У карнавалі історії. Свідчення

Л. Плющ ЕТИЧНА НАСТАНОВА[23] (НАРИС)

1. Заєць попередив Ведмежа, що йти на річку небезпечно — можна зустрінутися з Тим, хто в річці живе. І ось, коли Ведмежа заглянуло у воду, то й справді побачило Того, хто в річці живе.

Воно налякалося, але і взнаки не дало, тільки показало Тому, хто в річці живе, страшну гримасу. Той, одначе, також показав гримасу.

Перелякавшися ще дужче, Ведмежа погрозило Тому лапою, але Той відповів йому знову тим самим.

Ведмежа знайшло вихід, скориставшися порадою старого їжака: воно всміхнулося Тому, хто в річці живе, а той відповів Ведмежаті доброю, привітною усмішкою.

Ця казка-притча на диво точно передає схему розвитку відносин поміж людиною і її середовищем, як природним, так і соціяльним.

Страх «Я» перед Другим веде до ворожих дій супроти Другого, який відповідає на них тим же, що, у свою чергу, викликає ворожість «Я» до Другого, а це, природно, посилює ворожнечу Другого до «Я».

І не буде цьому процесові ні кінця, ні краю, поки «Я» не зрозуміє, вкінці, що Другий не зводиться до простого «не-Я», а що деякою мірою Він — це «Я», а тому удари Другого по Мені — це наслідок моїх ударів по Другому.

Більше того, без «Другого» «Я» перестане бути реальністю і перемінюється в абстракцію — воно втрачає не лише свою форму конкретного «Я», але й зміст визначеного «Я».

Спираючися на поняття «настанови», сучасна психологія дає можливість уточнити ті старі істини.

2. Настановою називають «Схильність, окреслену підготовку організму при діях «поведінки», готовість зустріти при взаємодії з середовищем визначені властивості середовища, окреслену «поведінку» середовища — очікування окресленої дійсности.

Поведінка індивіда окреслюється не тільки і навіть не стільки безпосереднім впливом середовища, скільки настановою індивіда щодо середовища та спрямованістю різниці між цією настановою і дійсністю.

Узнадзе[24] і його школа показали, що настанова пронизує всю діяльність суб’єкта, визначаючи характер і спрямованість моделювання дійсности, а також реакцію на цю дійсність.

Найменше значення має настанова в соціяльній психології, часто визначаючи характер взаємовідносин між особою та групою, а також між груповими суб’єктами (соціяльна група, кляса, нація та інше), впливаючи на зміст і розвиток загальної свідомости, зокрема, на виникнення й закріплення мітів і забобонів (див., наприклад, І. Кон «Психологія забобону», Новий мір, ч. 9., 1966).

3. Релігійна мораль є віддзеркаленням уже існуючих взаємин поміж людьми, зафіксовуючи й освячуючи ці взаємини в ідеалізованому вигляді, виділяючи в них загальнозначуще.

Але, будучи фантастичним і ідеалізованим віддзеркаленням сучасного, релігія дає людському суспільству настанови, що виходять поза межі минулого й сучасного, настанови, що відограють ролю духовних будівельних риштувань майбутнього і діють на спрямування загального розвитку, здійснюючи тим самим зворотний зв’язок у взаємодії «суспільне буття — суспільна свідомість».

Прикладом такої настанови в усіх світових релігіях може служити настанова Добра.

Формула зоологічної справедливости «Око за око, зуб за зуб», що виражала правову вимогу варварських племен, знайшла свій моральний розвиток в заповітах юдаїзму «Не роби ближньому того, чого не бажаєш собі» і піднялася до Нового заповіту Христа, який благовістив нездійснене і досі майбутнє: «А Я кажу вам: любіть ближнього…»

Утопійність, надмірність моральних вимог релігії, їхня неспівмірність з дійсністю потягають за собою диявольську чистоту й «досконалість» перших інквізиторів, релігійне святенництво церкви, і кінець-кінцем, як реакцію на попереднє — нігілістичний аморалізм вульгарного атеїзму.

Проте заклик Христа був чутний навіть під час походів до Господнього Гробу й дияволіяди Церкви-Антихриста і як мету, ідеал його можна почути в атеїстичній моралі.

І як ідеал, він виявляє вплив на майбутнє й сучасне, будучи «серцем безсердечного світу» (Маркс).

Вульгарний атеїзм, тобто нікчемне заперечення релігії, бачить у релігії лише утопію і її соціяльну функцію «опіюму», що послаблює терпіння, а тому й незадоволення людини суспільним ладом.

Завдання ж полягає у тому, щоб зберегти всі духові цінності релігії, спираючись на такі соціяльні умовини, при яких зникне конечність духового «знеболювання», при яких самі терпіння матимуть людяний характер і виявлять деяку духову цінність, а не будуть вислідом механічної дії соціяльного чи природного середовища.

Існуючі суспільні організації закриті для послідовників Христа — якщо й виживають одиниці цього типу людей, то лише як юродиві, Дон-Кіхоти чи Мишкіни (російська народна казка віддає їм данину в образі Іванушки-Дурника). Перемога приходить до них лише поразкою, коли їхні ідеали стають мертвою оболонкою, що скриває все те, з чим вони боролися.

Комуністи врахували причину поразки християнства й вибрали засобом досягнення Добра не особисте самовдосконалення (в існуючих умовах це доступне лише невеликій групці людей, яка виживає тільки тому, що цілком без них суспільство само не виживе), а створення такої суспільної організації, при якій настанова Христа не вела б до загибелі свого носія, при якій тип людини, умовно названий Дон Кіхотом чи Христом, став би виживаючим, і любов до ближнього не була б безперервним подвигом підняття на Голгофу.

Перші спроби створити таке суспільство закінчилися невдачею, повторивши перемогу-поразку Христа — ідеї трансформувалися в ідола, в жертву якому були принесені носії цієї ідеї (як, зрештою, і всіх інших — ідоли не терплять ніяких ідей, бо ідея викриває ідола в тому, що він мертвий і існує лише кров’ю живих людей).

Однією з духових причин цієї невдачі була слабість доброї настанови, перевага ненависти до Зла над любов’ю до Добра — «Довга боротьба за справедливість поглинає любов, що зродила її» (Камю).

Очевидно, боротьба за перебудову суспільства повинна супроводитися боротьбою за перебудову людиною себе, комуністична революція — християнською (т. зн. соціяльна — моральною). Християнською своєю доброю настановою до Другого.

Сенс доброї настанови полягає зовсім не в тому, щоб любити Другого, не зважаючи ні на що. Зло не заслуговує любови, його треба ненавидіти. Тільки Христові — ідеальній людині, дано любити тих, що його розпинають. Але бажати підніматися до Христа дано кожному.

Добра настанова полягає в тому, щоб у Другому шукати союзника, співлюдину. Цей пошук означає передусім розкриття в собі для Другого тих меж, що йому потрібні як співлюдині.

Це збільшує імовірність знайти й виявити для себе в ньому союзника. Лише імовірність, бо поведінку Другого визначаємо не тільки ми. Другий сам перебуває в якомусь середовищі, і «Я» для нього — лише один з елементів цього середовища. Щоб знайти оптимальну форму взаємин з Другим, конечний модель Другого і його середовища, тобто модель Мого середовища, модель, що достатньо точно відбиває реальність. Настанова на Добро не повинна підмінити реальність рожевим мітом, не повинна заважати пізнанню.

Модель середовища будується на фактах. Фактів завжди не вистачає для створення моделю, тому вона добудовується за допомогою деяких логічних, етичних і естетичних принципів (тому можна говорити про логічні, етичні й естетичні настанови).

Одні й ті ж факти звичайно пояснюються як гуманістичні, так і антигуманістичні. Отже, істина сама собою не заперечує Добра. Прямування ж до Добра може стати перешкодою на шляху до пізнання Істини, а значить, і на шляху до досягнення реального Добра, якщо носії Добра боязкі, якщо вони бояться фактів. Одначе перешкоди, які вносять моральні настанови в процес пізнання, не закладені в цих настановах.

Правда-справедливість може вказати шлях пошуків правди-істини, не перекручуючи істини. При виборі поміж «тьмою низьких істин» і «підіймаючим обманом» ми віддаємо все-таки перевагу «істинам», але з тенденцією в бік «підіймаючих» нас істин, намагаючися вийти за межі цієї суворої дилеми. Цю перевагу можна визначити як примат «настанови на істину», який в пласкості етики означає примат реальної справедливості над справедливістю відчуженою від реальности в царину міту — над мітичною справедливістю.

Цим одначе не вичерпується проблема взаємозв’язку етики і гносеології. Можливий такий вплив етичної настанови на пізнання, коли модель дійсности, формально викривляючися під впливом настанови, по суті, віддзеркалює дійсність глибше, розкриваючи в ній такі спроможності, які спочатку здавалися неіснуючими, недійсненними. Прикладом може служити «віковий парадокс»: недосвідчена молодість ставить цілі, нездійсненні з погляду мудрої старости, і бувають випадки, що вона їх досягає. Це пояснюється особливістю людського пізнання. Пізнаючи середовище, суб’єкт змінює його під час самого акту пізнавання. Тим то настанови, які лежать в основі його пізнання, можуть впливати на середовище, відкриваючи в ньому нові можливості та шляхи до їх здійснення.

Таким чином, навіть утопійність етичної настанови у відомих межах може впливати на середовище в напрямі Добра — в підіймаючім нас обмані окриваються зародки майбутніх істин.

4. Приклади етичних настанов.

а) Настанова на мотиви Другого.

Якщо Другий виконав дію, яка нам неприємна, то наша реакція залежить не стільки від самої дії, скільки від настанови на оцінку як результатів дії, так і мотивів Другого. Якщо настанова не добра, то негативні для нас наслідки тієї дії будуть перебільшені, а мотиви дії вважатимуться негативними. Існує навіть категорія людей, що має хибу, яку умовно можна назвати «підлістю мислення». Люди з підлим мисленням помічають і запам’ятовують здебільшого негативні вчинки їх ближніх, а зустрінувшися з Добром, пояснюють його користолюбними, підлими мотивами. Специфічним випадком підлого мислення є антисемітське мислення (загальніше — расистське) — мислення, що базується на підсвідомій чи свідомій аксіомі-настанові: «Усе зло в світі від жидів (негрів, жовтих і т. д.)».

У радянській літературі яскравими плодами такого думання є твори Шевцова і Кочетова (ми не говоримо про ідейні позиції цих літераторів — Бєнюх і Сурков майже такі ж реакційні — але в їхніх творах немає патологічного смакування підлістю, яким відзначаються кочетови).

Реакція на негативну настанову, природно, буває лише негативна, що немов підтверджує вихідну настанову, підсилюючи її. Таке явище — це окремий випадок загальнішого правила: в основному настанова впливає (якщо впливає) на дійсність в напрямі наближення дійсности до настанови.

Відхилення від цього правила, очевидно, пояснюються зовнішніми щодо системи «Я — середовище» причинами — на поведінку середовища впливаємо не лише ми. Звертаючися до Добра в Другому, я провокую в ньому добро, звертаючися до злого в Другому, я провокую як у нього, так і в себе зло.

Отож, як з моральних, так і з суто прагматичних міркувань гідніша й навіть зручніша така схема аналізи мотивів Другого: спочатку приймається гіпотеза добрих мотивів, а лише тоді, коли досвід заперечує її, є сенс звернутися до гіпотези злих мотивів: «І не думайте, що Ваш вчинок змусить нас у майбутньому відмовити в допомозі людям, які потребуватимуть її» (П. Григоренко).

Дійсність, одначе, складна, і можливі ситуації, коли «добра гіпотеза» надто рискована. У таких ситуаціях дійсність вимагає передусім передбачити злі мотиви й поробити відповідні протизаходи. При цьому добра настанова полягає в тому, щоб протизаходи мали попереджувальний характер, не викликаючи злих емоцій до здогадного носія зла.

б) Настанова у внутрішньополітичній боротьбі.

Історія революційних рухів показує, як швидко однодумці стають ворогами один одному. І не лише об’єктивні умовини винні в цьому.

Постійне нервове напруження, ненормальні умовини життя, неприродне переплетення особистого й загального призводять до того, що в гострій фракційній боротьбі набуває важливої ролі персональне сміття, симпатії й антипатії. Особливо це помітне на еміграції, на засланні, в період тимчасового затишку чи поразки, коли особисті взаємини висуваються на перший плян і об’єктивна криза руху набирає рис особистих міжусобиць. У найбільш саможертовних і часто авторитетних революціонерів основною причиною розбіжностей є фанатичне служіння принципові, яке породжує настанову на відмінність, що доводить дрібну розбіжність до її логічного завершення, перетворюючи її в принципову розбіжність. І часто боротьба йде не із-за справжньої розбіжности, а із-за майбутньої розбіжности, в яку може вилитися сьогоднішня.

В остаточному підсумку революція захлинається в крові кращих представників усіх революційних напрямів, а перемога дістається позафракційному «болотові» на чолі з Бонапартом.

З історії попередніх революцій варто винести хоч би цю науку.

Це особливо важливо тепер, коли майбутнє навряд чи зможе виправити криваві наслідки взаємної різанини поміж відтінками прогресивних рухів.

Тому настановою демократичного руху в СРСР повинна стати настанова на синтезу, на союзи. Природно, не ціною уступок у принципах гуманізму, свободи й демократії. Синтеза — це не мішанина «всякої всячини», синтеза має на увазі спектр різних чітко відображених течій, об’єднаних єдиною демократичною основою. Це потрібне й можливе зокрема тому, що всі ми, радянські реформісти, за еволюцію нашої країни, а не за збройну боротьбу, яка в сучасних умовах у країнах-гігантах засуджена на провал і може лише спровокувати атомну катастрофу.

Найважливішою умовою союзу з боку марксистів, атеїстів і росіян є їхнє розуміння фактичної нерівности з ними представників інших течій і націй. Почуття «вини» — хай мимовільної й навіть «нереальної» — за свою близькість до сталінізму, близькість формальну, зрозуміння своїх «переваг» над іншими представниками демократії повинні допомогти їм перебороти шабльон формальної рівности відносин і вимог одного до одного.

Ми, комуністи, соціяльні демократи, повинні шукати й підтримувати в політичних демократів, які борються за політичні права, у релігійних демократів, які боряться за свободу світогляду, у національних демократів-патріотів не тільки те, що спільне в нас з ними, але й намагатися зрозуміти їхню правду, засвоїти й присвоїти її, тобто зробити її своєю правдою, розвинути її до рівня нашої правди, якщо їхня правда однобічна. Боротьба з їхньою ідеологією, як ідеологією часткового, однобічного гуманізму повинна проводитися передусім з позицій їхньої правди.

Ми переборемо їхню частковість, переборовши свою, переборюючи свою неповноту, ми притягнемо на свій бік усе близьке нам, відштовхуючи від наших союзників реакційне крило національної, релігійної й політичної демократії, прискоривши тим самим природний процес внутрішньої диференціяції як їхньої, так і нашої течії.

Якщо російський демократ, зустрінувшися з виявом українського шовінізму, відвернеться від національної проблеми українців і навіть більше — стане розглядати ввесь український рух як реакційний, — він посилить шовіністичне крило українського руху й сприятиме наближенню шовіністів і патріотів одних з одними.

Якщо наші потенційні союзники не бажають іти разом з нами, то це не дає нам морального права відвертатися від їхніх проблем — ми повинні їхнє діло зробити нашим, хочуть вони цього чи ні.

Ми розглядали настанову щодо союзників. До ворожих рухів настанова, природно, інша. Вона полягає в намаганні до чіткого ідейно-політичного розмежування з ними, у розкритті їхньої антигуманно! й реакційної суті, якщо, як це звичайно буває, ця суть окривається за частковим демократизмом.

З цих позицій політичним ляпсусом, очевидно, виглядає підпис Солоухіна під листом в оборону Солженіцина — і не тільки тому, що Солоухін брав участь у цькуванні Пастернака.

Усе ж таки, мабуть, ще важливішою є настанова на зрозуміння ворога. Адже антигуманізм виростає на реальному ґрунті й живиться тією ж дійсністю, що й гуманізм. Тому треба не лише розкривати антигуманізм тих чи інших реакційних течій, але й виявляти глибинні причини постання антигуманізму, значить, зрозуміти його «правду» і розкрити цю «правду» в нашу правду, позбавивши тим самим ворога його джерел.

Яскравим прикладом антигуманізму може служити антисемітизм. Енгельс визначив антисемітизм як «соціялізм для дурнів». І не випадково гітлерівці називали себе націонал-соціялістами. Фашисти підхопили сліпий національний і соціяльний протест і спрямували його проти вигаданого ворога. На жаль, Комінтерн ігнорував «соціялізм» фашистів, підмінюючи теоретичну аналізу загальними фразами й такими ж загальними льозунґами, що кінець-кінцем змішав фашизм з соціял-демократією й розколов робітничу клясу, а це неухильно привело до «дружби й миру» з фашизмом.

Те саме відбувається тепер з маоїзмом — аналізу ворога підмінюється всілякими можливими лайками, що також може довести чи то до війни з Китаєм, чи до «миру й дружби» з Мао. Важко при цьому сказати, що гірше.

в) Настанова в міжнародних взаєминах.

У міжнародному плані наш рух виходить з того, що збереження миру — це головна мета тієї зовнішньої політики, якої послідовного переведення ми вимагаємо й вимагатимемо від свого уряду.

Основою мирної настанови є настанова на довір’я поміж країнами-гігантами. Якщо міжнародна політика СРСР діятиме з розрахунком на мирні сили в США, то ми зміцнимо позиції цих сил. Якщо ж СРСР розцінюватиме кожну пропозицію США як провокацію, то ми змусимо американський народ голосувати за мілітаризм, бо хоч і чого добилися б мирні сили, це не дасть жодних плодів — усе розбивається об наше принципове недовір’я. Прикладом може бути відмова від взаємної інспекції, як основи для загального роззброєння, із страху перед «шпигунством» (якщо роззброюємося, то чим же загрожує взаємне шпигунство?).

Настанова на взаємне довір’я означає постійні практичні засвідчення миролюбности й довір’я, і лише такі засвідчення приводитимуть до росту мирних сил в інших країнах.

Навіть половинна мирна настанова Хрущова істотно поліпшила міжнародні взаємини. Війна у В’єтнамі не могла не викликати посилення екстремістських групувань в обидвох бльоках. Те саме можна сказати про інвазію в Чехословаччину. Діло д-ра Спока і Кінґа явно програно, якщо ми й надалі збираємося вирішувати зовнішньополітичні проблеми методою серпня 1968.

Ми повинні, нарешті, зрозуміти, що підсилення реакції в нас викликає автоматично антидемократизм у них — так само, як сталінізація СРСР сприяла свого часу гітлеризації Німеччини. Воєнна гістерика в них піднімає наш «воєнний патріотизм».

У міжнародних стосунках займають окреме місце країни з екстремістськими урядами. У тому таборі — фашизоїдні режими, в нашому — мао-сталінські. Дружба, взаємодопомога і союз з ними немисленні (скоріше, можлива дружба між ними, незважаючи на розбіжності в соціяльній базі). Якщо одна з них достатньо скріпиться, війна неминуча. Вихід один — демократизація країн-гігантів, справді безкорисна й велика мудра допомога малорозвиненим країнам (тоталітаризм постає з відчаю!), союз на основі міжнародних, відкритих і рівноправних договорів поміж антимаофашистськими країнами, союз, який може стримати агресора й допомогти населенню агресивних країн вийти з глухого кута, в який загнала їх історія.

Мудрою допомогою малорозвиненим країнам була б анонімна допомога (через міжнародні організації), допомога в освіті, в охороні здоров’я, у створенні мирної промисловости й у піднесенні продуктивности сільського господарства, допомога регульована й контрольована ООН таким чином, щоб вона приводила до демократизації й цивілізації наших країн. А тепер ця допомога частіше йде на озброєння тимчасового союзника, на підрив акцій противників у даній країні. І вони, і ми допомагаємо, незважаючи на те, що часто підсилюємо владу диктаторів і хунт.

г) Настанова песимізму і оптимізму.

Крайня оптимістична настанова при оцінці дійсности висловлена формулою Панглоса: «Все йде до кращого в цьому кращому зі світів». Цього роду оптимізм дозволяє людині перебувати в свинському задоволенні собою й довкільним середовищем. Оптимісти цього роду є опорою кожного ладу — вони не бачать ні страждань ближнього, ні атомної бомби над собою, ні майданеків з сибірськими концтаборами. Небезпека такої позиції в наш час цілком очевидна.

Крайня песимістична настанова отримується з формули Панглоса простою заміною слова «кращий» на «гірший». Цей погляд, правда, більше обоснований фактами, але, незважаючи на повну протилежність до оптимізму «неляканих дурнів», веде до тієї ж життєвої практики: бездіяльности й небажання боротися зі злом. Тому крайні песимісти в своїй масі також стають опорою існуючого, створюючи при цьому ілюзію протесту.

Можна ще раз повторити: так, ближчий до реальности песимізм — світ котиться до загибелі й не видно просвітку.

Одначе настанова на поганий результат лише збільшує його можливість.

Можна уникнути загибелі (якщо це взагалі можливо!) лише при добре відкритих очах, що шукають виходу з глухого кута.

Боротьба за вихід з глухого кута можлива тільки при наявності віри в те, що вихід існує.

Поки немає переконання про наявність виходу, наш оптимізм може спиратися на ось що: вся оця абсурдна трагікомічна передісторія підходить до кінця. Ми підійшли до заперечення передісторії, заперечення прямого чи діялектичного. Ми діб’ємося гарного майбутнього, або майбутнього взагалі не буде. Поганого майбутнього, тобто продовження брудної й кривавої політичної історії, не буде.

На цьому базується оптимізм, який можна назвати песимістичним оптимізмом, песимістичним тому, що конструктивного оптимізму поки що не видно. Настанова цього оптимізму — це настанова на пошуки шансів урятувати світ, тобто створити суспільство, що дало б людині можливість стати людиною.

На нашу думку, другий гідний людини погляд — це героїчний песимізм: виглядів на людяне продовження історії немає, але з пошани чи любови до себе я «заявляю свавілля» — не хочу бути г… і боронитиму своїх людських цінностей навіть у такому випадку, якщо залишуся один.

На жаль, такий погляд годиться лише для одиниць, але не може стати опорою для масової політичної боротьби.

1970 р.