Таємниця Золотого Будди

1

Цього разу Красла коньяком, звичайно, не пригощали. Примусили чекати в прохідній будці, навіть не запропонувавши сісти. Знадвору чувся гуркіт фабрики, брутальна лайка майстрів, побачив він навіть одного наглядача, що проходив поблизу з нагайкою в руці. Тільки за півгодини з'явився директор Пальм. Це, мабуть, був той самий поштовий злодій. Здавався він проте набагато небезпечнішим злочинцем. Як на вигляд, він скоріше мав би бути капітаном піратської шхуни, ніж директором фабрики.

— То ви не поїхали, Красле? — запитав він грубо хрипким пропитим басом.

— Ні, пане директоре. Хочу поговорити з бароном, — учитель почував себе впевнено.

— А ви знаєте, що вас уже розшукують жандарми? — директор зачекав хвилину, але вчитель не злякався. — Звичайно, я змушений був повідомити в жандармерію, що ви зникли. Пішли з замка, залишили карету за вельми дивних обставин, а до готелю не повернулись. Розумієте, як хвилювався пан барон, зважаючи на те вчорашнє бешкетування.

— І даремно. Бачите, я живий і здоровий.

— А де ви були? — вибухнув Пальм, розлютований, очевидно, тим, що він цього не знає. — Куди ви втекли?

— Ви що, вирішили допит мені влаштувати? Хіба я повинен вам звітувати?

— Не грайте з вогнем, учителю. Коли б ви мали розум, давно вже повернулися б до Праги. Тут небезпека на кожному кроці, ви бачили, на що здатні тутешні люди. Адже ми турбуємось тільки про вас. Ми не хочемо, щоб наша округа вдруге потрапила до газет через вашу нерозважливість. Ми не потребуємо вже тут жодних насильств. Спокою, праці і спокою хочемо ми, більш нічого! — вигукнув Пальм наче з трибуни.

— Тоді спочатку самі заспокойтесь. — Від такого зухвальства директор заціпенів.

— Пан барон виїхав. Але ми можемо підкинути вас до останнього поїзда бричкою.

— Але ж я не хочу їхати. Мушу поговорити з Альбіною.

— Виключено.

— Чому?

— Лікар заборонив. Їй потрібен абсолютний спокій. Мусить спати аж до обіду. Ніхто не повинен турбувати її.

— Але це важливо.

— Ви б згубили її.

— Я? Навряд чи. Я ж не несу їй ніяких ласощів. І в отрутах я не розбираюсь. — Пальм і оком не змигнув. Або був такий уже пройдисвіт, або ж і справді не він підсипав отруту до страв, хоч про весь цей план він мусив знати.

— Панночка Павлата спить. Гостей не приймає. Якщо не бажаєте бричку, не знаю, про що нам говорити.

— Ну, про Золотого Будду, — бовкнув Красл, перш ніж усвідомив, що він говорить.

— Про що? — Цього разу Пальм не стримався і перелякано подивився навколо, але два улани перед воротами стояли цілком спокійно. Ні, Красла, безперечно, ніхто більше не почув. Тільки після цього директор сказав розважливо і не поспішаючи:

— Хоч я й не знаю, про що ви говорите, але якщо це дуже важливо, буде добре, коли ви зачекаєте пана барона, — і він повів його до замка. Але як тільки вони проминули двері, Красл вирвався, наче хлопчак, і побіг сходами до дверей Альбіниної кімнати. Управитель, огрядний і неповороткий, наздогнав учителя, коли той вже прочинив двері.

— Добрий день! — голосно привітався Красл.

Альбіна, зрозуміло, не спала. І барон був не в Ліберці.

2

Він сидів біля ліжка Альбіни і показував, де вона має підписати якийсь документ. Трохи далі чемно стояв літній поважний пан. Почувши Краснове вітання, барон здивовано підвів голову. Але тільки-но побачив учителя, схопився з місця і простягнув до нього руку.

— Доброго здоров'я! Яка щаслива нагода. Дуже, дуже вчасно ви прийшли. Ми вже цілу годину шкодуємо з Альбінкою, що ви так швидко поїхали. Це ліберецький нотаріус доктор Фуксман. — Ні, ні, звичайно, барон і не думав казати своєму директору, ніби він їде до Ліберця, але наказував, щоб бричка в будь-який час була у вчителевому розпорядженні і взагалі все, що треба.

— Старієте, дорогий Пальм, — барон суворо подивився на свого підлеглого. — Всі мої доручення переплутали. Але ви повинні вибачити йому, — барон посміхнувся вчителеві. — Бачите, стільки турбот, що цьому можна й не дивуватись. Не затримуйтесь, приятелю. — Пальм лише пробелькотів щось у виправдання, потім подивився із зненавистю на вчителя, похилив голову і зник.

— Пан барон хоче купити нашу крамничку, — сказала Альбінка. — А я хотіла б порадитись…

— Не має досвіду, бідненька. Але хто ж буде за неї турбуватися про її будиночок, коли вона поїде до ліцею в Броді? А я пропоную їй таку ціну, що й власній матері не міг би дати. Триста гульденів. Ось доктор Фуксман також радить вам, панночко, продати його. Стільки грошей за цю стару будівлю вам ніхто не дасть. А я роблю це лише заради вас і заради того нещастя, що спіткало вас. Адже не можете ви «їхати голою на навчання. Мати моя завезе вас у Ліберці до кравчихи, не можна вам ходити в обносках чи то в дарованих речах, ви мусите бути справжньою панночкою. Пам'яттю вашого батька присягаюсь, що сам про це подбаю. Підпишіть отут, — він ткнув пальцем десь унизу аркуша. Вчитель уважніше подивився на документ. Це була угода про купівлю.

— Але я хотіла б порадитися… — Альбіна знов подивилась на Красла.

— Ну, ви ж бачите, пан учитель теж згоден, — поспішив запевнити Риссіг, навіть не глянувши на Красла.

— Зовсім ні. Аж ніяк не згоден…

— Was?[4] — запитав Фуксман, який розумів тільки німецьку, а до того ще й недочував. Рисоіг швидко перекладав йому.

— Er stimmt nicht![5]

— Warum? Drei Hundert?[6]

— Триста гульденів? — повторив за ним барон.

Красл не здатний був слова вимовити, тільки крутив головою. Він весь аж трусився. Від люті аж почервонів. Правду-таки Ганка казав. Хочуть купити крамницю і розібрати її цеглина по цеглині, щоб знайти таємничого Будду. Ось вони, убивці Павлати і отруйники цієї дівчини. Він ладний був кинутись на Риссіга або заплювати йому очі. Але барон був надто кремезний і тримав себе надто по-світському.

— Не розумію, чому ви не згодні, справді, не розумію. Дівчина хвора, ні про що не може турбуватись. І грошей нема в неї жодного гульдена.

— Вона закохалася тут, — Красл випалив перше, що спало на думку. — Мусить зачекати свого хлопця.

— Ви маєте на увазі Голана? Радите їй, щоб вона пішла за бунтівника і злочинця?

— Альбінко, ти любиш його? — Дівчина кивнула головою, в очах — сльози.

— Але пані Риссіг до мене страшенно добра…

— Кого ж ти більше любиш — Ярека чи пані Риссіг?

Це було вже занадто для барона. І він підвищив голос:

— Хочеш вчитися у Броді, стати панночкою, а потім вийти заміж за пражанина, може, навіть до Відня поїхати, чи хочеш залишитись тут і продавати цикорій для тутешніх голодранців? Хочеш торгуватися тут з людьми за гріш чи піти за багача?

— Was? — знову голосно запитав доктор Фуксман. — Was? Ich verstehe nicht[7]. — Цього разу на нього ніхто вже не звертав уваги. Він стояв у кутку, в руках — службові папери і печатка, наполоханий більше, ніж Альбінка.

— Ти мусиш вирішити, Альбінко, — сказав учитель, вклавши в ці слова всю ніжність, на яку він був здатний. — Залишитися вдома, чекати на свою любов, жити дружно з сусідами чи піти в світ, де, може, ніколи не зустрінеш справжнього кохання?

— Така красуня? — зауважив барон.

— І до самої смерті будеш мучитись від докорів сумління.

— Через якогось злочинця? А хто вам продасть товар до крамниці? Всі солідні комерсанти боятимуться продати вам навіть голову цукру, якщо вийдеш за такого розбійника. — Барон явно перестарався, цього йому не варто було говорити.

Альбїна обережно відклала набік пергаментний аркуш, поряд обережно поклала ручку з пером, на якому ще не висохли чорнила. Потім подивилася на вчителя.

— Ви маєте рацію, — мовила вона. — Ярек не розбійник.

Барон закляк на місці, потім копнув стілець ногою.

— Божевільна дівка! А ви, ви небезпечна людина, Красле. Ви не грайте зі мною. Досить вже з мене вартих витівок. Sie Verrater, Sie…[8] — І він вибіг у коридор, ляснувши дверима. Фуксман залишився ще на хвилину. Потім поправив свій комірець, щось пробурмотів і обережно, майже навшпиньки, вийшов.

— Де твій одяг, Альбінко? — вчитель хутенько відчинив скриню. — Мусиш як швидше тікати звідси. Голан уже вдома. Тільки нікому жодного слова. — Він коротко розповів їй про все. Незабаром вони вийшли з кімнати. Сьогодні вона вже трималась чудово. Забрала, на всякий випадок, з собою всі ліки, що їх привіз їй лікар Риссіга.

3

На сходах вони зустріли пані Риссіг, яка несла, перекинувши через руку, довгий рожевий халатик.

— Поглянь, Альбінко, що я для тебе знайшла… Це халатик, він як новий. — Видно було, як він подобається дівчині. — З бантами…

— Дякую вам, пані Риссіг, за все вам дякую, але таку розкіш удома я не зможу носити, а тут я більше не хочу залишатися. Прощавайте…

А Красл тим часом міркував, чи знає ця стара жінка про негідні вчинки свого сина. Адже кажуть, що вона з кращої родини, ніж Риссіги, її батько був відомий празький лікар. За молодих років чудово грала на роялі. Ще й досі, кажуть, ходить вона до місцевого костьолу акомпанувати хорові. І на вигляд вона така ласкава. А втім, після всього, що сталося, Красл не вірив уже нікому.

Біля вартівні на них чекав Риссіг. Він вибачався і, хоч як це не дивно, поводився цілком мирно. Безперечно, він обдумав уже все.

— Розумію вас, панночко. Чого люди не роблять заради кохання. Я також навіть заздрю вам трішки. Сам я мусив зректися свого власного кохання через цю фабрику. Коли вам щось потрібно буде, з радістю допоможу вам у всьому.

Він простяг їй банкнот. Красла це обурило, але Альбіна спокійненько взяла його, ще й руку хотіла поцілувати.

— Дякую, пане.

«Поводить себе, наче служниця», — подумав Красл і від люті закусив губи.

— І перед вами також я хотів би вибачитись, учителю, — вів далі барон. — Не буду нав'язувати вам свою карету, якщо не бажаєте. Але тепер ви, мабуть, і самі збираєтесь їхати?

— В мене є час.

— Що ж ви збираєтесь тут робити, коли вбивцю вже схопили?

Красл спочатку не зрозумів. Пробелькотів щось у відповідь. А Риссіг навмисне не поспішав з повідомленням, спокійненько обрізаючи віргінську сигару.

— Так, так, схопили його. Сьогодні вранці в Ліберці. Переховувався в одній віллі.

— Ганка?

— Ну, звичайно. Хто ж іще? Ви мали цілковиту рацію. Думаю, що вам тепер можуть запропонувати посаду в поліції…

Красл гарячково міркував, чи можливо це.

— І Ганка признався в усьому?

— На це вже не було часу. — Барон саме розкурював сигару. — Хотів тікати, і в нього змушені були стріляти.

— Ви хочете сказати, що його вбито?

— Звичайно. Так воно, мабуть, і краще. Який, питається, суд у нашій державі наважився б помилувати за подвійне убивство?

— Так. — Красл відчував, як до очей підступають сльози. Він майже крикнув баронові в обличчя: — За два вбивства шибениця забезпечена!

Він згадав лише про Ганку з Павлатою. А решта?