Тирамісу з полуницями

Жовтень

Зі щоденника Наталії.

Пан Антоній запросив Лінку на обід, і вона цьому дуже зраділа. Пан Антоній був її колишнім працедавцем, Лінка приходила до нього майже рік. Прямуючи Французькою, дівчина пригадувала ті часи. Їй здавалося, що це було так давно...

Згадала, як прийшла до нього вперше. Це його син попрохав Лінку про допомогу, а пан Антоній анітрохи не був цим задоволений. Принаймні спочатку. Перші тижні виявилися важкими. Єдине, чим Лінка могла зробити приємність літньому добродієві — це гарно заварити чай. Лише «Юннань». Дві ложечки, неодмінно в чайничку.

Дівчина подумки всміхнулася. На щастя, невдовзі крига скресла, пан Антоній звик до Лінчиної присутності, і вона теж стала почуватися в нього мов удома. А найкумеднішою, принаймні з перспективи цих кількох минулих місяців, була спроба відшукати колишнє кохання пана Антонія. Бо насправді все склалося не так, як собі Лінка уявляла. Пан Антоній віддавна знав, де живе його колишня кохана. От тільки супутницею життя він обрав собі іншу людину...

Непоказна пані Стася, мабуть, навіть замолоду красою не вражала, та це вочевидь виявилося не найважливішим. Зрештою, вони зналися стільки років... Тепер пані Стася й пан Антоній були нерозлучними мов пара голубів. Білих, сивеньких голубів.

Лінка дивилася на них і не могла надивуватися. Їй завжди здавалося, що таке кохання трапляється лише в молодих. Що літні люди можуть жити разом за звичкою або просто мати дружні почуття. Та побачивши, як пан Антоній гладить руку пані Стасі, вона зворушилася. Їй би теж хотілося колись... з Адріаном. Як воно буде? Усе життя з одним чоловіком? Мабуть, таке рідко трапляється...

Пані Стася внесла супницю. «Ох, — подумала Лінка, — ще досі існують родини, де суп подають у супниці, а не насипають просто з каструлі». Скуштувала супу, який пахнув свіжими помідорами, із крихітними галушечками, трішки забіленого сметаною, з маленькими скалками жиру на оксамитовій поверхні. «Боже, яка ж смакота», — подумала вона.

Пані Стася усміхнулася.

— Поглянь, Тосику, як вона їсть. Та ж готувати для неї — суцільна приємність. Ми вже не вміємо так їсти.

— Чого це не вміємо? — обурився пан Антоній. — Уміємо, ще й як! От глянь лише на мене! — і сьорбнув так, що не лише попік собі рота, а й викликав невдоволення пані Стасі.

— Ну, хто таке бачив! Чи ти оферма яка, що так їси?

«Оферма, — подумала Лінка. — Класне слівце, треба запам'ятати».

— І чого ти дитину навчаєш? Хлебтати з тарілки, як пес?

— Я просто хотів тебе розсмішити, ну ж бо, не сердься, — попрохав пан Антоній.

Лінка не могла на них надивитися. Вони передражнювалися як діти й здавалися щонайменше років на десять молодшими. Неначе дарували одне одному щось, що їх підтримувало. Якусь неймовірну енергію.

Після другої страви (нею виявилася відбивна з капустою — ще одна страва, яка вимагала щонайменше поетичного опису) пан Антоній узяв пані Стасю під руку й оголосив:

— Ми маємо намір побратися й щиро запрошуємо тебе на наш шлюб, — від гордощів пан Антоній аж зашарівся! Лінка відчула, що стала справді кимсь важливим для нього й для пані Стасі. — І, звичайно, запрошуємо всю твою сім'ю.

— Кавалера передусім, — озвалася пані Стася. — З кавалером приходь.

— Звісно, прийду. З кавалером, — усміхнулася Лінка.

Невідомо-чому, але слово «кавалер» асоціювалося в неї з кавалеристом. Подумки дівчина уявила, як вони в'їжджають сюди, до саду, повного мальв та інших квітів, із цією чудовою старою гойдалкою, верхи на конях — Адріан у мундирі із золотими ґудзиками, а вона в якійсь пишній сукні з мереживом і, звісно, у дамському сідлі. І не втрималася — розсміялася.

— А чого смієшся? — спитала пані Стася. — 3 кавалера?

— Ага. Люблю це слово, пані Стасю.

— А як тепер кажуть? Хіба не кавалер?

— Хлопець.

— Хлопець? Для мене це наче в стайні наймит якийсь.

«Ага, якраз», — подумала Лінка, відчуваючи, що зараз розрегочеться.

— А коли... урочистість? — спитала вона, щоб не засміятися.

— На Різдво. Найкращий час для весілля, — відповіла пані Стася.

Лінка скривилася. Вона б воліла одружуватися в якомусь теплому місяці, а не в грудні. Їй би хотілося, щоб було так тепло, аби можна вдягнути сукню без рукавів і більше нічого, і так іти в цій сукні під сонцем... Ех, романтична дурепа. Зовсім із глузду з'їхала. Хто в її віці планує весілля? Це справді занадто. Щось у неї негаразд з головою, бо останнім часом вона тільки й думає, що про кохання на все життя та про одруження. «Чого доброго, ще про дітей почну думати», — Лінка аж здригнулася.

— А що, Халінко, ти тепер ніде не працюєш? Нарешті можеш більше часу приділити школі й фотографуванню? — запитала пані Стася.

— Так. Мені більше не треба заробляти на школу. Але я шкодую, що більше не приходжу до вас.

— Та що ти. Молода дівчина — і двоє стариганів. Хіба це для тебе компанія?

— Це була частина мого життя. А тепер мені якось так... порожньо.

— А ти займися собою і кавалером. Чи то пак теє... хлопцем.

— Займаюся. Та щиро кажучи, я б хотіла знайти додаткову роботу. Мені це справді сподобалося.

І це була правда. Може, воно й нелегко — одночасно працювати й учитися, зате приємно заробляти власні гроші. Хто вже цього скуштував, тому справді тяжко відмовитися. Тепер Лінці доводилося задовольнятися скромними кишеньковими. Скромними, бо мама й Адам платили за навчання, отож складно уявити, що можна прохати в них іще чогось. На все доводилося заощаджувати самій, а це виявилося просто неможливо. Бо все було таким дорогим. Особливо їжа й напої.

А Лінка страшенно любила солодке. Усі гроші витрачала на соки й батончики. Або попкорн із «Сонечка». Їй постійно хотілося їсти. Невже вона досі росла? Гм, у цьому Лінка сумнівалася. Проте апетит, який з'явився в неї, коли дівчина почала швидко рости наприкінці початкової школи й у гімназії, із часом не зменшився.

Хай там як, але приємно було заробити якусь власну копійку. Бодай що-небудь... Не кажучи вже про те, що минулого року Лінка за свої гроші часто купувала щось для школи, якісь зошити чи ручку. Навіть кілька підручників купила за свої, бо невідомо-чому, мама не схвалювала купівлі підручників. Наче Лінка завинила, що вони не безкоштовні. Зрештою, її однокласниці розповідали те саме: батьки весь час нарікають на дорожнечу підручників. А може, написати про це в блозі? Здається, це доволі актуальна тема...

— Якщо довідаємося про якусь роботу, — озвався пан Антоній, порушуючи Лінчину замисленість, — то скажемо тобі.

Повертаючись від пана Антонія й пані Стасі, Лінка прочитала повідомлення на месенджері.

«Офігенний початок, — писала Зуза. — Я прочитала про тих мавпочок. Ти маєш рацію! Я буду Івадзару, тією, яка нічого лихого не скаже. Але я навпаки все казатиму».

«Є ідея?» — запитала Лінка.

«Побачиш».

Наталія зубрила. Був суботній вечір, а вона ніде не збиралася. Учителі в новому ліцеї справді виявилися вимогливими. Стільки треба зробити за вихідні, що немає навіть часу подумати про щось інше. Зараз Наталія сиділа над біологією. Зрештою, це важливий для неї предмет, муситиме справді докласти зусиль, а з біологічкою доводилося нелегко.

Найбільшою перевагою зубріння було те, що пригоди інфузорії-туфельки та інших одноклітинних проганяли решту думок. А думки Наталії, якщо їх не стримували мітохондрії, котрі вимагали уваги, невблаганно пливли у двох напрямках.

Один з них — оскаженілою, бистрою рікою, у якій вода пінилася, вдаряючись об старе вузлувате коріння й несучи із собою каміння й намул — ця ріка мчала до Марціна. Наталія не могла думати про нього, не відчуваючи... власне, чого? Не суму чи жалю, а люті. У неї перед очима й досі було його обличчя й тоді лунали ці слова про панночку з порядної родини, таке й уявити собі годі! Якби вона покинула його першою, усе було б гаразд. Як він посмів її випередити? Як посмів вибити з рук естафетну паличку? Досі ніхто в житті так із нею не вчинив. Її життям керував або випадок — як-от тоді, коли Наталія познайомилася з Марціном у Лазенках — або ним керувала вона сама. І ніхто інший!

Другий потік був спокійнішим, не таким стрімким. Просто собі струмок. У її животі неначе повзала невелика змія. Голод. Наталія була голодна. Їй не хотілося в цьому зізнаватися. Навіть самій собі. Тож вона вигадувала собі заняття, бо тоді через якийсь час голод попускав. Найгірше було вечорами. Наталія десь прочитала, що коли худнеш, спочатку буває важко. А згодом тіло звикає до меншої кількості калорій. Перші результати вже були помітними. Вона схудла ще на чотири кілограми. Сукенка, яка занадто облягала, тепер сиділа на ній гарно. Наталія хотіла схуднути ще на кілька кілограмів. Так, щоб можна було одягти вузькі джинси й виглядати справді класно. А для цього джинси не могли облягати її так, як тепер. Це була її мета. Принаймні це вона точно здатна контролювати. Бодай щось у неї вийде.

У замку скреготнув ключ. Мама поверталася з походу крамницями. Останнім часом тільки це й покращувало їй настрій. Та ще, звісно, ненависна для Наталії яєшня з беконом. Фе. П'ятсот калорій. Спробувала прогнати думку про те, як ця яєшня смакує. «Припини!» — подумки гримнула вона.

— А я вже повернулася! — з передпокою долинув співучий мамин голос.

Радіє новим покупкам. Минуща, удавана радість. Така сама, як тоді, коли з'їсти щось смачне. Наприклад, шоколад із карамельною начинкою. Відчула, як рот наповнився слиною. «Припини! — знову дорікнула собі Наталія. — Це лише приємна хвилина, а потому — суцільне розчарування. У тебе — складки жиру, у матері — порожній гаманець». Ну, на щастя ще не порожній — батько сказав, що їх забезпечуватиме, але ж він теж не бездонний мішок.

Мама постукала й увійшла до її кімнати, обвішана торбинками з покупками.

— Глянь, чи гарно мені? — спитала й витягла першу здобич. Кофтинку з люрексом. — Личить?

— Чудово, мамо, — відповіла Наталія. — Бо ти взагалі чудова й ти в усьому виглядаєш гарною.

Вона не казала так, щоб задобрити маму або втішити. Наталіїна мама справді була дуже красивою. Зі своєю класичною італійською вродою вона виглядала стрункою, та при цьому мала пишний бюст. Нагадувала кіноактрису Софі Лорен. Ну, майже нагадувала. Якби ж іще не цей сумний, пригнічений погляд жертви.

Крім кофтинки в пакунках виявилися нові шпильки й ще одна міні-спідничка до колекції. «Шкода лише, що мамі нікуди все це надівати й вона продовжує ходити вдома в халаті», — подумала Наталія. Бо й кому їй показуватися в цьому? У неї навіть жодних подруг немає. І роботи. Усе завжди оберталося навколо батька. Батько те, батько се. Готувала йому, чепурилася для нього — і що з того? «Суцільне «ге», — подумала дівчина. І, неначе відгадавши її думки, мама раптом заплакала.

— Мамо, що таке, чому ти плачеш?

— Я зовсім не плачу. То мені просто щось пригадалося. Але вже все гаразд... Піду якусь вечерю приготую.

— Я недавно канапки їла, — сказала Наталія, ковтаючи слину.

— Сама? — здивувалася мама.

І слушно, бо раніше Наталія нічого собі сама не готувала. Лише чекала, доки їй подадуть.

— Ну, так... бо я вже зголодніла, але не знала, коли ти повернешся.

Наталіїн план був простим. Мама не повинна здогадатися, що вона менше їсть. Тому зробила собі два бутерброди із сиром та шинкою. Залишила на столі дошку й купу крихт. Хліб навмисне не заховала. Бутерброди загорнула у фольгу й поклала до рюкзака. Завтра дорогою до школи віддасть їх котам. Наталія завжди проминала подвір'я, де була купа худющих створінь, які пронизливо нявчали. Хтось же повинен їх підгодовувати, отож можна сказати, що це добрий учинок. Наталія знала, що не існує об'єктивних істин. Усе залежить від точки зору.

Навіть голод залежав від точки зору. Від того, як до нього ставитися. Кажуть, що можна навчитися приборкувати навіть біль. Є люди, які навіть за найтяжчої хвороби відмовляються приймати знеболювальні засоби, настільки вони контролюють своє тіло. Не приймають морфію чи чогось схожого. Медитують і навчаються жити зі своїм болем. А буддисти чи йоги, які голодують? Наталія навіть читала, що є такі люди, які живляться енергією сонця. Не споживають жодної їжі, навіть води, а попри це не помирають! Як вони звуться? Бретаріани, від англійського breath — дихати. Здається, якась бретаріанка народила дитину й навіть не годувала грудьми. Дитя теж не їло й не пило, а проте жило. У це Наталія не дуже вірила, та вона знала одне: що менше їси, то почуваєшся легшим, чистішим, коли не їсти, то певним чином позбуваєшся своєї тілесності. Людина стає духовною істотою.

Наталія пішла до ванної, та перш ніж стати під душ, вирішила зважитися.

«Ура! — подумала вона. — Уже п'ятдесят кілограмів. Кругле число. А буде ще менше».

Лінка мала проблему. Адріан досі чекав на свій подарунок. Вона йому сказала, буцім вигадала щось особливе, та насправді навіть не уявляла, що йому купити на той забутий день народження. До того ж, у неї в гаманці гуляв вітер. А навіть, якби гроші й були... Власне, чого б хотілося Адріанові? Лінка весь час сподівалася, що їй щось спаде на думку, згідно з Адріановою максимою, який завжди казав, наче ми можемо вплинути лише на десять відсотків справ у нашому житті. Решта вирішується сама. «Або не вирішується», — додавала, звісно, Лінка, і Адріан сердився, бо був більшим оптимістом, ніж вона.

Після уроків домовилася зустрітися з Наталією. У трамваї задивилася на екран телевізора. Лінка нечасто їздила трамваєм, тому це її трохи здивувало. Телевізор працював без звуку. Дівчина дізналася, що таке по-англійському thanks to. Thanks to his wife he lost 50 pounds. «Завдяки своїй дружині він утратив 50 фунтів ваги». Гм. «Голодом його морила чи катувала?» — Лінку це розсмішило. І скільки це — фунт? Досі вона думала, що це англійські гроші. Зрештою, лише в нашій цивілізації цінується, що хтось завдяки комусь схуднув. Адже навіть бабуся розповідала, що за її часів жінка не могла бути худою, що гладкіша, то краща.

Раптом на екранчику з'явився напис: «Перші потяги «Пендоліно» виїдуть на польські рейки 14 грудня. Продаж квитків розпочнеться вночі, з 15 на 16 листопада».

«Пендоліно»! Цей супер-потяг! А якщо... І Лінка вже зрозуміла, який подарунок зробить Адріанові. Записала собі ручкою на долоні: «15 листопада». А доти треба знайти десь гроші.

— А ти чого така раденька? — поцікавилася Наталія в подруги.

Лінка поділилася своїми думками про подарунок.

— Гадаєш, він зрадіє? — запитала вона Наталію.

— Ну, звичайно! Класна ідея. Ми ж стільки років чекали на ці експреси. Але, знаючи нашу залізницю...

— Гадаєш, і цей запізнюватиметься? «Пендоліно»?

— Звісно. Годинки на дві, — засміялася Наталія. А тоді раптом посмутнішала.

— Що трапилося?

— Нічого. Марцін. Кинув мене.

— Він — тебе? Як це?

— Отак. Я теж цього не можу зрозуміти.

— Але ти сама казала, що він тебе дратує й узагалі, то я думала, що це ти...

— Я теж так думала. Та, видно, насправді все було по-іншому.

— Може, воно й на краще. Хіба ти не цього хотіла? Щоб із цим покінчити? Може, так навпаки легше, що це не тобі довелося?

— Ні, не легше. Він уразив мою гордість, розумієш?

— Розумію. Справді неприємно. Зате ти так класно виглядаєш. Я б у житті не здогадалася, що в тебе якісь проблеми. І ти добряче схудла, правда?

— Ага. Загалом на десять кілограмів, — гордо сказала Наталія.

— Та це ж страшенно багато! Як тобі вдалося?

— Я просто менше їм. І зовсім не їм жирного. Ще кілька кілограмів — і я справді класно почуватимусь.

— Може, мені теж варто сісти на дієту?

— Та ти що! Ти й так суперхуда, а в мене скрізь сало. Це після Португалії... Так чи сяк... Може, ти голодна?

— Звісно. Я завжди голодна.

— Зараз чимсь тебе пригощу. Мами немає, але вона зрадіє. Бо ніяк не може зрозуміти, чому я не хочу їсти її спагеті «Карбонара». Триста шістдесят калорій у ста грамах...

— Ти що! Який жах!

— Справді жах. У порції понад сімсот калорій. Кошмар!

— А ти класно орієнтуєшся в тих калоріях.

— Ну, ти ж знаєш, що в мене з математикою все гаразд. Мені не можна, але ти спокійно попоїж, бо худа мов дошка. Зараз тобі розігрію.

За хвилину кухня сповнилася ароматом підсмаженої грудинки.

— Як же воно пахне! Мені аж слинка тече! — вигукнула Лінка.

І подумала, що, мабуть, ніколи не сяде на дієту. Ну, хіба що справді добряче погладшає. Та доки носитиме розміри, менші, ніж 40 — усе гаразд.

Лінка думала про одне. Як здобути гроші? Цей подарунок, квиток на потяг, міг би бути спільною чудовою поїздкою. Можна поїхати до Кракова... Мабуть, Краків узимку такий гарний! І ще там гарні музеї, Адріан точно був би задоволений. Авжеж... але де взяти кілька сотень? Навіть, якби їй удалося купити ці квитки за акційними цінами, то...

Подумала про різні відомі їй можливості заробітку. Флаєри? Нізащо! Пригадала, як доводилося щоразу прохати, аби її впустили до будинку, і те, як мешканці ставляться до розповсюджувачів флаєрів. Бр-р-р... Тоді вона постійно почувалася якимсь непроханим гостем, мало не загарбником... Друкарня? Іще гірше. Зрештою, друкарня асоціювалася в неї з Адріановою мамою. Лінка її там побачила, але Адріан у це не повірив...

Адріанова мама приховувала, що працює в друкарні, робота була дуже важкою, а її рідні про це не знали. Тому в Адріана ці спогади викликали біль. Лінка не могла знову піти туди бодай через нього. А ще цікаво, що чувати в Лукаша, її товариша з роботи. Вона давно не мала від нього звісток. Може, написати йому, раптом він може щось порадити з роботою?

Написала до нього на Фейсбуку й пішла заварити собі свіжого чаю. Повернувшись до кімнати з паруючим напоєм, прочитала повідомлення:

«Привіт! У мене все супер. Живу тепер на Мокотові. І наразі ніде не працюю, зосередився на навчанні. Про роботу нічого не чув, та коли про щось довідаюся, дам тобі знати. Лукаш».

Авжеж. У нього все супер. Цікаво, чи він і далі із цією жінкою? Тією, з якою прийшов до пана Антонія. Вона виглядала набагато старшою за нього. Може, він у неї й живе. Цікаво, чи утримує вона його? Якщо так, то йому, можна сказати, пощастило.

І відразу подумки вилаяла себе за такі ниці думки. Адже якби ситуація склалася навпаки, це б нікого не вразило. Адріан був за неї старшим. Марцін теж старший за Наталію. Інес, її однокласниця, зустрічалася із хлопцем, старшим за неї років на десять, і якби вона зрештою перебралася жити до нього, усі б теж уважали, що це нормально. Але жінка старша за хлопця... Це викликало дивні емоції.

Лінка закрила комп'ютер. Ну, що ж. Колись вона про це подумає. А поки що треба лягати, завтра школа. Звісно, у неї досі немає підручника з англійської. Мама знову щось там нарікала, мовляв, дорогий, і порадила Лінці пошукати вживаний в Інтернеті. Та виявилося, що це неможливо, бо це була нова версія, яку вимагали для підготовки до випускних, і вживаних просто не існувало. А загалом Лінка замислювалася, чому ці підручники справді такі неймовірно дорогі. Може, про це справді варто написати.

«Жалоба за втраченим коханням нагадує жалобу після смерті близької людини», — прочитала Наталія в Інтернеті. Вона ніяк не могла заспокоїтися, і заходила на різні сайти й форуми, щоб знайти якусь розраду.

Перший етап: удар, шок, приголомшення. Для цієї стадії характерні почуття жалю, розпачу, гніву, люті.

Другий етап: заперечення ситуації, недовіра, дезорганізація. Усе це супроводжується відчуттям спустошеності. Людина відчуває безпорадність і безсилля.

Третій етап: власне жалоба, тривалі періоди смутку й самотності. Дратівливість і плаксивість.

Четвертий етап: заспокоєння.

П'ятий етап: примирення з утратою. Нові цілі, надія, радість життя.

Наталія скривилася й замислилася, що, власне, вона відчуває. Їй здавалося, що вона пережила всі ці етапи водночас. Дівчина зламалася й написала Марцінові повідомлення. Звичайно, вона знала, що не повинна цього робити, адже це він її покинув. Але їй хотілося... Наталії здавалося, що, може, хлопець уже шкодує про свій учинок і тільки й чекає, коли вона простягне йому руку. Та, мабуть, він думав інакше, бо від ранку не відгукнувся. Спершу Наталія думала, що Марціна немає в маті, що в нього немає часу сидіти за комп'ютером, проте обманювати себе довше було неможливо. Марцін мав у телефоні месенджер і завжди користувався ним, де б не опинився. Отож, Марцін завжди був онлайн. Навіть уночі прокинувся б, почувши сигнал повідомлення.

Дівчина досі відчувала гнів, досі була шокована тим, що трапилося й намагалася це заперечити. Геть як під час справжньої жалоби. Мабуть, так воно і є. Наталія то планувала, як повернути Марціна, то замикалася в собі з відчуттям порожнечі й жахливої самотності. Як дивно: вона не почувалася самотньою в Португалії, хоч довго його й не бачила. Чому? Невже ми цінуємо кохання лише тоді, коли його втрачаємо?

Наталія здригнулася. «Адже втрачене можна повернути», — подумала вона. А в цьому випадку напевно! Потрібен лише якийсь план дій, треба щось вигадати. Може, їм вдасться випадково зустрітися? Але як підлаштувати цю «випадковість»? Найкраще б це сталося на якій-небудь вечірці. Але Марцін на вечірки не ходив. Спільних знайомих у них було мало, вони рідко зустрічалися з його товаришами. Хіба що з Кубою, Марціновим другом. Кілька разів навіть ходили кудись великою компанією.

Проте Куба, звісно, стане на Марцінів бік, і це нічого не полегшить. У вихідні Марцін грав у футбола, та нема чого й думати, щоб випадково з'явитися на стадіоні. Він здогадається, що Наталія прийшла навмисне. Нічого не вдієш. Доведеться стежити за ним на Фейсбуці, може, трапиться якась нагода.

Пішла до ванної, а в передпокої задоволено глянула на себе у великому дзеркалі. Ну, нарешті помітними стали результати дієти. Фігура ставала дедалі кращою. Ще кілька кілограмів. Бо поки що стегна й живіт здавалися їй далекими від ідеалу.

Повернувшись із ванної, набрала в пошуку слово «дієта». Їй подобалося читати про схуднення. Віднедавна Наталія заходила на різні форуми, звісно, не якісь там екстремальні, де йшлося про анорексію, а звичайні собі групи підтримки. Знову відчула, як у животі забурчало, і почала думати про те, що лежить у холодильнику. Краще його не відкривати, щоб не бачити усіх тих спокусливих наїдків, якими мама вщерть заповнювала полиці. Сири: чедер, камамбер і брі, — ах, вона завжди так любила сир, а тепер йому просто не було місця в дієті через неймовірно високу калорійність. Далі йшли часникові сирочки, маленькі йогурти із фруктами... Може, з'їсти бодай одненький?

— Наталіє, вгамуйся, — сказала сама до себе. — На сьогодні ти свій ліміт уже вичерпала.

Зузин текст викликав у Лінки суперечливі почуття... Війнуло молодіжним журнальчиком, яким-небудь «Браво!», хоч написано не без польоту. Текст називався «Як позбутися кохання до хлопця — п'ять способів» і, щиро кажучи, Лінка взагалі не була переконана, що це підійде. Та що поробиш? Сама ж хотіла, урізноманітнити блог. Тобто... може, не настільки... З іншого боку, пригадала собі Азора-тирана. Він про все мав власну думку й усіх підпорядковував собі. Вона точно не з тих, хто дозволить із собою так поводитися!

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

Наталія відкрила Лінчиного блога щойно отримала від неї посилання.

«Як позбутися кохання до хлопця, який щойно тебе покинув — п'ять способів», — прочитала вона. Що ж, дуже доречно. Невже Лінка мала на увазі її? Ні, зрозуміла Наталія, це писала не вона, а ця її подружка. Ну, гаразд. Сумнівно, аби це якось допомогло, але прочитати можна. Їй досі було дуже важко, вона продовжувала думати про Марціна. А й справді, якби можна просто взяти — і розкохатися!

П'ять позитивних і п'ять негативних рис. Нічого собі... А які власне позитивні риси в Марціна? Що ж, він був ніжним... Та лише спершу, коли вони щойно почали зустрічатися. Наталія любила, коли він її обіймав. Та хіба це його позитивна риса? Ні, узагалі-то ні. Чорт, вона не могла пригадати жодних інших позитивів. Суцільні вади й негатив. Він ніколи не купував їй квітів, не робив компліментів, без кінця дорікав, навіть цілуватися не хотів так часто, як раніше. А ще він не був дуже розумним, як на неї, та йому бракувало амбіцій. Дуже товариським його теж не назвеш, мовчун, та ще й скупий до всього. Або просто бабок не мав. Або і те й інше, води їй пошкодував купити. Але якщо в нього було стільки негативних рис і жодної позитивної, чому вона взагалі з ним зустрічалася? Чому закохалася, якщо він їй не підходив?

Наталія відчула десь усередині болючу, крижану пустку.

Читала далі. Віртуальний похорон їй не дуже сподобався. Помста теж... Дівчина замислилася про описану тут свободу. І що, тепер вона почувається вільною? Мабуть, що ні, з ним вона теж почувалася так само, бо він нічого їй не нав'язував. Хіба що іноді був трохи невдоволений, як-от тоді, коли вона пила пиво, але ж не настільки, щоб категорично їй щось забороняти. Та й не зустрічалися вони так часто, щоб Наталія відчула якесь обмеження свободи. І жодної неприємної сцени дівчина теж не пригадувала, ну, може, крім тієї, що в кафе, коли Марцін відмовився купити їй воду. Справді, це подіяло. Щойно вона починала за ним сумувати — як пригадувала той випадок, і їй відразу легшало.

«А чого, навіть дуже непогана стаття, — подумала Наталія. — Може, не все воно відбувається так, як це написала авторка, але принаймні можна спробувати». І Наталія навіть прокоментувала текст, написавши кілька схвальних слів. Для Лінки цей блог дуже важливий, тож нехай порадіє.

До Лінчиного класу цього року прийшла нова вчителька англійської. Лінка навіть не здивувалася, бо вчителі в її шкільному житті змінювалися так часто, що вона вже й не пригадувала, як усіх звали. Мабуть, вони знаходили собі кращу роботу. Так чи сяк, а їй із ними не щастило. Нову вчительку звали Сильвія Соколовська. Вона була тендітною на вигляд, із короткою стрижкою. Лінка подумала, що пані Сильвія мусить бути дуже сміливою: вона давно не бачила жінки з таким коротким волоссям. Зачіска чудово підходила до вдачі вчительки, енергійної й сповненої завзяття. Лінці вона справді подобалася, тож їй тим більше було ніяково, що в неї досі немає підручника. На початку вересня вони ще закінчували старий підручник, тому проблем не виникало, але вже настав жовтень, і вони два тижні, як працювали з новим. Може, його просто поксерити, та й годі?

— Open your books on page twelve, — пролунало в класі, і Лінка підсунулася до Інес.

На щастя, подруга підручник мала. Гірше вийшло із вправами, бо їх треба було виконувати просто в робочому зошиті. А писати обом одночасно було неможливо. Отож після слів «Now open your workbooks», Лінка отримала зауваження.

— Скільки мені ще доведеться чекати, доки весь клас матиме підручники й робочі зошити? — поцікавилася вчителька. Цього разу вона справді розсердилася. Бо без підручника виявилася не лише Лінка. У класі принаймні п'ятеро осіб мали таку саму проблему.

— Ви в приватній школі. Ваші батьки сплачують за навчання. Припускаю, що й підручники вони собі можуть дозволити...

— Моя мама каже, що підручники англійської задорогі. Вони удвічі дорожчі за інші, — озвалася Лінка. — А ви не знаєте, чому?

— Гадки не маю, та якщо тебе це так цікавить, можеш запитати у видавництві. Може, там тобі пояснять. Та в будь-якому випадку я не миритимусь із такою ситуацією. Можеш собі зробити ксерокопію, але наступного разу мусиш мати і зошит, і книжку. Решти це теж стосується, — і вона суворо поглянула на клас.

Лінка помітила, що ця суворість удавана. Певне, учителька думає, що інакше учні вилізуть їй на голову. «І, звісно, вона права», — подумала дівчина.

А загалом це гарна ідея — розпитати у видавництві. Якби вдалося туди поїхати чи бодай подзвонити, вийшла б класна стаття. Можна б ще було перевірити, як із цим справи в інших країнах. Лінка відчула знайоме збудження. Вона знайшла тему. Зрозуміло, що для будь-якого журналіста гарна ідея — це головне.

Удома перевірила, де знаходиться видавництво, яке видало її підручник англійської. Замислилася, що краще: спершу туди зателефонувати, чи відразу поїхати. Обрала друге. Із досвіду Лінка знала, що найкраще все перевіряти особисто. Телефоном легко когось збути, зате це набагато складніше зробити з тим, хто вже стоїть перед тобою. Щоправда, фірма знаходилася на околиці Варшави, але нічого не вдієш. Та й цікаво, зрештою, як виглядає таке видавництво.

Вона вийшла з автобуса на кінцевій. Пейзаж тут був доволі химерний: незрозуміло, чи то вже село, чи ще місто. Поруч із виробничими приміщеннями тулилися старі, поруйновані хати. А посеред усього цього, оточений паркінгом, ущерть заповненим автомобілями всіх кольорів веселки, стояв гігантський офісний центр.

Лінка увійшла досередини. На інформаційній таблиці відшукала назву видавництва й ліфтом піднялася на восьмий поверх. Отже, це тут. Що ж, гаразд. Відразу біля входу побачила ресепшн, де сиділа вродлива струнка білявка у світлому піджаку.

— Доброго дня, — несміливо привіталася Лінка. — Я шукаю... Це ж видавництво, правда? Я б хотіла поговорити з ким-небудь із редакції.

— Ви домовилися про зустріч? Із ким саме?

— Ні... Я молодий журналіст. І пишу таку статтю... Про підручники, — пояснила вона вже сміливіше.

Дівчина здавалася симпатичною. Але в цю мить задзеленчав телефон і та, вочевидь, мусила залагодити якусь справу, бо мовчки вказала Лінці на червоний диванчик, аби та сіла й почекала.

Лінка із цікавістю роззиралася навколо. Крім дівчини на ресепшені тут нікого не було. Зате стояла вітрина з підручниками, які Лінка знічев'я почала розглядати. Час минав, і їй уже ставало нудно. За мить її проминуло кілька сміхотливих жінок, які виходили з офісу. Нарешті дівчина поклала трубку, але про Лінку вочевидь забула, бо заходилася надсилати якісь есемески.

— Пробачте, — це найгірше в журналістському фахові, чи принаймні спробі побути журналісткою. Весь час доводиться когось про щось прохати й перепрошувати, що морочиш голову.

— Ах, це ви, я й забула. А з якої ви газети?

— Я веду журналістський блог.

— Ага. Ну, тоді я не впевнена, чи хтось матиме час із вами поговорити. Тут усі переважно зайняті. Хіба що впіймаєте когось під час ланчу. Здається, щойно кілька дівчат виходили до їдальні. Це на першому поверсі. Якщо поквапитеся...

Лінка подякувала, швидко сіла в ліфт і спустилася долу. На скляних дверях їдальні висіло меню: «Страва дня: пангасіус а ля лосось». Гм... це що, пангасіус, пофарбований у рожевий колір? «Вегетаріанська страва: пиріжки з родзинкою». З однією?

Вона відразу впізнала цю групку. Четверо молодих жінок сиділи й жваво перемовлялися. А Лінка зніяковіла. Вона не знала, як їй подолати несміливість. Глянула на їхні тарілки. На них майже нічого не залишилося. Треба було поспішати.

— Перепрошую, — тихо сказала вона. Лінка знала, як виглядає: немов нещасна, залякана дитина в поцерованому светрику. А ці дівчата були такі вичепурені. Звісно, коли працюєш у видавництві, слід мати елегантний вигляд. Ну, але вони мали на це гроші. — Я... — голос загубився десь у горлі, Лінка ще раз перевела подих, — я — молода журналістка... Веду журналістський блог. І хотіла б поговорити з вами про підручники, — одна з жінок здавалася дуже суворою й коли глянула на Лінку, дівчина трохи злякалася. Втупилася в кулончик на її шиї й нервово проковтнула слину.

— Я мушу йти, у мене зустріч, — озвалася та. Її голос на диво пролунав приємно й дружньо. — Але, може, дівчата трохи з тобою погомонять? Як тебе звати?

— Халіна Барська, — пробурмотіла Лінка.

Залишилася тільки одна дівчина, решта теж ушилися, сказавши, що зараз у них якась телеконференція.

— То про що б ти хотіла запитати? — озвалася вона дуже привітно. У неї було довге темне волосся, та сама дівчина була худенька й маленька на зріст, чи не нижча за Лінку.

— Мені цікаво, чому підручники англійської такі дорогі. Учні часто не можуть собі їх купити, бо ці книжки дорожчі за інші. Чому?

Лінка витягла блокнот і ручку, їй здавалося, що так вона виглядатиме поважнішою.

Молода редактор засміялася.

— Уяви, що ти не перша, кого це цікавить.

А тоді Лінка отримала не коротке пояснення, а прослухала цілу лекцію. Про те, скільки платять авторам, скільки коштують фотографії, ілюстрації, авторські права на тексти й додаткові мультимедійні матеріали.

— То що, тебе це здивувало? — спитала дівчина договоривши.

— Певне, що так, — відказала Лінка. — Мені б ще це все тепер переварити.

Дівчина знову засміялася. А тоді сказала, що має вже йти й залишила Лінці електронну адресу, щоб Лінка надіслала їй статтю. Побажала успіхів, а прощаючись, додала:

— Я б на твоєму місці зачепила таку тему: чому люди витрачають купу грошей на свята або лахи й нові телевізори, але шкодують на підручники для дітей?

Лінка поверталася додому мов на крилах. Вона вже наперед знала, що напише. Коли чекала на зворотний автобус, зателефонував пан Антоній. Лінка перелякалася, чи не сталося щось. Відколи минулого року старенький потрапив до лікарні, дівчина постійно хвилювалася.

— Пане Антонію? Щось трапилося? — почала розмову, як завжди.

— Нічого не трапилося, нічого. А що ти так непокоїшся через старого Антонія? Таке порохно, як я, вже й земля не приймає.

— Не жартуйте так! — обурилася Лінка.

— Я дзвоню, бо ти шукала роботу. У нас тут є така кав'ярня, куди ми завжди ходимо зі Стасею, от і нині завітали на чайок, і там висіло оголошення, що вони шукають помічницю. Я побалакав із власницею, зрештою, я її знаю відмалку. Вона нещодавно відкрила цю кав'яреньку разом з подругою, але та отримала якусь закордонну стипендію й на півроку поїхала до Америки. Тому вона тепер когось шукає, бо й сама пише дисертацію й не може весь час просиджувати в кав'ярні. Це дуже приємне місце, а ти ж, здається, любиш каву...

— Пити люблю, а от готувати не дуже, — пожартувала Лінка.

— Для тебе це ідеальний варіант: тричі на тиждень, по обіді, платить вона десятку за годину. Здається, скрізь такі розцінки.

— А що доведеться робити? — невпевнено запитала Лійка. — Щось іще крім кави?

— Та наче нічого такого, у них там є якісь солодощі, тістечка, бутерброди, нескладні страви, але ж це не якийсь-там ресторан...

Шукаючи роботу, Лінка завжди знала одне. Боже, зроби так, щоб не довелося нічого готувати на кухні. Бо Лінка мала, так би мовити, дві ліві руки. Дівчина зітхнула. З іншого боку — може, усе не так страшно. Варити каву й подавати шарлотку. Звісно, вона впорається. А «Пендоліно» зачекає, але, якщо вона не купить квитків заздалегідь, точно не чекатиме.

— Дуже вам дякую. Я піду й побалакаю із власницею відразу після Дня Всіх Святих. Як зветься ця кав'ярня?

— Ой, якось так химерно... «Біла гарячка», здається. Так чи сяк, а знайдеш легко, це відразу за великою будкою з кебабами.

— Гаразд. Пошукаю. Мені відразу йти, чи якось домовитися про зустріч із цією власницею?

— Та просто піди, щойно зможеш.