У карнавалі історії. Свідчення

Т. Житникова-Плющ ДОДАТКИ

Міністерству внутрішніх справ УРСР

Житникової Т. І.

(Київ-147, вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36)

Плющ О. І.

(Одеса-38, вул., Амундсена, 81)

ЗАЯВА

ЗО квітня близько 11 години вечора на порозі свого дому нас схопили три особи — один у формі молодшого лейтенанта міліції і двоє в цивільному. Нічого не пояснивши, вивернувши нам руки, нас в автомашині «Волга» привезли у Подільський РВВС м. Києва.

Там особи, що назвалися лейтенантом Жилинським, капітаном Філоненком і Смирновим Валерієм Миколайовичем (у цивільному), пояснили нам, що ми схожі (!?) на спекулянток, і що нас підозрюють у тому, що ми зберігаємо наркотики, зброю і порнографію, які начебто є у нас в сумочках або заховані в одязі. Тут же нас піддали особистому обшуку. Понятими були цивільні, які нас затримали і привезли у РВВС.

Але після обшуку вигадка про спекуляцію була вже не потрібна. Вони вимагали віддати записника, обіцяючи за це одразу ж випустити, а в інакшому випадку погрожували посадити на 15 діб «за непідкорення владі» і «спробі сховатись». На заперечення Житникової, що таке звинувачення — неправда, вони шантажували тим, що «поняті» неправдиво посвідчать на суді про наше «лихослів’я», «образи» службовців і відмову давати «свідчення».

Коли ми заявили про те, що ми будемо скаржитись, Жилинський глузливо відповів: «Та скаржтеся скільки хочете, все одно ця скарга прийде до мене». Він вживав при цьому якісь жаргонні міліцейські вирази.

Запитання міліціонерів і цивільних вже аж ніяк не стосувались порнографії, наркотиків і зброї. Чомусь запитували про Плюща Л. І (зараз він перебуває у слідчому ізоляторі КДБ), про те, де ми були під час прогулянки по місту, і весь час погрожували розправитись з нами.

Забравши все-таки записника, нам не дали ні розписки, ні копії переліку вилучених речей. Додому ми добралися лише о п’ятій годині ранку.

Увесь цей випадок — від хамства у поводженні до дивних запитань — змушує думати, що справжньою причиною була не «спекуляція», а дещо інше. Якби при цьому ми не перебували у приміщенні районного відділу міліції, то були б твердо переконані, що на нас напали переодягнуті порушники закону і відразу після того, як нас звільнили, поскаржились би в міліцію.

Просимо Вас з’ясувати те, що трапилось і вжити заходів, щоб згадані службовці не ганьбили форми, яку їм довірили носити.

З травня 1973 р.

Житникова

Плющ О.

…Важко передати, чим були ці останні чотири роки. Як розповісти тим, хто не жив «у країні, в якій переміг соціалізм», що означає звичайна повага до себе, небажання брехати, в країні, де вільну думку і вільне слово вважають за злочин.

Ці роки не були випадковістю, нещастям, драмою — це не була несподіванка. Це було всім!

З перших років, відколи усвідомлено себе як особистість, постало питання — ЯК ЖИТИ? Поступово з’явилась відповідь, єдино можлива у країні, де лицемірство, брехня — норма. Жити поважаючи себе. А це значить — самвидав, який треба друкувати, розповсюджувати, це значить — шукати однодумців і думати, думати…

Коли стало ясно, що попереду ув’язнення, нічого не змінилось. На душі було легко… і вільно. На докірливі слова доброзичливців можна було відповісти: так, у нас є діти, так, ми знаємо, що опинимось у тюрмі. Але ми не можемо врятувати дітей, якщо будемо рабами, ми погубимо їхні душі.

Тому, коли 13 січня увечері ми опинились на обшуці у Дзюби, страху не було, все сприймалось як належне. У нас був досвід свого обшуку, досвід інших людей, описаний у «Хроніці». Був лише біль за Івана — невже надійшла і його черга? Хотілося хоч якось допомогти, розділити з ним це жахіття. А він сидів спокійно й усміхався, заспокоюючи нас. Коли вони вивели мене на кухню, мені було цілком байдуже — і вони самі, і те, що запропонували роздягнутись догола. Проводили «операцію» дві наглядачки у формі, вони обмацували волосся, заглядали в рот, змушували присідати. Потім почали обмацувати кожен шов в одязі, спороли навіть етикетку із спідниці, витягнули ґумку з трусів. Чого вони шукали? Самвидав? Діаманти? Ні, вони добре знали, що там цього немає (а ось сумку обдивились погано: не помітили клаптика паперу з даними для «Хроніки»). Було зрозуміло, що це тільки спосіб налякати, приголомшити, принизити. І пізніше, коли це знову повторювалось: і в поліцейській дільниці, і вдома у Віктора Некрасова, — вони знову щось шукали, змушували присідати, заглядаючи не лише в рот, а й в інші місця; вони завжди знали, що шукають страх.

Коли після обшуку нас відпустили і ми поспішили до Світлич-них, там також були сліди погрому. Люба Льоля, вона сиділа одна в розгромленій квартирі — в кутку скинуті з полиць книжки, вся квартира в книжках. І потім всі ці роки все залишалось так, начебто вони щойно вийшли з помешкання. Іванова кімната була запечатана, Льоля жила на клаптику підлоги, що залишився біля ліжка.

За добу я зрозуміла, що вона пережила.

Ніч минула в чаду, не було сил обміркувати, що робити. Я апатично дивилась, як Льоня палить папери. Вранці, як завжди, відправили дітей: Лесика в дитячий садок, Діму до школи. На всяк випадок Діму попередили: «Якщо після школи прийдеш і застанеш обшук — зателефонуй мамі».

Зібралась на роботу. На всяк випадок — а раптом?! — взяла з собою найдорожче, що було вдома: фотографію Олександра Ісайовича Солженіцина з автографом і теплим написом (у 1969 році він подарував її Льоні на знак вдячності за статтю «Камо грядеши, Євгенію Євтуїиенку?»). На всяк випадок взяла і два рукописи — роботи двох киян, вони незадовго до цього принесли свої замітки. (Наприкінці робочого дня — дзвінок: «Мамо, у нас гості».)

Перша думка — попередити друзів. Абияк закінчила лекції. Кого можна, попереджую по телефону. До решти треба йти. Не дозволяю собі думати про те, як же вдома, зараз найголовніше — встигнути.

Зайшла до одних людей додому. Знала, що у них багато самвидаву. На всяк випадок заходила і наступного дня — встигли, винесли; на щастя, КДБ до них не приходило, але й господарів дому я більше не бачила: злякались. Тоді й виробилось правило — спілкуватись лише з тими, хто сам прийде додому, хто не злякається. А раз не приходять, значить, і не треба.

Так по-новому почалося це життя. Межу було проведено чітко й відразу: життя до 15 січня і після. 1 останній страх було вибито цього дня. 1 друзі визначились: залишились тільки ті, хто не злякався, хто не задекларував своїх почуттів, а прийшов і був усі ці роки поруч. Тихо, непомітно, і виклики КДБ їх не злякали, і з роботи вигнали — не злякались.

Останній візит по дорозі додому був до Сашка Фельдмана. Зайшли, а в нього обшук. Головне, встигли сказати, у кого обшук, перекинулись хоча б кількома словами. Стало остаточно зрозуміло, що почався погром. Обшуки, арешти тривали декілька днів.

У Сашка того разу забрали єврейську літературу — підручники івриту, статті. Сашко поводився чітко й різко — жодних розмов з кагебістами, тільки протести проти беззаконня (його час тоді ще не прийшов, через три дні його випустили).

Вимагала, щоб нас випустили: у мене вдома діти, мені ніколи. Відпустили доволі швидко. Як стало зрозуміло потім, цього дня у багатьох відбувались обшуки, і вони не дуже узгоджували їх.

(Були ми цього дня вдвох з Володимиром Ювченком. Він саме один з тих друзів, хто тримався твердо всі роки. Історик за освітою, на цей час вже безробітний: рік тому його викинули зі школи за те, що був «толстовцем», за «пропаганду пацифізму». Позбавили права працювати з дітьми, а потім не давали спокою вже за знайомство зі мною.)

У квартирі було повно людей. У кожній кімнаті по двоє-троє кагебістів. Тут і друзі, яких я попередила про обшук, — а вони взяли й прийшли. Льоня вже втомлений — обшук із самого ранку.

Друзів невдовзі відвезли в КДБ. Дітей ледве вклали спати. Діма розумів, у чому річ, Лесик відчував, що відбувається щось страшне, не хотів спати, з ненавистю дивився на чужих.

Льоня заспокоював, казав, що все витримає, тільки щоб я поводилась тихо, адже залишаюсь сама з дітьми. У мене ж ніяких думок, до кінця не усвідомлюю, що це — все. Спершу кагебісти заборонили нам навіть сидіти поруч, але й вони вже втомились, та й ми не звертали на них уваги, так і просиділи до ранку.

Над ранок, коли все переписали, почали відбирати фотографії. Забирали все, що їм хотілось. Взяли навіщось фотографії Льониної мами, мого батька. Навіщо? Мовчать. Ось попалась фотографія Януша Корчака.

— Навіщо вам? Це ж Корчак.

Мовчанка.

— А може, досить вже з нього?

— Одягайтесь.

Все поперекидане. Шукаю теплий одяг. Удома грошей тільки три рублі, ще дуже рано, щоб зайти до сусідів, позичити.

Прощаємось. Кагебісти кажуть щось втішливе.

Вийшли. Все.

Прилягла. Ще не зрозуміла, що сталось.

Дзвінок. Лена Костєріна з Москви:

— Що у вас?

Петро Якір: «Танечко, що б там не було, пам’ятай: ми завжди з тобою!»

. . . . . . . . . . . . . . .

Січень.

Лютий.

Березень. Доходять відомості від різних людей, що їх викликають у Льониній справі. Увесь час говорять про те, що він «ненормальний», «такий же божевільний, як Григоренко».

Що робити?

На роботі дізнаюсь, що на нараді керівництва Управління сказали, що я — сіоністка, веду антигромадський спосіб життя.

Прокурору Української РСР

Копія: старшому слідчому КДБ

при Раді Міністрів УРСР

т. Федосенкові

Житникової Т. І.

ЗАЯВА

24 травня 1972 р. директор Республіканського методичного кабінету ігор та іграшок Міністерства освіти УРСР т. Бортничук попередила мене, що моє попередньо заплановане відрядження у Кримську область скасовується.

До цього адміністрація вже намагалася ущемити мої права, скасувавши два відрядження у м. Москву: на міжнародну виставку іграшок і на Всесоюзний семінар з іграшки.

При цьому у другому випадку проявилась дивовижна узгодженість дій адміністрації і працівників КДБ, які разом запобігали тому, щоб я вилетіла в Москву.

Але тільки зараз директор Кабінету офіційно заявив, що відрядження скасовується у зв’язку з тим, що мене викликають на допити в органи КДБ і мені як методистові висловлено недовіру. Я, за словами директора, не лише не можу виїжджати у службові відрядження, а й взагалі не можу працювати в Кабінеті.

Таким чином мені дали зрозуміти, що мене можуть звільнити з роботи у зв’язку з арештом мого чоловіка Плюща Л. І., свідком у справі якого мене і викликали у КДБ.

Я вважаю, що така погроза є актом шантажу і психологічного тиску на мене як свідка.

Я наполягаю, щоб мені офіційно підтвердили моє право залишатись на своїй роботі як і раніше, і прошу органи Прокуратури допомогти мені в цьому.

Дану заяву прошу внести у справу мого чоловіка Плюща Л. І.

25 травня 1972 р.

Підпис

З 11 травня почались допити у Республіканському КДБ.

Перший день.

— Тетяно Іллівно, ось тут лист для вас від Леоніда Івановича. Але я не можу вам його дати в руки. Хочете, прочитаю.

Слухати, як ця погань буде читати мого листа?

— Ні, не хочу, щоб ви читали. Або дайте його мені, або зовсім не треба.

(Сволота, як же ж розрахували все. Чотири місяці жодного слова, цілковита невідомість. На допити згодилась, щоб хоч щось дізнатись про нього. Але слухати, як цей нелюд буде читати слова, написані, звернені до мене? Нехай краще знову невідомість.)

— Ну, гаразд. Я ось тут закрию декілька рядків, а решту можете читати.

Допити. Про літературу, яку забрали: звідки, хто дав, хто читав. Хто приходив у дім, про що розмовляли.

Поступово вироблялась тактика — говорити мінімум. «Не знаю. Не пам’ятаю. Ні. Не читав. Не давав».

Але це згодом, а спершу здавалось: ну, що тут особливого сказати, що знайома з Ірою Якір, з Юліем Кімом, — адже це свої, близькі люди. Казати, що не знаю, отже, зрікатися друзів. Не було з ними антирадянських розмов? Не було. Привозили антирадянську літературу? Ні, не привозили. Знайома? Так. Як ставлюсь? Як до друзів.

Здавалось — природно не приховувати знайомств, ганебно відмовлятись від друзів.

Але з кожним допитом своїм, з кожним допитом інших, таких самих близьких, ставало зрозуміло, що поводжусь неправильно.

КДБ не потрібна істина, їм потрібно всіх зв’язати як «антирадянщиків», довести, що коли знайомий, значить, ворог. Навіть позитивний відгук про друга обертається на шкоду йому й тобі.

Запізніло зрозумівши це, перестаю визнавати друзів. Втішаю себе тільки тим, що у моїх свідченнях немає жодного слова по суті звинувачення.

Міністерство внутрішніх справ УРСР

Комітет державної безпеки

Житникової Т. І.

ЗАЯВА

27 травня 1972 р. мене через ст. лейтенанта міліції Юречка запросили на розмову в Дарницький відділ міліції, де начальник відділу капітан Селехов і ст. лейтенант Юречко, ніяк не пояснивши причин, змусили мене дати розписку в тому, що 27, 28, 29, 30 травня я не відвідуватиму громадських місць міста, не виходитиму в центр міста (за винятком маршруту на місце роботи). Якщо ж я порушу цю вимогу, то нестиму відповідальність як за порушення громадського порядку, і мене буде притягнено до кримінальної відповідальності. На мою вимогу пояснити причину, з якої я повинна давати таку розписку, капітан Сєлехов відповів, що «держава — орган насильства» і всі громадяни зобов’язані підкорятись вимогам держави, тим паче, що ця вимога йде не тільки від міліції, а й від КДБ.

Коли я відмовилась дати розписку, яку я розцінюю як образливу й незаконну, ст. лейтенант погрожував, що мені у такому разі дадуть 15 діб за опір владі, а ці чотири дні я вже напевно відсиджу в камері попереднього ув’язнення, і не хотів мене випустити.

Після моєї категоричної відмови написати цілком незрозумілу й не мотивовану органами міліції розписку мене випустили, і ст. лейтенант заявив, щоб я йшла по пояснення на Володимирську, 33 у республіканське КДБ.

Така поведінка органів міліції дає мені підстави очікувати будь-яких найнезаконніших дій, навмисних провокацій. У мене немає жодних гарантій того, що під будь-яким вигаданим приводом мене не арештують.

Я прошу вас розслідувати дії вищеназваних осіб, пояснити мені те, що трапилось і захистити мене від сваволі й насильства.

27 травня 1972 р.

Підпис

Бідний Дімка, як він налякався тоді. Мені довелося взяти його з собою, щоб хоч хтось знав про те, куди мене повезли. Бо напередодні точнісінько так само забрали з дому Сашка Фельдмана, а братові сказали, що не знають, де він, і взагалі відмовились навіть розмовляти з ним. Лише через шість діб Сашко «знайшовся» — його тримали в КПЗ (де навіть за законом не мають права тримати більше трьох діб, не пред’явивши звинувачення; а який вже тут закон, адже у ці дні до Києва мав приїхати Ніксон).

У ці дні багатьох «сумнівних» осіб на зразок мене викликали в міліцію і вимагали подібних розписок, а декого так само, як Сашка, просто заарештовували.

Генеральному прокурору СРСР

т. Руденкові

Копія: Прокурору Української РСР

Житникової Т. І.

ЗАЯВА

25 травня 1972 р. слідчий КДБ т. Федосенко, що веде слідство у справі мого чоловіка Плюща Л. І. (арештованого у м. Києві 15 січня 1972 р.), повідомив мені, що чоловіка направили на психіатричну експертизу. Мотивом для цього, за словами слідчого, є те, що чоловік «багато хворів», і «деякі підстави» самого слідчого. У мене відмовились прийняти чергову передачу і повідомити, куди направили чоловіка.

Я знаю чоловіка упродовж 14 років (одружились ми, коли йому було 19 років) і тому в мене є всі дані для того, щоб говорити про його психічне здоров’я, а хворів він тільки в дитинстві: у віці 9–14 років переніс туберкульоз кісток ноги.

Підставами побоюватись за тенденційний підхід до вирішення долі мого чоловіка є і факти, що мали місце задовго до того, як його відіслали на експертизу. Вже в лютому місяці працівник КДБ т. Сур (який також займається справою Плюща Л. 1.) заявив у розмові одному із знайомих чоловіка — Діденкові Ф. А., — що в КДБ є лист матері Плюща, в якому вона пише про «дивацтва» сина. Насправді ж такого листа вона не писала і нічого подібного органам КДБ не заявляла. Мабуть, слідчий хотів почути про «дивацтва» Плюща і тому вирішив «допомогти» співрозмовникові.

У той же час, тобто на самому початку слідства, одному із свідків у справі Плюща (прізвище його мені відоме, але я не хочу його називати, щоб не накликати на нього неприємностей) заявили, що «Плющ — такий же божевільний, як і генерал Григоренко».

Всі ці факти змушують мене звернутись до Вас з проханням не допустити беззаконня упродовж слідства у справі Плюща Леоніда Івановича (зокрема, у питанні про психіатричну експертизу) і не допустити свавілля у винесенні рішення у його справі.

4 червня 1972 р.

Підпис

… Звичайно, відповідей на ці заяви я не отримала.

Потягнулись місяці чекання. У Москві Льоня перебуває у Лефортово, про це ми дізнались, оскільки передачі приймали саме там.

Доходять чутки, що його визнали неосудним і направлять у Дніпропетровську психіатричну тюрму. На телеграми, листи про терміни слідства — відповіді жодної.

У листопаді справу закривають. Знайшли адвоката. У нього так само ніяких сподівань немає.

У відповідь на одну із заяв викликають у республіканську прокуратуру до начальника відділу з нагляду за КДБ Малого. Який там нагляд! Безпорадне лепетання, жодної переконливої відповіді на мої вимоги. Зачитав результати експертиз.

Як він повідомив, їх було дві.

1-а тривала з 12 червня по 14 липня, коли Льоня перебував у Інституті ім. Сербського, і називалась вона стаціонарною.

Члени комісії — доктор наук Качаєв, професор Лунц, старший науковий співробітник Гарцев.

Голова комісії — член-кореспондент Академії наук Морозов.

Діагноз: матеріали справи, рукописної продукції, результати обстеження свідчать про те, що Плющ Л. І. хворий на психічне захворювання — шизофренію з млявим перебігом; з юнацького віку хворий на параноїдний розлад, що характеризується елементами месіанства, ідеями реформаторства, розладом емоційної сфери; некритичне ставлення до свого стану; становить загрозу для соціуму; слід вважати за неосудного; підлягає направленню у спеціальну психіатричну лікарню.

Органи КДБ засумнівались у діагнозі і пішли у Міністерство охорони здоров’я з клопотанням про склад нової комісії, яку й було організовано у складі:

голова — академік А. Снежневський (директор Всесоюзного інституту психіатрії);

члени комісії: завідувач кафедри Інституту вдосконалення лікарів Морозов, завідувач 4-го клінічного відділення Науково-дослідного інституту судової психіатрії Лунц, керівник відділу професор Ануфріев.

Діагноз: хворий на хронічне психічне захворювання у формі шизофренії. Згадане захворювання характеризується раннім виникненням з формуванням параноїдного розладу — елементами фантазії, наївністю суджень, що й визначає поведінку. За період від 1-ї до 2-ї експертизи стан покращився. З’явився розлад емоційно-вольової сфери (апатія, байдужість, пасивність). Стабільна ідея реформаторства трансформувалась в ідею винахідництва у галузі психології. Ставлення до скоєного некритичне. Соціально небезпечний, потребує лікування.

Від адвоката я дізналась, що друга експертиза визнала, що лікувати можна у лікарні загального типу. Адвокат бачився з Льонею, переказав вітання, каже, що тримається добре. Сам адвокат переконався у тому, що Льоня цілком здоровий психічно, але ілюзіями себе не тішить.

25–29 січня відбувався суд.

Голові Верховного Суду УРСР

Житникової Т. І.

5 лютого ц. р. адвокат у справі Плюща Л. І. подав клопотання про перегляд справи у Верховному Суді УРСР. Прошу також розглянути у зв’язку з цим і мою заяву…

Миколо Вікторовичу!

Леоніде Іллічу!

Олексію Миколайовичу!

Якби не крайня потреба, я б не насмілилась забирати у вас час цим приватним листом. Допоможіть мені, інакше станеться щось страшне.

Я звертаюсь до вас, бо ви — прихильники того, що було сказано на XXVI з’їзді КПРС:

15 січня 1972 року працівники республіканського КДБ арештували мого чоловіка Плюща Л. І., і в нашій квартирі було здійснено обшук. Річ у тому, що Леонід Іванович, математик за фахом, належав до Ініціативної групи захисту прав людини у СРСР і підписав декілька листів-звернень до нашого уряду і в ООН. Під час обшуку було вилучено деякі матеріали, що не видавались у СРСР. Але, що найголовніше, самі по собі ці факти ще не можуть бути підставою для засудження.

Я гадала, що міра провини мого чоловіка буде визначатись законом, а не особистими кон’юнктурними міркуваннями окремих службовців.

Але деякі працівники КДБ, не маючи матеріалів для того, щоб віддати мого чоловіка під суд, і, будучи переконаними у цілковитій безкарності, вийшли на шлях відвертого беззаконня.

Таємно від мене мого чоловіка піддали медичній експертизі, яка визнала його неосудним і рекомендувала примусове лікування у лікарні спеціального типу. Аби потреба такого бузувірства не викликала ні в кого сумніву, через декілька місяців після першої експертизи КДБ направило мого чоловіка (і знову таємно) на повторну експертну комісію, членами якої були декілька академіків-психіатрів. Цього разу примусове лікування рекомендували в лікарні загального типу.

У всіх, хто хоча б трохи знає Леоніда Івановича, у всіх його рідних, друзів і знайомих, серед яких є і лікарі, ніколи не було приводу сумніватись у його психічному здоров’ї. Ніхто з них не сумнівається в цьому і зараз. Та й будь-який неупереджений лікар-психіатр, ознайомившись з діагнозом, який поставили моєму чоловікові, уданому випадку не погодиться з висновками про потребу примусового лікування. «Шизофренія з млявим перебігом» («ідеї реформаторства, месіанства, наївності суджень») невідома не тільки світовій, але й вітчизняній психіатрії. Її, наприклад, заперечує київська психіатрична школа.

Лише через дванадцять з половиною місяців після арешту відбувся суд, на якому могли бути присутні тільки троє членів суду, адвокат і прокурор. Незважаючи на всі мої старання і прохання, — усні й письмові — ні мене, ні мого чоловіка на судовий розгляд справи не допустили. Незважаючи на письмові заяви друзів мого чоловіка про те, що вони хочуть дати судові свідчення по суті справи, жодного з них не допустили на процес. Усіх, хто в ті дні приходив до будинку суду, щоб потрапити до залу засідання, якісь чини в цивільному з допомогою міліції переписували поіменно, а потім вимагали вийти з приміщення (хоча всі ми були у вестибюлі), погрожуючи арештом.

Взявши за основу першу експертизу, суд ухвалив направити Плюща Л. І. на примусове лікування у лікарню спеціального типу, де тримають вбивць, ґвалтівників — хворих із патологічними агресивними нахилами, де психіка здорової людини, яку безконтрольно і безтерміново кинули на погибель, може непоправно зламатись. Це страхітливе рішення було мною опротестоване у касаційній інстанції.

Верховний суд УРСР, базуючись на даних другої експертизи, постановив примусово віддати Плюща у лікарню загального типу. Сам по собі той факт, що нормальну людину кладуть у психіатричну лікарню — вершина жорстокості стосовно неї та її рідних, та межа, за якою людину чекає найстрашніше — безнадія. Але навіть цього комусь видалось замало.

Прокуратура УРСР опротестувала касаційну постанову Верховного суду УРСР, абсурдно пояснивши це тим, що діяльність мого чоловіка особливо небезпечна, і наполягала на лікарні спеціального типу. Що ж небезпечного у його діяльності? Та й яка діяльність? Мій чоловік не здійснював ніяких протизаконних вчинків. Наполягаючи на лікарні спеціального типу, мене хочуть позбавити змоги бачити чоловіка хоча б зрідка, розмовляти з ним, листуватись, підтримувати його. Це необмежене в терміні страждання може духовно розчавити навіть сильну людину і призвести до повільного вмирання. Це вже поза межею того, що можуть витримувати люди, це вище будь-яких людських можливостей.

Я докладала всіх зусиль до того, щоб справа Плюща Л. І. не виходила з-під контролю закону, письмово й усно зверталась із заявами, проханнями, протестами в найрізноманітніші інстанції включно з Прокуратурою СРСР і Верховною Радою СРСР. Але це нічого не дало. Мене позбавили змоги запобігти тому, що слідство хилилось до звинувачення. Мені не дали змоги мати на медичних експертизах своїм представником когось із відомих мені лікарів-психіатрів. Мене не повідомили про висновки експертизи і тим самим не дали змоги запросити адвоката на період слідства, на що Плющ має право. Мене позбавили змоги бути присутньою на судовому процесі над моїм чоловіком. Мені досі не дали судової постанови або хоча б витягу з неї. Мене двічі залякували репресіями у відділенні міліції (на моє обурення мені відповіли цинічною заявою: «Можете скаржитись, все одно скарга до нас прийде»). Мені жодного разу не дали побачення з чоловіком (від дня його арешту минуло вже понад 16 місяців). Мені заборонили навіть листуватися з ним.

Заступник прокурора УРСР Самаев і начальник слідчого ізолятора КДБ Сапожніков з неприхованим садизмом офіційно заявили мені: «Ви ніколи не матимете побачення з чоловіком. Та й ніхто вам не дозволить з ним листуватись. Він же божевільний. Навіщо вам щось писати психічно хворому? І, тим більше, навіщо вам бачити цього хворого? Про що з ним можна говорити? Щоб вас тут більше не бачили!»

Щоб таке сказати жінці про батька її дітей, мало зачерствіти душею, треба ще бути хворим на патологію бездушності, треба витравити у собі все людське.

Мій чоловік цілком здоровий. Його арештували не за антирадянську діяльність (такої діяльності не було), а за погляди, які чимось відрізнялись від поглядів Самаева і Сапожнікова. Але за висловлення певних поглядів, які допускались після 1953 року, до 1953 людину розстріляли б, за висловлення інших поглядів, що допускались після 1964 року, до 1964 могли б ув’язнити у таборі.

Зараз для мого чоловіка хтось з КДБ винайшов інквізиторський спосіб розправи — «не проливаючи крові» — як казали у середньовіччі. А Самаев, Сапожніков та іже з ними не розцінюють свої дії як беззаконні, а приховують самодурство за гарними словами.

Я зрозуміла, що якщо безкарно допускати беззаконня хоч би в малому, то воно неминуче потягне за собою більше беззаконня, яке порушники муситимуть прикривати ще більшим. Якщо допустити, що «доцільність» хоча б у якомусь випадку може підмінити чи підправити закон, то і в інших випадках ця доцільність замінятиме закон, витіснятиме його.

Але ж життя нашого суспільства зараз ґрунтується на принципах гуманніших і демократичніших, ніж до XX з’їзду КПРС. І я не вірю в те, що все, що трапилося з нашою родиною, — державна необхідність.

Навпаки, я думаю, що ця несправедливість іде від окремих осіб, що мають хибне уявлення про честь мундира.

Допоможіть нам, інакше станеться найбільша бездушність, межа нелюдськості — ув’язнення здорової людини у лікарні спеціального типу. Загроза цього нестерпного жахіття нависла над чоловіком, наді мною і нашими дітьми у середині XX століття, у нашій країні.

Безнадія охоплює не тоді, коли немає ніякої допомоги, а тоді, коли вже і не хочеться ніякої допомоги. Але не може бути, щоб у світі не залишилось нічого святого.

22 травня 1973 р.

м. Київ-147

вул. Ентузіастів, б. 33, кв.,

36 Житникова Тетяна Іллівна

Це ще була остання надія у цілковитій безнадії. Перед цим я відправила великого листа Голові Верховного Суду УРСР, у якому, посилаючись на порушення статей закону, описала, як відбувалось слідство, суд:

…коли оцінювався психічний стан Плюща Л. І., брались до уваги свідчення свідків, що мало знали, майже не знали Плюща, або не бачили його за останні 5–10 років. Так, наприклад, на суд був викликаний свідок Шевченко, що бачив Плюща один раз у житті (упродовж однієї години), свідок Колесов, епізодичний знайомий упродовж дуже короткого часу у 1963 році — періоду, який у справі взагалі не розглядається.

Ніхто з викликаних у суд свідків не має медичної освіти, але в той же час чотирьом свідкам (Борщевському С. Є., Верхмано-ві А. А., Фельдманові О. Д., Ювченкові В. Є.), що захотіли дати на суді свідчення і добре знали Плюща Л. І., відмовили на тій підставі, що вони не психіатри.

Мене — я знаю Плюща Л. І. вже 14 років і маю підстави говорити про його психічне здоров’я, на суд не викликали. Навіть не викликали рідну сестру Плюща — ні слідчі органи, ні суд.

…

Відповідей, звичайно, не було. Відповідей по суті. А якщо й були, то такі.

Верховний Суд УРСР Народний суд Ленінського району м. Києва.

№809/1 24.07.1973 р.

ДОВІДКА

Видана дружині боржника Плюща Л. І. Житниковій Тетяні Іллівні у тому, що його борг 73 руб. 35 коп. за постановою Київського обласного суду від 29.1.1973 р. повністю сплачений у народному суді Ленінського району м. Києва.

Судовий виконавець Лисенко

(І гуманно ж — лише 75 відсотків моєї місячної зарплати, а могли б же ж і більше.)

Розмова у суді, куди я прийшла на виклик судового виконавця була коротка: сплатити судові витрати. Інакше судовий виконавець одразу ж виїжджає зі мною і описує майно як сплату боргу. Я погодилась на опис майна. Тоді судовий виконавець зачитала, що підлягає описові, — виявилось, що описувати нічого, бо вдома тільки найнеобхідніші речі. Я пояснила чиновниці, за що і чому вона повинна брати у мене гроші — вона вражена. Їй не доводилось ще мати таких «клієнтів». Проводжаючи нас, вона заплакала. Почала просити вибачити їй за те, що вона змушена виконувати свою роботу.

Були відповіді і по суті.

Прокуратура

Української Радянської Соціалістичної Республіки

гр-ці Житниковій Тетяні Іллівні Київ-147, вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36

На Вашу заяву повідомляю, що Плюща Л. І. поміщено на лікування у психіатричну лікарню на законних підставах.

Що стосується прохання про повернення Ваших заяв, то у цьому питанні слід звернутись до слідчого, що вилучив згадані документи.

Начальник відділу з нагляду за слідством в органах держбезпеки

Старший радник юстиції Макаренко

А вилучені папери були все ті самі: листи у ЦК КПРС, Верховну Раду, Верховний Суд УРСР. Вилучені під час нового обшуку, на цей раз у справі Віктора Нєкипєлова, якого у цей час арештували. А потім «бесіда» у Дарницькому районному відділі прокуратури із слідчим Кондратенком. Привезли прямо з роботи.

«Бесіда» майже домашня, «дружня». Чому відмовляюсь давати свідчення у справі Нєкипєлова, адже за це і посадити можуть, що пов’язує мене з сіонізмом? (зачитує довгого листа «з Ізраїлю» — ось бачите, як там погано; через три дні, отримала виклик, який мені прислали). І, нарешті, останнє:

— Я розумію ваше становище, бажання полегшити долю чоловіка. Я й сам, можливо, прагнув би цього. Але мушу попередити, що форми захисту ви вибрали не ті. За такий захист (показує фотокопії вилучених заяв) можуть і звільнити, ви ж працююте на ідеологічній роботі.

— Якби ви не поводились так, доля вашого чоловіка була б інша.

…

А 5-го липня відбулось засідання Верховного Суду УРСР, де на цей раз було підтверджено рішення про направлення Плюща Л. І. на примусове лікування у спеціальну психіатричну лікарню.

Та тільки 23 липня у Київському слідчому ізоляторі КДБ мені офіційно повідомили, що його направили у м. Дніпропетровськ («Адресу вам скаже будь-який міліціонер»). 24-го ми з Тетяною Сергіївною Ходорович вже були біля воріт Дніпропетровської тюрми, добре відомої не лише міліції, але й мешканцям міста.

Те, що називається в офіційних документах «лікарнею», розташоване на території Дніпропетровської обласної тюрми, за загальним кам’яним муром, зверху колючий дріт, крізь який пропущено струм. На вишках автоматники. У середину ведуть залізні двері з вічком, невеликий коридор — ґрати знизу догори. / тут охорона. Всередині ще така сама кам’яна стіна з колючим дротом. Вдалині видніються кам’яні стіни старої царської тюрми, заґратовані вікна.

Це і є «лікарня», яку працівник радянського уряду у Франції у розмові з членами Міжнародного комітету математиків у 1974 р. назвав «лікарнею покращеного типу, приблизно, як для академіків».

По п’ять-шість годин проводила я під стінами цієї «лікарні» для того, щоб отримати чергове побачення.

Але першого разу мене не прийняли, відмовили дати побачення під приводом того, що Льоня на карантині. Взяли папір, ручку, фотографії дітей. Вийшла лікар, назвалась закріпленим лікарем Льоні, Еллою Петрівною. Почала пропонувати оформити пенсію на дітей (це близько 20 рублів на місяць). Я відмовилась.

— Я ніколи не визнаю свого чоловіка за хворого, а отримати від вас пенсію — значить визнати це. (Виявилось, що Льоня також відмовився від пенсії.)

Поступово розмова перетворилась на допит. Як оцінюю «антирадянську діяльність» чоловіка? Чи їздила я у Москву, навіщо? Які у нас друзі і хто? Які листи й документи я складала разом з Леонідом Івановичем?

Начальникові

Управління виправно-трудових закладів

Міністерства внутрішніх справ УРСР

т. Макогонові В. Є.

ЗАЯВА

Мій чоловік, Плющ Леонід Іванович, 1939 року народження перебуває зараз у Дніпропетровській спецпсихлікарні. Побачення, розмова з ним, з лікарем і черговим з режиму (тобто людиною, що відає воєнізованою охороною) змусила мене звернутись до Вас з декількома питаннями, що стосуються перебування у спецпсихлікарні мого чоловіка.

Тяжкий моральний стан його, умови утримання змушують мене просити Вас перевести чоловіка в інший заклад. Основні мотиви для цього такі: моєму чоловікові не дозволяють листуватися навіть з найближчими родичами; письмове приладдя дають тільки один раз на тиждень у неділю, і навіть ці листи не приходять за адресою. Так, за півтора місяці його перебування у лікарні я не отримала від нього жодного листа; йому не дають змоги працювати, тобто читати, працювати з книжками. Така заборона не викликана медичними показниками, вона пояснюється настановою осіб, що відають режимом утримання (так мені пояснив черговий з режиму). Адже навіть якщо вважати (ані мій чоловік, ані я так не вважаємо), що він психічно хворий на ґрунті «ідей реформаторства і месіанства», тобто на ґрунті проблем суто соціальних, то це у жодному разі не дає підстав забороняти чоловікові займатись питаннями суто теоретичними, тобто пов’язаними з його безпосередньою професією математика. Як мені і пояснили, за режимом утримання мій чоловік має право отримувати літературу, що його цікавить, з галузі математико-психологічної теорії гри (це та галузь науки, якою він займався упродовж останніх років).

Гнітюче враження залишилось у мене і від зовнішнього вигляду чоловіка: його одяг на 2–3 розміри більший, ніж потрібно, надзвичайно старий, запраний. Враховуючи те, що для людини у його становищі це дуже істотно, бо навіть одяг допомагає зберегти людське обличчя, я звертаю Вашу увагу і на це.

Я не прошу ніяких виняткових умов для свого чоловіка, просто прошу виконувати звичайний режим. Я побоююсь, що хтось створює для мого чоловіка умови, в яких немає мінімально необхідного елементу здорового співчуття до людей, які опинилися у такому становищі як мій чоловік.

Дуже прошу Вас допомогти мені.

29 серпня 1973 р.

Підпис

Звернення допомогло — дозволили передати піжаму («тільки темних кольорів»), а за якийсь час навіть ще одну на зміну. Як з’ясувалось потім, останню видавали тільки на час побачень. До побачень Льоню почали готувати — голили, переодягали. Мене запросив на розмову начальник закладу п/я ЯЕ 308 підполковник Прус:

— Обстеження виявили, що ваш чоловік — тяжко хвора душевно людина, яку треба лікувати. / завдання родичів разом з лікарями допомогти цьому, тому вам треба привозити йому якомога менше книжок. Йому важко їх читати, а буде ще важче. Книжки будуть лежати, і він буде засмучуватись, що не може їх читати.

І на побачення вам краще рідше приїжджати.

19 жовтня, в п’ятницю, приїхали на чергове побачення разом з Дімою. Але у побаченні відмовили:

— Плюща перевели в іншу палату. А там хворий на сусідній з ним койці захворів на якесь гостре інфекційне захворювання, тому ваш чоловік на карантині. Спробуйте прийти у понеділок, на той час картина стане ясніша, і ви отримаєте побачення.

П’ятниця, субота, неділя… Що трапилось? Чому в іншому відділенні? А тут ще й філери від нас не відступають. Знайомі, у яких зупинились, — люди гарні, чуйні, і привести до них «хвоста»? Але що робити? Куди подітись?

Що карантин — вигадка, лише привід не пустити — це цілком зрозуміло. Але чому? Значить, з ним щось трапилось?

О 9-ій ранку вже були під ворітьми. Побачення дали, дозволили зайти і Дімі (до цього не дозволяли: є вказівка дітей до 16 років на побачення не пускати). Кімната для побачень — вузька, темна, із штучним освітленням, єдине вікно відрізане перегородкою, за якою приймають після побачення передачі. Уздовж стіни довга лава, перед нею бар’єрчик до самої підлоги, тому хворого можна бачити тільки до половини, бар’єр на рівні грудей. На відстані приблизно 2,5 метрів така сама точнісінько лава з бар’єром, за якою садовлять родичів. Підійти, навіть тільки привітатись не можна. Посередині між хворим і родичами постійно сидить наглядач, іноді їх двоє. Тому будь-яке слово вони чують раніше, ніж той, кому воно призначене. Мені ще було добре: влада дуже боялась, щоб не розходились будь-які відомості про Льоню, те, що я йому казала, отож мені побачення завжди давали тільки з ним одним. Здебільшого ж для інших в’язнів таких вільностей не було: приводили відразу 6–7 чоловік хворих, а родичів завжди більше, бо до одного хворого можна було приходити двом. Галас такий, що погано чути, хто що говорить, а тут ще і коментарі охорони, попередження, поради. Це жахливо було — бачити, на які муки перетворюються побачення: до хворих найчастіше приїжджають матері, прості сільські жінки, вимучені дорогою, розгублені в місті; вони благають своїх дітей добре поводитись, слухатись начальства, розповідають новини, плачуть. Сини насуплюються і жадібно розпитують про життя на волі. Потім за загальною командою, рівно за годину, а буває і раніше — з ними не дуже церемоняться — виводять, пропускаючи через заґратовані двері спершу родичів, а вже потім — в’язнів.

Передачі приймають тут же, за перегородкою: допотопна вага, на якій зважують ті п’ять кілограмів, які належать хворому. Все суворо обмежено: кілограм цукру, 300 г ковбаси, кілограм фруктів, 500 г сиру, кілограм овочів, 2–3 банки м’ясних консервів, останні періодично забороняють і дозволяють тільки овочеві й рибні; півкіло тютюну — ні цигарок, ні сигарет не можна; 500 г хлібних виробів, 10 яєць варених, 500 г меду, 400 г масла, 500 г цукерок, не шоколадних — з цього набору можна зібрати 5 кг.

Коли нас завели, Льоня вже сидів. Був він дивний — зігнений, жалісно усміхався. Ледве говорив, з перервами, часто відкидався назад в пошуках опори, нарешті не витримав, ліг на стіл. Обличчя перекривилось від судоми, почало зводити руки й ноги. Майже нічого не чув. Не дочекавшись кінця побачення, попросив, щоб його відвели.

Виявилось, йому почали давати ліки, перед цим перевели у 9-е відділення — «найстрашніше в тюрмі», у камері 20 чоловік, є й агресивні. Тричі на день дають препарати (як з’ясувалось потім, галоперидол).

Попросила викликати лікаря. Вийшла Людмила Олексіївна (прізвища не каже: «Не наложена»).

— Я ще не встигла як слід познайомитись з Леонідом Івановичем, тому можу повідомити небагато. Поки що «філософської інтоксикації» у нього не виявила. Проте у хворого спостерігається схильність до «математизації психології і медицини».

Намагаюсь щось пояснити, наводжу приклади з тюрми і практики застосування математики в медицині. Кажу, що Льоня працював у відділі, який займався саме застосуванням математики в медицині.

— Я лікар і розумію, що математика не має ніякого стосунку до медицини. Нам, лікарям, це не потрібно.

— Які ліки вживає Леонід Іванович?

— Навіщо вам це знати? Що треба, те й даємо. Ось ви йому посилаєте багато книжок, навіщо йому це? Він хворий…

На наступному побаченні Льоня розповів, що того дня йому було дуже погано: судомило все тіло, не міг ні лежати, ні сидіти. Не спав цілу ніч.

МВС УРСР

Управління внутрішніх справ

Виконавчого комітету

Дніпропетровської обласної

Ради депутатів трудящих

--------

Заклад ЯЕ-ЗО8/РБ

11.11.1973 р.

№ Ж-5

Київ-252147,

вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36

Житниковій Т. І.

На Вашого листа від 25.10.73 р. повідомляю, що Ваш чоловік перебуває на лікуванні у лікарні, стан здоров’я його задовільний.

На побаченні він з Вами був 22.10.73 р. у звичайному своєму стані, розладів мови і судом у нього не було. Під час побачення з Вами присутній був лікар.

Що стосується діагнозу і лікування Вашого чоловіка, згідно з Положенням про психічні лікарні, родичам ніяких медичних відомостей не даємо.

Начальник закладу ЯЕ 308/РБ

Прусс

Знову заяви… і відповіді.

УРСР

Міністерство внутрішніх справ

Медвідділ

27 грудня 1973 р.

гр. Житниковій Т. І.

м. Київ-147, вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36

Вашу заяву про погіршення здоров’я Вашого чоловіка Плюща Л. І. перевірено. Викладені у заяві відомості під час перевірки підтверджені не були.

Під час Вашого побачення 22.10.73 р. був присутній лікар, у Вашого чоловіка судом не було, розмовляв вільно, будь-яких порушень міміки не спостерігалось.

За своїм психічним станом Ваш чоловік потребує продовження лікування в умовах психлікарні спеціального типу.

Заст. начальника Медвідділу МВС УРСР

В. Ященко

З кожним днем Льоні все гірше й гірше. Йому і далі дають галоперидол. Спух до неймовірних розмірів, став майже квадратний. Ледве-ледве, з великими зусиллями розмовляє під час побачень, млявий, апатичний. Майже ні про що не запитує. Все безнадійно, безглуздо. Ніхто і ніщо не в змозі допомогти

Книжок просить не передавати: не може не тільки читати, а й думати про що-небудь. Просить всіх вибачити, що не відповідає на листи, але до нього просить писати:

— Листи видають мені тільки прочитати, а потім забирають. Забрали й фотографії.

Просить поклопотатись, щоб його перевели в інше відділення, в № 12, в якому був спочатку і про яке на першому побаченні сказав: «Тут страшно, тут так страшно».

Під час побачення увійшла закріплений лікар, і радісно всміхаючись, привітала всіх зі святом Великого Жовтня. Мовчу, а як хочеться сказати все, що думаю про них, але розумію, що треба стриматись: Льоня в їхніх руках.

— Мене цікавить діагноз мого чоловіка. Чому йому дають галоперидол? Чи дають коректор і який?

— Який коректор? А вам нащо знати?

— Але ж я знаю, що дають галоперидол. Саме цим і пояснюється той приступ у мого чоловіка, свідками якого були ми з сином.

— А що, хіба Леонід Петрович скаржиться? Адже у нас з ним чудові стосунки. Чи не так, Леоніде Івановичу?

Льоня мовчить. Але його погляд відповідає на це питання дуже ясно.

— Щодо вашого питання, я нічого казати не буду: ні діагнозу, ні чим ми лікуємо.

Іду на прийом до заступника начальника медичної частини тюрми Каткової В. Я. Прошу перевести в інше відділення і дозволити мати при собі листи й фотографії.

Каткова медовим голосом починає розповідати, як у них тут добре, як всі хворі і родичі задоволені, як багато охочих до них потрапити.

— Вони ж не знають, за що тут люди, але вони знають, що у нас лікують. Ми — московська школа.

— Снєжневського?

(З гордістю:) — Так, Снєжневського. Ви не думайте, у нас не експериментують, а лікують, суворо дотримуючись методики. Нами всі задоволені, приїжджають до нас і професори.

Вона ще довго говорила, як у них гарно і як вони піклуються про хворих.

Про переведення в інший відділ: — Це неможливо, там у нас соматичне відділення. Там лежать люди, у яких поруч з нервовими хворобами і туберкульоз, виразка, печінка. Ми часто переміщуємо хворих. Та й місця там зараз немає, нікуди і койку поставити.

— А як з листами і фотографіями?

— Листи, знаєте, їх же ж багато набирається, а можуть прусаки завестись. У нас, їх звичайно, немає, але всяке може бути. А фото — ну, добре, це прохання скромне — і листи деякі, я це намагатимусь вирішити, думаю, можна буде залишити.

Так, школа була Снєжневського. З ним я вже була «знайома»: у відповідь на мій крик душі отримала повідомлення про вручення. Він отримав цього листа:

Андрію Володимировичу!

29 січня 1973 р. Київський обласний суд ухвалив у справі мого чоловіка Леоніда Івановича Плюща: визнати його неосудним і покласти на примусове лікування у психіатричну лікарню спеціального типу.

Підставою для цього стала медична експертиза, під якою стоїть Ваш підпис як її голови.

Вам, можливо, неприємно буде читати цього листа, але, слово честі, писати мені його ще тяжче. Прочитайте, будь ласка, його неупереджено.

Не буду розповідати про всі приниження людської гідності, про цинічне нехтування законом, про знущання на слідстві й на суді, яких зазнала наша родина через Вашу медичну експертизу (якщо Вас цікавлять документально викладені факти, Ви знайдете їх у моїй заяві у Верховний Суд УРСР про касаційний розгляд справи).

Скажу тільки про те, що безпосередньо стосується Вашого підпису.

Можу Вас запевнити, що у всій цій історії Ви об’єктивно не були самостійні. Ви тільки виконавець чужого задуму. Буквально з перших же днів слідства над моїм чоловіком працівники КДБ по-всякому підказували свідкам їхні відповіді про ненормальність Плюща, про його дивацтва. Слідство підібрало саме поступливих свідків (ми, родичі й друзі Леоніда Івановича, бачили більшість свідків уперше). Та й без свідків, забираючи чоловіка з дому, працівники КДБ не сумнівались, що Ви поставите свій підпис під «висновками» експертизи.

У КДБ мене запитували про чоловіка, коли його вже направили на експертизу. На суді ж мені заборонили бути свідком чи представником чоловіка (адже його не допустили до залу засідань). Увесь процес був закритий, мені заборонили навіть бути присутньою у залі засідань. Судові не потрібні були свідки, що знали мого чоловіка, головним свідком була Ваша експертиза. Ще до суду прокурор пояснив мені це все: «Ми тут ні до чого, у нас є висновки експертизи».

Так, прикрившись Вашим підписом, працівники КДБ ухилились від відкритого суду над моїм чоловіком.

Людині властиво помилятись. Але якщо помилка веде до катування і жорстокості — то це вже не помилка. Це інакше називається.

Чим Ви, Андрію Володимировичу, керувались, ставлячи свій підпис?

Адже якесь відхилення людини від загальноприйнятих норм, якщо воно не хворобливе, ще не ознака шизофренії, навіть якщо прикриватись дуже зручним і безрозмірним терміном «шизофренія з млявим перебігом». Не мені Вам пояснювати, що сумнівами й відхиленнями від норми, коли вони стають масовими, здійснюється суспільний прогрес. Норма — явище історичне, проминальне.

Сумнівались і відхилялись від норми Радіщев і Чаадаев, декабристи й петрашевці, релігійні подвижники й революціонери, охоплені реформаторством.

До яких би висновків прийшла Ваша експертиза, якби обстежувала людину, що надумала жити як бродяга, спокушати людей спасенними притчами і обіцяти їм, якщо вони досягнуть внутрішнього самовдосконалення етичний рай? Висновків про відхилення від норми, про манію месіанства? Але ж саме таким був вождь християнства, яке Ф. Енгельс назвав «масовим революційним рухом», — Христос.

А якби обстежуваний, досить старий, щоб вдовольнитись тим, чого досягнув, раптом таємно пішов з дому, кинув дружину і дітей, протестуючи таким дивним чином проти встановленої нормальності? Чи це не відхилення від норми і брак критичного ставлення до скоєного? Адже ж саме так вчинив Толстой.

Ну, а вже людині, що кинула матеріальну забезпеченість й улюблену роботу й несподівано вирішила зайнятись благодіяннями для Африки, куди ніхто її не посилав, Ваша експертиза приписала б, щонайменше, наївність суджень. Так би Ви, уособлюючи собою нормальність, означили діяльність великого Швейцера.

Так чим же Ви керувались, яким еталоном норми, приписуючи моєму чоловікові «ідеї месіанства, реформаторства, брак критичної оцінки скоєного і наївність суджень»? У чому Леонід Іванович відхилився від норми, яку Ви обстоюєте?

Я познайомилась з чоловіком, коли йому було 19 років (зараз йому 33). У нас двоє дітей, старшому 13 років, молодшому — 7. Я люблю свого чоловіка, люблю так, що Ви й зрозуміти цього не зможете. Я вдячна долі за те, що моє життя наповнене цією людиною. Його арештували 15 січня 1972 року. Відтоді я більше його не бачила, побачення з ним мені не дають. У мене відібрали чоловіка, у наших дітей — батька.

Мій чоловік — гарна, чесна, розумна й добра людина. Вже хто-хто, а я, знаючи його 14 років, маю всі підстави стверджувати, що він душевно цілком здоровий і духовно абсолютно нормальний. Леонід Іванович має велику чесноту ніколи, нікому не передовіряти свого розуму. У всіх своїх думках, словах і вчинках він керується виключно моральними спонуками і власною совістю, а не номенклатурними міркуваннями.

Те саме про нього можуть сказати всі, хто близько знає його.

Ваш підпис пожбурив цю людину в лікарню спеціального типу на безтермінове ув’язнення. Що це значить для цілком здорової людини, Ви знаєте не гірше за мене. Навіщо, в ім’я чого Вам знадобилось зламати, зім’яти, духовно знищити мого чоловіка? Якими високими ідеалами Ви керувались при цьому? Адже ж не стягнутими з Плюща 73-ма рублями судових витрат, у які входить і вартість Вашої експертизи! Де ви придбали таку поступливу совість, де відшукали моральне право приректи здорову людину на цілковиту ізоляцію серед душевнохворих і на беззахисність перед будь-яким свавіллям, що ніяк не контролюється ззовні?

Адже ж це гірше за каторгу, гірше за вбивство. Як посміли Ви це зробити, Ви, що дали клятву Гіпократа?! Вас не мучили сумніви? Ви не боялись захлинутись горем і сльозами дітей Плюща?

Ви — кат мого чоловіка.

Не знаю тільки, свідомий чи ненавмисний. У мене все-таки є крапля надії, що Ви не усвідомлювали того, що чините. Якщо це так, то Ви докладіть всіх зусиль до того, щоб після касаційного розгляду цієї справи (залишилось близько 2-х тижнів) Л. Плюща не вкинули у ту прірву, яку Ви йому приготували розчерком пера.

Якщо ж станеться так, що мій лист не потрапить до Вас, я спробую довести його текст до Вашого відома будь-яким іншим способом.

Київ-252147,

вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36

Житникова Тетяна Іллівна

14 лютого 1973 р.

Лист потрапив за призначенням. Потрапляли за призначенням й інші листи: адресат у всіх був один — Комітет державної безпеки. І не мало значення, яка адреса стояла на конверті. Я це знала, на це й розраховувала. Іншого вибору не було. З кожним побаченням Льоні було все гірше й гірше.

Відповідь я отримала. Це не був лист чи повідомлення. Це було страшніше. Один з друзів (ми дуже його любили) погодився стати посередником між мною і КДБ. Ультиматум був категоричний — перестати писати і звертатись по допомогу до громадськості, інакше буде гірше.

Перша відповідь: Ні! Нізащо! Жодних домовленостей з Державними Бандитами.

І тут же: «А Льоня? Чи можу я так відповідати? Адже я тут, а він же — там!»

Поговорити, порадитися з ним? Чи можна, чи маю я право звалювати на цього це рішення? Адже він тримається, він не піддається на жодні їхні пропозиції, а йому як ножа в спину?

Ні!

А Льоні все гірше й гірше: розпух до неймовірних розмірів, вже й не розмовляє на побаченнях. Увесь час намагаюсь підбадьорити його, втішаю, розвеселюю (а сама тільки й думаю, як би не розплакатись, не дати йому знати, що він такий страшний… Коли приїжджає до нього мама, треба ще і її підтримувати — Льоня не повинен бачити маминих сліз)

Життя перетворилось на суцільне очікування — від побачення до побачення: що вони ще з ним зробили, як він? Галоперидол дають і далі.

Почався 1974 рік.

4 січня поїхала на побачення разом з Танечкою Чернишовою (немає сил виходити після побачень з однією і тією ж думкою, що знову залишаю його самого у цьому кошмарі). Таня терпляче чекає усі п’ять годин на морозі, адже навіть побачити через ґрати в тюремному коридорі не дозволяють. Їй вдалось тільки заглянути ззовні у вічко. 1 потім більше ніхто з друзів не зміг побачити Льоню: охорона пильно стежила, автоматник ставав спиною до вічка, щоб і цієї змоги не було.

Ніколи у своєму житті я не так не відчувала, що значить тепло дружби, як у ці роки. Мила моя «сестричка» Танечка Чернишова, скільки її тягали по КДБ, скільки напучувальних «бесід» провели: навіщо вона спілкується з такими поганими людьми, чи знає вона, що їй самій загрожує. 1 вона, ніякий не борець, не опозиціонер, і не дисидент відповідала тільки одне: «Буду ходити, допомагати. У моїх друзів горе, і я повинна бути з ними». (Вже коли ми жили в Парижі, отримали від неї кілька листів і книжок з дитячої психології. Пішла з життя і вона — трагічно, випадково… Навіть останнього Льониного листа до неї КДБ не пропустило. Так і не побачились вони більше…)

А Льоні знову гірше, і він справді починає скидатись на хвору людину. Боюсь навіть брати з собою на побачення дітей, настільки страшно він виглядає.

17 січня дзвінок у двері. Дзвінок стандартний, звичний настільки, що вже й не здригаєшся. КДБ. Обшук.

ПРОТОКОЛ ОБШУКУ

м. Київ

17 січня 1974 р.

Старший слідчий УКДБ при CM УРСР у Київській області капітан Берестовський, слідчий цього ж Управління старший лейтенант Вандін і старший оперуповноважений УКДБ старший лейтенант Ревуцький на доручення слідвідділу КДБ при CM УРСР з участю понятих:…

…з метою відшукання і вилучення предметів і документів, вказаних у постанові на обшук (а в постанові вказано «у справі № 62» (?!))

… було проведено обшук… в процесі якого виявлено і вилучено:

1. Машинописний документ (з-під копіювального паперу) під назвою «Етична настанова», що починався зі слів: «Заєць попередив Ведмежа…», закінчується «… політичної боротьби. І. Л. 1970», на одинадцяти пронумерованих аркушах цигаркового паперу стандартного розміру. Виявлено у (книжковому) письмовому столі у першій від входу кімнаті.

2. Лист А. Твердохлєбова до Житникової Т. Текст листа на одній сторінці тонкого паперу надрукований на друкарській машинці, починається зі слів: «Добрий день, Таню. До всіх Ваших бід…» і закінчується: «… до мене. 25 травня 1973 р. А. Твердохлєбов»…

3. Магнітофонна стрічка типу 1. фабрики 3 на касеті ТОСТ 7704–61. Під час програвання цієї стрічки на ній було знайдено пісню ідейно не витриманого характеру, в якій є фраза: «Дістаю газетку-маму»…

4. Клапоть паперу із зошита в лінійку з текстом, написаним фіалковим чорнилом: «Шевчук Феді». На канадську адресу…

5. Книга В. Некрасова «У житті і в листах», вид. «Радянський письменник», Москва, 1971. Вилучена у зв’язку з наявністю на ній дарчого напису: «Льоні Плющу — з любов’ю і повагою. В. Некрасов. 17.09.71 р.».

6. Фотоплівка 24–36 мм, експонована, на 33 кадрах її зняті рукописні документи. На першому кадрі текст починається зі слів: «Здрастуй, мій гарний Льоню…»

Під час закінчення обшуку в квартиру Житникової зайшла гр-ка Ґільдман Клара Юхимівна, а через декілька хвилин після неї гр-ка Кріґсман Наталя Борисівна…

Після приходу Ґільдман було оглянуто її сумку і зняте нею пальто. У Кріґсман було оглянуте зняте нею пальто. Під час огляду цих предметів нічого не знайдено і не вилучено.

Після протоколу гр-ка Житникова заявила, що вона заперечує проти вилучення фотоплівки, на якій зняті листи її чоловіка Плюща Л. І. і книги В. Некрасова з дарчим написом її чоловікові, оскільки вона вважає, що ці предмети не можуть стосуватись до будь-якої справи.

Гр-ка Ґільдман від підпису відмовилась, мотивуючи це тим, що вона «не має бажання мати справу з КДБ». Гр-ка Крігсман від підпису відмовилась, заявивши, що вона робить це, оскільки вважає себе громадянкою Ізраїлю.

Обшук, відбувався тихо, «по-домашньому». Видали навіть «виправдальний документ».

ДОВІДКА

Видана в тому, що гр-ка Житникова Тетяна Іллівна залучалась мною для проведення слідчого акту в кримінальній справі з 8.00 до 16.00 17 січня 1974 р.

Старший слідчий УКДБ при СМ УРСР

у Київській області капітан

(Берестовський)

Службовий телефон 918–542

«Слідча справа»… яка, над ким тепер? Як видно, пов’язана і з Некрасовим (коли вилучали книжку, бігали кудись телефонувати — радитись). Треба попередити москвичів: адже й плівку, і текст статті «Етична настанова» ми готували для книжки про Льоню, щоб передати її за кордон. Та й просто так, треба поділитись «новинами», почути рідні голоси друзів. А потім — до В. Некрасова, дізнатись, що в нього, сказати про вилучену книжку (добре, що «Довідка» дає право сьогодні вже не йти на роботу).

Що за мною стежать, побачила одразу: значить, щось серйозне. Підійшла до будинку Некрасова, заглянула у замкову щілину: дивно, коридор увесь завалений стосами газет, горить світло.

— А, Тетяна Іллівна! У вас вже що, закінчили?

На порозі незнайомець у цивільному.

— А вам сюди навіщо, хіба мало свого обшуку?

Виявилось, що до Некрасова також прийшли о 8-ій ранку і також у невідомій нікому справі № 62.

У квартирі все догори дном, вся кімната завалена книжками, паперами. Кагебістів у кімнатах багато, ледве побачила господарів. Мене завели на кухню, посадили поруч поняту. Молода дівчина, звідкись з будинкоуправління, їй соромно, незручно. Господарі так мало схожі на кримінальних злочинців, і так багато книжок.

А кагебісти влаштувались, як видно, надовго: принесли термоси, п’ють з них чай.

За якийсь час дозволили зайти на кухню господарям, ми сіли обідати.

Розмовляємо.

— Вікторе Платоновичу, не треба про це. (А ми — про Дзюбу, про арешти.)

Минула година. Кагебісти приходили й ішли, появлялось якесь начальство, заглядало на кухню:

— А ви, Житникова, що тут робите?

Прийшла молоденька дівчина у формі прапорщика КДБ. Галина Вікторівна, дружина Некрасова:

— 1 вив КДБ служите? Така гарна, молода… 1 вам не соромно?

ПРОТОКОЛ

особистого обшуку

м. Київ

17 січня 1974 р.

Працівник КДБ при CM УРСР прапорщик Томашевська на доручення старшого слідчого слідвідділу КДБ при CM УРСР майора Колпака у присутності понятих:

Бакуліної Наталі Іванівни, що проживає…

Кудимової Валентини Єфремівни…

Богуславець Віталіни Семенівни…

у квартирі № 10 будинку № 15 на вул. Хрещатик міста Києва, яку займає гр-н Некрасов Віктор Платонович, з дотриманням вимог ст. ст. 184, 188 і 189 КПК УРСР, провела особистий обшук у гр-ки Житникової Тетяни Іллівни, 1937 р. народження, що проживає у м. Києві, вул. Ентузіастів, № 33, кв. 36, яка прибула на квартиру гр-на Некрасова В. П. у будинок № 15 на вулиці Хрещатик, м. Києва, де у цей час проводився обшук.

Гр-ка Житникова Т. І. зайшла у згадану квартиру о 16 годині 40 хвилин.

Під час особистого обшуку в гр-ки Житникової Т. І. нічого не знайдено і не вилучено. Обшук проводився з 17 год. 35 хв. до 18 год. 5 хв.

40 хвилин чотири жінки «працювали» — одна перемацувала шви одягу, заглядала в які тільки можна отвори. Інші три мовчки спостерігали, щоб підписати, що «нічого не знайдено і не вилучено». А що вони шукали у вухах, в роті?

Що робити?

Слідкують явно і цілодобово. Приходжу на роботу — з вікна бачу машину, яка «відпрацьовує» свої години разом зі мною.

20 січня. Їду у відрядження у Крим.

Зустрічає на вокзалі місцеве начальство — керівники дошкільного виховання області. Цього ж дня ми маємо виїхати з Симферополя в Ялту. Їдемо машиною першого секретаря райкому партії (його дружина, завідувачка дитячого садка, також їде на семінар, на якому я читаю лекцію).

За нашою машиною одразу ж інша, кагебістська. Перевірити це легко: містечко невелике, до того ж, ніхто з моїх супутниць не здогадується про те, що стежать, тому їдемо по місту різними дорогами, як зручніше. А машину, що петляє, одразу помітно. Випадково стається так, що в одному з перевулків нових кварталів, де нам треба було зупинитись, «хвіст» губиться. Мені смішно, чекаю, що буде далі.

Виїжджаємо в гори, підіймаємось на перевал. На самій вершині — дорожній пост автоінспекції. Нашу машину зупиняють. Дружина секретаря райкому обурюється: виявляється, їхню машину зупиняти не повинні (міліція добре знає номери місцевого начальства). Шофер повертається:

— Це не міліція. Це КДБ, запитували, хто їде в машині. Я перерахував.

За якийсь час машина, що «заблукала» наздоганяє нас.

У готелі, де нас поселили, мені одразу ж відводять номер далеко від моїх колег, у глухому коридорі і чомусь не з ними, а з якоюсь дівчиною.

Цілий тиждень працюю нормально: я в дитячий садок — і «вони» за мною. Тут вже стежать і зовсім неприховано — у горах, на крутих вуличках приморських містечок, де взимку порожньо і майже немає тих, хто відпочиває.

Філерів уже пізнаю в обличчя — їх семеро.

Мої колеги «знайомляться» з двома чоловіками — приїхали у відрядження. Знайомлять і мене.

27 січня. Відрядження закінчується. У передостанній вечір, після лекції, колеги запрошують у ресторан. Пропонують запросити і своїх нових знайомих.

Тепер можу розповісти, як і від кого я довідалась про провокацію, що готується. Попередив другий учасник операції, що мусив грати «клієнта»… Він же потім усе шепотів: стукайте сильніше в двері. Мета — напоїти і зробити так, щоб мене «знайшли» в номері готелю у незнайомого чоловіка і потім звинуватили у проституції.

Під час вечері я зрозуміла, що колеги також залучені до цієї операції. Став зрозумілий несподіваний від’їзд і повернення старшої з них.

Після вечері колеги запросили мене (і обох своїх «знайомих») продовжити розмову в номері одного з них. По дорозі одна з колег «зникає». У номер ми заходимо вчотирьох. Сідаємо. Обтяжлива мовчанка — всіх «учасників операції» трясця трусить буквально (я гадаю, що й чоловіки не були професіоналами). Один з них знаходить якусь безглузду причину, встає, і, тягнучи за собою свою супутницю, швидко вибігає з номера, зачиняє двері і замикає їх на ключ.

Страшно мені не було — не встигла злякатись, тільки швидко кинулась до дверей і почала з усіх сил стукотіти в них. Я так швидко це зробила, що вони не встигли втекти, — тільки чути було, як гучно лунало в коридорі тупотіння. Мабуть, стукала я дуже голосно, тому що чоловік повернувся назад і відімкнув двері. Він щось бурмотів, але я вже не слухала. Пішла в свою кімнату і кинулась на ліжко.

Все відбулося так швидко, що осмислила я ситуацію, лише трохи заспокоївшись. Не спала цілу ніч, не спала і «сусідка» по номеру. За тиждень я зрозуміла, що це за «сусідка»: її розповіді, чому вона тут у місті, в готелі «Інтурист» (звичайна телефоністка, як вона казала), були безглузді. До того ж її розпитування було незграбне, а погано поставлені й неохайно складені мої речі говорили самі за себе.

Огорнув відчай. Я так гостро відчула безпорадність самотності серед людей, жах від того, як легко і просто людину можна зламати. Навіщо вони це зробили? Втішно було тільки те, що попередили мене все-таки, і попередили люди чужі, незнайомі — їм це взагалі було ні до чого.

(Після того як Льоню звільнили, він розповів мені, що про «факт» перебування мого з «чужим чоловіком» йому повідомили в психушці. Навіть місце «злочину» назвали і час — перша ночі. Льоня, що написав свого часу статтю «Психологічні методи на допиті», передбачив і таке, і, ще не пригнічений препаратами, натякнув мені у листі про свою реакцію на такий «психологічний метод». Такі методи тиску на політв’язня особливо цинічні, і КДБ охоче користується ними, намагаючись зламати людину, розбити родину, внести незгоду і підозри.)[21]

Бранці зателефонувала в Москву до Ходорович, розповіла про все. Тетяна Сергіївна не витримує — домовляємось, що вона виїжджає до Дніпропетровська, де ми з нею зустрінемось (поїзд з Сімферополя йде через Дніпропетровськ).

ЗО січня. Друга ночі. Сиджу на вокзалі, чекаю на Тетяну Сергіївну. Навколо чомусь збирається міліція. Якимось чуттям відчуваю, що це не просто так. Заходить Тетяна Сергіївна. Підбігаю до неї. Нас оточують.

— Тетяно Сергіївно, пройдемо.

— Куди, що сталося?

— Пройдемо, нам треба поговорити. Пройдемо у відділення міліції.

Повели. Це тут же на вокзальній площі. Тетяна Сергіївна несе мішок — привезла продукти для Льоні: консерви, ковбасу (в Києві цього немає). Мішок передати не дозволили. Її завели до кімнати. Мене не впустили.

За якийсь час мені запропонували зайти у сусідню кімнату. Міліціонер став на дверях, не випускає. Чую голос Тетяни Сергіївни — її виводять. Вискакую повз міліціонера — машина вже від’їжджає. Куди? Чому її забрали?

Тієї ночі вже здавалось, що сил більше не вистачить: за останні два тижні — обшук, слідкування, випадок у Криму, арешт Тетяни Сергіївни. Вранці побачення не дали — «карантин». Це було дивно; перед цим я відправила телеграму-запит про те, чи можливе побачення. Повідомила, що приїду ЗО січня. У тюрмі пояснили, що відповіли мені. Справді, у Києві лежала телеграма, але її чомусь відправили об 11 годині 40 хвилин, а я була в тюрмі о 10 годині ранку.

Повернулась до Києва в цілковитому відчаї: що з Тетяною Сергіївною? Невже арештували? Чого іще чекати?

Не було сил іти додому: там треба бути зібраною, адже ж діти дивляться. Зайшла до Іллі Володимировича Гольденфельда. Професор фізики, він за рік до арешту взяв Льоню до себе на роботу в лабораторію. Після арешту Льоні ми особливо зблизились, в нього вдома я завжди могла знайти підтримку і розраду.

Пішли з ним на телеграф. Слава Богу! На цей раз пронесло — Тетяну Сергіївну відправили на літаку в Москву: їй заборонено приїжджати у Дніпропетровськ, бо Дніпропетровськ — закрите для іноземців місто, а вона знайома з іноземцями.

Увечері зайшов знайомий, якого я погано і поверхово знала. По секрету повідомив: йому відомо, що була медична комісія і продовжила термін перебування Льоні в лікарні, і що стан його тяжкий. Звідкись він довідався, що вже е рішення про мій арешт.

Що це? Нова провокація?

А щоб закінчити з провокаціями, розповім ще про одну, що сталась незабаром. Схема й мета були все ті самі — компрометувати і шантажувати.

Якось увечері я прийшла до Віктора Некрасова. Він був у від’їзді, і в цей час у нього жив Ілля Володимирович. Засиділись допізна. Дзвінок, і знову знайомий. Міліція з понятими:

— У нас сигнал від сусідів, що тут пиятика і якісь підозрілі люди.

Перевірили документи. Вдоволені. Склали протокол.

Залучили сюди й моїх батьків — втаємничили, запропонували вплинути. Тут я не витримала, розповіла батькам і про Крим (до цього я мало що їм розповідала). Батько пішов дізнаватись, йому відповіли:

— А навіщо вона в ресторан ходить?

Лютневе побачення відбулось — стан такий же, дають інсулін.

Відправила листа Підгірному з проханням випустити за кордон. Відповіді немає. Тільки викликали батька в райком партії і повідомили йому про мого листа, знову погрожували відібрати дітей.

Дізналась, що Андрій Дмитрович Сахаров звернувся на Захід на захист Льоні.

Голові КДБ при Раді Міністрів СРСР

тов. Андропову

16 липня я звернулась до Вас з проханням посприяти моїй родині виїхати за кордон. Як відповідь на це прохання я розцінюю розмову в обласному КДБ УРСР з т. Бондаренком А. Ф., який пояснив, що органи КДБ не мають жодного стосунку до мого питання.

Така відповідь мене не переконує з декількох причин.

Слідство органів КДБ завершилось для мого чоловіка Плюща психіатричною тюрмою, оскільки вже з перших днів воно велось з таким ухилом (ще до будь-яких експертиз).

У розмовах, які відбувались у березні і травні місяці цього року, працівники обласного КДБ т. Давиденко М. С. і Бондаренко А. Ф. цілком однозначно пояснили мені, що становище Леоніда Івановича у всьому залежить від моєї поведінки. Малось на увазі, що я перестану звертатись у різні організації, і, в свою чергу, громадськість припинить вимагати звільнення Леоніда Івановича. І як «виконання» цих умов Леоніда Івановича у квітні перевели в іншу камеру, де йому замінили введення галоперидолу на інсулін. («Ось бачите, як ми дотримали свого слова», — сказав мені Давиденко.)

Одночасно з цим і стосовно мене здійснювались усілякі провокації та шантажі. Це і черговий обшук у невідомій мені справі № 62 (?). Відбулась і безпосередня провокація, що мала на меті скомпрометувати мене і показати перед колегами як жінку легкої поведінки. Працівники органів КДБ у розмові з моїм батьком не заперечували своєї поінформованості щодо цього, не кажучи вже про свідків.

І, само собою, за мною стежать, що вже стало звичним, забороняють публікувати мої роботи.

Та й саме лікування, як і перебування чоловіка у спецтюрмі стає залежним від того, чи виконуватиме він пропозиції, далекі від медицини.

Так, йому знову запропонували зробити таку саму публічну письмову заяву, яку свого часу зробили Якір і Красін, тобто визнати, що вся діяльність Леоніда Івановича на захист прав людини була антирадянською. А на запитання, від чого ж лікують Леоніда Івановича, закріплений лікар відповів: «Він повинен змінити погляди».

Все це: і сам факт перебування у тюрмі, і так зване «лікування», під час якого здоровій людині вводять препарати, що руйнують психіку, і ситуація, що склалася навколо нашої родини — для мене безсумнівно пов’язані з функціями органів КДБ.

Питання про виїзд за кордон мене й чоловіка ґрунтовно обдумане, тому я знову звертаюсь до Вас посприяти у тому, щоб примусове лікування Леоніда Івановича було припинене і наша родина виїхала за кордон.

Житникова

Відправила в міський ВВІР папери для оформлення виїзду. Порядок оформлення такий, що вимагають характеристику з місця роботи.

Вирішила з роботи звільнитись: питання про виїзд внутрішньо вже було вирішене, треба було скеровувати на це всі зусилля.

А найголовніше для мене було все-таки не в цьому. Більше вже не могла жити подвійним життям. Роздвоєність ставала все нестерпніша. Ходити щопонеділка на політзаняття, товкти, як папуга, ідіотизм офіційної пропаганди, слухати лекції про «націоналістів-сіоністів», мовчати, коли паплюжать Солженіцина і Сахарова, а увечері читати того самого Солженіцина і привозити самвидав з листами Сахарова.

Звільнилась — стало легше на душі. Вирішила шукати якусь ручну роботу, не пов’язану з жодною ідеологією.

…

На початку серпня Льоні перестали вводити інсулін, в останні дні він уже був у передшоковому стані. Почали давати трифтазин.

Сонний, млявий, але все-таки легше, аніж з інсуліном та галоперидолом.

У камері душно, прогулянка одну годину. Одяг (піжаму й нижню білизну) пере сам в умивальнику, сушить на ліжку.

Запропонувала передавати білизну частіше — не хоче: краще казенна, її все-таки міняють. Запитую про однокамерників:

— Всіх їх мені дуже шкода.

Трифтазин все збільшують, вже дають по 45 міліграмів на день. Погано з зором — важко читати.

Начальникові медвідділу МВС УРСР

ЗАЯВА

Мій чоловік, Леонід Іванович Плющ, з 15 липня 1973 р. перебуває у спеціальній психіатричній лікарні м. Дніпропетровська.

З 29.11.74 року його стан різко погіршився у зв’язку з тим, що йому вводять неприпустимо великі дози трифтазину.

Оскільки рік тому аналогічні ін’єкції галоперидолу довели його до майже цілковитої втрати життєздатності — він не міг розмовляти, читати, писати, рухатись, — я почала побоюватись, що і цього разу його хочуть довести до такого самого стану.

Мої побоювання цілком підтвердились, коли 13 грудня від імені начальника закладу мені запропонували з’явитись наступного дня, тобто 14 грудня. Але й 14 грудня побачення не дали. Не побачила я і підполковника Пруса, оскільки він, як повідомив медичний персонал, терміново поїхав у відрядження. Жодна з причин, з яких мені відмовили дати побачення, достовірною не видається. Достовірне для мене інше: мого чоловіка знову довели до такого стану, що мені бояться його показати. Підставою для моєї впевненості є ще й те, що упродовж місяця я не отримала від нього жодного листа.

З огляду на те, що останнім часом я зверталась у різні радянські інстанції із заявами про виїзд за кордон, я розцінюю теперішній стан мого чоловіка як відповідь органів ДБ на моє законне право на еміграцію, як шантаж і залякування, як психологічний тиск на мого чоловіка. Я розцінюю це як практику заручників: мій чоловік перебуває в руках МВС — організації, нікому не підзвітної. Увесь мій досвід трирічної боротьби за звільнення Плюща і захисту його прав і людської гідності це підтверджує.

Нагадую: Леонід Іванович хворий на туберкульоз, він інвалід, його здоров’я, погане і до ув’язнення, зовсім підірване перебуванням в тюрмі і в спецпсихлікарні. Препарати, які йому вводять, розраховані на тяжкі форми шизофренії.

Леонід Іванович психічно цілком здоровий. Але навіть якщо орієнтуватись на той брехливий і бездоказовий діагноз, який йому поставили в інституті ім. Сербського, то це «шизофренія з млявим перебігом», що не передбачає такого жорстокого курсу «лікування».

Ні Ви, ні Ваші підлеглі не можете гарантувати щасливого кінця з такими препаратами й дозами. Я боюся вже не за здоров’я, а за життя мого чоловіка.

Я вимагаю негайно, упродовж найближчої доби, побачення. У протилежному випадку я збираюсь звинуватити персонал Дніпропетровської спецпсихлікарні у свідомому й навмисному вбивстві мого чоловіка Леоніда Івановича Плюща.

16 грудня 1974 р.

Відповіді не було…

Прокуророві Дніпропетровської області УРСР

ЗАЯВА

Цією заявою прошу розпочати кримінальну справу проти медперсоналу Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні, в якій з 15 липня 1973 р. перебуває мій чоловік Леонід Іванович Плющ.

У мене є всі підстави (аргументи будуть викладені мною під час розслідування) притягнути до судової відповідальності всіх тих, хто мав і має стосунок до утримання і лікування мого чоловіка у згаданому закладі.

Упродовж півтора року мого чоловіка свідомо неправильно лікували. Це дає мені право розцінювати дії медперсоналу лікарні як злочинні і вимагати судового розгляду їх.

Конкретно прошу розпочати кримінальну справу за ст. ст. 165 і 172 КК УРСР щодо начальника Дніпропетровської спеціальної психіатричної лікарні (м. Дніпропетровськ, ЯЕ 308/РБ) підполковника медичної служби Пруса Ф. К., проти закріпленого лікаря мого чоловіка, начальника 9-го відділення лікарні Часовських Л. О.[22], проти колишнього закріпленого лікаря мого чоловіка, начальника 12-го відділення цієї ж лікарні Каменецької Е. П.

Методи і тривалість (півтора року) лікування, а також умови, в яких воно проводиться, свідчать про те, що тут йдеться не про професійну помилку, що не карається кримінально. Йдеться про умисне руйнування фізичного і психічного здоров’я Л. І. Плюща посиленими дозами медичних препаратів упродовж тривалого часу в антисанітарних умовах.

За час перебування в лікарні у мого чоловіка з’явились болі в шлунку і в серці; введення препаратів не раз викликало у нього набряки і пригнічений психічний стан. Здоров’я його руйнується, життя під загрозою.

Неодноразово я закликала до гуманності й милосердя. Але у відповідь не було навіть і краплини співчуття. Тепер я покладаюсь на Ваше негайне втручання.

20 грудня 1974 р.

Житникова

Одночасно з цим я звернулась у міжнародні асоціації юристів й асоціацію лікарів-психіатрів:

…Я звертаюсь саме до цих організацій, бо йдеться зараз не про захист прав людини, а про цілком конкретні порушення прийнятих у всьому цивілізованому світі (також і в Радянському Союзі) законів, що стосуються юрисдикції й охорони здоров’я.

Я не сумніваюся в тому, що і в Радянському Союзі є адвокати, які могли б представляти у суді мої інтереси, як це буває у тих випадках, коли вони захищають інтереси приватної особи в її конфлікті з державною установою. Є і чесні лікарі-психіатри, які розуміють усю абсурдність діагнозу і всю злочинність так званого «лікування». Але ті державні організації, які я звинувачую — поза межами досяжності звичайних громадських інституцій. Це закритий світ, до якого ні достукатись, ні докричатись не можна. І лише тому я звертаюсь до міжнародної громадськості і міжнародних організацій.

Моя мета — здійснення законного права на еміграцію всієї моєї родини.

Еміграція, як було офіційно проголошено відповідальним працівником Київського міського ВВІРу, можлива тільки тоді, якщо (і коли) Леонід Іванович Плющ буде на волі. Але на волі він може опинитись тільки тоді, якщо його визнають здоровим (або таким, що одужав).

Таким чином, все знову зводиться до подій у Дніпропетровську.

Про те, що стан Леоніда Івановича різко погіршився, я роблю висновки з того, що за мною знов почали неприховано й цілодобово стежити. Це почалося одночасно з тим, коли мені відмовили у черговому побаченні.

Отже, мене хочуть залякати, розуміючи, які висновки я зроблю з відмови на побачення. Мене хочуть примусити мовчати. Цим органи КДБ прямо визнають тяжкий стан Леоніда Івановича Плюща, і весь мій попередній досвід це підтверджує.

Я опинилась у становищі, в якому всі мої дії впираються в дії MB, бо й ВВІР, і спецпсихлікарня закріплені за цим відомством.

Я хочу розірвати це зачароване коло. Я прошу про допомогу. Я з усією відповідальністю заявляю, що йдеться про людське життя.

Житникова

Невдовзі надійшла і «відповідь».

Знову через «посередника». Від імені заступника Андропова мені запропонували зайнятись оформленням опікунства — мовляв, тоді можна буде і говорити про виписку. Конкретнішу відповідь обіцяли дати з дня на день. Іноді навіть йшлося про те, що Льоню, можливо, випустять у кінці січня. «Можливо» звучало навіть як «майже напевно».

І хоча інстанція, яка це обіцяла, називалась дуже поважно, я знала, що вони щось відтягують, готують пастку. Як з’ясувалось згодом, коли ми вже були тут, на Заході, треба було тільки відтягнути час: виявляється, якимось «сотим» пунктом у переговорах Брежнєва з Фордом у Владивостоці було й питання про Льоню. Форд щасливо поїхав назад, знову було «скріплено» дружбу між американським і радянським народом, і все залишилось, як і було.

Я все-таки вирішила послухатись поради «доброзичливця» з КДБ і спробувати оформити опікунство. Та виявилось, що це не так просто.

Голові

Дарницького райвиконкому м. Києва

ЗАЯВА

Я забираю назад свою попередню заяву у Дарницький райвиконком з проханням про опіку над моїм чоловіком Плющем Леонідом Івановичем, що на даний час перебуває у спецпсихлікарні (м. Дніпропетровськ, п/я ЯЕ 308/РБ).

Причина відмови: оскільки опікунство означає визнання наявності психічного захворювання у підопічного, я відмовляюсь від опікунства, оскільки не визнавала, не визнаю і ніколи не визнаю, що мій чоловік — душевнохворий, не погоджувалась, не погоджуюсь і не погоджусь ніколи з поставленим йому діагнозом.

16.1.75 р.

Житникова

Мені пояснили процедуру оформлення: я повинна сама подати в суд заяву про те, що визнаю свого чоловіка за хворого і прошу передати мені його під опіку. Але й це не вирішувало питання, оскільки мою заяву могли прийняти, визнати його на цій підставі за божевільного, і одночасно не передати мені під опіку. Підстави для цього були: моя «політична неблагонадійність» і «ледарство».

УРИВОК ЗІ СТАТТІ Т. ХОДОРОВИЧ І Ю. ОРЛОВА

«З Леоніда Плюща роблять божевільного. Навіщо?»

… Півгодинне побачення 10 лютого 1975 року. (Побачення дозволили, незважаючи на те, що оголошено карантин. Що б це мало значити?)

Заводять Леоніда Плюща. Обличчя набрякле, з червоними плямами, очевидно, це сліди того, що він тільки-но перехворів на бешихове запалення. Але не це найголовніше.

Найголовніше нове і воно лякає, — порожні очі, що нічого не висловлюють: безглуздий, позбавлений інтелекту погляд; цілковита відсутність емоцій; байдужість і млявість. Навіть коли побачив дружину, погаслі очі не пожвавішали, вираз обличчя не став осмисленим.

Плющ мовчить, нічого не розповідає, ні про що не питає, навіть про дітей.

— Ти погано себе почуваєш?

— Все добре.

— У тебе болить серце?

— Все добре.

— Температура?

— Все добре.

Це не він! Це — психічно хвора людина. Чи це зворотній процес? Чи стане він таким, як колись?

З коротких відповідей — і тільки на прямо поставлені запитання — дружині вдається дізнатись таке:

Леонід Плющ, як і раніше, перебуває в тій самій палаті, серед буйних божевільних. Не гуляє — холодно, взагалі не хочеться, «важко це все». Читати не може, писати листи також. Увесь час лежить, багато спить. Двічі на день приймає по три таблетки якогось препарату.

Ось і все.

Після побачення відбулась розмова Т. Житникової з головним лікарем Прусом.

— У зв’язку з погіршенням психічного стану Вашого чоловіка ми перевели його в палату під наглядом.

— У чому виявляється це погіршення?

— Ви ж самі скаржитесь, що не отримуєте від нього листів. Він не хоче писати — це і є симптом погіршення. І ще млявість. Ви ж самі щойно в цьому переконались.

(Так ось чому дали побачення навіть під час карантину!)

— Але ж такий стан у нього починається тільки після введення лікарських препаратів! І, крім того, хіба «мляву» людину треба класти разом з агресивними хворими?

— Ми не зобов’язані звітувати Вам про свої дії, лікування, діагноз: у нас інструкція.

Вдома Т. І. Житникову чекала відповідь від заступника начальника медвідділу Міністерства внутрішніх справ СРСР Попова:

«Повідомляємо Вам, що психічне здоров’я Вашого чоловіка справді дещо погіршилось. У зв’язку з цим його було покладено в палату під наглядом (а не камеру, як Ви її назвали). Перебування в цій палаті ніякої небезпеки для його життя і здоров’я не становить. Лікування його здійснюється за медичними показниками. Дози лікарських препаратів йому призначаються з урахуванням його психічного і соматичного стану і не можуть викликати будь-якого погіршення його здоров’я. Відомості про його здоров’я Ви регулярно отримуєте у розмові з лікарями і на побаченнях».

… І знову пишу листи, пишу сама, пишуть друзі, звертається до всього світу Сахаров.

Реакція однозначна — шантаж.

Після побачення хотіла одразу ж поїхати у Москву. Приходжу на вокзал — квитків на московський поїзд немає. Через три години будуть два транзитних. Ходжу по місту — стежать, як звичайно, філери ті самі, що й раніше, впізнаю їх з обличчя. Цього разу приїхала зі мною Тамара Лєвіна з Харкова, близький наш друг, вона хотіла спробувати побачити Льоню. Надворі холодно, нікуди дітись. Вирішили зайти в кінотеатр погрітись. У черзі по квитки ззаду стала жінка-філер. Тамара обернулась до неї: «Підемо в кіно?» — «Так», — радісно відповіла та (вони ж теж мерзнуть, ми хоч іноді можемо в кафе зайти, а їм, видно, не можна, стирчать за дверима).

Тому коли стояли у касі по квитки на Москву, не дивувались, бачачи філерів. Дивно було те, що касир довго не видавала квитків. Поїзд мав уже рушати, коли вона, вибачаючись (було видно, що й сама вона нічого не розуміє), сказала:

— Вибачте, але чомусь сказали не продавати квитків.

Стало ясно, що до Москви не випустять. Довелось їхати додому.

Вирішила обов’язково з’їздити у Москву, звернутись безпосередньо у Міністерство внутрішніх справ. Врахувала дніпропетровський досвід: вирішила їхати автобусом, який не доходить до Москви, а тільки до Орла. 1 вже звідти добиратись до Москви. Квитки купувала Клара Гільдман, вона також вирішила їхати зі мною «на всяк випадок». Все розіграли, як у дешевому детективі. Я підійшла до автобуса без речей (всі вони були у Клари, так, щоб це виглядало, ніби проводжу Клару). Сіла в автобус в останню хвилину. За вікном залишились трохи розгублені кагебісти (їхня машина супроводжувала мене від самого мого будинку). Але… це все ж таки не Сіменон і не Крісті. На виїзді з міста автобус зупинило ДАІ. Доведеться повертатись додому.

В автобус зайшов міліціонер-регулювальник і «товариш у цивільному». Не вагаючись, пішли прямо до нас.

— Тетяно Іллівно, вийдемо!

— Чому?

— Вийдемо, ми вам все пояснимо!

— Не вийду, у мене є квиток, і я маю їхати! Не бачу підстав для затримання!

Попросила документи. Пред’явили. Капітан міліції.

— Ви ж розумієте, що автобус все одно не поїде, доки ви не вийдете. Ось через вас люди нервують, виходьте.

Люди справді нервували. Спершу нічого не розуміли: чому знімають людину з автобуса? Коли я почала голосно протестувати, запитуючи, на яких підставах мене висаджують, хтось навіть підтримав:

— А справді, по якому праву? У неї ж є квиток.

Але час минав. Автобус стояв. Минула година, і видно було, що й справді не поїде, доки я не вийду. Ситуація для людей навколо, добре знайомих з міліцією, була незрозуміла: з одного боку, коли вимагають, треба виконувати, а з іншого — чому такі тихі, чому так ввічливо поводяться. Та видно, і на «клієнтів» міліції ми були мало схожі.

Порадилась з Кларою — вирішили вийти. Справді, чому мають страждати люди, адже до Орла ще цілу ніч їхати, людям на роботу.

Вийшли, нас провели в будку регулювальника. Знову запитую, на яких підставах висадили з автобуса:

— Вам завтра треба з’явитись у міліцію, в районне відділення. Вдома на вас чекає повістка.

— Але я тільки годину як з дому, ніякої повістки там немає.

Відвезли додому. Справді виявилось, що недавно прийшов міліціонер і приніс виклик у районний відділ міліції.

У міліції допит: чому не працюю? На які гроші живу? Дали підписати папір — попередження, що коли не влаштуюсь на роботу упродовж двох тижнів, то мене притягнуть до судової відповідальності за ледарство.

У березні стан Льоні такий, як і раніше. До апатії та сонливості додалися дуже великі набряки. Він все ще в палаті під наглядом і вживає ті самі ліки. У палаті намагається відключитись, заглибитись у себе. Буває, що відключається так, що тепер для нього вже звично, і під час побачень. Погляд гасне або спрямовується кудись мимо. У цей час він нічого не чує і не бачить. Доводиться його гукати, і тоді він «повертається».

Дивитись на це неможливо. Обережно починаю вмовляти його написати заяву і визнати в ній, що він оцінює статті як «відхилення від норми». Але Льоня твердо заявив: «Писати їм я нічого не буду».

У Дніпропетровській прокуратурі, куди нарешті викликали, було виразно сказано, що в порушенні кримінальної справи проти лікарів Дніпропетровської лікарні мені відмовили, оскільки наприкінці березня медична комісія під головуванням професора Блохіної (вона за дорученням Міністерства охорони здоров’я СРСР очолює постійну комісію у спецтюрмі) перевірила лікування й умови утримання Плюща і не виявила ніяких порушень. (На наступному побаченні Льоня заперечив це: ніякої комісії не було, і його ніхто не обстежував).

Прокурор повідомив навіть новий діагноз — «шизофренія в параноїдній формі», що його тепер поставили Льоні. Почав казати про те, що йому відомо, що у французькій пресі з’явились статті про Плюща, і що він радить звертатись не у західні газети, а в радянські інстанції: «Адже вас можуть притягнути до суду за наклеп!»

… У злочину є своя логіка, злочинна логіка: він не обмежується на вже скоєному, а розростається, тягне за собою злочин новий і ще страшніший.

Спершу — явно брехливий діагноз, потім «лікування», невідповідне, злочинне щодо того ж брехливого і злочинного діагнозу; «шизофренію з млявим перебігом» не лікують галоперидолом, інсуліном і трифтазином. Що станеться на наступному етапі? Чим завершиться цей логічно неминучий процес санкціонованого і спровокованого державою злочину?

Передбачити неважко! Або не витримає тілесне здоров’я Леоніда Івановича, і тоді настане смерть фізична. Або буде знищено природу волі й духа, яку воздвиг він у відчайдушній боротьбі зі своїми катами, і тоді настане смерть духовна. Я з цілковитою відповідальністю стверджую, що те й інше однаково можливе, що часу залишилось мало, можливо, його вже зовсім немає. Людина посилається у світ не для того, щоб доводити свою вищість над виробами хімічної промисловості…

(Із статті Т. С. Ходорович «Ескалація відчаю», самвидав.)

Знову їду в Москву. Разом з Юрієм Орловим йдемо в медичне управління МВС СРСР, передаю заяву, в якій прошу припинити лікування чоловіка нейролептиками до того часу, доки Київський обласний суд (куди я зараз звернулась) не розгляне питання про примусове лікування і про переведення Леоніда Івановича Плюща з Дніпропетровська в іншу лікарню.

Цього ж дня ми з Юрієм побували в академіка Снєжневського. Він не знав, хто ми (його збило з пантелику прізвище і звання Орлова — доктор, професор), і тому відчинив двері і впустив. Змушений був прочитати і мою заяву.

Андрію Володимировичу!

12 жовтня 1972 р. експертиза інституту ім. Сербського, у якій і Ви брали участь, діагностувала моєму чоловікові Леоніду Івановичу Плющеві «шизофренію з млявим перебігом».

Ні я, дружина Леоніда Івановича, ні його мати й сестра, жодна людина з кола родичів, друзів, просто знайомих або колишніх колег по службі — ніхто не повірив у те, що діагноз, поставлений в інституті ім. Сербського правдивий, професійно добросовісний та науково істинний.

У діагнозі вбачали вирок політично неугодному інакомислячому, винесений зацікавленою організацією і реалізований, здійснений руками поступливих і слухняних лікарів.

…Леонідові Івановичеві призначене лікування абсурдне, а отже, злочинне і з погляду міжнародних психіатричних норм» і з погляду норм» встановлених у радянській психіатрії: адже в звичайних» «нормальних», тобто не підпорядкованих МВС психлікарнях «шизофренію з млявим перебігом» нейролептиками не лікують.

Я кваліфікую це свідоме й умисне відхилення від встановлених норм як страхітливе катування медичними препаратами. Мета цього катування «лікуванням» — викликати симптоми, що збігаються з ознаками шизофренічного захворювання.

І Ваші колеги домоглись своєї мети: Леонід Іванович втрачає пам’ять, працездатність, інтерес до книжок, до науки, до рідних, тобто до всього того, що було справжнім сенсом і змістом його життя не лише на волі, а навіть і в нелюдських умовах Дніпропетровської спецпсихлікарні до того часу, доки його не піддали тривалому інтенсивному «лікуванню». З Медичного відділу МВС УРСР я отримала повідомлення про погіршення стану Леоніда Івановича.

Отже, єдиний висновок, до якого я можу прийти, — це висновок про те, що погіршення настає в результаті «лікування», а єдиний висновок, до якого може і повинен прийти будь-який чесний лікар-психіатр, — це висновок про те, що погіршений стан є не що інше, як нейролептичний синдром, який щоразу зникає, після того як «лікування» нейролептиками припиняється.

Леоніда Івановича «лікують», щоб він став хворим, і він хворий тому, що його «лікують».

…Я вже вимагаю не справедливості, а хоча б логіки. Є межа, за якою несправедливість переходить у відвертий цинізм, що зневажає не лише право й гідність людини (це чинить несправедливість), а й саме існування таких понять. Представники «найгуманнішої професії» переступили цю межу: не діагноз у них обумовлює лікування, а лікування обумовлює і визначає діагноз.

Я звертаюсь до Київського обласного суду із заявою припинити примусове лікування і вимагаю Вашого негайного втручання. Ви, визнаний глава радянської психіатричної науки і один з авторів діагнозу, що прирік мого чоловіка на безтермінове ув’язнення у тюремній психіатричній лікарні, несете цілковиту моральну і професійну відповідальність за все, що відбувається.

Я вимагаю, щоб до рішення суду Леоніда Івановича перестали накачувати нейролептиками: чергова медична комісія має побачити перед собою людину, а не дію на людину варварськи, не по-людськи застосовуваних медичних препаратів.

7 квітня 1975 р.

Т. Житникова

ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ЛЕОНІДА ПЛЮЩА

У день захисту Леоніда Плюща я вважаю за потрібне розголосити декілька епізодів.

1. Дев’ятого квітня 1975 р. я разом з дружиною Леоніда Плюща побував у Медичному управлінні МВС. Посеред довгої розмови відповідальний чиновник управління, зокрема, заявив: «Ви погано ставитесь передовсім до самого Плюща. Хіба йому краще було б піти в табір?»

2. Цього ж дня, увечері, нам вдалося побувати у відомого психіатра проф. А. В. Снєжневського у нього в квартирі. Під час напруженої розмови він між іншим запитав у нас таку дивовижну річ: «Хіба для Плюща було б краще отримати сім років суворого режиму?»

3. Дружині Плюща Тетяні Житниковій через підставних осіб ще раз переказали, що способи примусового лікування Плюща прямо залежать від її поведінки: якщо вона перестане апелювати до світової громадської думки, то після 1–1,5 років Леоніда Плюща можуть перевести із спецпсихлікарні в лікарню загального типу. У протилежному випадку йому буде гірше.

Я гадаю, що ці факти не потребують коментарів. Можу сказати лише те, що вже висловлював професорові Снєжневському: аналогічні методи було засуджено на Нюрнберзькому трибуналі.

22 квітня 1975 р.

Проф. Ю. Орлов

Снєжневський обіцяв нам, що попросить директора інституту ім. Сербського Георгія Морозова негайно направити своїх експертів у м. Дніпропетровськ, де перебуває Плющ.

Ані відповідей на листи, ані комісії експертів так ніколи й не було.

Я звернулась також до учасників мітингу на захист Леоніда Плюща, що відбувся 23 квітня у Парижі. Міжнародний комітет математиків, що проводив цей мітинг, вже два роки боровся за його звільнення тут, на Заході.

…Від дня арешту мого чоловіка минуло три з половиною роки. З них рік він провів у тюрмі, решту часу у спецпсихлікарні м. Дніпропетровська. Про тюрму він згадує як про втрачений рай: там можна було розмовляти, читати, а головне, там не «лікували».

На Заході про Леоніда Івановича вийшло дві книги, друкувались статті, збирались підписи. З різних країн телефонували лікарі-психіатри, члени асоціацій і товариств захисту прав людини і політв’язнів, незнайомі люди присилали листи, сповненні співчуття і розуміння.

Я не відчувала себе самотньою, не відчувала, що залишилась сам-на-сам з величезною і жорстокою державною машиною, що здатна відібрати у мене дітей і свободу, як вона вже відібрала чоловіка. Але головною була навіть не ця увага і співчуття: щоразу, дізнаючись про новий крок на захист Леоніда Івановича (книжка, стаття, виступ, звернення, підписи, запит), я думала: «Тепер все, випустять. Ну, нехай не випустять, але хоча б припинять катувати «лікувальними» препаратами, дадуть перепочити. Зупиняться. Подумають. Нехай не з милосердя, не з добрих міркувань, нехай задля власного престижу й морального авторитету. Чи треба, чи «прагматично» через одного свого неслухняного і замало лояльного громадянина викликати обурення й протест, скажімо, п’ятиста французьких математиків?» Виявилось, що у радянської держави свої уявлення про «розрядку», про престиж і моральний авторитет.

Зараз, коли минуло три з половиною роки, я можу з певністю сказати: моя розмова, «діалог» з державою не відбувся і відбутись не може, бо у держави на все одна відповідь: я посилаю скарги, заяви, прошения, документи у всі мислимі радянські інстанції — від районного суду і до ЦК — Леоніда Івановича «лікують»; на захист чоловіка виступають міжнародні організації, преса, громадська думка Заходу — Леоніда Івановича… «лікують».

У КДБ прямо а потім по якихось таємничих каналах, що йдуть від них до мене, пропонують помовчати, заспокоїтись, і тоді, як вони кажуть, все вирішиться і обидві сторони будуть задоволені — Леоніда Івановича все одно, навіть під час цих переговорів зі мною, «лікують», збільшують дози, обмежується час на побачення, не видають книжок, листів. У такої ескалації є своя межа, дози вони можуть збільшувати, але Леонід Іванович не має сили їх витримувати.

Я хочу сказати, що того Леоніда Івановича Плюща, «математика Плюща», як називають його у передачах західних радіостанцій, про якого написали книжки і статті, чиї праці й статті опубліковано, того Леоніда Івановича, якого знала я, діти його, рідні, близькі, друзі, — такого Леоніда Івановича більше немає. Є доведена до краю страждань, безмежно хвора, втомлена людина, що втрачає пам’ять, здатність читати, писати, мислити.

І ті, хто безпосередньо, своїми руками вбивають його, знають про це, знають, що скоюють злочин. Якщо раніше мені здавалось, що я маю справу зі слухняними чиновниками, яких і звинучувати по-справжньому не можна, бо вони «не відають, що чинять», то тепер я певна у протилежному: відають — і чинять. «Відають» всі: від лікарів Інституту Сербського, що послали на тортури безумством явно психічно здорову людину, до начальника охорони, який наказав вартовому з автоматом в руках затулити вічко у дверях, щоб наш близький друг, що приїхав зі мною до Дніпропетровська, не побачив, що вони з ним зробили.

…Моє становище нестерпне, діти засмикані, вони живуть у постійній напрузі й страхові за мене. Повертаючись додому, я завжди бачу бліді, насторожені обличчя своїх синів: вони бояться, що прийде день, коли і я зникну, як батько. Коло знайомих зменшується. Ми — відкинуті, «мічені», спілкуватись зі мною в наших умовах — значить проявляти мужність, на яку здатен небагато хто. Навколо — звичайне, нормальне життя зі своїми радощами і турботами, життя, з якого ми виключені, викреслені, бо немає для моїх співгромадян нічого страшнішого за тавро «політичної неблагонадійності», яким таврує КДБ.

Чого я хочу від держави, у якій живу? Від суспільства, в якому я виросла і виховувалась? Милосердя. Але чому я повинна просити про милосердя? У милосерді не відмовляли і злочинцям, провину яких доведено і визнано, і тому залишається уповати лише на милосердя.

Але хто злочинець? У чому злочин? Злочин — думати, бути самим собою, жити у злагоді з совістю, підпорядковуючись моральному обов’язку, а не нав’язаним правилам доброзвичайної поведінки?

Я здаю собі справу з того, що у світі є проблеми першорядного значення, що ми живемо у трагічну епоху, коли загроза всезагальної загибелі відсуває на другий план трагедії індивідуальних доль. І все-таки я впевнена в тому, що у даному випадку йдеться не стільки про окрему людину, скільки про саму суть людського буття, про такі його принципи, порушення яких ставить під сумнів саму нашу спроможність опиратися злу і смерті.

Немає «справи Плюща» — є справа людської свободи, людської гідності.

Якщо світ звикне до переслідування вільної і незалежної думки, до аморальності й цілковитої безкарності вчинків, які здійснює держава, що відповідає за долю всього людства, чого ми маємо чекати від майбутнього? На що сподіватись? На яке «завтра» ми прирікаємо своїх дітей?

Думайте не про нас — думайте про себе: моє страшне «сьогодні» може стати таким самим «завтра» для величезної кількості людей, якщо опустяться руки, якщо хоча на мить видасться, що зусилля врятувати розум і совість безплідні.

Леонід Іванович хотів небагато: жити у своїй країні, давати їй користь як творча, тобто вільна особистість. Його відправили у божевільню. Я доклала всіх зусиль, щоб довести його нормальність, абсолютну психічну повноцінність, душевне здоров’я.

Безглуздий замір: адже ті, хто карав його безумством, не гірше за мене знали, що він психічно здоровий. Я хотіла вбачати помилку там, де був умисний злочин.

А тепер я кажу: так, він хворий. Хворий страхітливо, його треба рятувати вже від гіршого, ніж хвороба, від смерті.

У своїй країні мені сподіватись більше немає на що. Тепер всі мої зусилля зводяться до того, щоб відповідні організації прийняли у мене документи на еміграцію. Але у відповідних організацій непробивна логіка: документів вони прийняти не можуть, поки чоловік перебуває на лікуванні. Заклад, в якому його «лікують», значиться за тим же відомством (МВС), що й установа, яка відає питаннями еміграції. І на думку цього медзакладу, підпорядкованого МВС, «лікування» Леоніда Івановича має тривати далі.

КДБ, МВС — ось коло, по якому я повинна рухатись, не маючи анінайменшого сподівання на вихід і прояснення.

Я незмірно вдячна всім зарубіжним математикам, всіх, хто турбується про долю Леоніда Івановича. Але я зрозуміла й інше: мовчать радянські колеги Леоніда Івановича, вони глухі до несправедливості так, нібито препарати, від яких глухне Леонід Іванович, справляють свій вплив і на них. Держава, добре знаючи своїх підданих, спокійно висмикує нечисленних інакомислячих, як випадковий і нечастий бур’ян висмикують з добре доглянутого і охайно підстриженого газону. Але я не хочу, щоб мого чоловіка спіткала доля бур’яна.

Нехай мені віддадуть чоловіка, хворого, такого, яким вони його зробили, і нехай, дозволять нам всім виїхати з цієї країни.

Право на еміграцію — єдине з усіх прав, здійснити яке я вимагаю.

Т. Житникова

У кінці квітня на побачення поїхала Льонина сестра. Приїхала нажахана й у відчаї: у нього знову бешихове запалення, ніс розпух на півобличчя, температура 38,9. Трифтазин на декілька днів перестали давати, роблять уколи пеніциліну. Стан тяжкий. Ледве прийшов на побачення: мовчить, не розмовляє, ні про що не питає. Настрій гнітючий: з тюрми вийти не сподівається.

Розмовляло зі мною КДБ знову через «посередників»: обіцяють і погрожують. Але остаточно зрозуміло: вони ніколи навіть не збирались випускати його, головне, щоб було тихо, щоб за кордоном не було галасу і протестів.

З 1 червня і до початку вересня «лікують» комплексно: дають таблетки трифтазину й одночасно уколи інсуліну. До шоку, мабуть, не доводять.

Настрій пригнічений, песимістичний: «Не вибратись мені звідси!»

Розповідаю йому на всіх побаченнях, що робиться на його захист, вибираю найбільш «анекдотичні» випадки, щоб хоч трохи розвеселити, підтримати.

У травні до мене заїхала група американських сенаторів, прийшли уночі, о другій годині. Розпитували про Льонин стан, розраджували. Вони навіть самі не уявляли, яка підтримка це була для нас всіх, а не лише для мене, — живі люди з майже незнаного світу. 1 таким це було контрастом з ранком, коли пішла на роботу, де мене обматюкали найпослідущими словами. На той час влаштувалась на роботу у фотоательє, це називалось «агентом» — ходила до людей додому і збирала замовлення на виготовлення фотографій. Влаштувалась незаконно, бо оформлюючись туди, приховала, що у мене вища освіта, інакше б не взяли: є інструкція, за якою на місце робітника людей з вищою освітою не беруть.

Минали місяці — нічого не мінялось у становищі Льоні. Я вже перестала вірити в те, що зміни можуть бути. Швидше за інерцією, ніж з надією, писала й далі, але вже не у радянські інстанції, а знову на Захід. Довідалась, що у жовтні Міжнародний комітет математиків знову організовує мітинг на захист Льоні. Але про що писати — адже ніяких змін немає, все тече «спокійно, розмірено», вже немає чим «здивувати», вразити, немає ніяких сенсацій.

Якось увечері до нас додому прийшли троє французьких адвокатів (вони представляли Комітет захисту прав людини), розпитували, як Льоня, пояснили, що хотіли б сходити в МВС. Вирішили, що підемо всі разом. Після усіляких, часом анекдотичних пригод, коли їм казали, що начальства у Міністерстві внутрішніх справ зараз нікого немає — всі терміново поїхали у відрядження (міністра навіть за кордон відправили), потрапили на прийом до начальника медичного відділу міністерства, якому і підпорядковується Дніпропетровська тюрма. А до нього потрапили тільки тому, що, на відміну від головного входу у Міністерство, який охороняється, і куди без пропуску не пройти, у Медвідділ можна зайти вільно, і вихід з нього також один, тому підполковникові Ващенку довелося нас прийняти. Розмова з ним була дуже цікава через свою курйозність навіть для мене, хоч я вже звикла до кафкіанства радянської системи. Мушу сказати, що на той час я вже так «засвоїла» методи спілкування з різними інстанціями, що всю розмову стенографувала для того, щоб потім передати через адвокатів сюди, на Захід.

Питання: Кожна людина має право вибрати собі лікаря, також і на вибір родичів. Дружина Плюща вважає за потрібне, щоб її чоловіка оглянули інші лікарі.

Ващенко: Я розцінюю це як недовіру до радянських спеціалістів, у нас є спеціалісти, відомі за кордоном. У нас немає такої системи, щоб приїжджали і дивились.

Питання: Ми як адвокати не розуміємо, як у такому випадку в Радянському Союзі здійснюються принципи Декларацій прав людини, і просимо вас це пояснити.

Ващенко: Як можна вибирати лікаря, якщо хворий перебуває в лікарні?

Питання: Якщо людина не може вибрати сама, є родичі. Поясніть, як це у вас буває?

Ващенко: У нас є лікарі в лікарні, і, крім цього, й інші лікарі. А інакше виходить, що висловлюється недовіра.

Питання: У Радянському Союзі достатньо висококласних спеціалістів, хто вони, назвіть їхні імена.

Ващенко: Так, це правда, у нас є відомі спеціалісти, і їх знають за кордоном.

Питання: Наша група адвокатів хотіла з тих радянських спеціалістів-психіатрів вибрати й призначити лікаря, який огляне Плюща.

Ващенко: Чого це ви будете вибирати, ми й самі можемо призначити лікаря.

Питання: Назвіть все-таки імена відомих психіатрів.

Ващенко: Я не готовий відповідати. Незрозуміло, чому нам повинні вибирати лікаря.

Питання: Чи не могли б Ви сказати нам прізвища закріплених лікарів Плюща. (Повагавшись: так, можу, але в кінці дня.)

Питання: У нас є запрошення для Плюща і його родини, а також для Євдокимова виїхати на лікування до Франції. Як ви підкажете законно діяти для виїзду?

Ващенко: Є Міністерство закордонних справ, Міністерство охорони здоров’я.

Питання: Чи можна особисто вручити ці запрошення?

Ващенко: Ні, це хворі, і потрібен спеціальний дозвіл медичної комісії, що вирішить, чи можуть вони виїхати.

Питання: Скажіть, Ви вважаєте, що Плющ хворий?

Ващенко: Так, хворий.

Питання: У Радянському Союзі немає закону, який забороняє бачити хворого, чи могли б ми побачити Плюща?

Ващенко: Якщо стан хворого це дозволяє.

Питання: Поясніть, будь ласка, чому ми не можемо побачити хворого?

Ващенко: Це психічно хворі люди, вони бувають у різному стані.

Питання: Але це суперечить законам Радянського Союзу, хіба є такий закон, який не дозволяє бачити хворого?

Ващенко: Можна, якщо стан хворого це дозволяє. А ви — туристи, і для вас має бути дозвіл їхати у Дніпропетровськ.

Питання: Такого дозволу у нас немає, але нам все-таки незрозуміло, чому ми не можемо бачити Плюща, якщо до нас звернулась дружина Плюща з таким проханням?

Ващенко: Можна, якщо стан здоров’я це дозволяє.

Питання: У чому полягає особливість стану Плюща, яка не дозволяє його бачити? (Адвокати показують свій мандат членів Комітету захисту прав людини, у якому є прохання надавати допомогу членам Комітету.)

Ващенко: У конкретному випадку я не можу сказати. А взагалі ці повноваження, які ви пред’являєте, нікому не адресовані.

Питання: Чи можете Ви зателефонувати у Дніпропетровськ і дізнатись, чи дозволяє стан Плюща його бачити? Дружина Плюща бачила його 3 вересня і вважає, що його стан нормальний для спілкування. Якщо це так, дізнайтесь, чи можемо ми поїхати до Дніпропетровська разом з дружиною Плюща?

Те саме і про Євдокимова — дізнайтесь, будь ласка, і про його стан, і чи можна з ним побачитись.

Ващенко: Добре, я все це дізнаюсь. (Домовляємось прийти в кінці дня.)

Питання: Ми також просимо дізнатись у Дніпропетровську прізвище закріпленого лікаря Плюща, а також прізвища лікарів, які у складі комісії оглядатимуть Плюща в жовтні.

Ващенко: Гаразд, я все дізнаюсь. Близько 17 години я зателефоную у Дніпропетровськ.

17 година.

Питання: Ви обіцяли зателефонувати у Дніпропетровськ і сказати прізвище закріпленого лікаря Плюща, і його стан здоров’я.

Ващенко: Стан здоров’я такий самий, як і був, коли дружина бачила Плюща 3 вересня, він такий самий і зараз.

Закріплений лікар Плюща — лікар-психіатр зі стажем роботи 15 років, пройшов переатестацію, має першу категорію. Його прізвище знати необов’язково.

Питання: Чи є прізвище лікаря державною таємницею?

Ващенко: Лікар досвідчений, обізнаний, і яке значення має прізвище?

Ви не є офіційними особами, і тому маєте звертатись у Міністерство закордонних справ, а я приймаю вас неофіційно.

(Відчувається, що Ващенка вже підготували до зустрічі, дали інструкцію.)

Питання: Ми вважаємо, що ми, адвокати, — офіційні особи і ви — також. Ви носите форму і ми прийшли до Вас на прийом в офіційну установу. До того ж підполковник, начальник приймальні МВС, направив нас до вас, у медвідділ Міністерства.

Ващенко: Ви особи неофіційні, і я вам у даному випадку не відповідаю, я можу назвати прізвище лікаря, якщо до мене звернеться дружина Плюща,’ а вона не зверталась до мене з цим питанням.

Житникова (Плющ): Я прошу вас назвати мені прізвище закріпленого лікаря Плюща.

Ващенко: Я не буду називати прізвища закріпленого лікаря.

Питання: Оскільки це Ваш службовий обов’язок, то, окрім вас, хто може відповісти?

Ващенко: Вас повинно цікавити, який це лікар — досвідчений чи ні. Закріплений лікар Плюща — це спеціаліст зі стажем, а прізвище його — це непринципово.

Питання: У всьому світі і в Радянському Союзі адвокат захищає інтереси людей, які до нього звертаються. Дружина Плюща звернулась до нас як до адвокатів і для нас важливо знати прізвище лікаря.

Ващенко: Я вже сказав. А ви — туристи і не маєте права ставити питання. Є адвокатура, і розмова не повинна бути такого плану, як ви її провадите. А на медичні запитання вам відповіли.

Питання: Ми представники громадської думки країни, що дружить з Радянським Союзом. У нас багато контактів з колегами в Радянському Союзі. Ми добре знаємо і цікавимось станом медицини у Радянському Союзі. Ім’я Плюща добре відоме на Заході, 500 математиків підписало звернення, у якому висловило стривоженість станом Плюща. І нас вражає, що на прості запитання про Плюща ми не отримали відповіді. Ми й далі будемо пильно стежити за долею і станом Плюща.

Заступник начальника відділу Ященко (що був присутній на розмові): Ми дякуємо за високу думку про радянську медицину. Відповіді на медичні питання ви отримали, а на решту можете отримати у відповідних організаціях.

Адвокати: У нас ще три питання:

Питання 1. Що відомо про стан Євдокимова?

Відповідь: Йому забезпечено кваліфікований догляд і відповідно до його хвороби перебуває в доброму стані, його стан тривоги не викликає.

Питання 2. Якщо стан Плюща досить задовільний, чому він повинен перебувати в лікарні?

Відповідь: Щодо психічного стану, то він задовільний, а як хворий, він повинен там перебувати.

Питання: Чи можна вважати стан Євдокимова таким самим, як і Плюща?

Відповідь: Буде комісія, вона й вирішить ці питання.

Питання 3: Ми вислали запрошення на лікування у Франції Плющеві та Євдокимову. Чи отримали Ви такі папери?

Відповідь: Таких листів ми не отримували. Питання про таке лікування вирішує Міністерство охорони здоров’я СРСР і Міністерство закордонних справ.

Питання: У яку компетентну організацію можна послати такого листа?

Відповідь: Ми не компетентні вирішувати таке питання.

Питання: Чи не назвете адреси Міністерства закордонних справ?

Відповідь: Ми не маємо зв’язків з Міністерством закордонних справ і не знаємо його адреси.

(Міністерство закордонних справ Української РСР розташоване за 500 метрів від медвідділу Міністерства внутрішніх справ, на тій самій вулиці.)

Питання: Ми вражені тим, що ви не знаєте адреси Міністерства закордонних справ. Ми повинні будемо посилати такі запрошення у всі міністерства, поки воно потрапить у потрібне. Хіба це нормально?

Чи є надія, що Плющ і Євдокимов потраплять до Франції?

Відповідь: На таке запитання я не можу відповісти. Це не до нас питання.

Питання: Чи можна прислати медикаменти Плющеві та Євдо-кимову?

Відповідь: Якщо вони призначені йому під час лікування і відповідають нашим ГОСТам, тобто тим, за якими ми закуповуємо ліки за кордоном.

Питання: Як ви ставитесь до того, що у лікуванні Плюща використовуються такі препарати, як галоперидол та інсулін, адже вони ж дуже шкідливі?

Відповідь: У Радянському Союзі ці ліки використовуються, ми читаємо літературу і знаємо, що за кордоном вони застосовуються також. І у вас у Франції. Якщо ви цього не знаєте, то це значить, що ви не читаєте своєї медичної літератури.

(Встає: я відповів на всі поставлені питання.)

Безглуздість того, що відбувалося, збентежила французів, для нас же це було природно. Держава, де все анонімне: злочин, суд, кати — тільки жертви реальні; де кругова порука безвідповідальності допомагає надійно приховувати будь-які злочини.

Звернення до математиків перейшло у своєрідне підбивання «підсумків» у поглядах на суспільство, в якому ми живемо, на себе в цьому суспільстві. Лист було названо:

ТОРТУРИ ЧАСОМ.

Жовтень 1975 р.

(Тим, хто взяв на себе обов’язок відгукнутись

на страшну долю Леоніда Плюща, адресуємо).

У день, що названий іменем мого чоловіка Леоніда Плюща, я звертаюсь до вас із словами вдячності й смутку. Незмірна вдячність і незмірний смуток.

Вдивляючись у ті страшні три з половиною роки, які Леонід Плющ пробув у тюрмі, думаючи про майбутнє, поки що безпросвітне, ми безупинно ставимо собі одне й те саме запитання: навіщо, з якою метою держава звалила такі муки на одну людину, навіщо, з якою метою відірвали чоловіка від дружини, батька від дітей, друга від друзів. Кому й навіщо потрібно, щоб кожні два тижні, після поїздок у Дніпропетровську лікарню ми переконувались у тому, що фізичні сили найдорожчої і найближчої для нас людини вичерпуються через безперервні тортури лікувальними препаратами, меркне світлий розум, притуплюється той пристрасний інтерес до життя, що був основою існування, самою суттю особистості Леоніда Івановича?

За що Леоніда Івановича засуджено на безтермінове вмирання, а нас приречено на роль безсилих свідків збоку?

Спочатку здавалось, що Леоніда Івановича хочуть змусити відмовитись від своїх переконань, перекреслити своє минуле, публічно покаятись у «гріхах» і вимолити за них прощення. Але спроби ці ні до чого не призвели: Леонід Іванович вистояв морально, не пішов на діалог зі своїми катами.

Ми думаємо тепер, що у самій тривалості ув’язнення Леоніда Івановича у спецпсихлікарні, в очевидній безглуздості такого ув’язнення навіть з погляду того абсурдного діагнозу, який винесли як вирок Леонідові Івановичу, можна знайти відповідь на наші запитання. Леонідові Івановичу не просто мстяться за стійкість, мужність і відданість своїм переконанням.

Його, нас, родину, друзів і близьких, всіх, хто знає про «справу Плюща», катують часом, тобто привчають до того, що те, що з нами відбувається, природне, законне, звичайне і нормальне, що так і має бути, що інакше бути не може.

Природно і законно для нашої країни, що психічно здорова, обдарована людина, колись сповнена невичерпної соціальної енергії, зустрічає 36-й рік свого життя не в колі родини, друзів, наукових і громадських інтересів, а в одній камері з 28-ма маньяками-вбивцями, патологічними злочинцями.

Особистісна соціальна активність вважається у радянській країні за соціально небезпечну, тільки-но вона виходить за рамки загальноприйнятої догматики. Такий неписаний закон. Соціально небезпечні мають бути ізольовані. Цей закон уже «писаний», і згідно з ним Леонідові Івановичу винесено вирок.

Майбутнє покаже, чи проводять над Леонідом Івановичем черговий науковий експеримент: адже й справді цікаво й «науково необхідно» знати, до якої міри і як довго може протриматись нормальна людська психіка, яку безперервно атакують величезними дозами медичних препаратів, які звичайно застосовуються до людей, психічно неповноцінних.

Але те, що і над Леонідом Івановичем, і над всіма нами проводиться соціальний експеримент, — безсумнівно. Нас привчають відчувати себе ізгоями, «атщєпєнцамі», кожний крок яких незаконний, а те, що нас залишають на волі — нечувана милість. Навіть звичайне спілкування з нами ускладнене, бо вимагає від тих, що довкола нас, мужності, на яку здатен небагато хто: адже в будь-яку хвилину знайомство з нами може стати злочином в очах у КДБ.

Радянські керівники підписують документи в Гельсінкі, а дільничний міліціонер зупиняє на вулиці 16-річного сина Л. Плюща і запитує: «Це що за сволота збирається у твоєї матері?» Йшлося про те, що до нас заходили американські конгресмени й французькі адвокати.

Декларація Прав Людини, розрядка, Гельсінкі — не для нас і не про нас.

Тортури часом тривають.

Ось чому така величезна наша вдячність всім людям та організаціям, що обстоюють права людини на свободу совісті, думки і виїзду з країни, у якій життя стало для людини нестерпним. Кожне втручання ззовні, кожен голос, що лунає на Заході на наш захист, незалежно від того, чи досягаються цим негайні практичні результати, — це прорив у тій страшній психологічній та соціальній ізоляції, на яку нас прирекли: свідчення того, що беззаконня не узаконене, що примирення з насильством, згода і співпраця з ним ще не стали загальнолюдським надбанням, що політична кон’юнктура і галас газетярів на тему «розрядки» і «невтручання» не заглушили голосів в’язнів-«невільників честі», не заглушили людської гідності й розуму.

Тільки це вселяє надію. Тільки це допомагає жити.

Підписали цього листа ми вдвох з Тетяною Сергіївною Ходо-рович, людиною, що душу й життя свое «кладе за други своя». З перших днів арешту Тетяна Сергіївна прийняла наше горе у свою родину, наших дітей як своїх дітей. Погрози, шантаж, обшуки, відключений телефон, стеження — це побут Тетяни Сергіївни. Ночі у вагонах Москва — Дніпропетровськ — Київ, дощ і холод під стінами Дніпропетровської тюрми також стали її побутом. Вона не знала Льоні і, можливо, не зможе ніколи вже з ним познайомитись як годиться, але наше серце, наші думки залишились з нею, а її турботи — з нами тут, у Парижі. Сьогодні вона знову біля стін тюрми — одеської, де сидить Слава Ігрунов, московської, де ув’язнено Петра Старчика, і знову й знову вона зайнята своєю «антирадянською діяльністю» — каже правду про свою країну. / немає для нас людини ближчої і дорожчої, і вона для нас — Батьківщина, яку ми покинули.

Час минав… Відбулась комісія, яка знову ухвалила залишити Льоню на лікуванні.

Відбувся мітинг на захист Льоні, і ми знали, що протести не змовкають. Було це вже майже байдуже: була вдячність, подяка і… ніякої надії.

Але просто нічого не робити? Мовчати? Писати? Куди?

Написала на всяк випадок у Міністерство охорони здоров’я СРСР — «нагадала» розмову у медвідділі МВС. Як завжди, результат той самий — мовчанка. У листі просила випустити на лікування, посилалась на запрошення з Франції, яке мені так ніколи й не передали, я тільки знала, що воно існує.

26 листопада отримала коротеньке повідомлення, просили зайти у Міністерство охорони здоров’я УРСР. Пішла. (Ну, ще одна «відписка». Нічого іншого не чекаю.) У відділі зовнішніх зв’язків якийсь випадковий чиновник:

— Нам зателефонували з Міністерства охорони здоров’я СРСР і просили передати, що ваше прохання на виїзд за кордон задовільнене. Ми вже зв’язались з ВВІРом, йдіть туди, там скажуть, що робити.

Я не пам’ятаю, як ми дійшли до ВВІРу, про що говорили з Віталієм Скуратівським, що прийшов зі мною у Міністерство. Йшла, говорила і не вірила, що це правда.

У ВВІРі прийняв начальник, якого добре знали всі київські євреї, — стільки горя завдала і завдасть ця безлика людина, вбрана у форму полковника МВС. Це він рік тому знущався з мене, коли казав, що не прийме наших документів, поки Льоня «не вилікується». Але цього разу він був інший: ввічливий, привітний і балакучий.

— Ось вам анкети на вас і сина. Заповнюйте їх, вносьте гроші, збирайте документи і принесете їх мені.

— А Леонід Іванович? Як з ним?

— Цього я не знаю. Ви спершу заповніть анкети, а потім ми скажемо, що робити. Питання з чоловіком буде вирішене потім. Керівництво над цим думає.

Що це? Про що вони ще думають? Адже ж ясно, що питання вже вирішене, раз є вказівка ВВІРу оформлювати документи.

Що робити? Їхати до Льоні? А що, як це якась пастка? До першого їхати не можу: кінець тижня, в тюрмі в суботу й неділю не приймають (це зробили зумисне, щоб менше до них їздили, особливо здалеку).

Почалася гонка із збиранням документів і одночасно дуже дивна поведінка працівників ВВІРу: у встановлені дні на місці їх не було, приймальні дні переносились з дня на день. У Дніпропетровську про прийняте рішення нічого не знали, а може, начальник вдавав, що не знає. До того ж у цей же час попереднього начальника Пруса скинули, а новий заводив «нові порядки»: стало жорсткіше з передачами, відчувалось, що прийшла людина «освічена», в нього на мундирі підполковника прикріплено два значки — медичний і юридичний, це означає, що у нього дві вищих освіти. Відповіді його були стереотипні:

— Я нічого не знаю. Коли буде вказівка, тоді ми вам скажемо. А Льоні й далі дають трифтазин, він досі у тій самій камері. Нарешті я потрапила на прийом до начальника ВВІРу, почала

вимагати остаточно вирішити питання з візою для Льоні (наші з сином папери вони прийняли). Остаточної відповіді він знову не дав: «керівництво вирішує це питання», але знову спробував шантажувати.

— Навіщо ви за кордон повідомляєте? Начальству це може не сподобатись. Врахуйте, що така ваша поведінка не пришвидшить рішення, а навпаки.

— Якби я вас слухала, то ще довго б з вами не побачилась. Свою поведінку я визначаю сама, а не залежно від якого завгодно керівництва.

В останніх числах грудня я відчула, що рішення начальство прийняло: вже працівники ВВІРу мене розшукували, а не я їх. 29 грудня залишалось отримати підписи на документах, які нам дозволили брати з собою, отримати візи.

Був переддень Нового року, у всіх установах було не до мене. Коли я приїхала в нотаріальну контору, яка одна-едина в Києві робить копії і завіряє їх, — там працівники якраз отримали новорічний «пайок» — яйця, оселедці, м’ясні консерви, гречану крупу. На моє прохання все-таки зробити мені папери, різко відповіли: «Прийдіть завтра».

— Але я не можу завтра, вранці я вже маю отримати візи.

— А нам все одно. Та й хто вам завтра буде їх давати — отримаєте після Нового року.

— Але ще ж три години робочого часу, і я перша в черзі.

— Сьогодні ви нічого не отримаєте.

Працівники цієї консультації знали, як залежать від них ті, хто виїжджає, бо ж ніхто більше не міг допомогти і зробити те, що робили тут: передрукувати на машинці останні документи, які ще свідчили про належність до радянської держави.

Тільки після того, як я зателефонувала до начальника ВВІРу і після того, як він дав вказівку, все було зроблено швидко і того ж дня. Мабуть, щось важливе сказав Сіфоров: начальник консультації наказала відкласти всі пайки і зайнятись моїми паперами. Друкарки дивувалися — куди так поспішати і що я за «персона».

Те саме було в Міністерстві юстиції, де мені мали поставити всього-на-всього печатки на копіях дипломів про освіту і метриках. І хоча я прийшла на відкриття Міністерства, мені призначили зайти по папери наприкінці дня (незважаючи на те, що я була єдиним відвідувачем у цей відділ). І знову «чарівний» дзвінок Сіфорова вирішив все за: через 15 хвилин папери вже були у мене в руках.

«Сервіс» Відділу віз і реєстрацій тривав на всіх етапах — вперше в житті я їхала у Москву поїздом, на який звичайно неможливо дістати квитки, не кажучи вже про те, щоб виїхати з Києва напередодні Нового року. Квиток чекав на мене у тому самому відділенні міліції, у якому п’ять років тому обшукували Льоню разом з Марксом.

За півдня цього останнього для нас року на Батьківщині я отримала візу, що давала право проїзду через Австрію, а також у голландському посольстві, що представляє інтереси Ізраїлю. Візи оформили як «положена»:

Голова родини — Житникова Тетяна Іллівна…

Член родини — Плющ Леонід Іванович.

Мета поїздки — постійне місце проживання.

У пункти — Ізраїль.

Дійсна для виїзду з СРСР — до 10 січня 1976 і в’їзду в СРСР до — .

Через прикордонні пункти СРСР, відкриті для пасажирського руху, — ЧОП.

Видана — ЗО грудня 1975.

До паспорта № —.

Так офіційно було завірено, що ми більше не радянські громадяни і не маємо права на повернення до себе додому. І не тільки завірено, а й довелося заплатити по 900 рублів за кожного. 900 рублів — така ціна за офіційним курсом радянського громадянина, радянського громадянства.

І хоча й поспішали, і видно було, що є сувора вказівка нас якомога швидше викинути, після Нового року — знову невідомість. З січня у ВВІРі мені пропонують їхати у Дніпропетровськ «відвезти одяг». Приїжджаємо. Дали звичайне побачення — Льоня все такий самий. Обережно кажу йому, що все вже остаточно залагоджено, візи у мене в руках. Я наївно думала, що йдеться тільки про те, щоб Льоню видали, виявилось, потрібен був тільки одяг. Начальник каже мені, що він нічого не знає, оскільки вони тільки-но провели медичну комісію у зв’язку із запитом, а суд ще має «вирішити» — випускати чи ні.

У мене в голові цілковита плутаниця. Біжу в обласний суд.

— Так, справа у нас. Ми з нею ознайомлюємось. Не хвилюйтесь, ми все будемо вирішувати згідно з законом.

— Згідно з яким законом? У мене на руках віза, Леонід Плющ вже не радянський громадянин. 10 січня ми вже маємо виїхати з СРСР.

Мовчить. Просить подивитись візу.

Тут вже все логічно: беззаконне засудження і таке саме беззаконне звільнення. Звичайно діє дуже жорстка процедура звільнення: медична комісія має визнати людину за здорову, потім справа переходить у суд, там вирішують, чи справді вона видужала. Потім довга процедура оформлення опікунства, і лише тоді — звільнення. Цей процес може тягнутись місяцями, а то й роками, коли люди, що вже видужали, і далі перебувають в камерах з хворими, чекаючи на суд.

Але державна машина може крутитись і по-іншому. Видаючи мені візу, Сіфоров сказав:

— Ви поки що оформлюйте, а ми будемо вважати, що вже все гаразд. Ви тільки напишіть заяву, що просите призначити комісію. 1 я цю заяву передам у Дніпропетровськ, я це швидше зроблю.

Так я ніколи й не дізнаюсь, чи був узагалі суд, який звільнив Плюща. Той самий суд, про який я стільки прохала, списавши гори заяв у всілякі інстанції.

Так, все вирішує ЗАКОН. Закон беззаконня.

Одяг, який ми привезли, я не віддала.

— Я не хочу брати участі у ваших спектаклях. Відправляйте його за кордон у тому, в чому він у вас ходить.

Квитки до Чопа нам також продали на замовлення ВВІРу. Спершу відмовились продати квитки матері й сестрі Льоні. Довелось влаштувати скандал. Дозволили.

Проводи. Приїхали друзі, всі, хто тільки зміг приїхати в будень. Таксі, на якому ми від’їхали від дому, їхало в супроводі ескорту машин КДБ. Вагон оточено — ближче міліція, трохи далі — «в цивільному».

Так і стояли: МИ і ВОНИ.

Мати й батько — чи побачу я їх ще колись!

У Чопі нас вже чекали, провели в кімнату для інтуристів, попросили нікуди не виходити з території вокзалу. Лейтенант, який нами «опікувався», пояснив, що нічого не знає, йому повідомили, щоб ми чекали коли буде літак з Дніпропетровська, він не знає.

У Чоп квиток взяти не можна, не маючи документу про виїзд. Точніше, квиток можна взяти, але з вагона в Чопі не випустять. Клару Ґільдман, що вирішила спробувати вийти з вагона, в якому їхала, затримала міліція.

Чекаючи, ми просиділи на вокзалі цілий день. Нас люб’язно провели в ресторан для інтуристів, навмисне відкрили тільки для нас. Було дивно, що не видно більше нікого з тих, хто виїжджав. Вже потім, в Братіславі, ми зустрілись з групою людей з України, що їхали разом з нами до Чопа. Вони здогадались, хто ми, тому що оглядали їх на митниці дуже швидко, не так, як це звичайно робиться.

Вдень мені запропонували взяти квитки до Відня. Я відмовилась, заявивши, що не купуватиму їх, поки не побачу чоловіка тут.

О 9-ій вечора відчинились двері — завели Льоню. Він ледве йшов. З ним по боках — люди «в цивільному». Ми кинулись до нього, звідкись з’явився фотограф і почав нас усіх фотографувати.

Льоня був розкішно одягнутий у все нове. 1 тут я не витримала, почала здирати з нього одяг і шпурляти їм в обличчя. Кричала: «Ідіть геть, щоб я вас тут не бачила!» Вони намагались щось говорити, але я, мабуть, і справді дуже кричала — вони пішли.

Ми перевдягнули Льоню — виявилось, що увесь одяг малий. Стільки разів бачачи Льоню розпухлого, товстого, я не подумала, що йому потрібен інший одяг. Але брати те, що вони дають? Ні!

Одяг викинула їм разом з валізою, яку вони «турботливо» внесли. Передбачили справді все: навіть краватка і до неї заколка, навіть запонки (до сорочки без запонок).

Трохи заспокоїлись: Льоня сидів з мамою і сестрою, його трусило, хлопчики плакали: тато не зміг навіть сам роздягтись і одягтись. Вони йому допомагали. Увійшов лейтенант, запропонував піти по квитки і попередив, що поїзд від’їжджає за годину.

До кімнати знову зайшли всі ті самі супроводжуючі, один з них був лікар Дніпропетровської спецпсихлікарні, і знову фотограф. Запропонували мені на підпис папір. Там було написано, що я беру під свою опіку Плюща Леоніда Івановича і обіцяю, що він не буде займатись антисуспільною діяльністю.

Дуже різко я сказала, що нічого підписувати не буду. Знову почала вимагати, щоб вони забирались геть разом зі своїм фотографом (він був фотографом ТАРС, як вони пояснили). Льоня розхвилювався, почав просити мене заспокоїтись, пояснив, що це лікар, який його привіз.

Було моторошно дивитись на Льоню, хотілось, щоб швидше всі пішли геть, щоб не бачити їх. Побачивши, що я заспокоююсь, лікар запропонував:

— Тетяно Іллівно, ми передбачали вашу реакцію і приготували другий примірник. Підпишіть, як ви хочете, в будь-якій редакції.

Я викреслила все, що стосувалось будь-якої діяльності і підписала, що Леоніда Івановича Плюща передали мені під опіку.

Всю цю сцену енергійно фотографував фотограф.

Зайшов офіцер прикордонних військ і сказав, що вже час іти. Ми спустились під конвоєм донизу в митницю, вхід до якої було оточено.

Зробили й останню «милість»: обшукавши Льоню, йому дозволили залишитися з матір’ю ще декілька хвилин, поки обшуковували наші речі й нас.

/ знову конвой — прямо до вагона. За декілька хвилин поїзд рушив.

Нас проводжала Батьківщина — прикордонники й люди «в цивільному».