Таємниця підземної галереї

22. ОБ’ЄКТ

Дім, в якому Йоргу вирішив сховати Павла, належав Алді, учителеві чоловічого ліцею. Будинок стояв посеред великого двору і мав чимало кімнат. Побіч кам’яних сходів стояли два зафарбованих у зелений колір кадоби з фікусами, перев’язані червоною стрічкою. Ззаду був ще один хід, чорний, який вів на просторе горище, де містилась маленька кімнатка для наймички. Тепер служниця поїхала на кілька днів до родичів у Коджалак.

— Почекай мене тут, — сказав Йоргу Павлові.

Соромливий Алдя сумно дивився на нього крізь скельця окулярів. Старий учитель носив лавальєру[12], як спомин про юність, коли він плекав надію зоставити й своє ім’я в історії літератури. Та від студентських мрій лишилася тільки лавальєра. Тепер його волосся вже посріблилось, він мав дружину, дітей і примирився з своїм становищем викладача румунської мови. По неділях влаштовував вистави та літературні вечори і час від часу друкував статті у журналах Констанци.

Йоргу, залишивши Павла в дворі, попросив хазяїна дати на кілька днів притулок людині, яка ховається від поліції. Та Алдя зблід. Правда, він переховував на горищі невеличку бібліотеку, заспокоюючи себе тим, що нікому не спаде на думку шукати її саме там. А от людину, переслідувану поліцією, це вже…

Старий зняв окуляри, і Йоргу побачив блакитні невидющі очі, які наче дивилися з другого берега туманного моря. Він уже розсердився, але щоб вплинути на хазяїна, мовив з жалем і співчуттям:

— Зрозуміло, коли вам страшно, то…

Алдя витирав хусточкою окуляри. Відчув себе ображеним. “Як усі квапляться осуджувати! — подумав він. — Знають лише одне — чорне або біле…”

— Чого це так?.. Одразу ж про страх. Я думаю… У мене дружина, діти…

— Знаю, — відповів Йоргу. — Ви нам не давали ніякого зобов’язання. Але мій товариш чекає надворі вашої відповіді.

— Надворі? — поспішив спитати Алдя. А сам занепокоєно подумав: “Ніякого зобов’язання! А вже й привів до мене…”

Хотів уявити вигляд того, хто тікає від поліції… Гнаний звідусюди, він голодний і зляканий.

Учитель здригнувся і раптом спитав захриплим голосом:

— Він старий?

— Ні, це ще хлопець!

Йоргу не розумів оцих вчених людей. Людина є людиною. А яке значення має вік?

— Хлопець, — безтямно прошептав Алдя. Глянув на Йоргу і раптом скрикнув з серцем: — Чого ж ти чекаєш? Веди його!..

— Ви таки порядна людина, — посміхнувся Йоргу, з силою потискуючи йому руку.

— Зайдете чорним ходом, — пошепки мовив Алдя. — Я чекатиму там…

“Дивно! Так вирішується доля людини, — думав старий, прямуючи до сходів. — Хіба можна не допомогти до смерті наполоханому ближньому? (Алдя вважав, що всі, кого переслідує поліція, дуже налякані). Сандулеску, звісно, не допоміг би… Дивно! А я це зроблю… Наперекір усім застереженням…”

Юнак, що його привів Йоргу, не мав жодної з тих рис, якими його наділив Алдя. Він не видавався ні наляканим, ні виснаженим, і погляд його був зовсім спокійний. Тільки посміхався трохи зніяковіло. Видно, був дуже втомлений.

— Добрий вечір, — привітався учитель і, сам не знаючи чого, кашлянув. А тоді приклав палець до вуст: — Тільки тихше, щоб нас не почули…

Його дружина Амелія і діти вже спали. Та хазяїн усе боявся. Підіймаючись сходами попереду них, подумав: юнак не подякував за притулок, напевне, вважає цілком природним, що його переховують від поліції. Згадав зніяковілу посмішку і втому на обличчі. “Дивні вони люди… не такі, як усі. І ніякого тобі переляку”.

Хазяїн відчинив кімнатку наймички, і Павло озирнув її — залізне ліжко з високими спинками, на яких були намальовані жіночі обличчя, а далі стіл, шафа. На стіні, на шматку полотна, червоними нитками вишито двох ангелів. Вони наче бажали щасливих снів.

— Тут уже можна говорити. А внизу дружина, діти… — промовив Алдя. І одразу ж розсердився на себе, що не прийняв юнака в якійсь великій кімнаті.

— Я розумію, — погодився Павло.

Побачивши ліжко, юнак відчув страшенну втому. Згадав, що в Бухаресті майже не спав.

— Ти житимеш тут, як у бога за дверима, — жартівливо мовив Йоргу.

А коли Павло поклав портфель на стіл, лице друга враз стало серйозним і поважним.

— Ключ у дверях. їх краще замкнути. І не відмикай, — проказав Алдя.

— Гаразд…

Учитель подумав, що їм треба поговорити наодинці. Посміхнувся і поспішно мовив:

— Так, так, зрозуміло… Я від щирого серця… Ну, на добраніч!

— На добраніч, пане учитель.

Алдя пішов.

— Треба б забрати з собою вибухівку, — сказав Йоргу, глянувши на стіл, де лежав динаміт.

Павло раптом відчув, який дорогий йому оцей коричневий портфель.

— Візьми, — тільки й спромігся вимовити.

— Легко сказати, — мовив насуплений Йоргу. — Думаєш, чого я просив тебе знайти конспіративну квартиру?.. Крім цієї, де ми оце сидимо, у нас нема жодної. Надіявся на твого перукаря, і от… Ну, нічого, — вирішив він одразу. — Хоч це не дуже конспіративно, але іншого виходу я не бачу! Все сталося зовсім несподівано… Залишу вибухівку тут, бо цей дім безпечніший, аніж квартира будь-кого з нас. Ніхто не знає, де ти, і нікому не спаде на думку шукати тебе тут.

Павло охоче погодився. І намагався не показати своєї радості.

— Я ще заскочу сюди або кимсь перекажу, — пообіцяв Йоргу.

Павло замкнув двері, роздягнувся і простягся на ліжку. Хотів зосередити думки і уявити своє майбутнє. Але відразу ж заснув, як убитий.

Вранці прокинувся від стукоту в двері.

Вчитель приніс на таці чашку чаю, кілька скибок хліба та банку меду.

— Ви такий турботливий, — посміхнувся Павло.

— Поспішаю, мені треба йти на уроки…

— А ви не дуже турбуйтесь. Через день — два я й піду од вас, — запевнив його юнак.

— Та що ви, живіть собі, — відповів хазяїн, хоч в його зляканих очах з’явився вогник вдоволення. — Так… Замкнетеся знову. Що я хотів ще сказати?.. Ага! Сидіть тихо. Ця кімната якраз над кухнею. Розумієте, може почути дружина…

— Я весь час лежатиму.

Лице Алді проясніло. Навіть скельця його окулярів, здавалося, заблищали якось незвичайно.

— Не насмілювався вас просити, — мовив він вдячно. — У кухні чути кожен крок… Знаєте, це старий будинок… Ми попереджали й наймичку…

Як тільки він вийшов, Павло відразу ліг. Підклавши руки під голову, лежав і думав. Султана зараз уже мусить знати, що він тут. Агоп її попередив. Їм не пощастить побачитись, поки він тут. Хай уже пізніше… Електрик Мунтяну Павло зник, його вже немає! Шукайте, сищики, вітра в полі!

“Хтозна, яке тепер у мене буде ім’я, Йоргу має принести нові документи. Стану професійним революціонером. Звелить партія — поїду в Молдову, в Олтенію, всюди, де буду потрібен. Заберу з собою й Султану. А проти Горе треба вжити якихось заходів”.

Грігоре вбили ті, проти кого бореться тепер він. Павло був певен, що стрічка моряка з “Потьомкіна”, бюлетень “Антивоєнного комітету” і заклик товариства “Друзі СРСР” стали причиною смерті брата. Боялись його і вбили, за наказом поліції, яка й зам’яла всю ту історію. Павло дізнався про вбивство саме тоді, коли вони обидва й справді могли порозумітися. Брат загинув у вересні 1934 року, в розпалі боїв за зміцнення антифашистського фронту. Може, саме тому…

Алдя тричі на день приносив їжу. А одного разу він сказав:

— Після війни ти станеш великою людиною…

— Чому? — здивовано спитав Павло.

— Країні будуть потрібні надійні люди, — пояснив йому вчитель. — Скільки змін має відбутися! Все набере іншого вигляду. Дивно. Ти розумієш? Через якийсь час те, що зараз перебуває під забороною стане легальним…

І вийшов навшпиньки, стурбовано хитаючи посивілою головою. Павло взявся за їжу.

— Велика людина… Браво! Ким же він може бути? І в ту ж мить юнак збагнув, скільки завдань висуне революція. Чи зможе він їх виконати? Відчув себе непідготовленим. Тепер йому все зрозуміло. Він знає ворогів, бачить їх. А тоді?.. Завжди вважав, що на другий день після революції все буде на своєму місці: негідники одержать по заслузі, всі чесні стануть під червоні прапори. Тільки тепер уявив собі, які бої чекають у майбутньому. В країні розруха, голод, скрізь приховані вороги… Чи можна буде боротися з усім цим? Пригадав Раду і заспокоївся. “Дурню, ти міркуєш так, як цей Алдя, — докорив собі. — Начебто будеш тоді сам”.

Йоргу прийшов увечері. Був зовсім спокійним, але Павло бачив, що він приніс якусь важливу звістку. В очах вигравала веселість, що якось не пасувала до його великого, наче у лагідного ведмедя тіла.

— Ти знаєш, який завтра день? — приглушено запитав Йоргу.

Розуміючи, що зараз дізнається про все, Павло трохи подумав, але не зміг нічого згадати — просто втратив лік дням.

— Не можу й уявити!.. А який це день?

— 22 червня 1943 року… Два роки, як почалася війна!

Павло зазирнув в очі Йоргу:

— Чого ж ти мене мучиш?.. Скажи!

— Партія вирішила скористатись вибухівкою, яку ти привіз… Завтра, на знак протесту… Нехай побачать, хай дізнаються, що народ ненавидить війну, затіяну Антонеску, — поспішно випалив Йоргу.

— Правда! — аж підскочив Павло, радіючи, що починається велика боротьба.

— Демонстративно. Розумієш?.. Утечісти розкидають листівки. В день їхньої річниці. Це буде як сигнал!

— Який об’єкт ви маєте на увазі?

— Німецькі бараки…

— Склади з спорядженням?..

— Так.

— Чудово.

Хотілося ходити й рухатися, але в кухні могли почути кроки.

Через те махали руками й ногами, щоб хоч як-небудь дати вихід своїй невтримній енергії. Павло знав, де ці склади, не раз проходив біля них. Бараки стояли на широкому майдані, з трьох боків якого тяглися вулиці. В них зберігалося спорядження для німецького військово-морського флоту.

— Там дротяна огорожа.

— А я візьму з собою ножиці, — мовив Йоргу. І, збагнувши, що сказав зайве, глянув Павлові в очі.

Мунтяну здригнувся.

— Ти? — спитав він хрипло.

— Не будь дитиною, — заговорив Йоргу. — Знаєш добре, що тебе розшукують, йдеться не про нас з тобою, а про партію!

Павло зрозумів, що його друг має рацію. Але думка, що не він використає вибухівку, приголомшила його, і хлопець закусив губу. Згадав Раду, дні, проведені в кімнатці шевця, облаву, бомбування, перевірку на вокзалі…

— Можливо, було б краще, коли б хтось інший взявся за склади, — говорив Йоргу. — Кожен з нас — учасник боротьби. Ми не юрба індивідуалістів, а організована партія. Отже, цілком доречно ділити небезпеку й риск…

— Візьми собі двох помічників, — порадив Павло. — Хай постоять на варті…

Тепер перше почуття жалю уже минуло, і він думав тільки про операцію.

— Призначено на дев’яту годину вечора, — мовив Йоргу під кінець розмови.

Павло ліг. Знав, що йому нема чого робити, і спокійно заснув. Так він спав би й на другий день після підпалу німецьких складів. Може, тоді заснув би ще швидше. Звичайне стало вже незвичайним.

На світанку Алдя тихенько постукав у двері.

— Два роки війни, — мовив учитель, навіть забувши привітатись. — Ось послухай.

З вулиці почулася пісня. Проходили призовники.

— Ганьба! — простогнав Алця. — Підлість! Кажуть, так дресирували націстів, поки вони не стали професіональними вбивцями… Сьогодні в ліцеї я маю зробити доповідь про “священну війну”. Що ж мені говорити? — хвилювався він. — Про грабежі! У Сандулеску повен дім килимів та срібла… Ти чув, вони вивезли з Одеси навіть трамвайні вагони та рейки! Кажуть, восени у нас пустять трамвай…

— Говоріть, як вам підкаже совість, — порадив йому Павло.

Учитель враз замовк, втяг голову в плечі.

— Авжеж, — погодився він. — Я так і зроблю…

Алдя був стурбований, лице його то червоніло, то ставало бліде, як стіна.

У Павла день минав повільно. Він одкрив портфель, оглянув два пакунки, загорнуті в папір і перев’язані мотузочками, а також пляшечки й корок. Все було на місці. Згадав, як вирішив з своєю промовою Алдя. “Хто-зна, іншим разом…”

Опівдні хазяїн приніс йому обід. Він здавався школярем, який у чомусь провинився. Усе посміхався, радий і зніяковілий

— Говорив, — похвалився вчитель Павлові, — лише про справедливість і гуманність. — Слова його звучали щиро і водночас абстрактно. — Сандулеску потиснув мені руку. “Ви справжній румунський патріот, — сказав він, — наші солдати дійсно справедливі, чесні й гуманні”. А викладач історії Оанчя зрозумів мене. “Добре. — шепнув він. — Хай бачать, що в нас є своя думка!”

Вчитель запитливо глянув на Павла.

— Зрештою, — відповів хлопець, перехопивши його радісний погляд, — кожен вас зрозумів, як хотів…

— Але я не скомпрометував себе, — поспішно мовив Алдя. — Сказав те, що думав. Жодного слова про Гітлера, хрестові походи та інші дурниці! Насправді, це була антидержавна промова, та дурні не збагнули її…

Він наче шкодував, що небезпека вже минула.

— Вам хотілося, щоб вас правильно зрозуміли? — посміхнувся Павло.

— Я відверто висловив думку про цю війну, — запевнив його Алдя. — І можу дати відповідь за свої слова…

Хотів уже йти, та раптом обернувся, крутячи між пальцями гудзика. Схилив голову.

— Вчора ввечері, знаєте, — мовив ніяково, — було чути кроки… Дружина злякалась і все посилала мене подивитись. Я вдав, ніби піднявся на горище, і запевнив її, що це миші… Тому, якщо можна…

— Авжеж… — сказав Павло. — Я думаю цієї ночі піти.

— Зовсім?

Слова зірвалися зненацька, і засоромлений учитель переступив з ноги на ногу.

— Так! — підтвердив юнак.

— Як хочеш, — шепнув Алдя. — Твоє діло…

І одразу вийшов, швидко збіг сходами вниз.

“Кінець кінцем, він теж наражає себе на небезпеку, — подумав Павло. — А в нього ж діти…” У роті відчував якийсь гіркуватий присмак. День тягся повільно, як величезний слимак.