Таємниця підземної галереї

14. ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ

Павло змушений був примиритися з думкою, що від Чунту нічого не довідається. Той або не знав нічого, або не хотів розповідати. Як тільки хлопець підходив до прилавка, корчмар базікав те, се. А коли Павло пробував завести мову про смерть брата, він знову починав згадувати криваві сутички, що відбувалися в “Якорі”, контрабандистів, моряка, який завжди ходив з мавпою. Шинкар усе кінчав запевненням, що наступного разу розповість про це краще і зрозуміліше.

Розсердившись, юнак вирішив іти до Януліса. Він уже пожалкував, що згаяв стільки часу у “Добруджі” і нічого не довідався. Але в його уяві одразу постала Султана, з золотою сережкою на шиї, яка була наче німим докором. Павло зрозумів, що там, у шинку Чунту, він знайшов своє щастя. Ні, йому не можна ремствувати, що переступив поріг корчми!

Була ще одна причина, яка спонукала його зважитись відвідати елегантний бар “Золотий якір”. Побачивши невідомого в лице, Павло й досі марно намагався відгадати, хто він. Був певен, що жодного разу не зустрічався з ним у Констанці. Може, цей чоловік приїхав недавно з іншого міста? Як же це сталося, що якийсь чужинець чудово знає підземну галерею, про яку багато жителів міста навіть не підозрівають? І коли він зумів обладнати собі це сховище? Чи, може, одержав його у спадщину від іншого шпигуна?

Павло блукав вулицями, заходив у крамниці, вештався по базарах, побував у лазні і навіть обійшов усі церкви та мечеті міста, але ніде не зустрівся з. шпигуном. Надіявся на якийсь щасливий випадок, але досі такого не трапилось.

Отже, можна було зробити лише два припущення. По-перше, шпигун не належав до робочого люду, що поспішає кожного ранку на роботу, в крамницю та на базар. До того ж погріб з дорогими іноземними напоями свідчив про неабияку заможність власника. Тоді, можливо, його пощастить зустріти в одному з. таких ресторанів, як “Золотий якір”, де бенкетують поміщики, вищі чиновники та офіцери.

Нарешті, можна було ще припустити, що шпигун вдень не виходить з дому, а тому Павлові треба підстерігати його в галереї, і коли він зайде до сховища, спробувати пробратися через люк у дім. Але це небезпечний крок, бо в будинку невідомого можна когось застати, а тому цю розвідку Павло залишав на крайній випадок, коли у нього вже не буде іншого виходу.

Павло став перед дзеркалом і дбайливо пов’язав собі галстук. Знаючи, що швейцар не пропустить його в бар у парусинових штанях, він надів вихідний костюм і все побоювався, що навіть це найкраще його вбрання може здатися убогим в нічному ресторані.

— Я трошки затримаюсь у місті, — сказав, помітивши здивований погляд матері.

Павло давно вже був старшим у сім’ї, і мати не посміла допитуватись, куди він іде. Цей темний костюм зостався од її другого чоловіка. Жінка пригадала, з якими труднощами збирав він гроші на нього. Так і не зносив. Поліг десь на війні, і ніхто не знає, де його могила.

“За які це гріхи бог забрав у мене одного й другого чоловіка, а потім і старшого сина?” — подумала мати, дивлячись на Павла.

Сама вона була невисока, немічна і, коли сиділа на стільці, схрестивши руки, здавалась дівчинкою. Тільки лице її було старе, пожовкле і змучене.

— Ти такий же, як і Грігоре, — зітхнула мати, розуміючи, що й середульший син щось затаює від неї. — Такий самий, Павле…

Хотіла сказати, що не засне, поки він не повернеться, як не спала цілі ночі тоді, коли Грігоре ходив у якихось справах, зовсім нічого не говорячи їй. Через оті таємничі прогулянки й загинув. А тепер боялась, що загине й другий син.

— Ви лягайте, мамо, — мовив Павло. — На добраніч!

Вийшов потихеньку, щоб не розбудити Джіка і Костела. Пірнув у темряву, хоч небо було зоряним. В усіх навколишніх будиночках біля порту спали потомлені робітники. Хлопець знав, хто живе в кожному з них. З багатьма ганяв м’яча, ходив ловити рибу і лазив по крутих скелястих берегах, а тепер, простуючи сам темною і тихою вулицею, відчув, які дорогі для нього оці побілені паркани та двори, в яких він грався, будиночки на дві-три убогих кімнатки. Там, у злиднях, пройшло дитинство. Молодість минає в портових майстернях. А далі що?

Підходячи до бара, Павло ще здалеку помітив швейцара, який стояв біля затемненого входу. Портьє відчинив двері, і Павла залило яскраве світло.

— Добрий вечір! — мовив швейцар і трохи підозріливо глянув на хлопця.

Нещасний вихідний костюм! Не витримав іспиту. Юнак пройшов вестибюлем з гардеробами по обидва боки, у великих блискучих дзеркалах побачив свій погано пошитий костюм, дешевий галстук. Комір стискав йому шию.

Кельнер у фраку відчинив широкі скляні двері з намальованим на них золотим якорем, і Павло вступив до круглої зали. В колі, між чорними мармуровими колонами, на лискучому паркеті танцювало кілька пар. Далі стояли накриті сніжно-білими скатертями столи і зелені плюшеві крісла. Із стін, теж оббитих зеленим плюшем, лилося приємне світло. Труби аж верещали. В залі стояло задушне повітря, просякнуте димом і спиртом.

Офіціант, що відчинив йому двері, показав на вільний столик. Павло відмовився і обіперся в колону. Звідси він міг охопити поглядом лише частину залу. Почав оглядати танцюючих. Всі у вечірніх костюмах, жінки в декольтованих сукнях. Юнак відразу примітив двох німецьких офіцерів і високого смаглявого італійця з великим носом. Біля одного столика кілька румунських офіцерів-моряків голосно цокались чарками. У всіх чоловіків, крім молодих і гомінливих офіцерів, були мішки під очима, наче їм уже перейшло за п’ятдесят. Жінки теж видавалися дуже стомленими.

Павло пройшов уздовж столів, та незнайомця серед відвідувачів не побачив.

“А все-таки я мушу пробратися в його льох”, — промайнула в голові думка. І в цю мить здригнувся, немов через нього пройшов електричний струм. Біля столу, трошки захованого в кабіні, недалеко від буфету, на високих стільцях сиділо кілька чоловіків і дві жінки з розмальованими обличчями, схожими на маски. Там же есесівський офіцер розмовляв з якимсь паном. Хоч той був обернений до Павла спиною, та хлопець усім єством відчув, що то шпигун з підземної галереї.

Оркестр скінчив грати, танцюючі повернулися до своїх столиків, і в залі знявся різноголосий гомін. Офіцер у чорній формі встав, невідомий якусь мить подумав, потім підвівся й собі, повернувся лицем до залу.

Це був він. Павло пізнав його постать, невеличку лисину, чорне, кучеряве, зачесане назад волосся, світлі, майже безбарвні очі, вузький ніс, тонкі губи, широке підборіддя. І дуже зрадів, побачивши, що незнайомцеві, близько шістдесяти років, як він і визначив там, у підземеллі. Це шпигун.

Ось він підступив до одного офіціанта, і той щось шепнув. Павло одразу все збагнув, Кліпнув очима, наче яскраве світло засліпило його, і метнувся вперед.

— Пан Януліс? — запитав стиха.

Невідомий глянув здивовано, міряючи з ніг до голови бідно одягненого юнака, і запитально подивився на офіціанта. Той теж знизав плечима.

— Маєш щось мені сказати, хлопче? — спитав Арістіде Януліс.

— Коли можна, віч-на-віч, — сміливо мовив Павло.

Януліс ще раз глянув на нього, потім і собі звів плечима.

— Гаразд, ходімо…

Павло попростував за ним.

“Як дивно складаються обставини, — думав він. — Це ж і Грігоре мав з ним справу. Чи знав брат, хто такий Януліс? А може, цей ресторатор тоді ще не був шпигуном?”

Юнак дивився на спину того, кого звик називати “невідомим”, і уявив собі його там, поміж кам’яними стінами…

Хазяїн “Золотого якоря.” — шпигун!

Вони ввійшли до кімнати, в якій був кабінет Януліса. Голубий килим, сейф, а на стіні безліч фотографій — танцівники, танцівниці, акробати, ілюзіоністи і фокусники, всі ті, що виступали на естраді ресторану.

— Отже?.. — обізвався Януліс і, сівши в одне шкіряне крісло, показав Павлові на друге.

Ресторатор усе ще думав про свою розмову з заступником шефа гестапо Кремера і неуважно слухав Павла. Хотів довідатись про подробиці од румунських офіцерів-моряків. Був певен, що з отим проклятим караваном, який німці зрештою зуміли відправити в Одесу, щось таки трапилось… Його перехопили росіяни? Ральф, перш ніж повідомити Клонару про відправку каравану до Одеси, сповістив про це Янулісу, який посідав вище становище в ієрархії англійської шпигунської агентури, аніж резидент Секретної служби. І звелів зробити все можливе, щоб кораблі таки вирушили. Зрештою, караван відправлено. Яка ж вина його, Арістіде Януліса, коли росіяни зустріли німецькі судна і потопили їх? Він виконав своє завдання, не плисти ж і йому разом з караваном, щоб і на морі бути нянькою кремеровим морякам!

Та він тільки хотів себе трохи заспокоїти, бо знав напевне, що Ральф вергатиме громи, йому що! Сидить собі спокійно в Анкарі і наказує: зроби те, виконай інше… Що коли не росіяни потопили караван, а на одному з них вибухнула бомба чи сталась аварія, вчинена комуністами? Йому здалося, що відвідувач вимовляє якесь прізвище, і думки його враз повернулися до юнака.

— Як? — спитав він збентежено.

Чортзна-що верзе цей навіжений пустомеля. Ресторатор не міг збагнути, навіщо юнак розповідає йому цю нескінченну і незрозумілу історію. Та, глянувши на його руки, збагнув, що перед ним робітник.

— Ти працюєш в порту? — спитав бадьоро.

— Так, — відповів Павло. І додав здивовано: — Його звали Мунтяну Грігоре… То мій брат.

В очах хазяїна ресторану блиснули вогники. Он воно що! Встав і висунув останню шухляду в столі.

— Мунтяну Грігоре? Не пам’ятаю… В якому, кажеш, році?

— У тридцять четвертому, — шепнув Павло.

Януліс вийняв з шухляди велику, чорну книгу, на обкладинці якої було позначено 1934, і почав її перегортати. Що йому відповісти? Намагався виграти час… Відкрив сторінку на літеру М.

— Мунтяну Грігоре?.. Є! — мовив Януліс, перебігши очима стовпчики прізвищ. — Зостався винен мені за чвертку горілки…

Павло пильно глянув на нього:

— З того вечора, як брат зайшов у “Якір”, його вже ніхто не бачив.

— Правда? А ти маєш рацію… Тепер я пригадую його, — сказав Януліс. — Здається, і не бачив після того. Та минуло стільки часу… Хто може пам’ятати?

Павло стиснув кулаки:

— Отже, ви не хочете нічого сказати?

— Чому ні? Мунтяну Грігоре, так-так… Треба подумати… Зайди ще коли-небудь, юначе. Постараюсь дещо згадати…

“Крутить, як і Чунту, — подумав Павло. — Забиває баки, не хоче говорити…”

— Може, вип’єш чого-небудь? — спитав Януліс, ховаючи в шухляду чорну книгу.

— Щоб і мене записати туди?

Хазяїн “Золотого якоря” глянув юнакові в очі і засміявся.

— Я тепер не даю в борг. Мої книги кінчаються 1935 роком, коли я закрив “Якір”. А твій брат був порядним хлопцем… Пом’янем його душу!

Нічого далі робити. Ні Чунту, ні Януліс не хочуть сказати, що трапилося в корчмі біля порту десять років тому.

— Спасибі, — відповів Павло і підвівся.

— Зайди до мене ще коли-небудь. Я охоче розповім, коли щось пригадаю…

Януліс провів Павла аж до скляних дверей, поплескав його по плечу. Швейцар шанобливо підняв руку до козирка. Як тільки хлопець пішов, хазяїн ступив до столика, де бенкетували офіцери-моряки.

— Випий з нами! — запросив його молоденький лейтенант.

— З радістю! За хоробрих королівських моряків!

Сміючись і розмовляючи навперебій, посадили його за стіл. Напевне, гості вже добре напилися, бо під столом валялося багато порожніх пляшок. Лисий офіцер, втупившись очима в наповнений до половини келих, стиха наспівував:

— Тон-ток-тон-тай-тон-тон…

— Не згадуй про Дон у домі повішеного! — буркнув лейтенант.

Усі здригнулися. Адже на Дону було розбито чимало румунських дивізій. А потім почалось у Сталінграді…

— Ану їх до біса! Сухопутні вояки… — зневажливо фиркнув лисий.

— Совєти довго не втримаються, — заговорив Яну-ліс. — Хе-хе, знаємо дещо і ми…

— А що саме?

Януліс приклав палець до вуст.

— Караван для Одеси! — посміхнувся він і підморгнув лейтенантові.

— Він уже озброює рибу на дні морському, — присвиснув той.

— Не може бути! — аж сплеснув руками ресторатор.

“Он воно що. Біс його знає, чим навантажили німці судна, але цей караван потонув”.

— Фіть! Капут, — зареготав лейтенант. — Міна або торпеда… Бу-у-у-м! І — до побачення…

“Ах! Добре, що це зробили не комуністи. Та зрештою, я відповідаю лише за події в місті”. Але згадавши, що сповістити про це Ральфа доведеться таки йому, Януліс занепокоївся

Офіцери співали хором:

Очі в милої зелені,

Як смарагди чарівні…

Тричі погасали і знову засвічувались лампочки в залі.

— Ресторан закривається! — повідомив старший кельнер.

Моряки розрахувались і вийшли. Зоставшись сам, Януліс заскочив до кабінету, взяв з шухляди ліхтарик, чорні рукавиці і такий же чорний шарф. Замкнув вхідні двері, потім повернувся ще до залу, де горіла одна-єдина лампочка, прийшов у кухню і підняв дверцята, які вели до погреба. Спустився дерев’яними сходами у льох, захаращений бочками, надів рукавиці, закутав шарфом шию і груди. В кутку відчинив ще одні дверцята, спершу одсунувши засув. Світячи ліхтариком, ступив на інші сходи і опинився в другому погребі, де на полицях стояли пляшки з французькими, англійськими, італійськими та американськими етикетками. Тут же містилися й скрині, прикриті соломою, — в них зберігалися найдорожчі напої. Та Януліс і не глянув на ці вина. Він ступив у куток і натис на кнопку, таку ж маленьку, як і ті, що їх бачив Павло на кам’яній стіні в галереї. В ту ж мить відчинилися кам’яні дверцята, такі самі, як у підземному сховищі, і Януліс опинився в галереї.

Швидко добрався до своєї комірки, настроїв рацію.

— У-32… У-32… У-32… — почав він вистукувати.

Години, в які Януліс розмовляв з Ральфом, часто мінялися, щоб їхні сигнали не перехопили. Ральф дуже цікавився караваном, і Януліс збагнув, що йдеться про якийсь незвичайний вантаж. Німці терпіли поразки на східному фронті, і союзників занепокоїв наступ росіян, якого вони не чекали. Радянські війська треба було зупинити, хоча б затримати. І всі надії покладалися на караван, який віз в Одесу… Що саме він віз, Януліс не міг довідатися, та це не мало особливого значення, бо Ральф, напевне, усе добре знав, через те й наказував будь-що забезпечити доставку вантажу. Дивувало, що німці покладають надії лише на морський шлях. Раніше для важливих перевозок вони використовували залізниці та аеротраси. Але цей вантаж, певно, був якийсь незвичайний, коли вони відмовились од поїздів і літаків. Спробували рискнути морем, і ось караван знищено. А хіба поїзд чи літак не спіткала б така ж доля? Але якби було доставлено лише частину вантажу, то він ні на що не пригодився б.

“Можливо, ці важливі матеріали німці одержали з Америки? — раптом подумав Януліс. — Через те Ральфу і доручено було забезпечити проходження каравану до Одеси”.

Януліс перейшов на прийом, але йому ніхто не відповідав.

“Заснув, негідник!” — думав Януліс. І розсердившись, вистукав знову:

— У-32… У-32… У-32…

Ральф тільки те й мав робити, що у визначені години сидіти біля апарата. І навіть на це виявився не здатним. Мабуть, вихилив десь пляшку віскі і тепер хропе на стільці…

Знову перейшов на прийом, але й цього разу ніхто не відповів.

“Скажу я йому кілька теплих слів, хай знає! Думає, що це йому лежати біля своєї жінки!”

Та як він не лаявся цілу годину, як не викликав Ральфа, ніхто не озивався. Анкара наче зникла з лиця землі.