Таємниця підземної галереї

3. ПІДЗЕМНА ГАЛЕРЕЯ

Другого дня стало відомо, що румунські торговельні судна, а також грецькі, югославські, голландські і навіть корабель “Кармен”, які мали скласти отой горезвісний караван, зазнали несподіваної аварії. Звідусюди надходили повідомлення про якісь нові пошкодження, і одноденний строк, даний для закінчення генерального огляду та ремонту, навіть самі німці визнали нереальним. Відправку каравану одклали на десять діб. У порту пішла чутка, що це саботаж, бо чимало робочого часу було втрачено через фальшиву тривогу.

“Чи могли ми зробити тут більше?” — запитав сам себе Павло, обмірковуючи події останнього дня.

Більше — це означало зробити так, щоб судна взагалі не вирушили з порту, або ж, погано відремонтовані, не дійшли б до Одеси. Першого досягнути просто неможливо. Друге теж виключалося, бо кораблі мала приймати німецька комісія.

“Ні, нам не під силу було щось більше”, — відповів собі невдоволено.

Намагався не думати про судно “Кармен”, але перед очима все стояв сумний силует республіканського корабля, у трюмах якого везтимуть боєприпаси ті, проти кого він недавно воював.

“Дурниці”, — докорив сам собі Павло.

“Знаю, що дурниці, — відповідав, наче виправдовуючись. — На суднах “Кармен”, “Альба-Юлії” чи на “Каліопі” одні й ті ж боєприпаси, німецькі. А проте “Кармен” воював під червоним прапором…”

Наче частина його серця зосталася там, на кораблі, поміж дерева та заліза. Чомусь здавалося, що і його примусять стріляти в своїх.

На Фаніку можна покластися. Але чи пощастило йому що-небудь зробити?

Щоб позбутися цих думок, Павло вирішив пройтися. Місячне сяйво зливалося з мерехтливим світлом ліхтарів, і вулиці здавалися веселішими. Ступав поволі, вдихаючи прохолодне повітря, сповнене запаху водоростей і солі.

— Спасибі тобі… — промовив хтось несподівано.

Павло здивовано озирнувся. Дівчина, яка стояла перед ним, показалась незнайомою. Та, розгледівши косі очі, юнак одразу пригадав її.

— Ти?

— Я…

Десь поблизу заграла катеринка. Звуки вальса лунали голосно, впереміж із скрипом і стогоном шарманки. Хазяїна не було видно, мабуть зайшов у якийсь двір.

— Навіть не знаю, як тебе звати, — мовив юнак і чомусь засміявся. — Мене, приміром, звати Павло…

— Я Султана.

Вона теж посміхнулася, показуючи білі зуби, — зовсім не схожа на ту перелякану дівчину, яку він бачив у корчмі. Висока, струнка, чорні коси, спущені на груди, обрамляли її лице, так що воно було наче намальоване і вставлене в раму.

— За що ти мені дякуєш? — здивувався Павло. І додав збентежено: — Вибач мені. Я не знав… тоді…

Він замовк, а Султана швидко проказала:

— Як за що?.. Відтоді батько вже не б’є мене.

Вони поволі йшли уздовж якогось паркана, заліпленого безліччю папірців. Одні з них давали вказівки про те, як треба поводитись під час повітряного нальоту, інші закликали остерігатися ворожих шпигунів. А навколо стояла чарівна місячна ніч, нестримно лунала мелодія вальса. Павла і Султану не цікзвили ні повідомлення, ні накази.

— Наше вам шануваннячко, — почули вони зненацька голос Агопа.

Бродяга вклонився, глузливо поцілував Свій вказівний палець, наче клоун у цирку.

— Який тебе чорт тут косить? Ніде без тебе не обійдеться, — засміявся Павло.

— Нині тут, завтра у Фокшанах, — відповів двозначно Агоп. І глянув на Султану: — А як це тобі дядько Чунту дозволив проходжатися по вулицях?

Павло нахмурився.

— Йди собі своєю дорогою, Агоп…

— Кінську шлею маршалові на шию, — сказав юнак зневажливо і відійшов. А потім обернувся і знову вклонився, як на сцені: — Наше вам шануваннячко! До побачення!

І поторохтів далі дерев’яними підошвами, насвистуючи мотив модної пісеньки.

Шарманка змовкла.

— Ти знаєш його? — спитав Павло.

— Та хто ж його не знає! — відказала Султана, знизуючи плечима.

Справді, його знали всі, і Агоп теж знав усіх. А що відомо Павлові про цього бродягу, окрім того, що він улітку ночує в кам’яному саркофазі біля “Башти м’ясників”, древньої руїни в Констанці, розкопаної якимсь вченим-археологом? Зовсім нічого.

“При нагоді треба розвідати щось про нього!” — вирішив юнак, глянувши на Султану,

— Мені вже пора додому, — скоро сказала дівчина. — Завітай коли-небудь до нас.

— Куди? В корчму?.. — здивовано запитав Павло, згадавши сутичку з Чунту.

— Ти ще не знаєш мого тата, — посміхнулась вона. — Та й я до останнього часу погано знала його… Заходь, їй-богу! Він сам тебе запрошує…

— Гаразд, я зайду, — відразу пообіцяв юнак. І відчув неймовірну радість.

Але той факт, що йому випадає нагода ще раз розпитати Чунту про Грігоре, не давав особливих підстав для втіхи.

Павло попрощався з Султаною і знову попростував уперед, без ніякої мети. До Януліса вирішив не заходити. Не хотілося відвідувати бар, де завжди було повно гітлерівців. Сподівався щось випитати в Чунту. З тим же невиразним почуттям радості попрямував на скелястий берег.

На морі місяць проклав тремтливу срібну стежку. Все, що виднілося згори, — каміння, пісок і навіть білий мур, — наче купалося у вогняній купелі. Павлові здавалося, що війна — це страшний сон, від якого він щойно звільнився. Невже десь там, далеко, небо справді стрясається од вибухів і маси людей в солдатській уніформі, освітлені синюватим промінням того ж таки місяця, піднімаються колонами і йдуть у наступ?

Та війна — це не сон. Обманливими були спокій і ота тиша на березі моря. Десь недалеко почувся пронизливий свист. Скільки сягало око — на тротуарах ані душі, але вулиця кінчилася, і не можна було сказати, що робиться за рогом, освітленим місяцем.

Раптом на вікні одного будинку Павло побачив білий папірець. Відразу збагнув, що це утечісти[7] розклеїли по місту “метелики”. Поліція вже помітила їх, — чулося гупання черевиків і голосний свист. Усе ближче й ближче. Ще не вистачало, щоб поліцаї затримали його в цьому кварталі, заліпленому “метеликами”. Він тепер виразно побачив їх на шибках, на стовпах та парканах. Гамір уже був поруч, ще трошки — і з-за рогу покажуться шпиги.

Павло хотів спуститися в зарослий бур’яном яр, де валявся різний мотлох, діряві тазики, побиті чашки, куски цегли й черепиці, але зразу відкинув цю думку. Поліцаї могли побачити його там: при місяці видно, як } день. Тоді він звернув увагу на білу віллу, яка височіла на березі, наче стародавня мавританська фортеця. Біля пляжу під нею зяяла темна діра — єдине місце, де можна сховатися.

Каменем скотився в бур’ян. Спускаючись схилом, згадав давні, ще з часів турецького панування легенди про цю білу віллу.

Старовинна будівля з зубчастою вежею та загратованими вікнами, з широкими терасами, вся біла, наче з мармуру, була досить дивною на цій високій скелі і через те викликала в уяві різні історії.

Слід багатьох викрадених дівчат губився біля порога мавританського будинку. Марно шукали своїх дочок батьки, даремно проникали вони навіть між високі, помальовані зеленою та синьою фарбою стіни, на яких чорними гадюками звивалися рядки святих віршів з кора-на. У білому домі дівчата зникали, мов дим, а старий паша тільки знизував плечима.

На березі під віллою чорніла темна діра, наче отвір аж у погреби будинку. Сюди виносили вночі викрадених дівчат. Вірні слуги паші брали їх на човни і одправляли в море на каїки, які везли красунь до Стамбула, Пірси і Мальти. Там їх продавали чи постачали євнухам з великих гаремів правовірних. І тоді вже до самої смерті вони не бачили батьків. Деякі гинули тут-таки, в білій віллі. їхні тіні ще й тепер сновигали по кімнатах і терасах, оплакуючи молодість, мстили кожному чоловікові, який міг бути турком. Відпускали лише тих, хто вмів хреститися. Всіх інших зводили з світу. Брали в шалений танець і вели до того місця, де їх колись було замучено. Голосили, аж волосся дибилося.

Таке сталося й з Каліманом. Він хоч і народився сповна розуму, але, потрапивши до вілли, збожеволів і цілісінькі дні ходив понад берегом, без упину співаючи.

Усі в Констанці знали, що Каліман однієї ночі пробрався до білої вілли, маючи намір щось там украсти, а вранці його вже побачили навіженим.

Згадуючи все це, Павло спустився на пляж. В цю мить почулися голоси поліцаїв, і він заліз у темну діру, якою давно колись слуги турецького паші виносили викрадених дівчат. Зайшов по кісточки у воду і стиха вилаявся. Роззувся, туфлі, засунувши в них мокрі шкарпетки, зв’язав і перекинув собі через плече. А тоді закачав штани, обережно ступив уперед.

Місячне сяйво пробивалося в підземелля, ледь освітлюючи почорнілі кам’яні стіни. Блимнув ліхтариком. Підземелля йшло в глибину. Світло губилося в темряві. Зрозумівши, що поліції йому вже нічого боятися, вирішив оглянути печеру. Повз неї він проходив багато разів, ще коли був хлопцем, проте не зважувався заглянути углиб, боячись духів убитих дівчат. А пізніше зовсім забув про ту діру.

Підземелля було вузьке, але високе, — він міг вільно іти на весь зріст. Освітив ліхтариком стіни, потім — великі калюжі. Ступав мовчки, намацуючи дорогу босими ногами. Гнітючу тишу порушувало тільки хлюпання води. Високе склепіння викладене цеглою… Скрізь вогко і холодно. Щось шелеснуло і пробігло попід ногами — напевне, щур. І знову стало тихо, як у могилі.

Підземелля було наче видовбане в скелі. “Півострів, на якому стоїть Констанца, складається з міоценових порід, вкритих шаром лесу”, — пригадалася раптом фраза з підручника географії. Павло посміхнувся. В пам’яті постали роки, коли він, як і інші його ровесники, мріяв лише про невідомі краї та подорожі по світу, поглинав без упину мемуари Нансена і сторінки роману “Пригоди трьох скаутів”.

Хто видовбав у скелі цей підземний хід? Коли і навіщо? Невже він і справді веде до погреба, в якому турки ховали викрадених дівчат?

Ідучи далі, Павло помітив, що води стало менше. Значить, галерея поступово підіймається. Скоро вола зникла зовсім. Долівка була суха. При світлі ліхтарика юнак побачив, що кам’яна стіна місцями провалювалася. Напевне, скеля колись потріскалась, але люди, які видовбали цю галерею, укріпили розколини плитками. Раптом на одній плиті Павло помітив літери. Але вони були стерті, з’їдені часом. Не зміг нічого прочитати.

Тиша, темрява і самотність починали його гнітити. Павло хотів уже повернути назад, бо поліцаї, напевне, давно пішли далі. Та раптом помітив купу цегли, каміння й землі, що заступила весь прохід. Галерея кінчилася.

Знову присвітив ліхтариком. Угорі, під самим склепінням, угледів плиту, схожу на двері. Кілька цеглин випали, і там чорніла діра.

Павло забув, що хотів іти назад. Зацікавлений, почав видиратися на ту купу, а тоді блиснув ліхтариком. Галерея тяглася далі поміж стіни скелі, і кінця їй не було видно.

Не вагаючись, юнак протиснувся через тісний отвір. З жахом подумав, що могло б статися, якби одна плита відірвалася. Та він був уже по той бік завалу.

Почав спускатися, перемагаючи неприємне почуття людини, яку поховали живою. Тиша в галереї була мертвою, гнітючою, наче віками тут ніхто не ступав ногою.

Повітря стояло задушне. Освітлюючи час від часу долівку, Павло бачив якісь черепки. Пильно придивляючись, угледів глиняну ляльку. Невеличка, завбільшки з долоню, вона зображала жінку в танці. Платтячко закривало їй ноги, вона трошки подалась уперед, праву руку підняла догори. На голові — капюшон чи якась хустина. Дуже гарненька на лиці, лялька наче дивилася вперед і посміхалася. На вбранні ще виднілися сліди синьої фарби. Надто схвильований, юнак сховав танцівницю в кишеню і хотів іти далі. Та раптом здригнувся.

За кілька кроків від себе він помітив якийсь кістяк.

Там, де колись блищали очі, зяяли западини. Мертвяк лежав горілиць, руки закладені під голову. Одна нога зігнута, друга — простягнена. Видно, людина колись упала, щоб уже не підвестися ніколи. Кістки були білі, наче витесані з крейди. Зуби блищали в щелепах, жоден ще не випав.

“Це вона! Замучена дівчина!..” — промайнула відразу думка. І знову пригадалися легенди, пов’язані з білою віллою.

Але ж те місце, де мав бути погріб старої будівлі, залишилося далеко позаду. Павло згадав, що кам’яний склеп, у який він потрапив, це вже не казка.

Глянув на кістяк. Жінка то чи чоловік? Що відбулося поміж цими мовчазними стінами, які колись спокійно слухали крик людини, од якої зосталися тільки німі кістки?

Серце у Павла забилося сильно-сильно, ноги затремтіли. Чи не валяються десь тут і кості його брата? Може, в цих білих западинах поблискували колись очі Грігоре? Може, саме це і є ті руки, які його пестили і підкидали аж до стелі? Може, оці коліна і возили його по відомих і невідомих світах? Забув усе, а образ брата, який заступив йому батька, вимальовувався наче в тумані.

Присвітив ліхтариком і тільки тепер помітив невеличкий отвір в черепній кістці лівої скроні. Отже, людина померла не своєю смертю. Це видно навіть з положення кістяка. Напевне, борсалася, поки не заклякла навіки.

— От коли б якийсь знак, — прошепотів Павло, — хоча б найменший…

Обережно підняв череп і аж здригнувся, такий він був холодний. Щось блиснуло. Опустив кістяк на землю і взяв у руки золоту сережку — тоненьке кільце з двома червоними камінцями на ланцюжку. Павло зітхнув з полегшенням, а водночас і з жалем. Це був скелет жінки. Ніхто ніколи не довідається, хто вона і за що була вбита. Як свідчить глиняна танцівниця і сережка, минуло чимало століть відтоді, як ця жінка та її вбивця потрапили до галереї. Але як це досі ніхто не побував між цими кам’яними стінами? Може, вчений, як отой, що розкопав “Башту м’ясників”, міг би більше сказати про ті — далекі часи. А для Павла вони були замкнені сімома замками.

Хлопець злегка обмацав пальцями череп. А тоді сховав сережку в кишеню і пішов далі, міркуючи, які ще таємниці відкриє йому ця вогка і холодна галерея. Недарма навіть тиша здавалася йому мертвою.

Йти під цегляним склепінням, на яке тиснуло каміння, земля та будинки міста, було небезпечно. Освітлюючи ліхтариком тут і там, Павло помічав над головою щілини і дивувався, як усе це ще тримається. Та купа, яку він ледве переліз, свідчила, що склепіння в першу-ліпшу хвилину може обвалитися.

“Чи не краще мені повернутися? Це ж безглуздя — тут загинути…”

Однак він ступав уперед. На що сподівався — не міг би сказати. Галерея поступово піднімалася вгору. Невже вона десь має вихід на поверхню? Це треба розвідати. Колись, може, пригодиться.

На товстій плиті з правого боку, біля кам’яної стіни, була вирізьблена постать роздягненого юнака з короткою мантією на плечах. Лівою рукою він схопив за роги бика, а праву підняв для удару. Під зображенням викарбувані літери, що, напевне, пояснювали його зміст. Але Павло не міг їх прочитати.

Він ступив трохи вперед і помітив, що дорогу перегородила ще одна купа цегли, каміння й землі. Тільки тоді Павло збагнув, чому досі зосталися непоміченими танцівниця, скелет, плита і черепки на долівці. Оті дві купи з двох боків закрили частину галереї. Обвал стався, напевне, дуже давно, і з того часу нога людини не ступала по кам’яній долівці. А недавній струс зробив прохід, через який він і проліз.

“Бомбардування!” — промайнула раптом думка. Бомби, здвигнувши землю, і справді відкрили отвір.

Якесь дивне почуття охопило Павла. Щось схоже на страх чи неспокій. Так ми почуваємо себе завжди, коли бачимо сліди своїх далеких предків. Навіть задушливе повітря нагадувало про минуле… Збентежений Павло освітив купу, яка перегородила йому дорогу. Сподівався знову найти отвір, та даремно. Галерея була засунута аж до склепіння.

Все-таки він поліз на купу землі й каміння. Спершись на плиту, відчув, що вона потроху зсувається з місця. Присвітив і побачив діру. Значить, йому знову пощастило.

Прохід дуже вузький, треба повзти на животі… На якусь мить Павло завагався. Уявив, що його зверху затисло каміння і він не може рухатися ні назад, ні вперед.

“Навіщо мені туди лізти?” — здригнувся мимоволі. 1 засоромився, збагнувши свій страх. Розсердився на себе. Незчувся, як просунув руки і голову в діру. Тільки тоді помітив, який вузький був цей отвір. Та Павло вже не міг повернутися назад. Адже коли тепер не подолає свій страх, то вийде з підземелля переможений і ніколи вже не почуватиме себе справжньою людиною. Зціпивши зуби і ввібравши голову в плечі, він поліз далі.

Відчув, що його давлять гострі каменюки. Зачепився спиною, і якісь невидимі пазури потягли його назад. Проте він сіпнувся, роздер сорочку і, скрегочучи зубами, поповз уперед. Ліз повільно, щоб не зрушити каміння і не залишитися навіки похованим у цій кам’яній могилі. Здавалося, той кошмар триватиме вічність. Та враз руки відчули вільний простір.

Через хвилину він виліз зовсім і полегшено зітхнув. Спустився вниз, вперся спиною в холодну стіну. Злегка тремтів од великої втоми, наче довго кудись біг. Але разом з тим душу сповнювала радість. Усе-таки він виявив себе справжньою людиною, подолав страх, переміг камінь.

Сп’янілий від своєї перемоги, Павло здригнувся. йому причувся легенький шурхіт. Юнак передбачливо погасив ліхтарик і прислухався. Шурхіт наближався. Тепер уже не було сумніву, що в старому підземеллі ще хтось ходить і зовсім не боїться, що його можуть помітити.

“Ага, знає про завали! — пояснив собі Павло вільне поводження невідомого. — Він, мабуть, користується якимсь входом і вважає, що іншої дороги сюди немає”.

Але світла не видно. “Добре, що хоч роззувся”, — подумав Павло. Обмацуючи руками стіну, нечутно йшов уперед, поки не наштовхнувся на кам’яний виступ. І тільки тоді збагнув, чому він не бачить світла. Тут має бути перехрестя. Галерея, якою він пробирався, перетнулася з іншою, шурхіт кроків почувся з правого відгалуження.

Невідомий був уже недалеко. Павло затамував подих. Незабаром він побачив на стіні ясне коло од ліхтарика. А що коли світло впаде на нього? Коли це станеться, то Павла неодмінно побачать. Але якщо ця людина знає, що галерея завалена, то навіщо їй тут присвічувати?

Час минав поволі. Холод від кам’яних стін наче входив у душу. Павло мимоволі стиснув у кулаці ліхтарик, свою єдину теперішню зброю.

“Чого це? — подумав тривожно. — Що може мати до мене цей чоловік?”

Та з першої хвилини відчув, що невідомий не може бути другом. Чимсь погрозливим віяло од світлої плями ліхтарика. Разом з нею наближався і незнайомий. Чого він тут шукає?

Проте слабенький промінь обминув завалену галерею, в якій стояв Павло, і поплив далі по кам’яній долівці. Було так темно, що хлопець ледве розрізнив постать незнайомця, коли той пройшов за два кроки од нього.

Трохи почекавши, Павло рушив слідом. Босі ноги ступали безшумно, а перед собою він бачив латку світла, що повзла галереєю, наче величезна медуза.

Павло переслідував прибулого, аж поки той не спинився. Нахилився вперед, щоб краще все роздивитися. Промінь ковзнув по кам’яній стіні, потім на якусь мить вихопив з темряви руку. Більше юнак нічого не побачив, бо незнайомий заступив світле коло своїм тілом. І враз воно зникло зовсім.

Не чути ніякого шуму і нічого не видно. Що він може там робити?

Трохи почекав, але світло вже не з’являлося. Стояла німа тиша. Тоді Павло нечутно рушив уперед. Лівою рукою він обмацував холодну стіну, а правою, з ліхтариком, — був готовий у першу-ліпшу мить ударити. Незабаром долонею відчув холод плити. Одразу збагнув, що стоїть біля стіни, яку недавно освітлював невідомий. Миттю блиснув ліхтариком. Нема нікого.

Незнайомець наче крізь землю провалився.