Таємниця підземної галереї

13. НАГЛЯДАЧ ТАКЕ НІКОЛАЄ

Камера в тюрмі, куди Фаніку однієї ночі привезли машиною після того, як Клонару пересвідчився, що нічого не доб’ється од в’язня, була схожа на камеру в підземеллі елегантного приміщення Секретної служби. Хоч в’язень і сидів тут кілька днів, а проте майже не розумів, що з ним діється. Він був далеко від людей, в якомусь світі, де лише згадки калейдоскопічно змінювалися, наче кадри в німому кінофільмі. Знову переживав давно забуті події і бачив людей, про яких уже не думав. Линув, наче хмарина чи величезна тінь, над батьківським двором, над містом. Колись давно він читав книгу, в якій одного чоловіка родичі і приятелі вважали мертвим, хоч той усе бачив і чув.

Фаніка лежав випроставшись, не міг ні рухатися, ні говорити, але, як і раніше, розумів. І нічого його вже не цікавило… Заклякле серце теж наче завмерло, як і в того чоловіка в книжці. На очі спершу з’являлися ті, кого вже не було в живих, і він їх проводжав поглядом, аж поки вони не зникали в тумані, а на зміну їм надходили вже живі люди. Коли перед ним поставала Марія, Фаніка не міг стримати сліз, які зрошували опухле, знівечене лице та бороду. Але не спиняв їх. Не міг…

Потім до нього прийшло відчуття власного тіла. Боліли кості, спина, кожен суглоб. Пробував відірватись од дощаного ліжка, щоб полинути у височінь, як оце раніше, та не міг. Тепер він поважчав, щось страшне тягло його донизу, давило тіло, скроні болісно стискалися, наче по них без упину стукали молотками. Коли раніше був німий, то тепер стогнав, на зло наглядачеві, який грюкав у двері і наказував мовчати.

В коридорі позмінно чергували два наглядачі, і тоді, коли біль вщухав, Фаніка наче відчував на чолі чиюсь холодну руку. Кілька разів здавалося, ніби хтось кладе йому в рот пілюлю, і він її ковтає, думаючи часом, чи не мають на меті його отруїти. А одного дня розплющив очі і побачив похмурі стіни камери, дощане ліжко під собою, двері з загратованим віконцем. Спробував піднятися. В голові гуло, в грудях боліло. Трохи потужившись, сперся на руки і сів. Спустив ноги, підвівся, але камера враз закрутилась, наче колесо у возі, і Фаніка впав долілиць, вдарившись лобом в цементовану долівку.

А коли прийшов до пам’яті, то побачив, що лежить уже на ліжку. Через грати хтось дивився, приклавши пальця до уст. Трохи згодом відчинилися двері і увійшов з мискою в руках наглядач. В ніс ударив кислий запах борщу. Фаніка розплющив очі, але раптом відчув, що йому поклали в руку якийсь папірець. Вхопив записку і, поки наглядач, повернувшись до нього спиною, ставив на стіл миску, перебіг очима текст:

“Тримайся! Ми гордимось тобою. Будемо підтримувати зв’язок через наглядача”.

— Прочитав? — пошепки спитав тюремник.

Фаніка мовчки дивився йому в очі. А той узяв записку, витер сірника, запалив її.

— Це ти мене підняв з цементу? — запитав в’язень

— Поговоримо пізніше, а зараз спи, — мовив наглядач і поклав на ліжко коробку сірників та пачку цигарок.

Фаніка запалив. Затягнувшись димом, сп’янів, наче од міцного вина, і побачив поруч себе Марію, Павла та всіх друзів. Знову почував себе в рядах борців. Погасивши недокурок, сховав його і заснув.

Наглядачеві Таке Ніколає було майже п’ятдесят років. Змарнілий, з пожовклими од тютюну вусами і сумними очима, він нагадував стрілочника, рибалку або чорнороба, одного з тієї армії трударів, яких обтяжують нестача грошей і багато голодних ротів. До цієї служби він працював могильником, а потім веслярем на одному з човнів, які чекали біля казино на панів, що бажали погойдатися на хвилях, перш ніж спробувати щастя у грі в рулетку.

— Нехай буде одна хороша душа і в тюрмі, — мовив він дружині, надівши уніформу.

Платню мав невелику, зате державна служба забезпечувала на старість пенсію. Обстановка в тюрмі була жахлива, але Таке Ніколає тішився, що потай може допомагати в’язням. Увечері, перед сном, він молився біля ікони святого Миколи і спав тоді спокійно, ніколи не бачив тих жахливих снів, які мучили інших наглядачів.

Дружина Тінка народила йому десятеро дітей. Та святий чудотворець, знаючи, як важко живеться на землі, напевне, упросив ангела смерті змилосердитися і забрати п’ятеро малят в рай. Цю просьбу ангел задовольнив. І тих дітлахів, що зосталися живі. Таке дуже любив і всіляко оберігав од ангела смерті. Коли найменша дитина, Ріца, захворіла, батько без будь-якого вагання постукав до лікаря-педіатра Гольденберга.

Було вже далеко запівніч. Але Таке це не спинило. Він грюкав до тих пір, поки у вікні не показалась чоловіча голова.

— Ви що, хочете висадити мені двері? — запитав хазяїн,

— Борони боже! — настрашився Таке. І тоді лікар, відчинивши, сказав, що не треба було йому так стукати, що досить натиснути на кнопку, і він почув би.

На Гольденбергу був халат, що сягав йому до колін, а під халатом — довга, аж до п’ят нічна сорочка. В цьому вбранні він скидався на служителя якогось релігійного культу. Незважаючи на свої солідні роки, лікар був стрункий і набагато вищий за наглядача. Лице кругле, на голові кучма сивого волосся. Крізь скельця окулярів у товстій оправі прозирали стомлені очі, які аж ніяк не пасували до жвавої вдачі лікаря. Він без упину рухався, вимахував руками, тупав ногою і говорив швидко, з жартівливою фамільярністю, наче перед ним були діти.

Як тільки почув, що дівчина вже дві ночі марить у гарячці, одразу ж пройшов до другої кімнати і почав одягатися. Через відчинені двері закидав збентеженого наглядача безліччю запитань, на які той ледве встигав відповідати.

За кілька хвилин лікар, прихопивши медичну сумку, взяв Таке під руку і швидко вийшов з ним на вулицю. По дорозі ні на мить не змовкав. І коли вони дійшли до будиночка Таке, Гольденберг був майже певен, що дівчинка хвора на скарлатину. Та й про самого наглядача він уже знав, мабуть, не менше, ніж дружина Тінка, що народила йому десятеро дітей.

— Ах, яка гарна дівчинка! — вигукнув лікар і, підступивши до ліжка Ріци, при світлі гасової лампи почав ворушити пальцями так, що на стіні з’являлися зайчик з довгими вухами, метушливий собачка, мавпа, яка наче чухає собі голову.,

Розбуджена від сну, дівчинка заплескала рученятами.

— Ну от! — засміявся жартівник. — А зараз давай пограємося в лікаря.

Ріца зайшлася плачем. Гольденберг одразу заспокоїв її, сказавши, що хворим у цій грі буде він.

І дівчинка вистукувала його по спині, попросила вимовляти “тридцять три”, притулилась вухом до його грудей, а потім приписала сотню уколів. Тоді вже Гольденберг сам оглянув Ріцу і пересвідчився, що у неї справді скарлатина, ще й гіпертоксична.

Температура підвищувалась без упину, і дівчинка весь час марила. Занепокоєний лікар виписував рецепти і все посилав Таке до аптеки. А коли Ріца розплющувала очі, розповідав їй такі смішні історії, що^зона засинала з усміхом на устах.

Одного дня Гольденберг дав Таке ще один рецепт і здивувався, що той уже не спішить до аптеки, а витирає рукавами очі.

— Подивіться на нього! — вигукнув лікар. — Чого це ти плачеш? Думаєш, мені потрібні сльози замість ліків? Чи, може, вважаєш, що я потребую пацієнтів?.. Хворих, щоб вони були здорові, у мене досить, до того ж я не лікую вусатих дітей!

Гольденберг говорив, сміявся, поплескував хазяїна по спині і штовхав до дверей.

— Не прогнівайтесь, пане лікар… Але я вже не маю грошей, — видушив Таке крізь плач.

— Як це не маєш грошей?.. Ось гроші, — вигукнув Гольденберг і поклав наглядачеві в руку кілька папірців. — Плаче… А ти сам хіба здоровий?

Хвороба затяглася. Лікар приходив, залишав гроші і йшов. Якось уночі він приніс ампули для ін’єкцій. Таке чергував у тюрмі. Тінка, хвора й заплакана, ледве стояла на ногах.

— Хіба я маю тут з ким поговорити? — буркнув вдавано Гольденберг і наштовхнувся на стілець, бо в тісній кімнатці наглядача ніде було навіть зайвий раз ступити.

Лікар намагався бути бадьорішим і, не маючи змоги з кимсь перемовитися слівцем, розмовляв сам з собою. Дівчинка вже вмирала. Він зробив усе можливе, та хвороба була жорстокою. Вже не надіявся, що дівчинка дек живе до ранку. Це не перша дитина, яку лікар Гольденберг не зміг врятувати, і смерть для нього була давнім, добре відомим ворогом. Він одвів її косу від стількох дитячих голівок і через те в усіх нещасних випадках боровся до останнього, поки не закривав навіки очі, що дивилися на нього з такою довірою. Тоді лікар виходив з дому, в якому зазнав поразки, і блукав вулицями, ненавидячи своє сильне здорове тіло, яке залишалося жити, тим часом як кволе дитяче тільце холонуло, він проклинав той день, коли став медиком, і називав себе негідником, нездарою, спільником чорної вбивці.

Думка, що життя дівчинки вже згасає, не давала йому спокою, мучила до болю. Після кожного візиту до Таке лікар повертався додому і знову перегортав товсті томи, де говорилося про боротьбу зі смертю, перечиту-і:г. в медичні журнали і бачив, що вже не зможе нічим допомогти дитині.

І ось тоді Гольденберг довідався від одного колеги, що в якійсь бухарестській лікарні педіатр Строє винайшов протискарлатинну сироватку і з успіхом випробував її на морських свинках. Він подзвонив у столицю, і той лікар підтвердив цю звістку, водночас попередивши, що сироватка ще не була випробувана на людях.

— Я її випробую! — гукнув у трубку Гольденберг.

— Можу дозволити це тільки тоді, — почулась відповідь, — коли ви втратили будь-яку надію.

— Надію? — крикнув він. — Ви говорите про надію? Дитина вже помирає, колего. Помирає, розумієте? Обертається в труп…

Одержавши з Бухареста ампули та потрібні інструкції, він оце й з’явився сюди для останньої спроби. Треба попросити дозволу батьків, але лікар не зважувався сказати жінці, яка ледве трималась на ногах, що дівчинка вже помирає. Одіслав її на ніч до сусідів і жартував при цьому так природно, що жінка повірила у видужання дитини. Коли Тінка вийшла, Гольденберг узяв Ріцу на руки і поклав на стіл. Дівчинка була напівжива, нічого не бачила і не чула.

— Тримайте її за руки й ноги! — попросив двох чоловіків, які прийшли йому на поміч. А сам почав робити і коли.

Вприскував сироватку раз за разом, лякаючи тих, у чиїх руках здригалося слабеньке тільце Ріци. На стіні вимальовувалися їхні великі тіні. Ніхто не обмовився й словом. Завжди дуже балакучий, лікар мовчав. Він один знав, що відбувається на столі, і рясний піт зрошував йому чоло.

І тоді стався шок. Усі троє ледве тримали тіло дівчинки. Якась незвичайна, сліпа сила входила в її ноги й руки, Ріца борсалась, кричала, марила, намагалась вирватися з отих шістьох рук, які виявлялись немічними, безсилими.

— Тримайте міцно! Тримайте! — гукав лікар.

Минали хвилини. Та хвороба не піддавалась, з страшенною люттю стрясала тіло дівчинки, в якому йшла незнана, жорстока боротьба не на життя, а на смерть. Ріца напружилась в безнадії, скрикнула і знесилена заклякла на столі.

— Вмерла! — простогнав один сусіда.

Лікар нахилився над змученим тільцем і впав на стілець.

— Врятована, — прошепотів він кволо. Підняв руку до шиї і послабив галстук.

Дихав важко, аж душився. Та на круглому обличчі, зрошеному великими краплями поту, світилась радісна усмішка, а серце сповнялось безмежною радістю перемоги. Од задоволення примружив очі.

На світанку Таке застав його біля дочки. Ріца спала, легко дихаючи. Лікар вивів наглядача надвір і розповів йому все. Батько захитався і, перш ніж Гольденберг збагнув його намір, поцілував у руку рятівника своєї дитини.

А через тиждень наглядач Таке Ніколає вже зачиняв двері сьомої камери, куди увіпхнули комуніста Аврама Гольденберга.

Ця подія відбулася давно, за тринадцять років до початку війни. Про неї Фаніка дізнався тоді, коли вже одужав, міг сидіти і слухати Таке. Лікаря перекидали з тюрми в тюрму, звільняли і знову арештовували. Потім наглядач дізнався, що Гольденберг загинув у якомусь концтаборі на Україні, немовбито у Вапнярці.

— Хай спочиває на тому світі, — закінчив він свою розповідь. — Якщо, така людина мусила поневірятись в тюрмах і померти жахливою смертю, то нам ці страшні часи треба якось пережити.

Наглядач намагався й раніше допомагати в’язням то цигаркою, то добрим словам, не розрізняючи звичайних арештантів і “політичних”. Проте лікар показав йому, що за люди комуністи, і Таке уже вважав своїм обов’язком допомагати їм. Правда, в політиці він не розумівся. Для Таке комуністи були начебто святими, що їх карають за віру, як колись переслідували перших християн. Провидіння дало йому в руки тюремні ключі, щоб допомагати в’язням, і він гордився цією місією. Так святий Петро носив ключі од раю. У наглядача не було ніякого сумніву, що там, на небесах, ворота до раю в першу чергу відчиняються перед тим, кому він тут, на землі, відмикав двері камери. Ця думка надавала його службі величі і ваги.

— До тебе прийшли на побачення, — сказав він якось Фаніці.

Коли котельник вступив у приміщення, розділене гратами надвоє, то одразу ж побачив Марію. Заплакана, з синцями під очима, вона стояла і чекала, з страхом і радістю в серці, що, “арешті, зможе побачити чоловіка. І коли угледіла на порозі в’язня у смугастому одязі, подумала, що то не він.

— Маріє, — промовив Фаніка, вчепившись руками за грати. Він був кволий, обличчя його ховалося в бороді.

Жінка пізнала голос, очі і з голосним риданням почала його цілувати, припавши До холодного заліза.

— Маріє, — повторив Фаніка. — Маріє…

Коли відчув на своєму плечі руку Таке, подумав, що той хоче заспокоїти його. І повернув голову, збираючись запевнити, що не зробить нічого недозволеного.

— Вибач мені, — мовив наглядач. — Пора…

Час побачення скінчився. Та Фаніці здавалося, що бони тільки зустрілися. Дружина схопилася руками за грати і заридала:

— Фаніка! Фаніка!

Ставши на поріг, він івд встиг примітити, як жандарм відривав її од заліза.

Все ще вчуваючи ридання Марії, повернувся до камери. І Таке, важко зітхнувши, замкнув його.

Минали безконечні години… Вночі він прокинувся від якоїсь метушні і голосів. Подумав, що тепер, коли життя знову ввійшло в тіло, його поведуть на допит. Та глянувши через віконце, побачив, що два наглядачі тягли за руки в’язня, зовсім безсилого і немічного. Відчинили камеру і кинули на холодний цемент.

Коли все стихло і Таке зостався сам, Фаніка спитав пошепки:

— Хто це?

— Не знаю, — відповів йому наглядач, — мабуть, хороша людина…