Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ сьомий. IQ, інституції та висхідна мобільність

«Гораціо Елджер помер» проголошував один із заголовків Daily Beast 2012 року⁷³⁹. Присвячені американській висхідній мобільності некрологи доволі поширені⁷⁴⁰, вони перетворилися на нову міфологію. Попри зерна істини в міфі про те, що висхідної мобільності в Америці вже не існує, він так само оманливий, як і попередній, який стверджував, ніби в американському суспільстві немає поділу на класи.

Головне статистичне джерело, на яке посилаються, проголошуючи смерть висхідної мобільності в Америці — це результати дослідження Pew, оприлюднені 2008 року: 42% осіб, які зростали у найнижчому економічному квінтилі, у дорослому віці там і залишаються. Перший висновок з цієї цифри має бути очевидним: якщо 42% людей лишаються у прошарку з найнижчими доходами, то 58% його покидають⁷⁴¹. Інакше кажучи, більшість американців, народжених у найбідніших родинах, долають цю бідність. (Інше дослідження Pew, в якому використовували більшу і новішу вибірку даних, виявило, що дві третини американців, народжених у найнезаможнішому прошарку, у дорослому віці піднялися у вищий квінтиль)⁷⁴². В Америці підвищення рівня заможності лишається правилом, а не винятком⁷⁴³.

Показник у 42% також часто цитували, щоб довести, що за висхідною мобільністю Америка відстає від інших розвинених країн⁷⁴⁴. Одне з досліджень виявило, що в Данії лише 25% народжених у найбіднішому квінтилі чоловіків лишаються там у дорослому віці. Ба більше, за тим самим дослідженням, лише 8% американських чоловіків, народжених у найнижчому квінтилі, піднялися у найвищий порівняно, наприклад, із 12% у Великій Британії. Отже, у США немає шансів на карколомний злет. Сходження з низів до вершин надзвичайно рідкісне і складне⁷⁴⁵.

Нині ці статистичні дані повсюди, удрукованих та електронних джерелах, однак мало хто згадує, що в цих дослідженнях не взято до уваги іммігрантів. (Як пояснює фундація Pew, коли дослідники розглядають мобільність між поколіннями у певній країні, «родини іммігрантів не враховано з тієї простої причини», що батьки іммігрантів «народилися в іншій країні»⁷⁴⁶ ). У випадку Америки втрачається суттєвий масив даних: тут мешкає понад 39 мільйонів іммігрантів⁷⁴⁷. Крім того, дослідження висхідної мобільності в Америці і далі виключають дітей іммігрантів, які приїхали сюди до 1968 року. Утому самому дослідженні фундації Pew, яке постійно цитують, щоб довести смерть американської висхідної мобільності, прямо сказано, що результати не стосуються родин іммігрантів, для яких «американська мрія жива й актуальна»⁷⁴⁸.

Америка дарує надзвичайну висхідну мобільність величезній кількості іммігрантів та їхніх дітей (саме тому так багато людей прагнуть сюди приїхати). Без винятків: діти бідних латиноамериканських, африканських та азійських іммігрантів завжди переживають стрімкий підйом у багатьох аспектах — хоча найпомітнішим він є у деяких азійських групах. Це явище потребує уваги і не дає змогу стверджувати, ніби в Сполучених Штатах висхідна мобільність мертва⁷⁴⁹.

Звісно, в Америці народитися у багатій родині — величезна перевага. Якщо ви народилися, як то кажуть, зі срібною ложкою в роті, то можете лишатися заможним, не вдаючись до важкої праці, дисципліни, драйву чи будь-якої іншої характеристики Трьох сил. (Для багатства не обов’язково мати Три сили — щотижня хтось виграє в лотерею). Проте якщо на рівні групи багатство передається у такий спосіб, імовірно, це шлях до занепаду.

Якщо ж узяти інший полюс, то бідність глибоко вкорінена в багатьох не іммігрантських спільнотах в Америці. Наприклад, округ Оуслі, штат Кентуккі, у серці Аппалачії, який називали «округом злидарів» у 1890 році⁷⁵⁰, лишився й у 2010 році одним із найбідніших округів у континентальних Сполучених Штатах, а за деякими версіями — найбіднішим⁷⁵¹.

Це розділ про висхідну мобільність і Три сили. Книжка розповідає переважно про американські найуспішніші групи та їхні спільні риси. А як щодо найбідніших американських груп? Цей розділ розглядає і деякі американські групи зі стабільно низькими доходами.

Він показує не лише те, що цим групам бракує Трьох сил, а ще й те, що іммігрантська висхідна мобільність (так само як нещодавній стрімкий злет мормонів) нерозривно пов’язана з Трьома силами.

Це також розділ про інші причини успішності та неуспішності. Три сили — це сукупність культурних чинників, однак культура існує не у вакуумі. Далі ми розглянемо, як Три сили взаємодіють з іншими теоріями та детермінантами диференційної успішності групи, зокрема з IQ, відбором іммігрантів, інституціями та класовою ригідністю: часом вони посилюють їх, часом працюють незалежно від них, а часом пояснюють вагомі явища, щодо яких інші теорії безсилі.

За статутом середньої школи Стайвесант на Нижньому Манхеттені, сюди приймають учнів винятково за результатами стандартизованих тестів⁷⁵². Хоча навчання безкоштовне, Стайвесант — одна із найкращих шкіл в Америці. Як і Академія Філліпса в Ексетері, що в Нью-Гемпширі (вартість навчання — 35 тисяч доларів на рік) ⁷⁵³, Стайвесант щороку відправляє понад 25% своїх випускників до Ліги плюща й інших престижних університетів⁷⁵⁴. У 2013 році новий набір учнів складався із дев’яти чорношкірих дітей, 24 латиноамериканців, 177 білих і 620 азійців⁷⁵⁵. У Бронкс-саєнс — ще одній із найелітніших нью-йоркських державних середніх шкіл — 64% учнів були американцями азійського походження⁷⁵⁶.

Варто зазначити, що серед азійських вступників, які потрапляють до цих шкіл, багато дітей із бідних іммігрантських родин. У 2012 році понад триста учнів вступили до Стайвесанту й інших елітних нью-йоркських середніх шкіл. То були школярі із трьох районів Брукліна, серед яких Сансет-парк з великою спільнотою китайських іммігрантів, загалом таких бідних, що їхні діти отримують шкільні обіди за державний кошт. Більшість інших зарахованих до цих шкіл дітей народилися у районах середнього та великого достатку, як-от верхній Вест-Сайд на Манхеттені⁷⁵⁷.

Важливо наголосити на тому, що ці китайські школярі походять із низів робітничого класу — адже успіх азійців у Сполучених Штатах часто пояснюють як простий наслідок переваг, якими азійські іммігранти вже володіють із самого початку, приїжджаючи до країни⁷⁵⁸. З 1965 року Америка видала багато дозволів на в’їзд на підставі технічних навичок і навчальних досягнень. Азійські іммігранти мають набагато вищі шанси отримати дозвіл на в’їзд на цій підставі, аніж, наприклад, мексиканці, які частіше приїжджають за програмою «возз’єднання сімей», як родичі громадян США. Це велика фора для деяких азійських іммігрантів⁷⁵⁹.

Наприклад, багато індійських іммігрантів у своїй країні закінчили один із політехнічних інститутів, де шалений конкурс на вступ. Вони прибувають до Америки із дуже затребуваними на ринку праці технічними навичками. Дехто з китайських іммігрантів отримував найвищі бали на стандартизованому для всієї країни вступному іспиті до університетів. Це вершки інтелектуальної еліти. Отже, немає нічого дивного, що представники цієї когорти потім здобувають у США докторський ступінь і стають висококваліфікованими фахівцями або вченими. Отже, критерії відбору іммігрантів великою мірою сприяли успіху індійців і китайців у США⁷⁶⁰.

Однак до цієї категорії потрапляють не всі індійські та китайські іммігранти. Китайці з Сансет-парку, які відправляють дітей до школи Стайвесант, рідко мають наукові ступені — йдеться радше про людей, які працюють у ресторанах чи на заводах⁷⁶¹. (Насправді більшість китайських іммігрантів отримують дозвіл на в’їзд не за освітніми чи професійними критеріями)⁷⁶². Те саме явище задокументували у всій країні. У Лос-Анджелесі, як і повсюди у Сполучених Штатах, спільнота китайських іммігрантів «дворівнева»: один сегмент походить із дуже освіченого середовища, а інший ледь отримує шкільну освіту. Однак в обох групах діти досягають надзвичайних успіхів у навчанні, перевершуючи своїх народжених в Америці однокласників. Ці діти розпочинають свій шлях у родинах низів робітничого класу, а далі прямують до отримання висококваліфікованої роботи — ідо порівняного комфорту та благополуччя⁷⁶³.

Отже, успіх китайців у США неможливо повністю пояснити критеріями відбору іммігрантів. Вони не розтлумачують висхідну мобільність американців китайського походження у другому поколінні, батьки яких приїхали сюди без жодних освітніх чи економічних переваг. Тому дехто стверджує, що причина — IQ. Однак і для цього припущення немає статистичних підтверджень. У докладному огляді досліджень, які проводилися впродовж останніх п’ятдесяти років, експерт з IQ Джеймс Флінн виявив, що надзвичайну успішність американців китайського походження не можна пояснити вищим IQ. За Флінном, хоча американці китайського походження перевершують білих заможністю та результатами у навчанні, середній коефіцієнт інтелекту IQ не вищий, ніж у білих⁷⁶⁴.

Радше можна сказати, що американці китайського походження витискають зі свого інтелекту більше: китайці із IQ, наприклад, 103, отримують набагато кращі оцінки в школі, вищі бали на тестуванні і зрештою більш високооплачувані роботи порівняно із білими американцями, в яких IQ також 103⁷⁶⁵. Це актуально навіть коли йдеться про високі досягнення в математиці (які на думку багатьох людей, найбільше корелюють з IQ). Виявилося, що американці китайського походження отримують набагато вищі оцінки з обчислень, аналітичної геометрії та математичної частини SAT тесту порівняно з білими американцями, які мають такий самий IQ. Це означає, що IQ не вирішальний чинник. Один з психологів-спеціалістів із розвитку, в’їдливо зазначив: «Якби азійські учні справді були генетично розумнішими, то для перевершення інших їм не доводилося би щотижня сидіти над домашніми завданнями вдвічі довше»⁷⁶⁶.

Справжнє пояснення того, в який спосіб американським родинам китайського походження вдається відправляти дітей до школи Стайвесант чи Бронкс-саєнс, просте: для цього вони старанніше працюють. Завітайте у Чайнатаун у Сансет-парку суботнього вечора — і, попри вихідний, ви не побачите дітей, які відпочивають від школи. Вони вчать математику й англійську і додатково ходять на курси з підготовки до тестів, влаштовані відповідними компаніями. Діти відвідують ці підготовчі курси не лише вихідними, а й влітку. Заступник директора однієї з таких компаній сказав: «Гадаю, у цьому районі приблизно дев’яносто п’ять китайських школярів зі ста навчаються на одній із таких програм»⁷⁶⁷.

Ставлення азійців до навчання й їхня надзвичайно широка представленість в елітних державних школах Нью-Йорка спровокувала потужну негативну реакцію. У 2012 році фундація правового захисту NAACP[44] подала позов на місто Нью-Йорк, оскаржуючи дуже низьку представленість латиноамериканців і темношкірих в елітних школах і стверджуючи, що зарахування учнів винятково за результатами тестів — расова дискримінація. Дехто каже, що успіх азійців нечесний, бо інші етнічні групи не можуть оплатити своїм дітям програму підготовки до тестів. Інші взагалі критикують систему залучення дітей до навчання на курсах вихідними і після уроків і заявляють, що азійці «забагато» вчаться і що цей режим надто важкий для дітей⁷⁶⁸.

Усі ці заперечення зрозумілі, проте важко звинувачувати азійські родини у тому, що вони роблять. Багато хто з китайських батьків, які оплачують додаткову підготовку для своїх дітей (що може коштувати дві тисячі доларів і більше за одного учня), бідні, як-от подружжя, яке працювало без вихідних, щоб оплатити підготовчі заняття трьом своїм дітям за п’ять тисяч доларів на рік, попри те, що їхній сукупний дохід — лише 26.000 доларів на рік⁷⁶⁹. Ба більше, Нью-Йорк пропонує бідним родинам безкоштовні курси, і приблизно 43% тих, хто використовує цю можливість, — азійці (хоча азійці становлять лише 14% учнів нью-йоркських середніх шкіл)⁷⁷⁰. Що ж до закидів про «надмірність» у навчанні, китайські батьки говорять, що їхніх дітей звинувачують у добрій робочій етиці і правильних цінностях. Вони не погоджуються із твердженням, ніби змушують своїх дітей забагато працювати. Матір китайського походження із Бенсонгерста каже, що додаткова підготовка її дочки «тьмяніє» порівняно з тим, що та бачила, зростаючи: голодну смерть батька і братів у Камбоджі, тяжку працю матері швачкою, коли вони емігрували до Америки. «Усе дійсно важке позаду, наразі — найлегша частина».

Інші американці азійського походження умісті Нью-Йорк висловлюють схожі думки: «Наші батьки зазвичай не вірять в “обдарованість”», — говорить п’ятнадцятирічний американський підліток бангладеського походження, учень Бронкс-саєнс, який у шостому і сьомому класах проводив літні канікули і вихідні на першому поверсі «школи інтенсивної підготовки», вдосконалюючи навички математики і читання. Його батьки-іммігранти (водій таксі і касирка в аптеці) постійно розповідали про те, скільки всього їм довелося витерпіти в своїй країні, а також в Америці. «Ви намагаєтеся відплатити за їхні труднощі, — сказав він. — І врешті це все лише важка праця»⁷⁷¹.

Інакше кажучи, досягнення американців азійського походження в елітних школах Нью-Йорка — це класичний приклад успіху Трьох сил. Для цього батьки і діти наснажують себе за допомогою звичного поєднання вищості, загроженості та контролю імпульсів. Це також класичний приклад старої доброї висхідної мобільності американської мрії, коли людина піднімається із порівняної бідності до порівняної заможності, і то завдяки не талану чи зв’язкам, а важкій праці. У Сполучених Штатах висхідна мобільність жива і потужна — просто не всі групи мають рівні можливості, щоб нею скористатися.

Одне з місць, де здебільшого бракує висхідної мобільності, — Аппалачія, особливо її центральна частина. Це регіон, до якого входить приблизно половина території штатів Кентуккі і Теннессі⁷⁷².

Говорити про Аппалачію важко — навіть для тих людей, які самі звідти родом. Коли у 2009 році Дайана Сойєр, яка народилася на півдні Кентуккі, присвятила телерепортаж «20/20» проблемі бідності в Аппалачії, то отримала не лише загальнонаціональне визнання і премію Пібоді[45], а й шквал несамовитої критики з регіону, якому намагалася допомогти. Дехто високо оцінив цей матеріал, однак набагато більше людей реагували приблизно так: «Що тобі до чужого життя? Не лізь»⁷⁷³. Або так: «Ваш елітний прошарок дуже зверхній». (Певні люди вважають, що варто поїхати з Аппалачії — і ви до цієї спільноти вже не належите). Або ось так: «Чого б вам не зібратися і не приїхати сюди, щоб зустрітися з людьми, які мають магістерські ступені, кваліфікацію і додаткову професійну підготовку? Тут повно людей, які дбають про здоров’я, забезпечують себе, не животіють на соціальні виплати, не впиваються дешевим віскі, не сидять на голці. Ми розумні, освічені, у нас ще не повипадали зуби, і ми залюбки поговорили би з вами і показали іншу аппалачію!!!!!!!!!»⁷⁷⁴

Якщо ви запитуєте людей з Аппалачії, звідки вони, то зазвичай назва місцевості не лунає. Вони частіше говорять про штат або частину штату, наприклад, Західну Вірджинію або округ Перрі, штат Кентуккі. І їхні описи часто дуже суперечливі⁷⁷⁵. З одного боку, пекуча краса гірських струмків і крутих пагорбів, з іншого — потворна реальність помираючих міст, покинутих трейлерів і скошених гір, які розривали для видобування корисних копалин відкритим способом. З одного боку, гіркота від негативних стереотипів про реднеків[46], рагулів і «білий непотріб», з іншого — схильність демонстративно підхоплювати ці найменування. Історик з Університету Західного Кентуккі Ентоні Харкінс зазначив, що «південні горяни» таврують назву «селюки» як «страшне приниження» і водночас «беруть її на озброєння для захисту своєї системи цінностей і на позначення свого культурного спадку»⁷⁷⁶.

Про Аппалачію існує багато міфів. Наприклад, у цьому регіоні начебто небагато людей із залежністю від метамфетамінів⁷⁷⁷. Однак існують також факти. В Аппалачії вищий рівень онкологічних і серцевих захворювань, а також проблем із тиском порівняно із показниками в країні загалом⁷⁷⁸. У центральній Аппалачії менше 12% дорослих мають вищу освіту (порівняно із 27,5% загалом в Америці). Попри здебільшого значні прибутки у регіоні, велика частина сільської Аппалачії — а регіон на 42% сільський порівняно із 20% на території решти країні⁷⁷⁹ — загрузла в незвичній для американських стандартів бідності. Статус округу Оуслі як одного з найбідніших у США не унікальний — те саме можна сказати про чотири сусідні округи у штаті Кентуккі. Зі ста американських округів з найнижчими середніми доходами приблизно чверть розташовано в Аппалачії, тому цей регіон, імовірно, найбідніший у США⁷⁸⁰.

Якщо можна говорити про «культуру Аппалачії», то це не культура Трьох сил. Загроженість, безумовно, дуже поширена в цьому регіоні як у вимірі економічних проблем, так і у відчутті мешканців, ніби вся країна їх зневажає. Проте багато хто з них шалено пишається своїм регіоном і культурою, тому можна стверджувати, що більшість не має глибоко вкоріненого відчуття вищості щодо решти американців.

Подібно до афроамериканців, мешканці Аппалачії постійно стають об’єктом принизливих стереотипів — генетичних, моральних, культурних, інтелектуальних. (Сучасне суспільство набагато поблажливіше, коли йдеться про образи чи зневагу щодо «білого непотребу», аніж бідняків із інших расових груп⁷⁸¹ ). Люди в Аппалачії добре обізнані з цими стереотипами. Вони роками борються з ними, часто потужно і винахідливо, як у поганого хлопця Джима Ґоуда у «Маніфесті реднека»:

Як говорить письменниця з Кентуккі Енн Шелбі, одна з поширених реакцій на жарти про реднеків — «підхоплювати тему. На кожен жарт про фермерів відповідайте двома. “Навіщо побудували міст через річку Огайо? — Щоб селюки плавали у затінку”. Верзіть нісенітниці. Вдавайте, ніби ви геть без клепки в голові. Імітуйте і підкреслюйте усі стереотипні характеристики селюків. Один мій друг використовує цей метод і дуже його рекомендує. “Ви весь час збиткуєтеся з них, — говорить він, — а вони й гадки не мають”». Ще одна реакція — «гнів. […] Він може здаватися простою нестриманістю чи надмірною дратівливістю, однак насправді йдеться про наслідок безлічі кривд, великих і малих. Можливо, у цьому величезному розмаїтому регіоні саме це найбільше нас об’єднує»⁷⁸³.

У місті Цинциннаті, де мешкає багато вихідців з Аппалачії, освітяни заснували декілька муніципальних шкіл, щоб «подолати стереотип “тупого селюка”». Координатор однієї з них пояснює: «Ми свідомо — і небезуспішно — намагалися допомогти людям відчути й усвідомити, що бути такими, як вони є — нормально»⁷⁸⁴.

Годі й казати, що в усьому цьому аж ніяк немає глибоко вкоріненого відчуття вищості. А як щодо контролю імпульсів? Традиція фронтиру і гірської витривалості або суворої непохитності та непереможного духу не зникла, однак у сільській культурі Аппалачії, здається, розвинулося дещо інше. Багато хто — можливо, віддаючи данину згаданим стереотипам⁷⁸⁵ — описував«приреченість», «пригніченість» або «капітуляцію», що домінують у бідних спільнотах в Аппалачії⁷⁸⁶. У зворушливих спогадах «Удома, у серці Аппалачії» письменник із Західної Вірджинії Джон О’Браєн описував «фаталізм Аппалачії» як «глибоке відчуття, що ти за своєю природою нижчий, а життя абсурдне і безнадійне»⁷⁸⁷.

Можливо, у цьому відіграють роль і релігійні переконання. «Ми, мешканці Аппалачії, — віруючий народ»⁷⁸⁸, — пише Деніз Джіардіна, яка зростала у шахтарському селищі Блек-Вулф у Західній Вірджинії. «Багато хто в горах почав сприймати світ у такий спосіб: “Нащо перейматися? Ісус все одно прийде”. […] Люди моляться, здобувають спасіння і чекають на Господа, який прийде і все владнає». Соціолог Кей Еріксон говорить, що «горянин» схильний почуватися «беззахисним перед Богом, який царює над Аппалачією, перед витівками природи, перед крутійством тих, хто експлуатує його самого та його землю»⁷⁸⁹. Інші стверджували — попри той факт, що багато хто в Аппалачії працює на двох-трьох роботах, лише щоб вижити⁷⁹⁰, — ніби колись важлива для горян пошана до праці підупала внаслідок державної соціальної допомоги⁷⁹¹.

Хоч би що стало причиною, реальність полягає в тому, що в Аппалачії спостерігаємо тривожні ознаки протилежності контролю імпульсів. Зайва вага доволі поширене явище, як і наркозалежність⁷⁹². Найпопулярніший наркотик — оксиконтин. Нелегальний трафік рецептурних опіоїдних знеболювальних в Аппалачії вищий, ніж деінде в країні⁷⁹³. Так звані «штампувальні пігулок» розкинулися по всій Аппалачії і дали привід для нового прізвиська місцевим мешканцям — «рагулі під кайфом»⁷⁹⁴. В одному окрузі штату Огайо у 2010 році в кожного десятого новонародженого результат тесту на наркотики був позитивним⁷⁹⁵. У цьому регіоні один із найвищих у країні рівнів підліткової вагітності — можливо, тому що від молодих жінок очікують материнства, а не заробітків. У 2009 році у Кентуккі в Аппалачії дівчата у віці п’ятнадцяти-дев’ятнадцяти років ставали матерями вчетверо частіше, ніж мешканки Нью-Гемпшира (і на 50% частіше, ніж дівчата цього віку загалом у країні)⁷⁹⁶.

Якщо коротко, культура Аппалачії не є культурою Трьох сил, однак не в цьому причина бідності. Це такий важливий момент, що ми повторимо: причина бідності Аппалачії не в браку Трьох сил.

Основними причинами бідності в Аппалачії були географічне розташування, історія, тектонічні зсуви економіки і різновид «ресурсного прокляття»⁷⁹⁷ (з притаманними йому корупцією, експлуатацією дешевої робочої сили і дуже нерівномірним розподілом багатства, здобутого завдяки природним ресурсам). Традиційна промисловість занепала. Запаси деревини та солі виснажувалися, а багатство в регіон не поверталося. Вугільна індустрія дедалі більше механізувалася⁷⁹⁸. З гір знімали верхів’я — вугледобувні компанії отримували величезні прибутки, але це не просто лишало довкола пустки, а ще й нищило робочі місця. У самій лише Західній Вірджинії кількість шахтарських робочих місць зменшувалася зі 120 до 15 тисяч⁷⁹⁹. Згідно з одним із досліджень, в Аппалачії стає дедалі менш вигідно закінчувати школу. Автор робить висновок про те, що Аппалачія — регіон «подвійного ризику», де кваліфікація робітників низька, так само як і оплата праці. Це рецепт економічної стагнації⁸⁰⁰. Водночас індустріальні катастрофи в Аппалачії, як-от прорив дамби на Баффало-Крик у 1972 році або аварія в окрузі Мартин у 2000 році, не мали широкого розголосу, на противагу подібним катастрофам деінде в Америці (розлив у Мартині був у тридцятеро більшим за розлив нафти з танкера Exxon Valdez, проте саме другий висвітлювали у міжнародних новинах), і жертви часто не отримували компенсації⁸⁰¹.

За таких обставин пригнічення і фаталізм — природні прогнозовані наслідки, а також прагнення якомога швидше отримати винагороду там, де це можливо.

Нині вже майже всі знають про маршмеллоу-тестування, однак одне з найважливіших нещодавніх відкриттів не привернуло достатньо уваги. Цей тест часто інтерпретують як спосіб визначити характер і знайти дітей з найкращим самоконтролем. Однак у 2012 році дослідники повторили експеримент, додавши один нюанс: до отримання першого смаколика дехто з дітей мав досвід ненадійності дорослих. Наприклад, ведучий дослідження повідомляв дітям, ніби почекавши кілька хвилин, вони отримають «чудовий набір для малювання», але не виконував обіцянки. Після такого досвіду майже всі діти «провалювали» маршмеллоу-тестування, тобто одразу ж ковтали перший смаколик, не дочекавшись другого. (Інші спілкувалися з дорослим так само, з тією одинокою різницею, що той дотримував слова; і в цьому разі більшість дітей витримували тест). Проте малюкам не бракувало самоконтролю. Вони раціонально реагували на той факт, що дорослий, який обіцяв другий маршмеллоу, вже виявився не вартим довіри⁸⁰².

Якщо люди не довіряють системі і думають, що суспільство бреше їм, коли обіцяє винагородити важку працю і дисципліну, якщо їм здається, що такі, як вони не здатні на досягнення, вони не мають жодних причин вдаватися до контролю імпульсів і жертвувати наявними задоволеннями заради економічного успіху в якомусь непевному майбутньому. Це актуально і для бідних районів у сільській місцевості Аппалачії. Доведено, що пережиті в дитинстві лиха, зокрема злидні та жорстоке ставлення, мають тривалий негативний вплив на здатність людини контролювати імпульси⁸⁰³. Американське суспільство може знищити наратив вищості групи, так само як і контроль імпульсів. Тож ті самі умови, які спричиняють бідність, здатні вичавити Три сили з культури.

Та коли таке трапляється, бідність вкорінюється глибше. За статистикою, дівчата, які вагітніють у підлітковому віці, зрештою опиняються у набагато гіршому економічному становищі⁸⁰⁴, як і особи без вищої освіти та наркозалежні. Регіональна комісія Аппалачії нещодавно висловила «глибоке занепокоєння тим, як наркотична залежність руйнує економічне та соціальне полотно регіону»⁸⁰⁵. Те саме правдиво щодо багатьох груп в Америці: як білих, так і темношкірих, як селян, так і містян. Для них бідність почалася не з того, що їм бракувало Трьох сил, але нині їх справді бракує. Їхні проблеми посилюються, економічні перспективи погіршуються і тепер ще важче стає вибратися з прірви, до якої вони падають.

Чимало груп в Америці не мають висхідної мобільності, бо не хочуть її. Приблизно 200.000 амішів, які живуть переважно у Пенсильванії, Огайо й Індіані — яскравий приклад⁸⁰⁶. Наша теорія дуже добре відповідає таким групам: вони явно не володіють Трьома силами. Крім того, вони чудово ілюструють стосунки між Трьома силами і християнством.

Контроль імпульсів для амішів не проблема, хоча залежно від обряду вони можуть дещо відрізнятися суворістю вимог. В амішів-ренно фургони з чорним верхом, у амішів-байлерів — з жовтим, а «швейцарські» аміші зі штату Індіана хизуються відкритим верхом⁸⁰⁷. Аміші-бічі взагалі їздять на автомобілях. До іншого виду крайнощів вдаються шварцентруберські аміші: живуть без сучасного опалення, водопроводу і постійної подачі гарячої води, без холодильників і тракторів та майже без контакту зі світом⁸⁰⁸.

Однак більшість дітей амішів — коли вони ще в пелюшках ⁸⁰⁹ — навчаються цілковитого по слуху, дисципліни і беззаперечного виконання всіх суворих приписів своєї віри⁸¹⁰. Йдеться не лише про вимогу носити простий одяг і не користуватися електрикою (звісно, телевізор і комп’ютерні ігри заборонено), а й про заборону досліджувати світ, розважатися чи ставити під сумнів владу. До чарівних казок, фантастики, фентезі і творів, в яких тварини розмовляють, ставлення несхвальне⁸¹¹. У три- або чотирирічному віці діти амішів починають працювати в будинку або на фермі. Вони також повинні сидіти на церковних богослужіннях, які провадять для дорослих верхньонімецькою мовою⁸¹². Різниця між дітьми амішів і «англійськими» дітьми вражає. Як зазначив один місцевий власник саду, коли діти амішів приходять збирати фрукти, то «зазвичай працюють, доки батьки не будуть задоволені. […] Натомість англійські малюки можуть завзято збирати вишні хвилин п’ять-десять, допоки не знудяться і не почнуть кидатися одне водного вишнями, лазити по деревах чи сердитися»⁸¹³. Іншими словами, третій елемент Трьох сил в амішів напрочуд розвинений. Чи мають вони відчуття вищості?

Самі аміші, звичайно, відповіли б заперечно. Їхнє кредо — безмежна скромність. Гординя — гріх ⁸¹⁴. Улюблене місце у Біблії — «не величайтеся, але наслідуйте слухняних, ніколи не вважайте за мудрих себе!». На відміну від мормонів, аміші вважають, що люди набагато нижчі за Бога. У них виховують зневагу до будь-якої спроби індивіда піднятися над іншими⁸¹⁵. Справді-бо, причина, з якої вони вважають освіту після восьмого класу зайвою, полягає в їхньому переконанні, що середня школа і вища освіта живлять Hochmut[47] — зверхність і гординю замість простоти і скромності⁸¹⁶.

Утім претензії на скромність самі собою можуть бути перелицьованою оповіддю про вищість (найскромніших людей у світі). Ніцше — от хто направду мав відчуття вищості! Він вважав, що все християнство побудоване на зворотному варіанті зазіхання такого типу⁸¹⁷ — на вивищенні бідних і жалюгідних для знищення аристократичної цивілізації й зрештою, її заміни сучасною демократією та рівністю всіх людей. У випадку амішів правда, можливо, десь посередині.

За Джоном Гостетлером, провідним дослідником амішів, аміші — «не дуже етноцентричні»⁸¹⁸. Вони приймають інших, «не намагаючись судити чи навертати їх». Вони навіть не вважають себе спасенними (вони на це сподіваються, але вірити у це було б гординею)⁸¹⁹. З іншого боку, аміші імпліцитно вважають решту Америки морально «нечистою»⁸²⁰. Зауваження на кшталт «коли дітям дозволяють щодня безконтрольно дивитися непотріб по телевізору, це варто вважати найбільшим злочином проти дітей» свідчать, що батьки-аміші вважають свій спосіб виховання кращим⁸²¹. На певному рівні, свідомо чи ні, більшість амішів, мабуть, пишаються тим, як мало в них пихи, і вважають, що коли вони живуть просто, помірковано і працьовито, не намагаючись ні над ким вивищуватися, то стають вищими за всіх — або принаймні ведуть найкращий спосіб життя.

Проте незалежно від того, мають аміші відчуття вищості чи ні, одного вони точно не мають: притаманної Трьом силам загроженості.

Загроженість у культурах Трьох сил — це дратівлива стурбована невпевненість щодо своєї цінності чи місця у суспільстві, відчуття, що всі дії і здобутки якось фундаментально недосконалі. Ця загроженість пекуче особистісна, вона спонукає вас невпинно порівнювати себе з іншими і прагнути визнання і пошани. Саме з цього народжується голод досягнень і бажання «показати світові».

Навряд чи перебільшенням буде сказати, що основна ідея культури амішівне в тому, щоб прищепити загроженість Трьох сил. Аміші вчать вірян не перейматися своїм місцем в американському суспільстві. Вони відкидають ідею про те, що їхня значущість вимірюється американськими матеріальними цінностями. Мета не «показати світові», а радше «відмежуватися від світу». Вони успішно звертають погляд всередину, уникаючи суджень, цінностей і критеріїв успіху, притаманних решті країни⁸²².

Ба більше, амішів якраз привчають вдовольнятися небагатьма простими речами. Вони неухильно намагаються задавити в дітях мислення, що спонукає до змагання між собою, порівняння себе з однолітками і спроб перевершити того, хто досягнув більшого⁸²³.

Наприклад, коли хлопці-аміші почали грати і вигравати у місцевій лізі софтболу, ланкастерські єпископи виступили проти: «Що як мотив — уже не відпочинок і не розвага, а дух суперництва? — запитувала одна з газет амішів⁸²⁴. — Що як ці команди змагатимуться на місцевих чемпіонатах, виграють першість штату і поїдуть на загальнонаціональні змагання?». Ігри з м’ячем самі собою не гріховні, але їх потрібно засуджувати, «коли вдаряти по м’ячу і ловити його вже не просто гра — коли це перетворюється на серйозне суперництво».

Звісно, аміші мають свої тривоги — про виживання, про врожай і дітей⁸²⁵ — однак у переважній більшості гостей аміші видаються спокійними й умиротвореними. Здається, аміші не мають жодної затаєної образи. Їм не допікає, що думають про них «англійці». Вони аж ніяк не переймаються тим, щоб утвердитися в очах американців⁸²⁶.

Тож аміші демонструють спосіб, у який група може оминути Три сили: релігійність дає змогу залишитися повністю поза межами системи. Як ми вже зазначали, усі найуспішніші американські групи — аутсайдери, однак це аутсайдери, які хочуть долучитися до решти або, принаймні, досягнути успіху в американському розумінні. Групи на кшталт амішів, повертаючись спиною до Америки, знаходять безпеку у своїй спільноті та вірі, придушуючи загроженість, яка змушує інших прагнути зовнішніх ознак успіху, як-от гроші, престиж і влада.

Аміші також підкреслюють, наскільки чужими є Три сили тисячолітній традиції християнського вчення, що зрікається всіх прагнень до мирського успіху і багатства. («Коріння всього лихого — то грошолюбство», «будуть останні першими», «верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти!»⁸²⁷). Християни багато досягнули, навчаючи бідних шукати безпеки у вірі, любові й спасінні, а не в мирських надбаннях.

Знадобилася теологічна революція, щоб привнести Три сили у християнство. Саме така революція відбулася під час Реформації, принаймні за відомим викладом раннього протестантизму Макса Вебера. Коли це сталося, ті, хто пішов за новою християнською вірою, піднялися до вершин економічного домінування у всьому світі, зокрема в Америці.

Класична праця Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» про пуритан та інших ранніх кальвіністів, напевно, була першим систематичним соціологічним дослідженням виняткового успіху групи. Книжка відома тим, що починається з документального «прикметного», за визначенням Вебера, факту: протестанти здобули економічну першість над католиками у всій Європі та Сполучених Штатах⁸²⁸. Вебер розтлумачив цей феномен, відкривши в ранньому протестантизмі незвичну сукупність культурних рис, які, хоча й не названі тими самими термінами, зрештою зводяться до того, що ми називаємо Трьома силами.

За Вебером, позначені сильним впливом кальвіністської доктрини протестантські секти, як-от пуритани, вважали себе обраними людьми, крихітною меншиною, призначеною Господом для спасіння, а решта людства потопає в темряві й гріхах. Однак вони також слугують і вражаючим прикладом загроженості. Кальвіністська доктрина навчала, що людство не може знати, хто спасенний, а хто ні. Бог уже визначив вашу долю і жодні ваші зусилля — хороші вчинки, сповідання у гріхах, таїнства — не можуть змінити Його планів⁸²⁹. «Питання “Чи я обраний?” має рано чи пізно постати перед кожним вірянином і заступити всі інші інтереси. “І як я можу бути певним?”»⁸³⁰

Гірше того, сумніви у власному спасінні свідчили про недосконалість віри, а отже, означали прокляття. Унаслідок цього стану особистої, теологічної й епістемологічної загроженості утворилося «вчення про докази» за допомогою мирського успіху⁸³¹. За мету матеріального збагачення правила не розкіш. Натомість ранні протестанти вірили, що заняття людини є або має бути її «покликанням» — роботою, яку Бог призначив їй у цьому світі⁸³². У такий спосіб людина могла довести свою віру та обраність за допомогою наполегливої важкої праці, ощадливості, самодисципліни і, зрештою, прибутків. Головне, як казав Вебер, у тому, що «протестантська ділова людина могла виміряти свою вартісність не лише перед людьми, а й перед Богом за допомогою успішності у своїй роботі»⁸³³.

Інакше кажучи, за Вебером, успіх протестантів в Америці був успіхом Трьох сил. Причина, з якої пуритани важко працювали і відкладали гроші (контроль імпульсів) полягала в тому, що вони вважали себе особливими (вищість) і водночас мали це доводити буквально щомиті свого існування (загроженість). Вони мали показати всім: католикам, іншим протестантським сектам, своїй спільноті й самим собі, — що їх справді обрав Господь, і вони це робили за допомогою накопичення багатства⁸³⁴.

Вебер дійшов до пояснення протестантського економічного успіху культурними особливостями частково тому, що жодні інші версії не працювали. Він зауважив, що отримане у спадок багатство може частково, але не повністю пояснити нерівність між протестантами і католиками. Політичні або національні відмінності так само не впливали на успіх протестантів. Наприклад, не всі протестанти були англійцями і не всі англійці були багатшими і промислово розвиненішими за інших. Хоч ви розглядали гугенотів у Франції, хоч пуритан в Америці, хоч країни, де протестантів більшість або меншість — ви завжди знаходили один і той самий загадковий патерн протестантського економічного домінування — і він потребував пояснення в межах самої протестантської культури⁸³⁵.

Прикметна риса мормонського успіху в Америці полягає втому, що він також кидає виклик усім основним поясненням економічної продуктивності групи. Успіх мормонів явно не походить від особливостей відбору іммігрантів, адже більшість мормонів — не іммігранти. А що сказали б прибічники теорії про IQ? Що масова генетична мутація в штаті Юта зробила мормонів розумнішими за інших американців? Дослідники, як-от Джаред Даймонд, показали, як географічні умови можуть формувати економічну долю народу, однак важко було б навіть уявити, який вигляд мало би «географічне» пояснення успіху мормонів⁸³⁶.

Їхній успіх суперечить біологічним, географічним і демографічним поясненням, бо це успіх за моделлю Трьох сил. Загалом у мормонів і ранніх протестантів Три сили мають багато спільного. Мормони успадкували пуританське відчуття обраності, безмежну самодисципліну і не просто віру в те, що їх послали на землю з покликанням, а ще й у те, що досягнення мирського успіху, як сформулював письменник й історик Джеймс Керролл, «означає божественну прихильність»⁸³⁷.

Навіть час мормонського піднесення узгоджується з теорією Трьох сил. Лише у ХХ столітті Три сили консолідувалися в мормонській культурі, заклавши підвалини їхніх теперішніх величезних досягнень.

Нині жорстка самодисципліна — стабільна риса мормонської культури, що проявляється в їхній поміркованості, у дворічних виснажливих місіях, у консервативному ставленні до сексуальності, — контрастує з типовою для Америки поблажливістю. Проте жоден із цих елементів мормонства не утвердився аж до ХХ століття. «Слово мудрості» — писемну основу мормонських заборон алкоголю, тютюну, кави і наркотиків — сприймали лише як добру пораду, допоки Церква у 1921 році не зробила його дотримання обов’язковим для участі у храмових ритуалах⁸³⁸. Мормонський «родинний вечір удома»⁸³⁹ — вечір, який щотижня відводиться для співання гімнів, молитви і читання релігійних текстів з родиною — також з’явився на початку ХХ століття, як і заохочення мормонської молоді брати участь у діяльності церкви.

Упродовж ХХ століття відбувся прорив у місіонерській роботі⁸⁴⁰. За оцінками Церкви, у період між 1830 і 1900 роками у місіонерські поїздки вирушили приблизно 13.000 мормонів, між 1900 і 1950 роками — 50.000, а між 1950 і 1990 роками — 400.000, з 1990 року — мабуть, 650.000. Що ж до сексуальної свободи, то мормони були лібертінами і вдавалися до сексуальних практик, що жахали святенницьку Америку, аж поки Церква не заборонила полігамію у 1904 році⁸⁴¹.

Відмова мормонів від полігамії також завершила процес, який можна назвати сепаратистською «фазою в Юті», коли мормони шукали у віддаленій долині Солт-Лейк прихистку від цілої країни, яка їх зневажала й атакувала. Коли проблему полігамії нарешті було вирішено, мормони обернулися до світу, вступаючи у взаємодію з Америкою, вішаючи державні прапори на будинку для молитов у Солт-Лейк-Сіті і налагоджуючи співпрацю з бойскаутами. У термінах Трьох сил можна сказати, що мормони ХІХ століття, як і аміші, знаходили прихисток у власній вірі, цінностях та ізоляції, байдужі до того, що думає про них решта країни. Однак у ХХ столітті набагато потужнішою стала одна із Трьох сил — загроженість.

Коли цей поворот назовні став визначальним у культурі Церкви Ісуса Христа святих останніх днів ХХ століття, мормони захотіли утвердитися в Америці, показати, що можуть домогтися успіху — що вони навіть можуть керувати Америкою і що більшою мірою американці, ніж самі американці⁸⁴².

Безумовно, неможливо довести, що поява або зміцнення цих елементів Трьох сил у мормонській культурі стали рушієм успіху, проте існує цікавий опосередкований доказ. Століття тому деякі мормонські спільноти не пристали на відмову від полігамії і відкололися від головної церкви⁸⁴³. Одна з них, Фундаменталістська Церква Ісуса Христа святих останніх днів⁸⁴⁴, ще й досі має значну кількість послідовників (мабуть, 10000), які мешкають переважно у Колорадо-Сіті, штат Аризона. Фундаменталісти відкололися ще до того, як головна церква зробила «Слово мудрості» обов’язковим і вдалася до інших заходів для посилення самодисципліни і самозречення у мормонській культурі. Тому Фундаменталістська Церква Ісуса Христа святих останніх днів не забороняє алкоголь і каву⁸⁴⁵ і не відсилає молодь у важкі дворічні місії. Ба більше, вона зберігає притаманну ранньому мормонству зосередженість на внутрішньому світі й живе по-своєму, байдужа до того, що думає про неї решта Америки. До речі, Колорадо-Сіті — одне з найбідніших міст у США⁸⁴⁶.

Упродовж останніх десятиліть діти тих, хто вижив під час Голокосту, — так звані вцілілі другого покоління — стали предметом багатьох досліджень. Нікого не здивували виявлені в цій групі симптоми посттравматичного стресового розладу — у поведінці й у високому рівні гормону стресу кортизолу⁸⁴⁷. На підставі нещодавніх епігенетичних відкриттів виникло припущення, що травма батьків позначилася на генетичному спадку дітей, лишивши на наступному поколінні так звані генетичні шрами. Подив викликало зовсім інше: вцілілі другого покоління домоглися набагато вищих економічних результатів порівняно не лише з неєврейськими групами, а й з іншими євреями, які іммігрували приблизно одночасно з ними⁸⁴⁸. Це неочікуване відкриття змусило соціологів уважніше розглянути чинники успіху в родинах людей, які пережили Голокост. І вони виявили Три сили.

Одне з найсильніших і найболючіших вражень від спілкування з дітьми вцілілих полягає в тому, що вони величезною мірою почувалися зобов’язаними контролювати себе і придушувати власні почуття, потреби чи бунти, дбаючи про батьків:

У книжці про дітей тих, хто вижив під час Голокосту, психолог Аарон Гасс, який сам належить до «другого покоління», пише:

Ці болісні оповіді — про травму про підвищену потребу в контролі імпульсів, прищеплювану дітям у дуже ранньому віці.

Дослідники навіть виявили, що вцілілим другого покоління, здається, в ранньому дитинстві «не дозволяли шуміти»⁸⁵¹.

Що ж до загроженості, тривога нащадків тих, хто вижив, певною мірою надто очевидна, щоб вимагати опису. Їх навчали тривожитися не лише за немічних батьків, а ще й за те, щоб світ не накинувся на них. Їм казали, що потрібно докладати більше зусиль у школі і в житті саме через його ненадійність.

Гелен Епштайн, яка також належить до вцілілих другого покоління, проводила розлогі інтерв’ю з дітьми інших уцілілих. Ось спогади двадцятидев’ятирічного канадця:

Соня Тайц (теж уціліла в другому поколінні) у своїй зворушливій книжці спогадів «Донька годинникаря» пише:

Один із респондентів Гасса, автор сценаріїв для телебачення, згадує:

До цієї загроженості додавалася ще одна: діти вцілілих часто описують тиск, який змушував їх досягти успіху в житті, щоб спокутувати тяжкі випробування батьків, компенсувати їхні жертви. Одне з досліджень підсумовує цю налаштованість так: «Вони відчували, що це вони мають приносити радість, гордість і задоволення у життя своїх батьків. Усі учасники описували це зобов’язання робити батьків щасливішими ціною власного життя. […] Дорослі описували відчуття постійного примусу досягати цілей, які поставили перед ними батьки»⁸⁵⁵.

Якщо цей тягар до певної міри типовий для іммігрантів другого покоління, то для дітей Голокосту він був особливо важким, і то не лише через батьківські страждання. Для багатьох вцілілих дуже велике значення мала потреба «оживити втрачені родини»⁸⁵⁶. У такому разі від дітей очікували, що вони якимось чином замінять родичів, убитих німцями (поляками, українцями чи ще кимось). Дітей часто називали на честь загиблих, батьки передавали їм «сильну потребу компенсувати втрату загиблих родичів, говорячи, наприклад, таке: “Ти — все що в нас лишилося”, водночас підкреслюючи їхню схожість із загиблими». Наведемо спогади лише двох таких дітей:

І все одно, попри непомірні очікування і потребу придушувати власні імпульси, діти вцілілих повсякчас описують свій особливий спадок не в термінах віктимізації, а з гордістю. Виявляється, що природний наслідок набагато відомішої «провини вцілілого» — вищість уцілілого. Ще один нащадок уцілілих сказав Гаасу:

Епштайн наводить подібний коментар одного з опитаних:

Тайц висловила схоже відчуття:

Отже, у дітей тих, хто пройшов Голокост, ми бачимо повний комплект Трьох сил, нехай навіть у дивній і травматичній формі. Справді-бо, читаючи описи цієї групи, ви знайдете майже дослівну термінологію Трьох сил: «відчуття вищості»⁸⁶², яке мають багато людей, чиї батьки пройшли Голокост; «непереборна загроженість»⁸⁶³, яка спрямовує їх «до академічного і професійного успіху». З цього поєднання вищості й загроженості з’явилася майже компульсивна потреба працювати, прагнути і досягати: «Просякнута потужною енергією розбудови і досягнень, атмосфера для вцілілих бійців наповнювалася компульсивною діяльністю. Батьки придушували будь-які прояви віктимності, слабкості або жалю до себе. Гордість палко підносили як чесноту, а відпочинок і задоволення таврували як легковажність»⁸⁶⁴.

Для завершення цього розділу пасуватиме опис можливості занепаду групи. У 2012 році видавець The American Conservative Рон Унз зібрав приголомшливі статистичні дані, які засвідчували нещодавнє «стрімке зниження академічної успішності євреїв». Вдаючись до відверто неточного аналізу прізвищ, Унз стверджував, що кількість євреїв серед переможців математичної олімпіади в Америці впала з 40% у 1970-х роках до 2,5% після 2000 року. Між 1950 і 1990 роками єврейські старшокласники становили приблизно 25% фіналістів престижного загальноамериканського конкурсу талантів від Intel, а починаючи з 2010 року — лише 7%. На олімпіадах з фізики ще у 1990-х роках 25% учасників з найвищими результатами були євреями, а впродовж останнього десятиліття — лише 5%⁸⁶⁵.

Якщо успішність у навчанні євреїв знижується — нехай навіть не так разюче, як запевняє Унз (багато хто критикував його методологію і намагався показати перебільшення в його цифрах), — то це падіння перекреслить віру багатьох людей у те, що євреї краще навчаються з тієї простої причини, що в них вищий коефіцієнт інтелекту. Натомість зниження досягнень може цілком узгоджуватися з теорією Трьох сил⁸⁶⁶.

Три сили і твердження про високий IQ євреїв аж ніяк не взаємовиключні. Якби євреї справді мали вищий середній IQ — а це не доведено[48], — то це безпосередньо живилоб відчуття вищості євреїв, зміцнюючи їхні Три сили. Однак високим IQ євреїв неможливо пояснити їхній успіх. Повторимо: дослідження раз у раз доводили, що IQ не єдиний чинник успіху⁸⁷⁰. Без мотивації IQ важко проявити. Драйв дає змогу прогнозувати досягнення надійніше, ніж IQ, а Три сили генерують драйв.

Однак група може втратити драйв, на відміну від IQ, упродовж лише одного покоління. Якщо бодай трохи озиратися на піднесення і падіння інших успішних груп в Америці, то євреї давно вже в черзі на вибування.

Іммігрантського успіху в Сполучених Штатах майже завжди вистачає лише на два покоління. У більшості груп іммігрантів — включно з азійцями, африканцями, латиноамериканцями і темношкірими вихідцями з Карибських островів — починаючи з третього покоління відбувається занепад. Навіть в успішних групах азійських іммігрантів «студенти у першому і другому поколіннях перевершують білих у навчанні, а третє покоління азійських студентів уже не краще за білих». І саме це прогнозує теорія Трьох сил: асиміляція й успіх зменшують загроженість і розхитують інші культурні чинники, які штовхали до успіху перше і друге покоління⁸⁷¹. Нині переважна більшість євреїв у Сполучених Штатах — американці у третьому, четвертому і п’ятому поколінні⁸⁷². Більшість із них — діти юристів, лікарів, банкірів й інших висококваліфікованих професіоналів, і вони порівняно убезпечені і фінансово⁸⁷³, і у своїй американській ідентичності⁸⁷⁴.

Беллоу і Рот — які творили «єврейсько-американську»⁸⁷⁵ літературу, де серед героїв переважали євреї, що говорили єврейськими голосами, — поступилися місцем Метью Вайнеру, який створив «Безумців»⁸⁷⁶. Тепер заможні американські євреї вже не аутсайдери, на відміну від своїх предків-іммігрантів. Вони мають готуватися до, здається, невідворотної траєкторії Трьох сил, що хилиться до занепаду, — подібно до зображеного у «Безумцях» істеблішменту БАСПів наприкінці 1950-х років⁸⁷⁷.

Однак існує можливість, що завдяки унікальній історії євреїв їхні Три сили менше залежать від іммігрантського статусу і стійкіші навіть до багатства. У жодній іншій групі поєднання відчуття вищості та загроженості не відігравало такої значущої ролі для історичної ідентичності. Нехай у сучасній Америці євреї — частина економічної та культурної еліти, однак вони ще пам’ятають євреїв Веймарської Республіки, так само заможних і асимільованих⁸⁷⁸. І навіть якщо євреї у Сполучених Штатах вже не бояться переслідувань, Ізраїль — з яким американські євреї часто відчувають майже етнічну спорідненість⁸⁷⁹ — все ще оточений 220 мільйонами людей, серед яких багато хто кидає виклик праву на існування цієї країни, а дехто — відкрито закликає її знищити⁸⁸⁰.

Напевно, найкращий доказ, що євреї ще почуваються загроженими, в тому, що вони дуже дратівливо реагують на будь-яку згадку про єврейський занепад. На відміну від БАСПів, які на позір сприймають своє сумне становище майже весело — час продати яхту і купити каное! — євреї здаються не готовими підняти білий прапор. Не існує книжок із назвами «Веселі гроші: останні дні єврейського процвітання»⁸⁸¹. Євреї навпаки відчувають загроженість від втрати своєї загроженості та, як завжди, переймаються своєю спільнотою, релігією й ідентичністю⁸⁸².

У такій перспективі, можливо, оцінки з математики або місця на змаганнях з точних наук для доведення занепаду євреїв не зовсім доречні. Зосередженість на точних науках і математиці могла бути абсолютно логічною для євреїв упродовж майже всього ХХ століття, коли вони набагато гірше володіли англійською і поставали перед більшими перешкодами на шляху до успіху в таких галузях як право, журналістика, політика чи видавнича справа (так само групи іммігрантів зі Східної Азії зараз кидають усі сили на математику і точні науки). Варто нагадати, що євреї в Америці займають верхні щаблі не лише за стандартними показниками, як-от доходи домогосподарств, капітали чи навіть Нобелівські премії. Євреїв напрочуд багато — з огляду на їхню крихітну частку у населенні країни — серед найвизначніших американських поетів, захисників державних інтересів, акторів, журналістів, коміків й авторів коміксів.

Інакше кажучи, євреї у Сполучених Штатах пройшли шляхом Трьох сил далі, ніж інші винятково успішні групи. Євреї зазнали таких «проблем» успіху й асиміляції, перед якими інші групи Трьох сил не поставали. Певною мірою фундаментальна різниця між американськими євреями й американцями азійського походження полягає в тому, що євреї випереджають їх на три покоління. Як зазначалося на початку цієї книжки, успішну групу Трьох сил в Америці можуть спіткати кілька поворотів долі. Перший — зникнення через асиміляцію і шлюби. Другий — занепад. Однак цікавішою є ймовірність, що група зможе обернути свої можливості й енергію в новому напрямку, зберігаючи власну ідентичність, та водночас досягаючи раніше незвіданих (але також і конвенційних) форм успіху. Усі ці можливості нині відкриті для американських євреїв і тією чи іншою мірою усвідомлені.

Перед тими самими проблемами вже постають мормони, у яких дедалі більше людей — особливо серед молоді — бунтують проти культури конформізму⁸⁸³, що стала частиною мормонського іміджу. Американські бізнес-лідери китайського походження весь час визначають «азійське» небажання «заявляти про себе, привертати увагу і створювати галас» як чинник, що «обмежує їхні можливості просування як корпоративних посадовців»⁸⁸⁴. Американці індійського походження перестають задовольнятися успіхом у корпораціях. «Уже не обмежуючись коридорами корпоративної Америки», вони здобувають славу як публічні інтелектуали, судді або письменники. Поки що не відомо, чи такий вихід із шаблону дасть змогу цим групам Трьох сил уникнути низхідної траєкторії занепаду, за якої надзвичайний успіх тьмяніє у третьому поколінні⁸⁸⁵.

Що ж до євреїв, ахіллесовою п’ятою в їхніх Трьох силах може виявитися контроль імпульсів. Якщо вищість і загроженість майже злютовані з єврейською культурою, контроль імпульсів, здається, не має такого великого значення. Ми побачили, що самоконтроль і дисципліну тривалий час асоціювали з єврейською культурою, однак євреї в Америці контролюють себе набагато менше, ніж колись⁸⁸⁶, а єврейських батьків часто описують як «поблажливих»⁸⁸⁷. Євреї у Сполучених Штатах уже не американці іноземного походження, а просто американці. Тому вони засвоюють американський підхід до контролю імпульсів⁸⁸⁸, який не заохочує систематичної відмови від теперішнього задоволення заради майбутньої вигоди — ознаки будь-якої культури Трьох сил.

Сполучені Штати мають власну траєкторію Трьох сил. США — колись за своєю природою країна Трьох сил — нині рухаються в абсолютно іншому напрямку. Ця траєкторія — разом із можливістю її змінити — тема наступного й останнього розділу.