У карнавалі історії. Свідчення

1

«Післямова» та «Етична настанова» (див. с. 619) друкуються зі збереженням правопису та стилю автора.

2

І все ж пізніше стала. Див. про ворожбитство бабусі й тьоті Насті в «Народознавчих зошитах»: Л. Плющ. «Бабуся». — Львів. — 1997. — № 6.

3

У червні 1977 року підчас прийому, влаштованого президентом Франції Жискаром д’Естеном на честь Брежнєва, французька інтелігенція організувала в театрі Рекам’є прийом для нас, радянських дисидентів. Франція була з нами, а не з Брежнєвим. З нами були й Ежен Йонеско, і Сартр, і Сімона де Бовуар. З дочкою Йонеско я познайомився раніше, на демонстрації румунів, що протестували проти репресій у Румунії. Слова Йонеско про мою книжку розчулили мене. Ковтаючи сльози, я зміг лише пробурмотіти, щось про те, що вона з’явилась, завдячуючи чимось його «Носорогам». Які дивні повороти бувають у долі, скільки дивовижних зустрічей з людьми, які відіграли роль у моєму становленні — Йонеско, Сартр, Тамара Дойчер — дружина Ісаака Дойчера, Ів Монтан, Хомський, Олександр Галич! Мішель Фуко організував контрбрежнєвську зустріч. Таня з Галичем брали участь у спектаклі Армана Гатті про психушки, про ГУЛАГ.

4

У 76–77-му роках це знову стало нормою, а не винятком в їхньому «хуліганстві в рукавичках».

5

Декадентом називають в радянській критиці Володимира Винниченка. Але думка ця несерйозна. Винниченко — тонкий психолог, деякі грані його таланту зближують його з Достоевським. Ленінське твердження про те, що Винниченко — архиреакційний послідовник архиреакційного Достоєвського далеке від істини. Душевні метання, пошуки, психологічний аналіз надломів у революціонерів та контрреволюціонерів не означає ні архиреакційності, ні «достоєвщини». Літературні смаки Леніна примітивні, нерозвинуті, не піднялися ні до пошуків Маяковського, ні навіть Луначарсько-го. Вважати «Що робити?» Чернишевського за літературу — ознака відсутності естетичного смаку. На жаль, примітивність Ленінових симпатій у мистецтві (в живописі, щоправда, він піднявся від «передвижників» до імпресіонізму) відбилась на боротьбі примітивного реалізму гасел зі справжнім реалізмом й «модернізмом».

6

Спогади Олицької вийшли за кордоном. Французькою переклала Елен Шателен, консультуючися з нами й Ніною Нєкипеловою. Слава Богу, спогади Суровцевої не зникли і вже надруковані. Вона завжди казала: «Я знаю, де зберегти, а сідати знову не хочу». Шкода, бо коли ми запропонували тій самій Елен опублікувати Суровцеву, виявилось, що книга застаріла… Та й орієнтувала вона її для підрадянського друку, тому опустила найцікавіші із своїх усних розповідей — про Петлюру, Грушевського, Донцова… Спираючись на її спогади, я міг би дещо виправити в цьому тексті, та не буду. Бо нас впливає не те, про що ми дізнаємось, а те, що ми в цьому чуємо.

7

Ідеться про українських хлистів, скакунів, у яких немає ніякого сатанізму, якщо він взагалі був у хлистів.

8

Книжка «Неопалима купина» (з українського аналога серії «ЖЗЛ»), у якій я вперше прочитав про султаншу Роксолану, Гулевичівну та інших відомих в Україні легендарних постатей, нині заборонена «незрозуміло» за що, тобто за «український буржуазний націоналізм».

9

Пізніше мені вдалося прочитати працю видатного російського вченого о. Павла Флоренського про слово як міф. П. О. Флоренський ще в 1922 році написав «Біля вододілу думки», де є чудовий, надзвичайно глибокий «начерк» про будову слова. Як завжди, владу предержащі дали роботі відлежатись, доки світова наука в інших країнах наблизиться до ідей російського вченого. Тільки у 1973 році частину праці було опубліковано (Строение слова 11 Контекст. — М.: «Наука», 1973.) Скільки ще великих відкриттів 20–70-х років лежить в родинних та державних архівах, чекаючи на читача? Росія, як Сатурн, пожирає своїх дітей, боячись їхніх слів. Кращих своїх дітей і кращих їхніх слів.

10

Як мені повідомив поет Вадим Делоне, Мамонов для свідомості Кочетова — Делоне (бабуся Делоне — Мамонова). Кочетов був на суді над Делоне. Тут відбувається проекція своєї Тіні на ворога Делоне, як Птушков — наклеп на Євтушенка.

11

Майор Кольчик, знавець української поезії, з добрячою українською мовою, чи хтось з його команди «нашими» записками в тюрмі намовив її говорити правду, лише правду, всю правду… І все ж зустріч з нею та її сином в Ладісполі, під Римом була приємна…

12

У 1977 році білу пляму нарешті заповнили. Нова Конституція — по суті, гірша за сталінську. Новий гімн — видозмінений сталінський. Залишається чекати НДП — щоб і вони нарешті поставили крапку над «і» та домалювали на своєму прапорі свастику. Гумор історії невичерпний. Замість свастики у сучасному російському кентаврі царський орел разом зі сталінським гімном.

13

Не хочу знімати цього образливого для Буковського порівняння. В обох таки була харизма вождя, щось «магнетичне», недарма мене деякі москвичі попереджали проти Буковського. Та якщо Мороз цю харизму втратив через нарцисистичний самокульт, то Буковський не використав своєї психічної можливості, здібності вождя, переборовши її і перетворивши на чіткий політичний розум справжнього, демократичного лідера. До зустрічі з кількома нашими таборовими «галичанами» справжніх політиків в українському русі я не бачив. Виробилися в таборі? Але ж Мороз навпаки, саме там почав впадати у фюрерство.

14

Слава Богу, для нових видань цієї книжки я можу внести поправку до похмурого карнавалу історії, на цей раз поправку світлу: і Буковський, і його мати вже на волі, але втратили Батьківщину, Росію.

15

Можна навести як свіжий приклад наклепницьку статтю «християнина», письменника Петрова-Агатова про Ґінзбурґа й Орлова в «Літературній газеті» за лютий 1977 року. Всі, хто знав автора, вважають, що основний мотив наклепу був не страх, а власна аморальність, яку він «приписував» своїм жертвам. Смішно, що в атеїстичній кагебістській газетці Агатов звинувачує більшість дисидентів в… атеїзмі. Професор Орлов, вихопить, своїм безбожництвом ображає релігійні почуття Брежнєва.

16

А зараз все ще набагато складніше, страшніше, напруженіше…

17

Галич розповів мені, що в дитинстві любив двох поетів — Жуковського й Шевченка.

18

Коли Синявський написав книгу «Прогулянки з Пушкіним», то багато емігрантів, переважно старі, напало на нього. Все-таки 60 років після революції багатьом з нас щось дали. Багато хто зрозумів, що «любити» й «обожнювати» — не синоніми. Посправжньому любити — означає намагатися зрозуміти. Синявський, називаючи Пушкіна «вампіром», «пустим» і т. д., дивиться на Пушкіна очима карнавалу. А його супротивники — через окуляри про генія. Синявський робить відкриття (половина з яких можуть бути помилкові) тобто любить Пушкіна практично. «Захисники» Пушкіна повторюють «охи» сторічної давнини, тобто їхня любов до Пушкіна всього-на-всього вдавана. Стара еміграція докоряє нам тим, що ми покалічені Советами. Може, й так. Але ми думаємо, а вони застигли в Росії ЗО—60-річної давності (а дехто позадкував в «глибинку», на сотні років назад). Росія вже не Росія, а Совєти. І з цим треба рахуватись, а не повторювати старе!

19

Історія Віктора Б. — одна з найтрагічніших. Людина він досить розумна, але слабохарактерна. До 72 року йому вже доводилось мати справу з КДБ, і вони тоді ще зрозуміли, хто перед ними. За декілька місяців до січня 72 року Віктор виїхав з Києва і жив (за станом здоров’я навіть збирався переїхати туди назовсім) у Вірменії. 13 січня його літаком привезли до Києва, поселили у готель КДБ, який розташований навпроти Республіканського слідчого ізолятора, і протримали фактично під арештом — 5 або 6 днів. У Києві залишалась його родина — дружина й син. Йому дозволили побачитись з ними тільки після «операції», уночі, попередивши, щоб ні з ким не бачився і нікому не казав про допити. Віктор зробив усе, чого вони вимагали. Я випадково зустріла його через півроку, коли він повернувся до Києва, — йому не вдалося залишитись в іншому місті. І тоді при зустрічі, бувши вже напідпитку, він розповів подробиці про очну ставку з Льонею. Розповів, що був дуже наляканий: він нічого не знав про арешти друзів. Його водили на допити щодня, в одному номері з ним були два слідчих КДБ. Віктора залякали — пригрожували, що викличуть на допити дружину, а в неї хворе серце, що їх виселять з квартири, а сина не приймуть в університет. І він здався, підписав усе, що вони хотіли. Це були свідчення не тільки на Льоню, а й на Світличного, Чорновола — для цього Віктора возили до Львова — й інших друзів. На суді над Льонею Віктор був головним свідком. А після суду він прийшов до мене і плакав, що він усіх зрадив, що ДБ його купило: сина прийняли в університет, і з квартири не вигнали. Але роботи він все одно позбувся. Через усе пережите у нього посилилась хвороба мозку, на яку він хворів і раніше, він став інвалідом з маленькою пенсією, на утриманні в дружини.

Віктор іноді приходив до мене і після того. Якось він розповів, що на допитах часто давав свідчення під час приступу, і навіть не пам’ятав чітко, що говорив. Жахався від того, що от він, справді хвора людина, тут, а Льоня, здоровий, у божевільні (Вікто-рова хвороба потім наскільки загострилась, що він на якийсь час потрапив у психіатричну лікарню).

Зараз це людина, розчавлена не лише хворобою, а й моральними муками, це жертва КДБ, безсумнівно, більша, ніж ті, кого засудили на муки в таборах і тюрмах. — Прим. Т. Плющ.

20

Зараз Надійна емігрувала до Штатів. Про Віктора чула, але дати «сидіння» у Київській тюрмі не збігаються.

21

І ловилися на це навіть дуже сильні й розумні люди. Лікарка до мене: «Леоніде Івановичу! Що ж це таке, Ваша дружина стільки бешкетів робить тут за Вас, про любов пише, а саму її ось уночі затримали в кімнаті з невідомим чоловіком». Я, всміхаючись: «Дуже добре, а то я все переживав, що буде берегти вірність… Женщіна ж всьо же, а нє камень. Це ж невідомо, скільки років…» Дурепа аж позеленіла від несподіванки. Коли я розповів цю історію у ПЕН-Клубі Норвегії, Микола Радейко накинувся: «Як тобі не соромно було таку гидоту розповідати?» — «Миколо, та чому мені мусить бути соромно? Світ має знати про їхню гидоту». — Прим. Л. Плюща.

22

Я не мала змоги дізнатись прізвище закріпленого лікаря, тому помилилась. Справжнє прізвище її Любарська.

23

Я написав цю статтю за рік до мого арешту.

Задум був такий:

Я вважаю, що неомарксисти повинні почати діялог з релігією, зокрема з християнською. Світ стоїть на березі прірви, і всі, кому дорогі гуманістичні ідеали, повинні об’єднати свої зусилля. Ця об’єднаність не означає змазування ідеологічних розбіжностей. Але, щоб гостра ідеологічна боротьба з союзниками була плодотворна, її треба вести уважливо, шукаючи того, що цінне в опонента.

У цій статті я спробував показати, що у формулі «Люби ближнього» є глибокий етичний і психологічний сенс, близький нам, неомарксистам. — Прим. Л. Плюща.

24

Дмітрій Ніколаєвіч Узнадзе (1886–1950), засновник психологічної школи в Грузії, автор психологічної теорії настанови (див. Малая Советская Энциклопедия, вид. 3. — Т. 9).