Тирамісу з полуницями

Червень

Зі щоденника Наталії.

Лінка майже бігла до школи. Нині не можна було запізнюватися! З нагоди Дня дітей вони йшли на якусь фотовиставку. А тоді до МакДональдза. Гм, трохи дивна програма, як на другий клас ліцею, але це, мабуть, через кошти. На це виділили гроші з фонду школи. На кращий заклад, певне, забракло. Лінка пробігла майже всю дорогу, і вже здалеку побачила, що на неї чекають.

— Сорі, у мене була виходофобія. — Хтось захихотів. — Що таке? — обурилася Лінка. — З вами такого не буває? Коли вже треба виходити, а вас наче якась невидима сила тримає на дивані?

Азор і його компанія реготалися до знемоги. Та Лінка цим більше не переймалася. Після того, як вони із Зузою проігнорували «Репотеку» й відкрили власний блог, частина класу взагалі до них не озивалася. Лінка знизала плечима й зупинилася біля Зузи.

— Ну, от ми й зібралися. Рушаймо, — мовила пані Юлія.

— Я б хотіла, щоб ця виставка вас надихнула. Бо чомусь досі не бачу результатів цьогорічної праці. Наразі я отримала лише одну течку з фотографіями. Спасибі, Інес, — сказала вона.

Інес спаленіла, здається, вона боялася здатися зубрилкою-відмінницею. Лінка подумала, що зараз їй тут улаштують суд Лінча, та, на щастя, усі вже заходили на виставку.

— Вас би мало це надихнути, бо фотографії зробила досить молода дівчина... Вирішила створити портрети із життя своєї бабусі. Від моменту, коли вона це постановила, аж до її смерті.

— Суперова тема на День захисту дітей, — прокоментував хтось, а решта засміялася.

Пані Юлія ніколи не полемізувала. Продовжувала говорити те, що збиралася сказати.

— Минуло п'ять років, отож ця виставка показує п'ять останніх років із бабусиного життя.

Лінка придивлялася до фотографій. Вони вражали. Усі. І ті, що показували повсякденне життя старої жінки, її їжу, звичайні дії, помешкання. І пізніші, уже перед смертю.

Лінка найдовше стояла біля двох знімків. На першому старенька усміхалася, мабуть, тому, що на блюдечку перед нею лежало велике тістечко із кремом. Бабуся гордо демонструвала його всім. Зморщечки на її обличчі посміхалися невидимому фотографові, онуці. «День Бабусі», виднів підпис під фото. Другий знімок був не таким оптимістичним. Старенька лежала у ванні. Піна приховувала інтимні частини, виступала тільки голова й схудлі кінцівки. Бабуся заплющила очі, тому важко було здогадатися про її настрій, але вуста різко виділялися на обличчі, а їх кутики опускалися вниз у сумному виразі. Ліворуч у кадрі виднів інвалідний візок. То була остання фотографія з виставки. Підпис: «За два дні до».

Лінка здригнулася. «Ось воно як, — подумала. — Людина приходить лише на мить... Згодом тіло перестає нас слухатися. І що далі?» Цього вона не уявляла, зате знала одне: завдяки цим фотографіям старенька продовжує існувати, бодай трохи. Для того й існує фотографія. Щоб зупинити проминання.

— Знаєш, що? — сказала Зуза. — Люди переймаються такою фігнею, то хтось затовстий, то хлопець покинув, але ось це... цього не уникнеш, га?

— Ну... Усі старі й хворі люди худнуть, — відповіла Лійка. — Може, замолоду вони теж уважали, що мають якісь зайві кілограми... А потім усе це однаково стає неважливим.

— Ага. Загалом невесела ця виставка.

— Ну, але ж вона є? Ця бабуся. Тобто, якби не її онука, старенька не жила б у пам'яті.

— Так... Саме це й прекрасно.

Тепер, після виставки, їм здавалося трохи недоречним іти до МакДональдза. Ну, але пішли з усіма. А що добиралися пішки понад півгодини, то Лінка навіть зголодніла. Не кажучи вже про Зузу, яка завжди мала вовчий апетит і вже почала вголос роздумувати, що там замовити.

— Я люблю «Селянський з беконом», бо до нього додається такий смачненький соус... якась гірчичка, хроник, мням. Помідорчик і м'якенька булка. І картопелька, найкраще велика. М-м-м, супер, — Зуза торохтіла, як завжди. Лінка більше мовчала, перед очима весь час були фотографії з виставки.

Увійшли до МакДональдза на розі Нового Світу й Свентокшиської.

Після відкриття другої лінії метро цей район нарешті знову ожив. Свентокшиська вже не була розкопаною. Щоправда, на ній поставили якісь хирлявенькі деревця в горщиках, які мали замінити справжні дерева, що росли тут раніше. Та попри все вулиця нарешті почала нагадувати нормальну пішохідну зону. Ну, майже.

— Кожен може замовити набір і щось на десерт, — оголосила пані Юлія. — Я розрахуюся.

— О, то ви багатійка! — озвався хтось, і всі знову засміялися.

— Так, я прихований Рокфеллер, — цього разу вона відповіла на жарт.

Лінка й Зуза дуже любили пані Юлію, не лише за її знання, здібності й вдачу, а ще й через те, що вона була справжня. Бо якщо комусь треба було поговорити, вона з ним говорила. Причому нормально, як з дорослою людиною, а не як із дитиною. Тому дівчата намагалися сісти ближче до неї, щоб побути ще трохи з учителькою. Сіли: Зуза зі своїм «Селянським» і Лінка з нагетсами. І ще крім того морозиво. Обидві взяли однакове: вершкове з теплим карамельним сиропом.

— Накраще на світі, — заявила Зуза. — Просто кайф.

Вона вп'ялася зубами у свій бутерброд. Соус капнув на столик. Пані Юлія посміхнулася.

— Чесно, аж приємно бачити, що хтось їсть з таким апетитом.

— А ви?

— Я — вегетаріанка. Зрештою, я не голодна, узяла тільки морозиво. У певному віці вже стільки не їси....

— Але нам здається, — наважилася Лінка, — що потім це вже однаково не має особливого значення.

— Потім? — спокійно перепитала пані Юлія.

— Ну... у старості. Це я після виставки так. Людина все життя придивляється до свого тіла, годує його, морить голодом, намагається бути гарною. А потім усе це стає неважливим, важливо лише те, чи ти ще живий.

— Це дуже мудрий висновок, — похвалила пані Юлія.

І тоді вони побачили, що Азор підходить зі своєю тацею. Подався в бік однокласників, але враз усвідомив, що там немає місця, і він відвернувся, щоб зайняти собі столик, проте тоді пані Юлія побачила його й помахала йому рукою, а він, соромлячись сісти біля вчительки, усе-таки сів поруч із ними. І мовчки їв свого Біг Мака. Робив це так, наче хотів щось сказати, але не міг. А тоді підвів погляд і втупився в Зузу, яка сиділа по той бік столу, якраз навпроти нього. І їй через це зробилося явно ніяково.

Це ніби кара — сидіти навпроти Азора та їсти «Селянського Мака». І враз Азор, який завжди мусить щось сказати, бо хто мовчить — той програє, раптом вихопився як Пилип з конопель, мовби пані Юлії тут і не було:

— Ну... Ти як усе це з'їси, мабуть, перетворишся на богиню родючості.

Зробилося тихо. Ненависть. Лінка побачила в його очах ненависть. Чому? Що такого зробила йому Зуза, адже він її покинув? Як можна щось таке бовкнути! І тоді до неї помалу щось почало доходити, їй наче сяйнуло. Вона теж забула, що поруч сидить пані Юлія, тепер вони тут лише втрьох: Лінка, Зуза й Азор.

— Це ти, — тицьнула в нього пальцем. — Ти писав коментарі в моєму блозі!

— Знаєш, — процідив Азор, — щиро кажучи, мені шкода, що я марнував на це свій цінний час.

Лінці потемніло перед очима. А вона думала, що це Наталія! Чому? Як вона могла підозрювати свою подругу? Як могла бути такою сліпою!

— А тепер, — закінчив Азор, — мені, на жаль, треба йти, бо я ще нестравності набуду тут біля тебе, товстухо, — кинув він Зузі.

І пішов. Забрав свою тацю й пересів далі, до окремого столика. І сидів собі там, мов нічого не сталося, поглинаючи свою картоплю-фрі.

Усі замовкли. Бо що тут скажеш?

— Я з ним побалакаю, — пообіцяла пані Юлія. — Тепер це й так не має сенсу. У ньому забагато емоцій. Не переймайтеся. Коли в людині вирують емоції, вона може дуже дошкулити іншій людині.

— Але я нічого йому не зробила, — розплакалася Зуза.

— Я знаю, це не твоя провина. Але він вочевидь уважає, що ти завинила. Інакше він би тобі не метався.

— Це він її покинув, — утрутилася Лінка.

— Так... — завагалася пані Юлія. — Але щось...

— Ідеться про блог, — пояснила Лінка. — І про те, що ми відійшли від «Репотеки».

— Авжеж... іноді, як комусь не стає мужності, він ненавидить тих, хто її має. Але він не поганий.

«Не поганий? — подумала Лінка. — Адже він геть лихий, усе в ньому... гіршого й уявити годі».

— Немає лихих людей, — сказала пані Юлія. — Іноді вони лише... блукають. Бо інакше не вміють. Ви просто поцілили йому в чуле місце. Не забувайте, люди, як і речі, часто видаються іншими, ніж вони є насправді. Треба добре придивитися, поспостерігати, зауважити. У цьому і є суть емпатії. Ми часто думаємо про когось так чи інакше, бо нам так зручно. А як воно насправді — не помічаємо.

Коли всі повернулися до школи, пані Юлія попрохала Лінку про допомогу. Треба було перенести якісь фотоматеріали з машини до вчительської. Лінка зраділа. Їй хотілося поговорити з учителькою. Але не про Азора, а про фотографії, яких у неї досі не було.

— Не знаю, що мені робити. Зовсім не уявляю, що фотографувати. Точніше так: уявляю, але не можу втілити. Не маю часу, мушу багато допомагати в кав'ярні, бо моя начальниця останнім часом погано почувається, забагато в мене обов'язків, а ще й кінець року, треба складати заліки, виправляти оцінки, я просто не даю ради...

— А що саме ти уявляєш?

— Розумієте, я трохи писала в блозі про анорексію. І зустрілася з такою дівчиною, яка хворіла на цю хворобу. Зараз вона виглядає нормально. Я хотіла б пофотографувати таких дівчат після лікування. Йдеться про те, що їм якраз вдалося вилікуватися. Це ж пов'язане з нашою темою? Може, навіть не обличчя, якщо вони не погодяться, бо це дуже особисте... а просто якісь деталі. Побачимо.

— Знаєш, Халінко, тобі чудово вдаються фотографічні цикли. У тебе гарні ідеї. Мабуть, це пов'язане з тим, що ти в душі журналістка.

— Так... Мені подобаються історії, приховані у фотографіях, а не просто фотографія як мистецтво. Тому мене так вразила ця виставка.

— Мені здається, що ідея прекрасна, але є одна проблема.

— Та знаю. Час? Я просто не встигну.

— Я ще нікому про це не говорила, бо хочу зробити офіційне оголошення за два тижні. Йдеться про те, щоб решта не розслабилася. Виставку доведеться перенести на вересень, бо у виставковому залі саме почався ремонт. Його мали зробити два місяці тому, але бригада нас підвела й почала тільки нині. Вони точно не впораються вчасно. Тому виставку влаштуємо на початку навчального року, а не в кінці.

— Так, але виставка мала бути передумовою заліку...

— Гм, скажімо так: досить гарного проекту. Твій дуже добрий. Я хочу побачити це... скажімо в середині серпня. Устигнеш? Бо як на мене, то брак часу це справді проблема. Такі виставки слід готувати впродовж року.

— Звісно, я постараюся, спасибі.

— Але, Халінко, нікому нічичирк, добре?

— Я буду німувати як риба. Обіцяю.

Кай сидів біля столу й намагався робити уроки. Покликав Лінку, щойно та прийшла, і попрохав допомогти. Лінка перелякано дивилася, як виглядають його зошити. Боже милий! Вони були так жахливо покреслені й усі в чорнильних ляпках. Цікаво, мама взагалі зазирає до його зошитів? Учителька явно так, бо на деяких сторінках були намальовані нею емотикони. Переважно серйозні або засмучені.

— Мамо! — погукала Лінка.

— Я зараз не можу, йду до Кая на батьківські збори, добре, що ти вже повернулася, і мені не доведеться тягнути його із собою.

— Ти бачила його зошити? І зауваження вчительки?

— Hi, — відповіла мама. — Нічого я не бачила.

— Ти що, не дивишся його зошити?

— Звісно, що ні. Ти ж знаєш, як я ставлюся до того, щоб робити з дитиною уроки. Дітей це розхолоджує. З тобою таких проблем не було.

— «Але від учительки тобі перепаде, — подумала Лійка. — І цього разу вона, певне, матиме рацію».

Справді, мама не допомагала їй з уроками, Лінка пам'ятала це дуже добре, але вона була іншою. Щоправда, зірок з неба не хапала, з математикою давала собі раду не найкраще, але щоб отак? Ніколи в житті не мала такої жахливої сторінки в зошиті. А це був справжній кошмар. Учителька про це точно щось скаже.

— Ну, гаразд, Каю, — буркнула Лінка. — Я бачу, що вчителька перевіряла. Але чому ти не сказав, що не даєш собі ради?

Малий похнюпився, і по його щоках заструменіли сльози. Двері зачинилися. Мама вийшла.

— Окей, — мовила Лінка дуже спокійним голосом. Зрештою, це ж не Каєва провина, що він ні з чим не може впоратися. — Що тобі ще загадали?

— Треба навчитися читати із читанки.

— Ага. Це, мабуть, легше, ніж математика? — хлопчик знизав плечима. — Ну, дай книжку, — підбадьорила вона його.

Лінка збиралася попрацювати над блогом, але це почекає. Не кидати ж малого отак.

Хлопчик мордувався з першим реченням:

— І то-ді пере-пере-перевів йо-го че-рез...

Дивно. Лінці здалося, що він краще читав рік тому.

— Що сталося, Каю? Може, ти захворів? Тебе не лихоманить?

Лінка раптом перелякалася, бо пригадала собі, як колись у нього підскочила температура до сорока, і вона повезла його до лікарні... І як Адріан їм допоміг... Приклала долоню братикові до лоба, але він був прохолодний. Ні, Кай не захворів.

— Почекай-но, — запропонувала Лінка. — Може, почитаємо щось інше?

Малий кивнув головою.

Але з іншим було те саме. Він наче й читав, але як на другокласника, майже третьокласника, досить поганенько. Лінка раптом усвідомила, що жодного разу не бачила, аби Кай щось читав собі сам. Блін, це якась халепа. Мабуть, треба його заохочувати до читання, адже наступного року він буде в третьому класі. Соромно, щоб він так читав по складах. А що буде, коли доведеться читати серйозніші книжки?

Коли мама повернулася через дві години зі зборів, вираз її обличчя був справді невеселим. Лінка вже хотіла з нею поговорити про Кая, але мама почала розмову сама. Непомітно покликала її на кухню. Мабуть, не хотіла, щоб Кай чув, про що йдеться.

— Слухай, ця його класна каже, що підозрює в Казика дислексію й дисграфію... що треба з ним піти й обстежити його.

— І вона про це лише тепер каже!

— Та я теж її про це запитала. Вона пояснила, що в першому класі це не було настільки зрозуміло, а тепер вона вже місяць намагається зі мною сконтактувати. Каже, що дала Казикові якусь записку, аби він мені передав. А той, мабуть, загубив.

— Або вирішив її тобі не давати. Ти ж знаєш, Кай ніколи не каже, що потребує допомоги. Він дуже гордий.

— Ну, так... Може, йому здавалося, що це минеться... А я його замало перевіряла. Мені здавалося, що так буде краще, чесно.

— Ну, тобі явно здавалося, але якби ти бодай раз зазирнула до його зошитів...

Мама схопилася за голову й важко зітхнула.

— Що я наробила...

— Ну ж бо, мамо, розслабся, це ж не кінець світу. Йому навіть краще буде із цією дислексією й дисграфією, у мене дехто з однокласників навіть намагався собі зробити «ліву» довідку, бо тоді дають більше часу для написання роботи, а він просто собі цю довідку матиме!

— Ти так не жартуй! — мама посмутнішала. — Я хвилююся, що на нього погано вплинуло все, що в нас сталося, адже він був колись нормальною дитиною. Але тоді, коли А дам пішов — це для нього виявилося завеликим стресом.

— Дай спокій і перестань себе катувати, те, що він пісяв у ліжко — точно мало якийсь зв'язок, але дислексія ні! Я читала, що це зазвичай уроджене...

Нічого такого Лінка не читала, вона вирішила якось розрадити маму. Бо від самих хвилювань нічого не зміниться, тут діяти треба.

— Я одного не збагну, — сказала мама наостанок. — Як я могла так довго нічого не помічати?

Лінка цього теж не могла зрозуміти. Згодом, коли вони вже вклали Кая спати, довго міркувала, чому так буває, що ми часто справді замало знаємо про людей, які нас оточують. Адже вона теж весь час була поруч, і нічого не помітила. Від нас часто ховається щось найважливіше. Або, як із Рутою, ми собі складаємо про когось думку, а насправді нічого не бачимо. Іноді легше вирішити, що хтось поганий, аніж зауважити, що він так поводиться з якоїсь причини. І ця думка не давала їй спокою. А хіба я знаю найважливіше про маму? Про вітчима? Про Адріана?

Пригадала те, що сталося рік тому, отой злощасний Лондон. Адріан її зрадив, так, вона йому пробачила, принаймні старалася це зробити. Але попри те, що їй здавалося, наче вони близькі люди, Лінка тоді не помітила, що він не був собою. Бо йому велося там зле, про що вона дізналася пізніше. І старанно це від неї приховував, писав якісь солоденькі мейли, мовляв, усе гаразд... А справжніми проблемами з нею не ділився.

Може, Кай не довірився їм якраз через те, що вони йому близькі? Може, часом важче про щось сказати рідній людині? Простіше грати, удавати?

І тоді подумала про Наталію. У неї були погані передчуття, може, тому, що вона занадто добре Наталку знала й не забула, що та намагається все робити досконало. Якби з нею щось сталося, вона б нікому й словом не прохопилася. «Я мушу щось зробити, — подумала Лінка. — Звісно, Наталія мені дуже допекла, поставилася жахливо, але якби з нею було щось негаразд, краще мені про це знати, правда? Вона ж мені не байдужа...» І з цією думкою Лінка заснула.

Квартиру, де ще недавно жила Наталія, важко було впізнати. Передусім на вікнах затягнули вишукані бордові штори так щільно, що ті не пропускали жодного промінчика світла. Їх не відкривали навіть удень. На столі в стилі арт-деко, який колись щодня витирали й прикрашали свіжими квітами, стояв тепер старий, засохлий букет ірисів, вода у вазі зробилася каламутною, у ній здіймався гнилий осад, який сповнював кімнату огидним смородом. Вікон не відчиняли, килима ніхто не пилососив, на ньому валялося кілька коробок з-під піци, з однієї стирчав надкушений шматок. Диван стояв розкладений, постіль зіжмакана й брудна, бо її не змінювали щотижня, як колись. На тумбочці, замість книжки й окулярів для читання стояло кілька чашок із запліснявілими рештками кави й чаю, дві пусті банки з-під пива й майже спорожніла пачка ментолових сигарет «Воґ». Жіноча рука сягнула по пачку, витягла сигарету.

Жінка, яка щойно прикурила ментолового «Воґа», раніше робила це рідко й лише на балконі. Колись усі сніданки, обіди й вечері вона споживала за столом і зазвичай не сама. Тепер це змінилося. Тепер жінка робила це в ліжку. А переважно просто спала. А коли не спала, то просто лежала. У неї не було сил вставати, хіба до вбиральні. Там, зрештою, теж усе виглядало невесело. Скрізь валявся брудний одяг, раковину й ванну ніхто не мив уже кілька тижнів.

Зрештою, це не мало для неї особливого значення. Жінка перестала помічати безлад. Багато всього перестала робити, наприклад, виходити з дому. Коли відчувала голод, витягала щось із запасів або дзвонила й замовляла доставку їжі додому.

Хтось саме подзвонив у домофон, і першою думкою було, що то, мабуть, принесли піцу. Отож жінка сповзла з ліжка і, навіть не піднімаючи трубки домофону, натиснула на кнопку й відчинила двері внизу. Але потім схаменулася. Адже вона щойно спала й не могла нічого замовити, хіба що уві сні. Мабуть, це ті працівники кабельного телебачення дзвонять, щоб їм відчинили двері, бо вона ж не працює, сидить удома. Знизала плечима й уже рушила в бік ліжка, коли раптом почула, як у двері постукали.

На мить їй здалося, що це Наталія, її донька, що вона повернулася додому, що все буде, як раніше. Серце закалатало від туги й любові, і вона швидко відчинила. Але за дверима стояла не Наталія, а ця її подруга, Халіна. Дивилася на неї, а очі мала аж круглі від здивування. Господи, мабуть, вона не дуже добре виглядає, якщо на неї так витріщаються. Жінка потупила погляд і помітила, що вона досі в піжамі. Здається, брудній. Ну, нічого, вона просто захворіла, може ж вона бути хворою чи ні?

— Доброго дня, — видушила Халіна. Дівчина здавалася переляканою. — А Наталія вдома?

— Наталія? Ні, її немає. Вона в школі.

— У школі? — здивовано перепитала Лінка. — У неділю?

— А, тоді ні. Не в школі. Ну, тоді вона деінде, бо вдома її немає.

«Боже мій, що я верзу», — злякалася жінка. До неї почала повертатися свідомість, немовби вона щойно очуняла. Аж тепер. Схаменулася, проте ненадовго.

— Наталія зараз у тата. Поїхала в гості. Авжеж, вихідні вона проводить у тата.

Халіна глянула на неї якось дивно.

— Ага. Бо мені треба негайно з нею побачитися. Це дуже важливо.

— А що таке?

— Не можу вам сказати, але це справді дуже важливо.

— А подзвонити пробувала?

— Вона не бере трубку. А це дуже важливо, йдеться про конкурс... Науковий. Наталія хотіла брати в ньому участь.

— А-а-а...

— А ви можете дати мені її адресу? Інакше все пропаде...

— Ну... зараз, почекай, у мене вона десь є. Якщо вже це так важливо...

Не запрошуватиме її до кімнати, немає чого тут нюшкувати. Жінка раптом усвідомила, що квартира здається трохи занедбаною. Досі вона цього не помічала, щойно коли хтось прийшов, і тепер їй самій здавалося, що тут усе не так, як слід...

Відкрила одну з шухляд, бо наче крізь туман пригадала собі, як поклала туди листівку з його... Марека нову адресою, щоб знати, де тепер її донька.

— Візьми, — простягла листівку. — Перепиши собі, бо я десь окуляри загубила.

— Ось вони, — показала Лінка.

Справді, окуляри лежали на одній з коробок з-під піци.

— От молодчина, — похвалила мама Наталії. — Яка ти зірка!

Вона справді зраділа. На мить захотілося навіть підійти до дівчини ближче й обійняти її, але Лінка відсторонилася.

— Дуже дякую, — сказала вона, записавши адресу, а тоді повагавшись додала: «Пробачте, але ви, здається, нездужаєте? Це грип? Може, вам щось потрібно, може, до крамниці сходити?»

Жінка відчула, як на очі навертаються сльози. Чужа людина пропонувала їй допомогу, а не донька! Донька навіть не подзвонить, хоча й образила матір!

— Дякую, дитинко, але мені вже краще. Я сама піду, мені вже нині легше. Мабуть, цей грип уже минає.

— Справді?

— Справді.

— Ну, тоді... До побачення!

Лінка вийшла, і вона зачинила за нею двері. Відчула таку втому, що знову запрагнула лягти. Науковий конкурс? Цікаво, який саме? Ну, звісно, Наталка завжди була такою здібною, вона прекрасно вчиться в школі, не дивно, що конкурс... Жінка лягла на канапі, заплющила очі й за мить уже спала.

Лінка набрала адресу в пошук й подалася в бік зупинки. У неї перед очима весь час була ця квартира, яку вона добре знала, і мама Наталії, яка справді погано виглядала. Якщо вона хворіє, то де ж Наталія, яка повинна бути з нею й допомагати? Але не хотіла заздалегідь робити якісь висновки. Може, Наталія справді поїхала до батька, а її мама... Ну, що ж, хвора людина не має сили давати всьому лад.

Та щось її дуже бентежило. Поїхала до батька на вихідні? А звідки тоді у квартирі чи не п'ять коробок з-під піци? Звідки стільки банок і пляшок? Неймовірно. І Лінка у глибині душі добре знала, що ситуація насправді значно складніша, ніж про це казала мама подруги.

Наталія сиділа у своїй кімнаті, утупившись у дзеркало. Їй здавалося, що обличчя за скляною поверхнею якесь чуже. Неначе вона дивилася на фотографію чи портрет незнайомої особи. Торкнулася щоки. Постать у дзеркалі зробила те саме. Наталія не розуміла, чому почувається цілковито окремою від свого тіла. Здавалося, наче воно їй не належить. Усього в ньому було забагато. М'яса, Жиру. Поту. Сала. Волосся. Схопилася за темне пасмо, яке спадало на плечі. Дівчина в дзеркалі повторила її рух.

— Не дражнися, — сказала Наталія. — Дай мені нарешті спокій.

Але тамта її не слухала.

— Ну й бридке ж у тебе волосся, — продовжувала дівчина.

Наталія не хотіла бути «тамтою». Підійшла до письмового столу й узяла в шухляді ножиці.

— Зараз побачиш, без цього бридкого волосся виглядатимеш краще.

Р-р-раз. Темні пасма посипалися долу, сухі й безживні, мов вигоріла трава.

«Ми обростаємо волоссям, як земля травою, — подумала Наталія. — Його забагато, усього цього забагато. Хотіла б я бути прозорою, існувати в іншому вимірі...» Р-р-раз.

Те, що залишилося в неї на голові, нагадувало вижате поле. Стерню. Нерівні кущики, подекуди зрізані біля самої шкіри. Наталія дивилася на свою голову. Тамта зникла, вона знову була у власному тілі. Без волосся більше почувалася собою. Більше людиною, менше твариною.

Лінка натиснула кнопку домофону, за мить почулося дзижчання, і вона увійшла до будинку. Двері відчинила якась жінка, мабуть, ота коханка Наталіїного батька. Що ж, вона явно була набагато молодшою за нього, нічого не скажеш. Жінка здавалася сумною.

— Добрий день, — привіталася Лінка. — А можна Наталію?

— Вона у своїй кімнаті. Ти її подруга, так? Вона нічого не казала, що хтось прийде, але заходь.

Лінка боялася. Лише тепер відчула, як їй страшно. Власне вона не знала, що сказати Наталії. У животі наче камінь тяжів. Перевела кілька разів подих, і пішла за тією жінкою до дверей Наталіїної кімнати.

— То я вас залишу, — жінка вибачливо посміхнулася й зникла вглибині квартири.

Постукала. За мить на порозі з'явилася Наталія.

Тиша. Дівчата дивилися одна на одну. Жодна не знала, що сказати. Тобто Лінка добре знала, вона ледь не бовкнула: «Боже, як ти жахливо виглядаєш. Ти як скелет. А що із твоїм волоссям? Що взагалі сталося?» Нечасто Лінці вдавалося не сказати того, про що вона думала. Та цього разу стрималася.

— Можна ввійти? — тихо спитала вона й за мить уже сиділа на краєчку ліжка. Кімната була гарно вмебльованою, усе новеньке, але її переслідувало враження, що тут ніхто не живе. Під стільцем біля туалетного столика підлогу вкривали пасма зістриженого волосся.

— Чого тобі? — спитала Наталія. Вона говорила повільно й тихо, наче з могили чи з тамтого світу.

— Я вирішила тебе провідати. Хотіла з тобою поговорити. Я була у твоєї мами.

— Ти була в моєї матері? — раптове пожвавлення в голосі Наталії знову згасло.

— Так. Вона мені сказала, що ти поїхала на вихідні до тата. Довелося їй збрехати, що ти береш участь у якомусь конкурсі... щоб вона дала мені адресу.

— Ти могла подзвонити.

— Ні. По телефону... у нас нічого не виходить. Я хотіла тебе побачити.

— Навіщо?

— Я просто скучила, — Лінка сказала це інстинктивно, та щойно вимовила ці слова, як відчула, що це правда. І невідомо-чому розплакалася.

Вона дивилася на Наталію, свою прекрасну Наталію, тепер спотворену й худу, і сльози текли їй обличчям. А Наталія присунулася до неї ближче й узяла її за руку. Лінка глянула на її долоню, помітила шрами на зап'ястку й погладила подругу по цих шрамах. І тоді в Наталії мов щось зламалося. Вона відчула, як усередині прорвало якусь греблю, і всі сльози, що в ній накопичилися, раптом ринули назовні, і вона більше не хоче їх гамувати. А коли Наталія виплакала із себе це все, то сказала лише одне:

— Я більше не можу.

— Знаю, — відповіла Лінка, гладячи її руку. — Знаю.

Останній день школи був спекотним і напруженим. Знову довелося нашвидку шукати святкове вбрання, купувати квіти, з усім устигнути.

Фікус не розумів, чому вдома від самого ранку така нервова атмосфера, а передусім, чому звична п'ятнадцятихвилинна прогулянка нині тривала стільки, що він ледь устиг підняти лапу. До того ж, Лінка замалим через нього не перечепилася, бігаючи туди-сюди в пошуках туфель, які, мов на зло, десь поділися. Нарешті пес сховався на кухні, згорнувся калачиком і вирішив перечекати всю цю катавасію.

Фретка Валентина таких проблем не зазнала. Навчальний рік Адріана вже скінчився, він був студентом і канікули мав довші, тому досі спав. Уперше в житті йому не довелося страждати так, як тим, хто ще не попрощався зі школою.

Закінчення навчального року в усіх школах виглядають однаково. Каська думала, чи це, бува, не якась змова директорів та вчителів? Якесь дивне покарання, таке суворе, а потому відразу канікули як відшкодування за нього?

Зрештою, у неї завжди були два останні дзвоники: спершу для випускних класів, а потім звичайний, для решти. На кожному їй доводилося бути присутньою, бо вона входила до групи супроводу прапора. Чому її туди обрали — сказати важко. Мабуть, тому, що вона добре вчилася, бо ж явно не через красу. Принаймні так уважала Каська. Може, тому, що дівчина була невеличкою, і вкупі вони гарно виглядали: високий хлопець посередині й двійко дівчат спереду й позаду. На щастя, їй не доводилося нести того прапора, бо вона б відразу щось утнула, розбила комусь голову або виколола древком око.

Крадькома усміхнулася, бо треба ж було зберігати серйозність. За мить у спортзалі залунав гімн. Каська вважала, що ця частина урочистості ще більш-менш стерпна, триває досить коротко, і, справді, завдяки ній усе здається піднесеним. Далі було гірше: оті всі директорські промови, роздавання грамот і табелів. Мікрофон виявився слабеньким, а динаміки несправними. Вона ледве вловлювала, що говорить директорка й класні керівники, і доводилося добряче прислухатися, щоб почути власне прізвище.

Кася отримала диплом за участь у художньому конкурсі. Приємно, батьки зрадіють. Вона пошукала їх поглядом і знайшла: сиділи в куточку зали, такі горді за доньку. Ех, як же все відбувалося по-іншому раніше, коли вона ще жила в дитбудинку! Тоді останні дзвоники були такі сумні, вона так заздрила всім звичайним дітям, які того дня приходили разом з батьками.

Оскар теж саме озирнувся й глянув на маму. А вона йому усміхнулася. Це вже майже шість місяців. Майже півроку. Жодної краплини алкоголю. Він знав, що їй важко, але мама трималася. Усе завдяки зустрічам в «Анонімних алкоголіках». Мабуть, їй було ніяково перед ними, а може, і перед ним.

Це були чудові півроку. Хлопець усвідомив, як йому бракувало мами. Такої звичайної мами. Не те, щоб вона враз зробилася веселою, мов пташка навесні, ні, салютів не було. Це радше скидалося на те, що вони повільно піднімаються на вершину гори. Але це приносило результати. Принаймні мама зізналася йому, що почувається набагато краще. Вона пішла до перукарні — тепер з'явилися на це гроші. Пофарбувала волосся у світлий колір. Помолодшала. Обличчя в неї залишалося невеселе, як завжди, та іноді куточки вуст піднімалися вгору. Оскар був щасливий. До того ж, отримав дуже добрий табель. Подарував його матері — як і раніше.

У Лінчиній школі в цей час тривала так звана мистецька частина, яка, на жаль, із мистецтвом спільного мала небагато. Дивно, здавалося б, що в школі з мистецьким спрямуванням ця частина урочистого останнього дзвоника могла бути справді крутою. Проте змова освітян досягла й до цієї школи.

Цьогоріч перші класи підготували програму кабаре. Вона відповідала всім вимогам, крім однієї: не була анітрохи смішною. Далі йшли вокальні виступи, іще гірші, якщо це взагалі було можливим. На сцену вийшла дівчина із другого художнього й завила: «Ди-и-и-вний цей сві-і-іт». Голос мала нічогенький, але культова пісня Йемена виявилася для неї просто заскладною. На додачу вона ще й вирядилася у вечірню сукню із блискітками спереду і в шпильки, що на тлі шведських стінок і райдужного напису «Канікули — ура!» виглядало просто комічно. Наступний «юний талант»: хлопчина, мабуть, першокласник, вийшов на сцену з гітарою й почав співати якусь скаутську пісню. Потім почали декламувати вірші.

— «Мені ця земля над усе дорожча», — прошепелявив чорношкірий хлопець. Коли він говорив, складалося враження, що його примусили декламувати. Або що через власну несміливість він був єдиним, хто не відмовився вивчити: «Не хочу й не можу її я покинуть».

«А хто тобі каже її покидати, дитино», — подумки всміхнулася Лінка. Хіба що сцену покинути, то це будь ласка. Від нудьги їй раптом закортіло сміятися.

— «Тут Віслою й вітрами Мазовша проминули дитячі та юні літа».

«Ой, швидше б ти вже пішов собі», — подумала Лінка й довше не могла стримати хихотіння.

Єдиною перевагою мистецької програми було те, що тривала вона коротко. Після урочистості учнів запросили до класів. Лінка вважала, що минулого року все вийшло значно краще, бо була ця виставка. Хоча Лінка лише виграла від її перенесення. У класах усе пішло швидко й без особливих пригод. Усі квапилися піти додому.

Азор вийшов на середину класу й почав роздавати свіжий номер «Репотеки». Її оминув, та Лінка й не переймалася. Вона б однаково цього не читала. Щойно з'явилася нагода, помахала всім і вони із Зузою вийшли зі школи.

Дівчата мали йти десь на каву, а потому Лінка мала побачитися з Адріаном. Усе було чудово. Ну, майже. Дівчина почувалася якось дивно, її наче трохи піднуджувало. Вона вже подумала, чи не зашкодили їй з'їдені на сніданок сосиски. Принаймні не доводилося хвилюватися, що вона вагітна! А може, їй недобре якраз через ці таблетки? Здається, вони можуть спричиняти такі небажані ефекти. Може, якщо випити десь чаю, то минеться? І враз відчула хвилю нудоти. Ледве встигла до вбиральні.

— А ти чого? — поцікавилася Зуза. — Може, вагітна? Ні, ну, сорі, я жартую, але чомусь мені блювання тільки із цим і асоціюється.

— Точно ні, — упевнено відповіла Лінка. — Я таблетки приймаю.

— Ага, ну, тоді все окі. Ходи до вчительської, треба тобі чайку якогось зробити.

А в цей час Кай, малий Лінчин братик, отримував свій табель. На щастя, там не було оцінок, тільки ззаду виставлено описову. На щастя, Кай швиденько віддав табель мамі, і його анітрохи не цікавило, що там таке, бо прочитавши, міг і засмутитися. А там було багато речень, у яких видніли слова «середньо», «незадовільно», «недостатньо». Тобто було явно видно, що в Кая проблеми. На щастя, то лише другий клас. На щастя, малий перейшов до наступного.

І лише Наталія не пішла на останній дзвінок. Не пішла, бо ж мала перескладати багато предметів. Їй було ніяково. Крім того, усі питатимуть про канікули, а що вона скаже? Що проведе їх у центрі лікування залежностей? Зате домовилася зустрітися з Ганкою відразу після закінчення урочистості. Звісно, «Під Парасольками». Це вже була їхня традиція.

— Агов! — махнула їй здалеку Ганка.

Вона була дуже веселою. Мабуть, сталося щось радісне! Може, нарешті у них щось вийшло зі Сташеком? Було б класно. Наталія не відчувала ревнощів. Усвідомила, що хлопець подобався їй лише через те, що нагадував Лео, а Лео подобався їй невідомо-чому. Адже то була лише мрія, хтось — якщо чесно — нереальний. Усвідомила й те, що тренер із фітнес-клубу залу теж був мрією, щоб заповнити порожнечу, але насправді вона навіть не була в нього закохана. Тільки Марцін... Ну, але це вже в минулому.

— Привіт, Ганко! — гукнула до подруги й підійшла до столика. — Добре, що ти сама. Я трохи боялася, що й інші сюди припхаються.

— Усі поїхали на Повісля. Тобто не всі, кілька осіб. Там зате cool і grounge, і взагалі, а тут занюханий бар, до якого ходимо тільки ми й місцеві пияки...

— Та ще й із собаками!

Біля столика поруч стояв волохатий йорк і задирав лапу на ніжку стільця. Власник був настільки зайнятий розмовою з товаришем, що нічого не помітив.

— Фіфі! — гримнув він на песика й пояснив: «Це моєї дружини. Я його не люблю, але він — чудова нагода вийти з дому й не слухати її дзявкотіння».

— От, за що я люблю це місце, — сказала Наталія. — А тепер скажи, чого ти така задоволена. Спеціальну директорську премію отримала?

— Ага... за найкраще відвідування... Або за найкращі результати з матьохи, ге-ге. Єдине «задовільно» в класі, капець! Ні, я щаслива, бо мені не робитимуть цієї операції. Поважний медичний консиліум визнав, що моє нещасне серце може ще трохи покалатати без втручання різників. Мені приписали якісь ліки, здається, у моєму випадку цього досить. Сподіваюся, що від них будуть якісь класні небажані ефекти, канікули під кайфом, хоча я від самої цієї новини почуваюся як після травки, просто як миша, котра знайшла півкіло «Едамського»!

— Класно! Яка ж я рада! — Наталія міцно обняла подругу.

— Зараз вип'ємо за це! — сказала Ганка. — А в тебе взагалі суперзачіска. Тобі класно з коротким! Ну, і мужність. Ти виглядаєш як модель... Здається, зараз на подіумах узагалі голомозі в моді... Пригадую, як Шінед О'Коннор була голомозою, офігіти можна, як круто!

Тепер Наталія не знала, що робити. Вона довго готувалася до цієї розмови. Крім Лінки хотіла про все розповісти лише Ганці й нікому більше. А тепер міркувала, чи варто це робити. Чи не зіпсує їй настрій. І все-таки. Доведеться.

— Ганко... — і замовкла. — Я тобі хочу дещо сказати.

Ганка вже збиралася, як завжди, пожартувати, та побачивши серйозне обличчя подруги, сама споважніла.

— Блін, це не так легко. Я... у мене проблеми зі схудненням. Я — аноректичка. Улітку поїду до такого центру... Він називається «Дерево Радості». Здається, там від цього виліковують...

— Я не знала, — тихо сказала Ганка. І справді, її гарний настрій зник. — Тобто я знала, що ти сидиш на дієті, але думала, що в тебе все під контролем... Чому ти нічого не сказала раніше? А тепер мені ніяково, що я так... нічого не помічала. Ще й вихопилася із цією моделлю.

— Не варто ніяковіти. Знаєш ти була єдиною людиною, яка до мене не чіплялася через худнення... Не відсторонилася через це. І я це справді ціную.

— Знайшла, що цінувати, — відповіла Ганка. — Це лише свідчить про те, як мало ми одне про одного знаємо. Треба було мені подзвонити, блін...

— Ні... Я весь час не усвідомлювала, у що вскочила. А згодом, коли все було вже дуже погано, і я зрозуміла, що таки маю проблеми, ти опинилася в лікарні. І я не хотіла тобі морочити голову.

— Ох, а треба було. Я на тебе сердита. Адже подруги повинні все одна одній розповідати...

— Так... Моя мама весь час каже, що із чоловіками буває по-різному. То вони є, то їх немає. І що в житті можна розраховувати лише на подруг, — сказала Наталія, цього разу без іронії.

— Твоя мама напевне про це чимало знає. Після всього, що їй довелося пережити.

— От тільки в неї подруг немає. Навіть, якби вона й хотіла до когось подзвонити, то не має до кого.

— Кошмар.

— Авжеж... А я... помирилася з Лінкою. Власне, це трохи завдяки ній усе якось склалося. Бо вона здійняла бучу, наверещала на мого батька й узагалі. І силоміць мене затягнула до матері, а коли я побачила, у якому вона стані, то теж дещо зрозуміла...

— Слухай, я за тобою не встигаю. Можеш розповісти про все від самого початку?

Із блогу «Три дурненькі мавпочки»

Коментарі (5)