У карнавалі історії. Свідчення

СЕРЕД «АТЩЄПЄНЦЕВ»

Новий, 1968 рік почався щасливо. Слухаючи по радіо новорічне «Звернення до народу» вождя (чи то Брежнєва, чи то Косигіна, чи то ще когось), ми весело сміялися з нього: земля вже під ними хитається, з Чехословаччини вже долинає запах весни.

Ми майже нічого не знали про події, що відбувались перед весною — лише уривки. Зараз я міг би використати весь матеріал, що є на Заході про події в ЧРСР 1967–1968 років. Але для аналізу еволюції поглядів інтелігенції є сенс писати лише про те, що ми знали на той час, що впливало на учасників демократичного руху в Києві (москвичі знали набагато більше). Я не хочу навіть перевіряти точності тих чи інших відомостей, які тоді були в нас. (Адже в СРСР на людей, на їхню поведінку й погляди часто дуже впливає неточна інформація. Це неминуче, навіть якщо намагаєшся використовувати тільки достовірну інформацію: так мало доступу до неї, так мало змоги перевірити відомості.)

Поляк, який приїхав до Києва, розповів про те, що їхня молодь та інтелігенція почали виступати з демократичними вимогами. Тиск був такий сильний, що Гомулка мусив вдатися до старого, випробуваного засобу — до антисемітської пропаганди серед робітників. І це дало якісь плоди, частково ізолювавши інтелігенцію («жидів» чи «жидовствуючих поляків»).

Під натиском інтелігенції й словацьких патріотів частина комуністів керівництва КПЧ виступила проти диктатури Новотного, скинула його з посади керівника партії і замінила Дубчеком. Новотний залишився президентом (в «соціалістичних» країнах керівник партії має більше значення, ніж президент чи прем’єр-міністр, тобто представник частини населення має більшу владу, ніж формальний представник усього народу. У ЧРСР в 68-му році цей антидемократизм допоміг демократизації).

Генерал Шейна спробував здійснити військовий переворот проти ЦК партії, але офіцери й солдати не підтримали його, і він був змушений тікати… в США. Не в СРСР, бо Шейна розумів, що бита карта не зацікавить Брежнєва і той може продати його Дубчекові. Про Шейну ми прочитали в чехословацькій газеті, яка випадково до нас потрапила.

Про всі новини Празької весни я щоранку розповідав у лабораторії. Всі з цікавістю стежили за подіями.

Вранці, дізнавшись про Шейну, я привітав усіх з перемогою Дубчека:

— Шейна забив кілок у могилу Новотного, він довів, що сталіністи продають комунізм на кожному кроці. Новотному президентом не бути.

І пізніші події це підтвердили. Застрелився зв’язаний із Шейною заступник міністра оборони. Новотний втратив будь-яку владу спочатку фактично, потім юридично.

Але радісне відчуття весни затьмарювали чутки про процес над Галансковим, Ґінзбурґом, Лашковою і Добровольським. Ми отримали листа від Лариси Богораз і Павла Литвинова «До світової громадськості». В цьому листі йшлося про протизаконність, сфальсифікованість процесу.

У той же час до нас дійшли чутки, що провокатором виявився один наш старий товариш, київський знайомий Павло Радзієвський. Я знав його непогано і не повірив чуткам. Вирішив докладніше дізнатися про процес і зокрема про Радзієвського.

У Москві одразу ж поїхав до Красіна. Той був схвильований і чехословацькими подіями, і судом.

Красін дав почитати чехословацькі газети: про скасування попередньої цензури, про зростання ролі профспілок, про робітничі ради і т. д.

Красін, який ледве міг терпіти навіть мій марксизм, замислено прокоментував статті:

— Що ж, здається, Дубчекові вдасться довести, що комунізм може існувати й на практиці.

Дав він мені почитати декілька самвидавівських статей і книжок.

Я жадібно прочитав «Фантастичні повісті» Андрія Синявського. Пригадались газетні статті, присвячені його творам. Вразила нахабна брехня суддів та «громадських» обвинувачів — письменника Васільє-ва (колишній гебіст) і критика Зої Кедріної, а також численних журналістів.

Основний метод звинувачення — приписувати авторам слова негативних сатиричних героїв.

Наприклад, у «Графоманах» герой з манією переслідування, якого заїдає заздрість до таланту, злісно відгукується про Чехова. Цю злість приписали самому Синявському. Були ще абсурдніші «звинувачення».

Вдалося прочитати «Відкуплення» Даніеля. Головна думка «Відку-плення» виявилась дуже близькою: провина, гріх лежить не лише на катах і стукачах, а й на тих, що залишались осторонь і навіть на невинних жертвах. І друга думка-символ: відставний кагебіст зберігає свій мундир — ще покличуть, ще знадобиться.

І третя: саме хрущовці, ліберали якраз і не бачать своєї провини, вони скидають її на інших, навіть на тих, хто винний так само як і вони, — вдаючись до чуток, здогадів і т. п.

Була ще одна книга у трьох частинах: «Одкровення Віктора Вєльського».

Автор стверджує, що оскільки Христос — ідеальна людина, то Його історія — це історія кожної людини. У кожного є своя блага вість і своя Голгофа.

Він, Вєльський, виховувався в родині професора, фахівця з середньовічного мистецтва. Вступив за Сталіна на філософський факультет. Там він мусив стати стукачем, доносив на безневинних людей («Вєльському» вдалося намалювати тонку психологічну картину умов, що породжують стукачів). До стукацтва його переповнювали страх, комплекс неповноцінності. Ставши стукачем, відчув себе сильним, щасливчиком — ніяких докорів сумління, навпаки, почуття звільнення від тягаря інтелігентських табу — «все дозволено»…

Після смерті Сталіна у Вєльського з’явились докори сумління, почуття провини. Він шукає виходу. Знайшов — тікати у світ свободи. Прикидається відданим, ідейним журналістом, потрапляє до світу свободи, і… блага вість — втеча на Захід — виявляється невідповідною. Це «не наша» свобода, треба жити у вільній Росії. Він повертається із Західного Берліна до Москви. Рідна мати, щоб влаштувати молодшого сина в Москві, вирішує забрати у Віктора квартиру, а щоб це зробити, садить його в божевільню.

Увесь цей «Апокаліпсис» — безумство, що розвивається стилістично й логічно, фрази стають незв’язними, думки плутаються. Художня цінність книжки невелика, зате психологічний аналіз страху інтелігента, а потім стукача, втікача, що кається, і нарешті, людини, що божеволіє — дуже глибокий і страшний у своїй достовірності.

Дружина Красіна сказала мені, що вона знає автора, — він вийшов з божевільні і вилікувався від «психології», став самовдоволеним жевжиком і хамом.

Начитавшись самвидаву, я попросив розповісти історію Радзієв-ського.

Красін розказав, що Радзієвський вийшов з Лефортівської тюрми, просидівши там три місяці, і став розхвалювати КДБ і лаяти однодумців. Саме завдяки Радзієвському попався Добровольський, а потім Ґінзбург, Галансков і Лашкова. Красін навів приклади деяких свідчень Радзієвського про товаришів. Всі докази провокаторства Радзієвсько-го мене не переконали: дуже вже багато логічних аргументів і мало фактів, та й Павла я все ж досить добре знав, щоб не повірити так швидко.

Я поїхав до Павла і, вдаючи, що я ні про що не знаю, став розпитувати про слідство.

Павло докладно розповів про те, як попався, як поводився на допитах, як Павло Якір звинуватив його у стукацтві.

Добровольський приніс Павлові декілька самвидавівських статей.

— Надрукуй на «Ері».

— Тут нічого нема небезпечного? Я не ручаюсь за тих, хто друкуватиме.

— Ні. Тут матеріали засідання старих більшовиків. (Статті були в течці з прізвищем «Добровольський».)

Павло, йдучи на роботу, побіжно проглянув статті, одна видалася небезпечною, решта — ні. Їх він і віддав надрукувати на «Ері».

За тиждень до нього прийшли, знайшли течку із прізвищем Добровольський, взяли Добровольського й Павла, потім решту.

Павло підозрював, що провокатором був Добровольський («а може, він просто божевільний, у нього не все гаразд з головою»).

З розповіді про допити в тюрмі я побачив, що Павло справді зробив кілька незначних помилок, якими слідство могло скористатись. Але ж усі підсудні, навіть ті, хто мав якийсь досвід «бесід» з КДБ, помилялись у своїй тактиці на слідстві.

Добровольський, наприклад, передав записку Галанскову, у якій просив того взяти провину на себе, бо Добровольському, мовляв, не можна зараз сідати. Галансков, «князь Мишкін» демократичного руху, із доброти душевної взяв зв’язки Добровольського з НТС на себе і тим допоміг КДБ склепати процес. На суді він відмовився від своїх свідчень, та було пізно, йому самому дали 7 років таборів, Ґінзбурґу — 5, Добровольському — 2 роки, Лашковій — один рік.

І не допомогли блискучі виступи адвокатів, які заперечили всі істотні звинувачення проти Ґінзбурґа, Галанскова та Лашкової (докладно на процесі я не спиняюсь, увесь матеріал про слідство, суд та відгуки преси і громадськості Павло Литвинов зібрав у книзі «Процес чотирьох», яку видало в 1971 року видавництво «Фонд імені Герцена» в Амстердамі).

Коли Радзієвського випустили, то він усім розповідав про те, як поводився на слідстві, про свої враження від слідчих («Ввічливі, посміхаються на допиті. Тільки одного разу наглядач кричав на мене. Вони змінилися від сталінських часів»). Це наївний підхід, але він не дає підстави звинувачувати в зраді.

Я попросив Радзієвського познайомити мене з Якіром. Ми зайшли у декілька будинків. В одних не хотіли нас приймати, в інших казали, що з Якіром не знайомі. Я вже вирішив було звернутись до Красіна, але Якір сам зателефонував і призначив мені зустріч.

Спочатку Петро Якір явно підозрював мене у якійсь недобрій грі, але наприкінці розмови пом’якшав, перестав мене підозрювати у зв’язках з КДБ, але щодо Радзієвського його сумніви не розвіялись.

Наприкінці розмови спитав:

— Аз ким у Москві ви знайомі?

— З Красіним.

— А, з християн. Ви також?

— Ні. Марксист.

— Член?

— Ні.

— Ну, я теж трошки марксист.

Уже збираючися йти, я спитав його, чому Бухарін, Йона Якір, Тухачевський та інші так ганебно поводились на допитах і суді.

Якір нагадав про тортури. Навів «гіпотези» про спецхімікалії, гіпноз (в 36–37 роках таємниче зник славнозвісний гіпнотизер Орнальдо).

Щодо гіпнозу я засумнівався: під гіпнозом не можна зламати людину, якщо вона не зламалась без гіпнозу.

Коли в лютому я знову заїхав до Красіна, то застав у нього Павла Литвинова. Приємно було, що нащадки старих більшовиків (як і частина старих більшовиків) з нами.

Литвинов показав відповіді на листа «До світової громадськості».

Відповідей, які отримали Литвинов і Богораз, було дуже багато. І тільки один лист, що «таврує» Литвинова й Богораза ганьбою. З Києва…

Повернувшись додому, я порадився із друзями. Підтримати протести?.. Здавалось, що це недоцільно. Але не можна було мовчати, бачачи, що починається нова хвиля сталініани. Перемогли емоції, попри умовляння багатьох друзів.

Восьмого березня я написав листа в «Комсомольську правду» у відповідь на одну з численних наклепницьких статей в пресі про суд. У цій статті я виходив лише з достовірних фактів, які неважко було б перевірити, якби мене надумали судити за «наклеп» (збереглись ще ілюзії про суд).

Перед тим як відправити листа, я ще раз показав його дружині. Вирішувалось питання про подальшу долю і її, і дітей. Ніхто не сумнівався, що шлях, на який я став, закінчується тюрмою. Дружина вважала, що такі листи даремні, але сказала мені, що раз інакше я не можу, то маю відіслати листа.

Минув місяць, другий. Виявилось, що з ініціативи працівника нашого інституту, кандидата фізико-математичних наук Віктора Боднарчука, було написано листа протесту проти процесів 1965–1968-го років. З цього листа я дізнався, що 1967 року було засуджено журналіста В’ячеслава Чорновола за книгу «Горе з розуму» — про тих, кого судили в 1965–1968-му роках в Україні.

У середині травня до нас потрапив перший номер машинописного журналу «Хроніка поточних подій», випуск 1, ЗО квітня 1968 року. Його було присвячено процесу над Галансковим, Ґінзбурґом і Лашко-вою, листам протесту і першим переслідуванням «підписантів» (одразу ж виникло нове слово).

Окрім уже відомих всім справ, з «Хроніки» ми дізнались про «справу Краснопєвцева» (1957 рік, «нелегальний марксистський гурток»), про суд з 14 березня по 5 квітня в Ленінграді над Всеросійською соціал-християнською спілкою визволення народу. Виявилось, що іще в листопаді 1967 року у цій справі було засуджено четверо керівників ВСХСВН — Огурцов, Садо, Вагін та Авєрєчкін.

З Москви привезли книгу Анатолія Марченка «Мої свідчення» в якій описано сучасні концтабори, не сталінські. Стало відомо, що не з Синявського і Даніеля, а з 56-го року політтабори знов почали наповнюватись і що в таборах панують нелюдські порядки. Перед жахом, який описав Марченко, побляк для нас «Один день Івана Денисовича».

Я купив машинку і став передруковувати Марченка.

Друкував цілий місяць.

20-го травня мене викликали в партком Інституту. Там сидів мій давній приятель, що читав і схвалив мого листа в «Комсомольську правду».

— Ти не знаєш, навіщо викликали? Через лист?

— Здається, ні. До речі, у тебе немає «Ракового корпусу»?

— Є. Принесу.

Зайшов замсекретаря парторганізації, кандидат біологічних наук Кирило Олександрович Іванов-Муромський. З ним в 61-му році ми жили в одній квартирі (наймали суміжні кімнати в однієї господині). Алкоголік, наркоман. Алкоголіком став тому, що 16-річним хлопцем потрапив на фронт, бачив стільки горя і підлості, що спився. Професор Васильєв розповідав мені про його загублений талант — школярем він читав лекції студентам (з фізіології). На початку війни брав участь у вдосконаленні якоїсь зброї.

Після війни працював секретарем райкому партії в Одеській області і водночас займався електросном.

До Інституту кібернетики вступив одразу ж після того, як інститут було створено. Дуже розумний, але марнує себе в боротьбі за кар’єру. Амосов якийсь час його цінував, та потім розчарувався і врешті-решт вижив зі свого відділу.

Ми з Муромським колись часто випивали і сперечались. Він завжди знущався з моїх «комуністичних ілюзій».

Кирило почав зі слів:

— Я поважаю твої патріотичні почуття, але раджу не ходити 22 травня до пам’ятника Шевченку.

22 травня — дата перевезення Шевченкового тіла з Петербурга до Канева через Київ (цю дату прогресивна українська інтелігенція відзначала ще до революції).

Із середини 60-х років цього дня біля пам’ятника Шевченку збирається київська громадськість, переважно — студенти Київського університету. Ті, що зібрались, співають українські пісні, вірші на слова Шевченка, читають Шевченкові та свої вірші.

1967-го року міліція затримала 4–5 осіб, що виступали біля пам’ятника. Люди, що зібрались, пішли до будинку ЦК партії. Біля ЦК їх почали обливати водою із брандспойтів. Це не допомогло. О 12 годині до натовпу вийшов один із керівників ЦК і почав вмовляти розійтися.

Виступила стара жінка і сказала, що всі прийшли до пам’ятника, аби вшанувати Шевченка. Чому людей затримали, незрозуміло.

Стали вимагати, щоб заарештованих звільнили.

— Добре, я зателефоную в міліцію, і якщо затримані нічого злочинного не скоїли, їх випустять. А ви розходьтеся.

— Ні, поки їх не випустять, ми не розійдемось.

Натовп подався до міського відділу міліції. Затриманих випустили.

Я сам до пам’ятника ніколи не ходив, і тому пропозиція «не ходити» мене здивувала:

— А чому мені не можна туди йти?

— Там, буде антирадянська демонстрація. Якщо ти появишся, це розцінюватиметься як антирадянська акція з твого боку.

— А звідки знають, що буде антирадянська демонстрація?

— По всьому місту розкидано листівки із закликом до антирадянської демонстрації.

— Коли це так, то, значить, саме КДБ їх і розповсюджує. Я не вірю, що це зробили патріоти.

— Я сам читав листівку, яку знайшли в Голосіївському парку. Там було написано: «Браття! Зійдемось до пам’ятника Шевченку 22 травня і скажемо: „Геть москалів і жидів з України!“»

— Я знаю українських патріотів і не бачив серед них нікого, хто б так думав. Це провокація.

— Ні. Не раджу тобі йти, пошкодуєш.

— Чому?

— Позбудешся роботи.

— Я поскаржусь.

— Кому?

— В ЦК партії.

Він глузливо розсміявся.

Я, уже спалахнувши:

— Як не допоможе, то й в ООН звернуся — про дискримінацію українців.

— Подумай все-таки. У тебе дружина, діти.

— Гаразд. Я сьогодні ж довідаюсь про демонстрацію. Якщо вона буде шовіністична, то йти не збираюся: мені зовсім не хочеться, щоб виганяли з України мою дружину й дітей, ти ж сам розумієш.

— Добре, я завтра до тебе зателефоную.

Я зайшов до Сверстюка, розповів йому. Виявилося, багатьох попередили. В деяких установах заборонили будь-кому йти, в інших — окремим людям, ще в інших усіх зобов’язали йти (наприклад, Інститут педагогіки). Листівки були, але про шовіністичні гасла він не чув. Тільки на університетських стінах було два-три русофобські написи. Але де тільки дурнів немає!

Я зайшов до Інституту педагогіки, потім в університет. В університеті висіло оголошення про те, що всіх студентів запрошують на Фестиваль дружби народів 22 травня о шостій вечора до пам’ятника Шевченку.

21-го зателефонував Кирило:

— Ну, що ти вирішив?

Я розповів про «фестиваль» та все інше.

— Якщо підеш, пошкодуєш!

— Я розцінюю ці слова як шантаж і дискримінацію.

— Як хочеш.

(Цього ж дня він телефонував моїй дружині, щоб вона мене «не пускала» до пам’ятника. Дружина відповіла йому, що не бачить підстав для заборони і не розуміє, чому я маю не йти.)

Вранці 22-го мене викликали до директора інституту Глушкова.

Глушкова не було, запропонував поговорити його заступник, академік Пухов.

Пухов заявив, що я зухвало розмовляв у парторганізації і хочу, мовляв, брати участь в антирадянській демонстрації.

Почалась суперечка. В одному місці я обмовився і раптом вражено побачив, що поважний академік аж витягнувся від радості — «спіймав». Перетворення академіка в слідчого було цілком несподіване — давали знати про себе мої ілюзії про солідних вчених.

Пухов нарешті виклав «козир»:

— Ваш завідувач був сьогодні в мене. Він казав, що ви поганий працівник і нічого ще не зробили в кібернетиці. Він просив вас звільнити.

— Я зовсім нещодавно отримав премію за чудову роботу. Антономов жодного разу не звинуватив мене в тому, про що ви кажете. Викличте його, і нехай він скаже мені це сам, в очі.

— Я зайнятий. Ось ви працюєте вже 6 років, а досі звичайний інженер.

— У мене дещо інші уявлення про науку й кар’єру.

— Поганий той науковий працівник, що не мріє про кар’єру. Ви — працюєте і не зростаєте. Нам такі не потрібні. Раджу подати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

— Я буду скаржитись.

— Хоч в ООН.

Я відразу ж пішов до Муромського і при його підлеглих сказав йому, що він негідник, бо доніс мої слова про ООН, а я йому це сказав як колишньому приятелеві.

Приїхавши до лабораторії, зустрів Антономова.

Антономов повідомив, що йому запропонували мене звільнити під будь-яким приводом. Він також порадив звільнитись «за власним бажанням». Бо ж все одно виженуть і з поганим записом у трудовій книжці.

— Я зовсім не збираюсь допомагати їм мене переслідувати.

Почалися розмови з іншими співробітниками. Всі співчували, але дехто казав, що через мене розженуть лабораторію. Як з’ясувалось потім, багато «підписантів» звільнялись «за власним бажанням» саме через цей аргумент. Я ж вважав, що коли моїм колегам власна шкура дорожча за совість, то я маю моральне право нехтувати їхньою шкурою задля неспівпраці з КДБ у розправі над вільною думкою.

Особливо соромно мені було за дочку українського художника, якого переслідували в 37-му році. Вона делікатно присоромлювала мене за неморальне ставлення до інтересів лабораторії. Така мораль у неї — людини, що пережила свого часу остракізм дочки «ворога народу», видалась мені трохи дивною. Вже наприкінці періоду брежнєвщини декілька московських дисидентів, що капітулювали й продали своїх товаришів, довели цю мораль до краю. Вони почали звинувачувати стійкіших людей у гордині. Всі християни були морально зобов’язані капітулювати слідом за ними.

На якийсь час затихло — зі мною.

По всьому Союзу прокотилась хвиля зборів, на яких засуджували «підписантів», проганяли з партії, з роботи. Все це доволі добре викладено в «Хроніках поточних подій», і тому я не буду спинятись на подіях літа 68-го року в Києві.

Дехто з «підписантів», рятуючи себе, стали «відреченнями» — вони каялися.

Один кандидат наук в Києві сказав, що підписав, коли був п’яний.

Доктор наук заявив, що листа принесла вродлива дівчина, Іра Заславська (кандидат фізико-математичних наук):

— Не міг же я їй відмовити.

Ця фраза стала крилатою, приказкою серед киян.

Я зустрівся з Віктором Боднарчуком, показав йому свого листа в «Комсомолку». Він розповів, що з нашого інституту хочуть вигнати чотирьох: трьох за листи, а інженера Іваненка — за те, що створив хор з «націоналістичним ухилом».

До Києва приїхав Петро Якір з дочкою Ірою і зятем Юлієм Кімом. Юлій був одним з кращих «співців опозиції». Політичних його пісень було небагато, і це була одна з причин того, на відміну від пісень Висоцького й Галича, пісні Кіма мало хто знав. Разом з поетом Іллею Габа-єм і Якіром вони написали один з найкращих листів протесту.

З Якіром ми пішли до Віктора Некрасова. Прекрасний оповідач, він в особах відтворював перед нами картини минулого. Запам’яталось — про космополітизм.

Після нагородження Некрасова званням Лауреата Сталінської премії за книжку «В окопах Сталінграда» — Сталінові сподобалася єдина правдива книжка про війну — Некрасова відразу призначили одним з шістнадцяти секретарів Спілки письменників України. Він міг зробити велику кар’єру. Але тут почалася кампанія проти космополітизму. На зборах письменників Олександр Корнійчук нахилився до Некрасова: «Виступайте ви». Некрасов відмовився. «Вийдемо покурити». У коридорі Корнійчук пояснив, що Некрасов, як єдиний росіянин у секретаріаті, зобов’язаний затаврувати космополітів. Віктор Платонович далі відмовлявся. «Що ж, Вікторе, ви пошкодуєте».

Ось таврували якогось чергового космополіта. Він схвильовано підскакував і верещав: «Я не космополіт! Я прихвостень, прихвостень! Навіть у газетах написано, що я прихвостень космополітів».

Хтось обережно натякнув на «кумівство»: чому мовчать про родича Корнійчука, Натана Рибака. Але Рибак виявився одним з небагатьох «гарних» євреїв: пише тільки про Україну, українською мовою, славить Богдана Хмельницького й Петра Першого. Який же він єврей, себто космополіт?

На засіданнях письменників у 1948–1949 роках викривали «псевдоніми» і взагалі космополітів, тобто євреїв. Було багато трагікомічних епізодів.

Таврують Е. Підводиться український поет М. Бажан і намагається довести, що Е. не космополіт. Увечері збирається партійна рада, на якій розбирають брак пильності у Бажана. Той визнає, що через товариські взаємини з Е. не помітив його космополітизму. Але нарешті виявилось, що Е. не єврей, а німець. А хіба німці — космополіти? Е. вийшов сухим з води, тим паче що й сам став громити космополітів.

Історія, як завжди, вперто й нудно повторює саму себе. В розпалі боротьби з сіонізмом (67–68 роки) Бажан знову проштрафився. Він опублікував у журналі «Вітчизна» поему «Дебора» — про громадянську війну. Все було «правильно», по-партійному, тільки що позитивною героїнею поеми виявилась… єврейка Дебора. В годину пік боротьби за інтернаціоналізм Бажан знову втратив свою пильність. У своїх помилках він пішов ще далі — висунув кандидатуру єврейського письменника Фінкельштейна (і ще когось расово не чистого) у Секретаріат спілки письменників України. Редакторові журналу «Вітчизна» Дмитеркові висловили догану, а Бажана присоромили. Цього разу він не викрив себе перед партією.

Серед тих, хто виступав, було заведено не обмежуватись абстрактними міркуваннями про космополітизм. Треба було викрити хоча б одного єврея.

Товариш Віктора Красіна, письменник Натан Забара мав нещастя писати мовою ідиш. На той час такий собі 3. Лібман, знавець ідишу, спеціалізувався на тому, що вишуковував у книжках єврейських письменників будь-які натяки на симпатії до євреїв, співчуття до мук єврейського народу чи похвалу великим євреям — Ейнштейнові, Кафці та іншим (Марксові можна було, але не перебираючи міри).

Тільки-но Лібман знаходив космополітизм-сіонізм, жертва його пильності потрапляла в тюрму чи табір. Забара також «загримів» у табір, де й зустрівся з Віктором Красіним, а за якийсь час з… Лібманом.

Декілька Лібманових жертв одного разу спробували задушити стукача рушником, але пожаліли.

Лібман вийшов на волю разом з усіма, зараз працює в університеті, пише їдкі статті проти буржуазної культури, що розкладається (разом з сином колишнього «ворога народу» Дмитром Затонським) і навіть коментує В. Сарояна.

Якір розповів про листи, які одержали Л. Богораз і П. Литвинов, — «жидівське поріддя», як їх називають у листах. Те, що боротьба й космополітизм та сіонізм — це одне й те ж, сумнівів не було. Спочатку «жиди» були лихварями, капіталістами, що висмоктували кров, потім соціалістами, більшовиками й чекістами, тоді космополітами, а тепер — сіоністами. І завжди — поганими російськими патріотами. Але російська влада завжди була справедлива: вона відзначала заслуги гарних євреїв перед Батьківщиною.

Через день Якірові повідомили по телефону, що помер В. Павлин-чук, який підписав «Листа 224-х», фізик з Дубни, у якого було багато неприємностей з партійним начальством.

Якір не міг ні про щось говорити, ні про щось думати — так він любив і поважав цього «марксиста». Ми одразу ж поїхали в Бориспільський аеропорт. Квитків не було, довелось повертатися.

Якір показав нам машину — «вони їдуть за нами». Така велика сила гіпнозу слів про демократизацію країни, що я подумав про себе: «Йому подобається гратись у „козаків-розбійників“. Звідки він знає, що це їхня машина?»

(Коли машини почали їздити за мною, я зрозумів, що вгадати, де їхні машини, не так вже й важко. І зрозумів реакцію Якіра в ті дні: перші шпиги, перші машини ледь-ледь збуджують таким собі спортивним інтересом до них, і хочеться подражнити, погратись з ними в хованки. Потім цікавість зникає і з’являється або страх, або нудьга.)

Коли ми переїжджали через ліс, Якір запропонував вийти з автобуса і походити, позбирати грибів. Ми вийшли. Машина одразу ж звернула до лісу.

Якір посміхнувся:

— Підемо їм назустріч?

— Ходімо.

З лісу вискочив молодик в спортивному костюмі, з обличчям кримінальника (ця прикмета, тавро радянського детектива, мені згодом допомагала «їх» виявляти. Очі бігають, розбещене обличчя, ознаки Дегенеративності — сигнал для інтуїції. І ймовірність того, що перед тобою «шпиг», «філер», «підметка», «топтун» набагато збільшувалась).

Побачивши нас, він замугикав пісеньку, схилився зірвати квітку, а потім не поспішаючи звернув до машини.

Ми пішли глибше в ліс. Грибів не було, шпигуна не чути. Побродивши, побачили автобус, що йшов у напрямку шосе, але не туди, звідки ми зайшли до лісу.

Петро зрадів:

— Відірвемо «підметку»!

— Коли автобус вигулькнув десь за кілометр від того місця, де ми залишили «підметку», ми побачили… «нашу» машину.

— Ага, в нього був спеціальний передавач. Він повідомив, куди ми виїдемо.

Ми з родиною поїхали у відпустку, в Одесу. Я обережно натякнув матері, що можу лишитися без роботи. Для неї — а вона все життя мріяла, що хоч діти будуть жити добре, це був удар. Вона вмовляла нас з дружиною не займатись політикою.

— З цього ж користі не буде. Подумайте про себе, про дітей, про мене.

Довелося заспокоїти тим, що я спробую втриматись на роботі і буду займатись тільки наукою.

Вона розказала про те, як бачила Троцького в Середній Азії на засланні, про те, як робітники йому співчували.

— Адже ж навіть він нічого зробити не зумів.

Я у відповідь розповів про те, як переслідували Крупську, брата Дмитрія — брата Леніна, інших Ленінових родичів і друзів.

Вона вірила й не вірила:

— Звідки ти знаєш?

Коли я напав на Хрущова, мама почала його захищати:

— Він же ж тобі путівку в санаторій дав!

Шостого липня я приїхав до Москви й одразу ж потрапив на день народження Павла Литвинова.

Було море людей, з яких я знав лише Красіна й Павла.

Майже всіх я вже знав заочно. Випадково вставив українське слово — одразу ж підійшли Петро Григорович Григоренко і Володя Дрімлюга.

Про Григоренка я знав, що він сидів у психтюрмі за листівки проти Хрущова і безвідповідального управління сільським господарством.

Познайомився з Ларисою Богораз, але майже не встиг поговорити.

Особливо близько зійшовся того вечора з Гришею Під’япольським, кандидатом геологічних наук, та його дружиною Машею.

Ми весело підсміювались з тих, що пиячили, і, звичайно ж, як всі інтелігенти в СРСР, перемивали кісточки вождям і розповідали анекдотичні випадки про збори проти «підписантів».

Ще з тиждень я пробув у Москві, знайомлячись з учасниками протестів.

З Петром Григоровичем Григоренком я провів цілий день. Він розповів про своє життя, про те, як прийшов до висновку, що треба боротися за «соціалізм з людським обличчям». Перші кроки — виступи на Московській партконференції (за це — перевели з Військової академії ім. Фрунзе, з посади завідувача відділом кібернетики, на Далекий Схід); потім створення підпільної «Спілки боротьби за відродження ленінізму» і, нарешті, психіатрична тюрма з 1964 по 1965 рік.

Ще в Києві ми прочитали ряд документів про боротьбу кримських татар за повернення на батьківщину. Найсильнішим документом була стаття Олексія Євграфовича Костєріна.

Петро Григорович показав свій виступ 17 березня 1968 року на бенкеті, який влаштували представники кримськотатарського народу з нагоди 72-річчя Костєріна?

Основна думка виступу: «Того, що належить по праву, не просять, а вимагають!» і «Вимагайте відновити Кримську автономну радянську соціалістичну республіку».

Петро Григорович виклав погляди свої й Костєріна щодо ефективних методів боротьби: користуватись свободою слова й друку, збиратись на збори, вуличні походи та демонстрації, налагоджувати контакти з усіма прогресивними людьми всіх націй Радянського Союзу, звертатись до прогресивної світової громадськості і до міжнародних організацій, до ООН і до Міжнародного Трибуналу.

Бенкет закінчився тостами на честь Кримської АРСР і співом «Інтернаціоналу».

Я вперше бачив таку енергійну, мужню людину з глибоким політичним розумом.

На жаль, і в самвидаві, і на Заході лист Григоренка й Костєріна «До учасників Будапештських зборів комуністичних і робітничих партій» був розповсюджений мало. У цьому листі глибоко й докладно було проаналізовано деякі причини сталінізму, недоліки XX з’їзду і продовження сталінізму після з’їзду, розповідалось про чорносотенні настрої, про необхідні заходи боротьби комуністичних партій із сталінізмом.

На жаль, автори не отримали відповіді на свого листа від жодної компартії. І ми ніколи не чули, щоб західні компартії його обговорювали. А на порозі вже було придушення Чехословаччини… Ті, хто тоді мовчав, сприяли чехословацькій трагедії.

Я розповів Григоренкові про те, що війська вже стоять біля кордонів з Чехословаччиною (в Україні), що серед прикордонних мешканців пускають чутки про те, що малі озброєні групи чехів начебто систематично вторгаються в нашу країну. Як тут не згадати аналогічні заяви перед вторгненням у Польщу 1939 року і в Фінляндію?! Ніхто і в Москві, і в Києві вже не сумнівався, що Брежнєв і Ко? прийдуть «на допомогу» п’ятій колоні і задушать чехословацький народ в братерських обіймах — як німців, як угорців.

Петро Григорович показав мені листа в ЦК КПРС голови колгоспу «Яуна Ґварде» (Латвійська РСР) Івана Антоновича Яхимовича. Яхимович з позицій члена партії заявив, що процеси Синявського і Даніеля, Ґінзбурґа, Галанскова і Лашкової пошкодили соціалізму, десталінізації, престижеві країни.

Лист Яхимовича, написаний класичною мовою марксистського публіциста старих часів, багато хто розцінював як найсильніший з усіх відкритих листів — за аргументацією і за емоційною напругою.

Яхимович — філолог за освітою, домігся, щоб його колгосп став передовим, — оскільки він робив усе, що міг, аби підвищити рівень життя колгоспників. Яхимович одним з перших у країні почав платити за працю колгоспників грішми. Свого часу про нього багато писали в пресі. Коли колгосп вибився в передові, райком намагався змусити колгоспників здавати державі продуктів набагато більше від зобов’язань. Яхимович відмовився, бо вважав, що лише особиста зацікавленість селян підвищить продуктивність праці в колгоспі.

Селяни Яхимовича дуже любили, вони бачили в ньому одного з небагатьох чесних комуністів, тих, що думають про людину.

Познайомився я у цей приїзд і з протоколом обшуку в Ґінзбурґа і ще раз переконався, що ніяких шапірографів та іншого «шпигунського» спорядження у нього не було.

Дуже цікавою виявилась зустріч із старим членом партії, який, хоча й не був у лівій опозиції, але співчував їй. В 26-му році Н. побачив одного разу демонстрацію з більшовицькими гаслами, що йшла московськими вулицями. Він приєднався до демонстрації проти «генеральної лінії» партії.

Пройшовши декілька вулиць, демонстранти побачили кавалерію, що скакала навперейми. Всі так і завмерли — згадали царську кінну поліцію. Невже вони стрілятимуть?

Коли загін під’їхав впритул, хтось крикнув:

— Хай живе творець Червоної Армії товариш Троцький!

Кавалеристи у відповідь прокричали «Ура!»… і звернули за ріг.

Н. брав участь і в похороні Іоффе, який покінчив із собою через те, що «апаратники» вбили революцію.

Тут також хтось крикнув про Троцького, щоб привернути на свій бік солдатів. Та це вже були червоноармійці, що не брали участі в громадянській війні. Тому ніякої реакції з їхнього боку не було.

Н. багато розповів про те, як розправлялися з більшовиками й увесь час наголошував, що не можна ототожнювати знищених троцькістів із сталінізмом.

У Н. була велика марксистська бібліотека, і у нього я вперше ознайомився з «Уроками Жовтня» Троцького, збірниками статей Сталіна, Зінов’єва, Каменева, Крупської проти «Уроків» (жалюгідно виглядала Крупська: вона захищала Леніна від Троцького, який, мовляв, замало говорив про роль Леніна і т. д. Відчувалось, проте, що Крупська не зовсім на боці «апаратників»).

Також прочитав я політичний заповіт Леніна й «Азбуку комунізму» М. Бухаріна.

Бухарін видався мені ближчим за Троцького через свою симпатію до селянства, вимогу поступової колективізації.

І той, і інший брали із заповіту Леніна те, що відповідало їхнім поглядам.

У Бухаріна по суті жодного слівця про проблеми демократії. І забагато культу Леніна. Від останнього Троцький набагато вільніший, що й, мабуть, зачепило Крупську.

Н. дав також почитати брошуру «робітничої опозиції», але прочитати її я не встиг. Тільки проглянув і побачив, що багато в чому їхні тези не застаріли і посьогодні.

Прощаючись, Н. заплакав і зі слізьми на очах ще раз просив не зрікатися Жовтня:

— Так, ми зазнали поразки. Причини її треба вивчати, а не звалювати бездумно на Жовтень все минуле, як це роблять молоді. Ви перший із знайомих мені молодих, хто хоч трохи знає історію партії, хто намагається її аналізувати. (У перший вечір він декілька годин розповідав мені загальновідомі факти з історії партії. Лише тоді, як я не витримав і став доповнювати те, що він викладав, іншими фактами, Н. переконався, що дещо я все ж таки знаю.)

Я дав Н. адресу іншого старого члена партії для того, щоб через нього отримувати від Н. книжки опозиціонерів 20–30-х років.

Н. застеріг.

— Наше покоління таке зламане, що я раджу вам бути обережнішим із старими членами партії.

І справді, мого «протеже» згодом викрили як агента КДБ: через нього КДБ намагалося «керувати» демократичним рухом. Не називаю його і нині, бо не цілком переконаний у тому, що він був шпигом. Якось від нього я отримав фото «Технології влади» Авторханова і передав Світличному. Коли КДБ прийшло до Світличних, то вони, майже не шукаючи, знайшли книгу. Київські фізики казали Іванові, що то, мабуть, був радіоактивно-помічений примірник.

Невдовзі після повернення до Києва нам передали другий випуск «Хроніки». Його було присвячено переслідуванням «підписантів», становищу кримських татар. Ми дізнались про ленінградську марксистську групу, яка в 64-му році видавала журнал «Колокол».

«Хроніка» з першого випуску стала цінним джерелом інформації про події в країні, давала змогу ознайомитись із загальним станом справ, з кагебістськими методами, з тими чи іншими течіями опозиції. Завдяки відомостям «Хроніки» можна було дізнатися, в якому місті є люди, близькі по духу.

Коли я повернувся до Києва, до мене прийшов співробітник лабораторії і повідомив, що мене вигнали з роботи «через скорочення штатів».

Антономов на профспілкових зборах заявив:

— Ми повинні скоротити одного співробітника. Плюща все одно виженуть — ви знаєте, чому. Ми втрачаємо двох, якщо скоротимо не Плюща, або одного — Плюща.

Арифметика була переконлива, але все ж ніхто не хотів голосувати за моє «скорочення».

Антономов запропонував «американське» голосування: всім роздають список працівників лабораторії, і кожен поставить хрестик проти прізвища жертви. Більшість поставила хрестик біля свого прізвища.

Але при цьому було досить двох-трьох хрестиків навпроти мого прізвища, і я автоматично набираю максимум голосів.

Так і вийшло. Знайшлася тільки одна людина, яка сказала, що нехай краще порозганяють всіх, аніж брати участь у цій підлій справі. Саме вона і прийшла мене попередити.

Я проглянув трудове законодавство і переконався, що за п’ятьома-шістьома пунктами мене не мають права скорочувати.

Я прийшов у лабораторію і почав вимагати нових профспілкових зборів, бо перші проводили без мене, і не було навіть протоколу засідання. Я показав Трудовий Кодекс і показав, чому вони не можуть мене скоротити. Нарешті, пояснив, що мені небайдуже, хто вижене — працівники чи адміністрація. Коли працівники, то мені буде важко буде довести на суді проти адміністрації хоча б що-небудь.

Збори ухвалили, що попередні збори були незаконні, що «Плющ — потрібний лабораторії співробітник».

Труднощі були в іншому:

— Кого ж скорочувати, якщо не мене?

Це ставило мене в негарне моральне становище: я змушував когось добровільно взяти на себе жертву.

Я пояснив зборам, що профспілка має право не допускати, щоб скорочували будь-кого.

У протоколі зборів так і записали.

Після зборів знову почалась дискусія про те, що «аморально» ставити лабораторію під загрозу і «морально» мовчки дивитись на те, як розправляються з людьми за їхні погляди. Дехто з друзів намагався довести мені, що не все так погано, що я перебільшую симптоми повернення сталінізму.

З протоколом зборів я поїхав у відділ кадрів. Там мені повідомили, що через два тижні мене звільнять. Я заявив, що вони не мали права мене звільняти, бо в мене двоє дітей.

— Хто ж винен, що ви не повідомили у відділ кадрів, що у вас народилась друга дитина?

— Нічого подібного, у вас це записано, тому що на свята мені видають подарунки на обох дітей. (Це така традиція в СРСР — турбота про дітей… на свята видають пакет цукерок.)

— А я кажу вам, що друга дитина не записана.

Я підійшов до картотеки і почав шукати свою карточку.

Завідувачка канцелярії відділу кадрів підбігла до мене і почала кричати, щоб я не смів ритися в паперах.

Я витягнув свою карточку і показав, що обоє синів записані.

Завідувачка почала кричати, що я хуліган, нахаба і таке інше. Вона кричала, як дуже ображена жінки. До кімнати почали заглядати — враження було таке, що хтось намагався її зґвалтувати.

На якусь мить я справді відчув себе покидьком, що знущається з сивого волосся цієї жінки. Але відчуття провини дуже швидко зникло — я раптом згадав, хто кого насправді ґвалтує.

Зайшов до місцевкому і показав протокол.

— Ви не знаєте закону. Питання вирішують не профзбори, а місцевком.

— Навіщо ж ви наказали провести профзбори?

— Це не має значення.

— Але ж ви за законом не маєте права мене звільняти.

Я перерахував усі свої «пільги», показав блискучу характеристику, яку Автономов дав декілька місяців тому.

Тут у розмову втрутився сторонній:

— Я з обкому профспілки. Зараз уже пізно щось вирішувати у місцевкомі. Ви можете упродовж десяти днів подати на адміністрацію до суду.

— Гаразд, буду судитись.

Я поговорив з художницею Аллою Горською, яку разом з друзями вигнали зі Спілки художників. Вони також хотіли судитись — за наклеп на них з боку Секретаріату Спілки.

Проте в Алли нічого не вийшло, бо інші художники не захотіли подавати скаргу до суду. Один із керівників Спілки пообіцяв, що їм залишать майстерні, даватимуть замовлення на оформлення міст України, коли вони тихо сидітимуть. Одній же Аллі не хотілось судитись.

Я почав шукати адвоката, бо хотів зробити процес політичним. У Москві адвоката, який би згодився чесно говорити про політичне підґрунтя мого «скорочення» на суді, знайти важко, але можна. У Києві ж я прошукав відповідного адвоката всі десять днів. На 12-й день один юрист мені пояснив, що за законом я мусив за десять днів подати заяву до суду, а шукати адвоката далі можна було й після цього.

Але був серпень 68-го року, і власна доля відступала на задній план.

Якось удома в одних людей я зустрівся з чехом. Я почав розпитувати його про ті «факти», які наші газети наводили як доказ загрози контрреволюційного антисоціалістичного перевороту в ЧРСР. Він переконливо заперечив усі аргументи й «факти» радянської преси.

Зокрема, щодо відомого листа дев’яноста робітників автозаводу, в якому автори писали про загрозу контрреволюції й просили «братньої» підтримки Радянської держави, він пояснив, що майже всі вони або бюрократи, або працівники заводської охорони.

Думка про агресивні наміри ФРН його тільки насмішила. Хто ж не розуміє, що ФРН так боїться СРСР, що й мріяти не може про будь-яку агресію проти ЧРСР, навіть маючи «п’яту колону»? До того ж, століття взаємин з німцями чехи надто добре пам’ятають.

— Чехи й словаки ніколи не відвернуться від Росії.

— Так, але СРСР збирається на вас напасти.

— Ні, такого не може бути. Ми — братні народи. Ми — соціалістична країна.

— Погано ж ви знаєте своїх братів. Брежнєву й на думку не спаде згадати про столітні взаємини й дружбу. Те ж саме і з соціалізмом. (Досить пригадати процес Сланського.) Для них соціалізм — ширма, щоб зберегти владу. А ви розхитуєте їхню владу.

— Може й так. Але ж не підуть радянські солдати проти комуністів і слов’ян!

— А Угорщина? Навіщо ж вони щодня зводять наклепи на КПЧ, як не для того, щоб підготувати солдатів і народ до нападу на «контрреволюціонерів»?!

— Ні, бути такого не може.

— А навіщо наші танки стоять біля кордону?

— Я бачив, коли переїжджав кордон. Вони хочуть залякати Дубче-ка, щоб той був поступливіший.

Суперечка нічим не закінчилась. Чех дуже вже вірив у слова «дружба» й «інтернаціоналізм». Я ж не вірив жодному слову наших вождів. А народ… Що він знає? Йому щодня брешуть, він вірить і не вірить. Він вірить в те, що «ми всіх годуємо; ми врятували чехів і словаків, поляків і болгар від німців. А вони, невдячні…», і не вірить в чесність тих, хто йому це каже.

Навіть у себе в лабораторії я чув слова:

— За що ми проливали кров? Щоб вони віддали країну німцям?

— Господи, нащо ж чехам і словакам віддавати свої землі ФРН?

І це говорили люди, що знали історію радянської зовнішньої політики.

Ще в травні, тільки-но з’явились перші ознаки агресивних намірів Брежнєва, я вирішив написати для самвидаву «Історію міжнародної політики Сталіна за газетою „Правда“».

Я хотів зробити послідовний виклад стосунків з Англією, Францією, Німеччиною, Польщею, Фінляндією, Прибалтійськими республіками, Румунією й Китаєм у цитатах з «Правди» з весни 39-го по червень 1941 року. Цитати ці я подавав без коментарів: вони були досить красномовні, бо читач наперед знав, що все це закінчиться Вітчизняною війною.

Результати моєї добірки перевищили всі сподівання.

Передовсім сам спосіб викладу подій. Все, що було потрібне для підтвердження правильності політики СРСР, «Правда» викладала устами… буржуазних політиків і журналістів. Я здогадувався, в чому тут річ, а коли приїхав на Захід, мої здогади підтвердились.

Серед політиків і журналістів, які донесхочу ненавидять Ради, стільки суперечностей, а в пресі стільки брехні й погоні за сенсаціями, що зовсім неважко знайти цитати, вигідні СРСР на сьогодні. Окрім цього, майже в будь-яку газету будь-якого спрямування завжди можна увібгати потрібні держбезпеці ідеї, відомості і т. п.

Наприклад, увесь журналістський світ зараз знає, що такий собі Віктор Луї, радянський підданий, систематично передає на Захід відповідну інформацію і навіть «самвидав», (коли треба заплямувати Солженіцина чи Хрущова). І що ж? Луї працює «кором» в буржуазній газеті, нібито він не радянський підданий. Навіщо це потрібно газеті, її читачам?

Багато західних газет радо друкує те, що потрібно КДБ, бо це або сенсація, або «нові відомості», «нова точка зору». Потім склепана вигадка повертається додому, на сторінки «Правди» у такому вигляді: «навіть реакційна преса визнала, що Н. — агент гестапо, а країна М. готує змову проти світу» і т. д., і т. п.

У самвидаві розійшлася праця західного автора про Тухачевского. Автор розповідає, як білий генерал Скоблін, надумавши задушити більшовиків їхніми ж руками, налагодив зв’язок з гестапо і НКВД, щоб склепати «справу Тухачевського». НКВД підкинуло ідеї Скобліну та його дружині (давньому агентові ВЧК), Скоблін домовився з гестапо. Гестапо підготувало «докази» і підкинуло їх президентові Чехо-словаччини Бенешу, той, як друг СРСР, передав їх Сталігіові. Коло замкнулось, Сталін знищив найталановитіших полководців армії (і Скобліна як непотрібний «доказ»).

Майже всю цю історію можна було знайти і в радянській пресі, за винятком змови НКВД й гестапо.

Але ще цікавіші не методи подання матеріалу, а сам матеріал газети «Правда».

Ще навесні 39-го року «Правда» друкувала антифашистські статті. Вона обурювалась (в міру) Заходом, який зрадив Чехословаччину.

Але поступово «антифашизм» затихає. З’являються «об’єктивні» статті про фашистську Німеччину.

І все-таки перехід до пакту про ненапад, про мир і дружбу був надто різкий і з погляду пропаганди недостатньо підготований. «Правда» опублікувала декілька витягів з Гітлерових промов проти Польщі. Гітлер розлагольствував про імперіалістську Версальську угоду, якою хотіли поставити німецький народ на коліна, про поліцейську політику польського уряду щодо нацменшин — німців, українців і білорусів. Коментарів до промов Гітлера «Правда» не давала, але підібрані промови й цитати з «Фьолькішер беобахтер» красномовно свідчили про симпатії Вождя до Фюрера.

Не встигли підписати Пакт про ненапад, як фашисти увірвались у Польщу. Англія, Франція оголосили Німеччині війну. «Правда» подала матеріал об’єктивно: великі витяги із німецької преси і маленькі з англійської і французької.

«Правда» повідомляла про розгром польської армії, про втечу уряду. І раптом з’явились статті про те, що поляки переслідують українців та білорусів, про те, що польські війська порушують радянські кордони, що польський підводний човен переховувався десь У прибалтійському порті.

І раптом… радянські війська перейшли кордон, щоб рятувати єдинокровних українців і білорусів (від поляків чи від нових друзів?). Польському урядові, якого вже не було, послали ноту.

Прості радянські громадяни, солдати й журналісти почали писати обурені листи, про те, що озвірілі польські офіцери знахабніли до того, що… стріляли у червоноармійців.

Нарешті перемога доблесних радянських військ (про перемогу німців майже не пишуть), західні українці й білоруси просять прийняти їх до складу Союзу, вибори на Західних землях до рад. (Тут, на Заході, від українських емігрантів, я дізнався, під який акомпанемент чекістських вистрілів і тортур відбувались ці «вибори».)

Паралельно з’являється прибалтійська проблема. Укладаються угоди про те, що Радянський Союз підтримує прибалтійські республіки.

До деяких прибалтійських міст вводять радянські війська. За декілька місяців керівники прибалтійських армій і урядів заперечують «вигадки західної преси» про радянізацію Прибалтики. (Бідний Ульманіс, президент буржуазної Латвії, бідний естонський генерал Лайдонер! Вони заперечували те, що всі вже бачили, — свою близьку загибель.)

Через три місяці після початку Другої світової війни на черговій сесії Верховної Ради виступає Молотов. Він пояснює діалектику історії — за ці три місяці агресорами стали Англія і Франція. Вони ведуть «релігійну війну» на взірець середньовічних — проти нацизму. Молотов знущається з Англії й Франції: хіба гармати можуть боротисяз ідеями?

З’являються статті про переслідування французьких комуністів за їхні «антивоєнні» виступи.

Письменник-комуніст Т. Драйзер протестував проти того, що США, не зважаючи на свій нейтралітет, надають економічну допомогу Англії й Франції.

Щось обурене написав Андерсен Нексе, також письменник і також комуніст.

Одним словом, руками західних комуністів Сталін вирішив затаврувати англо-франко-американську агресію проти націонал-соціалізму.

Поет Асєєв у віршиках проти Польщі заримував Гітлерову промову в Данцігу (не згадуючи, щоправда, про Гітлера).

Так самісінько брехливо висвітлювалась війна з Фінляндією. Почалися переговори з фінами. Їм запропонували таку ж допомогу, як і прибалтам. Фіни уже бачили долю Польщі й Прибалтики і тому відмовились від обміну землями і від військової допомоги.

З’явились повідомлення про якийсь гарматний вистріл з фінського боку, про вторгнення фінських військ на наші землі. У Фінляндію було послано гнівну ноту.

Фінляндія боязко попросила створити комісію для вивчення інциденту з вистрілом. У відповідь — гнівні листи трудящих СРСР, гнівна нота.

Усе це нагадує байку Крилова «Вовк і ягня», аргументацію з обох боків — вовка і ягняти.

Нарешті війська Ленінградського військового округу (не Червоної Армії, а округу!) перйшли кордон, не оголосивши війни. Фіни нахабно оголосили війну (так що агресор — вони).

Через декілька днів у Фінляндії було створено народний уряд (на території, захопленій Червоною Армією). Новий уряд ще не встиг виникнути, а вже підписав потрібний договір. «Правда» вмістила карту земель, що відійшли до Радянського Союзу і Фінляндії. Всім читачам було видно благородство Союзу: маленький Карельський перешийок нам, а великий шматок Карелії — їм. Фінські війська поспішно відступали, старий фінський уряд кудись зник. Коли шведи боязко спробували примирити тих, хто воював, то їм заявили, що вже укладено договір із справжнім урядом Фінляндії.

Опублікували витяги з «Фьолькішер беобахтер» про те, що берлінці радіють з перемог союзника. (Щоправда, Муссоліні при цьому поставляв зброю фіннам. Англія і Франція також підтримували Фінляндію.)

Поступово статей про доблесні успіхи в Фінляндії стало менше, а потім вони й зовсім зникли. Почалися статті про бої за те чи інше село. Про народний уряд забули. Зненацька вигулькнув старий, ненародний уряд, з яким і уклали мир.

Дивно, що тогочасні читачі не зрозуміли, що Червона Армія слабка, коли виявилось, що вона нездатна перемогти Фінляндію. Як могли не зрозуміти, що сталінізм пов’язаний з гітлеризмом, що «п’ята колона» у Фінляндії слабка?

21 грудня увесь світ відзначав 60-річчя Вождя всіх народів.

На найпомітнішому місці «Правда» розмістила привітання вождеві від фюрерів — Гітлера, Чан Кай-ші й словацького Тісо.

Цитати про захоплення Бесарабії, приєднання Прибалтики, про війну в Китаї я не встиг виписати: відпустка, скорочення штатів, а потім 21 серпня — все це не дало мені закінчити статтю.

У «Правді» від 21-го анонімка, прохання про допомогу від неназваних керівників КПЧ. «П’ята колона» працювала.

Задовго до цього в самвидаві появились «2 тисячі слів», промова Вацулика на з’їзді чехословацьких письменників, «Програма діяльності КПЧ» та інші переклади з чехословацької преси, особливо з «Літе-рарних листів». Нарозхват була «Дукля» — журнал українців Словаччини. На жаль, в ньому аналізувались тільки національні й релігійні проблеми в новій Чехословаччині. Національна обмеженість журналу виявлялась у всьому. Коли українця В. Біляка вибрали секретарем словацької компартії, українці Словаччини раділи. Та коли Біляк публічно зрікся свого українства, по суті, попередивши про те, що готовий продати всі народи ЧРСР), «Дукля» накинулась на нього.

Але радість «весни» так переповнювала сторінки «Дуклі», що можна було навіть не знати інших чехословацьких газет і журналів, щоб зрозуміти, що «весна» справді прийшла.

Демократизм, гуманізм, правдивість «Програми діяльності КПЧ» тоді переконували нас більше, ніж будь-що інше, що чехословацька компартія справді почала будувати «соціалізм з людським обличчям».

Назва ця мені не подобалась, бо вона припускає можливість соціалізму з нелюдським обличчям. Останнє — не соціалізм, а нова форма експлуататорського суспільства. З цієї ж причини мені здається невдалим термін «казармений комунізм». Як ідеологія такий «комунізм» можливий, але як лад він або неможливий, або це не комунізм. Адже тоді повинні бути люди, зацікавлені в тому, щоб зберегти нелюдськість комунізму, ті, що поза рамками «рівності, братства й свободи», що мають політичні й економічні пільги. Вони повинні бути найрівнішими і найвільнішими «братами».

Напади на ЧРСР з кожним днем збільшувались. Ми всі чекали: якщо почнеться війна, чи скажуть своє слово друзі ЧРСР — Румунія та Югославія, а також вороги — «імперіалістичні держави».

Ходили чутки, що Румунія та Югославія обіцяли Дубчекові військову допомогу в разі вторгнення. Югославія почала озброювати своїх мешканців на випадок війни з «братами» по крові й ідеології.

Та ми знали, що чехословацькі війська стоять не біля кордонів СРСР, а біля кордонів з Німеччиною, що їхні гармати звернені на Захід. Дубчек зовсім не готувався давати відсіч агресії з радянського боку.

ФРН не лише не збиралась вторгнутись на допомогу «контрреволюції», а зі страху перед провокацією з боку країн Варшавського договору на всяк випадок провела військові маневри якомога далі від ЧРСР, хоча раніше збиралась провести їх біля чехословацьких кордонів.

Найогиднішими виглядали в наших газетах перекази статей західних журналістів про ЧРСР.

Довільні домисли «Вашингтон пост», «Дейлі мейл», «Темпо», «Нью-Йорк Тайме», австрійських та інших газет видавались за самовикриття імперіалістів. Свободу фантазувати й брехати, яку мають західні журналісти, використала невільна брехлива преса Радянського Союзу. Вкотре «свобода» допомогла антисвободі. Брехливість західних журналістів завжди зручна для радянських фальсифікаторів.

Протилежне також правильно. Західна преса неодноразово використовувала радянську брехню для боротьби проти соціалізму.

І ось повідомлення — війська країн Варшавського договору вторглись у Чехословаччину. Пізно ввечері ми сиділи біля приймача і слухали чехословацькі радіостанції. 21–24 серпня тепер зливаються у пам’яті в одну довгу ніч кошмару, сорому й відчаю.

Ми слухали інформацію про реакцію чехословаків на братерську допомогу. Виступив Людвік Свобода. Він плакав, бо трагічно повторювалась окупація 38-го року, проводив паралель між 38-м і 68-м роками. Ми всі плакали разом з ним, бо ж окрім сліз та безсилої ненависті до своїх «вождів», нічого не могли протиставити силі.

Було нестерпно соромно бути радянською людиною, бути марксистом. На душі лише страх за ЧРСР, СРСР, за майбутнє всього світу, відчуття того, що надходить довжелезна зима, ніч сталіно-фашизму.

На вулицях підходили малознайомі люди й говорили із ненавистю й злом:

— Чому американці мовчать? Хоч би китайці розв’язали війну!

— Треба бомби кидати. Самвидав і всіляка пропаганда — кобилі під хвіст, це все іграшки.

І найзліші, найрозпачливіші слова казали найпоміркованіші, ліберали.

Я намагався якось заспокоїти друзів, відмовити від тих чи інших авантюр. Але й сам схилявся до того, щоб піти на яку-небудь авантюру.

Жити в цій мерзенній країні стало неможливо, бо не видно було реальних ефективних методів боротьби з бандитською владою. Якщо навіть організована, політично розвинута країна, одностайна в поглядах на право йти своїм шляхом, на право на незалежність, зі своєю владою, армією і т. д. нічого не змогла зробити, то що може зробити жалюгідна жменька радянських опозиціонерів?

Я вирішив іти в чехословацьке консульство — просити про громадянство. Виявилося, що декілька киян випередило мене, але консула не було — поїхав до Москви. Його заступники дякували за моральну підтримку радянських громадян, але радили не виступати, щоб не дати приводу звинуватити консульство у «підбурюванні». Вони самі нічого не знали про події в ЧРСР і днями й ночами сиділи біля радіоприймачів. Сказали, що чехословацького посла в Москві підкупили наші окупанти.

Я вирішив піти в югославське консульство. Виявилось, що в Україні такого немає.

Була пропозиція влаштувати демонстрацію. Після довгих дискусій вирішили цього не робити: нас у Києві так мало, що арешт демонстрантів частково паралізує самвидав. Вирішили тільки підтримати чехів і словаків єдиним, що могли зробити — якомога більше розповсюджувати документи «весни». Вночі 21-го чи 22-го ми з дружиною повертались на таксі додому. Перед мостом Патона машина мусила зупинитися — по мосту йшла нескінченна колона з гарматами й ракетами.

Таксист злісно сказав:

— Румунів їдуть душити!

Ми так і завмерли. Адже румуни, мабуть, не потерплять «братньої допомоги». Значить, почнеться війна…

У ті дні багатьох хлопців забрали в армію. Їх обробляли брехнею про Румунію, про її контрреволюційний уряд (він таки контрреволюційний, але не в брежнєвському розумінні).

Біля румунських кордонів стояли наші війська.

У декого з киян з’явилась ідея — піти добровольцем в армію, щоб потім, якщо почнеться війна, приєднатись до румунів. Але ідея була дуже наївна — хто б це повірив у такий «ентузіазм»?

Прийшла, нарешті, книга Сахарова «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу».

Чудово сформульовано основні проблеми, що постали перед світом, видно безстрашну сміливість, з якою викривається неосталінська політика в СРСР. Дуже наївною видалась футурологічна частина — пропозиція реформ у внутрішній та зовнішній політиці. Зараз, після 21-го серпня, особливо виразно видно, що будь-які істотні реформи зверху неможливі.

Особливо сумнівними видались мені слова про зближення СРСР і передових капіталістичних країн. Так, «конвергенція» можлива, але яка? Реальні тенденції свідчать про зближення у точці падіння в прірву. В СРСР зростає свідома й несвідома тенденція до відмови навіть від слів соціалізму, до переходу в державний капіталізм у його оголено-нелюдській формі. Якщо Захід і почне наближатись до СРСР, то радше посилюючи антидемократизм, ще більше концентруючи капітал і зрощуючи державу й монополії.

Та Сахаров і сам бачить цю небезпеку, і каже в своїй статті, що зближення не повинне перетворитись на змову урядів.

Стаття Сахарова широко розійшлася у наукових інститутах і поміж літераторів. Про неї багато дискутували. Та було не до дискусій, бо вже 26-го зателефонував Якір і повідомив, що 25-го на Красну площу вийшли на демонстрацію Лариса Богораз, Віктор Файнберґ, Павло Литвинов, Наташа Горбаневська, Костянтин Бабицький, Володимир Дрімлюга і Вадим Делоне. Вони вийшли з плакатами протесту проти окупації ЧРСР. Їх арештували, і, ймовірно, звинуватять або в «антирадянській пропаганді», або в «наклепі на владу», або в порушенні «роботи транспорту і державних установ».

Ми раділи, що знайшлись люди, які заявили, що не всі в СРСР підтримують агресію.Багато хто жалів, що на площу вийшов Литвинов, — він дуже потрібний самвидаву. Але всі розуміли, що в даному випадку «здоровий глузд» було відкинено заради почуття протесту, через те, що не можна мовчати — бути співучасником агресії. Багато хто їм заздрив, незважаючи на те, що розуміли, яка важлива тиха самвидавівська робота.

У всіх установах проводили збори на підтримку «братерської допомоги» і «рятування соціалізму» в ЧРСР. Дехто не з’являвся, дехто утримувався, дехто протестував.

Незгодних почали репресувати.

В Інституті кібернетики виступив академік Глушков — він засудив чехословацьких опортуністів і контрреволюціонерів і підтримав вторгнення. Хтось із працівників запросив журналіста. Коли академік побачив магнієвий спалах фотоапарату, він зблід і замовк.

Після зборів Глушков передав Вікторові Боднарчуку, якого вже вигнали з інституту, що він не хотів, аби його виступ став загальновідомим. Адже всі працівники розуміють, що він мусив це зробити задля Інституту, задля науки (на… треба така наука?)

Навіть ця безпринципова людина не хотіла, аби про те, що вона підтримує агресорів, знали в світі.

Третій номер «Хроніки» вмістив інформацію про протести проти агресії. У листі газетам «Руде право», «Уніта», «Морнінґ Стар», «Юманіте», «Монд», «Вишингтон пост», «Нойє цюрхер цайтунґ» і «Нью-Йорк тайме» Наташа Горбаневська розповіла про плакати, які тримали демонстранти, про те, як били демонстрантів і т. д.

28 липня за порушення паспортного режиму було арештовано Анатолія Марченка (він сидів з 1960 по 1966 рік в таборі, а вийшовши на волю, не мав права їздити до Москви). Насправді його судили за книгу «Мої свідчення», за лист від 26 липня в чехословацькі газети про наклепницьку кампанію проти ЧРСР і про загрозу інтервенції.

21 серпня Марченко отримав рік таборів.

Наприкінці вересня до Києва приїхали представники кримських татар — фізик Ролан Кадиєв і лікар Зампіра Асанова. Від свого народу вони мали спеціальні мандати, в яких було чітко сформульовано, що вони мають обстоювати. На поїздки до Москви чи до Києва народ видавав представникам гроші.

Ролан і Зампіра приїхали з дорученням передати листа українському урядові. Вони розповіли, що агенти КДБ розпускають серед кримських татар чутки про те, що в Крим їх не пускають «українські націоналісти». Ми сміялись:

— Які? Шелест чи Дзюба, якого Шелест переслідує за націоналізм?

А в Криму КДБ розповсюджує чутки, що татари хочуть вигнати українців та росіян з їхніх домівок…

Пішли до Віктора Некрасова. Зампіра подякувала йому від імені народу за підтримку.

Некрасов розповів кумедний випадок.

Якось в Криму, в номері готелю, він жартував із своїм приятелем, письменником Н.:

— Влаштуймо тут революцію. План звичайний: насамперед вокзал, телеграф, банк. Потім виженемо росіян та українців, проголосимо незалежну Кримську республіку. Попросимо у татар притулку і будемо жити у вільній країні.

Одного разу з Н. провели розмову про те, що він відмовився виступити проти Некрасова. Н. всерйоз нагадали:

— Ви думаєте, ми не знаємо, як ви з Некрасовим хотіли зробити революцію в Криму?!

Ми вирішили познайомити Зампіру і Ролана з українськими патріотами.

Татари зустрілися з Дзюбою та Зіновією Франко, онукою відомого українського революціонера, поета Івана Франка. Вони пообіцяли зібрати серед української інтелігенції підписи під вимогою повернути татар на їхню батьківщину. (Багато хто окрім Дзюби й Франко зробили для татар, що могли. Іваничук, наприклад, можливо, й безвідносно до того збору підписів, написав історичну повість «Мальви» про період дружби України й Криму. «Інтернаціональна» радянська влада заборонила повість — за «націоналізм». Чий?..)

Ми із Зампірою та Роланом ходили додому до письменників, щоб привернути їхню увагу до кримськотатарської проблеми. Побували в багатьох. Що менш чиновним був письменник, то щиріше він відгукувався на наші слова.

Прийшли до Андрія Малишка. Зустріла нас його дружина, поетеса Любов Забашта, та сама, що дорікала мені в 66-му році за мою мову російську…

Ролан розповів їй, як знищують пам’ятки кримськотатарської старовини, попросив звернутися з протестом до Товариства охорони пам’яток старовини.

— Яв Криму часто відпочиваю і не бачила, аби хоч щось було зруйновано!

Ролан показав їй фотографії руїн. Тільки пушкінський Бахчисарайський фонтан залишили, бо він пушкінський. (Дякуємо, товаришу Пушкіне!)

— Добре, наступного року я поїду туди в санаторій і подивлюся.

Увійшов Малишко. Вона підбігла до нього і щось шепнула. Той хутенько пройшов до спальні.

Забашта пояснила нам, що у Малишка вночі був серцевий приступ і він не зможе з нами розмовляти.

— Він, звичайно ж, співчуває вашому народові.

Від Малишка пішли до Бажана. Біля під’їзду стояв міліціонер. Ми розсміялись — ось як бережуть талантів.

— Вам до кого?

— До Бажана.

— Він у Конча-Заспі (місцевість під Києвом, де розташовані урядові дачі та санаторії).

Назагал у Ролана склалося дуже гарне враження від української інтелігенції, особливо від Дзюби. Він сказав мені після всіх візитів: «З боку політичного Москва робить для нас більше, ніж Київ, але українці нас краще розуміють».

Після від’їзду представників кримських татар прийшли хроніки-бюлетні їхньої боротьби. В них було описано політичні переслідування татар і боротьба народу за свої права.

21 квітня у м. Чирчику (Узбекистан) кримські татари зібрались біля пам’ятника Леніну відсвяткувати його день народження. Війська і міліція почали розганяти тих, що зібрались, кийками, ременями, поливали лужною водою із брандспойта. Били, не жаліючи, ні жінок, ні старих. Дісталось і узбекам, і навіть росіянам.

Російський капітан, що випадково опинився на цьому «Мамаєвому побоїщі», закричав:

— Як ви смієте бити людей! Ви ж не есесівці! Я напишу в ЦК!

Його так побили, що тут же відвезли в лікарню. Що з ним далі сталося, татари так і не змогли довідатись. (Де він? Його вбито? Лікується? В тюрмі чи психушці?)

Понад 300 осіб було заарештовано.

У березні до Москви приїхало 800 представників кримськотатарського народу.

16–17 березня їх заарештували, а потім повантажили у пломбовані вагони і відправили у Ташкент. Під час арешту тих, хто протестував, били. Помилково побили підданого Туреччини. Той поскаржився своєму послові. Радянські власті вибачились — «переплутали». Посол заспокоївся — б’ють мусульманів, але не наших. Татари покладали багато сподівань на мусульман Туреччини і Близького Сходу. На жаль, ці сподівання були марні. Десь у 1977 році я таємно зустрівся з цього ж приводу з представником мирних палестинців у Франції. Він обіцяв щось зробити для кримських татар, але через кілька місяців його вбили. Палестинці.

Заїхав до нас Гомер, шофер за фахом.

Він розповів про свою особисту долю, типову для кримського татарина.

Як їх вивозили з Криму в 44-му році, він не пам’ятає. Залишився без батьків, жив у дитбудинку в Узбекистані. На все життя запам’ятав, як, розгнівавшись, вихователька вигнала його на холод, взимку, босоніж на сніг — педагогіка!

Після 56-го року жив добре, багато заробляв. Одружився. Тесть — людина багата, також кримський татарин. Коли почався національний рух, Гомер став допомагати грішми. Але не витримав, став брати активну участь — розповсюджувати самвидав і т. п.

Тесть і дружина почали з ним сваритись.

— Але я не можу лише матеріально підтримувати. Я ніколи їм не забуду, як виганяли мене на сніг.

Ми з Гомером зайшли до Некрасова. Він запропонував Гомерові випити. Той відмовився.

— Ми пити не можемо, бо запах алкоголю буде доказом того, що ми хуліганимо. КДБ й міліція арештовують нас і без підстав.

Гомер та інші робітники з кримських татар вразили всіх нас високим рівнем політичної свідомості, розумінням таких речей, які недоступні «середньому радянському інтелігентові».

Гомер поїхав і у нас настало відносне затишшя.

Часто телефонував Якір і повідомляв новини. Частіше сумні.

У серпні арештували Іру Білогородську за розповсюдження листа про арешт Марченка. Іра забула в таксі торбинку, у якій було багато примірників листа. КДБ отримав торбинку, а з нею — докази проти Іри.

27 серпня був обшук в Івана Яхимовича, якого звільнили за лист до ЦК. Його дружину Ірину звільнили зі школи. Обшук був через підозру в пограбуванні Держбанку. Під таким же брехливим приводом обшукали ленінградця Юрія Гендлера, юрисконсультанта. Після обшуку його арештували, бо знайшли самвидав.

Користуючись затишшям, я почав шукати роботу.

В. Боднарчук, маючи зв’язки з багатьма математиками з різних інститутів, запропонував два інститути. В цих інститутах треба було розробляти математичні моделі тих чи інших процесів.

У кожному інституті були люди, які знали про судові процеси, про підписантів. Вони казали, що робота є. Я разом з ними йшов у відділ кадрів. Подивившись мою трудову книжку, на запис «звільнено у зв’язку із скороченням штатів», одразу ж запитували: «Чому?»

Я не дуже переконливо брехав про те, що хочу працювати над тематикою даного інституту.

— Гаразд, приходьте за тиждень.

За тиждень виявлялося, що місць немає.

Боднарчук вчив мене, як зробити мою усну версію «скорочення» переконливою. Я силкувався, але брехати було гидко, та й не вірив я, Що КДБ випустив мене з поля зору.

Зайшов у інші інститути — те ж саме.

У деяких інститутах заввіділом відразу ж питав:

— Підписант?

— Так.

— Я спробую залагодити.

В інституті психології адміністратор сказав моєму приятелеві:

— Ми ледве врятували своїх підписантів, а ви пропонуєте нам чужого.

В одному біологічному інституті зустрів старого товариша, професора. Він розпитав про політичні події і навіть поспівчував:

— Знаєш, якщо я порекомендую, то напевно відмовлять. Я краще через посередників. І вибач, поспішаю на збори, читаю доповідь про нові форми буржуазної антирадянської пропаганди.

Посміялись разом — хто читає?! Я сміявся не дуже весело…

Зустрівся з директором і брехав навіть переконливо. Директор зацікавився: моя попередня робота частково збігалася з тематикою інституту.

За день мені повідомили, що місць немає…

Пішов у видавництво «Вища школа», влаштовуватись редактором у відділ математичної літератури. Одночасне знання української мови і математики — рідкісне, і тому такі «енциклопедисти» цінуються. На жаль, повторилось те, що й раніше.

Один знайомий зателефонував до редакції «Радянської школи». У математичному відділі так був потрібний редактор, що ніхто не поцікавився, чому мене звільнили. Мені дали два розділи з книжки про методику викладання математики і попросили відредагувати їх і написати рецензію. Удома я переглянув розділи і знайшов суттєві помилки в стилі, в означеннях і навіть у розв’язках завдань. Я написав рецензію і показав її Сверстюкові як спеціалістові з української мови. Все було гаразд.

По дорозі до редакції я помітив хвіст — чоловіка й жінку.

— Для першого разу це дуже добре, — сказав редактор. — Я зателефоную вам завтра, треба поговорити з головним редактором.

Вийшовши з редакції, я побачив, що хвіст мій ховається біля сусіднього будинку. Я пішов прямо на них. Вони хутко зайшли до будинку, але згодом, коли я сів у тролейбус, я знову побачив жінку. Стало ясно, що нічого не вийде.

Наступного дня мені сказали, що головний редактор не хоче мене приймати: «Ви написали заяву по-російськи. Значить, ви не знаєте української мови!»

— Як? Адже ж рецензію я написав і редагував книжку українською мовою.

— Він не звернув на це уваги.

Як кумедно: українського націоналіста не беруть на роботу за те, що заяву він написав по-російськи. «Парадокси доби», писав Василь Симоненко.

Нарешті, коректор з редакції «Наукова думка» повідомив, що їм потрібен редактор математичної і технічної літератури.

Знову — «прийдіть завтра».

Пішов на прийом до президента Академії наук УРСР академіка Патона. Його не було. Зайшов у партком Академії. Там прямо виклав, за що звільнили. Почалася політична суперечка. Я їм про загрозу ресталінізації, вони мені про буржуазну пропаганду. Я нарешті порушив питання про те, що вони зобов’язані влаштувати мене на роботу, бо юридичного права звільняти мене не було. Розповів, як не приймають із записом «через скорочення штатів».

— Добре. У вас щось на прикметі є?

— Є.

— Що?

Я зам’явся.

— Але ж ми хочемо вам допомогти!

Сказав про «Наукову думку».

— Приходьте завтра.

«Завтра» виявилось, що уже взяли людину на це місце. Я перевірив — ще не взяли.

Написав заяву в Об’єднаний комітет профспілки Академії наук і вищих шкіл.

Розмовляв зі мною дуже симпатичний товариш:

— Навіщо ви все написали у заяві? Треба було інакше все пояснити.

— Але я вже пробував інакше. Все одно кому треба — дізнаються.

— Так, ви маєте рацію. Але що ми можемо зробити? Я спробую підшукати вам роботу, але обіцяти не можу — знаєте, політика все-таки…

Пішов до ЦК профспілок. Там майже те саме сказали — про те, Що профспілки безсилі. Порадили покаятись.

Довелось махнути рукою на роботу і ставати репетитором. В університеті пообіцяли порекомендувати мене студентам, що відстають, але жодного «болвана» (так їх у нас називають) я так і не знайшов.

Знайомі порекомендували школярку, готувати до університету. Вона двічі прийшла, а потім зникла. Виявилось, її попередили, Що через зустрічі зі мною її не приймуть до університету. Вона «й так єврейка», а зв’язок з «неблагонадійним» — стовідсоткова гарантія, що не вступить.

Я зрозумів: Мені залишається одне — ставати опозиціонером-професіоналом. Це дає тільки тюрму — не гроші, але це також робота, і, по суті, більш потрібна. І головне — не треба буде роздвоюватися на будівника світлого майбутнього і опозиціонера похмурій теперішності і майбутному, не треба брехати.

Єдине, що важко — сидіти на шиї у дружини і залишати науку. І не дуже хотілось ставати професійним політиком. Політична діяльність видається мені суєтою, боротьбою з перешкодами, а не розкриттям своєї індивідуальної сутності, не розвитком своїх сутнісних сил. До того ж — компроміси, зіткнення з брудом політичного життя.

Але й відійти вбік, заткнути вуха, не бачити, мовчати, забути — також не можна.

Напруженість політичної боротьби зростала.

5-го вересня судово-психіатрична експертиза Інституту ім. Сербського під керівництвом проф. Д. Р. Лунца визнала Горбаневську неосудною. Прокуратура припинила порушену проти неї справу і передала її під опіку матері…

7-го жовтня зателефонував Якір і повідомив, що 9-го почнеться суд над демонстрантами. Я обійшов усіх знайомих і зібрав трохи грошей для москвичів. Лише одна знайома спершу відмовилась дати:

— Це для націоналістів? Ні!

Я пояснив, що це москвичам, але відмовився брати гроші. Потім вона сама стала запеклою українською націоналісткою. Парадокси доби…

Українські патріоти зібрали скільки змогли: багато хто уже втратив роботу.

Цей процес добре описано в «Півдні» Наталі Горбаневської, і тому я обмежусь деталями, яких у «Півдні» немає. Проте вони здаються мені важливими, щоб передати атмосферу переслідувань інакомислячих в СРСР.

Вранці ми наштовхнулись на оперативний комсомольський загін на чолі з явним кагебістом, але «під інтелігента» — чорна борідка, намагається говорити «культурно».

На наші запитання він охоче відповідав. Він інженер, працівник комсомолу Олександров.

«Олександров» намагався говорити з класових позицій (про класове чуття, необхідність праці і т. д.)

Його хтось спитав:

— А чому ж ви не працюєте? Я вас бачив під час всіх московських процесів біля будинку суду.

Інженер насмішкувато ошкірився:

— Я тебе теж бачив біля суду.

— Послухайте, за бороду вам платять окремо, як за шкідливість?

Мало хто з москвичів тоді мене знав, і тому, коли я зацікавлено переходив від однієї купки людей до другої, то одна симпатична пані кинула мені презирливе: «Як Вам не соромно — з Вашим обличчям — стукати?» Комплімент щодо обличчя було цілковито знищено отим стукачем. Я швиденько піймав Н. Горбаневську і попрохав пояснити «отій дурепі», що «свій». Досвідченіше кваліфікував обличчя гебіст: «Я твоі жидовскіє мазгі расплющу по стєнє», і, може, вперше в житті з’явилася гордість за той єврейський ніс.

На другий день суду Зінаїда Михайлівна Григоренко та інші друзі не пустили мене до будинку суду, бо випадок з Алтуняном засвідчив, що приїжджим з інших міст загрожують провокації (Алтуняна і П. Г. Григоренка намагались втягнути в бійку з провокаторами).

Ми поговорили з Алтуняном про нього самого, про його друзів.

Генріх — член партії, майор, радіотехнік, викладав у Військовій академії у Харкові.

9 серпня у нього і в його дев’ятьох друзів було зроблено обшуки через зустрічі його з Григоренком і Якіром, через «розмови» й самвидав.

Я пообіцяв налагодити постійний зв’язок з Харковом — їх мало, їм важко діставати самвидав. Оскільки більшість Генріхових друзів — марксисти, то зустріч мала бути для мене особливо цікава.

Приїхав до Москви Яхимович. Мене він вразив своєю цілеспрямованістю, енергією та вірою в майбутнє. Останнє траплялось дуже рідко.

Яхимович розповів, як його скидали з посади голови колгоспу й виганяли з партії.

Спочатку були колгоспні партійні збори. Виступив член райкому партії і розповів комуністам про те, що Яхимович у своєму листі до ЦК зводив наклепи на Радянську владу. Вимагав виключити його з партії.

Ніхто не проголосував за це рішення.

Скликали другі збори. Проголосував «за» тільки колгоспний парторг. Після зборів, не питаючи колгоспників, Яхимовича все-таки зняли з посади голови колгоспу.

Дружина парторга пішла від чоловіка через його боягузливу поведінку у всій цій справі.

Колгоспники досі привозять Яхимовичеві продукти.

Побачивши, що у Москві суцільні пиятики, Яхимович притьмом почав з ними боротись: адже пиятики шкодять справі. Ми всі підсміювалися з нього — одразу видно марксиста. За суворість до товаришів дехто прозивав його «троцькістом» (щоправда про Троцького ніхто не мав ніякісінького уявлення, окрім легендарних розповідей та чуток).

З Москви вдалося привезти багато літератури. Це — промови адвокатів, що захищали Ґінзбурґа і Галанскова, нарис Н. Горбаневсь-кої «Безкоштовна медична допомога» (про перебування у психіатричній лікарні), лист П. Г. Григоренка до голови КДБ Андропова, в якому Петро Григорович розповідає про переслідування, допити та інші такі ж приємні речі.

На кінець року прийшов 5-й випуск «Хроніки». «Хроніка» почала давати огляд самвидаву. Цій рубриці ціни нема — читач дізнається про новинки самвидаву і може цілеспрямовано їх шукати.

Я відзначив для себе «Новий клас» Джіласа і «Технологію влади» Авторханова. Обидві книжки вдалося дістати — Авторханова на фотоплівці, Джіласа — віддрукованого на машинці. Виникли труднощі з передрукуванням. Авторханова робили близько 4-х місяців, Джіласа — два. Джілас розповсюдився по Києву більше, ніж Авторханов.

Джілас справив на мене враження не таке велике: до більшості його ідей я прийшов давно. (Цінними виявились тільки факти з історії Югославії та СРСР.)

Вже в еміграції познайомились і навіть співпрацювали з обома. Ситуації були… Конференція Інтернаціоналу спротиву. Після виступу Джіласа гостро виступив його співвітчизник й звинуватив Джіласа у його злочинах. І злочини були. І писав про них він сам… Але довелося всім нам, радянським дисидентам, виступати й доводити, що саме його книги найбільше сприяють демістифікації комунізму, і тим він спокутує свої справжні гріхи.

Я не поділяв його основної тези — про новий клас експлуататорів. Я думаю, що бюрократична верхівка, яка управляє СРСР, ще не оформилась у цілком самостійний клас. Адже ж менеджери в капіталістичних країнах не належать до окремого класу! Як і поліція, як і військові чиновники, так і адміністратори різноманітних підприємств — «слуги» капіталіста. Капіталіст лише відраховує їм частину, притягує на свій бік проти пролетаріату, підкуповує. Так само підкуповує абстрактний капіталіст — радянська держава — «слуг народу» брежнєвих, андропових, косигіних та іншу погань.

Приклад Хрущова дуже показовий.

Здавалось, він був наймогутніший і найбагатший представник «нового класу». Скинули — і що від нього залишилось? Порівняно невелика пенсія (300 рублів; радянські «гумористи» з КДБ люблять жартувати: тридцять срібняків), квартира, дача.

Клас визначається своїм стосунком до виробництва й розподілу продуктів виробництва. У виробництві радянська олігархія виконує всього-на-всього функцію управління і нагляду за працею. Як і весь народ, вона отримує зарплату (високу, але не більшу, ніж зарплата директора великого капіталістичного підприємства). Пільги, які мають олігархи, окрім зарплати, — в цілому незаконні. Вони крадуть частину народного доходу. Але ця крадіжка юридично не оформлена і так само, як і звичайних злодіїв, не робить їх економічно окремим класом. Вони мають владу, але як халіфи на годину. Тільки Сталінові вдалося стати повновладним господарем країни, але саме за нього вся бюрократія була в становищі «гвинтиків» самодержавства, не впевнених навіть у завтрішньому дні. Всіх — і їх в тім числі — пожирала абстракція, державна ідея.

П. Якір розповідав про зустріч з поверженим «вождем». Він приїхав до Хрущова на дачу. Там були зять Хрущова Аджубей, Рада Аджубей — дочка Хрущова і Ніна Петрівна — дружина фюрера.

Хрущов випив і почав скаржитись:

— Ніхто не пише, не приходить. Мишко (Шолохов)!!! Я з нього людину зробив, а він навіть не зателефонує!!!

Потім Микита витягнув самвидав — «Доктор Живаго» Пастернака.

— Яка чудова річ! Треба було, щоб народ це прочитав. Вони (тобто Суслови та інші члени ЦК) мені підсунули «цитатки» з неї, і я їм повірив!..

Якір ледь не дав йому по морді: «Спочатку загнав поета в могилу, а тепер хвалить».

Коли ховали Хрущова, Петро Якір поїхав на похорон — все-таки Микита багато зробив для політв’язнів.

По дорозі міліція під якимось безглуздим приводом затримала його до кінця похорону.

Багато москвичів хотіло піти на могилу Хрущова наступного дня. Влада оголосила на цвинтарі санітарний день: боялись виступів, проявів симпатії. З цієї ж причини не пустили на похорон і Якіра.

Ось вам і «новий клас»!

Зараз справді простежується тенденція відмови від гасел соціалістичної революції, узаконення пільг та абсолютної влади бюрократів. Але тенденція ця переважно у партійної технократії. І поки що лише тенденція…

«Технологія влади» Авторханова присвячена історії боротьби Сталіна за абсолютну владу, його методам розправи з усіма потенційними ворогами.

Дуже тонкий аналіз, багато цікавих фактів.

Мені не сподобались лише вкраплення «художнього узагальнення», злиття декількох історичних осіб в узагальнені образи. Це зменшує довіру до інших фактів. Частина, присвячена смерті Сталіна і початку правління Хрущова, ще менш наукова. Надто багато місця займають здогади, посилання на чутки. Книга стає не науковою, а пропагандистською.

Але, незважаючи на ці недоліки, «Технологія влади» для багатьох стала посібником з історії партії.

Один знайомий знав її майже напам’ять. У розмовах по телефону ми умовно називали книгу «Коротким курсом» чи «Стариком Хоттабичем».

Обидві книги знайшли у ленінградців. Ми знали, що за них загрожує великий термін, і тому давали читати тільки тим, кому беззастережно довіряли.

17–26 грудня судили в Ленінграді за «виготовлення, збереження та розповсюдження літератури антирадянського змісту» Юрія Генд-лера, Лева Квачевського й Анатолія Студенкова.

Студенков не лише розкаявся, а й дав немало свідчень. За це йому дали тільки один рік. Гендлер визнав себе винним і «усвідомив антирадянськість своїх дій» — він отримав три роки. Квачевський заперечував провину і обстоював своє право читати будь-яку літературу. Він отримав 4 роки. Те, на що заслужив…

Віктор Красін поїхав на суд. Його ударив по голові кастетом агент КДБ. Ця подія свідчила про те, що КДБ переходить до хуліганських методів боротьби. Всі згадували, як в 30-х роках НКВД вбивало людей під виглядом бандитизму.[4]

Вдалося дістати «По кому подзвін» Гемінґвея, надрукований на цигарковому папері. З великими труднощами прочитали цю чудову книгу. Один з працівників видавництва розповів мені, що книжку не видають тому, що Долорес Ібаррурі протестує проти її публікації в Радянському Союзі (досі, навіть після дружніх суперечок з іспанськими комуністами, не знаю, правда це чи ні).

На початку 69-го року я дізнався, що арештували якогось сіоніста. Я зустрівся з його дружиною Ларисою і друзями. Ще в 1967 році Борис Кочубієвський на лекції про міжнародне становище заявив, що шестиденна війна, яку розпочав Ізраїль, не була агресією. У травні 68 року його змусили піти з роботи. У серпні він подав заяву з проханням випустити його в Ізраїль. Відмовили. Ларису виключили з комсомолу і вигнали з педагогічного інституту за «сіонізм» (Лариса — напів-росіянка, напівукраїнка; батько — працівник КДБ). Заступник декана Гроза сказала Ларисі:

— У мене товаришка одружена з євреєм і каже, що євреї тхнуть. Ви його любите, вам зараз нічого, а туди приїдете — там вся країна смердить.

На комсомольських зборах педагог Е. Дулуман (колишній кандидат богослов’я, нині поет, викладач та фахівець з атеїзму) запитав у Лариси:

— Навіщо ви їдете у Ізраїль?

— Я кохаю свого чоловіка і поїду за ним, куди завгодно.

— Це не кохання, а статеве почуття. Я без великих зусиль домігся б цього від вас з допомогою гіпнозу.

Цинізм цих людців неперевершений. У розпалі перебудови цей самий сексгіпнотизер раптом знову став популярним… навчителем християнства.

29 вересня у Бабиному Яру відбувся офіційний мітинг, до цього люди збирались лише добровільно. Влада вирішила «приручити» Бабин Яр (як це вона робила з мітингами біля пам’ятника Шевченку 22 травня), організувати офіційні демагогічні збори єврейського «народу».

На мітингу говорили в основному про агресивність Ізраїлю. Почувши від обивателя, натхненого офіційними промовами, що німці вбили мало євреїв у Бабиному Яру (75 тисяч!), Кочубієвський почав протестувати проти офіційного та обивательського антисемітизму, проти переслідування євреїв, що хотіли виїхати з СРСР. (Батька Кочубієв-ського вбили німці, інших родичів — вбито за «петлюрівщину», за «троцькізм»; діда й бабусю вбили українські націоналісти під час війни.)

Перевіривши, я передав усю зібрану інформацію в «Хроніку».

Ще в жовтні ми познайомились з Кларою Ґільдман, студенткою відділу математичної лінгвістики Горьковського університету. Клара — киянка, але, оскільки в Україні в ті часи євреїв до вузів майже не приймали (зараз така ж ситуація у цілому Союзі), вона вступила до вузу в РРФСР.

Троє студентів історичного факультету Горьковського університету написали роботу «Соціалізм та держава», у якій, спираючись на ідеї ленінської «Держави й революції», критикували радянську дійсність. Було проведено комсомольські збори. На зборах студентів виключили з комсомолу, а оскільки «вони брехали»: залишаючись комсомольцями, писали антирадянську книгу, то ректорові запропонували виключити їх з університету (їх виключили, декого згодом заарештували й засудили).

Наступного дня Клара зайшла у комітет комсомолу і заявила:

— Ви вчора говорили, що їх мають виключити з університету за лицемірство. Якщо я покладу вам комсомольський квиток зараз, ви мене викинете з університету?

— Вийди, ми це обговоримо!..

Після обговорення Кларі сказали:

— Ні, тебе не виженуть, бо ти чесно сказала про те, що незгодна з лінією партії.

Клара отримала телеграму з Києва про те, що її мати при смерті. Клара пробула в Києві місяць, не відходила від матері, була разом з нею в лікарні.

У грудні Клара отримала повідомлення від подруги, про те, що Клару виключили з університету. Дівчина повернулась в Горький. В обкомі партії, куди вона ходила скаржитись, їй показали рішення ректорату. Там було написано, що її виключили за невідвідування занять і за участь в п’яній студентській оргії 7 листопада. Клара пояснила їм, що була у цей час в Києві (подала довідку з лікарні). Та ніхто й не думав на це зважати — все було вирішено зверху.

Клара поїхала до Москви в Міністерство вищої освіти. Там їй відповіли, що «невчасно вона це задумала». Нічого не добившись, дівчина повернулась до Києва. Навздогін отримала офіційний наказ «виключити за поведінку, не гідну радянського студента».

Клара, хотіла вона того, чи ні, зв’язалась із самвидавівцями.

КДБ, розправляючись так з кожним протестом, або залякує людей, або перетворює їх на активних опозиціонерів. (Слава Богу, Клара вже покинула СРСР і живе в Ізраїлі.)

Наприкінці грудня Юлія Олександрівна Первова розповіла, що в Умані живе есерка Катерина Львівна Олицька, яка написала книгу спогадів. Заручившись рекомендацією, я з одним кримським татарином поїхав до Умані.

Катерина Львівна жила разом з дружиною свого брата Дмитра (про нього згадує Солженіцин у «Раковому корпусі») Надією Віталіївною Олицькою-Суровцевою (про неї Солженіцин часто згадує в «Архіпелазі ГУЛАГ»; у 3-му томі вміщено її фотографію).

Олицька вже знала про мене і про кримського татарина із самвидаву, тому рекомендації виявились непотрібними.

Ми провели в них декілька днів, розповідали про татарський національний рух, про самвидавівські новини, про суди. Вони розповідали про своє життя.

Катерину Львівну вже у 1923 році арештувало ДПУ. Потім звичайний шлях — Соловки, Сибір, заслання, табір. Усього близько ЗО років життя пішло на знайомство з принадами караючого меча «неабстрактних гуманістів».

Цікаво порівняти «Мої спогади» Олицької з «Крутим маршрутом» Євгенії Ґінзбурґ. Катерина Львівна зустрілась з Ґінзбурґ на етапі й описує, зокрема, ту саму суперечку сталіністок із звичайними зечками про напівпоголену голову і кульмінацію суперечки — сталіністки заспівали пісню «Широка страна моя родная» — радісний вереск карасів, яких підсмажують на сковорідці. І Ґінзбурґ, і Олицька дивуються з того, наскільки вражена була психіка сталіністок. Але з книжки Олицької видно прірву між особистістю, вихованою в дореволюційному революційно-гуманістичному дусі, і фанатиком-революціонером, мізки якого вивернуті революційним міфом, який не тільки заступає дійсність, а й калічить особистість, знищує повагу до себе і гуманне ставлення до іншої особистості.

У Гінзбурґ за здивуванням перед дикістю товаришів по партії відчувається з ними певна спорідненість, вона розуміє їх.

Олицька ж, дивлячись на своїх ідейних ворогів, відчуває себе «доісторичною твариною», «іхтіозавром» (як сказала Зінаїда Тулуб, українська письменниця, що їхала в тому ж вагоні), що зберіг свою особистість.

Олицьку обурювала розповідь Ґінзбурґ про те, як есерка Д. в тюрмі запитувала одного з керівників своєї партії, чи можна брати цигарки у комуністки:

— Я знаю Д. Ми не були фанатиками. Фанатики — вони! Пройшовши «Крутим маршрутом» тюрм і таборів, Ґінзбурґ нічого не навчилась, нічого не зрозуміла в історії загибелі своєї партії: вона повторює наклепи своїх катів на чужі партії, повторює міф про те, що есери — фанатики, істерики і т. д. У неї залишилась партійна нетерпимість.

Згодом, читаючи «опозиціонера»-марксиста Василя Аксьонова (сина Є. Ґінзбурґ), його повість «Любов до електрики», я пригадав слова Катерини Львівни. Аксьонов, не задумуючись над історією поразки більшовиків, повторює трафаретні образи істеричних есерів, авантюристів і демагогів. Жодної світлої особистості поміж супротивників — ніби в есерів не було Віри Фігнер, Каляєва, Прош’яна, Марії Спиридонової, а в більшовиків — «залізного» Фелікса, істеричного Зінов’єва, розпусного садиста Берії, зрадників на кшталт Радека, більшовицького Азефа-Сталіна, фальсифікатора Криленка (який довгий список уроків можна скласти лише з «вождів» партії більшовиків!) Сам Ленін високо цінував Прош’яна — навіть після повстання 6 липня 1918 року.

Звичайно, хто ж в СРСР дозволить вивести образ есера, відданого справі трудящих, соціалізмові, есера розумного, чесного?!

Якщо в Аксьонова є сумління й честь, але немає сміливості написати правду, то він повинен мовчати про революцію. Чи, може, Аксьонов щиро вірить, що всі есери були «прислужники буржуазії»? важко сказати, що в такому випадку краще: чесний Аксьонов з міфологічною свідомістю чи нечесний Аксьонов, який бачить правду, але мовчить про неї.

У «Крутому маршруті» Ґінзбурґ зображує два види катів: щирих фанатиків і розсудливих негідників. Відчувши садизм радянської Ельзи Кох і владу корисливих тюремників, вона без вагання віддає перевагу останнім. Їх можна підкупити або зіграти на їхніх вадах. Я бачив ці два типи серед лікарів у Дніпропетровську, і мені теж здається, що щирі фанатики страшніші, ніж хижаки-лицеміри, які люблять пожити й іншим хоч трошки дозволяють пожити.

І Катерина Львівна, і Надія Віталіївна, яка також зустрічалася з Ґінзбурґ, завжди підсміювалися з неї, з міфів, які в неї залишались.

І з жартів, і з розповідей про партійців, про себе, про товаришів з табору, про катів видно було дивовижну спільність Суровцевої та Олицької, що стала полем для разючої психологічної та ідейної різниці між цими революціонерами минулого. Дивлячись на них, я все згадував двох давньогрецьких «однодумців»: Демокріта та Епікура. За легендою, Демокріт виколов собі очі, бо очі бачать лише явища і приховують сутність речей. Епікур же на слова про те, що Сонце велике, палаюче, відповів, що його цікавить сонце таке, яким він його сприймає, — маленьке, тепле, ласкаве сонце, яке дає життя.

Катерина Львівна ціле життя шукала істину, вона правдолюб, Демокріт. Надія Віталіївна — життєлюб. Якщо у Катерини Львівни табір — випробування людини, боротьба добра із злом, сили духа й сили кулака, то у Надії Віталіївни все життя — до табору, в таборі і після табору — щастя життя, щастя зустрічей з людьми, щастя мистецтва, рідної мови, сміху. Вона — Епікур.

Надія Віталіївна виховувалась в інтелігентній українській патріотичній прогресивній родині. Вона аристократ в кращому розумінні цього слова, тобто благородна, культурна людина. Такий аристократ завжди демократичний у своїй суті. Її українська мова — синтез витонченої культури, могутнього пласту народної мови пісень, приказок, жарту і блатного жаргону радянських таборів, без якого не можна обійтися, описуючи таборову епоху будівництва соціалізму.

У спогадах Надії Віталіївни табір — це прекрасна природа Сибіру й Колими, яку вона любить, попри муки, холод і голод, це тупість наглядачів і начальства. Усі жахіття 28 років таборів і тюрем бачить вона як трагікомедію, в якій перемагає людина. Перемагає тому, Що вміє стати понад нелюдськими умовами, — перемагає сміхом і життєлюбством духовно здорової людини.

У Надії Віталіївни — все в сміхові, в деталях, в «пухові історії», крізь який бачиш ту саму сутність, про яку говорить Катерина Львівна.

Надія Віталіївна, українка по духу, за мовою й походженням, показала мені, що у нас є майбутнє, коли ми вміємо сміятися з себе, із свого болю, своїх кумирів, своїх вад і чеснот. Значить, ми уже піднялися над комплексом національної меншовартості, національним провінціалізмом і кислим патріотизмом.

(М. Бахтін у своїх геніальних роботах про Достоєвського, Рабле й Гоголя показав усе значення народної карнавальної культури, яка сміхом долає відчуження людини державою, ідеологією, пристрастями, яка вміє бачити високе в низькому, підлість в «благородному», смішне в серйозному.)

Як бояться цього сміху провінційні, затхлі «патріоти», серйозні бюрократи.

З чого сміються? Зі святинь, з народу (українського, російського, єврейського, якого завгодно), із… подумати лячно!., з вождів та жертв.

Антипод Надії Віталіївни, Олицька, любить її сміх, але сувора до себе, до людей, до ідей. Табір для неї — це, насамперед, глумління з людини, падіння людини до рівня ката й стукача, злет людини у мужності, співчутті, мудрості, боротьба добра і зла, перемога над злом завдяки гідності, високій моральності, любові до ближнього.

Якось я побачив у неї «Феномен людини» Тейяра де Шардена і був вражений: їй цікава ця книжка. І це після ЗО років таборів, куди вона потрапила юною дівчиною, не встигнувши здобути глибокої освіти. Вона жадібно читала «Новый мир», «Иностранную литературу» (краще з того, що там було), книжки з філософії, літературознавчі дослідження, зі знанням справи розпитувала мене про кібернетику, про філософію математики. Дуже любила Кафку, Достоєвського, Булгаков. Радила прочитати Михайловського, Чернова, дивувалась із мого застарілого захоплення Фройдом («Бо ми ж іще коли цим захоплювались. Невже немає нічого новішого?»). Вражала цілковита відсутність партійної чи моралістичної вузькості. У 70 років — ясність розуму, логіка, цікавість до нового, терпимість, широта кругозору, безупинний пошук істини і любов до прекрасного. І ніякого самолюбування своїм героїзмом, розумом, ніякої залізобетонності поглядів.

Незвичайна чистота помислів, вчинків. Одна їхня знайома, людина дуже чесна, принципова, якось розповіла, що директор уманського музею прокрався. Його залишили на роботі.

— А як же ви з ним зустрічаєтесь тепер?

— Як завжди. Вітаємось, усміхаємось.

Вона, цей «іхтіозавр», релікт чесності, принциповості старих революціонерів, не могла цього зрозуміти. А ми, нові «принципові», не могли до кінця зрозуміти її. Хіба можна не привітатись з негідником-начальником? Це ж така дрібниця! Навіщо ж ставити себе під загрозу через дрібниці? Треба зберегти себе для принципових боїв.

Прірва у принциповості між нами і нею. А яка ж вона з офіційним суспільством брехні, аморальності, розкладу, підлості!

Які все ж таки жалюгідні вихолощені абстрактні образи Демокріта й Епікура перед живими Олицькою та Суровцевою. Адже це всього-на-всього метафізична притча про фанатика-правдошукача та плоского епікурейця.

Катерина Львівна і Надія Віталіївна — два полюси однієї сутності людини, що перемогла тваринний страх (людський — в обох є) за себе, що перемогла у собі раба, тупість, пошлість і абсурд навколишнього. Я також бачив їхню товаришку, анархістку Зору Борисівну Ганд-лєвську, дружину відомого російського анархіста Андреева, колишнього агента «Іскри». Це вже третій полюс, цілком відмінний від Надії Віталіївни і Катерини Львівни. І така ж доля, така ж сила духу, така ж перемога. Три психологічних типи, три ідеології, три переможні особистості, три оптимісти. (Але боюся гри в порожню діалектику тріад. Не три їх, а тисячі — тих, що здійснили себе, перемогли, і мільйони майбутніх — якщо буде це майбутнє…)

Я бачив їх тільки трьох таких, що простягають до нас, нових, руку від Герцена, Кропоткіна, Шевченка.

Усі ми, хто їх знав, відчували цей зв’язок з кращими людьми минулого, відчували їхній оптимізм, якого нічим не знищити. У Надії Віталіївни це оптимізм народного здоров’я, сміху, що змітає усю мерзоту життя минулого, теперішнього і майбутнього. У Катерини Львівни — оптимізм віри в людину, в любов до ближнього, перемогу добра, істини й краси. У Зори Борисівни… — я замало її знаю.

Усі троє вони — товариші. Але не «ветерани»-каторжники, які збираються, щоб пережовувати свою минувшину, запізніло проклинати ворогів, зітхати над звироднілими «юнцями», проповідувати старечу маразматичну мудрість столітньої давнини. Коли вони зустрічаються, то знову сперечаються, шукають, згадують власну дурість, помилки, щастя боротьби, трагедію революції і народу, прекрасних людей і сатанізм пошлості, милуються прекрасним у теперішньому, намагаються побачити майбутнє.

Зора Борисівна познайомила мене з дітьми одного з більшовицьких вождів, Антонова-Овсєєнка, і з однією старою більшовичкою Ларіною, дружиною Бухаріна.

— Як ви можете товаришувати з більшовиками, партією, що винищила себе і ваших друзів?

— Зараз смішно говорити про ті партії, ворогів. Час інший, течії і проблеми інші. Залишились люди з тих партій — ті, хто зберіг себе в таборах і тюрмах, люди чесні. Вони, як і ми, багато помилялися. Вони не були негідниками — і тому ми друзі.

Зора Борисівна була в Севастополі в підпіллі за білих у 19-му році. Вона була господинею кабінету хіромантії. Білі офіцери любили заходити, ворожити — вона охоче лякала їх смертю, довідувалась у базік військові таємниці. Відомості Зора переказувала Махнові та іншим анархістським загонам. Білих перемогли, потім перемогли махновців. Коли громадянська війна закінчилася, вона ворожила на руці більшовикам, меншовикам, анархістам, есерам, усім знайомим. Смерть, смерть, смерть… Вона злякалась і кинула ворожити — такою страшною була печать смерті на всіх.

Я не знаю жодного розумного пояснення хіромантії, але вважаю, що розповідь Зори Борисівни передає сенс того, що відбувалося — загибель революції, майже всіх чесних (і багатьох нечесних) революціонерів. Залишилась мертва партія вампірів, залишились мерці, що владарюють над живими і омертвлюють своїм диханням всі живі ідеї революції, яка загинула.

Боже, скільки разів кляв себе: чому не розпитав про те, про інше? Та звідки я знав, що Курбас, Хвильовий — антропософи, й чи знали про це Авдієва чи Суровцева? Познайомившись в Парижі з містичним анархістом, тамплієром, математиком Налімовим, я згадав про Зору Борисівну. Мабуть, та хіромантія була не випадкова, але саме про хіромантію і не розпитував. Пам’ятаю лише, Зора Борисівна казала, що її чоловік у царській тюрмі написав якусь «Хіропедагогіку», і це відповідає тому, що нині знаємо про ідеї російських тамплієрів і розенкрейцерів. Зате розпитував про Махна. «Зоро Борисівно, як же Ви, єврейка, могли бути розвідницею у погромника?» — «Льоню, Ви вже добре знаєте всю брехливість комуністичної історіографії, чому ж Ви досі ще вірите у брехню про Махна-погромника?» Аналогічна розмова відбулася з Мішелєм Кацом… колишнім начальником контррозвідки військової білогвардійської організації, РОВСу. «Міша, как Ви моглі служить в тєх погромних військах?» — «А ви мені скажіть, хто тоді не робив погромів? Мнє Росію било жалко»… Коли ми, українці Парижа, виступили на захист імені Петлюри, нас підтримав відомий фахівець зі східно-європейського антисемітизму Леон Поляков, але уточнив, що й Денікін намагався побороти погромну стихію. На одному книжковому ярмарку якась французька письменниця мовчки слухала інтерв’ю з приводу моєї книги «Україна: Дайош Европу!», і лише потім, під час бенкету для гостей, заговорила пречудовою російською мовою: «Ви можете мені пояснити популярність монархічних ідей в Росії? Це ж анахронізм!» І вже наприкінці розмови: «Давайте знайомитись. Я не хотіла Вам казати, хто я, бо я думаю, що Вам як українцеві моє прізвище буде неприємне. Я — дочка Денікіна…» І дійсно, аж мороз по шкірі сипнув… І все ж домовились з нею зустрітися, бо я розшукував для Каганської матеріали для її праці про справжнього автора «Тихого Дону», та якось не вдалося зустрітися знову…

Того ж року в підпіллі в Одесі переховувалась Сара Лазарівна Якір, дружина командарма Йони Якіра. Вона займалася такою ж роботою, що й Зора Борисівна, — збирала відомості у білих офіцерів, які приходили в її перукарню (тут же за стіною ховалися більшовики).

Сара Лазарівна дуже переживала, коли чула у своєму домі (а це було щодня) кепкування з Жовтня, прокляття старим вождям — від сина, від його друзів.

Одного разу я сперечався про Жовтень з приятелем. Я повторив його слова про глупоту більшовиків у гротескній формі, щоб показати поверховість нападів на Жовтень. Сара Лазарівна, почувши початок, не витримала:

— Як — і ви, Льоню, вважаєте, що Жовтень — авантюра, і всі більшовики — негідники? Як ви можете це казати?

Мені було тяжко — стільки було відчаю у цієї старої жінки, на очах у якої знищувала саму себе революція, родина, Батьківщина, на очах у якої щодня плюють на її святині ті, кого вона любить, ті, за чиє життя вона боїться.

Щоразу, коли я збирався додому до Києва, вона просила мене, стара, хвора, напівсліпа:

— Льоню, не беріть із собою самвидаву. Вони вас заберуть, вони стежать за всіма, хто в нас буває.

Вона дуже добре до мене ставилась, як і вся їхня родина — її син Петро, невістка Валя, онучка Іра та Ірин чоловік — Юлій Кім.

Завжди було тяжко в них — нелюдська нервова напруга, страх за життя друзів, знайомих. І все ж я завжди зупинявся у них, наперекір почуттю безпеки, здоровому глуздові, незгоді з Петром, мовчазному протестові багато проти чого в його вчинках. Трагедія їхньої родини, починаючи з трагедії Йони Якіра, — це ж і моя трагедія, їхня любов до мене — моя до них, і вона була сильніша за моє неприйняття Петра — розумове, політичне й етичне. До останнього я далі ще повернусь, а зараз закінчу спогади про Сару Лазарівну.

Вона майже ніколи не втручалась у наші справи, суперечки. І тому я по суті майже не розмовляв з нею, хоча й дуже хотів розпитати про Йону, про громадянську війну, про 20–30-ті роки.

Якось я запитав її:

— А ви поновились у партії?

— Ні, і не хочу. Ви думаєте, що мене вигнали після арешту чоловіка? Ні. Наші наступали на Варшаву. Була у нас близька людина, один з командирів. Він покохав жінку. Вона відмовила. Уночі перед наступом він застрелився. Після бою, наступного дня обговорювали самогубство. Один з товаришів заявив:

— Через бабу якусь застрелився! Не міг життя віддати у бою з ворогами! Собаці — собача смерть!

Вирішили не ховати «слабку людину».

Уночі Сара Лазарівна й дружина Дубова, помічника Якіра, поховали його, а зранку признались Якірові.

Провели партзбори. Сару Лазарівну та дружину Дубова на пропозицію Якіра викинули з партії.

— І ви відтоді не повертались у партію?

— Ні. Йона ніколи про це починав говорити, а я не хотіла бути в партії. І не шкодувала про те, що вчинила.

Петро розповідав, що на похороні Сари Лазарівни було багато «підметок».

— Вони боялися, що я влаштую на похороні мами політичну демонстрацію. Бл…, не розуміють, що я не спекулюю собою, батьком і своїми рідними.

Чому я, розповідаючи про Зору Борисівну, згадав про С. Л. Якір?

Я завжди у думках порівнював чесних старих більшовиків з Олиць-кою, Суровцевою і 3. Б. Андрєєвою. Майже всі старі більшовики — люди більше чи менше надломлені. І не тому, що вони гірші за своїх суперників.

Катерину Львівну, Надію Віталіївну та Зору Борисівну мучили вороги. Ворог спочатку морально, а потім і політично програв. Вони ж програли тільки політично, зате моральна перемога їхня безперечна.

Ворогові легше протистояти, аніж катові-«однодумцю» (і якби одному, а то ж треба було вистояти проти своїх «партії» й «народу»). Коли навіть такі, як Сара Лазарівна і Йона Еммануїлович, і вистояли під час слідства, то потім не було на що спиратися, окрім як на самих себе. Ідея-бо їхня програла, адже ж під запитанням уся боротьба перед Жовтнем, в Жовтні, у громадянській війні, у 20–30-х роках!

Скільки душевної сили треба, щоб у цьому становищі не здатися катам, не зломитись душевно. Порятунок у фанатизмі або у надзвичайній силі духу, що здатна переглянути ідею й ціле своє життя. Що може знайти сили, аби побачити свої помилки, помилки своїх товаришів, вождів, помилки в ідеї та зберегти те, що залишилося після безжальної критики цієї ідеї.

Таких людей я не бачив — окрім Петра Григоровича Григоренка. Але йому ж було набагато легше, ніж тим, хто робив революцію, бився з білими, проводив безжалісними методами колективізацію та індустріалізацію. Совість же в нього чиста: він навіть посередником у злочинах своєї партії не був (провину й він відчуває, але провину за те, що мовчав, за те, що не розумів, за те, що вірив катам, за те, що жив у той час, за те… за все, навіть за прорахунки у боротьбі з беззаконням, з катами).

Важко було й Надії Віталіївні. Адже вона також була членом компартії, — щоправда, австрійської.

Вона вчилася у Петербурзькому університеті. Там працював на той час найвидатніший діяч українського національного руху, історик, академік Михайло Грушевський. Одразу ж після Лютневої революції Надія Віталіївна від імені українських студентів запитала Грушевського, що робити українській молоді. Той відповів: треба їхати в Україну і боротись за неї.

Після Жовтня Суровцева їздить по селах, агітує селян за Центральну Раду. Зовсім не розуміючись ні на аграрній, ні на будь-якій іншій політиці, вона щиро обіцяє селянам все, чого вони хочуть (через рік їй переказали слова селян «Попалась би нам зараз та панночка, Що обіцяла землю, — ми б їй в … напхали землі»). Потім працює в Міністерстві іноземних справ Ради, потім на тій же посаді — у гетьмана Скоропадського (передає інформацію ворогам Скоропадського й німецьких окупантів). Після того, як вигнали німців і Скоропадського, Суровцева як учасник української делегації (її послали на конгрес У Версаль) потрапляє до Відня. У Відні — вже емігранткою — бідує. Закінчила Віденський університет, захистила докторську дисертацію з філософії (про Шевченка).

Бере участь в міжнародному жіночому русі, у пацифістському, У боротьбі з антисемітизмом, співпрацює з анархістською групою, пише публіцистичні статті. Під час голоду в Україні в 20-ті роки — заступник Грушевського в організації допомоги голодуючим.

Коли до Відня приїхав полководець Червоної Армії Юрій Коцюбинський, син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, вона дізналася про розквіт української культури після перемоги більшовиків. Юрій «не агітував», а тільки давав читати сучасних українських письменників, показував картини художників.

Суровцева починає за даними їй матеріалами агітувати за радянську владу.

Якось на Захід потрапила інформація про розстріл в’язнів на Соловках. Там йшлося про основи «перевиховання злочинців працею», про умови утримання в таборах. Наводились листи й статті в’язнів про те, як їм добре живеться.

Із запалом неофіта Надія Віталіївна накинулась на брехливу буржуазну пресу.

Вступила в австрійську компартію, товаришувала з її засновником Коричонером (вона розповідала нам про нього багато кумедних історій, про його дивацтва, про людяність). Зустрічалась вона з Кларою Цеткін, Бертраном Раселом, з американськими «мільйонерами-соціалістами».

Радянський уряд Суровцеву цінував. Одного разу їй запропонували поїхати до США й Канади проводити пропаганду серед української еміграції.

Вона попросила керівництво дати їй змогу побачити розквіт України на власні очі — адже реальні факти розквіту допоможуть їй ефективніше захищати радянську владу, ідеї комунізму.

В Україні Надія Віталіївна з головою поринула в бурхливе літературне життя, посідала посаду у Наркоматі іноземних справ. Товаришувала з багатьома діячами Українського Відродження 20-х років. Розцвіт був очевидний (як жили селяни, Суровцева не дуже добре знала). Вибух художньої, музичної, літературної творчості! Театр Л. Курбаса «Березіль», Тичина, Хвильовий, Куліш!!!

Тоді повернулось багато емігрантів, повіривши обіцянкам влади. У 24-му році повернувся навіть президент колишньої Української Народної Республіки, академік Грушевський, що почав далі займатись своєю науковою діяльністю.

Усе було чудово — навіть танці знову дозволили (нова знать полюбила бали).

У 1925 році Надію Віталіївну викликали в ДПУ. Молодик, що її викликав (вона знала його з балів), запропонував стежити за «троцькістом» Юрієм Коцюбинським. Суровцева обурено крикнула йому:

— Як ви смієте мені таке пропонувати! Коцюбинський — справжній комуніст, полководець Червоної Армії. А ви хто? Хлопчисько безпартійний!

— Гаразд, як хочете. Ми зобов’язані перевіряти всі сигнали, що до нас надходять. Тільки попереджуємо: нікому не кажіть про нашу розмову!

Через рік Суровцеву заарештували, звинувачуючи у зв’язку чи то з австрійською, чи то німецькою розвідкою (вона танцювала декілька разів з послом).

Надія Віталіївна все заперечувала. Слідчий показав їй емігрантську газету з некрологом… про Суровцеву. У некролозі було сказано, що більшовики розстріляли націоналістку Суровцеву, яка повернулась в Україну, щоб займатись підпільною роботою.

У 31–32 роках від неї хотіли домогтися свідчень про контрреволюційну діяльність Грушевського та інших учасників «націоналістичного підпілля». Суровцева відмовилась.

У 34-му році дізналась про смерть Грушевського, в 36-му — про розстріл без суду голови Держплану й заступника голови Ради народних комісарів України Юрія Коцюбинського — як керівника «українського троцькістського блоку», що блокувався з українським військовим об’єднанням (?).

З ким вона тільки не сиділа, кого тільки не бачила в тюрмах, таборах, на засланнях.

На засланні вийшла заміж за Дмитра Олицького, який незабаром безслідно зник десь в Сибіру чи на Колимі.

Після викриття «культу» повернулась до Умані і там живе. Дуже багато працює, читає, дає уроки французької, англійської мов.

Коли Суровцева розповідала про свою боротьбу з «наклепом» про розстріл на Соловках, Катерина Львівна нагадала, що вона була на Соловках невдовзі після розстрілу, бачила тих, хто стріляв і тих, хто врятувався від куль. Іронія долі? Ні, «диявольський водевіль» за Достоєвським…

Що ж врятувало Надію Віталіївну від того, щоб не зломитись? Я вже писав щойно про психоідеологічне підґрунтя її мужності. Думаю, що цього не було б достатньо, аби зберегти себе.

Для української культури притаманно те, що тут немає декадансу, надриву (на одного-двох поетів-декадентів можна не зважати, тим більше, що це епігони російських і західних декадентів).[5]

Надія Віталіївна і в цьому — справжній український інтелігент. Дуже важко втриматись під тиском слідчих, табірного життя, коли психіка твоя сплутана, твоя душа надломлена, коли ти несеш в собі сліди того розкладу, проти якого сам виступаєш.

У Надії Віталіївни ясний, тверезий розум, ніяких явних, принаймні, комплексів, ніякого замовчаного перед собою зла, принесеного людям, немає. Так, помилялась, так, хвалила «нову» Україну, боролася за неї, допомагаючи тим самим майбутнім катам своїм. Але немає в неї надривного каяття — є розуміння і загальної трагедії України, й революції, і своєї мимовільної вини. Коли каяття з надривом, то воно нещире, з претензією на гординю, на самозамилування. (Я бачив провокатора, що каявся; він і далі працював на КДБ і… каявся.)

Моральний вплив Катерини Львівни і Надії Віталіївни на всіх нас був незвичайний. Найрадіснішою подією в «психушці» були листівки від них. І найстрашнішою (після звісток про зраду Якіра, Красіна і Дзюби) була звістка про смерть Катерини Львівни.

У «психушці» я часто згадував наші уманські суперечки, книги спогадів Надії Віталіївни та Катерини Львівни, і навіть дрібниці — як я, наприклад, спав під табірним бушлатом Надії Віталіївни.

Їдучи з Умані, я попросив Катерину Львівну і Надію Віталіївну дати їхні спогади для самвидаву. Катерина Львівна спочатку відмовлялась, посилаючись на те, що вони нехудожні. Я нагадав, що у самвидаві вже є мемуари більшовиків, меншовиків, а есерівських немає. Вона згодилась — віддала.

На жаль, у моїй справі 1972-го року в них робили обшук (шукали «типографію») і забрали обидва томи спогадів Надії Віталіївни. Україна і самвидав взагалі втратили високохудожній твір, що був правдивим історичним документом про революцію, громадянську війну в Україні, про еміграцію, про українське Відродження і його розстріл. Другий том вона свідомо написала російською, бо він — про табори й тюрми Сибіру. І хоча він, як на мене, не такий цінний з історичного погляду, зате в ньому по-новому описано табори й терор.[6]

Приїхавши з Умані, ми відразу ж почали поширювати книжку Катерини Львівни. Всі мої друзі в Москві та Києві були в захопленні від цього твору. З Москви вона невдовзі потрапила на Захід. Багато хто хотів їхати до Умані. Я просив не робити цього: Катерина Львівна й Надія Віталіївна під наглядом.

В Умані ми познайомились і зблизились з молодими друзями Катерини Львівни і Надії Віталіївни — Ніною Комаровою і Віктором Нєкипєловим. Віктор здавався людиною аполітичною, він — поет. Але важко у нашій країні бути просто поетом, не протестувати, не розповсюджувати самвидаву, коли ти чесна людина.

Ніна й Віктор працювали інженерами-фармацевтами. Їх вигнали з роботи за розмову про чехословацьку весну, і в серпні 68 року їм довелось виїхати з України в Підмосков’я. Там вони обоє працювали в аптеці, познайомились з московськими опозиціонерами. У 1974 році Віктора засудили на два роки, звинувативши у «наклепі на державний лад». Наклеп зводився до розповсюдження 19-го випуску «Хроніки поточних подій» (за свідченнями одного із свідків, не доведеному на суді), до декількох віршів (з образами на адресу Брежнєва й Гусака) й рукописних начерків «Книги гніву» й статті про психтюрми. У процесі слідства, побачивши, що матеріалу замало, КДБ організував провокації — «антирадянські розмови» з однокамерниками та їхні брехливі свідчення, а тоді послав його до Інституту судової психіатрії імені Сербського. Потримавши Віктора там два місяці, його визнали осудним і засудили. У моєї дружини провели обшук у його справі.

Про це я дізнався у психтюрмі. Було боляче, але був певен, що Віктор витримає, не зламається.

Зараз він уже вийшов. Живуть у невеличкому робітничому містечку під Владимиром, бідують матеріально: Віктор не може влаштуватись на роботу (не беруть навіть чорноробом), дочку навіть у дитячий садок не взяли — «до сьомого коліна» антирадянщики. Не дають емігрувати. І ось-ось знову заберуть…

…І забрали, вже як члена Московської Гельсінської групи. У таборі захворів на рак, помер уже в Парижі.

На початку березня прийшов самвидав. Коли приходить велика партія самвидаву, то навколо неї завжди хвилювання: читання, розподіл — хто що береться друкувати.

«Хроніка», 6-й випуск повідомила про суд над І. Білогородською, про протести її друзів. Додатком до «Хроніки» був запис суду, який зробив Петро Григорович Григоренко.

Вперше судили за розповсюдження листа протесту — досі виганяли з комсомолу й партії, звільняли з роботи. «Законність» просунулась ще на крок уперед. КДБ і Прокуратура дозволяли захищати Біло-городську лише адвокатові, який мав «допуск» (за законом «допуск» потрібен, тільки до справ, пов’язаних з державною і військовою таємницею).

Новиною для нас було повідомлення, що в таборах карають за те, що зеки називають себе політв’язнями.

«Хроніка» описала погром в м. Горькому. Звільнено чотирьох викладачів університету, виключено декількох студентів — за самвидав.

У Ташкент! готували суд над десятьома кримськими татарами, серед них — Ролан Кадиев.

У Києві також відбувався процес. Судили кількох робітників Київської ГЕС за листівки проти русифікації. Я знав декількох свідків у цій справі. ДБ скористалося з «дон-кіхотства» Назаренка.

Є серед самвидавівців «князі Мишкіни» — люди надзвичайно добрі, правдиві, чесні. КДБ використовує не лише вади своїх жертв (честолюбство, страх, алкоголізм і т. д.), а й чесноти. Назаренко майже фізично не міг брехати. І КДБ ловило його дуже просто: «Ось ви сказали те-то. Як вам не соромно брехати! Насправді було ось так». І Назаренко признавався (і все-таки не міг не брехати — провину за все він брав на себе). Чесність Назаренка призвела до того, що допитали більше 20 свідків, частину з яких ДБ не знало. А оскільки кагебісти бачили, що Назаренко не здався, то його свідчення не полегшили йому долі: Назаренкові дали 5 років таборів суворого режиму.

У журналі «Наука і релігія» з’явився лист толстовця, що «розкаявся». Лист явно щирий. Толстовець описав, як він вдарився у релігійність, як усвідомив згубність толстовства для розвитку особистості і т. д. Помітно було, що у дотолстовський період життя ця людина була надломлена, такою залишалась і опісля. Вона заплуталась у толстовських «безоднях», як і в самій собі.

Я написав «розкаяному» толстовцеві листа, в якому, погоджуючись з деякими його висновками, намагався показати, що офіційний атеїзм безплідний і що у «безоднях» є глибокий сенс, яким не можна нехтувати. Цього листа я пустив у самвидав, тому що багато релігійних проблем здавались і здаються мені дуже важливими. Якщо не вирішувати ці проблеми матеріалістично, то марксизм у духовній сфері стає безплідним.

З проблемами моралі я стикався практично щодня. Наприклад, проблема провокаторів. Серед багатьох людей розповсюджувалися чутки, що Н., X., У., провокатори. Іван Світличний — провокатор, тому що його випустили з тюрми до суду. Дзюба провокатор, бо його не беруть. Такий-то запропонував щось надто різке — він агент. Інший похвалив Петлюру чи Троцького у великому товаристві — він агент.

Що ж робити? Провокатори є, але не можна будь-що робити, якщо всіх підозрювати. Ми виробили таку тактику: про справу говорити тільки з тим, хто буде нею займатись. І ніколи нікому не казати, хто привіз, хто друкує і т. д. Але на практиці дотримуватись цього важко.

У мене декілька місяців жив С. (йому ніде було жити). І раптом я дізнаюсь, що С. — агент. Навели достовірні, незаперечні факти. Що робити? Щодня приносять чи забирають самвидав. С. бачить цих людей, розмовляє з тими, хто приносить і відносить, домовляється про друк.

Прогнати його? А якщо все це брехня — відомості про нього? Прямо сказати? Якось я сказав це одному фізикові: у мене були стовідсоткові докази, що він працює в КДБ. Він образився, але розумно відповів: «Що б я тобі не сказав, все одно не повіриш». Довелось попросити його більше не приходити.

Почав придивлятись до С. Поводиться справді дивно, не дотримуючись жодних правил конспірації. Почав його розпитувати, начебто ні про що не здогадуючись, про факти, які його викривали. С., нічого не підозрюючи, пояснив їх. Дізнався деякі речі, які заперечували те, що казали про С. Я інстинктивно переконувався, що С. оббрехали. Потім виявилось, що зводити на нього наклепи почала брехлива істеричка. Я прямо сказав С. про звинувачення проти нього. Він був ображений, обурений, дуже переймався. Мені також було нелегко.

Від кампанії остракізму С. врятувало наше правило говорити кожному тільки те, що стосується його, і те, що в нас не було страху перед провокаторами. Але скільки нервів коштували місяці життя С. у нас вдома!

Бувало й гірше. Якось зайшов до нас на Русанівку відомий тепер Хлєбніковознавець Парніс: «Чому ви розпускаєте чутки, що я стукач?» Ледве вдалося переконати, що то вже наклеп на мене. Бо ж я і сам чув про себе: «Чому не садять?» Остаточно поновили свої стосунки лише в Парижі, у палкої поклонниці Хлєбнікова Елен Шателен.

Якось до мене прийшов лейтенант Х.,’член КПРС, що жив у маленькому сусідньому містечку. Послався на те, що чув про мене по радіо «Свобода». Він самотній, все життя бореться з начальством, усе життя його женуть з роботи, роблять пакості. Тепер звинувачують в антирадянщині. Він хоче брати участь в русі, хоче розповсюджувати самвидав.

— Я напишу книжку про своє життя (розкуркулювання, служба в монгольських військах, крадіжки й брехня начальства і т. д.), а ви її розповсюдите.

Я пояснив, що можу лише запустити книжку в самвидав, а чи буде вона «широко ходити по руках», ні від кого особисто не залежить. У самвидаві немає цензури, і передруковують лише те, що людям цікаво. Це і є наша «цензура» — міра зацікавлення книгою.

— Добре, передайте на Захід.

— Але я не знаю, хто передає на Захід. Якщо книжка буде цікава, то, може, потрапить на Захід. Та й нащо вам Захід? Ви ж для наших пишете?

— Так, але в мене немає грошей. Попросіть фонд імені Герцена (я чув про нього по радіо), щоб мені заплатили.

Ось тут я й запідозрив у лейтенанті провокатора. Відповів обережно:

— Як ви, член партії, можете брати гроші від невідомої організації? Може, вона шпигунська. Та й чи платять вони, я не знаю. 1 зв’язків у мене із Заходом немає, і не хочу їх мати.

Ідучи додому, лейтенант попросив самвидав, щоб розповсюдити його в своєму містечку. Я дав декілька безневинних статей. Порадив йому в книжці не робити ніяких гострих антирадянських випадів:

— Навіщо вам це? Ви не політик, не філософ, не соціолог. Пишіть тільки факти. Люди у нас грамотні, самі висновки зроблять. А за гострі слова вам дадуть великий термін.

За декілька місяців він привіз книжку. Були дуже цікаві факти, яких я до того не знав. Але постало питання про достовірність. Якщо це навмисна брехня, то потім це використають на суді.

І безліч нападів на устрій — злісних, часто безглуздих.

Я прочитав, а увечері він зателефонував:

— Ну що, ви вже передали мою книгу в Москву, в самвидав?

Я запропонував приїхати поговорити. Але, побоюючись, що він приїде з кагебістами, залишив на полях свої позначки: «Погано. Сумнівно. Несерйозно. Хіба це так?» і т. д. Я хотів написати: «Антирадянщина, антикомунізм», та якщо це чесна людина? Тоді мої зауваження будуть звернені проти нього.

Коли ми зустрілись, я віддав йому рукопис і сказав:

— Ви поводитесь як провокатор. Говорите по телефону про самвидав, запитуєте про типографію (він запропонував організувати типографію для розповсюдження самвидаву), про оплату, без потреби пишете злі речі. Може, ви й не агент, а просто невміла людина. І тоді й тоді це для моїх товаришів небезпечно.

Лейтенант плакав, доводив свою чесність. Було шкода його, соромно за свої слова… Та що я міг зробити? Я ще раз наголосив, що сказав усе це лише через його пропозиції та дії. Та і йому самому нічого сідати в тюрму через свою необережність. Лейтенант поїхав заплаканий.

Вже на Заході приходили, й не лише до мене, такі ж «націоналісти», твердячи, що Світличний готує терористичні групи, а я брешу про його пацифізм. Один навіть пропонував двійкарям (ОУН-з) написати самим в «Український вісник», а потім обіцяв мельниківцям дістати нове число цього «Вісника». Другий під українською церквою розповідав, що вся Україна знає, що Л. Плющ — агент КДБ, а потім приходив до мене консультуватися щодо видання його спогадів. І непомітно «проговорився» щодо радянського шпигуна за атомними таємницями Франції… Та багато їх було, цілу новелу можна написати: «Наші хлопці і дівчата за кордоном».

Неморально підозрювати, неморально не бути обережним. Треба виробити таку тактику, щоб не приєднуватись до тих, хто ображає людей кличкою «провокатор» і щоб не потрапляти в тенета КДБ. Тактика має бути моральна, мораль — розумна, тактовна, гнучка. Але важко це. Бувають ситуації нерозв’язні, коли доводиться розрубувати вузол, клубок суперечностей, — і тоді всім боляче.

Все ніяк не наважуюсь, навіть нині, розказати про найбільшу провокацію, з якою мав справу. Якось молодий хлопець розповів мені про своїх знайомих, Київську офіцерську групу, що готувала збройне захоплення Кремля. Ідеологія — суміш чого завгодно, але з виразним фашистським акцентом (набагато пізніше подібні ідеї розвивали в «Молодой гвардии» та «Нашем современнике» євразійці та інші націонал-більшовики). Ледве вмовив (чи дійсно так?) його порвати з ними зв’язки — провокатори. Але, судячи з деталей, провокація була широко закроєна. А може, то сам Андропич? Тепер, коли ми дещо знаємо з кухні «революції» в Румунії, в Югославії, двох перемог Єльцина над путчистами, я не переконаний, що в цій групі не були задіяні і високі особи з ДБ. Якщо й нині я не зовсім певен, чи морально про це розповідати (давав слово), то в ті часи було ще просто неможливо. Здається, все-таки розповів, здається, Світличному (москвичам у той час вже не довіряв, бо конспірація в них була жахлива. У Москві лише П. Якір знав моє найсекретніше псевдо «Лоза». Заходжу, щойно з потяга. П’янка, маса людей. І стукачі тут. Пєтя з радістю кидається до мене: «А! Лоза приїхав!»). На користь ДБ-провок’ації свідчить те, що попри погану конспірацію, так цю групу ніколи й не викрили. Щоправда, взагалі не «спрацювала». Чи, може, спрацювала? Спрацює?

Моральні проблеми виникали і через національне питання.

Якось я написав статтю про кримськотатарську проблему. Показав її молодому кримському татаринові. Той прочитав і… образився. Я, щоб не повторювати звороту «кримськотатарський народ», замінював його словами «кримці», «кримчаки» й «татари». Виявилося, що кримчаками називають євреїв, які з давніх-давен живуть у Криму. А слово «татари» також для кримців неприємне: вони не хочуть, щоб їх плутали з казанськими татарами (кримці ближчі до узбеків, ніж до казанських татар). Та сама проблема з українцями. В умовах радянського «інтернаціоналізму» багатьом українцям неприємно, що їх плутають з росіянами (це роблять і на Заході, називаючи всіх з Радянського Союзу «росіянами»). Якби не атмосфера державного шовінізму, то така плутанина не викликала б хворобливої реакції. І російські демократи мали б про це пам’ятати.

Проте клички й назви — це те, що на поверхні проблеми. У глибині лежать історичні чвари, соціальні непорозуміння, нетерпимість до несхожого і особливі умови існування націй в СРСР. І в цих умовах, коли зустрічаєш, наприклад, негідника-єврея чи кримського татарина, то дуже важко дати йому відсіч: у нього за спиною страждання народу, а в мене — формальна належність до гнобителів (коли бачиш мерзотника-росіянина, то тобі начебто набагато легше: ти з пригніченої нації). І якщо ти публічно скажеш євреєві-негіднику, що він негідник, то деякі твої співвітчизники почують у твоїх словах: «Ах ти ж, морда жидівська!»

Антисемітизм — це не лише породження історії, не лише сліпий національний та соціальний протест, не лише «козел відпущення», а й особлива настанова до чужого.

У мене був знайомий інтеліґент-єврей. Якось він висловив мені свої погляди про робітників. Вони брудні, вони корисливі, вони злодії і т. п. Я спробував йому заперечити. І тоді посипались «факти». Як часто буває в таких випадках, він не брехав, він розповідав те, що бачив, але чомусь багато з його фактів мені не траплялись. Він бачив крізь особливий фільтр, з певної позиції.

Я сказав, що він — типовий антисеміт. Той образився: він же ж сам єврей. Довелось пояснювати, що його бачення, його факти, його логіка і ставлення до чужих людей — антисемітські. У нього робітники — це лише «козел відпущення», Сатана.

Познайомився я з одним молодим поетом. Є талант, ерудиція. Монархіст. Дивно було побачити в нас, у СРСР живого монархіста та ще й молодого.

Багато з ним сперечалися, і він став… демократом. Познайомився з кримськими татарами, дуже співчував їм. Через півроку поїхав працювати в Узбекистан. Коли він повернувся до Києва, то я почув від нього, що узбеки — «звірята», брудні, некультурні, що «ми, росіяни принесли їм культуру, а вони нам не дякують». Потім він сказав, Що я надто наївно ставлюся до татар. Він, мовляв, бачив декількох інтелігентних татар, русифікованих, і тому почав їм співчувати. А кримські татари насправді пригноблюють узбеків. («„3вірят“, — поправив я. — Дивно, що ти забув про невдячність „звірят“ і став про них піклуватись»). Татари — спекулянти, торгаші. Вони захоплюють усі кращі місця. Вони користолюбні.

Я і його назвав антисемітом. Образився. Неприємно все-таки інтелігентній людині почути — антисеміт.

— Але ти й сам не помітив, як приписав татарам всі антисемітські характеристики євреїв. Чому ж не пускають татар у Крим? Там же вони нікого не гнобитимуть — якщо вони й справді когось зараз гноблять.

Наш приятель Олександр Фельдман (не плутати з тогочасним лідером київських сіоністів, потім головним редактором ізраїльського російськомовного часопису «Сіон» Аліком Фельдманом) переклав з польської статтю Сартра про єврейське питання. Ця стаття мене дуже зацікавила своїм незвичайним підходом до проблеми. Але мені видавалось, що Сартр не досить глибоко розглянув соціальні корені антисемітизму. Другий недолік — те, що Сартр, розвінчуючи антисемітський міф про єврея, створює міф про антисеміта як Сатану. Я бачив багато антисемітів. Це були звичайні люди, із звичайними чеснотами і вадами, дияволів серед них я не бачив. Дехто може зробити євреям яку завгодно пакість, не маючи до них патологічної ненависті. Якщо вони й «дияволи», то не їхній голос вирішальний у політиці переслідування євреїв у СРСР.

Сартр вказав на цікаву закономірність підсвідомого антисемітизму. Хтось, навіть демократ, розповідаючи про якогось негідника, додає до характеристики: єврей.

І це справді трапляється постійно.

— Іванов вкрав три кілограми м’яса. Він — єврей.

— Іванов — чесна людина. У нього мати єврейка.

І в негативній, і в позитивній характеристиці єврейство завжди підкреслюється. У першому випадку як узагальнення, у другому як виняток з правила.

Подібний демократ образився б за таке тлумачення його «обмовки», але ж чомусь ніколи не згадують, що Іванов — українець, росіянин і т. д. Національність росіянина в офіційній пропаганді згадується лише тоді, коли хвалять. Українця — якщо він «бандерівець» або якщо він висловився за дружбу з російським народом.

Дуже-дуже рідко можна почути від націоналіста-русофоба:

— Він же росіянин (про негідника).

Або:

— Порядна людина, хоча й росіянин.

Я декілька разів ловив себе самого на тому, що, хвалячи людину, додавав: «єврей». У свідомості ж — бажання підкреслити в атмосфері антисемітизму, що євреї — гарні люди. Але в цьому — і подолання легенди про євреїв. А коли є подолання, то є і сама легенда в підсвідомості. І декого з моїх єврейських друзів ображало, коли я хвалив їх як євреїв, а не як самих по собі, як особистостей. І справді: у подібних «компліментах» приховано вчувається євреєві здивування з його порядності, доброти, безкорисності, сміливості і т. д. Може, й хворобливе оце «вчувається», але, на жаль, становище євреїв хворобливе, і воно неминуче викликає хворобливу реакцію на «расово чистих» друзів. Це є, але менше, і в кримських татар, і в українців. Є це і в релігійних людей у ставленні до панівної релігії — «радянського атеїзму».

Коли на вулицях великих міст з’явились негри, то населення реагувало у декілька способів: цікавість («диви, живий негр»), співчуття («бідні, їх американці принижують»), і злість («дивись, чорнозадий пішов»). Усі три реакції неграм були неприємні. Один студент-негр якось сказав моєму другові: «В Америці легше, ніж у вас. Там не витріщаються на тебе, як на рідкісну тварину». Але зацікавлення швидко минуло, співчуття також. Злості ж стало більше:

— Вони, гади, з нашими шльондрами ходять. (Шльондрами називали всіх білих дівчат, яких бачили з неграми на вулиці.)

Розповідали всілякі огидні історії про сексуальність чорних, про їхнє хамство, зневагу до росіян.

До арабів були ті ж претензії (антисемітизм став антиарабізмом), але додавали: «Ми їх годуємо, ми воюємо за них. А вони воювати і то не вміють. Тільки зброю нашу псують».

До корейців і в’єтнамців ставились краще, та все-таки переносили на них ненависть до китайців.

До білих із Заходу — почуття роздвоєні. З одного боку — заздрість:

— Зажерлись, сволота! Нажерлись!

З іншого боку:

— Ми їм покажемо. Від німців тікали, а тепер на нас лізуть.

Ці узагальнення, звичайно, не можна поширювати на всіх. Йдеться насамперед про міщанство, з усім його хамством, психологією дрібних буржуа, неповноцінністю. І про партійно-адміністративний апарат, який мало чим відрізняється від попередньої категорії шовіністів. Тільки у них більше лицемірства і цинізму.

Партієць рідко коли скаже «жид» чи «бандерівець». Він обізве єврея «сіоністом», «спекулянтом» чи «торгашем», а українця — «буржуазним націоналістом» чи знову ж таки… «сіоністом».

З «сіоністами» я вперше зіткнувся на процесі Кочубієвського 13 травня 1969 року. 13 травня… містика чисел, яку потім вивчав у Хвильового (його загадкову смерть), й згадав у виступі 13 травня 1983 року на горі Сіон на відкритті пам’ятника українцям, що загинули від нацистів і більшовиків… Пам’ятник був свідченням того, що КДБ свого домоглося, тобто союзу сіоністів та українських націоналістів, союзу, на жаль, дещо зіпсованого стараннями тов. Візенталя і йому подібних в українському середовищі… Але в ті часи лише після процесу Кочубієвського вдалося налагодити між націоналістами цей самий зв’язок. Пам’ятаю, як ходили з І. Світличним до дружини Кочубієвського: «Все одно гебісти кажуть, що ти зв’язківець між сіонізмом і українським буржуазним націоналізмом. Треба ж з ними хоча б познайомитись».

Біля будинку суду зібралась невеличка групка єврейської молоді. На початок суду підійшов «український націоналіст» Іван Русин, той самий, що перший повідомив нас у січні 1972 року про початок нової хвилі арештів.

Задовго до суду я зіткнувся з недовірою євреїв до українців. Коли я запропонував знайти для Кочубієвського московського адвоката, то друзі Кочубієвського сказали, що адвоката знайдуть самі. Як я потім дізнався, вони перевіряли, хто я, і навіщо мені, українцеві, «треба» ця справа. На перевірку пішло багато часу. Мені один письменник порадив запропонувати київського адвоката П. Той спочатку погодився, але потім відмовився, запропонувавши іншого. Не було часу перевіряти, що той собою являє, а до того ж ми довіряли П.

На суді над Кочубієвським цей «адвокат», по суті, став на позицію звинувачення. Як ми потім дізнались, за П. був один грішок, і КДБ змусило його запронувати нам їхнього адвоката.

Тепер, коли я прочитав у листах В. Стуса (том 6, додатковий, Просвіта, Львів, 1997 рік) про ганебну роль Васютинської в процесі М. Горбаля (цинічне, про «спробу зґвалтування» якоїсь суки), не бачу підстав берегти її честь. «Один письменник» — це був її добрий приятель, В. Некрасов. Власне, саме він потім і зрозумів, чому, на який гачок піймали тоді адвокатесу. І знову спливає те саме, давнє питання: «Добре, тебе зламали. Ти піддалась, бо вони мають підстави тебе посадити за відмову від співпраці». Не гріши, й не берись більше за політичні справи. Ні, Юдина справа мусить бути доведена до кінця: спочатку підставила Кочубієвському їхнього адвоката, а потім і сама стала їхньою. Але й ми винні своєю м’якотілістю: жаліли її, не розголосили її вчинку. У Києві, правда, вибору адвокатів не було, Васютин-ську вважали за чесну й сміливу. Та з 65-го року «маразм крепчал», і «страх крепчал»… Навіть найсміливіших московських адвокатів ДБ примудрялося приручати, якщо не з допомогою їхніх власних гріхів, то шантажуючи гріхами родичів…

Біля дверей суду стояли солдати, надворі і в судовій залі було багато «шпигів». Ними командував мій старий знайомий з університетських і кібернетичних часів Юрій Павлович Нікіфоров, оперативник з КДБ. Солдати підпорядковувались йому. Вони казали нам, що зала повна. Коли поблизу нікого не було, один з них шепнув нам:

— Наказали вас не пускати. А за що його судять?

— За політику.

— А! Щось казав про Чехословаччину?

— Ні, хотів до Ізраїлю виїхати.

— І багато йому дадуть?

— Ні, за цією статтею три роки.

— Бідолаха. Нащо йому це треба було?

Підійшла бабуся. Пояснила, що її послали старі більшовики, що знали Борисового родича, комісара, якого розстріляли як «троцькіста». Ми сказали, що нікого не пускають. Бабуся постояла трохи, послухала наші злі репліки і пішла.

Головним «номером» суду було обговорення проблеми «свідомо брехливих» висловлювань Кочубієвського про антисемітизм. Кочу-бієвський заявив, що коли він і помилявся, то в його словах не було складу злочину, не було наклепу, бо він був певен, що ці думки слушні. На це прокурор відповів:

— Ви здобули вищу освіту, склали кандидатський мінімум з філософії, знаєте Конституцію СРСР і тому не могли не знати, що всього того, про що ви говорите, у нашій країні бути не може.

Цей юристів аргумент викликав зливу дотепів у тих, що зібрались навколо будинку суду:

— Ах ти, жидівська морда! Згідно з Конституцією, у нас немає антисемітизму, пархатий.

Борисів брат вийшов з кімнати суду й розповів, що один з «цивільних» під час процесу шепотів йому: «Ади жид, а ти жид!» (Мабуть, розраховувалось на те, що Борисів брат щось вигукне істерично-антирадянське. І справді, їм це мало не вдалося.) Я попросив показати мені «інтернаціоналіста в цивільному». Виявилось, що це Ю. П. Нікіфоров.

Вершиною «антисемітизму» суду був виступ заступника декана інституту Грози. Гроза заперечувала свідчення Лариси Кочубієвської про те, що Гроза образила Бориса у його почуттях, сказавши, що всі євреї неприємно пахнуть. Вона начебто тільки запитувала Ларису про це. Суд вирішив, що запитання було цілком законне і не відреагував на заяви Лариси й Бориса.

Інформацію про суд я передав у «Хроніку».

Із запізненням ми дізналися про два випадки самоспалення у Києві.

5 грудня (день Конституції) 1968 року ті, хто прогулювався головною вулицею Києва Хрещатиком побачили чоловіка, який біг, охоплений полум’ям. Він кричав: «Хай живе вільна Україна!» і щось ще. Я намагався що-небудь про нього довідатись, але намарне. Лікарям Жовтневої лікарні, де він помер від опіків, було заборонено будь-кому про нього розповідати. Один лікар все-таки розповів, що він запитував, вмираючого: «Навіщо ви це зробили? Адже ж ніхто про вас так і не дізнається!»

— Зате мій син знає і буде пишатись своїм батьком! Я — не мовчав!..

Про це з’явилась коротенька замітка у «Хроніці». З неї ми дізнались, що людина, яка підпалила себе — в’язень сталінських таборів Василь Омелянович Макуха.

Одна стара жінка переказала мені те, що бачила:

— Дурень якийсь підпалив себе, біг по вулиці і дурниці якісь кричав!

10 лютого 1969 року біля будинку Київського університету спробував спалити себе Микола Бериславський, що також відсидів термін за Сталіна. Його врятували тільки для того, щоб дати два з половиною роки за статтею про антирадянську пропаганду. На суд не пустили навіть родичів.

І Макуха, й Бериславський свого часу боролись у лавах Української повстанської армії проти німецьких та радянських окупантів.

За якийсь час після самоспалення в українському самвидаві з’явилась стаття про них. Я хотів дістати її для «Хроніки», та не зумів.

13 квітня в Латвії, протестуючи проти окупації Чехословаччини, підпалив себе молодий талановитий математик Ілля Ріпс. Нині він в Ізраїлі займається якимись фантастичними кабало-кібернетичними дослідженнями Тори. Ріпса і голову колгоспу Яхимовича судили, звинувачуючи в антирадянській пропаганді, і оголосили божевільними.

У квітні я з’їздив до Москви.

Петро Григорович Григоренко розповів мені про нові форми провокації КДБ щодо нього.

В армії, на заводах про нього розповідали, що він єврей. Начебто, вступаючи у партію, він збрехав, що українець за національністю. Це звинувачення, звичайно, смішне з юридичного погляду і навіть за партійним уставом, але не смішно, коли бачиш, як спекулюють на низьких інстинктах «мас».

КДБ почав розповсюджувати анонімного листа, якого начебто написали кримські татари. У цьому листі стверджувалось, що Григоренко — антирадянщик і божевільний.

Якось Петро Григорович показав мені на вікна сусіднього будинку. У них видно було якусь апаратуру (вони зовсім не приховували, що стежать за Григоренком, щоб залякати тих, хто до нього приходив). Одного разу до Григоренка зайшов західний журналіст. У відповідь на запитання про переслідування Петро Григорович показав на якийсь предмет, що звисав над вікном з дерева.

— Підслуховують! Ще й як нахабно — з усіх боків, у всіх кімнатах!

Наступного дня цей мікрофон прибрали.

17 квітня зателефонував невідомий і запропонував зустрітись. Григоренко, не задумуючись, відповів:

— Приходьте.

У наших умовах не варто питати: «Навіщо?» Буває, що таке питання провокує ризиковану відповідь: адже ж телефонні розмови підслуховують.

Прийти до Григоренка невідомий відмовився і запропонував зустрітись біля комісійного магазину.

— Я прийду з газетою в руці, — сказав «конспіратор».

Зінаїда Михайлівна, дружина Петра Григоровича, прокоментувала:

— Як завжди, видно ослячі вуха КДБ.

І справді, майже завжди натикаєшся на ці вуха. Те, що погано працюють заводи, інститути, колгоспи, ЦК і Політбюро, — це ще можна зрозуміти. Але душа й суть радянського суспільства — єдино поінформована, добре забезпечена й може самій собі дозволити не брехати — і навіть вона не вміє як слід працювати.

Як часто ми сміялися — запропонувати, щоб нас взяли консультантами з навчання КДБ «чистої роботи», чи що? А то вже аж соромно за опікуна нашого.

Хтось з друзів попередив, що зустріч з «невідомим» — давно підготована велика провокація.

19-го до магазину підійшов великий гурт Григоренкових друзів. Там уже стояли «ослячі вуха» — багато старих знайомих з процесів, обшуків, стеження. Стояли машини КДБ, в одній з них сидів генерал КДБ, а інша чомусь… дипломатична.

Наші стояли, вдаючи, що не впізнають одне одного. Вони також вдавали випадковий натовп.

Нарешті появився «товариш» з газетою. До нього підбіг кагебіст, щось шепнув. Той швиденько пішов геть.

За ним розійшлись обидві групи. Наші, як завжди, зі сміхом.

Петро Григорович звернувся з листом протесту до Андропова, де виклав усі факти переслідування, шантажу й провокацій. Але відповіді не отримав.

Петро Григорович вважав, що треба шукати нових форм боротьби. Самвидав привчив частину молоді й інтелігенції до думки про те, що людина має право на свободу друку. Після демонстрацій на площі Пушкіна (протест проти введення антиконституційних статей Кримінального кодексу про «наклепницькі вигадки про державний лад», про групове порушення громадського порядку й роботи транспорту, протест проти арешту Галанскова, Ґінзбурґа, Лашкової і Радзієвсько-го), на Красній площі (в серпні 68 року) перед усіма постало питання про конституційне право на демонстрації. Григоренко вважав, що треба порушити перед громадськістю питання про свободу мітингів, організацій і спілок. Для цього він подав у Московський міський виконком заяву про те, що група осіб хоче провести мітинг про свободи у СРСР. Відоповідно до закону міськвиконком зобов’язаний надати для мітингу відповідне приміщення. Московський міськвиконком відповів, що у зв’язку з якимось комсомольським заходом усі приміщення зайняті і на якийсь час відклав рішення (а потім затягнув до арешту Петра Григоровича).

Якось до Петра Григоровича прийшов гість із США. Він відрекомендувався як соратник активного борця проти війни у В’єтнамі доктора Спока. Запропонував об’єднати сили демократичних організацій США і СРСР.

Американець наївно запитав:

— А у вас є організація?

Щоправда, одразу ж з розумінням посміхнувся.

Коли генерал пояснив, що у нас свобода організацій є тільки на папері, американець запитав: «А чому ви не пробуєте вимагати офіційного дозволу створити демократичну організацію?»

Ця розмова збіглася з Григоренковими планами, і він почав пропонувати всім знайомим створити організацію, яка відстоюватиме права людини і пояснюватиме народові його права. На жаль, більшість москвичів Григоренка не підтримали, вважаючи, що це — утопія. Я спочатку відгукнувся про генералів план так само, але потім зрозумів, що розвиток правової свідомості важливіший за практичний результат (який у радянських умовах справді утопічний) — щоб уряд дозволив таку громадську організацію. Я намагався підтримати генералів план, але охочих брати участь у цьому задумі виявилось мало. Як потім розповідав вже у Нью-Йорку генерал, проти насамперед були Красін і Якір, які потім увійшли в першу легалістичну організацію, Ініціативну групу з прав людини в СРСР… І вони ж її підвели, зв’язавшися, проти нашої волі, з НТС.

В один з приїздів до Москви я познайомився з матір’ю Олександра Ґінзбурґа — Людмилою Іллівною. Розмови з нею дуже багато дали мені для внутрішньої психологічної підготовки до тюрми й психушки. Мене вразила її життєрадісність, її сміх. Я бачив, як вона страждає через сина, але все-таки навіть найстрашніші епізоди зі свого життя й синового розповідала з гумором. Коли я прямо їй про це сказав, вона пояснила:

— А хіба можна витримати це все, якщо не сміятись?

Людмила Іллівна багато розповідала про Аліка. Вона його не переоцінювала. Просто любила сина, але не тваринною материнською любов’ю, а як прекрасну людину, чиї переконання є діями, людину, яку народила й виховала вона. Людмила Іллівна не вмовляла сина відступити, бо поважала його і себе й поважала ідеали — його і свої (навіть якщо вони й були різні).

В Олександра була наречена — Іринка, Ірина Жолковська, яка домагалась, щоб їхній шлюб зареєстрували (вони подали заяву в загс незадовго до арешту Гінзбурга). Доки Ґінзбург перебував рік і три місяці у слідчому ізоляторі КДБ — у Лефортівській тюрмі, — їм обом відповідали, що реєстрація в ізоляторі заборонена (у законі й інструкціях такого немає!). Олександрові пообіцяли, що їхній шлюб зареєструють в таборі.

У таборі ж висіла інструкція, що забороняла шлюб (значить, жодних побачень).

Почалася вперта боротьба за реєстрацію шлюбу.

Ірину я бачив лише один раз, вона готувала посилку для Олександра.

Розповіла, як її виганяли з Московського університету (вона працювала викладачем російської мови для іноземців).

На зборах, на яких обговорювались її стосунки з «НТСівцем» Ґінзбурґом, одна з викладачок заявила:

— Як ви можете його любити? Він же ж хоче, щоб у нашій країні почався фашизм!

1 з пафосом й тремтінням у голосі закінчила:

— Уявіть, що було б, якби він прийшов до влади? Увечері він би повертався весь у крові комуністів — у нашій крові, ваших колег. І ви б його обіймали!

Ті, хто знав Аліка, уявляли цю немислиму картину: м’який, людяний Алік у крові цих залізобетонних ідіотів, які зараз, а не в майбутньому, з «гуманних міркувань» позбавляють Ірину роботи.

Щойно я повернувся додому, як довідався, що заарештували Петра Григоровича Григоренка.

КДБ заарештував його, завершивши цілу низку провокацій останньою.

2 травня Григоренкові зателефонували з Ташкенту начебто за дорученням Мустафи Джемілєва, і попросили приїхати на суд над Джемілєвим. У Ташкенті Петро Григорович дізнався, що його обдурили (ще навіть дати суду не було відомо). 7 травня його арештувало узбецьке КДБ.

Почались обшуки й допити у справі Григоренка. Із запитань слідчих стало ясно, що йому готують психушку.

Було складено й розповсюджено листа «До громадян!» на захист Григоренка. Ми підписали його.

У травні на Київській ГЕС відбувся мітинг робітників через погані житлові умови. Мітинг відбувався під гаслом «Вся влада Радам!» Мітинг й усі робітничі протести очолював колишній вихователь робітничого гуртожитку ГЕС (його вигнали з роботи, за те, що допомагав робітникам у боротьбі за прописку), відставний майор Грищук.

Коли кагебісти спробували використати звичайний прийом — розкол робітників та інтелігенції, — сказавши робітникам, що Грищук як офіцер-відставник казиться з жиру, то колишній майор показав квитанцію, з якої було видно, що він свою пенсію віддає на дитячий будинок, а на життя заробляє.

ДБ зазнало поразки і наступного дня на офіційних зборах. Парторг ГЕС намагався закликати до робітничої самосвідомості. Та він необачно послався на те, що «ми всі» маємо думати про благо робітничої держави і не слухати «неробітничого елементу». На сцену вискочили розлючені жінки і взялися вираховувати, скільком коханкам парторг влаштував житло. А робітники з дітьми тулилися в бараках й у вагончиках і щороку вислуховували обіцянки, які давала партія. Жінки буквально заплювали «совість і розум» класу.

Я намагався зустрітися з бунтівниками. Мені обіцяли, але щодня відкладали.

У Києві далі тривали розправи з підписантами і друзями робітників ГЕС Назаренком, Кондрюковою та Карпенком, які поширювали листівки й самвидав.

З університету вигнали студентів Машкова, Шереметьеву, Надійну Кир’ян.

Оскільки мали відбутись Міжнародні збори комуністичних і робітничих партій, я вирішив поїхати до Москви, зібрати тамтешній самвидав, привезти туди український і запропонувати свій варіант звернення до Зборів.

Я гадав, що саме до західних комуністів треба написати не з суто правових позицій, а гостро викриваючи антикомуністичну, антинародну суть радянської влади. Якби Григоренка не забрали, він би сам написав це звернення.

Мої тези ніхто не підтримав.

Я покладав надії на Леоніда Петровського, та він волів м’який, суто правовий тон і звести все до загрози відродження сталінізму.

Після багатьох суперечок довелося підписати «м’який», аполітичний варіант. Підписало 10 осіб. Багато хто не хотів руки бруднити — нащо, мовляв, до цих мерзотників-комуністів звертатись?

І справді, на нашого листа відповіді не було. Виявилось, що позиція антикомуністів була правильна. (А потім західних комуністів дивує «правизна» радянської опозиції!)

Леонід Петровський розповів анекдот про шпига (Леонід — онук Григорія Івановича Петровського, керівника фракції більшовиків у Державній думі, пізніше Всеукраїнського старости, тобто голови ЦВК України). Леонід декілька днів бачив за собою «шпига», який, не ховаючись, ходив за ним. Коли Петровський став у чергу по квитки у кіно, то «шпиг», якому нудно стало стояти, запропонував: «Давайте куплю квитка без черги!» (з посвідченням працівники КДБ всемогутні всюди — так магічно діє назва їхньої організації).

Петровський послав у КДБ листа такого змісту: одного разу його дід Г. П. Петровський, керівник більшовицької фракції у Державній думі, надіслав листа до начальника Департаменту поліції; він вимагав, щоб за ним перестали стежити, і повідомив, що «шпиги» до того знахабніли, що почали забалакувати з ним; начальник поліції відповів лаконічно: «Стежити за кимось закони Російської держави не забороняють».

Леонід завершив розповідь словами: «Невже відтоді нічого не змінилось?»

Він зробив явний комплімент Андропову. Змінилось, і на гірше. Л. Петровському просто не відповіли.

У москвичів вдалося дістати анонімну «Трансформацію більшовизму» — типовий для марксистів-опозиціонерів аналіз трагедії революції, тобто критика радянського ладу з позиції теоретичних і програмних праць партії більшовиків. Проте було й нове — спроба проаналізувати причини деградації революції.

Я попросив познайомити мене з автором.

Зустрітися з ним вдалося лише за півроку. Але розмова виявилася не дуже плідною: я докоряв йому за надмірну ортодоксальність, він мені — за брак політекономічної наукової бази, потрібної марксистській фракції демократичного руху. Я намагався виправдатись тим, що для серйозної соціології та політекономії потрібна статистика, потрібні широкі соціологічні дослідження. А де їх візьмеш і проведеш?

Автор був непоганим полемістом, добре знав теорію. Але самоізоляція й ізоляція серед москвичів йому шкодила. Багато москвичів нехтувало марксистською термінологією і цитатами, а це призводило до того, що статті марксистського спрямування у самвидаві розповсюджувались мало. Це причина того, що ані «Трансформація більшовизму», ані книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ані моя перша робота (І. Лоза «Листи до друга»), ані численні інші марксистські статті не розійшлися широко у Москві, а отже, і в РРФСР, бо Москва пов’язує відокремлені одне від одного групи. Як потім я дізнався вже на Заході від П. Літвінова, Красін просто палив марксистський ідіотизм… Чи тільки марксистський? А націоналістичний, про що висловлював підозри Чорновіл? Так що Лоза й Малорос і не мали шансу попасти у той час на Захід. Все моя «конспірація», бо Красін таки її дотримувався. Я, наприклад, марно шукав програмну роботу поволзьких марксистів «Занепад капіталу». І це зрозуміло — до всієї цієї фразеології виробилась ідіосинкразія. І не антимарксисти винні у цьому.

Я казав про це авторові «Трансформації», але він не міг і не хотів відмовлятися від цитат, від набридлих термінів:

— Вони ж висловлюють суть.

— Так, але й спотворюють її, бо СРСР — новий тип експлуататорського суспільства і треба шукати нові, більш адекватні терміни. До того ж оновлений стиль сприятливо позначиться на думках.

У драмі таких марксистів винні специфічно радянські умови: небажання антимарксистів слухати марксистську опозицію і певний догматизм, інертність мислення марксистів. І те, й інше — психологічний наслідок офіційної пропаганди.

Якось моя добра знайома, мисляча й ерудована, сказала, що в неї є самвидавівська книжка Троцького «Моє життя».

Я попросив віддати мені книжку:

— Ти ж усе одно читати не будеш.

— Звичайно, ні.

Виявилось, що вона кудись викинула ці «марксистські нісенітниці».

Це зрозуміле з погляду психології явище призводить все-таки до неприємних наслідків: поняття «класи», «трудящі», «реакційний», «мілітаризм» і тощо символізують брехню в СРСР, та щось же й відображають. Викидаючи слова, нерідко ігнорують явища, поняття, які ці слова позначають. Ідеологія без цих понять неминуче стає неадекватною проблемам у їхній повноті, еклектичною, нелогічною, непослідовною.

У Києві на мене чекала несподіванка. 22 травня біля пам’ятника Шевченку, як завжди, зібралась молодь. Студенти обговорювали питання про антиукраїнські репресії, співали пісень. Найактивніших «наклепників» сфотографували, а їхні розмови записали на магнітофон. Всіх комсомольських керівників курсів викликали у ректорат. Їм дали прослухати записи, для того щоб вони впізнали «своїх» комсомольців. Більшість комсорги «не впізнали». Дехто ж «впізнавав» так завзято, що постраждали навіть ті, хто не ходив до пам’ятника — їхні голоси «впізнали». Індикатори «голосів» пізнавали своїх особистих ворогів. Система донощицтва завжди породжує це явище — наклепи через особисті мотиви.

18–19-го зателефонував Якір:

— Ти підпишеш листа у Комісію прав людини при ООН? Лист про те, що порушуються свободи, про антизаконність процесів, про психіатричні тюрми.

— Так, звичайно. Але з яких позицій це оцінюється?

— З юридичної, правової. Порушення законності. Ми створюємо Ініціативну групу захисту прав людини у СРСР.

Якір перерахував понад десяток прізвищ і запропонував увійти до Ініціативної групи. Я погодився. Ця пропозиція збігалась з ідеєю Григоренка.

У червні Таня поїхала у відрядження до Харкова. Я дав їй адресу Генріха Алтуняна, що увійшов до Ініціативної групи.

З Харкова Таня зателефонувала схвильована:

— Ти мусиш поїхати до Харкова. Хлопці тут чудові. Вони близькі тобі і по духу, і за політичними поглядами.

12 червня в установах, де працювали підписанти, провели збори. На них під назвою «Листи в ООН» обговорювався лист «До громадян» (про П. Г. Григоренка). Зрозуміло, що самого листа на зборах не зачитували.

Партійні керівники розраховували на головне упередження «радянського патріотизму» — «не виносити сміття з хати». Як можна розповідати про внутрішні справи закордону?

На одних зборах промовець сказав, що підписанти звернулись до фашистської організації.

— Як? ООН — фашистська організація? — здивувався той, кого звинувачували.

Йому не дали довести думку до кінця (бо ж і СРСР входить у цю «фашистську» організацію).

Оскільки в листі про Григоренка йшлося про переслідування кримських татар, то на зборах кричали про їхні «злодіяння», про те, що всіх їх треба знищити. Спроби пояснити ситуацію татар ні до чого не призводили — говорити не давали. Не слухали навіть того, що Верховна Рада офіційно проголосила, що «ввійшло у життя нове покоління татар» (і тому немає сенсу звалювати на молодь провину старших, провину, якої взагалі не було — зрадники були у всіх народів).

У Харкові я справді зустрівся з чудовими людьми. Ми провели декілька днів у постійних суперечках. Особливо багато дискутували з Аркадієм Лєвіним. Виявилось, що загальну характеристику ладу ми давали однакову: державний капіталізм в економіці, ідеократія — влада ідеї (тобто аналог теократії, яка означає практичну владу окремого соціального прошарку — жерців, бюрократії). Термін «ідеократія» ми ввели незалежно одне від одного і незалежно від М. Бердяева («Джерела і сенс російського комунізму»). Те саме було з терміном «державний капіталізм». Тільки тут харків’яни виходили з аналізу Леніна, я ж — з молодого Маркса й Леніна.

Філософські рукописи Маркса 1884 року глибше виявляють зміст такої держави, хоча Маркс і вживає невдалий термін — «грубий комунізм».

Харків’ян ця Марксова праця зацікавила.

Я в основному викладав свої погляди на етичні проблеми (сенс життя, співвідношення мети й засобу і т. д.).

Відмінності у підході до критики ладу були ті ж самі, що й з автором «Трансформації більшовизму», але менші: харків’яни цікавились ширшим колом питань та і висновків робити не поспішали. Це нас зблизило.

У мене на очах розгорталось полювання на відьом-підписантів у Харкові.

Одне за одним приходили з роботи підписанти. Їх у ті чи інші способи виганяли. Алтуняна ще в 68-му році вигнали з партії і звільнили з Військової академії після обшуків, під час яких забрали «Раковий корпус» Солженіцина, «Роздуми…» Сахарова, «Хроніки» та інше.

Над усіма повисла справа за статтею 187.1 КК УРСР (про «наклеп на державний лад»). Їх викликали як свідків у справі без звинувачених. Згідно з законом свідок зобов’язаний давати правдиві свідчення, а звинувачений може зовсім не відповідати чи брехати, і покараний за це не буде.

Харків’яни не знали як слід матеріалів інших процесів і спочатку давали свідчення, хоча й вимагали, щоб сформулювали, кого звинувачують і в чому. Адже балансуючи на розрізненні свідок — звинувачений КДБ змушує свідчити на себе і на друзів. Не знаючи, у чому хочуть звинуватити того чи іншого зі свідків, можна дати неправильні свідчення з бажання виручити іншого. Таких колізій чимало, і КДБ, по суті, демагогічно обходить закон (який, як це часто буває, звучить не досить конкретно й чітко).

Згідно з законом, слідство за статтею 187.1 має вести Прокуратура, а не КДБ. Так що й тут закон було порушено.

Коли ДБ фактично провело слідство, воно передало справу в Прокуратуру, Василеві Омеляновичу Гриценку (чи, як його називали харків’яни, «Васі»). Вася з усіма був на «ти», це був «наш хлопець — щира душа».

Оскільки я на той час вивчив досить багато процесів, то я бачив деякі помилки, які зробили харків’яни. Вони і самі їх побачили, але запізно. Захищаючи одне одного, докладно розповідаючи про мотиви тих чи інших вчинків, обґрунтовуючи свої погляди, вони виявляли КДБ свої незахищені місця, давали змогу висмикнути те чи інше невдале формулювання, спотворити його.

Основну принципову помилку зробили на початку слідства: харків’яни виходили з того, що можна щось довести, заперечити, розбити звинувачення в «наклепі» чи «антирадянщині», що перед ними люди, які хоч трохи та зважають на закони, логіку, ідеологію, факти.

Вже зрозумівши, що таке ставлення до КДБ — помилкове, дехто намагався у чомусь переконати Васю — «обмеженого, тупого добряка».

Я привіз харків’янам «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби.

Харків настільки зрусифікований, що українська мова звучить тільки на базарі, куди приїжджають колгоспники. У харківського обивателя українська мова викликає одну реакцію — спекулянт (бандерівець, фашист).

Те, що селянину доводиться торгувати, бо на колгоспні трудодні не проживеш, — обивателя не цікавить. Він бачить перед собою людину з іншою мовою, в іншому одязі, «неграмотного хама», який ще й сміє торгуватись про ціну продуктів.

Після всіх поїздок до Харкова, після процесів над моїми друзями це місто стало для мене символом мерзенності: негарне, «соцреалістичне» архітектурно, шовіністичне, з якимись сірими, безликими людьми. Мабуть, неправильно — так ставитись до цього міста, але я бачив лише жменьку прекрасних людей і поліцію, поліцейську дільницю і будинок суду (навпроти — райком).

Додому повернувся з подвійним почуттям: знайшов друзів, яких ось-ось заарештують.

До Києва я привіз запис харківських подій. Таня, сміючись, розповіла, що запис зробила вона сама… (Знов моральна проблема!)

Приїхало декілька друзів, кримських татар, з ними й Зампіра Асанова. Зампіра брала участь у демонстрації на площі Маяковського 6 червня (на другий день Міжнародних зборів комуністичних і робітничих партій).

Демонстрація відбувалась під гаслами:

«Хай живе ленінська національна політика!» (у 1918 році було видано декрет Леніна про утворення Кримської автономної республіки), «Комуністи, поверність Крим кримським татарам!», «Свободу генералові Григоренку!» та інші.

Шпиги під маркою «простих радянських людей» били демонстрантів, вигукували шовіністичні фрази.

Збори комуністичного панства дали татарам єдину користь: їх не арештували, а вислали додому, в Узбекистан.

Татари розповіли про узбецькі події. У травні прокотилась хвиля вбивств «білих». Усе почалось з футбольного матчу, де суддя підсуджував російській команді. Узбеки протестували, кинулись в бійку. Після арешту декількох осіб почались заворушення. Однієї ночі у декількох містах одночасно різали й били «білих».

Я попросив пояснити, звідки ненависть до «білих». Татари пояснили на прикладах.

Якось один з них бачив у трамваї таку сценку. Кондукторка-росіян-ка, побачивши узбечку в паранджі, намагалась змусити її скинути цей «спадок страшного минулого». Узбечка запротестувала, а її чоловік, обурений нахабством «цивілізаторки», вдарив кондукторку по обличчю. Міліціонери-узбеки пояснили жінці в паранджі, що це вказівка обкому партії — не дозволяти носити паранджу в Ташкенті. Формально вони були на боці потерпілої, але обмежились напученням «хуліганів».

Те, що в столиці Узбекистану поступово зникає, узбецька мова, також не сприяє любові до «старших братів».

Коли після землетрусу, погнавшись за широким карбованцем, у Ташкент хлинула сила-силенна будівельників, то серед них були переважно далеко не найкращі представники білої раси. Газети аж захлинались від ще одного прояву братерської дружби, а узбеки були незадоволені тим, що у відбудованому, впорядкованому Ташкенті поселилось безліч зайшлих братів, що призвело до збільшення пияцтва, проституції, до зростання кількісної національної диспропорції.

І ще один фактор — приклад кримських татар і співчуття до них також посилили узбецьке почуття «дружби» до білих.

Оскільки кримські татари роз’їжджали по всьому Радянському Союзові, то ми все більше знайомились з національними рухами в різних республіках.

У Грозному чеченці зірвали пам’ятник знаменитому «покорителеві Кавказу, прогресивному генералу, мало не «декабристові» Єрмоло-ву. Усі «нацмени», серед них і українці, раділи — ось така боротьба з теорією про прогресивних колонізаторів, катів та жандармів.

Кримські татари взяли для свого самвидаву книжку Дзюби, а нам передали свої бюлетні, у яких була інформація для кримськотатарського народу про те, як іде боротьба за повернення до Криму.

На цей час уся українська інтелігенція обговорювала роман Олеся Гончара «Собор». Я довго відмовлявся його читати, бо вважав, що Гончар — звичайний соцреаліст, нікчемний письменник. Але через те, що суперечки все розпалювались, довелось прочитати.

Роман з художньої точки зору нікудишній, мова примітивна, стиль — поєднання типово реалістичного з типово «радянським» примітивним пафосом, сентиментальністю. Але радянська мова не врятувала Гончара. Після перших похвал у пресі почались напади парткерівників літератури.

Особливою гострою стала кампанія проти Гончара у Дніпропетровській області. Негативним героєм роману виведено «висуванця», партдіяча з «трудящих», і секретар обкому Ващенко впізнав у ньому себе (і, як кажуть ті, хто знає, портрет, намальований Гончарем, і справді схожий). А оскільки Ващенко — якийсь там родич Брежнєва, то, відчуваючи на верхах опору, він почав цькувати роман. Дісталось не стільки Гончареві, скільки тим, хто насмілювався хвалити роман всупереч «генеральній лінії» обкому.

Повикидали з роботи і виключили з партії журналістів усіляких газет, вчителів, письменників.

17 червня 1969 року заарештували поета Івана Сокульського. В нього знайшли «Репортаж із заповідника імені Берії» Валентина Мороза, виступ Дзюби на вечорі пам’яті В. Симоненка і «Лист творчої молоді Дніпропетровська», в якому було описано погром, вчинений ображеним прототипом Гончаревого героя, а також українофобство й моральний розклад еліти.

Ось цього останнього вибачити Сокульському вони ніяк не могли, і в січні 1970 року він отримав «за антирадянську пропаганду» чотири з половиною роки таборів суворого режиму. (Коли я пишу ці рядки, Сокульський уже на волі, але перед виходом пройшов експертизу, яка визнала, що він божевільний. Відверто погрожують: не замовкнеш після табору — підеш уже не в табір, а в Дніпропетровську психтюрму.)

За що ж так переслідують «Собор»?

Гончар показав шматочок правди про те, як знищують пам’ятки української старовини, нехтують мовою й культурою: убогий, боягузливий напівпротест — Гончар постійно оглядається на владу та вихваляє її — аби тільки дозволили сказати крихітку оцієї правди про руйнування української культури. Убожество художнє відповідало убожеству політичному. Але навіть на таку боягузливу, та все-таки «українофільську» книгу влада нападала, а патріоти позитивно відгукувались. Московські самвидавівці переклали «Собор» на російську.

Євген Сверстюк написав статтю «Собор у риштуванні», де з натяків, окремих образів, незавершених Гончаревих думок воздвиг справжній Собор — глибоку філософську працю, яка була б, з одного боку, розвитком «Цитаделі» Сент-Екзюпері, а з іншого — аналізом духовного зубожіння народу в наш час.

Прочитавши статтю, я сказав Сверстюкові, що у мене таке відчуття, ніби він, проходячи повз купу лайна, вкинув туди з власної кишені перлину, а потім вийняв її, почистив і подарував Гончареві. Сверстюк тільки посміхався, слухаючи мої зауваження і прохання забрати із статті цитати з Гончара, які тільки псували «Собор у риштуванні».

Тільки критик, поет і перекладач Іван Світличний погоджувався з моєю оцінкою Гончаревого «Собору». Всі інші, захищаючи ту крихітку правди, яка є у «Соборі», і Гончара від нападів офіціозу, дивились на сірість крізь пальці.

Мені прикро було бачити, що на тлі прекрасної поезії і прози молодих українських патріотів раптом піднесли якогось там Секретаря Спілки письменників України Гончара.

Твори високого рівня з’явились не лише в художній літературі.

Великими подіями, які вибили з мене всі залишки бездумного інтернаціоналізму і дали по-новому зрозуміти українське питання, стали фільм Іллєнка «Ніч на Івана Купала» й монографія історика Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання?».

Іллєнко був одним із співавторів Параджанова у фільмі «Тіні забутих предків». І ось з’явилась Іллєнкова «Ніч…». Хвалили її одиниці, порівнювали з «Суничною галявиною», найближчим мені фільмом. Тільки тому я пішов на «Ніч…». Фільм справді виявився у чомусь близький до Берґмана.

Іллєнко створював його за мотивами декількох творів Гоголя. Фільм дуже складний: дуже багато символів, майже кожен кадр — символ, глибоко пов’язаний з українською історією, з трагедією України.

Ось за козаками скаче татарська орда під звуки… царського маршу. Цей анахронізм передає суть трагедії України, затиснутої між хижаками-басурманами: татарами й турками — і «братом» православним царем. І ці нещасні гетьмани, про яких Петро І нахабно сказав, що всі вони зрадники. А дехто ж з них метався від одного союзника до іншого і «зраджував» їх, бо союзницька допомога завжди перетворювалась у пограбування України.

Ось у човні пливе лялька — Катерина II, з нею — її фаворит князь Потьомкін (що загравав із Запорозькою Січчю, коли вона була йому потрібна. Задля цього він навіть став козаком Грицьком Нечесою, а потім зруйнував Січ зі страху перед козацькою вольницею), а з ним гоголівський Басаврюк, представник нечистої сили, сатани.

Лялька дивиться на берег.

На екрані чомусь з’являється мотузка. Вона розділяється на дві частини (ми з дружиною сміємось: цензура викинула з фільму шматок, але навіщось залишила обірваний шматок мотузки, і від цього «абсурд» фільму й дійсності має ще більшу глибину — для тих, хто знав, що викинули. У фільмі за човном Росії пливе пліт України з козаком та його коханою, і козак розрубує мотузку).

А ось «матінка-цариця» їде дорогою. По боках — фанерні хати й сади. Це знамениті «потьомкінські села» — символ історії російської держави від Катерини, яку так поважали європейські вільнодумці Дідро і Вольтер, до Леоніда Ілліча Брежнєва.

Героїня фільму — молода мати годує грудьми… сокиру, російський царизм. Тече кров.

І постають перед очами козацькі полки, яких Петро Великий зігнав будувати Петербург, новий центр хижацької держави, і які полягли кістьми від голоду й непосильної праці.

1933-й рік, коли Москва викачала і згноїла хліб, а хлібороби мільйонами помирали з голоду.

Коли ми з Танею вийшли із залу, обоє були мало не в істеричному стані.

Ні думати, ні розмовляти не хотілось.

Я тільки процідив головне для себе:

— Треба обривати з цим човном!

Михайло Брайчевський діяв не на емоції. Це була перша, по-справжньому марксистська самвидавівська книга, у якій проаналізовано роль Богдана Хмельницького і його угоди з російським царем. Ні зернини націоналізму. Тільки факти і класовий аналіз проблеми. Брайчевський відкидає вульгарно-соціологічні довоєнні писання про Богдана-зрадника України і післявоєнні, русофільські — як про героя. Брайчевський блискуче довів Шевченкові слова про те, що союз із Москвою поставив українців у ще страшніше становище, ніж те, яке було за шляхетської Польщі. Україна з країни із загальною грамотністю, розвиненою культурою, країни, що наближалась до встановлення буржуазного фермерсько-мануфактурного ладу, потрапила в кормигу кріпацтва.

Але найважливіше у Брайчевського — аналіз класової позиції Богдана Хмельницького, який звернувся по допомогу до царя лише тому, що не наважився спертись на козацтво й селянство. Тезу радянської історіографії про те, що Хмельницький вибрав єдино можливий варіант (тобто вибрав найменше зло — Росію), Брайчевський відкинув повністю.

Богдана не можна з погляду моралі оцінювати як «зрадника». Він любив свою Батьківщину, але дивився на неї очима козацької верхівки, що мріяла стати новим господарем окозаченого, вільного селянства. Він і не задумувався над тим, що можна опертися лише на сили власного народу. Значно ближчим союзником був російський цар. Але Хмельницький так любив Україну, що коли побачив перші плоди союзу з царем, то почав вести таємні переговори зі шведами.

Смерть перешкодила йому здійснити цей досить розумний варіант: Швеція далеко, і Україна була б справді автономною (а надалі, зміцнівши, мала б змогу стати незалежною).

Мазепа за Петра І намагався здійснити цю ідею, але знову невіра в сили й розум народу завершились поразкою гетьмана і остаточним поневоленням України Росією.

Своєю роботою Брайчевський довів, що марксистська методологія не вичерпала себе, а здатна глибоко проникати в історію, якщо застосовувати її об’єктивно, враховуючи історичні факти в їхній повноті.

В українському самвидаві з’явилась низка відгуків на статтю О. Пол-торацького «Ким опікуються деякі гуманісти» (про заарештованих перед тим Чорновола й Караванського). Василь Стус у своєму листі нагадує Полторацькому про його донощицьку діяльність під час антиукраїнських погромів 30-х років, коли той називав відомого гумориста Остапа Вишню «фашистом і контрреволюціонером», «куркульським ідеологом» і т. д.

Узагалі в 1969 році український самвидав зміцнів, став гострішим і більш політичним.

Ми не встигали друкувати на машинці, перекладати на російську.

До того ж, О. Фельдман перекладав з чеської і польської. Він переклав дуже цікаву статтю про процес Сланського, розділи із «Зізнання» Артура Лондона, книгу Ісаака Дойчера «Незавершена революція». Вже в Лондоні я зустрівся з дружиною Дойчера, Тамарою, й отримав від неї інші твори Дойчера.

Наприкінці червня у Москві було заарештовано керівника робітничої демонстрації на ГЕС майора Грищука. Робітники послали його в ЦК КПРС із скаргою на свої житлові умови. У «Вечірньому Києві» з’явилась стаття «Двійник Хлестакова». Не називаючи місця (ГЕС), не сказавши ані слова про демонстрацію, на Грищука накинулись із зливою лайки і брехні. Мовляв, виявилось, що Грищук збирав гроші у легковірних людей, обіцяв квартири. Сам поїхав у Москву і там пропивав їх. Покликаючись на його брата, знову ж таки натякали на сумнівність Грищукової участі у війні та поведінки у фашистському таборі.

Я намагався знайти його родину, друзів, довідатись про суд — Грищук пропав, наче у воду канув. Так досі про нього, про його долю нічого не відомо. Злодії мені казали, що бачили його на. «етапі» — у Дніпропетровську психушку. Але там його не було. Може, помер, може, вбили, десь, може, у психушці, в таборі, в тюрмі…

У липні заарештували Генріха Алтуняна.

Перед арештом Алтунян їздив у ЦК КПРС, вимагав, щоб його поновили у партії. Після розмови, на якій йому недвозначно сказали, що його посадять, якщо він не замовкне, він передав у самвидав запис розмови. Алтунян також передав у самвидав свого листа генералові Бережному. Той розповідав у Харківському університеті про націоналістичну підпільну терористичну організацію Алтуняна (під час обшуку в батька Алтуняна знайшли іменну зброю, не придатну для використання, а у Пономарьова попросили батькову зброю, також іменну, в Музей революції). Алтунян запитував, про який націоналізм йдеться. Сам він вірменин — значить, про вірменський. Серед його друзів — українці, росіяни, євреї. За місцем проживання — український, та оскільки натяки були на єврейство, то виходить — сіоністський?

Перед поїздкою до Харкова ми з Танею з’їздили у Західну Україну, в Карпати.

По дорозі у Західну бачиш, як міняються колгоспники та їхні хати. У Східній часто можна побачити ще шевченківські хати, під соломою. Селяни похмурі, обличчя їхні затерті, однотипні, без думки. Та з кожним селом на Захід хат під соломою меншає, вони стають чистіші, на стінах з’являється орнамент, двері, вікна й дахи — різьблені. (Трохи нагадали мені Західну Україну деякі селянські хати в Баварії.) Більше різних облич, у них — думка. У самих Карпатах мене вразили гуцули, давнє плем’я з дуже своєрідною мовою і звичаями. Хода ставна, обличчя — горді.

В одного з них ми спинялись на ніч. Грошей не взяв. Уночі розговорились. Він спочатку боявся російської мови моєї дружини, нашого міського одягу. Чого можна чекати від людей, по-міському вдягнених і з російською мовою? Пропаганди, доносів. Але, побачивши, що ми багато знаємо з української історії, культури, став трохи відкритішим.

Гуцул той хвалив австрійські часи (була худоба, хліб, у лісах — багато дичини). Про Польщу гірше відгукувався: розбещування молоді приїжджою знаттю, облави на дичину, через що чималу частину фауни було знищено. Жандарми, їхнє свавілля. Про радянські часи мовчав, сказав тільки, що прикордонники зовсім винищили карпатських диких тварин, що немає сіна, худоби.

Я запитав, підсумовуючи, те, що сказав господар:

— Виходить, за поляків стало гірше, а за росіян — ще гірше.

Він хитро посміхнувся:

— Яв 16-му році був як австрійський солдат у росіян в полоні. Тоді у росіян був хліб, та комбайнів не було. А тепер у них є комбайни…

Доказувати не став.

Довідавшись, що ми з Києва, став розпитувати про Параджанова.

Виявляється, всі тутешні мешканці пишаються тим, що «Тіні забутих предків» знімались в їхньому селі, в Жеб’ї (нова назва — Верховина).

Старий хвалив фільм, але зауважив, що в одному місці Параджанов не врахував українських обрядів:

— Він свої, кавказькі, показав. А ще, хіба ж можна стріляти в церкві? Це ж гріх найбільший.

Наприкінці спитав:

— А отой Скаба (секретар ЦК КПУ з ідеології), чого він на Параджанова напав? За те, що той фільм український зробив?

Я розповів про те, що Параджанов допомагав Дзюбі. Старий, здається, щось знав, але волів змовчати і перейшов на тему Китаю, Ізраїлю.

У східноукраїнських селах рідко можна почути суперечки про зовнішню політику, і це завжди повторення газетних формул, або зовсім диковинних чуток.

Гуцул же мав свою думку. Видно було, що він уважно читає газети і обмірковує. Про Китай говорив стримано, без злості і без захвату.

Розмова про хліб і комбайн нагадала мені розмову москвичів ще з одним карпатським українцем. Старий добре випив і, напівсліпий, старанно вимовляв, загинаючи пальці:

— За чехів сидів, за німців сидів, за росіян сидів…

Ось це «сидів» і об’єднувало для нього всіх братів-слов’ян з небратами-німцями, і висловлювало те, чого у Східній Україні багато кому не збагнути: росіяни — такі ж окупанти, як і німці. Селяни у Східній Україні, окрім дуже вже старих, дивляться на прибульців класовим, а не національним поглядом.

Всіх, кого зустрічав, я обережно розпитував про ставлення до Української Повстанської Армії (до «бандерівців», як їх називає офіційна пропаганда). Та хто ж прямо скаже, якщо боровся на їхньому боці? Ті ж, хто був нейтральним, частіше говорили про УПА зі злістю: безперервна партизанська війна з німцями і росіянами свого часу висмоктала з людей усі сили. Наприкінці боротьби з росіянами партизани озлобились до краю, часто грабували (як і всі у світі партизани) мирних мешканців, убивали через найменшу підозру, вбивали навіть одне одного. Цікаво розповідав один українець-східняк. Сюди він приїхав для колективізації. Дружина «західнячка». Він зі злом говорив про багато що в діяльності УПА, але не відчував симпатії і до визволителів від німців. Прямо не казав, але підкидав мені факти звірств НКВДистів.

Поїздивши по містах Закарпатської України, ми повернулись у Карпати. Навіщось полізли на Говерлу. Там нас дуже добре зустріли пастухи. Почастували мамалигою, сиром. Побачивши, що я збираю для сина рідкісні рослини, дідусь-пастух порадив пошукати п’ятипалий, що повертає життєві сили. За асоціацією розповів про якусь сатанинську секту, що вживає цей корінь і при світлі місяця проводить ритуальні оргії. Бореться з сектантами православний священик, колишній вчитель математики. Пастухи задоволено говорили про високий моральний авторитет вчителя, з яким навіть влада рахується.

Як часто це можна почути по українських селах — осоромлення безбожників з райкому, з сільради. Легенда, що вже стала своєрідною притчею (вона закінчується або переходом секретаря чи вчителя райкому до віри, або його хворобою, яку виліковує священик). Іноді буває правдива розповідь — тут менше стандартних деталей, але в суті своїй вона збігається з легендою. Особливо цікаві були легенди про два перетворення: секретаря райкому — на священика, а богослова — на фахівця з атеїзму. У першому випадку підкреслюється жертовність, аскетизм і моральний авторитет, у другому — гріховність майбутнього Юди, ще як він був священиком.

До сатанізму[7] (про який я в різних місцях чув) селяни ставляться глузливо, бо весь він зводиться до гуртового гріха. Навіть не засуджують морально — бо ж ніхто від нього не страждає, тільки заповіді порушуються (гуртовий гріх загалом українським сектам не притаманний).

У Львові ми заїхали до знайомих. Чоловік, талановитий єврейський актор, засуджував мій український «націоналізм». Його увесь час переслідують як єврея, переважно українські бюрократи. Він розповів про те, що хтось відбиває носи у скульптур Горького, Пушкіна.

— Ось вам націоналізм!..

Я розповів, що на київському цвинтарі для високопоставлених систематично відбивають носа у пам’ятника дружини одного з українських чиновників.

— Це стихійний протест проти обридлої пропаганди влади.

Адже недарма частина західноукраїнської молоді негативно ставиться до Івана Франка за його «москвофільські» висловлювання. Вони ж не знають історії свого народу в усіх аспектах. Вони бачать перед собою лише русифікаторську демагогію.

У Львові крім українців, росіян, євреїв і поляків є ще одна «нація» — кагебісти. Їх близько 10 відсотків. Пушкін, Горький для львівської молоді — поети цієї народності (хоча у кагебістській «нації» чимало українців по крові).

Мене підтримала акторова дружина. Вона нагадала про антисемітизм цієї-таки народності, антисемітизм холоднокровніший, про заохочення антисемітизму владою, а вона — русифікаторська.

Актор розповідав, про те, що тільки-но до Львова увійшли радянські війська, частина львівського населення різала поляків, а влада у цей час зі схваленням мовчала.

Я пригадав йому, як у Польщі після війни депортували лемків, одну з гілок української нації, — з мовчазної згоди, якщо не з ініціативи Рад. В Україні уніатів змушували переходити у православ’я, а в ЧРСР з наказу Москви уніатів навертали в римо-католицизм — аби тільки не було національної Української Церкви.

Коли восени я знову приїхав до Львова, національна тема і на цей раз виявилась центральною у суперечках тепер уже з українським патріотом. І знову та сама проблема — жахливо переплітаються історичні образи й суперечки, суб’єктивно сприймаються події. З усіх боків — факти, факти дійсності. І коли основа поглядів — емоції, то виходу з цієї плутаниці не видно…

У Карпатах багато плакатів, які закликають їхати до Криму: там не вистачає робочих рук, а в Карпатах безробіття. Західні українці у Крим їдуть неохоче: непевно знають про беззаконня у ставленні до кримських татар — беззаконня, яке так добре пам’ятають у Західній Україні, бо ж їх самих цілими родинами депортували в Сибір. Та й клімат не той — посушливі степи (а запрошують же не на узбережжя і не в гори). Шкода розлучатись зі своїми горами! І дивуються: адже ж до них у Карпати їдуть із Східної України та Росії геологи, шляховики. Скільки корисних копалин знайшли, а скільки ще знайдуть!… Західним українцям незрозуміло, чому відставники-офіцери з Росії приїжджають жити в українські міста, чому їм дають пільги, а українських хлопців після армії запрошують на роботу в Сибір, у Казахстан?

У самвидаві з’явився анонімний лист «професора з Уфи до друга Василя», якогось партійного чиновника. Листа цього почали розповсюджувати під назвою «Лист великодержавного шовініста».

Професор розповідає про те, як він неодноразово стикався з націоналізмом у Башкирі!, Грузії, Прибалтиці, Молдавії, в Україні, в Середній Азії. І, мабуть, назагал, не бреше, наводячи факти…

Закінчує він словами про «стоголову гідру» націоналізму, яка може знищити всі досягнення Жовтневої революції.

Якби у листі були всі факти зростання націоналізму, то я був би на боці автора (якщо не брати до уваги слів про Жовтневу революцію: великоросійський шовінізм проявив себе вже за Леніна, а потім розцвів махровим кольором). Але у самвидаві якраз з’явився виступ письменника Г. Свірського.

Щодо фактів, то це було майже те саме. Тільки трошечки (на перший погляд) інше бачення їх. І ще один факт, що ставить проблему з голови на ноги.

У професора немає фактів великоросійського націоналізму, тобто російського антисемітизму, антиукраїнства, антитатарства і т. д. У цій «білій плямі» сприйняття «інтернаціоналіста» і закорінена проблема. Я написав відповідь під назвою «До Росінанта» (образ з пісні Галича, де росінантами він називає євреїв, які вислужуються перед урядом, що ігнорує їхні старання).

Я зіштовхнув у своїй статті оповідь Свірського й професора з Уфи і, спираючись на думку Леніна про те, що націоналізм пригнобленої нації породжується великоросійським націоналізмом, показав, що головна причина усіх видів шовінізму — великоросійський шовінізм, представником якого і є уфинський професор.

Ніби заздалегідь відповідаючи на це, професор у своєму листі писав: «Але звинуватити мене у великоросійському націоналізмі не можна: я українець, сам — нацменшина, та й дружина у мене — татарка з Башкирі!». Я нагадав «українцеві» слова Леніна про те, що коли йдеться про великоросійський шовінізм, то особливо тут переборщують саме нацменшини (в Леніна — Орджонікідзе, Сталін, Дзержинський).

Цікаво, що у своєму листі професор двічі називає себе росіянином. А коли знадобилось алібі, згадав і про своє українське походження.

(Недавно цю штуку повторив у «Континенті» Сергій Рафальський. Давня російська традиція.)

Цікава також термінологія «інтернаціоналіста». Слово «українці» він одного разу взяв у лапки. Описує такий випадок. У парткомі секретар розмовляє при ньому по-татарськи.

«„Може, мені вийти треба“, — питаю. „Ні, ні, вивчайте нашу мову“… Якщо це не націоналізм, то хамство», — приходить до висновку автор.

Професор так виразно дає зрозуміти, що розмови про республіки, союзи чи федерації — фікція, що мені залишилось лише процитувати оці його слова. Хамство, бачте, говорити по-татарськи при росіянині!..

Пана «інтернаціоналіста» обурює, що у Башкирії є принцип «приймати у вузи більше татар і башкирів, а не росіян». Дивно… Якщо, як каже професор, у Башкирії росіян 50 відсотків, то як республіці оборонятись від русифікації, якщо не надавати пільг туземцям? Та й за Леніним так робити треба, аби компенсувати практичну нерівність на користь росіян: культура у них більше розвинена, тисячі своїх вузів, видавництв і т. д. А коли послухати професора, то такт і добре виховання змушують у присутності росіян говорити по-російськи. А оскільки росіяни скрізь, то на роботі, на засіданнях, зборах всі повинні говорити по-російськи.

І якось дуже яскраво у контексті листа уфимського товариша сприймаються слова російських обивателів: «Я розумію тільки полюдськи!» Ось у них — корінь радянського «інтернаціоналізму».

Добродій «українець» прекрасно чує націоналістичні звороти: «У газеті „Радянська Башкирів“ виступили башкирські письменники і письменники, які живуть у Башкирії, — росіяни!» Та коли «нацмени» щодня бачать у газетах і книгах: «російські й національні», «радянські й російські» і т. д., то «інтернаціоналісти» цього не чують. Коли росіянина б’ють за те, що він росіянин, то це погано (хоча це й можна пояснити). Але чому такі росіяни не бачать, що б’ють євреїв, кримських татар, українців, грузинів, прибалтів? Бачать це тільки «атщєпєнци» — Костєріни, Сахарови, Буковські!

Як це часто й буває, російські «неофіти», тобто колишні українці, євреї, грузини, точніше висловлюють сенс «інтернаціоналістських» гасел. «Нещодавно в травні, на засіданні парткому, троє керівників знову завели розмову по-своєму. Член парткому, викладач цивільної оборони, полковник у відставці, каже до них: «А коли ж у вас буде вже одна мова і одна нація — радянська?» Ця вимога — це сенс усіх гасел Брежнєвих про єдиний радянський народ, про розвиток національних культур: «говоріть по-людськи!» Щоправда, чомусь коли кримський татарин чи єврей говорить «по-людськи», то йому нагадують, що він не росіянин: один — зрадив Батьківщину в 1941–1944 роках, інший — сьогодні зраджує.

Увесь лист русофіла переповнений доносами на татаро-башкирську верхівку і вимогами прибрати їх до рук, як і всіх, хто розмовляє «по-своєму», а не по-радянськи.

Підписав я цю статтю (як і всі інші свої статті з національного питання) псевдонімом Малорос (так українців називав до революції царський уряд, так непрямо називають себе партійні українці, коли говорять про росіян «старший брат»).

Професорів лист допоміг мені трошки краще зрозуміти логіку російського націоналізму і болісну реакцію нацменів на «дружбу народів».

Наприкінці травня дружина поїхала до Львова, а я до Москви. Вона приїхала така ж радісна, як і після Харкова. Зустрічалась з декількома українськими патріотами — Славком Чорноволом, що написав книжку «Горе з розуму» про процеси 1965–1966-го років, Михайлом Осадчим та іншими. Осадчий — колишній інструктор Львівського обкому партії, що відсидів у таборі за антирадянськість, український буржуазний націоналізм (тобто за любов до Батьківщини, за протест проти пільг «слугам народу»). Він написав чудову книгу про табір «Більмо». Таня сказала, що Осадчий і Чорновіл близькі до мене у поглядах і тактиці боротьби.

У західноукраїнських патріотів є одна істотна перевага перед східними — тісний зв’язок з селянством й робітниками, з релігійним рухом й боротьбою українських католиків за право на свою церкву. Ця перевага дає їм велику моральну силу і спонукає до більшої політичної активності. Те, що мене сердило у київських патріотів: надмірний філологізм, аполітизм, — у Західній Україні помітні значно менше.

Аполітизм східних українців призводив до того, що про репресії у Києві ми нерідко дізнавались від львів’ян або навіть від москвичів.

Якщо у Москві відбувався арешт чи обшук, ми дізнавались про це того ж дня або за декілька днів. Про київські події ми часто або зовсім не знали, або дещо дізнавались через місяць, два, рік. Наприклад, про те, що 20 липня 1969 року арештували економіста Бедрила, якого судили за український самвидав, я дізнався лише восени від москвичів, а потім від львів’ян.

(Як засвідчив погром 1972 року, КДБ виконує тут і позитивну роботу — перетворює «культурницький» аполітичний патріотизм у політичний. Постає лише питання, чи не вийде у кагебістів озлобити патріотів аж настільки, що ті стануть шовіністами. Судячи із самвидаву, з 1972 року така тенденція простежується, але назагал українські патріоти (східні) політизувались, залишаючись демократами.

Подальший розвиток української політичної думки залежить також від щирості та ясності національної програми російської опозиції. Якщо вони будуть гратись у дипломатію чи проповідувати державне єднання або, тим паче, боговибраність російської нації, то всі інші національні рухи стануть більш русофобськими, що може породити братовбивчу різню у майбутньому та новий ГУЛАГ, нині антисоціалістичний. Росіяни, знову вигравши в сенсі ідеї російської державності, як живі люди залишаться рабами.)

У Москву я привіз український самвидав, інформацію для «Хроніки».

Галя Габай, дружина арештованого поета Іллі Габая, автора багатьох колективних листів, приїхала з Ташкента (там відбувалось слідство у справі Іллі) і розповіла про суд над десятьома кримськими татарами. Татари ще раз показали нам, демократам, силу руху, який підтримує весь народ.

Досі на процесах опозиціонери більше чи менше пом’якшували свою позицію — одні з тактичних міркувань, інші через аполітичність, треті вважали, що дискусії з псевдосуддями безглузді.

Усі три позиції обґрунтовані. Та коли знаєш, що за тобою — весь народ, то твоя доля, твої погляди, тактика на суді відходять на задній план.

По суті, вперше політичні поводились на процесі, як політичні на дореволюційних процесах. Вони викривали суддів на кожному слові й не приховували своєї ворожості до катів.

Татари почали бій вже на формальній частині судового допиту: прізвище, ім’я, по батькові, національність, партійність та інші анкетні дані підсудних.

Вони поставили вимогу, щоб процес висвітлювався у пресі, щоб на ньому були присутні спостерігачі від ЦК КПРС і Радянського уряду (бо ж судили фактично не десятьох осіб, а народ) і т. д.

Спочатку до зали впустили тільки кагебістів. Тоді татари заявили, що участі в процесі не братимуть. Людей впустили. Коли декілька осіб почали записувати допит підсудних, кагебісти забрали записи.

Міліціонери-узбеки, які охороняли будинок суду, тихо висловлювали співчуття татарам та ненависть до росіян.

Мій давній знайомий Ролан Кадиев, типовий інтелігент (за що з нього по-дружньому підсміювались його друзі-робітники, згадуючи, як він, товстун, стрибав з вікна вагону, коли їх, представників народу, везли етапом з Москви у Ташкент). Він до суду голодував на знак протесту проти того, що тюремники відмовились дати тим, хто перебував під слідством, юридичну й політичну літературу.

Галя розповідала, що цей товстун був худий, як скіпка, і ледве рухався. Але тримався дуже сміливо й гідно. Він, як і решта, відхилив прокурора, жорстокі вироки й цинізм якого були добре знані (за законом підсудний може відхилити усіх офіційних представників влади). Кадиєв відхилив також і судцю, як члена КПРС, — одне із звинувачень полягало якраз у тому, що татари виступали проти політики КПРС. Значить, суддя, як член КПРС, — зацікавлена особа. З юридичного погляду це достатня підстава для того, щоб відхилити суддю.

Коли одного з підсудних запитали, чи його раніше судили, він відповів: «Так, у 1944 році разом з усім народом, звинуваючи у зраді Батьківщини!»

Використання формальної радянської законності у нашому русі новиною не було. Але татари здійснили його на цьому процесі до кінця, майже за всіма пунктами.

Судді і КДБ скаженіли, і, мабуть, шкодували, що допустили народ у залу і що судять за легкою статтею — за «наклеп» на радянський лад — до трьох років.

Свою злість вони зігнали на Галі Габай. Їй запропонували забратися з Ташкенту упродовж 24 годин.

Про те, як закінчився процес, я довідався пізніше. Суд тривав близько місяця. Після закінчення процесу кримські татари (500–700 чоловік) влаштували сидячу демонстрацію біля будинку ЦК КПРС. Міліція її розігнала.

Схвильований процесом, новими документами про злочинство 44 року, розмовами з представниками кримських татар, я написав велику статтю про татарську національну проблему. У ній я розглянув спочатку «реабілітацію» (?!!) татар 1967 року — Указ Верховної Ради. Указ підлий. По-перше, у ньому пояснюється, що у життя ввійшло нове покоління (натяк на те, що старе покоління — цілий народ — злочинці і засудили їх заслужено), по-друге, кримських татар названо «татарами, що раніше жили в Криму» (тобто як окремої нації їх більше немає), по-третє, сказано, що вони вкоренились у Середній Азії (вершина цинізму — за народ вирішили, що він вкоренився на чужій землі). Милостиво дозволено їм жити скрізь у СРСР «відповідно до загального паспортного режиму» (зумисне, щоб не дати татарам змоги за «паспортним режимом» жити саме в Криму, у кримських селах запровадили паспорт. Треба сказати, що це не було пов’язано із всезагальною паспортизацією селян, що почалася тільки у 1976 р).

Коли кримський татарин поселяється у кримському селі явочним порядком, то міліція має право — відповідно до «паспортного режиму» — виселити його за 24 години. Така діалектика політики в СРСР — будь-яку сторону своїх законів, формально гуманну чи відверто антилюдяну, вони використовують проти людини: рівність статей — проти жінки, класову «справедливість» — проти робітників, селян й інтелігенції, паспорти — проти кримських татар, робітників, селян, дисидентів, відсутність паспорта — проти колгоспників. Будь-яка розумна і гуманна ідея стає новим способом гноблення людини.

Але що ж таке «реабілітація народу»? Це визнання того, що народ може бути злочинцем.

Оскільки ця ідея є десь на споді в офіційній радянській ідеології (український чи єврейський націоналізм — завжди буржуазний, а індійський — не завжди), то я спробував розглянути у статті проблему поганих і гарних народів з позицій Генетики. Чи є національний генотип? Очевидно, так. Але чи є він статистичною характеристикою нації, тобто генетично у даній нації переважають ті чи інші психічні риси: темперамент, екстровертність чи інтровертність тощо. Проте всі ці генетичні риси не оцінкові, вони поза добром і злом. Одна й та ж біопсихічна риса соціалізується в особисту конкретно-історичну, позитивну чи негативну рису. Так у євреїв ті самі національні психічні основи (що за статистикою переважають) породжують пророків, Христа, Ейнштейна, Фрейда, Кафку, з одного боку, і традиційного корисливого буржуа, лихваря, що став міфом, — з іншого. У той чи інший історичний період у народу під впливом соціальних умов, національного міфу, стосунків з іншими народами і т. д. може статистично переважати та чи інша негативна риса. Але навіть коли даний народ у масі своїй у певний момент чинить зло, то як народ його не можна судити, карати юридично. Особистість є злочинцем, а не народ. І злочинці саме ті, хто судить і карає народ, тобто особистість за те, що вона належить до даного народу (класу, релігії). Адже ж це і є геноцид.

Постає парадокс — вивчення расових особливостей у СРСР упродовж тривалого часу розцінювалось як расизм, фашизм. І, як це часто буває, теоретичне заперечення факту метиться за себе тим, що факт на практиці визнається, але сліпо й спотворено. Наявність расових проблем, расових відмінностей у СРСР заперечується поруч з практичним расистським підходом і навіть расистською фразеологією (недарма перед смертю Сталіна для газети «Правда» було підготовано статтю «Зрікаюся народу-зрадника», під якою вже почали збирати підписи знатних, правильних, «виняткових» євреїв).

Цей національний расизм логічно розвивався з класового й релігійного «расизму» ЗО-х років (а якщо копнути глибше — з традиційного інквізиторського поділу світу на боговибрані, чи вірні Богові народи, і народи єретичні, басурменські, гяурські і т. д.).

Коли в ЗО-х (та й в 20-х) роках карали за родичів (родинна кругова порука) чи за соціальне походження, а не за особистий злочин, то з юридичного й етичного погляду це було те саме, що і звичайний расизм.

Далі я спробував розглянути питання про мікронароди — чукчів, камчадалів, ненців та якутів. У кожного з них свої проблеми, але об’єднує їх проблема фізичного вимирання: вони спиваються, зростає кількість дітей-виродків, венериків і т. д. У якутів вже з’явився звичай: дружини зі згоди чоловіків просять у білого «зробити» їм дитину. Навіть термін спеціальний з’явився для такої дитини — сахаляр.

У Міністерстві освіти РРФСР розглядали персональну справу вчителя, який «розбещував» ціле стійбище ненців. Учитель пояснив: чоловіки просили його, білого, щоб він по черзі спав з їхніми дружинами. Дружини також про це просили.

Чому? У ненців, очевидно, через те, що одружуються вони завжди у невеликій групі, всі родичі між собою. Розповідають, що караїмські священики заборонили шлюби між караїмами з тієї ж причини — через фізичне виродження. Народ зникає як культура. А як же було священикам накладати таку заборону, яка знищить їхню релігію через одне-два покоління!..

Як і чому виник звичай «сахалярів» — незрозуміло. Знаю тільки, що якути вважають, що діти від росіян сильніші, пристосовані до страшного життя в Якутії. Коли туди тільки нахлинула орда білих хижаків — на алмази, на будівництва і т. д., принісши з собою сексуальний розгул, алкоголізм, сифіліс, різанину, то бувало, що напившись, який-небудь злодій без явних причин вбивав якута — «якут не людина», та й міліція не дуже буде «звіря» шукати. Пишуть у пресі, що культура у якутів розвивається. Дуже сумніваюсь. Мабуть, є своя Спілка письменників, художників, та якщо ці Спілки у європейських республіках переважно борються з культурою, то навряд чи в Якутії їхня функція інша.

Про чукчів мені розповідав генерал Григоренко — його до них заслали після першого виступу в Академії ім. Фрунзе.

До революції чукчів споював якийсь американець. Потім прийшла рівність народів. Коли американець давав спирт на короткий час (заплативши за хутро), то тепер у магазинчиках горілку можна було купувати цілий рік. Побачивши, що чукчі перестали працювати, влада почала регулювати видачу горілки (а продавці — привласнювати гроші, вимагати за горілку хутро).

За статистикою діти чукчів почали більше вмирати. Дослідили причини. Виявилось, що чукчі їдять напівзаморожених китів, що вже гниють. Заборонили, почали переслідувати. Дитяча смертність ще більше зросла. Знову дослідили причини. Виявилось, що китове м’ясо містить елементи, які потрібні організму. І цей фактор у чукотських умовах важливіший, ніж те, що у киті, який гниє, безліч хвороботворних мікробів. Дітей почали тримати далеко від батьків у інтернатах. Навряд чи це добре відіб’ється на долі народу.

Спільна проблема невеликих народів, мабуть, полягає в тому, що їх намагались за одну п’ятирічку змусити наздогнати Європу й перескочити з первісного ладу в «соціалізм». Але культура народу допомагає йому пристосуватись і до особливих умов. Коли народ цей розвивається природно, з себе, його прогрес шкоди не завдає. Але, коли народ переноситься в культуру іншого народу, який за рівнем розвитку стоїть від нього набагато вище, він втрачає рівновагу у взаємодії з природою своєї культури й чужої. Адже раніше у нього мова, звичаї, релігія, техніка, соціальні взаємини і природні умови були якось узгоджені. А стрибок через епоху, та ще й у чуже середовище, руйнує цю взаємну рівновагу. Система цієї культури розбалансована так, що народ не може віднайти рівноваги, ні статичної, ні динамічної.

І тому зрозумілі слова полковника Фосета, що білі із зброєю, з хрестом, з алкоголем, навіть білі — щирі друзі, близько стикаючись з індіанським племенем, неминуче спричинялись до його загибелі. 1 лише білий, що став членом племені, індіанцем за культурою, не руйнував плем’я. Білий без білих досягнень.

Чи можна у такому разі щось вирішити? Вирішити проблему індіанців, австралійських аборигенів? В Австралії та Північній Америці знаходять якісь позитивні рішення, бо визнають, що проблема існує, тому й думають, вивчають з наукового погляду, з різних позицій.

А в СРСР «проблеми немає»: з одного боку, всі нації вже перебувають на соціалістичному рівні розвитку, в них «прогресивна» національна за формою і соціалістична за змістом, культура, з іншого — вони всі зливаються в єдиний радянський народ, проходячи через інтернаціональну стадію двох рідних мов. І тому всякого, хто порушує національне питання, посилають на перевиховання працею у табір, тюрму чи психушку. І саме тому національне питання у СРСР ставиться так гостро.

Не так просто з проблемою змішання двох націй, союзних, споріднених або ж культура яких чужа одна одній, підкорювачів і підкорених, але більш чи менш рівних за розвитком. Результат залежить від безлічі факторів.

Ось кримські татари — кімерійці, алани, греки, римляни, євреї, готи, італійці, тюрки, татаро-монголи. Усі завойовники або асимілювались, або асимілювали. І з’явився народ із своєрідною культурою.

Чи добра асиміляція, чи погана? Чи завжди вона можлива, неминуча, потрібна? На цьому я обривав статтю, наблизившись до найскладнішої проблеми культури — її національної форми і змісту (бо твердження про те, що культура має тільки соціальний зміст, а не національний, явно непереконливе).

Статтю я показав генетикам — чи не має генетичної єресі? В цілому погоджувались, а коли ні — самі сперечались між собою.

Статтю я залишив друкувати у Москві, бо не хотів везти чернетку додому — раптом буде обшук.

Кримські татари розповіли мені про трагедію месхів. Проблема та сама — боротьба за повернення на Батьківщину, на Кавказ. Мені сказали, що месхи — турки. Але турки лише створили їхню спільноту, а походять вони від грузинів, азербайджанців, вірменів, курдів і туркменів. У 68-му році у Грузії було проведено сесію з історії й етнографії Месхетії: якраз у той час, коли цей народ, що має таку цікаву культуру,; не міг повернутись на свою Батьківщину. Що ж досліджували вчені? І навіщо тоді старовинна історія, коли без розкопок і тонких методів аналізу можна взятися за вивчення сьогоденної історії месхів, щоб вплинути на її перебіг. Одна річ байдуже вивчати зниклі культури (що також не зовсім науково), а інша — байдуже споглядати, як культура зникає…

Очолював рух голова Тимчасового організаційного комітету з повернення месхів на Батьківщину вчитель Енвер Одабашев. Його заарештували навесні 1969 року Під тиском народу випустили.

Коли месхам дозволили їхати в інші місця Грузії (окрім Месхетії), грузини поставились до них дуже добре. Та незабаром, після міліцейської облави, месхів знову вивезли з Грузії.

Москвичі повідомили мені, що Рой Медведев написав книгу про Сталіна, але не дає її у самвидав. Прочитати твір мені не вдалося, бо Медведев відмовився мені його дати: у мене не було досить «солідних рекомендацій». Рекомендації були — Зора Борисівна. Але, дізнавшись, що я товаришую з Якіром, сказав: «За кордон передасте». Посилання на Дзюбу погіршило справу: «А, націоналіст!» Те саме українським троцькістам відповів у Лондоні Жорес, відмовляючись виступити на мій захист: «Та який він марксист? Він — націоналіст». Знало в цей час про мій «націоналізм» лише ДБ. Їхні виступи проти Григоренка-анархіста, проти екстремізму гельсінських груп тощо смерділи чимось гіршим, ніж марксизм. Нині вже відомо, що ДБ тримало близнюків на гачку родинної трагедії… Не дивно, що коли розкололася Британська компартія, то Жорес боровся за єдність партії — проти британських єврокомуністів.

У цей же час у колах математиків та фізиків ходила книга Револь-та Піменова про суд над ним та його друзями в 1957 році. Я прочитав її, але мені сказали, що цю книгу не можна давати нікому, хто до цих кіл не належить, точніше, хто не належить до надійних людей з цих кіл. Піменов — дуже талановитий математик, з глибоким аналітичним розумом. Тому його аналіз помилок їхньої підпільної групи — до і після арешту — був для самвидавівців дуже цінний. Але що вдієш — довелось книжку після того, як прочитав, віддати. Мені аналіз Піменова згодом знадобився, але шкода, що багато хто так і не прочитав книжки. Я також намагався дістати інші його праці: «Як я шукав англійського шпигуна Сіднея Рейлі» (спроба довести, що знаменитий шпигун був провокатором ВНК), «Післямова до виступу Хрущова на XX з’їзді».

Своєрідною сенсацією у Москві став викрадений з партійних архівів лист Леніна у Політбюро про проведення великої провокації проти церкви. Листа викрав хтось із друзів Якіра, що й дало змогу шантажувати Петра розстрілом за розголошення державної таємниці (Дзюба приблизно тоді ж розповідав мені, що КДБ показував йому таємного листа чи телеграму Леніна про нагляд за УКП у той самий час, коли Ленін публічно хвалив укпістів).

Був 1922 рік, голод. Довівши (провокацією) селянам, що церква не хоче віддавати цінних речей, щоб допомогти голодним, можна буде відібрати в церкви великі гроші, а саму її розгромити.

Я вирішив не робити з листа ніяких висновків. Поставив знак питання. Не було гарантій, що лист достовірний. Але якби вони були, то я поставив би на Ленінові хрест: це вже нечаєвщина, макіавелізм, а не марксизм чи соціалізм, це бісівщина. Якщо погодитись із тим, що лист щирий, то можна провести пряму лінію від Нечаева через Леніна до Сталіна. А якщо покопатись, то треба вести відлік від славнозвісного Стеньки Разіна і його підроблених листів. Простота схеми дуже спокушає, але саме це й насторожує: очевидно, явище складніше.

З 68-го року була широко розповсюджена книжка маркіза де Кюс-тіна «Миколаївська Росія» (у 20-х роках її було видано і в СРСР, але в 60-х дістати її було важко. Довелось видати у самвидаві). Маркіз безжально розповідає про порядки в Росії Миколи Палкіна: брехня, крадіжки, бруд. І таке все знайоме, наче він написав про Росію притчу. І ця притча відбиває сутність Росії.

До попередньої схеми «бісівщини» доведеться додати ще й лінію царів, татаро-монгольських ханів, Івана Грозного, Петра І, Катерини II, Миколи І, Миколи II у всій повноті їхніх пороків.

А Пугачов тоді моделює майбутнє переродження революції 17-го року: боротьба з царем і поміщиками в ім’я нового, гарного царя Пугачева, лже-Петра III. Ну й веселенька виходить лінія розвитку Русі Великої. Але теж однобока. Звідки ж тоді Пушкін, Толстой, Достоєвський, Солженіцин (у всій їхній суперечності, бо вони у своїй творчості висловлюють не тільки краще в російському народі)?

Цікава у російській культурі постать Гоголя. Перший етап його творчості — Україна, її дух, висловлений російською мовою. Кажуть, що Горький ображався, що другий період творчості Гоголя — про Росію — вирізняється сатиричністю. Так, щедра казочка, фантазія й іскристий гумор перейшли у фантазію сатирика, фантазію, що межує з хворобливістю. Правда, були ще миргородські повісті, перехідні. Але тут сатира не похмура, а весела, навіть з симпатією до деяких «негативних» персонажів.

Трохи прояснюють відмінність між етапами Гоголевої творчості два його листи, що ходили в українському самвидаві. Виявляється, Гоголь усвідомлював себе українцем і дуже страждав, що українська культура, по суті, зникла і ніколи не відродиться. Може, цей біль і виявився в тому, що бачення Росії у Гоголя переважно сатиричне? Коли ж він спробував подолати свій націоналізм, побачити позитивне в Російській імперії, то не зміг — ні як художник, ні як мислитель.

З літературознавцем, критиком Іваном Світличним ми намагались зрозуміти ще одне явище. Українські мотиви, український дух, елементи української мови у Гоголя збагатили російську культуру. Але ось Шевченкові російські поеми і проза для обох культур минули безслідно. Адже ж все у поемах — типово шевченківське. Проте ті самі образи, ті самі ідеї в українських його поемах зачаровують, читач на них більше відгукується, а в російських вони мертві. Шевченків пафос видається солодкавим, романтизм — сентиментальністю. Те, що у Гоголя таке прекрасне, — українські слова, що раптом вириваються з його душі, — у Шевченка виглядає дисгармонією, руйнуванням російської мови.

Взаємодія двох споріднених мов може і збагачувати одна одну, і псувати. Недарма росіяни часом незадоволені «українізмами» в сучасній російській мові. Щоправда, це тут класове явище: забруднюють російську мову якраз вірнопіддані «хохли»-москвофіли — Гречки, Підгірні чи Хрущови і Брежнєви, що згубились в Україні.

Але й українську мову часто псує та ж партійно-бюрократична лінія. «Взаємне збагачення» відбувається переважно через канцеляризми, що відірвалися від стихії живої народної мови. Ця відірваність відбиває відірваність самих носіїв цієї мови-покруча від народу.

Українська мова, гинучи, метиться тим, хто її поглинає, і в інший спосіб.

Безліч русифікованих українців-малоросів говорять покаліченою українізмами — словами, зворотами, акцентами — російською мовою і прищеплює їй цю малоросійську суміш. У мовних процесах відбивається історія людських взаємин. Неприродна дружба народів, за якою таяться образи, неповага, презирство, ненависть, заздрість, комплекс неповноцінності та його зворотній бік — хамство, відбивається у невільній, дисгармонійній взаємній інфільтрації мов.

Знову приїхавши до Москви, я ближче познайомився з російським націоналізмом в зародку в поганому розумінні цього слова. У Москві був клуб «Батьківщина». Я не зміг зустрітися з кимось з його членів. Ходили чутки, що «русити» (як їх називали) тужили за істинно російською державою, за царицями Катериною II, Єлизаветою і за істинною російською мовою.

Мені вдалось лише поговорити з однією дівчиною — вона була близька до «руситів», але до клубу не входила. Розумна, трохи знає історію Росії, непогано знає російську літературу.

Вона пояснила, що «істинні російські люди» стурбовані тим, що всякі там євреї, комі, мордва та інші сміють вважати себе за росіян, наважуються своїм акцентом і неграмотними словами псувати російську мову.

— А що ж їм робити? Радянська влада хоче їх зробити росіянами, а ось істинний російський народ не хоче, щоб вони говорили по-російськи. Росіяни їдуть до них, на їхню землю, майже ніколи не вивчають їхньої мови й вимагають, щоб нацмени відповідали їм російською. А вони ж не можуть вигнати втришия «старшого брата» зі своєї республіки — націоналізм, шовінізм.

Руситка відповіла мені, що це українці їдуть в Росію, щоб захопити великі посади.

У Москві чотири тюрми. І начальники усіх цих тюрем — українці (я потім перевіряв — чи то двоє, чи то троє).

— Знаєте, здійсніть тоді дореволюційне гасло героя одного з романів письменника Винниченка «Геть кацапів з наших українських тюрем!» Проженіть з Мордовських таборів нацменів (добре буде, коли й своїх виженете), тоді не буде у вас хохлів на чолі держави.

Чому росіяни озлоблені на нацменів, зовсім не зрозуміло. Коли з’являється український чи єврейський шовінізм або ж гординя, що тісно пов’язана з шовінізмом, то це через комплекс неповноцінності, через неповагу до свого народу й скривдженості, зла на гнобителів. І гординя деяких українців, і месіанство деяких євреїв неприємні й жалюгідні.

Коли українець гордо каже «гетьман Сагайдачний сім разів палив Москву» й підраховує, у скількох знаменитих росіян була частка української крові (і навіть доводить, що саме ця половинка, четвертинка, восьма частинка зробила його великим), то мені, українцеві, соромно — невже ми аж такий безталанний народ, що треба нам шукати своїх великих серед росіян? Та коли подібне роблять росіяни, коли вони доводять, що вони гарні (яка ж людина, поважаючи себе, буде таке доводити?), що вони врятували, рятують і врятують світ, що вони най- най- най-… то стає сумно за їхній народ (який великий, як і всі народи) і до сліз смішно: скільки їх мучили, скільки вони самі себе мучили, а й собі туди ж — ми «боговибраний народ».

Чому ж панівній нації притаманний цей феномен — гординя? І це ж не єдиний сипмтом комплексу неповноцінності. А метання від заходопоклонництва до боротьби з космополітизмом, яку супроводжують підрахунки всіх «російських» відкриттів у науці й техніці, перейменування міст, приладів (мікробіологічної чашечки Петрі — на чашечку Іванова), наукових законів. До «росіян» зараховано математика Ейлера, викрито теорію відносності (тобто єврея Ейнштейна). За Сталіна комплекс неповноцінності досягнув апогею, вершини абсурду: з Ейлера зробили росіянина, але викривали безліч великих євреїв і вишпурнули їх з російської науки — мовляв, не наш, не росіянин.

Усі горді росіяни, що поважали себе і свій народ, тоді зневажливо говорили про русофілів: «Росія — батьківщина слонів!»

Їм було чим себе розрадити: русофільський комплекс особливо розвинутий у новонавернених у російську націю: у грузина Сталіна, у безлічі українців, у заслужених перед державою євреїв. Це вони були особливо щедрі на фіміам великому російському народу, на шиї в якого сиділи разом з правильними російськими вождями.

Щоправда, у Сталіна молитва за російський народ (знаменитий тост) супроводжувалась насмішкою — він пив за великий російський народ, за те, що той не скинув його, Сталіна, зі своєї шиї, не судив його Нюрнберзьким судом.

Це не тільки національне явище, — поклоніння пригнобленому. Адже кадили фіміам і гегемону робітничому класові, висмоктуючи з нього піт і кров. Коли було треба, правили компліменти селянству і навіть… «гнилій інтелігенції». Іменем Леніна добивали залишки «ленінців».

Воістину сатанинський водевіль! Історія Святої Русі…

До речі, моя руситка, що протестувала проти нахабства мордвинів, євреїв та комі, була дочкою угорського комуніста, який прийшов робити революцію разом з Бела Куном (а той, за її ж словами, топив у крові Крим і переважно російських людей).

Але не поспішаймо робити висновків. Ось українець. Витончений гумор, смак, солідна ерудиція. Він стверджує, що українці — нація бандитів (наводить безліч прикладів), яка нічого не створила і т. д. Я довідався його біографію. Виявляється, у Київському університеті про нього розпускали чутки, що він єврей. І почали цькувати (не лише українці). Наступили йому на хвоста. Він розлютився і… став українофобом.

А ось єврей. Цьому наступили на хвоста євреї й росіяни. Став завзятим українським націоналістом, який ненавидить усе єврейське і все російське.

Це все шкурна ідеологія: вдарили з правого боку — став лівим, вдарили з лівого — став правим, вдарили з обох боків — став песимістом, еклектиком, циніком чи кагебістом (саме істеричні ідеологи, злісні антикагебісти часто стають агентами КДБ).

Той приїзд до Москви мені особливо запам’ятався саме через «національну проблему».

Мені розповідали про добродія Скурлатова. Скурлатов організував якесь комсомольсько-філософське товариство. Став кимось у МК комсомолу (з ідеології, чи що). Написав інструктивно-методичного листа про методи поліпшення роботи комсомолу.

Найбільшу ставку робить на захоплення. А для цього треба «окрасивити» ідеологію комсомолу. І потекла суміш руситства, мілітаризму, гегельянства, маоїзму, ніцшеанства, космічної містики Федотова і правильно зрозумілого брежнєвізму. Стиль непоганий, філософські прикраси й новизна.

Скурлатов розіслав брошуру у ЦК республік, у великі комсомольські організації, в Академії наук.

Але на нещастя прочитав це все хтось з ерудитів, що читав навіть… Геббельса і Розенберга. І побачив цитатки з класиків фашизму. Обурився й відгукнувся. Скурлатова попросили вийти з МК, брошуру обережненько вилучили (не приведи Боже потрапить у самвидав, ганьби не оберешся).

Казали, що Скурлатов був людиною розумною і, судячи з усього, щирою. Він обміркував свої помилки, викинув зі своєї ідеології марксизм і гордо пішов до руситів, до істинно російських людей. А ті залюбки прийняли — розумна людина, перевиховалась. Пізніше став офіційним вченим, фахівцем з сіонізму.

Або ж Ілля Глазунов, знамено московських руситів. Монархія, православ’я, істинно російська культура — знову все ті самі гасла.

Перефразовуючи Руссо: назад, до Росії, до лаптів, до мужичків, що не зіпсуті «лампочкою Ілліча» і шанують лучиноньку, дубиноньку та доброго пана з добрим царем.

Я слухав про Глазунова і думав: бідна Русь, навіщо тобі патріоти? І куди ж ти мчиш (за Гоголем, за Достоєвським) — до Апокаліпсису?.. Та ж він уже є…

Минає рік-другий. У «Літературці» — портрет Альенде пера Глазунова. Виїжджаю з психтюрми-СРСР. Читаю в газеті «Русская мысль» повідомлення про те, що Глазунов подорожує по Заходу, пишаючись своєю місією: дозволено йому малювати Самого, вождя людей російських і всього прогресивного людства — Брежнєва.

Коло замкнулось, Глазунов перейшов на інший виток спіралі своєї думки і кар’єри, а Русь розпочала нову епоху самопоневолення.

Усі ці сумні абсурди, звичайно, не перешкоджали мені бачити «неістинно» росіян, наприклад, Буковського, Сахарова. І вірити, сподіватися на їхню перемогу на Русі святій-грішній. Слава Богу, мої компліменти їм обом виявилися не перебільшені. Антиімперські настанови Буковського завжди були і залишаються різкі й чіткі. Тільки завдяки Буковському вдалося створити на Заході єдину правозахисну боротьбу, «нацменів» разом з росіянами. Захист «нацменів» з боку Сахарова завжди був послідовний, а тепер щодо чеченців так само послідовна його дружина.

Майже одразу з Москви я поїхав до Львова, до В’ячеслава Чорно-вола, у якого побувала Таня.

Тонке, нервове обличчя, розумні, пристрасні очі. Ласкава усмішка. Поруч дружина, типова українка-інтеліґентка. Набожна. Але як я не намагався наштовхнути її на розмову про Бога, не відгукувалась. Бог для неї — інтимне, своє.

Зате В’ячеслав залюбки відгукувався на всі теми: культура, історія, націоналізм, соціалізм, Дубчек, Гусак. На жаль, його часто не було вдома, і я залишався тільки з його книжками.

У Західній Україні є та перевага, що в людей залишились книжки, видані в Польщі, у Німеччині до 39-го року. Тому я зміг багато прочитати з історії політичних рухів західних українців до війни. З боротьби цих течій та союзу між частиною з них постала під час війни Українська повстанська армія (УПА), що боролась з німецькими фашистами і радянськими військами (після їхнього приходу в Україну). Тяжко було зрозуміти, хто був з ким, хто що робив. Офіційна пропаганда всіх називає українськими фашистами, бандерівцями. До цих бандерівців зараховано і ворогів бандерівців. Але хто такі бандерівці, їхню програму й методи боротьби з’ясувати так і не вдалося.

Ясно було тільки, що західні українці після приходу братів-визволителів у 39-му році почали ставитись до радянської влади негативно і тому якась частина їх пішла з німцями, але, скуштувавши фашизму, стала на шлях боротьби (за незначними винятками) і з тими, й з іншими. Ліву частину національного руху, зокрема, компартію Західної України, придушили радянські НКВДисти (КПЗУ зазнала тієї ж долі, що й польська компартія, — її звинуватили у шпигунстві та в інших смертних гріхах).

Один сучасний західноукраїнський поет написав поему (це була Ірина Стасів-Калинець, яка мене так тоді заворожила своєю поемою, що я майже не почув, не зрозумів величі поезії Ігоря Калинця) про ті часи, коли зі Львова відходили радянські війська. Відходячи, брати, мабуть, вирішили довести львів’янам, що гітлерівська армія для України — рятувальниця. У Львівській тюрмі НКВДисти знищили всіх політв’язнів. Коли німці ввірвались у тюрму, то побачили закривавлені камери. Фашисти були не такі вже й дурні й ознайомили мешканців зі злочинствами своїх ворогів-більшовиків.

Поема вразила мене гнівним пафосом, пристрастю протесту, новою для мене формою вірша й образності, адекватною темі й думці автора.

Від дружини я ще раніше дізнався, що те саме радянські війська зробили і в Харківській тюрмі — кидали гранати в камери. Вже у психушці очевидці мені розповідали про Уманську трагедію. Німці скликали прес-конференцію для журналістів, запросили мешканців шукати в тюрмі серед трупів своїх родичів. Брати знищили не лише політичних, а й злодіїв, спекулянтів, хуліганів.

Вже по війні, за словами Хрущова, Сталін мріяв виселити українців на Сибір: так багато було «зрадників». (Бідна Україна металась між двома Геніальними вождями і не бачила виходу.)

Усі ці факти, читання довоєнних книжок утвердили мене в «самостійності». Сама величезна територія Радянського Союзу породжує бюрократизацію, централізацію, культурне та мовне нівелювання і доцентрові мілітаристські сили, які заважають демократизації. Відокремлення України від Росії дало б поштовх до боротьби за справжню демократію і соціалізм в Україні. Коли ж ідеться про майбутній статус України — культурна автономія, федеративний союз з Росією або повна культурна незалежність, — це питання повинен вирішувати сам український народ, а не іноземні чинники. Одному зі львів’ян я висловив ці думки вголос, але він запропонував такого не говорити, а то мене запідозрять у провокаторстві.

Мене розпитували про демократів-москвичів, про їхнє ставлення до національного питання. Мене ж обурювало те, що до самвидаву надходить так мало відомостей про українські події, що національні рухи мають слабкий зв’язок з «Хронікою». У суперечках з’ясувалось і це питання. Московська демократична опозиція у патріотів під підозрою. Всі пам’ятають позицію кадетів, есерів, меншовиків, більшовиків. Тільки більшовики більше чи менше, але підтримали сепаратистів. Проте на практиці вони там, де могли, повернули республіки, що відокремились, у лоно Святої Русі. А гарних слів усі сказали чимало.

Розвиток української політичної думки залежатиме якоюсь мірою від щирості та ясності національної програми російської опозиції. Якщо російські опозиціонери будуть розводити дипломатію або проповідувати державну єдність чи боговибраність російської нації, то всі інші національні рухи стануть більш русофобськими, що може викликати братовбивчу війну і новий, антисоціалістичний ГУЛАГ. Росіяни тоді, можливо, створюють ще одну імперію, але заплатять за неї власним поневоленням. Тільки коли російська опозиція недвозначно висловить свою позицію щодо національного питання без недоказаностей (і не устами одиниць — чесні росіяни завжди були, і чимало, але в історії вони питання не вирішували), якщо вона практично доведе іншим народам, що російські демократи не збираються ставати їхніми добродійниками та опікунами, тоді й союз із росіянами в боротьбі за демократію буде можливий.

Мені навели декілька прикладів шовінізму російських демократів.

Дещо переконувало — те, що один москвич, член ініціативної групи, а саме А. Е. Левітін-Краснов сказав Чорноволові про спільність трьох східно-слов’янських народів. Те, що багатьох росіян дивують розмови про утиски. «Так ваші ж он швидко ввесь ЦК захоплять — кого ж тут утискають?»

Трагічний, симпатичний милий колобок Анатолій Емануїлович, вихрест, палкий християнин-ленінець і троцькіст. Півжиття в церквах, пів — у тюрмі, і між цим — вєчниє русскіє спори і публіцистика, й навіть солідне дослідження історії руїни Російської церкви. Скільки разів я його вже в Парижі дражнив тою розмовою. Анатолій Емануїло-вич, бувало, погодиться, а потім своєї: «Ну, Льоню, очевидно, ви маєте право відійти від нас. Але ж ми — як чоловік і дружина. Можна нам висловити при розлученні свій жаль?» — «Анатоль Емануїлови-чу, батенька, шлюбу не було, просто зґвалтували дєвку і тримаєте в гаремі…» Подумає, згодиться: «Зґвалтували, правда». — «Тож негарно навздогін — про жаль». — «Негарно». І так щороку, коли приїздив до нас зі своєї Швейцарії, де й загинув… А я його дражнив теологією: «А. Е., який відсоток попів-кагебістів потрібен, щоб церква, як містичне тіло Христа, трансформувалася в містичне тіло антихриста?» Він аж плакав від цього ідіотського питання профана. А питання постало тому, що він колись писав теологічні дисертації для кількох нинішніх ієрархів Московської патріархії. Опісля обізвав мене Колей Красоткіним в спогадах. «А. Е., адже Красоткін — Ви, не я. Та й не люблю я його персонажів, все якісь достоєвскіє…» І справді, він при всій своїй «вздорності» (юродивий?) був Красоткіним, ні, радше Альошею Карамазовим. Спалахне, закричить, потім зачиниться в кімнаті й молиться, кається у своїй гнівливості… Сердився на нас, за те, що мало запрошували на дисидентські посиденьки, тобто міжнародні конференції, за те, що журналісти не беруть у нього інтерв’ю. А як запрошувати, коли буде говорити довго, по-старечому, не по делу!.. Ось приходить журналіст, з католицького журналу. Кажу, що в мене живе найбільший церковний фахівець. Шепочу А. Е.: «Тільки чесно, інших переслідують ще більше, ніж Вашу церкву. Не забудьте нікого, навіть буддистів». Не проминув, майже все інтерв’ю присвятив греко-католикам та баптистам. «А. Е., а юдаїзм?» — «Так це ж — недовершена релігія…» (Точнісінько так, як мій французький приятель про християнство: це юдаїзм, адаптований для варварів».) Та свого єврейства не ховав. Дражнимо його: «А. Е., та як же Ви й до католиків ходите на месу, і до карловацьких чорносотенців ходите?» Про католиків цитує якогось дореволюційного київського Владику: «Наші перегородки до Бога не доходять». Про карловчан розповідає випадок. У якійсь американській семінарії прийшов юнак охреститися. Ректор стиха питає А. Е., чи це не жидок. А. Е. теж стиха: «Жидок — це я, а він — росіянин». Найулюбленішим нашим анекдотом про А. Е. була його ж таки розповідь про зустріч з Папою, нашим Папою. «Підходжу до дверей, а їхній гебіст не пускає. Я йому про арешти, а він розводить бюрократію. Нарешті дали спільне побачення. А що мені колективна?» Та довелось іти хоча б на колективне побачення з Папою.

A. E. кинув Папі листа (бідні ватиканські «гебісти»!) і кричить: «Папа, нє забудь о судьбе русскіх вєрующіх мальчіков» (це були похресники його, недавно заарештовані). Сцена повторюється ще раз. Папа підходить. А. Е. бере його за руки, й не випускає, поки не сказав, що хотів. «А він мені тільки всміхається так ласкаво»… Наступного дня весь Рим пізнавав нашого А. Е., бо це все потрапило на телебачення.

Але частина фактів виявилась непереконливою.

Мені показали висловлювання Бєлінського про Шевченка, про Шевченкову погану мову (діалект), про те, що Шевченко — п’яний, грубий мужик.

І вже вкотре я почув розповідь про Василя Аксьонова. У київському музеї Шевченка він залишив запис: «Приміщення дуже гарне, тут можна зробити дитячий садок».

— А хтось це перевіряв?

— Так, це бачило багато киян.

— Але й Світличний, і Дзюба думають, що це провокація КДБ.

— Яка ж це провокація. Це одна лінія — від Бєлінського до Аксьонова.

Я все-таки вирішив це перевірити через спільних з Аксьоновим знайомих, старих революціонерів. Виявилось, що Аксьонов тоді якраз був у Японії і такого написати не міг.

Дізнавшись про провокацію, він уже рік тому послав протест у київські газети і в музей. Коли б Аксьонов мислив як політик, він написав би про це в самвидаві.

Суто емоційна реакція на факти завжди призводить до спотворення їх, до небажання вивчити всю інформацію або хоча б перевірити її.

— А що тут перевіряти і вивчати? Вони (тобто росіяни, українці, євреї) завжди такі.

Якось увечері зібрались гості — одружився, нещодавно вийшовши з табору, син одного з провідників УПА — Сорока. Батько його залишився досиджувати термін, мати також.

У Сороки одразу впадала у вічі його табірність — якийсь особливий вираз очей. Але він не справляв враження «страдника» чи «героя». Він трохи здивовано і сором’язливо дивився на всіх навколо і на свою красуню-дружину. Вона жартувала, сміялась, а він мовчки сором’язливо усміхався. Коли згодом я побачив Ларіна, сина Бухаріна, то згадав очі Сороки. Це люди ГУЛАГу, що з дитинства скуштували переслідувань.

На честь молодих співали народних пісень (коли в Монтрі я слухав пісень молодих українців Парижа, то перед очима стояла родина Чорновола, Сорока і його дружина, поети Ігор Калинець та Ірина Стасів-Калинець). В українських піснях, у думах — можливо, оте най-глибинніше українське. Українець може називати себе росіянином, зневажати свій народ або навіть катувати його, не знати мови, але якщо він жив у дитинстві в Україні, то в пісні він знову стає українцем.

Цього вечора я побачив і нове для себе в їхніх піснях.

У нас, у Східній Україні, народна пісня профільтрована і затягана по радіо, зіпсована пропагандистськими співцями. І немає нової пісні. А у Львові я почув релігійні пісні, нові народні. І співали їх не так, як у нас по селах, — п’яними, крикливими голосами. У пісні західних українців вбачалося незвичайно ніжне, шанобливе й тепле ставлення до жінки-дівчини, дружини й матері. Фемінізм української нації не тільки у змісті пісень, а й у формі, слові. І цей фемінізм істотно відрізняє українців від росіян.

Не видно ні зневаги, ні дворянсько-чемної «куртуазності», ні надривної пристрасті, цієї патологічної мішанини обожнення плоті з почуттям гріховності, бісівства жінок, немає жаху перед безоднею плоті, який доходить до істеричного прокляття своєї мрії про жінку. Жінка в Україні, в селі, може бути бита, при гостях може виглядати покірною. Але на самоті з чоловіком вона пригадає йому побої і грубість. Удома — вона господиня. В інтелігенції ця влада жінки одухотворена і проявляється у її великій ролі в патріотичному русі, у фемінізмі культури.

І це історичне явище.

Роксолану, дочку простого українського священика, викрали кримські татари й продали султанові. Вона не лише підкорила собі султана (це не дивина, таке є в історії усіх народів), але й спинила турецьку експансію проти всіх християнських країн. Вона вийшла з гарему на дипломатичну арену, зустрічалась із послами всіх країн, знала багато мов. Чи ж можна її порівнювати з патологічними петербурзькими царицями, які перейняли все найгірше у царів-чоловіків і проявили себе як жінки лише у сексуальній сфері та в тому, що збільшили фаворитство?[8]

Знаючи за собою цю слабість, підпорядкування жінці, козаки не пускали жінок на Запорізьку Січ, підкреслювали свою незалежність від них, бравували тим, що вони не «баби». У Гоголя в «Тарасі Бульбі» двоє синів Тараса Бульби — Андрій та Остап — це ніби два психологічні типи, породжені фемінізмом культури української. Андрій зраджує Батьківщину, б’ється з козаками задля прекрасної польки, а Остап з батьком — типові запорозькі лицарі.

Саме через це і не було в Україні в жінок істеричного емансипаторства, а була спільна боротьба за права людини. І мені видається, що знову тим самим фемінізмом можна пояснити те, що в українській культурі не було декаденства.

Ігор Калинець та Ірина Стасів-Калинець — поети, і тому я чекав від них якоїсь боротьби, комплексів конкуренції. Нічого подібного. Два різних бачення світу. Талант великий у обох, і обоє внесли щось нове у літературу.

Вранці наступного дня ми з Чорноволом поїхали до Валентина Мороза, який нещодавно вийшов з табору. Я знав Валентина тільки з «Репортажу із заповідника імені Берії» і вважав, що він найкращий український публіцист, найориґінальніший у думках і за стилем.

Валентин був худий, як тріска: чотири роки таборів, участь у голодуваннях протесту. Говорити з ним було важко — я потім часто стикався з цим наслідком тюрми і табору. Певна неконтактність, заглибленість у себе, відчуженість від навколишнього світу. У декого вона доходить до хворобливого ставлення до шуму, до машин, до міста, до неделікатності й цікавості «вольняшок».

Про табір Валентин не говорив. Посперечались про Чехословаччи-ну. Я звинувачував Дубчека в тому, що він не організував всенародного пасивного спротиву, чогось на кшталт чехословацького варіанту гандизму.

Мороз нагадав про невдачу Кінга. Він вважав, що все одно народ довели б до того, що він спалахнув гнівом, і тоді повторилось би криваве придушення Угорщини.

Під час суперечки Мороз то заглиблювався у себе й не слухав нас, то активно включався, і тоді було видно його величезну духовну енергію і нещадність думки.

Пробули ми в Мороза недовго — він стомився. На прощання запропонував мені почитати історію боротьбістів, українських революціонерів, які в 20-му році підтримали радянську владу, і яких пізніше знищило ДПУ.

Один з львів’ян показав мені паралельні цитати Маркса, Енгельса й Гітлера про слов’ян. Я тільки розсміявся — я вже бачив подібні праці: «Маркс — антисеміт, германофоб, французофоб і т. д.».

Різниця між Гітлером і Марксом саме в цьому — бичування історичних пороків усіх націй і відсутність історичного месіанства однієї нації.

Я нагадав про те, як Маркс високо оцінив демократію Запорізької Січі.

Хотів познайомитися з Михайлом Осадчим, домовитись з ним про переклад його книжки «Більмо» на російську, бо вважав її цінною не лише з політичного, а й з художнього боку.

Осадчий належить до тієї частини руху опору, яка прийшла до нього, ближче познайомившись зі «слугами» народу. Він, зокрема, свого часу зіткнувся з «розподільниками» — магазинами для обкомівських чинів. Звичайно, людина, яка щиро визнає марксизм, не могла бути сліпою і надалі. Антиукраїнська політика партії ще збільшила його протест.

Виявилось, що з перекладом книжки я спізнився, у Москві вже почали її перекладати.

Львів’янам я передав трохи самвидаву — «Хроніки», лист професора з Уфи, інформацію про справу Алтуняна. Вони в свою чергу передали львівський самвидав. Оскільки національне питання цікавило мене все більше, то я попросив у Чорновола книжку Рабіндраната Тагора «Націоналізм».

У Києві розгорталась кампанія проти Дзюби. У «Літературній Україні» з’явилась стаття Л. Дмитерка, бездарного письменника, але чиновного і «правильного».

Для Заходу видали книжку Богдана Стенчука «Що і як обстоює І. Дзюба?»

«Стенчук» — це насправді був псевдонім чотирьох авторів. Київ потішався над проблемою, яка з’явилась при перекладі на англійську. «Стенч» — англійською — смердючий.

Ми ледве роздобули цю книжку. Нудьга, демагогія (коли я пізніше на Заході прочитав аналогічну книгу Дзюби проти Дзюби, то пригадав поблажливу усмішку Дзюби з приводу Стенчуків та стенчукізму).

Але щось корисне Стенчук таки зробив. Не можна боротись цитатами проти цитат. Якщо ми хочемо переконувати, то треба розвивати марксизм, теорію націй і т. д., а не повторювати класиків. Стенчук спирався переважно на дореволюційного Леніна, Дзюба — на післяреволюційного. Треба було вивчити еволюцію марксизму у розв’язанні національних проблем (з аналізом історичних причин еволюції), дати розгорнуту критику теорії (практику Дзюба розглянув непогано).

Дзюба відмахнувся: сперечатись зі Стенчуками нудно. Дмитеркові відповів Василь Стус статтею «Місце в бою чи в розправі?» (Дмитерко-ва стаття називалась «Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади». Дмитерко не міг вибачити Дзюбі його нищівної критики міщанства на прикладах з Дмитеркових книжок у 59-му році). Основна думка була така: на барикадах — «ми», а Дмитерки разом з реакцією всіх країн і часів нищать ці барикади.

Тон самвидаву, його гострота зростали, зникали недомовки, дипломатичні фрази.

У вересні повідомили про арешти двох членів Ініціативної групи — релігійного письменника Краснова-Левітіна, активного захисника свободи совісті, автора численних самвидавівських праць, і Мустафи Джемілєва. Було незрозуміло, чому забирають по одному, чому не роблять групового процесу.

А. Е. Краснова-Левітіна я бачив лише раз. Прокинувся вдома у Петра Григоровича Григоренка — наді мною усміхнуте добре обличчя. Порозмовляли дуже небагато, він розповідав про киян, про Чорно-вола, з яким був знайомий. Людина дуже м’яка. Української проблеми не розуміє, але російського месіанства не любить. Ось і все, що я знав про нього. З його праць читав лише пристрасну статтю про Петра Григоровича «Світло у віконці».

Відчуваючи, що незабаром мене заберуть, я почав гарячково писати статті — одну за іншою. Підозрюючи, що потраплю у психушку (а цей метод почали застосовувати все частіше) почав було біографічний виклад своєї духовної еволюції: я не сумнівався, що спекулюватимуть на всьому. Але потім нудно стало доводити, що я не верблюд.

Друзі перекладали на російську працю Євгена Сверстюка «Собор у риштуванні». Я сидів над своєю роботою «Підсумки й уроки нашої революції». Та спокійно працювати було неможливо.

Заарештували в Києві гурт, який задля заробітку друкував на «Ері» поезію, філософію, релігійну, політичну і… порнографічну літературу.

Невдовзі взяли мого знайомого Олега Бахтіярова, студента медичного інституту. Виявилось, що він давав друкарям щось політичне. Я пішов на суд «друкарів», бо їх судили і за політичною статтею. Проте на суд не пустили. Один із свідків говорив про Бахтіярова. Я відчув, що склепають амальгаму — порнографія, Бахтіяров, а через нього — я.

Продумав захист нападом: поговорити на суді про амальгами, про метод сексуального очорнення, про святенництво радянського виховання (для контрасту — кумедні біографічні епізоди на тему сексу в Маркса й Енгельса, що характеризують їх як людей, що мали здорову психіку та іронічно сталились до святенництва).

Вирішив перетворити суд на сатиричне глузування з поліції та суду.

Я не сумнівався, що у Бахтіярова майже нічого не знайдуть.

29 вересня пішли з дружиною у Бабин Яр.

Прийшли пізно. Й одразу занурились в якусь сюрреалістичну атмосферу. Молоді одухотворені єврейські обличчя і юрба «товаришів» у цивільному. Цивільних — два види. В одних обличчя філерів, тобто кримінальні, очиці з собачим виразом бігають. Чомусь відчуваєш у них не переслідувачів, а переслідуваних, зацькованих. Друга категорія — ситі, старанно виголені. Очі пітона, безтямні й самовдоволені.

Цивільні зачіпають: мовляв, чого прийшли, нащо свічки запалюєте. Їм відповідають, що на спомин про жертв. Усі збилися біля каменя, на якому записано обіцянку поставити тут пам’ятник. Біля каменя кладуть квіти.

Двоє хлопців принесли трикутні вінки з жовтих квітів. Поклали один трикутник на інший. Вийшла зірка Давида.

Що тут зчинилось. Цивільні заметушились, почали кричати, що тут лежать не лише євреї, а й комуністи.

На це хтось відповів:

— Вам ніхто не боронить прийти з хрестом, якщо вважаєте себе за росіян. Можна і зірку п’ятикутну…

До хору цивільних приєднався старий єврей. Він почав доводити, що жовту зірку євреям нав’язували вороги, що євреїв так таврували фашисти. Йому пригадали, що колись у більшовиків вирізали на тілі п’ятикутну зірку. Молодь взялася розповідати старому історію зірки Давида. Суперечка помалу перейшла на ідиш. Нарешті старий виклав останній аргумент:

— Останню синагогу нашу закриють.

Виявилось, що він служитель синагоги.

Мені стало його шкода. Але молодь була нещадною і добила його запитанням:

— А навіщо потрібна синагога, яка зрікається єврейської історії, зірки Давида?

Старий замовк.

Когось забрала міліція (потім відпустила. Це були ті, хто приніс зірку Давида).

Я прийшов додому і за ніч по свіжих слідах написав статтю: «Над Бабиним Яром пам’ятника немає».

Сюрреалізм побаченого полягав у тому, що в Яру стали одне проти одного нащадки червоних комісарів та їхні наступники. Нащадки знову бунтують, а наступники успадковують справу царської охранки. Тільки замість жидомасонів, жидокадетів, жидокомуністів їхня жертва зветься сіоніст (так схоже на «сіціліст»!).

Статтю я прочитав багато кому із знайомих, бо хотів уточнити факти, які побачив, і попрацювати над стилем. Тому вона врешті-решт потрапила не у самвидав, а в архів КДБ.

Як же я Здивувався, коли я прочитав її, перекручену, у «Виході» (журнал про боротьбу євреїв за в’їзд у Ізраїль) під назвою «29 вересня 1969 р.». Ще кумедніше стало, коли мій знайомий по секрету сказав, що це його стаття. Я обережно розпитав його. Він забув, що слухав мою статтю у моєму ж виконанні, і що сам же пропонував виправляти деякі фрази.

Якось мене запросили на вечір-лотерею. Я пішов туди зі своєю сестрою. (Сестра, провівши майже все життя в російськомовному середовищі, вважала себе за росіянку, але з моїх розповідей знала про культурницький рух у Києві, ходила зі мною у приватний український музей Івана Гончара.)

Було багато молоді. У лотерею розігрувались скульптури Шевченка, Франка, вірші Ліни Костенко, картина Люди Семикіної «Либідь» (легендарна сестра Кия, засновника Києва), народні амулети-«обере-ги», керамічні і з дерева.

Сестра одразу ж вирізнила Аллу Горську, художницю-монументалістку.

В Аллі дивовижно поєднувалась чоловіча енергія, сила, богатирське тіло, витончена духовність, художній смак і жіноча іронія. Вона весь час жартувала й одразу ж зломила сором’язливість моєї сестри.

Дивлячись на Аллу, я згадав її насмішливу відповідь на моє запитання про її переконання:

— Я сексуал-демократка.

І справді я не бачив у жінок такої концентрації життєвості, або, як кажуть йоги, прани. Отака собі баба-козак, козарлюга.

Друзі розповідали, як вона, побачивши, що комусь не вистачає грошей на прожиття (вигнали з роботи), брала машину і привозила з колгоспу картоплю, та ще й підсміювалася з того, хто голодував.

Коли Горська зустрічалась з істеричним націоналізмом, то боролась з ним насмішкою. Якось я переказав їй слова одного хуторянина-шовініста про те, що кримських татар доля покарала за те, що вони ґвалтували наших жінок сотні років тому.

Алла розреготалась:

— Він дурень, а не кагебіст, як часто кажуть. Спитайте в нього, кого з його родичів татари зґвалтували в 44-му році.

Моя сестра не зводила з Алли очей. Почали розігрувати речі. Я поклав за мету дістати вірші Ліни Костенко, яку я вважав тоді за кращу українську поетку. Сестра мріяла про картину Люди Семикі-ної. За цю картину точилась завзята боротьба. Нарешті залишились тільки Алла і я. Сестра мене благала накидати. Проте виграла Алла, я як безробітний, не міг з нею змагатися. Сестра жалібно глянула на мене. Алла підійшла і подарувала їй картину. І такими тактовними були її гумористичні коментарі до подарунка, що сестра, не замислюючись, прийняла картину.

Сестра моя приглядалась до стосунків між тими, що зібрались. І безупину шепотіла мені, що таких людей вона ще не бачила. Ще б пак! Тепло, любов, жодної манірності, жодних поз чи надриву.

Трошки випили і, як завжди в Україні, співали…

Ми з сестрою зайшли у майстерню до Люди Семикіної. Коли Люду вигнали зі Спілки письменників, вона почала підробляти шиттям верхнього одягу. Але шити за стандартами та модою вона не хотіла. Почала шукати нових форм. Захопилась пошуком форм сучасних, але національних по духу, а не зовні (на відміну від хуторян з їхніми одноманітними вишиванками і від соцреалістів, у яких у найкращому випадку — етнографія). Семикіна почала вивчати одяг Київської Русі, його внутрішній зміст.

Одяг, який взялась створювати Люда, був справді новий: людина в ньому перетворювалась, вирівнювалась. Це вбрання поєднувало індивідуальні риси замовника з чимось глибинно-українським у матеріальній культурі.

Спочатку в Семикіної замовляли переконані українські лібералки, їх було не так вже й багато. Але потім почалась мода. Як і всяка мода, мода на Людин одяг перейшла у наслідування.

Цілком новим для мене виявилось Людине ставлення до своєї творчості. Коли вона захоплювалась, то докладно розповідала про свій підхід, про пошуки. Вона створила особливу філософію одягу. Не берусь її переказувати, можу перекрутити.

Люда брала активну участь у відродженні українських обрядів, на свята придумувала цікаві костюми, маски, символічні споруди.

Коли Люда розповідала про численні дрібні пакості з боку чиновників від мистецтва, то дуже хвилювалась, болісно переживаючи аморальність і глупоту переслідувачів. Це дуже відрізняє Люду від її близької приятельки Алли Горської, насмішливо-спокійної.

Як і в одязі, у своєму живописі Люда шукає першоджерел. Тут вона близька до київських керамістів (зокрема, до Галі Севрук), які у кераміці відбивають різноманіття української та й не тільки української історії. Так, є у них цикл «Знаки Зодіаку». Дуже цікава серія чортів (гоголівські типи).

Я любив водити по майстернях і музеях москвичів, новосибірців, що приїжджали до Києва, хотілось показати їм справжню, не казенну Україну.

Восени ми роздобули багато самвидаву. Найцікавіші були статті М. Якубовича.

У 1967 році він написав листа до Генерального прокурора, в якому описав, як сфабрикували у 1930–1931 роках процес у справі «Союзного бюро меншовиків». Описав цинізм слідчих та прокурора республіки Криленка. Під тортурами всіх, хто був під слідством, змусили оббрехати себе й інших й «створити» в присутності слідчих «Союзне бюро». Граючи на соціалістичному фанатизмі Якубовича, «відданості» робітничому класові, Криленко вмовив його допомогти на суді, якщо трапиться щось незаплановане. І Якубович згодився, бо у нього не було духовних сил опиратись тортурам «однодумців» і боявся, що викриттями під час суду може пошкодити справі соціалізму (ця ідея-фікс залишилась у багатьох лівих на Заході — вони не розуміють, що, замовчуючи правду про сталінізм, вони якраз і шкодять соціалізму).

Прощаючись, Криленко цинічно шпурнув йому кістку: «Я не сумніваюсь, що ви особисто ні в чому не винні. Ми обоє виконаємо наш обов’язок перед партією — я вважав і вважаю вас за комуніста».

Немов у відповідь на цього викривального листа у журналі «Вопросы истории» (1968, № 2) якийсь Д. Л. Гарлінков (слідчий в особливо важливих справах з 30-річним стажем роботи), наче нічого й не сталося, описував сталінські вигадки про процес «Союзного бюро».

Якщо цей лист був цікавим для вивчення психології поведінки тих, хто перебував під слідством у ті роки, то у трьох інших працях Якубовича — про Сталіна, Каменева і Троцького — цікаві самі факти. Вперше я прочитав відносно об’єктивно викладені біографію, позицію та характер Каменева й Троцького.

Здивували мене тільки похвали Дзержинському. Вже було відомо чимало деталей, що виявляли його аморальність. Наголошення дружнього ставлення Дзержинського до Троцького лише кидає тінь на Троцького, а Дзержинського характеризує як послідовну людину, не більше. Він не зрадив товариша, бо не мав його за ворога революції. У Франції потрапили зразу в троцькістську родину мого рятівника, математика Мішеля Бруе. Прочитав майже всього Троцького й плюнув. Майже те саме, що й у інших, тільки талановитий, бестія, був.

М. П. Якубович — правнук декабриста А. І. Якубовича, родич поета-революціонера П. Ф. Якубовича. Мабуть, це йому трохи допомогло, коли навесні 1968 року на нього завели справу про «наклеп». А може, й вік — 73 роки, з яких чи не 25 він провів у тюрмах (щоправда, вік у нас не на заваді: у «Хроніці» було повідомлення про суд над 84-річним засновником Латвійської соціал-демократичної партії).

Тут я маю трохи повернутись назад. Друзі нарешті знайшли мені роботу брошурувальника у типографії заводу цукрових автоматів. Мене взяли на декілька місяців, на заміну жінки, яка пішла в декретну відпустку.

Робота полягала в тому, що мій шеф видавав мені вже надрукований текст, а я розрізав його на машині на аркуші, розкладав по порядку в брошури, а потім скріплював брошури на іншій машині. Декілька разів на тиждень я відвозив готові брошури в спецбюро технічної інформації з виробництва цукру. Там мені давали нові тексти. Примір-ників десять кожної брошури розсилались у міністерства, ЦК, в журнали і на цензуру — у славнозвісний Головліт. Що вони «літували» — зрозуміти я не міг: новий спосіб виготовлення цукру, нову гайку в машині для виробництва цукру? (Таня декілька років займалась видавничою роботою у себе в кабінеті, їм доводилось відвозити в головліт і отримувати дозвіл абсолютно на все: від афіш про проведення конкурсів, методичних рекомендацій з окремих питань виробництва іграшок чи їх використання до власне відомчих оголошень. Усе це безглуздя: їхня продукція аж ніяк не була секретна й цікавила тільки вузьке коло фахівців. Але порядки були жорсткі — без цензурної візи, без «літу», жодна типографія не бере тексту до набору. В міністерстві освіти головлітівські працівники навмисне проводили лекції: пояснювали, що можна, а чого не можна друкувати, наводили приклади «втрати пильності». Наприклад, в одній з брошур про піонерів назвали місцевість, у якій була розташована військова частина (діти ходили туди в гості). Не можна було називати деякі заводи, на яких виготовляли іграшки: їх виробляли з відходів цехів підприємств, які працювали на військову промисловість. Жодного значення не мало, що насправді про це всі все знають: і що виготовляють, і де, — але… це «державна таємниця». Поняття державної таємниці перетворюється в СРСР на анекдот. Так, одного разу Таню відправили на цілий день у республіканський КДБ, і там вона у присутності працівника КДБ вісім годин ставила печатку КДБ на пропуск до залу Верховної Ради УРСР. Пропуск давав право входу на засідання… делегатів учнівських бригад, які приїхали до Києва для обміну досвідом роботи.

Колись в Інституті кібернетики ми жартома запровадили поділ професій на жіночі й чоловічі. Жіноча робота полягає в одноманітній діяльності у середовищі відносно постійному. Чоловіча робота — постійний пошук у змінному середовищі, де велику роль відіграють непередбачувані обставини. Моя нова робота була «жіноча». Мій шеф, не знаючи нашої теорії, одразу сказав:

— Ви тут не витримаєте. Тут тільки жінки працюють, та й вони часто міняються. Тільки вони справляються з роботою: зарплата маленька, і чоловіки не хочуть вкалувати, нічого за це не маючи.

Проте я порівняно швидко опанував навички складання аркушів у брошури (все інше робиться за допомогою машин). Я зрозумів, що не витримаю ідіотизму роботи, якщо не навчусь усе робити автоматично. Окрім швидкості й механічності рухів, довелось продумати порядок дій і спосіб розміщення аркушів.

Невдовзі вдалося домогтись того, щоб свідомість відключалась від роботи. Це давало змогу думати про інше. Оскільки темп роботи став швидший, вдавалося справлятись з нею за 4–5 годин, а потім займатись своїми справами. Це «не положено», шеф сердився, але сам він бував на роботі рідко і тому, коли я сказав, що встигаю ж за чотири години, він погодився, але попросив на всяк випадок вигадувати солідне обґрунтування відсутності (дякувати Богові, телефона у нас не було, і тому загрозою була лише безпосередня поява начальства).

Ще коли я влаштовувався на роботу, я розумів, що це для мене — випробування (для мене й для КДБ; я не піддамся спокусі гріха першодрукаря, але у КДБ сили волі забракне).

І справді за якийсь час мій шеф запитав:

— Я тут часто наліво друкую, дисертації фотокопіюю, рідкісні книги. Твоїм знайомим не треба поезія… чи щось інше? Я дешево візьму.

— Мій товариш — філософ і до того ж заможний. Він ніяк не може дістати для себе й для друзів одну статтю Маркса (я і справді хотів сфотокопіювати «Економічно-філософські рукописи 1844 р.», які важко дістати).

Шеф спохмурнів і, забувши, що йому байдужі не гроші, а зміст, сказав, що цього місяця не зможе.

Наступного дня він вже друкував якусь дисертацію.

А за тиждень мені сказали, що оскільки робота була тимчасова, я маю звільнитись.

Рибка не клюнула.

Я попросив не ставити позначку в трудовій книжці, а то кожен начальник, побачивши після інженера «брошурувальник», зрозуміє, що мене не можна брати на роботу — а що коли я моральний розбещенець, може, алкаш, а то й ще гірше — відступник-підписант.

Але позначку поставили, і знову я став ледарем, що давало час займатися відступництвом на повну потужність.

Коли в жовтні приїхала Іра Якір, я був без роботи. Декілька днів минуло у суперечках на ті самі вічні теми про добро і зло, про принцип партійності і т. д. Перед її від’їздом, увечері, ми побачили її «хвоста», але часу спостерігати за ним не було: ми зводили наклепи і займались відступництвом.

Іра поїхала, а вранці до мене постукали. Не встиг я відчинити двері, як у коридор вскочив чоловік з мужнім обличчям (чомусь вони завжди вриваються так, ніби йдуть на смертний подвиг). За ним ще один.

Я суворо запитав:

— Що вам потрібно?

— Ми, Леоніде Івановичу, з обшуком.

— Я бачу, але чому без понятих? І чи є у вас ордер на обшук?

Голос у мене огидно, нервово нерівний. Змішались ненависть до них і розгубленість (хоч і чекав).

— Ордер, звичайно, є. А по понятих зараз підуть.

— У якій справі обшук?

— У справі вашого товариша Бахтіярова Олега.

— Стаття?

— Для вас це значення не має. Ми пошукаємо у вас наклепницьку літературу.

В ордері на обшук це й було записано. Я трохи заспокоївся: стаття до 3-х років. До того ж, у мене майже нічого немає. Шкода, що вчора, після від’їзду Іри не заховав дечого.

Привели понятих. Типовий відставних, якого аж розпирало від гордого усвідомлення причетності до ловів на шпигуна (а кого ж іще, коли саме КДБ займається!). І жінка — нянечка з дитячого садка. Вона почала просити відпустити її додому, бо треба білизну прати, їй пообіцяли, що тут ненадовго.

Мені стало дивно, що вона, одразу, не розмірковуючи, стала на мій бік. Навіть не поцікавилась, за якою статтею. І не здригалась, коли я вимовляв магічне слово «кагебіст». Вона зацікавлено розглядала стіни, колекції каміння й рослин. На стіні висіла картина, і вона почала розпитувати про неї. Я вирішив побавитись і розповів історію картини.

Коли моєму старшому синові Дімі було 7 років, він ходив у палац піонерів вчитись малювати. Три його картини послали на виставку дитячої творчості. За день до відкриття виставки картини оглянув сам міністр освіти Удовиченко. Адже ж є генеральна лінія партії у розвитку дитячого живопису і скульптури, і сам міністр має стежити, щоб вона проводилась без перегинів і згинів. До того ж, виставка — республіканська.

Міністр у першому ж залі обурено запитав:

— Це що таке?

— Написано: «Лис»!

— Це не лис, у лисиць не такі хвости! Це пес! А дерева які? Це формалізм. Прибрати!..

Він пішов далі. Наша знайома, що була у почеті в міністра, підійшла прочитати прізвище нового Ернста Нєізвестного. Ухильник-формаліст звався Діма Плющ.

У наступному залі міністр знову побачив викривлення лінії партії.

— Корабель? Форма неправильна! І хмар таких не буває! Це абстракціонізм!

Тут за малолітнього порушника заступився художник, що оформлював виставку.

— Це специфічно дитяче сприйняття світу. Багато дітей у такому віці бачать світ не в формі, а у кольорах.

Ну, якщо художник вважає, що це по-дитячому, то нехай висить…

Наша знайома знову прочитала прізвище художника. Знову Діма. Вона подивилась на картину над «Кораблем» і побачила, що ось саме там і таїлась справжня крамола Діми, уже третя числом — «Лебідь». І колір неправильний, і шия вигнута не так.

Але міністр вище не подивився, проявив лібералізм до «Корабля» і брак пильності. Про нього розповідають, що він був якимось представником України в ООН. Якось СРСР вніс резолюцію. Американці внесли іншу. Ні та, ні інша резолюції не набрали голосів. Тоді Удовиченко запропонував резолюцію від України. Вона за змістом від радянської не відрізнялась, але пройшла. Кажуть, що це був один-єдиний, зате Геніальний прояв українського сепаратизму в ООН. І одразу двох зайців убив: довів, що Україна незалежна у своїй зовнішній політиці, і допоміг Москві перемогти імперіалістів, не забувши й про себе — він став міністром освіти. Чому освіти, а не важкої промисловості?

Проте облишу національну політику КПРС і повернусь до обшуку. Обшук як обшук. Нудно, й тому я собі розважався розмовами з понятою. Про Удовиченка я їй, звичайно, не казав, це зараз пригадалось…

Жіночка ця, як і багато людей без освіти, відчуває велику повагу До людей мистецтва (люди з середньою освітою і технократи часто замінюють цю пошану озлобленістю або ж презирством до цих «нероб і ледарів»). І тому захоплена тим, що семирічний пацан непогано малює, прониклась до мене ще більшим співчуттям, і аж настільки, Що капітан Чухінін декілька разів пропонував їй припинити зі мною розмову.

Щоб позлити його, я додав до своєї оповіді ще дві деталі.

Коли дружина дізналась про те, що «Лиса» заборонили, вона пішла на виставку і попросила віддати картину додому — така реліквія!..

Художник, що наглядав за виставкою, дізнавшись, що Таня —. Дімина мати, зворушено сказав:

— У вашого сина явний талант, якщо міністр звернув на нього таку увагу.

Вони посміялись, а картина тепер висить у нас вдома, у Франції, як речовий доказ того, що трапилось.

Обшук відбувався повним ходом. На столі лежали два примірники «Росінантові», поруч — лист самого Росінанта з Уфи, біля нього — декілька варіантів «Над Бабиним Яром пам’ятника немає». Останнє капітана дуже зацікавило. Що це за ящери, що це за вагони, чому шпиги схожі на кримінальників? Я волів не коментувати: де гарантія, що понятий-відставник потім не дасть свідчень про мою антирадянську пропаганду під час обшуку?..

Але Чуніхін дуже швидко облишив ящерів, побачивши чернетку «Підсумків і уроків нашої революції».

Початок увесь був покреслений і написаний у формі парадоксів, тому він нічого не міг зрозуміти.

— Що за революція?

— Лютнево-Жовтнева!…

— Чому вона ваша?

— Я вважаю себе за комуніста.

Тут у розмову втрутився понятий і почав доводити, що я проти партії, проти революції, що мені нічого в країні не подобається, що мій син погано малює. І я зробив дурницю, почав сердитись (розмова з понятою мене було заспокоїла) і підвищувати голос. Чуніхін і другий кагебіст, риючись у паперах і книжках, підтримували відставника. Я почав кричати, що вони задушили народ, зарізали партію більшовиків, оббрехали Троцького й Бухаріна.

Відставник, почувши про Троцького, дуже зрадів: я видав себе з головою як троцькіст і, тим самим, наймит фашизму, сіонізму й імперіалізму. Він зі смаком став пригадувати всі небилиці про Троцького. А я, як останній кретин, кричав про громадянську війну, про роль Троцького у створенні Червоної Армії і як головнокомандуючого.

Я розумів, наскільки безглузда і принизлива суперечка з цими «ортодоксами-ящерами», але ненависть (а під нею, у підсвідомості — страх) мене душила.

Врятувала мене понята — я побачив її переляк — а в ньому співчуття до мене (бо ж я при цьому весь час говорив про долю селян і робітників, хоча на якийсь час і забув про неї) і зупинився.

Відставник спробував було повести розмову далі, й тоді я сказав Чуніхіну, що вони тут не для дискусії з історії партії. Той попросив відставника замовкнути.

— Ви ж бачите, що Леонід Іванович нервовий!!!

Слово «нервовий» остаточно повернуло мене до норми. Я пригадав слова гумориста Остапа Вишні про те, що одна з заповідей українського народу — фаталістично-спокійне: «Та якось воно буде!»

Повернувся гумор, тим паче, що увесь час виникали кумедні ситуації.

Чуніхін добрався до самвидавівських віршів.

— Це хто такий Максиміліан Волошин?

— Неполітичний поет початку століття.

— Ага, про революцію.

— Так, і за неї. Дивіться на цей рядок. (Через строфу було — проти.)

— А чому тут Бог?

— А про Бога люблять писати й атеїстичні поети, не завжди навіть лаючи.

Передав іншому. Той почитав, почитав, побачивши філософську муть і незрозумілі слова, явно не політичні — віддав мені.

Дістав декілька рукописних аркушів зі збірника віршів без прізвища автора. Мені шкода було з ними розлучатись: тюремні вірші Даніеля.

Добре, що машиністка не послухала мене і не надрукувала біографічної довідки про Даніеля, яку я написав.

Чуніхін проглянув і одразу накинувся на вірші про Батьківщину. Я зрозумів небезпеку і швиденько виклав йому версію про те, що поети люблять каятись у своїх гріхах.

— А хто автор?

— Анонімний.

— Чому?

— Не знаю. Може, той хто передруковував, забув. Та й у Пушкіна були анонімні вірші, не політичні.

— Любовні?

— Усякі. Поетів хіба зрозумієш?!

— А може, ви знаєте прізвище автора?

— Коли б знав, то сказав. Адже крамоли тут немає.

Я підказав йому метод пошуку — шукати слова «партія», «соціалізм», «вождь», «свобода», «демократія» і т. д. Я виходив з того, що крамола у розумінні КДБ — чи твори українською мовою, чи в не-радянській формі (наприклад, вірш без розділових знаків, вірш з абракадабрами, футуристичний вірш і т. д.), чи про партію (який дурень передруковує похвальні вірші про партію?).

Чуніхін передав Даніеля помічникові. Той, нудьгуючи, проглянув, знову побачив слово «Батьківщина», запитав мене, як автор ставиться до Батьківщини. Я, не покрививши душею, сказав, що анонім її любить. Він, мабуть, засумнівався, бо знову побіжно перечитав. Особливого ентузіазму в патріотизмі аноніма не було, але й наклепів не зводив — все переважно про природу.

— А хто ж усе-таки автор? Не скажете — заберемо.

— Не маєте права — маєте шукати наклеп.

— Ми можемо віддати літераторові-експерту.

— Забирайте, але щоб віддали. Мені подобаються ці вірші.

Чуніхін явно не хотів зі мною сваритись через якісь вірші без крамоли: стану зовсім незговірливий. А кагебістам дуже важливо упродовж слідства «домовлятися» з тими, хто перебуває під слідством, чи зі свідками з багатьох деталей допиту.

До того ж улов був непоганий: і сіонізм, і наклеп на КДБ, на дружбу народів, і український націоналізм (чернетка російського перекладу статті Є. Сверстюка «Собор у риштованні»), і наклеп на революцію (чернетка починалась приблизно так: «Отже, наша революція зазнала краху, як і ідейна контрреволюція. Зазнали поразки всі партії». Думки він не зрозумів, але наклеп був на поверхні. Та й натяк відчув — продовжити революцію).

У «Росінанті» його привабила фраза про те, що поки «Російська імперія не перетвориться у Союз Соціалістичних Республік (кожне з тих слів має стати реальністю), ворожнеча буде зростати». Фрази в дужках він не зрозумів, але наклепницьку думку про те, що СРСР — Російська імперія, втямив.

Були також переклади О. Фельдмана з «Літерарних листів», але крамоли там не було, так що явного зв’язку з чехословацькою контрреволюцією не було.

Прийшов зі школи Діма. Він подивився на тих, що робили обшук, вирішив, що це хтось із самвидавівців-книгоманів, і побіг гратись надвір.

Наприкінці обшуку Чуніхін знайшов мою заяву до ЦК профспілок про порушення трудового законодавства щодо мене. Завагався — чи брати? Не взяв, а я тільки пізніше зрозумів, що треба було натякнути, що і там є наклеп. На суді можна було б використати факти, наведені у заяві. Річ у тому, що оскільки заяву не внесли у протокол обшуку, її не дозволять прочитати на суді. Якщо ж заяву буде згадано у протоколі, то я зможу вимагати, щоб її прочитали.

Шмон нарешті закінчився.

Чуніхін записав усе, що вилучили, в тому числі й друкарську машинку. Я прочитав. Усе згідно з формою. Досвідчений юрист, мабуть, помітив би щось незаконне.

Я відмовився підписувати, пояснивши, що вважаю, що стаття 187.1, за якою проводили обшук, антиконституційна. Чуніхін почав сперечатись і, нарешті, запропонував записати у протокол відмову.

Я вважаю, що самвидавівець має заздалегідь визначити свою тактику стосовно КДБ, але не повинен дотримуватись твердого плану — багато що залежить від ситуації. Я у даному випадку був у виграшній ситуації: майже нічого не знайшли, а все, що знайшли, вигідно використовувати на процесі. Тому, повагавшись, я з ним погодився.

Написав, що оскільки я вважаю, що КДБ антикомуністична й антирадянська за своєю суттю, тобто антиконституційна організація, то не хочу мати з нею навіть формальних стосунків, бо не хочу брати участі в беззаконнях.

Конструкція вийшла такою незграбною через те, що я намагався передбачити можливі перекручення фрази і в той же час хотів висловити головне на майбутнє — коли треба буде мотивувати, чому я відмовляюсь давати свідчення. І мав намір це головне зробити основним у процесі над ними (тобто перетворити процес над політичним «злочинцем» у процес над поліцією й урядом).

Чуніхін зметикував, що помилився і хотів вмовити мене прибрати це формулювання. Але я відмовився переписувати те, що написав.

Йдучи, він запитав:

— Вам прислати завтра повістку на допит чи прийдете так?

Мене здивувало, що на допит викликатимуть так швидко: треба ж вивчити те, що вилучили? Але погодився без повістки — така нудьга змушувати їх дотримуватись усіх формальностей (хоча й треба: адже ж це одна з основних ідей руху — змушувати блюстителів закону дотримуватись своїх же законів і боротись з його порушеннями законними методами).

Йдучи вранці в обласне КДБ, я захопив із собою статтю про допити молодого Леніна в журналі «Наука и жизнь» й «Кримські легенди» Максима Рильського. Легенди захопив, щоб показати, як фальсифікують історію Криму (немає навіть назви народу, який врятували від турків російські богатирі на чолі з Кутузовим!).

Чуніхін солоденько всміхався, зустрічаючи мене на прохідній. Він дуже довго вів мене якимись коридорами, сходами (вгору-вниз). Промайнула думка, що це арешт, але вирішив — поки що ні — спочатку мають поговорити, сподіваючись на якусь поступливість (адже на свідка легше психологічно тиснути).

У кабінеті він, все ще посміхаючись, вибачився:

— Я мушу на хвилиночку вийти.

Ага! Хоче, щоб я потерзався у сумнівах щодо їхніх планів, щодо вибору власної тактики. Я вийняв Рильського і почав перечитувати.

За півгодини заглянув Чуніхін.

— Вибачте, мене затримали.

Він почав хвалити мої статті за глибину й сміливість. Потім він взявся мене по-дружньому напучувати, щоб я не брав участі у самвидаві.

Я вийняв статтю про Леніна.

— Мені такі прийоми допиту дуже добре відомі. Ось прочитайте, як працювала охранка. Перший прийом — лестощі, другий — слідчий твій друг, хоче допомогти, бо ж він теж людина і тобі співчуває.

Статтю він читати відмовився і, не перестаючи дружньо посміхатись, запитав:

— Як ви думаєте, про що я буду вас запитувати?

— Про вилучені матеріали.

— Ні, ми не встигли їх вивчити. Ось тут Харківське КДБ прислало вам сім запитань у справі Алтуняна. І сьогодні я запишу ваші відповіді.

— Прочитайте все одразу.

— Навіщо?

— Я маю знати, в чому конкретно звинувачують Алтуняна, щоб випадково, неправильно чи неточно сформульованою фразою, не допомогти КДБ незаконно засудити Алтуняна.

— Так ви з Алтуняном знайомі?

— Ви вже допит починаєте. Я ж сказав, щоб ви прочитали всі питання.

Чуніхіна згубила власна роль «слідчого-друга». Йому не хотілось загострювати зі мною стосунків (на перших порах…).

Прочитав питання: «Чи знайомі ви з Алтуняном?»; «Чи він належить до Ініціативної групи?»; «Що таке Ініціативна група?»; « Її мета?». І останнє: «Про яку іншу антирадянську діяльність Алтуняна ви знаєте?».

Тільки-но кагебіст поставив останнє запитання, я зрозумів: першу партію Чуніхін мені програв через власну дурість. Вони в принципі не здатні рахуватись із законами, і тому їх завжди можна бити законом (щоправда, згадується анекдот: «він мене ломакою, а я його газетою»). Ще по дорозі в ДБ я обміркував свою тактику — довести на прикладі допиту, що мій запис під протоколом обшуку про антиконституційність КДБ слушний. І тому цього разу я протокол підпишу, але давати свідчення відмовлюсь, використавши те чи інше порушення закону. Гидко займатись крутійством, гидко навіть читати юридичну бездушну формалістику, та що вдієш.

Я записав свою відповідь.

Оскільки мені поставили питання з «ухилом у бік звинувачення» (а згідно з законом допит має бути об’єктивний, не можна ставити питань, які підштовхують до певної відповіді) і провокативне (відповім я: «більше ніяких» — це буде пряме підтвердження того, що Ініціативна група — антирадянська організація, їм вигідно, щоб самі члени групи визнали, що організація антирадянська). А оскільки Чуніхін мені сказав, що я також член Ініціативної групи, то, визнавши, що група антирадянська, я дам свідчення на себе і цим самим із свідка, який зобов’язаний свідчити, перетворююсь на звинуваченого.

Чуніхін прочитав і зрозумів, що поки що програв. Знову мило всміхнувся і попросив додати слова про те, що це були запитання Харківського КДБ. Тут вже я усміхнувся.

Друге прохання було ще кумеднішим.

— Допишіть, що я прочитав вам запитання після того, як ви сказали, що відмовитесь відповідати, якщо я вам все не прочитаю.

Мені не треба було згоджуватись: це вже торгівля (поступка за поступку) і в принципі тільки шкодить допитуваному.

Та не хотілось через дрібниці сперечатись. Мені було все одно, кому з них дістанеться за помилку — харківчанам чи Чуніхіну.

Я вписав його слова. Чуніхін повеселішав і знахабнів. Почав розпитувати про ухил в бік звинувачення і провокативність — в чому вони. Я пояснив. Він почав торгуватись через слово «провокаційний». Почалась дискусія про слово, його сенс і т. д.

Побачивши, що я не згоден змінювати формулювання, присікався до фрази про мою участь в Ініціативній групі.

— Ви ж член Ініціативної групи? Чому ж ви не хочете про це прямо писати?

— Тому що не хочу навіть небезпосередньо відповісти на жодне з питань.

Чуніхін ще раз перечитав і вказав мені на те, що якийсь там зворот неточний. Я згодився (ну, думаю, навіть і моє шанобливе ставлення до граматики намагається використати?). Тоді він швидко-швидко став пропонувати свої формулювання, на перший погляд точніші. Коли я відмовився, здивовано запитував: «А чому?» Декілька разів я показав, що його формулювання такі, що за бажанням їх можна перекрутити на суді як завгодно.

В одному з формулювань підступу я не помітив. Кагебіст зрадів: «Запишете?»

— А чому, власне, вас так хвилює, щоб моя відповідь про відмову давати свідчення була граматично точна?

— Просто так. Так же ж краще.

— Ні. Міняти фразу я не буду, а обдумати краще — часу немає. Та й не хочеться.

Допит закінчено, Чуніхін пішов проводити мене надвір.

По дорозі я спитав його:

— Навіщо ви копіюєте царську охранку не тільки в суті вашої роботи, а й у дрібницях?

— У яких?

— Повторюєте випадок з «гороховим» пальтом.

— Яке ще «горохове пальто»?

— Знати треба історію своєї організації! Одного разу всіх шпигунів охранка одягнула в однакові горохові пальта. І вся Росія з них потішалась, пальцем показувала.

— А хіба наші агенти в горохових пальтах?

— Ні, вони в болоньєвих плащах, в черевиках на товстих підошвах і однакових картатих краватках (час від часу «форма» міняється: іноді це червоні шалики, а замість плащів «дефіцитні» імпортні куртки). Сьогоднішні, щоправда, були якісь наче з кіно — в макінтошах. Ми з дружиною спостерігали за ними, як до вас йшли.

— Ну, Леоніде Івановичу, у вас манія переслідування.

— У дружини теж?

— Я хотів сказати, що ви перебільшуєте з тим, як стежать. Ну, навіщо нам треба було сьогодні стежити?

— Оцього вже не знаю. Може, боялись, що чкурну за кордон.

З допиту я махнув до дружини на роботу, розповісти. Обом було ясно, що заберуть — обступили з усіх боків. Я поїхав до друзів, свідків у справі Бахтіярова. Розпитав про порушення слідства. Пізно вночі, повертаючись тролейбусом додому, я оглядався — шукав хвоста, і нарешті помітив хлопця, який не зводив з мене очей. Я вийшов, а він лишився. Я сів на наступний тролейбус, а через одну зупинку зайшов хлопець. У метро я загубив його, але в автобусі знову побачив, він доїхав зі мною аж додому. КДБ врахувало моє зауваження про горохові пальта — я ледве впізнав «підметку»: не було ні «горохових» ознак, ні обличчя кримінальника — і дало менш помітного, але такого ж ідіотичного хвоста.

Хлопець допоміг мені зрозуміти, чому я вмію пізнавати сексотів. У нього не було кримінального виразу обличчя, бо йому було всього дев’ятнадцять чи двадцять років, і професія не встигла накласти на нього свій відбиток. Розпізнавати сексоток я так і не навчився. Таня, щоправда, розпізнавала їх і казала, що вони бувають двох типів: шльондри й комсомолки-активістки. Чи є щось споріднене в цих професіях?

У неділю 10 жовтня я уважно проглянув кримінальний і кримінально-процесуальний кодекс, підготував цілу низку претензій до слідчого у справі Бахтіярова. Ось тепер Чуніхін не зможе звалити все на Харківське КДБ.

Комедії цього разу він вже майже не грав. Залишався людиною, яка зичить мені добра, але тільки тому, що роль «слідчого-друга» йому найближча (хоча й любить кричати на свідків і тих, хто під слідством, якщо вони вагаються). Знову-таки сподівався, що я можу допомогти йому зам’яти якийсь іще прорахунок у боротьбі слідчих зі мною. Та я якраз мав намір ударити саме по ньому. Інші свідки у справі Бахтіярова розповіли мені про огидні прийомчики Чуніхіна — залякування, крики, пропозиції співпрацювати, наклепи на їхніх друзів. Та я й сам бачив, як він намагався мене заплутати. До розмови з ним я міркував так: у нас, інтелігентів, є козирна карта — наша інтелектуальна перевага над кагебістами, і саме її й треба використовувати. Але тепер я зрозумів, що на боці такого дурня, як Чуніхін, — досвід. Він знав інтелігентів усіх типів, усі варіанти їхньої тактики, їхні психологічні слабкості, і тому часто перемагав.

Звичайно на початку допиту відбувається «випадковий пошук» — перебираються методики тиску і знаходиться найкраща. Ось побачив Чуніхін, що зі мною начебто можна по-людськи поговорити, що я не звертаю уваги на дрібні, несуттєві формальні порушення, й одразу ж став у дуже швидкому темпі давати свої формулювання моїх же відповідей. А якби я був втомлений, заляканий, психологічно заплутаний — купивсь би на його «людяність», чи ні? Правильно пише Валентин Мороз до Дзюби — коли ДБ витисне з тебе поступку «а», то не заспокоїться із вдячності до тебе, а почне витягувати всю абетку поступок — аж до «я» — до формального зарахування в ДБ!..

Отже, Чуніхін розпочав допит:

— Ну, ми сьогодні поговоримо про справу Бахтіярова. Я сподіваюсь, що непорозумінь більше не буде, і ви допоможете в цій справі і собі, і Бахтіярову. Він мені здається людиною розумною і чесною. І ви маєте це засвідчити, чесно розповівши про нього все, що знаєте. (Ага, на правдолюбство б’є. На князя «Мишкіна» бере. Господи, чим же займаються їхні психологи? У них же ж є мої папери, записи допиту 64-го року! Могли б роздивитись, що Мишкін в мені аж такого великого значення не має. Знаю одного психолога — вона читає лекції з психології міліцейським слідчим. Щоправда, психологія в неї павловська, про тваринне в людині.)

— Спочатку скажіть мені, за якою статтею звинувачують Бахтіярова?

— А навіщо вам?

— Просто цікаво.

Той відчуває пастку й починає сердитись:

— Знов ви хочете викрутитись. Не вас же судять, і стаття Бахтіярова вас цікавити не має.

— Тоді відповідати я не буду.

— Та навіщо вам?

— Судячи з ордеру на обшук у мене, Бахтіярова звинувачують у «наклепі». До речі, Горького також за цією статтею хотіли судити, та громадськість не дозволила.

— Ну й що?

— А якщо в нього ця 187.1 стаття, то ви порушуєте закон. За цією статтею слідство має проводити Прокуратура, а не ДБ. А ДБ цей закон увесь час порушує.

— Ні, в Бахтіярова 62-га — антирадянська пропаганда.

— А я в ордері прочитав: «наклепницькі документи».

Трохи посперечались («Леоніде Івановичу, чому ви мені не вірите? Я вас хоч раз обдурив?»). Чуніхін вийшов, а я почитав кодекс (його я захопив з дому), щоб травмувати їхню психіку (терпіти кагебісти не можуть цієї книги: «Що ти мені права качаєш?» — кричать до кримінальників, та й до політичних у таборах).

Прийшов з папером.

— Ось прочитайте — постанова на арешт Бахтіярова. Стаття 62-а.

Я прочитав.

— А де гарантія, що ви не надрукували її щойно? Чому вас так довго не було?

(Він, бідолаха, бігав питатись до начальства, щоб не відповідати за помилку.)

Та я вже зрозумів, що нема сенсу наполягати на своїй «підозрі». Навіть якби моя версія, в яку не вірив, була справедлива, це можна буде використати на суді. Адже сенс цих судів для нас — викривати беззаконня, не давати ухилятись від закону, формалізму юриспруденції.

У мене був козир, якого я приберіг для суду над Бахтіяровим. Не хотілось його зараз витрачати, але довелось.

— Покажіть мені протокол обшуку вдома у Бахтірова.

— Оце вже вас зовсім не стосується. Навіщо вам?

— Та чув я, що під час обшуку було багато беззаконного.

— Не я його проводив, а лейтенант, досвідчений юрист. Думаю, що порушення законів не було.

— Думаєте? Ви ведете слідство, і ви відповідаєте за його законність і за дії лейтенанта також. Ви читали протокол і маєте не «думати», а знати, що протокол було складено просто жахливо.

— Ви читали?

— Знаю від свідків.

— Але яке значення має протокол обшуку? Головне те, що знайшли.

— Закон пишеться не для вправляння у формалістиці, а щоб не дати слідчим чинити свавілля. Згадайте, що виробляла ваша організація за Сталіна.

— Ви тільки й згадуєте 37-й рік. Але я тоді не працював.

Почалась дискусія про Сталіна. І, звичайно ж, Чуніхін згадав перемогу над Гітлером. Довелося нагадати, як знищували винахідників «Катюші», генералів та офіцерів, угоду з Гітлером, поразки у перші роки війни.

Слідчий почав розмову про мету демократів. І прямо заявив, що ДБ без зусиль покінчить з опозицією. Тут я йому повторив слова Петра Якіра, які той сказав своєму слідчому:

— Тим гірше для вас. Ми граємо роль кадетів, конституційних демократів, ми за еволюцію країни до демократії, ми проти того, щоб у вас стріляли Желябови, щоб повстав Пугачов. Пугачов переріже ДБ, а потім влаштує новий «рай». Коли вас поведуть на розстріл, то саме ми, ті, кого ви хочете придушити, будемо за скасування вироку. Якщо переможе народ, то колишні кагебісти йому не страшні. Ви розгромите нас, а потім прийдуть Каляєви і почнуть стріляти у вас, потім хтось скаже «ми підемо іншим шляхом», а тоді знову розгул ЧК, масовий «античекістський» чекізм.

— Дякую за пораду. Бахтіяров до нас теж так гуманно ставиться?

— Не знаю. Але думаю, що він проти терору, як і всі демократи. (Один зі свідків казав Чуніхіну про терористичні плани Бахтіярова, але, слава Богу, йому не повірили: свідок був дуже вже патологічною особою, і це було легко довести на суді.)

Я припинив дискусію і попросив протокол обшуку.

Чуніхін ще посперечався і пішов до начальства. Приніс.

Записи такі: фотоплівка непроявлена, 144 сторінки машинопису, чернетка статті на 50 сторінок і т. д.

Чуніхін читав разом зі мною і дивувався з моїх єхидних: «Т-т-а-а-к!»

Він порушень не бачив (та якщо начальство дозволило показати, то, може, й воно їх не бачило).

Я почав писати, чому відмовляюсь свідчити. Протокол складено не за формою, і це дає слідчому змогу підсунути замість того, що вилучили, інші документи, антирадянські. Непроявлену фотоплівку, наприклад, з віршами Мандельштама, можна замінити на «Майн Кампф» (хоча я й не розумію, чому не можна читати навіть Гітлера або Розенберга). Те саме й з іншими вилученими документами.

Чуніхін аж підскочив з люті:

— Як ви можете нас в цьому підозрювати?

Довелось знову пояснювати значення форми в юриспруденції.

Він перестав сперечатись і побіг до начальства. Невдовзі запросив мене до полковника Боровика. Той грав гестапівця: жорсткий погляд, переходить від крику до металу в голосі, погрожує. Та й вигляд, як у гестапівця з кіно.

З вигляду Боровика я зрозумів, що й мені треба змінювати тон розмови, переходити на «метал». Боровик заявив, що мене будуть судити за запис в протоколі обшуку.

Я почав холодним рівним голосом, та потім зірвався на крик і втратив перевагу людини, за якою закон, видав себе, показавши, що підсвідомо боюсь їх…

Кричав я йому про голод 33-го року, про 37-й рік, про мільйони тих, хто в таборі, про знищення Жовтневої революції, тобто обґрунтовував свій запис про антирадянську й антикомуністичну суть КДБ.

Зірвався я, власне, після слів Боровика про те, що він не дозволить записати мотиви моєї відмови давати свідчення:

— Ми вам не дозволимо вести антирадянську пропаганду у протоколах.

Коли я перейшов на крик, то обмовився:

— Ваш Ленін (а хотів сказати — Сталін) знищив більше західних і радянських комуністів, ніж усі фашисти.

Якби я тут же не виправив себе, може, Боровик і не помітив би помилки. А так він зловтішно посміхнувся:

— Так-так, ви й до цього договоритесь.

Вигравши цей епізод, полковник заспокоївся. Заспокоївся і я. Почав вимагати, щоб у протокол записали мої коментарі до протоколу обшуку й моє вмотивування.

— За помилки в протоколі ми покараємо лейтенанта. Але якщо ви такий юрист, то маєте самі підкорятись законові. А за законом ви, як свідок, повинні давати свідчення. Для контролю над роботою КДБ є прокуратура. Я зараз зателефоную до обласного прокурора, й він пояснить вам ваші обов’язки. Можете викласти йому свої зауваження про слідство. Якщо ж ви відмовитесь і будете займатись крутійством, то вас судитимуть за відмову давати свідчення.

Я осміхнувся, повеселішав: погрожують штрафом, примусовою працею, замість «пропаганди» — «відмова давати свідчення» (за це дають примусові роботи, тобто вираховують із зарплати на користь держави 20%).

Полковник зрозумів мою посмішку і пригрозив:

— Прокурор може одразу ж підписати ордер на арешт за 62-ю. Капітане, зателефонуйте.

Чуніхін вийшов.

Полковник люто вивчав моє обличчя, а я так само зло, але насмішкувато споглядав його. Дитяче «хто кого передивиться»…

Чуніхін повідомив, що прокурора в місті немає.

— Гаразд! Відведіть! З ним більше нема про що говорити! Озлоблений антирадянщик!

Своїм тоном і виглядом полковник підкреслював, що мене затримано до того часу, поки не буде ордеру на арешт.

Чуніхін жестом показав на двері і з таким же виглядом повів по коридорах у незнайомому мені напрямку. Напруга спала, і я почав обмірковувати, чого вимагати у камері (тоді я не знав, що тюрма КДБ на Володимирській, 33 — там, де республіканський КДБ).

Але ми підійшли до виходу, і Чуніхін сказав:

— Ми викличемо вас повісткою.

Виявилось, що вони чомусь не готові до арешту.

Я пішов до дружини. Шпига не було видно.

Дружина вважала, що арешту не минути, і тому варто гайнути до Москви — по адвоката. Нас бентежив мій запис у протоколі й моя тактика — чи не зможуть кагебісти використати її суто з юридичного погляду? На суді я не збирався займатись юридичними проблемами, хотів зробити його суто політичним, давши змогу займатись юридичними тонкощами адвокатові. Але в Києві сміливих адвокатів я не знав. Та й з друзями хотілось попрощатись, домовитись про спільну тактику Ініціативної групи: було зрозуміло, що наступ на групу збільшується. І, очевидно, всю її хочуть зробити антирадянською (судячи зі спрямування харківських запитань про групу).

Треба було також залагодити деякі справи.

Щоб спекатись «хвоста» (вони можуть взяти на аеродромі, або навіть і в Москві), вийшов через вікно кабінету, де працювала дружина, і, трохи попетлявши міськими схилами, помчав на аеродром.

У Москві зустрівся з адвокатом Монаховим. Він все хотів, щоб я змінив тактику і став на суто законницький ґрунт. Виявилось, що після окремих постанов московським адвокатам про їхню «непартійну» лінію захисту (вони часто підтримували право підзахисних на переконання, вимагали, щоб під час слідства дотримувались юридичні норми) колегія юристів вирішила не пускати московських адвокатів в інші республіки.

З новин московських був «табірний» процес над Анатолієм Марче-нком. Його розкрутили на новий термін, тобто влаштували у таборі суд за ст. 190. п.1, сфабрикований з допомогою свідчень наглядачів і кримінальників. Дали йому два роки, хоча лжесвідки плутались, а дехто й пояснив причини своєї брехні. Основний аргументу суду — раз слідство проводив помічник обласного прокурора, то підстав сумніватись в його об’єктивності немає.

Невдовзі відбувся третій суд над Михайлом Рижиком. Його судили за те, що відмовився служити в армії. Встановлений обов’язковий термін служби Рижик уже відбув у 1961–1964 роках, а його хотіли забрати вдруге у 68-му, у зв’язку з окупацією Чехословаччини і намірами СРСР вторгнутись у Румунію.

Суд двічі виправдав Рижика. Втретє його захищав адвокат Монахов.

Після суду я зустрівся з друзями, які були на ньому. Монахов дуже переконливо довів, що звинувачення юридично необгрунтоване. 1 все-таки Рижикові дали півтора роки таборів. Підстава — небажання Рижика стати окупантом і расова нечистота (єврей). Слідчий Кочеров пересипав допити антисемітськими коментарями.

Один із свідків, військовий, декілька разів починав свої свідчення зі слів:

— Наше третє відділення…

Монахов не витримав:

— Господи, як нам набридло ваше третє відділення…

Каламбур став крилатим.

Москва не скупилась на події.

Без будь-якого суду на психіатричну експертизу відправили члена Ініціативної групи Юрія Мальцева.

Невдовзі зробили обшуки у Н. Горбаневської, Т. Ходорович і А. Якобсона. У Ленінграді ще в червні посадили у психіатричну лікарню у відділення для буйних Борисова, а тепер провели експертизу і проголосили його неосудним.

Петро Якір почав отримувати «обурені» листи «народу»: від Сумського міськвиконкому, від двох кишиневських вчителів.

Вони явно готувались знищити Ініціативну групу — одних в психушку, інших в табори, по одному чи групою.

Ми домовились відмовлятись від свідчень і перетворювати процеси в політичні, в процеси про всезагальне беззаконня влади.

Я попросив у Якіра, якщо мене посадять, ставити мій підпис під листами Ініціативної групи і щоб не вірили жодному слову про мої «свідчення».

У грудні передбачалось святкування 90-річчя Сталіна. В газетах і журналах мали опублікувати ювілейні статті, у типографіях готували плакати з його зображенням. На чолі ювілейного галасу, який готували, був академік Трапезніков, керівник відділу науки і вузів ЦК КПРС. «Науковою реабілітацією» керував академік Поспєлов.

Їм потрібен Сталін, щоб заткнути рота антисталінській аргументації опозиції, щоб повернути ідейний ґрунт для закручування гайок, щоб над країною звівся мрець, що виліз з могили. Вампірська влада не покладала надій на силу свого вампірського лібідо. Їм потрібен був обпльований недовчений «Бог ослов», якого вони ж самі вбили.

Їхній «Бог» помер, вся країна відчуває, як він гниє, а вони пародіюють Воскресіння його антагоніста — Сина Людського, тобто Божого. Це не ніцщеанська тінь Бога, а камінний гість — Мідний Вершник — великий мрець.

Як тут не згадати Марксові слова про мертві покоління, що душать живих?

Олександр Галич співав про це в апокаліптичній пісні — як із запасників підводяться статуї ґенія всіх часів і народів, і по Москві крокують під барабан численні кам’яні Сталіни. І вампіризм Галич підкреслив, і перетворення Мідного Вершника — Камінного гостя — на моторошний парад виродків.

Абсурд, апокаліпсис був постійним тлом репресій.

Тому не випадково у піснях Галича усе більшу роль відігравали історичні аналогії і, зокрема, антагонізм Христа й Сталіна. (В останньому був, як мені здається, елемент перебільшення особистості Сталіна, перетворення його в самого Антихриста.)

Щоденні звістки з усієї країни повністю виснажують москвичів. Нерви на грані.

Ось показовий випадок. Я вийшов від Якіра, пообіцяв повернутись на 11 годину. А повернувся о першій ночі. Петро сидів злий, нервовий. Почав кричати на мене за легковажність — можна ж було зателефонувати. У нього, окрім спільної для всіх нервової напруги, була й своя: всіх довкола беруть, часто за зв’язки з ним (і ДБ, розуміючи його вразливість, прямо йому про це казало), а в нього навіть шмону не було. Те, що говорили про те, що Якір стукає, нікого з нас не цікавило і його також, але якби мене забрали через приїзд до нього, то його б це доконало. Він переживав за всіх і тому часто ставав майже несамовитий…

Те, що совість його була надто вразлива, мене трохи бентежрло. У мене вже був певний досвід спілкування з такими людьми. До того ж дехто з друзів почав говорити, що у нього появляється якась бісівщина. Я бісівщини у нього ніколи не бачив, але боявся, що він не витримає нервової напруги.

Усім своїм друзям я часто казав неприємні речі прямо в очі. Та перед Петром зупинявся — я відчував, що розмова може закінчитись розривом. А я дуже любив його, не за погляди, не за діяльність, а просто так. Це почуття перепліталось із співчуттям до жертв його гніву, його вибриків.

Під враженням гнітючої московської атмосфери я повернувся додому. Тут нерви не так шарпають. Після Москви я завжди кілька днів відсипався. Недаремно й москвичі зрідка приїжджали до нас відпочити, спокійно поговорити про все, побалакати на неполітичні теми. Часто приїжджала Зампіра Асанова.

У Києві на мене чекав лист такого собі Розіна. Він москвич, професор фізики, знайомий з П. Якіром, брав участь у протестах, але, познайомившись з Якіром трохи ближче, захотів усіх попередити про його аморальну поведінку: пиятики та інші «прояви». Правда у листі була так добре перемішана з брехнею, що я клюнув. Цей лист був для мене приводом написати статтю про зраду ліберальної публіки. Спосіб мислення Розіна був мені знайомий: помітивши ті чи ті негативні риси учасників руху опору, вони поспішають узагальнити їх на всіх, на ідеї демократів і так виправдати свою мовчанку.

Є ще один спосіб самовиправдання. Якось я був у гостях у В. П. Некрасова. Одна гостя — я знав її з інституту — випила й почала казати мені, що я безстрашний, титан, що вона заздрить моїй мужності. Я намагався пояснити, що не так вже й багато мужності треба для самвидаву. Але вона вперто стояла на своєму: ви — титан. І тоді я збагнув, що вона просто хоче себе поважати, а важко, підстав немає для цього. А якщо я — титан, то вона просто чесна, гідна пошани людина, що все розуміє і всьому співчуває. У такий спосіб можна дешево віднайти самоповагу.

Я почав було відповідь Розінові, але на всяк випадок запитав Якіра по телефону, в яких акціях протесту брав участь Розін.

Якір здивувався:

— Він же киянин. Хіба ти з ним не знайомий? Я саме хотів тебе спитати, я отримав від нього аналогічного листа.

Стало зрозуміло, що це гебістський самвидав. Невдовзі Зампіра привезла такого ж листа до кримських татарів — перелік Даних, які «ганьблять» активних діячів кримськотатарського руху. Про Зампіру, зокрема, писали, що вона на народні гроші роз’їжджає по Радянському Союзу, належить до гарему одного з лідерів руху/ їздить до кавказького джигіта та українського борзописця.

«Борзописця» я без зусиль розшифрував як себе самого, а про джигіта запитав Зампіру. Виявилось, що це аварський поет Расул Гамзатов. Увесь лист нашпигований брудними натяками.

З Москви передали листівки, які 6 жовтня розкидали в ГУМІ скандинавські студенти Гаральд Брістоль і Єлизавета Лі на захист Григоренка.

Ще в Москві очевидці розповідали мені, як розкидались ці листівки. Гаральд і Єлизавета прикували себе наручниками і почали кидати їх з другого поверху донизу. Більшість покупців не звертала уваги на папірці. Але багато хто підіймав і читав. Одні одразу ж кидали, інші швидко ховали в кишеню, треті намагались набрати якомога більше.

Я гадав, що до тексту причепитись ніяк, і передав листівки в декілька міст.

З’явились у самвидаві записи громадського судища над Лесем Курбасом у ЗО-ті роки (учасники його — заступник наркома культури Хвиля, письменники Л. Первомайський, Микитенко, дехто з акторів театру Курбаса), письменницького судища-зборів над Пастернаком (50-ті роки — В. Солоухін, В. Інбер, Б. Полевой та інші), «Програма демократів Росії, України й Прибалтики».

Записи судищ були дуже цікаві через подібність атмосфери «товариського» цькування, що готувало цькування адміністративне, хоча події і відбувались у різний час. Курбас загинув на Соловках, Пастернак помер. А частина інтелектуалів, що їх цькували, нині — ліберали. Я розумів, що такі, як Первомайський і Солоухін, виступали на погромах через те, що молоді ще були. Але тоді треба публічно покаятись у співучасті в злочині. Не хочуть… Солоухін пристав до «істинних росіян», Первомайський мовчить…

Я надумав видавати підпільний збірник під назвою «Згадаєм поіменно тих, хто підняв руку» (О. Галич). Перший номер планувався про Курбаса (біографія тих, що цькували, Курбасова біографія, спогади актора, що сидів з Курбасом на Соловках). Другий номер — про Пастернака, третій — про Олександра Гріна, Марину Цветаеву, О. Мандельштама й М. Булгакова. Для четвертого був готовий зовсім свіжий матеріал: 4 листопада виключили зі Спілки письменників О. І. Солженіцина. Та хтось уже зробив цей четвертий збірник. Попередніх номерів зібрати не вдалось, бо забракло часу: актуальні події звалювались на нас все швидше й швидше.

Ми отримали запис засідання Секретаріату Спілки письменників і листа Солженіцина до Секретаріату. Він нас підбадьорив. «Протріть циферблат — бо годинник ваш відстав від доби. Відтуліть дорогі завіси — ви навіть і не здогадуєтесь, що надворі вже світає».

Це було сказано у той час, коли на країну насувалася тінь Сталіна.

І зараз, у 1976 році, ця пророча правда Солженіцинових слів очевидна:

«Сліпі проводирі сліпців! Ви й не помічаєте, що бредете у бік, протилежний тому, який ви проголосили».

Через декілька місяців у самвидаві з’явився збірник про справу Солженіцина: біографія, боротьба з Секретаріатом Спілки, протокол зборів у Рязані. Збірник цей, незважаючи на його обсяг, багато хто почав передруковувати. Були й такі, що ніколи нічого не друкували, вважали, що це небезпечно, але про Солженіцина все-таки брались друкувати — таким важливим це здавалось.

Увесь листопад минув у передруковуванні самвидаву — пошуки тих, хто друкує, купівля нової машинки, не «забрудненої», заміна шрифтів на попередні, щоб не знайшли господаря.

Дружина наполягала, щоб я почав вимагати у Чуніхіна машинку (вона потрібна була їй для роботи), але я чекав суду над Бахтіяровим.

25-го поїхав до Харкова на процес. Захопив із собою кагебістського листа до кримських татар.

Увечері ми всі зібрались обміркувати тактику відповідей свідків. З’ясувалось, що на одній із фраз у листі Ініціативної групи слідчі зупинялись окремо, побачивши, що харків’яни її не можуть обґрунтувати — про релігійні переслідування. У харків’ян було мало самвидаву, тому багатьох фактів вони не знали. Саме тому вони невиразно уявляли тактику суддів на процесах.

Із приїжджих з інших міст — Іра Якір і Славік Бахмін з Москви.

Ми розповіли про переслідування української греко-католицької церкви, про баптистів. Хтось із харків’ян згадав про те, що закрили харківську синагогу.

Під час слідства харків’яни зробили багато помилок, бо у них ще залишалися рештки віри в те, що у слідчих може бути щось людяне, і якщо довести законність своєї діяльності численними фактами, то вдасться уникнути суду або пом’якшити вирок друзям.

Вранці ми пішли в суд. Рима, дружина Генріха Алтуняна, ледве тримала себе в руках. І в той же час ілюзій у неї було більше, аніж в інших.

Ми ж, ті, хто приїхав з інших міст, вирок знали — три роки,/ максимальний термін за цією статтею. Харків’яни ж продумували/ як переконати суд у тому, що наклепів у листах Ініціативної групи, у висловлюваннях Алтуняна, у самвидаві, який у нього знайшлі, немає (чернетка із записами про численні звільнення з роботи, остання сторінка виступу академіка Аганбегяна про становище економіки країни, лист «Громадянина» про Григоренка).

Нас здивувало те, що до кімнати, в якій відбувався процес, впустили всіх охочих. У кімнаті — родичі й друзі, вони ж — свідки; представники «громадськості», тобто парторги установ, у яких працювали друзі Алтуняна, і звичайно ж, товариші в «цивільному». Було душно.

Ввели Генріха. Він радісно дивився на друзів, на дружину, всіх підбадьорюючи. У нього ілюзій, очевидно, вже не було.

Закінчилась формальна частина. Оголосили перерву. Ми вийшли. Але назад нас з Ірою Якір не впустили:

— Вам не можна.

— Чому?

— Мені начальство сказало вас не пускати.

— Яке?

— Моє.

— КДБ?

— Не’знаю.

Підійшов офіцер. Він пояснив, що не вистачає місць. Колись хтось показав на порожні стільці, він відповів, що сперечатися з нами не збирається.

Потяглось болісне очікування в коридорі суду. На перерву виходили свідки і розповідали про перебіг процесу. Адвокат Арія нав’язав Алтунянові оборонну тактику, Алтунян пішов на це, але бувши відвертим та дуже емоційним, часом виходив поза цю тактику. Тактика перешкоджала його політичній платформі, а політичні вислови — тактиці.

Суд затягнувся допізна. Всі очікували, що процес продовжать наступного дня. Але суд тривав далі. Дуже довго радились.

Нарешті всіх впустили, щоб зачитати вирок.

Почали з Алтунянових «чеснот» — одружений, двоє дітей, виразка шлунка, ІЗ років бездоганної служби в армії, 4 медалі. Я пробурмотів до сусідки:

— Не тільки виправдають, а й п’яту медаль дадуть.

Перерахування чеснот завершили фразою:

«Але у зв’язку з особливою небезпечністю дій Алтуняна…».

Далі почали перераховувати «злочини»:

— з таким-то Алтунян у 68-му році, йдучи з книгарні, переходячи площу Тевелєва, назвав вторгнення у Чехословаччину «агресією»;

— на партзборах Академії говорив про державний антисемітизм;

— підробив виступ академіка Аганбегяна (тобто записав її скорочено; сам академік посоромився приїхати підтвердити своє письмове свідчення про наклепницький запис Алтуняна);

— підписував листи протесту, написав про переслідування у Харкові, відомості з цих записів потрапили у західну пресу.

Я почав сподіватись на 1–2 роки — навіщо ж тоді було перераховувати «чесноти», пом’якшувальні обставини?

Але було сказано — «три роки».

Хтось з громадськості голосно сказав, що так йому і треба. Я процідив у морду цій громадськості: «Фашисти!»

У коридорі знепритомніла дружина Генчика. Всі ми аж захлиналися від ненависті до суддів-катів і з жалю до Рими — вона єдина ще вірила владі.

27-го всі зібрались у Владика Недобори. На стіні портрет Леніна — багато книжок, марксистська література, книжки з історії.

Розповіли про шкільну організацію, нещодавно розкриту в Харкові. План у пацанів був простий: захопити обком партії і всіх вождів області прикінчити у ванні з сірчаною кислотою. У них знайшли якісь підготовчі схеми будинку обкому.

Якийсь харків’янин разом зі своєю дружиною розкидав листівки із закликом позбутися засилля євреїв у партійному й урядовому апараті. Бунтівник вітав політику партії щодо євреїв, але вважав, що вона не досить енергійна.

А процес Алтуняна відбувався під шалену круговерть чуток про сіоністичну групу Алтуняна.

Бахмін розповів, що група московських студентів вирішила розкидати листівки до 90-річчя Сталіна. Я намагався довести, що це недоцільно. Систематичні передруки на машинці дають більше, ніж один раз розкидані листівки. Сил у нас небагато, щоб так запросто віддаватись у лапи КДБ. Сама техніка розкидання не була на висоті. Звичайно, бувають ситуації, коли потрібні саме листівки — після вторгнення у ЧРСР, коли різко піднімають ціни на товари, після якогось відомого й особливо мерзенного акту уряду.

Нарешті ми домовились, що студентів треба відмовити.

Розмовляли, звичайно, письмово, бо не було певності, що нас не підслуховують.

Бахмін розшифровував стенограму суду. Решта сперечалисі про роман Кочетова «Чого ж ти хочеш?» — типовий «антинігілістичний» роман на кшталт дореволюційних, переповненому сексуалізованими наклепами на рух опору. Я провів паралель з «Бісами» Достоєвського. Мета «Бісів» начебто та сама, що й у Кочетові, але там геній, бачення реальних пороків революціонерів і лібералів та передбачення сталініани.

Іра Якір заперечувала спільне в «Бісах» і в «Чого ж ти хочеш?». Один з присутніх заперечував Геніальне у Достоєвського. Я, як завжди у суперечках, намагався знайти близьке мені і в Іри, і в її супротивника.

Від Достоєвського перейшли до Костянтина Леонтьева. Про нього я майже нічого не знав. Розповіла Іра.

Пізно ввечері ми почули за вікном крик. Це кричала Вероніка Калиновська. Вона йшла до нас і побачила міліцію. Ми не розчули її слів, але почали ховати стенограму. Не встигли — увірвалось з десяток лягавих на чолі зі слідчим прокуратури Василем Омеляновичем Грищенком. Від нього почали вимагати ордеру на обшук. Грищенко зовсім не був схожий на добродушного Васю, яким уявлявся з розповідей. Грубіянив, підвищував голос. Лягаві стали біля дверей, біля вікна. Малий Недобори заплакав. Довелося гримнути на лягавих, щоб поводились трохи пристойніше. Почали шукати крамолу. Частину стенограми знайшли одразу. Другу вдалося сховати у них під носом.

Шукали бездарно. Вася увесь час нервував. Його охопив істеричний азарт мисливця.

Наприкінці обшуку наказав Владикові Недоборі одягатись. І нам, приїжджим. Всією своєю поведінкою підкреслював, що заарештує саме нас.

Ми почали вимагати ордер на затримання. До протоколу обшуку хотіли внести зауваження про погрози і грубість Гриценка. Той дозволив, щоб це записала тільки дружина Недобори Софійка.

Коли нас виводили, на сходах стояв Аркадій Лєвін — він прибіг, дізнавшись, що роблять обшук. Ми попрощались, сіли у «воронок» і поїхали. Недобора з напрямку здогадався, що на Холодну Гору, тобто в тюрму.

Що там відбувалось, я описав у статті «Повість про те, як ми з Василем Омеляновичем зробили з Рабіндраната Тагора антирадянщика, і що з цього вийшло».

Нас трьох, без Недобори, після допиту випустили. Я залишився у Владика вдома. Наступного дня Софійка пішла до Гриценка дізнаватись, що з Владиком, я залишився вдома. На душі було нестерпно тяжко. Поставив Владикову платівку «Улюблені пісні Леніна».

І все жахіття нашої історії хлинуло з цих пісень. Ніби диявол цими піснями розігрував свій вічний водевіль.

Ось «Слухай!» — про те, як перегукуються між собою вночі охоронці царської тюрми. «Спускається сонце над степом…» я завжди любив. Це пісня колодників, що бредуть по етапу.

Але сьогодні вона звучала особливо страшно:

Це ж і Ленін її співав, любив її, хоча туга пісні була така невластива йому. Співала Олицька Катерина Львівна. А тепер я слухаю і бачу перед собою Алтуняна й Недобору, що бредуть все в той же Богом проклятий Сибір.

А перед очима портрет Леніна (рідко в кого з учасників руху він висить), у шафі стоять його твори.

Чути «Інтернаціонал»: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав!»

Так, це і наші слова. Але… адже ж ці слова співали Сталін, Берія, Хрущов, співають Андропов, Гриценко, десятки тисяч негідників. Співали дочки Яхимовича, коли його забирали. Співав Петро Григорович Григоренко.

Але й псалми — прославу Богові співали десятки тисяч катів і десятки тисяч їхніх жертв, і мільйони байдужих…

Апокаліпсис, кривава маячня божевільного Бога чи психонутої матінки Природи?..

Як співається в одній зеківській пісні (про Сталіна):

Зняв напругу сльозами. З дитинства не плакав, але тут істерика розрядила апокаліптичний настрій.

(У Франції мені дорікали тим, що на Конгресі профспілок учителів — ФЕН я співав «Інтернаціонал» і навіть кулак підняв. Цей кулак багатьох обурив. Смішно, але саме ті, кого вони бояться — члени ФКП — кулака не підіймали! А «Інтернаціонал» співали всі. Я ж бачив тоді перед собою кімнату Недобори, програвач. І бачив дочок Яхимо-вича, ГУЛАГ, катів і жертв, і свій плач над трупом Інтернаціоналу.

А чому ж співав? Тому, що тут же були друзі з Іспанії і з Чилі. Кулак? Кулак — боротьба, Інтернаціонал всіх чесних людей. Можна і без символічного кулака будувати ГУЛАГ (казати гарні слова і ножа гострити), можна і з кулаком бути гуманним. А тут були люди, які всі як один раділи з того, що жертву ГУЛАГу врятовано. Хто знає, що буде через двадцять років. Може, вони почнуть різати одне одного?! Але ж ріжуть і без Інтернаціоналу на устах і своєю різаниною штовхають в обійми брежнєвського Інтернаціоналу.)

Москвичі поїхали. Я залишився на день народження Аркадія Лєвіна — 1 грудня.

Усі ці дні ми затято сперечались — про тактику боротьби, про політекономію, про мораль, причини поразки революції.

Через три дні випустили Недобору. У ньому боролись почуття радості і сорому за те, що не посадили. Він боявся, що зробив якісь помилки і переконав Гриценка у тому, що виходить із боротьби.

Увечері 1-го ми зібрались у Лєвіних. Випили. Посперечались. Зрозуміло було, що хлопців заарештують: суд виніс окрему постанову про порушення кримінальної справи проти свідків. Коли всі розійшлись, ми з Аркадієм взялися за теоретичні проблеми неомарксизму — політекономічні, етичні, філософські та інші.

Зателефонувала з Москви Іра Якір: були обшуки у шістьох, у тому числі й у неї. В Іри забрали мого листа «Росінантові» і ще багато дечого. Я уявив — скільки! Я сам бачив у неї гори самвидаву. Обшук в Іри, — отже, наступ на Петра Якіра — її батька — збільшився. Заарештували двох студенток, Іриних приятельок — Ольгу Іофе й Іру Каплун. Іра натякнула, що обшуки пов’язані з підготовкою студентів до антисталінських виступів.

Годині о четвертій Аркадій заснув, а я ліг почитати «Тюремні зошити» Грамші, які Аркадій дуже цінував. О шостій ранку — дзвінок. Типовий, нахабний, голосний, безперервний. Розбудив Аркадія, він відчинив двері. Грищенко з компанією.

— А, знову ти!

Я так само зі злом:

— Не «ти», а «ви». А ви знову вриваєтесь у чужі домівки. Ви не маєте права о шостій ранку приходити з обшуком.

— Знов права качаєш? Одягайся!

Я почав сперечатися про нічний обшук. Він тільки злісно відмахувався: все, мовляв, марно. Мати Аркадія дивилась на мене співчутливо й налякано. Я зрозумів, що те, що я сперечаюсь, лякає її, і замовк.

Вона шепнула (я почув) до дочки Тамари:

— Я зберу йому білизну.

Гриценко поводився так, що всі розуміли: арештують мене. Він недбало у всьому рився — розумів же ж, що самвидаву немає.

Переставши ритись, Гриценко написав протокол і забрав Аркадія. Мені тільки кинув:

— Прийдете сьогодні на допит.

Обійнялись з Аркадієм — на три роки, як думалось тоді.

Залишатись вдома у Лєвіних я не міг. Через огидну, садистську тактику поведінки Васі під час обшуку (всі думали, що заберуть мене) я опинився у становищі винуватця арешту Аркадія. Всі, звичайно, розуміли, що це не так, але дивитись в очі Аркадієвим батькам я не міг. Заїхав до Пономарьова. У нього також був обшук. Його взяли З грудня.

Після процесу в Харкові я почав вивчати причини переродження революцій на прикладі християнської, французької й Жовтневої. У всіх переродженнях було спільне, і було зрозуміло, що не ідеології його визначали. Переродження всіх трьох революцій відбувалось через захоплення влади технічним апаратом, «слугами народу», угодовство з ворогом (поєднуючись з тероризмом щодо ворогів і «неправильномислячих»). Каутський в «Сутності християнства», як на мене, дуже тонко проаналізував трагедію християнства. Проте кінець у нього «кумедний». Християни переродились, бо у самому християнстві закладене зерно поразки — угодовство. А соціал-демократи, мовляв, переможуть, тому що в їхній теорії, марксизмі, угодовства немає. На жаль, соціал-демократи повторили християнську трагедію як в угодовстві (участь в імперіалістичних війнах і т. д.), так і у виборі шляху безкомпромісності, нетерпимості, й отримали свою інквізицію. Спільними є оязичування, націоналізація, міфологізація ідеології (і наукове в Маркса, і етичне у Христа міфологізувалось).

Я прочитав декілька праць про інквізицію. Аналогій так багато, що вони не можуть бути випадкові.

Одна деталь — сексуальні звинувачення, заплямування ними ворогів поруч з патологічною сексуальністю самих охоронців чистоти — привертала особливу увагу, тому що мене зацікавило це саме в творах Кочетова і Шевцова.

Шевцов ще у 64-му році написав повість «Тля» про «формалістів-космополітів». Але там сексуалізації політичної боротьби не було. Там були євреї, формалісти. У 69-му році вийшли два його твори: «В ім’я отця і сина» та «Любов і ненависть». Якщо у Кочетова впадала у вічі любов до слова «зад», фекалій та ексгібіціоністок, то у Шевцова — фекалії, химерна цікавість і паталогічна ненависть до євреїв.

З’явилось дві пародії на Кочетова: «Чого ж ти регочеш?» і «Чого ж ти кочет?». Автори, 3. Паперний та Смирнов звернули увагу на деякі аспекти патології Кочетова.

Мені захотілось написати гумористичний аналіз фашизму Шевцова, користуючись фрейдистською термінологією. Я думав це зробити за день-другий.

Атмосфёра у країні була задушлива, тож хотілось посміятися з ідіотизму ворога.

Але тільки-но я почав шукати у Шевцова найяскравіші місця, то зрозумів, що це серйозно. Класичний психоаналіз — метод аналізу, адекватний його творчості.

Ще більше матеріалу дав Кочетов. Окрім інфантильної цікавості до статевого акту та жінки, що оголюється, тут є нарцисизм і манія величі та переслідування, які з нього випливають.

Несподівано виплив комплекс неповноцінності прізвища: все, пов’язане з півнем (кочетом), — негативне.

І, звичайно ж, обмовки. У Шевцова кандидат наук Арій Осафович з Одеси (тобто жид) вивчає «еміграцію» риб. Ідея жида в Шевцова така нав’язлива, що він видав себе граматичною помилкою. Але мені було не до детального аналізу.

21 грудня у «Правді» з’явилась стаття про Сталіна. Стаття обережна — є великі заслуги, але… помилявся.

У чомусь це була перемога тих, хто був проти реабілітації Сталіна. Адже готували майже повну реабілітацію.

22-го приїхав з Харкова на касаційний суд у справі Алтуняна Сашко Калиновський.

На суд нас не пустили: судове засідання закрите.

Ми з Сашком сиділи, слухали розмови адвокатів.

Ось вийшов з кімнати засідання товстенький адвокат з Криму. Він сяяв від перемоги. Його підопічний зґвалтував дівчину. На першому суді прокурор вимагав восьми років, завдяки адвокатові вдалося зменшити до шести. Адвокат добився другого суду, оскільки знайшов помилки у слідчій справі. Після додаткового слідства адвокатові вдалося довести, що фізичних травм не було («а у неї все зажило, і за моєю порадою судді дали на лапу»), і суд зняв ще два роки. Тепер на касаційному суді адвокат доводив, що насильства майже не було і що потерпіла плутається у свідченнях. Суд дав два роки.

— Ось подам вище й доведу, що її ощасливили, і тепер вона задоволена, що стала жінкою. Ще медалі для нього доб’ємось…

Усі адвокати весело розсміялися з жарту.

Нарешті, вийшов Арія. Він домігся, щоб у вироку зняли слова про те, що злочин особливо небезпечний і про спотворення виступу Аганбегяна. Але термін залишили той самий…

24 лютого 1970 надійшов суд над Бахтіяровим. Я вже знав, хто які давав свідчення.

Один — товариш Олега по школі. Схильний до авантюр. Міліція на чомусь його спіймала і запропонувала стати інформатором. Згодився. Став агентом серед педерастів. Але молодий хлопець не може цілими вечорами крутитись біля педерастів, щоб самому ним не стати. А потім завербувало ДБ (на суд його не запросили). Був потім свідком у мене на суді, хоча я й востаннє бачив його десь років за десять до цього.

Другий — також з однієї з Олегом школи. Толстовець, що психологічно заплутався (на суді хотіли довести, що набожним його зробив Олег). У нього знайшли безліч самвидавівських фотоплівок. Головне — дві праці Джіласа, уривок з Авторханова, «Джерела і сенс російської революції» Бердяева і «Далекосхідну змову» Светланіна.

Светланін описує «змову» героя громадянської війни Блюхера, свою у ній участь. Не треба навіть знати матеріалів XX і XXII з’їздів, аби зрозуміти, що це фальшивка. Блюхер у Светланіна говорить, як білий офіцер.

Я Олегові радив навіть не ховати цієї книжки. КДБ не наважиться вголос говорити про власну фальшивку. Олег все-таки на всяк випадок заховав. І як же я був вражений, коли невдовзі прочитав у журналі «Грані» хвальковиту статтю про те, як широко література НТС розповсюджується у СРСР! Мовляв, у Києві книжку нашого колишнього редактора Светланіна «Далекосхідна змова» знайшли у Бахтіярова! Безглузда фальшивка — і дуже вигідна для КДБ — видається за заслугу НТС. Людину за їхню фальшивку судять, а їм приємно: які ми активні, недарма гроші витрачаємо! Читав я і програму, розраховану на простакуватих дурників. Дав її мені Красін, який з цієї програми сміявся. Проте сам став НТСівцем, а потім зрадив своїх друзів.

Мені було вдалось прорватися до зали, але підійшов кагебіст і вивів:

— Місць немає.

Дівчина, Олегова знайома, показала на порожнє місце.

— Тобі не дозволено!..

Олег зайняв суто оборонну позицію, але витримав її бездоганно.

Про книжки сказав, що вважав за потрібне все знати з першоджерел, — не можна обстоювати офіційну ідеологію, не знаючи ворога.

Олег проводив політінформації на курсі. Комсорг розповів, які чудові були Олегові виступи про поточні події. І ніколи в них не було відхилень від офіційної лінії.

Прокурор єхидно, злісно кинув:

— По-вашому, ви без Бахтіярова не зможете політінформацій проводити?!

— Не так добре, — простодушно відповів комсорг.

Усі свідки одноголосно розхвалювали Олега. Навіть ті, хто під час слідства дав погані свідчення, на суді, віч-на-віч з Олегом, посоромились їх повторити. Один зі свідків, що на слідстві наговорив багато дурниць, на суді сказав тільки, що Олег лаяв бюрократизм.

— Окремих бюрократів чи лад як бюрократичний?

Свідок сказав, що «окремих».

Тільки батько Н. говорив про толстовську пропаганду. Тоді син не витримав і сказав, що Олег, навпаки, критикував Толстого.

Найважчим для Олега було питання про програму, що була написана його рукою (свідок М. з Сибіру передав її у КДБ і сказав, що це написав Бахтіяров). Там був параграф про заборону в майбутній державі КПРС.

Олег пояснив, що він переписав її з якоїсь книжки і хотів послухати обґрунтовану критику програми від розумного члена партії М.

Адвокат трапився добрий. Він вимагав перекваліфікації статті «антирадянської пропаганди» на «наклепницьку» і свого домігся.

І Олегові дали три роки за цією статтею.

Мені переказали, що на мене свідки у справі Бахтіярова також дали багато свідчень, а Олегові під час слідства сказали:

— Твій шеф Плющ — шизофренік і зараз у лікарні.

Тому Олег був здивований, побачивши мене на суді.

Одного зі свідків, сина генерала, я раніше якось уже бачив. Авантюрист. Умовляв мене зайнятись створенням підпільної терористичної організації. Я тоді його висміяв, а на слідстві свої плани він приписав Олегові й мені. Дивно, що ці його свідчення на суді так і не зазвучали…

Олегову матір попередили, щоб вона зі мною не зустрічалась, а то Олегові буде гірше.

Я злітав у Москву по самвидав.

Нарешті прочитав книжку Роя Медведева про Сталіна. Багато фактичного матеріалу з історії сталінізму, але прагнення нетенденційності, об’єктивізму викладу і принципова аконцептуальність призвели до того, що Рой трактує сталінізм необ’єктивно, близько до Хрущова.

На відміну від хрущовської, це думка чесна, але несмілива. Відчувається бажання не бачити причин глибших, ніж ізоляція країни, підірвані війною виробничі сили і т. д. Я прийшов до висновку, що це ще один вид немарксиста, який вважає себе за марксиста. Адже марксист у своєму аналізі має бути безжально сміливий. Якби Медведев пом’якшував свій аналіз зі страху перед КДБ, тоді це інша річ. Проте він сміливий у діях і недодумує, мабуть, щиро.

Мої ілюзії. Коли на колоквіумі «Сталін — продовження чи заперечення Леніна?», організованому Міттераном, почув посилання Жореса Медведева на слова брата, що Сталін — просто божевільний, то зрозумів, що це гірше, ніж недодумання, й змушений був публічно глузувати з такого «марксизму», бо тоді й царат треба реабілітувати, бо й Петро І, й Іван Грозний були божевільними.

Москвичі отримали тюремні записи П. Г. Григоренка. Побиття, Цинічні заяви тюремників про те, що смерть його їм дуже бажана.

Цинізм як метод впливу на психіку політв’язнів було проаналізовано у статті Іво Понделічека «Як вбити людину як особистість», яку О. Фельдман переклав з «Літерарних листів».

Від імені групи комуністів я написав листа у газету «Уніта» (копії «Юманіте», «Морнінг Стар», кардиналові Кенігу, Луї Арагону, Берт-ранові Раселу, Жану-Полю Сартру, Генріхові Бьолю, докторові Споку і пані Кінг). Короткий зміст листа було вміщено у «Хроніці» № 12. У листі були докори західним комуністам, які надто м’яко критикують дії КПРС. Я також намагався змалювати становище країни в цілому і закликав комуністів розробити наукову теорію сучасного суспільства.

Чи потрапив цей лист до західних комуністів — не знаю. Та якби й потрапив, відповіді ми не отримали б — сумний досвід у нас вже був. 1 це підривало будь-яку віру в те, що комуністи змінились.

У Києві наростала кампанія проти Дзюби. В «Літературній Україні» з’явилась нарешті стаття — відповідь Дзюби, в якій таврувався український буржуазний націоналізм емігрантів.

Серед друзів Дзюби почались суперечки, і навіть серед тих, хто не знав його особисто.

Ми з дружиною пішли до нього додому. Іван пояснив, що йому показали багато статей з емігрантської преси, де Дзюбу підносили, а його марксизм розглядали як зручну маску для українського націоналізму і навіть фашизму (вже тут, на Заході, я читав деякі такі самі ідіотські статті, що допомагають КДБ судити й травмувати людей, яких вони-, емігранти, «підтримують»).

Заговорили про слово «націоналіст», яке Дзюба таврував. Адже КДБ вживає це слово проти всіх, хто любить свою Батьківщину — не Росію. Тому лінгвістична неточність Дзюби стала політичною помилкою. Дзюба погодився з таким тлумаченням. Я радив йому уточнити свою позицію, виступивши проти конкретних українських фашистів, а не абстрактних ворогів. І написати це для самвидаву, а не для «Літературної України», яка все перекрутить. І підкреслити свою позитивну позицію у національному питанні, тобто повторити основне з «Інтернаціоналізму…» (проти русифікації). Дзюба з цим згоджувався. Також ми з ним домовились видавати збірник «Бабин Яр» про сучасний партійний антисемітизм, залучаючи матеріали з історії дореволюційного антисемітизму. У першій статті ми хотіли дати відомості про історичні події, пов’язані з Яром, — людські жертвоприношення язичницьких часів (вони відбувались саме біля Яру), бої Києва з Черніговом, бої казкового Кожум’яки зі Змієм (поруч — Зміїний яр), а потім справу Бейліса (біля яру було знайдено тіло Ющинсь-кого, в ритуальному вбивстві якого звинувачували єврея Бейліса).

Я звернувся до друзів, що домагалися права виїхати в Ізраїль (до Олександра Фельдмана, майбутнього редактора журналу «Сіон»). Вони відповіли: антисемітизм — «ваша хвороба, і лікувати її — ваша справа». Допомагати збирати матеріал відмовились. Ми вирішили видавати збірник слов’янськими силами. Але, на жаль, з різних причин це в нас так і не вийшло.

Така ж невдача спіткала і задум видавати збірник «Фальсифікація як метод». У нас вже був матеріал з чехословацьких газет і журналів. Ось фотографія часів війни — група командирів партизанських загонів. Наступна — декілька осіб зникло, замість них порожні місця. Наступна — залишилось кілька чоловік. Порожніх місць немає, вони стоять, зімкнувшись. Були й інші подібні фотографії.

Нещодавно видали твори Бориса Грінченка. В одному з листів Грінченко пише, що на його музей нападають україноф[…]. Коментар редакції — «філи». Дивно, Грінченка звинувачували в українському націоналізмі, а проти його музею саме філи. Ясно, що фоби.

Почав підшуковувати фотографії з історії революції на взірець чехословацьких.

Ще цікавіша історія «поліпшення» спогадів Горького про Леніна. Зникає Троцький, євреї, Бухарін. Але це за життя. Після смерті Горький — з того світу — все ще «поліпшує» свої спогади, не лише віднімаючи, а й додаючи фрази. Так і хотілось назвати розділ: загробні спогади О. М. Горького.

І цього збірника знову ж таки не вдалося зібрати: поточні, сучасні події.

Майже увесь час забирали заняття Кочетовим і Шевцовим. Почав розшукувати твори Фройда. Щось було в Інституті психології, щось в Інституті педагогіки, щось в університеті, деякі твори у самвидаві.

Чим більше я вивчав моїх «орлів» (так друзі називали моїх підопічних — Кочетова і Шевцова), тим більше розумів глибину Фройда, а читаючи Фройда, краще розумів «орлів». Фройд захопив мене своїм проникненням у людську психіку, і його ненауковість, метафізичність і міфологізація сексу відступили перед методом, який він мені відкрив.

В Інституті кібернетики один психолог розповів, що вчених можна поділити на три категорії: генераторів, які створюють ідеї, фільтраторів, які відсіюють зерно від полови, й організаторів, які вміють поєднати генерацію та фільтрацію ідей. У Фройда примат генерації, хоча він і мав певні здатності до фільтрації. Тільки завдяки фільтрові скепсису Фройд зробив такий великий внесок у науку. Таким був і Хлєбніков, яким я у цей час захоплювався. Наукові статті його — суцільна маячня, але крізь неї пробиваються геніальні відкриття.

Потрапили мені й книжки радянських психоаналітиків Єрмакова, Вольфа та інших про Пушкіна й Шевченка. Убогість цих праць вражає. Що з того, що Пушкін боявся одружуватися з Гончаровою, що в Шевченка була схильність до педерастії і що «Ніс» Гоголя виявляє його кастраційний комплекс? І то якби довели! А вони тільки жонглюють символами. Який все це має стосунок до геніальності й культури? Дивна це наука, яка зводиться до доказів того, що геній має статеві органи і ті чи інші психічні збочення. Адже сенс у тому, щоб показати, як культура сублімує ці статеві особливості, як вона, наприклад, перетворила анально-садистичні нахили Толстого на толстовство, з його боротьбою за чистоту й добро і прагненням до системності у філософії.

Коли я вперше прочитав «Любов і ненависть» Шевцова, я несподівано відчув своєрідне психічне отруєння. Два дні я дратувався, підозрював усіх в підлості й гидких вчинках. Якась ненависть до світу, до людей, до дружини, до дітей. І тоді я не тільки зрозумів, а й відчув на собі жах фашизму в душі кожної людини.

Шевцов має в собі величезний заряд антилюдського і провокує антилюдське в душах читачів. Я перейшов до аналізу духовної неповноцінності цих письменників, від їхнього сексуального маразму до несексуального. В обох — плітки, донощицтво, підглядання у ліжко ворога. Після появи першої частини «Любові й ненависті» «Новый мир» писав, що вона переповнена підгляданням у листи й щоденники. У другій частині книжки це змінилося розгулом сексу, приписаного жидам.

Головне у цій психіці — презумпція провини всіх, що навколо. Це інквізиторська, підла свідомість. З нею тісно пов’язане маніхейство — поділ світу на абсолютне добро й зло: «наші» й «вороги». Те, що у «наших» погано, — приписується ворогові. Всередині «нашого світу» все взаємозамінюване, не індивідуалізоване. Тому слова Леніна про Толстого майже дослівно вживаються для характеристики Маяковського. Ліля Врік, жінка, яку любив Маяковський, в обох як жидівка переходить у табір ворога, така ж доля «жовтої кофтини» футуриста Маяковського, сам футуризм віддається жидам. Нав’язливу ідею Шевцова — «троє в постелі» — запозичено із зітканої біографії Маяковського й віддано жидам.

Найдивовижніше — у тому, що, наділяючи ворога своїми вадами (плітки, наклепи, підлі методи боротьби, підглядання за жінками, садизм, хлестаковщина у Кочетова), автори менш чи більш неусвідомлено показують, що й позитивні герої мають ці вади. У книжці Кочетова «Секретар обкому» негативний герой поет Птушков біографічно Євгеній Євтушенко. Але в нього пороки самого Кочетова. В обох письменників є плюс-автопортрети і мінус-автопортрети. Мінус-автопортрети обоє авторів наділяють вадами, усіма символами поганого (Птушков — петушков, півник-підглядач). Але у плюс-автопортретів усі ці вади також є», хоча автор і приховує їх.

Коли згодом я читав критику К. Юнга, то дізнався, що мінус-автопортрет відомий у науці як «Тінь», що проектується на ворога.

Маніхейство та інфантилізм в обох позначається на мові — вона штампована. Вони обоє мислять словоблоками. Словоблоки містять емоційно-позитивну оцінку «думки». Ось Шевцов дає позитивну характеристику плюс-автопортрета — Глєбова («В ім’я отця і сина»). Читаю і чую знайоме. Я це в школі зубрив.

«Дивовижний сплав суперечностей: безумне молодецтво й тверезий розрахунок, майже дитяча довірливість і холодна підозріливість, доброта і злопам’ятність».

Нарешті згадую — та я ж за це п’ятірку в школі отримав! Це Фадеев про молоде покоління, про молодогвардійців. Шукаю у Фадеева.

Так, але не зовсім. Починаю зіставляти. Ритм фрази той, але трохи зіпсутий. Слова трошки інші. Починаю розуміти, чим добрий метод зіставлення цитати та її спотвореного варіанту: спотворення характеризує того, хто спотворював. І справді, все, що я знаходив у Шевцова за допомогою інших методів аналізу, тут є. Це й інфантильність («майже дитяче»), і «злопам’ятність», і «доброта» замість «любові до добра», і «тверезий розрахунок» злопам’ятного негідника, і безумство боротьби, і хвацькі наскоки на Пастернака, футуристів, жидів.

Від Фадеева майже нічого не залишилось, а в цілому звучить як щось позитивне. Молекула, словоблок фадєєвський, атоми ж шевцовські.

Що глибше я занурювався в аналіз сталінізму-фашизму й моїх «орлів», то більше вагався між двома тенденціями своєї статті. Одна — психоаналіз, обґрунтування для радянських читачів науковості фройдівського методу. Інша — публіцистика, удар по морді сталінізмові, який наростає в країні. Одне другому перешкоджало. Науковість страждала від гарних слівець, дотепів. Публіцистика — від перевантаженості фактами, цитатами, доведеннями, від деталізації.

Одні друзі лаяли за публіцистичність, інші — за перевантаження доведеннями.

Бездоказовість одних висновків частково вдалося виправити завдяки друзям Шевцова. Коли він опублікував у 1964-му році «Тлю», то з’явилось багато їдких статей. Оскільки в книжці було багато приємних слів художника Лактіонова про Шевцова, то останній вирішив відмежуватись від «друга». В «Літературні» з’явився допис про те, що Лактіонов підписав приємну для Шевцова характеристику, написану самим Шевцовим, не читаючи «Тлі». А саме до такого методу вдавались негативні герої книжки жиди-формалісти в «Тлі», щоб використати гучне ім’я одного соцреаліста. Так Шевцов сам допоміг мені обґрунтувати тезу про те, що характеристики мінус-героїв — це самохарактеристики.

Була ще одна проблема. Чи це морально — публічно копатися у їхніх брудних душах, в їхніх страшних тайниках, в їхній патології? Адже вони радше хворі люди: Кочетов — більше психічно, Шевцов — соціально?!

Так я й не вирішив тоді цієї моральної дилеми — вдарити по ворогові чи пожаліти хворих людей.

З цією проблемою була пов’язана й інша. Все, що я знаходив у хамській літературі кочетових, шевцових, софронових, є і в культурі. Довго шукав різницю, поки не знайшов. Так, у кожному з нас сидить Шевцов-Кочетов, але культура перетворює його на людину, а хам силкується затоптати людину в бруд, в гімно. Культура користується тими ж символами і навіть прийомами, але для того, щоб очистити людину, забруднюючи все брудне по суті, але «чисте» за формою. Так робив Рабле, так робить Галич.

У березні довелося знову летіти до Харкова. 10 числа (день смерті Шевченка) судили Владика Недобору і Володю Пономарьова. Я вже дав в «Український вісник» — самвидавівський журнал, який щойно з’явився, інформацію про арешт Алтуняна. Тепер потрібен був новий матеріал для «Українського вісника» й для «Хроніки». Та головне не це — харків’яни стали для мене найближчими людьми. Я не міг не поїхати, хоча й знав, що користі з мене буде мало. Тактику відповідей на суді харків’яни вже виробили, врахувавши попередні помилки. І тяжко морально бути на таких процесах спостерігачем. І нітрохи не легше від думки, що самого неминуче візьмуть — завтра, за рік-другий. (Три роки потому Генчик приїхав на мій процес, вже відбувши термін, а Таня пізніше розповідала мені, як вона плакала, дізнавшись, що він, може, не приїде: щойно після табору, труднощі з роботою — і все-таки приїхав. Приїхав до порожньої зали, знову до хамства, погроз кагебістів, погрози повторного арешту.)

Коли я появився біля будинку суду, то побачив, як злісно дивиться на мене одна з родичок підсудного. Вона сказала:

— Він приїхав сюди тільки для того, щоб процес був гучним. Їм тепер термін більший дадуть.

Мати Недобори розповіла про свою розмову з Гриценком. Той заявив, що її син — гарна людина, але товаришує з особливо небезпечним антирадянщиком Плющем. Мати відповіла, що в такому разі КДБ чинить злочин: садить гарних людей, а «особливо небезпечних» залишає як наживку для того, щоб ловити «гарних». На запитання, чому приїхав Плющ, відповіла, що це вона його запросила на процес сина.

Самого Недобору навмисне травмували тим, що, потримавши три дні, відпустили, зате забрали Пономарьова і Лєвіна. А це плямувало Недобору. Йому було дуже тяжко за товаришів, які вже сіли, і через «пляму». Владикові здавалось, що я зневажаю його за його м’яке ставлення до Васі, за лібералізм, Бог знає за що. Тяжко було дивитись в очі дружинам і дітям ув’язнених товаришів.

Комедію, яку Гриценко розіграв під час арешту Аркадія, тепер зрозуміти було легше. І це не особистий винахід Гриценка. «Плями», розбрат, підозри — це загальний метод КДБ.

Письменник Антоненко-Давидович отримав від російських друзів попередження про те, що Чорновіл — провокатор, завалив після поїздки в Москву Григоренка.

У Києві багато хто отримав листа з «табору»:

«Ми витримали всі муки й знущання, які тільки можуть вигадати в таборі, але нас хвилює інше — чи не забули на волі про спільну справу, чи не спекулюють на наших добрих почуттях, чи не гріють руки на нашому всенародному горі підлі людці?..»

А далі напади на І. Світличного, В. Чорновола, 3. Франко. Нібито Чорновіл і Світличний використовують для себе громадські гроші, які зібрали родини політв’язнів, — особливо турбувались кагебісти-псевдотабірники за Мороза.

Але, як каже Зінаїда Михайлівна Григоренко, «видно ослячі вуха КДБ»: русизми, українська машинка, а лист із штемпелем «Явас», Мордовія), граматичні помилки-обмовки («ваш заповідник імені Берії»). Було видно, що писав спец із читання листів з табору, спец з українського самвидаву, росіянин чи русифікований українець (думаю, що якби їм дати на допомогу доброго українського письменника, то й він вуха покаже — така вже специфіка кагебістського самвидаву).

Мати Недобори розповідала, як вона зіткнулась з КДБ до війни. Вона тоді працювала завідувачкою райвідділу охорони здоров’я. НКВД забрав декількох лікарів і звинуватив їх у шкідництві. Недоборина мати, добре знаючи «шкідників», почала їх захищати. Її викликали. Прийшла, чекає біля кабінету слідчого. Він довго не показується. Нарешті двоє у формі зайшли до нього і вийшли разом з ним. Він на неї навіть і не глянув.

Вона прочекала до вечора. Нарешті, підійшов сторож.

— Ви кого чекаєте, громадянко?

— Слідчого Н. у справі лікарів.

— Його арештували як ворога народу. Біжіть, любонько, звідси пошвидше. Може, забудуть.

Подібна ситуація описана в такому анекдоті. У кабінет до слідчого Іванова увірвався слідчий Петров:

— Де Іванов? Ось ордер на його арешт.

— Він вас пішов арештувати, теж з ордером.

Дивлячись на матір Недобори, що сміється з усіляких анекдотів з нашого політичного побуту, стало легше за Владика. Вона з ним, вона його підтримає, а не почне допомагати КДБ, рятуючи… сина від КДБ. А багато кому доводиться отримувати удари від батьків…

Тамара Лєвіна розповіла про метод, який застосували до неї. Після допиту слідчий повіз її на машині, по дорозі читав вірші, вів світську бесіду. Привіз за місто, до ресторану, запропонував зайти, повечеряти. Спочатку вона не розуміла, що до чого, коли ж збагнула, розреготалась: «Та ви подивіться на себе в дзеркало! Як вам не соромно!»

Я просидів два дні в коридорі суду. На перший день Вероніка Кали-новська пожаліла мене й сиділа зі мною за компанію. До нас підійшов міліціонер, який не пускав у кімнату суду. Він почав «тикати», доводити, що нам тут робити нічого. Я доволі грубо попросив його піти геть. Вероніка почала перейматись, що я образив лягавого.

— Він же хотів нас зрозуміти, чому ми тут нудимось. А «тикав» тому, що так звик!

Мене гнітило суперечливе відчуття поваги до її доброти а ля «князь Мишкін» і зла на цю абсолютну доброту.

— Ну, що ж, коли прийдемо до влади, висунемо тебе в міністри справедливості. Будеш рятувати кагебістів, катів від гніву народного.

Прокурор на суді — Лебедев, старий маразматик. В його голові цей процес — продовження старих, добротних процесів 30-х років, у яких він брав участь. Тому він геніально обмовляється:

— Підсудний Пономарьов, коли ви востаннє зустрічались з Кіровим?

Він, звичайно, має на увазі Петра Якіра. Але його підводить спільне в Петра Якіра й Кірова — склад «кір», вбивство Сталіним Йони Якіра й Кірова. Для нього все це вороги народу, від Кірова — Якіра до Пономарьова — Якіра.

Суспільний маразм проявляється у маразмі прокурора:

— Єврейські євреї…

Лебедев хотів похвілити державних євреїв, гарних, словами «радянські євреї», щоб протиставити їх поганим — сіоністським, демократам (про процес ДБ розпускало чутки, що це сіоністи. Коли Пономарьов сказав, що він виховувався в родині революціонерів, хтось із залу крикнув: «Бундівці, ясна річ»…).

Для прокурора і справді немає гарних, радянських євреїв — всі вони жиди, п’ята колона. І тому він видав «євреїв у квадраті», тобто «жидівські морди».

Адвокат Монахов, нудячись від нісенітних промов Лебедева, якраз читає «Місто Бевзів» Салтикова-Щедріна. Йому не треба переключати увагу: він читає про те, що бачить перед собою, він — мешканець міста Бевзів, а перед ним — бевзівці за суддівським столом, серед публіки. Слова судді, прокурора — це продовження фраз бевзівських губернаторів, городових, поліцейських. Монахов читає зі смаком, демонструючи всьому залу, що він читає, і посміхається зі слів героїв Салтикова-Щедріна і фраз Лебедева.

Недобора й Пономарьов спокійні, вони знають все, що буде далі. Але вроджена пошана до слова їм заважає. Вони визнають, що у листі «До громадян» помилка: написано «політика неприхованого шовінізму». Треба було сказати «прихованого». І це прокурор використовує як визнання наклепу…

Коли свідок Тамара Лєвіна відповідає на питання про релігійні переслідування, вона перераховує: «греко-католицька, уніатська…»

Суддя перебиває — вистачить двох церков. Тамара усміхається: вона говорить про одну церкву, вживаючи різні назви.

Узагалі на цьому процесі більше гумористичного ставлення до суду, ніж на Алтуняновому. Бо ж немає вже ілюзій, і тому обурення менше.

Я зайшов до Василя Омеляновича Гриценка по книжку «Націоналізм» Рабіндраната Тагора.

— Я віддам вам Чорноволову книжку, якщо прийдете на допит.

— Спочатку покажіть постанову прокурора.

— Тоді книжки не отримаєте.

Говорить — і не гляне, впевнений у безкарності. А Лєвіна він направив на експертизу у психлікарню. Тамара влаштувала скандал, погрозила, що здійме галас на увесь світ. Той тільки посміхався.

Вже після процесу над Аркадієм у журналі «Соціалістична законність» була стаття про Гриценка. Виявилось, що Вася — слідчий-романтик. Його підвищили в чині — він став Старшим радником юстиції. Зі сторінки журналу дивилось обличчя добродушного сільського вчителя, і було в ньому щось і бабське, і в той же час садистське.

Мені вдалось побачити Владика й Володю тільки двічі, коли їх водили в туалет. Я підняв кулака (того ж, що так злякав декого на конгресі ФЕН). Владик відповів. Цей кулак пов’язав нас між собою і з дореволюційними поколіннями. Це кулак єдності й спадкоємності, а не кулак помсти.

Після вироку 11 березня пізно вночі ми вийшли через чорний хід у двір. Поважно покрокував повз нас Вася. Одна з дружин засуджених прокричала до нього:

— Гестапівець! Коли тебе будуть вішати, я сама тобі петлю на шию одягну.

Усі почали її заспокоювати:

— Мотузка й на господарстві згодиться. Він сам здохне.

Коли жінка отямилась, то жаліла про те, що сказала — ми ж не палаємо помстою.

Мені сказали, що мої слова про «фашистів» стали відомі в ДБ і вони шукали того, хто це сказав («громадськість» мого прізвища не знала).

Недобора в останньому слові повторив слова Чаадаева про справжню любов до Батьківщини, про любов з розплющеними очима.

Його судили вороги народу, кати Батьківщини за… наклеп на Батьківщину (під якою вони розуміють державу, що занапащає цю Батьківщину).

Я на декілька днів залишився у Софійки Недобори. Вона сказала, що свідомо завагітніла, щоб не викинули з роботи (а за цим свідомим було важливіше, несвідоме — на всяк випадок зберегти від Владика ще часточку). Потім це повторила ще одна знайома.

Господи, скільки жаху в цій державі і скільки людяної, безпорадної доброти й любові жіночої у жертв держави, у їхніх жіночих хитрощах. Наче Левіафан подивиться на їхніх дітей, на свої «закони», що оберігають материнство.

(Хто зважав на матір, коли заховали від родичів маленького сина Надійки Світличної? Матір арештували, а дитину запроторили в дитячий будинок, приховували, де вона, і тільки після категоричних протестів віддали, та й віддали-бо зовсім вже старенькій бабусі в село, щоб далі від міста. Вже дворічній, дитині заборонили жити у Києві.

Хто зважав на маленьку дочку Ігоря й Ірини Калинців, коли їх заарештували тільки за те, що вони талановиті, що їхні вірші — про Україну, про її страждання й болі?!)

Слухаючи Софійку, я пригадав гасло «пролетарського гуманізму» професійного гуманіста Горького: «Якщо ворог не здається, його знищують». І це сказано було в ЗО-ті роки!

У думці сам собою народився мій перший і останній анекдот.

Вірменське радіо питає:

— Що таке пролетарський гуманізм?

— Якщо ворог не піддається, його знищують.

— А якщо піддається?

— Теж знищують.

— А якщо ворога немає?

— То його вигадують, а потім знищують.

— А що ж таке буржуазний гуманізм?

— Ворога так само знищують, але не роблять з цього глибокої філософії.

Не встигли отямитись після суду, як уже вигнали з роботи Тамару Лєвіну (за сміливість на суді, за те, що на зборах виступала на захист Солженіцина).

Вигнали за висновками «переатестації». Атестаційна комісія проектного Інституту Дніпросталь обґрунтувала своє рішення таким чином:

«Товариш Лєвіна Т. 3. — кваліфікований інженер, який добре знає проектувальну справу. Підвищує свій технічний рівень, читаючи технічну літературу і відвідуючи заняття з технавчання у відділі… Займає неправильну позицію в оцінці політичних подій. Мав місце публічний виступ тов. Лєвіної на захист письменника Солженіцина… Загальні збори колективу відділу автоматики клопотались перед місцевкомом інституту про те, щоб позбавити Т. Лєвіну звання «ударника комуністичної праці». Тов. Лєвіна Т. 3. за технічною підготовкою відповідає посаді старшого інженера, проте, беручи до уваги перераховані недоліки, на даний час їй не слід довіряти керівну роботу в колективі».

Із рішення комісії випливало тільки переведення на нижчу посаду, але директор інституту Литвиненко вигнав Тамару з роботи.

Ще до суду вигнали з роботи свідка Лева Корнілова.

Роман Каплан, друг Лєвіних, прийшов послухати процес. Його не пустили, він, не сперечаючись, вийшов. Після цього йому все одно запропонували піти з роботи «за власним бажанням». Були й інші друзі, яким тільки за те, що вони залишились друзями, довелось мати справу з КДБ.

Коли одну групу самвидавівців розбивали на три процеси, то мали дві мети: більше травмувати їх усіх і довести вищому начальству, що і харківське ДБ не дрімає: аж три політичних справи за півроку! Не виключено й розрахунку, що на подальших процесах і свідки, й підсудні поводитимуться не так стійко. Сталося ж протилежне — у всіх зникла наївна віра у рештки законності. Всі стали твердіші.

Усі ці події відбувались під барабанний бій 100-річчя Леніна. Не зважившись оживити культу Сталіна, оновили культ Леніна.

З усіх газет і журналів на вас дивилось його обличчя. Він махає народові ручкою, показує у світле майбутнє, тримає кепочку, дивиться на карту. І як би людина Леніна не поважала, її огортала відраза до його обличчя, промов.

І те, що його вихваляв поліцейський уряд, неминуче пов’язувало його з брехнею і терором влади.

Над Москвою вночі раптом з’явилась його освітлена прожекторами голова — на тросі, спущеному з дирижабля. «Явлення Леніна народу», «воскресіння з мертвих».

Народ відповів на атеїстичне пародіювання Євангелія Ленініаною — низкою анекдотів. Більшість анекдотів «святотатські», вони насміхаються з промов, лисини, гаркавої мови, святковими розповідями про Леніна, великого й маленького.

З’явився підсумковий анекдот:

В електронно-обчислювальну машину ввели всі анекдоти ювілейного року і попросили видати середньоарифметичний анекдот року. Машина видала:

На вулиці зустрілись два євреї.

— Здгаствуйте, Василий Иванович!

— Здгаствуйте, Владимиг Ильич!

Анекдоти розповідали всі, навіть самі кагебісти. Але їх навіть не треба було придумувати. Їх постачало життя.

«Правда» опублікувала тези до 100-річчя Леніна. Виявилось, що Ленінові приписали теорію Отто Бауера, яку Ленін висміював.

Пекінське радіо поспішило повідомити про це радянським громадянам. Усі кинулись звіряти. І реготали над самопародією ЦК КПРС.

ЦК не міг придумати нічого кращого, як в окремо виданій брошурі викинути посилання на «Леніна»-Бауера, але… залишив висновки з Бауера-Леніна.

Тут не потрібний психоаналіз, щоб зрозуміти внутрішній смисл «ленінізму» ЦК КПРС.

Ще більш анекдотичні були помилки прокурора Лебедева на процесі над Аркадієм Лєвіним 24 квітня, коли ще не встигла затихнути шалена веремія навколо «Леніна». Процес ніби демонстрував, що слід розуміти під словом «Ленін» — розгул беззаконня, терору й брехні.

Лєвіна звинуватили у тому, що він склав листа «До громадян» і звернувся до ООН.

Коли Тамару не допустили на суд, Аркадій відмовився брати участь у процесі.

Монахов у своїй промові почав вимагати звільнення Аркадія через відсутність складу злочину.

Я ще перед судом попросив Монахова, щоб він звернув увагу на анекдоти. Коли він розповів, що Лебедев декілька разів назвав Лєвіна Леніним («підсудний Ленін»), я не повірив. Виявляється, з цієї обмовки сміялись усі — родичі, свідки і сам Лєвін разом з Монаховим. Суддя Борисенко почервоніла від люті, але так була заворожена цією обмовкою, що й сама її повторила.

У цій обмовці висловлено було й інший бік розуміння Леніна-рево-люціонера, неспокійної людини і жидівської морди (Лєвін же був марксист, і Лебедев це чудово знав), того Леніна, який їм ні до чого, якого вони б з радістю розстріляли, стерли з народної пам’яті: набагато зручніші Сталін чи Брежнєв.

Кагебісти компенсували наш сміх своїм — вони реготали, грубіянили, свистіли, перебивали Монахова: «Нам вас дуже шкода», «Нам узагалі незрозуміло, навіщо тут адвокат».

Від останнього слова Аркадій відмовився, сказавши, що не хоче брати участі в цій комедії.

В усіх трьох процесах основним аргументом звинувачення підсудних у наклепі було те, що вони мають вищу освіту, і тому, мовляв, вони не могли не знати, що пишуть і підписують наклеп.

Не зважаючи на плітки, які розпускались по місту, знайшлося чимало людей, які кланялись підсудним і навіть давали гроші, щоб підтримати родини. Після процесів деякі знайомі відійшли, зате прийшли нові, ті, що дізнались про процеси. Навіть «громадськість» в особі двох-трьох чоловік зрозуміла, що відбулося і (в душі!) стала на бік підсудних.

Їдучи з Харкова, я пригадав слова Аркадія на прощання:

— Слава Богу, нарешті висплюсь у таборі.

Іра Якір, що приїжджала на процес, розповіла про події в Росії.

Судили Петра Григоровича Григоренка. Професор Детінґоф, який дав медичний висновок, що Петро Григорович здоровий, на суді заявив, що його висновок був помилковий. Зінаїда Михайлівна Григоренко написала відкритого листа до «всіх демократичних організацій» і до «всіх волелюбних громадян світу».

Судили Іллю Габая і Мустафу Джемілєва. На процесі Джемі лев і Габай вимагали вивести агентів КДБ, які чинили тиск на суд і заважали рідним і друзям перебувати на суді. Іллі й Мустафі вдалося перетворити процес на політичний. Вони говорили про розгул великодержавного шовінізму, про безкарність наклепників і погромників на взірець Грибанова й Кононенка. Мустафа завершив свою промову словами:

— Батьківщина або смерть!

Цим спареним процесом над євреєм і кримським татарином КДБ допоміг боротьбі з елементами антисемітизму (у 20-ті роки проводилось переселення євреїв «на землю», у кримські степи, були плани створити Єврейську автономну республіку в Криму).

Іра розповіла, як взяли Славіка Бахмана. Декілька осіб обговорювали питання про листівки до 90-річчя Сталіна. Вирішили знищити вже підготовлені листівки. Славік додому не дійшов — знищення листівок — приводу для арешту — в плани КДБ не входило.

У Рязані, в Саратові розкрили підпільні марксистські групи з програмним документом «Занепад капіталу», написаний Юрієм Вудкою. Роздобути «Занепад капіталу» мені так і не вдалося.

У Горькому тривала справа студентів і викладачів. Історика Владлена Павленкова відправили на психекспертизу. Його дружина Світлана написала заяву, попереджуючи, що якщо чоловіка оголосять неосудним, вона покінчить з собою самоспаленням. Визнали, що Владлен здоровий.

Працю горьківчан «Держава чи революція» я на той час вже прочитав. Це праця в дусі «Трансформації більшовизму»: аналіз несоціалістичної природи СРСР, що ґрунтується на творах Маркса, Енгельса і, насамперед, Леніна.

У січні 70-го судили Сокульського, Кульчинського й Савченка — за виготовлення й розповсюдження «Звернення творчої молоді Дніпропетровська», «Репортажу із заповідника імені Берії» В. Мороза, статті академіка Аганбегяна «Радянська економіка» та інших самвидавівських матеріалів.

У той же час, коли судили Лєвіна, засудили на новий термін (ще п’ять років на додачу до недосидженого) Святослава Каравансь-кого у Володимирській тюрмі.

С. І. Караванського вперше засудили на 25 років у 44-му, за участь у націоналістичній організації в Одесі (організація належала до підпілля, як антифашистського, так і антирадянського). У 1961 році, коли за новим кодексом максимальний термін став 15 років і частину 25-річників почали випускати, випустили й Караванського. Але варто було йому написати декілька листів проти русифікації, і в 1965 році Генеральний прокурор Руденко опротестував зменшення терміну — Святослава без суду відправили відсиджувати невідбутий залишок 25-ти років. Тепер час його виходу ще більше віддалявся.

Майже одночасно ми отримали три праці Валентина Мороза:

«Серед снігів» — памфлет про перший крок Дзюби до погодження з владою, про його статтю в «Літературній Україні»;

«Мойсей і Датан» — відповідь білоруській поетесі Євдокії Лось, де Мороз соромить її за зраду Білорусі, показує вторинність її біло-руськості, відмову від розвитку білоруської культури;

«Хроніка опору» — про русифікацію у Західній Україні.

Усі три написані переконливо, чудовою мовою. Враження ці праці на всіх справили величезне.

Докори Дзюбі здавались мені надмірні. Ми обговорювали з друзями думку Мороза про те, що Україні потрібні «мученики», «апостоли» і т. д. Я вважав, що помилка Дзюби якраз допоможе тому, що зникне «культ Дзюби», «дзюбізму». Коли якось один знайомий показав фотографію Дзюби, його дружини й дочки, то мене аж нудити почало від цього схиляння перед «пресвятою родиною» (він не був навіть їхнім близьким другом). Багато «дзюбістів» сиділо в кущах і тільки крадькома поклонялись «героєві» й «апостолу».

Україні потрібно багато розумних українців. Герої-самітники лише ведуть за собою отару овець, якщо героям поклоняються.

А «мученики» зовсім ні до чого. Їх влада тисячами робить.

Емоційна переконливість пристрасті борця, логіка фактів і аналізу, чудова мова справили великий вплив на всіх. Такого рівня публіцистики ми в Україні ще не бачили. (Я тоді запитав у Світличного, що ставився до Мороза стримано: «Але це ж все написано з демократичних позицій?» Іван лише зазначив, що стиль Донцовський. А стиль свідчить і про еволюцію ідей. Про Донцова розповідала Суровцева. У Чорновола я встиг тоді трохи прочитати його, але лише на Заході зрозумів, що хотів сказати Світличний. Та й Мороз проявив на той час себе, вже без блискучості Донцова). Навіть ті, хто у всьому підтримував Дзюбу, погоджувались, що Мороз переконує, доводячи, що не можна йти на будь-які компроміси з владою.

Дзюба не хотів відповідати Морозові, бо не хотів розколу.

Якось наприкінці травня у мене зібрались друзі. Хтось постукав. Увійшов Валентин. Він не був схожий на того, яким я бачив його у Львові. Не такий худий, зникли незграбні рухи, відчуженість у розмові.

Мороз розповів про обшуки, про те, що стежать. Було ясно, що заарештують його з дня на день. Був зосереджений, спокійний. Увесь віддавався тій темі, про яку йшлося, — про переслідування уніатської церкви, розкрадання національних культурних цінностей, про те, що селянам забороняють продавати писанки.

Серед нас була дівчина, яка знала про патріотичний рух лише з розмов і тому боялася самого слова «націоналіст». Скільки я не доводив протилежне, вона пов’язувала національний рух з русофобством. І ось Мороз, можливо, найпристрасніший патріот, зачарував не тільки нас, а й її. Він має величезну силу духа, яка проявляється у жестах, виразі обличчя, в тоні, в аргументах. Колись писали про особистий магнетизм таких людей. Навіть не погоджуючись з Валентином, підкоряєшся чарам його особистості.

Ми обговорили цілу низку практичних проблем і пішли його проводжати. Я почав захищати Дзюбу. Мороз говорив про нього з великою повагою, але вважав, що Дзюбина стаття — це велика помилка, яка руйнує авторитет Дзюби, і дає підстави таким, як поет Драч, виправдати свою згоду з владою. Адже сам Дзюба колись звинувачував Драча в угодовстві. Драчі, Євтушенки, Павлички виходять з думки: «90 відсотків віршів для КДБ, 10 — для народу». А народові й цих десяти не буде треба.

Я пригадав слова одного з них: «Я до радянської влади застосовую політику батога й пряника». Насправді це до них застосовують таку політику. Їм дозволяють писати ліберальні віршики, демонструвати Заходові «приручену опозицію» й свободу її творчості. Коли вони виходять за рамки дозволеного лібералізму, їх хльоскають батогом, і вони повертаються на стезю радянської доброчесності. З кожним роком рамки дозволеного вільнодумства вужчають.

Коли Евтушенко в пориві щирих почуттів прислав у ЦК протест проти вторгнення в ЧРСР, то вже наступного дня пошкодував про свою щирість. На запитання західного кореспондента: «Чи правда, що ви послали листа в ЦК?», він відповів: «Ні, листа я не посилав!» Така хитра відповідь йому самому страшенно сподобалась, і всім кому хотів про це розповідав (посилав же він телеграму, а не листа!)

По дорозі до метро за нами йшли кагебісти, було їх багато, і вони не ховались, розраховуючи налякати. Валентин тільки усміхався, хоча видно було, що сідати йому не хочеться.

Усі йшли мовчки, розуміючи, що цю особистість вони з рук не випустять, не вибачать йому його сили й відваги…

Попрощались також мовчки — але бажати витримати новий термін ніхто не міг, а казати «до побачення» було би брехнею.

1 червня Валентина Мороза заарештували.

У травні в Бутирській тюрмі покінчив з собою Володимир Борисов, організатор легальної «Спілки незалежної молоді» міста Владимира (1968 рік). Ця спілка подала заяву про реєстрацію (згідно зі ст. 126 Конституції) у міськвиконком:

«Основна мета Спілки незалежної молоді — всіляко сприяти розвитку соціалістичної демократії і суспільного прогресу в нашій країні».

Разом з Борисовим ми якось ночували у Якіра. Борисов розповідав про те, чому є сенс боротися за дозвіл Спілки. Його підхід збігався з поглядами П. Г. Григоренка: потрібно на кожному кроці вимагати, щоб виконувались обіцянки Конституції, пояснювати людям, особливо молоді, що народ має права і цими правами повинен користуватись народ. Не повинні вони бути лише пропагандистською наживкою для західних лібералів.

Борисова посадили в психушку. Я пережив у тюрмі страх перед психушкою і знаю ті хвилини відчаю, які можуть довести до самогубства. Психіатри й КДБ зацікавлені у такому кінці: це доводить суїцидальність в’язня. Про це у своїх тюремних записах писав Григоренко.

Тяжко чути про смерть і страждання незнайомих людей. Удвічі тяжче, коли знав людину. Втричі, у багато разів страшніше, коли знав людину добре.

У травні полетів в Ізраїль Юліус Тєлєсін. Юліус — математик, якого звільнили у 69-му році з Центрального економіко-математичного інституту. Як і всіх, звільнили незаконно.

Я зустрічався з ним у Якіра. Юліус блискуче бив кагебістів знанням законів. Професор Цукерман, його друг, видав у самвидаві цілу низку листів, які він написав у різні інстанції. Юліус дав їм визначення — «юридичні симфонії». Цукерман доводив, що законність у всіх сферах життя відсутня. Він помічав якесь порушення закону і посилав про це заяву в нижчу інстанцію. Звідти йому відповідали, ігноруючи закон, або не відповідали зовсім. Тоді він посилав заяву вище, виклавши, чому відповідь нижчої інстанції незаконна. Потім ще вище, аж поки не доходив до Генерального прокурора Руденка.

Так він своїми «симфоніями» (заявами й відповідями) практично довів всезагальність беззаконня — по горизонталі (всі сфери закону) і по вертикалі (всі рівні влади). Незважаючи на всю мою нелюбов до суконної мови брехливих радянських законів, я відчував естетичну насолоду від нової форми сатири на лад, нового різновиду езопівської мови. [Зараз з’явилися дві нові форми сатири — логічна О. Зінов’єва («Зяючі висоти») і п’яна В. Єрофеєва (повість «Москва — Пєтушкі»)].

Ці симфонії переказувались з уст в уста, ставали легендами. На жаль, всіх симфоній, всіх «справ», які Цукерман вів із владою, у мене не було. Особливо прекрасною була увертюра про статтю «Іржі Гаєк вештається по світу» в газеті «Известия». Цукерман, посилаючись на закон, який забороняє вести пропаганду проти братніх соціалістичних республік, зводити наклепи на них, звернув увагу Генерального прокурора Руденка на особливу небезпечність порушення закону газетою «Известия».

Тут Цукерман трохи відійшов від юридичної мови, відверто знущаючись з прокурора, наприклад, цитуючи Леніна про те, що не можна мовчки дивитись на злочин.

У Телєсіна незадовго до моєї зимової поїздки до Москви зробили обшук у рязанській справі (марксистська група). Забрали у нього величезні гори літератури і друкарську машинку.

Він обіцяв мені новий самвидав, і я пішов до нього додому. Захопив портфель, витрусивши з нього самвидав, уже зібраний.

На станції метро «Маяковська» я раптом почув:

— Пройдемо з нами!

Обертаюсь — двоє лягавих.

— А куди й навіщо?

— Ось тут на станції наше відділення. Перевіримо ваші документи.

За столом — людина в цивільному. Типове обличчя кагебіста-слідчого.

— Учора на станції молодий чоловік пограбував жінку і вдарив її по голові.

— А я тут до чого?

— У вас плащ такий самий.

— Таких плащів багато. Що вам від мене потрібно?

— Ми вас обшукаємо.

— А хто ви такий?

— Яз карного розшуку.

— Ваші документи?

— Ні, ваші давайте!

— А ви маєте право мої вимагати?

Поторгувалися. Показав. Капітан карного розшуку Кузнецов.

— Ви навіщо у Москву приїхали?

— А навіщо вам це знати?

— Відповідайте!

— В гості до Петра Якіра.

— А хто це?

— Ви самі знаєте.

— Показуйте, що в портфелі.

— А поняті, а ордер на обшук?

— По понятих пішли. А ордер не потрібен, якщо терміново розшукується злочинець.

Посперечались про тлумачення законів. Я почав вимагати кодекс.

— У мене тут немає.

— А у мене що ви шукаєте? Те, чим жінку по голові вдарили чи її валізку?

— Ич, веселий який?!!

Почекали на понятих. Зайшло двоє розгублених хлопців.

— Ваші прізвища.

Хлопці мовчки дивляться.

«Кузнецов» (?):

— Вам це не потрібно!

— Потрібно. Я буду скаржитись у прокуратуру про те, що КДБ використовує карний розшук для своїх цілей.

— Обшукати насильно.

Битись не хотілось. Показав портфель. Вийняв книжку.

«Історія великої французької революції» Кропоткіна. Навіщо вам революція? Хто такий Кропоткін?

— Є станція метро його імені.

— А-а-а! А що ще в портфелі?

— Нічого. Дивіться.

Дивлюсь сам і бачу якийсь самвидав.

Але капітан уже зрозумів, що залишився ні з чим, і навіть не заглянув у портфель.

Я почав вимагати, щоб склали протокол.

— А навіщо, якщо нічого не знайшли?

— За законом так треба. Я буду скаржитись на ваші дії.

— Скаржтеся. Ач, як полюбили скаржитись. То в ООН, то фашистам…

Я пішов до Юліуса.

КДБ люто ненавидів Цукермана й Телєсіна за законолюбство, за їхню скрупульозність та формалізм. У Телєсіна в грудні забрали 70 найменувань книжок і самвидаву. Він почав переслідувати їх сатирично-юридичними скаргами. А з нього намагались викачати відомості про Рязань, а він вимагав покарати слідчих за беззаконня. Через те, що обшук було здійснено незаконно, навіть ті матеріали, які були для кагебістів цікаві, перестали фігурувати як речові докази. Телєсін логічно запитував їх: «А може, це ви підкинули?» Йому прямо заявили: або Ізраїль, або тюрма. Він, ясна річ, вибрав Ізраїль. (Не зовсім так. Я запитав тоді у Юліуса: «Ти ж загалдемократ. Чому став сіоністом?» — «Слухай, ми вже вам зробили одну революцію, маємо і ви, і ми. Розумієш, у нас зі слов’янами різна ритміка, ми без потреби прискорюємо ваш історичний процес. Я не хочу брати участі у вашій новій революції».)

Телєсін вже раніше збирав матеріал на капітана Кузнецова. Той проробляв такі обшуки не один раз. Я з допомогою Телєсіна написав скаргу: для «справи Кузнецова».

У той приїзд я зайшов до Ані Красіної. Віктора судили в грудні 69-го року «за ледарство» (минув рік і три місяці, як його вигнали з роботи). Аня на суді доводила, що її чоловік не ледар, він заробляє перекладами, допомагає їй і дітям (прокурор звинувачував Красіна в тому, що він не турбувався про дітей, не ходив на батьківські збори до школи, не був на дні народження сина).

Коли я зайшов до Красіних, усі троє синів радісно кинулись до мене і тут же почали розповідати про суд. Віктора вони дуже любили.

— Дядечку Льоню! Після суду мама захворіла, і ми викликали лікаря. Лікарша прийшла і почала кричати на маму — чому не вона, а я відчинив двері: «Це нечемно». А мама хворіла.

— А мені вчителька трійку поставила, а у мене помилок не було.

Вчителька іншого сина, навпаки, почала краще ставитись до хлопчика.

Красіну дали п’ять років заслання. Цілий вечір точилась розмова про тата, міліцію і вчителів. Аня розповідала про тяжкий фізичний стан Віктора (серце, виразка шлунка після першого табору).

У мене до піджака був приколений значок — чехословацький прапор.

— Дядечку Льоню, а чому ви їхнє носите?

Пояснив. Заспокоїлись — дядечко Льоня не за «них».

Обстановка злиденна, одна кімнатка, де сплять всі разом — троє дітей і мати. Навіть не квартира, а якась прибудова тимчасова, без опалення, обігріваються маленькими електричними плитками.

Ось такі сумні спогади зринули після повідомлення про Борисова й Телєсіна.

Від щоденних повідомлень про обшуки й арешти, про те, що поліцейська психіатрія зростає, на душі ставало все тяжче. Ми вирішили відпочити в Одесі, у мами з сестрою.

В Одесі жила Ніна Антонівна Строкатова-Караванська, дружина Станіслава Караванського.

Я приїхав до неї саме у розпалі подій. Тюремний суд виніс окрему ухвалу про Ніну Антонівну — начебто вона передала на волю тайнопис — рукописи чоловіка. У справі було багато загадкового. Рукописів було дуже багато, — дивно, звідки в нього було так багато часу, і це ж у тюрмі, при постійному нагляді. Звідки він взяв ліки для тайнопису? Не було графологічної експертизи. Адвокат доводив, що складу злочину немає. Але не тільки Караванському збільшили термін, а ще й Ніні Антонівні пригрожували судом.

Я декілька разів приїжджав до неї. У «Чорноморській комуні» з’явилась стаття про її зв’язки зі «шпигуном». У Медінституті відбулися збори. Я зайшов до Ніни Антонівни після них.

Ніна Антонівна глузливо розповідала про демагогічні виступи працівників. Образи, звинувачення, фальсифікація справи Караванського і її заяв.

Один із працівників, вірменин, заявив:

— Ніно Антонівно, я бачу у вас прекрасну українську жінку. Але я не бачу у вас російської жінки.

Наївний Росінант, обмовившись, видав, у чому суть вимоги — бути «радянським». На його місці російський демагог сказав би «радянської жінки» — мову ж він краще знає.

У Ніни Антонівни тоді зібралось декілька друзів. Один з них, Притика, з величезними вусами (я таких називав «вусанчиками», бо для декого вуса були єдиною формою протесту проти русифікації, — «вуса як вторинна національна ознака»).

Притика слухав, слухав і не витримав:

— А якою вони мовою говорили?

Ніби не ясно, що в Одесі всі говорять по-російськи. Цю людину цікавила мова, якою знущались зі Строкатової. Не людина, не анти-людяність важливі, а мова антилюдяності.

Я здивовано подивився на Ніну Антонівну: «Що за ідіот?» Вона стенула плечима…

Такі істеричні націоналісти звичайно і зраджують своїх товаришів. Так сталось і з Притикою у 1971 році, коли він не лише розповів усе, що знав про національний рух, про Ніну Антонівну, а й давав неправдиві свідчення.

Ніна Антонівна була готова до того, що втратить роботу, написала протест.

Якось Ніна Антонівна повідомила мені, що у декількох чорноморських портах почалась епідемія холери. Як бактеріолог, вона дивувалась, що Одесу не закривають, і тим більше, що туди приїжджають люди із заражених портів. Розповіла нам, яких заходів треба вживати для профілактики. Вона забула про хмари, що зібрались над нею і думала тільки про загрозу всесоюзної епідемії. Сама збиралася практично боротись з холерою в Одесі (що холера тут з’явиться, вона не сумнівалась).

Через декілька днів Ніна Антонівна повідомила, що такого-то числа місто закриють. Цю ж дату повідомили тим, хто відпочивав у санаторіях. Моя мама працювала в санаторії і сказала, що лікарі повідомили людям, що відпочивали, якомога швидше виїхати з Одеси. Строкатова обурювалась: міське начальство не думає про те, що холера може поширитись на весь Союз, а тільки хоче полегшити собі справу розміщення й харчування тих, хто приїхав на відпочинок, контролю за їхнім станом і т. д.

— Вони ніколи не думають про людей, про країну, а лише про себе…

У нас тоді відпочивала Зампіра Асанова. Зампіра поспішила на вокзал. Там вже стояли величезні черги по квитки. Такі ж черги на аеродромі, на автовокзалі. Ми стали в чергу по квитки на автобус. Зампіра, побачивши, що не встигне купити квитка на єдиний і останній автобус, їй потрібний, кудись зникла. Вона боялась залишитись у холерній Одесі: КДБ може скористатися із ситуації й влаштувати яку завгодно провокацію.

За 10 хвилин вона прибігла з квитком.

— Ех ви, інтелігенти! Я дала прибиральниці три рублі, і вона принесла квиток.

Зампіра сама інтелігент, але постійні сутички з міліцією, потреба терміново кудись їхати, ховатись від КДБ, допомогли їй подолати відразу до хабаря міліції, касирам, кому завгодно.

В Одесу, холерну пастку, потрапила дружина В. Мороза Раїса з сином. Я зустрівся з нею. Вона хвилювалась, що буде змушена залишитись в Одесі, нічого не знаючи про Валентина. Я попросив її згоди на відповідь Валентинові про поведінку Дзюби. Пояснив, що не вважаю за неморальне дискутувати з тим, хто сів. Навпаки, цим я наголошую на тому, що він не пішов з життя, що його ідеї живуть у русі опору (термін запровадив в український рух саме Мороз).

Вона погодилась.

Час показав і те, що Мороз точно передбачив Дзюбине падіння, і те, що не всі, хто підтримував Мороза в суперечці з Дзюбою, виявились стійкими. Однодумці Мороза певним чином загострили його позиції, спотворили їх до фанатизму, істерії (чого у самого Мороза не було). Один студент, наприклад, прийшов до Дзюби бити йому морду за зраду.

Було й гірше — розкол між «киянами» і «львів’янами» («східняками» і «західниками»). Серед «киян» були «львів’яни» і навпаки. «Львів’яни справедливо обурювались тим, що «кияни» недосить політично активні, «киян», як на мене, так само справедливо обурювала надмірна емоційність «львів’ян». Тільки арешти 1972 року з’єднали і роз’єднали всіх за іншим критерієм — за стійкістю.

Морозові я так і не відповів, відрадив Іван Світличний. Відповідь справді могла на якийсь час загострити стосунки. Та й філологізм «киян» мене дратував більше, ніж надмірна емоційність «львів’ян».

Після того, як місто закрили, у санаторіях оголосили карантин. Скрізь з’явились оголошення про «шлунково-кишечні захворювання». Страх перед правдою і тут переміг всі розумні медичні міркування. Писали про дезинтерію, тиф і лише зрідка — про холеру. По телевізору читали лекції «про шлункові захворювання» і майже не згадували про холеру. Кого дурили?

У цей час я саме читав Кочетова «Чого ж ти хочеш?». Позитивна героїня з презирством і сміхом заперечує слова буржуазної пропаганди про те, що в СРСР бувають епідемії… чуми. Немов у воду дивився Кочетов. Минуло півроку після того, як з’явилась його книжка, і почалась епідемія холери.

Усі раптом пригадали відому дореволюційну приказку: «А тепер поговоримо про холеру в Одесі». Серед населення ходили найдиковинніші чутки.

Якось до мене підійшла сусідка:

— Знаєш, звідки холера?

— ???

— Жиди підсипають.

У сусіда, полковника-відставника, члена партії, була своя теорія: «Американці почали бактеріологічну війну. З літаків спускають».

Я запитав:

— Порошок холерний?

— Не знаю.

Серед моряків і рибалок, незважаючи на їхній традиційний антисемітизм, ходила арабська версія, не така нісенітна:

— Ось годували, годували їх, зброю їм возили, а від них тільки холеру завезли.

«Знавці політики» говорили про те, що взагалі треба перестати пускати чорномазих, косооких і арабчиків у Союз — брудні, некультурні, нахабні й невдячні…

Місто явно не було готове до будь-яких стихійних лих. Не вистачало хлорки. Спочатку, коли вибухнула епідемія, санітарний стан міста чомусь різко погіршився (про це постійно говорили по телебаченню, показували спекулянтів хлоркою — її продавали на «чорному ринку» за неймовірними цінами).

З санаторію, в якому ми жили, не можна було виходити, але продуктів не було й виходити доводилось. Біля центральних воріт стояв пост, але всі ходили через проломи в стіні.

Заборонили купатися в морі, не пояснивши чому. Ходила чутка (лікарі повідомили медперсоналу), що в морі знайшли вібріони холери. Я не повірив і дозволив синові купатись. Лише пізніше Ніна Антонівна підтвердила, що вібріони знайшли в місцях стікання нечистот в море.

З’явились смертні випадки. Недалеко від нас, в інтернаті, відкрили лікарню для всіх, у кого почався пронос. Аду мобілізували туди як медичну сестру. Я ходив до неї, хоча й було заборонено.

Сестра розповідала про те, що їм повідомляли. Кількість померлих то перебільшували, то применшували. Безлад, антисанітарію взялись переслідувати поліцейськими методами. Декількох директорів їдалень судили за недотримання санітарних правил. Біля доріг стояли кордони, щоб ніхто не тікав з міста. Якогось голову колгоспу застрілили, коли той спробував прорватись до себе в село (в нього були якісь нагальні справи).

Чутки розходились, одна фантастичніша за іншу.

Ті автобуси, що виїхали з міста перед його закриттям, було затримано в полі. Там було зовсім погано — нічого їсти, пити, нема де спати, спека.

Мешканці подейкували, що коли так само готуються до війни, то всі ми загинемо від нестачі продуктів, від непідготовленості. Поліцейськими заходами можна боротися з епідемією частково, але не можна розв’язати проблему постачання харчами, водою та всім іншим.

Робити не було чого. На море не можна, до друзів ходити не варто (якби побачили охоронці санаторію — покарали б).

Я занурився у вивчення Кочетова та Шевцова. Зосередившись на іменах та прізвищах героїв, я помітив у Шевцова два типи прізвищ: шкідливі й правильні. Шкідливі прізвища натякають на єврейство: Златов, Винокуров, Грязнов, Грош. Тільки один єврей — сіоніст і садист — прямо названий єврейським прізвищем Гольц. І один позитивний персонаж (єдиний на всі три романи) — Герцович. Основна літературна функція Герцовича — таврувати сіонізм: «Троцький був сіоніст, і його так звана „партія“ — це пряме відгалуження сіонізму […] Про це не заведено говорити. І взагалі, про сіонізм чомусь уголос не говорять […] Ви гадаєте, що міжнародний сіонізм перебуває на службі американського імперіалізму. А я так не гадаю. Я переконаний, що все навпаки: американський імперіалізм творить військову та економічну базу сіонізму, служить цілям Сіону, обслуговує Сіон».

У перекладі з комуністичної фразеології виходить фашистська теза: «жиди керують світом».

Натомість, прізвища правильних персонажів Шевцова натякають на явища природи (Солнцев), селянські заняття (Пастухов), на імена (Глебов). Деякі негативні прізвища трохи натякають на реальних осіб: у Воздвиженському можна пізнати поета Андрія Вознесенського.

У Кочетова прізвища діляться на пташину родину (це негативні персонажі) і на близькопташину (це такі позитивні персонажі, як Пше-ніцин і Лисицин). Основне у Кочетова — «я», Кочетов. Для Шевцова у центрі бачення світу — ворог, жид, Сатана. У Кочетова негативні персонажі — це назагал особисті вороги: італійський комуніст Вітто-ріо Страда і американська журналістка Патриція Блейк, замасковані під прозорими псевдонімами Беніто Спада і Порція Браун. Позитивні персонажі — це він сам і Сталін-Булатов (він же Кочетов).

Випадково я помітив, що прізвища автопортретів мають сім літер у Кочетова і шість у Шевцова. Кількість літер стала для мене сигналом — цей герой якось пов’язаний з автором. Я почав складати родинні таблиці з супровідними прикметами (ім’я, по батькові, вік, партійність, національність, колір обличчя, професія). У Кочетова все автобіографічне, а в Шевцова більш ідеологізоване, відірване від автора і занурене в історію країни.

Вивчення зв’язку ідеології та психології у Кочетова й Шевцова я відкладав для другої частини своєї статті, бо хотів спершу прочитати «Протоколи сіонських мудреців». Але де їх дістати? Замовив у москвичів, ленінградців і киян. «Майн Кампф» обіцяли. Особливо цікавила мене психологія сталінізму-фашизму. Обидва автори виявляють підлість свідомості — настанову на зло в іншому, презумпцію підлості. Яка ж альтернатива такій настанові? Настанова на добро в іншому. До цього висновку я прийшов через особистий досвід, спостереження за стосунками між товаришами та в родинах. Коли в родині починаються чвари, то обидві сторони звичайно чекають одна від одної поганого і провокують це погане своєю власною поведінкою. Це саме якоюсь мірою стосується і взаємин між партіями та державами.

Ці міркування оформилися під впливом статей про теорію настанови грузинського психолога Дмитрія Узнадзе. Він дав мені наукове підґрунтя. Висновок, до якого я прийшов — про роль доброї настанови — найкраще висловлено в англійській казці про Ведмежа, яке погрожує своєму віддзеркаленню у воді. Віддзеркалення відповідає йому тим самим. Коли ж Ведмежа всміхається, то й віддзеркалення всміхається. Нарешті я зрозумів, що «люби ближнього» має глибоке психологічне значення. Того літа я написав статтю «Етична настанова» про значення настанови в особистому й суспільному житті, бісівщини в народних рухах і моралі в політиці.

Дружина у цей час працювала над великою статтею про методику ігрової діяльності. Їхній Методичний кабінет ігор та іграшок затверджував на виробництво нові ігри, створював методику. Таня захопила в Одесу багато книжок з педагогіки і психології дошкільняти.

На цей час в неї на роботі почались неприємності. Директор почала поводитись із співробітниками по-хамськи. Не розуміючись глибоко на дошкільній педагогіці (вона потрапила на директорську посаду через те, що була сестрою одного із значних працівників апарату ЦК партії України), людина зі слабкою натурою, вона вдавалась до нечесних методів, заохочувала погані іграшки, замовляла роботи, для справи непотрібні. Становище погіршилось ще й через те, що незрозуміло через яку примху директорка взяла на роботу своїм заступником не тільки не фахівця, а, як згодом виявилось, особу авантюрну, кримінальну. Не розуміючи специфіки роботи, заступник намагався запровадити у стиль праці кабінету погрози, стеження, почав вигадувати для працівників непотрібні заняття (наприклад, запалився ідеєю виготовити великого розміру план республіки, на якому були б позначені підприємства, які роблять іграшки, — на це пішла купа грошей і море часу).

Працівники все частіше скандалили з обома начальниками. У відповідь посипались догани за спізнення, доручення писати за дуже короткий термін статті зі складних проблем дитячої психології.

Тані доручили написати роботу з сенсорного виховання. Тема її зацікавила. Вона заглибилась у дослідження професора Венгера про сенсорний розвиток дітей. Але через те, що вона не встигала, долучився я. Певний досвід з іграми в мене був: писав рецензії на так звані «настільні ігри на зразок шахів».

Коли я прочитав деякі з Таниних книжок, то побачив, що більшість із них — це або набір пишних фраз, або вузько методичні інструкції, часто нічим не обґрунтовані. Педагог повинен приймати їх на віру. Деякі з них суперечили здоровому глузду і моїм знанням з психології.

Ми надумали розробити, спираючись на висновки Венгера, систему ігор, яка б цілеспрямовано розвивала сприйняття дитини. Для цього треба було ґрунтовно розібратись у специфіці ігрової діяльності.

Проте не варто детально переказувати хід нашої роботи про гру. Надалі я згадуватиму лише головне (моє захоплення грою, її психологією, створенням нових ігор в остаточному підсумку дало в 1972 році академіку Снєжневському підстави поставити мені діагноз: «манія винахідництва в галузі психології»).

Дуже допомогли в роботі над грою праці Фройда, книги Виготського, Ельконіна.

Поки ми працювали, епідемія холери збільшувалась. Але й порядок врешті-решт міліція навела. З санаторію вже не можна було вийти — нагнали міліції аж з Києва. Ми посміювались над нашим «Болдінським літом».

У Києві на нас чекала купа справ у самвидаві. Таня ж занурилась у боротьбу, у чвари на роботі. Їм вдалось домогтися, щоб заступника випровадили, а це тільки посилило ненависть директорки. Вона почала потроху виганяти працівників. Раптом всіх підтримала сталіністка, стара інтриганка. На відміну від лібералки-директорки, у неї була своєрідна чесність. Не вникаючи в суть суперечки, вона бачила хижацтво лібералки. До того ж вона не могла вибачити директорці пропозиції піти на пенсію. Боятись їй було нічого: вона стара сексотка (гордо розповідала молодим, що під час війни працювала у контррозвідці в партизанському загоні у Західній Україні). У Кабінет потрапила одразу після війни за «партійні» заслуги, адже освіти не те що вищої, а й середньої у неї не було. Саме їй доручили наглядати за Танею. Часто її бачили у спецвідділі Міністерства, та й вона не приховувала, що має зв’язки із спецвідділом. Якось вона забула свого записника. Випадково хтось його відкрив (працівникам видали однакові — там були записані всі Танині відвідувачі і навіть хвилини — хто коли прийшов і пішов (коли Таню допитували, ця інформація вийшла на поверхню).

Ми вмирали від сміху, коли колишня сексотка телефонувала до мене, вважаючи мене за тонкого політика, і радилась, як діяти проти директора.

Директриса явно перемагала (брат в ЦК — добра опора), поки не прорахувалась. Вона домоглась на конкурсі премії для іграшки, за яку вже було заплачено. Метою директорки було отримати гроші для себе, а щоб працівники мовчали, подала їх як співавторів. Коли вона повідомила про це співробітникам, ті обурились і запропонували їй анулювати заявку. Але директорка була наскільки впевнена в собі й у тому, що ніхто від дармових грошей не відмовляється, що подала список на оплату в бухгалтерію. А там вже лежав донос сексотки про цю махінацію. «Співавтори», коли прийшов час отримувати премії, відмовились. Донос наклався на те, що всі відмовились від грошей. Замовчати справу не могли — дуже вже багато людей про це знало. Були збори — після того як справу перевірила ревізійна комісія. На зборах працівники розповіли про атмосферу цькування, яку створила директриса. Їй запропонували негайно піти на пенсію (на прохання брата з ЦК до суду справа не дійшла).

Щоб не повертатись до цієї історії, що тяглася до весни 71-го року, розповім, як вона продовжувалась. Це цікаво для характеристики атмосфери в країні.

Свого часу студентки групи, в якій вчилась Таня, виявили, що одна з них ходить до Володимирського собору, а в портфелі носить релігійну літературу. Відбулись комсомольські збори — Л. вигнали з Педінституту. Вона перейшла на заочне відділення, закінчила його. Таня брала участь у комсомольських зборах і потім часто згадувала цей гріх і мучилась. Десять років потому випала нагода його спокутувати.

Якось директорка спитала Таню про Л.: «Вона хоче влаштуватись до нас на роботу, але кажуть, що в інституті вона вірила в Бога?»

— Це було давно. А я про неї чула як про гарного працівника.

Л. взяли. Але через те, що начальство цікавилось чутками про те, що вона і далі ходить до церкви (вже ставши працівником Міністерства освіти УРСР), то Таня вирішила попередити її. Пояснила, як тепер ставиться до релігії, адже тоді, у 55 році, вона була, як всі. Л. нічого Тані не сказала, але поскаржилася колегам, що Таня хоче вижити її з роботи. Таня перейшла працювати у Кабінет ігор та іграшок. А невдовзі заступником директора (після того як авантюриста вигнали) стала Л. Після того як звільнили директрису, вона стала директором. І почала мститись Тані, її друзям. Але діяла по-дурному, дріб’язково, лютуючи, і настроїла проти себе усіх працівників і врешті-решт також прогоріла на фінансових махінаціях. Її скинули з директорської посади, звільнили з Міністерства.

Я часто заходив у Кабінет, вивчав нові іграшки, писав рецензії (під чужим прізвищем). Із Л. ми тільки вітались. Але під час слідства 1972 року вона свідчила, що я провадив з нею антирадянські розмови. Її свідчення фігурували у звинувачувальному вироку.

Типова «складна радянська натура». У психіці суміш всього найбільш протилежного. Вона залишалась віруючою, робила кар’єру, крала, неправдиво свідчила проти особистого ворога, забуваючи, що її переслідували за віру саме вороги її «ворога». І не Таня ж розкрила її крадіжки, а сексотка. А помста — Тані (сексотку вона зневажала, а до Тані ставилася зі злобою й заздрила їй. Якось у хвилини випадкової щирості висловила Тані своє життєве кредо — «треба вміти пристосовуватись»).

Восени мене викликали в райвиконком. Це значило, що збираються завести справу про ледарство. Вони запропонують роботу, яка мені не підходить, я відмовлюсь, і тоді можна судити, як того, хто не бажає працювати.

Я очікував провокаційних питань, розмов про причини звільнення і т. д. Але, коли побачив обличчя начальника відділу працевлаштування, зрозумів, що це гірше за КДБ: інтелектуальний рівень нижчий. З ним розмовляти, щось доводити неможливо. Це враження підтвердила розмова з двома дівчатами, з якими начальник розмовляв при мені. Їх також викликали з приводу роботи. Повії, колишні робітниці фабрики. Начальник доброзичливо загравав із ними, сипав непристойними жартиками. Вони відповідали напівзневажливо, напівналякано. Працювати дівчата явно не хотіли, але шукали компромісу, пристосовувались.

Моральний рівень мого роботодавця був настільки низький, що я вирішив: буду казати «так» або «ні», не вдаючись до пояснень.

Коли ми залишились самі, він запитав прізвище.

— Ага! Хочете працювати?!

— Так.

— Що вмієте?

— У мене вища освіта, математик. Можу працювати в дослідницьких інститутах, на заводі, математиком. Можу викладати математику у вузах, технікумах, технічних училищах, школі. Можу бути редактором чи коректором української чи російської мови. Але згоден і кочегаром.

— А! Кочегаром? Зараз зателефоную в кочегарку…

Швиденько домовився з завідувачем кадрами якогось військового підрозділу.

Завкадрами одразу відрізала:

— Але ж ви кульгавий. А це тяжка робота. Кочегарка на вугіллі, треба лопатою вугілля кидати.

— Знаю.

— Освіта у вас?

Я зам’явся. Вона подивилась паспорт.

— Інженер? Але нащо вам працювати кочегаром?

— Мені рекомендували… лікарі…

— Гм… Політика?.. Не бійтесь сказати, все одно не можна приймати з вищою освітою.

Мене прорвало:

— Та ж з райвиконкому до вас послали!..

— Так, а потім цей же дурень мене лаяти буде.

— А ви не можете йому це по телефону сказати зараз, при мені, щоб він голови мені не морочив?!

Вона зателефонувала і облаяла «товариша» дурнем:

— Ви ж самі постановили не брати на фізичну роботу з вищою освітою.

Прощаючись, співчутливо запитала:

— Комусь щось сказали?

— Так.

— Отож бо. Обережніше треба. Доносять багато.

Приїхав до райвиконкому.

— Ви що, не знали, що в мене вища освіта?

— Нічого! Подивіться список вільних місць.

Декілька місць кочегарів, два місця вихователя у жіночих заводських гуртожитках. Цю проблему влади я знав. Жоден вихователь у таких гуртожитках довго не витримує. Треба проводити бесіди, слідкувати за моральним обліком молодих будівниць комунізму, водити їх в кіно, театри — одним словом, виховувати. Їм такі вихователі нудні. І врешті-решт, у вихователя починається «моральний розклад».

Я сказав, що можу бути вихователем. Та він і вухом не повів (щуку в річку кинути — виховувати робітниць! Досить з них майора Грищука).

Запросив зайти через тиждень. Приїжджаю.

— Хочете вчителем математики?

— Так.

— Є місце.

Телефонує в районний відділ народної освіти.

— Можете їхати.

В райвно виявилось, що потрібен тільки вчитель української мови.

Я поскандалив і махнув на виконком рукою.

Цими ж днями викликали в міліцію Івана Світличного. Полковник вимагав, щоб Іван дав звіт про кошти, на які живе.

Той показав угоди на переклади, різні квитанції і т. д.

— Добре, але раджу кудись влаштуватись, хоч би формально.

Майже у той самий час Сверстюкові в Інституті ботаніки сказали, що він працює не за фахом.

Було зрозуміло: розгортається кампанія, щоб загнати нас у безвихідь — одних вигнати з роботи, інших притягнути до суду за ледарство.

Подій ставало все більше. Прийшла робота братів Медведєвих «Хто божевільний?». 29 травня Жореса Медведева силоміць посадили в психушку — без суду, без слідства. До боротьби за Медведева приєднались найвідоміші Генетики, Солженіцин, Сахаров, Твардов-ський, старі більшовики.

Я зустрівся з другом Жореса Медведева. Він вважав, що на цей раз це була самодіяльність місцевого ДБ з намови лисенківців. Вони не могли подарувати Жоресу Медведеву його книжки про Лисенка і «мічурінську біологію», про її методи проведення «дискусій», на яких розв’язання наукових суперечок було в руках у партійних босів і таємної поліції. Вони показали Жоресові, що таємна поліція — це й досі серйозний аргумент у руках «розумних вчених».

Рой Медведев, що зі своєї позиції описував події, у розмові з психіатром Ліфшицем надзвичайно точно визначив творчість І. Шевцова як творчість психічно хворої людини. Але ж ясно було, що все суспільство — хворе. І тому воно вважає (або прикидається, що вважає) здорових людей за хворих. І тому хворий Шевцов — це рупор держави. Він відповідає суті суспільства.

Завдяки енергії друзів, Жореса Медведева вдалось врятувати. Жоресів друг розповідав, що академік Сахаров на конференції (чи з’їзді) з генетики звернувся до генетиків виступити на захист їхнього колеги. Молодь, що відгукнулась на його заклик, Сахаров умовив не виступати — для цього є вчені, яких частково оберігає їхнє звання.

Огидну роль зіграв академік Дубінін. Він сам зазнав на собі лисенкіади, але в ці роки вже увійшов у роль чиновника від науки, вдавався до лисенківських методів боротьби за владу в науці (де, окрім нашої країни, зрозуміють цей вираз — влада в науці, в мистецтві, у філософії?) і навіть намагався зблизитися з Лисенком. Дубінін намагався виштовхнути Сахарова із залу, Сахарова, що одним з перших виступив проти засилля лисенківців у біології, проваливши такого собі Нуждіна на виборах в академіки. (У самвидаві ходив протокол засідання Академії наук, на якому Сахаров виступив проти кандидатур ЦК КПРС — Нуждіна й письменника Леонова.)

За перемогою у справі Медведева була ще одна перемога — Солженіцина нагородили Нобелівською премією.

Ми не відходили від приймача, слухаючи «справу Нобелівської премії».

До Нобелівської премії, після того, як нею нагородили Шолохова, ставилися трохи глузливо. Та коли розгорнулась газетна кампанія проти «реакційної» Шведської Академії, то ставлення до неї змінилось. Коли вручали премію Шолохову, Академія була дуже навіть прогресивна. А тут їй пригадали всі гріхи (а ми простили їй гріх Шолохова).

З боку Шолохова було б логічно кинути в обличчя «політиканам» — шведам і норвежцям — свою премію. І ми, сміючись, обговорювали цю можливість, яка так і не здійснилась. Політика політикою, а грошики для «великого» соцреаліста важливіші.

У Москві утворився Комітет прав людини (Сахаровський комітет, як його скорочено називали). До його складу ввійшли Сахаров, Чаііідзе, Твердохлєбов. Я саме був у Москві, коли з’явились перші документи Комітету. Всі мої друзі підсміювались з надмірного законництва та формалізму Комітету. Найбільше всіх вразила заява про те, що Комітет збирається допомагати «органам державної влади у сфері створення і застосування гарантій прав людини». Багато з нас були легалістами, але слова про допомогу беззаконним охоронцям закону звучали смішно. Закони — наша зброя, але не наша ілюзія.

Один з членів Ініціативної групи злісно сказав про цю декларацію Комітету.

— Ну, нічого. Товариші фізики померзнуть на морозі біля суду, подивляться на п’яну морду закону, прослухають матірний виклад Конституції, одержать раз-другий по голові і… перестануть консультувати КДБ з проблем юриспруденції.

Погляд Ініціативної групи добре висловив у своєму листі А. Е. Левітін-Краснов, який розцінював декларацію Комітету як академічні «розумування вчених лібералів», як «крок назад у розвитку російського демократичного руху».

Проте перші практичні кроки — теоретичні праці Комітету — засвідчили, що якась користь від їхнього «юридизму» таки є.

Важко було продертись через частокіл юридичної термінології, але деякі роботи допомогли точніше сформулювати наші вимоги. Всі ці тонкощі, тлумачення, логіку юриспруденції треба засвоювати. Якби ці роботи писались більш людською мовою, практичної користі для учасників демократичного руху було б значно більше.

Із бігом часу Комітет почав у своїй практичній діяльності наближатись до демократичного руху. На жаль, і багато москвичів почало наближатись до принципу аполітизму Комітету. Мені здавалась і зараз здається неправильною думка про те, що боротьба за права людини — це неполітична діяльність. Право — частина структури держави. Якщо ми вимагаємо від беззаконної держави, щоб вона виконувала закони, то ми вимагаємо, щоб змінився її зміст, щоб вона стала правовою державою, демократичною. А вимагати цього — і є політична діяльність.

Не подобається слово «політика»? Це вже просто несерйозно, хоча й відбиває психологію багатьох учасників руху. Неусвідомлена політична платформа неминуче гірша, ніж така ж за змістом, але усвідомлена політика.

Незабутня зустріч з В. Чалідзе. Я розшукував Сахарова, бо Світ-личний запропонував, щоб я назвав Сахарову кандидатуру в Комітет від України — Ірину Вільде. Аби було й для України це «академічне прикриття». Сахарова не розшукував, натрапив на Чалідзе. Князь, як жартома його прозивали, почав пояснювати толково, юридично, що права нації формально-юридично не входять у поняття прав людини. Після довгої дискусії він додав: але в ООНівську Декларацію попри логіку юриспруденції все-таки ввели право націй на самовизначення… Я вибухнув: «То чого ж ви туман наводите. Плювать на вашу формальну логіку!..» — «Отож-бо й видно, що Ви марксист. Ви завжди нехтували правом»… Представників від України так і не було (уявляю їх поряд з Шафаревичем!), але з інших причин. А з Чалідзе ми непогано співпрацювали вже в Америці… Було всяке…

У середині листопада судили Валентина Мороза. Туди викликали як свідків киян Дзюбу і письменника Антоненка-Давидовича, а також В’ячеслава Чорновола.

Оскільки суд був закритий, то ці свідки, як і сам Мороз, відмовились давати суду свідчення.

Слідство намагалось спекулювати на тому, що «Серед снігів» була спрямована проти Дзюби. Але Дзюба заявив, що ця стаття — особиста справа Мороза й Дзюби, а не антирадянська пропаганда.

Слідство намагалося скористатись тим, що кінорежисер Сергій Параджанов був ображений на Мороза за несправедливе звинувачення. Мовляв, Параджанов брав участь у викраденні державою іконостасу з закарпатського села та інших пам’яток української культури. На самій справі Параджанов офіційно протестував проти того, що держава присвоїла іконостас із сільської церкви, який взяли для зйомок фільму «Тіні забутих предків».

ДБ запропонувало Параджанову виступити на процесі свідком у звинуваченні: мовляв, Мороз обмовив його (а далі суд без зусиль поширив би наклеп на окрему особу до наклепу на режим) — Параджанов відмовився. Він пояснив, що Мороз, хибно поінформований, помилився, а не обмовляв його. КДБ не вибачив Параджанову його незговірливості: у 73-му році його посадили за кримінальною статтею, за гомосексуалізм, і дали 5 років таборів.

Мороза засудили до шести років тюрми, трьох — таборів особливого режиму (тобто найстрашнішого) і п’яти років заслання за «антирадянську пропаганду».

В українському самвидаві з’явились заяви протесту свідків, друзів і знайомих Мороза, вірші, присвячені Морозові.

Не встигла ще справа Мороза розповсюдитись у самвидаві, як трапилось найстрашніше.

Я саме був удома, коли зателефонували:

— Вбили Аллу Горську. Приїжджай до її будинку — там всі зберуться.

Біля будинку вже стояло багато людей. Підходили нові. Прилітали зі Львова, Івано-Франківська. Чекали чоловіка Алли, Зарецького, який мав привезти тіло. Ніхто не знав, як і хто вбив. З’явилась перша версія — вбили кагебісти. Версія народжувалась у мене на очах, і я не вірив. Навіщо це треба КДБ? Залякати? Тоді це треба зробити, щоб усі зрозуміли, хто й за що. За що? Алла була для всіх патріотів опорою духу — завдяки своїй енергії, внутрішній силі, здоровому глузду. Вона брала участь у протестах, у розвитку культури. Але цього для вбивства замало. (Зараз, після того як кагебісти вбили декількох дисидентів, моя певність у тому, що КДБ непричетне до вбивства Алли дещо зменшилась.)

Те, що Аллу вбито, виявили випадково. До неї у Васильків приїхали сестра Івана Світличного Надійна та Євген Сверстюк. Удома нікого не було, хоча Алла й мусила бути. Вони домоглись у міліції, щоб дім відчинили. Аллу знайшли в льоху.

Міліція, як завжди, поводилась безглуздо. І це дало певні підстави вважати, що винна влада.

Ідея-фікс міліції — підозрювати перших-ліпших людей. Такими були Сверстюк і Надійна. Світлична, а також Аллин чоловік Віктор. Спочатку хотіли звинувачувати їх, але на залізничних рейках міліція знайшла свекра Алли з відрізаною головою. Міліція висунула версію, що це він вбив Аллу, і сам кинувся під поїзд. Розповідали, що він часто сварився з невісткою, вважаючи, що вона своєю антирадянською діяльністю перешкодила кар’єрі його сина. Справді, до Віктора добре ставились у ЦК ЛКСМУ. Знали, що КДБ декілька разів розмовляло зі свекром. Кагебісти неодноразово використовували людей з розладнаною психікою проти руху опору. А в Аллиного свекра бували розлади психіки. Так що навіть у тому випадку, якщо міліцейська версія КДБ правдива, непряма провина залишається.

Коли Алли вже не було в живих, в одному з міських інститутів Лёк-тор обкому партії заявила, що у Горської та в скульптора Івана Гончара влаштовують зборища націоналісти.

Міліція довго не видавала тіла для похорону. Зумисне видали у понеділок, 7 грудня, розраховували на те, що ховати прийде мало людей.

Але прийшло багато. Біля будинку, у якому містяться художницькі майстерні, стояли сотні людей. У майстерні — виставка Аллиних творів. Самодіяльний хор «Гомін» співав пісні. Майже ніхто не розмовляв — стояли, думали, дивились Аллині картини.

Під’їхали автобуси. У них сіло більше сотні людей. Поїхали далеко за місто, на новий цвинтар. Там вже чекав офіційний оркестр. Поруч ховали хлопчика, мати кричала, поривалась до нього в могилу…

Оркестранти, яких запросила Спілка художників, не до ладу то починали, то припиняли траурний марш. Їм було нудно, холодно…

Виступив товариш зі Спілки. Він плів про гідну художницю, виховану комсомолом і «віддану ідеям». Огидна брехня людини, що разом з іншими членами Спілки брала участь у цькуванні Алли. Зі Спілки художників її двічі виганяли. У 1964 році вона брала участь у створенні Шевченківського вітражу в університеті. Шевченко, на думку комісії, що приймала вітраж, опинився за ґратами. Художників звинуватили у формалізмі й хибному ідейному замислі. У 1968 році Аллу вигнали зі Спілки вдруге, за підпис під заявою про політичні процеси.

Зринули в пам’яті слова Галича про Пастернака:

Після брехливої промови представника оркестр за його сигналом взявся пілікати свій марш.

Почали виступати Аллині друзі. Представник намагався «закрити» похорон, але на нього просто не звертали уваги.

Голоси промовців нетверді, уривчасті.

Першим виступив Олександр Сергієнко (зараз він сидить у Воло-димирській тюрмі). Він відповів представникові, по суті, тим самим, що сказав Дзюба, захищаючи колись пам’ять Василя Симоненка від цих гидких людців: «Вона відверто зневажала чиновників і ділків від мистецтва. Вони не могли витримати твердого насмішкуватого погляду її сірих очей і платили їй за це чорною ненавистю. Вони ненавиділи її за те, що ми її любили».

Філери, які купкою стояли збоку, аж трусились від люті, слухаючи відкриту «пропаганду» любові до свого народу й ненависті до чиновників.

Деякі думки, слова були схожі на слова офіціозного похорону. Але ми знали Аллу і знали: слова про те, що вона завжди буде з нами — правда, знали, що вона не може відійти в небуття (слова Є. Сверстюка, що нині відбуває свій термін у таборі).

І всі говорили про неї як про опору, як про людину сильну й енергійну. Сверстюк говорив про неї як про живу. І голос його, і обличчя навколо робили немислимою нещирість, штучність, риторику. Сверстюк нагадав Аллин шлях — «відкриття України», участь у Клубі творчої молоді, дискримінацію її як художника, вітраж, виключення зі Спілки, смерть і чутка (?!) про те, що її посмертно прийняли в Спілку.

Приїхав зі Львова Іван Гель, слюсар, що вже відсидів свої три роки табору (і нині сидить повторно).

Він сказав про незрозумілі причини загибелі Алли, про те, що життя Алли триває всередині нас і найважливіше — сказав, що перед трагедією, що сталась, маємо відкинути все, що у наших стосунках дріб’язкове, боягузливе, пристосуванське. Адже життя наше таке коротке.

Слухаючи промовців, я сприймав усе це двояко.

Алла була такою живою за життя, що справді не можна відчути, що її немає. Зрвсім нещодавно ми з Танею проводжали її додому від Світличних. І сміялись з глупоти — всезагальної глупоти — держави, зі страху їхнього перед нами, страхом величезного партійно-поліцейського апарату перед жменькою людей, що розкидані по містах Союзу. Ліна Костенко під час процесу 66-го року кинула квіти підсудним, і міліція так і лягла, побачивши «бомбу». Майже не буває терористичних актів, а товариші з ЦК навіть на зустрічі зі школярами приходять з охороною, а ДБ старанно перевіряє присутніх, щоб не потрапили підписанти. Слідчого Баранова на допитах у справі Мороза Алла називала «товаришем Бараном». Баранізм — типова риса КДБ. Коли в Житомирі до хворого поета приїхали друзі з Києва, то один Із місцевих поетів випадково «забув» альбом японського живопису. В альбомі знайшли мікрофон. Господар «альбома» розхвилювався:

— Це ж за валюту куплено. Це великі гроші коштує. А ви розламали!

У відповідь на звинувачення у стукацтві він відповів:

— Все одно про вас все знають.

Це було зовсім нещодавно — ця розмова, її сміх, глузливі слова, довга дорога через усе місто від Світличного до її домівки.

І всі мають рацію: вона жива, тому що смерть її неможлива, це смерть життя узагалі, настільки в ній було сконцентроване життя. Алла сама синонім життя, його символ. Життя відкритого, такого, що самоусвідомлює себе — відкрита любов, відкрита ненависть, гучний сміх радості й презирства.

Але коли я відривався від цих відчуттів-спогадів, то бачив посинілих від люті й холоду шпигів, бачив обличчя друзів, приголомшені горем, і безповоротність втрати (а я ж не був близькою їй людиною — що ж відчували її близькі?) гнітила свідомість, переповнювала її відчаєм: друзі відходять назавжди, одні в смерть, інші в зраду.

І ці катівські морди — товариша зі Спілки, шпигів.

Шпигів — декого з них — я добре знав. Бачив їх у 66-му, коли був суд над українськими патріотами, у 69-му — на суді над Кочубієв-ським, у 70-му — на суді над Бахтіяровим.

У петлицях у них, як і у людей, — калина.

Я процідив одному, захлинаючись від ненависті:

— А кагебісти тут що роблять?

Він злякано пробурмотів, що я з кимось його плутаю.

У цей час Василь Стус читав свої вірші:

Після похорону хтось почав розпускати чутки про те, що Аллу вбили українські націоналісти, за те, мовляв, що вона, знаючи їхні таємниці, видала їх КДБ. І навіть, здається, не КДБ пустило цю парашу, а ліберали, що сиділи у своїх квартирках і пліткували про владу, про учасників опору.

Ці ж кола пустили й ще одну парашу: це, мовляв, сексуальна драма.

Одним не давала спокою Аллина мужність, іншим — її енергія, те, що вона не була святенницею. І тим, і іншим — її сміх, відкрите обличчя без страху і комплексів неповноцінності — національної, жіночої, митецької.

Дехто з тих, хто у 68-му році голосував за те, щоб виключити Аллу із Спілки, почав казати, що вона взагалі не українка, а… єврейка.

Ніби її ця підозра образила б! Алла ніколи не цікавилась національністю як «п’ятим пунктом» у паспорті. Вона відрізняла лише дурнів від розумних, негідників від чесних, тих, хто любив Україну від її зрадників і катів.

Я багато їй розповідав про Петра Григоровича Григоренка. Вона читала його статті й дуже хотіла з ним зустрітись, відчуваючи спорідненість. Для мене ж вони обоє завжди пробуджують у свідомості краще в історії України — Запорізьку Січ з її свободою, демократією, енергією та сміхом.

Після похорону вигнали з роботи Олександра Сергієнка, а Гелю вліпили догану. Заступник прокурора Київської області погрожував покарати Геля за «чутки» про те, що Аллу вбили за переконання.

Виступи на похороні Алли й матеріали суду над Морозом почали широко поширюватись у самвидаві. І тут ДБ знову програло в головному: читаючи про суд і смерть, боягузи відсіювались, а кількість учасників опору зростала, збільшувалась політична активність. Через суд над Морозом ДБ підкреслило принципову правоту Мороза у суперечці з Дзюбою. Це робило сильнішою саме політичну частину українського руху.

Жорстокість вироку Морозові була показником того, що починається новий етап репресій.

У США відбувалось слідство над Анджелою Девіс. Наші газети аж захлинались від обурення. А ми всі порівнювали гуманізм Морозових суддів і нечувану жорстокість слідчих Девіс. Вона з тюрми пише листи, у яких критикує суспільний лад, дає інтерв’ю. (Фантастика! Хіба ж можна таке уявити: приходить до Мороза кореспондент не для наклепів на нього, а щоб світ дізнався про його стан, погляди і т. д. Та що ж це таке? Невже американська реакція аж настільки загрузла у своїй антилюдяності, що допустить і радянських журналістів, як писали радянські газети? Та це ж «втручання у внутрішні справи» США. Про що ж думають президент, імперіалісти, ЦРУ та ФБР?)

Які зворушливі були статті про те, що Анджелі обмежують час на зустрічі з адвокатом і — волосся на голові підіймається! — дають холодну (!) каву.

Саме в цьому дусі «Український вісник» коментував справу Девіс і справу Мороза.

У той час як судили за слово, Президія Верховної Ради помилувала берієвця, колишнього міністра внутрішніх справ Азербайджанської РСР Ємельянова, якого у 53-му році засудили на 25 років за його звірства.

Під Ленінградом живе полковник ДБ Монахов, садист. Під його безпосереднім керівництвом винищувальна команда палицями зі свинцевими наконечниками вбила кількасот комінтернівців. Монахова навіть не виключили з партії: не дозволив секретар Ленінградського обкому партії Толстіков (а західні комуністи, немов нічого і не сталося, їздять у Ленінград, зустрічаються з Толстіковим, потискають йому руку, всміхаються до людини, яка підтримує ката їхніх співвітчизників, їхніх товаришів по партії, їхніх вождів!).

Споглядання навколишнього, вивчення історії відбувалося паралельно з вивченням «художніх» особливостей літератури соцреалізму. Я все більше відчував важливість аналізу «моїх орлів» — адже це ключ до психоідеології нашої держави. Ті випадки суспільної патології, які розкидані на сторінках офіційної філософії, у судах, у таємних інструкціях, у практиці тюрем і таборів, — у Кочетова й Шевцова сконцентровані в романах. Немає статистики, немає соціологічних досліджень — зате є багата соцреалістична література, що розкриває психологію «інженерів людських душ», фразеологію ідеології та її підтекст.

Наприклад, садизм з фекальністю, із патологічним потягом до самозабруднювання і забруднювання всього людського все більше вимальовувався під час аналізу Кочетова-Шевцова.

Садизм і обгидження ідейного ворога дуже добре висловлені в глумливій, принизливій інтерпретації прізвищ, імен негативних героїв. Огнєв перетворюється у Кочетова на Горілого, реальна Патриція Блейк на Браун — коричневу. У Шевцова комсомольці називають Смердючий тупик проспектом негативного героя Гризула. Я відчув, що маю справу з аспектом психології цікавішим, ніж сексуальна патологічна підшивка соціалістичної ідеології. Значення семи літер прізвища героїв для Кочетова чи шести для Шевцова наштовхує на думку про кабалу. Але перекручення прізвищ, викривання псевдонімів (у Шевцова Аркадій Остапович — Арій Осафович з Одеси; Троцький — Бронштейн і т. д.) свідчить, що це магія імені. Ім’я повинне мати негативний чи позитивний сенс, залежно від сутності героя. У Шевцова герої прямо про це кажуть. Вони вважають, що ім’я «Марат» безглузде (краще вже Март), обурюються невродливими (жидівками, безперечно) Розами, Магноліями і т. д.

Коли прикордонник розкриває позитивній героїні справжнє ім’я й по батькові (за паспортом) Аркадія Остаповича, це магічне викриття, і воно передує викриттю його як шпигуна.

Граматична помилка — «еміграція риб» замість «міграція» — виявляється підсвідомим еквівалентом цього магічного розкриття імені-маски.

Моя знайома Майя Каганська, надзвичайно талановита і глибока філолог, ознайомившись з моїми попередніми результатами, порадила вивчати праці з аналізу магічної свідомості первісних людей. Вона ж сказала, що у мене, по суті, структуралістський підхід. (Вкотре мене ткнули носом в те, що розмовляю прозою і відкриваю Америку!)

Довелось закинути психоаналіз і засісти за Леві-Брюля, «Золоту галузку» Фрезера, «Походження людства» Сємьонова, «Морфологію чарівної казки» та «Історичні корені чарівної казки» Проппа і за праці Тартуського університету із структурного аналізу.

Нарешті я знайшов близький мені метод аналізу явищ, які мене цікавлять — поєднання структурного аналізу з психологічною інтерпретацією виявленої структури.

Я читав структуралістську літературу паралельно з аналізом, що допомагало критично сприймати структуралізм і глибше розуміти магію кочетових, магію «соціалістичної держави». На жаль, праць західних структуралістів не було (окрім однієї статті Леві-Строса у «Вопросах философии»), як не було праць К. Юнга, Е. Фромма, Г. Маркузе. Довелось по крихітках вишукувати цитати, їхні праці, спотворено викладені у «критичній літературі». На Заході уявити не можуть цих тортур — поглинати сотні «критичних» «марксистських» статей задля декількох достовірних цитат, з яких доводиться видобувати справжній сенс (а поза контекстом вони ж можуть сприйматись спотворено!).

Зі структурним аналізом легше — він тією чи іншою мірою дозволений. А неофройдизм, а психоаналіз фашизму, а соціальна психологія?! Боляче продиратись через фальсифікації, нестерпно усвідомлювати, що витрачаєш стільки зусиль на повторення того, що на задвірках сучасної науки, на те, щоб самому винаходити велосипед. Тішить лише те, що самостійний аналіз дає змогу внести щось своє у давно відоме.

Радянські психоаналітики 20-х років лише відштовхували примітивізмом, міфологічністю, довільністю аналізу літератури.

Із Фромма я сприйняв поняття «невротичне суспільство» у його зв’язку з «невротичною особистістю». Прочитав «Психологічні типи», «Психологію і поезію» Юнга. З новими ідеями Юнга ознайомився певною мірою з праць С. Авєрінцева — одного з найцікавіших у країні філологів. Але це була інтерпретація, а не сам Юнг. Слова «колективне несвідоме», «архетип» заінтригував — але що вони означають?

Феномен гумору, що забруднює, у позитивних героїв Шевцова-Кочетова спонукав мене до вивчення праць великого М. Бахтіна про Рабле, Достоєвського, Гоголя. Стало зрозуміло, що закиди Майї Каганської про однобічність аналізу соцреалізму, про позитивну функцію магії та фекальності в мистецтві справедливі. Не лише у хама, але й у культурі фекальна символіка має значення. І Рабле, і Гашек (у Швейкові), і радянські шансоньє також забруднюють. У чому ж різниця? У спрямованості, у тому, що забруднюється. У культурі забруднюється те, що себе віджило, що пригнічує людину, що їй вороже. Річ не у фекальній чи магічній структурі, а в її функції. Коли Шевцов магічно накликає на жида караючий меч КДБ, то це, поєднуючись із забрудненням жида, дає антилюдський ефект. Магія ж культури — магія краси, очищення людини, піднесення її, магія віри в людину. Магія пронизує і символіку поезії Шевченка, Пушкіна, Галича, Ліни Костенко, і твори хамської культури соцреалізму. Проте магія культури не скасовує логіки, розуму. Вона тільки робить глузд розумом, емоційно наповнює логіку, перетворюючи її в діалектику.

Таким чином робота над хамською психікою раптом знову привела мене до проблеми культури, зокрема до феномена національного генія — Шевченка.

У Шевченка формально є ті ж особливості, що й у соцреалістів.

Штампи хамів у нього — фольклорні й особисті кліше (образи); забруднення святого — заземлення образу Мадонни; велика художня роль сексуальних проблем, соціальних й особистісних, — образ «покритки», опущеної жінки у «Кобзарі» центральний (не Україна, не класовий протест, не Бог, а «Покритка»!); перекручення граматичних форм — Геніальні пропуски слів і «неправильний синтаксис», що вражають читача прямо в серце.

Я дістав частотного словника Шевченка, почав записувати «штампи», логічні «ляпсуси», абракадабри, суперечності.

Частотний словник довелося впорядкувати по-своєму: у порядку спадання частоти слова у «Кобзарі». Виявилось, що найчастіше вживались слова релігійного змісту і слова, пов’язані з зором.

Вже це спростовує твердження про Шевченків атеїзм.

Означились лінії Шевченкових образів. Лінія «байстрюка» — «Христа»: байстрюк, «я», «кобзар», Гонта (вождь гайдамацького повстання проти польської шляхти), декабристи, Прометей, Христос, Ян Гус. Лінія «вампіра»: Гонта, царі, варнак (вбивця, душогуб), Бог-Отець (Сатана), байстрюки. Лінія Бога-батька-природи: природа як земний рай, митець, кобзар, Бог. Лінія «покритки» — Катерина, Марина, княжна, наймичка, козачка, Україна, Богородиця. Це центральна лінія, детермінанта психіки і поезії Шевченка.

Я зосередив сили на цій лінії, стрижневому образі «Кобзаря».

Виявилось, що в основі образу «покритки» — лежить проблема «гріха» — гріхопадіння, кара за гріх і спокута. Всі грішні, всі караються за гріх свій. Шевченко показує обличчя пригнобленої нації, пригнобленого класу, пригнобленої статі, найпригнобленішої частини цієї статі. І б’ється над проблемою: за що вона карається, у чому її гріх, і як спокутувати його? Те, як Шевченко ставить проблему, зближує його з Достоєвським — вибрати найскладніше явище на межі світла й темряви, не полегшуючи собі художнього завдання. І вирішувати вічні запитання добра й зла саме тут, на межі.

Гріх покритки — релігійний (народження дитини поза церковним шлюбом), соціальний (зрада класу — перелюб і поміщиком), національний (зрада нації — перелюб з москалем, євреєм, поляком). Гріх цей може статись і не через провину жінки — звідси образи ґвалтованих жінок і самої України.

Шевченко з вірша до вірша розглядає усі варіанти перелюбу та його плодів.

І, нарешті, на завершення блюзнірствує, пише поему «Марія». Але як вона відрізняється від блюзнірства «Гавриліади» Пушкіна. У Пушкіна — це відгук на вольтеріанство Парні, це не його особистісне, болюче, це зубоскальство, естетично прекрасне хуліганство, знущання з Церкви, з її святенницького розуміння Богоматері.

У Шевченка — це розв’язання особистої, національної, класової, загальнолюдської проблеми «гріхопадіння» й «спокути». Те, що це розв’язання проблеми особистого «неврозу», видно з подальшої Шевченкової поезії: покритка зникла. У «Марії» Шевченко, здається, віджив, розрядив проблему. У чому ж це розв’язання?

Марія порушила формальне церковне табу, але не зрадила ні Бога (батько Христа — апостол, Христовий предтеча), ні своєї нації. І плід свого «гріха» вона виховує за заповідями батька — апостола Бога. Згрішивши, вона дала світові Спасителя, Відкупителя родового гріха. За плодом своїм оцінюється гріх, а не за фактом порушення табу. Грішники ж якраз — ті, що карають гріх і плід гріха — Христа. Грішник: Бог-Отець, що віддає своїх дітей на смертні муки.

Шевченко своєю «Марією» створив нове Євангеліє, Благу Вість України. Бог цього Євангелія — жінка, грішниця, що народжує і виховує Спасителя. І Вона, а не його Учні, несе Його слово (тобто її слово) людям. Євангеліє України, Мадонни-«Покритки» — це пісня жінці, матері, очищеному гріхові. І згадуються слова самого Ісуса:

«Ніщо, що входить у людину ззовні, не може осквернити її; але те, що виходить з неї, те людину осквернює».

Я спробував простежити шлях Шевченкового самоочищення — від «Катерини» до «Марії» — детально, у всіх його аспектах. І раптом помітив, що цей шлях не можна розглядати як безперервний процес. У «Катерині» проблема не лише порушується, а й дається неявна відповідь. Катерина, згрішивши з москалем-паном, кидає сина у світ без допомоги і сама губить себе — вчинивши гріх — посягнувши на власне життя (вже у першій поезії «Причинна» порушено проблему цього гріха — небажання нести життєвий хрест). Гріх покритки — в тому, що вона відмовляється від «виховування» дитини («ви-ховува-ти» — ховати від ворогів — спокус, чужих людей, Бога-Сатани, завойовника), відмовляється від самоочищення і спокутування особистого гріха (родовий відкупив Христос). Катерина пропонує синові спокутувати її гріх сирітством. Це рішення закладене і в словах, в їхній семантиці, і в фонетиці. Покритку — покривають, як і заміжню жінку, хусткою. У «Катерині» Шевченко говорить про ніч, яка покриває щастя і сльози, про землю, що покриває померлих, про воду ставу, яка сховала тіло покритки («покритої» перед тим москалем). Покров у «Катерині» вже потенційно містить перетворення покритки Марії в Покров Богородиці. Фонетика лінії цього образу грішниці пов’язує «покритку» із «криницею» (народний символ чистоти, дівоцтва), з чистою дикою лілеєю — «крином» і далі — з «кров’ю» і «кривдою» (неправдою, шкодою, якої мати завдала синові). У «Марії» ті самі мотиви, ті самі образи — але вони вже стали явними. Ось у «Катерині» Мати каже синові:

Тут «батько» — москаль, пан, що зрікся сина й коханої, спокусник. Але він же — неявно — Бог. Гріх Катерини в тому, що вона відмовляється від шукання Бога, відмовляється від Бога.

Марія ж чекає коханого, апостола Божого. Вона бачить Месію до народження Сина, вона розп’ята сама, як розіп’ятий її «спокусник», як усі люди. Вона шукає, вона народжує Сина на дорозі, рятуючи його від Ірода. Все її життя у дорозі. Вона розбудила Сина вогненною сльозою своїх страждань і пішла за ним у пошуках Правди, Бога, Отця.

Ще до «Євангелія від Шевченка» — «Марії», у всьому шляху Кобзаря до цієї поеми, видно, що десь, у глибинах пошуку, було закодоване — у фонетиці, в образах, у сюжеті — рішення, блага вість, єретична українська інтерпретація християнського міфу.

У мене з’явилося припущення, що в українській мові ще з доісторичних часів закодований Шевченків міф, що кожна мова несе в собі давній національний міф. Іван Світличний підтримав цей висновок, пославшись на слова Хлєбнікова про те, що у давнину словотворчість була магічним актом, чудотворенням. Довелось звернутись до проблем дитячої мовної творчості (дослідження Корнія Чуковського) і давніх народів, до проблем міфотворчості. Адже мова виникала разом з міфом. Міф забуто, але він зашифрований у фонетиці, морфології, синтаксисі.[9]

Значення національного генія полягає в тому, що через себе,-мову, через особистість свою, свідомість і підсвідомість, генотип і фенотип, Геній творить особистий міф, адекватний мовному міфові й сучасному етапові розвитку нації (тому зрозумілі мовні шукання Солженіцина — в діалектах, стародавніх пластах російської мови). Геній дешифрує мовний міф — дешифрує по-своєму, суб’єктивно. Але без цієї суб’єктивності не було б ані об’єктивного значення міфу творінь генія, ані об’єктивного значення Генія в розвитку національної культури. Шевченко був не «одним з Геніїв» України, а її культурним Богом. Богом — творцем культури, або «культурним героєм», висловлюючись мовою структуралістів.

Якщо давні язичницькі боги України, українські Христос і Мадонна були закладені у культуру до Шевченка передовсім неявно (за винятком близького Шевченкові філософа Сковороди та ієрархів української церкви) у фольклорі, народних віруваннях, у кобзарських думах і в звичаях Запорізької Січі, то Шевченко створює сучасну культуру, він Прометей України, її Бог. І віруючий, і атеїст український — якщо він українець, а не малополяк, малорос — духовно поєднаний із Шевченком. Шевченко — Ретранслятор України, через нього здійснюється зв’язок між сучасниками і зв’язок поколінь.

І це обличчя Шевченка — ретранслятора і творця культури, її генератора — радянська влада відчуває як щось вороже їй. Це і є націоналізм. Тому Шевченка посилено інтерпретують, «вивчають» у школі — перекручуючи, вихолощуючи з нього суперечність, ірраціональність, залишаючи сплющений класовий протест, атеїзм, роблячи з нього предтечу пізнього Тичини — московського раба й співця терору. Зараз, після шістдесятників, справжній Шевченко розриває свій пам’ятник-могилу, оживає, і тому все частіше влада прямо забороняє читати його вірші й співати пісні на його слова як націоналізм.

Праця над «Кобзарем» допомогла мені краще зрозуміти особливості Шевцова-Кочетова. Спочатку я розчистив пласт первісно-міфологічного мислення. Усі міфи фашизму як на долоні.

Міф крові. Нащадок позитивного героя — позитивний. Виняток — євреї у Шевцова. У позитивного Гершковича — негативні діти, сіоністи. У Робермана — старого більшовика — син видає сіоністський журнальчик під назвою «Унітаз» (натяк на «Уніту»). Позитивний єврей — це чудо білої магії революції, а чудо по крові не передається.

Міф землі. Євреї погані тим, що вони чужорідний елемент, у них немає кровного зв’язку із землею російською.

Міф чоловіка й жінки. Жінка — слабка ланка, вмістилище пороків. Через жінку — навіть позитивну — ворог (жид, шпигун) впливає на позитивного чоловіка. Цим пояснюється парадокс: деякі позитивні по крові діти — негативні. Але ненадовго — приходить позитивний герой, білий маг — парторг Глебов і заклинанням (батьковим листом) знищує злі чари (алкоголь, секс чужорідний). До жінок ходять з батогом чи б’ють їх по заду. Слабким місцем в обороні країни у Шевцова є і чоловіки-нацмени (татари, українці, вірмени). Українець для Шевцова — слабкий росіянин або ж єврей, що переховується. Одного лише Шевченка він визнає за свого, ще б пак: фонетично «шев», та й за семантикою син «шевця» — так би мовити, українізований, трохи попсутий Шевцов.

Міфи крові, землі, чужоземця і статі пронизані всіма формами магії. Тут і магія називання, і магія заклинання і прокляття, магія чарівного зілля (автори чітко розрізняють правильний і неправильний алкоголь: у Кочетова поганий закордонний, у Шевцова погані й вірменські вина, коньяки; горілка — ось наше, радянське, чарівне зілля), магія доторку рукою, магія сексуальна (вона розслаблює наші священні кордони між світом загробним і світом живим).

Але Кочетов «подарував» мені й інше — елементи церковно-православної символіки. Виявилось, що автопортрет його у «Чого ж ти хочеш?» тягнеться від півня, Птушкова-Євтушенка, Мамонова[10] у негативній, тіньовій частині до Булатова-Сталіна, молодого поета — робітника Фелікса Самаріна та білогвардійського письменника Серафима Сабурова, що розкаявся. Усі вони — це три іпостасі Бога: Бога-Отця — Булатова, Бога-Сина — Сабурова (Серафима Розп’ятого) і Бога-Духа Святого — Ф. Самаріна (він же — Савонарола).

Є і змія-спокусниця, навіть дві: позитивна Ія Паладіна, своя, рідна, радянська (змія-ексгібіціоністка), і Порція Браун, посланниця ЦРУ-Сатани, теж ексгібіціоністка. В романі є структурно однакові сцени: Ія спокушає «святого» (слова її) «Савонаролу» (слова Порції) Самаріна Фелікса — «залізного» Фелікса, а Порція — Мамонова, тобто служителя Мамоні, а не Богу-Отцю-Булатову-Сталіну. Фелікс витримує натиск, зберігає Ію для Булатова, а себе для Валерії Васильєвої. Мамонов же напивається, спокушається «коричневою змією» і зраджує святу Русь.

Дуже добре видно сенс цього церковно-православного шару підсвідомості — це оязичене, варварське, забобонне християнство з інквізиторським відтінком. Так зла змія Порція пов’язана з Жанночкою, яка має всі ознаки Баби-Яги (тобто дохристиянське божество): кістяна нога, пташиний ґвалт і запах, всевідучість, межовість становища між тим і нашим світом, функції радника зла й провокацій.

Світ-міф обох письменників істотно відрізняється лише в одному. У Кочетова у центрі світобудови «я» — «над-я», «мінус-я», тобто це позитивна релігія на чолі з позитивним Богом. У Шевцова в центрі — Сатана-Жид, негативний Бог, а «я» — ним породжене, «я» — антисатана, заслона від Сатани. Обидві міфології маніхейські, тільки домінанти, акценти в них різні.

Коли в аналізі я наблизився до цього місця, то зрозумів, що мені потрібна фашистська художня література, книжки з фашистської ідеології й міфології. А їх не було. Я, щоправда, дивився фільм Ромма «Звичайний фашизм». Дуже багато спільного зі звичайним сталінізмом. Але у фашистів більше ірраціонального, прикрас, естетизму, яскравості. Сталінізм надає перевагу сірим барвам, сіро-червоним, сіро-блакитним, сіро-зеленим, раціоналізованим (хоча й там, і там — у глибині розгул ірраціональних сил).

У цьому Шевцов ближчий до фашизму, так як і в своєму антисемітизмі, у тому, що в нього немає охамленого християнства, у своїй близькості до землі (поняття «диктатура пролетаріату» в Шевцова немає).

Аналіз Шевцова-Кочетова наштовхувався на майже непоборну психологічну перешкоду — цю патологію треба було перечитувати багато разів, з олівцем у руках, вивчаючи граматичні помилки, особливості стилю, побудови сцен, розвитку тем, мотивів. Цю обтяжливу працю скрашували тільки емоції розкриття таємниці та сміх з анекдотичності, абсурдності соцреалізму.

Ось у поемі А. Софронова Данте раптом кохає… Лауру. Товариш комуніст, за словами Леніна, що мусить опанувати всю людську культуру, вирішив поміняти коханих жінок Данте й Петрарки — Беатріче й Лауру. І читала ж це редакція журналу «Молода гвардія», а потім видавництво, де поема вийшла окремою книжкою. Ніхто не пожалів бідолаху Данте — йому всі гуртом підсунули чужу даму серця. А він же скільки докладав зусиль, щоб ім’я Беатріче стало безсмертним — завдяки його коханню, а не Петрарчиному. Та маніхейство не розрізняє позитивних героїв — жінок та чоловіків. Вони взаємозамінні, тобто еквівалентні своєю позитивністю.

Зняти напруження від страшної атмосфери романів Шевцова можна було у роботі над психологією гри. Ми вдвох з Танею написали велику статтю про методику (й методологію) ігрового виховання. Центральна думка — використання головного у грі — емоцій — як важеля морального, сенсорного, інтелектуального розвитку. Було сформульовано й основну мету «комуністичного виховання» — гармонійне виховання особистості, соціалізація дитини. Фройда, покладеного в основу роботи, ми старанно приховали. На поверхні від нього залишилася соціалізація замість сублімації, залишилась і генералізація емоцій (перенесення потягів я прозвав павловською іррадіацією). Ми також накидали теми майбутніх досліджень: аналіз структури гри, емоційних процесів у грі, логічної, моральної, естетичної граней сенсорики, розробка вікової системи ігор, що розвивають певну психічну функцію.

Закінчивши роботу, ми зрозуміли, що намацали щось, що об’єднує всі мої попередні пошуки: психоаналіз, культура й хамство, структурний аналіз. Гра та її закономірності, її класифікація охоплює усі сфери людського життя, культури. І в ній, як нам здавалось, ключ до проблеми культури, до проблеми становлення людини, сублімації біологічного в культурне явище.

Фахівці-психологи порадили нам ознайомитися з працею Л. Вигот-ського про гру, бо наші висновки були близькі до його теорії гри. У Виготському ми відкрили для себе психолога високого рівня, психолога, що не мав нічого спільного з убогою павловською психологією.

Теорії Виготського та його учня Ельконіна засвідчили, що головне у грі як провідній формі діяльності дошкільняти — бажання, потреба стати дорослим.

За Виготським, гра виникає в три роки як ілюзорне задоволення потреб дитини: хочу бути шофером, мамою, хочу цього коника. Усі ці потреби зводяться до однієї загальної потреби: хочу бути таким, як дорослі. Ця потреба насамперед соціальна: хочу бути в ролі дорослого, хочу виконувати його соціальні функції. Анна Фройд писала про сексуальну потребу, яку дитина задовольняє в грі. Але як вона вульгаризувала цю думку батька! Дитина стискає два автомобільчики, моделюючи статевий акт. Дивна дитина! Звідки вона знає про модельований процес?

Звільнення від вульгарного пансексуалізму — це велика заслуга Виготського. Але він не відмовився від основного у Фройда — ролі емоцій, підсвідомих потягів, ілюзій, мрій, що виступають замість реального задоволення. Професор Ельконін розвинув теорію Виготського про гру як провідну форму діяльності дошкільняти. Але бажання дитини бути дорослим він звів лише до соціальної потреби. Роль емоцій він применшує, а роль раціонального натомість перебільшує. Така властивість соцреалістичного мислення — ідеологізувати, політизувати та раціоналізувати явища.

Впадає у вічі паралелізм емоційної основи чарівної казки й дитячої гри. У чарівній казці, за Проппом, віддзеркалюється міф перетворення підлітка на чоловіка, обряд ініціації. У цьому міфі, обряді після випробувань, хлопчик стає дорослим, тобто мужем, мисливцем і магом (тобто тим, хто може правити навколишнім світом). І ті самі три іпостасі, потреби «стати дорослим» ми знайшли і в грі. Я опитав вихователів і знайомих про дитячі ігри в «тата-маму». В усіх у цій грі був сексуальний аспект — здогад про таємницю дорослої гри в родину. Але була й магічна потреба, несвідомі магічні засоби: абракадабри, чарівні заклинання, блюзнірство. Віктор Нєкипєлов розповів мені, що коли він був хлопчиком і боявся, що батьки покарають його, він бурмотів вигадане ним же заклинання, яке складалося з абракадабри та лайки на адресу «всіх червоних вождів», тобто він відтворював особливості давніх заклинань. Адже до червоних вождів він ставився тоді з пошаною.

Граючи в «педагогічну» гру, діти завжди вносять у неї магію, абракадабру та ритуальні слова й жести. Навіть до шахів вони додають ритуал: гарцювання кіньми, вибрані «особливо цінні» форми мату, «ганебну нічию» і чудо народження пішака від короля (їм мало чуда перетворення пішака на ферзя).

Граючись у «педагогічну» гру, діти завжди вносять у неї, поліпшуючи її, сексуальний момент, магію абракадабри, ритуальні слова й жести.

Критик Мирон Петровський написав у 60-х роках статтю про «критерії цирку» в дитячій літературі. Дитина любить цирк за те, що людина там усе може, робить будь-які чудеса — акробат, жонглер, силач, фокусник. Блазень, клоун символізує невмійка, саму дитину. Але клоун смішний, він символізує минуле дитини, інші ж усі — її майбутнє, всемогутність дорослого. Коронний цирковий номер для дитини —дивовижне перетворення смішного невмійка (сміючись з нього, дитина позбувається комплексу свого дитячого невміння) на того, хто все може: клоун легко, жартома, чудово повторює всю програму — жонглера, акробата, силача. Він наочно зображає майбутнє дитини — перетворення на дорослого.

І в літературі дитина любить саме всемогутність звичайної людини, що перемагає надприродне, могутнє зло — Змія Горинича, Кара-баса-Барабаса, Людоїда та інших.

Петровський, на свою біду, навів як приклад Олексія Маресьева: безногий каліка, що подолав непоборні перешкоди і врешті-решт знову став льотчиком. Маресьев могутній як людина, бо переміг і зовнішнє зло — мороз, голод, фашистів, і власну фізичну ваду.

І раптом на З’їзді письменників Агнія Барто, визнаний «класик» радянської дитячої літератури, накинулась на «критерій цирку»: Петровський порівняв «справжню людину» з циркачем! Знову все та сама соцреалістична бездумність: діти мають бачити у Маресьєві «звичайну» радянську людину, комуніста, героя (виходячи з неявної думки, що радянська людина — супермен). Вони повинні! І не важлива для педагогів специфіка дитячої психіки.

Ідеологізується все. Ось дають дітям криптограму. Після розшифрування виявляється, що це один з найзворушливіших рядків Шевченка, який мучився на засланні, в солдатах. Для педагога не має значення справжнє дидактичне завдання криптограми — він ліпить в неї ідею. Ідея опошлюється, вона ж не потрібна дитині під час гри. Вона потрібна педагогові-дурневі, який напихає дітей ідеями і розцінює любов до гри як смачну облатку для педагогічних ліків проти дитячості дітей.

Нерозуміння суті казок, ігор виявляється у всьому.

Певний час педагогів охопила пацифістська ідея (як завжди, опущена згори), що для дітей шкідливі рушниці, пістолети, шаблі, зброя взагалі (це було під час хрущовського «роззброєння»). І діти грались палицями, каменями, пугачами. Після 68-го року почали вимагати військово-патріотичного виховання і знову взялись мілітаризувати іграшки. Довелось дати зелену вулицю дитячій зброї.

Педагоги старого гарту збентежились: зброя буде сприяти розвитку агресивності. Спочатку мене, як і старих педагогів, обурив мілітаризм нової педагогіки. Певний час тихенько викидав зброю своїх дітей. Але вони й далі «ба-бахали», «тр-р-р-ракали», відступали й наступали, ховались у засідках. Їм потрібна боротьба зі злом, війна з ним, потрібен подвиг, потрібна тактика й стратегія боїв. І не має значення те, що їхні палиці схожі на рушниці й шаблі. Лук для них цікавіший за танки й атомні бомби.

Після вивчення праць Ельконіна й Виготського, я зрозумів, що дурні й «пацифісти», і «мілітаристи». Якщо хлопчик грається у «шофера», «поліцейського» чи «злодія», то він не вчиться професії, професійних навичок чи навіть специфічних емоцій. Він емоційно «вивчає» ролі, соціальні функції світу дорослих, він входить у світ дорослих, руйнує свій страх перед могутністю й нескінченністю, загадковістю дорослого світу. Різноманітні ігри розвивають емоційну сферу, навчають володіти собою, сублімувати свої потяги, заміщати нереалізовані потяги реальними діями, підпорядковуватися внутрішнім правилам гри.

Дидактизація, ідеологізація гри частіше дає протилежний задумові «педагога» результат — огиду до дорослої ідеї, незрозумілої та нудної. Якщо дорослий відбирає зброю, то в результаті, поєднуючись з іншими факторами, ця заборона залишить у підсвідомості зброю як мрію про щось таємниче-прекрасне, як засіб свободи від перепон. Штучна мілітаризація дитинства призводить до того, що діти позбуваються притаманного їм прагнення до боротьби й подвигу, вона викликає протест проти дисципліни в грі, боротьбі, праці. Деяких дітей, щоправда, може захопити роль героїчних «болванчиків». Проте в цілому гра у війну не має нічого спільного з дорослою війною. Потреба у війні-грі може потім перерости в любов до боротьби у шахах, до боротьби з теоремою, проблемою. Все залежить від загальної структури ігрового процесу у системі ігор, від ролі в ній педагога, від успіхів у грі, від емоційних процесів в іграх, від психіки дитини.

Дитяча «війна» луків, пістолетів, мечів — благородна, аристократична гра розуму, військової хитрості й мужності. Що вона має спільного з війною «кнопок», машин, ракет — війною, де особистість, як і цілі народи — ніщо?

Саме ті, хто не пережив свого дитинства у сміливих іграх боротьби стають інфантильними дорослими — садистами, донощиками, святенниками, інквізиторами-кагебістами, холоднокровними професорами на кшталт професора Лунца.

Ми з Семеном Глузманом обговорювали цю проблему — роль гри в боротьбі з інфантилізмом, психоневрозами, роль ігрових правил у становленні гнучкої цензури в психіці. Ми навіть хотіли, достеживши еволюцію гри, емоції в грі, розробити ігротерапію (на Заході вона вже з’явилася) для лікування божевільних дітей — так тісно пов’язана гра з проблемами позбування фобій, заборонених потягів, зі створенням механізмів сублімації, заміщення предметів потягу, зміщення потягів і т. д.

Але ні в Глузмана, ні в мене не було часу на ігротерапію. Він єврей і тому не міг влаштуватись на роботу в Києві. Після інституту поїхав працювати до Житомира. Лікував істерію, психопатію й складніші хвороби. Становище психіатрії, її низький рівень, нездатність лікувати більшість психозів (якщо не всі) прищепили йому відразу до лікарської брехні, до дурнів-колег. Побачене в тюрмах сповнило його жахом: скільки там хворих психічно, скільки здорових, яких кинуто в одні камери до хворих. Глузман намагався домогтися, аби божевільних кримінальників переводили в лікарню, але це вдавалось з великими зусиллями. Як людині, що вихована на великій російській літературі, у лікарській родині, Глузманові важко було стати збайдужілим лікарчуком, який мовчки споглядатиме страждання хворих і бездушність колег. А тут звістки про психушки, погрози психіатрією, антисемітизм, з яким Глузманові доводилось стикатися щодня. Навіть охорона, наглядачі тюрем, що боялись його як начальства, психіатра, який перевіряв стан хворих у тюрмах, мали перед ним перевагу невігластва, бездушності, товстошкурості, влади карателів і расової чистоти. Останній лягавий відчуває вищість над євреєм, якщо навіть єврей — Лунц. А що вже казати про єврея з вразливою совістю, із такою тонкою нервовою системою, що вона відгукується на всі болі ближніх?

Семен писав оповідання. Смаки наші були дуже різні. Коли він написав оповідання про свої пошуки роботи, мені оповідання дуже сподобалось, йому ж не дуже. Він шукав художнього узагальнення у сюрреалістичних образах, у сюрреалістичній побудові сюжету. Як психіатр, він дуже добре бачив радянський абсурд, паралогізм. Бо ж це країна шизофренії, співіснування двох (і більше) «країн» — країни, що стояла «на порозі комунізму» і країни, що стояла на рівні стародавнього Риму, середньовіччя, Івана Грозного, Петра І, Пугачева. Та це і параноїдна країна, з манією величі й маячнею ставлення до всього — радянсько-російське месіанство й страх перед підступами імперіалістів, сіоністів, українських націоналістів, ревізіоністів, троцькістів. Усілякі хвороби є в цій країні, тільки немає здоров’я. Тут і людоїдство, і вампірство, і надмірна конкретність мислення і надмірна абстрактність. Величезна божевільня, де здорових людей лікують параноїки, шизофреніки, психопати, істерики.

І як психіатр, як людина надзвичайно совісна й культурна, Глузман, попри всю свою нелюбов до політики, написав контрекспертизу у справі П. Г. Григоренка. Він вивчив листи Григоренка, його праці, розмовляв з його знайомими.

Цю роботу передали в Москву.

Сідати у тюрму Глузманові зовсім не хотілось. Він не «герой». До «героїв», політиків-ентузіастів ставиться скептично. Але «не можу мовчати» Льва Толстого, Петра Григоренка — це всезагальна якість нашої інтелігенції, що протестує.

Зараз Семен у таборі, на сім років плюс три роки заслання. Він став борцем на рівні Мороза, Буковського, Джемілєва, борцем без страху, борцем із садизмом поліції і таборових катів, з нелюдським абсурдом поліцейської країни.

На Захід прийшли його листи-протести, відповіді інтерв’юеру і «Відкритий лист до батьків». Усі, хто знає Глузмана, не можуть без сліз і почуття вдячності читати його листа до батьків. Це документ надзвичайно сильний, у ньому викладена вся суть демократичного руху. Я добре знав Глузмана, але не знав за ним такої сили духу. КДБ своїми репресіями відкидає від руху все слабке, боягузливе, а в кращих людях випалює прекраснодушність, лібералізм. Табори й тюрма — школа сили, розуму, духу. І за це «дякуємо» Брежнєву. Він готує собі ворогів — розумних, чесних, сильних, високодуховних. Щоправда, виховують у таборах (і особливо у психушках) і істеричних, злих людиноненависників. Але Глузманів більше.

Ось як відбувається виховання борців у таборах. Глузмана послали скопати контрольну слідову смугу, яка оточувала табір (який символ!) Адже така ж смуга тягнеться на кордонах країни: вся країна — табір, оточений колючим дротом і слідовою смугою, і зеки — вільні радянські люди — зобов’язані, як казав Глузман, займатись «самоохороною»). Задля того, щоб отримати побачення з батьками, Глузман здійснив «аморальний» вчинок, пішов на компроміс (за його словами, перший і останній). «Оперуповноважений КДБ капітан Утир якось сказав, що у мене є одне слабке місце — мої батьки. Він помиляється: у мене немає слабких місць. Така розкіш мені не дозволена». Я думаю, що Глузман тут неточний. КДБ використовує «слабості»-чесноти, а Глузмани ці слабості перетворюють у свою силу. КДБ їх цього навчає, випалюючи слабість духовної сили.

Табірний каратель сказав другові Глузмана Мешенеру: «Я можу вас поставити на голову, якщо захочу». Глузман коментує: «Саме в такій акробатиці і полягає гуманізм соціалістичної пенітенціарної системи».

«…У 50 градусів морозу вночі мене «на всяк випадок» клали у сніг…»

Це пише типовий, тобто кращий політв’язень, який втілює у собі сенс руху опору. Тут немає фанатизму, озлобленості, тут гумор і спокійний тон вченого, який викладає факт і суть садизму своїх катів, тут сила духа.

«У мене дисертація — „Заочне судово-психіатричне дослідження у справі Григоренка“, і я дякую долі за те, що неодружений. Опери з КДБ, які підслуховують у табірному будинку побачень, не стануть свідками мого адюльтеру», — відповідає Семен батькам, сподівання яких на синову наукову кар’єру і родинне щасливе життя були зруйновані.

«Я не такий сильний, щоб переступити через власну совість. І не такий слабкий». У цьому сенс нашої боротьби. В її основі — совість. КДБ використовує силу розуму Дзюби, сумління й алкоголізм Якіра, схиляння Л. Середняк перед Глузманом і Плющем[11] — усі наші слабості й чесноти, щоб ми зрадили. І зраджують боягузи, алкоголіки, моралісти, раціоналісти й істеричні протестанти. Не зраджують боягузи, алкоголіки, моралісти, раціоналісти і навіть істерики. Всі слабості стають опорою, всі чесноти можуть стати підґрунтям для зради.

Як співав Юлій Кім: «Тут сила проти правди…»

На жаль, КДБ має не лише силу кількості, нелюдяності, економіки, але й силу слабкості фобій, державних маній і маячні.

А у нас і правда, доведена до істеричного правдолюбства, може стати слабістю.

І все-таки співак має рацію. У нас правда — головна зброя, наша сила, а у них безсилля брехні «Правд», дезінформації «Известий».

«…Ваше покоління контужене 37-м роком. […] Страх, страх, страх. […] Якийсь трансцендентний страх, кафкіанський. І хіба ж це не щастя, що я позбавлений його, що совість моя чиста? […] Вам важко, та невже ж ви хочете, щоб я зрадив матір Яна Палаха?»

Це також головне у нашому русі — немає кафкіанського страху попереднього покоління. І пам’ять про Яна Палаха.

Як співає Галич про Мадонну, що бреде по Іудеї і думає про Сина:

А Семен Глузман пам’ятає про мільйони замордованих у ГУЛАГу, про Ельзу Кох і Данила Лунца, про Бабин Яр, про своє еврейство, про мене в психушці.

Разом з Володимиром Буковським Семен пише у таборі рекомендації для тих, хто потрапляє до рук Кох-Лунцеві, садистам-психіатрам. Він думає про інших, тому що шанує пам’ять загиблих і поважає себе.

Іван Світличний, вже з заслання написав мені в Париж про талановиту поезію Глузмана. Хоч і переклали її французькою, та надрукувати не вдалося… Лише окремі вірші.

Поки писав експертизу у справі Григоренка, я взявся за «Психологічні методи на допиті». До цієї роботи мене підштовхнула моя попередня стаття — «Психоідеологія інтелігентної зради». До останньої, у свою чергу, мене спонукала еволюція моїх колишніх друзів, суперечки з ними. Вони доводили, що лайно завжди було, є і буде. Лайно у самій людині, у державі, у боротьбі. Вони смакували абсурд, відчай, патологію суспільства і кидали звинувачення учасникам опору: мовляв, вони несуть нову кров, новий ГУЛАГ, лайно смердюче, бо радянське лайно вже підсохло, і коли його не чіпати, то не чути, як воно смердить. А ми, мовляв, «біси»-«демократи» (за аналогією з «Бісами» Достоєвського).

Мій найближчий тодішній товариш Е. Н. декілька разів ловив мене на бісівщині й одного разу заявив:

— Ти завжди вислизаєш.

Я передав однією дівчиною небезпечного листа до Москви. І «друг» звинуватив мене в тому, що я втягую її в боротьбу, нехтуючи тим, що вона не хоче в цій боротьбі брати участі. Я пояснив, що не попередив дівчину, бо тоді вона, якби її затримали, мусила б визнати в КДБ, що свідомо брала участь в розповсюдженні антирадянщини. З іншого боку, вона знала мене й адресата і розуміла, що передав я не любовну записку.

— Гаразд. Але якби її схопили, вона б не захотіла видати твого імені і цим самим стала б на шлях боротьби з КДБ. Ти змушуєш людей боротись, спираючись на їхнє сумління.

— Я підписав листа своїм прізвищем і навіть наголосив, що з тим, хто передає, про політику говорити не треба.

І так було кілька разів. Мій товариш довго ловив мене на бісівщині, аж доки одного разу не резюмував:

— Ви чесні люди, але ви прокладаєте дорогу технократичному фашизмові. А він вас же й знищить.

Думку про таку загрозу підказав йому я сам, як і марксистську тезу про розрізнення суб’єктивного й об’єктивного в рухах. Мій друг не визнавав марксизму, але тут не погордував «страшною» марксистською тезою, щоб звинуватити марксиста. Коли він виступав проти неомарксизму, я запропонував йому зв’язатись з релігійним рухом, близьким йому по духу. Але й на це він не пішов.

Він заявив мені, що, прийшовши до влади, я його розстріляю за жалість до людей, до ворога.

— Так, якщо ти врятуєш ворога і той через твою провину вб’є ще сотні людей, то доведеться приставити тебе до стіни за твою співучасть у катівстві.

Він відійшов від друзів, від самвидаву і став ситим, самовдоволеним працівником технічної пропаганди. Він своєю роботою допомагав розповсюджувати офіційну брехню, а про тих, хто бореться з цією брехнею, говорив як про майбутніх катів або справжніх бісів. А в результаті дав про мене на суді неправдиві свідчення.

Були й інші подібні знайомі — абсурдисти, песимісти.

Я описав у своїй статті взаємозв’язок абсолютно песимістичної ідеології зі шкурною психологією зради самого себе і друзів. Я спробував прослідкувати логіку переходу від абстрактного песимістичного заперечення суспільства до домовленості зі злом, що існує, в ім’я заперечення зла майбутнього, а потім і до співпраці з цим злом. Логіка ця переплітається з психологічним переходом: крок логічний, крок психологічний, потім логічний — і так до кінця падіння. Насправді немає суто логічних або ж суто психологічних кроків морального регресу, вони взаємно породжують одне одного за наявності психологічної детермінанти, примату соціально-психологічних факторів.

Проте, працюючи над психоідеологією зради абсолютних песимістів, я побачив, що все не так просто, як мені здавалось на початку роботи.

Це всього-на-всього шлях естетів, філологів. Ще є шлях зради технічної інтелігенції, емоційного націоналізму, політичних істериків, філософський шлях, шлях спокійного, самовпевненого лібералізму, шлях бісів (вони люблять гратись з поліцією у кота-мишки).

В основі всіх шляхів — нечесність із собою, примат особистого болю, особистої долі над ідеологією. Ідеологія для них — психозахисний механізм, що рятує людину від власної совісті, співчуття до людей і т. д.

Я зрозумів, що такі шкурні ідеології базуються на міфологізації ідеології. Почав збирати матеріал для статті про лібералів, неомарксистів, «чистих» демократів, технократів, націоналістів. Насправді чистих ідеологій немає, всі вони — психоідеології, сплетення різних ідеологій між собою і з психологією; переплетення комплексів неповноцінності, провини, страху, сорому, совісті, істерії й сексуально-соціальної патології.

У вступі до статті я зробив цей розподіл, ввів орієнтовну класифікацію психоідеологій, згадав про роль «шкурності», міфів, моди, несвідомих ідеологій, зокрема, несвідомої політичності, що у свідомості вважає себе за аполітичну.

Оскільки соціальна база демократичного руху — це поки що інтелігенція, то, значить, треба використовувати всі її соціальні переваги: ерудицію, знання, вміння мислити, аналізувати — і вдаряти по її слабких місцях: схильності відриватись від грішної землі, схильності до самокопания, до анархізму в політичних діях і в побуті, до кастової замкнутості, перебільшення ролі слова, ідеологій.

КДБ використовує всі ці вади. І саме тому я хотів написати статтю про психологію слідчого та його жертви: вади й чесноти слідчого, вади й чесноти інтелігентів.

У номері «Вопросов психологии» зі статтею Виготського про гру якраз була стаття про психологічні прийоми слідчого на допитах. Я зміг спертися на опис легальних законних прийомів слідства. Залишилось перетворити рекомендації слідчим на рекомендації для тих, хто перебуває під слідством, свідкам і доповнити їх досвідом друзів, власним досвідом і матеріалами «Хроніки», «Білої книги» О. Гінзбурґа, працями Литвинова, «Юридичною довідкою» Єсєніна-Вольпіна.

У статті я встиг дійти до протизаконних методів слідства: шантажу, провокацій, фальсифікацій, психологічного терору, використання фармакологічних засобів, «квочок».

Свою статтю я прочитав багатьом з тих, хто вже сидів або ж пройшов через слідство як свідок. Вони щось виправляли, щось додавали.

Наприкінці 1970 року я поїхав до Москви. Потрібен був самвидав, треба було віддати наші матеріали, інформацію про Україну. Мені також була потрібна фашистська дореволюційна література й література сучасного анти- і прорадянського фашизму для третьої частини «Спадкоємців Сталіна». У другій частині під назвою «Обмовки реакції» я поширив аналіз Шевцова-Кочетова на все радянське суспільство, розглядаючи поняття суспільної свідомості, підсвідомості, цензури, суспільної символіки. Тут були процеси над Лєвіним-Лєніним, плутанина з Леніним-Бауером, маразматичні мемуари Мікояна, у яких було «виказано» таємниці Кремля.

Як символ мене особливо зацікавила «біла пляма» в гімні СРСР — немає слів. Гімн без слів видає суть нового етапу сталінізму: слова про Сталіна маються на увазі, але вимовляти їх поки що соромно. А нових не хочуть. З цим співвідноситься й небажання виконати обіцянку — замінити Конституцію «диктатури пролетаріату» Конституцією «всенародної держави». Сталінська Конституція їм здається надто ліберальною, а доведеться ж сказати ще більш прекраснодушні слова. Слова ніколи їм не заважають, але «антирадянщики» використовують ті самі слова проти них. Це неприємно. Технократи збираються і зовсім відмовитись від добрих слів — навіщо їм слова про демократію, свободу й гуманізм? У них кібернетика, ракети, атомні бомби, вся техніка, промисловість і наука. Бюрократи ж шанують папірці і люблять гарні слова. Це їхня слабкість.

Гімн без слів означає те саме, що й біле коло на червоному прапорі націонал-демократів у ФРН. Але в НДП це свідомий натяк, кулак у білих рукавичках (на взірець статті російського фашиста під назвою «Без жидів» — тут вже є присмак тонкого естетизму, у дореволюційному «Бєй» замінили тільки «й» на «з» — і гуманно, й послідовно). А у Брежнєва біла пляма в гімні — несвідома погроза і розгубленість, слабкість, нетривкість влади.[12]

Поняття «загальнонародна держава» — для марксиста алогічне. Це абсурд, алогізм, що розкриває причини того, чому в гімні немає слів. Всенародна держава — брехня, така сама як і «диктатура пролетаріату» за Сталіна, але брехня алогічна, брехня й правда відмови від доктрини марксизму. Адже «загальнонародна держава» — це «грубий казармений комунізм» за Марксом. Але й це, найточніше визначення алогізму цього звороту не точне, бо ж треба сказати ще й про «антинародну державу», про машину придушення всіх класів (адже й бюрократів придушує ця машина, і вони нею не задоволені: одні хочуть безкарно користуватись матеріальними благами відкрито, всенародно; іншим хочеться відкрито підкорятись Сталі нові і тотально тероризувати народ, треті хочуть поліпшити роботу народного господарства, четверті мріють про прекрасний буржуазний Захід, п’яті… весь час чогось не того хочуть). Держава — машина для придушування одного класу іншим (Ленін). Загальнонародна? Всенародна машина, що придушує весь народ усім народом… Що це таке?Павуки в банці? Та ж ні, селяни крадуть, п’ють, але нікого як клас не гризуть. Робітники? Те саме. Значить, не всенародне взаємопригноблення. Якби в ідеологів КПРС залишилось хоч щось марксистське, то вони повинні були б сказати: визначення держави, які давали Маркс, Енгельс, Ленін, застаріли. Ось вам нове, точніше. І тоді «загальнонародна держава» мала б якесь логічне значення, нехай воно б і не відповідало реальній радянській державі. Але ж для цього мислити треба, а не брехливо бити поклони батькам-засновникам теорії.

Цікава й несвідома символіка радянської держави. У Києві стоїть пам’ятник Леніну у вигляді фалоса. З’явився звичай після шлюбної церемонії їздити до пам’ятників Леніну. Вони, батьки народу та його слуги, люблять їздити в авто чорного кольору, працювати в будівлях з чорного граніту (два роки тому в Києві будинок ЦК вже облицювали, прикривши свою чорну роботу, — збагнули, мабуть-таки, що таке чорнота, яка у слов’ян означає смерть, ядуху, хворобу, сатанізм?). Вони звикли розміщати у газетних статтях вождів по порядку їхньої близькості до чергового Вождя або ж відповідно до того, яке значення вони насправді мають в олігархії. Звикли їздити в машинах, номери яких точно відповідають їхньому місцю в ієрархії. Кашкети на офіцерах все більше стають схожими на красиві гітлерівські, обмундирування на «білопогонне» з його розкішними ментиками, стрічечками, барвами, кастовими відмінностями. Термін «радянський патріотизм» все більше витісняє брехливий «інтернаціоналізм». Дуже смішно було мені у Київській тюрмі прочитати статтю про те, що урочисто введено звання «прапорщик», а потім побачити моїх наглядачів уже прапорщиками.

Якось вся історія Росії заглянула мені до камери, коли я на 1-е Травня — свято трудящих — побачив п’яне усміхнуте обличчя прапорщика в… блакитному святковому мундирі.

Ну як же тут обійтися без поезії:

Усе та сама лермонтівська країна — країна блакитних мундирів, країна рабів, що по триста років терпіли, щоб повстати засліпленими, а потім знову зануритись у терпіння на чергові триста років. Я не хотів би, щоб це сприйняли як зневагу до російського народу. Шевченко писав про «мільйони свинопасів» у козацькому вільнолюбному народі, про гетьманів — варшавське сміття, підніжки Москви. Але коли я зараз знову чую про боговибраність, месіанську роль росіян, мене стає не по собі. 300 років монгольського іга, 300 років самодержавного, 60 — поки що — радянського. Навіщо російські патріоти метаються між плазуванням перед Заходом і шовіністичною гординею своєю… чим пишаються?

Обидві крайності — прояви комплексу національної меншовартості. У Лєрмонтова, Чернишевського, Герцена, Сахарова цього комплексу немає. Та й навіщо він росіянам? Це ж національна ущербність — месіанство, сліпа національна любов і гординя.

Перше, що я довідався у Москві, була звістка про суд над філософом Єгідесом. Я знав про нього тільки те, що він написав працю про сенс життя — одну з трьох праць, що з’явились на цю тему. Відчувалося з цієї роботи, що автор думає і розуміє всю значущість проблеми, яку так довго вважали за релігійну псевдопроблему.

Єгідеса посадили у звичайну психушку («ідеї величі й реформаторства», він написав проект уставу КПРС і Конституції, а також «наклепницькі» статті «Про основні напрямки соціалізму» і «Єдиний вихід»).

Москвичі обговорювали статтю А. Михайлова «Міркування з приводу ліберальної кампанії 1968 р.» — критика ліберальної опозиції — зокрема, Ініціативної групи — з позицій соціал-демократичного марксизму. Багато що з авторових зауважень видалось мені слушним, але навіть слушне написане таким зверхнім тоном, з добрячою дозою догматизму, з нерозумінням політичної важливості опори на закони й моралізму руху та схильністю до підпілля. Через ці помилки стерлося все те близьке, що було в статті для багатьох, хто поділяв позиції, подібні до позиції Михайлова. Зовсім вже обурювала фраза про біснуватість, істеричність демонстрації 25 серпня 68-го року. Не розуміти значення вибухів морального обурення — означає стояти на позиціях плоского раціоналізму, прагматизму. Михайлов не розумів усієї важливості у країні безправ’я — на етапі розростання опозиції у середовищі фахівців — ідейності, відваги, морального протесту й правосвідомості.

Все це зменшило силу його думки про те, що багато учасників містифікують соціальне коріння демократичного руху: суперечності між рівнем виробничих сил і бюрократичною системою розподілу, організації й управління, у класовому стосунку — між науково-технічною й гуманітарною інтелігенцією, спеціалістами й бюрократами. Містифікація полягає у тому, що рух трактується як суто моральний протест, позакласовий. Михайлов дуже точно вказав на те, що боротьба за загальнонародне право — свободу слова, переконань, думки — це вузько класова позиція, бо вона не вимагає самоуправління на підприємствах, права на страйки, не вказує на бажану форму управління державою — господарством, армією, культурою — це висловлене в загальнонародних потребах інтелігентське начало: інтелігенція не може творити без свободи думки, слова, друку, організацій.

Проте добродій Михайлов настільки традиційний у своєму марксизмі, що навіть стилем своїм, формою полеміки відштовхує від себе: «Моралізаторство, юридичне крутійство, гучні фрази» (перебільшення помилок руху, навмисно образливе), «це — розлад і деградація» (про пасивних лібералів; за моєю термінологією — просто лібералів), «дії їхні… об’єктивно провокаційні» (про активних лібералів, тобто демократів).

Оскільки всі мої друзі обурювались його статтею («сидить у себе в кутку, мовчить собі тихенько, нічогісінько не робить, і ще й гордо повчає і сміє розкидатись звинуваченнями, радити займатись теоретичними дослідженнями по хатах, не висовуючи носа з нори»), я намагався захищати автора. Треба переступити через снобізм «теоретика», «вченого марксиста», через його невміння конкретно мислити: без «істеричних демонстрацій», галасливої, відкритої частини айсберга самвидаву все інше розвиватиметься дуже повільно і в підпільно-авантюрному руслі. І тоді видно раціональне в його критиці. Справді, чому ми не публікуємо матеріалів про страйки, чому не зв’яжемось з бунтівниками з Новочеркаська, Прилук і т. д.? Я особисто передав у «Хроніку» три повідомлення про робітничі страйки в Україні, але їх не опублікували, бо «це політика, а політикою ми не займаємось». Чому право на страйки менш важливе, ніж право на свободу совісті? Тому, що воно вторинне, залежить від інших прав? Але це регулятори відносин між робітниками й державою, регулятор виробничих взаємин, крок до самоврядування, специфічна пролетарська зброя за права, найбільш зрозуміла робітникам. Чи є перевагою «ідеальність» свобод, яких хочуть інтелігенти? Так, оскільки у свободі думки і її висловлювання — політична передумова національних та економічних свобод. Проте абстрактна, ідеальна свобода безсила у своїй «чистоті», якщо вона не «забрудниться» матеріальними свободами — свободою виборів, страйків, масових організацій, правом мас контролювати керівництво.

Демократичний рух зачіпає всі матеріальні свободи, але надто вже мало.

Снобізм слів П. Якіра про те, що його не цікавить, чи йдуть за нами маси, висловлює саме індивідуалізм та інтелігентський анархізм демократів.

В українських патріотів немає цього снобізму щодо мас. Навпаки, тут можна побачити перебільшене поклоніння масам у формі абстрактної, містичної лобові до нації. Але це не заважає патріотам Східної України бути відірваними від нації, народу живого, — через культурництво, філологізм, аполітизм, непрактичність.

Спільне в російських демократів і в східноукраїнських патріотів — абстрактність свідомості, містифікованість політичної спрямованості. Цю абстрактність особливо видно у «ліберальних марксистів» (тобто немарксистів), наприклад, у Роя Медведева. Медведев з його «класовим» підходом так само далекий від робітників та селян, як і його опоненти — демократи й російські націоналісти. Його «об’єктивізм» — небажання додумувати до кінця, небажання заглиблюватись у «марксистську єресь», відійти від застарілих догм, і тому він суб’єктивно сприймає країну й історію, у нього не науково-об’єктивний аналіз, а неусвідомлений страх перед втратою «основ» під ногами, перед майбутньою кров’ю народного бунту.

А демократи, знущаючись із несміливості думки Медведева й ліберальних сподівань на те, що влада стане м’якшою, на її еволюцію, поділяють його формальну аконцептуальність, безпрограмність, неполітичність (тобто «об’єктивно-історичний» аналіз) — основи його ілюзій.

Я сам ніс у собі цей «первородний гріх» інтелігента: рефлексію, абстрактність, відірваність від побуту, матерії життєвої практики, міф суто особистісного протесту — і тому відчував силу й слабкість «загального» в русі опору. Романтична реакція на радянську дійсність: російський монархізм, слов’янофільство, націоналізм — демонстрували зворотній бік «первородного гріха».

У самвидаві з’явились статті російських націоналістів «Слово нації» й «Три ставлення до Батьківщини». Дико якось було читати голос з печерних часів, заклик назад, до «самодержавства, православ’я і народності», трьох китів царизму, російського слов’янофільства і чорних сотень. Але три кити у старі добрі часи все-таки формально були пристойніші. А тут вже відчувалась доба раціоналістичного «романтизму»: біла раса, «безладна гібридизація», «голос крові».

Ще коли я збирався до Москви, Таня попросила, щоб я зустрівся з В. Гусаровим, автором чудових публіцистичних праць «На захист Фадея Булгаріна» (Гусаров «доводить», що Булгарін — патріот на взірець Кочетових, справжній охоронець «правильної літератури») та «Мій тато вбив Міхоелса» (про вбивство кагебістами знаменитого режисера й актора Міхоелса).

Гусаров написав у своєму звичайному іронічному стилі «Слово про свободу» — відповідь «Слову нації». Але закінчує він зовсім не іронічно: «Всезагальний розклад треба припинити не за допомогою батога та різки, а за допомогою гласності».

Коли я прийшов до Гусарова, він тільки обмірковував листа у психушку до Петра Григоровича — в іронічному стилі, але без сарказму, а з любов’ю та глибокою пошаною до нього. Він вже написав два листи, а тепер вирішив їх продовжити і зробити публічними, відкрити діалог з Петром Григоровичем про речі неполітичні, але, можливо, важливіші.

Автори «Слова нації» мене зацікавили. Виявляється, вони приходили до Гусарова. Гусаров описував діалог з ними гумористично, тобто поєднуючи повагу до їхньої самовідданості, щирості зі сміхом над їхнім «романтизмом», браком почуття гумору, що призводило до словесного та ідейного несмаку, до солодкавого пафосу.

Ця іронія перетворюється на сарказм, коли через підсолоджену естетизацію страшної російської історії проглядає расизм, фанатизм церковно-монархічний та месіанський. Щирість та суб’єктивна чесність не означають обов’язкового гуманного ставлення до людини. Навпаки, доведені до крайнощів, вони породжують фанатично-садистське ставлення до людини. Ці крайнощі з’являються тоді, коли ідея, прагнення до істини не самообмежуються сумнівами у собі, в Ідеї, не пом’якшуються «безідейною» любов’ю до людей і пошаною до того, що в них — навіть у нелюдів — людське, презирством й ненавистю до антилюдяного в собі, в однодумцях, в Ідеї, в обмеженості своїх істин.

Глузування з ворога (а «російські патріоти» — поки що не вороги на взірець КДБ, а ідейні супротивники демократів. Проте може надійти час, коли вони змінять КДБ: їхні ідеї мають тенденцію втілюватись у реальності) буває людяним, коли щось у ворогові цінуєш і перебуваєш з ним на рівних — і вони, й ми поки що в’язні ГУЛАГу, а не його керівники. «Російські патріоти» вважають, що влада м’якше ставиться до нас, а ми думаємо, що навпаки. Так чи інакше, але садять і тих, і інших. А те, що у верхах є люди, які симпатизують їм чи нам (а чи є вони? Медведєви вірять, я — ні), з погляду етичного не так вже й важливо: умови суперечки, ідейної боротьби у демократів і руситів етично однакові.

Я зупинився на цьому питанні тому, що проблема моральності виступів проти ворога, який сидить у таборі, з’являється постійно.

Коли група Фетісова — Антонова написала огидну фашистську роботу, у якій солідаризувалась із владою, з її російським націоналізмом, расизмом, то у самвидаві з’явилась зловтішна стаття про божевільних, що заслужили тюрму від рідної та близької їм влади.

«Хроніка» з осудом відгукнулась про зловтішання антифашиста, що ставила його на один рівень з Фетісовим й Антоновим.

Як і кожна практична моральна проблема, ця не має формули розв’язку. Ось дехто закликає різати кримських татар, євреїв, українців, росіян, арабів, кого завгодно. Навіть більше, влада у цей час проповідує те саме. Моральне почуття вимагає вдарити по погромникові, паралізувати його людиноненависницьку пропаганду словом, яке розкриває внутрішній зміст пропаганди (вона може виявлятись у словах християнства, любові до Батьківщини, комунізму) точним словом — фашист, садист, расист, погромник, нелюд.

Проте це слово інший бандит — той, що при владі, може використати проти того, хто влади не має. Чи можна давати свідчення на нього? Формули виходу з ситуації немає і бути не може — вона сама буде нелюдською, якщо її створити. Доводиться шукати міру в реакції на Фетісових, тобто, наприклад, шукати стиль, форму, слово й аргумент полеміки, такі, що «не доносять», інакше кажучи, непридатні для прокурора й судді.

Ось фашист сидить з євреєм в одній камері. Фашист прямо каже, що влада — другорядний ворог, а першорядний — це єврей, інтелігент, ліберал і демократ. Починаються суперечки, крики, взаємні образи. Але демократ отримує передачу, а в фашиста нічого немає, він голодує, він хворий, він вмирає.

В одного мого товариша якось виникла саме така проблема. Але вирішити її було легко. І він вирішив по-християнськи. Складніше, коли невелику зібрану суму доводиться розподіляти між хворим демократом і вмираючим фашистом. А ти не сидиш, не бачиш, як мучиться фашист, ти про нього особисто не знаєш, він не ближній, духовно він для тебе — по той бік. Усе тобі в ньому вороже, в ньому — в конкретному злі, а не просто в символі зла.

Як бути? Я вирішив цю проблему на користь хворого демократа, але завжди відчував, що вибір мій — неморальний (у дійсності проблема ще складніша й глибша, бо неморальний сам вибір, але тут самі гроші, те, що їх не вистачає, стають проблемою). Коли тобі заподіяли зло, то морально простити його, ворога, кривдника (хоча й тут є безвихідні теоретичні ситуації). Але хто сміє прощати Сталіна, ЧК, ДПУ, НКВД, КДБ, Генерального Прокурора Руденка — не за себе (як прощав «фаворитів коронованого фельдфебеля» Миколи І декабрист Іван Олександрович Аннєнков)? Як можна простити людині, яка не тебе, а інших мріє різати? Яка посадила в тюрми людей своїм доносом — зі страху, із вигоди?

Це питання поєднується з питанням про ставлення до Достоєвського. Геніальний письменник, мислитель. Але й патологічний російський націоналіст з неймовірно дикими ідеями про нацменів. Коли зібрати всі його висловлювання про євреїв, поляків, українців, то за незвичайно великим мислителем проглядають «Протоколи сіонських мудреців».

Людина, що вірить у міф про ритуальні вбивства, про боротьбу євреїв за владу над світом, не може викликати до себе поваги (оця її грань).

Про Достоєвського сперечалися з багатьома москвичами, тому що ті не хотіли бачити його політичної ідеології — лише естетику, духовні пошуки (ніби не було зв’язку між його надзвичайно глибокими ідеями і його антисемітизмом).

Небажання дивитись усій правді у вічі — зародок міфологізації ідеології та бачення світу.

Вийшовши від Гусарова, я пішов на вечірку до В. Л. Він колишній працівник піонерського журналу, займався дитячою літературною творчістю. Писав і підписував листи-протести проти судів, проти смертної кари і на той час був безробітним.

На вечорі був Володимир Буковський, що зовсім нещодавно вийшов з табору. Володю я розпитував про психушки. Мені добре запам’яталась його розповідь про найстрашніше.

У тебе в психушці з’являється друг, з яким можна поговорити. Він любить тебе, ти — його. Відбувається своєрідна взаємопідтримка. Але тут раптом він по секрету повідомляє, що він Сталін, Наполеон або ще хтось. У нього не було раніше навіть натяку на маячню, манію. Що ж тепер робити? Не хочеться його ні бачити, ні чути — така страшна зміна особистості. Але ти для нього єдина близька істота, він ревниво стежить за тим, що ти говориш з іншими, мовчиш, віддаляєшся від нього. Починаються сцени, і місяцями доводиться вдавати, що між вами нічого не змінилось.

Страх перед тим, що й сам психічно зламаєшся, стає майже трансцендентним.

Володя Буковський як особистість дуже нагадував мені Валентина Мороза[13]. Така сама сила духу, волі, такий самий особистісний магнетизм, особистий шарм, що об’єднує людей зовсім різних.

Я прочитав Володі свою статтю про психологічні методи на допиті. Він зауважив про відмінності психологічного стану свідка й того, що під слідством, але в цілому вважав, що така стаття непотрібна: людина сама повинна вирішувати проблему поведінки, ніхто їй не підкаже.

Як засвідчив досвід, Володя (як і багато інших, вже досвідчених у стосунках з КДБ) не мав рації. Річ у тому, що ті, хто вперше потрапляє до КДБ, часто помиляються через рештки наївної віри в те, що у кагебістів є щось людяне чи вони прислухаються до закону.

Через день-два я сидів уночі в Якіра і писав відкритого листа до Петра Григоровича. Зінаїда Михайлівна дала мені прочитати його листи, і я був глибоко вражений людяністю, красою його «обмовок». Якщо навіть у підсвідомості Григоренка скільки доброти й гуманності… Він соромиться своєї щирої любові до людей, і тому лише «обмовки» видають цю любов. Ці «обмовки» нагадали мені «обмовки» Шевченка, обмовки чистоти, гуманізму, які так контрастують з рекламним, пропагандистським гуманізмом брежнєвих.

Телефонний дзвінок. Ламаною російською мовою західний журналіст повідомив, що Володю побив філер, і що його забрали.

Я розбудив Петра, і ми цілу ніч телефонували до всіх, до кого могли. Володя об’явився над ранок. Так, філер намагався стати на заваді зустрічі з журналістом, але це налякало тільки журналіста. Володя збирав матеріал про психушки, він не міг забути того, що побачив на власні очі.

У цей час я особливо зблизився з Григорієм Під’япольським та його дружиною Машею. Їхню родину називали «Гриша-Маша»: вечір у «Гриші-Маші», «Гриша-Маша» розповіли і т. д.

Гриша — член Ініціативної групи, фізик, поет. Ніч суперечки на кухні — марксизм, марксисти, поезія, філософія науки…

Гриша познайомив мене зі своїми друзями, серед них був і Гарик Суперфін. Гарик — ходяча енциклопедія з історії партії, філології, філософії, ГУЛАГу, сучасного й минулого. Про що б ми не заговорили, він уточнював дати, імена, назви книжок і т. д. Про українських в’язнів знав такі подробиці, про які я ніколи й не чув.

Здебільшого така пам’ять позначається на інтелектуальних творчих здібностях. Проте Гарик — цікавий історик, філолог, знавець психології, її основних течій.

У Гриші я ще ближче зійшовся з Віктором Нєкипєловим та Ніною Комаровою, що приїхали з Умані. Боляче було думати, що надійде і їхня черга (що й сталось з Віктором у 73-му році). Із Віктором ми багато обговорювали національні проблеми (на відміну від москвичів, він їх добре знав), проблеми дитячого виховання. Він прохолодно ставився до Фройда, до його пансексуалізму, навколо цих проблем вульгаризації підсвідомості переважно й точилася наша суперечка.

Політика не до душі Нєкипєлову, але неспроможність дихати цією атмосферою брехні й терору, неспроможність мовчати неминуче призводила до самвидаву, протесту, до тюрми. І все-таки звістка про його арешт, яка надійшла до мене у психушку, приголомшила:

— Знову забирають поетів, за чесне слово, за щиру поезію. Та що ж це таке? Пушкіна вбили, Грибоедова змусили виконувати доручення російського імперіалізму й довели до страшної смерті під ударами обурених персів. Смерті… Від самогубства, від сухот, від божевілля, від голоду. Духовні смерті…

Григорій Під’япольський помер, не витримавши нервової напруги боротьби з радянською гиддю.

Гарик Суперфін сидить, голодує за свій талант, за свою пам’ять, яка пам’ятає про мертвих і живих.

Володимир Буковський вмирає з голоду в тюрмі, а його мати благає у всього світу врятувати її сина, який рятував інших людей, увесь світ від тотальної, всеземної психушки — ГУЛАГу[14].

Лежать вірші Віктора Некипелова, сповнені таланту, розуму й любові і які так важко тут опублікувати: кому тут потрібні вірші? А Віктору загрожує новий термін.

А з вікна — прекрасна Норвегія, «країна суворих норвежців» (кудись у глибини віків відійшла жорстока мужність їхніх предків — варягів, вікінгів, залишилась спокійна, урівноважена доброта). Озеро, кам’яні виступи, ліс, що трішки нагадує рідні Карпати. І здається, що якби наші люди могли сюди їздити, у Швейцарію, Англію, Францію, побачили б живих людей, таких несхожих національно, але таких близьких загальнолюдськи, то всі ці андропови тут же щезли б, немов лихий сон. Стало б зрозуміло, що все зло Заходу в тисячу разів перебільшене, а своє — у тисячу разів применшене, і що можна жити так само по-людськи, як норвежці.

Норвежці по-справжньому, не на словах люблять свою природу, своїх дітей, свою свободу і добробут. І дискутують у парламенті: рік служби в армії — чи не надто обтяжливо для людини? Намагаються; щоб і цей рік не був перекресленим, зруйнованим роком життя.

А наш господар українець (Господи, хто б міг подумати, що Шевченко своїм символом України-Іудеї передбачив розсіяння українців: 2 мільйони в Німеччині, Франції, Австралії, Канаді, США!), українець у всіх своїх рисах, але в чомусь уже норвежець, розповідає як «брати» прийшли у 39-му році у Західну Україну, розповідає про розстріли, тортури, потоки брехні, що хлинули на бідне, пригноблене раніше Польщею українське населення, про лицарів українського партизанського руху…

До Миколи Радейка я приїздив кілька разів, не лише відпочивати, а й на політичні акції, які він організовував. (Він один робив більше, ніж в деяких країнах діаспори ціла українська громада.) Незабутня розмова. Сидимо — Радейко, Кошелівець, Андієвська, Кубійович, засновник «Енциклопедії українознавства» й… дивізії «Галичина». Радейко згадує, як за наказом ОУН-УПА йшов на завдання — вбити зрадника, Кубійовича. Щось завадило, і от маємо… Слава Богу, що не вдалося, не мали б монументального подвигу професора Кубійовича. І ми, українці різних поглядів (аж до ворожості), різних поколінь, зібралися ось тут, об’єднані мрією про самостійну, демократичну Україну (а в мене в голові думка про тата: куди він без вєсті пропав? Може, вбили німці, може, загинув упістом, у таборі? А може, в дивізії? Хто зна, що я про нього знаю? Не я йому суддя). Взагалі, з цими дивізійниками мав забагато моральних та психологічних проблем. Дехто з них сам ненавидів Кубійовича, що втягнув їх у ту ганебну авантюру. Та що я, вчорашній сталініст-ленініст, знаю? Іван Світличний дещо пояснював мені про мельниківців та бандерівців. Про двійкарів сам, здається, не знав. Критерій у нього був один — бандерівці дійшли з німцями до Львова, мельниківці — до Києва. Значить… Але ось я побачив демократизм мельниківців, демократизм двійкарів (тобто колишніх упівців-бандерівців), заприятелював з Андрієм Бандерою, сином Бандери. Бандерівці ж атакують не лише нас, гельсінкців, але й Кубійовича за… комунізм. Точніше за те, що відмовився підтримати в Енциклопедії фальшивку ЧК щодо СВУ. А ось дивізійники виявляються однією з найактивніших демократичних сил діаспори. Як це, вони ж гітлерівці, наці? Та ні, бачу це не лише з їхніх часописів, спогадів, але й з розповідей їхніх та їхніх колишніх ворогів. Як так сталося? І починаю розуміти. Прості сільські хлопці, багато з тих, хто пережив голодомор безпосередньо або з газет, прихід визволителів, хлопці без зброї й без ідеології, вони просто хотіли воювати з найбільшим ворогом свого народу (мій друг-дивізійник, східняк, добре знаний червоним воякам Володя Козак, що колись відсидів у братній тюрмі, бачив і голод, і злочини, гірші за Катинь…) Всі ці балакуни, Донцови та інші «елітарні» професори, були їм до’дного місця. На війні й опісля неї навчилися думати, читати — самостійно. Звідси цей феномен — дивізійники активно підтримували саме демократичну, антифашистську частину дисидентського руху… Вони — люди практичного розуму (очевидно, були й донцовці). П’ють здорово, в дим. Видно — муляє на душі. Хоч чимала частина перейшла зі зброєю в УПА, власне, по зброю і йшли в дивізію.

Потяг до Мюнхена. Зі мною листи, ще не встиг прочитати. З Лондона, якийсь українець. Пише, що сидів з моїм батьком у німецькому концтаборі. Ледве доїхав… Розказую Козакам. Володя: «Ану дай!» Дивиться на прізвище. «Відпиши йому вітання від командира, Володі Козака». Так дядько й не з’являвся більше, а я й не цікавився, чи то гебіст, чи міфоман, чи жартівник такий собі…

Після кожної зустрічі мій портфель наповнюється самвидавом. Врешті-решт, з туго набитим портфелем в одній руці і з вісьмома томами Маркса в іншій (Іра Якір віддала їх мені) я поїхав у аеропорт.

Погода була нельотна. Просидівши декілька годин з майором КДБ — вдягнутий у парадний кагебістський мундир, він читав «Любов і ненависть» Шевцова, я подався на вокзал. На вокзалі стояли величезні черги. У мене розколювалась від болю голова (грип), вже ніщо не цікавило, зникло побоювання, що стежать.

Підійшов лягавий.

— Ви що тут робите?

— Квиток купую.

— Квитків вже немає.

— Я чекаю, може, хто продасть.

Подивився документи, книжки Маркса (портфель із самвидавом випадково виявився поза полем його зору).

За якийсь час я побачив знайоме обличчя українського патріота.

Я підійшов до нього, нагадав про себе (ні я не пам’ятав його прізвища, ні він не знав мого), про спільних знайомих.

Він запропонував сісти з ним у вагон без квитка («в дорозі заплатимо провідникові»). Я пояснив, що зі мною самвидав, і тому мені небезпечно стикатися з міліцією, з контролерами.

— Я буду тримати портфель при собі.

Він заскочив у вагон, а мене не пустили.

Поїзд рушив, а разом з ним мій самвидав в руках напівзнайомої людини.

Я вернувся до Іри Якір, розповів про пригоду. Вона сміялась з моєї «конспірації».

— Ти завжди лаєш москвичів за необережність. Але так, як ти, ще ніхто не вчиняв.

До Києва я приїхав через день, о п’ятій ранку. По дорозі дівчина з мого купе сказала, що живе на Русанівці (район Києва) і що по неї приїде дядько на машині. Я зрадів: мені ж також туди.

Коли я вийшов з вагона, побачив дядька поруч з нею.

Метрів за п’ять:

— Пройдемо!

Поруч двоє лягавих.

— А що таке?

— По телеграфу повідомили, що ви, напившись, бешкетували у вагоні.

— Але ж я не п’яний. І звідки ви знаєте, що це саме я бешкетував? Фотографію вам мою передали, чи що?

— Де ваш квиток?

— Викинув. Краще ось вернімось у вагон, запитаємо в провідника, чи я бешкетував.

— Нічого питати.

Завели у привокзальне відділення. Все та сама безглузда суперечка.

Майор був п’яний, поруч нетверезий лейтенант.

— У вас немає квитка, ви без квитка їхали, ми будемо провідницю судити: ви їй заплатили. (Встигли шепнути йому мої проводирі, що квитка викинув.)

— Обшукати.

— Що шукати будете? Квитка?

Знову суперечки, проскакують закони з мого боку й алогізми з його.

Продивляються кожну сторінку восьми томів Маркса.

— А навіщо вам Маркс? Його що, в Києві немає?

— У мене грошей немає, щоб купити.

Знайшли якісь порізані папірчики.

— Зібрати, лейтенанте!

Лейтенант не може. Я, побачивши, що нічого небезпечного немає у папірцях, допоміг йому (поспішав додому, щоб дружину вдома застати).

— «Поздравляю с праздником. Целую. Ю. Ким. Пошел за врачом».

— Що за «враг»?

— Не «враг», а «врач».

Почалась суперечка — «врач» чи «враг».

Кажу:

— Після поцілунку не йдуть по ворога, а ось по «врача» можуть піти.

Іржуть — «дотеп» сподобався…

Майор кудись побіг (повідомляти про плоди обшуку). Прибіг злий, але не на мене, а на господарів. До мене ставиться зі співчуттям. Мабуть, сказали, що це не шифр, і що він — бовдур.

На слідстві 72-го року мені нагадали:

— Ви що думаєте, що обдурили нас тоді, на вокзалі? Ми знаємо, що у цьому ж вагоні їхала ваша людина з портфелем!

(«Мели, Іване! Чув дзвін, та не знаєш, де він».)

А через місяць ведуть мене коридором на допит і раптом… та сама, «моя людина». Його як свідка вели на допит в іншій справі. Це нечувано — такі зустрічі неможливі, заборонені. Я запідозрив провокацію. Нічого подібного. Він вийшов сухим з води, про портфель ніколи більше й не згадували. Звичайне недбальство конвоїра. Скільки їх було, цих недбальств. Працювати й тут «чисто» не вміють. Мені ж було приємно подивитись на людське обличчя з волі.

і

*

У Києві я поринув у теорію гри. Почав вивчати структуру ігор в її зв’язку з психологією та педагогікою. Від «політичної діяльності» все більше й більше нудило.

71-й рік був для мене, мабуть що, найтяжчим. Московські враження, незважаючи на знайомства з новими чудовими людьми, залишили на душі великий тягар. Я побачив зародки бісівщини. У поєднанні з аполітизмом багатьох, тобто безперспективною, хоча й благородною, неусвідомленою політикою, це збільшувало відчуття безплідності боротьби за свободу. Та й саме поняття свободи треба було уточнити. Свобода — умова чогось, а не самоціль. Засіб чого?

Класичний марксизм віджив себе. Повертатись до попередніх, домарксистських ідеалів? Безглуздя. Треба шукати нове попереду. Але що?

Почав аналізувати причини переродження. Якийсь страхітливий маятник революцій і термідору. Христос — Констянтин, Робесп’єр — Бонапарт, Лютий — Жовтень 1917 року — 1937–47 роки.

Що спільного у Христа, Робесп’єра, Леніна? А у Констянтина, Торквемади, Сталіна й Бонапарта багато спільного.

Почав придивлятись до психологічних та етичних коренів переродження.

А 71-й рік підкидав мені одну за іншою «психологічні історійки».

Для мене це був рік праці над грою та Шевченком і рік психологічних «надривів» моїх близьких, далеких. Трагедії професії, родини, любові, дітей…

Трагічна історія країни втілювалась у трагедію людей: опозиціонерів, конформістів і нонконформістів, ворогів і друзів.

Нав’язливо тріпотала в голові думка Е. Фромма: невротичне суспільство породжує невротичну особистість, невротична особистість створює невротичне суспільство.

Ось, наприклад, бісівщина. Вона супроводжує всі гуманістичні рухи, коли перед гуманістами постає питання: «Що робити, щоб наші жертви дали помітний результат?» І тоді одна за одною сипляться тези, постулати бісів.

1. Мета виправдовує засоби.

2. Людина — засіб, мета — Ідея («люби дальнього» — Майбутнє покоління, Людство в цілому, люби Свободу, Добре, Прекрасне, Бога, Прогрес, Націю, Народ, Трудящих. І все з великої літери, щоб жива людина усвідомила свою нікчемність перед Ідеєю).

3. Чим гірше, тим краще.

4. Хто не з нами, той проти нас.

Це тільки логіка бісів. А психологія ж переплітається з нею — кожному силогізму відповідає психологічна настанова.

Нечаев починав з абсолютної, фанатичної любові до народу. А закінчив ненавистю до його пасивності, до його рабства. З любові до абстрактного народу, ідеї «народу», з міфу народжується ненависть до реального народу, бажання стратити його на дибі.

Ось мій приятель Н. Розумний. Розум —їдкий, роз’їдає скепсисом все бездоказове, брехливе. Але це лише розум експериментатора. А що, коли зробити так, спробувати це? Таке собі експериментаторське ставлення до себе, до інших. Він мені дуже багато дав, вказавши на слабкі місця в моїх поглядах. Я намагався йому довести, Що оскільки не можна все пояснити одразу, все обґрунтувати, потрібно обережно ставитись до традицій, до живих людей, до моралі, до всього. Якщо древні придумали міфологічне обґрунтування табу кровозмішання, то це не означає, що це табу треба викинути на смітник. Людство багато що випрацьовувало емпірично, методом проб та помилок, і відмовлятись від цього тільки через те, що немає достатнього підґрунтя, смішно.

Ще більше, ніж заборона інцесту, науково не зрозумілі психіка, етика, таємниця життя, естетика.

Проте Н. не міг задовольнитись цим поясненням. Цікавість тягнула його за межу, у глибини, у безодні. Ця цікавість, якої не стримувало моральне почуття, яка приглушувалась гострою насолодою від життєвого експерименту, могла затягнути його у провалля гри у «двійника», у тюрму політичну чи кримінальну, в садизм, у що завгодно. Мене найбільше лякала його тенденція гратись з КДБ. Вони, звичайно, дурніші за нього, але за ними досвід, практика. Знаменитий слідчий царської охранки Судєйкін свого часу залякав любителя подвійної «гри» народовольця Дєгаєва. Сам себе залякав Азеф.

Навіть якщо охранка-КДБ і не виграє, любитель гострої насолоди все одно програє.

Цей тип експериментатора над людьми — один з різновидів «бісів».

Це Ставрогін «Бісів» Достоєвського.

Аморалізм Н., не в таких талановитих проявах, широко розсіяний серед сучасної молоді. Немає табу, почуття жалю, співчуття, заглушені «думкою»: Бог помер, і немає опори в ньому, є пошуки — в одних як «шукання» замінника, сурогату, в інших — Бог як протест проти Бога безбожників.

Проте й у багатьох, хто прийшов до Бога, є цей аморалізм, бо старий Бог для них не живий, існування Його не обґрунтоване, Він не відповідає їхнім поривам, їхньому розуму, що все роз’їдає. Він може інтегруватись, врости в аморальне світовідчуття як буфер між совістю і бажаннями, як прикриття наготи своєї бездуховності[15].

Ті самі віруючі, що втілюють у життя свою віру, вже мають (завдяки тому, що закладене в них з дитинства, як це не парадоксально звучить у СРСР) мораль, а Бог лише допомагає їм бути твердішими.

Знаючи Фройда, я зміг свідоміше вдивлятись у душі ближніх і в свою. Там не все було за Фройдом. Соціальні суперечності і комплекси переплітались із сексуальними, і, як мені видається, соціальні важливіші.

Ось родина близьких мені людей. Усі бачать щастя, таке рідкісне у наш час і в нашій країні. Але й він, і вона метаються: увесь час якісь невротичні вибухи. Спочатку мені все бачилось у дусі класичного психоаналізу: неусвідомлені нав’язливі бажання зрадити, піти, небажання завдати іншому болю. Але як тільки я поглянув на їхню родинну трагедію зблизька, то побачив не суто сексуальну незадоволеність і пошук, а взаємну неповагу до способу життя одне одного: кожен відчував, що обоє живуть не згідно з совістю, але підсвідомо звинувачував іншого. Коли ж я побачив третій фактор — страх за чоловіка, якого ось-ось заберуть за самвидав (а це перепліталось з неповагою до нього за його непослідовність, з бажанням іншого, кращого, з почуттям провини і невдоволеності собою, своєю поведінкою, своїм фахом), то відчув цілковиту безвихідь, неспроможність для них вийти з невротичного стану.

І ще одна, може, найважливіша проблема. Сама людина може вийти з себе, саморозплутатись, вирішити свої проблеми. Але коли вона з’єднана з іншими в родині, іншим «заплутаним», то рідко коли той, що розплутався, стане головним рушієм в розвитку родини, любові. Найчастіше спочатку створюється єдиний «родинний» комплекс», а потім заплутується сама людина. Її заплутала родина, тобто інша заплутана людина. І це двоє! А що ж говорити про державу, про мільйони людей з їхньою заплутаною психікою, з їхнім нездоровим державним ладом!

Я намагався допомогти декільком друзям. Найбільше, чого вдавалось домогтись, — полегшити взаємні удари тих, що люблять одне одного, трохи поліпшити їхнє взаєморозуміння.

Знання психології, робота над психоаналізом культури й хамства, психоаналітичні спостереження за навколишнім ледь-ледь допомагали — доти, доки не починаються близькі взаємини з іншими. Але якщо самоусунешся, заглибишся в себе, то себе ж зруйнуєш; сповнишся презирством і ненавистю до всіх, тобто знову ж таки сам у собі заплутаєшся.

Атмосфера підозр, стеження, допитів усе це гіперболізує. І тільки одиницям вдається вирвати з себе ГУЛАГ. Адже ж людині дуже притаманно робити зі стосунків навколо власні якості, овнутрішнювати ГУЛАГ. А потім цей внутрішній ГУЛАГ виривається назовні, накидається на близьких.

Якось мій товариш в розпалі суперечки вибив ослінчика з-під співрозмовниці. Я вигнав його з дому!

— На хріна мені однодумці, які дискутують з дівчатами методом «кийка» і зганяють свою ненависть до ладу на його жертвах.

Йому було важко від розриву, мені і його співрозмовниці також…

Ми потім переступили через цей випадок, поховали сварку в собі. Він поводився чудово, людяно, розумно. Але ГУЛАГ усе ще в ньому, і нема-нема та й звалиться на близьких.

Ось інший товариш. Він любить «однодумницю». Вона ненароком наступила на його хворе місце, і любов перетворилась у ненависть, спочатку завуальовану чемністю, а потім вона перейшла в «ідейний розрив». Він приписував «однодумниці» усілякі ідейні хиби: і нетверді переконання, і небажання активно працювати у самвидаві, і опортунізм до ворога. Цього всього не було — він один бачив у ній безідейність та інші відхилення від «генеральної лінії» самвидаву.

Те, що я зараз пишу, дає перекошений образ самвидавівців. Але я у 71-му році відчував цей образ саме таким, тому що всі так стомились тоді…[16]

Коли з’являється почуття безнадії, психологічні проблеми боротьби стають центральними. Тому емігрантське життя традиційно перетворюється на життя надривів, взаємних образ, чвар, трансформацій ідейної боротьби в боротьбу особистостей і боротьби самолюбств на ідейні розколи. Порятунок — відійти від емігрантщини у життя народу, серед якого живеш, вийти з гетто, відійти від боротьби груп, від розколів, від самолюбства і марнославства, від хворобливої реакції на уколи та укуси.

У 71-му році на емігрантську хворобу хворіли деякі москвичі, кримські татари, українські патріоти (підігріту, до того ж, полемікою навколо Дзюби). Дехто звинувачував Дзюбу в чому завгодно (особливо боягузи), щоб помститись за свою заздрість до його колишньої сміливості.

Галич на цілий 71-й рік став моїми ліками і моїм наркотиком. Невипадково книга його пісень зветься «Покоління приречених». Це невдала назва, бо у цих піснях не лише туга, відчуття втоми, а й сила опору, інтелігентського, етичного, але опору. Коли з’явився цикл про Сталіна (і Христа), то на перший план виступила сила духа (для багатьох навпаки — песимізм, невіра у перемогу Христа). Я годинами слухав цей цикл і ще глибшу річ — поему «Кадиш» — про Януша Корчака, польського письменника, педагога, якого спалили разом з дітьми у газовій камері.

Захоплення Галичем захопило всіх моїх друзів. Дехто волів «аполітичного» Окуджаву або ж пісні Юліка Кіма. Для мене ж вони доповнювали одне одного.

Пройшовши через блатний карнавал, карнавал мотиву, слів, сюжету, всі вони прийшли до філософського карнавалу без милиць арґо. Щоправда, Галич і раніше майже не вдавався до блатних слів, лише з огляду на художню необхідність використовував також образну систему й мелодику таборів.

У «Кадиші» карнавальність відображається у багатоголоссі, в поєднанні «грубих слів» і не пов’язаних формально з трагедією Корчака образів з прозаїчними словами Корчака: «Я нікому не бажаю зла, не вмію, просто не знаю, як це робиться».

У «Кадиші» карнавал не для ГУЛАГу, а вселюдський, такий, що наближається до карнавальності Достоєвського (і до Салтикова-Щедріна). Від того, щоб не впасти в істеричний плач, крик, пафос рятують рештки табірного словника і пам’ять про те, що це співає Галич: все той самий голос, який не претендує на музичність, артистизм, все та сама символіка.

Цікаво, що мало кому вдається співати його пісні. І його прості мелодії надто складні, і пафос врізається дисонансом у вухо або ж зникає, поступаючись місцем хрипу, алкоголічному надриву. Зникає Галичева гармонія. А Окуджаву співають, Висоцького теж.

У психушці я чув, як співали Висоцького і навіть Галича, проте а ля Висоцький (схиляючись до блатного) або ж а ля Окуджава (відхиляючись від гармонії високого й низького).

Та й не знають і не люблять блатні Галича. Інша річ — Висоцький або сентименталізований блатними Окуджава.

Прагнення неполітичної, але адекватної становищу країни пісні призвело до пісень Юлія Кіма, пісень театру (цикли з «Недоростка», «Шекспірівські», дитячі). Знову карнавал, але у формі традиційної клоунади.

Дивно, але саме його слова звучали в мені на допитах, під час бесід з психіатрами. Я слухав цих негідників і патологічних істот й відходив від них через Кіма, дивився на них через клоунаду історії.

Цікаво, що коли до арешту внутрішньою опорою був Галич, то після — Кім, його «неполітичні пісні». Ненависть зникала, і поверталась здатність дивитись на «них» як на похід клоунів-потвор.

І в «Кадиші» пригадувались інші образи, близькі Кімові веселою гранню клоунади історії:

Правда крокують вони, за сюжетом — у газові камери…

Сучасний «карнавал» — трагікомедія й «оптимістична трагедія» якось так неявно перегукувались з піснями причинних жінок у «Кобзарі», а пісня «Аве Марія» з «Марією» Шевченка.

Останній перегук — мій індивідуальний, емоційний, бо у явній формі майже нічого спільного[17]. Жебрацьке, убоге вбрання Мадонни, Мадонна на дорозі, у дорозі, паралелізм сучасного й біблійного (Україна-Іудея: Іудея й радянська, ГУЛАГова Росія).

Я так багато пишу про пісні, про поезію не тому, що це специфічно моє сприйняття того, що відбувається. Мені здається, що без пісень і поезії руху опору зрозуміти не можна (в українців — історичні «думи», народні пісні, Шевченко, Леся Українка і поети-шістдесятники; в росіян і євреїв — Галич, Окуджава, молоді поети, Мандельштам, Пастернак, Ахматова).

Галич суголосний із чимось спільним у демократичному русі: коли й не згоджуєшся з його думкою, то бачиш, що образи його правильні, істинні.

І які б ідеї не сповідував Олександр Галич, куди б він не прийшов, його самвидавівські пісні залишаться точним образом-символом морального опору, неприйняття світу брехні й насильства.

Галич вимагає великого дослідження — настільки глибокий він, його думки, естетика, психологія та мова, наскільки взаємопов’язані вони між собою і з його музикою й хрипким голосом, виглядом філософа з ГУЛАГу, мудрого єврея з «Країни Рад», підпалювача «чи то Кремля, чи то Рейхстагу» (Ю. Кім).

Карнавал, клоунада радянських шансонье допомогла мені у вивченні гри. У грі також є клоунські елементи, і не лише в моторних іграх-забавах, айв інтелектуальних. Граючи в нудне доросле лото, дитина починає «дражнитись»: або смішно, або якоюсь абракадаброю обзивати цифри, карти, кубики і т. д. Переможеному дають насмішкуваті прізвиська. Ці прізвиська амбівалентні: в них і радість перемоги, і приниження переможеного, і запрошення переможцеві посміятись разом з переможцем — адже ж це гра.

Амбівалентність клоунади — спосіб пережити й позбутися серйозних образ, заздрості, злості і т. п. Це немов дитячо-пророче бачення філософії сильного дорослого, що сміється з бід, зі смерті, з ворога, зі своєї власної слабкості.

Лише сильний сміється з власного страждання. Слабкий сміється з інших — або слабких, або сильних, що потрапили в біду.

З цього маленького прикладу видно внутрішній зв’язок між дитячим і дорослим світом. Гра передує дорослому життю і стає емоційною школою опанування дорослого світу.

Я дослідив вісім типів інтелектуальних ігор. Але обсяги ігротек цих типів дуже відрізняються. Довелось вигадувати нові — для того, щоб поповнити ігротеки.

Робота над структурою ігор на взірець трик-трак (нарди) засвідчила, що ці ігри — моделі часу. І залежать ці моделі від національного міфу про час, про життя й смерть. З’явилось припущення, що нарди — модель чарівної казки: подорож з царства живих у царство мертвих і навпаки.

Спираючись на статтю радянського історика А. Я. Гуревича про різні уявлення про час, вдалось показати, що якщо нарди відбивають міф про циклічний час, то «гусачок» (вгору-вниз) моделює християнське сприйняття історичного й особистого часу.

Ставало все зрозуміліше, що гра — це не лише сфера культури, але й зародок і модель культури в цілому.

Колега дружини писала роботу про технічні іграшки. Ми разом проглянули той матеріал, що був у Кабінеті — асортимент іграшок-техніки. Виявилось, що основна думка педагогів — дати дитині всі види техніки, які є, і навіть їхні моделі. Це й утопічно, і шкідливо. Дитина потоне в морі машин, «машини» стануть нецікаві.

Структурний підхід показує, що потрібна не вся техніка, а її основні типи, принципи. Потрібно дати еталони світу техніки. Еталони соціальних функцій, форм руху, типи двигунів, основних частин. Різноманіття має бути зведене до розумного обмеження. Систематизація бачення світу лише допомагає зробити світ яскравішим, багатшим. Ось художник-конструктор робить шестірню, що виступає. Уся машинка — маленькі шестірні — колеса, кузов, дах. У цілому — чарівна фантастична машинка. Принцип технічний — він виступає, він оголений, і не тільки відбиває технічну мету, а й стає цікавим, красивим, хвилює.

Якщо не давати фантастичних моделей, які спираються на основні наявні принципи, еталони і на чудо (магніт, загадковий механізм), то втрачається інтерес до техніки. Вся вона знайома, «зрозуміла» дитині. Емоція «напівзнання», «зрозумілості» світу — згубна для дитини. Їй нудно від зрозумілого, доступного.

Всебічне зацікавлення ігровою діяльністю дало Тані змогу по-новому подивитись на свою роботу. Ми склали програму досліджень ігор. Сюди входили класифікація, психологічний і структурний аналіз типів ігор, складення каталогу всесвітньої (або хоча б радянської) гри, розроблення стандартної рецензії на нову гру, вироблення критеріїв гри.

Коли нам траплялись західні ігри, дивувала внутрішня близькість до радянських. Той самий псевдораціоналістичний підхід, тільки більш продуманий. Інтелектуальні ігри розраховані на дресирування — це тренажери інтелекту. Про роль емоцій забуто або ж зведено її до емоцій змагання (в оголеній, примітивній формі). Головне у грі — емоції, другорядні у всіх цих «математичних» іграх. Тому так багато ігор для підлітків і юнаків і так мало цікавих, інтелектуальних ігор для дошкільнят і молодших школярів.

Ігри-дресирування розвивають поверховість мислення, його найпростіші функції: пам’ять, увагу, формальну логіку. Усі пристрасті зводяться до бажання «перемоги».

Це краще, ніж ідеологізація гри, але не розвиває глибинного творчого мислення. Якщо у нас педагогіка розрахована на дресирування рабів слів, то західні ігри, які потрапляють до нас, засвідчували рабство у техніки й технізованої науки. Дивно — адже ж там є релігія, розробляється психоаналіз, є різнорідні «ірраціональні» напрями в мистецтві.

Хоча у своїй роботі ми дуже розпорошились, дружині вдалося опублікувати декілька статей у вигляді методичних рекомендацій і статей. Ми вирішили поки що не поспішати публікувати найважливіше — його треба розробляти, уточнювати.

Дружина почала читати лекції студентам Педагогічного університету, вихователям. Виявилось, що навіть не дуже істотні зміни в підході до іграшки, гри дуже зацікавили педагогів-практиків.

Якось до Тані підійшла одна вихователька:

— Ви ж знаєте, що на такі лекції усі приходять з книжками, щоб не нудитись, і всі поглядають на годинник. А я на вашій лекції жодного рядка не прочитала.

Це було найприємніше — така оцінка.

І хоча в Міністерстві на Таню поглядали все лютіше, та безпосередній начальник почав, де тільки можна, її хвалити: роботою над грою Таня все більше зацікавлювала колег, усім було цікавіше працювати, вирішуючи ті чи інші проблеми гри інакше, не за звичним шаблоном. (А для нас це було важливо і з іншого боку — це свідчило про те, що не виженуть, зачепившись за «погану» роботу. Але, як виявилось згодом, ніщо не перешкодило директорові Кабінету, потупивши очі і почервонівши, запропонувати у 72-му році Тані «подати заяву про звільнення за власним бажанням». А на питання: «На яких підставах?» — вже злісно крикнути: «Ви не відповідаєте званню методиста!»)

Були, правда, натяки на те, що Таня захищає іграшки, які не досить «реалістичні». Відіславши до праць Виготського й Ельконіна, вдавалося переконати начальство, що «формалістичні» іграшки точніше характеризують довколишній світ, аніж «фотографічні».

Були й протилежні зауваження — чи ми не раціоналізуємо, чи не засушуємо своїм аналізом, наприклад, ляльку? Страх перед думкою в естетиці, в етиці, в грі з’являється як реакція на плоский раціоналізм. Через алгебру не можна пізнати гармонії, бо для гармонії потрібен свій засіб пізнання, який аж ніяк не відрікається від логіки, від наукового аналітично-синтезного методу, від експерименту.

С. Авєрінцев опублікував статтю про ігрову теорію культури Гей-зінґи. Попросили москвичів, щоб дістали переклад, — адже ми багато в чому прийшли до тих самих висновків, що й Гейзінґа, але з іншого боку, з боку психології. Знову та сама болісна ситуація — знати, що десь розробляють те саме, і не мати змоги прочитати!..

Те саме з вивченням Шевченка. Чим краще я розумів його індивідуальні психологічні особливості, тим більше впевнювався, що його індивідуальне не лише не заперечує загальнонаціональне, а глибоко з ним споріднене. Індивідуальне відображає родове. Мабуть, є національна підсвідомість, яка формує індивідуальну психіку.

Коли я показав, що внутрішнім символом Шевцова є брила — «глиба» (Глебов, прикордонна застава у горах, Маяковський як скеля, пагорби Росії, «Глиба» пароплава), то не пов’язав цього з антисемітизмом Шевцова. І раптом у Сартра я прочитав, що скеля, стрімчак — всезагальний символ антисемітів. Отже, існує типова підсвідомість.

Є підсвідомість держави — особливо легко вивчати її в країнах із спотвореною психікою тоталітарних.

Я знав, що у Юнга є теорія про колективне несвідоме. Але в чому вона полягає, наскільки вона наукова, які її методи? Насилу вдалося дістати останні праці Юнга французькою і віддати перекладати для самвидаву.

Книга академіка Сємьонова «Походження людства» дала матеріал про роль родинних, сексуальних стосунків на першому етапі розвитку людини, що відірвалась від тварини, про походження перших табу і їхнє значення (позитивне й негативне). Сємьонов заперечує Фройдо-ву теорію історії, проте сам створює підґрунтя для психологічного аналізу історичного процесу.

У 1971 році декілька осіб домовилися святкувати шевченківські дні, написавши статті про поета.

Я написав статтю про «Молитву», в якій намагався довести, що поняття доповнюваності (співіснування різних ідей і принципів у баченні світу, історії) можна застосувати до психології такого складного поета, як Шевченко. Але вийшло дуже сухо, художник зник, залишився філософ. А без художника філософ Шевченко не такий вже й оригінальний.

У цей час мені дали прочитати двотомні коментарі до «Кобзаря» Юрія Івакіна. Він пише, що Шевченко не розумів прогресивного завоювання царизмом Кавказу, не розумів ролі Хмельницького в історії України (він поблажливо засуджує цей гріх: не міг же, мовляв, Шевченко передбачити Жовтневої революції, після якої Україна зажила так щасливо). І це пише «українофіл». Що ж тоді казати про «фобів»-інтернаціоналістів!

Я знав про Івакіна, як про людину, що любить Шевченка й Україну. Але те, що я прочитав у «Коментарях», обурило мене настільки, що я за ніч написав триптих-памфлет «Розмова з Тарасом», «Коментар до «Кобзаря», і «Мої пропозиції владі». У «Розмові з Тарасом», яка відбувається біля будинку з червоними ліхтарями (Київський університет), я розповів, спираючись на шевченківські образи, історію України після двадцятих років: голод, розстріл кобзарів, перекручення тез «Кобзаря» тощо. «Коментар» був пародією на коментар Івакіна. Пропозиції владі були такі: замінити «Кобзар» на тритомний коментар, скоротити «Кобзар» за прикладом «Корній Чуковський» на «Корнійчук» і зробити подвійний переклад «Кобзаря» з української мови на російську, потім знову на українську (тоді текст стане ще кращим, ніж коли перекладати «московські ребра» на «татарські»).

Памфлет був побудований на грі Шевченковими образами і на російсько-українській грі слів, і це останнє зіпсувало його: гра слів заступила безперервність і константність образів Шевченка в історії України радянського й дорадянського періодів. Євген Сверстюк назвав памфлет «вишенківщиною». Його думка багато важила для мене, і я відклав памфлет переробляти.

22 травня, коли молодь пішла до пам’ятника Шевченку, ми, декілька осіб, збиралися прочитати свої статті про Шевченка. Дзюба прочитав про стосунки між російськими слов’янофілами та Шевченком. Стаття була написана в академічному стилі і могла зацікавити лише фахівців. Мені було не дуже зрозуміло, навіщо збиратись у тісному товариському колі, щоб послухати таку спеціальну роботу.

Сверстюк прочитав статтю «Шевченко — співець християнського всепрощення». Стаття, як і всі його роботи, дуже цікава, змушує думати. Але я заперечував основну думку, я вважав, що Сверстюк робить ту саму помилку, що й офіційне шевченкознавство: бачить лише один бік Шевченкових ідей. У Сверстюка виходить всепрощення, в офіційних критиків — атеїзм і заклик хапати сокиру…

Мене підтримала Михайлина Коцюбинська. Вона розповіла про свої дослідження суперечливості Шевченка. Він так само складний, як і Євангеліє, як життя. І суперечності його змістові, а не формально-логічні. Немає суперечностей лише у ставленні до царів та поміщиків.

Василь Стус підтримав мене у тому, що потрібний психоаналіз Шевченкової творчості. Я навмисне заговорив про теорії 20-х років, за якими Шевченко був гомосексуалістом. Я це заперечував, і, що найголовніше, вважав, що сам по собі цей факт позалітературний. Але мої близькі друзі, що прийшли на вечір, побоювались, що сама згадка про це викличе обурення. Ще б пак! Про само Шевченка з такою непошаною говорити! Втім, один тільки Дзюба гнівно нахмурився, проте нічого не сказав.[18]

Після вечора ми з Танею і Кларою Ґільдман пішли до пам’ятника Шевченку. (Про це, точніше, про антисемітську вилазку влади, яка там відбулась, — бо влада розраховувала забити клин між українцями та євреями, і про провал цієї вилазки я вже писав у статті «22 травня 1971 року», опублікованій у журналі «Сучасність»).

Михайлина Коцюбинська дала прочитати своє неопубліковане дослідження про Шевченка. Це було найкраще з усього, що я прочитав із шевченкознавства. Аналіз мови, образів, «суперечностей» цілком новий. Нічого крамольного в роботі не було, але після арешту 72-го року їй не дозволяють друкуватись.

Під враженнями вечора, розмов з Михайлиною та Іваном Світлич-ним я написав конспективно, тезово «Деякі проблеми шевченкознавства». Проблеми стосувались білих плям у шевченкознавстві. А їх так багато, що вони зливаються в одну пляму. Тут і психологічні, і філософські, й історико-літературні, і лінгвістичні, й семіотичні.

З’явився задум створити щось на взірець Вільної Академії українознавства. Якщо у цій напівлегальній Академії принципово не зачіпати «небезпечних» зон — а розвиток шевченкознавства потребує безлічі напівакадемічних досліджень, — то владі важко буде звинувачувати учасників у «пропаганді». У той же час, якщо не оформлювати Академії організаційно, а просто зустрічатись і обговорювати проблеми культурології, то це не дає владі формальних підстав заборонити її як організацію (все одно б заборонили).

Сил для такої Академії у Києві б вистачило, а коли б сюди приєдналися львів’яни та інші, то можна було б вивчати широкий спектр питань.

Проте на носі вже був 1972 рік — рік всесоюзного погрому і розгрому. І тому багато хто не згоджувався з ідеєю про Вільну Академію. У Польщі за деякий час така Академія утворилась. Але це навіть не Москва. А в нас була примовка: «Коли в Москві нігті підрізають, в Києві руки відрубують».

Я все більше відходив від практичної політичної діяльності. Мені думалось, що рухові опору потрібно переходити на новий рівень. Якщо ми фахівці у тій чи іншій галузі, то саме своїми знаннями ми зможемо зробити значно більше. Навіщо писати памфлети математикові, якщо у нього немає обдарування памфлетиста? Чому фізики не продумають методів боротьби із глушилками радіо, з підслуховуванням, методів, які б полегшили друкування самвидаву? Фахівець з обчислювальних машин може зробити аналіз творів Шолохова, щоб розв’язати врешті суперечку про «Тихий Дон»: Шолохов — талановитий автор чи цинічний злодюга?

У всякому випадку, для себе я знайшов шлях, який поєднував особисті інтереси зі спільними. Мені хотілось піти з поверхні руху і працювати над теоретичними питаннями: зв’язок психології та ідеології, етика й боротьба, етичні причини переродження революцій, проблема нації, становлення особистості, культури й хамства. І метод цих досліджень я бачив у поєднанні структурного й психологічного (з елементами історичного й соціологічного) аналізу.

Але з кожним днем надходили нові звістки про арешти, особисті трагедії. Вийти з Ініціативної групи я хотів, але не міг. Хотів, бо набридло підписувати листи протесту (потрібні були нові його форми). А не міг тому, що підвів би друзів.

Дехто з київських моїх друзів негативно поставився до того, що я перестав займатись самвидавом, не пишу політичних статей, а коли й пишу, то не поспішаю закінчувати. Навіть більше — цілісінькими днями обговорюю індивідуальні проблеми і навіть граю зі своїми дітьми в маджонґ (давньокитайська гра, яку ми всі дуже полюбили). Ніяково було бачити докірливі погляди, та що вдієш. Коли бачиш, що не можеш практично допомогти політв’язням, важко думати, що борешся…

А маджонг розкрив мені всю глибину давньої гри, її естетичну й логічну цінність, гармонію емоцій та мислення.

Думаю, що якби не якийсь перепочинок у 71-му, не дитячі ігри, не індивідуальні проблеми друзів, то у 72–76 роках мені було б набагато важче.

Однак легко так говорити і важко мовчати… Демонстрації, суто етичний протест — «не можу мовчати»… Без віри в який-небудъ практичний результат емоційний протест мені видається беззмістовним. Хочеться все-таки поєднувати мораль з доцільністю, практичністю й реалізмом. Мені видавалось тоді, що я майже знайшов такий шлях для себе. Для інших, мабуть, є свій шлях, наприклад, той самий шлях суто морального протесту.

Якось я пішов на демонстрацію мовчазного протесту. І стало не по собі, хоча мітинг було присвячено річниці окупації Чехословач-чини. Відраза до демонстрацій згоди настільки велика, що поширюється для мене і на демонстрації протесту. Я розумію, що це безглузде відчуття. Учасники багатьох московських демонстрацій розповідали мені, що вони почували себе в них якось особливо піднесено, щасливо, прекрасно. Так що кожному своє…

Усі нові нещастя вдаряли по нервах. У Зампіри Асанової брат захворів на рак. Він приїхав до нас до Києва у спеціалізовану лікарню. Я приходив до нього, і він, згасаючи, розповідав, що у нього не дуже страшна хвороба, його просто побили кагебісти і щось пошкодили. Коли він виходив з палати, за ним вислизав «хворий» кагебіст (медсестри ніяк не могли зрозуміти, на що хворіє «товариш»). Ми сміялися з вивертів кагебіста, брат весело, я — не дуже, адже я знав про рак, і кагебіст був немовби символом індивідуальної хвороби. Потім брат Зампіри повернувся у Ташкент, а через два місяці я отримав листа від Зампіри — страхітливий крик болю, жаху: в арику потонула братова дочка.

Відповідь Зампірі я писав близько двох місяців — і написав тільки в тюрмі. Тільки в тюрмі я знайшов слова, адже там важко втішати перед обличчям смерті. Втішних слів немає, всі вони фальшиві, всі брешуть.

Раковий корпус — країна Совєтів — страшна й тим, що в ній захворюють, як і в інших країнах, на звичайний рак. І — що страшніше — фізичні, психічні або соціально-ідеологічні хвороби важко вилікувати. Та й не розділяються вони, хвороби ці.

В Умані у нас був близький друг, робітник Віталій Скуратівський. Свого часу йому не вдалося вступити до того інституту, куди він хотів, а просто вища освіта йому була ні до чого. Він багато думав, читав. Хоча й був самвидавівцем, але завжди відчувалось, що він думає про глибші речі, ніж політичні проблеми. У наших суперечках він участі майже не брав, мовчки усміхався (розкривався тільки дуже близьким, і тоді відчувалась надзвичайно тонка, чуйна душа цього «звичайного» хлопчини). Декілька років тому він захворів. Біль його мучив страхітливий, але він намагався не показувати цього.

Віталій іноді приїжджав до Києва, у відрядження. Приїжджав також, щоб дістати самвидав або рідкісні книжки. Я давав йому новий самвидав, читав свої статті. Критикував статті він рідко, частіше запитував, уточнював для себе поняття, ідеї. Його мати працювала в Уманському міському музеї. Добре знала українську культуру, історію. До Віталія ставилась стримано ласкаво і з прихованим жалем.

І ось нещодавно я дізнався, що він вмирає від раку, сил уже нема, лише фізичні страждання. До Парижа він прислав теплого листа. З почерку видно, як важко йому тримати ручку, писати. І він знайшов сили не лише написати декілька слів, але й вкласти в них тепло. Знаючи, як я люблю Софіївку — Уманський старовинний парк, прислав свої останні фотографії наших улюблених місць. Усі друзі — уманці, кияни, москвичі — від безсилля й жалю не знають, що робити, як допомогти. Кажуть, він з великими зусиллями прочитав нашу листівку. Кажуть, що мучитись йому недовго, але біль страшний.

Коли я був у Дніпропетровській психтюрмі, Віталій приїжджав до Тані — допомогти морально, попоратись на господарстві. Всі друзі метушились, не знали, як йому допомогти, як полегшити його фізичні страждання. А він мовчки, «безідейно» полегшував душевні страждання киян…

Ні гроша не варті ідеї перед мовчазним Віталієм, його небагатослівною людяністю. Не слово, а діло — сенс гуманізму. А слова лише відбивають добре діло, або ж спотворюють його.

Я раніше вже описував свого старого друга юності К., який згодом став ворогом.

І раптом друзі повідомили мені, що він вмирає від раку і знає про це. Він переказав мені через них у Париж вітання, не прощення, а прощання.

Але смерть сильної людини, колишнього друга, який, вмираючи, думає про своїх старих друзів (а я, мабуть, йому ворог: злигався з євреями, утік за кордон; але, може, він вже так не думає?) якось зміщує всі грані. Вмирає і страждає людина, і кудись відходить вся ідеологія, що розділяє людей на ворогів.

Тільки-но мене сповістили, що він помирає, стало боляче: як страшно я про нього написав. Що ж робити — викинути суперечки з ним, його гидкі фрази? Це буде неправда і навіть неповага до нього як до друга, адже він щось же ж колись дав мені, у часи нашої дружби. Та і як ворог щось дав — зрозуміти мою власну «тінь»…

У всіх трьох випадках видно цей нерозривний зв’язок соціального, історичного, духовного й фізичного «раку». Не можна роздроблювати людину. Людина нероздільна, нація нероздільна, людство і його майбутнє нероздільне. І роздільні — для нероздільного пізнання.

Зараз, коли я правлю рукопис для російського видання — немає вже ні К., ні Віталія. Нічого не хочу змінювати, додавати. Перед очима — Віталій: він настільки українець у чомусь головному, що нічого специфічно українського в зовнішньому, на поверхні в ньому немає. Він настільки пройнятий Україною — через своїх предків, свою матір, своє зацікавлення загальнолюдською культурою, любов’ю до знаменитої Софіївки — парку кохання графа Потоцького і Софії (що допомагала князеві Потьомкіну намовити Потоцького зрадити Польщу — заради кохання), настільки українець, що не вирізняє свого національного, свого патріотизму як чогось особливого, не ділить людей за націями. Йому незрозуміла спотворена, надривна любов до Батьківщини, з її неповноцінністю і невиправданою гординею.

Він працював на вітамінному заводі, на тому самому, звідки вигнали Ніну Комарову й Віктора Нєкипєлова. Там він захворів на «вітамінну», «грибкову» хворобу. Лікарі вирішили, що в нього туберкульоз легень, два роки лікували — без жодних результатів (правда, вважалось, що туберкульоз у нього вилікували і тому навіть не звертали уваги на його скарги).

Нарешті у Туберкульозному інституті (в Києві, куди з великими зусиллями і через знайомства його взяли, хоча, згідно зі встановленими правилами, будь-хто з трудящих має право на лікування в такому інституті) у легенях виявили «грибок». Але після двох місяців лікування його виписали з інституту — адже ж не можуть так довго лікувати (він вичерпав свій «ліміт» на безкоштовне лікування) — і відправили на роботу, у шкідливий цех, до апаратів, на роботу з кислотами. Ледве витримав місяць — болі ставали сильніші. В інституті мусили знову його обстежувати — виявили рак. А якби обстежили раніше, три роки тому, то операція відтягнула б смерть, зменшила страждання. Та коли Віталій захворів, йому морочили голову лікуванням від туберкульозу — без обстежень, без стаціонару (в умовах районного містечка; а хто знає радянську дійсність, тому легко уявити, що це таке). А він же ж «гегемон», у нього влада, він робітнича, виробнича сила, яку лікують «безкоштовно»…

Нарешті Віталієві вирізали три чверті легені, але було надто пізно.

Друзі вагались — сказати йому, що це рак, чи ні. Вирішили промовчати.

Перед операцією він з Танею приїжджав до мене в психтюрму. Але, як і усіх друзів, його не пустили (чому? по якому праву?).

У 1972 році серед уманців прокотились обшуки. У Віталія знайшли самвидав. Арештували двох його друзів. Дали по три роки. У Надії Віталіївни Суровцевої-Олицької забрали два томи спогадів.

На уманських підприємствах на лекціях розповідали про розкриту націоналістичну організацію, яку очолювала Суровцева. Повідомляли, що вона виховувала молодих українців у націоналістичному дусі (тобто, в перекладі на нормальну мову — в любові до Батьківщини). У Суровцевої та Олицької шукали… типографію (ще раніше вони все намагались дізнатись, коли й навіщо приїжджав до Умані Солженіцин).

Олицька відмовилась відповідати кагебістам, Суровцева знущалася з них, а сарказму й іронії у неї вистачить на все КДБ разом узяте.

Віталія покинула, злякавшись «зв’язку з антирадянщиком», дружина. Забрала дитину. Почалась тяганина з поділом будинку. А вони завжди такі огидні, ці поділи майна, люди так бридко в них виглядають! Для людини з таким внутрішнім благородством як Віталій, особливо страшно бачити звіряче, обивательське в близькій людині.

І тло цього всього — рак. Чи рак на тлі всіх цих подій. Потім арештували в Москві ще одного друга Віталія — Нєкипєлова. Він помер у нас, в Парижі, за Горбачова, від раку мозку, що з’явився ще в таборі, де йому лікарі все психіатричне підсовували: «ракофобія»… Перед смертю весь час хотів давати інтерв’ю, свідчення. І все розповідав про Мариновича, що хрестик йому подарував.

У 1974 році померла Катерина Львівна Олицька. І вмирала вона на очах Нєкипєлова — також від раку. Він приїжджав до мене, бо знав, що я втрачаю свій людський вигляд, йому хотілось побачити мене до того, як з мене зроблять божевільного.

Дехто з уманських друзів поводився на допитах дуже негарно. Зрадив Дзюба. Особистий фізичний біль у Віталія супроводжувався болем за близьких.

Він любить спів своєї матері й Надії Віталіївни Суровцевої. Це трошечки допомагає — українські пісні…

Проводжаючи Таню за кордон, Віталій сказав, що йому буде важко без неї. Зовсім нещодавно він повторив це у листі до нас. Важко… А зараз його вже немає… Віктор Нєкипєлов пише про це:

Росія, завірюха, зима, ніч. Ніч після недовгої відлиги. Хтось сказав, що чим глибша ніч, то ближче до світанку. Це гарна розрада для історика, історичний оптимізм.

Прощаючись, Таня запитала Віталія, що йому прислати з-за кордону.

— Човна.

Він чомусь ціле життя мріяв мати свого човна і пливти на ньому уманськими озерами.

І цей човен не йде з думок ні в Тані, ні в мене. Це все та сама дорога, Шевченків шлях, шлях людини. З варяг у греки і далі…

Але повернусь до передрозгромного, 71-го року.

У листопаді мали судити Анатолія Лупиноса. Я зателефонував до Якіра і повідомив день суду. Увечері, за день до суду, зателефонував А. Сахаров і повідомив, що приїхав на процес Лупиноса.

Вранці ми пішли до будинку суду. Я у кількох словах виклав суть справи: Анатолія судять за читання віршів біля пам’ятника Шевченкові 22 травня 1971 року.

Біля будинку суду вже чекали Світличний, Глузман, Олександр Фельдман та інші знайомі. Дуже мало. Світличний познайомив нас з батьком Лупиноса. Батько, колгоспник, соромився «освічених» людей. Весь — зболений за сина. Анатолій до цього вже сидів десять років. Прийшов з табору з паралічем ніг: два роки тримав голодування. Ходив на милицях. Вилікувався, а тепер у «психушку» потрапить. Як ми довідалися згодом, слідчий умовляв батька «врятувати» сина — сказати, що Анатолій з юності був дивакуватий.

— Це ж лікарня, а не тюрма. Там він відпочине, поправиться. Часто дають побачення, можна продукти передавати.

Який же батько, не знаючи про те, що таке психушка насправді, відмовиться від шансу допомогти синові уникнути тюрми?

Якби ми знали про цю розмову зі слідчим в день суду, то ми б пояснили батькові, що таке «лікарня» і що за «лікарі» там опікуються «хворими»…

Як не дивно, всіх нас пустили в судову залу. Я подякував дружині Сахарова Єлені Боннер:

— Ось бачите, як з вами рахуються!..

Вийшла секретар суду й оголосила, що у зв’язку з хворобою головуючого суд переноситься на невизначений термін.

Вкотре вже вони показали, що нічого тішити себе ілюзіями стосовно них.

Ми дістали вірші Лупиноса. Все той самий центральний образ «Кобзаря» — покритка. Покритка — Україна, що народжує синів, які знущаються з матері:

Так, за такі слова посадять надовго. Це не Сосюра, що пролепетав крізь сльози і спочуття до України: «Російсько-польська потаскуха» й одразу ж вибачився перед Ненькою-Україною. Він не мав права на ці страшні слова, адже ж і сам якоюсь мірою був «байстрюком»-«перевертнем».

У Лупиноса не істеричний протест, а мольба і вимога до «братів»:

На суд до нього я так і не потрапив: поїхав до Одеси попрощатися з матір’ю та сестрою, бо вже був певний, що арештують, хоча явних ознак і не було.

На цей раз вони не попередили нікого зі свідків, батька Лупиноса привезли в останню мить. (Моя обіцянка — зателефонувати Сахарову — він обіцяв приїхати на цей суд будь-коли — так і залишилась невиконана.)

В Одесі відбувалось слідство у справі Ніни Антонівни Строкатої-Караванської. Заарештували Притику, того самого, що цікавився, якою мовою знущалися з Ніни Антонівни. Притика все, що знав і чого не знав, виклав КДБ. Заарештували інших знайомих Ніни Антонівни. Почали переслідувати навіть далеких знайомих.

З Одеси я приїхав додому хворий (грип). Новий рік провів з друзями. Приїхала з Харкова Тамара Лєвіна. Вона розповіла про анекдотичну ситуацію з дружиною Володі Пономарьова — Ірою Рапп, онукою члена ЦК КП(б)У, ЦВК Рад України, академіка-хіміка.

Іра приїхала в табір до чоловіка. Табір був у Кам’янець-Подільській області на батьківщині її діда — В. П. Затонського. У кабінеті начальника табору висів портрет Іриного діда. Начальник з цікавістю дивився на Іру: пікантність ситуації він оцінив (навіть зовнішньо вона на нього схожа).

Начальник саме розмовляв з матір’ю одного з кримінальників:

— Ваш син не хоче підвищувати свій культурний рівень, нічого не читає. Це недобре, він так і залишиться злодієм.

Іра попросила передати Володі книжки.

— Надто багато ви йому возите книжок. Він і так надто освічений!..

Ну, як тут не згадати слів її матері, дочки Затонського. Вона довго слухала наші харківські суперечки, а потім, зітхнувши, сказала:

— Маленькою я до революції слухала ті самі батькові суперечки. А тепер ви сперечаєтесь про те саме. Як вам не набридне вся ця політика?!

Коли кримінальники дізнались, що Пономарьов — «політик», почали ставитись зі співчуттям й підтримкою.

— Ну, нічого, ось буде революція — кров’ю комуністів заповнимо ями.

Володя іронічно пояснив, що саме за те, що він комуніст за переконаннями, його й посадили. Ніхто йому не повірив. Хто ж не знає, що комуністи за переконання не сядуть, а за кусок хліба — маму рідну продадуть!..

Тома сиділа зі мною, «болящим» і сперечалась. Усе та сама суперечка Альоші й Івана Карамазова (у трактирі) — вічна суперечка в Російській імперії.

Увечері, коли зібрались друзі, раптом почувсь дзвінок у двері. У кімнату зайшли колядники. У старовину по всій Україні (а зараз тільки по селах) ходили по хатах хлопці й дівчата, співали колядки, обрядові пісні, в масках з фігурами. І київська молодь відродила цей звичай, один з найгарніших.

Це було настільки несподівано, настільки зворушливо, що й колядники, і ми — всі розчулились. Я не знав обряду, не знав, що казати, як відповідати на пісні.

Шепнув до однієї з колядниць — до художниці Люди Семикіної:

— А чим можна обдаровувати?

Я пам’ятав із сільського дитинства, що колядникам у мішки сиплють усе, що трапиться — ковбасу, фрукти, пряники, гроші.

А це ж «наукові» колядники! Вони вивчали обряд в традиційній формі, стародавній, знали значення всіх масок. Люда порадила відповісти, що на думку спаде.

Я підніс гуцульські тости:

— Будьмо!

— Най вони всі повиздихають!

Усі розсміялись…

Я пригадав цей випадок, бо це було останнє, що пов’язувало мене в тюрмі з українським патріотичним рухом і потім згадувалось як символ. «Вони» не «повиздихали», а тільки гострили ножі й зуби, готували всесоюзний погром, зокрема, переслідування учасників колядування.

Тамара через день поїхала. Прощаючись, я, кепкуючи, сказав:

— Шкода, не вдасться пройтись по тобі Фройдом.

А зараз вона сидить тут, у норвезьких горах, біля каміну, читає самвидав. І розповідає про іврит, про Біблію мовою іврит.

Виявляється, Авраам в Біблії «грався» з Сарою, а Сара сміялась, дізнавшись, що народить сина. Тому й сина їхнього назвали Іцхак (Ісаак) — від слова «сміятись».

Коло замкнулось, точніше, позамикались кола одне за одним. «Батько народу», нації, тобто творець культури, грався з життям, а життя долало страждання сміхом. І саме ці теми — культура, гра, сміх і страждання — і були найголовнішими темами мого тюремного життя.

Щоправда, коли я обіцяв «пройтися Фройдом», ні вона, ні я не знали про Авраама цих деталей і не знали, що у казковій Норвегії ми будемо разом, Фройдом проходитись по мові Старого Заповіту. І що нове коло розпочнемо, і все ті самі теми хвилюватимуть нас: Авраам — Абрам — Сара — Іудея — Україна — культура — гра — сміх і страждання…