Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

Розділ п’ятий. Контроль імпульсів

Якщо запитати в успішних людей, чому вони успішні, навдивовижу часто лунають спогади про невдачі. «У своїй кар’єрі я не влучив у корзину понад 9000 разів⁵³², — зазначив якось Майкл Джордан. — Я програв майже 300 матчів. Двадцять шість разів мені довіряли вирішальний кидок, що мав принести перемогу, і я програвав. Знову і знову я зазнавав невдачі у своєму житті. Саме тому я досягнув успіху».

Реакція на невдачу — межа, що відокремлює успішних людей від решти. Успіх потребує більшого, ніж мотивація чи навіть глибоке прагнення зростати. Сила волі та стійкість до спротиву так само важливі. Вінстону Черчиллю приписують такі слова: «Якщо йдете крізь пекло, не зупиняйтеся»⁵³³.

Багато досліджень — і їхня кількість зростає⁵³⁴, — очолюваних фахівцями з соціальної психології й психології розвитку, як-от Рой Баумайстер, Керол Дуек й Анджела Дакуорт, показують, що вирішальною для високих досягнень є здатність опиратися спокусі (особливо спокусі все кинути, якщо завдання потребує зусиль або часу чи викликає страх). Саме цю здатність опиратися спокусі ми розуміємо під контролем імпульсів. Цікаве відкриття в тому, що високий рівень контролю імпульсів у ранньому дитинстві трансформується потім у надзвичайні досягнення у багатьох сферах.

Це відкриття зробив — власне, натрапив на нього — психолог зі Стенфордського університету Уолтер Мішел під час проведення наприкінці 1960-х років нині відомого «маршмеллоу-тестування»⁵³⁵. Намагаючись з’ясувати, з якого віку діти здатні протистояти спокусі, Мішел почав класти ласощі перед дітлахами віком від трьох до п’яти років. Дітям казали, що вони можуть або з’їсти свій смаколик (найчастіше маршмеллоу) одразу або почекати декілька хвилин й отримати ще один. Тим, хто витримував п’ятнадцять хвилин, давали ще один маршмеллоу[35].

Мішел з подивом побачив, що вік не відіграє вирішальної ролі. У кожній віковій категорії більшість з’їдала зефірку, а меншість трималася. Однак справжнє диво сталося багато років потому. Мішел, хоча це й не входило до його початкового плану, відстежив життя майже 700 учасників експерименту, коли ті були вже у старших класах. З’ясувалося, що дітлахи, які одразу не з’їли солодке, набагато краще навчалися і мали менше проблем у соціумі, на відміну від тих, хто піддався спокусі⁵³⁶.

Виявлена Мішелем кореляція між контролем імпульсів й успішністю, відтоді підтверджена багатьма дослідженнями⁵³⁷, просто вражає. Діти, які «пройшли» випробування маршмеллоу й змогли почекати п’ятнадцять хвилин, отримали на 210 балів вищий підсумковий результат тесту SAT, аніж ті, хто з’їв свою порцію в перші тридцять секунд. Для визначення університетської успішності контроль імпульсів виявився кращим провісником, аніж результати тесту SAT і навіть рівень IQ⁵³⁸.

У найґрунтовнішому наразі дослідженні у Новій Зеландії відстежили понад тисячу осіб від народження до тридцятидворічного віку⁵³⁹. У ньому враховували їхній соціально-економічний статус, інтелект й інші чинники і виявили, що люди з високим рівнем контролю імпульсів у дитинстві згодом значно рідше страждали від наркотичної й алкогольної залежності та зайвої ваги, рідше працювали на низькооплачуваних роботах, рідше мали захворювання, що передаються статевим шляхом, чи опинялися у в’язниці. Люди з хорошим контролем імпульсів були здоровішими, заможнішими, частіше мали стабільний шлюб і виховували дітей у повноцінній родині.

Вдалося виявити ще дещо, так само — або навіть більш — значуще. Силу волі й наполегливість можна примножувати⁵⁴⁰. Саме до цього дійшла культура. Розвиток контролю імпульсів у дітей — та й взагалі в людини будь-якого віку — це потужний важіль успіху.

Та лише його недостатньо: контроль імпульсів як такий не має нічого спільного з досягненнями у навчанні або зароблянням грошей. Аміші у Пенсильванії, безумовно, вміють контролювати імпульси. Вони рішуче відмовляються від електроенергії і всіх сучасних благ цивілізації, але не мають виняткових академічних або економічних досягнень, бо їхня культура віднаджує їх від цих цілей.

Інакше кажучи, окремо взятий контроль імпульсів — це просто аскетизм. Як завжди, машину економічного успіху створює лише поєднання усіх трьох елементів Трьох сил.

Восьмого жовтня 2012 року очевидці на Нижньому Манхеттені й водночас інтернет-користувачі в усьому світі дивилися на чоловіка, який сімдесят другу годину поспіль стояв на вузькому шестиметровому стовпі. До того ж, до його тіла було приєднано дроти, через які проходила напруга мільйон вольт. Він не упав.

На медіа це не справило враження. Зрештою, той самий чоловік на Таймс-сквер перебував замороженим у брилі льоду понад шістдесят годин (йому знадобився місяць, щоб відновити рухливість ніг). Сорок чотири доби він сидів без їжі у контейнері з органічного скла, підвішеному над поверхнею Темзи (аж поки його тіло не почало перетравлювати власні органи). Світ втомився від фокусів Дейвида Блейна⁵⁴¹. «Цікаво було би побачити, як Блейн бодай один раз робить щось направду захопливе⁵⁴², — нудилася одна британська газета, — щось таке, де не потрібна бездіяльність упродовж багатьох годин».

Читачі Кафки пригадають, що схожа доля спіткала «голодаря»⁵⁴³: спочатку ним захоплюються, але потім перестають звертати увагу, і він, забутий, довів себе до голодної смерті у клітці на цирковому задвірку. У Блейна й героя Кафки є спільна риса: вони вірять у досконалість витривалості. Західна філософія знайома з цією ідеєю щонайменше від тих часів, коли її почали проповідувати стоїки двадцять п’ять століть тому. Мудрець-стоїк показував свою моральну досконалість, контролюючи власні пристрасті — обмежуючи імпульси — навіть коли перед ним поставали величезні труднощі. Дейвид Блейн — це стоїцизм на стероїдах.

Значення Блейна, голодаря Кафки і стоїків для нашої тези полягає в тому, що всі вони є прикладом певного злиття вищості з контролем імпульсів — віри у вищість контролю імпульсів, досягнення вищості через контроль імпульсів, — що здатне створити самодостатній цикл дедалі більшої витривалості. У виняткових випадках люди з відчуттям вищості, побудованим навколо контролю імпульсів, зрештою опиняються на верхівці стовпа, витримуючи електричні розряди. Однак у м’якших формах ця динаміка є ще одним потужним елементом Трьох сил. Багато найуспішніших груп в Америці вбудовують контроль імпульсів у своє відчуття вищості. Вони часто переконані, що можуть витримати більше і працювати довше, ніж того прагнуть середньостатистичні американці. Цю здатність вони вважають чеснотою, інтегрують її як предмет гордості у свою самоідентифікацію, а потім намагаються — часто дуже ефективно — прищепити своїм дітям.

Це, безумовно, справедливо щодо іммігрантів із Китаю, а дві третини нинішніх американців китайського походження є іммігрантами⁵⁴⁴. Однак у них як групи є не лише величезна доза контролю імпульсів. Вони також володіють усіма трьома елементами Трьох сил з надлишком.

В Азії всі знають про масштаби китайського відчуття вищості⁵⁴⁵. Навіть самоназва Китаю — Чжунго, яку часто перекладають нейтрально як «Серединна імперія», китайською означає «центр світу» або «центр цивілізації». Китайський імператор був «Сином Небес».

Усі суспільства певною мірою етноцентричні, однак Китай унаслідок поєднання особливих обставин став винятковим випадком⁵⁴⁶. Ця оточена природними бар’єрами країна впродовж тисячоліть майже не контактувала з великими цивілізаціями Європи, Індії та Близького Сходу. За сусідів Китай мав роз’єднані кочові племена. Упродовж майже всієї своєї історії китайці були найбільшим об’єднаним угрупованням на величезній території. Вони далеко випереджали сусідів за писемністю та технологічним, політичним і культурним розвитком. Як зазначив історик Джон К.Фербенкс, «давній Китай спочатку був островом культури, тож цілком природно, що він вважав себе вищим за менш розвинені сусідні народи, які він поступово поглинав й асимілював»⁵⁴⁷.

Як і греки, китайці (хань[36]) вважали всіх іноземців «варварами»⁵⁴⁸. Тих, хто чинив опір китайській культурі, іменували «сирими» (шен), а тим, хто хотів її засвоїти, давали поблажливішу назву — «приготовлені» (шу). Камбоджа, Центральна Азія, Індонезія, Японія, Корея та В’єтнам — усе це були «васальні держави», правителі яких мали платити Китаю «данину»⁵⁴⁹ і схилятися ниць перед імператором. Вважали, що Китай вищий у моральному і культурному аспекті, тому його можна було підтримувати навіть за умов військової слабкості. Коли неписьменні монголи 1260 року завоювали Китай, тамтешні історики, наслідуючи персів, перетворили перемогу на тріумф: вони пояснили, що насправді це Китай переміг монголів, які зрештою «китаїзувалися»⁵⁵⁰, засвоївши китайські імена, ритуали, звичаї та цінності.

Коли ж династія Мін (1369–1644) вигнала монголів, Китай досягнув безпрецедентних у світовій історії висот⁵⁵¹. Його населення (понад 100 млн осіб) щонайменше вдвічі перевищувало узяте разом населення усіх європейських держав. Європа ще виповзала з Середньовіччя, а Китай уже мав паперові гроші, друкарство, порох і найрозвиненішу у світі залізорудну промисловість. У період розквіту флот династії Мін складався із понад 4000 суден, зокрема велетнів, які могли вмістити 1000 пасажирів і перевозити у чотириста разів більше вантажів, ніж їхні найбільші європейські аналоги. Натомість «королівський флот», відряджений Генріхом V на завоювання Франції, складався із чотирьох риболовних кораблів, кожен з яких міг за раз перевезти через Ла-Манш сто людей. Флагманський корабель Колумба «Нінья» завбільшки був приблизно як кермо китайського судна для перевезення скарбів.

Коли династія Мін завершила спорудження своєї нової столиці — Забороненого міста, — 26000 гостей насолоджувалися бенкетом із десяти поданих у порцеляні страв, а 600 гостей на весіллі Генріха V і Катерини Валуа пригощали солоною тріскою на «тарілках» з черствого хліба⁵⁵². Упродовж цього періоду і ще тривалий час потому китайська віра в те, що інші держави і народи підкоряються Синові Небес, простягалася далеко за межі Азії. Навіть у 1818 році, коли потужні англійська, російська та французька імперії от-от мали завоювати Китай, архіви династії Цін описували ці держави як китайських «васалів»⁵⁵³.

Сучасних китайських дітей — в Америці та в усьому світі — зазвичай виховують на переказах про те, що китайська цивілізація — найдавніша і найвеличніша у світовій історії, що Китай свого часу був набагато розвиненішим порівняно із Заходом, що країни на кшталт Японії все запозичили в Китаю (включно із суші, оригамі й ієрогліфами канджі), що китайська мова найвитонченіша, найскладніша і найвишуканіша, так само як китайська кухня. Один американський письменник китайського походження згадує, як його батько

Колишня генеральна директорка Avon Products Андреа Цзюн дитиною засвоїла ті самі уроки: «У нас удома вважали, що всі вагомі в житті речі походять з Китаю, винайдені в Китаї і всім завдячують китайцям». Цзюн зауважує, що дорослішаючи, отримала велику «перевагу» із цього «захоплення китайською історією»: «Для мене ця китайська спадщина була прекрасним дороговказом, щасливим подарунком і величезним джерелом сил»⁵⁵⁵.

Однак тривалий період стагнації і занепаду, який Пол Кеннеді й інші історики датують 1500-ми роками⁵⁵⁶, а надто епоха європейського домінування, спричинили глибоку загроженість поруч із цим відчуттям вищості. Нерівні договори, нав’язані Китаю західними державами, «відкриті порти» й «іноземні концесії» — усе це ганьбило і принижувало. Китай був одурманений опіумом, пошматований і поділений. Англійці, французи, німці, американці, росіяни і португальці — всі вгризалися у свій шмат пирога⁵⁵⁷. За неофіційними свідченнями, навіть у самому Китаї можна було побачити вивіски «собакам і китайцям вхід заборонено»⁵⁵⁸. Ресентимент, який дехто з китайців міг зачаїти щодо Заходу, блякне порівняно з їхнім ставленням до японців, які захопили й окупували Китай наприкінці 1930-х років, вирізавши, за деякими даними, 300000 осіб та зґвалтувавши десятки тисяч жінок⁵⁵⁹. «Китай ніколи знову не зазнає приниження»⁵⁶⁰, — проголосив 1949 року Мао Цзедун, і навіть у сучасному Китаї, що переживає справжній бум і стає дедалі впевненішим у собі, це колективне відчуття образи і потреба «показати» Сходу і Заходу лишається потужною, яскраво вираженою силою.

Отже, коли після 1965 року сотні тисяч китайських іммігрантів почали прибували до Америки, ментальність у багатьох із них була наснажена не лише вищістю, а й загроженістю, й Америка її лише посилила. Як і багатьом новоприбулим до Америки, іммігрантам з Китаю часто доводиться «нести подвійний тягар іноземного походження і маргіналізації»⁵⁶¹. Це люди зі смішним акцентом і недолугим одягом, які не розуміють, що тут і до чого. Дехто переймається тим, як вижити. Один американець китайського походження згадує, як батько вимагав від нього успіхів у школі, «щоб тобі не довелося, як мені, гарувати у ресторані, обливаючись потом»⁵⁶². Багато хто сприймає зверхнє ставлення американців як приниження. Як сказала одна американка тайванського походження, «нехай ми не дуже чітко говоримо англійською… Але більшість китайців, які приїжджають сюди вчитися і здобувати вищу освіту — це еліта нашого суспільства. А тут люди цього не розуміють. Вони говорять з нами, як з недоумкуватими»⁵⁶³.

Крім того, постає також расове питання, яке обговорювалося у попередньому розділі. Ворожість до китайців існує у Сполучених Штатах здавна, від часів Акту про недопущення китайців 1882 року. У 2012 році дослідження Pew виявило, що лише 24% американців китайського походження «не вважають дискримінацію проблемою», 21% опитаних сказали, що особисто зазнавали дискримінації⁵⁶⁴. Ба більше, наявні ознаки, що зростання впливу Китаю у світі разом із роздратуванням, яке викликають успіхи американців китайського походження у навчанні (їх часом звинувачують, що вони «занадто стараються»⁵⁶⁵ ), можуть сприяти розпалюванню антикитайської ворожнечі у США⁵⁶⁶. Це своєю чергою може посилити загроженість американців китайського походження.

За класичною схемою Трьох сил, поєднання вищості й загроженості часто породжує в американцях китайського походження формулу ментальності «та як вони сміють дивитися на мене зверхньо?» і сталеву волю до самоствердження. Одна американка китайського походження, яка приїхала до США дівчинкою у 1990-х роках, ще й досі пам’ятає, як їй допекло, коли вчителька сказала її матері: «Вона ніколи не вивчить англійську». Нині ця жінка — висококваліфікований фахівець. Вона зазначає: «Мене так наснажувало бажання довести її неправоту, що я самостійно вивчала англійську за книжками і врешті-решт отримала найвищий бал в усній частині SAT тестування»⁵⁶⁷.

На вершині своєї кар’єри в НБА Джеремі Лінь описував таку саму потребу утвердитися:

Лінь додав: «Мені доводиться знову і знову утверджуватися, і, можливо, дехто в це не повірить»⁵⁶⁸.

У нещодавньому дослідженні спільнот китайського походження у місті Нью-Йорк знову і знову виринали схожі теми. «Ми китайці, і це завжди нам заважатиме, завжди працюватиме проти нас», — говорив одній американці китайського походження її батько-фізик. «Батько хотів, щоб ми були розумнішими. Потрібно бути розумнішими за інших, за більшість, бо якщо не маєш 110 балів, нікому ти не потрібен»⁵⁶⁹. Американська письменниця китайського походження Аньчі Мінь пише, як казала своїй дочці-старшокласниці: «Краще тобі знати правду. Якби в Америці змагання за успіх проходило чесно, без огляду на расу, то в елітних університетах було б повно працелюбних азійців. Ти чула, як американці кажуть: “Не пощастило вам, китайозам”. От хто ти для них — китайоза»⁵⁷⁰. Китайський іммігрант, який мешкав у Квінсі, попереджав сина: «Ти мусиш старатися більше… На тебе дивитимуться зверхньо… Ти маєш бути набагато кращим за білих». Завдяки чому діти китайських батьків-іммігрантів мають бути «кращими за білих»? Завдяки контролю імпульсів.

У китайській мові існує вислів «чи ку». Його знає мільярд людей у Китаї і всі китайські іммігранти в Америці, а також, мабуть, усі їхні діти. У буквальному перекладі він означає «з’їсти гірке». Йдеться про здатність витримувати труднощі. Разом із наполегливістю і старанністю це одна із засадничих конфуціанських «навчальних чеснот»⁵⁷¹. Протягом тисячі років ці чесноти (які передбачають дисципліну, самоконтроль й опір спокусі скаржитися, деградувати або все кинути) були ключовими елементами виховання і навчання дітей у Китаї й інших позначених впливом конфуціанства країнах.

Культурна прірва відділяє ідею «вчитися має бути весело»⁵⁷² від усвідомлення того, що будь-яке справжнє навчання потребує труднощів, виснаження і навіть страждань. Зайдіть до будь-якої початкової школи в Китаї, Тайвані або Сінгапурі, і побачите не дітей, що бігають, відкриваючи світ і отримуючи винагороду за свою спонтанність та індивідуальність, а учнів, які дисципліновано сидять, муштруються, вивчають і читають напам’ять убивчо довгі тексти⁵⁷³. Каліграфія — частина основної шкільної програми — це терпіння, майстерність і точність⁵⁷⁴. Після уроків і вихідними мало хто навіть із найменших дітей «вештається з друзями». Набагато частіше вони присвячують довгі години додатковим урокам і репетиторам, а потім — суворо регламентованим заняттям музикою або спортом ⁵⁷⁵. «Старайся більше, не лійнуся»⁵⁷⁶ — типове зауваження китайської матері своїй дитині (його було записано 2008 року під час великого компаративного дослідження батьківства), і воно вважається не жорсткою критикою, а заохоченням.

Така ситуація в Азії. А як щодо китайців, які живуть у США? Теоретично приблизно 66% американців китайського походження (іммігрантів у першому поколінні) можна протиставити традиційній китайській моделі батьківства. Зрештою, багато хто з них сам був вихований надміру жорстко, і тепер вони дедалі частіше кажуть, що для батьків важливо показувати свою любов і давати дітям більше свободи. (Навіть у самому Китаї деякі батьки зараз вдалися до інших крайнощів, упадаючи навколо єдиної дитини в сім’ї, і це викликає побоювання щодо покоління розніжених і розбалуваних «маленьких імператорів»⁵⁷⁷ ).Однак дослідження — а їх проводиться дуже багато — раз у раз підтверджують, що загалом китайські батьки-іммігранти набагато суворіші за неазійських американців⁵⁷⁸ і перетворюють дисципліну, високі очікування, наполегливість і самоконтроль на частину повсякденної реальності своїх дітей.

Маленьких американських піаністів або скрипалів азійського походження так багато, що вони вже перетворилися на кліше. Багато хто не може зрозуміти не лише те, в який спосіб американські батьки азійського походження виховують стільки віртуозів, а ще й чому. Для чого ці виснажливі години вправ? В одному з досліджень азійські іммігранти (переважно китайці і корейці) — батьки учнів підготовчих класів Джульярдської музичної школи⁵⁷⁹ — назвали дисципліну, зосередженість, важку працю і самопожертву типовими, але не вродженими «азійськими» чеснотами. Йшлося про те, що ці риси потрібно «засвоїти» і«постійно в них вправлятися», і батьки «сподівалися прищепити їх дітям за допомогою класичної музичної освіти», починаючи з дуже раннього віку. «Якщо вони оволодіють музичним інструментом, то не матимуть потім великих проблем із точними науками і математикою, — сказав один із батьків, — адже якщо маєш дисципліну такого типу, вміння концентруватися і долати перешкоди, робити щось знову і знову, то знатимеш: “Гей! Якщо я докладу всіх можливих зусиль, то досягну успіху”».

Звісно, існує багато винятків, але загалом китайські батьки-іммігранти — заможні й бідні, освічені й ні — схильні накидати своїм дітям режим і правила, дуже відмінні від тих, що панують у білих родинах. Ось лише кілька типових результатів емпіричних досліджень. Китайські американські дошкільнята й вихованці дитячих садочків упродовж приблизно години щодня⁵⁸⁰ вдома займаються «діяльністю, що потребує зосередженості», а білі американські дітлахи — менше шести хвилин на день. Американські діти китайського походження дивляться телевізор на третину менше часу порівняно збілими американцями⁵⁸¹. У відповідь на запитання про причини успішності дітей у школі матері китайського походження применшують значення вроджених здібностей і наголошують на роботі і зусиллях; натомість білі американські матері акцентують природні здібності, роль учителів і удачу⁵⁸².

Китайські матері-іммігрантки частіше змушують дітей додатково навчатися вдома⁵⁸³, а білі американські матері більше цікавляться розвитком у дітей соціальних навичок і самооцінки⁵⁸⁴. Засновник Zappos Тоні Шей згадує, як його батьки-іммігранти тайванського походження примусили його розпочати підготовку до SAT тестування вже у шостому класі. Він грав на фортепіано, скрипці, трубі та валторні і мусив був присвячувати кожному інструментові по півгодини щодня, а вихідними і «влітку щодня на кожен інструмент відводилося по годині»⁵⁸⁵. Зрештою, він додумався вмикати аудіозапис, щоб обманути батьків, а сам тим часом читав[37] журнали⁵⁸⁶.

Дослідження також підтверджують, що батьки-іммігранти китайського походження набагато перевершують західних своєю суворістю, коли йдеться про соціальну поведінку дітей. Вони часто забороняють їм «вештатися» з друзями після школи, користуватися телефоном з дорослішанням — ходити на побачення та пізні вечірки⁵⁸⁷. У дослідженні китайських іммігрантів — і з заможних передмість, і з робітничого класу — соціологиня Хелен Луї виявила, що «інші діти сприймають як належне речі на кшталт ночівлі в друзів, але вони стають причиною конфліктів» у китайських іммігрантських родинах. Як згадує одна з опитаних, «мені майже ніколи не дозволяли ночувати в інших. Боже збав, мене ж там можуть зіпсувати, — сміється. — Але я тоді була ще маленькою. Коли я подорослішала, їм довелося цим поступитися, так само як і сподіваннями на досягення у навчанні»⁵⁸⁸. Ще одна респондентка згадує, що «почувалася трохи краще» від усвідомлення, що її американським друзям китайського походження доводилося боротися з аналогічними правилами: «Я маю подругу, вона старша за мене, і їй нікуди не можна ходити. Вона ще й досі ховає свого хлопця від матері. Знаєте, вона не може тусити до дванадцятої чи першої»⁵⁸⁹.

Контроль імпульсів неприємний, тому іммігрантським родинам китайського походження притаманні конфлікти між поколіннями. Респонденти Луї часто розповідали, що сваряться з батьками, приховують від них дещо, або «доводять до сказу»⁵⁹⁰. Така модель виховання може викликати фрустрацію, відчуження, бунт, а у крайніх випадках, про які ми поговоримо в наступному розділі, дуже травматичні наслідки. Менше з тим, логічний висновок полягає в тому, що діти китайських іммігрантів розвивають сильніші навички дисципліни та наполегливості, аніж їхні неазійські однолітки — і вони самі загалом сприймають ці навички як «перевагу в навчанні»⁵⁹¹. Можливо, китайські батьки-іммігранти рідко це кажуть вголос, однак сила волі, яку вони прищеплюють своїм дітям, поєднується з відчуттям вищості китайської робочої етики і здатністю витримувати труднощі⁵⁹². Як пояснив один із батьків учня Джульярдської музичної школи, причина, з якої у старших класах оркестри всюди у Сполучених Штатах складаються переважно з азійців, полягає в тому, що

Батьки дітей, які потрапляють до Джульярдської музичної школи, можуть бути занадто суворими навіть для азійської культури, однак такі погляди загалом типові. У проведеному в усій країні дослідженні Pew понад 62% американців азійського походження погодилися, що «більшість американських батьків недостатньо жорстко вимагають від своїх дітей високих результатів у навчанні»⁵⁹⁴. Насправді китайські (й інші азійські) батьки-іммігранти інколи вважають, що американським дорослим бракує тієї самої робочої етики та старанності, яку вони намагаються прищепити своїм дітям. Як сформулював респондент під час одного дослідження, «якщо американським батькам доводиться йти на завеликі жертви, вони цього уникають. Вони цього не люблять, вони самі певною мірою діти… Отже, я сказав би, що для нас на першому місці завжди наші діти. Ми намагаємося дати їм все найкраще, наскільки можемо»⁵⁹⁵.

Культивування контролю імпульсів у дітей вплетено у китайське відчуття вищості, і внаслідок цього — часто на горе дітям — величезний тиск суду вищої інстанції Трьох сил стає міцно вкоріненою частиною повсякденного життя родини. Спогади молодого американського професіонала тайванського походження типові:

Тут яскраво виявляються усі Три сили. Ідея, що діти належать до привілейованої категорії і тому здатні на більше, сприймається як належне, хоча дітям і кажуть, ніби вони «відстають». Зараховуються лише конвенційні престижні досягнення на кшталт вступу до Стенфорда чи першого місця у випускному класі⁵⁹⁷. За одночасної вищості й загроженості єдиний спосіб рухатися далі (виправдати сподівання й утвердитися) — це працювати ще наполегливіше, ніколи не уповільнюючи темп.

Більшість зазначеного про контроль імпульсів у вихованні американців китайського походження можна також віднести й до інших успішних іммігрантських груп. Звісно, існують винятки, але американці корейського або індійського походження у першому поколінні також висувають високі вимоги щодо академічної успішності своїх дітей. Федеральний прокурор США Пріт Бхарара, який називав свого батька, іммігранта з Індії, «татом-тигром», згадує, що від нього «вдома вимагали лише найвищих оцінок за тести»⁵⁹⁸. Багато хто з таких батьків навчає дітей абетки раніше і муштрує їх арифметикою змалечку⁵⁹⁹ (переважно тому, що вони вважають викладання математики у початкових класах американських шкіл жалюгідним). Один студент південноазійського походження розповів нам:

Зазвичай ці батьки-іммігранти вимагають, щоби діти після школи одразу йшли додому і займалися «корисними» справами. Вони суворо регламентують соціалізацію. «Мої батьки страшенно переймалися, щоб нас не зіпсували розхлябані американські цінності⁶⁰¹, — розповідає молода американка індійського походження. — Складалося враження, ніби вони вважають, що я впродовж двадцяти двох років нічим не повинна займатися, крім навчання, але до двадцяти п’яти років маю якось вийти заміж за гарного індійського чоловіка». Американська матір нігерійського походження говорить, що завжди казала своїм дітям: «Ми ваші батьки, ми вас підтримуємо, а ваш обов’язок — вчитися. Ми не просимо, щоб ви нам давали гроші. Ваша робота — ходити до школи, слухати вчителів, повертатися додому і виконувати домашні завдання». Ще одна американська матір нігерійського походження згадує: «В моєму домі було заборонено ходити до торговельних центрів — хіба що коли потрібно щось купити. Не можна ходити до торговельних центрів просто повештатися, як деякі люди в цій країні»⁶⁰².

Як і в американських родинах китайського походження, спричинений цими суворими правилами конфлікт може особливо загострюватися, коли діти стають підлітками і помічають, як істотно відрізняється їхнє життя від життя шкільних друзів. Як пояснили дві молоді американки корейського походження:

Неважко зрозуміти, чому так багато іммігрантів схильні виховувати своїх дітей суворіше: іммігранти часто походять із традиційніших суспільств, їхнє економічне становище порівняно непевне, вони є аутсайдерами і часто недовірливо ставляться до американської культури, яка здається їм занадто поблажливою, і вони вважають успіхи у навчанні найкращим (чи, можливо, єдиним) шляхом для своїх дітей до безпечнішого майбутнього. З усіх цих причин виявляється, що в батьків-іммігрантів загалом «більші очікування від дітей, ніж у батьків, народжених у цій країні»⁶⁰⁴ і вони, можливо, виховують у своїх дітей порівняно вищий рівень контролю імпульсів, на відміну від інших американців.

Це, безумовно, правда, коли йдеться про іммігрантів з Азії та зловживання наркотичними речовинами і алкоголем. Серед американських підлітків азійського походження — і американців азійського походження загалом — набагато нижчий рівень запійного алкоголізму і вживання наркотиків порівняно з усіма іншими расовими групами в США⁶⁰⁵. Крім того, в американських дівчат азійського походження явно найнижчий серед усіх етнічних груп рівень підліткового материнства (приблизно 11 випадків на 1000 американок азійського походження у 2010 році порівняно з 55 випадками для латиноамериканок, 50 для темношкірих і 24 для білих)⁶⁰⁶. Материнство для дівчат підліткового віку та обвинувачення у пов’язаних із наркотиками злочинах для хлопців суттєво корелюють із подальшими економічними перспективами⁶⁰⁷, тому контроль імпульсів серед американців азійського походження у самих лише цих сферах сприяє їхній надзвичайній фінансовій успішності.

Одна з найцікавіших особливостей контролю імпульсів полягає в тому, що він переходить з однієї сфери життя на інші.

Контроль імпульсів схожий на витривалість⁶⁰⁸. Якщо ви упродовж кількох місяців кожні кілька днів пробігаєте по вісім кілометрів, то напрацьовуєте витривалість, яка дасть вам змогу не лише бігати, а й займатися будь-якими іншими фізичними вправами (наприклад, силовими) ефективніше, ніж раніше. Численні дослідження вже довели, що з контролем імпульсів усе так само. Практично будь-яке завдання з контролю імпульсів (навіть просте сидіння рівно), виконуване на регулярній основі хоча б упродовж кількох тижнів, підвищує загальну силу волі. Люди раптом стають сильнішими в усіх не пов’язаних із цим видах діяльності, які також потребують зосередженості, наполегливості або опору спокусі.

Саме тому суворіше виховання дітей може так багато змінювати, навіть якщо форми контролю імпульсів, важливі для тієї чи іншої культури, не мають нічого спільного з математичною муштрою чи успіхами в школі. Давайте розглянемо мормонів.

Більшість людей знають, що мормони не вживають алкоголю. Як пояснює Церква Ісуса Христа святих останніх днів, «Слово мудрості» (мормонський «кодекс здоров’я», який походить від часів одкровення 1833 року⁶⁰⁹) вимагає, щоб віряни утримувалися не лише від алкоголю, а й від тютюну, кави, чаю і, звісно, наркотиків. Азартні ігри, порнографія, подружня зрада й аборти вважають злом. Дошлюбні і позашлюбні сексуальні стосунки цілковито заборонено — це «гріх, який поступається тяжкістю лише вбивству і запереченню Святого Духа»⁶¹⁰.

Дисципліна і самоконтроль прищеплюються мормонським дітям змалечку. Щонеділі мормонські родини проводять по три години в церкві. Діти з трирічного віку навчаються в недільній школі. У чотирнадцять років мормонських підлітків заохочують відвідувати «семінарію»⁶¹¹, і багато хто з них щодня встає о п’ятій ранку, щоб упродовж години вивчати Святе письмо до початку інших уроків. Здається, ці спроби виховати «чистих» дітей дають результат. За результатами чотирирічного Державного дослідження молоді та релігії⁶¹², мормонські підлітки порівняно з підлітками будь-якої іншої конфесії рідше мають сексуальні стосунки, вживають алкоголь, курять марихуану і дивляться фільми для дорослих.

Однак для більшості мормонів чоловічої і жіночої статі головним і вирішальним для всього життя досвідом стає місія — дворічне перебування у визначеному для них місці, що загалом є табором для тренування контролю імпульсів. Цей досвід розпочинається у Місіонерському тренувальному центрі⁶¹³ зі штаб-квартирою у Прово, штат Юта. Молоді чоловіки та жінки проводять до двох місяців у напруженому вивченні мов, Святого письма і«по-армійському ефективному» засвоєнні місіонерських навичок. (Існує відомий жарт: «Яка різниця між Місіонерським тренувальним центром і в’язницею? — З в’язниці можна зателефонувати додому»).

Прибуваючи на місце призначення, яке може бути розташоване будь-де, від Нью-Джерсі до островів Тонґа, вбрані у костюм з краваткою або скромну спідницю, місіонери працюють по десять-чотирнадцять годин на добу шість днів на тиждень, а сьомого дня прибирають удома⁶¹⁴. Фінансової винагороди вони не отримують. Вони мають відмовитися від машин, фільмів і побачень. Більшість місіонерів живуть порівняно бідно і весь час наражаються на зневагу, відмови й образи з боку незнайомців, яких намагаються навернути у свою віру⁶¹⁵. «Місія навчає наполегливості», — говорить колишній генеральний директор American Express⁶¹⁶ Ґері Крітенден.

Ще одна вражаюча особливість мормонської місії полягає у «товариськості»⁶¹⁷: від вірян Церкви Ісуса Христа святих останніх днів вимагають виконувати місію парами. Компаньйони цілодобово разом — їдять, працюють, навчаються і моляться. Вони сплять в одній кімнаті і не можуть виходити поодинці навіть на прогулянку чи у крамницю. Для декого цей досвід стає початком тривалої дружби. Для інших він сам собою є вправлянням у контролі імпульсів. Як сказав один місіонер, «думка про компаньйона спочатку здається травматичною⁶¹⁸. Ви впродовж дев’ятнадцяти років зростаєте у суспільстві, яке наголошує на індивідуальності й приватності, а потім… усе це змінюється. Ви постійно поруч з іншою людиною, і обираєте її не ви. У деяких випадках ви точно її не обрали б». Робота в парі майже завжди допомагає одному чи обом місіонерам контролювати і заохочувати дотримання суворого режиму під час місії.

Декому важкі випробування мормонської молоді здаються надмірними, але немає сумнівів у тому, що для безлічі дорослих вони трансформуються у велику наполегливість. Мормонські бізнесмени добре відомі тим, що не грають у гольф, не п’ють пиво на офісних корпоративах і не дозволяють собі навіть один мартіні за обідом⁶¹⁹. Вони також уникають і багатьох дозволених їм соціальних практик, присвячуючи «вільний» час церкві, спільноті й дотриманню звичаїв, наприклад «родинного вечора вдома»⁶²⁰: здебільшого мормонські батьки витрачають понеділкові вечори на релігійні практики разом із дітьми.

Отже, мормони — вражаюче втілення Трьох сил. Маємо групу, яка вважає себе дітьми Господа у буквальному сенсі слова — «богами в зародку»⁶²¹ — відправленими на землю, щоб спрямовувати Америку до її справжньої долі, а світ — до спасіння. Вони знають, що їхній спосіб життя вищий за «море морального занепаду», що вирує навколо⁶²². Однак водночас у Сполучених Штатах вони лишаються маргіналізованими, на них позирають з підозрою і постійно сприймають як «сектантів», ненормальних чи «збоченців» (такими словами раз у раз описували синів Мітта Ромні)⁶²³. Декілька протестантських конфесій офіційно заявили, що «не вважають мормонську церкву християнською». У 2006 році у Південній Кароліні 44% опитаних вважали, що мормони все ще практикують полігамію, а під час загальнонаціонального опитування 53% людей стверджували, що «мають певні сумніви» щодо кандидатів-мормонів або «ставляться до них дуже негативно»⁶²⁴.

Серед багатьох вірян Церкви Ісуса Христа святих останніх днів ці підозри стають джерелом дуже глибоких конфліктів. З одного боку, мормони прагнуть спростувати слова огудників і стати еталоном. Вони хочуть, щоб їх сприймали як «нормальних американців». З іншого, їм хочеться зберегти свою ідентичність «особливого Божого народу», власні осібні вірування, цінності і практики⁶²⁵. Унаслідок цього «когнітивного дисонансу»⁶²⁶ мормони інколи репрезентують себе такими надміру «правильними» і «американськими», що багато хто з американців вважає їх дивними (хоча мормонів, звісно, це навряд чи бентежить⁶²⁷).

Цей внутрішній конфлікт перетворився для мормонів на інстинкт, відколи Джозеф Сміт балотувався у президенти, хоча мормонам тоді загрожувало винищення. (Оррін Хетч, сенатор-ветеран від штату Юта, носить на шиї єврейську мезузу — сувій пергаменту з біблійними текстами — і пояснює: «Це для певності, що ніколи ніде не настане інший Голокост. Розумієте, в історії цієї країни мормонська церква єдина, щодо якої видали наказ про знищення»⁶²⁸).За описом соціолога і мормона-практика Армана Месса, Церква Ісуса Христа святих останніх днів у своїй історії вагалася між асиміляцією і відчуженням, респектабельністю й ексцентричністю⁶²⁹.

Можна написати цілі дослідження (і їх, поза сумнівом, пишуть) про збурення, спричинене серед мормонів історією, в якій цнотливу і безгрішну молоду жінку, що утримується від алкоголю і тютюну, спокушає надприродна істота — вампір і водночас сяючий янгол. Звісно, це сюжет мегауспішного циклу «Сутінки», авторка якого — благочестива вірянка Церкви Ісуса Христа святих останніх днів. Така природа мормонської загроженості: залученість і відторгнення, нормальність і незвичність, бажання стати частиною соціуму і водночас прагнення навернути інших в свою віру — бажання, щоб їх прийняли ті самі люди, яких вони хочуть навернути⁶³⁰.

За класичною моделлю Трьох сил, зрештою в багатьох вірян Церкви Ісуса Христа святих останніх днів сформувався надзвичайно дисциплінований драйв, аби утвердитися за допомогою успіху в бізнесі й інших ознак статусу. «Я зростав у Юті⁶³¹, тому завжди відчував деяку образу, — пояснює колишній генеральний директор Madison Square Garden Дейв Чеккетс. — Ми хороші громадяни, хороші люди, але нас неправильно сприймають. Значна частина мого драйву полягає у відчутті, що я маю щось довести»⁶³². Засновник і генеральний директор JetBlue Дейвид Нілмен вважає, що «мормонська церква — одна з найбільш неправильно сприйнятих організацій у світі»⁶³³, а свою сувору дисципліну пояснює так: «Йдеться про більші досягнення, ніж у будь-кого іншого»⁶³⁴.

Точнісінько як для ранніх кальвіністів, чию етику праці вивчав Макс Вебер, для мормонів успіх у бізнесі — це не лише спосіб довести вищість своїх цінностей і способу життя. Це також доказ Божої милості⁶³⁵. Гаролд Блум майже не перебільшував, коли назвав мормонство «пуританським анахронізмом» і, можливо, «культурою найбільшого трудоголізму в усій історії релігій»⁶³⁶.

Аскетизм ніколи не відігравав панівної ролі в юдаїзмі⁶³⁷, проте контроль імпульсів, поза сумнівом, фундаментальний для єврейської релігії та традиційного єврейського способу життя.

Десять заповідей можна було б назвати десятьма великими імпульсами, які потрібно приборкати, і вони є лише часткою сотень приписів — якщо бути точними, у єврейській традиції їх 613 ⁶³⁸ — явлених Мойсею як вічний закон, що мав об’єднати єврейський народ⁶³⁹. Ранній раввінський юдаїзм стверджував, що самоконтроль — одна з найвищих етичних цінностей. «Хто сильний?⁶⁴⁰ — запитує Талмуд. — Той, хто приборкує свої пристрасті. Адже сказано: “Кого важко розгнівати, той кращий за героя, і хто має владу над своєю волею кращий за того, хто підкорив ціле місто”». За Філоном Александрійським, єврейським філософом елліністичного періоду, стоїчна чеснота енкратія — самоконтроль або влада над собою — лежала в основі всієї структури законів Мойсеєвих, і в цьому євреї були зразком для всіх інших народів: «Мойсей наставляв [євреїв], щоб показати [енкратію] вусіх сферах життя, у контролі над словами, шлунком і органами, розташованими нижче»⁶⁴¹.

Упродовж століть раввіни своїми інтерпретаціями і застосуванням збільшували кількість правил єврейського законодавства, аж поки у XVI столітті в одному зі скорочених кодексів — «Шулхан арух»⁶⁴² — не зібрали тисячі правил, що регулювали всі аспекти життя від пробудження до сну. Ізоляція і антисемітизм справді могли посилити єврейські традиції самоконтролю у суспільствах, де статус євреїв був непевним. Іммануїл Кант наприкінці XVIII століття лишив свідчення про єврейську поміркованість у таких рядках: «Євреї зазвичай не напиваються — або принаймні старанно дбають про те, щоб їх не бачили п’яними». Він казав, що причина — «загрожений» і слабкий «громадянський статус» євреїв. Через нього вони мали поводитися обережно — «і тому не могли пити»⁶⁴³.

Щоправда, у ХІХ столітті в Америці євреї (переважно німецькі) часто підтримували асиміляційний реформістський рух, який зрікався віковічних суворих обмежень єврейського закону⁶⁴⁴. Раввін, який очолював реформістський рух в Америці, стверджував у 1885 році, що обрізання — це «рудимент дикунського життя в Африці»⁶⁴⁵, а бар-міцва — застарілий ритуал⁶⁴⁶. У 1883 році на випускному банкеті для раввінів, які закінчили Гебрейський об’єднаний коледж (першу єврейську семінарію у Сполучених Штатах і найвище втілення реформістського руху) до меню входили молюски, «салат із креветок» і жаб’ячі лапки⁶⁴⁷.

Водночас мільйони східноєвропейських і російських євреїв, які линули до Нью-Йорка, починаючи приблизно з 1890 року, привезли з собою ортодоксальний юдаїзм і вірність усім старим обмеженням⁶⁴⁸. Книжка 1914 року про єврейське життя⁶⁴⁹ описує, як дуже побожні євреї у нових американських анклавах, подібно до ортодоксальних євреїв у Східній Європі, як і раніше, «регламентують кожен день свого життя, від колиски до труни, за допомогою скрупульозних всеосяжних правил середньовічного кодексу “Шулхан арух”». То був юдаїзм смуги осілості й штетлів, де в ізоляції жили євреї. Один (єврейський) спостерігач писав, що мешканці цих бідних селищ «зв’язані і закуті в кайдани» правилами, які наклали на себе для обмеження імпульсів:

Навіть шабати — які для багатьох євреїв мали величезне значення як дні спочинку, присвячені родині, — перетворювалися на дуже регламентоване вправляння у самоконтролі. Дотримання шабатів передбачало багатогодинні відправи і вивчення Тори. Якщо родина мала коня і віз, то не могла ними користуватися (у шабат їздити заборонено). Витончені докази раввінів можуть накласти заборону і на відпочинок. Якщо, наприклад, єврейським дітям пощастило жити біля річки чи озера, плавати вони не зможуть — раптом вони захочуть покататися на плоті, а пліт зламається і доведеться його лагодити — це праця, а працювати у шабат заборонено⁶⁵¹.

В Америці визначальна для шабату заборона — займатися прибутковою працею — сама собою стала формою контролю імпульсів: унаслідок цього обмеження виникало бажання заробити ще більше. У популярному романі 1941 року «Що підганяє Семмі?»[38] — історії сходження від злиднів до багатства, перетвореної на мюзикл, який довго не сходив з бродвейської сцени — батько-єврей з Нижнього Іст-Сайду нажаханий, коли його син повертається додому в суботу з грошима в руках.

Поза незліченними релігійними обмеженнями типова єврейська модель виховання у першій половині ХХ століття відповідала вихованню убудь-якій сучасній азійській спільноті. Єврейські газети у Нью-Йорку навдивовижу рано почали публікувати протести (самих євреїв) проти позакласних занять і тиску на дітей. Ці протести можуть здаватися моторошно знайомими декому із нас. У 1911 році один єврейський лікар писав у Forward:

Заняття музикою — особливо фортепіано — відігравали значну роль ужитті цих дітей. Про це свідчить ще одна критична стаття у Forward:

Тож два мільйони східноєвропейських євреїв, які іммігрували до Америки на початку 1900-х років, привезли з собою звичку до посиленої дисципліни, релігійних обмежень і важкої праці. Усе це вони не лише втілювали самі, а й передали своїм дітям. Подальші хвилі єврейської імміграції — наприклад, під час і після Другої світової війни — підживили культуру американських євреїв, бо привезли з собою той самий етос. Тривога, яку відчували євреї внаслідок антисемітизму в США впродовж майже цілого ХХ століття, можливо, посилила їхній контроль імпульсів⁶⁵⁴, як це, на думку Канта, трапилося і в Німеччині. На тлі такої упередженості надзвичайний успіх, якого зрештою досягли американські євреї у галузях і сферах, що потребують довгих років навчання і практики — медицині, науці, праві, музиці — свідчить про те, що їм притаманні дисципліна і наполегливість.

Нині контроль імпульсів уже не можна з певністю назвати визначальним елементом культури американських євреїв. Ортодоксальність зникла, так само як й антисемітизм. Сучасні єврейські батьки у США набагато менш рішуче «тиснуть» на своїх дітей (принаймні відкрито), особливо у забезпечених прошарках. У деяких колах традиція бар-міцви і бат-міцви перетворилася на вечірки вартістю 250.000 доларів на честь тринадцятирічних підлітків — тож навряд чи можна говорити про культуру стриманості й опору спокусі. (На початку ХХІ століття бюджет одного зі святкувань бат-міцви, організованого в Cipriani на Уолл-стрит, оцінювали семизначною сумою. Вбрана у кетсьют героїня свята гойдалася на дроті над залою і «Джон Бон Джові сорок п’ять хвилин співав їй серенади»⁶⁵⁵). Ми ще повернемося до питання, чи втратила єврейська культура у Сполучених Штатах свій контроль імпульсів (а отже, і свої Три сили).

Америка доволі успішно ламає контроль імпульсів. Традиційне китайське виховання, яке наголошує на муштрі, слухняності та дисципліні, пережило дві тисячі років різних династій, комуністичний переворот і навіть Культурну революцію з її антиконфуціанським, антиінтелектуальним пафосом⁶⁵⁶. Однак здається що єдине, проти чого воно безсиле, — це Америка. Після лише одного покоління у Сполучених Штатах традиційне суворе виховання зникає з американських родин китайського походження⁶⁵⁷, батьківські очікування знижуються, а між другим і третім поколіннями відбувається стрімке падіння академічної успішності⁶⁵⁸.

Усі знають, що сучасна Америка не надто захоплюється суворим вихованням і контролем імпульсів, принаймні порівняно з традиційними суспільствами. До цього ми також повернемося, однак основна ідея в тому, що сучасна американська культура транслює потужний заклик — жити тут-і-зараз. Загалом американці люблять отримувати що хочуть — і то негайно.

Не секрет, що успішні люди зазвичай живуть не так — натомість вони часто мають зиск із тих, хто так живе. Керівники американських корпорацій швидкого харчування відомі тим, що старанно уникають власної продукції⁶⁵⁹. Американські медіа до певної міри відкрито визнають і хвалять цінність контролю імпульсів. Інтерв’ю із зірками спорту часто наголошують на їхній етиці роботи і стійкості. Два найпопулярніші нові телесеріали — The Wire («Прослушка») (у Гарварді йому присвячено окремий курс)⁶⁶⁰ і Breaking Bad («Пуститися берега», здобув сім премій «Еммі»). Дія першого відбувається у Балтиморі, другого в Альбукерке. В обох серіалах йдеться про наркотики і залежність, і наскрізною темою є те, що найуспішніші авторитети, які заробляють мільйони, «не вживають». Обидва серіали наголошують на дисципліні, самоконтролі й витримці, притаманних наркобаронам та їхнім найкращим працівникам — і вони разюче контрастують зі своїми слабодухими клієнтами, які живуть від дози до дози⁶⁶¹.

Однак реалії американської культури гостро суперечать традиційному вихованню із сильною дисципліною й іншими елементами контролю імпульсів, притаманними успішним групам, і це ще раз підкреслює й пояснює той факт, що найуспішніші американські групи схильні бути культурними аутсайдерами. Успіх у сучасній Америці часто приходить до груп, які опираються домінантній американській культурі.

Отже, контроль імпульсів — ще один аспект, в якому успішні американські групи не слухають флейту щуролова. Америка полюбляє говорити американцям таке: усі рівні, любіть себе, живіть тут-і-зараз. А тим часом успішні групи в Америці заявляють своїм членам дещо інше: ви здатні на величезні досягнення, бо належите до особливої групи, але особисто ти не дотягуєш до цього рівня, тому маєш контролювати себе, опиратися спокусам і самостверджуватися.