Тирамісу з полуницями

Епілог

— Ну, і як тобі тут? — запитала Лійка. Вони сиділи в саду. Наталія витягла з гаража два шезлонги й поставила їх під яблунею. Лінка придивилася до подруги. Та виглядала набагато краще. — Бо те, що я бачу, більше нагадує казку. Дерева, шезлонги, просто курорт!

— Знаєш, що? Спершу я думала, що все це якась фігня. Ну, розумієш, усі ці психотерапії, арт-терапії, музикотерапії... І цей відпочинок у саду, усе як у якомусь штучному світі... Кінь би сміявся, еге ж? Тоді мені здавалося, що коли я вже знаю, що зі мною щось не так, то сама собі дам раду. Сама собі допоможу. Але за тиждень усвідомила, що тут класно. Я дуже подружилася з дівчатами. У них справи гірші, ніж у мене, знаєш?

— Гірші?

— Ну, у декого точно. Є дівчата, які змагаються із цим уже кілька років. І в них жахливі проблеми зі здоров'ям. У мене ще цього немає. На щастя. Тільки тут проблема, — Наталія постукала себе по лобі.

— Але ти ходиш на якісь заняття, так?

— Звичайно. Є індивідуальні, є групові. Про це важко розповідати комусь, хто цього не зазнав. Але нас навчають... ну, не знаю. Переважно того, що наше життя — лише наше. Що ми можемо з ним зробити все, що захочемо.

— А хіба ти не так завжди думала?

— То лише так здавалося. У цьому й полягає парадокс. Тобі здається, що ти пануєш над власним життям, бо не їси. А не їси тому, що вже не пануєш над власним життям. Бо голодування — це така ніби-влада.

— Але ж ти вже їси.

— Щось там їм. І хочу... хочу погладшати. Ну, а спершу мушу скласти заліки в серпні.

— У тебе все вийде. Я ж сказала, що як треба буде, то допоможу тобі.

Наталія глянула на подругу й засміялася так, що їй аж застрибала її темна гривка. Волосся вже трохи повідростало й задиркувато стирчало на всі боки.

— Ти мені допоможеш із хімією, а я натомість навчу тебе готувати. Побачимо... Хай там як, а я радію, що живу. Тут начулася стільки різних історій... Одна справа — жити у власному світі й щось там собі вигадувати, а інша — послухати, що кажуть інші. Тут є одна дівчина... У неї нирки відмовляють. І з серцем має проблеми після цього. Вона вже цієї хвороби не хоче, але навіть коли їсть, то залишається хворою, розумієш, а я... Нічого страшного. Тільки місячні припинилися.

— У мене теж припинилися, — машинально сказала Лійка. Блін, вона ж хотіла якось Наталію до цього підготувати. Але, може, так краще, бо не можна взяти назад сказаного.

— Що таке? Як це?

— Ніхто ще не знає... але, здається, я вагітна.

— Ти що, жартуєш?

— Та ні. Це не жарт. Скінчилися жартики.

— А тест ти робила?

Лінка кивнула.

— Отже, не здається, а напевне?

— Та... напісяла я на цей тест і, здається, побачила дві смужки. Але я так рознервувалася, що викинула його. Подумала, що почекаю, але поки нічого немає.

— А він знає? Адріан знає?

— Ще ні, — похитала головою. — Гадки не маю, як йому сказати. Бачиш... це моя провина.

— Чому?

— Бо я... Гінеколог не хотіла мене прийняти без батьків, і я купила таблетки через інтернет у дівчини, яка вирішила їх більше не приймати. Але, мабуть, щось наплутала. Прийняла відразу, бо думала, що так і треба, і лише потім прочитала, що треба це зробити в перший день місячних. Сказала Адріанові, що приймаю таблетки, і що більше нічого не потрібно робити. Ну, і щось, мабуть, не вдалося.

— Швидше вдалося. У певному розумінні, — усміхнулася Наталія.

— Він мене вб'є...

— Не дурій. Адріан тебе кохає. Усе буде добре.

— Як добре? Я матиму дитину у випускному класі? А може, зробити аборт? Кажуть, це можна без проблем влаштувати, досить мати гроші...

— Ну, рішення за тобою.

— Тобі ж відомо, яким воно буде. Ти мене знаєш. Я б не змогла такого зробити.

— От і добре, — знову усміхнулася Наталія. — Але пообіцяй, що воно казатиме до мене «тітонько».

— Гаразд, тітонько Наталіє. Обіцяю. А взагалі... Знаєш, у мене ж нині день народження.

— О Боже, я геть забула! І не маю для тебе жодного подарунка.

— То й що. Коли занудьгуєш тут, вив'яжеш мені светрик для дитини.

— Звісно. Я і в'язання! Мені ледь не довелося працю перескладати! День народження, оце так! Скільки тобі? Вісімнадцять? То що ти тут робиш, замість гостей приймати?

— Ти ж знаєш, як я ставлюся до днів народження, Нових років і такого іншого. Мені подобається проводити їх з тими, кого люблю.

Запала тиша. Наталія зворушилася.

— А це від Адріана, — Лінка простягнула Наталії пакунок, загорнутий у фольгу.

— Що це?

— Сама подивися.

Повагавшись, Наталія взяла пакунок. Він виявився досить важким. Розгорнула фольгу й відчула запах. Аромат полуниць і вершків.

— Що це таке?

— Це його фірмовий десерт. Тирамісу з полуницями. Він приготував його для нас. Щоб ми собі поласували. Зрештою, надворі червень, полуниць море. Адріан дуже тебе любить. Весь час наполягав, щоб ми помирилися. Крім того, йому просто подобається готувати, і щойно має таку нагоду, відразу демонструє, чого навчився.

— Пощастило ж тобі, коли трапився такий екземпляр.

— Це правда. Я нічим не заслужила, але такий він уже є.

— До речі, мене відвідав Марцін.

— Справді? І що — може, почнете все спочатку?

— Ні... мабуть, що ні. Але я зраділа. Знаєш, у нього теж добрячі проблеми. Курить марихуану, втягнувся в це. Ми собі погомоніли... як друзі.

— Шкода, що лише як друзі.

— Ні... мабуть, і справді двічі до тієї самої річки не ввійдеш. Принаймні це не мій випадок.

— Ну, гаразд... Бо тирамісу розтане.

— А що скажеш, коли ми запросимо решту дівчат? Було б так гарно. Ти б уперше зустріла день народження в центрі для психів.

— Це не центр для психів, припини!

— Я люблю так називати це місце. Адже ми всі трохи ненормальні, еге ж? Але дівчата класні, тобі сподобаються.

— Гарна думка. Крім того, я хочу попрохати їх позувати до фотографій. Бо я й досі не здала портфоліо. І залишилося дуже мало часу.

— Ну, я не певна, що це гарна ідея... Нам добряче дісталося, якщо вже йдеться про наші тіла... зрештою, сама побачиш. Дівчата справді худі. Крім того, можуть не захотіти показуватися прилюдно. Це все-таки дуже особисте.

— Але я не збираюся фотографувати їхні тіла. Це не будуть фотки, як із того славетного бігборду.

— Ні? — зацікавилася Наталія.

— Я хочу сфотографувати те, що в них найпрекрасніше. Може, ніс, око, брову, долоні, може, гарні ступні.

— Ага. А ти не можеш таким чином сфотографувати нормальних людей?

— Та я ж власне й хочу показати, що ви нормальні. Показати не крізь призму худизни, а того, що у вас прекрасне, жіночне.

— Нас? Але ж мене ти не фоткатимеш?

— Чому це ні? Тебе передусім. От тільки тут я матиму проблему, бо в тобі все гарне...

— Тільки не ніс. Благаю! — і Наталія засміялася.

А тоді вони сиділи — семеро звичайних, абсолютно нормальних дівчат — на терасі, яка перетворилася на чудову їдальню. Куховарка принесла тарілочки й великий глечик черешневого компоту.

Лінка змінила настройки у фотоапараті й намагалася знайти відповідне освітлення. Придивлялася до дівчат, шукала поглядом оте «щось». А Наталія набрала ложечкою тирамісу.

Підозріливо глянула на свій десерт. Іще місяць тому навіть подумати було неможливо, щоб вона бодай скуштувала щось солодке. От і тепер відразу подумала, що від цього гладшають. Але вирішила принаймні спробувати, щоб Лійці було приємно. Облизала ложечку. Дивно. Їй смакувало.

Уперше за останній рік вона відчула себе такою, як колись. Опинилася в минулому. Знову була маленькою Наталкою, яка обожнювала морозиво із «Зеленої Будки» й збиті вершки. Яка в Португалії ласувала ніжними «котячими язичками» й креветками із часниковим соусом. Яка любила зривати аґрус просто з куща в батькових знайомих, а тоді розкушувати так, що ягоди лускали, викидаючи із себе кислуватий соковитий вміст.

Вона вже геть забула, що їжа може бути насолодою. Набрала ще одну ложечку й відчула, як полуничне тирамісу тане в роті, наче ліки. Від усього того, що в ній зробилося потворним, зламалося, а тепер із кожною крихтою вершкової маси міцнішало й оживало. Від усіх негараздів цього світу. Ложечка знову пірнула у світло-рожеву масу й набрала десерту. Іще трішечки. І ще.