно, чинять мудро і мають цілковиту рацію, коли ігнорують її і присвячують себе іншим темам. Оскільки митці є безсилими в політичному плані, вони мусять використати цей час для саморозвитку на глибших емоційних рівнях. Ваша праця — Ваша воєнна праця — полягає в тому, щоб культивувати Ваш талант і рухатися в тому напрямку, якого він вимагає. Війна, як ми зазначали, є ворогом творчої діяльності.

Ваша адреса дозволяє припустити, що Ви або є лікарем, або страждаєте від якоїсь тривалої хвороби. В останньому випадку ми всі бажаємо Вам швидкого й успішного одужання.

Наостанок, один із наших працівників хотів би знати, чи не маєте Ви старшої сестри, яка шість чи сім років тому вчилася в Ґертоні.

Щиро Ваш,

СК.

***

У наступні дні повернення до чіткої системи чергувань по змінах розсіяло відчуття плинної позачасовості тих перших двадцяти чотирьох годин. Вона вважала себе щасливою, коли працювала в денну зміну, від сьомої до восьмої з півгодинними перервами на їду. Коли о п’ятій сорок п’ять дзвонив будильник, вона виринала з м’якого провалля втоми й, перебуваючи ще кілька секунд на нічийній території, між сном і повною притомністю, відчувала якесь збудження від передчуття чи то свята, що чекає на неї, чи від якихось важливих змін. Це було схоже на те, як вона прокидалася в дитинстві на Різдво — сонна схвильованість аж до моменту, поки пригадаєш її причину. З очима все ще заплющеними від яскравого світла літнього ранку, що заповнювало кімнату, вона намацувала кнопку годинника й знову занурювалась у подушку — і тоді все верталося. Насправді повна протилежність Різдву. Повна протилежність усьому. Німці готувалися до вторгнення. Усі говорили про це — від швейцарів, які формували власний госпітальний добровольчий загін місцевої самооборони, до самого Черчілля, який малював картини підкореної, голодної країни, і тільки військово-морський флот збереже незалежність. Брайоні знала, що це буде жахливо, будуть рукопашні бої на вулицях і публічні страти, занурення в рабство й знищення всього хорошого. А проте, сидячи на краєчку свого розбурханого, все ще теплого ліжка, натягаючи панчохи, вона не могла ні подолати, ні прогнати якогось жахливо приємного збудження. Як повторювали всі навкруг, країна тепер залишилася з ворогом сам на сам — і так воно було й краще.

Вже й речі виглядали по-іншому: візерунок з ірисів на її несесері, облуплена гіпсова рама дзеркала, її власне обличчя в тому дзеркалі, коли вона причісувалася, — усе виглядало різкішим, яскравішим. Клямка на дверях, коли вона натискала на неї, була нахабно холодною і твердою на дотик. Коли вона виходила в коридор і чула здалеку важкі кроки на сходах, їй уявлялися високі німецькі чоботи, і в животі все стискалося. До сніданку вона мала кілька вільних хвилин, щоб прогулятися самотою вздовж річки. Навіть о цій порі, під чистим небом, річка хижо поблискувала, несучи свої води повз госпіталь. Невже справді може статися, що Темзою володітимуть німці?

Виразність усього, що вона бачила, чула, до чого торкалася, не була, звичайно, зумовлена новим відродженням і щедрістю раннього літа; то було хворобливе усвідомлення наближення кінця, того, що події прямують до розв’язки. Вона відчувала, що це вже останні дні, які сяятимуть у її пам’яті особливим чином. Ця яснота, ця довга череда сонячних днів — це останній вибрик історії перед початком зовсім інших часів. Ранкові процедури, мийка, роздача чаю, перев’язки, нові зіткнення з усіма тими непоправними каліцтвами — все це не псувало її піднесеного настрою. Він забарвлював усе, що вона робила, був для всього постійним тлом. А ще спонукав не зволікати з тим, що заплановано. Вона відчувала, що часу в неї небагато. Якщо вона відкладатиме, гадала, то можуть прийти німці, і вона вже ніколи не матиме ще однієї можливості.

Нові поранені поступали щодня, але вже не таким потоком. Система все внормувала, і тепер у кожного було своє ліжко. Поранених готували до операцій у підвальних операційних. Пізніше більшість хворих відправляли на поправку у віддалені госпіталі. Смертність була високою, проте для стажисток це вже не було драмою — звичайна рутина: відгороджується ширмою священик, який молиться біля померлого, покійника накривають простирадлом, кличуть санітарів, перестилається ліжко. Як швидко мертві зливаються один з одним, і лице сержанта Муні стає лицем рядового Ловелла, а їхні смертельні поранення плутаються з пораненнями інших солдатів, імена яких вже й не пригадуються.

Тепер, коли Франція була переможена, вважалося, що незабаром почнуться бомбардування й обстріли Лондона. Ніхто без потреби не повинен був залишатися в місті. Вікна нижніх поверхів додатково обкладали мішками з піском, цивільні підрядники на дахах перевіряли міцність коминів і бетонування слухових вікон. Відбувалися різноманітні тренування з евакуації палат, коли багато кричали й свистіли у свистки. Були й протипожежні тренування, і збори по тривозі, і одягання протигазів на непритомних пацієнтів і на тих, хто не міг рухатися. Сестрам нагадували, що спершу вони самі повинні одягти протигази. Сестра Драммонд вже не тероризувала їх. Тепер, коли вони звикли до крові, вона вже не розмовляла з ними, як зі школярками. Коли вона їх інструктувала, тон у неї був холодний, професійно нейтральний, і це їх тішило. За таких нових обставин Брайоні відносно легко вдалося помінятися вихідними з Фіоною, яка великодушно пожертвувала суботою, погодившись на понеділок.

Через адміністративну плутанину деякі солдати залишалися на поправку в госпіталі. Як слід відіспавшись, звикнувши знову до регулярного харчування й набравши навіть якусь вагу, вони робилися похмурими й дратівливими, навіть ті, котрі мали неважкі поранення. Переважно це були піхотинці. Вони лежали на ліжках, курили, мовчки втупившись у стелю, прокручували в пам’яті недавні події. Або збиралися невеличкими бунтівними групками й розмовляли. Вони були огидні самі собі. Деякі з них розповідали Брайоні, що навіть ні разу не вистрілили. Але в основному вони були злі на «штабну сволоту», на своїх власних офіцерів, які кинули їх під час відступу, на французів, які здалися без бою. Вони були озлоблені вихвалянням у газетах «чудесної евакуації» і героїзму команд маленьких човнів.

— Клята м’ясорубка, — чула вона їхні бурмотіння. — Засрані ВПС.

Деякі солдати навіть поводили себе вороже й відмовлялися приймати ліки, не бачачи ніякої різниці між генералами й медсестрами. Як на них, то всі вони — тупоголове начальство. Доводилося кликати сестру Драммонд, щоб привести їх до тями.

В суботу вранці Брайоні вийшла з госпіталю о восьмій, навіть не поснідавши, й пішла вгору за течією правим берегом річки. Коли вона проходила біля воріт Ламбетського палацу, повз неї проїхали три автобуси. Усі таблички, що вказували маршрути, були зараз порожніми. Щоб заплутати загарбників. Це, однак, не мало жодного значення, бо вона й без того вирішила йти пішки, їй нічим не допомогло, що вона запам’ятала назви декількох вулиць. Усі таблички з назвами теж були зняті або замазані. Вона туманно пам’ятала, що треба пройти декілька миль вздовж річки, а тоді повернути ліворуч, тобто на південь. Більшість планів і карт міста були, згідно з наказом влади, конфісковані. Їй врешті-решт вдалося позичити ламку й крихку карту автобусних маршрутів 1926 року. Та була вже цілком протерта на згинах, якраз уздовж того шляху, який вона мала намір обрати. Розгортання загрожувало ризиком розірвати її на шматки. А ще її непокоїло враження, яке вона справлятиме. В газетах друкувалися історії про німецьких парашутистів, переодягнених медсестрами й монашками, які проникають у міста й розчиняються серед населення. Впізнати їх можна по картах, у які вони час від часу заглядають; у разі розмови — по надто бездоганній англійській мові, а ще по тому, що вони не знають популярних дитячих віршиків. Пригадавши все це, вона вже не могла не думати про те, як підозріло виглядає. Їй здавалося, що форма захищатиме її, коли вона мандруватиме незнайомою територією. Натомість вона виглядала, як шпигунка.

Ідучи проти руху транспорту, вона спробувала пригадати всі дитячі віршики, які пам’ятала. Дуже мало було таких, які вона могла розказати від початку до кінця. Перед нею рознощик молока зліз із підводи, щоб підтягти посторонки. Коли вона наблизилася, він щось бурмотів до своєї коняки. Зупинившись біля нього й ввічливо кахикнувши, Брайоні на мить пригадала старого Гардмена з його двоколкою. Усі, кому сьогодні, скажімо, сімдесят, були в її віці в тисяча вісімсот вісімдесят восьмому. То був час коней, принаймні на вулицях, і старі люди не бажали, щоб він кінчався.

Коли вона запитала в нього дорогу, він довго й плутано, але достатньо доброзичливо пояснював їй, куди йти, куди повертати. То був великий чоловік із пожовклою від тютюну сивою бородою, який мав проблеми з аденоїдами, тому слова зливалися одне з одним через постійне гудіння глибоко в носі. Рукою він показав їй дорогу, що вела ліворуч, під залізничний міст. Брайоні подумала, що ще надто рано звертати від ріки вбік, але йдучи, відчувала, що він дивиться їй услід, і подумала, що було б неввічливо знехтувати його поясненнями. Можливо, дорога ліворуч скорочувала шлях.

Її дивувало, що вона така незграбна й нерішуча після всього, що бачила й пізнала. Вона відчувала себе безпорадною, неспокійною, опинившись тут на самоті, відірвана від своєї групи. Місяцями вона жила затворницьким життям, кожна година якого була визначена розкладом. Добре знала своє скромне місце у відділенні. В міру того як зростала її професійність, вона дедалі охочіше сприймала накази, виконувала всі встановлені процедури й перестала думати самостійно. Давно вже вона нічого не робила з власної волі, аж від отого тижневого перебування на Примроз-Гілл, коли вона друкувала свою повість, і якою ж дурненькою здавалася зараз її тодішня схвильованість.

Вона саме проходила під мостом, коли над головою проїхав поїзд. Громоподібний ритмічний гуркіт пронизав її до самих кісток. Метал, що проноситься й гуркотить по металу, величезні, скріплені болтами металеві плити десь у темряві високо над нею, загадкові двері, втоплені в цегляний мур, могутні чавунні труби, закріплені іржавими кронштейнами, по яких тече невідомо що — всі ці жахливі вигадки належали расі надлюдей. Сама ж вона лиш протирала підлоги й робила перев’язки. Чи їй справді стане сил на цю подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетнувши клиновидний проміжок, залитий запиленим ранковим сонячним світлом, від поїзда, який швидко віддалявся, залишився лише лагідний перестук коліс. Чого їй не вистачає, знову повторила сама собі Брайоні, це стрижня. Вона пройшла невеличким громадським парком із тенісним кортом, на якому двоє чоловіків у спортивних костюмах перекидалися м’ячем, розігріваючись із неспішною впевненістю для гри. Поблизу на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі читали листа. Вона подумала про свій лист, оту відписку з відмовою в солоденькій оболонці. Під час чергувань вона носила його в кишені, і на другій сторінці залишилася схожа на краба пляма від карболки. Вона раптом зрозуміла, що лист, хоча й не мав такого наміру, містив серйозне особисте звинувачення. «Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином?» Так, звичайно. А зробивши це, чи могла вона затушувати цей факт, зліпивши легковажну, не дуже розумну історію, і заспокоїти свою честолюбність, відіславши її в журнал? Нескінченні сторінки про світло, камінь і воду, оповідь, розщеплена між трьома різними точками зору, всеохопна застиглість у передчутті того, що нічого особливого не станеться, — все це не могло приховати її боягузтва. Невже вона справді думала, що може сховатися за якимись позиченими уявленнями про модерну прозу і втопити свою вину в потоці — трьох потоках! — свідомості? Недомовки в її маленькому романі повністю збігаються з недомовками в її житті. Все, з чим вона не бажала мати справи, зникло також і з її повісті — а було ж тут таким необхідним. І що їй тепер робити? Це не її повісті бракує стрижня. Це їй самій бракує стрижня.

Парк залишився позаду, вона йшла повз невеличку фабрику, гудіння машин якої примушувало тремтіти тротуар. Неможливо було здогадатися, що виготовляють за тими високими брудними вікнами й чому з єдиної тонкої алюмінієвої труби вириваються клуби жовто-чорного диму. На протилежному розі вулиці, по діагоналі, широко відчинені двійчасті двері бару нагадували театральну декорацію. Всередині, де хлопець із приємним, меланхолійним виглядом витрушував у відро попільнички, в повітрі все ще стояв сизий вчорашній дим. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах звантажували з воза бочки з пивом. Вона ніколи не бачила на вулицях так багато коней. Мабуть, військові реквізували всі вантажівки. Хтось відкинув зсередини кришку погреба. Та гупнула по тротуару, здійнявши хмару пилу, і чоловік із невеличкою лисиною, ноги якого все ще залишалися нижче рівня бруківки, застиг і повернувся, проводжаючи її поглядом. Їй він здавався величезною шаховою фігурою. Візники також пасли її очима, один із них захоплено присвиснув.

— Усе гаразд, кохасю?

Її не ображали такі запитання, але вона ніколи не знала, як відповідати. Так, дякую? Вона усміхнулася їм, рада, що капюшон ховає її обличчя. Усі, вирішила вона, думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як робити своє. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Можливо, зникнуть лиш захоплені посвисти. В міру того як вуличка робилася звивистішою й вужчою, шум транспорту на ній ставав голоснішим, а теплі вихлопні гази відчутніше били в обличчя. Ось просто на тротуар виходить вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка в строкатому фартуху з шаленим завзяттям замітає перед будинком, з відчинених дверей якого доходить запах чогось смаженого. Вона вступилася, щоб пропустити Брайоні, бо прохід був тут вузьким, але різко відвернулася, коли Брайоні привіталася. Назустріч їй ішла жінка з чотирма клаповухими хлопчиськами, які несли валізки й наплічники. Хлопчаки штовхалися, галасували й футболили старий черевик і не звернули аніякісінької уваги на втомлений материн окрик, коли Брайоні була вимушена вступитися з дороги, щоб дати їм пройти.

— Ану, перестаньте, кому кажу! Дайте пройти сестричці!

Коли вона минала жінку, та криво усміхнулася, покаянно вибачаючись. Двох передніх зубів не було. Вона була сильно напарфумлена, а між пальцями тримала незапалену цигарку.

— Вони такі збуджені цим виїздом на село. Ви не повірите, але вони ніколи там не були.

— Хай вам щастить, — сказала Брайоні. — Сподіваюся, ви потрапите в хорошу сім'ю.

Жінка, вуха в якої теж були чималенькі, але частково сховані під короткою стрижкою, весело розсміялася.

— Вони ще не знають, що їх чекає з цими босяками!

Нарешті вона дійшла до місця, де сходилися кілька вбогих вуличок. Звірившись із відірваною четвертинкою своєї карти, вона вирішила, що це і є Стоквел. Шлях на південь перекривав дот, біля нього стояла купка знудьгованих ополченців, у яких була одна гвинтівка на всіх. Старший чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні і з пов’язкою на руці, з обвислими, як у бульдога, щоками наблизився до неї й наказав пред’явити посвідчення. Потім з надутим виглядом махнув, щоб вона проходила. Вона не наважилася розпитувати в нього дорогу. Наскільки вона орієнтувалася, їй треба було пройти майже дві милі вздовж Клепем-роуд. Людей тут було менше і машин теж менше, а сама вулиця була ширшою, ніж та, з якої вона вийшла. Єдиним звуком був гуркіт трамвая, який саме відійшов від зупинки. Біля низки охайних едвардіанських будиночків, відсунутих подалі від дороги, вона дозволила собі посидіти хвильку на низенькій кам’яній огорожі в тіні платана і зняла туфлю, щоб оглянути натерту п’ятку. Мимо проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь, за межі міста. Вона автоматично глянула їм услід, майже сподіваючись побачити в кузовах поранених. Але там були тільки дерев’яні ящики.

Через сорок хвилин вона дійшла до станції метро «Клепем Коммон». Приземкувата церква з облупленого каменю виявилася зачиненою. Вона витягла батькового листа й ще раз перечитала його. Жінка у взуттєвій крамниці показала їй дорогу до іншої церкви. Навіть перейшовши вулицю й ступивши на траву, Брайоні спершу не помітила церкви. Та ховалася серед зелених дерев і була зовсім не така, як вона чекала. Вона уявляла собі місце, підходяще для злочину — готичний собор із пломеніючими склепіннями, залитий різким багряно-фіолетовим світлом, що пробивається крізь вітражі зі сценами похмурих страждань. Натомість, коли вона наблизилася, перед нею постала гарна цегляна прямокутна будівля, схожа на грецький храм, під дахом із чорної черепиці, зі звичайними вікнами й невисоким портиком з білими колонами, під вежею гармонійних пропорцій з годинником нагорі. Біля будівлі недалеко від портика був запаркований блискучий чорний «ролс-ройс». Дверцята водія були відчинені навстіж, але шофера поблизу не було. Проходячи повз авто, вона відчула тепло від радіатора, таке ж інтимне, як жар тіла, і почула потріскування остигаючого металу. Вона піднялася східцями й штовхнула важкі, оббиті цвяхами двері.

Солодкавий запах навоскованого дерева, вогкий запах каменю були притаманні всім церквам. Навіть повернувшись спиною, щоб обережно зачинити двері, вона була свідома того, що церква майже порожня. Слова священика зливалися з їхнім же відлунням. Вона постояла біля дверей, частково схована за купіллю, чекаючи, поки призвичаяться очі й вуха. Потім підійшла до останнього ряду й пройшла ним до самого кінця, звідки їй все одно було видно вівтар. Вона бувала на багатьох сімейних вінчаннях, хоча була ще надто маленькою, аби побувати в Ліверпульському кафедральному соборі на помпезному вінчанні дядька Сесіла й тітки Герміони, чию постать і екстравагантний капелюшок вона помітила зараз у першому ряді. Поруч із нею сиділи П’єро й Джексон, довші сантиметрів на п’ятнадцять, затиснуті тілами їхніх батьків, які, як і раніше, жили окремо. По той бік проходу сиділи троє представників родини Маршалів. Оце й усі парафіяни. Суто приватна церемонія. Ніяких журналістів із відділів світської хроніки. І Брайоні теж не мала б тут бути. Вона була достатньо знайома з перебігом церемонії, аби зрозуміти, що головного моменту вона не пропустила.

— По-друге, він покликаний бути захистом від гріха перелюбства, аби ті, котрі позбавлені дару стриманості, могли одружуватись і залишатися доброчесними членами Христової церкви.

Обличчям до вівтаря, обрамлені контуром святкових білих одеж священика, стояли молоді. Вона була в білому, в традиційній пишній сукні й, наскільки Брайоні могла роздивитися ззаду, під густою фатою. Волосся було заплетене в одну дитячу косу, яка звисала вздовж спини з-під піни тюлю і орґанді. Маршал стояв рівненько, наватовані плечі його святкового костюма різко виділялися на тлі стихаря священика.

— По-третє, він покликаниі дарувати взаємну згоду, поміч і втіху, яку одне має діставати від іншого…

Вона відчула, як на неї накочують спогади, дражливі подробиці, наче висипка, наче бруд на шкірі: заплакана Лола, яка заходить до неї в кімнату, її зап’ястя, вкриті синцями й саднами, подряпини на плечах у Лоли й у Маршала на обличчі; Лолине мовчання в темряві біля озера, коли та дозволила своїй серйозній, смішній, такій «правильній» молодшій кузині, яка не здатна була відрізнити справжнього життя від вигаданих нею історій, дати злочинцю можливість уникнути покарання. Бідолашна, самозакохана й уразлива Лола з її прикрашеною перлами бархаткою і запахом трояндової води, яка прагнула позбутися останніх заборон дитинства, яка рятувала себе від принижень тим, що закохалася — або вмовила себе, що закохалася, і яка не могла повірити своєму щастю, коли Брайоні настояла на тому, що вона сама і розповість, і обвинуватить. І що ж то за щастя для Лоли — яка, ледве вийшовши з дитячого віку, була силою позбавлена невинності — вийти заміж за свого ґвалтівника.

— Тому, якщо хтось може вказати якусь переконливу причину, чому ці двоє не можуть бути поєднані в законному шлюбі, нехай або говорить зараз, або ж нехай мовчить тоді довіку.

Невже це справді відбувається? Невже вона дійсно підводиться на слабких ногах, з порожнім, схопленим судомою животом і завмираючим серцем, і виходить зі свого ряду, щоб опинитися в центрі проходу, і викладає свої аргументи, свої праведні причини відважним, твердим голосом, наближаючись у своєму чіпці й капюшоні, як Христова наречена, до олтаря, до священика з роззявленим ротом, якого ніхто ніколи не перебивав протягом усієї його довгої кар’єри, до парафіян з вивернутими шиями й до напівобернених поблідлих молодих? Вона не планувала цього, але запитання з молитовника, яке вона зовсім забула, виявилося дуже провокаційним. А що їй, власне кажучи, заважає? Ось її шанс публічно висловити свій особистий біль і очиститися від усього недоброго, що вона зробила. Перед олтарем найрозсудливішої у світі церкви.

Проте подряпини й синці давно вже загоїлися, а всі її власні твердження в ті часи були зовсім протилежними. І наречена не виглядала жертвою, і батьки дали їй свою згоду. І навіть більше — ще б, шоколадний магнат, творець «Амо». Тітонька Герміона має задоволено потирати руки. А те, що Пол Маршал, Лола Квінсі й вона, Брайоні Толліс, мовчазно змовившись, обманом відправили невинну людину в тюрму? Але слова, на підставі яких його звинуватили, були її власними, зачитаними вголос від її імені на виїзній сесії суду. Покарання вже відбуто. Борг заплачено. Вирок залишився в силі.

Вона лишилася сидіти, покірно схиливши голову, лише серце билося швидше, і мокрими стали долоні.

— Я вимагаю і закликаю, щоб ви обоє відповіли, як відповідатимете, коли надійде день Страшного суду і все потаємне в людських серцях відкриється: якщо комусь із вас відомі перешкоди, котрі не дозволяють вам поєднатися в законному шлюбі, визнайте їх зараз.

За будь-якими підрахунками, до судного дня залишається ще дуже багато часу, а до тих пір правда, яку знали передовсім тільки Маршал і його наречена, впевнено оточувалася стінами мавзолею їхнього шлюбу. Там, у пітьмі, вона надійно зберігатиметься ще довго після того, як помруть усі, кого це стосується. І кожне слово церемонії було ще однією цеглиною тих стін.

— Хто віддає цю жінку в дружини цьому чоловікові?

Схожий на птаха дядько Сесіл квапливо пройшов уперед, прагнучи, безсумнівно, чимшвидше покінчити зі своїми обов’язками й не зволікаючи повернутися знову в сховище коледжу Всіх душ в Оксфорді. Намагаючись почути хоч якусь нотку сумніву в голосах молодих, Брайоні прислухалася, як Маршал, потім Лола повторюють за священиком слова. Голос нареченої був солодким і впевненим, Маршал же гудів, наче йому все було байдуже. Як обурливо, як сластолюбно прозвучали перед олтарем її слова: «Присягаюся належати тобі тілом і душею».

— Помолімося.

І сім голів, які виднілися над спинками сидінь у перших рядах, похилилися, а священик зняв окуляри в черепаховій оправі, задер підборіддя й, заплющивши очі, звернувся до небесних сил втомленим, сумним, монотонним голосом:

— О предвічний Господь наш, Творець і Спаситель роду людського, який дарує божественну милість і вічне життя, пошли своє благословення рабам Твоїм — цьому чоловікові і цій жінці…

Остання цеглинка стала на місце, коли священик, знову одягти окуляри, вимовив урочисту формулу — «оголошую вас чоловіком і дружиною» — і звернувся до Святої Трійці, на честь якої була названа його церква. Потім були ще молитви, псалом, «Отче наш», тоді ще одна довга, в якій низхідна інтонація прощальних слів позначила меланхолійний фінал.

— … Дарує вам милість свою в щедрості своїй, очистить вас від гріхів і благословить вас, щоб були ви Йому віддані тілом і душею і жили разом в любові й злагоді до кінця днів ваших.

Тут же каскад бурхливих органних тріолей обрушився згори, наче конфеті, і священик обернувся, щоб провести молодих до виходу, а шестеро родичів рушили за ними. Брайоні, яка стояла на колінах, вдаючи, що молиться, підвелася й повернулася обличчям до процесії, що саме наближалася. Священик наче поспішав кудись і випередив усіх інших на кілька метрів. Глянувши ліворуч і побачивши молоденьку медсестру, він лагідним поглядом і легеньким уклоном виразив і привітність, і зацікавленість. Потім пройшов уперед, щоб широко відчинити великі двері. Навскісні промені сонця сягнули місця, де вона стояла, освітивши її обличчя і головний убір. Вона хотіла, щоб її бачили, але ж не так виразно. Тепер її вже не можна не помітити. Лола, яка була ближче до Брайоні, порівнялася з нею, і їхні погляди зустрілися. Фата вже була піднята. Ластовиння зникло, але в цілому вона не дуже змінилася. Лиш трошки вища, можливо, гарніша, з м’якшим і круглішим обличчям, а брови безжально вищипані. Брайоні просто дивилася. Вона лиш хотіла, аби Лола знала, що Брайоні була тут, і гадала, чому. Сонце заважало Брайоні дивитися, але вона помітила, як на якусь мить зморщечка незадоволення з’явилася на обличчі нареченої. Потім вона міцно стулила губи, подивилася просто себе — і рушила далі. Пол Маршал теж бачив її, але не пізнав, так само як тітка Герміона й дядечко Сесіл, які не бачили її вже багато років. Зате близнюки, які йшли позаду в злегка приспущених штанях від шкільної форми, зраділи, побачивши її, мімікою виразили жах від вигляду її одеж і почали блазнювати, закочувати очі, позіхати, поплескуючи себе долонями по відкритих ротах.

А потім вона залишилася в церкві сама, і ще невидимий органіст, який продовжував грати вже для власного задоволення. Все скінчилося надто швидко, і нічого певного не було досягнуто. Вона й далі стояла на тому самому місці, почуваючи себе вже якось глупо, не відчуваючи бажання виходити надвір. Денне світло й банальність сімейних балачок неминуче розвіють те враження, яке вона створила своєю примарною появою. А ще вона побоювалася зустрічі віч-на-віч. Та й як вона, ніким не запрошувана, пояснюватиме дядькові й тітці свій прихід? Вони можуть образитися або — ще гірше — не образяться й почнуть кликати її на якийсь нестерпний сніданок у готелі, і містер і місіс Маршал аж кипітимуть від ненависті, а Герміона не в змозі буде приховати свою нехіть до Сесіла. Брайоні зволікала ще кілька хвилин, роблячи вигляд, що слухає музику, а тоді, роздратована власною малодушністю, поспішно вийшла з церкви. Священик вже відійшов метрів на сто, спішив кудись, розмахуючи руками. Молодята сиділи в «ролс-ройсі», Маршал за кермом, якраз здавав назад, щоб розвернутися. Вона була впевнена, що вони бачать її. Коли він перемикав швидкість, пролунав металевий скрегіт — можливо, добрий знак. Машина рушила, і через бічне вікно вона побачила білу Лолину постать, яка тулилася до руки водія. Щодо родичів, то ті вже позникали поміж деревами.

***

Зі своєї карти вона знала, що Белем лежить по той бік муніципальної території, там, куди прямував священик. Було це не дуже далеко, і вже сам цей факт не викликав бажання вирушати туди. Вона прийде надто рано. Вона ще нічого не їла, їй хотілося пити, натерта п’ята шарпала й прилипла зсередини до туфлі. Було дуже тепло, а їй доведеться йти по траві, де немає тіні, лиш подекуди прямі асфальтові доріжки й укриття на випадок бомбардувань. Трохи далі стояла естрада, де купчилися якісь люди в темно-синій формі. Вона подумала про Фіону, чий вихідний день вона забрала собі, і про їхню прогулянку в Сент-Джеймському парку. Той безхмарний день здавався таким далеким, а минуло ж усього десять днів. Фіона зараз робить свій другий обхід із судном. Брайоні стояла в тіні колон і думала, який маленький подарунок купить вона подрузі — щось смачненьке, банан, помаранчі, швейцарський шоколад. Санітари знали, як дістати такі речі. Вона чула, як вони казали, що все можна купити, все що завгодно, аби гроші були. Простежила очима за вервечкою машин, які їхали в тому напрямку, куди й вона мала йти, і стала думати про їжу. Величезні шинки, яйця-пашот, смажене куряче стегенце, густе ірландське рагу, меренги з цитриновим кремом. Чашка чаю. Те, що за її спиною весь час звучала нервова, дражлива музика, вона усвідомила лише тоді, коли та змовкла, і в раптовій тиші, яка, здавалося, дарувала свободу, вона вирішила, що повинна поснідати. Наскільки вона бачила, там, куди вона мала йти, не було жодних крамниць, лише похмурі багатоповерхові житлові будинки з темно-помаранчевої цегли.

Минуло кілька хвилин, і з церкви вийшов органіст, тримаючи в одній руці капелюх, а в другій — важку зв’язку ключів. Вона б могла запитати в нього дорогу до найближчого кафе, але він виглядав таким же шарпаним, як і його музика. Немовби вирішивши не помічати її, він із гуркотом зачинив церковні двері й нахилився, замикаючи їх на ключ. Потім насунув на голову капелюх і швидко пішов геть.

Можливо, це й був перший крок до зміни її планів, і ось вона вже йде назад, повертаючись старим маршрутом до Клепем-Гай-стріт. Вона поснідає, а тоді подумає. Біля станції метро вона проходила повз камінний фонтанчик із питною водою і з задоволенням занурила в неї обличчя. Знайшла якусь обдерту маленьку забігайлівку з брудними вікнами й накиданими на підлозі недокурками, але їжа могла бути не гіршою за ту, до якої вона звикла. Вона замовила чай і три тости з маргарином, а ще блідо-рожевий полуничний джем. У чашку насипала багато цукру, поставивши собі діагноз, що хвора на гіпоглікемію. Цукор не зміг заглушити присмаку хлорки.

Вона випила ще одну чашку, рада, що чай ледь теплий і можна його випити душком, потім скористалася смердючою вбиральнею без унітазів, що знаходилася в дальньому куті двору позаду кафе. Проте не існувало такого смороду, який міг би злякати досвідчену медсестру. П’яту своєї туфлі вона проклала туалетним папером. Цього їй має вистачити на одну-дві милі. Рукомийник з одним-єдиним краном був прикручений болтами до цегляної стіни. Ще там лежав обмилочок у сірих розводах, якого вона не наважилася чіпати. Коли вона пустила воду, брудні залишки хляпнули з рукомийника їй на литки. Вона витерла їх рукавами, потім причесалася, намагаючись уявити відображення свого обличчя в цегляній стіні. Щоправда, не змогла без дзеркала скористатися губною помадою. Промокнула лице мокрою хусточкою і поплескала себе по щоках, щоб повернути на них рум’янець. З’явилося рішення — без її, як здавалося, участі. Це була розмова, до якої вона готувалася, повинність улюбленої молодшої сестри.

Вона вийшла з кафе і, поки верталася назад, відчувала, як зростає відстань між нею і її другим «я», не менш реальним, яке верталося назад у госпіталь. Можливо, та Брайоні, яка йшла в напрямку Белема, була уявною чи примарною постаттю. Це відчуття нереальності ще більше посилилося через півгодини, коли вона дійшла до ще однієї Гай-стріт, більш-менш такої ж, як та, котру вона лишила за собою. Саме таким і був Лондон за межами центру міста — скупчення маленьких похмурих містечок-районів. Вона твердо вирішила, що ніколи не житиме в такому місці.

Вулиця, яку вона шукала, знаходилася на відстані трьох провулків від станції метро і теж була копією всіх попередніх. Едвардіанські веранди, вбогі на вигляд, з тюлевими фіранками. Дадлі Віллаз, 48 був приблизно на півдорозі, і ніщо не відрізняло його від інших, хіба що «форд» восьмої моделі, без коліс, підпертий цеглинами, який займав усе подвір’ячко перед будинком. Якщо там нікого немає, вона зможе забратися звідси, сказавши собі, що вона ж пробувала. Дзвінок на дверях не працював. Вона двічі калатнула дверним молотком і відступила назад. Почула сердитий жіночий голос, потім грюкнули двері й почулися важкі кроки. Брайоні відступила ще далі. Ще не пізно було вийти на вулицю й піти геть. Хтось почав шарпатися з замком, почулося роздратоване зітхання, і в дверях з’явилася висока жінка тридцяти з лишком років, із загостреними рисами обличчя, яка важко дихала, наче після якихось жахливих зусиль. Вона була розлючена. Їй перервали сварку, і вона навіть не зуміла змінити вираз обличчя — відкритий рот, злегка задерта верхня губа, — коли її погляд упав на Брайоні.

— Що вам потрібно?

— Я шукаю міс Сесилію Толліс.

Плечі в тої опали, вона відвернула голову, наче відсахнувшись від удару. Оглянула Брайоні з ніг до голови.

— Ви схожі на неї.

Зовсім спантеличена, Брайоні просто дивилася на неї.

Жінка знову зітхнула, наче плюнула, й відійшла коридором до підніжжя сходів.

— Толліс! — ревнула вона. — До дверей!

Пройшла коридором до входу у свою вітальню, обпекла Брайоні презирливим поглядом, потім зникла, голосно грюкнувши за собою дверима.

В домі було тихо. Крізь відчинені вхідні двері Брайоні бачила шмат лінолеуму в квіточки й перші сім чи вісім сходинок, покритих темно-червоною доріжкою. На третій сходинці не вистачало металевого прутка. Ближче до середини передпокою біля стіни стояв напівкруглий стіл, а на ньому — полірований, схожий на тостер, дерев’яний стояк для листів. Він був порожній. Лінолеум тягнувся аж за сходи до дверей з матовим склом, які, мабуть, вели на кухню в задній частині дому. Шпалери теж були в квіточки — букетики з трьох троянд, а між ними орнамент зі сніжинок. Від порога до сходів вона нарахувала п’ятнадцять троянд і шістнадцять сніжинок. Недобра прикмета.

Нарешті нагорі відчинилися двері, можливо, ті, грюкання якими вона почула, коли стукала. Потім рипіння сходів, з’явилися стопи в товстих шкарпетках, тоді блиснула гола шкіра, далі шовковий синій халат, який вона впізнала. І нарешті схилене набік обличчя Сесилії, коли вона перегнулася вниз, придивляючись, хто там стоїть біля вхідних дверей, щоб заощадити собі необхідність спускатися далі в такому невідповідному вбранні. Їй знадобилося кілька хвилин, аби впізнати власну сестру. Повільно спустилася ще на три сходинки.

— О Господи.

Вона сіла, склавши руки на грудях.

Брайоні так і стояла однією ногою на доріжці, а другою на сходинці перед входом. У вітальні господині ввімкнули радіо, почав наростати сміх публіки в міру того як розігрівалися лампи. Потім почувся улесливий монолог гумориста, перерваний нарешті оплесками, і радісний вступ оркестру. Брайоні увійшла в передпокій.

— Мені треба поговорити з тобою, — пробурмотіла вона.

Сесилія зробила вигляд, що підводиться, потім передумала.

— Чому ти не попередила мене, що прийдеш?

— Ти не відповіла на мій лист, тому я прийшла.

Сесилія щільніше огорнулася халатом і поплескала себе по кишені в надії, можливо, відшукати цигарки. Колір обличчя в неї був значно темніший, руки теж були смаглявішими. Вона не знайшла, що шукала, але наразі вирішила не підводитися.

Радше зволікаючи, ніж міняючи тему, вона ствердила:

— Ти стажистка.

— Так.

— У чиєму відділенні?

— Сестри Драммонд.

Важко було сказати, чи знає Сесилія це прізвище, чи вона просто нсзадоволена, що молодша сестра навчається в тому ж самому госпіталі. Була й ще одна достатньо показова відмінність: Сесилія завжди раніше розмовляла з нею материнським чи заспокійливим тоном. Маленька сестричка! Тепер цього й сліду не було. У її тоні була якась жорсткість, яка застерігала Брайоні від питань про Робі. Вона зробила ще крок далі у передпокій, свідома того, що двері за спиною відчинені.

— А ти де?

— Недалеко від Мордена. В НМД.

Госпіталь невідкладної медичної допомоги, реквізований для військових потреб, який, схоже, прийняв на себе головний удар, справжній тягар евакуації. Надто багато було такого, про що не можна ні говорити, ні запитувати. Сестри дивилися одна на одну. І хоча у Сесилії був розтріпаний вигляд людини, яка щойно встала з ліжка, вона була ще гарнішою, ніж Брайоні пам’ятала. Це видовжене обличчя завжди було якимось незвичайним, незахищеним, дещо кінським, як усі казали, навіть при найвигіднішому освітленні. Зараз воно було відверто чуттєвим, з підкреслено вигнутими, повними червоними губами. Очі були темними й великими, можливо, від перевтоми. Або від печалі. Гарний довгий ніс, трепетні, витончені ніздрі — це обличчя було схожим на різьблену маску і якимось застиглим. Важко було щось із нього вичитати. Сестрин вигляд посилив ніяковість Брайоні, вона відчула власну неоковирність. Вона ледь-що знала цю жінку, яку не бачила п'ять років. Брайоні ні в чому не була впевнена. Вона намагалася знайти ще якісь нейтральні слова, але не було нічого, що б не вело до дражливих тем — тих, які вона в кожному випадку збиралася обговорити, — і нарешті, не в змозі більше витримувати мовчання і цього погляду, вона запитала:

— Ти мала якісь звістки від старого?

— Ні.

Рішучий тон вказував, що вона не хотіла цього, а якби й мала якісь звістки, то не стала б відповідати.

— А ти? — запитала Сесилія.

— Записку кілька тижнів тому.

— От і добре.

Більше тут не було про що говорити. Після чергової паузи Брайоні спробувала ще раз.

— А з дому?

— Ні. Я з ними не контактую. А ти?

— Вона час від часу пише.

— І що ж у неї нового, Брайоні?

І саме питання, і її ім’я прозвучали насмішкувато. Напружуючи пам’ять, Брайоні відчувала, що сестра з якихось своїх причин виставляє її зрадницею.

— Їм підселили евакуйованих, і Бетті їх ненавидить. Парк переорали і засіяли пшеницею.

Вона замовкла. Їй здалося безглуздим, що вона стоїть тут, перераховуючи всі ці подробиці. Однак Сесилія холодно сказала:

— Продовжуй. Що ще?

— Ну, більшість хлопців з села пішли в Східносуррейський полк, крім…

— Крім Денні Гардмена. Так, я знаю це. — Вона широко і якось штучно посміхнулася Брайоні, чекаючи, щоб та продовжувала.

— Біля пошти побудували дот, а ще зняли всю стару металеву огорожу. Ось. Тітка Герміона живе в Ніцці, і — ага — Бетті розбила вазу дядька Клема.

Лише тепер Сесилія трошки відтанула. Вона розчепила руки й притиснула одну до щоки.

— Розбила?

— Вона впустила її на сходах.

— Ти хочеш сказати, зовсім розбила, на друзки?

— Так.

Сесилія замислилась. Нарешті сказала:

— Це жахливо.

— Так, — підтвердила Брайоні. — Бідний дядечко Клем. Принаймні сестра перестала бути ущипливою. Допит продовжувався.

— А уламки вони зберегли?

— Не знаю. Емілі писала, що старий кричав на Бетті.

У цю мить розчахнулися двері, і господиня опинилася біля Брайоні так близько, що відчувався запах м’яти з її рота. Вона показала пальцем на вхідні двері.

— Тут вам не вокзал, дівчино. Або заходьте, або забирайтеся.

Сесилія підвелася без особливого поспіху, перев’язала шовковий поясок на халаті. Потім в’яло промовила:

— Це моя сестра Брайоні, місіс Джарвіс. Постарайтеся не забувати правила хорошого тону, коли розмовляєте з нею.

— У власному домі я розмовлятиму так, як мені подобається, — відказала місіс Джарвіс. Вона знову повернулася до Брайоні. — Хочете лишатися — лишайтеся, ні — то йдіть собі й зачиніть за собою двері.

Брайоні глянула на сестру, здогадуючись, що та зараз навряд чи відпустить її. Місіс Джарвіс виявилася мимовільним союзником.

Сесилія заговорила так, наче крім них двох нікого більше не було:

— Не звертай уваги на господиню. Я в кінці тижня з'їжджаю звідси. Зачини двері й піднімайся нагору.

Під уважним поглядом місіс Джарвіс Брайоні почала підніматися сходами за сестрою.

— А щодо вас, леді Погань… — озвалася господиня.

Але Сесилія різко обернулася й перервала її.

— Досить, місіс Джарвіс. Цього цілком достатньо.

Брайоні впізнала цей тон. Справжній найтінґейлівський, призначений для важких пацієнтів чи для слізливих студенток. Такий тон виробляється роками. Сесилія вже напевно стала старшою сестрою.

На площадці другого поверху, збираючись відчинити двері, Сесилія ще раз обвела Брайоні холодним поглядом, даючи знати, що нічого не змінилося, ніякого потепління немає. З напівпрочинених дверей лазнички навпроти доходив вогкий ароматизований запах і глухий звук падаючих крапель. Сесилія збиралася прийняти ванну. Вона провела Брайоні в своє помешкання. Деякі найохайніші в палаті сестри жили у своїх кімнатах, як у свинюшнику, тому вона б не була здивована, якби побачила новий сестрин варіант колишнього хаосу. Натомість складалося враження, що тут живуть простим і усамітненим життям. Середніх розмірів кімната була розділена, щоб відгородити невеличку кухоньку і, можливо, спальню за зачиненими дверима. Стіни були обклеєні шпалерами з блідими вертикальними смугами, як хлопчачі піжами, і ще більше посилювали відчуття одинокості. Лінолеум лежав нерівними шматками — мабуть, залишки від нижніх приміщень, — а місцями проглядали сірі дошки підлоги. Під єдиним підйомним вікном була раковина з одним краном і маленька газова плитка з одним пальником. Біля стіни, майже не залишаючи місця для проходу, стояв стіл, накритий жовтою бавовняною скатертиною. На ньому — глечик з-під варення з синіми квітами, либонь, дзвіночками, переповнена попільничка і стос книжок. В самому низу лежала «Анатомія» Ґрея і зібрання творів Шекспіра, а на них менш об’ємні книжки зі сріблястими й золотистими літерами на корінцях; вона помітила Гаусмена і Креба. Біля книжок стояли дві пляшки темного пива. В найдальшому від вікна кутку були двері в спальню з пришпиленою на них картою Північної Європи.

З пачки, що лежала біля плитки, Сесилія витягнула цигарку, а потім, згадавши, що сестра вже доросла, пригостила і її. Біля столу стояли два кухонних стільці, але Сесилія, спершись спиною на раковину, не пропонувала Брайоні сісти. Двоє жінок курили й чекали, як здалося Брайоні, щоб повітря очистилося від присутності господині.

Сесилія промовила тихим спокійним голосом:

— Коли я дістала твого листа, я пішла до адвоката. Все це не так просто, якщо немає вагомих нових доказів. Того, що в тебе помінявся настрій, недостатньо. Лола продовжуватиме твердити, що нічого не знає. Єдиною нашою надією був старий Гардмен, але він помер.

— Гардмен? — Ці неузгоджені факти — що він помер, що він важливий для справи — спантеличили Брайоні, вона гарячково рилася в пам’яті. Чи був Гардмен поза домом у ту ніч, шукаючи близнюків? Чи він щось бачив? Чи було щось сказано в суді, про що вона не знала?

— А ти не знала, що він помер?

— Ні. Але…

— Неймовірно.

Спроби Сесилії зберігати нейтральний, діловий тон розпадалися на очах. Вона схвильовано відійшла від кухоньки, протиснулася біля столу, попрямувала в протилежний куток кімнати й зупинилася біля дверей. Вона заговорила, важко дихаючи, намагаючись утамувати свій гнів.

— Як дивно, що Емілі не долучила це до своїх новин, разом із пшеницею і евакуйованими. У нього був рак. Можливо, боячись у душі гніву Божого, він говорив щось у свої останні дні, що було не зовсім до вподоби всім тим, хто був у це замішаний.

— Але ж, Сі…

— Не називай мене так! — обрізала вона. Потім додала, вже спокійніше: — Будь ласка, не називай мене так.

Її пальці лежали на клямці дверей до спальні, і було схоже, що розмова наближається до кінця. Вона збиралася вийти з кімнати.

З неймовірним спокоєм вона підвела підсумок.

— Ось те, за що я заплатила дві гінеї. Не буде ніякої апеляції тільки тому, що ти через п'ять років вирішила сказати правду.

— Я не розумію, про що ти говориш… — Брайоні хотіла повернутися до Гардмеиа, але Сесилія мусила викласти їй усе, про що так часто думала останнім часом.

— Тут усе просто. Якщо ти брехала тоді, чому суд має вірити тобі зараз? Немає ніяких нових фактів, а ти ненадійний свідок.

Брайоні віднесла свою цигарку до раковини. Її нудило. Замість попільнички вона взяла блюдечко з підставки для тарілок. Жахливо було чути, як сестра підтверджує її злочин. Але сама точка зору була несподіваною. Слабка, дурна, розгублена, боягузлива, ухильна — вона ненавиділа себе за все це, але ніколи не думала про себе як про обманщицю. Як це дивно, і яким зрозумілим це мусить здаватися Сесилії. Це було очевидним, і нічого не можна було заперечити. І все ж, у якусь мить вона навіть вирішила захищатися. Вона нікого не хотіла вводити в оману, вона не по злобі все це зробила. Але хто цьому повірить?

Вона стояла там, де перед цим стояла Сесилія, спиною до мийки, і, не наважуючись подивитися сестрі в очі, сказала:

— Те, що я зробила, було жахливим. Я й не сподіваюся, що ти пробачиш мені.

— Не переживай, — заспокійливо сказала та, і в ті кілька секунд, поки сестра глибоко затягалася цигаркою, Брайоні аж здригнулася, так спалахнули неймовірні надії. — Не переживай, — повторила сестра. — Я ніколи не пробачу тобі.

— Але якщо я не маю можливості піти до суду, це не може перешкодити мені розказати всім, що я зробила.

Коли сестра якось неприродно реготнула, Брайоні усвідомила, як же вона боїться Сесилії. Її сарказм витримати було ще важче, ніж її гнів. Ця вузенька кімната з її схожими на ґрати смужками містила історію почуттів, яку навіть неможливо було уявити. Брайоні почала наполягати. Врешті-решт, це ж була та частина розмови, до якої вона готувалася.

— Я поїду в Суррей і говоритиму з Емілі і старим. Я їм все розкажу.

— Так, ти про це писала. Що ж тебе стримує? У тебе було п’ять років. Чому ж ти не поїхала?

— Я хотіла спершу побачитися з тобою.

Сесилія відійшла від дверей спальні й зупинилася біля столу. Вкинула свій недопалок у шийку пляшки з пивом. Звідти почулося коротке сичання, і над темною пляшкою піднялася струминка диму. Від того, що зробила сестра, Брайоні знову почало нудити. Вона ж гадала, що пляшки повні. Подумала, чи не проковтнула вона щось недобре за сніданком.

— Я знаю, чому ти не поїхала, — сказала Сесилія. — Бо думаєш те саме, що думаю я. Вони більше нічого не хочуть про це чути. Всі ці неприємності вже в минулому, красненько дякуємо. Що сталося — те сталося. Навіщо знову все це скаламучувати. І ти дуже добре знаєш, що вони повірили вигадкам Гардмена.

Брайоні відійшла від мийки й стала по той бік столу, якраз навпроти сестри. Важко було дивитися на цю прекрасну маску.

— Я не розумію, про що ти говориш, — обережно сказала вона. — Яке він має до всього цього відношення? Мені жаль, що він помер, і прикро, що я про це не знала…

Вона здригнулася від несподіваного звуку. Прочинилися двері в спальню, а за ними стояв Робі. На ньому були армійські штани й сорочка, начищені черевики, а підтяжки вільно звисали з пояса. Він був непоголений і скуйовджений, і дивився він тільки на Сесилію. Вона повернулася до нього лицем, але не підійшла. У ті кілька секунд, поки вони мовчки дивилися одне на одного, Брайоні, яку частково заслоняла сестра, аж зіщулилася під своєю формою.

Він заговорив із Сесилією спокійно, наче вони були самі.

— Я почув голоси і подумав, що це якось пов’язано з госпіталем.

— Усе гаразд.

Він подивився на годинник.

— Нам краще поспішити.

Пройшовши кімнатою, він, перш ніж вийти на площадку, незначно вклонився в бік Брайоні.

— Прошу вибачення.

Вони почули, як зачинилися двері лазнички. У тиші, що запала, Сесилія сказала так, наче між нею і сестрою нічого не було:

— Він так міцно спить. Я не хотіла його будити. — Потім додала: — Я гадала, вам краще не зустрічатися.

Коліна у Брайоні справді почали тремтіти. Спершись рукою на стіл, вона відійшла від кухоньки, щоб Сесилія могла наповнити водою чайник. Брайоні дуже хотілося сісти. Але вона не зробить цього, поки їй не запропонують, а сама вона ніколи не попросить. Тому вона стояла біля стіни, роблячи вигляд, що не спирається на неї, і дивилася на сестру. Дивною була та швидкість, з якою полегшення, що Робі живий, змінилося страхом зустрічі з ним. Тепер, коли вона побачила, як він пройшов кімнатою, інша можливість, що його могли вбити, здавалася чудернацькою, незважаючи ні на що. Це було б зовсім безглуздо. Вона дивилася в спину сестрі, поки та поралася в крихітній кухоньці. Брайоні хотіла сказати їй, як це чудово, що Робі щасливо повернувся. Яке полегшення. Але як би банально це прозвучало. І вона не має права цього сказати. Вона боялася сестри, боялася її знущань.

Все ще відчуваючи нудоту, а тепер і задуху, Брайоні притулилася щокою до стіни. Та була не прохолоднішою за її обличчя. Вона страшенно хотіла пити, але нічого не хотіла просити в сестри. Сесилія швидко робила свою справу, змішала молоко й воду з яєчним порошком, поставила на стіл горщичок із джемом, три тарілки, три чашки. Брайоні звернула на це увагу, але легше їй не стало. Це лише посилило її недобрі передчуття від зустрічі, що чекала попереду. Невже Сесилія дійсно думає, що в подібній ситуації вони й справді можуть сидіти разом за столом і з апетитом поїдати омлет? Чи вона просто заспокоює себе роботою? Брайоні прислухалася до кроків на сходовій клітці, і це, мабуть, настільки відволікло її, що вона спробувала розпочати звичайну розмову. Вона ж бачила капюшон, який висів по той бік дверей.

— Сесилія, ти вже старша медсестра?

— Так.

Вона сказала це, наче поставила крапку, закриваючи тему. Їхня спільна професія аж ніяк їх не пов’язує. Ніщо їх не пов’язує, і нема про що говорити, поки не повернеться Робі.

Нарешті вона почула, як клацнув замок у дверях лазнички. Він щось насвистував, ідучи площадкою. Брайоні відсунулася від дверей — ще далі, в найтемніший куток кімнати. Проте, коли він зайшов, вона опинилася на лінії його очей. Він простягав до неї руку, щоб привітатися, а лівою збирався зачинити за собою двері. Якщо це був намір залагодити одразу дві справи, нічого драматичного в цьому не було. Але як тільки їхні погляди зустрілися, він опустив руки, зітхнув, наче переводячи дух, і став уважно розглядати її. Незважаючи на переляк, вона не могла відвести від нього очей. Відчула слабкий запах його мила для гоління. Була вражена тим, наскільки старшим він виглядав, особливо очі й зморшки навколо них. Невже це все її вина? — задала вона собі дурне запитання. Може, ще й війна в цьому винна?

— Отже, це була ти, — сказав він нарешті. Не обертаючись, штовхнув ногою двері, зачиняючи їх. Сесилія підійшла до нього й стала поруч. Він подивився на неї.

Вона підсумувала їхню розмову, але якщо навіть і хотіла, не зуміла стримати свого сарказму.

— Брайоні збирається сказати всім правду. Спершу вона хотіла побачитися зі мною.

Він знову обернувся до Брайоні.

— Ти думала, що я можу бути тут?

Найбільше зараз їй би хотілося не заплакати. У цю мить ніщо б не могло бути принизливішим. Полегшення, сором, жаль до самої себе — вона не знала, що саме охоплює її. Накотила якась могутня хвиля, перехопивши горло, позбавивши можливості говорити, а потім, коли вона все ж таки втрималася, міцно затиснувши губи, ця хвиля відступила, і вона була врятована. Сльози не покотилися, але голос перетворився на жалюгідний шепіт.

— Я навіть не знала, чи ти живий.

— Якщо ми збираємося розмовляти, нам краще сісти, — сказала Сесилія.

— Не впевнений, чи я зможу. — Він роздратовано відійшов до сусідньої стіни, десь метри на два, сперся на неї, схрестив руки на грудях, переводячи погляд з однієї сестри на іншу. Майже одразу рушив до дверей спальні, там розвернувся, щоб повернутися на старе місце, передумав і залишився стояти, засунувши руки в кишені. Він був великим мужчиною, і кімната наче поменшала. У її замкненому просторі він не знаходив собі місця, немовби задихався. Витягнув руки з кишень, пригладив волосся на потилиці. Потім узявся під боки. Тоді знову опустив руки. Весь час стежачи за його нервовими рухами, Брайоні зрозуміла, що він розгніваний, дуже розгніваний, і щойно вона збагнула це, він сказав:

— Що ти тут робиш? І не розказуй мені про Суррей. Хочеш їхати — ніхто тебе не тримає. Чого ти прийшла?

— Я хотіла поговорити з Сесилією, — сказала вона.

— Он як. І про що ж?

— Про те жахливе, що я наробила.

Сесилія підійшла до нього.

— Робі, — прошепотіла вона. — Любий. — Вона взяла його за руку, але він вишарпнув її.

— Не розумію, навіщо ти впустила її. — А тоді до Брайоні: — Буду з тобою зовсім відвертий. Я не знаю, чого мені хочеться більше — скрутити твою дурну шию тут же на місці чи викинути тебе з кімнати й спустити зі сходів.

Якби не весь її попередній досвід, вона б справді перелякалася. Часом їй доводилося чути, як солдати в палаті лютують через власну безпорадність. Коли їх розбирало, безглуздо було переконувати чи заспокоювати їх. Це повинно було вийти з них, і найкраще було стояти й слухати. Вона знала, що навіть якщо вона схоче зараз піти геть, це тільки спровокує його. Тому вона лиш дивилася на Робі й чекала всього подальшого, всього, що їй належиться. Але вона не боялася його, принаймні фізично.

Він не підвищував голосу, хоча нехіть так і прискала з нього.

— Ти взагалі уявляєш собі, що значить сидіти в тюрмі?

Брайоні немов побачила маленькі, високі вікна в стрімкій цегляній стіні й подумала, що, може, і уявляє — так, як люди уявляють собі різні пекельні муки. Вона легенько похитала головою. Щоб якось заспокоїтись, вона намагалася зосередитись на тих змінах, які в ньому відбулися. Враження, що він став вищим, було зумовлене стройовою виправкою. Жоден кембриджський студент не тримався так рівно. Навіть зараз, у стані сильного збудження, плечі в нього були розвернуті, підборіддя задерте, як у боксера старого вишколу.

— Ні, звичайно, не уявляєш. А коли я сидів, ти мала від цього задоволення?

— Ні.

— Але нічого не зробила.

Вона думала про цю розмову багато разів, як дитина, котра очікує, що її відлупцюють. І ось усе це нарешті відбувається, а враження таке, наче її тут і немає. Вона дивиться на все це звідкись здалеку, вся заціпеніла. Але вона знала, що його слова болітимуть їй пізніше.

Сесилія відступила назад. Вона знов поклала руку на плече Робі. Він схуд, хоча й виглядав сильнішим, була в його вузьких, як канати, м’язах, якась жорстокість. Він напівобернувся до неї.

— Пам’ятай… — почала говорити Сесилія, але він перебив її.

— Ти вважаєш, я напав на твою кузину?

— Ні.

— А тоді ти так думала?

Їй важко було знаходити слова.

— Так, так — і ні. Я не була впевнена.

— Чому ж ти тепер така впевнена?

Вона завагалася, свідома того, що її відповідь буде свого роду виправданням, поясненням, а це його може ще більше розлютити.

— Я стала дорослішою.

Він втупився в неї, розкривши злегка рота. Він і справді змінився за п’ять років. Новою була суворість його погляду, очі стали меншими й вужчими, а в куточках з’явилися глибокі зморшки. Обличчя було худішим, ніж вона пам’ятала, щоки запали, як у індіанського воїна. Він відростив собі короткі вуса-щіточки, які носять військові. Він був вражаюче гарний, і до неї з давніх-давен, коли їй було чи то десять, чи одинадцять років, прийшов спогад про те, як вона була в нього закохана, — то була справжня пристрасть, яка тривала багато днів. Потім одного ранку, в саду, вона йому освідчилася — і одразу ж про все забула.

Її побоювання не були безпідставними. Він був охоплений гнівом, який потім несподівано зникає.

— Дорослішою, — повторив він за нею. Коли він підвищив голос, вона аж підскочила. — Чорти б тебе взяли! Тобі вже вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Там на полях солдати у вісімнадцять років вмирають. Вони достатньо дорослі, щоб кинути їх вмирати на дорогах. Ти знала про це?

— Так.

Він не знав, скільки всього вона бачила, — але то була жалюгідна втіха. Дивно, що, незважаючи на всю свою вину, вона відчувала потребу протистояти йому. Протистояти, щоб не бути знищеною.

Вона просто кивнула. Говорити щось вона не наважувалась. При згадці про смерть його охопив наплив почуттів, штовхаючи від гніву до крайніх проявів збентеженості й огиди. Він важко дихав, хапаючи повітря, стискав і розтискав правий кулак. І продовжував дивитися на неї, в неї, жорстким, диким поглядом. Очі в нього палали, він кілька разів ковтнув. М’язи в горлі звело судомою. Він теж боровся з емоціями, яких не хотів виставляти напоказ. Вона знала лиш саму дрібочку, та й ті крихти, про які вона дізналася як сестра-практикантка, відкрилися їй у безпечній палаті, поміж ліжками. Вона знала цілком достатньо, аби здогадатися, що на нього накотили спогади, і він безсилий проти них. Вони не давали йому говорити. Вона ніколи не дізнається, які жахи примушують його труситися. Він на крок наблизився до неї, і вона відсахнулася, не впевнена більше в своїй безпеці — нездатний говорити, він може почати діяти. Ще крок, і його мускуляста рука дотягнеться до неї. Але між ними опинилася Сесилія. Стоячи спиною до Брайоні, вона дивилася на Робі, поклавши руки йому на плечі. Він відвернув від неї обличчя.

— Дивися на мене, — тихенько сказала вона. — Робі. Дивися на мене.

Його відповіді Брайоні не почула, вловила лише його незгоду чи заперечення. Можливо, він вилаявся. Сесилія обхопила його міцніше, а він викрутився всім тілом, і вони були схожі на борців, коли вона простягла руки й намагалася розвернути до себе його голову. Але він задер вгору обличчя, відвертав губи, зуби оголилися в якійсь гидкій пародії на посмішку. Вона міцно стиснула руками його щоки, з трудом розвернула його обличчя й підтягла його до власного. Нарешті він дивився їй в очі, а вона продовжувала стискати його щоки. Підтягнула його ближче, намагаючись увібрати його всього поглядом, аж їхні обличчя зустрілися, і вона лагідно, повільно поцілувала його в губи. З ніжністю, яку Брайоні пам’ятала з давніх-давен, коли прокидалася вночі, Сесилія промовила:

— Прокинься… Робі, прокинься.

Він ледь помітно кивнув, набрав повні груди повітря й повільно видихнув, а вона перестала стискати його, відняла від обличчя руки. У тиші, яка запала, кімната здалася ще меншою. Він обняв її, нахилив голову й поцілував глибоким, затяжним, інтимним поцілунком. Брайоні швидко відійшла в інший кінець кімнати, до вікна. Поки вона пила воду, яку набрала в склянку просто з крана, поцілунок тривав, відділивши тих двох від усього світу. Брайоні відчула себе викресленою, вигнаною з кімнати, і заспокоїлася.

Вона повернулася до них спиною і стала дивитися на залиті сонцем тихі будиночки з терасами і на дорогу, якою вона прийшла з Гай-стріт. Зі здивуванням усвідомила, що не хоче ще йти, хоча й була збентежена таким довгим поцілунком і з острахом думала про те, чим це може закінчитися. Вона проводжала очима стару жінку в теплому, незважаючи на спеку, пальті. Та на протилежному тротуарі вигулювала на повідку хвореньку таксу з обвислим животом. Сесилія і Робі вже розмовляли стишеними голосами, і Брайоні вирішила, що, шануючи їхню усамітненість, вона не відвертатиметься від вікна, поки до неї не озвуться. Приємно було дивитися, як жінка відчиняє хвіртку, потім дбайливо зачиняє її за собою, тоді, на півдорозі до вхідних дверей, важко нахиляється, аби вирвати якийсь бур’ян із вузенької клумби, що тяглася вздовж доріжки. Коли вона робила це, пришкандибав собака й лизнув її в руку. Жінка з собакою зникли в будинку, і вулиця знову збезлюдніла. Дрізд спурхнув на живопліт із вовчих ягід і, не знайшовши підходящої поживи, полетів геть. Легенька хмаринка на мить закрила сонце і одразу ж побігла далі. Найзвичайнісінький суботній пополудень. На цій приміській вулиці не було ніяких прикмет війни. Хіба що підняті світломаскувальні штори у вікні будинку навпроти й «форд» восьмої моделі, підпертий цеглинами.

Брайоні почула, як сестра кличе її, і обернулася.

— У нас мало часу. Робі повинен з’явитися на службу о шостій вечора, і треба встигнути на поїзд. Тому сідай. Є певні речі, які ти маєш для нас зробити.

Це вже був голос старшої медсестри. Навіть не командний. Вона просто з’ясовувала те, що було неминучим. Брайоні сіла на найближчий стілець, Робі приніс собі ослін, а Сесилія сіла між ними. Приготовлений нею сніданок був забутий. Три порожні чашки стояли в центрі столу. Він спустив стос книжок на підлогу. Коли Сесилія відсунула глечик із дзвіночками набік, щоб його часом не скинули, вона перезирнулася з Робі.

Дивлячись на квіти, він прочистив горло. Коли він почав говорити, його голос був позбавлений будь-яких емоцій. Він неначе читав стройовий статут. Тепер він дивився на неї. Погляд у нього був твердий, і він повністю контролював себе. Але на чолі в нього, над бровами, проступили крапельки поту.

— На найважливішу річ ти вже погодилася. Ти маєш якнайшвидше поїхати до батьків і розказати їм все, що вони мають знати, аби переконати їх, що твої свідчення були неправдивими. Коли в тебе вихідний?

— Через тиждень, в неділю.

— Ось тоді й поїдеш. Відвезеш наші адреси та скажеш Джекові й Емілі, що Сесилія чекає їхнього листа. Ще одну річ ти зробиш завтра. Сесилія каже, що ти матимеш вільну годину. Підеш до юриста, до нотаріуса, і зробиш заяву, яка буде підписана й засвідчена. В ній ти поясниш, що ти зробила не так і що тепер ти змінюєш свої свідчення. Копії надішлеш нам обом. Із цим ясно?

— Так.

— Потім напишеш мені дуже детального листа. У ньому ти опишеш абсолютно все, що вважаєш важливим. Все, що примусило тебе твердити, ніби ти бачила мене біля озера. І чому, навіть не маючи певності, ти настоювала на своїй історії протягом усіх місяців аж до мого процесу. Якщо на тебе тиснули — чи то поліція, чи батьки, — я хочу про це знати. Це зрозуміло? То має бути довгий лист.

— Так.

Він зустрівся очима з Сесилією і кивнув.

— І якщо можеш пригадати хоч що-небудь про Денні Гардмена — де він був, що робив, коли саме, хто ще бачив його, одним словом, будь-що, що може поставити під сумнів його алібі, — то ми хочемо почути про це.

Сесилія записувала адреси. Брайоні похитала головою і почала щось говорити, але Робі не звернув на це уваги й перебив її. Він вже підвівся і дивився на годинник.

— У нас дуже мало часу. Ми проведемо тебе до метро. Ми з Сесилією хочемо останню годину побути вдвох, перш ніж я поїду. А тобі протягом сьогоднішнього дня треба буде скласти свою заяву і попередити батьків, що збираєшся приїхати. І можеш почати обдумувати того листа, якого ти надішлеш мені.

Із цим остаточним підсумком її обов’язків він вийшов з-за столу й попрямував до дверей спальні.

Брайоні теж підвелася й сказала:

— Старий Гардмен, очевидно, казав правду. Денні був з ним усю ніч.

Сесилія якраз збиралася віддати складений аркушик, на якому писала. Робі зупинився в дверях спальні.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитала Сесилія. — Про що ти говориш?

— Це був Пол Маршал.

У тиші, яка настала, Брайоні намагалася уявити, що зараз діється у них в головах. Роками вони бачили все це цілком певним чином. І усе ж це була, нехай вражаюча, але всього лиш незначна деталь. Ніяких суттєвих змін вона не вносила. Ніяк не змінювала її власну роль.

Робі повернувся до столу.

— Маршал?

— Так.

— Ти бачила його?

— Я бачила чоловіка його зросту.

— Мого зросту.

— Так.

Сесилія зараз стояла і озиралася — от-от почнеться пошук цигарок. Робі знайшов їх і кинув пачку через кімнату. Сесилія закурила і, видихнувши, сказала:

— Мені важко повірити. Він же дурень, я знаю…

— Він жадібний дурень, — сказав Робі. — Але я не можу уявити його з Лолою Квінсі, навіть протягом п’яти хвилин, які знадобилися…

Брайоні розуміла, що, враховуючи все, що сталося, і всі жахливі наслідки, виглядає це досить фривольно, але вона дістала тихе задоволення, сповіщаючи свої разючі новини.

— Я якраз іду з їхнього вінчання.

Знову здивовані роздуми, недовірливі розпитування. Вінчання? Сьогодні вранці? В Клепемі? Потім задумлива тиша, яку переривають поодинокі фрази.

— Я хочу розшукати його.

— Ти цього не зробиш.

— Мені хочеться вбити його.

А тоді:

— Час вирушати.

Ще стільки всього можна було сказати. Але вони виглядали втомленими — чи то її присутністю, чи темою. А може, вони просто хотіли лишитися на самоті. У кожному разі, було ясно — вони вважають, що їхня зустріч добігла кінця. Цікавість була втамована. Все інше могло почекати, поки вона напише свого листа. Робі приніс зі спальні свій кітель і картуз. Брайоні помітила капральські лички.

— Його не дістанеш, — переконувала Сесилія Робі. — Вона завжди покриватиме його.

Кілька хвилин були згаяні, поки вона шукала продуктові картки. Потім вирішила, що це безнадійно, і сказала Робі:

— Вони, певно, лишилися у Вілтширі в котеджі.

Коли вони вже збиралися виходити, і Робі притримав для сестер двері, він сказав:

— Гадаю, ми повинні вибачитися перед матросом Королівського флоту Гардменом.

Внизу, коли вони проходили, місіс Джарвіс не вийшла з вітальні. Вони чули, як по радіо грають кларнети. За дверима Брайоні здалося, що вона вийшла в зовсім інший день. Дув сильний вітер, який ніс пісок, усе стало різкішим, рельєфнішим, було ще більше сонця, ще менше тіні, ніж раніше. На тротуарі не вистачало місця для всіх трьох. Робі й Сесилія йшли за нею, тримаючись за руки. Брайоні відчувала, як пече розтерта п’ята, торкаючись туфлі, але вирішила, що вони не побачать, як вона накульгує. Вона мала враження, що її випровадили. У якийсь момент вона обернулася й сказала, що радо дійде до метро сама. Проте вони настоювали. Їм треба щось купити для Робі в дорогу. Ішли вони мовчки. Пуста балаканина була б недоречною. Вона знала, що не має права питати сестру про її нову адресу, чи у Робі про те, куди він їде поїздом, чи про котедж у Вілтширі. Чи то не звідти привезли дзвіночки? У них там, звичайно ж, була ідилія. І не могла питати, коли ці двоє знову зустрінуться. У них — у неї, її сестри і Робі — була тільки одна спільна тема, і корінилася вона в минулому, якого вже не можна змінити.

Вони стояли біля станції метро «Белем», якій через три місяці судилося дістати жахливий розголос під час бомбардувань Лондона. Невеличкий потік суботніх перехожих оминав їх із двох боків, мимоволі примушуючи триматися щільніше. Вони холодно попрощалися. Робі нагадав, щоб вона взяла трохи грошей, коли піде до нотаріуса. Сесилія сказала, щоб не забула відвезти в Суррей адреси. І то вже був кінець. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але була ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила:

— Мені дуже шкода. Я завдала вам такого страшного лиха. — Вони продовжували дивитися на неї, і вона ще раз повторила: — Мені дуже шкода.

Прозвучало це так глупо, так недоречно, ніби вона розбила улюблену кімнатну рослину або забула про чийсь день народження.

Робі м’яко сказав:

— Просто зроби все, що ми тобі казали.

Оте «просто» прозвучало майже примирливо — але не зовсім, ще ні.

— Звичайно, — сказала вона, а тоді повернулася й пішла, знаючи, що вони дивляться їй услід, як вона заходить у касовий зал, перетинає його. Вона купила квиток до станції «Ватерлоо». Коли підійшла до контролера, озирнулася, але їх вже не було.

Вона показала квиток і увійшла в тьмяно-жовте світло, до рипучого, розклекотаного ескалатора, який поніс її вниз, у витворений людським диханням вітерець, що піднімався з темних глибин, дихання мільйона лондонців, яке студило їй обличчя й шарпало капюшон. Вона спокійно стояла, дозволяючи, щоб її несло вниз, вдячна за те, що може рухатися без болю в п’яті. Її дивувало, якою вона почувалася заспокоєною — і лише трішечки зажуреною. Чи була вона розчарована? Навряд чи вона чекала, що буде прощена. Те, що вона відчувала, було більше схоже на тугу за домом, хоча для цього й не було підстав, бо не було дому. Але їй було тужно покидати сестру. Саме сестри їй не вистачало — точніше, сестри разом із Робі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не змогли вбити його. І це втішало її, поки вона занурювалася в глибини під містом. Як Сесилія притягла його до себе очима. А ця ніжність у її голосі, коли вона кликала його повернутися зі своїх спогадів, з Дюнкерка, з тих доріг, які привели його туди. Колись вона так говорила часом із нею, коли Сесилії було шістнадцять, а вона була шестирічною дитиною, і весь світ навкруг був лихим. Або вночі, коли Сесилія приходила рятувати її від кошмару й забирала до себе в ліжко. Прокидайся. Це лиш поганий сон. Брайоні, прокидайся. Як же легко забулася ця бездумна родинна любов. Вона зараз линула вниз, крізь тьмяне брунатне світло, майже на саме дно. Інших пасажирів не було видно, і повітря раптом застигло. Вона була зовсім спокійна, коли обдумувала, що їй треба буде зробити. Записка батькам і офіційна заява заберуть дуже мало часу. Потім вона буде вільна весь день. Вона знала, що від неї вимагається. Не просто лист, а новий варіант, спокута, і вона готова була почати.

БТ

Лондон, 1999

Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю — старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому я вирішила відволіктися, перевіряючи останні подробиці, і попрощатися з хранителем документів і з веселими швейцарами, які ескортували мене в ліфті вниз і вгору протягом усіх цих холодних тижнів. Я хотіла також подарувати архіву десяток довгих листів, написаних мені старим містером Нетлом. Гадаю, це був мій уродинний подарунок самій собі — на одну-дві години прикинутися зайнятою, клопочучись усіма тими маленькими справами, що накопичуються під кінець і є частиною не дуже бажаного процесу завершення роботи. В такому настрої я працювала вчора весь день у своєму кабінеті; тепер усі чернетки впорядковані, дати проставлені, фотокопії всіх документів надписані, позичені книжки відкладені для повернення власникам, і все розкладене у відповідні папки. Я завжди любила наводити під кінець порядок.

Було дуже холодно і мокро, а я почувала себе надто схвильованою, аби їхати громадським транспортом. Я сіла в таксі біля Риджентс-Парку і, поки ми довго повзли центральною частиною Лондона, думала про тих нещасних мешканців Бедламу, які були колись публічною розвагою, і міркувала, жаліючи сама себе, як я незабаром поповню їхні ряди. Прийшли результати мого обстеження, і вчора вранці я ходила на прийом до лікаря, щоб довідатись про них. Новини були невтішними. Так він і сказав, як тільки я зайшла й сіла. Мої головні болі, відчуття, що стискає скроні, мають цілком конкретну причину, яка не віщує нічого доброго. Він показав кілька зернистих плямок на одному з секторів томограми. Я помітила, як тремтить олівець у нього в руці, і подумала, чи не страждає він теж від якогось неврозу. Під впливом настрою «убий-гінця-з-дурною-звісткою» я щиро сподівалася, що так воно і є. У мене відбуваються, сказав він, послідовні, майже непомітні мікроінсульти. Процес ітиме повільно, але мій мозок, мій розум перестає працювати. Незначні прогалини в пам’яті, які чатують на всіх нас після певного віку, ставатимуть все відчутнішими, все більш виснажливими, аж настане час, що я вже не помічатиму їх, бо втрачу здатність будь-що усвідомлювати. Зміна днів тижня, події, що відбувалися вранці, а й навіть десять хвилин тому, стануть недоступними для мене. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім’я і все те, що я зробила зі своїм життям — все це зникне. Через два, три чи чотири роки я вже не впізнаватиму своїх найдавніших друзів, які ще житимуть, а коли прокидатимусь вранці, то не усвідомлюватиму, що я у своїй власній кімнаті. Та й покину я невдовзі свою кімнату, бо мені потрібен буде постійний догляд.

Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною — просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко- й довготривалої, зникання окремих слів — прості іменники почнуть зникати першими, — потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!

Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена й відчувала нагальну потребу розповісти все найближчим друзям. Годину я провисіла на телефоні, ділячись новинами. Можливо, я вже почала втрачати контроль над собою. Але це здавалося таким важливим. Весь день я провела в кабінеті, займаючись домашніми справами, а коли закінчила, на полицях стояло шість нових папок. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили додому якісь страви з китайського ресторану. Вони випили дві пляшки «морґону»^[25]. Я пила зелений чай. Мої милі друзі були шоковані описом мого майбутнього. Їм обом уже за шістдесят, вони достатньо старі, аби дурити себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, в таксі, їдучи Лондоном зі швидкістю пішохода під крижаним дощем, я не могла думати ні про що інше. Я божеволію, повторювала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Проте насправді я не могла в це повірити. Можливо, я всього лиш жертва сучасної діагностики; в іншому сторіччі про мене б сказали, що я стара і тому виживаю з розуму. А чого я ще можу чекати? Я в такому разі всього лиш помираю, западаю в безпам’ятство.

Таксі звернуло навпростець через бічні вулички Блумсбері, повз будинок, де жив мій батько після другого свого одруження, і повз напівпідвальну квартиру, в якій я жила й працювала протягом п’ятдесятих років. Після певного віку поїздка містом навіює невтішні роздуми. Громадяться адреси померлих людей. Ми проїхали площею, де Леон героїчно опікувався дружиною, а потім вирощував своїх гамірливих дітей із такою відданістю, яка всіх нас дивувала. Колись я теж стану лиш побіжною згадкою для пасажира в таксі, що проїздить повз мене. Це дуже популярний коротший шлях — внутрішнє кільце Риджентс-Парку.

Річку ми переїхали мостом Ватерлоо. Я навіть посунулася на сам краєчок сидіння, щоб охопити поглядом свою улюблену панораму міста, і коли повертала голову від собору святого Павла ліворуч до Біґ Бена праворуч, а між ними вся пишнота туристичного Лондона, то почувала себе фізично справною і розумово здоровою, незважаючи на головні болі й певну втомленість. Навіть добряче підтоптана, я відчувала себе такою самою, якою була завжди. Це важко пояснити молодим. Ми можемо виглядати справжніми динозаврами, але все одно не становимо якогось окремого племені. Хоча за рік чи два я вже втрачу право на подібний традиційний протест. Важко хворі, психічно неврівноважені — це інша, нижча раса. І ніхто не переконає мене в протилежному.

Мій водій вилаявся. За рікою дорожні роботи вимусили нас їхати в об’їзд у напрямку старого Каунті-Холу. Коли ми звернули там на манівці в напрямку Ламбета, я мигцем побачила госпіталь святого Томаса. Він був зруйнований під час бомбардувань Лондона — мене, Богу дякувати, тоді там не було, — а споруджені нові будівлі разом із вежею — це національна ганьба. Мені випало працювати в трьох госпіталях — в Олдер Гей і в Королівському східно-суссекському, а також у госпіталі святого Томаса, — і я об’єднала їх у своїй розповіді, щоб зосередити все, що зі мною відбувалося, в одному місці. Дуже зручна умовність і одночасно найменша моя погрішність проти істини.

Дощ уже трохи вщух, коли водій розвернувся просто посеред вулиці в протилежному напрямку, щоб під’їхати до головних воріт музею. Зайнята пошуками своєї сумочки, діставанням двадцятифунтової банкноти, розкриванням парасольки, я тільки після від’їзду таксі помітила машину, що стояла перед нами. Це був чорний «ролс-ройс». Якусь мить мені здавалося, що вона порожня. Насправді ж водій був такий маленький, що його майже не було видно за кермом. Я не впевнена, що те, про що я збираюся розповісти, справді можна назвати вражаючим збігом обставин. Час від часу я думаю про Маршалів, коли бачу запаркований «ролс» без водія. За стільки років це вже стало звичкою. Вони часто з’являються в моїх думках, найчастіше не викликаючи ніяких конкретних почуттів. Я вже звикла до думки про них. Вони все ще час від часу з’являються в газетах у зв’язку з їхнім фондом і всім тим добрим, що він робить для медичних досліджень, чи з колекцією, яку вони подарували галереї Тейт, чи з їхнім щедрим спонсоруванням сільськогосподарських проектів у Центральній Африці. Чи у зв’язку з її прийомами або з їхніми шаленими судовими переслідуваннями вітчизняних газет за дифамацію^[26]. Тому не було нічого дивного, що я подумала про лорда й леді Маршал, підходячи до тих масивних гармат перед музеєм, але пережила справжній шок, побачивши, як вони спускаються сходами мені назустріч.

Їх проводжала група офіційних осіб — я впізнала директора музею — і один фотограф. Двоє молодих людей тримали парасолі над головами Маршалів, коли ті спускалися сходами біля колон. Я трошки затрималася, уповільнивши кроки, але не стала зупинятися, щоб не привертати до себе уваги. Надійшов час для рукостискань, якесь зауваження лорда Маршала зустріли добродушним сміхом. Він спирався на ціпок, лаковану паличку, яка, як мені здається, стала в нього чимось на кшталт фірмового знаку. Він із дружиною і директор постояли перед камерою, потім Маршали пішли, супроводжувані молодими людьми в ділових костюмах і з парасольками. Музейне начальство залишилося на сходах. Мене турбувало те, яким шляхом підуть Маршали, щоб уникнути безпосередньої зустрічі з ними. Вони вирішили обійти гармати зліва, я зробила те саме.

Частково схована за гарматними стволами і їх бетонними постаментами, частково — за своєю нахиленою парасолькою, я залишалася невидимою для них, але сама добре все бачила. Вони йшли мовчки. Його я впізнала по фотографіях. Незважаючи на пігментні печінкові плями й фіолетові набряки під очима, він виглядав нарешті як справжній бездушний плутократ, хоча й дещо всохлий. Вік зіщулив його обличчя і надав вигляду, якого йому завжди трошки не вистачало. Меншою стала щелепа, і те, що він схуд, пішло йому на користь. Він не зовсім твердо стояв на ногах і страждав через плоскостопість, але йшов достатньо впевнено для людини вісімдесяти восьми років. З часом навчаєшся свідомо судити про такі речі. Проте він міцно тримався за її руку, а ціпок був не тільки напоказ. Досить часто згадували про те, скільки всього доброго зробив він для світу. Можливо, він прожив життя, загладжуючи свою вину. А може, він просто бездумно пер напролом, живучи життям, яке завжди відповідало його суті.

Що стосується Лоли — моєї великосвітської кузини, запеклого курця, — то ось вона переді мною, така ж худа й спритна, як хорт, і така ж вірна. Хто б міг таке подумати? Тут вона зуміла, як кажуть, ухопити Бога за бороду. Може, це прозвучить неприємно, але саме так я й подумала, глянувши на неї. На ній було чорне пальто і яскраво-червоний капелюх із широкими крисами. Радше зухвало, ніж вульгарно. Майже вісімдесят років — і все ще в туфлях на шпильках. Вони цокали по тротуару, наче йде молода жінка. Ніяких слідів куріння. Фактично, її вигляд наводив на думку про оздоровчі центри й штучний загар. Вона зараз була вищою від чоловіка, а її енергійність не викликала жодних сумнівів. Проте було в ній і щось комічне — чи я вже хапаюся за соломинку? Макіяж був надто відвертий — криклива помада, густий шар крему й пудри, Я завжди була пуританкою в цьому відношенні, тому вважаю себе ненадійним свідком. Мені здалося, що в ній є щось від театрального лиходія — сухорлява постать, чорне пальто, криваво-червоні вуста. Ще б довгий мундштук, кімнатну собачку під пахву, і вона виглядала б зовсім як Круелла де Віль^[27].

Кілька секунд — і ми вже розминулися. Я піднялася сходами, тоді зупинилася під фронтоном, ховаючись від дощу, і простежила, як уся та групка йде до машини. Йому першому допомогли сісти, і я побачила, який він кволий. Він не згинався в поясі, не міг втримати рівновагу на одній нозі. Їм довелося підняти його й посадити на сидіння. Протилежні дверцята тримали відчиненими для леді Маршал, яка дуже жваво нахилилася й пірнула всередину. Я простежила, як «ролс» влився в потік машин, а тоді увійшла до музею. Від цієї зустрічі в мене залишився якийсь тягар на серці, і я намагалася зараз не думати про це, викинути всі переживання. У мене й так сьогодні достатньо клопотів. А проте Лолине здоров’я не йшло в мене з думки, поки я віддавала в гардеробі свою торбу й весело віталася з розсильними. Тут так заведено, що хтось має супроводжувати тебе в ліфті нагору в читальний зал, а ліфт такий тісний, що, як на мене, просто змушує до якоїсь пустої розмови. Ведучи її — жахлива погода, але під кінець тижня обіцяють покращення, — я продовжувала думати про ту зустріч на вулиці з точки зору здоров’я: я можу пережити Пола Маршала, але Лола, безумовно, переживе мене. Наслідки цього цілком зрозумілі. Результат був відомий протягом усіх цих років. Як сказав колись мій видавець, публікація означає судовий процес. Проте наразі я навряд чи можу забивати собі цим голову. Вже й так набралося багато всього, про що я не хочу думати. Я прийшла сюди у справах.