Спокута

— Я вже йду вниз, — заспокоїла її Брайоні. — Я скажу їм, що ти трошки затримаєшся. — Проте Лола вже виходила з кімнати й, схоже, навіть не почула цих слів.

Пригладивши волосся, Брайоні продовжувала стояти перед дзеркалом, вивчаючи своє обличчя, і думала, як же то буде, коли вона сама почне «робити» його, а це, як вона знала, вже скоро настане. Ще одна вимога часу. Принаймні в неї немає веснянок, які треба ховати й замальовувати, а це, безумовно, заощадить зусилля. Колись дуже давно, ще коли їй було десять років, вона вирішила, що губна помада робить її схожою на клоуна. Це теж треба буде переглянути. Вона зупинилася біля столу й машинально закрутила ручку ковпачком. Писати оповідання — це безнадійна, нікчемна справа, коли навкруг діють такі могутні й хаотичні сили і коли нові події послідовно поглинають і трансформують усе, що відбулося раніше. Одна стара пані проковтнула муху. Вона стала думати, чи не вчинила страшну помилку, довірившись своїй кузині — Сесилія навряд чи буде задоволена, якщо екзальтована Лола почне натякати, що вона все знає про записку Робі. І як же можна йти зараз униз і сидіти за одним столом із маніяком? Якщо поліція заарештує його, то її, Брайоні, можуть викликати в суд і примусити вголос — для доказу — вимовити те слово.

Дуже неохоче вийшла вона з кімнати й рушила обшитим гнітючими панелями коридором до сходів, де знову зупинилася й прислухалася. Голоси продовжували долинати з вітальні — вона почула мамин голос, потім містера Маршала, потім голоси близнюків, які розмовляли один з одним. Отже, Сесилії немає, маніяка теж. Брайоні відчула, як починає калатати серце, коли через силу ступала зі сходинки на сходинку. Її життя перестало бути простим. Усього лиш три дні тому вона закінчувала «Випробування Арабелли» й чекала на приїзд кузенів. Їй хотілося, щоб усе стало іншим, — ось воно й стало, і все було не просто погано, а ставало чимраз гіршим. На першій площадці вона знову зупинилася, щоб обдумати свій план; вона щосили уникатиме своєї норовливої кузини, навіть погляду її уникатиме — вона не дасть втягнути себе у змову, не хоче стати причиною катастрофічного вибуху. А до Сесилії, яку вона повинна захищати, не можна навіть наближатися. Робі, ясна річ, вона уникатиме просто заради безпеки. Мама з її метушнею нічим не допоможе. Неможливо навіть думати ясно в її присутності. Їй слід зайнятися близнюками — вони стануть її спасінням. Вона весь час буде поряд і доглядатиме за ними. Ці літні обіди завжди починаються так пізно — вже минула десята, і хлопчики будуть втомлені. А ще вона спілкуватиметься з містером Маршалом і питатиме його про цукерки — хто їх придумав, як їх роблять. Це був план для боягуза, але нічого більше вона вигадати не могла. Зараз, коли от-от подаватимуть обід, навряд чи було доречно викликати з села констебля Вокінса.

Вона знову рушила сходами вниз. Варто було порадити Лолі переодягтися, щоб приховати подряпину на руці. Щоправда, та від подібної поради могла знову розплакатися. Та й у кожному разі було б, мабуть, неможливо переконати її відмовитися від сукні, в якій так важко ходити. Дорослішання ж якраз і пов’язане з тим, щоб охоче погоджуватися на такі незручності. Вона й сама з цим згодна. То була не її подряпина, але вона почувалася відповідальною за неї, як і за все, що мало статися. Коли тато бував удома, все йшло відповідно до встановленого порядку. Він нічого не організовував, не ходив по дому, непокоячись чужими неспокоями, не вказував іншим, що їм робити — він, власне кажучи, переважно сидів у бібліотеці. Але сама його присутність усе впорядковувала й наділяла почуттям свободи. Знімала будь-який тягар. Коли він був тут, не мало ніякого значення, що мама усамітнюється у себе в кімнаті; достатньо було знати, що він сидить унизу з книжкою на колінах. Коли він займав своє місце за обіднім столом, спокійний, привітний, дуже впевнений у собі, то будь-яка криза на кухні ставала не більш ніж смішним епізодом; без нього це була драма, від якої стискалося серце. Він знав майже все, що варто було знати, а коли не знав, то завжди міг підказати, де це можна подивитися, і забирав її в бібліотеку, щоб вона допомогла йому в пошуках. Якби він не був, як він називав це, рабом Міністерства і Планового Прогнозування, якби він був удома, посилав Гардмена вниз за вином, скеровував розмову, ненав’язливо вирішував, коли вже час «закруглятися», вона б зараз не чалапала через хол із відчуттям, наче ноги налиті свинцем.

Саме думки про нього примусили її уповільнити кроки, коли вона проходила повз двері бібліотеки, які, як це не дивно, були зачинені. Вона зупинилася й прислухалася. З кухні долинав брязкіт металу по порцеляні, з вітальні — лагідний голос матері, а трошки ближче хтось із близнюків говорив високим, чистим голосом: «А все одно тут має бути ‘е’», а брат йому відповідав: «Не має значення. Засунь його в конверт». А потім, з-за дверей бібліотеки — якесь шкрябання, тоді глухий удар і бурмотіння, чи то чоловіче, чи жіноче. Наскільки вона пам’ятала — а Брайоні не раз потім думала про це, — вона не передчувала нічого особливого, коли взялася рукою за мідну клямку й натиснула її. Але вона бачила лист Робі, вона призначила себе на роль оборонця сестри, і кузина їй багато чого розтлумачила: те, що вона побачила, частково було сформоване тим, що вона вже знала чи думала, що знала.

Спочатку, коли вона штовхнула двері й увійшла, вона не побачила нічого. Горіла одна-єдина настільна лампа з зеленим абажуром, що освітлювала лише вичинену шкіряну поверхню, на якій стояла. Зробивши ще кілька кроків, вона побачила їх — темні обриси в найдальшому кутку. Хоча стояли вони непорушно, вона одразу зрозуміла, що перервала напад, сутичку врукопаш. Уся сцена настільки виразно втілювала найгірші її побоювання, що їй здалося, ніби це її надмірно збуджена уява спроектувала людські постаті на переповнені книжками полиці. Ця ілюзія чи надія на ілюзію розвіялася, коли її очі звикли до напівтемряви. Ніхто не рухався. Брайоні над плечем Робі дивилася в перелякані очі своєї сестри. Робі обернувся, щоб глянути, хто це увійшов, але не відпускав Сесилію. Він притиснув її всім тілом, задерши їй сукню вище колін, загнавши туди, де полиці сходилися під прямим кутом. Лівою рукою він обіймав її за шию, схопивши за волосся, а правою тримав за руку, підняту на знак протесту чи для самозахисту.

Він здавався таким величезним і диким, а Сесилія, з оголеними плечима й тоненькими руками, такою тендітною, що Брайоні не уявляла, чого зможе домогтися, коли рушила до них. Вона хотіла закричати, але подих у неї перехопило, а язик став важким і неповоротким. Робі повернувся так, що повністю затулив собою сестру. Потім Сесилія спробувала вивільнитися, і він відпустив її. Брайоні зупинилася і промовила сестрине ім’я. Коли Сесилія проскочила повз неї, в її погляді не було й натяку на вдячність чи полегшення. Обличчя було позбавлене будь-якого виразу, майже спокійне, і дивилася вона просто себе, на двері, якими збиралася вийти. А потім її вже не було, і Брайоні лишилася з ним сам на сам. Він теж уникав погляду. Він взагалі обернувся лицем у куток і став обтягати піджак і поправляти краватку. Вона обережно позадкувала від нього, але він зовсім не збирався нападати на неї, навіть не глянув. Тож вона розвернулася й вибігла з кімнати, щоб розшукати Сесилію. Але хол був порожній, і неможливо було сказати, куди та пішла.

XI

Незважаючи на подрібнену м’яту, додану до суміші з розтопленого шоколаду, яєчного жовтка, рому, джину, розтертого банана й цукрової пудри, коктейль зовсім не освіжав. Апетит, вже й так зіпсований вечірньою духотою, тепер зовсім пропав. Майже всі дорослі, входячи до задушливої їдальні, відчували нудоту від самої думки про печеню чи навіть холодне м’ясо з салатом і задовольнилися б скляночкою холодної води. Але вода була призначена тільки для дітей, усі інші повинні були відновлювати сили за допомогою десертного вина кімнатної температури. Три відкорковані пляшки вже стояли на столі — за відсутності Джека Толліса, Бетті, як правило, керувалася власним натхненням. Жодне з трьох високих вікон не було відчинене, бо їх рами давним-давно розсохлися й деформувалися, і запах перегрітого пилу з перського килима зустрічав усіх, хто входив до кімнати. Єдиною втіхою було те, що фургон торгівця рибою, який повинен був привезти крабове м’ясо, зламався, і першої страви не було.

Відчуття задухи посилювалося темними панелями, які піднімалися від підлоги й покривали всю стелю, і великим полотном, що висіло над каміном, який ніколи не розпалювали, — помилка в проекті не передбачила для нього ні димоходу, ні комина. Картина в стилі Ґейнсборо зображала аристократичну родину — батьки, двоє дівчаток-підлітків і немовля, усі з тонкими губами й бліді, наче привиди — на тлі невиразного тосканського пейзажу. Ніхто не знав, ким були ці люди, але схоже було, ніби Гаррі Толліс вважав, що вони додадуть домові відчуття солідності.

Стоячи в головах столу, Емілі вказувала гостям по мірі надходження, куди їм сідати. Праворуч від себе вона посадила Леона, ліворуч — Пола Маршала. Справа від Леона сиділа Брайоні і близнюки, зліва від Маршала — Сесилія, потім Робі, потім Лола. Робі стояв позаду свого стільця, міцно тримаючись за нього й дивуючись, що ніхто, схоже, не чує, як калатає його серце. Він зумів уникнути коктейлю, але апетиту в нього теж не було. Він злегка відвернувся, щоб не дивитися на Сесилію, і коли всі зайняли свої місця, з полегшенням виявив, що опинився серед дітей.

Коли мати кивнула Леонові, той пробурмотів коротку молитву — за все, що нам було даровано, — а рипіння стільців замінило традиційне «амінь». Тишу, яка настала після того, як вони посідали й розгорнули свої серветки, легко б розвіяв Джек Толліс, запропонувавши якусь необов’язкову тему, поки Бетті обходила гостей, розносячи, м’ясо. Тепер же вони просто спостерігали за нею і слухали, як вона бурмоче, нахиляючись біля кожного з них і шкрябаючи ложкою і виделкою по срібній тарелі. А чому ще могли вони приділити увагу, якщо єдиним іншим заняттям у кімнаті було їхнє мовчання? Емілі Толліс ніколи не вміла вести невимушену бесіду та й не дуже старалася. Леон, повністю вірний собі, розгойдувався разом зі стільцем, розглядаючи етикетку на пляшці з вином, яку тримав у руці. Сесилія все ще переживала події, що сталися десять хвилин тому, і не могла б скласти навіть найпростішого речення. Робі добре знав усіх домашніх і міг би почати якусь розмову, але він теж був сильно збентежений. Він і без того робив вигляд, що не помічає оголеної руки Сесилії коло себе — він відчував жар, який ішов від неї, — і ворожого погляду Брайоні, яка сиділа по діагоналі від нього. І навіть якби вирішили, що діти також можуть запропонувати якусь тему, вони б теж не зуміли цього зробити: Брайоні могла думати тільки про те, свідком чого вона стала, Лола була пригнічена тим, що її побили, і розмаїттям суперечливих почуттів, а близнюки були поглинені власним планом.

Більш ніж трихвилинну паузу гнітючої тиші розірвав Пол Маршал. Відкинувшись на стільці назад, він за спиною Сесилії заговорив із Робі.

— Послухайте, так ми граємо завтра в теніс?

Робі помітив, що від куточка Маршалового ока паралельно до носа бігла невеличка подряпина, привертаючи увагу до того, як усі його риси були розташовані у верхній частині обличчя, зібравшись навколо очей. Не вистачало якоїсь дещиці, щоб він постав мужнім красенем. А так він мав якийсь глупий вигляд — гладеньке масивне підборіддя контрастувало зі стурбованим, вкритим зморшками чолом. З ввічливості Робі теж відкинувся на стільці, щоб відповісти на запитання, але навіть у тому стані, в якому він перебував, його аж пересмикнуло. Негоже було Маршалу на самому початку обіду відвернутися від господині й почати приватну бесіду.

— Гадаю, що так, — стисло відповів Робі, а потім, щоб згладити його невихованість, додав, звертаючись до всіх: — Чи була хоч колись в Англії така спека?

Сталося так, що, відхилившись від того жару, який випромінювала Сесилія, і уникаючи погляду Брайоні, він скерував питання до П’єро, який сидів навскіс від нього й дивився на нього переляканими очима. Хлопчик широко роззявив рота і гарячково шукав відповідь, наче в класі на контрольному опитуванні з історії. Чи це була географія? Чи природознавство?

Брайоні перехилилася через Джексона й торкнулася плеча П’єро, ні на мить не відводячи очей від Робі.

— Лиши його будь ласка, в спокої, — сказала вона гучним шепотом, а потім лагідно звернулася до хлопчика: — Можеш йому не відповідати.

Зі свого кінця столу втрутилася Емілі:

— Брайоні, це було найзвичайнісіньке зауваження про погоду.

Або ти негайно вибачишся, або зараз же відправишся до себе в кімнату.

Щоразу, коли місіс Толліс демонструвала батьківський авторитет за відсутності свого чоловіка, діти вважали своїм обов’язком поводитися так, щоб марність цих зусиль не була помітною. Брайоні, яка в жодному разі не залишила б сестру без захисту, похилила голову й сказала, втупившись у скатертину:

— Прошу мені вибачити. Мені дуже жаль, що я так сказала.

Овочі в накритих салатницях чи на вицвілих споудівських блюдах передавали з одного кінця столу на інший, і такою була загальна неуважність, а чи ввічливе бажання приховати відсутність апетиту, що всі врешті-решт наклали собі і печеної картоплі, і картопляного салату, і брюссельської капусти з бурячками, і зеленого салату під соусом.

— Наш старий буде не дуже задоволений, — сказав, підводячись, Леон. — Це «барсак» 1921 року, але пляшка все одно вже відкрита. — Він наповнив келих матері, потім сестрі й Маршалу, а коли стояв біля Робі, додав: — І цілющий ковток для майбутнього лікаря. Я б хотів почути про цей новий план.

Але відповіді чекати не став. Повертаючись на своє місце, він сказав:

— Я люблю Англію, коли настає спека. Це зовсім інша країна. Змінюються всі правила.

Емілі Толліс узяла в руки виделку й ніж, і всі інші зробили те саме.

— Дурниці, — сказав Пол Маршал. — Назви хоч одне правило, яке б змінилося.

— Добре. Єдине місце в клубі, де дозволено знімати піджаки, це більярдна. Але коли температура до третьої години сягає дев’яноста градусів^[10], то наступного дня піджаки вже можна знімати в барі нагорі

— Наступного дня! Дійсно зовсім інша країна.

— Ти ж розумієш, про що я говорю. Люди почуваються невимушеніше — кілька сонячних днів, і ми стаємо італійцями. Минулого тижня на вулиці Шарлотти вже навіть обідали за столиками на тротуарах.

— Мої батьки завжди вважали, — сказала Емілі, — що спекотна погода сприяє падінню моралі серед молоді. Менше одягу, значно більше місць, де можна зустрічатися. Поза домом, поза наглядом. Особливо непокоїлася твоя бабуся, коли наставало літо. Вона вигадувала тисячі причин, щоб втримати моїх сестер і мене вдома.

— Отакої, — сказав Леон. — А ти що скажеш, Сі? Ти поводилася сьогодні ще гірше, ніж зазвичай?

Усі очі звернулися до неї, а братове кепкування було безжальним.

— Сили небесні, вона почервоніла. Отже, відповідь ствердна.

Відчуваючи, що повинен втрутитися, Робі почав говорити:

— Власне кажучи…

Але Сесилія перебила його.

— Мені страшенно жарко, от і все. А відповідь ствердна. Я поводилася дуже погано. Я переконала Емілі — проти її бажання, — щоб у нас на твою честь була печеня на обід, без огляду на погоду. А ти тепер наминаєш салат, а всі інші через тебе страждають. Тому передай йому овочі, Брайоні, і може, він нарешті закриє рота.

Робі здалося, що голос у неї тремтить.

— Чудо, а не Сі. І в прекрасній формі, — сказав Леон.

— І поставила тебе нарешті на місце, — додав Маршал.

— Гадаю, мені краще обрати когось меншого, — Леон усміхнувся до Брайоні, яка сиділа поруч. — А ти сьогодні зробила щось погане через оту спеку? Ти порушила правила? Прошу тебе, скажи, що так, — у жартівливому благанні він узяв її за руку, але вона висмикнула її.

Вона ж іще дитина, думав Робі, і цілком може признатися або вибовкати, що читала його записку, а потім розповісти про те, що вона перервала. Він уважно стежив за нею, поки вона зволікала, взяла серветку, витерла губи, але особливого страху не відчував. Якщо має статися — нехай станеться. Хоч який жахливий, цей обід не триватиме вічно, а пізніше увечері він знайде спосіб знову зустрітися з Сесилією, і вони разом подивляться в очі цьому новому дивовижному факту в їхньому житті — їхньому зміненому житті — і продовжать. Від цієї думки в нього в животі все опустилося. А поки це не станеться, все інше не матиме ніякого значення, і він нічого не боїться. Він добряче ковтнув солодкого теплого вина і чекав.

— Мені дуже жаль, — сказала Брайоні, — але я сьогодні не зробила нічого поганого.

Він недооцінив її. Цей наголос призначався тільки для нього і для її сестри.

Джексон, який сидів біля нього, раптом сказав:

— Якраз зробила. Ти не дала поставити п’єсу. А ми всі хотіли грати в спектаклі. — Хлопчик обвів поглядом стіл, його зелені очі засмучено блищали. — А сама казала, що хочеш, аби ми грали.

— Це правда, — його брат згідно кивав. — Ти сама хотіла, щоб ми брали участь. — Ніхто не знав усього безміру їхнього розчарування.

— Ну, і от вам, — сказав Леон. — От вам рішення Брайоні на гарячу голову. А в прохолодніший день ми б сиділи зараз у бібліотеці й дивилися спектакль.

Ці безневинні балачки, значно приємніші за мовчання, дозволили Робі сховатися за маскою уважної зацікавленості. Сесилія лівою рукою підперла щоку, мабуть, щоб відгородитися й не бачити його навіть краєм ока. Роблячи вигляд, що слухає Леона, який саме детально розповідав, як він бачив короля у вест-ендському театрі, Робі мав змогу розглядати її оголену руку й плече і думав при цьому, що вона відчуває його подих на своїй шкірі — ця думка збуджувала його. На її плечі була невеличка заглибника — в кістці чи між двома кісточками — з ледь помітним пушком по краєчку. Його язик невдовзі оббіжить цей овал, а тоді заглибиться в ямочку. Його збудженість була мало не болючою і ще й загострювалась під тягарем суперечностей: вона була знайомою, як сестра, вона була екзотичною, як коханка; він завжди знав її, він нічого не знав про неї; вона була негарною, вона була прекрасною; вона була меткою — з якою легкістю вона присадила брата, — а двадцять хвилин тому вона плакала; його дурний лист обурив її, але й відімкнув її. Він шкодував, що написав його, і його радувала його помилка. Невдовзі вони опиняться сам на сам, удвох, і буде ще більше суперечностей — бурхлива радість і чуттєвість, бажання і страх перед власною безрозсудністю, благоговіння й нетерплячість почати. В порожній кімнаті десь на третьому поверсі чи далеко від дому, під деревами біля річки. Де? Мати місіс Толліс була зовсім не дурною. Надворі. Їх огорне шовкова темрява, і вони почнуть знову. І це не фантазії, це реальність, це його найближче майбутнє, бажане і неминуче. Це ж отой нікчемний Мальволіо так думав, якого він колись грав на лужку в коледжі — «ніщо не стоїть тепер між мною і повним здійсненням моїх надій»^[11].

Півгодини тому він ні на що не смів надіятися. Після того, як Брайоні зникла в будинку з листом, він ще гуляв якийсь час, панічно думаючи про те, щоб повернутися. Навіть підійшовши до вхідних дверей, він ще нічого не вирішив і декілька хвилин тупцювався під ґанковою лампою, навколо якої вірно кружляв один-єдиний нічний метелик, і намагався вирішити, який із двох поганих виборів матиме менш згубні наслідки. Усе зводилося до того, щоб увійти зараз, зіткнутися з її гнівом і презирством, дати пояснення, які не будуть прийняті, і найімовірніше бути вигнаним — такого приниження він не витримає; або повернутися зараз додому, без слова, витворивши враження, що саме такого листа він і хотів написати, промучитися всю ніч, а потім ще багато днів у роздумах, нічого не знаючи про її реакцію, — це було ще нестерпніше. І боягузливо. Він ще раз усе обдумав — і нічого не змінилося. Виходу не було, доведеться з нею говорити. Він поклав руку на дзвінок. І все-таки навіть зараз кортіло розвернутися й піти геть. Боягуз! Вказівний палець лежав на холодній кнопці, і перш ніж знову почнеться розважування всіх «за» і «проти», він примусив себе натиснути її. Відступив від дверей, почуваючи себе як людина, котра щойно випила смертельну отруту, — не залишається нічого, окрім як чекати. За дверима почулися кроки, швидкий цокіт жіночих каблучків по плитках вестибюля.

Коли вона відчинила двері, він побачив у неї в руці згорнутого листа. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного. Через свої сумніви він так і не придумав ніяких слів. Єдина думка в голові — це що вона ще прекрасніша, ніж він уявляв. Шовкова сукня, яка була на ній, немовби освячувала всі виступи й заглибини її невеличкого тіла, але маленький рот був міцно стиснутий, виражаючи чи то несхвалення, чи, може, навіть презирство. Лампи в домі за її спиною засліплювали його, не даючи можливості точно прочитати вираз її обличчя.

Нарешті він сказав:

— Сі, це була помилка.

— Помилка?

До нього долинали голоси з відчинених дверей вітальні. Він почув голос Леона, потім Маршала. Можливо, страх, що хтось втрутиться, примусив її зробити крок назад і ширше відчинити двері. Він пішов за нею через хол у бібліотеку, в якій було темно, і почекав біля дверей, поки вона намацає вимикач настільної лампи. Коли та загорілася, він зачинив за собою двері. Він гадав, що через декілька хвилин ітиме назад, через парк, до свого котеджу.

— Це не та версія, яку я хотів послати.

— Не та.

— Я поклав у конверт не той аркуш.

— Так.

Ці короткі відповіді нічого йому не говорили, і він усе ще не бачив як слід виразу її обличчя. Вона рухалася за межею світла, відступаючи вздовж полиць. Він пройшов далі в кімнату, не так слідуючи за нею, як не бажаючи, щоб вона відійшла надто далеко. Вона ж могла прогнати його ще від вхідних дверей, а зараз він принаймні має шанс усе пояснити, перш ніж піде.

Вона сказала:

— Брайоні прочитала його.

— О Господи! Пробач мені.

Він уже збирався задурити їй голову розповіддю про суто приватний момент напливу почуттів, про минучий стан забуття всіх умовностей, про прочитаного «Коханця леді Чаттерлей» видавництва «Оріолі», якого він купив з-під ляди у Сого. Але цей новий елемент — невинна дитина — позбавив його ляпсус будь-якого виправдання. Він лиш спромігся повторити, цього разу пошепки:

— Пробач мені…

Вона продовжувала відступати, аж у кут, у найглибшу тінь. І хоча він думав, що вона робить це від огиди до нього, проте наблизився ще на кілька кроків.

— Це була жахлива дурниця. Ти ніколи не повинна була цього читати. Ніхто не повинен був.

Вона продовжувала задкувати. Один лікоть спирався на полиці, вона немов ковзала вздовж них, немов хотіла розчинитися між книжками. Він почув тихий, плямкаючий звук, як коли хтось збирається заговорити й відриває язик від піднебіння. Вона, однак, не сказала нічого. І тільки тоді до нього дійшло, що вона, можливо, зовсім не відступає від нього, а тягне його за собою, глибше у темряву. Відколи він натиснув дзвінок, йому вже нічого було втрачати. Тож він повільно пішов до неї, а вона все відходила, аж опинилася в самому кутку, де зупинилася й дивилася, як він наближається. Він теж зупинився, у якомусь метрі від неї. Тепер він стояв достатньо близько, а світла якраз вистачало, аби побачити, що очі в неї повні сліз, і вона намагається щось сказати. Наразі не спромоглася і похитала головою, показуючи, щоб він почекав. Відвернула голову й прикрила складеними руками нижню частину обличчя, втуливши пальці в куточки очей.

Узявши себе в руки, промовила:

— Це тривало цілими тижнями… — Горло в неї перехопило, вона замовкла. У ту ж мить він збагнув, що вона хоче сказати, але прогнав цю думку. Вона набрала в груди повітря й задумливо про довжувала: — Можливо, місяцями. Не знаю. Але сьогодні… весь день усе здавалося дивним. Я хочу сказати, що бачила все в якомусь дивному світлі, наче вперше. Усе виглядало не так — надто різким, надто реальним. Навіть мої руки виглядали по-іншому. Часом я бачила всі події, наче вони сталися давним-давно. І весь день я була зла на тебе — і на себе. Я думала, що буду щаслива ніколи не бачити тебе, ніколи більше з тобою не розмовляти. Що ти поїдеш у свою медичну школу, і я буду щасливою. Я була така сердита на тебе. Гадаю, що то був спосіб не думати про це. Досить зручний…

Вона нервово засміялася.

Він запитав:

— Про це?

До цього моменту очі в неї були опущені. Заговоривши знову, вона подивилася на нього. Він бачив тільки, як світяться її білки.

— Ти здогадався раніше за мене. Щось сталося, правда? І ти здогадався раніше за мене. Це так, наче наблизився до чогось такого великого, що навіть не бачиш його. Я навіть зараз не впевнена, що бачу. Але знаю, що воно є.

Вона опустила очі. Він чекав.

— Я знаю, що воно є, бо воно примушувало мене якось безглуздо поводитися. І тебе теж, звичайно… Але цього ранку — я ще ніколи не робила нічого подібного. Потім я так злилася. Навіть коли це сталося. Я казала собі, що даю тобі зброю проти мене. А потім увечері, коли я почала розуміти — ох, як я могла так нічого не знати про себе? І бути такою дурною? — Вона раптом здригнулася, охоплена неприємною думкою. — Ти ж знаєш, про що я говорю. Скажи, що знаєш. — Вона злякалася, що її почуття нерозділені, що всі її припущення хибні, що своїми словами вона лиш більше віддаляє себе від нього, а він вважатиме її дурепою.

Він присунувся ближче.

— Знаю. Я все це знаю. Але чому ти плачеш? Є ще щось?

Він гадав, що вона збирається сповістити йому про якусь жахливу перешкоду, і, звичайно, мав на думці «когось», але вона не зрозуміла. Вона не знала, що сказати, і лиш дивилася на нього спантеличеним поглядом. Чому вона плаче? Як же вона може пояснити йому, коли стільки емоцій, так багато емоцій просто переповнюють її? А він, у свою чергу, відчував, що його питання не справедливе, недоречне, і намагався придумати, як змінити його. Вони розгублено дивилися одне на одного, нездатні говорити, відчуваючи, що щось дуже непевне, що виникло між ними, може раптом зникнути. Те, що вони були давніми друзями, мали спільне дитинство, стало раптом перешкодою — вони ніяковіли перед колишніми собою. Їхня дружба останнім часом послабшала, стала навіть якоюсь нещирою, але вони віддавна звикли до неї, і щоб розірвати її зараз, аби стати інтимно близькими незнайомцями, потрібна була ясна мета, яка поки що вислизала від них. Слова зараз нічим не могли допомогти.

Він поклав руки їй на плечі й відчув прохолоду її шкіри. Коли їхні обличчя зблизилися, він усе ще був непевний і думав, що вона зараз відскочить від нього чи, як у кіно, вріже йому ляпаса. Вуста її мали смак помади й солі. На мить вони відірвалися одне від одного, він обійняв її, і вони поцілувалися знову, вже впевненіше. Відважно торкнулися кінчиками язиків, і саме тоді в неї вирвався низький, схожий на зітхання звук, який, як він зрозумів пізніше, знаменував метаморфозу. До цього моменту відчувалася усе ж якась ніяковість від подібної близькості знайомого обличчя. Їм здавалося, що вони самі збентежено дивляться на себе з дитинства. Але доторк язиками, цією вогкою, слизькою, пружною плоттю, і дивний звук, який вирвався у неї, все змінили. Цей звук наче проник у нього, пронизав його з ніг до голови, так що все його тіло розкрилося, він немовби вийшов з нього й зміг поцілувати її без будь-якого збентеження. Те, що примушувало ніяковіти, стало безособовим, майже абстрактним. Те зітхання, яке в неї вирвалося, бриніло бажанням і в ньому теж породило бажання. Він заштовхав її в куток, поміж книжки. Цілуючись, вона шарпала його одяг, незграбно пробувала висмикнути сорочку, тягла за ремінь. Голови в них хилиталися, губи блукали обличчями, поцілунки стали жадібнішими, жагучішими. Вона зовсім не жартома вкусила його за щоку. Він відсахнувся, знову притиснувся, і вона сильно вкусила його за нижню губу. Він цілував їй шию, відкидаючи її голову назад, притискаючи до полиць, вона потягла його за волосся, притискаючи голову до своїх грудей. Якийсь час він незграбно порпався, поки знайшов сосок, маленький і твердий, і обхопив його губами. Вона застигла, потім її всю пронизав дрож. Якусь мить йому здавалося, що вона зомліє. Руками вона обхопила його голову, міцно затисла її, аж йому стало важко дихати, він випростався, розриваючи кільце її рук, міцно обійняв, притиснув її голову до своїх грудей. Вона знову вкусила його, шарпнула за сорочку. Почувши, як ґудзик зацокотів по підлозі, вони не посміхнулися й відвели погляди. Комедія погубила б їх. Вона стиснула зубами його сосок. Відчуття було нестерпно болючим. Він закинув їй голову, щосили пригорнув до себе, цілував очі, розсував язиком губи. Від безпомічності вона знову видала отой звук, схожий на стогін розчарування.

Нарешті вони відчули себе незнайомцями, минуле було забуте. Вони й самі для себе були незнайомими, забувши, хто вони, де вони. Двері бібліотеки були масивними, і сторонні звуки, які могли б їм щось нагадати, примусили б їх стриматися, до них не долинали. Вони опинилися поза цією хвилиною, поза часом, без спогадів, без майбутнього. Не було нічого, лиш це всепоглинаюче почуття, яке пронизувало й наростало, лиш тертя тканини по тканині й шкіри по тканині, коли їхні руки ковзали їхніми тілами у цій невгамовній, чуттєвій боротьбі. Він був не надто досвідчений і лише з чужих розповідей знав, що лягати не обов’язково. Щодо неї, то незважаючи на всі фільми, на всі прочитані романи й любовні вірші, вона взагалі не мала ніякого досвіду. Попри таку необізнаність, їх зовсім не дивувало, як добре вони знають, чого хочуть. Вони знову цілувалися, руками вона обхопила його голову. Лизала йому вухо, потім почала покусувати мочку. Мало-помалу ці покусування ще більше розхвилювали його, розпалили, підштовхували. Під платтям він знайшов її сідниці, міцно стиснув їх, потім розвернув її впівоберта, аби дати втихомирливого ляпанця, але місця не вистачило. Не відводячи від нього очей, вона потяглася вниз і скинула свої шпильки. Знову вони порпалися з одягом, з ґудзиками, з розміщенням рук, ніг. Досвіду вона не мала ніякого. Нічого не кажучи, він поставив її ногу на нижню полицю. Все в них виходило незграбно, але в своєму забутті вони не звертали на це уваги. Коли він знову задер обтислу шовкову сукню, йому здалося, що в її очах відбивається його власна невпевненість. Проте вихід неминуче мав бути тільки один, і їм нічого не лишалося, як прямувати просто до нього.

Затиснута в кутку його тілом, вона знову обхопила руками його голову й сперла лікті на його плечі, продовжуючи цілувати лице. Сам критичний момент відбувся легко. Перед тим, як пліва розірвалася, вони затримали подих, а коли це сталося, вона швидко відвернула голову, але не видала ні звуку — не дозволила гордість. Вони тулилися одне до одного, ближче, глибше, а потім і довгі секунди все зупинилося. Замість безумної пристрасті — недвижність. Їх вгамував не дивовижний акт звершення, а трепетне відчуття повернення — вони знову були разом, лице в лице, дивлячись одне одному в сховані у напівтемряву очі, і їхня безособовість кудись зникла. Нічого абстрактного в обличчях не було. Син Ґрейс і Ернеста Тернерів та донька Емілі й Джека Толлісів, друзі дитинства, університетські приятелі, в стані нестримної, спокійної радості переживають величезну зміну, яка з ними відбулася. Близькість знайомого обличчя не була абсурдною, вона була чудесною. Робі дивився на жінку, на дівчину, яку він знав завжди, й думав, що зміна відбулася саме в ньому і була такою ж істотною, такою ж істотно біологічною, як і народження. Нічого настільки виняткового чи настільки важливого не траплялося з ним від самого дня появи на світ. А вона дивилася на нього, приголомшена відчуттям свого власного перетворення і вражена красою цього обличчя, яке вона віддавна звикла не помічати. Вона прошептала його ім’я, обережно, як дитина, котра вперше вимовляє осмислені звуки. Коли він у відповідь вимовив її ім'я, воно прозвучало, як зовсім нове слово — звуки ті самі, а зміст інший. Нарешті він промовив три простих слова, яких ані дешеве мистецтво, ані віроломство ніколи не можуть споганити. Вона повторила їх, з таким же помітним наголосом на другому слові, так наче це вона промовила їх першою. Він не був релігійною людиною, але неможливо було не думати про присутність у кімнаті невидимого свідка, і що ці слова, вимовлені вголос, були наче підписи на невидимій угоді.

Вони стояли, не рухаючись, десь із півхвилини. Довший час вимагав би володіння могутнім мистецтвом тантризму. Вони знову стали кохатися, спираючись на полиці з книжками, які порипували в такт їхнім рухам. Дуже часто в такі хвилини фантазуєш, що знаходишся в якомусь віддаленому й високому місці. Він уявляв, що йде гладенькою заокругленою вершиною гори, яка стоїть між двома вищими піками. Він нікуди не спішить, уважно все розглядає, має ще час, щоб підійти до кам’янистого краю і зазирнути в майже вертикальну прірву, куди незабаром вимушений буде скочити. Йому кортіло вже зараз кинутися в цей чистий простір, але він — людина, навчена досвідом, він може відійти й почекати. Це нелегко було зробити, бо його тягнуло назад, і він вимушений був опиратися. Поки він не думатиме про край, він не наближатиметься до нього й не відчуватиме спокуси. Він примушував себе пригадувати найнудніші з відомих йому речей — гуталін, вступні анкети, мокрий рушник на підлозі в лазничці. А ще перекинута кришка відра для сміття, і в ній трохи дощової води, і напівкругла пляма від склянки з чаєм на обкладинці віршів Гаусмена. Цей вишуканий інвентарний список був перерваний звуком її голосу. Вона кликала його, запрошувала його, муркотіла щось йому у вухо. Саме так. Вони стрибнуть разом. Зараз він разом із нею заглядав у прірву, і вони бачили, як безодня обривається вниз крізь пелену хмар. Тримаючись за руки, вони падатимуть горілиць. Вона знову щось повторила, бурмочучи йому у вухо, і цього разу він ясно почув слова.

— Хтось зайшов у кімнату.

Він розплющив очі. Бібліотека, будинок, повна тиша. На ньому його кращий костюм. Так, усе повернулося відносно легко. Із зусиллям повернувши голову, він глянув через плече й побачив лише слабо освітлений стіл, на тому ж самому місці, наче спогад зі сну. З кутка, де вони стояли, дверей не було видно. І не було ніяких звуків, взагалі нічого. Вона помилилася, він відчайдушно хотів, щоб вона помилилася, і так воно й було. Він обернувся до неї, щоб сказати їй про це, і тут вона стиснула йому руку, а він знову обернувся. В поле їхнього зору повільно увійшла Брайоні, зупинилася біля столу — і побачила їх. Глупо стояла там, дивлячись на них, а руки звисали по боках, як у ґанфайтера в якомусь вестерні. У цю коротку мить він виявив, що досі ні до кого не відчував ненависті. Це відчуття було таким же чистим, як і любов, але спокійним і раціонально холодним. У ньому не було нічого особистого, бо він так само ненавидів би кожного, хто зайшов у кімнату. У вітальні чи на терасі були напої, і саме там повинна бути Брайоні — з мамою, з братом, якого вона так любить, з маленькими кузенами. У неї нема жодних причин бути зараз у бібліотеці, хіба що аби знайти його й відняти те, що належить йому. Він ясно бачив, як це було: вона відкрила запечатаний конверт, прочитала його записку, їй стало гидко, й вона немовби відчула, що її зрадили. Вона шукала сестру — без сумніву, з твердим наміром захистити чи застерегти її, і почула якісь звуки за зачиненими дверима бібліотеки. Підштовхувана повною необізнаністю, нерозумною уявою та дівчачою прямолінійністю, вона увійшла, щоб покласти цьому край. І їй навіть не довелося цього робити — вони з власної волі відсунулися одне від одного, відвернулися, і зараз обоє крадькома обсмикували свої одежі. Все скінчилося.

***

Тарілки з-під головної страви давно вже винесли, і Бетті повернулася з хлібним пудингом. Чи йому тільки так здавалося, гадав Робі, чи вона дійсно злостиво зробила порції дорослих удвічі більшими за дитячі? Леон вже розливав третю пляшку вина. Він зняв піджак, дозволивши таким чином двом іншим чоловікам зробити те саме. Від вікон долинало тихеньке постукування, коли різні летючі нічні істоти вдаряли у скло. Місіс Толліс торкнулася серветкою губ і розчулено подивилася на близнюків. П’єро щось шепотів Джексону на вухо.

— Ніяких секретів за столом, хлопчики. Якщо ви не заперечуєте, ми всі з радістю послухаємо.

Джексон, якому доручено було говорити, проковтнув слину. Його брат дивився на свої коліна.

— Тітонько Емілі, чи не могли б ви нас відпустити? Можемо ми піти у вбиральню?

— Звичайно. Але треба казати «можна нам», а не «можемо ми». І не треба так детально розказувати, куди ви зібралися.

Близнюки зісковзнули зі стільців. Коли вони вже були біля дверей, Брайоні раптом заволала, показуючи пальцем:

— Мої шкарпетки! На них мої шкарпетки з полуничками!

Хлопчаки застигли на місці, обернулися й соромливо перевели погляд зі своїх ніг на тітку. Брайоні вже підводилася зі стільця. Робі здогадався, що це могутні емоції шукають у дівчинці виходу.

— Ви були в моїй кімнаті й узяли їх із моєї шухляди.

Уперше за весь обід озвалася Сесилія. Вона теж дала вихід притлумленим емоціям.

— Та заткнися ти, Бога ради! Не вдавай із себе капризну примадонну. У хлопців не було чистих шкарпеток, і я взяла твої.

Брайоні ошелешено дивилася на неї. Її зрадила, на неї напала та, кого вона так хотіла захистити. Джексон і П’єро все ще дивилися на тітку, яка добродушно кивнула їм, дозволивши нарешті піти. Вони зачинили за собою двері з перебільшеною, навіть комічною обережністю, і як тільки вони відпустили клямку, Емілі взяла в руки ложечку, і всі інші зробили те саме.

Вона м’яко сказала:

— Не варто так кричати на сестру.

Коли Сесилія повернулася до матері, Робі вловив запах поту з-під пахви, який нагадав йому запах свіжоскошеної трави. Незабаром вони вже будуть надворі. Він на мить заплющив очі. Біля нього поставили великий глек із заварним кремом, і він навіть здивувався, що спромігся його підняти.

— Вибач, Емілі. Але вона весь день якась навіжена.

Брайоні заговорила спокійно, наче доросла.

— Дуже дивно чути це саме від тебе.

— Що ти маєш на увазі?

Цього питання, подумав Робі, не треба було ставити. На даному етапі свого життя Брайоні перебувала в невизначеному, перехідному просторі між дитячим і дорослим світом і непередбачувано переступала з одного в другий. У даній ситуації вона була менш небезпечна як обурена маленька дівчинка.

Власне кажучи, Брайоні й сама не усвідомлювала, що вона має на увазі, але Робі цього не міг знати й швидко втрутився, щоб змінити тему. Він повернувся ліворуч, до Лоли, й сказав, прагнучи залучити до розмови всіх, хто сидів за столом:

— Ваші брати — хороші хлопці.

— Ха! — Брайоні не приховувала агресивності й не дала кузині можливості відповісти. — Це лиш показує, як погано ти їх знаєш.

Емілі відклала ложечку.

— Люба, якщо це негайно не припиниться, я вимушена буду просити тебе вийти з-за столу.

— Але ж подивися, що вони з нею зробили. Подряпали обличчя і влаштували їй китайські тортури!

Всі погляди звернулися на Лолу. Вона почервоніла під своїм ластовинням, і подряпина стала не такою помітною.

— Все це виглядає не так страшно, — сказав Робі.

Брайоні люто зиркнула на нього. Її матір сказала:

— Дитячі нігті. Треба накласти мазь.

Лола трималася мужньо.

— Та я вже сама змастила. Я вже почуваюся значно краще.

Пол Маршал прочистив горло.

— Я сам це бачив — вимушений був втрутитися й відтягти їх від неї. Мушу сказати, я був здивований — щоб оті малюки так себе повели. Вони так на неї накинулися…

Емілі підвелася зі свого місця. Вона підійшла до Лоли й узяла її за руки.

— Подивися на свої руки! Це не просто подразнення. Тут же синці до самих ліктів. Як вони змогли таке зробити?

— Я не знаю, тітонько Емілі.

Маршал знову відкинувся на стільці. За спинами Сесилії й Робі він звернувся до дівчинки, яка дивилася на нього повними сліз очима.

— Тут зовсім нема чого соромитися. Ти мужня дівчинка, але тобі добряче дісталося.

Лола докладала всіх зусиль, щоб не розплакатися. Емілі притулила племінницю до себе й погладила по голові.

— Ви маєте рацію, — звернувся Маршал до Робі, — вони хороші хлопці. Гадаю, на них просто багато всього звалилося.

Робі цікаво було знати, чому Маршал мовчав про все це раніше, якщо Лола так серйозно постраждала, але тут усі за столом заворушилися. Леон через стіл звернувся до матері: «Хочеш, я подзвоню лікарю?» Сесилія підвелася з-за столу. Робі торкнувся її руки, вона обернулася, і вперше після бібліотеки їхні очі зустрілися. Вони просто глянули одне на одного, на інше не було часу, бо вона тут же поспішила до матері, яка вже давала розпорядження приготувати холодний компрес. Емілі, дивлячись на племінницю згори, примовляла щось заспокійливе. Маршал залишився сидіти й наповнив собі склянку вином. Брайоні теж підвелася, а тоді знову пролунав її пронизливий дівчачий скрик. З Джексонового стільця вона взяла конверт і підняла, показуючи всім.

— Лист!

Вона вже збиралася відкрити його. Робі не втримався, щоб не запитати:

— Кому він адресований?

— Тут написано: «Всім».

Лола вивільнилася з тітчиних рук і витерла серветкою обличчя. Емілі вирішила і в цьому випадку утвердити свою владу.

— Ти не будеш відкривати його. Зробиш так, як тобі сказано, і віддаси його мені.

Брайоні вловила в голосі матері якісь незвичні нотки й слухняно пішла до неї з конвертом. Емілі відступила на крок від Лоли й витягла з конверта аркушик розлінованого паперу. Поки вона читала його, Робі й Сесилія через її плече теж змогли прочитати, що там було написано.

Ми хочимо втикти бо Лола і Бетті знушчаються з нас а ми хочимо до дому. Вибачьте ми взяли трохи фруктів І пьєси теж не було.

Обидва поставили підписи з кривулястими розчерками.

Коли Емілі вголос прочитала це, запала тиша. Лола підвелася, зробила кілька кроків до вікна, потім передумала й повернулася до столу. Вона розгублено озиралася на всі боки й тихенько повторювала: «О чорт, о чорт…»

До неї підійшов Маршал і поклав їй на плече руку.

— Все буде добре. Ми зараз організуємо кілька пошукових груп і моментально знайдемо їх.

— Безперечно, — сказав Леон. — Вони ж усього кілька хвилин, як пішли.

Проте Лола не слухала їх і начебто вже щось вирішила. Ідучи до дверей, вона сказала:

— Мамуся мене вб’є.

Коли Леон спробував затримати її, взявши за плече, вона відсахнулася, а тоді вийшла з кімнати. Вони всі чули, як вона біжить холом.

Леон повернувся до сестри.

— Сі, ми з тобою підемо разом.

— Місяць не світить, — сказав Маршал. — Там же зовсім темно.

Усі разом рушили до дверей. Емілі сказала:

— Хтось повинен лишитися тут, це можу бути я.

— У підвалі є смолоскипи, — згадала Сесилія.

Леон звернувся до матері:

— Гадаю, тобі варто подзвонити констеблю.

Робі виходив з їдальні останнім і був, як гадав, останнім, хто змирився з цією новою ситуацією. Першою його реакцією, яка так і не зникла, коли він вийшов у відносну прохолоду холу, було відчуття, що його обдурили. Він не вірив, що близнюкам загрожує якась небезпека. Вони злякаються корів і повернуться додому. Весь безмір ночі за межами будинку, темні дерева, гостинні тіні, прохолодна свіжоскошена трава — все було готове, він же вирішив, що це належатиме тільки йому і Сесилії. Все це чекало їх, мало їм слугувати, стати їхньою власністю. І раптом дім вивернув усе, що в ньому було, в цю ніч, яка тепер належала напівкомічному домашньому непорозумінню. Вони ходитимуть там годинами, гукатимуть, розмахуватимуть смолоскипами, близнюків врешті-решт знайдуть, брудних і втомлених, Лола заспокоїться, і після взаємних поздоровлень із чарками в руках цей вечір закінчиться. Через декілька днів чи навіть годин він стане лиш забавним спогадом, до якого вертатимуться на різних сімейних посиденьках: та ніч, коли втекли близнюки.

Пошукові групи вже вирушали, коли він підійшов до вхідних дверей. Сесилія з братом трималися за руки, і коли вони рушали, вона озирнулася й побачила його, як він стоїть, скупаний світлом. Глянувши на нього, вона знизала плечима, наче кажучи — зараз ми нічого не можемо зробити. Перш ніж він устиг дати їй якийсь знак, що любить її і все розуміє, вона вже відвернулася, і вони з Леоном рушили вперед, гукаючи хлопчиків по іменах. Маршал був уже далеко попереду, пішов він головною дорогою, і видно було тільки смолоскип. Лоли ніде не було. Брайоні завертала за ріг будинку. Вона, звичайно, не схоче бути разом із Робі, і це лише до кращого, бо він уже вирішив: якщо він не може бути з Сесилією, з нею і тільки з нею, то він також, як і Брайоні, вирушить на пошуки сам. Це рішення, як йому ще не раз доведеться визнати, змінило все його життя.

XII

Попри всю елегантність старого будинку в стилі Роберта Адама, попри те, як чудово він вписувався колись у парк, його стіни не могли зрівнятися в міцності зі стінами майже феодальної будівлі, яка постала на його місці, а його кімнати ніколи не знали такої гнітючої тиші, яка іноді заповнювала дім Толлісів. Емілі відчувала її незриму присутність зараз, коли зачинила вхідні двері за пошуковими групами й обернулася, щоб пройти через хол. Вона вважала, що Бетті та її помічники все ще їдять у кухні десерт і не знають, що в їдальні вже нікого немає. В домі не чулося жодного звуку. Стіни, обшивка, повсюдна масивність майже нової арматури, величезні підставки для дров у камінах, самі каміни з нового світлого каменю, в які можна було зайти не згинаючись, — усе це відсилало на багато століть назад, у часи поодиноких замків у дрімучих лісах. Вона гадала, що наміром її тестя було витворення атмосфери солідності й сімейних традицій. Людина, яка все життя присвятила вигадуванню залізних засувів і замків, добре знає ціну усамітненості. Шум з-поза будинку був усунутий повністю, і навіть усілякі домашні звуки були приглушені, а часом навіть якимось чином заглушалися зовсім.

Емілі зітхнула, не почула сама себе й зітхнула знову. Вона стояла біля напівкруглого телефонного столика з кутого заліза коло дверей бібліотеки, поклавши руку на телефонну слухавку. Щоб поговорити з констеблем Вокінсом, їй спершу доведеться розмовляти з його дружиною, дуже балакучою жіночкою, яка любила говорити про яйця і все, що з ними пов’язане, — і ціни на корми для курчат, і лисиць, і ненадійність нових паперових пакетів. Її чоловік не квапився виявляти тієї поштивості, якої очікуєш від поліцейського. Застебнутий на всі ґудзики, він щедро сипав банальностями, примушуючи їх звучати так, наче це перлини набутої важким трудом мудрості: якщо дощ, то як з відра; ледачий завжди робить двічі; паршива вівця все стадо псує. В селі ходили чутки, що перш ніж поступити в поліцію і відростити собі вуса, він був профспілковим діячем. У часи Загального страйку хтось навіть бачив, як він у поїздах роздавав листівки.

А крім того, чого вона проситиме у сільського констебля? Поки він розкаже їй, що хлопці — це хлопці, поки сформує пошукову групу з півдесятка місцевих жителів, піднявши їх з ліжка, мине година, й близнюки вже самі повернуться, до смерті перелякані тим, яким величезним є світ уночі. Власне кажучи, думала вона зовсім не про близнюків, а про їхню матір, свою сестру, а радше навіть про її втілення в тоненькій і гнучкій Лолі. Коли Емілі встала від столу, щоб заспокоїти дівчинку, її саму здивувало почуття обурення. І чим більше вона його відчувала, тим більше бідкалася над Лолою, щоб приховати його. Подряпина на її обличчі була беззаперечною, жахливими були й синці на руках, особливо якщо подумати, що зробили це маленькі хлопчики. Але Емілі охопив давній антагонізм. Це свою сестру Герміону вона заспокоювача — Герміону, яка завжди була на першому плані, яка вже змалечку так майстерно влаштовувала спектаклі, пригортала вона до своїх грудей. І як і колись, чим більше Емілі закипала, тим дбайливішою була. І коли нещасна Брайоні знайшла хлопчачого листа, саме отой антагонізм примусив Емілі так різко повестися з малою. Яка несправедливість! Але думка про те, що її донька чи будь-хто, молодший за неї саму, відкриватиме конверт і ще й загострюватиме ситуацію, роблячи це дещо сповільнено, потім читатиме всім вголос, сповіщаючи новини й опиняючись таким чином у самому центрі драми, викликала старі спогади й ниці помисли.

Протягом усього їхнього спільного дитинства Герміона воркувала, гарцювала й танцювала, викаблучуючись при кожній зручній нагоді й зовсім не думаючи про те — так принаймні вважала її мовчазна й сердита старша сестра, — як безнадійно смішно все це виглядає. І коли, як усі добре знають, одинадцятирічна Емілі до смерті перелякала повну кімнату гостей, влетівши з розгону в засклені двері, й так розпанахала собі склом руку, що фонтан крові витворив яскраво-червоний букет на білій мусліновій сукні дівчинки, яка стояла поруч, то саме дев’ятирічна Герміона опинилася в центрі уваги, влаштувавши дику істерику. Поки забута всіма Емілі лежала на підлозі в тіні канапи, а її дядько-лікар професійно накладав тугу пов’язку, десяток інших родичів робив усе можливе, щоб заспокоїти її сестру. А тепер вона в Парижі розважається з отим, що працює на радіо, а Емілі піклується про її дітей. Plus ça change^[12], міг би сказати констебль Вокінс.

А Лолу, як і її матінку, також нічим не стримаєш. Не встигли ще прочитати листа, як вона тут же перевершила братів-втікачів власним драматичним виходом. Мамуся-бо мене вб’є. Але ж саме мамусин характер жив у ній самій. Можна закластися, що коли близнюки повернуться, Лолу ще доведеться шукати. Керована незламною засадою самолюбства, вона побуде в темряві трошки довше, ще й сфабрикує собі якесь нещастя, і всі відчують величезне полегшення, коли вона повернеться, і вся увага буде прикута до неї. Сьогодні вдень, навіть не встаючи з канапи, Емілі здогадалася, що Лола хоче зіпсувати Брайоні спектакль, і ця підозра була підтверджена роздертою навпіл афішею. І як вона й передбачала, Брайоні ховалася десь поза домом, ображалася, і її неможливо було знайти. Як же Лола схожа на Герміону — залишатися безневинною, поки інші через неї впадають у відчай.

Емілі нерішуче стояла в холі, не маючи бажання йти в якусь іншу кімнату, прислухаючись до голосів шукачів знадвору і — якщо бути чесною — відчуваючи полегшення, що нічого не чує. Усе це зникнення хлопчиків — це драма на пустому місці; це життя Герміони, яке наклалося на її власне. Немає жодних причин хвилюватися за близнюків. До річки вони навряд чи доберуться. Вони, безперечно, втомляться і повернуться додому. Вона стояла, оточена товстими стінами тиші, яка сичала в її вухах, стаючи то гучнішою, то тихішою, згідно з якимсь власним ритмом. Емілі зняла руку з телефону, потерла чоло — Богу дякувати, жодних слідів клятої мігрені — і рушила до вітальні. Ще однією причиною не дзвонити констеблю Вокінсу було те, що незабаром Джек телефонуватиме з вибаченнями. Спершу додзвониться міністерська телефоністка, потім вона почує гугнявий з підвиваннями голос молодого помічника, і аж тоді — голос свого чоловіка, який сидітиме за столом, а голос резонуватиме у величезній кімнаті з кесонною стелею. В тому, що він працює допізна, вона не сумнівалася, але знала також, що спить він не у себе в клубі, а він знав, що вона це знає. Але тут нічого не можна було сказати. Або радше надто багато можна було сказати. Вони однаково боялися будь-яких конфліктів, і регулярність його вечірніх дзвінків додому, при тому що вона зовсім не вірила йому, обох їх заспокоювала. І якщо це прикидання було традиційним лицемірством, то вона мусила визнати, що користь від цього була. В її житті були свої власні радості — дім, парк, передовсім діти, — і вона прагнула зберегти їх тим, що не сварилася з Джеком. І їй не так бракувало його присутності, як його голосу по телефону. І нехай він її постійно обманює і навряд чи любить, але завжди уважний до неї; він піклується про неї, раз так винахідливо й протягом уже такого довгого часу годує її вигадками. Його брехня — це свого роду визнання важливості їхнього шлюбу.

Ображена дитина, ображена дружина. Проте вона не почувалася такою нещасливою, як повинна би. Одна роль підготувала її до другої. Вона затрималася у дверях вітальні й помітила, що вимазані шоколадом склянки для коктейлів досі не винесли, а двері в сад усе ще відчинені, і найменший вітерець шелестів тепер осокою у високій вазі, що стояла перед каміном. Дві-три товсті нетлі кружляли навколо лампи, що стояла на клавесині. Чи хтось іще на ньому коли-небудь гратиме? Те, що нічні істоти летять на світло, де їх легко можуть пожерти інші істоти, було однією з тих загадок, які приносили їй скромне задоволення. І вона воліла, щоб ніхто їй цього не пояснював. Колись під час офіційного обіду професор якихось там наук, підтримуючи світську бесіду, показав на кількох комах, що кружляли навколо люстри. Він сказав їй тоді, ніби їх притягає візуальне уявлення ще більшої темряви, що лежить за межею світла. І хоча їх можуть з’їсти, вони вимушені коритися інстинкту, який примушує їх шукати найтемніше місце зі зворотного боку світла — що в даному випадку є ілюзією. Для неї це звучало, як софістика, як пояснення заради пояснення. Хіба може хтось думати, що здатен бачити світ очима комахи? Не все має свою причину, і прикидатися, що це не так, означає втручання в життя природи, а це безнадійно і може навіть стати причиною лиха. Деякі речі є просто такими, як вони є.

Вона не хотіла знати, чому Джек стільки ночей поспіль проводить у Лондоні. Точніше, вона не хотіла, щоб їй казали. І не хотіла нічого знати про роботу, яка допізна тримає його в міністерстві. Кілька місяців тому, невдовзі після Різдва, вона зайшла в бібліотеку розбудити його після пообіднього сну і побачила на столі відкриту папку. Виключно з жіночої цікавості вирішила зазирнути туди, бо урядові справи мало її обходили. На одній сторінці вона побачила список заголовків: валютне регулювання, нормування продуктів, масова евакуація великих міст, трудова повинність на період війни. Протилежна сторінка була списана від руки. Якісь арифметичні підрахунки чергувалися з абзацами тексту. Прямим каліграфічним Джековим почерком, коричневим чорнилом було сказано, що все слід множити на п’ятдесят. На кожну тонну скинутих бомб приймаємо п’ятдесят жертв. Припустимо, що за два тижні буде скинуто 100000 тонн бомб. Результат: п'ять мільйонів жертв. Вона ще не розбудила Джека, і його тихеньке посвистування носом зливалося зі співом якоїсь зимової пташки, що долинав знадвору. Водянисте сонячне світло мерехтіло на корінцях книжок, і всюди стояв запах перегрітого пилу. Вона підійшла до вікна й виглянула, намагаючись розгледіти ту пташку серед голих дубових гілок, що чорніли на тлі сірого, ледь блакитнуватого неба. Вона добре знала, що повинні існувати подібні форми бюрократичного прогнозування. І були, звичайно ж, передбачливі чиновники, які прагнули застрахувати себе від будь-яких випадковостей. Однак ці дивовижні цифри були, безумовно, свого роду самовозвеличенням, були безрозсудними до безвідповідальності. На далекоглядність Джека, захисника дому, гаранта його спокійного існування, можна було покластися. Але ж тут були явні дурниці. Коли вона розбудила його, він щось буркнув і швидко нахилився вперед, закриваючи папку, а потім, усе ще сидячи, підніс її руку до губ і сухо поцілував.

***

Вона вирішила не зачиняти двері на терасу й сіла скраєчку честерфілдівської канапи. Вона не те щоб чекала, вона віддавалася власним відчуттям. Ніхто з тих, кого вона знала, не мав більше такого вміння перебувати в стані повного спокою, навіть без книжки на колінах, повільно перебирати власні думки, наче оглядаєш новий сад. Вона навчилася цій терплячості завдяки багаторічним намаганням уникнути мігреней. Хвилювання, зосереджене мислення, читання, розглядання, бажання — від усього цього треба було відмовитися заради повільного плину асоціацій, коли хвилини накопичуються, наче відгорнутий сніг, а навкруг густішає тиша. Сидячи зараз тут, вона відчувала, як нічний вітерець приємно лоскоче гомілки крайкою сукні. Її дитинство було таким же реально відчутним, як і переливчастий шовк — смак, звук, запах, усе це, злите воєдино, було, безумовно, чимось більшим, ніж настрій. Крім неї в кімнаті був ще хтось — ображена, занедбана, десятирічна вона сама, дівчинка, ще тихіша від Брайоні, яка дивувалася величезній порожнечі часу й чудувалася тим, що дев’ятнадцяте сторіччя наближається до кінця. Як це схоже на неї — сидіти отак у кімнаті, не «беручи участі». Цей привид був викликаний не тим, що Лола наслідувала Герміону, і не тим, що незбагненні близнюки втекли в ніч. Це було повільне западання, відступ у замкнений самодостатній простір, які означали, що дитинство Брайоні наближається до кінця. Це відчуття знову переслідувало Емілі. Брайоні була в неї останньою, і відтепер і аж до могили не буде нічого такого ж вкрай важливого і приємного, як доглядання дитини. Вона ж не дурна. Вона прекрасно розуміла, що ця жалість до самої себе, ця пом’якшена експансивність зумовлена роздумами про те, що виглядало як її власний кінець: Брайоні, безумовно, вступить до того ж коледжу, що і її сестра, в Ґертон, а вона, Емілі, робитиметься чимраз скутішою в рухах, чимраз непотрібнішою з кожним днем; вік і втома примусять Джека повернутися до неї, і нічого не буде сказано, і не треба буде нічого казати. А це лиш привид з її дитинства розплився по кімнаті, щоб нагадати їй про обмеженість круговороту життя. Як швидко усе скінчилося. Не було воно ні важким, ні порожнім — а нестримним. Безжальним.

Настрій у неї не так щоби й погіршувався від цих банальних роздумів. Вона пливла десь над ними, безпристрасно дивлячись униз, неуважно сплітаючи їх з іншими турботами. Вона планувала висадити цикламени вздовж доріжки, що вела до басейну. Робі хотів переконати її збудувати перголу, а вздовж неї насадити гліцинію, яка росте дуже повільно і чиї квіти й запах дуже йому подобалися. Але їх із Джеком давно вже поховають, перш ніж вдасться домогтися якогось ефекту. Все вже скінчиться. Вона подумала про Робі за обідом, коли в його погляді було щось несамовите, а очі наче скляні. Може, він покурює ріфери^[13], про які вона читала в журналі, оті цигарки, які затягують молодих людей з богемними схильностями за край безумства? Не можна сказати, щоб він їй не подобався, і вона була рада за Ґрейс Тернер, що він виявився таким здібним. Але він був, по суті, Джековим хобі, живим доказом якогось зрівняльного принципу, який Джек утверджував роками. Коли він — не так вже й часто — говорив про Робі, то завжди звучали нотки самовдоволеного вихваляння. Щось тоді між ними витворювалося, що Емілі вважала критикою на свою адресу. Вона була проти, коли Джек запропонував платити за хлопцеве навчання, для неї це попахувало втручанням у чужі справи й було несправедливо по відношенню до Леона й дівчат. І вона не збиралася визнавати, що була неправа, тільки тому, що Робі повернувся з Кембриджа, маючи диплом із відзнакою. Власне кажучи, від цього тільки гірше стало Сесилії з її дипломом третього класу, хоча з її боку безглуздо було прикидатися розчарованою. Піднесення Робі. «Нічого доброго з цього не вийде» — фраза, яку вона часто повторювала й на яку Джек самовдоволено відповідав, що з цього вже вийшло багато чого доброго.

Попри все це, Брайоні аж ніяк не повинна була розмовляти з Робі за обідом подібним чином. Якщо вона мала щось проти Робі, Емілі поділяла її почуття. Цього слід було сподіватися. Але виявляти їх при всіх — такого не годиться робити. І знову згадуючи обід — як майстерно містер Маршал зняв загальну напругу. Чи підходяща він партія? Шкода, що в нього такий вигляд, половина обличчя схожа на захаращену спальню. Можливо, з часом воно виглядатиме грубим, і це підборіддя — як трикутний шмат сиру. Чи шоколаду. Якщо він справді постачатиме всій британській армії оті батончики «Амо», то може стати страшенно багатим. Але Сесилія, засвоївши в Кембриджі всі види сучасного снобізму, вважала людину з дипломом хіміка неповноцінною істотою. Це її буквальні слова. Вона три роки пробайдикувала в Ґертоні, займаючись книжками, які з таким же успіхом могла прочитати вдома, — Джейн Остін, Діккенс, Конрад, усі вони стоять унизу в бібліотеці, повні зібрання. Чому це заняття, читання книжок, яке інші вважають дозвіллям, дає їй право думати, що вона краща за інших? Навіть від хіміка може бути якась користь. А цей хімік винайшов спосіб виробляти шоколад із цукру, хімікалій, коричневого барвника й рослинної олії. І ніякого какаового масла. Виробництво тонни такої суміші, як він розповідав, коли вони пили його чудернацькі коктейлі, майже нічого не коштує. Він зможе продавати дешевше за конкурентів і одночасно збільшити чистий дохід. Досить вульгарно висловлено, але який комфорт, які спокійні роки можуть бути забезпечені цим дешевим варивом.

Більш як тридцять хвилин промайнули непомітно, поки ці клаптики — спогадів, суджень, непевних рішень, запитань — неспішно розкручувались у її думках, а вона навіть не поворухнулася й не чула, як кожні п’ятнадцять хвилин бив годинник. Почула, як зірвався вітер, причинив одне з вікон, потім знову все стихло. Пізніше її відволікли Бетті та її помічниці, які прибирали в їдальні, потім і ці звуки зникли, і Емілі знову опинилася десь па перехресних стежках власних марень, пливучи за асоціаціями і з майстерністю, витвореною тисячами головних болів, уникаючи всіх несподіваних і неприємних речей. Коли нарешті задзвонив телефон, вона одразу ж підвелася, не здригнувшись, не здивувавшись, повернулася в хол, зняла трубку й озвалася, як завжди, з питальною інтонацією.

— Будинок Толлісів?

Телефоністка на комутаторі, гугнявий помічник, пауза і потріскування на лінії, нарешті безбарвний голос Джека.

— Скарбе мій. Я сьогодні пізніше, ніж завжди. Мені страшенно прикро.

Було пів на дванадцяту. Проте вона поставилася до цього спокійно, бо він приїде під кінець тижня, а одного прекрасного дня повернеться додому назавжди, і не буде ніяких неприємних слів.

— Усе гаразд, — сказала вона.

— Довелося переглянути звіт по обороні. Треба буде ще раз друкувати. А потім то одне, то інше.

— Переозброєння? — лагідно запитала вона.

— Побоююся, що так.

— Знаєш, усі виступають проти цього.

Він пирхнув.

— Тільки не в нашій конторі.

— І я теж проти.

— Що ж, люба. Сподіваюся, що колись переконаю тебе.

— А я тебе.

В цьому обміні репліками відчувалася взаємна симпатія, а його звичність заспокоювала. Як завжди, він запитав, як у неї пройшов день. Вона розповіла про страшну спеку, про провал спектаклю Брайоні, про приїзд Леона з приятелем, про якого вона сказала:

— Він із твого табору. І йому потрібно щонайбільше солдатів, щоб він міг продати уряду шоколадні батончики.

— А, знаю. Плужні лемехи, загорнені у фольгу.

Вона розповіла про обід, про дикий вигляд Робі за столом.

— Ми справді мусимо посилати його в медичний коледж?

— Так. Це сміливий крок. Типовий для нього. Я знаю, що він зуміє скористатися цим.

Потім вона розповіла, як обід завершився листом близнюків і як були відправлені пошукові групи.

— Маленькі негідники. І де ж їх знайшли?

— Я не знаю. Я все ще чекаю.

На лінії запала тиша, яку переривали лиш далекі механічні клацання. Коли старший державний службовець нарешті заговорив, він уже все для себе вирішив. Те, що він звернувся до неї по імені, що траплялося дуже рідко, підтверджувало, наскільки він серйозний.

— Емілі, я кладу трубку, бо збираюся подзвонити в поліцію.

— Гадаєш, це справді потрібно? Поки вони доберуться сюди…

— Якщо буде щось нове, сповісти мені негайно.

— Почекай…

Вона обернулася на звук. Через головні двері входив Леон. Одразу за ним — Сесилія, обличчя якої було спантеличено застиглим. Потім увійшла Брайоні, обіймаючи за плечі кузину. Лолине обличчя було білим і мертвим, наче гіпсова маска, і Емілі, яка нічого не могла прочитати на ньому, одразу ж подумала про найгірше. Де близнюки?

Леон перетнув хол, підійшов до неї, простяг руку до телефону. Штани його від колін до щиколоток були брудними. Де він знайшов болото в таку сушу? Дихав він важко, знесилено, липке волосся звисало з чола. Він вихопив у неї трубку й повернувся спиною.

— Це ти, тату? Так. Слухай, я гадаю, тобі краще приїхати. Ні, не знайшли, але сталося щось гірше. Ні, ні, про це не по телефону. Якщо зможеш, то зараз. Нам все одно треба їм подзвонити. Краще, якщо ти це зробиш.

Вона приклала руку до серця й зробила кілька кроків у напрямку Сесилії й дівчат, які стояли й дивилися на неї. Леон стишив голос і щось швидко бурмотів у трубку, прикривши її рукою. Емілі не чула ні слова й не хотіла почути. Вона б воліла зараз втекти нагору, в свою кімнату, але Леон завершив розмову, грюкнув трубкою і обернувся до неї. Погляд у нього був важкий, очі примружені, і їй подумалося, чи вона справді бачить у них гнів. Він намагався глибоко дихати, губи розтягайся в якійсь дивній гримасі.

— Ходімо до вітальні, де ми зможемо сісти, — сказав він.

Вона чудово все зрозуміла. Він не хотів говорити їй тут, не хотів, щоб вона впала, непритомна, на кам’яну підлогу й розбила собі голову. Вона дивилася на нього, але не рухалася.

— Ходімо, Емілі, — повторив він.

Гаряча синова рука важко лягла їй на плече, і вона відчула крізь шовк, що рука вогка. Цілком безпомічна, вона дозволила повести себе у вітальню, і весь жах зосередився в тому простому факті, що він хотів посадити її, перш ніж розповість, що сталося.

XIII

Через півгодини Брайоні скоїть свій злочин. Свідома того, що в цьому нічному просторі опинилася разом із маніяком, вона спершу трималася густої тіні під стінами будинку й низько пригиналася попід підвіконнями, проходячи повз освітлені вікна. Вона знала, що він рушить головною дорогою, бо саме туди пішла її сестра з Леоном. Коли Брайоні вирішила, що попереду вже безпечно, вона звернула від дому по широкій дузі, яка привела її до стаєнь і до басейну. Безумовно, варто було глянути, чи не сюди побігли близнюки, чи не пустують вони зі шлангами, а може, плавають долілиць на воді, мертві, нічим вже тепер не відрізняючись один від одного. Вона подумала, як могла б описати їх — як вони легенько погойдуються на підсвітленій розколиханій воді, як розповзлося, мов щупальці, їхнє волосся, як їхні одягнені тіла легенько зіштовхуються й знову розходяться. Сухе нічне повітря проникало між шкірою і тканиною сукні, і вона почувалася гладенькою і в’юнкою у темряві. Немає нічого, чого б вона не могла описати: глухий стукіт кроків маніяка, як він скрадається вздовж дороги, тримаючись узбіччя, щоб не почули, як він наближається. Проте з Сесилією був її брат, тому хоч цей тягар був з неї знятий. Вона могла описати також і це чудове повітря, трави з їх солодким коров’ячим ароматом, розпечену землю, яка все ще була вкрита жаринками денної спеки й видихала мінеральний запах глини, і легенький вітерець, який віяв від озера і мав присмак зелені й срібла.

Вона підстрибцем побігла но траві, думаючи, що могла б так бігти всю ніч, розтинаючи шовкове повітря, підштовхувана сталевою пружиною твердої землі під ногами й тим, як темрява подвоює відчуття швидкості. Вона часом бігла так у снах, потім нахилялася вперед, розкидала руки й, докладаючись на власну віру — це взагалі-то найважче, але досить легко уві сні, — покидала землю, просто сходила з неї і пролітала низенько над огорожами, над воротами, над дахами, потім злітала вгору й радісно ширяла під самими хмарами, над полями, перш ніж знову пірнути вниз. Зараз вона відчувала, як можна домогтися цього завдяки самому лиш бажанню; світ, яким вона бігла, любить її і дасть їй усе, чого вона захоче, і дозволить, щоб це здійснилося. А потім, коли це станеться, вона це все опише. Хіба писання не є свого роду злетом, доступною формою польоту, фантазії, уяви?

Але зараз крізь ніч крадеться маніяк із чорною, ненаситною душею — вона вже сьогодні звела нанівець його наміри, — і їй потрібно залишатися на землі, щоб його теж описати. Спочатку вона має захистити від нього сестру, а потім знайти спосіб безпечно відтворити його на папері. Брайоні вже не бігла, а йшла й думала, як же він має ненавидіти її за те, що вона перешкодила йому в бібліотеці. І хоч їй було страшно, але це була ще одна ініціація, момент початку існування, ще щось, що діється вперше: коли тебе ненавидить доросла людина. Діти ненавидять щиросердно, примхливо. Їхня ненависть не має значення. Але бути об’єктом ненависті дорослого — це вже введення у справжній новий світ. Це вже вирізнення. Він міг обійти її ззаду й тепер вичікувати зі злочинними намірами за рогом стайні. Вона намагалася не виказувати свого страху. Вона ж витримала його погляд там, у бібліотеці, коли її сестра просковзнула повз неї, ніяк не відреагувавши на факт свого спасіння. Справа не в подяках, вона розуміла це, не в якійсь винагороді. Коли йдеться про самовіддану любов, ніякі слова не потрібні, і вона захищатиме сестру, навіть якщо Сесилія не визнаватиме за нею права на вдячність. І Брайоні зараз не боялася Робі; значно краще, як він стане об’єктом її огиди й зневаги. Вони ж, родина Толлісів, дали йому все, що тільки можна: сам будинок, у якому він виріс, незліченні поїздки до Франції, шкільну форму, книжки, потім Кембридж — а він у відповідь вжив оте жахливе слово проти її сестри й «віддячився» їм за гостинність, вдавшись до фізичного насильства, а потім нахабно сидів за їхнім столом, прикидаючись, що нічого й не сталося. О, це прикидання, як же вона прагнула викрити його! Справжнє життя, те, яке зараз починалося, послало їй негідника у вигляді давнього приятеля сім'ї, з сильними, незграбними руками й суворим, дружнім обличчям, який часто носив її на плечах і плавав із нею в річці, притримуючи, щоб її не знесло течією. І це, мабуть, правильно — правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, протистояти потоку звичної буденності. Адже саме цього ніхто навіть сподіватися не міг, бо ж, ясна річ, появу негідників не оголошують свистом і звинувачувальними монологами, вони не з’являються в чорних плащах і з гидким виразом на обличчі. По той бік дому від неї віддаляються Леон і Сесилія. Вона, можливо, розказує йому про напад на неї. Якщо це так, то він обнімає її рукою за плечі. Усі разом, діти Толлісів проженуть цю тварюку, виженуть його назавжди зі свого життя. Їм треба буде поговорити з батьком, переконати його і вгамувати його гнів і розчарування. Його протеже виявився маніяком! Лолине слово стерло порохи з інших слів, що оточували його — мужик, варіят, тесак, атака, обман — і підтверджували діагноз.

Вона обійшла стайню й зупинилася біля арочного входу, під вежею з годинником. Вигукнула імена близнюків і у відповідь почула лише шурхіт, звуки копит і глухий удар чогось важкого об стінку стійла. Вона порадувалася, що ніколи не хотіла коня чи поні, бо вже б, мабуть, занедбала їх. І зараз вона теж не підійшла до тварин, хоча вони й відчували її присутність. Геніальна, божественна, з їхнього погляду, істота затрималася на краєчку їхнього світу, і вони прагнули її уваги. Проте вона розвернулася й попрямувала до басейну, Ішла й думала, чи повна відповідальність за когось іншого, навіть за тварину, як кінь чи собака, не суперечитиме в основах своїх такій несамовитій і самозаглибленій подорожі, якою є письменництво. Турботи, захист, перейнятість думками іншого, коли ти входиш у них, домінуюча роль у визначенні долі іншого — навряд чи це можна назвати свободою розуму. Можливо, вона стане однією з тих жінок — яких жаліють чи яким заздрять, — котрі воліють не мати дітей. Вона йшла цегляною доріжкою, що бігла навколо стайні. Як і земля, рудуваті цеглини випромінювали тепло, якого набрали вдень. Ідучи ними, вона відчувала це тепло на щоках і на голих литках. Спіткнулася, кваплячись пробігти темним бамбуковим тунелем, і вискочила нарешті в геометрично надійний простір, викладений кам’яними плитами.

Підводне освітлення, встановлене цієї весни, все ще сприймалося як новація. Скероване вгору синювате світло надавало всьому, що знаходилося довкола басейну, знебарвленого, наче освітленого місяцем вигляду, як на фотографії. На старому металевому столику були дві склянки, скляний глечик і шмат марлі. Третя склянка з кусочками розм’яклих фруктів стояла на краєчку дошки для стрибків. Тіла в басейні не плавали, не чулося смішків із пітьми павільйону, ніхто не шикав із густої тіні бамбукових заростей. Вона повільно обійшла басейн, нічого вже не шукаючи, а просто приваблена цим світлом і скляною нерухомістю води. Попри всю ту загрозу, яку становив для сестри маніяк, приємно було бути надворі в таку пізню годину, та ще й маючи дозвіл. Насправді вона не думала, що близнюкам щось загрожує. Навіть якщо вони бачили карту місцевості, що висить у рамці на стіні в бібліотеці, і зуміли її прочитати, навіть якщо вони збиралися вийти за ці межі і йти всю ніч на північ, їм все одно доведеться йти дорогою через ліс, що тягнеться уздовж залізниці. У цю пору року, коли над дорогою нависали густі крони дерев, там було зовсім темно. Єдиний інший маршрут вів через хвіртку до річки. Але там теж немає ніякого світла, неможливо триматися стежки, уникати гілок, які низько нависли над нею, чи не залізти в кропиву, що густо росла по обидва боки. Їм не вистачить сміливості наражатися на небезпеку.

Тому їм ніщо не. загрожує, а Сесилія зараз з Леоном — і вона, Брайоні, може вільно блукати собі в темряві й обдумувати цей незвичайний день. Її дитинство скінчилося, вирішила вона, виходячи з басейну, в ту мить, коли вона роздерла афішу. Казочки залишилися в минулому, а вона протягом кількох годин стала свідком загадкових подій, бачила слово, яке неможливо вимовити, перешкодила гидкому вчинку і, наразившись на ненависть дорослого, якому всі вірили, стала учасником життєвої драми, що вже не належала дитинству. Тепер їй залишається придумати оповідання — не просто сюжети, а те, як їх розгорнути, щоб віддати належне її новому знанню. Чи, може, вона має на увазі лиш глибше розуміння власного невігластва?

Те, що вона так довго дивилася на воду, навернуло її думки до озера. Може, хлопчики ховаються в храмі на острові. Там темно, але він не дуже далеко від дому, цілком мирний, затишний куточок, де вода заспокоює, і тіней не так багато. Інші можуть піти просто через міст, навіть не заглянувши туди. Вона вирішила триматися свого маршруту й вийти до озера, обійшовши дім ззаду.

Вже через кілька хвилин вона йшла повз трояндові клумби посиланою гравієм доріжкою біля фонтана з Тритоном, де відбулася ще одна загадкова подія, яка явно передрекла всі наступні неподобства. Коли вона минала фонтан, їй здалося, що вона почула слабкий крик, а ще здалося, що вона куточком ока побачила миготіння якогось світла. Вона зупинилася й прислухалася, намагаючись почути щось окрім дзюрчання води. Вигук і світло добігли з діброви над річкою, в кількох сотнях метрів попереду. Якусь хвильку вона рухалася в тому напрямку, потім зупинилася й знову прислухалася. Нічого там не було, крім темної маси дерев, ледь видної на тлі сірувато-синього неба на заході. Трошки почекавши, вона вирішила повернутися. Щоб вийти на свою стежку, вона пішла просто до будинку, до тераси, де серед склянок, пляшок і відерця з льодом горіла гасова лампа. Скляні двері вітальні все ще були широко відчинені в ніч. Вона могла заглянути просто в кімнату. І у світлі одної-єдиної лампи вона побачила частково затінений бархатною портьєрою краєчок канапи, на якому під дивним кутом лежав якийсь циліндричний предмет, що наче завис у повітрі. Лише пройшовши ще метрів сорок, вола зрозуміла, що дивиться на людську ногу, відділену від тіла. Підійшовши ще ближче, вона побачила все в цілості; це, звичайно ж, була мама, яка чекала на близнюків. Її було майже не видно за шторами, а одна нога в панчосі лежала на коліні другої, що й надавало їй дивного, похиленого вигляду, наче вона висіла в повітрі.

Підійшовши до самого будинку, Брайоні пересунулася до лівого вікна, щоб не потрапити на очі Емілі. Вона опинилася далеко за материною спиною і не могла бачити її очей. Бачила тільки ямочку в куточку ока, біля вилиці. Брайоні була певна, що очі в мами заплющені. Голова була відкинута назад, руки лежали одна на одній на колінах. Праве плече легенько здіймалося й опадало в такт диханню. Брайоні не бачила губ, але знала, що кутики загнуті вниз, і це часто помилково приймали за знак — ієрогліф — докору. Але це було зовсім не так, бо мама була безмежно доброю, лагідною і хорошою. Дивитися, як вона сидить одна, пізно вночі, було, сумно, але й приємно. Зазираючи через вікно, Брайоні піддалася настрою, який охопив її, настрою прощання. Її мамі вже сорок сім — приголомшливо стара. Одного дня вона помре. В селі відбудеться похорон, на якому шляхетна стриманість Брайоні вказуватиме на весь безмір її горя. Коли підходитимуть друзі, щоб пробурмотіти свої співчуття, вони відчуватимуть благоговіння перед масштабом її трагедії. Їй уявлялося, як вона стоїть сама посеред величезної арени у височенному амфітеатрі на очах не тільки всіх тих, кого вона знала, але й усіх, кого вона ще пізнає, всіх людей у своєму житті, які зібралися, щоб виразити їй свою любов у зв’язку з її втратою. А на церковному цвинтарі, в куточку, який вони називали куточком предків, вона і Леон із Сесилією стоятимуть, обійнявшись назавжди, у високій траві, біля нового надгробка, знову на очах у всіх. Це треба буде бачити, І саме від співчуття всіх отих доброзичливців у неї закололо в очах.

Вона могла тоді увійти, підійти до матері, міцно притулитися до неї і почати підсумовувати цей день. Якби вона так і зробила, то не скоїла б свого злочину. Так багато всього не сталося б, нічого б не сталося, і час би усе згладив, перетворивши цей вечір на незначний спогад: ніч, коли втекли близнюки. Коли це було, в тридцять четвертому, чи п’ятому, чи шостому? Але без будь-якої видимої причини, якщо не брати до уваги невиразного обов’язку пошуків і задоволення від перебування надворі так пізно, вона відійшла від відчинених вікон, зачепивши при цьому одне з них плечем, і те з розмаху зачинилося. Звук був різкий — морена сосна по твердому дереву — і прогримів, як докір. Якщо вона залишиться, то повинна буде щось пояснювати, тому вона тихенько ковзнула в пітьму і пробігла навшпиньках кам’яними плитами й пахучими травами, що росли між ними. А тоді опинилася на газоні, між трояндовими клумбами, де вже можна було бігти безшумно. Вона оббігла кругом будинку, до фасаду, на посилану гравієм доріжку, якою шкутильгала босоніж сьогодні вдень.

Звернувши на дорогу, що вела до мосту, вона пішла повільніше. Вона знову опинилася там, звідки вирушала, і подумала, що мала б бачити або принаймні чути інших. Нікого, проте, не було видно. Побачивши темні силуети рідко посаджених у парку дерев, вона завагалася. Хтось ненавидить її, про це не можна забувати, і він непередбачуваний і готовий на все. Леон, Сесилія і містер Маршал, мабуть, десь далеко. Найближчі дерева, а принаймні їх стовбури, мали людські обриси. Або хтось міг там ховатися. Навіть якби хтось стояв перед деревом, а не за ним, вона б не помітила його. Вперше за цей вечір вона почула, як легкий вітерець пробігає верхівками дерев, і цей знайомий звук занепокоїв її. Мільйони окремих і виразних тривог бомбардували її відчуття. Коли вітер раптом схопився, потім завмер, то звук полетів кудись убік, мандруючи темним парком, як жива істота. Вона зупинилася й замислилася, чи вистачить їй відваги дійти до мосту, перейти його, зійти з нього й рушити крутим берегом до храму на острові. Особливо, коли на карту насправді поставлено так мало — просто її підозра, що хлопчики могли туди дістатися. На відміну від дорослих, смолоскипа в неї не було. Ніхто нічого від неї не очікував, вона ж була для них всього лиш дитиною. Близнюкам не загрожує небезпека.

Хвильку вона постояла на гравії, недостатньо налякана, щоб повернутися назад, недостатньо переконана, щоб іти далі. Вона може повернутися до мами й разом із нею чекати у вітальні. Вона може обрати безпечніший маршрут, вздовж дороги, а потім назад від місця, де дорога заглиблюється в ліс, — і все одно витвориться враження серйозних пошуків. Потім, саме тому, що цей день переконав її, що вона вже не дитина, що вона тепер є персонажем у значно важливішому оповіданні й має бути гідною цього, Брайоні примусила себе рушити вперед і перейти міст. Звідкись знизу, посилений кам’яною аркою, добігав шелест вітру в осоці, якийсь птах несподівано затріпотів крильми по воді й так само раптово стих. Усе це звичайні денні звуки, просто перебільшені пітьмою. А сама пітьма — це ніщо; це не матеріальний об'єкт, це не наявність чогось, це всього лиш відсутність світла. І міст вів усього лиш на штучний острів на штучному озері. Він тут уже майже двісті років, і його відособленість відрізняє його від решти землі, і належить він їй більше, ніж кому-небудь іншому. Вона єдина, хто ще сюди ходить. Для інших він був не більш ніж коридором, що веде до дому й від дому, місточком між двома мостами, орнаментом настільки звичним, що його вже й не помічають. Гардмен із сином приходять сюди двічі на рік косити траву навколо храму. Бродяги проходили тут, не затримуючись. Часом якісь заблукані перелітні гуси вшановували своєю присутністю порослий травою берег. В усіх інших відношеннях він був занедбаним царством кроликів, водяних птахів і водяних щурів.

Тому мало б бути дуже просто пройти трошки берегом, а потім по траві до самого храму. Проте вона знову завагалася і лишень дивилася, навіть не гукаючи близнюків. Біла будівля невиразно мерехтіла в пітьмі. Коли вона дивилася якраз на неї, та повністю розпливалася. Вона стояла метрах у тридцяти від храму, а трошки ближче, посеред вкритої травою галявинки був кущ, якого вона не пам’ятала. Точніше, пам’ятала, що він мав би бути ближче до берега. Дерева — ті, що вона бачила, — теж були не такими. Дуб був надто опуклим, в’яз — надто розлогим, вони ніби змовилися, щоб виглядати дивно. Коли вона простягла руку, щоб торкнутися парапету мосту, її налякала качка різким, неприємним криком із майже людськими інтонаціями. Це, ясна річ, крутий берег не давав їй зрушити з місця, а ще думка, що треба буде спускатися, і той факт, що нема в цьому особливої потреби. Але вона вже прийняла рішення. Вона пішла кругом, балансуючи на нерівній, порослій травою землі, лише внизу зупинилася, щоб витерти об плаття спітнілі руки.

Ішла вона просто до храму, пройшла сім чи вісім кроків і вже хотіла вигукнути імена близнюків, як раптом кущ, що був у неї на дорозі, — отой, що, як їй здавалося, мав бути ближче до берега, — почав перед нею розпадатися, чи розростатися, чи колихатися, а потім розділився надвоє. Він якось складно міняв форму, тоншаючи внизу, а з нього виростав півтораметровий чи й вищий стовп. Вона б, мабуть, відразу зупинилася, якби не була так абсолютно переконана, що це кущ і що вона спостерігає якісь фокуси пітьми й перспективи. Ще секунда, друга, ще кілька кроків, і вона раптом зрозуміла, що це не так. Тоді вона зупинилася. Вертикальний стовп — це чиясь постать, людина, яка зараз задкувала від неї і вже майже зникла серед ще темніших дерев. Темна пляма, яка залишилася на землі, теж була людиною, її обриси знову змінювалися, вона сіла й покликала її по імені.

— Брайоні?

Вона почула безпомічність у Лолиному голосі — це був той звук, який їй здався качиним криком, — і в одну мить Брайоні зрозуміла все. Її аж нудило від огиди й від страху. Більша постать знову з’явилася на краю галявини, обходячи її зліва направо й прямуючи до берега, звідки щойно спустилася Брайоні. Вона знала, що повинна допомогти Лолі, але не могла не стежити, як він швидко й без зусиль вибрався схилом нагору й розчинився на дорозі. Вона чула його кроки, коли він ішов у напрямку дому. Сумнівів у неї не було. Вона б могла його описати. Не існувало нічого, чого б вона не могла описати. Вона приклякла біля кузини.

— Лола. З тобою нічого не сталося?

Брайоні торкнулася її плеча, безуспішно пробувала намацати її руку. Лола сиділа, похилившись уперед, склавши руки на грудях, обнімаючи себе й тихенько розгойдуючись. Голос у неї був слабким і зміненим, наче їй заважала якась грудка, якийсь слиз у горлі, їй довелося відкашлятися. Вона нерозбірливо сказала:

— Пробач, я не… Пробач…

— Хто це був? — пошепки запитала Брайоні й, перш ніж та встигла відповісти, додала, з усіх сил намагаючись бути спокійною: — Я бачила його. Я бачила його.

— Так, — покірно сказала Лола, — так.

Удруге цього вечора Брайоні відчула приплив ніжності до кузини. Вони разом дивилися в обличчя жахам. Вони з кузиною зблизилися. Брайоні стояла на колінах, намагаючись обійняти Лолу й пригорнути її до себе, але тіло тієї було кістлявим і непіддатним, щільно схованим саме в себе, наче мушелька. Морська, черепашка. Лола обнімала себе й розхитувалася.

— Це був він, правда? — питала Брайоні.

Вона радше відчула грудьми, ніж побачила, як кузина кивнула, повільно, роздумливо. Можливо, від виснаження.

Минали секунди, і врешті Лола сказала тим самим слабким, покірним голосом:

— Так. Це був він.

Брайоні раптом захотілося, щоб та назвала його ім’я. Задокументувати злочин, обрамити його прокляттям жертви, винести вирок злочинцю завдяки чарам імені.

— Лола, — прошепотіла вона, не в силах приховати дивного збудження, яке зараз відчувала. — Лола. Хто це був?

Розхитування припинилося. На острові стало дуже тихо. Не змінюючи позиції, Лола, наче прагнучи відсунутися, повела плечима, чи то знизала ними, чи то крутнула, аби звільнитися від співчутливого дотику Брайоні. Вона відвернула голову й дивилася кудись у порожнечу, в напрямку озера. Може, вона збиралася заговорити, розпочати довгу сповідь, де дала б вихід своїм почуттям, висловлюючи їх, і перейшла б від ступору до чогось, що нагадувало б одночасно жах і радість. Те, що вона відвернулася, могло б виявитися не відчуженістю, а виявом близькості, спробою взяти себе в руки й вилити свої почуття тій єдиній людині, до якої вона — так далеко від дому — начебто відчувала довіру й могла розказати їй усе. Можливо, вона вже набрала в груди повітря й відкрила рота. Але все це не мало ніякого значення, бо Брайоні вже готова була перервати її, і нагода ця буде втрачена. Так багато збігло секунд — тридцять? сорок п’ять? — і молодша дівчинка не могла більше стримуватися. Все збіглося. Це було її власне відкриття. Це було її оповідання, яке писалося само довкола неї.

— Це був Робі, правда?

Маніяк. Їй кортіло вимовити це слово.

Лола не сказала нічого й не поворухнулася.

Брайоні повторила ще раз, тепер вже без питальної інтонації. Як ствердження факту.

— Це був Робі.

Хоча Лола не повернулася, взагалі не поворухнулася, але було ясно, що щось із нею діється; шкіра почала випромінювати тепло, щось проковтнулося, наче якісь сухі спазми пробігли горлом.

Брайоні повторила ще раз. Просто сказала:

— Робі.

Десь далеко на озері щось гучно ляснуло по воді — скочила риба; звук був чіткий і самотній, бо вітер стих повністю. Нічого лячного не було зараз ні у верхівках дерев, ні в осоці. Нарешті Лола повільно повернулася обличчям до Брайоні.

— Ти бачила його, — сказала вона.

— Як він міг, — Брайоні аж застогнала. — Як він посмів.

Лола обхопила руками голі передпліччя й стиснула пальці.

Між тихо вимовленими словами були великі паузи.

— Ти бачила його.

Брайоні присунулася ближче й накрила Лолину руку своєю.

— Ти ж навіть не знаєш, що сталося в бібліотеці, перед обідом, якраз після нашої розмови. Він напав на мою сестру. Якби я не зайшла, навіть не знаю, що б він зробив…

Хоч вони були дуже близько одна від одної, виразів обличчя неможливо було розпізнати. Темний овал Лолиного обличчя взагалі нічого не виражав, але Брайоні відчувала, що Лола майже не слухає її, і це підтвердилося, коли та перервала:

— Але ж ти бачила його. Ти справді бачила його.

— Звичайно ж, бачила. Як удень. Це був він.

Хоча ніч була теплою, Лола почала тремтіти, і Брайоні було жаль, що їй нічого зняти, аби накинути Лолі на плечі.

— Знаєш, він підійшов до мене ззаду, — сказала Лола. — Повалив мене на землю… а потім… відтягнув мені назад голову, закрив рукою очі. Я навіть не могла, я була не в стані…

— Ох, Лола. — Брайоні простягла руку, торкнулася обличчя кузини й намацала щоку. Та була сухою, але вона знала, що довго так не буде. — Послухай мене. Я не могла його сплутати. Я ж знаю його все життя. Я бачила його.

— Бо я не можу сказати напевне. Тобто, я думала, що це може бути він, по голосу.

— Що він сказав?

— Нічого. Я хочу сказати, це був звук його голосу, дихання, сопіння. Але я нічого не бачила. Я не можу сказати напевне.

— А я можу. І скажу.

Ось так у ці хвилини біля озера й визначилися їхні позиції, які будуть публічно підтверджені в наступні тижні й місяці, а потім, роками, настійливо обстоюватимуться ними приватно, причому впевненість Брайоні тільки зростатиме, тоді як її кузина начебто сумніватиметься в собі. Після цього від Лоли ніколи не вимагалося нічого особливого, бо вона завжди могла сховатися за маскою ураженої ніяковості й, немов пацієнт, якого оберігають, чи врятована жертва, чи загублена дитина, купатися в піклуванні й почутті вини всіх довколишніх дорослих. Як ми могли допустити, щоб таке сталося з дитиною? Лола нічим не могла їм допомогти, та їй і не було потреби цього робити. Брайоні дала їй шанс, і вона інстинктивно схопилася за нього; навіть ще менше — вона просто дозволила нав’язати його собі. Їй залишалося всього лиш мовчати, ховаючись за завзяттям кузини. Лолі не потрібно було брехати, дивитися своєму гаданому ґвалтівникові в очі й набиратися відваги, щоб звинуватити його, бо все це було щиро й без будь-якого лукавства зроблене за неї молодшою дівчинкою. Від Лоли вимагалося всього лиш не говорити правди, відкинути її, повністю забути й переконати себе навіть не в якійсь іншій версії, а всього лиш у власній непевності. Вона нічого не бачила, він закрив їй рукою очі, їй було страшно, вона не може сказати напевне.

Зате Брайоні допомагала на кожному кроці. Що стосується її, то все збігалося; жахливе теперішнє доповнювало недавнє минуле. Події, свідком яких була вона сама, провіщали нещастя її кузини. Якби ж то Брайоні не була такою наївною, такою дурною. Тепер вона бачила, що вся справа була надто логічною, надто симетричною, аби не узгоджуватися з тим, що вона про неї розказувала. Вона винуватила себе за своє дитяче припущення, що Робі всю свою увагу приділятиме тільки Сесилії. Про що вона думала? Він же, врешті-решт, був маніяком. Йому будь-хто згодиться. І він повинен був напасти на найбільш уразливу — худеньку дівчинку, яка, спотикаючись у темряві в незнайомому місці, хоробро шукає біля храму на острові своїх братів. Як і сама Брайоні хотіла зробити. І те, що його жертвою легко могла стати вона сама, тільки посилювало лють і завзятість Брайоні. І якщо її нещасна кузина не була в змозі сказати правду, то вона зробить це за неї. Я можу. І скажу.

Вже наступного тижня гладенька поверхня цієї переконаності мала свої плямки й тоненькі тріщинки. Щоразу, коли вона думала про них, а бувало це не часто, то з якимось неприємним відчуттям у животі усвідомлювала, що все, що вона знає, ґрунтується не тільки на тому, принаймні не буквально на тому, що вона бачила. Правду їй підказали не тільки очі. Для цього було надто темно. Навіть Лолине обличчя на відстані півметра від неї було всього лиш порожнім овалом, а та постать була в багатьох метрах, та ще й обернена спиною, коли тікала через галявину. Але ж сама постать не була невидимою, а її розміри й манера рухатися були їй знайомі. Очі підтвердили все, що вона знала і що зовсім недавно пережила. Істина полягала в симетрії або, говорячи інакше, основувалась на здоровому глузді. Істина підказувала очам. І коли вона знову і знову говорила: «я бачила його», то саме це вона й мала на увазі й була абсолютно чесною і пристрасною. Але те, що вона мала на увазі, було значно складнішим, ніж те, що всі інші з такою готовністю розуміли, і моменти неспокою приходили до неї тоді, коли вона відчувала, що не може виразити цих нюансів. Вона навіть і не намагалася серйозно це робити. Для цього не було ні можливостей, ні часу, ні дозволу. Протягом кількох днів, ні, навіть годин процес швидко пішов уперед і повністю вийшов з-під її контролю. Її слова викликали якісь страшні сили зі знайомого й мальовничого сусіднього містечка. Виглядало так, ніби ці жахливі сили, ці представники влади у формі лежали у засідці за фасадами гарненьких будинків, чекаючи на нещастя, яке, як вони знали, мало статися. Вони знали своє, знали, чого вони хочуть і як цього домогтися. Її розпитували знову і знову, і коли вона повторювала те, що вже казала, тягар логічності розчавлював її. Те, що вона вже казала, вона має сказати знову. Маленькі відхилення примушували мудрі брови хмуритися, і вона відчувала певне охолодження і брак симпатії. А вона дуже хотіла догодити й швидко засвоїла, що незначні уточнення, які вона могла додати, зашкодять процесові, який вона ж сама і розпочала.

Вона нагадувала майбутню наречену, яка у міру наближення вирішального дня починає відчувати неприємні сумніви, але не сміє висловити їх, бо вже стільки всього було заради неї зроблено. Щастя й благополуччя стількох хороших людей буде поставлене під загрозу. Усе це минучі моменти приватного неспокою, які можна розвіяти, тільки піддавшись радісному збудженню всіх тих, хто оточує її. Так багато хороших людей не можуть помилятися, а сумніви, подібні її сумнівам, будуть, як їй сказали, завжди. Брайоні не хотіла зіпсувати всю процедуру. Після такої її впевненості, після двох чи трьох днів терплячих, доброзичливих розпитувань вона не думала, що їй вистачить хоробрості відмовитися від своїх свідчень. І все ж вона воліла б уточнити — чи поглибити — використане нею слово «бачила». Вона не так бачила, як знала. Тоді б вона могла полишити слідчим вирішувати, чи працюватимуть вони далі разом в ім’я саме такого бачення. Вони ж ставали нетерплячими, коли вона вагалася, і рішуче повертали її до попередніх тверджень. Вона що, нерозумна дівчинка, немов запитували вони, яка збирається марнувати чужий час? І трималися буквального значення слова «бачила». Було встановлено, що світла було цілком достатньо — від зірок, від вуличного освітлення найближчого містечка, яке відбивалося від хмар. Вона або бачила, або не бачила. Нічого іншого бути не може; і хоч вони не говорили цього, але їхня різкість передбачала саме це. І саме в такі моменти, відчуваючи їхню холодність, вона відновлювала в собі свою первинну завзятість і повторювала все ще раз. Я бачила його. Я знаю, що це був він. І тоді приємно було відчувати, як вона підтверджує те, що вони вже й самі знали.

Вона ніколи не зможе втішити себе тим, що на неї чинили тиск чи залякували. Цього не було. Вона сама загнала себе в пастку, увійшла в лабіринт, який сама ж і створила, і була ще надто юною, надто переповненою шанобливим страхом, надто хотіла догодити, аби наполягати на тому, щоб відступитися. Вона не була наділена такою незалежністю характеру, не була достатньо дорослою, щоб мати її. Надто поважна конґреґація згромадилася навкруг її початкових переконливих свідчень і тепер чекала, і вона не могла розчарувати їх біля самого олтаря. Сумніви можна було розвіяти тільки ще глибшим зануренням. Твердо тримаючись того, що вона, як вважала, знає, виганяючи з думок усе зайве, знову й знову повторюючи свої свідчення, Брайоні зуміла не думати про ту шкоду, якої вона — як сама невиразно відчувала — завдає. Коли справу закрили, вирок було оголошено й конґреґація розпалася, саме це безжальне юнацьке забуття, свідоме стирання з пам’яті всього зайвого ще довго захищало її протягом усієї юності.

***

— А я можу. І скажу.

Якийсь час вони сиділи мовчки, і Лолине тремтіння помалу вгамовувалось. Брайоні подумала, що треба відвести кузину додому, але їй не хотілося зараз порушувати цієї близькості між ними — вона обнімала старшу дівчинку за плечі, і та, схоже, горнулася до неї. Далеко за озером вони побачили цяточку світла — хтось на дорозі розмахував смолоскипом, — але ніяк не відреагували на це. Коли Лола нарешті заговорила, голос у неї був задумливий, наче вона розважувала всі можливі «за» і «проти».

— Але ж це безглуздо. Він такий давній приятель вашої родини. Це міг бути й не він.

— Ти б не говорила так, якби була зі мною в бібліотеці, — пробурмотіла Брайоні.

Лола зітхнула й повільно похитала головою, наче намагаючись змиритися з цією неприємною правдою.

Вони знову замовкли й могли б так сидіти ще довго, якби не волога — ще не зовсім роса, — яка почала сідати на траву, коли хмари розійшлися і стало трошки прохолодніше.

Коли Брайоні пошепки запитала кузину: «Гадаєш, ти зможеш іти?», та хоробро кивнула. Брайоні допомогла їй підвестися, і вони рушили через галявину до мосту, спершу тримаючись за руки, а потім Лола сперлася Брайоні на плече. Вони дійшли до підніжжя схилу, і тут Лола нарешті заплакала.

— Я не зможу туди піднятися, — їй було важко говорити через ридання. — Я зовсім не маю сил.

Брайоні вирішила, що буде краще, якщо вона збігає додому за допомогою, і вже збиралася пояснити це Лолі й посадити її чекати, як раптом з дороги над ними почулися голоси, а потім вони побачили смолоскипи. Це чудо, подумала Брайоні, коли почула братів голос. Наче справжній герой, яким він і був, Леон кількома швидкими кроками зійшов схилом униз і, навіть не питаючи, що сталося, взяв Лолу на руки, наче це була маленька дитина. Сесилія щось гукала згори, і голос її був хрипким від тривоги. Ніхто їй не відповідав. Леон уже піднімався схилом з такою швидкістю, що важко було встигати за ним. І все одно, перш ніж вони вийшли на дорогу, перш ніж він опустив Лолу на землю, Брайоні вже почала розповідати йому, що сталося, саме так, як вона це бачила.

XIV

Згадки про допити, про підписані заяви й свідчення, про її благоговійний страх під стінами судової зали, куди її як малолітню не допустили, не так турбуватимуть Брайоні в наступні роки, як уривчасті спогади тієї пізньої ночі й літнього світанку. Як же вина відшліфовує всі способи самокатувань, витворюючи з намистинок подробиць одвічну петлю, чотки, які перебиратимуться протягом усього життя.

Коли вони нарешті дісталися додому, потяглися схожі на сон години важких рішень, сліз, стишених голосів, швидких кроків у холі і її власного гидкого збудження, яке повністю прогнало сонливість. Ясна річ, Брайоні була достатньо дорослою, аби розуміти, що вся увага зараз належатиме Лолі, але ту дуже скоро співчутливі жіночі руки повели в її кімнату чекати на лікаря і на лікарський огляд. Стоячи біля підніжжя сходів, Брайоні дивилася, як Лола, голосно схлипуючи, піднімається нагору, по боках її підтримують Емілі й Бетті, а ззаду йде Поллі з мискою і рушниками. Коли кузина пішла, на авансцені лишилася Брайоні — Робі ще не було, — і те, як її слухали, як їй вірили, повністю узгоджувалося з її щойно здобутою зрілістю.

Мабуть, саме в цей час перед домом зупинився «гамбер», і двох інспекторів поліції та двох констеблів провели в дім. Брайоні була єдиною, хто міг щось розповісти, тому вона намагалася говорити спокійно. Те, що вона була найголовнішою, додавало їй упевненості. Все це діялося в якомусь невизначеному часі, ще до офіційних опитувань, коли вона стояла в холі перед офіцерами поліції, і з одного боку був Леон, а з другого — мама. Але як мама так швидко дісталася сюди від Лолиного ліжка? У старшого інспектора було важке обличчя, все в глибоких зморшках, наче вирізьблене із зібганого граніту. Брайоні боялася його, коли розповідала свою історію цій нерухомій масці; а розповідаючи, відчувала, як з неї знімається тягар і якесь тепле, сумирне відчуття розходиться від живота до її рук і ніг. Це скидалося на любов, раптову любов до цього уважного чоловіка, який, не знаючи сумнівів, був на боці добра, який завжди був готовий за нього боротися і за яким стояли всі можливі сили й уся мудрість людства. Під його безпристрасним поглядом у неї перехопило горло, і вона почала затинатися. Вона хотіла, щоб інспектор обняв її, заспокоїв, пробачив їй, хоч вона ні в чому не була винна. Але він лиш дивився на неї і слухав. Це був він. Я бачила його. Її сльози були ще одним доказом тієї правди, яку вона відчувала й про яку розповідала, і коли мамина рука погладила її по голові, вона вже зовсім розплакалася, і її відвели до вітальні.

Але якщо мама заспокоювала її там, на честерфілдівській канапі, як же вона може пам’ятати прихід лікаря Макларена в чорному жилеті і звичній його старомодній сорочці зі стоячим комірцем, з його ґладстонівським саквояжем, що був свідком трьох народжень і всіх дитячих хвороб у домі Толлісів? Леон розмовляв із лікарем, нахилившись до нього, і тихо, стисло, по-чоловічому вводив його в курс подій. Де була зараз Леонова безжурна легковажність? Ця тиха нарада була типовою для всіх наступних годин. З кожним, хто приходив, говорили саме таким чином; різні люди — поліція, лікар, члени сім’ї, слуги — стояли групками, які розпадалися й утворювалися знову в кутках кімнат, у холі, на терасі за заскленими дверима. Ніщо не підсумовувалося, ні про що не сповіщалося. Усі знали про жахливий факт насильства, але він залишався спільним секретом, про який говорили пошепки, збираючись у маленькі групки, які тут же розпадалися, коли люди з поважним виглядом відходили, щоб зайнятися ще чимось. По суті, навіть ще важливішою була справа зниклих дітей. Проте всі вважали, постійно повторюючи це, як магічне заклинання, що вони спокійно сплять собі десь у парку. Таким чином, увага залишалася прикутою головно до стану дівчинки, що перебувала нагорі.

Повернувся з пошуків Пол Маршал і дізнався про те, що сталося, від інспекторів. Він ходив з ними туди-сюди по терасі, по черзі частуючи їх цигарками із золотого портсигара. Коли розмова закінчилася, він поплескав старшого по плечу й немовби відпустив їх до їхніх справ, після чого зайшов у дім поговорити з Емілі Толліс. Леон провів лікаря нагору, той незабаром спустився й немовби виріс в очах усіх інших після професійної зустрічі з безпосереднім об’єктом їхніх турбот. Він теж навстоячки провів довгу розмову з двома чоловіками в цивільному, потім із Леоном і, нарешті, з Леоном і місіс Толліс. Перед тим, як піти, лікар підійшов і приклав таку знайому, маленьку суху руку до чола Брайоні, помацав їй пульс і залишився задоволений. Він узяв свій саквояж, але перш ніж вийшов, відбулася ще одна тиха нарада біля вхідних дверей.

Де була Сесилія? Вона трималася десь збоку, ні з ким не розмовляла, весь час курила, підносячи цигарку до губ швидким, жадібним жестом, потім із нервовою огидою відриваючи від рота. Або ж крутила в руках хусточку, міряючи кроками хол. За нормальних умов вона б узяла подібну ситуацію під свій контроль, прослідкувала б за опікуванням Лолою, заспокоїла матір, вислухала поради лікаря, консультувалася б з Леоном. Брайоні була поряд, коли Леон підійшов поговорити з Сесилією, а та відвернулася, не в стані нічим допомогти, навіть говорити не могла. Щодо мами, то вона, як не дивно, повністю давала собі раду в цій непростій ситуації, забувши про мігрень і про потребу усамітнення. Вона, фактично, наче виростала в міру того, як її старша донька замикалася в своєму нещасті. Були такі моменти, коли Брайоні, яку знову просили повторити свою історію чи певні подробиці, бачила, як сестра наближається, щоб усе чути, й дивиться на неї пекучими, непроникними очима. Брайоні починала боятися її й тулилася ближче до матері. Очі в Сесилії були запалено-червоними. Поки інші стояли групками й щось тихо обговорювали, вона збуджено ходила по кімнаті чи з однієї кімнати в іншу, щонайменше двічі виходила постояти надвір. Вона нервово перекладала хусточку з однієї руки в іншу, скручувала її між пальцями, розкручувала, зминала в кульку, перекладала в іншу руку, закурювала ще одну цигарку. Коли Бетті й Поллі почали розносити чай, Сесилія до нього навіть не доторкнулася.

Принесли звістку, що Лола, якій лікар дав снодійне, нарешті заснула, і ця новина викликала тимчасове полегшення. Усі, що нечасто траплялося, зібралися у вітальні й пили чай у повній виснаження тиші. Ніхто нічого не казав, але всі вони чекали на Робі. А ще з хвилини на хвилину очікували з Лондона містера Толліса. Леон і Маршал схилилися над картою маєтку, яку малювали для інспектора. Той узяв її, вивчив і передав своєму помічнику. Двох констеблів відправили приєднатися до тих, хто ще шукав П’єро й Джексона, а кілька поліцейських пішли до котеджу на випадок, якщо Робі прийде туди. Як і Маршал, Сесилія сиділа осторонь, на ослінчику біля клавесина. Один раз вона підвелася, щоб прикурити у брата, але головний інспектор підніс їй свою запальничку. Брайоні сиділа на канапі поруч із мамою, а Бетті й Поллі розносили чай. Брайоні не пам’ятала, що раптом підштовхнуло її. Дуже чітка й переконлива думка з’явилася нізвідки, і їй не треба було нікому нічого говорити чи питати дозволу в сестри. Остаточний доказ, повністю незалежний від її власної версії. Підтвердження. А й навіть інший, окремий злочин. Охнувши від власної здогадки, вона примусила здригнутися всіх у кімнаті й, підхопившись, мало не скинула чашку з чаєм із маминих колін.

Усі вони дивилися, як вона вибігла з кімнати, але були настільки втомлені, що ніхто нічого не запитав. Вона ж бігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, гнана відчуттям, що вона нарешті робить щось добре, таке, що викличе загальний подив і за що її тільки хвалитимуть. Це було схоже на відчуття в різдвяний ранок, коли збираєшся зробити подарунок, який обов’язково принесе задоволення, радісне почуття безневинної любові до самої себе.

Вона добігла коридором до кімнати Сесилії. В якому ж свинюшнику й безладі живе її сестра! Дверцята обох гардеробів були широко розчинені. Сукні, що висіли там рядочками, були перекособочені, а деякі ледь трималися на плечиках. Дві сукні — одна чорна, одна рожева, шовкові, дорогі — лежали на підлозі безформною купою, а навкруг валялися туфлі. Брайоні переступила й обережно обійшла цей рейвах, щоб дістатися до туалетного столика. Ну що заважало Сесилії позакручувати й позакривати косметичку й флакончики з парфумами? Чому вона ніколи не випорожнює свої смердючі попільнички? Не застилає ліжка, не відчиняє вікна, щоб пустити в кімнату свіже повітря? Перша шухлядка, яку вона спробувала, витяглася тільки на кілька сантиметрів — така була напхана, переповнена якимись пляшечками, картонними коробочками. Може, Сесилія й старша на десять років, але є в ній щось справді безпомічне й безнадійне. І навіть хоча Брайоні й лякав розлючений вигляд сестри там унизу, все одно правильно, думала дівчинка, витягаючи наступну шухляду, що вона тут, здатна тверезо мислити, що все це заради Сесилії.

Коли вона через п’ять хвилин переможно повернулася до вітальні, ніхто не звернув на неї ніякої уваги, і все було, як і раніше — втомлені, нещасні дорослі мовчки присьорбували чай або курили. У своєму збудженні вона не подумала, кому повинна віддати листа; в її уяві вони всі читали його одночасно. Тепер вона вирішила, що правильно буде віддати його Леону. Вона пройшла через усю кімнату до брата, але опинившись перед трьома чоловіками, передумала й віддала складений аркушик паперу в руки поліцейського з гранітним обличчям. Якщо на цьому обличчі й був якийсь вираз, він ніяк не змінився, коли той узяв листа й читав його, а зробив він це швидко, ледь що глянув на нього. Його очі знайшли очі Брайоні, потім він перевів погляд на Сесилію, яка дивилася кудись убік. Ледь ворухнувши рукою, він показав, щоб другий поліцейський узяв листа. Коли той закінчив читати, лист передали Леону, який прочитав його, згорнув і повернув старшому інспектору. Брайоні була вражена подібною безсловесною реакцією — бо всі троє не сказали нічого. Лише зараз Емілі Толліс помітила цей об’єкт їхньої зацікавленості. У відповідь на її апатичне запитання Леон сказав:

— Це просто лист.

— Я хочу прочитати його.

Вдруге цього вечора Емілі була вимушена настоювати на своєму праві щодо письмових послань, які курсували в її домі. Відчуваючи, що від неї нічого більше не вимагається, Брайоні всілася на канапі і з маминого спостережного пункту слідкувала за тим, як Леон і поліцейський збентежено обмінюються лицарськими поглядами.

— Я хочу прочитати його.

Вона не змінила свого тону, який не віщував нічого доброго. Леон знизав плечима й вибачливо всміхнувся силуваною усмішкою — бо що ж він міг заперечити? — а Емілі перевела погляд на двох інспекторів. Вона належала до того покоління, що трактувало поліцейських як лакеїв, незалежно від рангу. Підкорюючись кивку свого зверхника, молодший інспектор перетнув кімнату й віддав листа. Нарешті й Сесилія, яка до цього була повністю заглиблена у власні думки, виявила певний інтерес до цієї сцени. Лист уже лежав розгорнутий у матері на колінах, а Сесилія підвелася з ослінчика й рушила від клавесина до них.

— Як ви смієте! Як ви всі смієте!

Леон теж підвівся й зробив заспокійливий жест обома долонями.

— Сі…

Коли вона кинулася, щоб вихопити в матері листа, то не тільки брат, а й двоє поліцейських заступили їй дорогу. Маршал теж підвівся, але не втручався.

— Це належить мені, — кричала вона. — Ви не маєте ніякого права!

Емілі навіть не підвела голови й повільно перечитала лист кілька разів. Завершивши читання, вона на лють доньки відповіла власною крижаною версією.

— Якби ви, дуже освічена молода леді, зробили те, що належало зробити, й прийшли з цим до мене, тоді ще щось можна було би вдіяти, і ваша кузина не переживала б увесь цей кошмар.

Якийсь час Сесилія самотньо стояла в центрі кімнати, стискаючи й розтискаючи пальці правої руки, обводячи їх усіх поглядом, нездатна повірити, що її щось пов’язує з такими людьми, нездатна пояснити їм, як це все було. І хоча Брайоні почувалася виправданою реакцією дорослих і переживала якусь солодку внутрішню піднесеність, але все ж була рада, що вона зараз тут, на канапі, разом із мамою, напівсхована за цими чоловіками від презирства, що палало в очах сестри. А та ще кілька секунд пекла їх цим поглядом, а тоді розвернулася й вийшла з кімнати. Коли вона йшла холом, у неї вирвався крик болю, посилений акустикою, витвореною голими кам’яними плитками підлоги. У вітальні всі відчули полегшення, навіть розслабилися, почувши, що вона піднімається сходами. Коли Брайоні знову звернула увагу на те, що діється навколо неї, то лист був у руці Маршала, який повернув його інспектору, а той вклав у розгорнутому вигляді в папку, розкриту перед ним молодшим поліцейським.

Нічні години пролітали, а вона не відчувала втоми. Нікому не спало на думку відправити її до ліжка. Важко сказати, скільки часу минуло від моменту, коли Сесилія пішла до себе в кімнату, до того як Брайоні вирушила з мамою в бібліотеку на свою першу офіційну розмову з поліцією. Місіс Толліс залишилася стояти, Брайоні сиділа по один бік письмового столу, а інспектори — по інший. Запитання ставив той, із камінним лицем, який виявився дуже лагідним, неспішно розпитуючи її хриплуватим голосом, що був водночас і задушевним, і сумним. Оскільки вона могла показати їм, де саме Робі напав на Сесилію, вони всі пішли в той куток між полицями, щоб як слід усе оглянути. Брайоні прослизнула між ними, притулилася спиною до книжок, щоб показати їм, як стояла її сестра, і побачила перші синюваті ознаки світанку у високих вікнах бібліотеки. Потім вона вийшла з кутка й розвернулася, демонструючи позицію ґвалтівника, і показала, де стояла вона сама.