Грудень

Зі щоденника Наталії.


Я вирішила справді почати бігати. Знаю, знаю, це кепська ідея — у грудні, коли так холодно й от-от почне падати сніг. Але ж я сказала матері, що бігаю, тож бодай це є поважною причиною підняти свій зад. Тим більше, що грудень не дуже й відрізняється від листопада чи й від жовтня. Плюс десять градусів, сухо. Якби не те, що на деревах не залишилося жодного листка, ніхто й не повірив би, що за три тижні вже Різдво. Я тепло вбралася. Про все напишу, коли повернуся.


Господи, це й справді був кошмар. Я вже думала, що вмру або впаду з інфарктом. Усе-таки біг — це не моє. Та розкажу все спочатку. По-перше. Пробігши заледве п'ятдесят метрів, я зрозуміла, що одягнена занадто тепло. Спітніла як миша, бо вбрана у фліску, тонку пуховку куртку, а зверху ще й у штормівку. А зняти щось було ніяк, бо я не захопила рюкзака, а штормівку неможливо зав'язати на талії. Отож уже початок був поганим, але я подумала, що, може, це вийде на краще. Адже існують методи схуднення, коли людину обгортають плівкою, а тоді треба робити вправи або бігати. Здається, так краще спалюється жир. От і я так спалю ці складки на стегнах і на талії, побігавши підтюпцем.

Парк біля дому невеликий, тому я вирішила пробігти відразу бодай кілька кіл. А може, і кільканадцять, бо я не уявляла собі, як воно піде, а я ж ставлю планку високо. На жаль, я почала задихатися вже після першого, мені закололо в грудях і зробилося млосно. Я присіла на лавці й зняла куртку. Мені відразу полегшало, і я вирішила пробігти кілька кіл без куртки, залишивши її на лавці й забравши, коли йтиму (точніше, бігтиму) додому. Мені вдалося пробігти ще два кола, але раптом пішов сніг! Перший сніг цієї зими — саме нині! Оце халепа! Я вперше в житті (ну, хіба якщо згадати про нещасний біг у середній школі) йду бігати, і що? І якраз нині почалася віхола.

І я помчала до тієї лавки, на якій залишила мою найкращу куртку, бо інша тонка й мені вже робиться холодно. І що я бачу? Куртки немає. Хтось її поцупив. Спершу я подумала, що, може, переплутала лавки, отож гасала як дурна, аж захекалася, зрештою, я вже ледь не конала від утоми. Нарешті до мене дійшло, що хтось собі її справді свиснув. Хай йому чорт! А сніг падає й падає, наче досі ніколи не падав. Наче це все відбувається вперше, і він мусить випасти весь, бо це його перша й остання нагода. А я, звісно, була без жодної шапки чи ще там чогось, швидко додому вже теж не мала сили бігти, тому пішла поволеньки, страшенно змокла й змерзла. Сподіваюся, що я все-таки спалила трохи калорій, і мої зусилля не пішли намарне, бо мене б чорти взяли, якби так виявилося.

Маму зустріла в ліфті. От лажа. Довелося сказати їй про куртку. Вона мене відразу висварила. А тепер я сиджу й шморгаю носом, бо, здається, застудилася. А мама, побачивши, що я розклеїлася, принесла мені що? Гаряче какао! Ні, хай йому грець, це ж сто п'ятдесят калорій. Або й більше, залежно від того, поклала цукор чи ні... І на якому молоці. Довелося ним полити орхідею, і тепер я не знаю, чи вона не зів'яне, а це ж моя улюблена. Я почула мамині кроки й злякалася, що вона зараз припхається й буркотітиме, що я не випила, доки какао було гаряче. Раніше, іще в період обжерливості, я обожнювала какао. А зараз я сиджу й дивлюся на свою бідолашну темно-рожеву орхідею. Мені так шкода, бо, мабуть, завтра, коли прокинуся, побачу, що вона зів'яла. Або відпаде найкраща квітка. Вони іноді відпадають, невідомо-чому, а що вже казати, коли їх полито гарячим какао з пінкою.

Я люблю орхідеї, але тільки тоді, коли вони квітнуть. Мене дратує, що вони частину року стоять наче голі, позбавлені квітів. Кошмар якийсь. Тоді я їх ставлю на шафу, щоб не було видно, які вони огидні. Поливаю раз на тиждень, а коли бачу, що на якійсь з'явилися пуп'янки, то ставлю її на підвіконні.

Подумавши, я взяла цю какаову орхідею й поставила на шафі поруч з голими. Якщо їй судилося померти, принаймні я цього не побачу.


— Як какао, випила? — запитала мама з передпокою.

— Звичайно! — відгукнулася Наталія, а мама, підбадьорена її жвавими словами, з'явилася в кімнаті й простягла доньці термометр, бо завжди відразу так робила, коли Наталія скаржилася, що її морозить.

— Міряй, — зажадала вона. — Щось ти погано виглядаєш. Страшенно бліда.

— Ти б теж була блідою, мамо, якби побігала собі під таким снігом.

— А де твоя орхідея? — поцікавилася мама, показуючи на порожнє підвіконня. І чого вона така спостережлива?!

— Орхідея? — Наталія вдала, наче здивувалася. — А, ця. У неї відпали дві квітки, і я виставила її на шафу. Покарала.

«Хоч би їй не спало на думку перевірити», — подумала Наталія. Проте мати виявилася більш допитливою, ніж зазвичай і вже підвелася, щоб зняти квітку із шафи. На щастя, термометр показував 37,5.

— Глянь! У мене температура, — Наталія простягнула термометр матері. — Тебе більше цікавлю я чи орхідея?

— Це ще не температура.

— Але мені погано, слабкість і взагалі... — застогнала Наталія.

І вона досягла, чого хотіла, бо мама відразу метнулася на кухню, щоб приготувати якісь розчинні ліки. Наталія швиденько стала на стільці й обірвала дві чудові квітки орхідеї, їй хотілося плакати.

* * *

Лінка була задоволена. Рута пообіцяла їй, що на початку грудня сплатить за листопад. Отже, вона нарешті зможе купити запізні лий подарунок Адріанові! І, звичайно, подарунки на Різдво. Дівчина йшла пішки від площі Вашингтона й відчувала таке піднесення, що якби була дитиною, то, мабуть, танцювала б від радощів.

— Агов! — гукнула їй Рута. — Швиденько, ходи мені допоможеш. Усе-таки легше чіпляти фотографії удвох.

— Що це? Нова виставка?

— Умгу, це такий місцевий молодий фотограф, із Саської Кемпи. Фотографує квіти й сади. Трохи дивно, як для мужчини.

— Справді? Я колись знала одного хлопця, завзятого садівника.

— Але глянь на ці фотки. Досить цікаві, правда?

— Ну... правда. Так чи сяк, а дуже відповідні о цій порі року. Відразу піднімають настрій. Люди собі пригадують, що колись була весна. І, може, буде знову, — відповіла Лінка.

Щиро кажучи, фотографії їй не подобалися. Досить посередні, неначе із журналу для дачників. Звичайні квіти, листя... хіба що з досить цікавого ракурсу, сповнені сонця й оптимізму. Але не надто вигадливі, якісь нецікаві. Передусім вони нічого не промовляли. Невідомо, навіщо влаштовувати таку виставку.

— Я б, звісно, у грудні воліла якісь зимові пейзажі. Але ніхто не нагодився. Зголосився якийсь чувак, який робить страшенно похмурі знімки у Фотошопі, технічно навіть непогані, але такі жахливі, що клієнти могли би замовити страви, пообідати, а тоді б їх знудило від побаченого. І тоді я випадково побачила ось ці. Їх переповнює добра енергетика. Як і автора, дуже симпатичного хлопця. А взагалі хочу тобі сказати... — Рута замовкла. — Маю до тебе справу.

— До мене? Справу?

— Треба буде підготувати кейтеринг. Святковий. Лише базові страви: оселедець, якісь салатики, заливна рибка...

— Заливна рибка? — Лінка відчула, як холоне. От, здається, і настала мить, якої вона так боялася. Хтось вимагатиме від неї, аби вона щось готувала! Кошмар! — Але ж я із самого початку попереджала, — наважилася Лінка, — що не дуже вмію готувати.

— Ми це разом зробимо. Та чого ти, мені просто потрібна допомога. На цьому можна заробити, а кафе потребує додаткових грошей, інакше нам кінець і ми закриємося. Ми це обговоримо, а поки допоможи із фотографіями.

Лінка стала на стільці з рамкою в руках, а Рута чіпляла жилку на гвіздок. Невідомо-чому, Лінці раптом зробилося недобре. Може, вона нині мало їла? Довелося злізти зі стільця.

— Що це з тобою?

— Не знаю. Я не встигла пообідати, часу не було. Або застуда починається, така пора року, еге ж? — засміялася дівчина.

— Тоді краще тримайся подалі від мене. Бо якщо захворію, то накрився цей кейтеринг.

«Я б із задоволенням захворіла. Лише щоб не готувати», — подумала Лінка й чхнула, мов на замовлення.

— Ну, все з тобою зрозуміло, — підсумувала Рута.

— Та ні, мені вже краще. Я тобі допоможу, — і знову стала на стільці. Лінка справді відчула якийсь несподіваний приплив сил.

Дівчата спокійно почепили всі фотографії, а тоді сіли порадитися.

— Послухай, — сказала Рута. — Щодо цього заливного. Якщо жодна з нас не вміє цього робити, купимо готову. У мене є телефон до класної тітки. Але нічичирк, спитає хтось — скажеш, що сама готувала.

— Окей, — погодилася Лінка повагавшись.

— Розумієш, я не хочу нікому нічого пояснювати, що це за кейтеринг, якщо я частину страв замовила. Гаразд? А решту зробимо разом. Я дещо вмію, візьму рецепти в бабусі та з інтернету.

— Ну, не знаю...

— Слухай, у нас немає виходу. Каса порожня, а грудень — це найгірший місяць для кафе, ніхто не приходить на каву, всі лише подарунками переймаються. Просто мені допоможеш, прийдеш на кілька годин. Я тобі заплачу більше, скажімо, по дванадцять за годину. То як?

«Нічого собі більше, — подумала Лінка. — Цікаво, скільки вона сама на цьому заробить?» Звичайно, їй було соромно про таке питати, але Лінка вирішила при нагоді відверто поговорити з Рутою.

— До речі... — кашлянула вона. — За листопад... ти мені... — і ковтнула слину. Ніби й заробила ці гроші, та розмовляти про них якось нелегко.

— Почекай, я подивлюся, що можна зробити. Скільки грошей у касі?

Лінка розсердилася. Адже вони домовлялися!

Рута полічила купюри.

— Так отож, — мовила вона, тяжко зітхнувши. — Можеш узяти собі триста. Решта буде, як щось з'явиться в касі. Просто більше немає. Нині треба було розрахуватися за продукти...

— Але це лише половина... А коли я отримаю всі гроші? Бо мені теж треба купити подарунки і...

— Я ж тобі сказала, що грошей немає! — роздратовано кинула Рута. — Так що ти маєш бути зацікавленою в цьому кейтерингу. Будуть бабки в касі, будуть і в твоїй кишені.

Лінка розлютилася. Вона б із задоволенням розвернулася й подалася, куди очі світять, але справи це не вирішувало. Вона ж повинна отримати свої гроші. Інакше можна забути про подарунки й про поїздку... Адже жодної угоди вона з Рутою не підписувала. Узяла три папірці з Рутиних рук і сховала до гаманця.

— Гаразд, — мовила вона. — То коли треба готувати того оселедця?

— Усе має бути готове вісімнадцятого грудня, тоді фірма відзначає святвечір. Зустрінемося напередодні. Я куплю продукти, мені потрібні тільки робочі руки. Ага, і ще стосовно сьогоднішнього дня...

— Сьогоднішнього дня?

— Так. Ти ж на роботу прийшла? Чи ні?

— Ну, так.

— От і добре. Буде цей вернісаж, за півгодини. Треба налити вино, порозкладати тістечка. Я трохи побуду, а тоді вшиваюся. Залишишся з гостями, а тоді прибереш.

— До котрої це триватиме?

— Сподіваймося, що не дуже довго. Якщо засидяться, доведеться їх тактовно попрохати. Але ж ми однаково працюємо до десятої, а вернісаж о дев'ятнадцятій. Гадаю, трьох годин їм буде досить.

І тоді двері кафе відчинилися, і до приміщення увійшов не хто інший, як... Лукаш. Спершу Лінка його не впізнала, він мав дуже елегантний вигляд. Убраний був у джинси, білу сорочку й жилет. Побачивши Лінку, здивувався.

— Лінка! Що ти тут робиш?

— То ви знайомі? — Рутині очі аж округлилися від здивування.

— Ну, так... — пояснила Лінка. — Лукаш допомагав у саду пані Антонія.

— Ну, то я вже й не дивуюся, бо й ми познайомилися завдяки панові Антонію.

— Я й не знала, що ти фотографуєш! — вигукнула Лінка.

— Усе сталося випадково. Я собі просто клацав у садах, а тоді виявилося, що фотки непогані. Друзі мене переконували організувати виставку, от я й шукав якесь підходяще місце. Я часом заходжу до пані Стасі й пана Антонія, щоб трохи допомогти в саду, і якось так сталося, що показав їм фотографії, а вони сказали, що знають таке приємне кафе... А ти що тут робиш?

— Працюю, — відповіла Лінка. — Теж завдяки панові Антонію. Але про твою виставку він мені не говорив.

— Може, забув. Знаєш, вік такий...

— Авжеж. Що ж, вітаю.

Лінка сама не знала, але чомусь її все це не радувало. Адже вона мала б щиро за нього порадіти, але... отож-бо й воно. Дівчина не могла позбутися впевненості, що це вона давно займається фотографією, що це її фотографії мали б тут висіти, а не цього хлопця, який ніколи серйозно не фотографував, і хіба що випадково сфоткав якісь квіточки, бджілок... Не кажучи вже про те, що фотографії були так собі. А може, це вона на цьому не розуміється? Може, це просто заздрість?

— Вітаю, — повторила Лінка й пішла на кухню. Треба було перевірити, чи досить у них келихів для вина.

Було вже десять по сьомій, і в кафе зібрався гурт гостей. Це явно були Лукашеві друзі, але вона їх не знала. Лінці здалося, що вона впізнала одну дівчину, з якою розмовляла, коли писала статтю до «Випускника», проте не була переконана. Дівчина її не впізнала, може, це все-таки не вона. Усі роздивлялися фотографії, жартували, вітали Лукаша. Хтось приніс йому квіти, а якась подружка подарувала навіть плюшевого ведмедика. Він весь час усміхався і явно був щасливим. Тим часом Лінка полірувала келихи. Рута навчила її, як має виглядати посуд, у якому подають вино або інші напої. Ідеально прозорий. Лінка дуже старалася, бо принаймні вона вміла це робити. Але Рута однаково не була нею задоволена.

— Поквапся, — просичала вона. — Гості чекають.

— Ти ж сама казала...

— Звісно. Я казала тобі ретельно витирати келихи. Але ретельно — не означає, що це треба робити зі швидкістю слимака. Давай-но швидше!

Лінка проковтнула сльози. Тепер вона ніяк не могла збагнути, чому раніше любила Руту. Або вона була сліпою, або ж Рута почала ставитися до неї інакше. От і тепер майже видерла їй з рук тацю з келихами й подалася до залу. Лінка витирала наступні. Почувся Рутин голос:

— Любі гості, мені дуже приємно привітати в нашому кафе й галереї чудового гостя, Лукаша Глагола, фотографа й художника...

Присутні зааплодували.

— Для нас це честь, що свою дебютну виставку він організував саме в нашому кафе. Лукаш фотографує віднедавна, але давно пов'язаний із Саською Кемпою. Лукашу, може, ти щось нам розкажеш про себе?

— Ну, що ж... мене ще змалку цікавили сади й квіти. Я пов'язав з ними своє професійне майбутнє. А тоді почав убачати в них естетичні, тобто мистецькі об'єкти...

І чого вона так розлютилася? Слухаючи Лукаша, Лінка заціпеніла, мов кам'яна фігура, а тоді знову заходилася витирати келих. Почувалася, моя якась бісова Попелюшка! Скніє собі в кухні, тоді як за дверима буяє мистецьке життя, у якому вона передусім мала би брати участь. Вона, а не цей горе-фотограф! Дівчина сама не зрозуміла, як сталося, що вона стиснула келих у руці так сильно, аж він лопнув. Уламок скла поранив їй руку, і Лінка побачила на світлій шкірі долоні смужку світло-червоної крові. Припала вустами до ранки, облизала. Кров була солодкуватою й солоною водночас. Трохи відгонила залізом. Це нагадало їй, що в неї мали б уже початися місячні. Вони запізнювалися, а дівчина хвилювалася. Звісно, мала причину, адже вони кохалися з Адріаном. Отож щоразу теоретично існувала така можливість, що вона завагітніє. Але часу на роздуми не було, треба швидко віднести келихи до зали.


Лінка вийшла біля площі Старинкевича. Звідси до Наталії було найближче. Лінка дедалі більше переймалася тим, що місячні затримувалися. Не те, щоб вони були дуже регулярними, але цього разу запізнювалися вже на кілька днів. Дівчина подумувала, чи не почати їй приймати таблетки. Але не знала, як це робити правильно. Адже була ще неповнолітньою. І досі жодного разу не відвідувала гінеколога. Тому й не була певна, чи звичайний гінеколог випише їй таблетки, чи доведеться йти до приватного. Лінка боялася поговорити про це з мамою, бо та була переконана, що її донька досі незаймана. Подумки Лінка молилася: Господи, Боже, хто б Ти не був, зроби так, щоб пішли місячні, бо я помру від хвилювання!

Наталія приготувала Лінці какао. Велику чашку. Навмисне залишила брудну каструльку. Мамі скаже, що пили какао удвох, і вона не хвилюватиметься.

— Щось ти зле виглядаєш, — зауважила Лінка. — Щось трапилося?

— Зле? Чому зле? — запитала Наталія.

— Не знаю... здається, ти сильно схудла?

— Але ж це навпаки добре, правда?

— Не знаю. Я не впевнена.

У Лінчиних очах Наталія помітила турботу, і це її розлютило. Потрібна їй ця турбота! Вона сподівалася, що подруга захопиться нею, бо їй удалося досягти запланованого! «Краще б вона спитала, як справи в школі. А не про дієту. Бо дієта — це єдине, що мені справді в житті вдається», — подумала Наталія.

— А ти далі сидиш на дієті? — не вгавала Лінка. — Бо вже, може, досить?

— Не розумію, чому топ-моделі можуть бути худими, а я ні.

— Ти ж знаєш, чим це загрожує.

— Чим? Тим, що доведеться купити речі тридцять четвертого розміру?

— Наталіє, — тихо сказала Лінка. — Ти ж добре знаєш. Зараз стільки пишуть про анорексію, про булімію. У нас навіть лекція в школі була про це... Нам показували фотографії булімічки, у якої розірвався шлунок. Це такий жах! Вона з'їла аж п'ять літрів різного, а шлунок витримує, здається, лише чотири...

— Ну, але ж я не об'їдаюся! Це огидно, ти що!

— Здається, у неї спершу теж була анорексія, а потім булімія. Тобто вона не їла, а тоді мала якісь напади апетиту й виїдала весь холодильник!

— Ти ж не думаєш, що в мене анорексія? Ти що, зовсім дурна? Я просто дотримуюся дієти! І я зовсім не збираюся ставати аноректичкою! Я ж знаю, що це таке, вони психічно хворі! Хочуть померти! А я лише прагну схуднути! Ще трішечки, а тоді скажу собі «стоп».

— Скільки ти зараз важиш?

— Дай мені спокій! Усі до мене причепилися, навіть ти! Годі з мене! — Наталія розлютилася, і вже зовсім не раділа Лінчиним відвідинам. — Мати без кінця ходить і за мною стежить, і підсовує весь час то бутербродика, то йогуртик! Я маю право важити стільки, скільки хочу? А вона краще б зайнялася собою й своїм змарнованим шлюбом, а мені дала спокій!

— Вона за тебе хвилюється. Як і я.

— Бла-бла... Слухай, я розумію, що моя стара не вірить мені, але ти? Я ж тобі кажу, що в мене все під контролем, і я не вийду за певні межі. Бодай ти могла б залишити мене в спокої. Ось глянь.

Наталія підняла блузку й попустила пасок джинсів.

— У мене був тут жирок, і складочки, і мені вдалося їх позбутися, — запхнула пальці під пасок і показала, скільки утворилося місця. — Дивися, джинси лежать вільно. І я ніякий не скелет, я справді добре виглядаю.

— Але ти ж не мориш себе голодом? Ти ж знаєш, що потрібні білки, вітаміни, ти ж мусиш пам'ятати бодай зі шкільних уроків.

— Ти верзеш дурниці, як моя мати. Певне, що я не морю себе. Я просто менше їм. Не вживаю хліба, не їм тістечок, цукру, вуглеводів. Тільки нежирне біле м'ясо, курятину, рибу, замість хліба — хрусткі хлібці, нежирний сир. Овочі, нежирний йогурт, — перелічувала Наталія.

Звісно, це була неправда, бо останнім часом вона майже нічого не їла. Знежирений йогурт ще може й так. І трохи овочів. Редиску або моркву. Їх можна було хрумати без кінця й мати ілюзію, наче щось їси, а калорій вони містили мало. Решта із цього списку практично не існувала. Тобто існувала, але виключно в оповідях. Однаковісіньких для мами й тепер для Лінки.

— І я не дуже розумію, чому ви створюєте із цього таку проблему. Адже моє тіло належить мені, правда? Якщо я хочу схуднути, то маю право, га?

Лінка замислилася. Може, подруга має рацію? Може, до неї справді чіпляються. До того ж, по телевізору й по радіо без кінця в чомусь переконували, у результаті люди вже розучилися думати самостійно. Сама собі Лінка зізналася, що плаский живіт подруги справив на неї неабияке враження.

— Окей, може ти й права, — погодилася вона. — Просто як начитаєшся про цю анорексію, то потім усіх підозрюєш.

— Не всі, хто вживають алкоголь, відразу стають алкоголіками.

— Так, маєш рацію. А як там твоя школа для обраних? — тепер Лінка навмисне змінила тему.

— Та... трохи важко, — відповіла Наталія. — Якщо ти вже так мною переймаєшся, то краще тим, чи перейду я до наступного класу.

— Аж так усе погано?

— Ну, та не добре ж.

— Але ж ти завжди так гарно вчилася.

— Там усі гарно вчаться. Я тепер середнячок. А вчителі знай закручують гайки. У тебе в класі якісь вундеркінди є?

— Ну, у цьому ні, бо це ж мистецька школа. Кілька моїх однокласників вчаться непогано, але вони не зубрилки. А от у гімназії одна така була. Її звали Ліліана Чарнецька. Гадки не маю, чому вона потрапила до нашого класу, це справді дивно. Здається, її мама вважала, що краще опинитися в слабкому класі в сильній гімназії, ніж у сильному класі в слабкій гімназії. А може, їй просто хотілося, щоб донька завжди була кращою? Так чи сяк, а вчилася вона класно. І ще такий собі Ришард, але він просто був неймовірний розумник. Справді все знав, особливо, якщо йшлося про історію чи політику. Тут він був просто поза конкуренцією.

— Ну, а тепер уяви собі клас, половина якого складається з таких-от Ліліан, а решта — з таких Ришардів. І як би ти в такому класі почувалася?

— Та ну, забудь. Ти ж знаєш, яка я. І я зовсім не прагну бути зубрилкою чи здаватися дуже розумною.

— Та ні, ти розумна, але...

— Інші речі цікавлять мене дужче, ніж знання.

— Саме так. Але, уяви собі, що навіть для мене це виявилося важко, — зітхнула Наталія. — Мені здається, що я весь час мушу доводити, що я не дурна й узагалі не тупіша за інших. У старій школі, коли я чогось не розуміла, то піднімала руку й просила вчительку пояснити. Ще й решта класу вдячна була, бо й вони чогось там не допетрали. А тепер якщо я чогось не тямлю, то боюся, що я така одна. Розумієш? І ці погляди, сповнені співчуття... Це нестерпно. І вічні розмови, хто в якій олімпіаді братиме участь. У чомусь треба брати, бо інакше з'їдеш.

— А самі уроки тобі щось дають?

— Деякі... Може, я просто не настільки розумна, як це всім здавалося. Може, усі ці мої мрії про медичний насправді безглузді? У цій школі я усвідомила, що я нуль, ніхто.

— Що ти таке кажеш? — тепер Лінка перелякалася ще більше, ніж під час розмови про дієти. З Наталією справді коїлося щось погане. — Слухай, це минеться, ти звикнеш!

— Можливо.

— А як Марцін?

— Ніяк. Я з ним не спілкуюся.

— Ну, але... як ти себе почуваєш із цим? — Лінка підсунула до себе чашку й зробила великий ковток. Какао було таке смачне й так чудово розігрівало.

— Ніяк, — повторила Наталія. — Спершу я думала, що ми знову будемо разом, але тепер переконана, що це не має сенсу. Не можна двічі увійти до тієї самої ріки, правда?

Гіркота в її голосі знову якось налякали Лінку. Наталія справді здавалася іншою. Щось її змінило, але що? Або: що найдужче на неї вплинуло? Школа? Ця історія з Марціном? Розлучення батьків? Дієта? А може, усього разом виявилося просто забагато?

— Шкода, — сказала Лінка. — Я Марціна маю на увазі. Мені він завжди подобався.

— Але ж того цвіту скрізь півсвіту, хіба ні? — відповіла Наталія. Гірко, знову так гірко. Жовч у її словах і тоні, здавалося, отруювала все навколо.

— Ну, я б не сказав... Ти ж знаєш, що я про все це думаю. Я Адріанові багато пробачила й вірю в тривалі почуття.

— То й вір собі, от і прекрасно. А я більше не вірю в жодні почуття. А в тривалі й поготів.

Лінка й не намагалася переконати подругу, це не мало жодного сенсу. Крім того, вона пригадала собі, як усе було, коли Адріан її покинув. І потім, коли вона довідалася про його зраду. Тоді вона теж не вірила в кохання на все життя.

— А як твоя мама? Коли розлучення?

І тоді Наталія роздратувалася.

— Може, ти ще запитаєш про мої пошерхлі п'яти? Це що, допит? Я що, розпитую в тебе: як школа, як Адріан, як пес, як фотографії?

І тоді розлютилася Лінка.

— Ні. Справді. Ти мене ні про що не питаєш і не збираєшся! Це я цікавлюся твоїм життям і хочу тобі допомогти, попри все, а ти моїм — ні. Тому ти не спитаєш мене, як моя робота, як моя кошмарна шефиня, як мені вдасться приготувати дві миски оселедців у сметані і як витягнути в Рути гроші, котрі вона мені винна. Не спитаєш, чому я не можу фотографувати так, як мені хочеться, та й про інші речі теж не спитаєш.

«Наприклад, не спитаєш, що мене так турбує, — подумала Лінка. — А я не скажу тобі, що в мене затримка місячних». Але вона нічого не сказала. З неї було досить.

— Ти закінчила? — спокійно запитала Наталія.

Лінка мовчала.

— Мабуть, я вже піду, — сказала вона зрештою. — Я справді хотіла, як краще. Але чомусь нічого мені не виходить.

— То йти. Я не затримуватиму.

Єдине, що відчувала Наталія, був гнів. Їй хотілося, щоб Лінка собі пішла й дала їй спокій. Вона була такою самою, як усі решта! Суцільні допити й нуль розуміння. А що вона її ні про що не розпитувала? Наталія вважала, що так краще. Коли хтось хоче про щось розповісти, то й так скаже. Нащо когось мордувати без кінця питаннями? Може, воно й краще, що Лінка піде собі. Наталії треба робити вправи. Бігати вона, мабуть, не піде, але переконає маму, щоб та дозволила їй записатися на фітнес. Може, це саме те, чого їй бракує.

* * *

Лінка вийшла з Наталіїного будинку. Вона справді дуже розсердилася. Відчувала, що подруга до неї несправедлива. Зірвався вітер, і за мить Лінка відчула на обличчі перші краплини дощу. Грудень узагалі нічим не нагадував про зиму. Швидше про листопад. Усе в погоді помінялося місцями, ніхто й не чекав що різдвяні свята будуть зі снігом.

Лінка сподівалася, що коли вони з Адріаном поїдуть в гори, там буде гарна погода. Вона вже все розпланувала. Поїдуть на канікулах. Цьогоріч у мазовецькому воєводстві вони починалися раніше, у середині січня. В Адріана теж були канікули, але трохи згодом, через сесію. Проте перший тиждень був спільним. Отже, вони поїдуть «Пендоліно» до Кракова. Там переночують, підуть на якісь виставки. Адріан обожнює ходити до музеїв. Тоді автобусом до Закопаного, де проведуть ще кілька днів у якій-небудь мальовничій дерев'яній хатині. Буде чудово й так романтично! І це стане подарунком на його день народження й почасти на Різдво! Переконає Адріана взяти етюдник, може там буде гарний краєвид з вікна? На Ґевонт або...

Вона так замріялася, що замалим не наштовхнулася на якусь згорблену стареньку, яка долала вулицю під цією огидною грудневою мжичкою. Лінка відскочила, потрапивши в самісіньку середину калюжі. Тихенько вилаялася й обтрусила черевики від сірої грязюки, на яку перетворився сніг упереміш із дощем. Та коли її на додачу забризкала машина, яка їхала назустріч, з Лінчиних вуст вирвалися дещо міцніші слова. Як тут зберігати спокій у грудні?

Вона знала, що невдовзі буде ще гірше. Почнеться купування подарунків, нескінченні корки, увесь цей передсвятковий гармидер. Натовпи в торгових центрах і люди, які метушаться туди-сюди, мов параноїки. А до всього ще й ця гидезна погода. Ну, але в горах усе буде інакше. Адже там погода завжди гарна. Лінка трохи жалкувала, що не вміє кататися на лижах. Треба навчитися! Адріан теж не вмів, тож наразі це не проблема.

Дівчина вирішила піти на Центральний вокзал і купити квитки на потяг. Вона знала, що в попередньому продажі є певна кількість дешевих квитків, може, вдасться купити?

Зайняла чергу на вокзалі. Хвіст тягнувся величенький, люди, мабуть, почали купувати квитки на свята. Нарешті дочекалася своєї черги.

— Добридень. Я б хотіла купити квиток на «Пендоліно»... на п'ятнадцяте січня. До Кракова. На якийсь ранковий потяг. Здається, є якісь акційні квитки...

Вусань, який стояв за Лінкою, поплескав її по плечі.

— Слухайте, мені зараз поїзд утече, швидше там.

Лінка озирнулася й зустрілася із сердитим поглядом якогось чоловіка. На щастя, у віконці поруч звільнилося місце, інакше він би її просто з'їв. Але касирка теж глипнула на неї непривітно. «І чому люди такі неприємні?» — подумала Лінка. Вона взагалі не могла цього збагнути. Невже не можна бодай іноді посміхатися?

— На який потяг? — спитала бабера. У неї було пряме руде волосся, яке при корінні мало інший колір. «Може, вона така непривітна, бо в неї немає грошей на перукаря?» — подумала Лінка.

— А які є?

— Треба було подивитися раніше! — відбуркнула бабера. — Тут вам не бюро інформації. На потяг о восьмій квитків уже немає.

— Немає?

— Звісно, це ж канікули.

Хтось налягав на Лінку ззаду.

— Слухайте, а швидше не можна? — почулося знову.

— Тоді на наступний потяг.

— Теж немає, — жінка похитала головою. — Почекайте трохи.

Вона таки її пожаліла.

— Є квитки на середу по обіді. Оті дешеві, по сорок дев'ять злотих.

— Аж на середу по обіді! Це запізно!

Лінці здавалося, що касирка її обманює. І раптом почула приємний чоловічий голос.

— Дівчино, ви краще зверніться до центру обслуговування клієнтів, у головному залі. Там немає черг, ніхто не поспішає, там ви спокійненько купите квиток.

— Добре, дякую.

— То як, давати ті, що на середу? — нетерпляче запитала касирка. Мабуть, уважала, що коли Лійка зайняла стільки часу, то тепер неодмінно мусить щось купити.

— Ні, дякую, — відповіла вона.

— Морочить голову, а люди чекають, — просичала за спиною жінка в песцевій накидці.

У центрі обслуговування клієнтів справді все було по-іншому. Але Лінка переконалася, що квитків на «Пендоліно» на потрібні дати справді не було.

— Є інший експрес до Кракова.

— Е, ні. Це зовсім інше. Розумієте... — Лінка вирішила звіритися продавцеві. На відміну від тієї страхітливої бабери в касі, він здавався симпатичним. — Це має бути сюрприз для мого хлопця. Неодмінно цей швидкий потяг. І саме на цей день, бо потім у нього іспити. Ми збиралися поїхати до Кракова, а звідти до Закопаного. Романтична поїздка, — і вона усміхнулася.

— Ну, щодо мене, то я оминаю Закопане взимку десятою дорогою, особливо під час канікул. Бо неймовірні натовпи. І з житлом проблеми. А ви вже щось собі зарезервували?

— Та ні, — відповіла Лінка, — але мені здавалося, що із цим не має бути проблем.

— На вашому місці я б поїхав куди-небудь, де не так людно. Приміром, на море.

— На море? Узимку?

— До Ґдині є швидкий потяг. Можна подивитися Тримісто[4], а тоді поїхати на острів Хель. Там дуже гарно, навіть узимку. Просто чарівно. Гарантовано безлюдні пляжі, не те, що влітку.

І заходився шукати в комп'ютері.

— Є місця в понеділковому потязі. Цей день вам і був потрібен. На 8.39, «Експрес-Інтерсіті Преміум», тобто ваше омріяне «Пендоліно». Ще до полудня будете в Ґдині, а вже далі — як захочете.

— Ну, не знаю... я собі уявляла вкриту снігом хатинку, з якої видко було б Ґевонт.

— Зараз у Закопаному можна щонайбільше винайняти якусь обшарпану кімнатку, звідки можна побачити юрбу на Крупувках.

— Боюся, що моєму хлопцеві ця ідея не сподобається. Ця поїздка — то подарунок на день народження.

— Якби в мене була така дівчина, я б з нею поїхав хоч і на край світу! — мовив продавець.

Лінка зашарілася. І швиденько купила два квитки до Ґдині. Ну й нехай. Якщо Адріанові не сподобається, от тоді вона перейматиметься. Ніколи не варто непокоїтися заздалегідь. Найважливіше, коли є з ким їхати. А напрямок і мета подорожі — хіба це аж так важливо?

Знову подумала про Наталію. Шкода, що в них із Марціном нічого не вийшло. Він був такий класний хлопець. Один з тих, із ким почуваєшся затишно й безпечно. Цікаво, чи погодився б він повернутися до Наталії, якби...

І враз їй заболів живіт. Страшенно заболів. Тим особливим болем, знайомим лише жінкам. Лінка вже знала, що її молитви вислухано. Не треба було навіть бігти до туалету, щоб перевірити. Лінка вирішила швидше піти додому. Дівчина полегшено зітхнула й розпливлася в усмішці. Ох, світ раптом зробився таким чудовим! Але із тими таблетками доведеться щось вигадати. Адже їх приймає чимало дівчат. Якщо треба, піде приватно до якогось гінеколога. Але спершу варто спробувати в державній поліклініці. Зрештою, не конче з порога розповідати, нащо вона прийшла. Порадиться з Каською, може, вона знає, як усе залагодити. Адже вона теж кохається зі своїм хлопцем. Каська взагалі в багатьох речах виявилася значно обізнанішою.

* * *

Марцін і Войтек напівлежали на ліжку. У них було досить часу, щоб викурити джойнта — Войтекова мати мала повернутися лише за годину. Марцін відчував блаженство в усьому тілі. Складалося враження, що чим більше він курить, то дужче смакує, і все життя раптом видавалося йому класним.

Він більше не думав так часто про Наталію. А якщо й думав, то за принципом: ну, була й була. Може, трапиться інша. А як ні — теж нормально. Життя однаково триватиме далі. Цікаво, що Марцін чував, наче травка всіх змінює, але кожного по-різному. Дехто полюбляв після неї ходити на дискотеку. Іще хтось виїдав усі продукти з холодильника, бо куріння пробуджувало вовчий апетит. У нього марихуана викликала спокій. Після травки Марцін перетворювався на справдешнього стоїка.

— Що, подобається курити, га? — спитав Войтек.

— А чого б мало не подобатися, старий, — відказав Марцін. — Були б у мене бабки, я б смалив хоч і щодня.

Наразі він купив у Войтека кілька джойнтів. І вирішив курити не частіше, ніж раз, щонайбільше двічі на тиждень.

— Чуєш, є така акція, — озвався Войтек. — За бабосики.

— Яка акція?

— Є клуб, там можна зачепитися.

— Зачепитися?

— Ну, тобі що, письмове пояснення потрібне, не в'їжджаєш? Траву продавати, тепер догнав?

— Але ж за це можна сісти!

— Якби кожен отак окропом пісявся від страху, ти б тепер не затягався такою смакотою, га? Це стопудово безпечно. Лише знайомі знайомих. Я теж так роблю, але деінде, а в цьому клубі ще немає нашої людини. Чого боятися? До того ж, при нагоді купуєш собі з перевіреного джерела, з хорошою знижечкою. Ну, що? Не будь лохом. Матуся наступного разу не повірить у казочку, що тобі треба на кіно. Бабосики із цього непогані, ще й на пивасик вистачить, і на дівчаток. Так що подумай при нагоді.

Докурили.

— Ну, я тебе не проганяю, але мушу тут провітрити. І ще старій пообіцяв прибрати трохи у ванній. То як — подзвониш?

Марцін кивнув головою. Він вагався. Подумав, що почекає, доки розум проясніє, і лише тоді щось вирішуватиме.

* * *

У середині грудня небо раптом здуріло. Усі чекали на сніг, але не дочекалися. Сіявся то дощик, то мжичка, падав сніг з дощем, який уже в повітрі нагадував грязюку. Іноді з неба летіли крихітні градинки, маленькі перламутрові кульки, наче посипка для торта. Того дня дощ не вщухав бодай ненадовго, як в інші дні, навпаки, дедалі сміливішав і шмагав чимраз дужче. Уже не крапотіло, не сіялося — просто лило.

Наталія дивилася крізь вікно на рясні патьоки. Найкраще було б просто не йти до школи. Нині мала хімію й фізику, два предмети, яких вона дуже боялася. Учора вчилася до півночі й зрештою впевнилася, що все знає, та останнім часом з нею щось відбувалося. Наталія боялася, коли її викликали до дошки. Воліла тести, контрольні, що їх кожен пише сам. Навіть отримати трійку було не так соромно, коли вчитель віддавав письмову роботу. З усними відповідями було гірше. Віднедавна, виходячи до дошки, дівчина почувалася наче перед ешафотом. Їй здавалося, що всі на неї витріщаються й глузують з її невігластва.

Наталія страшенно змерзла, хоча батареї були гарячими — так принаймні стверджувала мама. Може, через те, що вона мало їла. На щастя, їй, здається, зменшився шлунок, бо дівчина дедалі рідше відчувала голод. Та з іншого боку, хоч Наталія й намагалася обмежувати їжу, вона більше не помічала таких результатів, як спочатку. Вага зупинилася. Наталія попрохала маму, аби та дозволила їй записатися до фітнес-клубу. Нині після уроків збиралася туди вперше. Бодай заради цього треба було встати, одягтися й витримати ще один день у своєму ліцеї для крутих. Якось та буде. Наталія втішала себе, що в найсумнішому випадку нічого не зможе відповісти й отримає одиницю.

Найгіршим було те, що тоді Вона розплачеться. Останнім часом могла розридатися на людях, хоч і ненавиділа це. Раніше вона й подумати про таке не могла, але тепер Наталія неначе здалася. Почувалася приниженою, та щойно їй виступали сльози, дівчина вже не могла їх стримати. І вони просто собі текли. Усі бачили, яка вона плаксійка. Поводиться як мала дитина. «Не думай про це, — наказала собі Наталія. — Думай, як витримати, і тоді все буде добре».

Вийшла з дому, як завжди, настільки заздалегідь, щоб не запізнитися. Пунктуальність у неї теж була під контролем, і це їй добре вдавалося. Як і планування дієти. Нині вона з'їла тільки помаранчу. Сто калорій, зате це забезпечувало почуття ситості й додавало енергії.


Учителька фізики виглядала, наче Коперник. Так Наталія й називала її подумки. Фізичці було за сорок, хоча вона належала до тих жінок, чий вік важко визначити. Вона могла виглядати так само або майже так само й двадцять років тому. Довгасте обличчя, запалі щоки й волосся, вкладене химерними старомодними буклями. Викапаний Коперник. Голос у неї був теж якийсь потойбічний, мовби вона говорила в трубу. Може, вона тому так лякала Наталію?

Але Наталія була досить розумною й усвідомлювала, що лякає її не Коперник. Вона боялася говорити привселюдно, боялася глузувань, і цей страх чаївся в ній самій. От і тепер дівчина вийшла до дошки й похнюпилася.

— Знову не підготувалася? — загримів потойбічний голос.

Наталія спробувала видушити бодай слово, та лише кивнула головою. Коперник скривилася, а її губи розтяглися в дивній гримасі. Якщо це мало означати посмішку, то радше знущальну.

— Сідай на місце. Шкода на тебе час витрачати. Додамо одиничну. О, бачу, що із цих кілочків невдовзі буде справжній парканчик?

Наталія повернулася на місце й зітхнула. Ганя присунулася до неї, щоб заговорити, але Наталія приклала пальця до вуст. Краще не тепер. На перерві побалакають. Не варто дражнити Коперничку.


— Що відбувається? — запитала Ганка.

— Не знаю, — відповіла Наталія, бо так воно й було. — Якось... не можу відповідати.

— Не вивчила?

— Вивчила. Весь вечір зубрила. Але я боюся. Виходжу до дошки й мене ніби паралізує. Я відразу розумію, що не видушу й слова. І молюся лише про одне: аби не розплакатися.

— О Боже. У тебе типовий шкільний синдром. Чи, краще сказати, синдром цього ліцею. І не лише в тебе. Я теж раніше боялася, бо з мене кепкувала Ялинка, — Ялинка навчала польської, а прозвали її так через неймовірну кількість прикрас, які вона на себе чіпляла. — Почала глузувати з моїх літературних амбіцій.

Наталія це собі уявляла. Ялинка вміла бути жорстокою. А найдужче знущалася з дівчат, які писали вірші.

— Ти теж щось писала? — поцікавилася Наталія.

— Так, — не відразу відповіла Ганка. — Кошмарні вірші.

— Я впевнена, що ні! І з радістю прочитаю!

— Ні, краще не треба. Це було, коли я дізналася про хворобу. Хотіла бути як Посвятовська, писати вірші. От тільки та народилася талановитою, а я — ні... Вірші були дуже похмурими. Приблизно, як оті некрологи.

— Я однаково радо почитаю.

— Окей, якщо хочеш. Мені вже й самій трохи смішно через них. Вони для мене становлять історичну цінність. А тебе я добре розумію. Проте мусиш себе пересилити, інакше ти тут не витримаєш.

— А ти? Як ти це подолала?

— Зосередилася на іншому. Я тоді ходила по лікарях, з мамою сперечалася. Не знаю, якось я тоді забула, що школа — то моя найбільша проблема. Ну, і закохалася. Щоправда, потім із цього нічого не вийшло, але тоді допомогло.

— Ну, я найпевніше вже не закохаюся. Досить з мене любовних історій.

— Дурниці. Закохаєшся, як буде в кого. Забудеш про того свого Марціна, і все в тебе зміниться на краще.

— Авжеж, бо приїде лицар на білому коні.

— Та не про те йдеться, він може прийти пішки й носити кеди... Коли ти закохуєшся, то змінюєшся. В організмі виробляються ендорфіни...

— Ага...

— Гаразд, я просто засумувала за цим станом закоханості.

— А Сташек?

— Сташек? Він класний.

— Я знаю, — відповіла Наталія.

— А тобі він теж подобається?

— Ну, ти що, я недавно тільки розсталася із хлопцем. Але загалом він класний. Крім того, це ти була першою, а я не відбиваю хлопців у подруг. Я просто так сказала, що він хороший.

— Ми з ним ходили в кіно. І до кафе. Я його намагаюся якось закадрити, ну, розумієш. Ніжні погляди й усе таке. Але на нього це не діє.

— Може, у нього хтось є?

— Але хто? Я від початку року жодного разу не бачила його з якоюсь дівчиною.

— Може, у нього теж розбите серце, як у мене, — пожартувала Наталія. — Але якщо він пішов з тобою в кіно і ще там кудись, то це вже добре. Може, він не так швидко закохується.

— Ну, може, і не закохується швидко й легко, як я, — засміялася Ганка. — Побачимо. Хай там як, а ендорфіни в мене виділяються у величезних кількостях, досить його побачити.

— Я й не дивуюся. Він мені Лео нагадує, хлопця, у якого була закохана в Португалії. Принаймні зовні нагадує, бо я Лео не знала.

— Узагалі не була знайома й закохалася?

— Я розумію, це звучить безглуздо, але саме так і було. Уперше побачила його, коли мала ще одинадцять. Він мешкав через два будинки. Ми під час канікул завжди винаймали один і той самий будинок. Щороку я їхала туди з надією, що станеться щось, але нічого не відбувалося. Іноді ми віталися біля басейну. І все.

— І ти була закохана стільки років? Аж дотепер?

— Я його два роки не бачила. Але, звісно, я більше не кохаю Лео, адже був Марцін... А це просто історія без продовження.

— Неймовірно. І так романтично. Цікаво, якби ви все-таки познайомилися, то чи підійшли б одне одному.

— Гадки не маю.

Задзеленчав дзвінок, треба було знову повертатися на ці дурні уроки. Наталія ще запитала Ганку, що та планує на свята, адже невдовзі починалися канікули. Подруга на мить засмутилася.

— Мала повернутися мама, ми збиралися поїхати разом у гори. Але мами не буде, вона не зможе, а крім того, мені теж не можна їхати в гори.

— Чому?

— Останнім часом я не дуже добре почуваюся. Але це нічого серйозного. Я трохи застудилася, дрібниці. Просто мені треба більше пильнуватися, ніж іншим, — відповіла Ганка. І не схотіла нічого пояснювати.

Наталія дуже любила Ганку. Крім того, це була єдина людина, яка не дорікала їй без кінця через сидіння на дієті. Запитала про це якось — та й годі. Просто усвідомила, що Наталія хоче бути дуже стрункою, от і все. Більше не розпитувала. Сама вона теж не була дуже балакучою, не любила розводитися по свою хворобу. Наталії залишалося хіба сподіватися, що з нею все гаразд.

Вийшла зі школи й попрямувала в бік фітнес-клубу із промовистою назвою «Perfect Body». Клуб розташувався на вулиці Емілії Плятер. Чудове місце. Можна туди ходити хоч і щодня. Мама замовила для неї безкоштовне пробне заняття, щоб Наталія могла зорієнтуватися, що і як. Дівчина штовхнула засклені двері. На ресепшені сиділо троє вродливих дівчат. Мабуть, їх теж добирали за вагою — усі три були дуже стрункими й мали довге пряме волосся.

— Доброго дня, — привіталася Наталія. — Я... здається, у мене перепустка на безкоштовне заняття. На моє прізвище. Заварська.

— Будь ласка, — усміхнулася чорнява. У вас персональне тренування з індивідуальним тренером у тренажерному залі. Ви також можете відвідати заняття. Ось тут список, перше з них о шістнадцятій. ТВС, тобто Total Body Condition. З нього можна починати. Це за півтори години. А персональне тренування о п'ятнадцятій. Доти ви встигнете переодягнутися й розім'ятися. Для початку пропоную велосипед, бігову доріжку й степери. Тренер покаже, що робити далі. Ви його пізнаєте за червоною футболкою. Коли він закінчить з попередньою людиною, треба до нього підійти й сказати, що ви на третю годину. І ще є сауна, але це вже після занять.


Наталія взяла ключика й дві пластикові картки з назвою клубу. Одну треба було віддати тренерові, а другу — інструкторці, яка вела заняття. Дівчина подумала, чи не загубить вона чогось і не переплутає. Подалася до роздягальні, знайшла там свою шафку. Кілька осіб уже переодягалося. Краєм ока Наталія помітила дівчину приблизно її віку, яка саме зняла светра. Наталія з огидою глянула на її товстий живіт над тісними колготками тілесного кольору. Зі стегон звисала безформна спідниця. «Боже, зроби так, щоб я ніколи не була такою», — подумала Наталія. Швидко переодяглася в сірі спортивні штани, чорну блузку на бретельках і кросівки. Дівчина найдужче подобалася собі в такому одязі. Він нагадував їй камуфляж, нікому не видно, яка в неї фігура.

Вийшла з роздягальні. Ота гладуха ще не встигла зібратися. Ось чому Наталія так боялася розповніти. Мало того, що товстуни бридкі, вони ще й рухаються, як слони. Жах. Треба стежити за собою, інакше станеться те саме, що й з ними.

Тренажерний зал у цьому клубі був справді здоровенний. Під однією стіною були велосипеди, поруч — бігові доріжки й степери. Деякі тренажери стояли зайняті. Молоді чоловіки з рельєфними м'язами рівномірно бігали в ритмі, визначеному тренажерами, або крутили педалі, втупившись в екран телевізора або в почеплені на стояках планшети. Дивилися фільми, а одна з дівчат бігла доріжкою й одночасно читала книжку на «Кіндлі». Це Наталію здивувало. Вона не підозрювала, що можна одночасно вправлятися й читати. Може, вона могла б одночасно бігати й учитися? Це було б ідеально. Тоді можна тут просиджувати годинами, із користю для тіла й розуму. Чудова ідея! Та наразі треба випробувати всі ці тренажери.

Спершу пішла на велосипед. Це виявилося неважко, хоча Наталія не дуже розуміла, як його виставити. Звичайний велосипед не вимагав виставляння кілометрів і траси. Нарешті в неї вийшло. Покрутила педалі хвилин п'ять і вирішила, що це нудно й час випробувати бігову доріжку.

Перейшла до вільного тренажера. Виставила швидкість і час. Може, для початку п'ять хвилин. Стала на доріжку й рушила. Уже через хвилину зрозуміла, що темп швидший, ніж вона думала. Хотіла вже було зійти, але помітила, що за нею спостерігає хлопець у червоній футболці. Мабуть, отой тренер. Ніяково було отак відступати. Тож Наталія зосередилася й вирішила пробігти. Адже це тільки п'ять хвилин. Крім того, на моніторі висвітлювалася кількість спалених калорій, і це її дуже мотивувало. Тому Наталія продовжувала бігти. Іще через хвилину вона вся спітніла й думала, що от-от сконає. І чого їй заманулося бігати? Уся решта їй вдається, а з біганням завжди найгірше, і все-таки вона вперто намагається знову й знову... Зрештою, Наталія знала, чому. Біг спалює багато калорій. Він дуже ефективний, коли хочеш схуднути, навіть якщо тобі й важко. Наталія відчула слабкість, але продовжувала бігти. Піт заливав їй очі. І тоді хлопець у червоній футболці підійшов і вимкнув доріжку.

— Ти виставила дуже високий темп. Навмисне? — спитав.

— Ні. Я тут уперше, — відповіла Наталія. Вона важко дихала й знала, що виглядає жахливо.

— Трохи забагато, як для першого разу, — усміхнувся хлопець.

— Я... у мене зараз індивідуальне тренування... о п'ятнадцятій. Мабуть, це з вами.

— Чудово. Зараз оглянемо всі тренажери, щоб ти знала, як їх виставляти. Але скажи: чого ти прагнеш досягти?

— Я? Я б хотіла схуднути.

— На скільки?

— Не знаю. Ще на кілька кілограмів.

— Зрозуміло, — усміхнувся хлопець. І нічого не сказав, мовляв, вона перебільшує з тим схудненням.

Спершу Наталія подумала, що це, мабуть, через те, що вона все-таки здається товстою. Але вловила своє відображення в дзеркалі. Вона зовсім не була огрядною. Ну, принаймні не дуже. Іноді вона й сама не знала, як виглядає. Не була впевнена, товста вона чи струнка, чи, може, навіть худа. Як мала гарний настрій, їй здавалося, що вона струнка. А коли їй робилося сумно, наприклад, коли з'їла щось зайве, бо мати примусила, тоді Наталія вважала себе товстою.

Але часу замислюватися над цим усім не було, бо хлопець іще раз підвів її до бігової доріжки.

— А тепер по черзі, — сказав він. — Почнемо спочатку.

Показував їй усі тренажери, а вона впіймала себе на тому, що дедалі частіше його роздивляється. Вона ніколи не думала про чоловіче тіло. Наприклад, Марцін здавався їй нормальним. Тобто він був струнким і подобався їй, але своїми м'язами явно не переймався. А цей хлопець був убраний в обтислу футболку, під якою виразно вимальовувалися м'язи живота. Він був невисокий, але гармонійно збудований. Руки мав дужі, наче м'язи на них хтось вирізьбив. Кілька разів перестрів погляд Наталії, і та зніяковіла. Не можна ж так на нього витріщатися.

— Ну, оце й усе, здається, — проказав тренер. — А взагалі мене Шимон звуть, — простягнув їй руку. У нього була тепла, суха й міцна долоня. — Тепер усе залежить від тебе. Якщо хочеш схуднути, раджу бігову доріжку, велосипед і степер. А для рельєфності м'язів — гантельки й усю решту. А найкраще поєднувати одне з іншим. І ще ходити на заняття: усі кардіо, АВТ, плаский живіт... Зумба теж непогана, хоч і виглядає не дуже серйозною. Зараз почнуться заняття, то побачиш, чи тобі сподобається.

— Дякую, — видушила Наталія, але тренер уже зник, певне, підійшов до наступної клієнтки. А Наталія пішла до залу, який вони їй щойно оглянули разом.

* * *

Дощ ринув дужче, а на додачу ще й вітер зірвався. Лінка викинула поламану парасольку до смітника. Даремно тільки взяла. Від трохи сильнішого пориву вітру вона відразу зламалася.

Лінка йшла до Адріана. Вони не бачилися вже давненько, бо не було як. А дівчина хотіла віддати йому подарунок, позаяк і так із цим запізнилася. Треба встигнути до свят, бо пізніше вже час на інші подарунки. Адріан у спортивних штанях і розтягнутій футболці відчинив їй двері. Невідомо-чому, цей недбалий хатній одяг її завжди розчулював. Адріан здавався їй найкращим, коли щойно прокинувся або саме таким, як-от тепер: домашнім, чи то пак, одомашненим.

— Агов, — мовила Лінка. — Тато вдома?

— На жаль, ні, — він удав, наче щиро цим засмучений, а вона штурхнула його, мовби сердито. Весь цей час стояли у дверях.

— То ти мене впустиш, чи я маю вдертися силоміць? — засміялася Лінка. — Ну ж бо, впусти, не пошкодуєш. Я щось маю для тебе, — вона виструнчилася, взяла руки в боки і, навмисне фальшиво, заспівала: «Happy birthday to you...»

Адріан затулив собі вуха.

— Ти-и-ихо, у мене вкрай чутлива сусідка, не кажучи вже про те, що коли так витимеш, то мені фретка здохне.

— Фретка? Звідки в тебе фретка?

— То на перетримку, товариш попросив. Але вона така класна. Ходи, покажу, — і вже тягнув її за руку.

— Почекай, а подарунок?

Квитки Лінка згорнула й запхнула до трубочки від рулончика туалетного паперу, а тоді це все загорнула в подарунковий папір. Боялася, що інакше квитки можна розірвати, відкриваючи пакунок.

— Гм... що ж там таке? Це вже на Різдво? Чи на Миколая?

— Адріане! Адже ми вже дарували одне одному подарунки на Миколая, забув? А до свят ще далеко.

— Ну, не дуже й далеко.

— Це на день народження.

— Уже? На майбутній день народження?

— Не дражнися зі мною, краще відкрий.

— Що ж це може бути? Кругле, досить тверде... Гм... Снаряд із часів другої світової? Або ні, чекай... пшикалка від молі? — Адріан роздер кольоровий подарунковий папір, з-під якого визирнув сірий рулончик. — Кохана, ще б папір знадобився. А просто трубочка? Може, ти хочеш, аби я погрався в яке-небудь «зроби сам» і виготовив із цього, наприклад, хатку для фретки?

— Гарна думка. Та спершу витягни те, що всередині.

— Що це? — Адріан справді здивувався. — Квиток?

— Навіть два квитки, — просяявши, відповіла Лінка.

— Чекай-но. Квиток на п'ятнадцяте січня... До Ґдині? Нічого не розумію.

— Я тобі поясню. Море, безлюдні пляжі, припорошені снігом, і ми. Нуль людей, лише чайки. Тримісто, а тоді Хель.

— Ти найнезвичайніша дівчина на світі, — сказав Адріан і поцілував Лінку. — Мабуть, я більше ні з ким би не ризикнув поїхати взимку на море. Але з тобою я ладен помандрувати хоч і на край світу. А тепер ходи, покажу тобі фретку. Може, я собі теж таку організую, га?


— Завтра цей клятий кейтеринг, — буркнула Лінка, коли вже натішилася незвичайним звірятком. — Ну, пам'ятаєш, оселедець, заливна риба і таке інше.

— Ти впораєшся, — запевнив Адріан.

— Якщо сумніватимусь, дзвонитиму до тебе. Ти готуєш краще, ніж я.

— Ну, це не так уже й важко.

— Ах ти! — Лінка стрибнула на нього й ударила подушкою. — А якщо серйозно, — вона на хвилинку присіла й обійняла подушку, — то я ненавиджу цю роботу, і цю Руту, і це все.

Розповіла Адріанові про вернісаж. Довелося згадати, що то була Лукашева виставка. Звісно, вона знала, що Адріан щось скаже, бо він знав, що Лінка й Лукаш колись трохи зустрічалися. Ніби нічого між ними й не було, та все-таки...

— То, кажеш, що все сталося геть випадково? Цікаво! — іронічно мовив він. Невже ревнував? До Лукаша? Ну, хто б говорив...

— Атож, саме так усе й було. Слухай... Немає причин ревнувати, зрештою, я тобі не для цього розповідаю. Мені йдеться про ситуацію. Довелося допізна залишатися, усе прибрати, а до того ж Рута мені заявила, що не заплатить за додаткові години. Я почуваюся справжнім лохом!

Проте Адріан відчув, що їй ішлося не лише про це.

— Мені здається, що ти сердишся, бо там не твої роботи висять, а його, а із твоєї розповіді я зрозумів, що вони були досить посередні. Він твій товариш. А ти занадто горда, щоб обслуговувати своїх знайомих, зізнайся.

— Ти несправедливий. Я тобі звіряюся, а ти...

— Ну, що я? Я кажу, що думаю, от і все, не ображайся.

— Тобі легко говорити, бо ти не мусиш працювати.

Лінка зачепила дражливу тему. Адріанові й справді не доводилося працювати. Щоправда, він сказав батькові, що знайде собі якийсь підробіток, аби бодай частково сплачувати за навчання, але не знайшов нічого, що б не заважало його навчанню. Він ніколи не працював, а Лінка постійно щось собі знаходила. І от тепер йому цим дорікнула.

— Знаєш, що? — озвався він, помовчавши. — Пробач мені. Може, я й справді ревнивий. І ще заздрю тобі, що ти працюєш, що спромоглася знайти цю роботу. Навіть якщо ти й уважаєш її безнадійною, це все-таки свідчить про те, що ти чудово даєш собі раду. І я так тобою пишаюся. А от собою ні. У порівнянні з тобою, я — звичайнісінький трутень.

— Що ж; час це змінити, якщо тебе це так обтяжує. Пошукай щось після іспитів. Або коли повернемося з моря.

— Гаразд, — відповів Адріан і пригорнув Лінку. — Не сварімося, — попрохав він. — Будь ласка. Ти мені дуже потрібна.

— Окей, чого там. Нічого ж не сталося.

* * *

Наступного дня теж дощило. Дощ лив на все й на всіх, і нікого особливо не вирізняв. Поливав голі дерева в Саському саду і, мабуть, шкодував, що вже немає листя, на якому можна бодай ненадовго втриматися. Сіявся на павільйони на Маршалковській, де тепер було безліч китайських забігайлівок, вареничних і секс-шопів. Стікав з парасольок, просякав куртки й шапки, шерсть собак, які на прогулянці задирали лапу біля першого-ліпшого кущика, а тоді гидливо обтрушувалися й відразу хотіли додому. Спливав широкими струмками Свентокшиською, досі розритою через будівництво метро, Маршалковською, Новим Світом. Збирався в калюжах біля рондо де Голля, на площі Гжибовській та біля Палацу культури.

Якраз в одну з таких калюж і вскочила Наталія, але нічого не помітила, так поспішала. Може, десь у підсвідомості вона й відзначила, що в черевиках стало мокро, але її розум був зайнятий очікуванням. Вона не могла діждатися, коли знову піде до фітнес-клубу. Коли знову почне вправлятися. І коли знову побачить Шимона. Це її надихало й тепер штовхало на вулицю Емілії Плятер, незважаючи на дощ і калюжі. Це було якось дивно, а їй самій видавалося чимсь безглуздим. Адже вона обіцяла собі: жодних хлопців! Ще зовсім нещодавно вона так сумувала за Марціном! І все-таки комусь удалося задурити їй голову. Наталія це розуміла, прекрасно відчувала й вирішила не обманюватися. Цей хлопець їй подобається. Може, воно й на краще? Може, так вона забуде про Марціна?

* * *

— Покрай оселедця смужками, — розпорядилася Рута.

У бляшаній мисці лежало зо три кілограми оселедцевого філе.

— Ого, скільки, — зауважила Лінка.

— Ну, це ж кейтеринг на п'ятдесят осіб.

Лінка зітхнула й витягла першого оселедця з миски. Поклала на дошці.

— Тоненькі смужки, — пролунало поруч. — Не такі, наче ти їх сокирою рубаєш. Страва має гарно виглядати.

Через годину в другій мисці височіла гірка оселедцевих смужок.

— З частини оселедця зробимо салат з буряками. Буряки я вже спекла. Почисть їх і потри на тертці. Ні, не на цій, на грубій.

«Серйозно?!» — хотіла вже бовкнути Лінка, але їй вчасно вдалося стриматися. Зрештою, Рута все-таки її начальниця. Мовчки обернула тертку іншим боком.

— І, почекай, — оселедця спершу залий лляною олією із гвоздикою. Візьми третину.

— Якось ця олія дивно пахне.

— А ну, покажи, — Рута понюхала. — Та ні, лляна олія завжди так пахне, здається, наче відгонить трішки риб'ячим жиром, але до оселедця вона найкраща. Та не лий стільки!

— Ти сама казала, щоб залити! — цього разу Лінка не втрималася.

— Ну так, але трохи. Ти головою думай, Лінко!


Через шість годин Лінка зрозуміла, що з неї таки годі, хоч сама собі зізналася, що страви виглядали й пахли просто неймовірно. Вони все встигли, але вже була десята вечора, і дівчата падали від утоми. Крім того, Лінці набридли Рутині зауваження, її докори й постійне невдоволення. Вона тільки й мріяла, щоб нарешті повернутися додому. Про гроші Рута нічого не згадувала, а Лінці забракло сил прохати. Не сьогодні. Щоправда, гроші були їй потрібні, бо завтра вона збиралася купувати подарунки, але, мабуть, усіх не купить. Крім того, у «Золотих Терасах» Лінка мала ще й іншу мету: дівчина хотіла написати про передсвяткові покупки на своєму блозі.

* * *

Наталія не могла заснути. Перед очима весь час був Шимон. Його тіло. Вона б нікому в цьому не зізналася, та саме його тіло приваблювало її найдужче. Не обличчя, не вдача чи поведінка. Зрештою, вона його майже не знала. Сьогодні крутила педалі велосипеда й спостерігала за ним, як він тренується. У якийсь момент хлопець зняв футболку. Мабуть, просто спітнів, бо він піднімав добрячу вагу. Вона й не уявляла, скільки він витискав, але штанга виглядала солідно. Проте Шимон не звертав на неї увагу. З одного боку, це добре: вона могла досхочу дивитися на нього, та з іншого це не давало надії на те, що їхнє знайомство якось розвинеться. Наталія перевернулася на другий бік, але це не допомогло. Вона знала, що довго не засне.


Із блогу «Три дурненькі мавпочки».


За кілька днів до різдвяних свят юрби заполонюють «Золоті Тераси». Якби досередини вдалося залетіти одному з голубів, які милуються торговим центром зі скляного даху, і глянути на людей, що піднімаються й спускаються ескалаторами й розповзаються всіма рівнями цієї величезної будівлі, птах би, мабуть, подумав, що то мурахи. Якщо придивитися уважніше до окремих істот, які створюють цей натовп, можна помітити, що жінок у ньому більше, ніж чоловіків, бо останні, якщо тільки є така можливість, «насолоду» передсвяткових покупок залишають дамам. Середній вік покупців становить приблизно двадцять п'ять — тридцять років.

Зараз я в центрі подій і нотую враження, безладні й хаотичні, як броунівський рух юрби.

Відразу кидається в очі, що покупців можна поділити на два типи: тих, що знають, чого хочуть, і тих, які гадки не мають, нащо сюди завітали. Обидва типи однаково нервують і перебувають у розпачі. Перший — бо поспішає. Прямує просто до «Сатурна» по телевізор для тещі, але натовп такий, що годі дістатися ескалатора. Стоятиме годину в черзі до каси, а ще ж треба поїхати до «Смика» по «Лего» для дитини й до «Лідля» по вино до святкового столу.

Другий тип блукає з непроникним обличчям, а розпач помітний хіба що в жестах. Цей тип заходить до всіх крамниць і вистрибує звідти, мов камінець із рогатки, бо пройшовся магазином, пороздивлявся, і нічого йому не впало у вічі, тому він досі не уявляє, що купити в подарунок дружині, матері, тещі.

Цікавими є спостереження за різницею розмірів подарунків та ціни. Облога вже згаданого «Сатурна» вказує на те, що популярним дарунком стала побутова техніка, причому солідна, як-от: пральки, холодильники, телевізори, проте й невелика, як, приміром, комп'ютери, планшети чи кавоварки. Останні — про що я довідалася в інформаційному відділі — перетворилися на найбільш «ходовий» товар. Пралька, хоч її, може, і незручно ставити під ялинкою, точно стане крутим подарунком для того, у кого вона, наприклад, нещодавно зламалася. Натомість кавоварка має всі ознаки вишуканого й коштовного подарунка. Ціни на них сягають навіть кількох тисяч злотих! Так само коштовним (хоча й дешевшим) дарунком може стати білизна з «Інтіміссімі» чи сорочка із крамниці «Esprit».

Цікаво, чи подарунок має відповідати потребам, чи забаганкам? Яким він має бути: необхідною річчю чи річчю дорогою? Не треба бути експертом, щоб помітити, що заможні поляки купують дорогі речі, а бідніші — потрібні. А які подарунки купують підлітки? На жаль, часи, коли під ялинку клали намисто з полакованих макаронів для мами, а для тата — попільничку із соляної маси, вже минули. Підлітки приходять до Н&М, намагаючись купити щось за кишенькові. Часто це те, що вони останньої миті помітили й купують за принципом: о, класна річ! Ідеальний подарунок для сестри!

А насправді сутність подарунка полягає в роздумах про бажання й потреби того, для кого призначається подарунок. Я цього року заздалегідь склала список дарунків. Братові вирішила купити книжку про динозаврів, бо він ними саме цікавиться. Що купила сестрі — не напишу, бо вона теж читає цей блог. Батьки не читають, тому можу сказати, що мамі дістався суперовий бальзам для волосся, бо вона скаржиться, що воно пересушене й безживне, а вітчимові — навушники, бо його якраз поламалися. Купування зайняло в мене дві години, якщо врахувати вибирання й вистоювання в чергах. І я дуже задоволена. Гадаю, що всі зрадіють, а подарунки ж якраз для того й існують.

Мідзару

* * *

Те, як виглядає святвечір і святковий стіл, багато чого свідчить про родину. Як сказав колись Лев Толстой, усі щасливі родини однакові, а кожна нещасна — нещасна по-своєму. Та чи мав він рацію?

Лінчина родина не була типовою. Вона наче складалася з пазлів. Мама, вітчим, зведений брат і Каська, зведена сестра Лінки, яка, щоправда, проводила свята зі своєю названою сім'єю, проте все-таки була присутньою за цим родинним столом, бодай тому, що у святвечір вони до неї зателефонували. То була щаслива родина. Не ідеальна, а просто в міру нормальна. Спокійна. А ще тому, що вони купили не живого коропа, як минулоріч, а вже випатраного. Найсумнішою зміною на ці свята стало відкриття, що Кай перестав вірити у святого Миколая. Хтось у школі сказав йому, що святого в червоному вбранні не існує, а що Кай був розумним хлопчиком, то відразу зіставив деякі факти — не допомогли запевняння сестри, яка так прагнула, аби Кай ще зберіг цей останній бастіон дитинства, що все це неправда. Кай знав.

— Мені завжди здавалося, — сказав він, ледь шепеляво, бо йому досі бракувало горішніх зубів, — що із цим Миколаєм щось не так. Моєму товаришеві із садочка він приніс таке здоровенне «Лего», а він же зовсім не був слухняним, а мені приніс маленьке, хоч я й був чемний. І я не міг зрозуміти цієї несправедливості. А тепер усе ясно. І я не ображатимусь, що під ялинкою немає великих подарунків, бо знаю, що ми бідні.

— Ми бідні? Хто тобі нарозказував таких дурниць? — обурилася мама. — Ми зовсім не бідні. Ми просто... середньо заможні!

— А це не одне й те саме? — поцікавився Кай.

— Це такий евфемізм, сонечко, — пояснила Лінка.

— Евпе... що?

— Евфемізм. Якщо не хочеш казати чогось навпростець, наприклад, якоїсь неприємної правди, то можна сказати завуальовано.

— Заова... що? — Невже сестра мусить уживати такі незрозумілі слова? Не може нормально сказати?

— Ну, такий... не навпростець.

— Ага. Тобто, якщо, наприклад, я хотів би сказати, що в тебе на обличчі жахливі прищі, то краще сказати, що в тебе така... кайфова висипка?

Лінка скрикнула й хотіла вже накинутися на малого, якби не мама, яка втишила їх, сказавши, що помітила на небі першу зірку, тож можна сідати до вечері.

* * *

Касьчина родина теж належала до щасливих, хоч Каська й не була рідною дитиною подружжя Кочуберів. Ба більше, вони вдочерили її пізно, коли та вже була підлітком. Майже все своє дотеперішнє життя Кася провела в дитбудинку. Тим більшим було її щастя, коли з'ясувалося, що в неї є шанс отримати сім'ю, і тепер задля своїх названих батьків дівчина була ладна на все. Янка й Марек дуже довго прагнули дитини, та всі зусилля виявилися марними. А Янка завжди хотіла мати дітей замолоду, щоб краще їх розуміти й бути до них ближчою. Тому вони й вирішили вдочерити дівчину-підлітка. «Не хочу бути старою матір'ю», — часто казала Янка. Тепер вони з Касею були справжніми подругами.

То був маленький, але дуже приємний святвечір. Споживши приготовані Мареком страви (бо в родині готував переважно він), родина вирішила переглянути комедію. І тепер усі сиділи на дивані, Каська — посередині. А коли раптом обабіч почулося неголосне похропування, дівчина обережно встала, щоб не розбудити батьків, і вкрила їх м'яким флісовим пледом. Вимкнула телевізор і світло. Мабуть, прокинуться за годину чи й дві, здивовані тим, що сталося. Але таке траплялося доволі часто. Каська усміхнулася й пішла до своєї кімнати з думкою, що в неї справді класне життя.

* * *

Оскар сидів за святвечірнім столом лише з мамою, проте нині почувався дуже щасливим. Мама була тверезою. Від ранку не випила жодної краплини, приготувала салат і біґос. І тепер сиділа трохи розчулена й мовчазна. Може, згадувала інші святвечори, де не бракувало алкоголю? Чи про все інше, що їй у житті не вдалося? Раптом Оскар помітив, що її очі наповнилися сльозами.

— Що з тобою, мамо? — спитав.

— Пробач мені, синку, — відповіла мати, — за все. Я... я не гідна бути матір'ю, у тебе зі мною суцільні проблеми.

Оскар зрозумів, що це добра нагода сказати їй навпростець те, про що він давно думав.

— Мамо, послухай. Це можна вилікувати. В Ольштині є така група... ну, знаєш, «Анонімні алкоголіки». Багатьом людям це допомагає. Я... я не зможу стежити за тобою все життя.

Йому враз зробилося ніяково й прикро, що він отак руба поставив справу. Але ж не няньчитиме він власну матір усе життя. Йому вже уривався терпець. І він мусив сказати їй про це зараз, коли мати твереза. Може, це примусить її змінитися?

— Якщо ти за це не візьмешся, то колись доп'єшся до смерті. Ти про це знаєш, правда?

Мати кивнула головою. Сльози закапали на святково прибраний стіл.

— Глянь, що сталося з Веляковою, Олесюком і отим другим, не пам'ятаю, як звався. Або рак шлунку, або підшлункової, або...

— Олесюк замерз п'яний під парканом.

— Так отож. Ти теж так хочеш? — хлопець відчув, що от-от розплачеться.

— Не йдеться про те, чого я хочу. А про те, що можу...

— Неправда! Інші можуть вилікуватися, то й ти можеш! Хіба ти якась особлива? Тисячі людей починають жити нормальним життям! Тисячі перестають пити!

— Справді? Я не знаю нікого, кому б пощастило вилікуватися.

Вона знову відреагувала, як завжди. Не вірила, що в житті на неї чекає щось хороше. Оскар не міг на це більше дивитися. Але тепер уже хлопець знав: він мусить відвезти її на зустріч «Анонімних алкоголіків», щоб там вона познайомилася з людьми, які перестали пити. Може, тоді переконається, що це можливо...

— Гаразд, мамо. Не сварімося. Адже святвечір. Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла, нехай це буде мій подарунок.

— Що я не питиму?

— Ні, що поїдеш зі мною до Ольштина, на цю зустріч. Що коли тобі сподобається, ти їздитимеш туди раз на тиждень.

— Коли?

— Що — коли?

— Ну, коли їхати?

— Відразу після свят, — сказав син.

* * *

Наталія цьогоріч не відчувала святкової атмосфери. Може, тому, що дощ лив безперестанку. Здавалося, що це якийсь потоп, Армагеддон, кінець світу. Крім того, хіба це свята — тільки з мамою? Господи, сидітимуть удвох, наче кілки проковтнули. Мама відразу розплачеться через батька, який їх покинув, згадуватиме інші свята, такі начебто чудові й щасливі. Наталія дратуватиметься, бо на свята фітнес-клуб не працюватиме. Або — і це буде ще гірше — пригадає собі, що минулого року після вечері вони зустрілися з Марціном на різдвяній службі в костелі. Бо хоч самі вони з мамою до костьола не ходили, то Марцінова родина регулярно відвідувала службу. І це був його день народження. І тоді він сказав, що єдиний подарунок, який він хоче на свята — це вона. І вони цілувалися за костьолом. Але варто собі все це пригадати — і Наталія теж розплачеться. Від самої думки, що вони з матір'ю сидітимуть і хлипатимуть, їй ставало недобре. Ще всі ці страви, які мати намагатиметься в неї вперти. Мільйони калорій, а вона не зможе від усього відмовитися. Дівчата на форумах розповідали, що коли переїдали на свята, то викликали блювоту. Наталія подумала, чи це, бува, не є ознакою булімії, та, здається, іншого виходу в неї немає. Але мати її здивувала.

— На святвечір цього року їдемо до бабусі.

— До бабусі? Але ж ми ніколи там на святвечір не бували ...

— Ти ж знаєш, що тато...

Ну, так, батько не терпів бабусю. За маминою версією, вони не знайшли спільної мови. Наталія підозрювала, що все-таки щось мусило статися, коли вже вони так одне одного уникали. Бабуся, тобто мамина мама, мешкала в Радомі. Вони рідко в неї бували. Що ж, може, воно й на краще: що більше людей за столом, то ліпше. Якось доведеться витримати.

Тепер Наталія сиділа за столом, укритим червоною скатертиною, і її кидало то в жар, то в холод. Усе через тітку Маґду, яка свердлила її поглядом. Наталія вже й забула, як виглядає тітка. Проте за мить та перевела погляд на Наталіїну матір.

— От бачиш. Я тобі казала, що він це колись зробить. Від початку був таким, а люди не змінюються, я тебе попереджала.

— Не перебільшуй. Адже ми прожили разом стільки років!

— А ти переконана, що ви були разом? Може, то ти була з ним, а він з тобою лише наполовину? Бо йому було зручно, ти йому їстоньки готувала...

— Не треба при дитині!

— Це не дитина. Нехай знає, які бувають чоловіки. Нехай стережеться. А я тобі казала, що коли він тебе один раз зрадив, то продовжуватиме це робити, вдача така. Особливо, якщо жіночка про себе не дбає!

— Маґдо!

— А що? Я кажу, що думаю. Обличчя в тебе гарне, зморшок небагато, але ані макіяжу, ані гарного вбрання. На фітнес не ходиш, га?

— Я ні, але Наталія...

— Авжеж, твоїй донечці потрібен фітнес, звісно! Адже вона аноректичка!

— Маґдо!

— А що? Я кажу, що думаю! Тобі відомо, скільки вона важить? Ти взагалі усвідомлюєш, що відбувається? Ти завжди була такою! Буяла в хмарах, усе ідеалізувала! Навіть, коли батька посадили, то для тебе він однаково був любим татком!

— Я тебе прошу, не кажи такого при дитині!

— А що, дитина не знає? Що дідусь у цюпі сидів за шахрайство?

— Коли? — спитала Наталія. Вона й гадки не мала. Лише тепер до неї дійшло, що вона майже нічого не знає про власних родичів. Може, через те, що її завжди від них ізолювали. Здається, вона почала розуміти батька, який не бажав мати нічого спільного із цією сімейкою.

— Вона не знає, — відповіла мама. — Але ж тато не вчинив нічого жахливого.

— Ні, звісно, що ні. Нікого не вбив, але до підозрілих оборудок мав кебету, нічого не скажеш.

— Дай спокій, нащо все це згадувати, тата однаково немає.

— А тут йдеться не про тата, а про неї. І про те, щоб ти нарешті скинула полуду з очей.

У такій атмосфері минув увесь святвечір. Наталія була шокована тим, що довідалася про власних рідних, про дідуся й про батька. І ще тим, що тітка Маґда назвала її малою аноректичкою. Отже, таки видно, що вона схудла? Якщо тітка, нічого не знаючи, таке каже, то це правда. Звісно, ніяка Наталія не аноректичка, але тітчині слова їй полестили, бо це означає, що вона худа. Щоправда, коли дівчина придивлялася до себе в дзеркалі, то продовжувала бачити скрізь зайві кілограми й жир, якого треба позбутися, але люди бачили дещо інше... Вона не дуже все це розуміла й не могла збагнути...

Звичайно, з'їла вона забагато, хоча все-таки вдалося перекласти салат до салатниці, коли ніхто не бачив. Але тут, у тітки, вона боялася викликати блювоту, бо тітка точно почує й розповість матері. Здавалося, що тітка мала очі довкола голови. Від неї годі щось приховати. Мама була геть іншою. Ну, і тітка казала правду навпростець. У них удома так ніхто не розмовляв, і Наталія до цього не звикла.

— А той твій хлопець? — спитала тітка наприкінці.

«Цікаво, звідки вона взагалі знає, що в мене був хлопець? — подумала Наталія. — Певне, від матері».

— Ми розійшлися, — відповіла Наталія.

— Баба з воза — коням легше, — мовила тітка. — Не переймайся, того добра повно на світі. Але ти повинна їсти, про анорексію я не жартувала. Це лайно легко чіпляється. А я бачила, що ти зробила із салатом. А як почнеш блювати, то це зветься булімія, — повідомила вона, вочевидь задоволена собою.

— Ну, тепер бачиш, яка в мене сестра, — сказала мама, коли вони вже поверталися додому автобусом. — І, мабуть, не дивуєшся, що ми майже не бачимося. Вона завжди була іншою. Ми з дитинства відрізнялися, як вода й вогонь.

— Мабуть, вам було нелегко вжитися під одним дахом?

— Ще й в одній кімнаті! Уявляєш?

— Але чому ти не розповіла мені про дідуся? Я маю право це знати.

— Я думала, що скажу колись. Та якось нагоди не було. Але бачиш — я тобі казала, що ти дуже худа. Іншим це теж помітно.

— Ну, тітка якраз така товста, я й не дивуюся.

— Наталіє!

— А що? Я кажу, що думаю! — процитувала вона тітку. Обидві засміялися.

* * *

У Марціна на святвечір припадав день народження. Цього року він хотів провести його по-іншому. Тому попрохав у матері, аби після святкової вечері вона дозволила йому не йти до костьола, зате він міг би зустрітися із друзями. Звісно йшлося про Войтека. Йому хотілося відзначити день народження класним джойнтом. Що в цьому поганого?

Він усе обміркував і вирішив, що погодиться на цю роботу. Можна спробувати й відмовитися, якщо переконається, що це не для нього. Тому за святвечірнім столом Марцін сидів мов на голках, хоча, як завжди, отримав подвійного подарунка. Адже й Різдво, і день народження. На наймодніші кросівки скинулася, здається, уся сім'я. Нарешті такі, про які він мріяв, бо вони були у всіх. Решту становили різні дрібнички: дезодорант якийсь, одеколон, футболка. Але в цих кросівках він справді міг підкорювати світ. Принаймні Марцінові так здавалося.

* * *

Святвечір поступово закінчувався. Якби Адріан з батьком залишилися вдома, вони б, може, навіть почули, як фретка Луна говорить людським голосом. Але їх запросив батьків брат, і вони цьому дуже зраділи. Не через те, що чоловікам важче приготувати святкову вечерю. Навпаки: Адріан набував дедалі більшої вправності, зрештою, йому просто подобалося готувати. Йшлося швидше про те, що цей перший святвечір без мами був для них дуже складним. Значно легше провести його в чужому домі, де зібралася купа людей, аніж у тому, який ще пам'ятав святвечір, що його готувала мама. Адріан, щойно випала нагода, відійшов від столу й зателефонував до Лінки. Узагалі він хотів би провести цей вечір з нею.

— Не забудь про завтрашній день, — нагадала вона.

— А що такого завтра?

— Ну, як це що? Шлюб пана Антонія й пані Стасі!

— А-а-а, ці твої старенькі! Добре, що ти нагадала, бо мені геть з голови вивітрилося. Я по тебе зайду, і підемо разом. Це опівдні, так?

— Ага. У мене є для них подарунок, а ти купи якісь квіти.

— Окей. А що ти маєш?

— Я замовила музичну скриньку із двома пташками в саду, іменами пана Антонія й пані Стасі та датою шлюбу.

— І коли ти все встигла! Ти просто неймовірна!

— Поміж інших справ. Знайшла в інтернет-сторінку з такими скриньками. Їм точно сподобається, бо це дуже романтично.

— Певне, що так! Ну, цьомочки, мушу повертатися до столу.

— Я теж! Бо на мене вся родина смертельно образиться!

І роз'єдналася. Адріан ще якусь мить сидів, міцно стискаючи мобілку. Це був один з тих моментів, коли він почувався щасливим. Що він з нею, що у них усе так добре.

* * *

У переддень Різдва дощ лив увесь день, ніхто й не сподівався снігу на свято. Але прокинувшись уранці першого дня свят, Лінка відразу відчула, як щось змінилося. Повітря було іншим. А коли дівчина розсунула штори, то аж заніміла від захоплення. За вікном усе було білим! Коли здивування минуло й очі звикли до світла, Лінка побачила, як у повітрі кружляють лапаті сніжинки.

«Це подарунок для них, — подумала Лінка. — Як чудово!»


Ідучи тепер Замковою площею попід руку з Адріаном, Лінка відчувала піднесену атмосферу. Може, до цього спричинився сніг, хоча через плюсову температуру він швидко танув під ногами, а може, надзвичайно гарно прикрашена цього року величезна ялинка на площі, до якої бігли діти у великих пухових куртках, схожі на кумедних чоловічків з реклами Мішлена, а може, те, що цього особливого дня батьки стежили за їхніми пустощами не з роздратуванням, а з усмішками людей, які добре відпочили.

Лінка подумала, що нині гарний день для весілля. Спершу вона була іншої думки. Весілля взимку? Холодно, весільна сукня, забризкана грязюкою, змерзлі гості... Але тепер усвідомила, що неймовірна атмосфера свят створює чудовий настрій для церемонії.

У палаці одружень Лінка й Адріан переконалися, що різдвяні оздоби ідеально підходять для обмінювання обручками. Залу прикрасили ялинковими гілками й сріблястими стрічками, а у двох кутках стояли ялинки, теж із біло-сріблястими гірляндами.

Пан Антоній чудово виглядав у костюмі й білій сорочці. На шиї мав світло-сірий фуляр у маленькі світло-рожеві цяточки, схожий на той, що його він одягав, коли Лінка фотографувала його в лікарні. Яке щастя, що пан Антоній видужав і ніщо йому не загрожує!

Проте пані Стася вразила Лінку ще більше. Вона належала до тих жінок, які ніколи не чепуряться, бо завжди зайняті чимсь іншим. Зазвичай старенька носила безформну довгу темно-синю спідницю, потертий на ліктях светр і тапочки. Та нині пані Стася була геть іншою жінкою, у попелясто-рожевій сукенці до коліна. Сукня облягала фігуру, і було видно, що фігура в пані Стасі ще ого-го! Крім того — біла накидка, прекрасний капелюшок того самого кольору, що й сукенка, і світлі туфлі. Удвох із паном Антонієм вони скидалися на пару з якогось довоєнного фільму.

Лінка так задивилася на молодят, що й не помітила, як хтось намагається з нею привітатися. Лукаш. Відразу зрозуміла, що Адріан буде невдоволений цією зустріччю. Та байдуже, може собі ревнувати, однаково немає чого. Тим більше, що Лукаш прийшов зі своєю дівчиною. «Весь час та сама», — подумала Лінка. Вона була старшою за нього, причому набагато. Іще побачивши їх уперше, Лінка помітила, що в багатьох це викликає суперечливі почуття. Тепер люди теж витріщалися на юнака, який тримав попід руку жінку добряче за тридцять. Як на матір вона була явно замолодою, отож чимало людей не могли втриматися від коментарів.

Почалася церемонія. Хоч це й був громадянський шлюб, а не костельний, для якого молодята почувалися вже застарими, усе-таки він виглядав дуже урочисто. Коли наречені по черзі промовляли слова обітниці, Лінка замалим не розплакалася. Майнули обручки. Невдовзі пан Антоній і пані Станіслава підписали документи — і все закінчилося. Можна було вітати молодят.

Лінка з Адріаном спостерігали за гостями. Чимало літніх людей усі святково причепурені. Це виглядало трохи кумедно. Лінка звернула увагу й на двох чоловіків, років так по сорок із гаком. Якби не костюми, Лінка ладна була заприсягтися, що це якісь п'янички. Незнайомці мали червоні обличчя й увесь час нервово роззираючись залою, перехиляли вже третій келих шампанського.

— Чував я про таких, — засміявся Адріан. — Проте не думав, що це правда. Кажуть, що це такі «гості», які приходять випити на чужому шлюбі, бо тут часто подають алкоголь.

— Оце так! І ніхто їх не проганяє?

— Та ні. Знайомі нареченої думають, що це родичі молодого й навпаки, а молодята зайняті одне одним і занадто схвильовані, щоб звертати на таке увагу. А ці собі вип'ють, бутербродиками підживляться, а тоді непомітно виходять і чекають наступної нагоди.

— Ну й типи, нічого не скажеш, — захихотіла Лінка, проте відразу споважніла, бо вони з Адріаном саме підійшли до молодят. — Чекай-но... а де квіти? — спитала вона в Адріана.

— Які квіти?

— О Боже. Я тобі казала купити квіти, і ти пообіцяв.

— Нічого не пам'ятаю.

— Нічого не вдієш, — зітхнула дівчина. — Добре, що є подарунок бо якось ніяково.

Пан Антоній і пані Стася дуже зраділи скриньці, зворушені, що її виготовили спеціально для них.

— О четвертій весільний обід, — прошепотіла пані Стася. — Запрошуємо вас.

— Ну, тоді я вже знаю, як виправити ситуацію із квітами, точніше, з їхньою відсутністю, — сказав Адріан, коли вони з Лінкою вийшли на вулицю.

— Як?

— Зараз не скажу, це таємниця. Зустрінемося у твоїх стареньких, бо мені треба дещо залагодити.

Отож Лінка подалася сама пішки додому. Усе вкривав білий і пухнастий сніг. Так і має бути на свято.


На вулицю Нобеля дівчина прийшла трішки заздалегідь. То не був якийсь великий весільний бенкет, лише родичі й близькі друзі.

— А кавалер де? — запитала пані Стася. Вони з Лінкою на хвилинку вийшли з дому, помилуватися снігом і подивитися, чи не їдуть нові гості.

Лінка усміхнулася.

— Прийде. Здається, він готує якийсь сюрприз, але гадки не маю, що саме.

За мить під'їхав машиною Адріан. Вийшов, помахав їм рукою й відчинив багажника.

— Лінко, ходи сюди! — гукнув. — Допоможеш мені.

Вони удвох витягли величеньку ялинку й занесли її в дім.

— Антосю! — покликала чоловіка Стася. — Глянь-но, що нам подарували.

— Бачу, що я вгадав з подарунком, бо ялинки у вас немає, — зрадів Адріан.

— Є, у кімнаті, але не така гарна, як ця, бо зрубана.

— А цю посадите собі десь у садку. Вона із плантації мого дядька. Гарантую, що ялинка здорова й без пошкоджених коренів, повинна прийнятися.

— Чудовий подарунок, юначе, — мовив пан Антоній. Лінка пишалася Адріаном як ніколи. Крім того, разом з ялинкою повернулися й спогади. Дівчина пригадала, як вони разом працювали на плантації в дядька. Як загубили ключі від машини, і як Адріан розбив вікно лопатою, щоб Лінка не замерзла, як напував її кавою з термоса...

— Спасибі, Адріане, — ніжно проказала вона.

Загрузка...