Спокута - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Иэн Макьюэн (ч. 7)

Якийсь час я присвятила розмові з хранителем документів. Вручила йому пачку листів, у яких містер Нетл писав мені про Дюнкерк. Вони були прийняті з великою вдячністю. Зберігатимуться вони разом з усіма іншими, переданими мною. Хранитель відшукав мені якогось люб’язного старого полковника з Королівського східнокентського полку, такого собі історика-аматора, який прочитав відповідні сторінки мого машинопису й надіслав факсом свої рекомендації. Ці нотатки й були мені передані — колючі, зате корисні. Вони, Богу дякувати, повністю поглинули мене.

«Жоден (підкреслено двічі) солдат, який служив у британській армії, ніколи не скаже „Бігом уперед”. Тільки американець може дати таку команду. Правильний вираз — „Бігом марш”».

Я люблю такі дрібнички, такий пуантилістський підхід до достовірності, ці виправлення деталей, які в масі своїй дають таке задоволення.

«Ніхто ніколи не скаже „двадцятип’ятифунтові гармати”. Тут мало бути „двадцятьп’ятки” або „гармати двадцять п’ятого калібру”. Ваш же вираз звучатиме явно химерно навіть для людини, яка не служила в артилерії».

Як поліцейські з пошукової бригади, ми повзаємо рачки, відшукуючи шлях до істини.

«Ваш хлопчина з ВПС носить берет. Мені це здається сумнівним. За винятком танкових військ, їх у 1940 році не було навіть у сухопутних військах. Гадаю, Вам краще одягти на нього пілотку».

Врешті-решт полковник, який почав свого листа зі звернення «міс Толліс», дав вихід своїй роздратованості моєю статтю. Що ці дамочки собі дозволяють, лізучи в подібні справи?

«Мадам (підкреслено тричі), „юнкерс” не несе „одну-єдину тисячотонну бомбу”. Ви хоч маєте поняття, що навіть морський фрегат не важить стільки? Раджу Вам як слід ознайомитися з цим питанням».

Ну, це просто друкарська помилка. Я ж збиралася надрукувати „тисячофунтову”. Я виписала ці зауваження і написала полковнику вдячного листа. Заплатила за фотокопії документів, які розклала охайними купками для свого власного архіву. Повернула на видачу книжки, якими користувалася, і викинула всі непотрібні вже записи. На робочому місці від мене не лишилося жодних слідів. Прощаючись із хранителем документів, я дізналася, що фонд Маршала збирається надати музею грант. Після того, як я потиснула руки іншим працівникам бібліотеки й пообіцяла подякувати в книжці працівникам відділу за допомогу, викликали розсильного, аби той провів мене вниз. Дівчина в гардеробі дуже люб’язно викликала таксі, а один із молодших швейцарів відніс мою торбу аж на тротуар.

Під час поїздки назад, на північ, я думала про лист полковника, а радше про своє власне задоволення від цих дрібних поправок. Якби мені справді так сильно залежало на фактах, я б написала зовсім іншу книжку. Але моя робота завершена. Не буде ніяких нових варіантів. Саме про це я й думала, коли ми в’їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем, якраз перед тим, як я заснула. Коли водій розбудив мене, таксі стояло біля моєї квартири в Риджентс-Парку.

Я порозкладала по папках принесені з бібліотеки папери, зробила собі сендвіч, потім спакувала валізку. Рухаючись по квартирі, з однієї знайомої кімнати до іншої, я була свідома того, що роки моєї незалежності скоро можуть завершитися. На письмовому столі, в рамочці, стояла фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Колись я питатиму, хто це такий. Я заспокоїла себе, присвятивши певний час вибору сукні, яку одягну на родинний обід. Процес цей справді відмолодив мене. Я вже худіша, ніж була рік тому. Ведучи рукою вздовж вішачків, я на довгі хвилини забула про свій діагноз. Врешті-решт я вибрала відрізну кашемірову сукню сріблясто-сірого кольору. Потім вже все було просто: білий єдвабний шалик, заколотий камеєю Емілі, лаковані туфлі-лодочки — звичайно ж, на низькому каблучку, — і велика чорна шаль. Я закрила валізку й, несучи її у передпокій, здивувалася, якою ж вона здається легенькою.

Моя секретарка прийде завтра, ще до мого повернення. Я залишила їй записку, визначивши роботу, яку хотіла, щоб вона зробила, потім взяла книжку й чашку чаю і влаштувалася в кріслі біля вікна з видом на парк. Мені завжди добре вдавалося не думати про речі, які справді мене турбують. Але читати я не могла. Я була схвильована. Поїздка за місто, обід на мою честь, відновлення родинних зв’язків. І в мене ж відбулася одна з тих класичних розмов з лікарем. Я мала би бути пригнічена. А може, мені вже все, як сьогодні кажуть, по барабану? Проте від таких думок нічого не зміниться. Машина буде аж за півгодини, і я не знаходила собі місця. Встала з крісла, пройшлася кілька разів туди-сюди по кімнаті. Коли я надто довго сиджу, в мене починають боліти коліна. Мені не давали спокою думки про Лолу, про жорсткість того худого, старого, розмальованого обличчя, про її самовпевнену ходу на тих небезпечних шпильках, її життєву енергію, отой нирок у «ролс-ройс». Я що, змагаюся з нею, витоптуючи килим між каміном і честерфілдівською канапою? Я завжди думала, що світські забави, цигарки зведуть її в могилу. Думала так, навіть коли нам було трошки за п’ятдесят. І от у вісімдесят вона має такий хижий, супермодний вигляд. Вона завжди була зарозумілою старшою дівчинкою, завжди на крок попереду. Зате в цій останній важливій справі я її випереджу, а вона, мабуть, житиме довго. Мені не вдасться опублікувати роман за життя.

«Ролс», схоже, закрутив мені голову, бо коли приїхала машина — спізнившись на п'ятнадцять хвилин, — я була розчарована. А як правило, такі речі мало турбують мене. То була зовсім непоказна малолітражка, заднє сидіння якої було вкрите нейлоновим хутром, розмальованим під зебру. Зате водій Майкл, веселий хлопака з Вест-Індії, взяв у мене валізку, дбайливо відкинув переднє сидіння, щоб мені зручніше було сідати. Після того, як я категорично заявила, що не потерплю жодної трахкотливої музики з колонок на поличці у мене за головою, а він перестав на мене дутися, ми чудово порозумілися й завели розмову про сім’ї. Батька він ніколи не знав, а його мати була лікаркою в Мідлсекському госпіталі. Сам він закінчив юридичний факультет Лестерського університету й збирався тепер писати дисертацію в Лондонській школі економіки про законодавство й злидні в країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона по гнітючому Західному шосе, він стисло виклав мені її суть: немає законів про власність, отже, немає капіталу, отже, немає добробуту.

— Типовий підхід юриста, — сказала я. — Організувати бізнес передовсім для себе самого.

Він ввічливо посміявся, хоча, мабуть, подумав, що я — заплішена дурепа. В наші дні абсолютно неможливо вгадати освітній рівень людей по тому, як вони розмовляють, чи одягаються, чи яку музику люблять. Найбезпечніше вважати кожного, з ким зустрічаєшся, витонченим інтелектуалом.

Через двадцять хвилин ми вже наговорилися, і коли машина виїхала на автостраду, а двигун перейшов на монотонне фуркотіння, я знову заснула; коли ж прокинулася, ми вже їхали по сільській дорозі, а голову мені немов стиснуло обручем. Я знайшла в сумочці аспірин, розжувала три таблетки і з огидою проковтнула. Яку частинку свого розуму, своєї пам’яті втратила я внаслідок мікроінсульту, поки спала? Про це я не дізнаюся ніколи. І саме тоді, на задньому сидінні отого маленького бляшаного автомобіля, я вперше відчула щось схоже на відчай. Паніка була б тут надто сильним словом. Частинкою цього відчаю була клаустрофобія, безпомічна ув’язненість в процесі власного занепаду, відчуття всихання. Я поплескала Майкла по плечу й попросила увімкнути музику. Він вирішив, що я просто попускаю йому, бо ми вже наближалися до місця призначення, і відмовився. Проте я наполягла, і от знову пролунало бамкання контрабаса, на яке накладався м’який баритон, що співав на карибському діалекті щось схоже на дитячі лічилки. Це мені допомогло. Трохи розрадило. Воно звучало так по-дитячому, хоча я підозрювала, що тут виражені якісь фатальні почуття. Перекладу я не стала просити.

Музика все ще грала, коли ми повернули на під’їзну дорогу до готелю Тілні. Минуло вже більше двадцяти п’яти років, коли я востаннє їхала цією дорогою на похорон Емілі. Спершу я помітила відсутність паркових дерев, величезних берестів, що загинули, як мені ввижалося, від якоїсь хвороби, а дуби, що ще залишалися, зрубали, аби розчистити поле для гольфу. Ми навіть пригальмували, щоб пропустити декількох гравців і хлопчиків, які несли за ними ключки. Я не могла не думати про них як про порушників, що незаконно проникли в чужі володіння. Ліс, що оточував старий котедж Ґрейс Тернер, стояв і досі, і коли ми проминули останні буки, перед очима з’явився головний будинок. Будь-які ностальгічні почуття були б недоречними — це завжди була потворна будівля. Проте здалеку вона виглядала голою і беззахисною. Плющ, який раніше пом’якшував враження від того яскраво-червоного фасаду, був обідраний, можливо, щоб не руйнував цегляну кладку. Незабаром ми вже наблизилися до першого мосту, і я побачила, що озера більше немає. На мості ми опинилися над бездоганним трав’яним газоном, які часом можна бачити в старих фортечних ровах. Саме по собі це не виглядало негарно, якщо не знати, що тут було раніше — осока, качки й велетенський короп, якого двоє бродяг спекли і з задоволенням з’їли біля храму на острові. Якого вже теж не було. На його місці стояла дерев’яна лавка й урна для сміття. Острів, який, звичайно, вже не був островом, став видовженим горбочком, вкритим рівненькою травою, як величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Його оточувала посипана гравієм доріжка, де тут і там стояли інші лавочки й круглі садові ліхтарі. У мене не було часу спробувати відшукати очима те місце, де я колись сиділа, заспокоюючи юну Лолу Маршал, бо ми вже їхали другим мостом, а тоді загальмували, звернувши на асфальтовий паркінг, що тягнувся вздовж усього будинку.

Майкл відніс мою валізку в рецепцію, розташовану в старому холі. Як дивно, що вони потурбувалися покласти мотузяний килим на оту чорно-білу плитку. З акустикою, здається, тут завжди були негаразди, хоча мені це ніколи не заважало. Зі схованих динаміків неголосно звучали «Пори року» Вівальді. На цілком пристойному столі червоного дерева стояв комп’ютерний монітор і ваза з квітами, а по боках — два манекени рицарів у повному обладунку, наче на варті; на панелях висіли схрещені алебарди й щит із гербом; над ними — портрет, який раніше висів у їдальні і який мій дід придбав, щоб створити враження давніх родових традицій. Я віддала Майклові чайові й щиро побажала йому успіхів у справі бідності та прав власності. Намагалася якось зам’яти мою дурну репліку про юристів. Він привітав мене з днем народження, потиснув руку — яким же легеньким і нерішучим був його потиск — і пішов. Серйозна дівчина за столом реєстратора, в строгому діловому костюмі, видала мені ключ і сказала, що колишня бібліотека зарезервована виключно для нашого свята. Ті декілька людей, які вже приїхали, пішли на прогулянку. Згідно з планом, усі мають зібратися о шостій, на коктейлі. Розсильний віднесе нагору мою валізку. Мені зручніше буде піднятися ліфтом.

Ніхто, отже, не збирався мене вітати, але це й до кращого. Я воліла познайомитися з усім на самоті — стільки ж бо цікавих змін, — перш ніж виступити в ролі почесного гостя. Піднялася ліфтом на третій поверх, пройшла через скляні протипожежні двері й пішла коридором, напастована підлога якого рипіла так само, як і раніше. Дивно було дивитися на пронумеровані й замкнені спальні. Звичайно, номер моєї кімнати — сьомий — нічого мені не казав, але я, здається, вже здогадалася, де сьогодні спатиму. Принаймні, зупинившись перед дверима, я не була здивована. Не моя колишня, а кімната тітоньки Венери, бо завжди вважалося, що з неї найкращий вид — на озеро, на дорогу, на ліс і на далекі гори. Чарлз, онук П’єро й організатор усього цього, мабуть, спеціально замовив її для мене.

Приємною несподіванкою було опинитися всередині. До кімнати були долучені сусідні по обидва боки, і утворилися розкішні апартаменти. На низенькому скляному столику стояв величезний букет оранжерейних квітів. Величезного високого ліжка, яке так довго без будь-яких скарг займала тітонька Венера, вже не було, так само як і різьбленого комода для приданого й оббитого зеленим шовком дивана. Тепер вони належали старшому синові Леона від другого шлюбу і стояли в замку десь у шотландських горах. Але нові меблі були гарні, і кімната мені сподобалася. Принесли мою валізку, я замовила чай і повісила сукню в шафу. Оглянула вітальню, в якій був письмовий стіл і хороша лампа, і була вражена розмірами ванної з її ароматичними сумішами й купою рушників на гарячій сушарці. Втішно було не бачити в усьому позбавленого смаку занепаду — а це ж легко стає у старих людей звичкою. Я постояла біля вікна, милуючись сонячним світлом, яке падало збоку на поле для гольфу й під яким виблискували голі дерева на далеких узгір’ях. Я все ще не могла погодитися з відсутністю озера, але його, можливо, колись відновлять, зате сам будинок як готель, безперечно, вміщав значно більше людського щастя, ніж коли я тут жила.

Чарлз подзвонив через годину, якраз коли я почала думати, що вже час одягатися. Він сказав, що прийде за мною о чверть на сьому, коли всі інші вже зберуться, і відведе вниз, так щоб зробити мій вхід урочистим. Так воно й сталося, коли я увійшла в ту величезну кімнату L-подібної форми, під руку з ним, у своєму пишному кашеміровому наряді, — і пролунали оплески, а потім піднялися келихи п'ятдесяти родичів. Найперше враження, яке в мене виникло, коли я увійшла, що я нікого не впізнаю. Жодного знайомого обличчя! Я подумала, чи не передвістя це того несвідомого стану, який мені обіцяли. Потім, потихеньку, люди почали вирізнятися. Слід лише брати до уваги роки й враховувати швидкість, із якою немовлята стають галасливими десятирічними підлітками. Неможливо було не впізнати мого брата, скуленого і перехиленого на один бік у своєму кріслі на коліщатках, із пов’язаною на шиї серветкою, щоб ловити пролите шампанське, яке хтось підніс до його губ. Коли я нахилилася й поцілувала Леона, він спромігся посміхнутися тією половиною обличчя, якою ще володів. Я також досить швидко розпізнала П’єро, дуже всохлого і з блискучою лисиною, на яку мені захотілося покласти руку, але такого ж, як завжди, сяючого і величезною мірою главу родини. Так вже повелося, що ми ніколи не згадуємо його сестру.

Я обійшла кімнату, маючи біля себе Чарлза, який підказував мені імена. Як чудово бути в самому центрі такого доброзичливого родинного зібрання. Я знову перезнайомилася з дітьми, онуками й правнуками Джексона, який п’ятнадцять років тому помер. Фактично, близнюки удвох добряче наповнили цю кімнату. Леон теж непогано постарався з його чотирма шлюбами, виявившись напрочуд відданим батьком. Віковий діапазон тут був від трьох місяців до Леонових вісімдесяти восьми років. А який набір голосів, від буркоту до вереску, поки офіціанти розносили шампанське й лимонад. Підстаркуваті діти далеких родичів віталися зі мною як давно забуті друзі. Кожен другий хотів сказати мені щось приємне про мої книжки. Групка чарівних підлітків розповіла, як вони вивчали мої книжки в школі. Я пообіцяла прочитати машинопис роману чийогось відсутнього сина. Записки й візитки впихали мені в руки. На столі в кутку кімнати були звалені подарунки, які я повинна буду розпакувати, як заявили мені кілька дітей, до, а не після того, як вони підуть спати. Я обіцяла, потискала руки, цілувала щоки й губи, захоплювалася немовлятами й лоскотала їм щічки, і саме тоді, коли я вже почала думати, з яким задоволенням присіла б де-небудь, я помітила, що розставляють стільці, всі звернені в один бік. Потім Чарлз став плескати в долоні й, перекрикуючи шум, який зовсім не вщухав, оголосив, що перед обідом ще буде дана вистава на мою честь. Прохання до всіх зайняти місця.

Мене підвели до м’якого крісла в першому ряді. Поруч зі мною сидів старий П’єро, який розмовляв із родичем зліва від себе. У кімнаті запала нервова тиша — майже тиша. З кутка долинав збуджений шепіт дітей, якого я вирішила тактовно не помічати. Поки ми чекали, а в мене виявилося, так би мовити, кілька вільних секунд, я озирнулася навкруги й лише тепер по-справжньому усвідомила, що в бібліотеці не було ані книжок, ані стелажів. Ось чому кімната здавалася значно більшою, ніж за моєї пам’яті. Єдиними матеріалами для читання були журнали про життя за містом, що лежали на поличках біля каміна. Після кількох шикань і рипіння чийогось стільця перед нами з’явився хлопчик у чорному плащі, накинутому на плечі. Був він блідий, весь у ластовинні й рудий — безсумнівний Квінсі. Я прикинула, що йому років дев’ять-десять. Тіло було худеньке, тому голова здавалася великою і надавала йому ефірного вигляду. Але тримався він упевнено, обводячи очима кімнату в очікуванні, поки публіка вгамується. Потім нарешті задер вгору ельфоподібне підборіддя, набрав у груди повітря й заговорив чистим, дзвінким дискантом. Я готова була до якоїсь магічної несподіванки, але те, що я почула, мало вже зовсім неземне звучання.

Ось розповідь про легковажну Арабеллу,

Яка втекла з негідником безчельним.

Батьки у розпачі, що первісточка їхня

Дім кидає й от-от назавжди зникне

Без дозволу, а там хвороба вже й нужда чигає,

А в неї ж більше ні копієчки немає.

І раптом вона постала переді мною, ота заклопотана, педантична, примхлива маленька дівчинка, яка все ще лишається живою, бо коли вимогливі глядачі доброзичливо пирснули, почувши «без дозволу», моє бідолашне серце — обурливе марнославство! — аж тьохнуло. Хлопчик декламував зі зворушливою дохідливістю, легесеньким дисонансом було лиш те, що моє покоління назвало б вимовою кокні, хоча сьогодні я вже й не знаю, що має означати «т» з твердим приступом. Я знала, що всі ці слова належать мені, але майже не пам’ятала їх, а зосередитися було важко через наплив стількох питань, стількох почуттів. Де вони знайшли текст, і чи ця неземна впевненість є симптомом цілком інших часів? Я глянула на свого сусіда, П’єро. В руці у нього була хусточка, він промокав нею очі, і я не думаю, що лише з прадідівської гордості за правнука. А ще я підозрювала, що все це була його ідея. Пролог наблизився до своєї розсудливої кульмінації:

Їй пощастило, бо жоною принца стати

В цей світлий має день. Лиш пам’ятаймо:

Щоб лиха так, як Арабелла, не зазнати,

Слід спершу думати, а потім вже кохати!

Вибухнули бурхливі оплески. Хтось навіть вульгарно свиснув. Отой словник, «Короткий оксфордський». Де він тепер? У північно-західній Шотландії? Мені б хотілося повернути його. Хлопчик вклонився, відступив на кілька метрів, і до нього приєдналися ще четверо непомічених мною дітей, які чекали за лаштунками, якщо це можна так назвати, а тепер виступили вперед.

І почалися «Випробування Арабелли» — зі втечі від стривожених, зажурених батьків. У головній героїні я одразу впізнала правнучку Леона Хлою. Яка це чарівна, серйозна дівчинка, з таким глибоким грудним голосом і успадкованою від матері іспанською кров’ю. Я пам’ятаю, як була на її першому дні народження — здавалось би лиш кілька місяців тому. Дивилася, як вона переконливо западає в злидні та відчай, покинута віроломним графом — отим декламатором прологу в чорному плащі. Менш ніж за десять хвилин усе скінчилося. У моїх спогадах, дещо викривлених дитячим відчуттям часу, ця п’єса завжди здавалася мені не меншою за будь-яку Шекспірову. І я зовсім забула, що після церемонії вінчання Арабелли з принцем-медиком усі беруться за руки й виходять уперед, щоб в унісон звернутися до публіки з прощальним куплетом.

Тут початок кохання; наша ж праця кінця добігла.

До побачення, любі друзі, ми рушаємо сонцю в обійми.

Явно не кращий мій твір, подумала я. Проте вся публіка, за винятком Леона, П’єро і мене, аплодувала стоячи. Якими ж досвідченими були ці діти, аж до самого падіння завіси, тримаючись за руки, вони стояли рівненьким рядочком, за підказкою Хлої відступили назад, знову вийшли вперед, ще раз вклонилися. У громі овацій ніхто не помітив, що бідний П’єро зовсім розчулився, сховавши лице в долоні. Знову переживав той самотній, жахливий час у цьому домі після розлучення батьків? Вони так хотіли грати в п’єсі, ці близнюки, так чекали того вечора в бібліотеці, і ось він настав нарешті, із запізненням на шістдесят чотири роки, а його брат давно вже мертвий.

Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я звернулася до всіх присутніх зі словами вдячності. Змагаючись із немовлям, яке заходилося плачем у другому кінці кімнати, я намагалася відновити в пам’яті те спекотне літо тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року, коли з півночі приїхали родичі. Я обернулася до трупи й сказала акторам, що наш спектакль не міг би навіть рівнятися з їхнім. П’єро рішуче кивав головою. Я пояснила, що зрив тодішніх, репетицій — це виключно моя вина, бо якраз у сам їх розпал я вирішила стати романісткою. Пролунав ввічливо-поблажливий сміх, знову оплески, потім Чарлз оголосив початок обіду. Так і точився цей приємний вечір — галасливий бенкет, під час якого я навіть випила трошки вина, потім маленьким дітям настав час лягати спати, а їхні старші брати й сестри пішли дивитися телевізор. Потім промови за кавою, і годині о десятій я вже почала думати про свою чудову кімнату нагорі — не тому, що була втомлена сама по собі, а лиш втомилася від великої кількості людей і від того, що була в самому центрі уваги, нехай і доброзичливої. Ще півгодини пішло на теплі прощання, а потім Чарлз і його дружина Енні провели мене в мою кімнату.

Зараз вже п’ята ранку, а я все ще сиджу за письмовим столом, прокручуючи в голові ці два дивних дні. Правду кажуть, що старі люди сплять менше — принаймні вночі. Мені стільки всього ще треба обдумати, а вже дуже скоро, можливо, через рік, у мене буде для цього значно менше розуму. Я думала про свій останній роман, той, що мав стати першим. Найперший варіант — січень 1940 року, останній — березень 1999, а між ними півдесятка різних версій. Друга версія — в червні 1947-го, третя… але кому це цікаво? Моє п’ятдесятидев'ятирічне завдання завершене. Був наш спільний злочин — Лолин, Маршала, мій, — і починаючи з другого варіанта я хотіла описати його. Я вважала своїм обов’язком нічого не приховувати — ні імен, ні місць, ні обставин в усіх подробицях, — я все це там описала, наче в історичній хроніці. Але з точки зору правової реальності, як роками твердили мені видавці, ця моя «звинувачувальна» автобіографія ніяк не може бути опублікована, поки живі співучасники мого злочину. Дискредитувати можна тільки себе і мертвих. Починаючи з кінця сорокових років Маршали дуже активно вели судові процеси, захищаючи своє добре ім’я з надзвичайною жорстокістю, не шкодуючи на це ніяких затрат. Завдяки банківським рахункам вони можуть з легкістю розорити будь-яке видавництво. Можна навіть запідозрити, що їм є що приховувати. Добре, підозрюйте, але не пишіть. Робилися традиційні пропозиції — поміняйте місце, видозмініть, замаскуйте. Напустіть туману уяви! Навіщо ж іще тоді романісти? Не заходьте далі, ніж необхідно, зупиняйтеся за кілька дюймів від місця, де вас можуть дістати пальці закону. Але ніхто не знає цієї чіткої межі до рішення суду. Заради власної безпеки слід бути лагідним і розпливчастим. Я знаю, що не можу публікувати, поки вони не помруть. А сьогодні вранці готова припустити, що цього не станеться, поки я не помру. І нічого не зміниться зі смертю лиш одного з них. Навіть якщо всохла пика лорда Маршала з’явиться нарешті на сторінках з некрологами, моя кузина з півночі не потерпить звинувачень у злочинній змові.

***

Злочин був. Але були й закохані. Про закоханих і їхню щасливу долю я думала цілісіньку ніч. Ми рушаємо сонцю в обійми. Невдала інверсія. Мені спало на думку, що я, врешті-решт, не заїхала аж так далеко після написання своєї п’єски. А радше значною мірою ухилилася від цього шляху й знову повернулася туди, звідки вирушила. І тільки в останньому варіанті роману у моїх закоханих все кінчається добре, коли вони стоять обоє на одній із вулиць південного Лондона, а я йду геть. Усі попередні версії були безжальними. Але я більше не бачу ніякої користі, скажімо, в тому, аби прямим чи непрямим чином переконувати читачів, що Робі Тернер помер від зараження крові в містечку Співаючі Дюни 1 червня 1940 року чи що Сесилія загинула у вересні того ж року внаслідок вибуху бомби, яка знищила станцію метро «Белем». Що я взагалі не бачила їх того року. Що моя мандрівка через весь Лондон закінчилася в церкві на Клепем Коммон і що боягузлива Брайоні покульгала звідти назад у госпіталь, не спромігшись на зустріч зі своєю сестрою, яка недавно втратила кохану людину. Що листи, якими обмінювалися закохані, зберігаються в архіві Воєнного музею. Який же ж це був би кінець? Який смисл, яку надію, яке задоволення отримав би читач від такої історії? Хто б схотів повірити, що вони ніколи більше не зустрілися, що їхнє кохання так і не здійснилося? Хто б схотів у це повірити, окрім прихильників найпохмурішого реалізму? Я не могла їм такого зробити. Я надто стара, надто налякана, надто закохана в ту крихітку життя, яка ще в мене є. На мене незабаром накотить хвиля забування, а потім і забуття. У мене немає більше відваги для песимізму. Коли я помру, і Маршали помруть, а роман нарешті буде виданий, ми всі існуватимемо лиш як мої вигадки. І Брайоні теж буде такою самою фантазією, як і оті закохані, котрі сплять разом у Белемі й доводять до люті свою господиню. І всім буде байдуже, які події і які персонажі були вигадані, щоб вийшов роман. Я знаю, завжди знайдеться такий читач, якому кортітиме запитати: «Але що ж сталося насправді?» Відповідь проста: закохані живі, і в них усе чудово. І доки лишатиметься хоч один екземпляр, один-єдиний машинопис мого останнього варіанта роману, доти моя легковажна, моя щаслива сестра і її принц-медик будуть жити і кохати одне одного.

Проблема всіх цих п’ятдесяти дев’яти років була ось у чому: якою має бути спокута романістки, якщо вона, володіючи абсолютною владою впливати на хід подій, є одночасно Богом? Немає нікого, немає жодної вищої сутності, до якої вона могла б звернутися, яка б заспокоїла її, яка б пробачила їй. Не існує нічого поза нею. Вона своєю уявою сама визначає всі умови, всі межі. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо вони атеїсти. Це завжди було неможливим, і саме в цьому справа. Можна лиш намагатися.

Я стояла біля вікна, відчуваючи, як накочують хвилі втоми й долають у мені залишки сил. Підлога наче колишеться під моїми ногами. Я дивилася, як під першими проблисками ще сірого світла стає видимим парк і мости над озером, якого більше немає. І довга вузька дорога, якою Робі везли геть, у біле марево. Я люблю думати, що це не слабкість, не спроба уникнути правди, а остаточний акт доброти, протистояння забуттю і відчаю — дозволити моїм закоханим жити і поєднати їх у кінці. Я дарувала їм щастя, але не була настільки самолюбною, щоб дозволити їм пробачити мені. Ще не зовсім, ще ні. Якби ж я була владна перенести їх якимись чарами на свято моїх уродин… Робі й Сесилія, все ще живі, все ще закохані, сидять пліч-о-пліч у бібліотеці й усміхаються, дивлячись «Випробування Арабелли». І немає в цьому нічого неможливого.

Але зараз мені треба поспати.

Подяки

Я вельми вдячний співробітникам Відділу документів Імперського воєнного музею за дозвіл переглянути неопубліковані листи, щоденники і спогади військовиків та медсестер, котрі перебували на військовій службі 1940 року. Я також зобов’язаний таким авторам та їхнім книгам: Gregory Blaxland, Destination Dunkirk; Walter Lord, The Miracle of Dunkirk; Lucilla Andrew, No Time for Romance. Висловлюю щиру подяку Клер Томалін, Крейґові Рейну та Тіму Ґартон-Ешу за їхні докладні й корисні зауваги, а передовсім моїй дружині, Анналіні МакЕфі, за її підтримку та надзвичайно уважне читання рукопису.

ІМ

notes

Примітки

Ґертон — відомий жіночий коледж Кембриджського університету.

Роудін-скул — одна з провідних привілейованих жіночих приватних шкіл.

Герой англійських коміксів 30-х років.

Люблю, любиш, любить (лат.).

Попередній іспит на ступінь бакалавра.

Популярна в 1930-ті роки американська дівчинка-актриса.

Порода свиней.

Фешенебельний багатоквартирний будинок у центрі Лондона на вулиці Пікаділлі, де свого часу жили Байрон, Т.Маколей та інші відомі люди.

Булочний, хлібний (лат.).